Есе

На тему: “Переклад та бібліографія”

Бібліографія - галузь знання про книгу, газету або інший бібліотечний

документ, завданнями якої є: виявлення, облік, опис, систематизація і
якісний аналіз творів друку; складання різних бібліографічних посібників,
які полегшують і сприяють кращому використанню друкованої продукції з
науковою, практичною і виховною метою; розробка принципів і методів
бібліографування друкованих творів і організації бібліографічної роботи.
Питання національности у бібліографії настільки ж хистке, як і в історії
науки. Зрозуміло, що її основа буде генетично-територіальна, що створює
фундамент для творення національної наукової школи. Однак, головний
критерій все ж буде змістово-процесуальний: науковий зміст (тематика,
методика, терміносистема) розвивається в однорідному процесі, і тому усі
учасники, незалежно від фізичного походження й місцеперебування, але за
однаковими науковими ознаками, можуть належати до нього. В історії
українського перекладознавства особливо невизначеним з цього погляду є
період приблизно 1960-70-х рр., коли в Радянському союзі активно
практикувалося відправляти майбутніх фахівців у країну, мову якої вони
вивчають. Фахівці з інших республік, напр. Грузії, Вірменії,
Азербайджану, навчалися у Київському університеті, вивчали культуру і
методику дослідження, а потім продовжували розвивати її у себе вдома й
обороняли дисертації з української тематики – і на принципах україн 20
ської наукової школи – у своїх університетах. Теоретично правильно їх
відносити частково до української науки, а більше до їхньої національної
школи. Завдання бібліографії у цьому питанні – фіксувати усі позиції,
особливо ті, які видані на території України.
Бібліографія зародилася ще в стародавньому світі. Так, відомі
бібліографічні таблиці зі 120 сувоїв у 3 ст. до н. е. склав грек Каллімах, на
основі каталогів Александрійської бібліотеки. Але бібліографами тоді,
власне, називали переписувачів книг. Значно пізніше термін бібліографія
почали вживати для опису книг. Першим твором з бібліографії друкованих
праць вважається книга швейцарського вченого К. Ґеснера “Бібліотека
загальна”. Початок вітчизняній бібліографії ще в Київській Русі був
покладений в “Ізборнику Святослава”. Пізніше складаються описи книг
монастирських бібліотек.
Першим українським бібліографом був бібліотекар Кременецького ліцею,
а пізніше Київського університету П.Ярковський, який 1809 р. створив
курс бібліографії, а з 1814 р. — бібліології. Як зазначає І.Коренейчик:
“Ярковський починав читання курсу бібліографії в той час, коли
зароджувалася бібліографічна освіта в західноєвропейській педагогічній
практиці. Його випередили лише французи Лер і Кост. Про досвід Лера
Ярковський навряд чи що знав, бо програма курсу Лера була опублікована
лише 1899 р. Що ж до Коста, то кременецький викладач міг в нього дещо
черпнути, скориставшись коротким викладом його курсу, надрукованому
у „Тлумачному словнику з бібліології“ Г.Пеньо”.
Першою бібліографією ХХ ст. з перекладознавчою частиною був
покажчик М. Комарова „Т. Шевченко в літературі й мистецтві”, де
вміщено розділи про переклади творів Т. Шевченка іноземними мовами та
переклади російськомовних творів Т. Шевченка українською мовою.
Почин продовжили у міжвоєнний період І. Калинович, В. Дорошенко, П.
Тиховський та ін. Ю. Меженко (Іванов) та М. Яшек підготували перший
оглядовий покажчик перекладів українською мовою „Чужомовне
письменство в українських перекладах”, де зібрано переклади,
опубліковані у часописах до 1927 р. Був іще задум окремою книгою
видати книжкові видання перекладів, але йому не судилося здійснитися
Найбільшого розвитку перекладознавча бібліографія досягла після Другої
світової війни. Злагоджена ідеологічна система й справна робота
Книжкової палати УРСР забезпечили створення фундаментальних
бібліографій „Художня література, видана на Україні за 40 років
(1917-1957)” і „Твори письменників Радянської України у зарубіжних
виданнях. 1945-1966".
Із здобуттям Незалежности України бібліографи дістали можливість
використовувати усю літературу без ідеологічних чи цензурних обмежень.
Це відкрило шлях до бібліографій удосконаленого типу, адже в історію
науки повернулися цілі пласти історії. Отже, упродовж часу від кінця ХІХ
ст. до початку ХХІ ст. можна виділити 3 періоди розвитку української
бібліографії:
1.Становлення бібліографії перекладів (кінець ХІХ – початок ХХ ст.);
2.Становлення бібліографії перекладознавства (середина ХХ ст.);
3.Період Незалежности і нові завдання бібліографії.
Про перекладознавчу бібліографію написано вкрай мало і почасти
поверхнево, хоча і в світовій практиці, і в українській науці є дуже вагомі
здобутки. Водночас бібліографію не можна обмежувати лише
документаційним характером. Перекладознавча бібліографія – це та ж
історія перекладу й перекладознавства, тільки написано її по-особливому.
За іменами й роками прочитується складна, багата, часом дуже успішна, а
часом не менш закривавлена культурна історія нації. Бібліографія чітко
висвітлює, наскільки націо-держава сприяє розвитку науки, коли наукова
дисципліна оформлюється у самостійну галузь знань, як геноцид визначає
еволюцію ідей. Бібліографія меншою мірою, та все ж показує долі людей,
адже повертає їхні імена у національну пам’ять.

Джерела
1. Українське перекладознавство ХХ ст. Бібліографія. Тарас Шмігер
file:///C:/Users/ADMIN/Downloads/55592298.pdf
2. Бібліографія
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%96%D0%B1%D0%BB
%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F
3. Книга з історії перекладознавства у слов'янських країнах
https://eejpl.vnu.edu.ua/index.php/eejpl/article/view/110

Підготувала студентка
Групи АП22с
Ліснічук Соломія