Тема 1. Методологія та методика джерелознавчих досліджень. Лекція.

1. Становлення і розвиток джерелознавства. Джерелознавство історії

музичної культури. 2. Теоретичні засади джерелознавчих досліджень. 3.
Джерела музичної культури, методологія та методи музичного
джерелознавства.

1. Джерелознавство – це спеціальна галузь історичних знань, яка ро-

зробляє теорію і практику вивчення, дослідження та використання джерел.
Ця дисципліна входить до системи історичних, і в цілому гуманітарних наук.
Тому джерелознавство – це опосередкований шлях отримання інформації про
людей у минулому за допомогою творів, що свідомо і цілеспрямовано
створювалися людьми. До таких творів відносяться рукописи, книги, речі. Як
відомо, минуле, сьогодення і майбутнє знаходяться в єдності, тісному,
органічному зв’язку. Тому історики, вивчаючи минуле, намагаються
відповісти на вкрай неоднозначне і заплутане питання – «як це було
насправді». І тут не обійтися без джерел і вміння адекватно оцінювати їх і ту
реальність, яка стоїть за ними.
Зародження джерелознавчих знань у період античності та
середньовіччя. Перші спроби критичного дослідження джерел
простежуються в працях античних авторів – Геродота, Фукідіда, Тацита,
Страбона, Лівія, Саллюстія. Загальновизнаним «батьком історії» вважається
Геродот, а Фукідіда по праву можна визнати «батьком джерелознавства».
Його твір «Історія» написано на основі чисельних джерел – законів,
договорів, декларацій, листів, особистих спостережень. В цей же період
починається дослідження, фіксація, опис музичних творів, інструментів,
музичних виконавців.
Особливістю джерелознавства періоду раннього середньовіччя було те,
що історики користувалися будь-яким письмовим текстом або будь-яким
усним висловлюванням як джерелами, якщо вони довіряли авторитету того,
від кого виходили ці текст або висловлювання. Довіра до особи або установи
зумовлювали ставлення істориків до цих висловів. Авторитет не підлягав
критичній перевірці. Історик в такому випадку запозичував не тільки
відомості про події та явища минулого, а й перспективу бачення цих подій чи
явищ. У ранньосередньовічну епоху історик не міг знайти опис подій у
публічних бібліотеках або архівах, отже існувала можливість отримати
недостовірні джерела.
В епоху Відродження розпочалися археологічні розкопки, людей
зацікавило збирання і колекціонування антикварних пам’яток матеріальної і
духовної культури предків. Гуманісти виробили власну методику
витягування «справжнього» тексту зі «спотвореного» у пошуках таємного
змісту. Петрарка і Лоренцо Валла, використовуючи критичний метод у
дослідженні джерел, довели факт підробки середньовічної грамоти «Дар
Костянтина», що утверджував вищість церковної влади над світською.
Лоренцо довів, що цей документ був написаний не на початку ІV ст., а не
раніше VІІІ ст. Його робота вважається одним із перших історичних
досліджень. Проте гуманісти сконцентрували свої зусилля лише на зовнішній
критиці джерел і базувалися лише на текстологічних аспектах дослідження.
У добу Ренесансу продовжили розвивати «антикварний напрям» збирачів і
коментаторів текстів. Зокрема, болландисти займалися збиранням,
написанням і виданням Житій святих і манускриптів. Мавристи видавали
твори Аф. Олександрійського, Г. Богослова, К. Єрусалимського, І.
Золотоустого, блаженого Августина, а також писемні пам’ятки з історії
Греції, Риму, Візантії, Західної Європи. До їх заслуг відноситься розробка
правил встановлення автентичності місця і часу укладання документа, а
також початок розвитку палеографії, дипломатики та інших дисциплін.
Новий час Просвітництва охоплює період з XVII до кінця XIX ст.
Поняття про джерело, його критику та розуміння (герменевтику) виникло у
зв’язку з філологічною інтерпретацією творів літератури класичної давнини.
Цими питаннями займалися тлумачі текстів Священного писання – екзегети,
гуманісти, мислителі та науковці. На цій основі складалися загальні принципи
звернення до творів і авторства як способу розуміння твору, проникнення в
глибинний зміст тексту. Спеціальні знання про джерела, їх пошук,
дослідження та використання було також започатковано в добу
Просвітництва. У цей період розробниками теоретичних засад
джерелознавства стали автори "Енциклопедії" Д. Дідро, Ж. д’Аламбер і
Вольтер, які, відійшовши від середньовічних догм, започаткували критику
писемних джерел, підтверджуваних авторитетними особами. Цих мислителів
можна вважати першими розробниками класифікації джерел, до яких вони
зарахували «перекази старців-очевидців», речові пам’ятки і предмети
мистецтва. Спробу класифікувати історичні факти здійснив Д. Дідро, який
поділив їх на три класи: божественні діяння, явища природи та дії людей.
Дослідник вважав, що ці джерела також мають підлягати критиці.
Наступною новизною у розвитку джерелознавства доби Просвітництва
стала класифікація історичних творів на історичні джерела та історичні
посібники. До перших почали відносити джерела особового походження –
твори давніх авторів, середньовічних хроністів, а також списки їх переказів у
пізніших творах. Усі інші перекази вважалися посібниками, що змінювали
інформацію джерел.
Великої популярності у ХVІІ ст. здобули «ерудити» – католицькі ченці
переважно бенедиктинського та єзуїтського орденів, які займалися
вивченням джерел. 1619 р. Орденом бенедиктинців було створено
Конгрегацію св. Мавра, ченці якої допомагали католицькій церкві від-
стоювати в полеміці з протестантами цінності католицизму, для чого
вишукували достовірні джерела. Їх робота по збиранню і публікації
документів сприяла накопиченню історичних фактів, на основі яких вони
укладали посібники – житія святих, історії чернечих орденів, церкви, навіть
окремих регіонів і держав. До заслуг ерудитів відноситься розробка
елементів історичної критики, зокрема критики походження джерел,
встановлення часу і місця їх створення, а також відмінності оригіналів
документів від їх підробок. Німецький богослов та філософ Ф. Шлейермахер
(1768–1834) у творі «Про герменевтику і критику, особливо в їх відношенні
до Нового Заповіту» виділив два підходи до вивчення творів: вчення про гер-
меневтику і вчення про критику.
Значний вплив на розвиток методики дослідження історичних джерел
здійснили наукові відкриття першої третини XIX ст. Особливе місце зайняло
серійне видання історичних джерел у Німеччині (Monumentа Germaniae
historica), план якого був розроблений Г. Пертцем. Перший випуск вийшов у
1826 р., в якому вперше (Г. Вайц) започаткувано науково-дослідницький
напрям, який сприяв становленню джерелознавства як науки. 1821 р. в
Парижі заснували Школу хартій – вищий навчальний заклад, який го-ував
висококваліфікованих джерелознавців, архівістів і бібліографів. Подібні
школи відкрили також у Відні (1854), Мадриді (1856), Флоренції (1857). Тип
джерелознавчої освіти в цих закладах, на відміну від інших університетів,
диктувався розумінням державно-політичного значення зберігання і
публікації джерел, їх ролі у формуванні образу країни як серед її громадян,
так і у світі.
Початок нового етапу в розвитку європейської історичної науки
пов’язаний із ім’ям професора Берлінського університету Леопольдом фон
Ранке, який головним завданням історіографії проголосили фіксацію
історичних фактів, що містяться в «першоджерелах», створених
сучасниками подій. Основна увага приділялася дослідженню документів
зовнішньополітичних інститутів різних держав, а методика джерелознавчого
аналізу зосереджувалася на зовнішній критиці джерел.
Становлення джерелознавства в Україні у ХVІІІ – на початку ХХ ст
Велику роль у підготовці українських просвітників і мислителів відіграли
Луцький, Львівський, Київський, Харківський колегіуми, Острозька та
Києво-Могилянська академії, в яких історія, побудована на джерелах,
поступово стала самостійною навчальною дисципліною. Києво-Могилянську
академію можна вважати колискою історичної науки в Україні. У цьому
навчальному закладі історіографію з використанням джерел читали Ф.
Прокопович, С. Калиновський, Ф. Соколовський та інші видатні вчені.
Зокрема, Ф. Прокопович у розділі «Про мету писання історії та про листи»
свого курсу «Про риторичне мистецтво»використав значне коло джерел. Він
посилався на античних авторів Фукідіда, Геродота, Анаксимена,
середньовічних мислителів Григорія Богослова, Августина Аврелія, історика
епохи Відродження Лукіана, звертався до польських хронік М. Поляка, М.
Стрийковського, М. Кромера, літописів Київської Русі, історичних повістей,
релігійно-повчальних творів тощо. Уся ця література рекомендувалася
студентам академії, яка мала унікальну бібліотеку, для самостійного
вивчення. До речі, майже всі відомі козацькі літописці були випускниками
Києво-Могилянської академії, де їх навчали вести пошук та використовувати
різноманітні джерела.
Слід зауважити, що з огляду на значний вплив мистецтва на освітній
процес в колегіумах і академіях більшість істориків приділяла значної уваги
музично-історичним дослідженням. Підлягали опису документи, укази,
накази щодо започаткування музичних закладів, свят, вивчалися і
фіксувалися, оприлюднювалися традиції церковного, народного, світського
багатоголосся, методи роботи уставників, дидаскалів, мандрівних дяків,
описувалися національні та зарубіжні пісенні традиції, інструменти тощо
(В.Іванов, Л.Корній, О.Цалай-Якименко, Ю. Ясиновський).
Зі стін академії вийшло чимало відомих істориків кінця XVIII–початку
XIXст., зокрема П. Симоновський та В. Рубан. Останній, як відомо, збирав та
видавав цікаві джерела з української історії («Короткий літопис Малой
Росії»невідомого автора, «Землеопис Малой Росії»князя Безбородька,
«Записки»В. Григоровича-Барського).
Рубіжною віхою у розвитку українського джерелознавства стало
відкриття університетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях,
заснування Київської археографічної комісії (1843 р.), створення Архіву
давніх актів у Києві, діяльність Історичного товариства Нестора-
літописця. Національні та західноєвропейські традиції використання й
оприлюднення джерел поєднувала Археографічна комісія Наукового
товариства ім. Т. Шевченка у Львові, яка під керівництвом М. Грушевського
започаткувала серійне видання «Жерела до історії України-Руси». Саме з
іменем М. Грушевського, з його історичною школою у Львові та Києві
пов'язані розробка і початок реалізації проекту, згідно з яким передбачалося
видання літописних, правничих, актових, історико-літературних, історико-
етнографічних, історико-культурних і мистецьких пам'яток, унікальних
зарубіжних джерельних матеріалів і матеріалів з історії церкви, духовної,
матеріальної культури українського народу. З нагромадженням джерел і
розширенням рамок історичних досліджень, переходом до створення
узагальнюючих, синтезуючих праць з історії назріла потреба в спеціальному
опрацюванні питань, пов'язаних з пошуком, виявленням і залученням до
наукових праць найрізноманітніших джерел, розробки методів перевірки їх
достовірності, принципів описування та зберігання документів, їх публікації.
Одним із піонерів збирання і наукового осмислення українських
історичних пісень, дум, інших джерел народної творчості був М.
Максимович – перший ректор Університету Св.Володимира, видатний
історик, етнограф, знавець старовини. Він став ініціатором створення в
Києві Археографічної комісії для збирання і вивчення старожитностей,
їхнього порятування від нищення.
Помітним внеском у дослідження теоретичних і методичних засад
пошуку і опрацювання джерел стали дослідження М. Костомарова, П.
Куліша, діяльність таких істориків, як М. Владимирський-Буданов, О.
Лазаревський, М. Іванишев, В. Антонович, В. Іконников, І. Франко, М.
Грушевський, Д. Яворницький, Д. Багалій та ін. Великий ідейний вплив на
національне забарвлення витоків українського джерелознавства справила
творчість Тараса Шевченка, який особисто брав участь у збиранні пам'яток
матеріальної і духовної культури українського народу як співробітник
Київської археографічної комісії. У рамках історичних шкіл Києва, Харкова,
Львова, Одеси, Чернігова сформувалися групи вчених, які плідно
досліджували джерела з вітчизняної історії, заклавши тим самим фундамент
національної джерелознавчої традиції.
Курс історичного джерелознавства в Університеті Св. Володимира був
започаткований у 1880–1881 В.Антоновичем. У праці «Моя сповідь»він
наголошував, що будь-які судження історика не можуть бути голослівними, а
мають доводитись науково і добросовісно, базуватись на документах,
вірогідних фактах, історичних джерелах. Неперевершеним зразком
подвижницької праці в царині джерелознавства, пошуку, збирання,
дослідження і публікації джерел є діяльність учня В. Антоновича,
найвидатнішого українського історика М. Грушевського, творця першої
документальної історії українського народу –багатотомних «Жерел до
історії України-Руси». За словами Д. Багалія, «Історія України»М.
Грушевського відповідала вимогам тогочасної європейської методології,
була підсумком усієї попередньої української історіографії в її джерелах і
розвідках і стояла на рівні з аналогічними історіями інших народів. М.
Грушевський дав блискучий приклад наукового використання творів
античних авторів, давньоукраїнських літописців, зарубіжних істориків,
хронік, найрізноманітніших архівних документів для створення історії
українського народу. Характерною особливістю усіх його праць є ретельний
аналіз і ефективне використання документів. Публікації джерел, здійснені М.
Грушевським, не втратили значення і в сучасних умовах.
В цей період значний внесок у музично-історичне джерелознавство
здійснили видатні композитори (С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко,
А.Вахнянин, І. Воробкевич, М. Колесса, П. Сокальський), поети (Л.Українка,
І.Франко, Т.Шевченко, О. Пчілка). адже вони знаходили, відбирали,
записували, видавали збірки народних і світських музичних джерел-творів.
Сучасний стан джерелознавства й перспективи подальшого розвитку в
Україні. Відроджуючи національні джерелознавчі традиції, українські
історики дедалі ширше опановують досвід зарубіжного джерелознавства,
впроваджують нові підходи до пошуку, збирання, систематизації та
використання джерел. Стає нормою видання історичних праць, в яких
передбачається не тільки виклад конкретно-історичного та аналітичного
матеріалу, а й публікація опрацьованих джерел у вигляді додатків. Така
практика значно підвищує науковий рівень праць, аргументованість їхніх
положень і висновків, що викликає значний інтерес у читачів. Музично-
історичне джерелознавство позначено здобутками знаних музикознавців
сучасної України О. Шреєр -Ткаченко, Л. Герасимової-Персидської, Л.
Корній, М. Копиці, О.Цалай-Якименко, Ю. Ясиновського, Л. Мазепи.
2. Теоретичні засади джерелознавчих досліджень. Сучасне
джерелознавство спирається на провідні методологічні підходи,
закономірності, принципи. Це, передусім, системний, культурологічний,
гуманістичний, особистісно-орієнтований, регіональний, хронологічний,
інформаційний, компаративістський та інші методологічні підходи.
Плідними для джеролознавчих досліджень визнано обгрунтовані провідними
вченими закономірності джерелознавчого дослідження. Розглянемо їх:
1. Закономірність, що актуалізує звязок змісту історичної інформаці\
джерела із змістом його соціального призначення (визначається функція,
мета документу або інформації);
2. Закономірність, яка визначає звязок між відображенням джерела
громадянської, соціальної, культурно-мистецької позиції автора і змістом
джерела (кому слугував автор, ступінь його незалежності від влади);
3. Вплив спонувальних мотивів створення джерела на його зміст і форму
(об'єктивний чи суб'єктивний характер, службові обов'язки автора, прагнення
спаплюжити інформацію);
4. Відповідність достовірності та повноти відомостей об'єктивним чи
суб'єктивним можливостям автора (ступінь поїнформованості автора, його
компетентності);
5. Закономірність, що визначає перехід джерельної інформації у наукове
знання (виникає факт суспільної позиції музикознавця, музиканта, розуміння
джерела як факту історії, історії музичної культури).
 Принципи або регулятивні правила джерелознавства:
1. Принцип конкретно-історичного підходу, що спрямовує дослідника на
виявлення генетичних коренів, етапів становлення, розвитку, історії
створення артефакту, спонукальні мотиви автора, масштаби впливу
джерельної інформації.
2. Принцип об'єктивності, достовірності інформації, що стверджує
вартість опори на документи, сукупність провідних ознак.
3. Принцип цілісності фактів, розгляду проблеми всебічно, у поєднанні
структурних, генетичних, функціональних звязків.
З огляду на законормірності і принципи, обгрунтовано завдання і функції
музично-історичного джерелознавства.
1. Розробка теорій і систематизованих знань в галузях історичного і
музично-історичного джерелознавства.
2. Опрацювання теоретичних проблем у галузях кодикології,
музикознавства, органології, архієвістики.
3. Вдосконалення і обгрунтування методик наукового дослідження,
вивчення, використання історичних, музичних, музично-історичних джерел.
4. Створення педагогічних умов для комплексного вивчення джерел,
сукупності фактів.
5. Опора на вірогідність і достовірність джерельної інформації.
З огляду на поставлені завдання, визнаються пізнавальна, світоглядна та
прогностична функції джерелознавства.
Термінологія джерелознавства- це впорядкована система термінів, що не
виключає вилучення застарілих і впровадження нових понять, вона
репрезентує розвиток джерелознавства як науки, зміни її змісту згідно
соціально-культурної динаміки. Джерелознавство, зокрема джерелознавство
української музичної культури, є міждисциплінарною наукою, яка має
безпосередні сутнісно-змістові зв'язки з історією, історією культури, історією
музичної культури, культурологією, мистецтвознавством, музичною освітою.
Міцні звязки має джерелознавство з архівознавством (розробка теорії і
методики публікації джерел), історичною географією (народонаселення,
місцевості, етноси, заклади, культура, мистецтво), археологією, етнографією,
документознавством, музеєзнавством, кодикологією, бібліографією.
Структура джерелознавства (музичного джерелознавства):
1. Методологічний аспект, який містить методологію, теорію, теорію
методик і практик.
2. Функціональний аспект, що складається з процедур пошуку і виявлення
джерел; відбору і класифікації джерел; джерельної критики; введення до
наукового обігу.
3. Предметний аспект, в якому предметом дослідження можуть бути окремі
музично-історичні науки, окремі епохи, окремі групи; б) окремі
джерелознавчі проблеми; окремі регіони і місцевості; сфери культури,
мистецтва, освіти.
Основні терміни джерелознавства:
1. Поняття джерельної інформації як невідємної ознаки джерела. Джерельна
інформація фіксується на певному джерелі - папері, дискеті, флешці, або
передається усно. Тому до наукового обігу залучають тільки фіксовану
інформацію у вигляді, наприклад, звукозапису, запису пісень, малюнка,
документу тощо). Нефіксована інформація не зберігається і згодом
втрачається. Існує два етапи накопичення джерельної інформації
(доджерельний і джерельний). Доджерельною є інформація про концерт,
нотний запис, іспит з музичних дисциплін, відвідування художньої галереї.
Така інформація зазнає впливу, емоційного або предметного, переписувань,
реконструкції, переспівування. Джерельною стає інформація після
поєднання об'єктивних і суб'єктивних факторів, появи документів, фіксації,
що тлумачать зміст джерела (опис, стаття, відео, запис). Важливо при
фіксації джерельної інформації встановлювати взаємодію, з'ясовувати, де
суб'єктивно викладена точка зору, а де об'єктивні факти, підкріплені
доказами. Варто памятати, що історичне (музично-історичне) джерело є
об'єктом джерельної інформації. Її суб'єктом є дослідник, особистість,
музикант-історик, музикант-виконавець, мистецтвознавець. Джерело є
фактом, що відбиває минуле, історичну дійсність, який може бути
недостовірним або спаплюженим, оскільки саме джерело поєднує суспільні
та особистісні потреби дослідника. Джерельною інформація стає після
вивчення всіх обставин існування на першому, доджерельному рівні, а також
виявлення змістових, смислових звязків, провідних ознак, що забезпечують
цілісність і здатність слугувати основою для отримання наукового
фактичного знання.
Провідні ознаки джерельної інформації, яка може бути відкрита,
закрита або прихована (навмисно, ненавмисно), пряма, непряма (побічна),
актуалізована, потенційна. Відкрита - дозволяє засвідчити форму і зміст
джерела, зокрема музичну мову, нотний запис, текст, всі ознаки музичного
артефакту. Закрита музична інформація має певні мотиви, концепцію
композитора, політичну, культурологічну, мистецьку, етнокультурну
орієнтацію, певний психологічний стан автора. Вона виявляється через
додаткові дії інтерпретатора-дослідника, його прагнення знайти тайнопис,
езопову мову, умовні знаки, шифри, обряди, скорочення в джерельній
інформації. Пряма інформація демонструє відомості про проблему прямо,
безпосередньо. Побічна - відображає події, явища, сюжет, смисл закрито, з
певними ознаками, не повязаними між собою. Втім, така інформація може
призвести до нового відкриття, якщо дослідник знаходить нові прийоми,
методи, способи висловлення, які стають основою для нового стилю або
напряму в мистецтві. Актуалізована і потенційна інформація. В процесі
дослідження певної теми вишукується інформація, яка є актуальною, але
кожне джерело має також і скритий потенціал для його використання у
подальшому. Прагматичний аспект інформації – неодмінна складова будь-
якого джерела. Автор або група авторів завжди переслідують певну мету,
створюючи той чи інший текст. Відомості, що включаються ними в джерела,
необхідні для вирішення будь-яких завдань, громадських або особистих.
Інформація, що з’являється в історичних джерелах, спочатку служить
задоволенню практичних потреб суспільства, тобто є соціальною.
Історичною ж вона стає пізніше. Причому, цільова спрямованість джерел у
момент їх виникнення призводить до того, що будь-яке джерело і відображає
реальність і одночасно саме є її частиною. І цільове призначення інформації
не виключає її об’єктивності.
Із точки зору семантики, тобто змісту в історичних джерелах з’являється
інформація виражена і структурна. Виражена інформація – це та, яка
вноситься в текст усвідомлено. Вона очевидна для автора. Структурна ж
включається в джерело мимоволі, і вона не очевидна, не виражена для
автора. Синтаксичний аспект інформації стосується способів і форм
відображення реальності в джерелах. Інформація може бути виражена різним
способом – описово; зображально, тобто художньо, фотографічно і т. д.;
вимірювально, через цифри; фоносигнально, за допомогою звуку та іншими
способами. Таким чином, центральною проблемою сучасного
джерелознавства є підвищення інформативної віддачі джерел шляхом
вилучення різно-манітної інформації, прямої і непрямої, відкритої і
прихованої, вираженої і структурної. Причому, саме з останньою пов’язана
інформа-ційна невичерпність, притаманна всім історичним джерелам. А це
за-безпечує можливість аналізу взаємозв’язків досліджуваних подій і явищ,
тобто відкриває шлях реалізації системного підходу до вивчення різних
наукових проблем.
Джерельна база музично-історичних досліджень - це сукупність джерел
(ноти, рукописи, біографії, мемуари, документи, інструменти) різного типу,
роду, видів та різновидів, що разом складають оптимальну інформацію про
історичний процес становлення і розвитку музичної культури. Джерельна
база - сукупність джерел, на які спирається історичне пізнання. Виділяють
два рівні джерельної бази: первинна, початкова (в момент знаходження) і
реальна джерельна база, що зберіглася до наших днів. Реальна база
розглядається як: а) актуалізована, що має публікації археографічні, аналіз ,
цитування; б) потенційна, яка реально існує, але поки що невідома,
недосліджена, може бути виявленою, дослідженою та оприлюдненою.
Реальна база збагачується в результаті пошку невідомих і не залучених до
наукового обігу джерел наповнення за рахунок створення нових пам'яток.
Джерельна база визначається проблематикою у вигляді ключових слів в
темі, напрямом, характером дослідження, має хронологічні межі і географічні
ознаки. Досліджується джерельна база на підставі групи методик, способів,
засобів, методів, прийомів, пов'язаних з: а) пошуком; б) виявленням; в)
відбором джерел: г) їх критичним аналізом; д) встановленням достовірності
та інформаційної цінності джерела; є) наступним використанням як науково
перевіреної інформації прпо минуле у суспільстві і музичній культурі.
3. Специфіка джерел музичної культури і теоретичні засади їх
дослідження (за Л. Корній).
Наукові дослідження потребують відповідних джерел. Кожна наука має
специфічні особливості їх дослідження. В музикознавстві музичне джерело
визначають переважно як музичні твори, які зберігаються у рукописному,
друкованому вигляді, реалізуються в різних формах виконання та різних
середовищах. Це частина музичної культури, особлива форма духовного
життя людства, яка впливає на суспільство, є масштабною по суті, цілісною,
ієрархічно організованою системою компонентів. Джерело музичне
створюється, зберігається, відтворюється, поширюється, сприймається і
використовується в суспільстві.
Музичні джерела поділяюься на основні, що відносяться до історії
музичної культури та додаткові, що мають відношення до інших видів
мистецтва. Джерелом музичної культури є продукт музичної або іншої
творчої людської діяльності, яка є носієм інформації про історію музичної
культури. Важливою ознакою джерела музичної культури вважається її
первинність, наявність грунту для наступних досліджень (автографи творів
композиторів, публікації, рукописи давніх памяток, листи, спогади,
документи, в яких уперше надано інформацію.
 Варто не плутати джерело і наукову літературу. Автори науковці
спираються на різні джерела і подають їх у власній інтерпретації, яка може
бути суб'єктивною, спаплюженою, списаною. Рекомендують спиратися саме
на джерела як первинні факти, а не на інтерпретацію автора. Слід розуміти,
що наукова література стає джерелом, якщо: а)первинні джерела не
зберіглися, а в науковій праці надано факти, взяті (наведені) з джерела; б)
при вивченні історії розвитку науки; в) якщо в ній вперше викладено
теоретичні положення, які розвиваються у подальших працях.
Ряд учених визначається щодо методологічних підходів до музично-
джерелознавчого дослідження. Зокрема, Л. Корній для такого дослідження
вважає актуальним системний та культурологічний підходи, адже вони
викремлюють генетичні звязки між поняттями "культура"-"духовна
культура"-"музична культура". Між складовими цієї метасистеми, зазначає Л.
Корній, є взаємозвязки, впливи, взаємодія і взаємозалежності. Системний
підхід до вивчення музичного джерела дозволяє визначити його об'єктом
Людину на різних етапах її творчої діяльності.
Так, в період середньовіччя християнський світогляд людини позначався
на всіх галузях музичної культури. Чуттєвість, духовна молитовність,
"транцендентність" виявлялася в піснеспівах, музичних і літературних
текстах, іконописних картинах, усьому комплексі церковного обряду, який
впливав на Людину.
Системний підхід також можна виявити і в методах дослідження,
повязаних з процедурою критики джерел. Рекомендується метод типізації
(дозволяє інтерпретувати джерела, виходячи з особливостей того типу
культури, до якого належать ці джерела). Типізація відображає особливе,
характерне для етносу, регіону, суспільного прошарку або мистецької школи.
Метод індивідуалізації виявляє характерні риси авторської індивідуальності,
притаманні тільки йому одному, отже, демонструє не загальне (система), не
особливе (типові риси мистецького стилю), а індивідуальне, притаманне
Особистості митця. Метод джерелознавчої евристики (пошук, виявлення
джерел) є, на думку Ш.В. Ланглуа і Ш. Сеньобаса, надважливим, оскільки
пошук джерела у неповному обсязі призводить до недостовірності
дослідження.
Отже, у музикознавчому пошуку варто використовувати джерельну базу
у повному обсязі, з огляду на інформаційно-джерелознавчі покажчики в
бібліотеках і архівах. Завдання музикознавців - створювати такі покажчики
музичних джерел історії української музичної культури, які відображають її
максимально повно і об'єктивно.
Музичне джерелознавство з огляду на системний підхід, є
міждисциплінарною наукою, яка поєдную такі дисципліни-підсистеми:
- музична бібліографія; нотографія, архівоведення, археографія, палеографія,
текстологія. Предметом джерелознавства стають рукописи, друковані
джерела, нотні джерела, листи, щоденники, біографії, мемуари. Історія
джерела розглядається у лібрето, нотах, сценаріях, музикознавчих працях,
архівах композиторів.
До основних методів музичного джерелознавства відносять: комплексне
вивчення джерела; читання текстів; датування, локалізація, атрибуція;
порівняння джерел, аналіз різних трактувань; типологія видавничої практики;
відбір основного тексту; транскрипція тощо.
Література основна:
1. Антонович В. Курс лекцій з джерелознавства/Історія України в
університетських лекціях. К. ,1995. Вип.1.
2. Архівознавство. Підручник. Київ, 1998. 316 с.
3. Вакульчик О. Українські нотні видання 1923-1934 років: книгознавчий і
бібліографічний аспекти: автореф. канд.істор. наук.К., 2006.20 с.
4. Войцехівська І. Структура історичного джерелознавства: традиції та
сучасні проблеми/Архівознавство.Археографія.Джерелознавство.Вип. 3.
Джерелознавчі дисципліни. К.,2001. С. 255-270.
5. Журба О.І. Становлення української археографії: люди, ідеї, інституції.
Дніпропетровськ, 2003. 56 с.
6. Історичне джерелознавство. Підручник. К., 2002.488 с.
 7. Калакура Я. Класифікація історичних джерел. Історичне
джерелознавство. К., 2002.
8. Карась Г.В. Музична культура української діаспори у світовому
часопросторі ХХ ст.Монографія.Івано-Франківськ. Типовіт, 2012.1164 с.
9. Корній Л. Деякі теоретичні питання музично-історичного
джерелознавства/Українське музикознавство. Науково-методичний
збірник.2006. Вип. 35. С. 5-14.
10. Корній Л.П. Джерелознавство історії української музичної
культури. Навчальний посібник, 2019. Ніжин.324 с.
11. Корольов Б. Методика пошуку, опрацювання і використання
історичного джерела/Історичне джерелознавство. К. 2002.
12. Конончук І.М. Джерелознавство: навчально-методичний
посібник.Ніжин, 2002.
13. Копиця М.Д. Епістологія в лабіринтах музичної історії: монографія
(2008).К. Автограф.-528 с.
14. Лукашевич О., Манжула К. Хрестоматія з теоретичного
джерелознавства: Навчальний посібник. Кіровоград, 1998.
15. Мацюк О. Філіграні архівних документів України 18-19 ст. К.:
Наукова думка, 1993.
16. Медведик Ю. Археографічні та коди коло-палеографічні проблеми
дослідження духовно кантових рукописних пам’яток/Теорія і практика
педагогічного процесу. Зб. Наук. праць.Харків, 2000. С196-205.
17. Медведик Ю. Джерелознавчі, текстологічні та стильові аспекти
дослідження українських духовних пісень 17-18 століть/Українське
мистецтвознавство: матеріали, дослідження, рецензії. Зб наук. Праць.Віп. 9.
К., 2009. С.139-142.
18. Павленко С. До питання про періодизацію історіографії
українського джерелознавства/Вісник Київського національного
університетуім. Т. Шевченка. Історія.2001. Вип. 54.
19. Ржевська М. Українська періодика 1917-1920 років як об’єкт
музичного джерелознавства /Повернення культурного надбання України:
проблеми, завдання, перспективи. Вип. 13. Матеріали музичної спадщини. К.
1999. С. 104-110.
20. Шульгіна В.Д. Нариси з історії музичної культури: джерелознавчий
пошук. Монографія. К.,2009. 275 с.
22. Individual Spirituality in Post-nonclassical Arts Education”.monograph
edited by Olga Oleksiuk, 2019. Cambridge Scholars Publishing. 176 p.
23. Topical issues of general and musical pedagogy: History, Theory,
practice”.2020: monograph edited by O/ Mikhailychenko. Germeny:
Akademicarverlag.253p.
 Проблемні питання для самостійної роботи здобувачів освіти (на
підставі праці Міронова І.С. Історичне джерелознавство та українська
археографія: навчальний посібник.Миколаїв, 2017 р.)
1. Кого з античних дослідників вважають «батьком історії», а кого «батьком
джерелознавства»?
2. Назвіть античних авторів, у працях яких простежуються перші спроби
критичного використання джерел.
3. У чому полягає особливість використання історичних джерел у період
раннього середньовіччя
31
1. Кого з античних дослідників вважають «батьком історії», а кого «батьком
джерелознавства»?
2. Назвіть античних авторів, у працях яких простежуються перші спроби
критичного використання джерел.
3. У чому полягає особливість використання історичних джерел у період
раннього середньовіччя?
4. Яку роль у розвитку джерелознавства відіграли італійські гума-ністи
періоду Відродження?
5. Хто із мислителів доби Просвітництва започаткував критику пи-семних
джерел та розробив першу їх класифікацію?
6. Хто такі «ерудити» і який вплив на розвиток джерелознавства та критики
історичних джерел вони здійснили?
7. Хто такі «болландисти» і «мавристи»? Яку роль вони відіграли у розвитку
джерелознавства?
8. Які наукові підходи до вивчення історичних творів започаткував
німецький філософ і богослов Ф. Шлейермахер?
9. З іменами яких дослідників пов’язують становлення джерелоз-навства як
науки в Російській імперії?
10. Обгрунтуйте бачення суті історичної критики джерел, започат-кованої
представниками «скептичної школи» або школи М. Каченовського.
11. Проаналізуйте вклад в історичну науку і джерелознавство ро-сійських
істориків другої половини ХІХ ст. – В. Ключевського, В. Со-ловйова, М.
Погодіна.
12. Назвіть представників французької школи «Великих істориків» першої
половини ХІХ ст. і зазначте їх досягнення у царині джерелоз-навства.
13. Назвіть засновника наукової школи німецької класичної історії і
проаналізуйте його вклад у розвиток методики джерелознавства.

14. Розкрийте основні засади методики джерелознавства, викладені в працях

істориків-позитивістів.
15. У чому полягала роль Острозької і Києво-Могилянської акаде-мій у
розвитку українського джерелознавства?
16. Назвіть головні ідеї та завдання науки джерелознавства в Укра-їні у ХІХ –
на початку ХХ ст.
17. Назвіть засновника київської історичної школи документалісти-ки та
праці провідних представників цієї школи.
18. Зазначте роль М. Грушевського та його учнів у становленні і розвитку
українського джерелознавства.
19. Порівняйте основні засади вивчення та розвитку вітчизняного та
зарубіжного джерелознавства у ХХ ст.
20. Що означає термін «плюралістичне джерелознавство»?
21. Назвіть основні завдання сучасного українського джерелознавства.

МЕТОДИ ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.

Семінар.