Тема 1.

Особливості розвитку літератури для дітей та юнацтва

1. Становлення та джерела української дитячої літератури (давній період)

Давня українська література ХІ-ХУІІІ ст. - початковий і найтриваліший період розвитку нашого
письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська літера^ра. Відлік
літературного часу починаться з ХІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія
датований 10561057 рр. Більшість літературознавців вважають, що літера^рні пам’ятки як зразки
не лише висловлювання певної думки, а й оформлені за певними мистецькими канонами твори,
з’являються з Х ст.

Особливості давньої української літератури

Перш за все, це теоцентризм, адже давня література щільно стикаться з християнством. Завдяки
християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й
інших творів ранньовізантійської доби.

Символізм та алегоризм - теж хара^ерна особливій середньовічних літера^рних текстів.

Мистецтво тлумачення цих символів та алегорій є сферою літературної герменевтики.

Третя особливість староукраїнського письменства - його рукописний характер. Первинний текст

(протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди
доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції - своєрідні
комбінації з різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше -
напівуставом.

Наукові студії про письменство Київської Русі залишають невиразне враження про його жанровий
склад. Це можна пояснити, в першу чергу, певною інерційністю в осмисленні жанрових форм
давньої літератури, коли перелік жанрів з однієї праці переносився до інших з деякими
уточненнями та доповненнями.

- літературні жанри - це прямі запозичення з болгарської та візантійської літератур, а оригінальні -

трансформовані з перекладних або новоутворені в процесі становлення письменства;

- церковні жанри - це «література церковних кіл», вони мають цілеспрямоване церковно-ужиткове

призначення;

- світські жанри в основному відображають позарелігійні сфери життя і мають виразно

пізнавальну, а то й розважальну функцію (белетристика).

Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська поезія помітна в літературі київської доби:
елементи дружинної поезії, героїчного епосу. Драматичні жанри також відсутні.

2. Букварі та читанки для дітей ( М. Шашкевич, Т. Шевченко)

Цісар Йосиф II. видав розпорядок, на основі якого селяни обов'язані були посилати своїх дітей до
парохіяльних шкіл на науку. З цього часу розвивається обов'язок навчання в народних школах. В
звязку з тим розпорядком явилася потреба видати підручники для тих шкіл. Такі підручники з
початком ХІХ. ст. видавали: крилошанин Перемиської Капітули о. Іван Могильницький, парох
Болоховець о. Щавінський. Ці підручники мали одначе одну дуже важну помилку. Вони були
писані церковно-слов’янською мовою. Для загалу селянської дітвори, яка говорила народною
мовою, ці підручники були незрозумілі. З них користали лише учителі.

Значення рідної мови в народній школі відчув молодий студент теології Маркіян Шашкевич.
Маючи глибоке переконання, що "природно є всякому народу й кожному чоловіку, що найрадніше
чує бесіду, котрою йому ще маленькому леліяльну співала мати пісоньку і солодкі любови
проливала слова", береться за важке діло видання "читанки" в народній мові. Не зломили його
труднощі, що їх мусів він поборювати при редагуванню "Зорі". Не зневірився в працю, хоч
сконфіскували "Русалку Дністрову".

До цього важкого діла не брався Маркіян сам. Він творить свого роду колегію. В цю колегію
входять: Плешкевич, Устіянович, Галецький. Ця колегія не лише укладала текст читанки, але теж
підготовляла рукописи, що їх вона предкладала для цензури.

Ціла читанка складається з 6 частин. Кожна частина має свій окремий наголовок. Читанка має
наголовок "Читанка для діточок в народних училах руських". Перша частина читанки не має
жодного наголовка, друга частина має наголовок "Повісти", третя "Басни", четверта "Коротенькі
науки", п'ята "Повісти із святих книг" і шоста "Пісеньки і грачки діточі". Цілий рукопис читанки
має 105 сторін сірого формату зошита паперу. На першій стороні міститься лише наголовок на
другій і третій "Перегляд", себто зміст читанки. Дальше слідують різні уступи, вірші і т. д.

Автором оповідань першої частини є сам Шашкевич. Оповідання мають форму розговорів між
учителем і учеником на різні теми. Перший уступ — це заохота учителем учнів до науки, мовляв:
радістю для учителя, учнів і батьків є вміти читати і писати. Такий ученик візьме книжку в дома
чи в церкві і без труду читав. Всі присутні дивуються. В дальших уступах пояснює учитель,
звідкіля взялася родина, хто є член родини, що то є ім'я, а що прізвище. Дальше село. Село, в якім
хати будовані з каменя, високі називаються містом. Таких міст є багато, а з наших міст
найбільшим є Львів і Галич. Люди, що мешкають в місті, називаються львов'яни, або галичани.

В кожнім селі чи місті є церква. Тут слідує наука про Бога. По тій науці слідує уступ про державу.
Тут подає автор просту дефініцію держави. Багато сіл, міст, піль, гір, рік, що є під одною владою,
називаємо державою.

По тих оповіданнях слідують оповідання про повстання рік, гір, світу, про вигляд землі, про дощ,
сніг, град.

З цього короткого перегляду змісту першої частини "читанки" наглядно можна побачити системну
методу підходу Маркіяна до зацікавлення дитини. Важні для дитини поняття старається Маркіян
спеціяльним способом уприступнити. Стиль оповідань є пристосований до способу думання
дитини. Це все дає ясне свідоцтво, з яким зрозумінням справи брався Шашкевич до діла видання
"читанки для народних шкіл".

Друга частина читанки це "Повістки". Є це 20 коротеньких оповідань за етично-маральні теми, які

звичайно кінчаться висновками, оформленими цитатами св. Письма. Тут читаємо цікаве
оповідання про пустого Данька. Тому, що Данько не хотів вчитися, зледащів і покінчив як
злюдюга в в'язниці. Дальше слідує гарне оповідання про правдомовного Івася, про диких
товаришів і т. д.

Третя частина читанки — це байки. Є їх всіх 32 — 26 писаних прозою, 6 віршом. Мова байок
народня. Кінчаться байки народними приповідками, як пр. "Не в одного на язиці мід, а в серці їдь",
або "З чужого коня і серед дороги злізай". Зміст деяких байок запозичений. Є одначе і байки, яких
автором в хтось із членів редакційної колєгії. Кольорит всіх байок є український. Тому хоч зміст
запозичений, ті байки є гарним дорібком української літератури.
"Короткі науки" — це четверта частина читанки. Є в читанці 180 таких наук. Ці короткі науки —
це приповідки, ядерні короткі думки св. Письма, св. Томи Кимпійського, є деякі, здається, творені
самими видавцями.

Коротеньке, в приступний для дітей спосіб, переповідження подій св. Письма старого і нового
завіту становить п'яту частину читанки під наголовком "Повісти із св. книг".

Шосту частину читанки становлять коротенькі віршики-пісні, яких автором є, здається, сам
Шашкевич. Ця частина має наголовок "Пісеньки і грачки діточі". Це стільки про зміст читанки.

Що спонукало Шашкевича взятися за важке діло видати читанку для народних шкіл? Про це
сказано на вступ. Яке ж завдання, яку мету хотів осягнути Шашкевич виданням читанки? Цю
справу ясно викладає сам Шашкевич в проханню до цензора о. Венедикта Левицького. Метою
читанки є виховати дітей з делікатними серцями на добрих громадян. Це можна осягнути
вихованням, опертим на засадах моральности, яка є вислідом реліґійности. Лише таке вихованнє
може з чоловіка зробити громадянина. Тому, що діти не люблять вчитися, треба їм подавати важку
науку в легких, солодких, дитині приємних, оповіданнях. Наука в читанні мусить бути уложена,
наче ступні, по яких дитина поступає з теперішности в будучність, з родинної хати в світ, з землі
на небо. Науку належить подавати солодкими, з матірних грудей виссаними, рідними словами і
рідною складнею, бо тільки в той спосіб можна осягнути мету, для якої призначена читанка. В
такій формі менш-більш подає сам Шашкевич мету, для якої призначена читанка.

Про читанку цензор о. В. Левицький видав прихильну оцінку і звернув рукопис Шашкевичеві. Та
саме в тому часі на донос одного із питомців, Дмитра Мохнацького, члена польського
конспіративного товариства, відбулась в Шашкевича ревізія. В часі ревізії забрано готовий до
друку рукопис читанки. В архівах поліції перележав рукопис до 1850 р. Аж в 1851 році видано
друком цю читанку. Одначе це видання не мало успіху, бо мову в читанці змінено на "язичіє", і
тим способом віднято читанці найціннішу прикмету.

Проф. М. Тершаковець каже, що читанку Шашкевича видано в часі "коли вона не могла зробити ні
такого враження, ні лишити такого сліду, як це могло бути в 1830 роках". В 1855 р. дочекалась
читанка свойого другого видання. Безперечно, Шашкевич доконав великого діла. Лише обставини
не дозволили, щоб те діло, дало вислід, який воно могло дійсно дати.

Тарас Шевченко – видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний та

громадський діяч. Він був людиною універсальних талантів та інтересів. Усе його життя
присвячене українському народові. Він мріяв про ті часи, коли Україна стане незалежною, коли в
Україні будуть поважаться мова, історія, коли люди стануть щасливими.

Літературна спадщина Шевченка – це 240 поезій, з них – понад 20 поем; драма “Назар
Стодоля”; 20 повістей (до нас дійшло 9); щоденник; автобіографії; фрагменти двох незакінчених
драм. Твори Шевченка перекладені приблизно 100 мовами світу. Мистецька спадщина Шевченка-
художника: 210 акварелей, передусім пейзажів; 150 портретів, з яких 43 автопортрети; 27
офортів, з яких – 6 серій “Живописна Україна”; понад 230 олівцевих рисунків ландшафтів
України; ескізи, етюди, начерки – на 360 сторінках рукописів та альбомів.

Серед небагатьох прижиттєвих видань Тараса Шевченка особливе місце посідає остання його
книжка – “Буквар південноруський” для навчання дітей грамоті українською мовою у недільних
школах, складена із кращих зразків фольклору та частково з власних творів. “Буквар” вийшов
відносно великим накладом (10 тис. примірників) на кошти самого автора. При чому гроші від
продажу цієї книги часто йшли на потреби недільних та сільських шкіл. Цей факт засвідчує, яку
велику увагу Шевченко приділяв проблемам освіти. Водночас ця книга була найдешевшою серед
подібних видань і була доступною для широких верств населення. Шевченко реалізовував її за
ціною 3 копійки.

Від часу появи “Букваря” пройшло вже 160 років (1861). Тарас Шевченко замислював створити
серію підручників, які давали б учням народних і недільних шкіл початки знань. “Думка єсть за
“Букварем” напечатать лічбу і ціни і величини такої ж, як і “Букварь”. За лічбою – етнографію і
географію в 5 копійок. А історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок”, – ділився задумами
Шевченко в листі до М. К. Чалого 4 січня 1861 р. Смерть поета перешкодила здійсненню цих
планів.
Недільні школи – це були безплатні школи для дорослих у дореволюційній Росії, які працювали в
неділю й святкові дні й надавали початкову освіту. Відкривалися вони прогресивною
громадськістю в кінці 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. Одна з перших недільних шкіл
заснована у 1858 р. у Полтаві. 8 січня 1860 р. за ініціативою російського хірурга М.І. Пирогова
недільна школа була відкрита вчителями Пирятинського повітового училища. У березні 1860 р.
недільну школу відкрито вчителями і гімназистами при Полтавській гімназії, а слідом за нею вони
почали відкриватися у багатьох містах і селах. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в
багатьох із них провадилося українською мовою. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив
закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано.

Справа впровадження Шевченкового “Букваря” в народні школи натрапила на опір з боку

шкільної адміністрації і вищого духівництва, зокрема чернігівського єпископа Філарета і
київського митрополита Арсенія. Головним управлінням цензури “Буквар ” був відхилений як
навчальний посібник.

“Буквар ” має такі розділи: азбука, склади, цифри, лічба, текстовий матеріал, на якому вчаться
читати. Буквар містив фольклорні твори: приказки та прислів’я, народні думи, на яких Т.Г.
Шевченко прагнув формувати юні душі майбутніх освічених співвітчизників.

Як матеріал для читання Шевченко подав уривки з перекладених ним українською мовою
“Давидових псалмів” (12, 53, 93, 149), в яких ідеться про братні взаємини між людьми і
висловлюється віра в те, що гнобителів спіткає кара “за діла їх криваві, лукаві”, повністю наводить
у своєму перекладі псалом 132.

Автор подає фольклорні тексти – прислів’я, які орієнтували на засвоєння народних і

християнських цінностей: Брехнею увесь світ пройдеш – та назад не вернешся; З дужим – не
борись, А з багатим – не судись; Гості першого дня – золото; Другого – срібло, А третього –
мідь, Хоч додому їдь!
Серед включених до “Букваря” матеріалів було дві думи: “Дума про Пирятинського поповича
Олексія” і “Дума про Марусю попівну Богуславку”.

Як тільки був надрукований “Буквар”, Шевченко негайно почав розсилати його в різні губернії
України. З цього приводу в листі до Ф.Л.Ткаченка він писав: “Посилаю тобі 10 моїх “Букварів” на
показ, а с контори транспортів ти получиш їх 1000, і не розв’язувавши тюка, передай його, хто там
у вас старший над воскресними школами? То йому й передай. А він нехай як знає продасть, а
грошики положить в касу воскресної школи. От що... Дай один “Букварь” редактору “Губернских
ведомостей” і попроси його, щоб він напечатав, що такий-то і такий “Букварь” продається по три
копійки в пользу воскресних школ”.

Отже, незважаючи на те, що Шевченко не працював у системі освіти й не мав творів, у яких би
спеціально розглядалися педагогічні проблеми, тим не менше є підстави говорити про його
значний інтерес до освітянських питань, а також про те, що в нього склалася певна система
педагогічних поглядів. Ці погляди знайшли часткове відображення в його поетичних творах,
значною мірою у творах прозових (повістях та Щоденнику). Своєрідною їхньою реалізацією стало
написання й видання “Букваря ”.

3. Традиції та новаторство української літератури для дітей та юнацтва кінця ХІХ-

початку ХХ століть

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в

мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та
куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби
опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному
середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Донедавна українську літературу кінця ХІХ — початку ХХ ст. не досліджували комплексно,
як систему, не вивчали об’єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали
широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес
дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні,
інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та
стилів художньої літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і
початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу,
проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.
Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і,
як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає
історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур
цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських
літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної
від художньої системи критичного реалізму.
В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним
протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей
період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських
літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу
від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького
просвітянства, "грубого реалізму", бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської
літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.
Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – це час
народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно,
що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх
попередників: "Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася
ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти
декадентства і "чистого мистецтва"".
Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що "антинауково було б
трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного
реалізму", що "то був ніякий не реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом".
Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та
напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і трактують його або як продовження
критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, або як початок модернізму ("ранній"
модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму, а
також письменників, яких називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.
 Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний.
Готуючи в 1901 р. альманах "З-над хмар і долин" (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у
"Літературно-науковому віснику" відкритий лист до українських письменників, в якому закликав
надсилати твори, в яких були б "усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі", де
було б "хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба". М.Вороний вважав
неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні,
спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликав
писати інакше, "по-сучасному", оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх
вимог і завдань. Тим часом молодші автори, передусім ті, що складали ядро групи "Молода муза",
наголошували, що кризу в літературі спричинив "тенденційний реалізм" І.Нечуя-Левицького,
П.Мирного, І.Карпенка-Карого та ін., у яких "кожну описану подію можна було сконтролювати
метром і кожну їхню тенденцію – звичайним розумуванням". Щоб вийти з цієї кризи, треба стати
на інший шлях: "Воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах
природи". Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-
патріотичних мотивів, І.Франко вважав, що цей шлях веде "літературу в якийсь глухий кут, де
можна хіба що повіситись".
Чому І.Франко, так радіючи, що вся "наша поезія пішла новою дорогою", все ж таки не
сприйняв естетичних засад модернізму?
Безперечно, що оновлення і збагачення художнього методу диктувалося самим життям,
проте, на думку І.Франка та ін. письменників, таке оновлення повинно було здійснюватись аж ніяк
не за рахунок заперечення громадськості й соціальності письменства. І.Франко, М.Коцюбинський,
Леся Українка та ін. прагнули у своїй творчості поєднати кращі традиції вітчизняної літератури з
новими віяннями західноєвропейської. Тому М.Коцюбинський і М.Чернявський звернулися з
відозвою до своїх колег по перу наближатися у своїй творчості до проблем життя, удосконалювати
свій образний інструментарій [5, 280-281]. Через те й розгорнулася полеміка на сторінках
"Літературно-наукового вісника" навколо статті С.Єфремова "В поисках новой красоты (заметки
читателя)", де є різкий протест проти розриву з усталеними традиціями, звинувачення молодих
письменників у сліпому копіюванні чужинецьких мистецьких форм, прийомів і стилів.
Причину такого ставлення ми вбачаємо в специфіці українського літературного процесу,
який формувався не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на підставі відновлюваної
вітчизняної традиції.
Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, "селянським" реалізмом,
остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до
оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської
тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові,
модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не
абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
Найважливіші риси, що характерні модернізмові, – це, по-перше, переважна увага до власне
естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості
мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих,
партій тощо), а відтак – і ствердження права митця творити за законами краси й художньої
довершеності.
Та цього не могли собі дозволити українські письменники, які жили й творили на межі ХІХ і
ХХ ст.
Ще С.Єфремов, автор опублікованої в 1911 р. "Історії українського письменства", зазначав,
що упродовж віків зміст, форми української літератури визначали чотири ідеї: "елемент свободи"
для людини, невпинна визвольна течія – це перша ідея. "Визвольно-національна ідея тягнеться
другою червоною ниткою через усю історію нашого письменства". Третьою рисою (ідеєю) стає
"поступова течія народності в змісті й формі", в літературній народній мові. А четверта – це її
"принцип громадського слугування народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець-
кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед них і письменству" .
Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ – початку
ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати з реальною
дійсністю і водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в
основному вихідцяи з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й
потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції.
На думку М.Жулинського, авторитетні українські письменники, такі як І.Франко, І. Нечуй-
Левицький, С.Єфремов, "не хотіли визнавати, що потрапили у своєрідну ідеологічну пастку,
зумовлену соціальними і національними домаганнями", їм "вважалося неприпустимою
естетичною забаганкою заворожувати себе тими особливостями мистецтва, які закладені у формі,
символі, асоціаціях, відчуттях…" . Микола Жулинський, і з ним важко не погодитися, вважає, що
це – трагедія української літератури, оскільки метод критичного реалізму "сковує творчу волю
митця, змушує його "працювати" на соціальну ідею, і ця ідея – благородна, вимірювана широкими
масами, історично перспективна – підкорювала фантазію митця, певною мірою диктувала тему,
стиль, форму зображення" . Таким чином, закономірний процес зміни творчих напрямів, методів,
стилів зазнав ідеологічних коректив, а український модернізм (і в цьому його світоглядна криза) із
самого початку став заложником ідеології.

Можна лише погодитися й з іншим літературознавцем – Богданом Бенесьом, який писав про
І.Франка, що він потрапив у прірву між двох літературних епох і ніколи не міг повністю
проголосити свою приналежність ні до однієї з них. Це трагедія не лише І.Франка, а й інших
письменників – його сучасників, яким "доля дала творити на перехресті двох літературних діб у
народі, який мав важливіші за літературу проблеми".

Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. не
відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та
національній ідеї, вони разом з тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі
зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє
небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу,
але поривається "у блакить". Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і
перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть
традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі, стиль; форма зображення в кінці
ХІХ — на початку ХХ ст. були вже іншими.

Маємо всі підстави стверджувати, що на межі століть з’явилася нова література, неповторна
й оригінальна. Так із синтезу традиції і новаторства, критичного реалізму й модернізму утворився
новий світогляд, новий художній метод. Для українського письменства він став порубіжним
явищем, сполучною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ-го ст., з його вірою у
можливість раціонального пізнання і пояснення світу, і періодом активного утвердження на зламі
століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму.

4. Література для дітей та юнацтва у соцреалістичний період

Щоб поетичне слово зворушило серце кожного, треба було подолати віковічну затурканість і
темряву народу. А це можливо лише за умови ліквідації загальної неписьменності. Отож, коли
відгриміли канонади, мільйони мозолястих рук потяглися до пера, зошита, книжки, Так увійшов у
шиття наших батьків і дідів лікнеп /ліквідація неписьменності/, так сотні тисяч дітей, юнаків і
дівчат дістали можливість заповнити школи, вступити на робітфаки /робітничі факультети/ та у
вузи. Не буде перебільшенням сказати, що в той час уся країна сіла за парту.

У цьому всенародному русі за ліквідацію неписьменності, оволодіння азами культура, за духовне

збагачення людини величезну роль мала відіграти художня література, зокрема література для
дітей та юнацтва. Не випадково саме тоді в містах, подекуди у великих селах заснувались
літературні гуртки, в газетах друкувалися вірші, починали укладатися літературні альманахи,
з'являлися поодинокі журнали, видавали перші книжки кооперативні видавництва,
започаткувались У великих містах навіть дитячі та юнацькі альманахи й часописи, переважно
російською, українською та єврейською мовами. Були вони недовговічні - після виходу кількох
номерів зразу ж зникали а овиду, але засвідчували масовість тогочасного літературного руху,
турботу видавців про підростаюче покоління.

Після жовтня 1917 р. заявились нові оповідання й казки С. Васильченка та вірші П. Тичини, які
розпочали свій творчий шлях до революції. Згодом заявляються вірші та оповідання для дітей
В.Сосюра, Н.Забіла, О.Копиленко, Остап Вишня, О.Донченко, Майка Йогансена.

Після громадянської війни, руїн і голоду в Україні лишилося багато осиротілих дітей і підлітків, і
тема їхньої безпритульності, життя і виховання в дитячих будинках набула відродження в
оповіданнях С.Васильченка «Приблуда» /І92І-1922/ та І.Микитенка «Вуркагани» /1927/.

Становленню літератури для дітей, звичайно, сприяла періодична преса /з'явився журнал "Червоні
квіти" /1923/, а з 1931 – "Піонерія", з 1991 – "Однокласник"/.

Новітня українська дитяча література брала за основу досвід Т.Шевченка, Марко Вовчок, Панаса
Мирного, Нечуя-Левицького, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Стефаника, а також
використовувала дитячий фольклор.

Навіть за тяжких умов після революції та у часи голодомору література для дітей починала
поступово розробляти нові жанри» розширювати ідейно-тематичні та художньо-образні
горизонти, виробляти нову манеру оповіді та художньо вдосконалювати нову манеру оповіді та
художньо вдосконалювати персонажі творів. Дбаючи про така розширення жанрового діапазону»
поети беруться за створення літературної казки. Так» П.Тичина у своїх казках "Івасик-Телесик" та
"Дударик" /1923/, узявши сюжети і образи відомих народних творів, художньо їх переосмислив,
пов'язав із тогочасною дійсністю. Незважаючи на деяку прямолінійність в осучасненні
народнопоетичного матеріалу, автор створив казки, які привернули увагу юного читача,
зберігають І досі свою естетичну привабливість.

Згодом з оригінальними віршованими казками виступали М.Жук, О.Донченко, Валер'ян Поліщук.

Однак на перешкоді розвиткові казки стояла тогочасна педагогіко, що з войовничих позицій
проводила офіційну антиказкову кампанію в країні. В нашій республіці найбільше в цьому
відзначалася так звана "харківська школа" педологів, заспівувачем якої виступала ще на початку
20-х років Е.Яновська у своїй книжці "Чи потрібна казка пролетарській дитині?". В другій
половині 20-х років з приводу цієї проблеми розпалилася гостра дискусія.

Розвитку казки в довоєнні роки найбільше приснилися Н.Забіла, О.Донченко, І.Первомайський,

І.Муратов, котрі, хоч і з труднощами, все-таки проклали дорогу наступним поколінням
письменників-казкарів.

Середина 20-х рр. позначена поступовим утвердженням літератури для наймолодших читачів –
дошкільнят та учнів молодших класів. Творчість для цієї вікової категорії найбільш специфічна,
вона потребує від письменника особистих знань, глибокого розуміння дитячої психології,
художнього уміння й такту, доступності, простоти викладу – але не спрощення. Потреба на такі
книжки завжди велика. Той скрутний стан з літературою для малят вимальовується із спогадів
Івана Багмута, який писав: "Відділ дитячої літератури надрукував майже все, що можна було
вибрати зі старої дореволюційної літератури. Багато разів ми зверталися до поетів з проханням
написати хороший віршик до книжки-малюнка, цікаву казочку, віршоване оповідання. Та поети,
очевидно,вважали, що такі твори не гідні "вільного співця".

І все ж у ці роки передовсім поети написали низку веселих творрів для малят. Н.Забіла – книжечку
"Про маленьку мавпу", Юрій Будяк – "Загадочки-думочки", О.Донченко – віршовані оповідання
"Голубина пошта","Півень у звіринці", «Про кота-воркота». Однак поетичних книжечок для малят
все ще писалося й видавалося замало.

Поезія для дітей у 30-х рр. щойно набирала сили, щойно визначалися її провідні теми й жанри,
через що траплялося чимало віршів-одноденок.

Значнішими були успіхи письменників у прозі. Як досвідчений вихователь С.Васильченко добре

знав життя школи, психологію дітей, і з-під його пера а"явилися дві цікаві повісті! "Авіаційний
гурток" / 1925 / та "Олив"яннй перстень" /1927/, присвячені життю нової шкоди. Цій же проблемі
присвячена і повість І.Микитенка "Гавриіл Кириченко – школяр".

Крім "шкільних повістей", у другій половині 20-х рр. з'явилися перші пригодницькі та науково-
фантастичні твори, яких дожовтнева література для дітей взагалі не знала. Це була збірка
Копиленкових оповідань "Сеньчині пригоди" /1926/ та роман Юрія Смолича "Господарство
доктора Гальванеску" /1929/,

Історична проза була представлена творами А.Чайковського /«За сестрою»,"Сагайдачний" та ін./,

Д.Таля /«Любі бродяги»,"Надзвичайні пригоди бурсаків"/, Г.Бабенка /"Доли з Червоної скелі "До
Соколовського", «Перші хоробрі»/.

Започаткувалася драматургія для дітей. Попервах це були інсценізації Шевченкових та Франкових

творів, Інсценізував також власні оповідання «Свекор» і «Червоний вечір» С.Васильченка,
3'явилися перші оригінальні драми О.Донченка, Миколи Дукина, Володимира Іжицького.

Література для дітей ХХстоліття – явище унікальне в своєму роді. 20-ті – 90-ті роки – час, коли на
території України панували радянські закони, – якнайгірше позначився на художній творчості.
Доробок письменників, які творили для дітей у добу ідеологічної заангажованості художнього
мислення, потребує сьогодні всебічного аналізу щодо його жанрово-стильових та ідейно-
естетичних концептів.

У сучасному літературознавстві є низка вагомих досліджень, що тією чи іншою мірою зачіпають

проблеми творчості для дітей (Д. Білецький, І. Бойцун, О. Будугай, Я. Гоян, А. Гурбанська, В.
Дончик, М. Жулинський, С. Іванюк, П. Кириченко, Н. Кіліченко, П. Кононенко, А. Костецький, В.
Неділько, О. Папуша, Н. Резніченко, М. Слабошпицький, М. Славова, Р. Стаднійчук, Б.
Чайковський, Ю. Ярмиш, Ю. Ячейкін та інші). Ми ж маємо на меті дати загальну характеристику
зазначеного періоду з проекцією на жанрово-стильову та ідейно-естетичну своєрідність творчості
письменників радянського періоду.

9 березня 1917 року в Києві було створено Центральну Раду, проголошено Українську Народну
Республіку. У цей час в Україні створюються національні газети, журнали. Серед них – дитяча та
юнацька преса: “Каменяр” (Київ, 1918), “Зірка” (Вінниця, 1919), “Гасло” (Прилуки, 1918). Як
правило, вони існували недовго; пропагували навчання українською мовою, поповнення шкільних
бібліотек творами української літератури і книгами з українознавства.

Українська інтелігенція (письменники, композитори, художники, артисти) вітали Українську

Народну Республіку. Проте протистояння між незалежним Києвом і більшовистською Москвою
після жовтня 1917 р. загострюються.

На тлі цих подій лише поодинокі письменники свідомо віддають свій талант дітям.
Найпомітнішою постаттю серед них є Степан Васильченко. (Степан Васильович Панасенко, 1879
– 1932 рр.). Письменник відмовився від практики змальовувати дитину як об’єкт виховання. Через
образи дітей він порушував суспільно вагомі питання: освіти, моралі, долі талантів, громадянської
свідомості.
З 20-их років у літературі все почало вимірюватися ставленням до жовтневої революції. Значна
частина письменників, які не сприйняли її (у тому числі й ті, хто писав для дітей), емігрували на
захід. Це – Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Спиридон Черкасенко, Олександр Олесь та
ін. В Україні почала формуватися радянська література для дітей – з новими морально-етичними
цінностями, критичним переосмисленням набутків старої школи, науки, літератури й естетики.
Найважливішою функцією цієї літератури стала виховна, відтак найактуальнішою проблемою
перших пореволюційних десятиліть стало виховання нової людини, патріота, інтернаціоналіста.

Показово, що в 1921 році в Москві з’явився науковий заклад – Інститут дитячого читання. Тут
розглядалися злободенні питання розвитку літератури для дітей: традиції і новаторство, роль
казки, критерії оцінки дитячої книги, її мова, зміст, герої.

Життєво важливою для дитячої літератури була дискусія про казку, що виникла на початку 20-х
років і продовжувалася у третьому десятилітті. У цей час вона офіційно була заборонена.
Заперечення проти казки зводились до того, що вона відображає ідеологію буржуазного світу,
відволікає дитину від реального життя, містить у собі містицизм і релігійність. Особливий опір
цьому жанру чинила Н. К. Крупська. В Україні її підтримувала Харківська школа письменників на
чолі з Е. Яновською.

Найактивніше у 20-ті роки публікувався Андрій Головко (1897 – 1972). Його твори розкривали
драматичні події революційних років (розруха, громадянська війна, голод, пошуки майбутнього).
Позитивний емоційний заряд мали герої його творів: діти-подвижники, діти-мрійники, діти, які
вірили у світле майбутнє. Схвальні оцінки А. Головко отримує і у критиків, посідає перші місця в
рейтингах.

Середина 20-х років позначена утвердженням літератури для наймолодших читачів – дошкільнят
та учнів молодших класів. Низку веселих творів для малят у цей період написали поети (Н. Забіла
“Про маленьку мавпу”, Юрій Будяк “Загадочки-думочки”, О. Донченко “Голубина пошта”,
“Півень у звіринці”, “Про кота-воркота”).

У прозі досить поширеним був жанр “шкільної повісті” (С. Васильченко “Авіаційний гурток”,
“Олив’яний перстень”; І. Микитенко “Гавриїл Кириченко – школяр”). З’являються перші
пригодницькі та науково-фантастичні твори (О. Копиленко – зб. “Сеньчині пригоди”, Ю. Смолич
“Господарство доктора Гальванеску”).

На межі десятиліть з’являється анімалістична проза (М. Йогансен). Розвиток літератури для дітей
у 30-і роки був позначений пильною увагою керівництва країни до виховання “належного
підростаючого покоління”. На рубежі десятиліть вийшло понад десяти постанов, пов’язаних із
цим. Постановою ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій” (1932 р.)
ліквідовано літературно-художні організації й визначено єдиним творчим методом літератури
метод соціалістичного реалізму.

У квітні 1934р. в Україні було проведено нараду з питань дитячої літератури. Нарком освіти В.
Затонський у доповіді “Завдання дитячої літератури на сучасному етапі” проаналізував тогочасну
українську дитячу літературу, підкресливши її роль у формуванні нової людини. До позитивних
здобутків він зарахував твори Н. Забіли, О. Копиленка, М. Трублаїні, наголосив, що дітям
необхідні твори про революцію і партію з героєм – новою людиною. “Ця нова людина повинна
бути загартована в сучасних класових боях, смілива, готова до бою з класовим ворогом й силами
природи…” [2, с. 105].

У 30 – 40 рр. стає популярним пригодницький жанр (О. Донченко “Школа над морем”; М.
Трублаїні “Лахтак”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях”). Тема школи й навчання знаходить
місце у творчості О. Копиленка, О. Донченка.

Значно збагачується в 30-і роки поезія для малят. Найактивніше працює в цій царині Н. Забіла.
Виходять її книжки “Тук-тук” (1931), “Зайчик” (1934), “Веснянка” (1937), “Про дівчинку, яка
нічого не їла” (1937), “Про дівчинку, яка всього боялася” (1938). У 1934 р. виходить цикл
оповідань “Ясоччина книжка”.

Першим з українських письменників, хто відкрив юному читачеві Північ і її людей – чукчів,
ескімосів, їх побут, звичаї, тваринний і рослинний світ став Микола Трублаїні (справжнє прізвище
Трублаєвський, 1907 – 1941). В журналах для дітей з’являлися його оповідання “Погонич
блакитного кита” (1933), “Вовки гоняться за оленями” (1933), “Малий посланець” (1933), “Крила
рожевої чайки” (1933). Жителі заполяр’я вражали читача своєю мужністю, сміливістю,
самопожертвою, вмінням в суворих умовах Півночі знаходити вихід з екстремальних ситуацій.

Період Великої Вітчизняної війни в українській літературі (у тому числі й літературі для дітей)
позначений припливом патріотичних ідей та морально-етичних проблем. Чільне місце посіли
твори-звернення до всіх людей незалежно від віку. Їх прикметною рисою стала плакатність та
дидактична однозначність.

Одним з перших в цей час розмову з дітьми повів Юрій Яновський (1902 – 1954). У своїх творах
для дітей і про дітей він говорив насамперед про дитячий патріотизм у роки війни. Попри
ідеологічні нашарування, які, звичайно ж, мали місце (зважмо на добу й умови написання
більшості творів письменника для дітей), вони мають художню вартість насамперед завдяки своїм
життєстверджувальним мотивам, надзвичайно тонкому і вдумливому психоаналізові дитячої
поведінки, вмінню передати вчинки і прагнення маленьких героїв за допомогою індивідуально
неповторних стильових прийомів майстра.

Воєнна риторика залишилася актуальною в літературі для дітей і в наступних десятиліттях. Крім
неї, голосно зазвучала ще й тема праці, а особливо – тема Сталіна, мудрого вождя і вчителя. Йому
присвячували свої вірші М. Рильський, І. Муратов, І. Гончаренко, П. Воронько, І. Нехода, В.
Бичко.

Про “піклування” про літературу для дітей в 50-і роки свідчить велика кількість заходів, на яких
обговорювались злободенні питання часу: ХІІІ пленум Спілки письменників СРСР (1950), сесія
Академії педагогічних наук РРФСР (1952), Всесоюзна нарада з питань літератури для дітей (1952).
З трибун проголошувалися традиційні істини: підвищувати ідейно-художні впливи на читачів.
Теорія літератури, критика і власне література шукали позитивного героя, створювали схеми,
образи, виробничі трактати, перебуваючи під диктатом позитивності, безконфліктності.

Найпопулярнішим українським дитячим письменником 50-х можна вважати Платона Воронька

(1913 – 1988). Сам поет часто говорив про себе: “Чи я поет для дорослих – не знаю. А що для
дітей, то кожного разу переконуюся. Прийшов у школу – читають, у дитсадок – читають., по радіо
– передають, з телеекрану – звучать, у підручниках – друкують. Справді-бо дитячий”.

Як дитячий письменник П. Воронько багато в чому схожий на того, що пише для дорослих. Йому
притаманна висока якість поезії, близькість до народної пісні, до ігрової поезії. Малята добре
знають вірші-мініатюри Воронька. З педагогічним тактом, жартівливо, з усмішкою в них
говориться про вади дітей, хоча найчастіше йдеться начебто про тварин. Вагомий внесок зробив
Платон Воронько в жанр казки. Більшість творів цього жанру мають центральними персонажами
явища природи. Письменник використовував і відомі казкові мотиви, хоча завжди оригінально їх
трактував.

Юрій Збанацький (1914 – 1994) в літературу для дітей прийшов з партизанською темою. Перший
його твір – повість “Таємниця Соколиного бору” (1948). Юрій Збанацький залишиться вірним темі
подвигу у визвольній війні і в наступних творах: “Лісова красуня” (1955), “Між добрими людьми”
(1955), “Єдина” (1958) та ін.

Період кінця 50-х – початку 60-х прийнято називати хрущовською відлигою. Він позитивно
позначився на розвитку української літератури, в тому числі й літератури для дітей. Письменники
у весь голос заговорили про Україну з властивими їй національними ознаками: історією, етносом,
культурою, мовою. Шістдесятники мали вплив на суспільно-громадську думку, віщували
відродження національної свідомості, демократизацію.

На сторінках періодики й окремими виданнями з’явилися твори Л. Костенко, В. Симоненка, І.

Драча, М. Вінграновського, Є. Гуцала, В. Шевчука, Г. Тютюнника та ін. І за змістом, і за формою
вони відрізнялися від “класичних соцреалістичних” насамперед спробами національного
самовираження, осмисленням суспільних явищ періоду культу особи Сталіна, переоцінкою
цінностей.

Посилилася увага й до літератури для дітей. Газета “Літературна Україна” провела широку
дискусію, зупиняючись на специфіці, проблематиці, образності творів для юних читачів. У ній
взяли участь М. Малиновська, Л. Бойко, Т. Буженко, Ю. Ярмиш. Було наголошено на вадах, що їх
повинен оминати дитячий твір: “риторичний дидактизм, сентиментальна солодковість, хибна
цікавість”. “Дидактизм силкується замінити собою ідейність. Сентиментальна солодковість удає,
нібито з її допомогою книга набирає емоційної наснаги, стає засобом естетичного впливу, а хибна
цікавість самовпевнено вважає, буцімто вона є вірною ознакою вікової специфіки” .

Особливого розвитку в 60-ті роки набув в Україні жанр казки. (Ю. Збанацький, Л. Письменна, Г.
Бойко, Б. Чалий, І. Багмут та ін.). Казка актуалізувала загальнолюдські цінності, конфлікт у творах
відображав зіткнення сил добра і зла в їхньому первісному розумінні.

З казкою увійшов у дитячу літературу Всеволод Нестайко (нар. 1930 року). Письменник виявив
себе талановитим майстром веселих книг. Ще однією прикметною рисою його творів є глибоке
знання й розуміння психології дітей, їхнього внутрішнього світу, особливостей і закономірностей
сприймання навколишнього. У Всеволода Нестайка вийшло (з перевиданнями) 123 книги. Його
твори перекладено на 20 мов світу. Трилогія “Тореадори з Васюківки” перевидавалася 25 разів.
Він є автором п’єс для дитячих театрів: “Вітька Магелан” (1974), “Перо Жарт-птиці” (1976), п’єси-
казки для лялькових театрів “Загадковий Яшка”, “Солом’яний бичок і рок-група “Ко-за-чок” та ін.

VІІ з’їзд письменників України (1976), Республіканська нарада з питань дитячої та юнацької
літератури (1976) категорично орієнтували письменників на формування комуністичної свідомості
засобами художнього слова, зображення позитивного героя з середовища робітничого класу.
Соціально-виховна сила книг для дітей та юнацтва часто породжувала другорядність мистецької,
естетичної вартості творів.

Утім, варто зазначити, що в 70-ті роки в Україні значно зросла кількість видань для дітей,
збільшилися тиражі, поліпшилося оформлення. З метою активізації критики почав виходити
літературно-критичний альманах “Література. Діти. Час”. У дні святкування 100-річчя з дня
народження Лесі Українки уряд республіки встановив премію ім. Лесі Українки за кращі твори
для дітей. першими її лауреатами стали Н. Забіла (1972), І. Багмут (1973), О. Іваненко (1974), Ю.
Збанацький (1975). На республіканській нараді з питань дитячої літератури 1978 р. зверталася
увага на поглиблення роботи з молодими талантами, що пишуть для дітей, на удосконалення
шкільних програм.

Активно працював на ниві літератури для дітей у 70-ті роки Віктор Близнець (1933 – 1981). Творча
спадщина письменника складається із збірки оповідань “Ойойкове гніздо” (1963), повістей
“Паруси над степом” (1965), “Землянка” (1966), “Древляни” (1968), “Звук павутинки” (1970),
“Мовчун” (1972), “Женя і Синько” (1974), роману “Підземні барикади” (1977), збірки оповідань
“Як народжується стежка” (1977), повісті-казки “Земля світлячків” (1979). Твори про дітей і для
дітей В. Близнець писав у період обмеження творчих свобод, позначених ідеологічним пресингом
адміністративно- бюрократичної системи. Книги письменника не вписувалися у соцреалістичні
схеми й канони, позначені щедрою вигадкою, веселою грою зі словом.

Як і кожний великий талант, Григір Тютюнник (1931 – 1980) частину свого серця віддав дітям. З
1970 року письменник активно працював у галузі дитячої літератури. Цього року видав збірку
оповідань для дошкільнят “Ласочка”. Пізніше – збірки оповідань і казок “Лісова сторожка” (1971),
“Степова казка” (1973), “Однокрил” (1974). Дітям старшого віку Григір Тютюнник присвятив
оповідання “Зав’язь”, “На згарищі”, “Дивак”, “Смерть кавалера”, “Сито, сито”, “Обнова” та ін. і
повісті “Облога”, “Климко”, “Вогник далеко в степу”. Письменнику вдалося в цих творах з
надзвичайною проникливістю розкрити душу маленької людини, її найпотаємніші почуття і мрії.
На автобіографічному матеріалі побудовані повісті “Облога”, “Климко”, “Вогник далеко в степу”.
Вони продовжують одна одну, відтворюючи певні часові періоди в житті українського народу –
початок війни, роки фашистської окупації, повоєнні часи – і водночас розкривають етапи
формування цілого покоління, дитинство якого припало на війну, а змужніння – на нелегку
відбудову.

Микола Вінграновський (1936 – 2004) належить до когорти шістдесятників. Його перша поетична
книга “Атомні прелюди” побачила світ 1962 року. Перша книга для дітей – “Андрійко-говорійко”
(1970) – була пов’язана з народженням сина Андрія. У своїх наступних творах для маленьких
читачів автор оспівав чудову українську природу, подарував дітям радість сонця, річки, квітів,
трав, комах. У багатьох поезіях (“Мак і кіт”, “Хто воно?”, “Маленьке зайченятко”, “Гуси”,
“Почапали каченята” та ін.). М. Вінграновського діють тваринки, які дивуються красою
навколишнього світу і спонукають до цього своїх читачів. Проза М. Вінграновського протестує
проти війни, людського зла, байдужості, черствості. У центрі уваги письменника – людина і
природа, людина і тварини, птахи, їх стосунки.

У 80-ті роки видавництво “Веселка” стало одним з найбільших видавництв літератури для дітей у
світі. Щорічно там друкувалося 240 – 250 назв книг загальним тиражем понад 40 мільйонів
примірників. Тут друкувалися переклади творів народів СРСР, зарубіжних країн, молоде
покоління українських письменників. На сторінках цього видавництва заявили про себе Оксана
Сенатович, Анатолій Костецький, Тамара Коломієць, Ірина Жиленко.

Перу Ірини Жиленко (нар. 1941 р.) належить низка збірок для дітей: “Достигають колосочки”
(1964), “Вуличка мого дитинства” (1978), “Двічі по два –дорівнює кульбабці” (1983), “Казки про
буфетного гнома” (1985), “Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді
помилятися номером” (1986). Твори, що увійшли до цих збірок, випромінюють добро, оптимізм,
вони насичені атмосферою, свята, радості, добра, казки, що так необхідні дітям і є прикметною
ознакою мистецького кредо письменниці.

Щирими материнськими інтонаціями насичені поезії Тамари Коломієць (нар. 1935 р.). Поетесі
належить авторство понад 30 дитячих збірок, серед яких “Хиталочка-гойдалочка”, (1965),
“Помічники” (1966), “Недобрий чоловік Нехай” (1967), “Котилося котильце” (1969), “Червоний
пароплав” (1971), “Луговий аеродром” (1972), “Починаються дива”, “Хто розсипав роси” (1975),
“Візьму вербову гілочку” (1983), “Найперша стежечка” (1985), “Пісня джерельца” (1986), “Дощик-
накрапайчик” (1988), “Веселе місто Алфавіт” (1991) та ін. У них – вірші, колисанки, казки,
пісеньки, загадки, лічилки. Поетеса майстерно обігрує предмети побуту, домашніх і диких тварин.
Ігрова атмосфера присутня майже у кожному творі. Півники, зайчики, гноми, братики й сестрички
– усі граються. Грайлива педагогіка Т. Коломієць ненав’язлива, цікава, добра. Письменниця навіть
в коротких віршиках подає привабливі образи, використовує цікавий і захоплюючий сюжет, що
подобається маленьким читачам.

Перу Євгена Гуцала (1937 – 1995) належать збірки оповідань “Люди серед людей” (1962), “Яблука
з осіннього саду” (1964), “Хустина шовку зеленого” (1966), “Запах кропу” (1969). Вони
переконали читачів, що Є. Гуцало – самобутній новеліст. Автор залюбки писав про дітей і світ
дитинства. У 1969 році вийшла збірка оповідань “У лелечому селі”, що стала однією з кращих в
сучасній українській літературі про дітей. Юним читачам написано книги новел “Олень Август”
(1965), “Пролетіли коні” (1966), “З горіха зерня” (1967), “У лелечому селі” (1969), “Дениско”
(1973), “За обручем” (1976), “Зелене листячко з вирію” (1977), “Сайорра” (1980), “Жовтий
гостинець” (1981) та ін. Після смерті письменника з’явилася збірка оповідань “Діти Чорнобиля”
(1995), в якій автор намагався правдиво розповісти про трагічне буття дітей післячорнобильської
України.

У 90-х роках українська дитяча література збагатилася народознавчою тематикою (Л. Павленко
“Квіт папороті”), цікавими творами на тему етнопедагогіки (Г. Кирпа “Забавлянки мами
Мар’янки”, розмаїттям абеток Г. Чубач, Т. Коломієць, Л. Полтава, І. Малкович, І. Січовик).

До юного читача повертається заборонена раніше спадщина (твори Б.-І. Антонича, О. Олеся, В.
Винниченка, М. Йогансена), художній доробок письменників діаспори (Л. Полтава, О. Мак, І.
Качуровський, Г. Мазуренко, К. Перелісна та ін.).

Дмитро Білоус (1920 – 2004) прийшов в літературу для дітей у ІІ пол. ХХ ст. З’явилися друком
його книги “Упертий Гриць” (1959), “Пташині голоси” (1961), “Лікарня в зоопарку” (1962), “Сад
на Лисій горі” (1972), “Гриць Гачок” (1986) та ін. У них письменник торкнувся традиційних
образів і сюжетів: садіння саду, виховання учнів, допомога старшим тощо. Наприкінці свого
творчого шляху поет створив три збірки для дітей, що докорінно відрізнялися від усіх попередніх.
Це “Диво калинове” (1988), “Чари барвінкові” (1994), “За Україну молюся” (2000). У них поет
заговорив з дітьми про національне диво – українську мову.
Творчій манері Анатолія Костецького (нар. 1948 р.) притаманне, вміння поєднувати повну
серйозність із гумором та іронією; дитячі мри, фантазії – з реальністю навколишнього світу.
Кожна книжка Анатолія Костецького – чи то поетична, чи то прозова – зустрічається школярами з
радістю. Письменник віддає багато часу перекладам творів для дітей з англійської, німецької та
деяких слов'янських мов. Він також автор багатьох наукових праць із питань теорії, історії та
критики дитячої літератури.

Наприкінці ХХ ст. до українського читача прийшла заборонена раніше література. Твори

письменників, які працювали для дітей в еміграції, сьогодні доступні широкому колу читачів,
уведені в шкільні програми. Іван Багряний, Ольга Мак, Катерина Перелісна, Роман Завадович,
Микола Щербак, Віра Вовк, Леонід Полтава – далеко не повний перелік авторів, творами яких
збагатилася в останні роки українська література для дітей. Вони – різні за жанрами (загадки,
вірші, оповідання, казки), тематикою, сюжетобудовою. Проте всі об’єднані великою любов’ю до
України, нашого народу, несуть у собі потужний естетичний та виховний потенціал.

Оновленою вступила література для дітей у ХХІ століття. Об’єктивні зрушення, що відбулися в
сучасному українському літературознавстві, змінили критерії оцінки й інтерпретації художніх
творів, літературних явищ, подій тощо. Торкнулося це і літератури для молодшого читача. Довгий
час її намагалися пристосувати до життя, до придуманих ідеологічних схем. При цьому
зневажалася глибинна суть, належність до мистецтва, зневажався той величезний моральний
потенціал, яким вона володіє. Вираз “виховна функція дитячої літератури”, що був таким звичним
для вітчизняного літературознавства упродовж багатьох десятиліть і обумовлював її специфіку,
канув в історію. У сучасному підході до розгляду творів для дітей зважаємо на ідеально-вічну
шкалу та систему цінностей (Бог, милосердя, доброта, порядність, істина) та практично-реальні
норми (любов до рідної землі, рідної оселі, до навчання, праці, повага до батьків тощо), без яких
не може бути повноцінного становлення особистості. Специфічною сьогодні стала письменницька
майстерність художньо-образного втілення у творі цих норм і цінностей виключно естетичними
засобами.

5. Особливості розвитку дит. літ.кінця ХХ-поч.ХХІ ст

Розвиток дитячої літератури на перехідному етапі від кінця XX до початку XXI століття
відзначався рядом особливостей:

1. Розширення різноманітності жанрів: Дитяча література стала більш різноманітною за жанрами.

Вона охоплює різні жанри від класичних казок і пригодницької літератури до фентезі, наукової
фантастики, графічних романів і літератури про соціальні проблеми.

2. Вищий рівень літературної якості: Сучасні автори дитячої літератури звертають більше уваги на
якість написання своїх творів, що робить їх більш привабливими для батьків і педагогів.

3. Розширення географічного спектру: Дитячі книги та ілюстрації все частіше представляють

культури та традиції різних країн світу, що допомагає дітям розширювати свої знання та
розуміння про різні культури.

4. Розвиток рівня гендерної рівності: Сучасна дитяча література активно просуває рівність статей
та включає різноманітні персонажі, що відображає різні ролі та ідентичності.

5. Використання технологій: Розвиток технологій сприяє створенню інтерактивних електронних

книг, мультимедійних додатків та аудіо-книг, що робить процес читання більш привабливим і
відповідає сучасним уподобанням дітей.

6. Більший акцент на соціальних питаннях: Деякі сучасні дитячі книги ставлять перед собою
завдання відкрито висвітлювати теми як дружби, дискримінації, різниці в культурі, екології та
інших соціальних питань.

7. Зростання популярності дитячої літератури для молодших підлітків: Сучасні автори активно
працюють над книгами для молодших підлітків, де заслуговують уваги питання ідентичності,
самопізнання та важливості моральних цінностей.

8. Збереження класичних творів: Класичні дитячі казки та книги продовжують залишатися

актуальними і популярними, і їх перевидання та інтерпретації знаходять нових читачів.

В цілому, сучасна дитяча література відзначається багатством можливостей і багаторівневим

підходом до задоволення інтересів та потреб дітей різних вікових груп.

Художня література для дітей кінця ХХ - початку ХХІ століття схожа на модель читання
дорослих. Юні читачі надають перевагу жанрам масової літератури (дитячі детективи, “дівочі”
романи, трилери, комікси) та корельованим жанрам (психологічна повість, казково-побутові
історії) або таким, у яких переплітаються реальність і видумка (фентезі, фантастика). Зберігаються
традиційні теми: протистояння добра і зла, стосунки з дорослими, проблеми шкільного життя.
Окрім вищевказаних, специфічними рисами дитячої літератури є такі: трансформація “вічних”
сюжетів й образів; орієнтація на моду на сучасну культуру; інтертекстуальність; використання
розмовного мовленнєвого стилю; загострення конфліктів; заглиблення психологічних колізій;
широке використання прийомів саспенс (“suspense”) та екшен (“action”). Головним героєм у
книжках можуть виступати: звичайна або з надздібностями дитина, “колективний герой” (від
трьох до шести осіб), чарівні та казкові персонажі. Проте усі вони копіюють поведінку та стиль
життя дорослої людини. Показовою тенденцією дитячої літератури перехідного періоду є явище
мультикультуризму, яке сприяє підготовці дитини до життя у різнорідному суспільстві. Іншою
особливістю виступає мультимедійність - кінематографічний характер прози та супроводження
письмового твору похідною продукцією (ігри, фільми, творчість фанів у мережі Інтернет).

Враховуючи всю складність і багатогранність феномену дитячої літератури, перспективи

подальших наукових пошуків вбачаємо у вивченні нових її аспектів.

6. Дитяча періодика («Ластівка», «Приятель дітей», «Бібліотека для молодіжі»,

«Дзвінок» та ін.), її особливості і розвиток
ДИТЯ́ ЧА ПЕРІО́ ДИКА – періодичні видання, призначені для дітей. Початком укр. Д. п. вважають
появу 1869 у Львові додатка до ж. «Учитель» М. Клемертовича «Ластовка» (1875–81 – самост.
тижневик). 1878–81 виходив двотижневик «Приятель детей» І. Трембицького (Коломия,
нині Івано-Фр. обл.), 1881–83 – додаток до г. «Слово» Б. Дідицького «Новість» (Львів). Проте осн.
традиції Д. п. заклав львів. ж. «Дзвінок» (1890–1914) Руського пед. товариства. У Центр. і Сх.
Україні відомим дит. журналом того часу був місяч. додаток до г. «Рід-ний край» – «Молода
Україна», який 1908–12 та 1914 видавала Пчілка Олена в Києві. Серед ін. дит. видань поч. 20 ст. –
ілюстров. двотижневий ж. «Волошки» (ред. Н. Романович-Ткаченко; виходив у Києві 1917), ж.
«Ранок» (ред. С. Русова) у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельн. обл.), «Світ дитини» у Львові
(1919–39). За рад. часів Д. п. була спрямована на виховання юного покоління у дусі відданості
ідеям КП. Зокрема у Харкові від 1922 (з перервою 1928–38 та 1941–44) виходила г. «Юный
спартак» (1924–28 та від 1944 – «Юный ленинец», 1938–41 – «Юный пионер», 1991 на її базі
створ. г. «Перемена» демократ. спрямування), від 1923 (з перервою 1941–49) – ж. «Червоні квіти»
(від 1931 – «Піонерія», від 1950 – у Києві, від 1990 – «Однокласник»), від 1925 – г. «На зміну» (від
1934 – у Києві, від 1943 – «Зірка»), 1925–33 – ж. «Друг дітей», від 1928 – літ.-худож. журнал для
молодших школярів «Жовтеня» (від 1945 – «Барвінок» у Києві), від 1960 – у Києві ж. «Малятко».
У цих виданнях опубл. низку творів для дітей (зокрема П. Тичини, М. Трублаїні, Н. Забіли, О.
Іваненко, В. Бичка, П. Панча, Ю. Збанацького, М. Стельмаха, П. Воронька, І. Хоменка, М.
Пригари, Л. Письменної, Б. Харчука, Б. Чалого, В. Нестайка, Б. Чайковського, Б. Комара),
спрямованих на виховання любові до України, її історії, поваги до історії та культури народів
світу. Від 1960-х рр. укр. Д. п. утверджувала імена молодих письменників, серед яких – В.
Симоненко, В. Близнець, Ю. Ярмиш, В. Кава, Є. Гуцало, М. Вінграновський, В. Скомаровський, В.
Чухліб, М. Сингаївський, Ю. Сердюк, В. Малець, А. Давидов, А. Качан, А. Костецький, І.
Малкович, Я. Гоян, В. Василашко, О. Шевченко, А. Потапова, О. Єфимов. Унаслідок екон.
негараздів від поч. 1990-х рр. значно зменшився наклад деяких дит. видань. Однак навіть у часи
скрути з’являються нові часописи для дітей, зокрема ж. «Соняшник» (1990, Київ), що започаткував
співпрацю з письменниками укр. діаспори та публікацію матеріалів укр. і англ. мовами; ред.
листується з дітьми укр. діаспори у світі. У 1990-і рр. у Києві засн. гуморист. двотижневу г.
«Перченя», ж. «Пізнайко», «Чомусик», «Умійко», видання коміксів. Започатковано низку видань
різноманіт. тематики: наук.-худож. ж. «Паросток», пізнав.-пригодн. ж. «Немо», наук.-популяр.
журнал для дітей та всіх, хто любить природу, «Юный натуралист», журнал з образотвор.
мистецтва для дітей та юнацтва «Колесниця мистецтв», для дітей молодшого віку «Світ
дитини», «Дивосвіт: Казки, легенди, міфи», метод. журнал з англ. мови для молодших школярів
«Словознайка» (текст укр. та англ. мовами), журнал-розмальовка для малят «Розмалюйко». Серед
сучас.дит. видань багато російськомовних: «Почемучка», «Азбука природы», для дівчаток
«Алиса» (усі – Київ), наук.-популяр. альманах «Здравушка: рецепты здоровья и долголетия»
(Дніпропетровськ), краєзнав. журнал для школярів, учителів та батьків «Крымушка» (Сімфе-
рополь). На книжк. ринку стали відомими ж. «Біла ворона», «Джміль», «Добрик», «Не журись»,
«Стежка», «Та-ра-ра», християн. ж. «Тропинка». Серед регіон. журналів – «Клас!», «Класні ігри»
(обидва – Тернопіль), «Юнацтво» (Львів; популяризує пласт. рух в Україні), «Карусель» (Харків).
Перші дит. видання укр. діаспори в США, Канаді, які виходили до 2-ї світової війни, не набули
популярності. У США 1954 засн. ж. «Веселка» як додаток до г. «Свобода», 1955 – ж. «Готуйсь»;
популяр. жін. ж. «Наше життя» веде рубрику для дітей «Нашим малятам». Серед укр. видань Д.
п. Німеччини, започаткованих у 1940-х рр., – «Сонечко», «Школярик», «Малі друзі». Укр. дит.
період. видання існують у Словаччині, Польщі (ж. «Веселка») та ін. країнах.