Лекція

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

1. Поняття „античної філософії”. Етапи її розвитку та загальні особливості.

2. Зародження філософії в Стародавній Греції.

а) мілетська школа; б) елейська; в) піфагорійська; г) античний атомізм.

3. Софісти. Етичний раціоналізм Сократа.

4. Філософія Платона.
а) ідеалізм
б) проблема пізнання.
в) етика
г) суспільно-політичні погляди.

5.Філософське вчення Арістотеля.

а) вчення про буття.
б) фізика
в) суспільно-політичні погляди.
г) логіка

Література:
 Філософія. Підручник // за заг. ред. М.Горлача, В.Кременя, В.Рибалка.-
Харків, 2000. С.77-102.
 Вступ до філософії. За ред. Г.Волинки.- К, 1999. С 71-160.
 В.Кондзьолка. Нариси античної філософії. Львів, 1993.
 Захара І. Історія філософії. Конспект лекцій для студентів.- Львів, 2008.
 В.Балух. Історія античної цивілізації. Т.1. Стародавня Греція.- Чернівці,
2007.
 Історія філософії у двох томах. За ред. В.Ярошовця. К.,2007.
 Б.Рассел. Історія західної філософії. К., 1995. С.16-258.
 А.Асмус. Античная философия. М., 1976.
 Платон. Діалоги. – К., 1996.
 Платон. Діалоги (Крітон, Федон) // Всесвіт – 1992, №8
 Арістотель. Політика. К., 2000.
 Рашидов С. Афінський поліс як зародок громадянського суспільства //
Мультиверсум. Філософський альманах. Вип. 23 – К., 2001. С.51-58

Ключові терміни і поняття:

Фізіс (з гр.- природа) – те, що становить основу всього, проявляє активність,
діє довільно.
Архе (з гр.- початок) – у грецькій філософії універсальний початок усього
сущого.
Атом (досл.-неподільний, неруйнівний) – найменша частинка речовини, яка
не підлягає ніяким змінам.
 2
Космос (з гр.- порядок, краса, оздоблення) – розуміння Всесвіту як розумно
та закономірно впорядкованого.
Ідея (вид, вигляд) – основне поняття філософії Платона, що позначає
завершену сутність будь-чого, конструктивний принцип будь-якого явища
Гілеморфізм (з грецьк. гіле - матерія, морфе – форма) – за Арістотелем,
вихідні складові будь-якого сущого: матерія - пасивний матеріал, форма -
активне впорядкування матерії.
Нус (з гр. розум) – у давньогрецькій філософії – Світовий розум, впорядник
усього у світі.

1. Слово „античний” у перекладі з латині означає „давній”, але у

звуженому розумінні позначає початок європейської культури та цивілізації,
греко-римський світ. Поняття „антична філософія” ширше від поняття
„давньогрецька філософія”, оскільки включає в себе ще й елліністичну
філософію, римську та олександрійську. Антична філософія поділяється на
такі етапи: 1. натурфілософський, або рання класика (VII-V ст. до н. е.) 2.
класичний, або висока класика (V-IV ст. до н. е.) 3.елліністичний, або пізня
класика. (III ст. до н. е.- II ст. н. е.).
У розумінні особливостей античної філософії, шляхів її формування та
розвитку, слід зазначити, що давньогрецька філософія вбачала у природі не
пана і не ворога свого життя, а однорідне з собою, хоча й вище буття,
предмет думки, а не сили. Для античних мислителів природа (космос)
поставала як чуттєво-матеріальний абсолют, довершеність, керована
розумом, яка існує вічно і перебуває в стані постійних змін і становлення.
Знання про природу включаються у систему спеціальної науки –
натурфілософії, що вивчає природу як космос в цілому (макрокосмос),
природу людини (мікрокосмос) та природу речей оточуючого світу. Тому не
дивно, що античну філософію називають „космоцентричною”. Звернення до
природи, наукових даних чітко означили застарілість міфологічної картини
світу, адже сама антична епоха примушувала виробляти такий світогляд,
який відповідав би її потребам, прогресивним прошаркам давньогрецького
суспільства. Отже, відбувається процес вироблення нового мислення: світ
зображається як цілісна картина, побудований на практичній діяльності
людини, елементарних знаннях минулого і своїх власних, і де предмет
філософії збігається з предметом теоретичного мислення загалом.

Умови, які сприяли появі античної філософії:

1.географічно-кліматичні (сприятливий клімат, вдале розміщення
Балканського півострова на перетині трьох континентів.)
2.культурно-історичні (стародавні греки контактували з давнішими
цивілізаціями, вміло оцінили і використали їх здобутки)
3.соціально-економічні (наявність демократії – суспільства вільних
громадян, які мали рабів, вирішення важливих державних питань на площі –
агорі, наявність міст-полісів, торгівля з іншими народами, висока правова
культура: Арістотель: „Якщо народ володарює у голосуванні, він стає
володарем держави”; Геракліт: „Народ повинен боротися за закон, як за
міські стіни, а сваволю гасити швидше ніж пожежу”.
4.зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.
 3
2. Давньогрецька філософія бере початок з Іонії, розташованої на
берегах Малої Азії. Саме тут виникають перші грецькі поселення, які згодом
перетворюються у великі міста-поліси: Ефес, Самос, Колофон, Хіос, Мілет.
Серед них особливо виділявся Мілет – центр торгівлі, експортер кераміки,
дорогого одягу, тканин, тощо. Тут виникає і перша філософська школа.
Центральною проблемою, яку поставила мілетська школа, стає проблема
першопричини, або першопочатку (архе) всього існуючого, ставляться
питання, з чого виник світ і що лежить в його основі. (На думку російського
філософа В.Соловйова, „подібно до того, як на початку розвитку особистої
свідомості в дитинстві кожного окремого розуму першим питанням є: з чого
зроблені предмети, на які натрапляє дитина, так і в своєму дитинстві
загальнолюдський розум дошукується причини всього існуючого”). Мілетську
філософію представляють Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт.
Фалес (625-548 до н.е) - родоначальник давньогрецької філософії.
Вважається відомим вченим. Йому приписують відкриття річного руху Сонця
на фоні нерухомих зірок, визначення часу сонцестоянь і рівнодення,
розуміння того, що Місяць світить не своїм світлом, передбачення повного
сонячного затемнення, яке відбулося 28.05.585 р. до н.е. Першопричиною
існування всіх речей і процесів він вважав воду, яка перебуває у всьому і все
пов’язане з водою. Тварини, твердить він живляться рослинами, рослини -
землею, їжа всіх істот волога, тому волога є головним фактором, що
підтримує життя, а вода є початок вологи. Також воду називає „розумною”,
„божественною”, оскільки на ній тримається світ.
Як і Фалес, Анаксімандр (610-540 до н.е.) теж вважається різнобічним
вченим. За свідченнями античних джерел він був автором чисельних
геометричних задач, склав першу географічну карту Землі і вперше
побудував модель небесної сфери – глобус. Першопочаток світобудови він
називає „апейрон” (з гр. "пейрар" нескінченне, неозначене). Апейрон є
генетичним началом космосу, з нього все складається і все виникає. У своєму
коловому русі апейрон виділяє протилежності – вологе і сухе, холодне і
тепле. Парні комбінації цих головних якостей утворюють Землю (сухе і
холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухий і
гарячий) Пізніше в центрі виникає Земля як щось найтяжче.
Анаксімен (585-пр.528 до н.е.) вважає, що першоелемент всього сущого
перебуває у повітрі. Все у світі виникає через його розрідження і згущення.
Розріджуючись, повітря стає вогнем, а потім ефіром, а згущуючись – вітром,
хмарами, водою, землею. На його думку, Сонце – це Земля, що стала гарячою
від свого швидкого руху, а Земля є нерухома, інші небесні світила рухаються
повітряними вихорами.
Геракліт з Ефесу (520-470 до н.е.) відкриває першопочаток усього у
вогні, який є символом вічних перемін у світі, є активним і рухливим
(спалахує і згасає, рухається вгору і вниз). На його думку, вогонь - це світло,
тепло, а вони, як відомо, основа життя. Геракліта вважають засновником
діалектики – філософської теорії пізнання суперечливих явищ дійсності, які
перебувають у постійному русі. Геракліт вважав, що все у природі змінюється
та оновлюється, кожна річ переходить у свою протилежність, боротьба
протилежностей – це „батько всього”. Найсуттєвішою зміною він вважає
зміну у свою протилежність (холодне нагрівається, гаряче остигає), вказує і
на те, що одна протилежність виявляє цінність іншої (хвороба робить здоров’я
 4
солодким, нема зла, щоб не вийшло на добре і т ін.). Таким чином, боротьба
протилежностей є основою життя, руху і веде до гармонії. У світі все
абсолютно мінливе, перебуває у постійному русі. (принцип „Все тече”). Світ
він уподібнив до ріки, кажучи, що не можна двічі вступити у одну і ту ж ріку,
оскільки набігатимуть нові і нові води.
Піфагорійський союз, або школа був утворений в 533 до н. е. у м.
Кротон (Пд. Італія). В основу їх науки лягло визнання числової структури
світобудови, космосу, де число стає основою фізичного і морального світу,
головним принципом існування всіх речей і предметів. Число бере участь у
всьому, є принципом оформлення, гармонійної побудови космосу і існуючих в
ньому речей. Світ уявлявся в геометричній фігурі. Піфагор твердив, що з куба
виникає земля, з піраміди – вогонь, з восьмикутника – повітря,
дев’ятикутника – вода, дванадцятикутника – сфера Всесвіту. Піфагорійці
вважали, що парні і непарні числа виражають співвідношення кінечного і
нескінченного у природі, а весь космос і є якраз єдністю кінченого і
нескінченного, великою впорядкованою системою чисел, їх гармонією.
Уособленням цієї космічної гармонії було число 10. З чисел піфагорійці
виводять також і правила життя і поведінки, вважаючи, що символ
справедливості – квадрат, а також числа 7 і 9, дружба – це досконала
рівність, символ досконалості – 5 і 10.
Елейська школа як і піфагорійський союз виникла у „Великій Елладі”
на території сучасної Італії. Представники – Ксенофан, Парменід і Зенон. Їх
вчення – новий крок у становленні давньогрецької філософії. Якщо в іонійців
субстанція (першооснова) ще фізична, у піфагорійців – математична, то в
елеатів вона вже філософська – буття. Крім того, ними було поставлене ще
одне філософське питання: про співвідношення мислення і буття.
Засновник школи Ксенофан відомий тим, що висловив сміливу думку
про те, що боги – це творіння людини, оскільки античні боги повністю
повторюють людей: тілесний образ, манера поведінки, одяг, тощо.
Ксенофан вводить філософське розуміння буття, як чогось єдиного.
Вчення Парменіда стало основою філософії елеатів. В центрі його уваги
– дві філософські проблеми: питання про співвідношення буття і мислення та
відношення буття і небуття. Мислитель вважає, що „буття існує, а небуття не
існує”. Небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні виразити у
слові, тому він визнає існуючим лише те, що мислиться, реально
сприймається і виражається у словах.
Зенон Елейський у своїй філософії абсолютизує розум, відводячи йому
вирішальну роль у процесі пізнання. Лише те, що відповідає мисленню,
вкладається в рамки логіки і тільки воно може бути істинним. Логічна
аргументація, доказ (апорія) стало для нього головною метою його філософії.
Апорії його діляться на дві групи: перша стосується проблем множинності
речей і різноманітності взагалі, яку він заперечує, вважаючи буття єдиним.
Друга група – апорії, в яких обґрунтовується неможливість наявності руху –
„Ахілл і черепаха”, „Дихотомія” (поділ надвоє), „Стріла”. Аналіз цих апорій
ведеться від протилежного, тобто для того, щоб довести неможливість
пояснення руху, необхідно виявити його внутрішню суперечність. Наприклад,
в апорії „Стріла” політ стріли розглядається, як нескінченна кількість окремих
моментів часу. Стріла ж під час польоту в кожен момент часу перебуває в
певному визначеному місці, займає рівне собі місце і перебуває у стані
 5
спокою, а сума спокоїв не дає жодного руху, подібно до того, як сума нулів
нічого не дасть, крім нуля. В апорії „Дихотомія”: рух не може завершитися, бо
для того, щоб рухоме тіло дійшло до кінця певного відрізку, воно мусить
пройти половину свого шляху, але перед тим, як дійти кінця половини, слід
перейти одну четверту шляху і т. д. до нескінченності. За таких умов рух
взагалі може не відбутися. (Якщо буття єдине, то його не можна ділити не
тільки наполовину, але і на всі інші числові операції). Аргументи Зенона дали
потужний імпульс для розвитку античної математики, логіки і діалектики,
розкрили протиріччя в таких поняттях, як „простір”, „єдине” і „множинне”,
„рух” і „спокій”, „безперервне” і „перервне”.

3. Друга половина V ст. до н. е. був періодом найвищого розквіту

Стародавньої Греції. Він був зумовлений подальшим утвердженням
демократії, активізацією у розвитку торгівлі, ремесел. Саме в цей період
відбувається переміщення центру культурно-наукового життя з колоній на
континент, зокрема, в Афіни, яке стає справжньою столицею античної науки,
культури і мистецтва. Афіни диктують також нові напрямки філософської
думки. Якщо раніше головним предметом філософських пошуків були
природа, космос, то тепер стає людина, її життя та діяльність. Якщо раніше
філософська думка була елітарною, нею займалися поодинокі мислителі, то
тепер до філософії тягнеться широке коло грецьких громадян. Філософія
відтепер не тільки задовольняє духовні потреби афінян, але й приносить їм
практичну користь, адже знавець філософії міг активно виступати в суді,
захищати інтереси свої і своїх близьких чи друзів, бути посередником у
різних справах. Людей, які займалися філософією, називали софістами
(мудрецями, вченими), які мали широку ерудицію, блискуче володіли словом,
логікою. Особливо популярною на той час була риторика – мистецтво
красномовства, навчаючи якого, софісти допомагали своїм громадянам
перемагати в публічних дискусіях, вигравати судові баталії, переконувати
людей.
Пізніше поняття „софіст” набуває негативного відтінку. Ця професія
трактується як щось презирливе, гідне насмішки, оскільки софісти почали
видавати фальшиве, неістинне судження за істинне, вершину знання. Тому в
особі софістів вбачали людей, які вміють настільки маніпулювати словом, що
можуть завуалювати правильне, істинне, і довести його помилковість
(видавати чорне за біле і навпаки). Наприклад, коли хтось у дискусії спіймав
софіста на брехні, той казав: „ Хто бреше, говорить про те, чого не має, а
оскільки про те, чого немає, не можна сказати, отже, ніхто не може брехати”.
Незважаючи не це, софісти відіграли помітну роль у розвитку античної
філософії. Вони спричинилися до формулювання основних засад
релятивізму (відносності, тобто думки про те, що пізнання навколишнього
світу – відносне, оскільки залежить від суб’єктивного стану речей, вражень,
обставин), сенсуалізму (чуттєвості, тобто головним джерелом пізнання є
відчуття, оскільки явища, які ми пізнаємо, зазнають безупинних змін, тому ми
пізнаємо речі не самі по собі, а лише те, що ми бачимо в даний момент) та
практицизму (всі погляди на речі однаково умовні і правдиві, тому слід
віддавати перевагу тим поглядам, які вигідні, практичні і корисні для життя).
Представником софістів є античний мислитель Протагор.
 6
Філософія Сократа. Нова філософія, яку започатковує Сократ (469-
399 до н.е.), ставить основним предметом своїх філософських роздумів
людину взагалі і її моральне життя зокрема. Сократ був першим за
народженням афінським філософом, оскільки всі його попередники жили і
творили у різних місцях острівної і материкової Греції. Паралельно Сократ
створив відповідний філософський метод, завдяки якому і через який можна
було б збагнути, що таке людина і в чому полягає смисл її життя. Таким
методом стає діалектика, яку філософ трактує як своєрідний засіб,
інструмент, за допомогою якого в процесі оперування поняттями стає
можливим здобути істинне знання. Діалектичний метод Сократа поділяється
за формою на іронію і маєвтику, а за змістом – на індукцію і визначення.
Іронію Сократ ввів для того, щоб виявити в поглядах співбесідника
нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе за допомогою
іронізування, непомітного кепкування і довести що він помиляється, виявляє
незнання. Одна з головних тез Сократа – "Я знаю, що я нічого не знаю",
тобто у діалозі з співбесідником він не виголошує готову істину, а закликає
співрозмовника до спільного її пошуку, допомагає у її відкритті. Звідси і
аналогія його методу повивальному мистецтву (маєвтика). "Запитуючи тебе, -
каже він, - я тільки досліджую предмет спільно, тому що сам не знаю його"
Як зазначав французький філософ Жак д”Аламбер: “Справжній філософ
той, хто, не хвалячись, володіє тією мудрістю, якою, хваляться інші, що не
володіють нею”.
Гете: «Розумна людина не та, яка багато знає, а та, хто знає самого
себе»
П'єр Лаплас (франц. матем. і астроном XVIIІ-XІХ ст.): “Те, що ми
знаємо – обмежене, а те, чого ми не знаємо – безкінечне»
Костянтин Сімонов(рос. радянський письменник ХХ ст.):»Освічена
людина тим і відрізняється від неосвіченої, що продовжує вважати свою
освіту, знання незакінченими»

Взявши на озброєння індукцію, Сократ веде мову про те, щоб дати
визначення загальним поняттям, віднайти їх, а вже потім збагнути саму
сутність головних морально-етичних категорій. Мається на увазі
самопізнання, пошук істини в самій людині, а не поза нею Він твердо
переконаний, що кожна людина має зерно мудрості – істину, яку лише треба
видобути назовні. Тобто людина повинна реалізувати принцип: "Пізнай
самого себе" В зв’язку з цим знати, на думку Сократа, – означає дати
визначення, класифікувати на види і роди всі поняття, які повинні бути
впорядковані в певній єдності чи органічній системі.
Етичне вчення Сократа базується на поняттях "добра" і "доброчинності",
які є особливим видом знання. Всяке зло, твердить він, походить з незнання,
бо ніхто не чинить зла свідомо, знаючи, що таке добро і яку роль воно
відіграє в житті людини. Сократ: «Хто мудрий, той і добрий». Сократівське
ототожнення знання і доброчинності привело філософа до своєрідного
етичного раціоналізму, що передбачав розумове, інтелектуальне трактування
людського життя і поведінки. Звідси витікає важливий висновок: людина не
народжується морально досконалою, довершеною істотою, а стає такою лише
через навчання, самопізнання. (етичний раціоналізм).
 7
4. Філософія Платона. Життя і діяльність Платона (427-347 до н.е.)
випали на час найвищого розквіту Афін. Справжнє ім'я Платона – Арістокл (з
гр. "платус"– широкоплечий). Засновник школи – Академії (ім'я античного
героя Академа),яка знаходилася в гаю. Всіх тих, хто належав до цієї школи,
називали академіками. Майже всі твори Платона (близько 36) написані в
діалогічній формі. Погляди Платона складають систему, куди входять вчення
про ідеї, теорія пізнання , етичне вчення, вчення про державу, тощо. Точкою
опори для свого філософського вчення Платон бере т.зв. "світ ідей", як
особливий вид буття, реальності, який не сприймається відчуттями, але існує
незалежно від фізичного світу. Ідеї Платон подає в трьох аспектах:
онтологічному (ідея – як прототип, модель, взірець всього існуючого),
логічному (ідея – як загальне поняття, що служить засобом пізнання речей і
предметів), телеологічному (ідея – мета, до якої прямує все існуюче) Кожна
ідея як окрема сутність є вічною і незмінною, вона не може ні словом ні
назвою, існує об’єктивно і самодостатньо. Ідеї перебувають у відносинах
підпорядкування і співпідпорядкування, роду і виду. В такому випадку одна
ідея (вид) підпорядкована іншій (рід). Дві або більше ідей можуть входити в
одну і ту ж родову ідею (напр. ідея кота і пса входять в ідею чотириногого).
Щодо світу речей, або матерії, то вона мертва, мінлива, джерело
народжуваності і смертності. Матеріальне є нетривким, виникає на час, а гине
навічно. Тому світ речей є недосконалим, вторинним по відношенню до світу
ідей.
У теорії пізнання Платон повністю заперечує можливість через
чуттєвість (зір, слух, нюх, дотик) пізнати світ ідей, оскільки чуттєві дані є
набутими в сфері вражень і уявлень людини, особистих припущень, власних
бачень світу. А істинне, справжнє знання, як відомо, не може бути осягнуте
людиною на чуттєвому рівні. Мислення на противагу людським уявленням,
припущенням, має зовсім інший зміст. (наприклад, із простого спостереження
ми не можемо почерпнути поняття рівності, бо предмети і речі реально
рівними ніколи не бувають. Тобто, не поняття виникають з спостережень, а
спостереження з понять. Іншими словами, людина вже володіє певними
поняттями, і лише на цій основі виникають спостереження.).
Основоположним принципом етичного вчення Платона стає ідея добра.
Поділяє людську душу на три частини, яким відповідають три головні
доброчинності.: розумній частині душі – мудрість, вольовій, імпульсивній –
мужність, пристрасній – поміркованість.
Вчення про державу Платона викладене в діалогах "Держава", "Закони"
і "Політик" Його теорія держави є фактично тією ж самою етикою, яке
філософ застосував до держави, як особливої спільноти людей. Подібно до
того, як у космосі все має внутрішню потребу об'єднатися з іншим, так само і
людина, згідно своєї суті, прагне об'єднатися з іншими людьми і створити
державу. Держава Платона є фактично його ідеальним проектом найкращого,
на його думку, політичного устрою. Розумній частині душі, що є носієм
мудрості відповідає в державі клас правителів-філософів, які мають очолити
державу і забезпечити вищу справедливість. Такій доброчинності, як
мужності, в державі відповідає клас воїнів-охоронців. Третю групу громадян
складають ремісники, землероби, купці, тобто ті, хто займається фізичною
працею і створюють матеріальні блага. Їм відповідає поміркованість
(стриманість). Держава Платона – це своєрідна комуністична спільнота, в якій
 8
відсутнє родинне життя, сім’я, де проголошується спільність жінок і дітей.
Рішуче заперечується приватна власність, в якій Платон вбачає головне
джерело соціальної несправедливості, суспільного зла, що породжує
злочинність, безліч пороків, моральну деградацію особи. Приватну власність
слід замінити колективною, спільною власністю, що здатна гарантувати
цілісність держави, усунути конфлікти і забезпечити спільне добро усім
громадянам. Концепція ідеальної держави Платона є утопічною, тобто такою,
що реально не могла здійснитися.(з гр. "у" – не, "топос" – місце, тобто
"неіснуюче місце")
5. Філософське вчення Арістотеля. Аристотель (384-322 до н.е.)
народився у Фракії (Македонія). Перші філософські кроки Арістотель зробив в
Академії Платона, який був його вчителем. У 343 р. до н. е. Арістотель став
наставником молодого царевича Олександра Македонського. У 335 р. до н. е.
Арістотель відкрив свою власну школу в Афінах, яка отримала назву Лікей,
тому що знаходилася поруч із храмом Аполлона Лікейського. Територія, де
була школа, складалася з тінистого саду та відкритих галерей для
прогулянок, тому школа Арістотеля називалася ще "перипатетичною"
(прогулянковою) а члени школи – "перипатетиками" (ті, які навчаються під
час прогулянок у тінистому саду). Філософія Арістотеля є своєрідною цілісною
науково-філософською системою, в якій синтезовані як гуманітарні так і
природничі знання. Він є автором понад 150 праць.
Ще за життя Платона Арістотель відверто стає в опозицію до філософії
Платона, оскільки він не допускав існування ідей поза світом речей. („Платон
мені друг, але істина дорожча”). На думку Арістотеля, ідея є нічим іншим, як
абстракцією, продуктом людського мислення, тому єдиною реальністю, і
отже, об'єктом філософського пізнання може бути тільки світ матеріальних
речей і предметів, справжня дійсність. Філософія як наука, переконаний він,
зорієнтована, насамперед, на пізнання законів всього існуючого, а її
предметом фактично є саме буття. Виходячи з цього, Арістотель поділяє
філософію на "першу філософію" і "другу філософію". Фізика, або природа,
складає другу філософію, вивчаючи закони природи. Перша філософія
стосується всього того, що перебуває поза природою (метафізика). У першій
філософії Арістотель шукає розв'язки проблеми узгодження сталості буття,
сутності речей з мінливістю явищ, і чим є те дійсне, тривале серед мінливих
явищ світу. Логічний аналіз буття підводить філософа до розгляду ще двох
важливих категорій: матерії і форми , що є складовими елементами і
принципами всього існуючого. Термін "матерія" (з гр. "гіле") буквально
означає "дерево", "будівельний матеріал" і позначає першооснову існуючих
предметів і речей об’єктивного світу. Термін "форма" (з гр. "морфе") означає
"вид", "образ", як форма кожного індивідуального предмету. У "Метафізиці"
Арістотель зазначає, що сутність буття кожного предмету, речі складає їх
форма, завдяки якій матерія специфікується на окремі, одиничні види буття,
як, наприклад, кусок міді завдяки формі може перетворитися в мідну статую,
мідну кулю, камінь – в кам’яний будинок, тощо. В цьому контексті Арістотель
під "формою" ще розуміє і зовнішній вигляд речей і предметів, їхній стан
оформлення. Матерія ж – це те, з чого складається річ, яка є неоформлена,
неокреслена. Для того, щоб форма змогла себе реалізувати чи втілитися в
щось конкретне, вона повинна з'єднатися з матерією.
 9
"Друга філософія", або фізика має своїм об'єктом дослідження
конкретних, об'єктивно існуючих речей і предметів, їх властивості, рух, зміну.
Фізика, або вчення про природу, повинно бути споглядальним, але
споглядальним знанням лише про те, що здатне рухатися. Через те
Арістотель вводить в науковий обіг поняття "фізичної сутності", або
фізичного, матеріального буття, що уособлює собою світ матеріальних
предметів в русі, зміні. Тому, на його думку, вчення про природу є такою
сутністю, що має початок руху і спокою в собі самій. Цим філософ і
започатковує вперше в античності послідовне наукове дослідження природи.
("Про виникнення і знищення", "Метеорологія", "Фізика")
Однією з центральних ідей, яку проводить у своїй фізиці Арістотель, є
спроба обґрунтування того, що істинне буття притаманне лише світу окремих
речей і предметів, а не абстрактним ідеям. Тобто він веде мову про те, що
кожен одиничний предмет має своє власне, визначене буття, що
характеризується рухом, зміною. Даючи конкретне тлумачення руху, як
зміни, філософ зупиняється на аналізі чотирьох видів руху, що притаманні
фізичним тілам у природі. Серед них: 1.виникнення і знищення, 2.кількісні
зміни (ріст, збільшення, зменшення), 3.якісні зміни (зміна властивостей
предметів, їх внутрішнього стану), 4.зміна місця (просторові переміщення тіл)
Серед головних видів руху на перше місце ставиться рух у просторі, найбільш
досконалою формою якого є рух по колу, оскільки саме такий вид руху є
вічним і безперервним. Саме таким і є Всесвіт, який рухається у вічному
коловому русі навколо свого центру. Розглядаючи проблему часу, Арістотель
наголошує на єдності часу і руху, на тому, що час слід трактувати як число
руху по відношенню до попереднього і наступного. Тобто сам час не є рухом,
але вимірюється ним, і навпаки.
Космос Арістотель поділяє на дві сфери: земну і небесну. Небесна
сфера досконаліша за земну, і її основу складає повітря (ефір), яке є вічно
рухомим, змінним і поєднує в собі матерію і форму. Земний світ складається з
чотирьох першоелементів: землі, вогню, повітря і води, які мають кількісну і
якісну визначеність і складають основу фізичного буття світу, і які мають
здатність переходити одні в одних, але в певному порядку (напр. вогонь
безпосередньо не переходить у воду, а лише через повітря або землю, з
якими є спорідненим).
Політичне вчення Арістотеля відображене в трактаті "Політика".
Філософ чітко визначає, що „держава є формою співжиття вільних і рівних
громадян, особливого роду спілка, що організована для певного добра".
Арістотель намагається довести, що в самій природі людини є внутрішня
потреба, схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава.
Так вперше в античній філософії Арістотель визначив людину як "політичну
істоту", спосіб буття якої, її сутність окреслені суспільними факторами,
політичною діяльністю, і, найголовніше – життям у державі. Стосовно
походження держави, то історично розвиток суспільства йде від сім'ї до
общини (поселення) а від нього до держави (міста, полісу) Сім'я
розглядається як перша форма співжиття людей. Вже на рівні сім'ї Арістотель
віднаходить низку специфічних взаємовідносин, що складаються і існують між
господарем і рабом, між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми. Всі
вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбну і
домашнього господаря. Перша поширюється на рабів, друга на подружжя, і
 10
третя – на дітей. Владу домашнього господаря порівнює з монархічною
формою влади у державі, стосунки між дітьми – демократичною, а взаємини
між подружжям – аристократичною. Отже, влада у державі – це продовження
влади глави сім'ї, тому монархія – найдосконаліша форма правління.
Заслуговують на увагу важливі думки Арістотеля у сфері економічної
науки. Серед них варто назвати спробу Арістотеля проаналізувати такі явища
суспільного життя, як поділ праці, товарне господарство, обмін і функція
грошей. Окремо і детально зупиняється він на аналізі двох протилежних
типів господарювання, що існували в античному світі: "економіці" і
"хремастиці". Перший вид господарювання – економіку, він називає
правильним типом господарювання, і пов'язує його з розумним і
поміркованим задоволенням господарських потреб на рівні сім'ї. До
негативного типу господарювання відносить Арістотель "хремастику", мета
якої – прагнення до наживи, нагромадження багатств, тобто до всього того,
що суперечить природі людини. Аналізуючи суть економічних відносин,
Арістотель бачить в них виключно соціальні форми спілкування, серед яких
називає три типи: 1.cпілкування в межах окремої сім'ї чи дому; 2.спілкування
щодо спільних господарських справ; 3. cпілкування з метою обміну
господарськими благами. У всіх економічних відносинах проглядається, на
його думку, одна мета – вигода.

Логіка Арістотеля розглядає в однаковій мірі як зміст мислення, так і

його форми. У зв'язку з цим її предметом є основні закони мислення, яких
філософ виділяє чотири: 1. Закон виключення суперечностей (два
протилежні судження про одне і те ж не можуть бути водночас істинними, і
тим самим одне з них обов'язково має бути хибним); 2. Закон виключного
третього (наявність у мові або стверджувального або заперечного судження, і
між ними не може бути чогось проміжного чи альтернативного); 3. Закон
тотожності (одне і те ж саме судження не може позначати одночасно двох
предметів); 4. Закон достатньої підстави (при визначенні предмету необхідна
повнота причин. Наприклад. стосовно скульптури: а) матеріальна причина,
тобто матеріал – "з чого це?"; б) формальна, тобто форма, –"що це?"; в)
цільова – "для чого це?"; г) дієва – "хто це зробив?")
 ГНОСЕОЛОГІЯ

1. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод.

2. Проблеми пізнання в історико-філософському контексті
3. Основні форми чуттєвого та раціонального пізнання
4. Істина та її критерії. Види істин
5. Структура та основні форми наукового пізнання
Л-ра:
 Філософія. Підручник. За заг. ред. М.Горлача, В.Кременя,
В.Рибалка. – Харків, 2000. С.488-505
 Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Надольного. – К.,1999.
С.277-301
 Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. – К.,
1993
 Буслинський В.А. Скрипка П.І. Основи філософських знань.
Підручник. Львів, 2004. С.219-240.

1. Людина здатна суб’єктивно засвоювати, усвідомлювати навколишній світ

(буття). Знання – це відображення у свідомості людини реального світу та його
закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат засвоєння світу
людиною, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення
(пізнання). Пізнання – це процес отримання і розвитку знання, його постійне
поглиблення, поширення і вдосконалення. Воно здійснюється у різних формах:
буденний досвід людей, гра, міфологія, релігія, філософія, наука, мистецтво.
Одним з аспектів проблеми пізнання є з’ясування специфіки таких вчень, як
агностицизм і скептицизм. Представники агностицизму повністю або частково
заперечують принципову можливість достовірного пізнання світу. Прихильники
скептицизму, не заперечуючи такої можливості, сумніваються в отриманні
достовірного знання. Причиною таких поглядів є: невичерпність зовнішнього світу і
самого пізнання, їхні зміни, обмеженість органів чуття людини.
Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) – це розділ філософії, у якому
з’ясовуються природа пізнання, його етапи, рівні, методи, форми, можливості,
труднощі та суперечності. Предметом гносеології, як філософської дисципліни
стають: процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура,
форми і методи пізнавальної діяльності. Процес пізнання з точки зору сучасної
наукової гносеології здійснюється у процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Суб’єкт –
 12
це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча,
цілеспрямована. Об’єкт – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність людини.
2. Витоки історії пізнання можна знайти ще у спадщині давньогрецьких
філософів. Зокрема, у ранній період античної філософії (натурфілософський – VII-V
ст. до н.е.) представники елейської школи поділяли знання на: 1.достовірне
(істинне); 2. імовірнісне (гадане). Перше спрямоване на відкриття сутності
пізнаваних речей чи явищ (мислення), а друге – дає нам множинні знання лише
мінливого, чуттєвого світу (органи відчуття). Представники школи софістів,
навпаки, підкреслювали, що чуттєвість є мірою істинності пізнання (те, що здається
смачним, холодним, гарним і є таким, оскільки, як зазначає Протагор, „людина є
мірою всіх речей”). Інший давньогрецький філософ Демокріт, намагаючись подолати
протиставлення двох видів пізнання: чуттєвого і раціонального, говорить про два
види пізнання: темне (приховує істину за суб’єктивними людськими відчуттями), і
світле (розумове) (спрямоване на пізнання сутності), які, хоча і протилежні, але
доповнюють один одне, оскільки розкривають відповідно вторинні (напр. смак,
колір) і первинні якості (напр. порядок розташування атомів) речей.
У класичній добі античної філософії (V-IV ст. до н.е.) Сократ веде мову про
знання, як про визначення загальних понять. Його позицію можна охарактеризувати,
як етичний раціоналізм, оскільки він ототожнював будь-який поганий вчинок
людини з незнанням, а мудрість – з досконалим знанням. У філософії Аристотеля
теорія пізнання – це вже теорія наукового пізнання. Він виділяє такі його основні
риси, як: всезагальність, доведеність, пояснююча властивість, необхідність.
Знаряддям будь-якої науки, засобом здобуття знань у Аристотеля виступає логіка,
яка займається розробкою методів здобуття істинного знання.
У добу середньовіччя гносеологічна проблематика тісно переплетена з
теологічною: пізнання розглядається як пізнання Бога (зокрема, такий напрям, як
схоластика в особі Томи Аквінського пропонує раціональні засоби доведення його
існування). Якщо античні філософи з гносеологічною проблематикою пов’язували в
першу чергу, пізнання природи та людського мислення, то в середні віки більше
наголошується на самопізнанні (Августин Аврелій).
 13
Мислителі Відродження ставлять питання про нескінченність процесу
пізнання, вказуючи, що пізнання – це процес, а не результат. У філософії Нового
часу (17-18 ст.) гносеологічна проблематика стає провідною. У цей час існує думка,
що правильно організоване пізнання може відкрити всі таємниці природи, вирішити
суспільні проблеми та вдосконалити людину (Р.Декарт, Ф.Бекон, Б.Спіноза, Ж.-Ж.
Руссо, Ш-Л. Монтеск’є, Вольтер). У період Нового часу виникають два підходи
щодо критерію пізнавальної діяльності: раціоналізм (Р.Декарт, Г.Лейбніц) –
критерієм і джерелом пізнання є розум; та емпіризм (сенсуалізм) (Ф.Бекон, Дж.Локк)
– критерієм і джерелом пізнання є чуттєвий досвід (відчуття). Відбуваються також
дискусії щодо наукового методу: індуктивного або дедуктивного.
Сучасна західноєвропейська філософія 19-20 ст. відзначається
ірраціоналізмом у гносеології. Ця філософія відкриває нові рівні та види пізнання:
інтуїція, фантазія, сновидіння, пізнання несвідомого (А.Бергсон, А.Шопенгауер,
З.Фрейд, Ф.Ніцше). Разом з цим представники такого філософського напрямку, як
позитивізм вказують, що предметом філософії має бути впорядкування і
систематизація наукових понять, висновків, синтез даних конкретних наук і
орієнтація у пізнанні на такі методи, як спостереження, порівняння, експеримент,
вимірювання. (О.Конт, Г.Спенсер). Представники неопозитивізму (Б.Рассел,
К.Поппер) прагнуть звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також
закликають всебічно застосовувати принцип верифікації (емпірична перевірка
істинності наукових тверджень).

3. У процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини.

Найважливіші серед них: почуття („живе споглядання”) і розум (мислення), які
знаходяться у тісному зв’язку. Формами чуттєвого пізнання є: відчуття, сприйняття
та уявлення. Відчуття, як найпростіша форма чуттєвого досвіду відображає у
свідомості людини окремі сторони і властивості предметів. Виділяють п’ять
основних органів відчуття людини: зір, слух, нюх, дотик, смак. (сьогодні психологи
виділяють ще т.зв.” шосте відчуття” – інтуїцію). Сприйняття – це цілісний образ
предмету, синтез окремих відчуттів. Уявлення – це відтворення у свідомості людини
 14
того, що колись було. Виділяють уявлення пам’яті (напр. образ моря), та уяви
(напр. кентавр).
Раціональне пізнання найбільш повно виражено у мисленні. Формами
раціонального пізнання є: поняття, судження, умовиводи. Поняття виражає
загальні ознаки, суттєві сторони і зв’язки предметів та явищ (напр. „сніг”, „стіл”,
„держава”). В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки чи
властивості: „який сніг – мокрий чи сухий ?”, „який стіл – письмовий, столовий ?”,
„яка держава – тоталітарна, демократична ?”. Думка концентрується лише на
загальному, що притаманне цим явищам і речам, тобто будь-яке поняття є
результатом узагальнення, який зафіксоване у його визначенні. Найбільш
загальними поняттями є філософські: рух, простір, час, кількість, якість, зміст,
форма, тощо. Судження – це форма мислення, яка виражає зв’язок понять у вигляді
речення, яке може бути істинним, або хибним, стверджувальним, або заперечним.
(напр. „Україна – європейська держава”, „штучний супутник Землі не є планетою”,
тощо). Умовивід – це форма мислення, за допомогою якої отримують нове знання на
основі принаймні двох суджень. Наприклад:

1. В усіх вищих навчальних закладах України вивчають філософію

2. ЛНУ ім. І.Франка – вищий навчальний заклад України
__________________________________________________________
3. В ЛНУ ім. І.Франка вивчають філософію.

1. Всі люди смертні

2. Арістотель – людина
________________________________________
3. Арістотель – смертний

Отже, умовивід здійснюється за такою схемою: 1. А – В

2. С – А
3. С – В

Важливою умовою отримання істинного заключення (№3) є істинність

попередніх посилок. Умовиводи бувають індуктивними (рух думки від
одиничного до загального) та дедуктивними (від загального до одиничного).
 15
Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, тісній
взаємодії: не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і навпаки. Прикладом
цієї взаємодії є інтуїція (з лат. „intueor” – „уважно дивлюся”) – здатність
осягнути істину, передбачити ситуацію без логічного, раціонального доведення.
Це пряме „бачення” сутності явища чи процесу. Рисами інтуїції є безпосередність
(відсутні логічні ланки доведення), несподіваність (раптовість „спалаху” думки),
неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося.
Отже, інтуїція – це здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без
доказового обґрунтування. До загальних умов формування і виявлення інтуїції
належать такі:
o фундаментальна професійна підготовка суб’єкта, глибоке
знання проблеми
o пошукова ситуація
o напружені зусилля вирішити проблему
o наявність „підказки”, що є „пусковим механізмом” для інтуїції
У ролі причини, „підказки” для Ньютона, наприклад, було яблуко, що впало йому на голову
і викликало ідею всесвітнього тяжіння, для інженера С.Броуна – звисаюче між гілками павутиння,
яке наштовхнуло його на ідею звисаючого мосту.

4. Безпосередньою метою пізнання є істина. Істина – це знання, яке

відповідає дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини, або теорія
кореспонденції – відповідності). Істина – це узгодженість частин знання, які
складають істину, між собою (теорія когеренції – узгодженості). Істина – це
результат прийнятої згоди вчених між собою (теорія конвенціоналізму – угоди,
домовленості). Істина – це корисність знання в досягненні поставленої мети
(теорія практицизму – корисності; прагматизм) Певне поєднання цих рис істини
демонструє марксистське розуміння істини. ЇЇ основні ознаки такі: 1.
об’єктивність: зміст істини обумовлений властивостями об’єкту, що вивчається
і не залежить від волі і свідомості суб’єкта пізнання; 2. процесуальність: істина
досягається не відразу, а поступово. 3. конкретність: будь-яке істинне знання
 16
завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця,
часу та іншими обставинами, які повинно враховувати пізнання.

Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.

Об’єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить від людини, її
свідомості чи мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її
готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку, тощо. (напр.
І.Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у
XVII ст., але хіба до того ці закони не діяли ? Діяли, але лише Ньютону вдалося
їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості,
талановитості.). Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин.
Поняття „абсолютна істина” вживається у таких значеннях: а) такі знання
про речі, процеси чи явища, які не можна спростувати (напр. знання про те, що
Земля обертається навколо Сонця; що атом містить у собі колосальну енергію,
тощо.); б) так звані „вічні істини” (“veritas aeternae”) – факти, що встановлені з
повною достовірністю (напр. ІІ Світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р.:
йдеться не про конкретну дату, оскільки вона може не збігатися за різними
календарями, а про факти, фактичні події, які є не спростовані, абсолютні, вічні.
Факт, отже, рівнозначний поняттю „істина”.
Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, яке в
процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем
розвитку науки в даний період (напр. наші знання про Космос, про фізичні
процеси, про людину є поки що відносними)
Слід зазначити, що об’єктивна істина є єдністю абсолютного та відносного:
відносна істина містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її, а
абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які є
щаблями, певними етапами на шляху досягнення абсолютної істини. (кожен
початковий етап пізнання характеризується відносно істинним, обмеженим
знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати
досконаліші знання свідчить про цей тісний взаємозв’язок двох істин, про
 17
можливість досягати абсолютної істини через відносну істину чи множину
відносних істин);
На всіх етапах свого розвитку істина нерозривно пов’язана зі своєю
протилежністю – оманою, хибним знанням (заблудженням,). Омана – знання, яке
не відповідає своєму предмету, дійсності. Омана має такі форми: наукова,
релігійна, філософська, політична, тощо. Оману треба відрізняти від брехні,
дезінформації які виступають, як навмисне, свідоме викривлення істини в
корисних цілях.
З філософського погляду брехня є свідомим перекрученням істини, адже вона – одна, і
можна лише говорити про різноманітні форми її прояву у цілісному процесі пізнання (об’єктивна
істина, абсолютна і відносна істина, конкретна істина). Про неї Августин Блаженний писав:
«Брехня завжди протиставлена істині як світло і темрява, набожність і безбожництво,
справедливість і несправедливість, гріх і праве діло, розум і божевілля, життя і смерть».
Брехня проявляється в соціальних, міжособистісних стосунках. Ситуаційні фактори
створюють сприятливе або несприятливе підґрунтя для виникнення брехні та її розуміння.
Конкретні обставини можуть бути неоднозначними та сприяти виникненню серйозних моральних
проблем, пов’язаних з брехнею заради порятунку. Існують ситуації, коли брехня зумовлена
обставинами, але зауважимо, що моральна відповідальність завжди лежить на людині. Брехню
військовополоненого ворогові дехто може трактувати як більш виправдану, ніж брехню, сказану
лікарю або близькій людині.

Омана, натомість, – результат неправильних дій, несвідома помилка суб’єкта

в різних сферах діяльності (політиці, життєвих ситуаціях, обчисленнях, тощо).
Поняття «омана» схоже за значенням з поняттям «брехня», тому вважаємо за
необхідне визначити їх відмінності. В. І. Свинцов визначає оману як «відношення
неспівпадіння об’єктивної істинної характеристики знання з його суб’єктивною
оцінкою в категоріях істини і брехні». Людина, яка перебуває у стані омани, щиро
сприймає хибне за істинне. Але без оман не можна уявити пізнання. На думку Р.
Тагора, якщо закрити свої двері усім оманам, то правда теж лишиться ззовні. Слід
зазначити, що процес пізнання – це завжди пошук, у якому часто використовується
метод спроб і помилок, тому омани важко уникнути. Вона є, свого роду, певним
етапом, сходинкою до істини. В процесі розвитку суспільства, омана (заблудження)
або перетворюється у істину, або зникає.
 18
Йоган-Вольфганг Гете: «Набагато легше знайти помилку, ніж істину,
бо помилка лежить на поверхні і її помітно одразу, а істина схована в глибині, і
не кожен може віднайти її»

5. Наука – це форма духовної діяльності людей, яка скерована на

отримання істинних знань про світ (природу, людину, суспільство, техніку), на
відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.
Наука – це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і одночасно –
результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на
основі певних принципів. Головна мета науки – істинне знання. Наука як цілісна
система знань, поділяється на певні галузі (окремі науки): природничі (науки про
природу – біологія, фізика, астрономія, географія, екологія, хімія); суспільні
(науки про людину і суспільство – історія, економіка, психологія, етика,
соціологія, правознавство); технічні – механіка, електротехніка). Своєрідними
науками є математика, без якої не будуть функціонувати всі вище перераховані
галузі науки, і філософія, яка вивчає загальні закони розвитку і природи, і
суспільства, і людини, і техніки у формі загального опису та оцінювання.
Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних рівні –
емпіричний і теоретичний. Емпіричний рівень – це наукове пізнання, яке
ґрунтується на експерименті, на відчуттях, сприйняттях і уявленнях і включає в
себе такі методи пізнання: 1.спостереження, 2.порівняння, 3.вимірювання, 4.опис,
5.експеримент, 6.аналогія. Теоретичний рівень – це наукове пізнання, яке
ґрунтується на формах раціонального пізнання – судженнях, поняттях,
умовиводах і включає в себе такі методи, як 1.узагальнення, 2.аналіз і синтез –
(аналіз – розчленування досліджуваного предмету дослідження, а синтез –
з’єднування, сполучення різних елементів у єдине ціле, в систему); 3.дедукція і
індукція; історичний метод ( дослідження процесу становлення і розвитку
певного об’єкта, його періодів і різноманітних проявів); 4.ідеалізація (спосіб
логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти, які не
можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Прикладами
ідеалізованих об’єктів є: „абсолютно тверде тіло”, „ідеальний розчин”,
 19
„ідеальний газ”, „ідеальне суспільство”; 5.формалізація (лат. „контур”,
„зовнішнє окреслення”) – метод відображення результатів мислення за
допомогою символів, знаків, формул. Завдяки цьому складні відношення,
процеси і структури речей чи явищ виражаються в компактній і узагальненій
формі. (напр. змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна
формалізувати так: Е=мс2, – де „Е” – енергія, „м” – маса, „с” – швидкість тіла.
Саме судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається,
прямопропорційна масі тіла і квадратові його швидкості); 6.моделювання (лат.
„зразок”, „еталон”) – відтворення властивостей об’єкта, що вивчається, на його
побудованій моделі (аналогові). (напр. неможливо безпосередньо побачити, як
мислить людина, як функціонує її мозок, чи з чого складається земна кора, тому
це здійснюється на їхніх аналогах, моделях).

Існують також основні форми наукового пізнання:

1. факт (з лат. „здійснене”, „зроблене”) – подія, явище, процес, що мають
місце насправді і є об’єктом дослідження. Факт – це речення, що фіксує
емпіричне знання. У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну
основу для висунення гіпотез і створення теорій. Факти відіграють важливу роль
у перевірці, підтвердженні та спростуванні теорій: відповідність фактам – одна з
суттєвих вимог до наукових теорій. 2. проблема (з гр. „перешкода”,
„складність”) – теоретичне або практичне запитання, що потребує свого
вирішення, вивчення і дослідження: напр. проблема реформування нашої
економіки, правової системи, тощо); 3. гіпотеза (з гр. „здогадка”, „припущення”)
– форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів),
істинне значення якого потребує доказу. Гіпотеза використовується тоді, коли: а)
відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ; б) коли
факти складні, і гіпотеза може стати першим кроком до їх пояснення; в) коли
причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені.
Гіпотеза повинна бути простою, чіткою, логічною, повинна бути розрахована на
можливість практичного підтвердження. Приклади гіпотез: а) про походження
життя на Землі, б) про походження людини, в) про походження планет, тощо; 4.
 20
наукова теорія ( цілісна система знань, яка об’єднує і описує певну сукупність
явищ і процесів). Функціями теорії є: синтетична (систематизація знання),
пояснювальна, методологічна (відкриття шляхів для пошуку нових знань); 5.
ідея (форма мислення, яка об’єднує знання про реальну дійсність, суб’єктивну
мету, а також бажання її реалізувати. Ідея включає: мету, пошук шляхів її
втілення, бажання людини. Ідеї бувають економічні, політичні, релігійні,
мистецькі, технічні, тощо. (напр. ідея відкрити власний бізнес, ідея про речовину
і поле.)

„Розум полягає не тільки у знанні, а й у вмінні використовувати знання на

практиці” (Арістотель)
„Бути людиною – значить не тільки мати знання, а й робити для майбутніх
поколінь те, що попередні робили для нас” (Георг Ліхтенберг – німецький
письменник 18 ст.)
„У науці слава дістається тому, хто переконав світ, а не тому, хто першим
набрів на ідею” (Ч.Дарвін)
«Як досягнути знань? спитали учні Арістотеля – «Доганяти тих, хто
попереду і не чекати на тих, хто позаду»
«Всезнайство розуму не вчить» (Геракліт)
 Лекція
ОНТОЛОГІЯ
1.Філософський зміст проблеми буття
а) особливості розуміння поняття “світ”
б) уявлення про буття в історії філософії

2. Особливості розуміння буття

а) основні форми буття
б) субстанція і матерія як філософські категорії
в) види і структурні рівні матерії. Форми руху матерії.
г) простір і час як форми існування матерії

Література:
 Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен-Львів,
1995. Розд.7
 Філософія. Підручник. За ред. Г.Заїченка. К., 1995. Розд.5
 Філософія. Курс лекцій. Навчальний посібник. К.,1993. Розд.3
 Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Надольного. К., 1999. С.195-
210
 Філософія. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти.
За ред. В.Петрушенка. К.- Львів, 2001.

1. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології.
Онтологія (з грецьк. – „онтос”- наявне, суще, „логос”- вчення) – розділ
філософії, що вивчає фундаментальні принципи буття, найбільш загальні
основи існуючого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність,
причинність, тощо. Термін „онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ
Р.Гоклініус у праці „Філософський лексикон”. Розглядаючи проблему буття,
філософія виходить з того, що світ існує. Але філософія не обмежується просто
фіксацією існування світу, а розглядає складний зв’язок між предметами і
явищами світу, які разом із своїми особливостями, властивостями об’єднуються
з усім тим, що є і існує у світі. За допомогою категорії „буття” здійснюється
інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу, „як цілого”,
тобто світ існує як безмежна цілісність: природне і духовне, індивіди і
суспільство існують у різних формах, і їх різне за формою існування якраз і є
передумовою єдності світу.
а) Знання про світ – складова частина онтології, антропології, інших наук,
оскільки лише через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів, законів
розвитку, людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв’язок з
іншими людьми. Поняття „світ” має конкретно-історичний зміст, який
 22
визначається станом культури, науки, техніки, природи, суспільних відносин.
Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства,
тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною. Поняття „світ”
сформувалося ще у давній період розвитку людства, і пов’язано з практичним
виділенням людини з природи. Зокрема, на ранніх етапах свого розвитку
людина не могла наодинці протистояти навколишньому світу, що і зумовило
формування спільних зусиль, потреб, цінностей, спільно вироблених норм і
правил життя, які регулювали стосунки як в середині самої общини, так і за її
межами, тобто з природою. В цей час людина переходить від пристосовництва і
збиральництва до діяльності, спрямованої на виробництво з предметів природи
знарядь праці, до перетворення предметів природи на засоби задоволення
власних потреб. Тим самим складається відповідна єдність людини і природи,
яка вплетена у сферу її активної діяльності. На цій основі починає
створюватись цілісне уявлення про природне оточення, про себе, про
взаємовідносини людини і природи, які і знайшли своє відображення у понятті
„світ”, який є цілісною системою, що розвивається у діалектичній єдності
природи і суспільства. Така єдність дійсно суперечлива, про що свідчить історія
їхньої взаємодії: людина в процесі активної діяльності перетворює природу на
світ свого буття, який з одного боку, забезпечує їй існування, а з другого –
руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. У процесі розвитку
людини змінюється і уявлення про світ, яке постійно наповнюється новим
змістом. Отже, поняття „світ” охоплює: „світ людини” (внутрішній світ її
існування – почуття, воля, віра, розум, цінності), „світ людського буття”
(соціальне оточення людини: суспільно-економічні відносини, культурне
середовище), „світ речей” (речі, які ми маємо як наслідок предметної діяльності
людини) „світ ідей”(комплекс ідей, бажань, прагнень), „символічний світ”
(умовний світ символів, знаків логіки, фізики, математики), „макросвіт” (світ, в
якому існує людина), „мегасвіт” (Галактика, планетні системи), „мікросвіт”
(матеріальні об’єкти, розміри яких не перевищують розмірів атомів,
елементарних частинок), „потойбічний світ”.
Сучасне уявлення про світ базується на так званій науковій картині
світу, яка розглядає його як такий, що самоорганізовується, знаходячись у
становленні. Наука вже не шукає незмінної, універсальної сутності буття, вона
розглядає буття в розмаїтті його мінливих проявів, різноманітних форм, видів та
 23
рівнів. Наукова картина світу передбачає наявність синергетики
(самоорганізації світу) – процес самовідтворення і самоорганізації соціальних і
природних систем. Природа тут виступає не як якийсь сталий машиноподібний
об’єкт, а як система, що самоорганізується Наприклад, особливістю живих
систем є те, що вони спроможні використовувати смерть для своєї
самоорганізації, оскільки без процесу „контролювання” смерті не буває життя
(складові організму перебувають завжди в процесі оновлення – розпаду,
відмирання і утворення нових живих структур). Особливістю процесів
самоорганізації є те, що вони включають в себе ситуації вибору, можливість
альтернативних варіантів подальшого розвитку. Закони природи виявилися не
жорстко визначеними, запрограмованими, а такими, що включають в себе
певну невизначеність, непередбачуваність, несподіваність, тому вони є проявом
певної „свободи”. У цьому полягає можливість втручання людини у процеси
природного та історичного розвитку, і саме цим зумовлена необхідність
відповідальності людини, людства за свої вчинки, які безпосередньо впливають
на історичні та природні процеси. (В.Вернадський вказує, що людині
призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все
живе на Землі, тому з часом біосфера поступово трансформується у ноосферу –
сферу розуму, людської праці і наукових досягнень.)
б) Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося, по-
різному трактуючись в історії філософії. Ще Фалес з Мілету зазначав, що „все
утворюється з води”, хоча вперше поняття „буття” застосував Парменід у V-IV
ст. до н.е., висунувши тезу „буття є, а небуття немає”, тобто буття є
самодостатнє, незмінне, а те, що ми сприймаємо як змінне і нестале – це
результат людської уяви, вражень, тобто – небуття. За Платоном справжнім
джерелом буття є лише ідея, яка є вічною та незмінною, на відміну від речей
чуттєвого, матеріального світу, які є змінними, несталими (небуття). У
Арістотеля світ ідей та речей тотожні, тому важливо досліджувати будову речей,
їх функції і причину. Геракліт першооснову світу вбачав у постійному рухові,
змінах, а втіленням всіх перетворень був вогонь, тому сутність буття у нього – у
вічному становленні. У середньовіччі буття постає у вигляді абсолюту (Бога), як
вічне і незмінне буття. Людина стає цілісним буттям, оскільки поєднує в собі два
начала – тілесне і духовне. У філософії епохи Відродження буття
ототожнювалося з природою, у філософії Нового часу людське буття
 24
оголошувалося суб’єктивним, тобто залежним від свідомості і буття окремої
людини. (Р.Декарт: „Я мислю, отже я існую”). Філософія буття поступається
місцем у цей період філософії свободи, яка оголошує людське існування
автономним, самодостатнім, яке не потребує впливу навколишнього світу,
оскільки людина сама творить себе та історію. У марксистській філософії буття
постає як реальність, яка існує незалежно від людини. У сучасній західній
філософії буття розглядається як предмет психіки, свідомості людини, які
визначають його.

2. Буття по-різному характеризується в залежності від розуміння його

стану. Вже антична філософія задає основні варіанти такого розуміння:
Парменід характеризує буття як стійке, нерухоме. Геракліт вважав буття таким,
яке безупинно змінюється, розвивається. Ця позиція була близькою до
філософії марксизму, сьогодні її відстоює філософія постмодернізму. У Платона
справжнє буття – це незмінний „світ ідей”, а мінливий „світ речей” він
відмовлявся називати буттям і називав його світом становлення. У Арістотеля,
навпаки, справжнім буттям є світ матеріальних речей. Тому вчення, які
стверджують, що основою світу може бути лише духовне (ідея, Бог, абсолютна
ідея) називаються ідеалістичними (Платон, Августин, Гегель), а вчення, які
визнають єдино існуючим, основою світу матеріальний світ – матеріалістичними
(Аристотель, Дідро, Маркс).

а) Виділяють такі основні форми буття:

1. буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її
діяльності („перша природа”) – Всесвіт, космос, природа.
2. буття речей і процесів, створених людиною („друга природа”) –
буття речей і процесів, створених людиною: будинки, автомобілі, навчання,
виховання.
3. буття соціального – система суспільних процесів, яка створюється
різноманітними відносинами, які виникають між людьми у їх діяльності (на
виробництві, у побуті, родині, державі)
4. буття людини, яке характеризується: а) наявністю свідомості, за
допомогою якої вона задовольняє свої потреби, діючи на інші фізичні тіла; б)
соціальністю, оскільки людина живе у суспільстві, запозичуючи від інших людей
 25
знання, знаряддя праці, в) самотворенням, самодіяльністю (формує власний
духовний світ, шукає ідеали, що її приваблюють, прагне отримати максимальні
уявлення про світ, в якому живе, постійно конструює проекти перетворення
світу до такого стану, який найбільш гідний її, який найкраще задовольнить її
потреби)
5. буття духовного – процеси свідомого та несвідомого, включаючи
інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах. Ця форма буття
функціонує у таких проявах: а) як свідомість індивіда (потік переживань,
вражень, думок, переконань, цінностей), б) як продукти духовного обміну
людей, які втілюються в специфічних духовних утвореннях – наукових ідеях і
теоріях, моральних нормах, правилах спілкування, і які зафіксовані у наукових
працях, літературі, творах мистецтва, тощо.

б, в) Філософський зміст категорії „субстанція” виражають два основні

аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і
першопричина, першооснова всього існуючого, основа світу (у Фалеса – вода, у
Демокріта – атоми, у Платона – ідея, у середньовіччі – Бог, тощо). У сучасній
філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія – це філософська
категорія, що позначає об’єктивну реальність, тобто світ речей і властивостей,
що відображається відчуттями людей, але існує незалежно від них. В історії
розвитку науки виокремилися 2 аспекти на розуміння матерії: філософський і
природничо-науковий (фізичний). Філософський аспект вказує на матерію, як
на сутність, субстанцію, яка лежить в основі всіх явищ і процесів, а фізичний –
включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Атрибутами
(невід’ємними властивостями) матерії є системність, рух, простір, час. В давні
часи поняття „матерія” ототожнювалося із конкретним матеріалом, з якого
складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, тощо). Сучасна наука
доводить, що матерію можна класифікувати за видами і структурними рівнями.
Отже, є такі види матерії: а) речовинні види (матеріальні утворення, які
складаються з елементарних частинок, які мають масу спокою); б) не речовинні
види (поля) – електромагнітне поле, гравітаційне, радіохвилі, ультразвук,
рентгенівські промені. Ці види матерії не мають маси спокою. в) антиречовинні
види (антиречовина) – матерія, яка складається з античастинок (напр. ядра
атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро
 26
зі знаком „+”, в антиречовини ядро зі знаком „ – „ ). Далі слід розглянути
структурні рівні матерії: 1. система неживої природи (поля, атоми, молекули,
космічні системи – планети, зорі, Галактика). 2. система живої природи
(системи доклітинного рівня – напр. білки; клітини, багатоклітинні організми –
рослини, тварини, понад організмові системи – напр. біоценози, біосфера). 3.
соціальна система ( сім’я, класи, нації, держава, суспільство, людство) Всім
системам притаманна цілісність, єдність (наприклад, у системі неживої природи
цілісність визначається ядерними, гравітаційними і електромагнітними силами, у
живій природі за допомогою саморегуляції і відтворення, у соціальній системі –
завдяки розвинутим соціальним зв’язкам і стосункам між людьми).
Усім системним рівням матерії відповідають різні форми руху, оскільки
матеріальний світ розвивається завдяки рухові, тобто взаємодії речей і
процесів. Рух є складним процесом, оскільки є єдністю змінності і стійкості,
динаміки і статики. У русі предмет чи річ виникає, стає. У спокої закріплюється,
фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не перебувала у русі. У філософії
розрізняють 5 основних форм руху матерії: 1.механічна (дія-протидія,
притягання-відштовхування); 2. фізична (позитивна-негативна електрика,
симетрія-асиметрія); 3. хімічна (розкладання –з”єднання, асоціація-дисоціація);
4. біологічна ( спадковість-мінливість); 5.соціальна (соціальні конфлікти,
боротьба різних соціальних груп, виховання, навчання) Особливістю соціальної
форми руху є те, що вона носить цілеспрямований, усвідомлений характер,
оскільки її носієм є людина.
г) Загальними формами існування матерії є простір і час. Просторово-
часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Простір виражає
протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час – тривалість їх існування,
послідовність зміни станів. Так само як і простір, час без матеріальних об’єктів
не існує. Основні властивості простору: протяжність (здатність співіснування
різних елементів: крапок, відрізків, об’ємів), тривимірність (положення об’єкта
визначається довжиною, шириною і висотою), симетрія і асиметрія, конкретна
форма і розміри, відстань між тілами, межі кожної системи. Простір кожної
матеріальної системи принципово незамкнений, переходить у простір іншої
системи, що може відрізнятися за різними характеристиками. До загальних
властивостей часу належать: об’єктивність, тривалість (послідовність змін),
одномірність, незворотність, асиметричність, нерозривний зв’язок з простором,
 27
рухом, матерією. У природничо-науковій літературі поняття „час” часто
вживається як синонім поняття „тривалість”. На це звертав увагу, наприклад,
І.Ньютон.
Існують 2 підходи стосовно природи простору та часу: Перший підхід
(субстанціональний) доводить, що простір і час – самостійні сутності, що діють
поряд з матерією і незалежні від неї, тобто простір і час та матеріальні об’єкти
лише можуть прикладатися один до одного, не взаємодіючи. Зокрема, І.Ньютон
у своїй праці „Математичні начала натуральної філософії” (1687) вказував, що
простір – це щось подібне до порожньої кімнати, в яку можна внести чи винести
меблі, а простір при цьому залишиться без змін. Другий підхід (реляційний)
розуміє простір і час у тісному взаємозв’язку з матеріальними об’єктами, і поза
ними вважаються неіснуючими. Підтвердженням вірогідності другого підходу
стали наступні дослідження: Б.Риманн (1826-1866) – німецький математик:
сума кутів трикутника, як матеріального об’єкта, на площині завжди дорівнює
180 гр. Однак, якщо геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній
поверхні, то сума кутів його буде більшою. Отже, і простір таким чином буде
більшим, тобто змінним, а не стабільним; М.Лобачевський (1792-1856) –
російський математик довів, що сума кутів трикутника може бути менша за 180
гр.: це залежить від того, з якого боку сферичної поверхні уявити трикутник;
А.Ейнштейн (1879-1955) у своїй „Загальній теорії відносності” (1916) дослідив,
що у Всесвіті, в залежності від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні
геометрії простору. Ейнштейн зробив такі висновки: 1. якщо тіло рухається зі
швидкістю, близькою до швидкості світла (300 тис. км/сек.), то це тіло
змінюється у своїх розмірах (зростає його маса). Отже, змінюються і його
просторові характеристики. 2.якщо тіло рухається з швидкістю, близькою до
швидкості світла, то час для такого тіла протікає повільніше Швейцарський
фізик К.Лейшнер у 1994 р. розрахував, ґрунтуючись на дослідженні Ейнштейна,
що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 млн. км/год., то час буде мати такі
характеристики:
Політ тіла тривалістю:
 15 років – на Землі мине 35 р.;
 20 років – на Землі мине 80 р.;
 30 р. – на Землі мине 1200 р.
 28
Ще один приклад: Якщо космонавти літають навколо Землі зі швидкістю
8км./сек., то зміна часу вимірюється менше на декілька секунд від польоту
космонавта, тобто він буде молодшим від другого космонавта на декілька
секунд. Тобто, час на Землі протікає швидше, а у польоті – повільніше.
Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості, тобто
вони об’єктивні за своєю природою. Але їх сприйняття не позбавлене
особистісних, суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність
матеріальних об’єктів відображається не завжди по-справжньому – відстань між
ними може ховатися (напр. в горах, пустелі); б) час також може протікати по-
різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від уваги, інтересу чи
захопленості людини. (напр. один і той же час у дитячому віці протікає
повільно, а у дорослому – швидко). Автора теорії відносності А.Ейнштейна
журналісти якось запитали, як розуміти його твердження про те, що час поняття
відносне, може сповільнюватися, коли загальновідомо, що час в земних умовах
протікає однаково ? Відомий вчений відповів: „ Одна справа, коли ви тримаєте
на колінах гарну дівчину, інша – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій
сковороді. Час для вас буде протікати зовсім по-різному: у першому випадку –
швидко, у другому – надто повільно”.
 Лекція

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

1. Поняття „суспільство”. Основні сфери суспільного життя

2. Соціальні інститути у структурі суспільства
3. Рушійні сили розвитку суспільства
4. Суспільство і природа.
а) основні етапи взаємодії людини та природи
б) концепція сталого розвитку людства
5. Географічне середовище та географічний детермінізм
6. Глобалізація як цивілізаційний феномен: історія та сучасність

Література:

– Філософія. Підручник. За заг. ред. М.Горлача, В.Кременя, В.Рибалка. Харків,

2000.
– Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія : Курс лекцій.
– К.,1996.
– Філософія. Навчальний посібник. За ред І.Надольного.- К.,1999.
– Крисаченко В. Обрії ноосфери: соціально-світоглядні аспекти гармонізації
взаємин людини і природи. – К., 1991.
– М.Кисельов, Ф.Канак. Національне буття серед екологічних реалій., К.- 2000
– Бурдіян Б. Дерев’янко В., Кривульченко А. Навколишнє середовище та його
охорона – К., 1993.
– Сидоренко Л.І. Сучасна екологія. Наукові, етичні та філософські ракурси.
Навчальний посібник.- К., 2002.
– Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. Навч. Посібник /
Упоряд. В. Лях. – К., 1996.
– Є.А. Подольська. Кредитно-модульний курс з філософії. К., 2006. С.444-476.
– Рижак Л.Філософія сталого розвитку людства.- Львів, 2011.
– Гор А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух. К., 2001
– Фрідмен Т. Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію. Львів: 2002.
– Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства. К., 2008
– Сорос Дж. Криза глобального капіталізму: (Відкрите суспільство під
загрозою). К., 1999
– Гіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя. К., 2004.

1. Суспільство – дуже складний і суперечливий предмет пізнання. Воно

постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. Суспільство – це соціальна
система, що характеризується відносною самостійністю, урівноваженою
територією, економічними ресурсами, вихованням та соціалізацією населення і
культури (визначення американського соціолога Т. Парсонса). Суспільство –
 30
частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму
життєдіяльності людей, яка історично розвивається.
Поняття „суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі
має такі значення:
1. окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного
розвитку (напр. суспільство стародавнього Риму, суспільство середньовічної
Флоренції, суспільство сучасної України)
2. певна сукупність суспільств (напр. ООН, ЄС)
3. сукупність всіх суспільств, що існували і існують на земній кулі, тобто
людство в цілому.
4. суспільство певного типу (напр. феодальне, рабовласницьке,
капіталістичне, соціалістичне, аграрне, індустріальне, тоталітарне,
демократичне, тощо)
Суспільне життя протікає у різних сферах і вимірах. Основними сферами
суспільного життя є:
а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу,
обміну, споживання, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП і НТР.
б) соціально-політична – включає соціальні і політичні стосунки людей у
суспільстві – національні, групові, міждержавні. Ця сфера охоплює такі явища в
суспільстві, як війна, революція, еволюція, реформа.
в) духовна – комплекс ідей, поглядів, уявлень, наукових досягнень. Охоплює
такі явища як наука, ідеологія, морально-етичні цінності.
г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, їх
передачу від покоління до покоління, життя сім’ї, освіту, виховання, побутові
проблеми (організація відпочинку, вільного часу, тощо)
Усі ці сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані між собою, тому їх
треба розглядати лише у єдності. Надання переваги якійсь одній сфері і недооцінка
іншої може призвести до деформованої моделі суспільства.

2. Під час філософського аналізу суспільства дуже важливим є поняття

„діяльності” – умови , засобу, рушійної сили соціального. При цьому не слід
 31
зводити діяльну суть людини лише до праці, тому що може нівелюватися
універсальність та свобода людини. Людська діяльність спрямована на створення
нових умов існування людини і суспільства, перетворення навколишнього
природного та соціального середовища відповідно до своїх потреб. Через діяльність
людина перетворює природу і створює свій особливий світ – культуру. Тому
діяльність є джерелом формування соціальності: наприклад, завдяки діяльності
людина поборола тотожність з природою і набула надприродного статусу, постійно
змінює і вдосконалює засоби виробництва, збагачується культурними цінностями,
тощо. Характеризуючи діяльність, як засіб існування соціального, вчені
підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститути є сукупністю
діяльних індивідів, установ, які володіють певними матеріальними засобами, і
здійснюють конкретну соціальну функцію. Соціальні інститути заохочують
діяльність людей, які входять до них, регулюють їх поведінку та діяльність,
контролюють та впорядковують їх згідно із своїми принципами та нормами.
Основними соціальними інститутами є :
1.політичні інститути – забезпечують встановлення і підтримку політичної
влади у суспільстві: держава, політичні партії, армія, суд, Верховна Рада.
2. економічні інститути – забезпечують процеси виробництва і розподілу благ
і послуг: підприємства, заводи, банки, сфера послуг.
3.соціально-культурні інститути – забезпечують встановлення і підтримку
духовних, релігійних, моральних, науково-освітніх потреб і цінностей: система
освіти (університети, інститути), охорона здоров’я, наукові установи, інститути
релігії (церква), сім’я, тощо.( напр. вища школа, як соціальний інститут, включає
працівників міністерства, викладацький склад, адміністрацію і громадські
організації навчальних закладів, студентів. Основною соціальною функцією вищої
школи є задоволення суспільної потреби у підготовці кваліфікованих спеціалістів).

3. Важливою проблемою соціальної філософії є проблема рушійних сил

соціального процесу. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність
людей з їх спонукальними мотивами – потребами та інтересами. Людина змушена
задовольняти свої потреби власною діяльністю: (напр. зміна засобів виробництва,
 32
зміна у структурі та функціях політичної системи, зміна про уявлення щодо
духовних цінностей).
Суб’єктами суспільного розвитку виступають: а) окремий індивід
(особистість); б) соціальна група. Саме в особистостях, їхніх ідеях знаходить своє
втілення роль народних мас, груп чи інших соціальних спільнот, адже народ чи
нація самі по собі не діють: їх обовязково очолює якась певна соціальна особистість.
Саме від особистості, від її дії, конкретних вчинків залежить зміст суспільного
життя, його унікальність (видатні історичні особистості).
Крім особистостей, рушійними силами розвитку суспільства є також і
соціальні групи, які поділяють на малі, середні та великі. Англійський філософ
Т.Гоббс у творі “Левіафан” визначив групу, як “певну кількість людей, об’єднаних
між собою спільним інтересом чи спільною справою”. Соціальна група – це
відносно стійка кількість людей, зв’язаних між собою системою відносин, які
регулюються інститутами, володіють певними спільними цінностями і відокремлені
певним чином від інших груп”. Малі соціальні групи – групи, які об’єднують
незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних
контактів, стійкого спілкування, норм поведінки: сім’я, студентська група,
військовий підрозділ, шкільний клас, вузівська кафедра, виробниче об’єднання
(бригада, лабораторія). Середні соціальні групи – більш чисельні спільноти людей,
між членами яких вже немає тісних контактів чи безпосереднього спілкування.
Середні групи виникають за професійними ознаками : студенти вузу, військова
дивізія, школярі в школі, викладачі вузу, працівники одного заводу чи певної галузі
виробництва; та за територіальними ознаками: жителі села чи міста, області чи
регіону. Перші групи виникають свідомо (для досягнення певної мети, вирішення
певних соціальних завдань), а другі – стихійно. Великі соціальні групи –
довготривалі, сталі спільноти людей, які існують у масштабах усього суспільства.
Саме вони є основними суб’єктами розвитку суспільства: студенти, армія, учні,
викладачі, робітники. До великих соціальних груп належить також нація, яка часто
стає центром подій сучасної світової історії.
 33
4. а) Проблема взаємодії людини, суспільства і природи – одна з
найактуальніших проблем у соціальній філософії. Ця проблематичність
пояснюється, насамперед, різким зростанням т.зв. антропного впливу суспільства на
навколишнє середовище, споживацьким ставленням до неї. Виділяють такі етапи
взаємодії людини і природи:
а) етап економіки, який проявляється у присвоюванні матеріальних благ:
первісна людина жила збиранням, мисливством, рибальством, використовуючи
примітивні знаряддя праці, впливаючи на природу лише фактом присутності в ній.
б) етап економіки, пов’язаний з виробництвом матеріальних благ (від
виникнення землеробства і скотарства до появи капіталістичних відносин):
підсилюється вплив людства на природу, що в локальних масштабах призводить до
негативних екологічних наслідків.
в) етап техногенної цивілізації (від англійської промислової революції XVII-
XVIII ст. до середини ХХ ст.): тут головним стає принцип панування людини над
природою, який спирається на прагнення до безмежного науково-технічного
прогресу. В природознавстві домінує ідея випробування природи, вона
розглядається як невичерпна комора і як об’єкт інтенсивної перетворюючої
діяльності – у підсумку екологічна ситуація досягає стану екологічної кризи.
г) етап ціннісної переорієнтації ставлення до природи (від 70-х рр. ХХ ст. до
нашого часу): спроба перегляду світоглядних установок техногенного суспільства,
розгляд людства і природи як рівноправних і взаємозалежних партнерів, відносини
між якими треба гармонізувати. Практичні контури такої ціннісної переорієнтації
закладаються виникаючим „інформаційним суспільством” , основоположна ідея
якого полягає у тому, що інформатика, комп’ютери та мікроелектроніка повинні
змінити в кращу сторону як саме суспільство, так і його взаємодію з природою.
Більшість людей у такому суспільстві будуть зайняті у сфері послуг і виробництві
інформації, що позитивно вплине на стратегію організації праці, умови життя,
роботу транспорту, а через них – і на всю екологічну ситуацію.
б) Важливе значення тут має сучасна концепція сталого розвитку
(sustainable development). Вперше ідею сталого розвитку людства було
сформульовано у доповіді „Наше спільне майбутнє” (1987), представленою
 34
Міжнародною комісією ООН з питань охорони довкілля та розвитку на чолі з
прем’єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брунтланд. Під нею розуміють розвиток,
який дає змогу задовольняти потреби сьогодення, не наражаючи на небезпеку
здатність майбутніх поколінь задовольняти власні потреби. Сталий розвиток – не
нова ідея, оскільки людство і раніше усвідомлювало, що Земля – система з дуже
обмеженими ресурсами. Відповідно, вкрай необхідно встановлювати збалансовані
відносини між людиною та довкіллям. Від специфіки цих відносин залежить
добробут, безпека, зрештою, саме виживання людини.
Вихідною точкою нової ери людства стала конференція ООН у Ріо-де-
Жанейро (1992), відома як саміт „Планета Земля”, яка дала потужний імпульс для
поширення ідеї сталого розвитку. Основний документ саміту – „Порядок денний на
ХХІ ст..”, який став глобальною програмою дій, що передбачає інтеграцію
економічних, соціальних та екологічних цілей. Основні постулати цієї програми: а)
жодна країна не може досягти сама захищати і зберігати довкілля, тому стратегія
сталого розвитку передбачає досягнення суспільного і міжнародного консенсусу
щодо утримування економічної підсистеми людства у певних межах, що дасть змогу
природній системі Землі живити і підтримувати її; б) збереження та відтворення
наявних екосистем; в) екологічна безпека життєдіяльності; г) можливості
збалансованого розвитку сьогодні і в майбутньому; д) викорінення та ліквідація
бідності та злиднів; е) зменшення розриву в рівні життя між найбіднішими та
розвинутими країнами; є) зменшення розриву в прибутках найбагатших та
найбідніших верств населення. Таким чином, важливим внеском цього саміту було
проголошення т.зв. „глобального гуманізму”, суть якого зводиться до усвідомлення
того, що найбільш вагомою цінністю життя на Землі є не просто життя на
виживання, а гідне життя Людини.
Для практичної реалізації ідеї сталого розвитку було запропоновано всім
країнам розробити національні концепції сталого розвитку, які мають ґрунтуватися
на 2 засадах:
1. Принцип справедливості у задоволенні потреб. Згідно з цим принципом,
сталим є лише такий розвиток, який забезпечує потреби нинішніх поколінь, не
 35
загрожуючи життю й здоров”ю поколінь наступних. Його ще називають
принципом рівних можливостей поколінь.
2. Принцип екологічних обмежень. Він передбачає, що ухвалюючи
економічні рішення, потрібно постійно враховувати екологічні обмеження. На
технологічні новації та економічне зростання людства треба накладати обмеження
заради збереження довкілля.

5. Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття

„географічного середовища” – сфери, в межах якої людина реалізує свої творчі
сили. Географічне середовище – це сукупність предметів живої і неживої природи,
залучених у процес суспільного життя, і які, таким чином, є необхідними умовами
існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать: земна
кора із корисними копалинами, ґрунти, ліси, води, болота, рослинний і тваринний
світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто це та частина природи,
яка є об’єктом діяльності людини, виробництва. Із розвитком суспільства
географічне середовище розширюється, до його складу залучаються Північний і
Південний полюси, дно океанів, космічний простір, тощо, а також якісно
змінюється, зокрема, створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові
породи тварин (методами селекції), сади, парки, створюються нові міста, озера,
будуються електростанції, штучні моря, тощо. Отже, абсолютно впевнено можна
сказати, що наш сучасник живе практично в інших природних умовах, ніж його
предок 1000 років на тій же території.
Таким чином, закономірно, що географічне середовище суттєво впливає на
саму людину: умови життя формують стиль і спосіб життя людей, психологію,
звичаї, форму одягу, специфіку харчування. Тому очевидно, що за темпераментом,
звичаями, традиціями, способами ведення господарства, відпочинку італійці,
наприклад будуть відрізнятися від шведів, турки від ісландців, і т.д. Люди давно
помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища: такі ідеї
зустрічаються ще у античності, зокрема, у Демокріта, Геродота, Гіппократа,
Епікура.
 36
У XVIII ст. в епоху Просвітництва, французький філософ Шарль Луї
Монтеск’є запровадив цілий напрям – географічний детермінізм, як окремий
напрям в розвитку філософської думки. Детермінізм – вчення про загальну
об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки. Головним
у детермінізмі є положення про причинність, як такий зв’язок явищ, при якому одне
явище (причина) за певних умов породжує інше (наслідок): наприклад, гени
обумовлюють зовнішній вигляд; хімічна структура речовини обумовлює її дію в
реакції: якщо до кислоти додати спирт, то утвориться сіль і вода (т.зв.
нейтралізація); якщо налити воду на одяг, то він стане мокрим. Протилежним до
поняття “детермінізм” є “індетермінізм” , який заперечує зумовленість явищ
природи, суспільства та людської психіки. (прикладом є т.зв. телеологія, за якою всі
процеси являють собою реалізацію наперед визначеної мети. Географічний
детермінізм пов”язує ступінь розвитку держав і цивілізацій з особливостями їх:
географічного положення, клімату, грунтів, тощо. Російський науковець Лев
Мечніков у своїй праці „Цивілізація та великі історичні річки” (1889) доводить, що
визначальними у розвитку людських цивілізацій завжди виступають фізико-
географічні чинники, а особливо гідрологічні особливості території. В історії
людської цивілізації Мечников виділяє 3 основні періоди:
1. Річковий – відбувався тоді, коли виникали перші розвинені суспільства в
долинах великих річок: Інду та Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї,
Тигру та Євфрату в Месопотамії, Нілу в Єгипті. Долини річок були
зручними для землеробства і відігравали роль найзручнішого
транспортного шляху, яким могли користуватися люди.
2. Морський – охоплює 25 століть та починається від заснування
Карфагена і закінчується в часи існування імперії Карла Великого. У цей
час виникають культури Фінікії, Карфагену, Греції, Риму, Візантії.
Спільною рисою для них був розвиток не лише с/г, але й ремесел та
морської торгівлі, що стала основним джерелом їх добробуту і
могутності. У ці часи освоюють Середземне, Чорне та Балтійське моря,
що розширило ареал європейської цивілізації.
 37
3. Океанічний – від розпаду імперії Карла Великого, а його кульмінацією
стає Епоха великих географічних відкриттів. У цей час
західноєвропейська цивілізація завдяки прискореному розвитку
морського транспорту опанувала не лише Атлантичний океан, але й
фактично весь світовий водний простір. Океанічний період Мечніков
розглядає як переддень початку „всесвітньої” епохи, яка народжується в
ХІХ ст.
Водний простір в концепції Л.Мечникова відігравав консолідуючу
роль в людських спільнотах, звідси висновок про те, що чим більші водні
простори опанувало людство, тим більше проявлялася людська
солідарність у формах виникнення великих держав та охоплення
географічно більших ареалів. Перші держави існували як оазиси серед
оточення набагато більше примітивних племен та народів. Отже, розвиток
людської цивілізації відбувався паралельно з освоєнням розвиненими
суспільствами ширших географічних ареалів, аж поки не призвів у ХІХ ст..
до т.зв. „закриття світу”, тобто повністю встановилися регулярні
сполучення з усіма народами та державами земної кулі, втягнення їх у
систему різнопланових відносин між собою.
Отже, географічний детермінізм трактує середовище, як сцену, на
якій активно діють людські спільноти. Як зазначав польський географ
С.Павловський у книзі „Роль географії в житті народів”. (Львів,1939):
„Причиною багатьох дій і рішень народів знаходили і знаходять своє
обґрунтування в географічних умовах. Географічне положення,
конфігурація держави, побережжя, доступ до моря, розміщення
природних багатств, характер кордонів, густота населення – усе це
впливало і впливає на політику народів і держав. Так звані життєві
інтереси держав і народів не є нічим іншим, як інтерпретацією
оточуючого географічного середовища”.
6. У ХХІ ст. головною тенденцією цивілізаційного розвитку людства
є процес глобалізації. Такий процес трактують як зростання
взаємозалежності та взаємозв’язку сучасного світу, що виявляється у
 38
невпинній інтеграції ринків, фінансів, технологій і держав; поширенні
універсальних демократичних норм і цінностей, електронної економіки та
інформаційних мереж. Рушійна сила глобалізації – вільноринковий
капіталізм. Як зазначає американський фінансист Джордж Сорос, світ
сьогодні живе у вимірах глобальної економіки, що характеризується не
лише вільною торгівлею товарами та послугами, а й вільним рухом
капіталу (процентні ставки, курси валют та біржові ціни у різних країнах
тісно пов’язані між собою). Така система, на думку Сороса, є сприятливою
для фінансового капіталу, здатного вільно спрямовуватися туди, де
найбільший прибуток. Як наслідок – зростання продуктивності,
покращення методів виробництва, зростання добробуту, а також –
економічна свобода.
На початку ХХІ ст. глобалізація вийшла за рамки економічно-
фінансової системи й охопила майже всі сфери суспільної діяльності:
політику, ідеологію, культуру, освіту та спосіб життя. За визначенням
соціолога Мартіна Елброу, глобалізацією називають усі ті процеси,
унаслідок яких народи світу залучено до єдиного світового суспільства
(зростання щільності міждержавних відносин, розвиток глобального
політичного та економічного життя)
Науковий дискурс феномену глобалізації започаткували у 80-х рр..
ХХ ст. британські соціологи Роланд Робертсон, Ентоні Гіденс, німецький
соціолог Ульріх Бек та ін. Щоб зрозуміти суть глобалізації доречно
проаналізувати її витоки, причини та джерела, а це, як вважають ці
дослідники – XV-XVI ст. На їхню думку, глобалізація – це феномен
західної, індустріальної цивілізації. Отже, виокремлюють три етапи в її
становленні. Перший етап (XV – ХІХ ст.) – колонізація, появу якої
уможливила промислова революція:поява технічних винаходів, зокрема,
компасу, пороху і пароплава, які допомогли британцям, португальцям та
іспанцям відкрити нові землі, проте ця експансія на нові землі тоді носила
християнський характер, а не суто європейський, її здійснювали в ім”я
Бога. І лише в 18-19 ст. колонізація стала європейською. Підкреслюючи
 39
роль саме Європи в географічному обєднанні світу, швейцарський
культуролог ХХ ст. Дені де Ружмон писав:
а) Європа відкрила увесь світ, але ніхто не приходив ніколи
відкривати її саму;
б) Європа почергово панувала над усіма континентами, але над нею
не панувала жодна заморська держава;
в) Європа створила цивілізацію, яку наслідує увесь світ, але ніколи не
було зворотного явища;
Таким чином, Європа обєднала світ, поєднала континенти та дала
змогу людству усвідомити свою єдність (модернізувала життя віддалених
народів, принесла європейську культуру і цінності, зокрема, християнські,
господарські і політичні форми, капітали, техніку, тощо). Здійснюючи
колоніальну експансію світу, Європа вважала себе королевою планети, але
не усвідомила себе як організовану структуру, тому на поч. ХХ ст.
відбувається боротьба між державами-націями за перерозподіл світу, за
власні колонії та ринки збуту, що переросло у І та ІІ Світові війни. Ця війна
започаткувала процес деколонізації, що завершився крахом колоніальної
системи у 60-х рр. ХХ ст.
Після ІІ Світової війни розпочався другий етап глобалізації –
європеїзація, яка базується на принципах федералізації: після 500-літньої
експансії Європа повернулася сама до себе та взялася доглядати власний
дім (Йоран Терборн). Федералістська думка зорієнтована на встановлення
рівноваги різними націями та Європою на основі поваги, а не підкорення чи
знищення. Федералізація Європи обґрунтовується соціально-
демократичними цінностями, які й визначають принципи, на яких
формується федерація Європи (Д. де Ружмон)
1. Федерація може народитися лише з відмови від будь-якої ідеї
організаторської гегемонії (провідної ролі у відносинах з
іншими) з боку однієї з націй. (історичний негативний приклад
– намагання Гітлера досягти примусової єдності Європи на
основі повчальних принципів)
 40
2. Федералізм визнає свободу і рівноправність усіх націй
3. Федералізм не має на меті перемішати всі нації в якусь єдину
своєрідну європейську націю а, навпаки – зберегти самобутні
якості всіх націй (приклад - ЄС).
4. Федерація формується поступово, через особистості й групи, а
не з якогось центру.
5. Головна ідея федералістського підходу полягає в тому, що
місцеві, регіональні, національні та європейські уряди мають
співпрацювати і взаємно доповнювати один одного.

Після ІІ Св. Війни у Західній Європі активізувалися міжнаціональні контакти

у господарській сфері, зумовлені потребою відновлення національних економік.
Цим цілям відповідав запропонований США у 1947 р. „План Маршалла”, який
передбачав економічне відродження європейських держав, які постраждали від
наслідків війни. Це стало першим кроком до федералізації Європи. Згодом
утворилося ЄС (спочатку Німеччина та Франція у 1954 р., а пізніше – у 1957 р. на
основі Римського договору до них долучилися Бельгія, Нідерланди, Італія,
Люксембург). За цим договором заснували Європейський спільний ринок, що
сприяв формуванню спільних економічних та політичних зв’язків на рівні держав,
міжурядових та неурядових організацій цих країн. Наступний етап євроінтеграції
розпочався у 70-х рр. ХХ ст., який був зумовлений НТР а також прагненням
подолати відставання Європи від США та Японії у галузі біотехнологій,
мікроелектроніки та виробництва нових матеріалів. На цьому етапі відбулося
розширення ЄС, яке об’єднує сьогодні 27 країн. Принципи євроінтеграції закріплені
в Маастрихтському договорі (чинно діє з 1993 р.), який передбачає свободу
переміщень у рамках ЄС капіталів, товарів, послуг, робочої сили та інформації. У
ХХІ ст.. розпочався новий етап євроінтеграції, який повязують з запровадженням
єдиної грошової одиниці – (євро) та розвитком інформаційних технологій.
Вільний обмін інформацією відкриває нові перспективи „електронної Європи”,
пріоритетами якої є освіта, підвищення кваліфікації, електронна торгівля. Таким
 41
чином Європа з Попелюшки знову стала Королевою, яка усвідомлює себе як
цілісність, як організовану структуру.
Третій етап глобалізації розпочався у 90-х рр. ХХ ст. У цей час формується
глобальна капіталістична система. Атрибутами сучасного етапу глобалізації є
інтеграція та мережі. Світ все тісніше переплітається, інтегруючи ринки, держави і
технології. У цій новій ері глобалізації домінує американська сила, американський
долар і американський флот, як зазначає американський дослідник Т.Фрідмен.
США стали глобальною силовою структурою, яка стимулює і розвиває інтегративні
тенденції, тому часто у сучасних концепціях глобалізації домінує американська ідея
„плавильного казана” (melting pot). Хоча експерти прогнозують, що до 2025 р. США
поступово втрачатимуть свою активну позицію як провідної держави світу: на перші
позиції вийдуть Китай та Індія.
Отже, що ж таке сучасна глобалізація у вимірах якої живе людство?
1. Глобалізація – спонтанний процес, який зумовлений появою
електронної економіки , як поєднання вільно ринкового капіталізму та
інформаційних технологій (всебічне поширення інформації через
комунікативні мережі, Інтернет)
2. Глобалізація зумовлена вільним рухом капіталів і зростанням залежності
національних економік від глобальних фінансових ринків і
транснаціональних корпорацій (ТНК), наприклад, таких як
„Microsoft”, „Toyota”, „Coca-cola”, які є головними гравцями глобалізації
у сфері ринку, ресурсів, технологій і комунікацій, утверджуючи
глобальну економіку без кордонів. Глобалізація виступає як „вплетення”
національних держав та їхнього суверенітету в павутину
транснаціональних акторів і підпорядкування їх владним можливостям.
(У.Бек)
3. Глобалізація – це набуття людством рис певної однорідності, завдяки
потужному впливу західної цивілізації на решту людства, тобто його
вестернізацію (часто „озахіднитися” – просто сприйняти ноу-хау:
наприклад, новостворені міста Азії та Африки копіюють сучасні міста
Європи, їх методи будівництва, планування вулиць та площ, готелі,
 42
зовнішній вигляд газет, держустанов, закладів харчування, тощо. В
Україні – це напр. назви компаній та фірм, товарів та послуг, у яких
часто присутні слова „Євро” – „Єврофото”, „Єврохімчистка”,
„Євроремонт”, тощо).
4. Глобалізація – це наслідок модернізації у формі інновацій на основі
високого розвитку науки і техніки. Такий зразок західного прогресу –
привабливий для багатьох постколоніальних та посткомуністичних
країн світу.
5. Глокалізація (термін запровадив Р.Робертсон) – один з інваріантів
глобалізації – стратегія пристосування глобальних інтегративних
тенденцій до локальних умов кожної окремої держави.(Т.Фрідмен
„Лексус і оливкове дерево”, де Лексус – символ модерної, процвітаючої
економіки в системі глобалізації, символ глобальних ринків, фінансових
установ і комп’ютерних технологій, а оливкове дерево – символ
самобутності, родини, нації, релігії, дому. Оливкове дерево – ознака
тепла родини, звичаїв, власної гідності та незалежності – мовної,
географічної, історичної. Між Лексусом і оливковим деревом існує
протистояння. Фрідмен наводить приклад Норвегії, яка не хоче
приєднуватися до ЄС, оскільки не хоче втратити свою самобутність, свій
спосіб господарювання і стиль життя, „вливаючись” в глобалізовану
економіку Європи; Інший приклад: з одного боку – сир „Рокфор”, який
виготовляють лише в одному місці Франції, з однієї породи овець і
тільки особливим способом, з особливим смаком; з другого боку –
„Кока-кола”, яка є символом одноманітності смаку на всій планеті, яка
всюди однакова)
Глобалізація має не лише прибічників, а й опонентів, які пропонують
альтернативні шляхи розвитку людства, зокрема мова йде про
антиглобалізм – стихійний рух проти глобалізацій них тенденцій у
сучасному світі. Спрямований проти діяльності таких організацій як ВТО,
МВФ, Світовий банк. Цей рух виник у 1999 р. Антиглобалісти критикують
зростання безробіття в бідних країнах, поглиблення розшарування між
 43
бідними і багатими, виступають проти діяльності ТНК, промислова
діяльність яких несе екологічну загрозу, вважають глобалізацію пасткою
для демократії, тощо. У сфері духовних цінностей вони критикують появу
глобальної масової культури, яка нищить місцеві культури (процес
„макдональдизації”, що означає споживацький характер універсальної
масової культури). У 2002 р. в Бразилії відбувся Всесвітній самміт
антиглобалістів, проте цей рух не набув організаційного завершення, не
сформульовано його мети та перспектив.
 Лекція
СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ ЗАХОДУ ХІХ - ХХ СТ.

1. Особливості сучасної філософії Заходу ХІХ – ХХ ст.

2. Філософія прагматизму
3. Філософія життя
а) ірраціоналізм філософських поглядів Ф.Ніцше
б) психоаналіз З.Фройда

Л-ра:
o Захара І. Лекції з історії філософії. – с.363-398
o Філософія. Підр.для вузів За ред. Г.Заїченка. с.128-185
o Зарубіжна філософія ХХ ст.
o Філософія. Навч. пос.за ред.І.Надольного
o Історія філософії. Словник. За заг.ред. В.Ярошовця.
К.,2006
o Філософія. Підручник. За ред. М.Горлача, В.Кременя,
В.Рибалка. с.216-231
o Б.Рассел. Історія західної філософії. с.632-643, 658-695.
o А.Камю. Міф про Сізіфа // Зарубіжна філософія ХХ ст.
o Сартр Ж-П. Екзистенціалізм – це гуманізм // Зарубіжна
філософія ХХ ст.

1. У другій половині ХІХ ст. починає здійснюватися перехід до

нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки,
моделі філософського мислення. Явище некласичності
поширилося також на мистецтво і культуру. Якщо ще у 17-18
ст. вірили, що з ліквідацією феодальних відносин
встановиться царство розуму, справедливості та рівності, то
капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХХ
ст. заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється
безсилля розуму, тому вона стає на позиції ірраціоналізму
(„irrationalis” – позарозумовий, несвідомий) – напрям у
філософії, що відстоює обмеженість раціонального пізнання,
протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні
види пізнання.
 45
Порівняння основних ідей класичної і некласичної філософії

Класична Некласична
розум є найціннішою частиною на перший
людської психіки план виходять
чинники, що є
позарозумові,
ірраціональні,
що силою
своєї дії пере-
вершують
розум

розум здатний оскільки

висвітлити позарозу-
глибини психіки і орозум- мові чинники
нити їх психіки по-
тужніші, то
розум нездат-
ний їх опану-
вати.

за допомогою розуму людина розум не

спроможна належним чином сприяє гар-
організувати власне життя і монізації
взаємини з буттям людського
життя і навіть
шкодить йому

В чому ж полягає причина таких поглядів некласичного спрямування?

Все це спричинено соціально-економічною, політичною, духовною
ситуацією в Західній Європі у першій половині ХХ ст.: соціальні конфлікти і
війни, розвал імперій, поневолення народів, посилення релігійно-
фанатичних і шовіністичних рухів, загроза екологічної і демографічної
катастрофи, тощо. Своєрідність філософії ХХ ст.. полягає також в тому, що
ніколи раніше людство не ставило перед собою філософську проблему:
яким чином необхідно врятувати людство? У цей час ця дилема звучить
так: або рятувати людство від засилля техніки засобами самої техніки,
якоїсь нової науково-технічної стратегії, або повернутись до
патріархальних, первинних форм взаємодії людини з природою.
 46

2. У 70-х рр. ХІХ ст. у США виникає філософський напрям прагматизм

(з гр. ”прагма” – дія, справа). Цей новий тип філософського мислення
походить зі своєрідного розуміння людської дії, яка стала центром, навколо
якого обертаються і формуються всі філософські поняття і концепції.
Центральна проблема в прагматизмі – проблема цінності понять, суджень,
що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються.
Критерієм істинності та цінності знань у прагматизмі вважається практика,
яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його
безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з навколишнім світом (як
традиційно вважається). Закони логіки вважаються другорядними, оскільки
допомагають лише пристосуватися людині до оточуючого світу, тому
прогрес у суспільстві полягає в самому процесі руху, а не у досягненні
суспільством якоїсь мети. Філософія повинна займатися людськими цілями,
засобами їх досягнення і повинна бути перетворена в інтересах того, що
вигідне, корисне для життя (практицизм). Людина діє в ірраціональному
світі, тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити
інструментально, тобто з точки зору їх корисності, зручності.
Чарльз Пірс веде мову не про знання, а про віру, розуміючи під нею
готовність, або звичку діяти у певний спосіб. Висунув концепцію „сумніву-
віри”, згідно якої функцією мислення є подолання сумніву та вироблення
стійкої віри, як звички діяти за будь-яких обставин (при цьому не важливо,
чи відповідає ця віра реальності). Істиною є така віра, що веде нас до
поставленої мети. (отже, істина – це те, що веде нас до мети).
Джордж Джеймс розробив фактично цілу доктрину прагматизму,
згідно якої значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками,
а істина тлумачиться як успішність, або корисність їх застосування через
досвід. У праці „Всесвіт з плюралістичної точки зору” він вказує, що
„Всесвіт – це квітуче безладдя, що гуде і дзижчить, у якому панує випадок і
постійно виникає щось нове”. Але немає точки опори, з якої його можна
охопити і виразити в одній системі. Світ у нього далекий від досконалості,
але може бути прикрашеним (позиція меліоризму). Так само і реальність є
пластичною, тому ми можемо зусиллям волі надати їй будь-якої форми,
 47
такої, яка нам підходить найкраще. Джеймс також вказує, що
розраховувати не слід на науку і розум, а на волю і віру, бо людина має
право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить
задоволення чи користь.
Джон Дьюї зазначає, що філософія виникла не від здивування перед
світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів і напруженості
суспільного життя, а, отже, саме аналіз і вдосконалення суспільного
досвіду складають основну мету філософії.
Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як „енергійне втручання” у
якесь пізнавальне явище. Завданням науки у Дьюї є „перетворення
проблематичної ситуації у вирішену”, тому науковець і створює певні
категорії, поняття, що використовуються в міру їх корисності, а не лише
для відображення об’єктів дійсності. Наука, отже, є як „скринька з
інструментами” (ідеями, законами), з якої вибираються корисні і необхідні.
Прагматизмові також притаманний т.зв. „етичний релятивізм”, згідно з
яким моральним є те, що корисне.

3. На зламі 19-20 ст. формується напрямок „філософія життя”

(Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенгауер, З.Фрейд), яка звертається до життя,
як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття
„життя” тлумачиться у різних планах: як біологічне явище („воля до влади”
Ніцше), космологічне („життєвий порив”, який осягається, виходячи з
інтуїції А.Бергсона), культурно-історичне (потік переживань, що культурно-
історично обумовлені у психоаналізі і фрейдизмі). Велику увагу
представники „філософії життя” звертають на художні символи:
О.Шпенглер доводить, що культури давнини розгортаються із „символу
прадуші” кожної культури, Г.Зіммель вказує, що культура – паросток з
„прафеномена”, як рослина і насіння, А.Бергсон розуміє концепцію, ідею як
прояв глибинної інтуїції її творця.

а) Основні поняття філософії Ф.Ніцше (1844-1900) – „світ”, „життя”,

„людина”. Вихідний пункт його філософії – визнання того, що життя
сучасної Європи йде до „жахливого напруження суперечностей і хилиться
 48
до занепаду”. Вся наша європейська культура, - пише він, - мов би
прямує до катастрофи. Ознаки цього занепаду Ніцше вбачає у захопленні
християнськими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом – у
нігілізмі, що став прапором ХХ століття. Ніцше прагне у своїй філософії
подолати цей нігілізм і дати світові нове, оптимістичне вчення.
Основа життя у нього – це воля до влади, яка тлумачиться як
інстинктивний, ірраціональний першопочаток – основу і рушійну силу
світового прогресу, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини.
Людина зображується ним як ірраціональна істота, яка живе інстинктами,
несвідомими спонуканнями. Наш апарат пізнання, вироблений у ході
еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з метою
біологічного виживання, зміцнення волі до влади. Він стверджує, що
брехня є необхідною умовою життя, оскільки життя людини на землі
позбавлене сенсу, тому, щоб витримати темп життя в цьому безглуздому
світі, потрібні ілюзії і само брехня. Слабким вони дозволяють переносити
тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади. Ніцше
проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання, виражений у його вислові
„Я вже ні в що не вірю”.
Усі негаразди сучасного суспільства полягають за Ніцше, у масовому
сприйнятті ідей християнської релігій про рівність перед Богом, і тепер вони
вимагають рівності на землі, що суперечить природному відбору. Він
стверджує, що існує раса хазяїв, які покликані карати, і раса рабів, що
повинні підкорятися. Суспільство завжди складалося і буде складатися з
пануючої верхівки і маси рабів. Ніцше закликає класи хазяїв відмовитися
від демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань,
політичних і духовних цінностей, які лише заважають панувати над масою
рабів. Отже, християнська мораль – це „мораль рабів”, від якої слід
відмовитись, і визнати „мораль хазяїв”, яка не знає жалю та співчуття і
виходить з того, що сильному все дозволено.
У книзі „Так казав Заратустра” Ніцше створив ідеал „надлюдини” –
сильної особистості, позбавленої будь-яких моральних норм, яка за своєю
суттю є уособленням бажання, волі до влади. „Надлюдина” здатна виявляти
жорстокість, там де масі буде видаватися злочином, коритися незламній
 49
дисципліні, пов’язувати смерть з метою, за яку бореться, йти заради цієї
мети на численні жертви та вдаватися до війни.
Один з критиків Ніцше, англійський філософ Б.Рассел писав: „Ніцше
навіть не уявляє, що можна щиро відчувати любов до всього людства –
мабуть через те, що сам він відчував тільки ненависть і страх... Його
„надлюдина” – це він сам у своїх мареннях: безжальна, хитра, жорстока”.
Король Лір напередодні свого божевілля погрожує всьому світу „нечуваним,
невиданим ще жахом”. У цьому суть і самого Ніцше і його філософії”.
(Б.Рассел. Історія західної філософії. К., 1995. С.638).

б) Зиґмунд Фройд (1856-1939) – засновник психоаналізу, який

виходить з того, що травматичні душевні події, переживання, невиконані
бажання не зникають з психіки, а витісняються у підсвідоме, продовжуючи
активно впливати на психічне життя. Психоаналіз був спрямований на
вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і
соціальних умов на формування психічного життя людини і її реакцій. На
першому етапі розвитку психоаналізу було розроблене вчення про форми і
прояви психічної енергії, ставлячи акцент на сексуальних потягах. Саме
сексуальний потяг є основою всього психічного життя, який Фрейд назвав
„лібідо”(з лат. „потяг”, „бажання”). У процесі розвитку індивіда, лібідо
спочатку є автоеротичне, тобто спрямоване на різні органи власного тіла,
згодом, у випадку нормального розвитку психіки, сексуальний потяг
спрямовується на зовнішній об’єкт (іншу людину). У випадку патології
психіки, її порушень, лібідо може повернутися на ранні стадії свого
розвитку (мазохізм, ексгібіціонізм, садизм). Цим пояснюються сексуальні
спотворення.
Фройд також розробив вчення про структуру психіки людини у праці
„Я і Воно” (1923). Отже, психіка людини складається з трьох шарів:
„несвідоме” („воно”),”свідоме” („Я”), і” над свідоме” („над-Я”).
Найпотужнішим чинником людської психіки є несвідоме, або „воно”. Це є
т.зв. „киплячий котел” первинних потягів, які спішать до негайного
задоволення – інстинкти, прагнення, пристрасті, бажання. Домінуючу роль
 50
у несвідомому відіграють 2 інстинкти – сексуальний (лібідо, „ерос”) і
інстинкт смерті („танатос”).
Свідоме, або „Я” керується не принципами задоволення, а вимогами
реальності, стримує ірраціональні імпульси „воно” за допомогою різних
захисних механізмів. (стосунки між „Я” і „воно” можна порівняти з
вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає
напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник змушений спрямовувати
свого коня у напрямку, у якому кінь сам хоче йти, інколи ці напрямки
збігаються)
„Над-Я”, або Super-Ego формується у результаті соціально-правових
норм, виступає, як джерело моральних заборон індивіда. Основою Над-Я є
певні установки суспільства. Саме у свідомості людини Над-Я проявляється
у вигляді совісті, страху, вини, неповноцінності, тощо.
Фрейд вказує, що у конфліктних ситуаціях несвідоме (сексуальні
потяги) обходить заборони „цензора”, „поліцейського” (система суспільних
заборон, або Над-Я) і постає перед свідомістю у вигляді, наприклад,
сновидінь. Сновидіння у Фрейда є „королівськими воротами у несвідоме”, а
також сполучною ланкою між нормою і патологією. Сни – це неврози
звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.
Одним з центральних понять у психоаналізі є „сублімація”, яка
розглядається як результат неминучого компромісу між стихійними
потягами і вимогами реальності. Сублімація – це процес, що веде до
розрядки енергії інстинктів в неінстинктних формах поведінки:
перетворення енергії інстинктів в дії, які мають соціально-прийнятну
форму.
Вчення Фрейда трансформувалося у напрямок, який отримав назву
„фрейдизм” – філософія, що вбачає обумовленість явищ творчості,
культури та історії психологічними факторами, явищами несвідомого.
Несвідоме визначається: у Фрейда – сексуальні устремління, у Ф.Адлера –
комплекс неповноцінностей і прагнення до самоутвердження, у В.Райха –
сексуальне пригнічення, на якому засновується будь-який авторитарний
суспільний устрій, і яке стає основою для масових неврозів, у К.-Г. Юнга –
колективне несвідоме – загальнолюдський досвід, расовий, національний
 51
досвід до людського, тваринного існування, а також його архетипи –
загальнолюдські першообрази, формальні зразки поведінки, що лежать в
основі народної творчості, міфів, сновидінь.
 Лекція
УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

1. Особливості української філософської думки

2. Філософське мислення доби Київської Русі
3. Філософія в Києво-Могилянській академії.
4. Філософія Г.Сковороди
5. Філософські погляди І.Франка
6. Вчення про ноосферу В.Вернадського

Л-ра:
 Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій - К., 1996
 І.Огородник, В.Огородник. Історія філософської думки в Україні. -
К., 1999
 Історія філософії. Словник. За заг.ред.В.Ярошовця. К.,2006
 Огородник І., Русин М. Українська філософія в іменах. К., 1997
 Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні., К.,1992
 Є.А. Подольська. Кредитно-модульний курс з філософії. – К.,2006.
С.197-244
 Історія філософії України / Хрестоматія – К.,1993
 Філософія. Підручник / за ред. І.В.Бойченко – К., 2001
 Федів Ю. Мозгова Н. Історія української філософії К, 2001.
 Франко І.Я. Що таке поступ? // том 45.- С.300-348.

1. Історично склалося так, що українська філософія не набула світового

визнання, але все ж має ряд особливостей, що роблять її неповторною та
унікальною. У розвитку і становленні філософії в Україні виділяють три
періоди: 1. період докласичної філософії (від К.Русі до Просвітництва
включаючи філософію в К-М академії). 2. класичний період (від філософії
Г.Сковороди до університетської філософії 19 ст. 3. період новітньої
української філософії (Франко, Драгоманов, Міхновський, Липинський,
Донцов). У першому періоді філософія ще не виділилася у самостійну сферу
теоретичного осмислення світу. Це практична філософія Х-ХІ ст. і основна її
проблема – Людина-Бог. Другий період – 16-18 ст. і охоплює діяльність
братств, Острозької та Києво-Могилянської академій, період культури т.зв.
українського бароко, коли вже сформувалися характерні риси філософії в
Україні, і у її центрі проблема Людина-Всесвіт. Третій період – 19-перша
 53
половина 20 ст. – філософія культури романтизму з основною проблемою
Людина-нація. Отже, три типи української культури: греко-слов’янський,
бароко та романтизм – зумовили своєрідність періодів історії філософії в
Україні.
Витоки української філософії: 1) культура давніх слов’ян; 2) грецький
вплив (давньогрецькі поселення існували в Півн. Причорномор’ї з VII ст. до н.е.
по III ст. н.е.); 3) етнічні особливості філософії – провідні риси українського
менталітету: а) ідея необмеженої свободи (історичний взірець – козацтво); б)
творчий індивідуалізм (особиста незалежність і шанування свободи іншої
людини); в) емоційність (сердечне ставлення до природи, Батьківщини); г)
культ Землі; д) романтичність; е) надмірний естетизм (схильність до пишнот
і прикрашання всього); є) кордоцентризм („філософія серця” – елементи
української культури, такі як послання, молитви, повчання, настанови „йшли”
від серця а не від мислення, діяльності розуму); ж) сентиментальність.
Отже, українська філософія має такі особливості:
o постає внутрішнім явищем української культури
o ніколи не виявляла схильностей до абстрактних суджень
o схильна до моральних настанов та життєвого повчання
o сильно споріднена з літературою, політичною та історичною
думкою
o обернена у минуле (ідеалізація минулого)

2. Становлення української філософської думки починається з духовної

культури Київської Русі. Філософія була занесена на наші землі разом із
християнством, з Візантії. У філософії того часу склався своєрідний тип
мислення, позбавлений абстрактних, відірваних від життя теоретичних ідей:
філософія мала практичне, моральне спрямування. Можна сказати, що у
філософії К.Русі застосовувався сократівський морально-практичний метод, а
також платонівський метод художньо-образного філософствування.
Філософській культурі К.Русі властива „етизація: все у світі, що потрапляє до
орбіти філософського мислення, співвідноситься з конфліктом добра і зла.
 54
Основні твори філософського спрямування: „Слово про закон і
благодать” митрополита Іларіона, у якому прославляється князь Володимир за
те, що охрестив Русь, руська земля і народ („Київ – місто, яке сяє величністю”,
„руський народ – цивілізований і рівноправний серед інших”); „Повість
минулих літ” Нестора - літописця, основна ідея якого – заклик до єдності
руських земель і припинення міжусобних війн між князями: „Чого ви чвари
маєте між собою, погани ж гублять землю Руську. Помиріться оба і підіть
проти них!”; „Повчання Мономаха дітям”, у якому Мономах закликає дітей
творити добро, допомагати бідним і вбогим, а також примиритися князів заради
єдності Русі; „Моління” Даниїла Заточника, у якому автор розглядає добро і
зло у їх діалектичному зв’язку з досвідом: „Зла не бачивши, добра не осягнеш,
лиха земні не терпівши, тепла не відчуєш”; „Слово о полку Ігоревім”, у якому
помітна єдність людини з природою (природа повідомляє про небезпеку
затемненням сонця), зображується язичницька міфологія слов’ян (згадуються
Дажбог, Стрибог, Хорс), але найголовніша ідея твору – ідея єдності та
переживання за долю Русі.(Руська земля, на думку автора твору, має стати
єдиною і сильною на чолі з київським князем). Цей твір відображено у
Київському літописі, у якому також вперше згадується термін „Україна” (1187)
Отже, філософському мисленню Київської Русі притаманні, по-перше,
морально-філософсько-теологічні ознаки, по-друге, інтегративні ознаки, що
проявлялися у прагненні до єдності руських земель.

3. Діяльність Києво-Могилянської академії (1632-1817) припадає на

період українського Просвітництва і яка стала головним центром культури і
освіти в Україні. Київські вчені ввели до своїх курсів філософії вчення
Арістотеля, доповнюючи його християнською теологією. Найавторитетнішим
вченим був Феофан Прокопович (1681-1736), предметом філософії якого стали
людина і природа. Філософія розумілася ним як цілісна система знань, що в
сукупності дозволяє знайти шлях до істини (Бога). Єдиним шляхом для
осягнення Бога, він вважає сходження до Нього від природи. Головним
 55
аргументом Ф.Прокоповича в обґрунтуванні існування Бога є такий доказ:
оскільки в природі панують гармонія, доцільність і закономірність, отже, існує
Розум, який розумно влаштував світ. Вчений також прагне наблизити
філософію до природознавства, яке повинно базуватися на експериментах.
Серед інших вчених відомі такі: І.Гізель, який у середині 17 ст. знайомив
спудеїв з геліоцентричною теорією М.Коперніка; С.Яворський, І.Галятовський
та ін.

Особливості навчання в Києво-Могилянській академії:

В академії існувало 8 класів навчання, які поділялися на 2 відділи:
нижчий і вищий. Нижчий складали 6 класів: 1-й – клас фари або аналогії (вчили
читати, писати, основи латині, грецької та слов’янської), 2-й – клас попередніх
відомостей, 3-й і 4-й – класи граматики і синтаксини (арифметика, граматика,
музика, переклад творів), 5-й – клас піїтики (складання віршів), 6-й – клас
риторики (складання промов). Вищий рівень складали 2 класи: 1-й – клас
філософії (логіка, діалектика, натурфілософія, метафізика, фізика, геометрія,
астрономія), 2-й – клас богослов’я.
Після кожного розділу предмету проводився диспут, в якому брали
участь 4 спудеї (студенти): один „дефендент” (розповідач) і три „опугнанти”
(опоненти першого). Іспити – 3 рази на рік, щорічно – екзамен з гри на
музичному інструменті. Проживали спудеї в бурсах, які містилися на Подолі.
Ректор академії визначав предмети і 2 рази на тиждень відвідував заняття, але
лише на нижчому рівні. Популярним був т.зв. префект, якого обирали самі
спудеї, і який наглядав за дисципліною, відповідав за естетичний вигляд
академії, і був головою суду в стінах академії.

4. Григорій Сковорода (1722-1794) Народився на Полтавщині, вступив до

К-М академії, в якій навчався з трьома перервами. З 1769 р. розпочинає
мандрівне життя. Помер і похований в селі Пан-Іванівці (зараз –
Сковородинівка Харківської обл.). На його могилі викарбуваний напис згідно
його заповіту : „Світ ловив мене, та не впіймав”. Основна ідея філософії
Сковороди – самопізнання людини, тому його порівнюють з давньогрецьким
філософом Сократом. Філософії Сковороди притаманні пошук істини, зневага
до слави і багатства, обстоювання духовної свободи та морального
самовдосконалення, прагнення безпосередньо втілити своє вчення у життя. Як і
 56
грецькі філософи, він вказує, що поведінка більшості людей не відповідає їх
прагненню до щастя, тому він намагається виробити принципи, які допомогли б
уникнути згубного шляху і відкрили б істинний шлях до щастя.
Першим основоположним принципом філософії Сковороди є вчення про
дві натури: зовнішню (видиму) і внутрішню (невидиму). Видима натура –
речовинна, матеріальна – несправжнє буття, а невидима – внутрішня, світла –
справжнє буття. Видимий світ – це тінь невидимого світу, бо є мінливим як
тінь: то виникає, то зникає. Ці два світи існують нерозривно, як яблуня і її тінь.
Так само і людина складається з двох натур – видимої (тіло) і невидимої (дух).
Становлення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а
тоді, коли вона осягає, пізнає свою суть, свій невидимий світ. Тому лише через
самопізнання людина пізнає свою суть, свій невидимий світ, а також Бога.
Процес самопізнання йде не від розуму, а від серця – духовної субстанції
людини.
Другим основоположним принципом філософії Сковороди є ідея трьох
світів. Спираючись на античну традицію, він поділив світ на макрокосм
(великий світ), мікрокосм (людина) та світ символів (Біблія), призначений для
пізнання невидимої натури (Бога). Бога він порівнює з компасом на кораблі, що
визначає його правильний шлях. Сковорода зазначає, що мудреці, які писали
Біблію, передавали свої думки не буквально, а символічно (сонце - істина, якір -
утвердження, лелека - шанування Бога, зерно, насіння – думка, тощо).
Буквальне розуміння Біблії він називає нісенітницею, оскільки, книжники, які
без кінця читають її, часто вбачають у ній лише зовнішню сторону, яка не дає
побачити невидимий світ.
Третім основоположним принципом філософії Сковороди є етичний ідеал
„нерівної рівності” та концепція „спорідненої праці”. Сенс першої полягає в
тому, що всі люди, як „тіні” дійсної Людини (Бога) є рівні перед Ним, але разом
з тим усі вони різні. (образ фонтану, який заповнює водою різний за об’ємом
посуд, розставлений навколо нього: об’єм води різний, але їх однаковість у
тому, що усі вони заповнені водою). Сенс другої полягає у тому, що у кожної
 57
людини, каже, Сковорода, – своя природа, яку не можна змінити, а можливо,
лише пізнавши її, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з цією
невидимою природою. Споріднена праця приносить людині насолоду не
наслідками, чи славою, а самим своїм процесом. Саме в спорідненій праці
Сковорода вбачає джерело щастя людини.
Як відрізнити споріднені нахили людини від неспоріднених? Поняття
„потрібне” співвідноситься з поняттям „легке”, а „непотрібне” з
„важкодоступним”, тобто справді природна потреба легко досяжна, тоді як
труднодоступні задоволення – це фальшиві блага.

5. Іван Франко – один з найвидатніших українських філософів. Навчався

на філософському факультеті у Львівському університеті, згодом у Відні, де і
захистив докторську дисертацію. Його світогляду притаманна позитивна
філософія, стверджував необхідність зв’язку теорії з практикою, показував, що
еволюція в суспільстві суміщає і прогрес і регрес, але провідною тенденцією є
все ж прогрес. Піддає нищівній критиці суспільство, яке поділене на багатих і
бідних, вказуючи, що таке розшарування неодмінно веде до його знищення. На
ранньому етапі своєї творчості (70-80-і рр. ХІХ ст.) Франко захоплювався
соціалістичними ідеями, хоча його розуміння соціалізму кардинально
відрізнялося від класичних (Маркс, Енгельс) соціалістичних вчень. Зокрема, по-
перше, тодішні марксисти нав’язували „науковий соціалізм” для більшості
країн Європи, а Франко вказує, що соціалізм можна втілити лише відповідно до
соціально-економічних умов кожної держави; по-друге, соціалізм у Франка
ототожнюється зі справедливістю, по-третє, до робітничого класу Франко
відносить не лише промислових робітників, як марксисти, а весь „робучий
люд” – дрібних власників, вчителів, письменників, тощо; по-четверте, шляхом
до справедливого соціалістичного устрою суспільства має стати поступовий
шлях, „великий ряд культурних, наукових і політичних змін”, в основі яких має
лежати освіта і наука. (тодішні марксисти наголошували на необхідності
раптових, революційних змін).
 58
На пізньому етапі творчості (90-і рр. ХІХ- поч.ХХ ст.) Франко повністю
відмовляється від будь яких „ізмів”, вказуючи, що „державний соціалізм”, який
пропонують марксисти, є гальмом історичного поступу. Він закликає у одній зі
своїх статей не піддаватися спокусі примарної досконалості у пропонованій
соціалістичній державі, тому що насправді така держава обезвладнить
продуктивні сили та інтелектуальне життя, що зробить неможливим її
нормальний економічний та духовний розвиток, а також „пожере” її
мільйонами функціонерів. На цьому етапі творчості Франко закликає до
об’єднання української нації в єдиний організм, здатний до самостійного
культурного, економічного і політичного життя, а також до засвоювання
загальнолюдських здобутків у різних сферах. На перший план Франко висунув
„ідеал державної самостійності”, який, на його думку, поки що для нас є „поза
межами можливого” (зважаючи на тодішні обставини), але існує тисяча стежок,
які ведуть до його здійснення, треба лише невтомно слідувати до нього.

6. В.Вернадський (1863-1945) – видатний український природознавець,

перший президент Української академії наук (1918-1921). Згодом читав лекції в
університеті Сорбонна (Франція) про походження Землі та життя. Вернадський
вказує, що за умов панування людини, загострилася ситуація в біосфері –
постала проблема збереження біосферних процесів, які є головною умовою
збереження життя на Землі. Порушення цих процесів призведе до руйнування
природних об’єктів і зробить неможливим життєдіяльність людини. Тому як
можливий варіант вирішення цієї проблеми – штучне виконання у стислі
терміни тих геохімічних процесів, на створення яких природа затрачує тисячі
років. Таким чином, він формулює ідею ноосфери (з гр. ”нус” – розум,
„сфайра” – сфера) – сфера взаємодії природи і суспільства, новий стан
біосфери, в якому розумна діяльність людини стає вирішальним фактором її
розвитку. Для ноосфери характерний зв’язок законів природи з законами
мислення та соціально-економічними законами. Для того, щоб став можливим
такий перехід від біосфери до ноосфери, повинно бути виконано цілий ряд
 59
умов, необхідних для її існування: 1) заселення всієї планети; 2) швидке
вдосконалення засобів зв’язку між країнами; 3) рівність людей всіх рас і
релігій; 4) відкриття нових джерел енергії; 5) вільність наукової думки від
тиску політичних ідеологій; 6) вседоступна система освіти і підвищення
добробуту людей; 7) уникнення воєн. Основною передумовою переходу
біосфери в ноосферу є поширення наукової думки у все людство. Людина
ноосфери – це вільна, незалежна від інших організмів. (сучасна людина
гетеротрофна, тобто існує за рахунок рослин), а нова людина має стати
автотрофною, тобто наука повинна забезпечити синтезування їжі, що врятує її
від загибелі. Людський розум, - зазначає Вернадський,- створив би, таким
чином, „велике геологічне явище”.
 Лекція
ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

1. Філософія Нового часу та її головні риси в контексті наукової революції

XVII ст.

2. Емпіризм Ф. Бекона:
а) концепція нової науки та вчення про метод.
б) вчення про „примари” (ідоли) людського розуму .

3. Раціоналізм Р.Декарта:
а) раціоналістичний метод.
б) принцип універсального сумніву.

 Вступ до філософії. Історико-філософська пропедевтика. За ред.

Г.Волинки - К., 1999. С.298-347
 Анатолій Карась. Філософія громадянського суспільства в
класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. К.- Львів, 2003.
С.52-103.
 Історія філософії. Словник. За заг.ред.В.І.Ярошовця. К., 2006
 Ігор Захара. Лекції з історії філософії.- Львів, 2001. С.286-327
 В. Гусєв. Історія західноєвропейської філософії XV-XVII ст. Курс
лекцій. К., 1994. С.88-135, 146-162, 201-220.
 Філософія. Підручник. За заг.ред. М.Горлача, В.Кременя,
В.Рибалка. Харків, 2000- С.158-172
 Предмет і проблематика філософії. Навч. посібник. За заг.ред.
З.Скринник, М.Скринника. С.133-150
 Бертран Рассел. Історія західної філософії.- К., 1995. С.441-475,
504-540.
 Філософія. Навч. посібник. За ред. І. Надольного – К., 1999. с.67-91

Ключові терміни і поняття:

Раціоналізм – (з лат. ratio – розум, rationalis – розумний) – напрям у
пізнанні, який вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання розум (теоретичне
мислення). Раціоналізм відриває розум від чуттєвого досвіду, відчуттів,
висуваючи на перший план поняття, мислення. Ознакою істинного знання
раціоналісти вважали його ясність, чіткість, усвідомлену очевидність.
Сенсуалізм – (з лат. sensus – почуття, відчуття, sensualis – чуттєвий) –
напрям у теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань.
Протилежний раціоналізмові.
 61
Емпіризм – (з гр. „емпірія” – досвід) – напрям у теорії пізнання, який
вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід; стверджує, що
все знання ґрунтується на досвіді та за допомогою досвіду.
Об’єкт і суб’єкт – провідні категорії світогляду епохи Нового часу.
Об’єктом позначали частину, фрагмент природи, на яку спрямовувалася
активність людини; суб’єктом – людину як вихідний пункт проявів розумової
активності.
Закон – форма прояву необхідності у природі, об’єктивний, сталий,
повторюваний тип зв’язку між процесами та явищами дійсності, або всередині
них; в попередні епохи закон розглядався, переважно як юридичний закон, або
владна норма.

1. XVII ст. дало початок новому періоду в розвитку історії філософії, який
називають філософією Нового часу. У соціально-політичному відношенні він
пов’язаний з ранніми революціями у країнах Північної Європи. В результаті
першої з них Голландія здобула національну незалежність від іспанської
корони. Проте не менш важливий наслідок цієї революції – звільнення
промислового виробництва і торгівлі з кайданів старого феодального ладу,
тому не дивно, що та ж Голландія, а також Англія на тривалий час стали
одними з найрозвиненіших країн Європи. Саме в цих країнах поступово
розвивається мануфактурне виробництво, торгівля, високого рівня сягнула
наука. Як зазначає англійський філософ і математик ХХ ст. Б.Рассел, „ будь-
який італієць доби Ренесансу був би зрозумілий і Платону і Арістотелю, Тома
Аквінський жахнувся б Лютера, але зрозумів би його добре, а в XVII ст.. і
Платон, і Аристотель, і Тома нічого не второпали б у Ньютона”. Тому
найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу є принципова орієнтація на
науку, знання. При цьому перевага віддається фактичному, позитивному
знанню явищ дійсності, що базуються на досліді та експерименті. Типовим для
Нового часу є прагматично-діловий підхід до світу, що виробляється на основі
впровадження науки у виробництво. Якщо у середні віки філософія виступала в
союзі з богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом та гуманітарним
знанням, то у цей період посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу,
зокрема природи, (Ф.Бекон: „Природознавство – велика мати всіх наук”)
орієнтація на пізнання, яке спиралося б на практичний досвід. Такий підхід
 62
зумовив цілий ряд наукових відкриттів: визначення широти і довготи,
винайдення годинника і млина, вчення про передачу механічного руху, що
органічно поєднувалося з промисловістю мануфактурного періоду, визначено
швидкість світла, було доведено наявність атмосферного тиску (Паскаль) і
сконструйовано прилад для його вимірювання – ртутний барометр,
сформульовано закон всесвітнього тяжіння (Ньютон) було досліджено
наявність мікроорганізмів, що дало змогу досліджувати збудників хвороб, у
ботаніці англійський фізик Гук за допомогою мікроскопа наштовхнувся на
клітинну будову рослин. Із розвитком науки і техніки доба Нового часу
одночасно започатковує і такі негативні елементи цивілізації, як технократизм,
інструменталізм (лат. instumentum – знаряддя) у стосунках з людьми,
поступовий занепад творчого підходу до життя, утилітарно-розсудкове,
ставлення до природи (лат. utilititas – користь, вигода): екологічні проблеми,
тиск науково-технічних технологій виробництва на природу.

Риси нового світогляду:

 світ розглядається, як об’єкт, на який спрямовується людська активність.
 світ постає у якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був
механічний годинник.
 завдання людини – пізнати цей механізм та опанувати його за допомогою
розуму. (гасло Ф.Бекона „Знання – це сила”(“Knowledge is power”) стає
показовим у цьому плані)
 жива і нежива природа стає лише основою для росту людської
могутності.
 за допомогою розуму людина повинна перетворити середовище своєї
життєдіяльності, зробивши його оптимальним для себе.

Зміни у розвитку філософії:

 філософія починає розвиватися у діалозі з іншими науками.

 виникають національні філософії (англійська, голландська, французька),
формуються нові філософські дисципліни, такі як гносеологія,
антропологія, історія філософії.
 першочергове завдання нової філософії – пізнання сутності людини і
природи, обґрунтування наукових засад пізнання і способів його
отримання.
 63

 головний об’єкт філософії – пізнання природи, людини і суспільного

життя.
 функції філософії відтепер полягають у прагненні методологічно
обґрунтувати наукове знання: філософське осмислення його способів,
методів, шляхів зводиться до раціоналізму та емпіризму.

2. Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський філософ, засновник

експериментуючої науки Нового часу, працював дипломатом та юристом,
правителем держави за відсутністю короля (Якова І Стюарта). Розквіт і
добробут своєї країни пов’язував із розвитком мануфактур і торговельних
кампаній, із розширенням колоній. Як державний і політичний діяч віддавав
перевагу інтересам тих прошарків англійського суспільства, які орієнтувалися
на торговельно-промисловий розвиток. Основні твори: „Новий Органон”, „Про
гідність і примноження наук”.
а) У своїй філософії, Бекон, передусім, розвиває своє уявлення про роль
науки, наукового пізнання, його призначення в житті суспільства. Важливе
значення для прогресу науки має мета наукового пізнання, і саме через
невизначеність цієї мети дуже часто наука не мала належних умов для свого
розвитку. Справжня мета науки полягає у тому, щоб принести користь людині,
збагатити її життя новими винаходами. Виходячи з цього, Бекон підкреслює,
що знання і могутність людини, істина і користь – одне і те ж саме: „Що в дії
найкорисніше, те в знанні найістинніше”. Саме істина є необхідною
передумовою досягнення прагматичних цілей людини. Лише завдяки науці
людина може досягти справжньої могутності, опанувати природою. На думку
Бекона, метою науки є „пізнання причин і прихованих сил усіх речей та
розширення влади людини; доки все не стане для неї можливим”. Але панувати
над природою, згідно Бекона, можна лише „прислухаючись до неї”, оскільки
наука є відображенням буття, природи такими, якими вони є. Наукове знання –
не самоціль, не просто задоволення цікавості людини (як вважалося в
античності), а засіб, знаряддя, за допомогою якого людина може вирішувати
проблеми, які постають перед нею. Його відомі вислови „Знання – це сила” та
 64
„Ми стільки можемо, скільки знаємо” якраз і відображають його погляд на
величезне значення науки в людському житті.
Аналізуючи причини занепаду науки, її нерозвиненість, Бекон наводить
декілька причин. По-перше, безплідність грецької (споглядальний, а не
дослідницький характер) та середньовічної (її авторитарний характер,
орієнтація на забобони, авторитетів) наук. По-друге, переслідування філософів і
науковців церквою, по-третє, нехтування у попередні епохи філософією
природи, природознавством, яка є „великою матір’ю наук” і мусить бути
фундаментом всього наукового знання, і по-четверте відсутність правильного
методу. Саме розробка нового методу, є, на його думку, основним засобом
перетворення і відновлення науки. Отже, Бекон визнає чуттєвий досвід як
основу достовірного знання. У достовірному пізнанні природи, як основи
наукового знання, вирішальне значення має науковий дослід, експеримент.
(«Нічого на словах» - девіз Лондонського королівського товариства з розвитку
знань про природу (засн. 1660 р.). Таким чином, наука, в основі якої лежить
експериментальне дослідження природи, відповідає своєму призначенню –
служить практиці. Отже, Ф.Бекон виступає як засновник емпіризму, але не у
вузькому його значенні, висловлюючи недовіру людському розуму, який,
залишившись наодинці із собою, швидко відривається від речей і підноситься
до абстрактних узагальнень. Так само і експериментальний дослід сам по собі
не дає необхідного результату, його треба піддати раціональній обробці. Тому,
вихідним пунктом методології Бекона є – союз досліду і розуму. У своїй
методології він різко виступає як проти вузького раціоналізму, так і проти
вузького емпіризму. Свою позицію у цьому питанні він пояснює за допомогою
алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання:
1. шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини,
раціональні конструкції з самого себе (подібно до того, як павук плете з себе
павутиння), ігноруючи факти. Цей шлях – уособлення абстрактного (вузького)
раціоналізму. (Dictum de omni et nullo – сказане про все і ні про що)
 65
2. шлях мурашки, який уособлює вузький, однобічний емпіризм,
який зводить пізнання до нагромадження голих фактів (подібно мурашці, яка
лише збирає і користується зібраним).
3. шлях бджоли, - справжній шлях науки. – як бджола переробляє
нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює
емпіричні факти за допомогою раціональних методів на наукову істину. Це
шлях від емпірії до теоретичної конструкції, від чуттів до загальних аксіом.
Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих
спостережень до теоретичних узагальнень, є метод наукової індукції., який
Бекон вважає справжнім методом дослідного вивчення природи. Саме наукова
індукція може привести до достовірних висновків на основі аналізу певної
кількості як позитивних, так і негативних випадків, на відміну від звичайної
індукції, яка дає хиткі висновки лише на основі позитивних випадків,
елементів, не звертаючи увагу на негативні, на ті, що суперечать позитивним.
Тому його наукова індукція базується на таблицях – таблиці присутності,
відсутності та ступенів. Порівняльний аналіз фактів, зібраних у цих таблицях,
призводить до знання законів природи та їх причин. (напр. досліджуючи тепло,
він приходить до правильного висновку про те, що причина тепла у
внутрішньому русі).
б) Новий метод на своєму шляху може зустріти чимало перешкод.
Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, які, наче
примари, відволікають його від істини, заважають бачити речі такими, якими
вони є. Бекон застерігає дослідника від можливих помилок, яких він виділяє
чотири:
1. „примари роду” – помилки, що є у самій природі людини і
пов’язані з її пізнавальними якостями. Наприклад, розум людини схильний
припускати в речах більше порядку й однаковості, ніж є насправді. Розуму
властива певна інерція, через яку він неохоче відступає перед фактами, які
суперечать усталеним переконанням, тому що людина віддає швидше перевагу
 66
тому, що відповідає її смакам і бажанням. Ці примари є вродженими, тому їх
важко позбутися. Їх може послабити лише дослідницька дисципліна.
2. „примари печери” – помилки, зумовлені індивідуальними
властивостями людини, її вихованням, звичками. Наприклад, зазначає Бекон,
одні шанують давнину, інші схиляються перед новим, одні шукають в речах
тільки відмінне, інші – лише тотожне. В кожному випадку ці крайнощі лише
викривлюють істину. Врівноваженість, стриманість і безсторонність – це
головні передумови подолання як примар роду, так і печери.
3. „примари площі” – помилки, що проникають у розум разом із
словами і іменами. Їхнє джерело – спілкування людей, їхнє суспільне життя і
зумовлюються вони неправильним слововживанням. Подолати цю перешкоду
можна, точніше пояснюючи слова за допомогою інших слів і т. д. Ось чому, на
думку філософа, „гучні і урочисті диспути вчених часто перетворюються на
суперечки щодо слів та імен, а у науковому дослідженні треба дійти до самих
речей”.
4. „примари театру” – помилки, які відкрито передаються та
сприймаються із вигаданих теорій. Це орієнтація на авторитетів, на помилкові
теорії, упереджені гіпотези, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в
оману. Вони, здебільшого, нагадують театральні вистави, які не мають нічого
спільного з дійсністю.

3. Рене Декарт (1596-1650) – один з найвидатніших учених і мислителів

Нового часу. Його наукова діяльність мала величезний вплив на формування
сучасної науки. Коло його інтересів: філософія, математика, фізика, біологія,
медицина. Народився на півдні Франції, впродовж кількох років мандрує
країнами Європи, назвавши свої мандри „вивченням великої книги світу”. У 20-
х роках XVII ст. він переїхав до Голландії, де написав за 20 років всі свої
головні філософські та природничонаукові праці. В останні роки життя був
придворним мислителем, науковцем шведської королеви Христини. Основні
 67
твори: „Міркування про метод”, „Роздуми про першу філософію”, „Принципи
філософії”.
Як і Бекон, французький мислитель виступав за практичну значущість
науки, вбачаючи у ній головне знаряддя людської могутності, а також створив
відповідний метод для наукового типу знання. Однак, якщо Бекон пішов
шляхом емпіризму, то Декарт створив систему раціоналізму.
У своїй філософії Декарт обстоює думку про безмежні можливості
людського розуму, для якого не існує нерозв’язаних проблем. Найскладніші
явища світу стають прозорими для розуму, треба лише звільнити його з полону
пристрастей і правильно використати для пізнання. Такими правилами
використання розуму і є метод, який пропонує Декарт. Цей його метод
відрізняється від методу Бекона тим, що англійський вчений ставить чуттєвий
досвід і експеримент як джерело достовірного знання, а Декарт джерелом
достовірного знання бере людський розум, інтелект: „Лише інтелект здатний
пізнавати істину, хоча й мусить звертатись по допомогу до уяви, відчуттів і
пам’яті”. Свій метод він виробив під впливом математики, адже саме він
створив аналітичну геометрію, систему координат, дифрівняння, і назвав його
раціональна (логічна) дедукція, який зафіксований у чотирьох правилах:
1. Перше правило вимагає включати в свої міркування тільки те, що
уявляється чітко і виразно. Важливу роль тут відіграє інтелектуальна інтуїція,
або інтуїції розуму. – т.зв. “lumen naturale intellectus”- “природне світло
розуму” (напр. таке положення, як „ціле є більшим за частину” не потребує
доказу, воно відразу сприймається як істинне).
2. Друге правило методу вимагає ділити кожну складність чи проблему на
простіші складники і робити це доти, доки не прийдемо до простих, ясних і
очевидних для нашого розуму речей. Це положення відбиває загальну для
науки 17 ст. орієнтацію на аналітичне розчленування природи.
3. Третє правило вимагає дотримуватись певного порядку мислення,
який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для
 68
пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке
сходження і є процесом логічного виведення, або раціональної дедукції.

4. Четверте правило вимагає повного переліку, огляду, щоб бути

впевненим, що нічого не пропущено, адже достовірність всієї системи
виведеного знання залежить від кожної ланки ланцюга дедуктивних висновків.
Тобто, це свого роду математична індукція, яка завершує весь процес
дедуктивних висновків.
Викладені Декартом правила лягли в основу будь-якого наукового
пізнання.
б) Пошуки перших начал своєї філософії Декарт починає з вимоги
піддавати сумніву, тобто бути об’єктивним до всіх без винятку видів знань.
(“De omnibus dubitandum est” – “У всьому слід сумніватись”). Проголошуючи
принцип сумніву, Декарт прагне звільнити наукове мислення від різних
забобонів, хибних уявлень: „Звільнитися від них ми можемо наважившись
піддати сумніву все те, стосовно чого у нас виникає найменша підозра у
недостовірності”. Декарт намагався не входити у суперечки зі сталими
поглядами і звичками, з практичним життям. Його сумнів стосується лише
наукового пізнання, де сумніву підлягає все, що дає до цього найменший
привід. Щоб вибратися з цієї бездонної трясовини сумнівів, слід знайти хоча б
одну істину, на яку можна було б опертися. Отже, усе є сумнівним, але
безсумнівним є сам факт сумніву, а також факт існування того, хто
сумнівається. Не можна сумніватися, не існуючи. Сумнів, отже, є актом
мислення. Звідси випливає принцип декартівської філософії: „Я мислю, отже, я
існую”.

Методологічні позиції Ф.Бекон Р.Декарт

Вихідна основа пізнання факти діяльність розуму

Метод пізнання індукція дедукція

Вихідне гасло „Знання є сила” „Мислю, отже, існую”

 69

Отже, філософія Нового часу була реакцією на потребу прогресивного

розвитку самої науки, результатом теоретичного осмислення тих революційних
змін, що відбувалися в духовному житті суспільства. Філософія Ф.Бекона і Р.
Декарта у цьому відношенні мала велике значення для подальшого розвитку
філософського, наукового та культурного розвитку Європи. Зокрема, оцінюючи
значення філософії Р.Декарта, російський суспільно-політичний діяч XIX ст.
О.Герцен у праці „Вибрані філософські твори” зазначив, що „з часів Декарта
наука не втрачає свого грунту, вона твердо стоїть на самопізнавальному
мисленні, на самозаконності розуму”. Творці нової філософії не просто
підсумували досвід попередніх століть, а й пішли значно далі, формулюючи
власні проблеми і розв’язуючи власні завдання.
Лекція Наконечний А.Р.

ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ЗМІСТ І ПРОБЛЕМАТИКА

1. Світогляд як духовно-практичний феномен. Структура та види

світогляду.
2. Історичні типи світогляду: міфологія та релігія
3. Предмет та особливості філософії.
а) функції філософії
б) філософія і наука
4. Основні розділи філософії

Л-ра:
 Філософія. Навчальний посібник. За ред. І.Надольного. К., 1999.
С.5-31
 Філософія. Курс лекцій. Навч.посібник. – К., 1995
 І.Захара. Лекції з історії філософії. Львів, 1997
 Кульчицький О.Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен-
Львів, 1995. С.24-35
 Д.Гудінг, Дж.Леннокс. Людина та її світогляд. У 2-х т. К, 2007.
 Світогляд і духовна культура. К., 1993
 Боровський Я. Світогляд давніх киян. К., 1992
 Ян Парандовський. Міфологія. К., 1977
 Грейвс Р. Мифы древней Греции. М.,1992
 І.Нечуй-Левицький Світогляд українського народу.
 Стражний О. Український менталітет. Ілюзії, міфи, реальність.

1. Саме поняття „світогляд” було впроваджене у ХVIII ст. німецьким

філософом І.Кантом, хоча світогляд був притаманний людству від часів його
виникнення. Світогляд можна окреслити, як уявлення про світ та місце людини у
світі: широкий кругозір, вміння бачити тенденції, перспективи розвитку світу,
розуміти суть всього, що відбувається навколо людей, розуміти зміст та мету дій
людини, життя людини, тощо. Світогляд – це багаторівневе духовне утворення, де
синтезуються в єдине ціле знання, переконання, життєві позиції, погляди, оцінки,
ідеали, вірування, забобони, наукові, художні та політичні погляди. У структурі
світогляду важливе значення мають знання і переконання, які є свого роду, ядрами
світогляду, оскільки саме вони з’єднують думку з дією, та втілюють ідеї у
 71
практичну діяльність. Немає переконань – немає і світогляду, він або не
сформувався, або девальвувався. Зречення переконань, або розчарування в них –
це завжди велика особиста трагедія для людини. Також виділяють такі підсистеми
або рівні світогляду, як світовідчуття (настрої, почуття людини), світосприйняття
(синтез окремих відчуттів з використанням наглядних уявлень) і світорозуміння
(інтелектуальна сторона світогляду: мислення, аналіз, порівняння). Свого часу
німецький філософ Карл Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології
світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, але й соціальних груп
і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших
– до похмурого, песимістичного, трагічного сприйняття навколишнього світу.
За способом свого існування світогляд поділяється на індивідуальний та
груповий, регіональний та національний (менталітет). За чіткістю самосвідомості
світогляд поділяється на життєво-практичний (здоровий глузд, мудрість, досвід,
прислів’я, афоризми) та теоретичний (логічно впорядковані системи знань, в
основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та
обґрунтувань).
Піфагор:»Намагайся, насамперед, бути мудрим, а вченим – коли будеш
мати час»
Есхіл: «Мудрий той, хто знає не багато, а потрібне»
Желєзнов П.(рос.поет, перекладач ХХ ст..)»Розумний вчиться все життя,
дурень все життя повчає»
Бертольд Авербах (нім.письм. ХІХ ст..) «Розумні люди – це ті ж самі пахучі
квіти:одна квітка приємна, а від цілого букету болить голова»
Томас Шаш (амер. психіатр ХХ ст..):»Дурні ніколи не прощають і не
забувають, наївні – прощають і забувають, мудрі прощають, але не забувають»

Отже, світогляд є формою суспільної самосвідомості людини,

центральними категоріями якої виступають поняття „світ” і „людина”. Саме через
ці поняття суб’єкт світогляду (людина) усвідомлює своє призначення у світі і
формує життєві установки. Світогляд за своєю суттю є універсальним, оскільки
інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує
на вирішення найважливіших проблем людського існування та виражає
імперативи поведінки дій людини.
 72
2. Історичними типами світогляду є міфологія, релігія, філософія (наука).
Міфологія(з грецьк. „міфос” – легенда, переказ, і „логос” – слово, вчення) –
вчення про легенди, сказання, оповідання, про діяння богів та героїв, у яких
відображалося первинне уявлення про світ. Міфологічний світогляд можна
кваліфікувати як наївний, тому що процес здобуття знань віддано на авторитет
богів чи героїв, і не звертається увага на істинність чи вірогідність знань. Для
міфології, як форми світогляду характерні: а) ототожнення уявного і дійсного; б)
нерозривна єдність людини і природи: антропоморфізм – ототожнення
природних сил з людськими; в) звідси – формування анімістичної картини світу
(одухотворення всього) г) усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у
наявності спільного предка – тотема; д) оберненість у минуле (тотемний предок
вважався ідеалом для діяльності); е) накладання заборон на певні норми
поведінки (табу). Міфологічний світогляд часто називають дитинством людства,
або: міф – це мудрість у поетичній формі юного людства, чи перше повстання
поезії проти прози життя. З відходом первісного способу життя в історію, міф
перестає бути домінуючою формою світогляду, хоча і не зникає остаточно. На
сучасному етапі розвитку людства у масовій, а часто і у теоретичній свідомості
мають місце міфологеми – сучасні міфічні уявлення: комунізм, расова чи
національна вищість, вищість однієї релігії над іншою, фашизм (націонал-
соціалізм). Подібні міфологеми ґрунтуються не на теоретичних аргументах і
обґрунтуваннях, а на певних ілюзіях якогось класу чи соціальної спільноти людей
у суспільстві, а також на емоційному сприйнятті подій, фактів, навколишнього
світу, тощо.
Релігія(з лат.religio – святиня, благочестя) є формою світогляду, в якій світ
розділений на земний, природний, який можна осягнути органами відчуття, та
небесний, надприродний, спілкування з яким здійснюється через культ (обряди,
поклоніння, молитва, тощо). Основою релігійного світогляду виступає віра.
Релігія формулює світ ідеальних сутностей, положень, що у практичному плані
веде до обґрунтування необхідності турботи про духовне, про пріоритет
духовного над тілесним. Зв’язок з Богом через культ та релігійну організацію є
 73
критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії. Ще
однією особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без
справ мертва. Релігію творить народ, яка в історії часто виступала джерелом
потужних змін у різних суспільствах. Якщо для міфології характерне лише
світовідчуття, то в релігії поряд з цим добре розвинене також і світорозуміння,
тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується дослідниками Біблії, теологами, тощо.
Якщо у міфології обґрунтовується зв’язок індивіда з родом, то в релігії –
досягнення єдності з Богом, як втіленням абсолютної цінності. Слід сказати, що
іноді засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, оскільки часто
призводить до релігійного фанатизму, чи до розпалювання ворожнечі до людей
іншої віри.

3. Філософія як теоретичний світогляд поряд з наукою, мораллю,

мистецтвом, правом – одне з найвидатніших надбань людської цивілізації. Саме
філософія була колискою, з якої виросли і наука і мистецтво і мораль і право.
Термін „філософія” має давньогрецьке походження, оскільки саме Стародавня
Греція є батьківщиною філософії, і означає „філео” – любити, і „софія” –
мудрість. Цей термін ввів у VI ст. до. н.е. Піфагор. У IV ст. до н.е. Платон
зазначив, що „філософія – це теорія взагалі, або наука”. Арістотель підкреслив,
що „філософія – це метафізика” („те, що після фізики”, тобто фізика вивчає і
описує закони природи на її поверхні, а філософія вивчає приховані поза
природними законами явища, основи дійсності). Ціцерон: „Філософія – це
мистецтво життя”. І.Кант: „філософія – це розумове пізнання за допомогою
понять”; Г.Гегель: „філософія – це епоха, осягнена розумом”.
Філософія, на відміну від міфології та релігії, спирається на знання. Їй
притаманні доведення, спростування, аналіз, порівняння, дедукція, індукція,
висновки, тощо. Якщо порівнювати філософію і міфологію, то можна виділити
такі відмінності між цими типами світогляду: 1. міфологія формується і виникає
стихійно (філософія постає усвідомленою інтелектуальною діяльністю); 2. У
міфології відсутні автори, її творцем є народ (філософія є авторською формою
 74
мислення); 3. У міфології простежується нерозривна єдність людини і природи
(у філософії людина виділяється з природи); 4. міф розповідає про явища
навколишнього світу (філософія пояснює свої твердження). Отже, філософія є
якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання
і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняє філософію і від
релігії, і від міфології.
Отже, філософія – один з типів світогляду, теоретичне осмислення
людиною свого ставлення до світу, виражене у формі ідей, принципів, категорій,
понять.
Щодо особливостей філософії, то першою її особливістю є загальність.
Загальність – це ознака, що виражає закономірну форму зв’язку речей, явищ та
процесів у складі цілого. Окремі науки досліджують специфічну певну систему
закономірностей. Наприклад, військова наука аналізує закономірності війн,
способи їх ведення, але не вивчає, наприклад, виникнення, розвиток та вирішення
суперечностей, які характерні і для природи, і для розвитку суспільства, і для
людського пізнання. Ці закономірності досліджуються саме філософією. Другою
особливістю філософії є цілісне світосприймання. Завдання окремих наук
полягає у тому, щоб у знанні було більше об’єктивного за змістом і менше
особистісного, людського. Тому між людиною, що пізнає та предметом
дослідження існує певна дистанція. Завдання ж філософії полягає, насамперед, у
наявності в знанні об’єктивного змісту та людського, особистісного доповнення.
Така позиція надає знанню значення культурної цінності, що проявляється
психологічно як допитливість слухача до предмету, що вивчається. Тому, щоб
зберегти за собою значення знання, філософія змушена розробляти власний
метод, який згодом відокремився у самостійну „науку про правильне мислення”,
тобто логіку. Третьою особливістю філософії є її особистісний характер:
індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від
стилю і манери викладу думок. Філософ, який творчо, натхненно працює, як і
справжній письменник, поет чи інший науковець є унікальний. (Ніхто, крім
І.Канта не зміг би написати „Критику чистого розуму”, ніхто крім Шевченка –
 75
його „Сон” чи „Катерину”, ніхто крім Мендєлєєва відкрити періодичну таблицю
хімічних елементів, тощо)
Розуміння предмету філософії історично змінювалося у спільному зв’язку з
розвитком суспільства та всіх його проявів. Зокрема, на ранньому етапі розвитку
філософії, мислителі розуміли предметом реальний світ, який розумівся як
єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи ранньої античності
прагнули відкрити єдине джерело різноманітних явищ: Фалес вважав
матеріальною причиною існування воду, Анаксімен – повітря, Геракліт – вогонь.
Згодом почався процес розгляду буття людини, що найбільше відображено у
філософії Сократа („Пізнай самого себе”) та суспільства (Платон, який висунув
проект ідеального устрою держави та Арістотель, який вперше окреслив людину,
як „політичну, суспільну істоту”, тобто спосіб життя якої окреслені суспільними
факторами, політичною діяльністю, а також виділив основні форми влади у
державі).

а) З метою усвідомлення предмету та особливостей філософії важливо

також з’ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві., тобто виділити її
основні функції:
 світоглядна (філософія систематизує, розширює знання людей про
природу, суспільство, людину, допомагає зрозуміти світ, як єдине ціле
і визначити у цьому світі місце людини)
 методологічна (дозволяє визначити напрями, шляхи наукових
досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ)
 пізнавальна (виявляється у розробці і виборі засобів пізнавальної
діяльності, критеріїв істинності знань, умов достовірного знання,
передумов пізнавальної діяльності)
 інтегративна (полягає у об’єднанні практичного, пізнавального і
ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей. Це фактично важлива
умова цілісного, збалансованого розвитку суспільного життя)
 76
 ціннісна (виявляється у допомозі людини визначити цінності життя,
моральні принципи, гуманістичні ідеали)
 критична (виявляється у критичному осмисленні явищ
навколишнього світу, власної життєдіяльності, у підданні сумніву
всього того, що викликає найменшу підозру у недостовірності).

б) Питання співвідношення філософії і науки є дуже важливим в контексті

розуміння предмету та особливостей філософії. В стародавні часи філософія
об’єднувала в собі всі без винятку науки: фізику, логіку, астрономію, математику.
Це було свого роду первинне знання про людину і світ. Приблизно у XVII ст.
відбувається спеціалізація знань, формування нових конкретних наук, їх відхід від
сукупного знання (філософії), яка теж розвивалася як особлива галузь знання.
Якщо виходити з положення про те, що в історичному аспекті релігія передує
філософії, а філософія науці, то слід сказати що перехід від релігії до філософії, і
від філософії до науки є трансформацією основоположного початку: здійснюється
рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що
ґрунтується на розрахунку, аналізі, критиці. Перехід від філософії до науки
призвів до того, що філософія набуває чіткості викладу думок, логічної суворості,
доказовості і можливості публічного розгляду, хоча і залишається інколи на
ґрунті незрозумілих сподівань чи емоційних суджень. Перехід від релігії до
філософії, і від філософії до науки не слід розуміти як процеси повної заміни чи
витіснення. Це свого роду розвиток, взаємозбагачення, взаємообмін європейської
цивілізації, особливо через культуру. І все-таки в житті європейської цивілізації
домінують ті чи інші елементи. Зокрема, французький філософ і соціолог Огюст
Конт сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної еволюції
людства. На першій, теологічній стадії, все пояснюється міфологічними та
релігійними уявленнями. На другій, філософській, надприродні сили замінюються
природними, тобто, природа розуміється сама по собі, без їх втручання, і у
поясненні сутності природи формуються категорії, принципи, причина, тощо. І,
нарешті, на третій стадії – науковій, відбувається заміна засобів пояснення, які
 77
стають конкретними і ясними. Виникає, формується поняття „факт” і як
зв’язок фактів – „закон”. На думку О.Конта, в третю стадію європейська
інтелектуальна історія вступила у ХІХ ст. Саме тоді почався тріумфальний хід
науки, що поступово „витісняє” релігію і філософію. („витісняє” – поняття
умовне, оскільки і філософія і релігія ,тим не менше, свого значення не втратили).
Що стосується відношення філософії і науки, то слід зазначити, що, на
відміну від наукового, філософське знання відрізняється, насамперед,
національним характером: філософія є завжди філософією окремого народу. Не
може бути китайської біології, англійської хімії, чи української математики. Але
цілком правомірно говорити про особливості і китайської і англійської і
української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей
здійснюється у конкретних історичних умовах певної країни, має свій
національний грунт (традиції, мова, стиль мислення, тощо).

4. Виділяють такі основні розділи філософського знання:

1. Онтологія – вчення про буття (природу, світ, космос), найбільш
загальні основи існуючого: матерію, рух, розвиток, час, простір.
2. Філософська антропологія – філософське вчення про людину та її
сутність; течія в сучасній філософії, що теоретично узагальнює
природничі та гуманітарні науки про людину.
1. Гносеологія (Епістемологія) (з гр. „гносіс” – знання, „епістеме”-
наукове знання) – вивчає процеси пізнання, умови пізнавального
процесу, співвідношення знання та реальності, критерії істинності
знань, форми та рівні пізнання.
2. Соціальна філософія – філософське вчення про суспільство, його
виникнення і становлення, закони і тенденції розвитку, прогрес та
регрес.
3. Філософія історії – розділ філософії, предметом якого є пізнання та
інтерпретація історії як цілісного процесу.
 78
4. Філософія культури – розділ філософії, що досліджує сутність і
значення культури в житті людини і суспільства.
5. Історія філософії – філософська діяльність від найдавніших часів і до
сьогодення.
6. Логіка – вчення про форми і закони правильного мислення. Логічне
знання є дуже важливим аспектом будь-якого сучасного наукового
мислення.
7. Етика – об’єктом вивчення є мораль, моральність як форма суспільної
свідомості.
8. Естетика – вивчає сферу естетичного, як специфічний прояв
ціннісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності
людей.
 ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ

1. Особливості середньовічної філософії. Апологетика

2. Патристика. Філософська теологія Августина
3. Схоластика. Філософія Томи Аквінського
4. Філософія доби Відродження
а) європейський гуманізм Відродження
б) філософія М.Кузанського
в) натурфілософія Ренесансу та її головні риси. Філософія Дж. Бруно

 Захара І. Лекції з історії філософії. Львів, 1997. С.179-206; 227-

260;265-285.
 Предмет і проблематика філософії. За заг. ред. М.Скринника і
З.Скринник.- Львів, 2001. С.90-132.
 Історія філософії. Словник. За заг.ред.В.Ярошовця. К.,2006
 Коплстон Ф. Середньовічна філософія / пер. з англ.- К.,1997.
 Вступ до філософії. За ред. Г.Волинки.- К, 1999. С.161-214; 238-273.
 Соколов В. Средневековая философия. – М., 1979.
 Гусєв В. ”Історія західноєвропейської філософії XV-XVII ст.”. Курс
лекцій. – К., 1994. С. 8-30; 44-83.
 Б.Рассел. Історія західної філософії. К., 1995. С.414-453.
 Григулевич И. Инквизиция. – М.,1976. С.365-408.
 Макіавеллі Нікколо. Флорентійські хроніки. Державець. К., 1998.

1. Середньовічна філософія являє собою етап в історії європейської

філософії, який визначається рамками II – XІV ст. і який
безпосередньо пов’язаний з християнством. Термін
„середньовіччя” (лат. medium aevum) запровадив у 1667 р. проф.
Ляйденського у-ту Гордон. Епоха середніх віків має
теоцентричний характер, тобто Бог визнається джерелом і
основою всього існуючого, на відміну від античності, де
домінувало розуміння космосу, як впорядкованого світу, в якому
вміщалися і боги, і люди, і ідеї, тому антична філософія є
космоцентричною.

Античність Середньовіччя
політеїзм (багатобожжя) монотеїзм (однобожжя)

боги – частина природи
боги впорядковують та оздоблюють
світ
людина спирається у своїх вчинках
на знання
головне життєве завдання
людини - здійснення подвигу
люди поділяються за етнічними
та родовими ознаками
80
Бог – духовна сутність,
який за межами світу
Бог творить світ з нічого
в усьому покладається на віру
гол. завдання - спасіння душі
всі люди – рівні перед Богом

Середньовічна філософія у своєму розвитку проходить кілька етапів. У

середині ІІ ст. розпочинається т. зв. період апологетики – діяльності богословів-
полемістів, які захищали християнство (апологет – захисник) в умовах репресій
офіційної влади та нападок з боку язичників, які переслідували християн за те, що
вони відмовлялися поклонятися імператору, як божеству і дотримуватись
державної міфології. Полемізуючи зі своїми опонентами, апологети розробляли та
обґрунтовували догмати християнського віровчення („догма” – з гр. думка,
положення, які приймаються без доказів, як вічні і незмінні істини). Разом з тим,
вони рішуче відкидали античну філософію, вважаючи її творінням блудного світу,
вбачаючи єдину мудрість лише у Святому письмі. Ситуація змінилася лише після
324 р., коли імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію
на всій території Римської імперії. Одним з перших захисників нового віровчення
був Юстин (100-166), який намагався довести, що все краще грецькі філософи
взяли у біблійного Мойсея і інших християнських пророків. Його учень Таціан
(125-175) ставився до античності більш агресивно, ніж його вчитель, зазначаючи,
що антична філософія і християнський світогляд непримиримі. Вказує також і на
непотрібність і шкідливість античного мистецтва, зокрема скульптури, яка
увіковічнює в камені гріх і розпусту, тому він навіть закликає „винищувати
пам’ятники нечестивству”. Найбільш яскравим представником апологетики був
Квінт Тертуліан (160 – 230). Основна теза, яку він відстоював – несумісність
філософії і релігійної віри. Всякі роздуми, філософування є, на його думку,
джерелом релігійних єресей. Він протиставляє язичництво – християнству,
філософію – релігії, стверджуючи, що між вірою і розумом немає жодної
 81
дотичності: „Що є спільного між філософом і християнином, між учнем
грецької мудрості і учнем неба ?”, – риторично запитує Тертуліан. Наукові
дослідження стають зайвими, коли стає відомим Євангеліє – єдине авторитетне
джерело будь-якого знання. Принцип віри Тертуліана виражений у його вислові
„Вірю, тому що абсурдно” (Credo, quia absurdum est).

2. Ставлення до античної філософії змінилося після 324 р., коли імператор

Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території
Римської імперії, та після Нікейського собору 325 р., коли були сформульовані
основні догмати віри і християнства, і коли християнство вже не переслідувалося,
а, навпаки, перетворилося в ідеологічну систему по всій Європі. Тому, для того,
щоб успішно протистояти єретичним вченням і зміцнювати церкву, провідні
філософи того часу звертаються до античного мислення, греко-римської
філософії, тобто, до світської мудрості. Проблема співвідношення віри та розуму
стає актуальною для них: „Для того, щоб вірити, треба розуміти Святе Письмо,
але щоб його розуміти, треба вірити”. Тому й постало питання: починати від
віри до розуміння, чи навпаки? За цю справу взялися „отці церкви” (patres
ecclesiae) які репрезентують наступний етап у розвитку середньовічної філософії
– патристику. Отці церкви поділялися на східних (грекомовних) – Василій
Великий, Григорій Ніський; та західних (латиномовних) – Амвросій, Ієронім,
Ансельм, і найбільш відомий представник цього напрямку – Августин Аврелій
(354-430), який якраз і засвідчив принцип „Вірю, щоб розуміти”. У своїх пошуках
він пройшов складний шлях – через ідолопоклонство, язичництво до прийняття
християнства. Розвиваючи християнську основу своєї філософії, Августин трактує
Бога, як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Тільки
Богові притаманне незалежне та самостійне існування, все інше існує лише
завдяки Божій волі. Він не лише створив світ, а й постійно зберігає і творить його,
тобто Августин стверджує, що Бог створив світ з нічого, але світ не розвивається
далі сам, а Бог проявляє і надалі свою творчу активність. (creatio continua).
В етиці Августина важливе місце займає питання оцінки добра і зла у
світі. Він виходить з того, що світ, як витвір Бога не може бути недобрим. Але зло
 82
все ж існує. Звідси перша теза: оскільки витвір Бога досконалий, то зло не
належить природі, а є продуктом вільної творчості людей. Друга теза: зло не є
абсолютною протилежністю добра, воно лише брак, недостатність добра. Зло є
там, де не твориться добро.
Соціально-політична доктрина Августина відображена у його творі „Про
град Божий” („De civitate Dei”) Він проголошує думку, що людство складає в
історичному процесі два „гради” – світську державу – царство зла (civitas terrena)
та християнську церкву – царство боже на землі (civitas Dei). Земне царство
створене любов’ю людини до самої себе, а боже царство – любов’ю до Бога.

3. Середньовічна філософія збагачується схоластикою – третім етапом свого

розвитку. ( з лат. „схоласт” означає „вчений”, „освічений”, „вишколений”).
Схоластика – тип середньовічної філософії, метою якого було обґрунтування,
систематизація теології за допомогою раціональних засобів. Схоласти прагнули
впорядкувати догматику і зробити її доступною для широких неосвічених мас.
Найбільшого свого розквіту цей напрям досяг наприкінці XII – в середині ХІІІ ст.
У цей час в Італії, Франції, Іспанії, Англії зростають міста, у яких концентрується
ремісницьке виробництво, торгівля, освіта. У цей час починається
професіоналізація діяльності: в містах з’являються професійні живописці,
скульптури, ювеліри, вчені. Цей період характерний також появою у містах
Західної Європи (Болонья, Париж, Оксфорд, Кельн, Падуя, Неаполь) перших
університетів, найдавнішими серед яких були університети в Болоньї та Парижі,
які виникли наприкінці ХІІ ст. Як правило, в середньовічних університетах
існували такі факультети, як медичний, філософський (право, фізика, астрономія,
арифметика, мистецтво) та теологічний. Крім університетів, важливими центрами
теологічного та філософського мислення стали чернецькі ордени домініканців та
францисканців, які виникли на початку ХІІІ ст. Зокрема, орден домініканців, який
був заснований в Іспанії, стає на чолі папської інквізиції, яка суворо карала
найменші прояви єретизму. Схоластика, як головний напрям у розвитку філософії
середньовічного суспільства спочатку викладався у школах при монастирях, а з
ХІІІ ст. – в університетах. У центрі питань схоластики було питання про
 83
відношення знання до віри. Серед представників цього напряму слід виділити
таких, як Джованні Бонавентура, П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський,
Роджер Бекон, Альберт Великий. Найвидатнішим схоластом є Тома Аквінський
(1225-1274), якого вважають систематизатором як схоластики зокрема, так і
середньовічної католицької філософії взагалі. Філософію Томи і досі католицька
церква вважає за єдино істинну. Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і
віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але, хоча
наукове знання є об’єктивне та істинне, однак воно не може охопити все, адже є
така сфера дійсності, що не може осягатися розумовим пізнанням. Це сфера віри,
яка є поза філософським пізнанням та розумом. Але, незважаючи на це, між між
наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечностей. Християнська
істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому, тому „філософія, наука є
служницею теології”, тобто функції науки, філософії, як служниці, полягають у
тому, щоб тлумачити, пояснювати за допомогою наукових понять, раціональних
засобів релігійні істини, а також доводити їх правдивість.
Вчення про людину Томи має персоналістичний характер, оскільки особа
(персона) є для нього „найбільш благородне у всій розумній природі”, як він
зазначає у своїй праці „Сума теології”. Головними здатностями людини є
мислення і воля, але пріоритет надається інтелекту, мисленню. Свобода волі – є
передумовою моральної поведінки людини, і свобода волі – це свобода вибору
між добром і злом. Добро пов’язане з Божественною благодаттю, а зло
допускається Богом заради того, щоб у світі здійснилися усі ступені
довершеності. Конечна мета людини і сенс її життя полягають у пізнанні,
спогляданні та любові до Бога. Шлях до цієї мети переповнений різними
випробуваннями, але розум людини показує, як потрібно себе вести. Засобами
досягнення блаженства і щастя, наголошує Тома Аквінський, є традиційні
чесноти, які культивувалися ще в Древній Греції: мудрість, відвага,
поміркованість, справедливість.
Тома Аквінський фактично створив могутнє вчення католицької церкви –
томізм, і тому не дивно, що у середині XIV ст. його було визнано святим, а у
1879 р. папа Лев ХIIІ проголосив томізм офіційною філософією католицької
 84
церкви. У той же час за сприяння Ватикану відкриваються кафедри томістичної
філософії у багатьох університетах Західної Європи.

4. Період від XIV до XVI ст. має назву Відродження (франц. renaissance –
відродження). Ця доба пов’язана з колосальними змінами в усіх сферах
суспільного життя, зокрема у сфері духовній. У країнах колишньої середньовічної
Європи відбувається розквіт культури і мистецтва. Передусім, це стосується
Італії, яка стає справжньою колискою епохи Відродження. Виникає нова
література, нові віяння в архітектурі, мистецтві, скульптурі (Мікеланджело,
Рафаель, Леонардо да Вінчі), дедалі більше поширюється вільнодумство.
Відродження вважають одним з найпрогресивніших переворотів, пережитих
людством. Культура Ренесансу позначена боротьбою з релігійною ідеологією,
боротьбою проти її безумовного панування. Тому відродження означало духовне
оновлення, створення такої культури, яка б ґрунтувалася на земних устремліннях
людини. Але Відродження не можна розглядати, як просте заперечення
релігійного світогляду і релігійної моралі: прогресивна культура цього часу
характеризується антицерковними, але аж ніяк не антихристиянськими
настроями. Не відмовляючись від християнських цінностей, провідні діячі епохи
пропагували відкритість всьому розмаїттю культури, вбачаючи сам спосіб її
існування у діалозі її різних форм. Особливе значення для культури Відродження
мала антична спадщина. З цим пов’язана навіть сама назва періоду: діячі
Відродження прагнули відтворити античний світ у всьому багатстві його
культурних здобутків, збираючи давні рукописи, зразки грецької та римської
культури, твори античного мистецтва, тощо. Античність для них була не лише
предметом вивчення, але і способом життя. Повернення до античної спадщини, до
тих часів, на які припадали велич і слава стародавнього Риму, мало для громадян
Італії загальнонаціональне значення. Громадяни Флорентійської республіки,
наприклад, бачили себе безпосередніми нащадками республіканського Риму, а
свої зусилля, спрямовані на захист демократичних форм державного устрою,
сприймали як продовження колись перерваної традиції.
 85
а) Суттєвою ознакою Ренесансу був гуманізм, який у загальному розумінні
означає прагнення до людяності, до створення гідних умов життя для людини.
Термін „гуманізм” був запроваджений італійськими гуманістами, які, в свою
чергу, запозичили його у Ціцерона і буквально означає „людяність” ( з лат.
humanitas). Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення в
різних містах Італії: Флоренції, Мілані, Неаполі, Венеції. Поступово
гуманістичний рух проникає в усі сфери діяльності: політику, мистецтво,
філософію. Стрижнем цього світогляду було усвідомлення величі та безмежних
можливостей людини. Людина постає, як центр світу, головний предмет уваги і
наукового пізнання, як найвища цінність. Сенс життя людини полягає у пізнанні і
творчій діяльності. Гуманізм епохи Відродження розглядає людину як творця
своєї власної долі незалежно від її багатства чи благородного походження. Серед
найвідоміших гуманістів епохи Відродження слід виділити Данте Аліґ’єрі (1265-
1321), поетична творчість і активне політичне життя якого було тісно пов’язане з
Флоренцією. Його твори „Божественна Комедія”, „Монархія”, та „Бенкет” стали
джерелом багатьох гуманістичних ідей: віра в творчі сили людини, яка має сама
відповідати за своє благо; Франческо Петрарка (1304-1374) накреслює програму
гуманістичного руху, важливим пунктом якої була сформульована потреба у
пізнанні людини, яка займає найвище місце серед інших створінь, і все у цьому
світі створене заради неї. Головна її позитивна якість полягає не у знатному
походженні, а у високій освіченості, і саме завдячуючи заняттям наукою, поезією,
людина підноситься над юрбою; Колюччо Салютаті (1331-1406) – канцлер
Флорентійської республіки, який стояв на чолі громадянського гуманізму, суть
якого полягала у ставленні людини в площину взаємин з суспільством.
Провідною ідеєю для гуманістів стає ідея захисту прав і свобод як окремого
громадянина, так і всієї країни. Послідовниками Салютаті були Леонардо Бруні,
Поджо Браччоліні та інші; Нікколо Маккіавеллі (1469-1527), соціально-політична
доктрина якого ґрунтується на констатації егоїстичної сутності людини.
Рушійною силою усіх людських вчинків він вважав особистий інтерес, передусім,
матеріальний. Виходячи з цього, він робить висновок про потребу у створенні
сильної держави, яка могла б обмежити егоїстичні прагнення людей. Найбільш
 86
відомі його праці – „Історія Флоренції”, у якій він виклав свої республіканські
симпатії та „Державець” (1532), у якій описує способи створення сильної держави
в умовах, коли доброчинство, мораль у народі перебуває на низькому рівні. Тому
володар у такій державі не зобов’язаний дотримуватись морально-правових норм,
а керуватись реальними фактами, може бути жорстоким, хитрим та нещадним.
Лише в такий спосіб можна панувати над стихією людської поведінки, що
випливає з жадоби багатства і слави. У сучасній політиці термін „макіавеллізм”
став синонімом аморальної політики, яка керується принципом „мета
виправдовує засоби”.
На рубежі XV – XVI ст. гуманістичний рух поширюється за межі Італії,
проявляючись у Англії, Голландії, Франції та інших країнах. Одним з головних
представників голландського гуманізму став Еразм Роттердамський (1469-1536),
метою творчої діяльності якого стало прагнення максимально виявити морально-
етичний зміст християнського віровчення, передусім підкреслюючи моральне
значення заповідей Христа. Своє вчення він назвав „філософією Христа”, яка, на
його думку, перебуває у гармонійній єдності з античними морально-
філософськими ідеалами. У своїй творчості він проповідує шляхетність і гідність
людини, обстоює ідею вічного миру, зазначаючи, що навіть невигідний мир є
кращим від вигідної війни, оскільки війна приносить народам лише страждання,
матеріальні збитки та моральний занепад; Томас Мор (1478-1535) – англійський
письменник-гуманіст, автор „Утопії”. В його утопічній державі повністю відсутня
будь-яка приватна власність, у якій він вбачає корінь всіх нещасть, натомість
формулює ідеал всебічно розвинутої людини, яка байдужа до грошей і
коштовностей. Серед земних радощів життя перше місце належить здоров’ю, яке
є мірою усіх чуттєвих насолод. Цій державі притаманне також негативне
ставлення до війни і насильства.
Мішель Монтень (1533-1592) – французький філософ-гуманіст, найбільш
відомою працею якого є „Досліди”. У своєму творі філософ засуджує
середньовічну схоластичну філософію, натомість найбільше цінує незалежність
людської особистості, самостійність її власної думки. Монтень широко застосовує
 87
у своїй праці скептицизм, який стає у нього інструментом пізнання,
передумовою самовдосконалення людини.
б) Микола Кузанський (1401-1464) – один з найвидатніших філософів
Відродження, один з родоначальників натурфілософії Ренесансу. Його світогляд
сформувався під впливом гуманістичних ідей того часу. Захоплюється більше
природознавством, ніж поезією чи риторикою, зокрема, творами Архімеда та
Евкліда. Один з перших висунув принцип методичного використання математики
у пізнанні природи. Головною проблемою філософії Кузанського була проблема
Бога та його співвідношення зі світом: він прагнув подолати розрив між земним і
небесним, зблизити Бога і світ, тому філософія Кузанського є пантеїстичною
(пантеїзм – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є „розлитим” по всій
природі, тотожним з нею). Основу його натурфілософії становить вчення про
абсолютний максимум і абсолютний мінімум та їх єдність. Абсолютний
максимум – це одна з назв Бога, який виступає як загальна філософська категорія.
Це абсолют, поза яким нічого вищого немає, і який характеризується такими
властивостями, як простота, єдність, безконечність. Будь-яка найдрібніша частка
буття належить йому, звідси висновок про те, що абсолютний максимум
збігається з мінімумом. Пізнати абсолютний максимум за допомогою розуму
практично неможливо, звідси і поняття „вченого незнання”, тобто обмеженості
раціонального мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою визначень
осягнути природу абсолюту (Бога). Його можна пізнати лише за допомогою
особливої здатності – інтелектуального споглядання, або символічно виразити
математичними поняттями.
в) Європейська філософія XVI ст. характеризується значним зростанням
інтересу до пізнання природи, тому у цей час починає формуватися така
філософська галузь, як філософія природи. Цей етап у розвитку філософії
Відродження приносить цілий ряд наукових відкриттів. На перший план у
пізнанні і дослідженні природи висувається досвід, експеримент, помітне місце
займає математика. Розвиток природничої науки був пов’язаний з іменами
Леонардо да Вінчі, Міколая Коперніка, Йогана Кеплера, Г.Галілея. Справжню
революцію в науці зробили відкриття Коперніка, який у праці „Про обертання
 88
небесних сфер” запропонував геліоцентричну систему (у центрі Всесвіту –
Сонце, а всі планети, в тому числі і Земля рухаються навколо Сонця). З іменем
Кеплера пов’язана теорія про закономірності руху планет, яку він довів
математично. Г.Галілей виявив за допомогою телескопу, що поверхня Місяця і
Сонця рельєфна, а також науково підтвердив правильність геліоцентричної теорії
Коперніка.
Серед представників натурфілософії XVI ст. найбільш яскравою постаттю був
Джордано Бруно (1548-1600) – філософ, спалений у Римі за вироком інквізиції на
Площі квітів (Campo di Fiore). Його натурфілософії притаманна діалектика, яка
виступає найважливішим методологічним принципом пізнання: „Хто хоче
пізнати найбільші таємниці природи, нехай розглядає і спостерігає мінімуми і
максимуми протиріч і протилежностей” У світі існують чисельні розбіжності
між речами, наголошує Бруно, але всі вони збігаються у неподільній точці, якою є
Бог, який є виразом єдності світу. Будуючи свої космологічні уявлення, Бруно
спирається на геніальне відкриття Коперніка, але йде значно далі, руйнуючи
уявлення про замкнутий, конечний Всесвіт. На тверде переконання Бруно, Всесвіт
є безконечним, більше того, існують нескінчені множини світів у Всесвіті, які
розташовані у безмежному просторі. Центрами таких незчисленних світів є зорі.
Разом з тим він висловлює гіпотезу, що виражала можливість існування життя на
інших планетах.
Отже, основною ознакою філософії Ренесансу є його світська, земна
спрямованість на відміну від філософії Середньовіччя. Предметом філософії стає
природа і людина. Філософія Ренесансу збудувала фундамент філософії Нового
часу.
 ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

1. Людина як предмет філософського осмислення

2. Проблема походження людини
3. Суттєві характеристики людини
4. Єдність природного та соціального в людині
5. Індивід, індивідуальність, особа, особистість
6. Типи особи

Л-ра:
 Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.- Мюнхен-
Львів, 1995. С.139-162
 Філософія. Підручник. За заг. ред. М.Горлача, В Кременя, В.Рибалка.
Харків, 2000.- С.470-487
 Петрушенко В.Л. Філософія. Навч. посібн. для студ. вищих закладів
освіти.- Львів, 2003.- С.347-367
 Н.Хамітов, Л.Гармаш, С.Крилова. Історія філософії. Проблема
людини.- К.,2006.
 В.Касьян Філософія. Відповіді на питання екзаменаційних білетів.
Навч. посібник - К., 2006.- С.134-141.
 Є.А.Подольська Кредитно-модульний курс з філософії.- К., 2006.-
С.481-505
 Головко Б. Філософська антропологія.- К., 1997
 Ганна Арендт. Становище людини. – Львів, 1999

1. На питання „Що таке людина?” Платон відповів: „Це тварина, що ходить

на двох ногах”. Обміркувавши зауваження, що й птахи ходять на двох ногах,
додав: „але без пір”я”. Тоді жартівники підкинули Платону обскубаного півня, на
шиї якого висіла дощечка з написом: „Людина за Платоном”.
Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у
світі. Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить і до природи, і
до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Багато різних наук
аналізують проблему людини, але у вузькому, специфічному аспекті (генетика,
фізіологія, соціологія, психологія, антропологія). Філософська антропологія
досліджує світоглядні проблеми сутності людини, її походження, сенсу життя,
долі та призначення, можливості та межі її свободи і творчості. Сьогодні
відбувається своєрідне об’єднання всіх наук про людину в систему комплексного
людинознавства, що дасть змогу якнайкраще відповісти на запитання „Що таке
людина?”
Кожна філософська концепція в історії філософської думки додавала нові
риси, нові грані у пізнанні людини. Давньогрецька філософія розглядає людину як
частину космосу, як „мікрокосмос”, що є відображенням і символом
„макрокосмосу” – Всесвіту. Сократ наголошував на самопізнанні, на моральних
якостях людини, Арістотель тлумачив людину як „політичну істоту”, що
 90
реалізується тільки у державі, давньоіндійська філософія наголошує на
переселенні душ, і що саме людині властива здатність звільнитися від кайданів
буття і поринути у нірвану. Середньовічна філософія на перший план висунула
релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності
людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну
сутність. Т.Аквінський наголошував на органічній єдності душі та тіла людини. В
епоху Відродження панує ідея обожнення людини, самодостатності і автономії
особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Європейська філософія 17 ст.
(Просвітництво) особливе значення надає розуму як специфічній особливості
людини, за допомогою якого вона може досягнути достовірності в усіх сферах
знання, вдосконалити суспільство та перетворити природне оточення, зробивши
його оптимальним для себе. Р.Декарт пов’язував сутність людини з її
мисленням: „Мислю – значить, існую”. І.Кант підкреслював моральний характер
природи людини, марксизм трактує людину як похідну від суспільства, як
продукт та суб’єкт суспільно-практичної діяльності. М.Бердяєв наголошує на
значенні свободи, бо її рівень визначає сутність та глибину особистості. У
сучасній західноєвропейській філософії 19-20 ст. панує ірраціоналізм у розумінні
людини – домінуючими рисами людини проголошуються позарозумові чинники:
почуття, воля, підсвідоме, інтуїція, пристрасті. З.Фрейд вказує, зокрема, що
саме безсвідомі механізми є визначальними у пізнанні суспільних явищ та самої
людини. Американський соціолог ХХ ст. Т.Парсонс поставив питання про
тілесність людини, як основу теоретичної рефлексії, розглядаючи тіло людини, як
вихідний масштаб соціологічної реконструкції суспільної дійсності. Зокрема, він
вказував, що феномен “ролі хворого” стає ясним у контексті “співвідношення з
економікою і соціологією”. Таким чином він вказує на пряму взаємозалежність
соціальної структури суспільства від хвороби чи здоров”я індивіда.

2. Історія людської думки нараховує декілька варіантів постановки та

розв’язання проблеми сутності та походження людини:

1. Релігійна (креаціоністична) концепція наголошує на

надприродному характері людського буття, що людина створена Богом:
„Створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у
ніздрі її, і стала людина живою душею” (Буття 2:7)

2. Трудова теорія походження людини (марксизм, Ч.Дарвін)

поєднала процес формування людини (антропогенез) з процесом
виникнення суспільства (соціогенез) Сутність антропосоціогенезу полягає у
соціальній практиці, активному перетворенні і освоєнні природи, мовному
спілкуванні, появі свідомості. Отже, ця теорія наголошує на довгому,
еволюційному процесі формування людини паралельно з формуванням
суспільства, основне місце у якому займає праця.
 91
3. Концепція космічного походження людини (Д.Чижевський,
В.Вернадський, Тейяр де Шарден) вказує, що поява людини не є
випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі, а загальною
тенденцією космічної еволюції: в підґрунті нашої Метагалактики закладені
тенденції до появи людського буття у світі, тому природне в людині не
зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі
нескінченність космосу. Отже, людина постає як природно-космічна істота.

4. Питання про суттєві характерні риси, що притаманні людині,

тісно пов’язане з питанням специфіки людського буття, співставлення його
з життям, наприклад, тварин. Отже, тварини є закритою системою
рефлексів та інстинктів, прив’язані до середовища, специфічного для
кожного виду, їхня поведінка генетично обумовлена (лев ніколи не буде
поводитися як антилопа, а вовк, як заєць). Людина на відміну від тварин,
позбавлена сталих і певно діючих інстинктів, вона перебуває в постійному
русі, і потребує для свого існування розкриття усього багатства своєї
сутності, всього зовнішнього (соціального) та внутрішнього психічного
життя: сприймань, пам’яті, уяви, мислення, прагнень, бажань, спілкування.
Людина, на відміну від тварин, не має чітко визначеної чи обмеженої
ділянки діяльності, вона є відкритою системою, ключове місце в якій
займають творчість та свобода, вона здатна діяти по-різному, в залежності
від ситуації, засвоювати різні види діяльності, тощо. Крім того, існують
відмінності людей, які належать до різних історичних епох, культур, націй.

Отже, суттєвими характеристиками людини є:

універсальність (відсутність незмінного способу життєдіяльності

людини, єдність природного (біологічного) та соціального)

унікальність (індивідуальна неповторність кожної людини)

свобода – притаманна людині здатність діяти відповідно до власних

цілей та інтересів в межах морально-правових норм.

відповідальність – усвідомлення людиною, групою, класом, народом

свого обов’язку перед суспільством, людством, розуміння сутності і значення
своїх вчинків, діяльності. (розрізняють політичну, правову, моральну
відповідальність)

соціальність (як універсальна істота, людина об’єднує зусилля з іншими

людьми для перетворення навколишнього світу відповідно до потреб та
створює матеріальний та духовний світ)
 92
діяльність (в процесі діяльності формуються людські якості та
властивості, життєвий світ людини. При цьому не слід зводити діяльну суть
людини лише до праці, тому що може нівелюватися універсальність та свобода
людини. Тим не менше, праця сприяє формуванню фізичних та духовних
якостей людини, її мислення, мови, забезпечує фізичне та духовне існування.
(концепція „спорідненої праці” Г.Сковороди: у кожної людини своя природа,
яку не можна змінити, а можливо лише пізнавши її, обрати собі заняття і
життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Споріднена праця
приносить людині насолоду самим своїм процесом.)

свідомість (здатність до самозаглиблення, до створення ціннісних

ідеалів, до відтворення навколишнього світу)

творчість (здатність засвоювати, створювати та перетворювати свій

внутрішній та зовнішній світ)

приватність (за Г.Арендт, німецьким філософом і інтелектуалом ХХ

ст. “жити повністю приватним життям означає позбутися досвіду того,
що нас бачать і чують інші”. Масове суспільство руйнує не лише громадську
сферу, а й приватну, позбавляючи людей не лише їхнього місця в світі, а й
власного дому, в якому вони відчувають захищеність від світу, і в якому,
навіть ті, що якоюсь мірою відлучені від світу, можуть знайти заміну цього
світу. Тому вкрай важливим є завдання повного перетворення життя
домашнього вогнища і сім”ї у свій внутрішній та приватний простір.
(історичний приклад – древні римляни, які ніколи не жертвували приватним
заради публічного, а, навпаки, вважали, що ці дві сфери можуть існувати
лише у формі співіснування). Тому, напр., приватна власність в економічному
житті держави є виявом свободи, творчості, добробуту.

4. Розгляд людини під кутом зору єдності в ній природного та соціального

дозволяє краще зрозуміти її універсальність. Біологічні складові (будова тіла,
структура мозку, темперамент, нервова система) виконують роль необхідних
передумов цілісного розвитку людини, тому анатомо-фізіологічні особливості та
обдарованість дані людині від народження, але розвиваються, змінюються лише в
умовах життєдіяльності в суспільстві (напр. слабка від народження дитина може в
зрілому віці стати фізично здоровою та навпаки, чи наприклад, недоліки
темпераменту можуть виправитися в процесі виховання, навчання).
Важливе значення у формуванні, розвитку біологічних властивостей
людини в процесі життєдіяльності мають норми та форми спілкування, що
засвоюються з раннього дитинства через спілкування з дорослими. Внаслідок
цього, людина з ще в дитинстві вчиться задовольняти свої природні потреби в
соціокультурних формах (споживає їжу, сидячи за столом та користуючись
вилкою чи ложкою, ходить в туалет, тощо), оволодіває здатностями розумно
використовувати знаряддя праці, слова, поняття. В міру оволодіння цими
соціокультурними формами в людини поступово виробляється механізм
 93
самоконтролю, що полягає у здатності вольовими зусиллями регулювати власні
інстинкти, потяги. Звідси формується самосвідомість, внутрішнє „Я”, тому
негативний вплив спадкоємності та середовища, що є біологічними, природними
факторами, не матимуть вирішального значення для людини, вона отримує
здатність „ламати” їх, „переступати” через них, стаючи самостійною в діях.
Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише
у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й у
тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї
долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через власний внутрішній
світ та через світ культури людства.

5. У філософії для усвідомлення проблем людини використовують поняття

„індивід”, „індивідуальність”, “особа” „особистість”.
Поняттям „індивід” позначають людину, як окремого представника
людського роду. Індивід є одним з множини подібних індивідів, що складають
соціальну групу, націю, суспільство. Риси індивіда: колір волосся, зріст, вага,
тощо. (“типовий індивід”, “дуже своєрідний індивід”)
Однак, кожний індивід не є просто фрагментом цілого, але й фрагментом
неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як „індивідуальність”. За
своїм походженням поняття „індивідуальність” є ренесансним поняттям, адже
саме в цю епоху з’являються яскраві, оригінальні у своїй неподібності до інших
люди, причому на перший план виходять такі риси індивідуальності, як
обдарованість, геніальність, виключність. (наприклад, художник, який написав
прекрасну картину, архітектор, який побудував будинок в розкішному стилі,
спортсмен, який досягнув найвищих висот, результатів). Поняття
“індивідуальності” може викликати асоціації з індивідуалізмом. Справді,
індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе
з-поміж інших людей. Але це не передбачає людської самоізоляції. Навпаки,
усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою
певну ідентичність з іншими: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у
порівнянні з іншими людьми.
Поняттям “особа” позначають суб’єкта та об’єкта соціальних стосунків,
тобто, той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані. За
цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (керівник,
сумлінний працівник, енергійний підприємець). Особа – це людина, яка не є
просто пасивним членом суспільства, а діюча істота, якій притаманна свобода
волі та вибору, здатність до творчості у всіх її проявах, ініціативність. Особа –
суб’єкт власної діяльності, творець власної біографії, яка свідомо обирає своє
місце в житті, будує власну лінію поведінки і усвідомлює відповідальність за свої
вчинки. “Особистість” – це людська особа, яка усвідомлює свої якості, свою
унікальність, свої вади та переваги, і яка стає самодіяльною соціальною та
інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що
внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може
виконати лише вона (бо більше немає таких), і прагне це виконати будь-що, тоді
людська особистість набуває рис індивідуальності.
 94
Питання особистості вивчають такі суспільні науки, як філософія
(загальні закони формування о.), психологія (закони формування психічного
складу о.), історія (роль о. в історичному процесі), педагогіка (засоби і шляхи
виховання о.), етика (о. як носій моральної свідомості), правознавство (о. як
носій прав і обов’язків)

6. Всі люди є унікальні і неповторні, і разом з тим мають загальнолюдські

характеристики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до
життя, світогляд, потреби, мету кожної людини врахувати неможливо. Разом з
цим у багатьох людей є багато соціально-спільного, тобто такого, що має суттєве
значення для суспільства. Одна з перших типізацій особистості була здійснена на
основі тотожності характеру і темпераменту людей. Її здійснив античний лікар
Гіппократ, давньогрецький філософ Арістотель, пізніше розвивав німецький
філософ XVIII ст. І.Кант, а вже науково обґрунтував російський біолог XIX ст.
Іван Павлов. Отже, за параметрами психіки виділяють чотири головні типи особи:
сангвінічний: висока нервово-психічна активність, багатство міміки, емоційна
вразливість, мобільність; холеричний: надзвичайно висока нервово-психічна
активність і енергійність дій, різкість і стрімкість рухів, висока імпульсивність,
неврівноваженість, запальність, яскравий вираз емоційних переживань;
меланхолічний: стриманість та приглушеність дій, глибина та стійкість почуттів
при слабкому зовнішньому їх виразі; флегматичний: низький рівень активності
поведінки, стриманість, повільність дій, спокійність міміки, мови, постійність та
глибина почуттів і настрою.
Більш поширеною сьогодні є типізація особи, яку здійснив Карл-Густав
Юнг, за такими ж ознаками, на інтровертів (звернені на себе, спокійні, витримані)
та екстравертів (звернені на зовнішній світ, емоційні, нестримані).
Ще в 1994 р. психолог Говард Джайлс встановив, що люди, які швидко і
голосно говорять, сприймаються як більш компетентні, симпатичні, вони
виглядають розумнішими, цікавішими, з ними намагаються зав’язати дружбу.
Вперше поняття „інтроверсія” ввів у 1924 р. психоаналітик К.-Г. Юнг: він
пояснив це як спрямованість психічної енергії всередину, втечу від
навколишнього світу. Їх антиподи – екстраверти є комунікабельні, схильні до
авантюр, любителі ризику. В кожній людині присутні ознаки і того і іншого
темпераменту, але один все ж домінує.

Цікаву типізацію особи запропонував у 70-х роках ХХ ст. психолог Борис

Додонов. Взявши за основу типізації головний вид діяльності людини, від якої
вона отримує максимальне задоволення, він виділив наступні типи особистості:
альтруїсти: отримують задоволення від допомоги іншим); егоїсти: люблять лише
себе і вся діяльність спрямована лише на задоволення власних потреб;
практичний тип: максимум задоволення від продуктивно-корисної праці;
гностичний тип: задоволення в пізнанні, науці, спостереженні. Приблизно таку ж
саму типізацію особи пропонує психолог Євген Шаров, який, досліджуючи
особливості життя та навчання студентів, виділив такі типи, як гедоніст: головний
принцип життя – отримання задоволення; діловий тип; інтелектуал.
 95
Типізація особи здійснюється також за ознаками соціального типу,
психологічного складу, характеру, темпераменту на три відносно самостійні
категорій: рядову, історичну, видатну особу. Усі типи особи живуть і діють у
певному історичному середовищі, а їх творчість зумовлена економічними,
соціальними, культурними, психологічними чинниками, тобто носить
детермінований характер.