Екзаменаційні питання

1. Обґрунтуйте предмет і завдання джерелознавства історії України.

Предмет історичного джерелознавства складають: закономірності

формування джерельної бази історичної науки в цілому та окремих груп
джерел і відображення в них процесу історичного розвитку, їх
функціонування в історичному дослідженні, функціонування
джерелознавства в системі історичної науки.
Можна виділити декілька основних груп закономірностей, що складають
предмет історичного джерелознавства:
Перша група охоплює закономірності виникнення джерел та відображення
ними явищ реального історичного процесу.
Друга група закономірностей характеризує відношення "джерело-наукове
історичне знання". Основне покликання джерел — слугувати носієм
історичної інформації. Джерельна інформація, сприйнята та опрацьована
істориком, перетворюється на наукове історичне знання, в чому виражається
ще одна закономірність функціонування джерел в історичній науці.
Третя група закономірностей відбиває процеси функціонування самого
джерелознавства, а також його компонентів у системі історичної науки,
характеризує відношення "джерелознавство-історична наука".
Значення історичних джерел, розуміння складності розкриття їхнього
змісту, необхідність удосконалення роботи дослідників з джерелами — все
це зумовило виділення джерелознавства в спеціальну галузь наукових
історичних знань, у спеціальну науку про історичні джерела, що має свій
предмет і завдання, — як теоретичні, так і практичні (прикладні).
До теоретичних завдань джерелознавства належать:
1) Розробка загальної теорії джерелознавства систематизування знань про
природу історичних джерел.
2)Опрацювання теоретичних проблем джерелознавства окремих компонентів
історичної науки
3) Вироблення принципів та методів наукового дослідження історичних
джерел і використання джерельної інформації.
До практичних завдань джерелознавства можна віднести такі:
1) Вдосконалення наукових методичних прийомів.
2) Аналітико-інформативне вивчення окремих джерел або їх комплексів.
3) Забезпечення історичних досліджень вірогідними джерелами і
фактичними знаннями.
4) Формування на базі джерел сукупності наукових фактів.
2. Висвітліть основні етапи розвитку історичного джерелознавства.
Воно зародилося у найдавніші часи і невіддільне від основних етапів
становлення й розвитку історичної науки. Уже в працях античних авторів –
Геродота, Таціта, Фукідіда, Лівія, Страбона, Саллюстія та ін. —
простежуються спроби критичного використання джерел, зіставлення їх з
іншими носіями відомостей. Якщо Геродота вважають "батьком історії", то
Фукідіда можна назвати "батьком джерелознавства", оскільки його "Історія"
ґрунтувалася на багатьох джерельних документах — договорах, деклараціях,
законах, листах, власних спостереженнях.
Витоки українського джерелознавства пов'язані з княжою добою, з
хронікально-документальними та іншими творами праукраїнських істориків.
У Київській, а згодом у Галицько-Волинській і Литовсько-Руській державах
зародилося і сформувалося дбайливе, відповідальне і бережливе ставлення до
історичної пам'яті та історичних джерел. Найдавніші літописні зведення, що
дійшли до нашого часу, базуються на значному колі різноманітних джерел —
пам'ятках попереднього літописання, хроніках, текстах договірних і уставних
грамот, листах, літературних творах, а також міфах, легендах тощо.
Традиції залучення джерел у давньоукраїнському літописанні дістали
логічне продовження і збагачення в козацько-гетьманську добу. Хроніки,
щоденники, козацько-старшинські та інші літописи, зокрема Самовидця,
Самійла Величка, Григорія Граб'янки, праці Симоновича, Рігельмана та
інших дослідників не тільки фіксували найважливіші поточні події, а й
ув'язували їх з віддаленішим минулим, ґрунтувалися на різноманітних
джерелах: документах військових канцелярій, універсалах, грамотах, листах,
пам'ятках фольклору.
Ще в середньовіччі, особливо в епоху Відродження, були започатковані
археологічні розкопки, збирання, колекціонування і систематизація
антикварних пам'яток матеріальної та духовної культури предків. Італійські
гуманісти Петрарка і Лоренцо Валла з допомогою критичного методу
переконливо довели факт підробки середньовічних грамот, зокрема так
званого "Дару Костянтина".
Епоха Просвітництва справила великий вплив на розвиток історичних
знань, збагачення їх джерел в Україні. Велику роль у підготовці українських
просвітників і мислителів відіграли Луцький, Львівський, Київський,
Харківський колегіуми, Острозька та Києво-Могилянська академії, в яких
історія, побудована на джерелах, поступово стала самостійною навчальною
дисципліною. Києво-Могилянську академію можна вважати колискою
історичної науки в Україні.
 З середини XIX ст. розпочався новий етап у розвитку європейської
історичної науки в цілому та джерелознавства зокрема. Провідником нового
напряму історичної думки виступив професор Берлінського університету
Леопольд фон Ранке, якому вдалося створити унікальний напрям і наукову
школу німецької класичної історії 1 . Її представники проголосили основним
завданням історіографії фіксацію історичних фактів, що містяться в
"першоджерелах", створених очевидцями або сучасниками подій. Основна
увага приділялася дослідженню документів зовнішньополітичних інститутів
різних держав, а методика джерелознавчого аналізу зосереджувалася
здебільшого на зовнішній критиці джерел.
Одним із піонерів збирання і наукового осмислення українських історичних
пісень, дум, інших джерел народної творчості • був М. Максимович —
перший ректор Університету Св. Володимира, видатний історик, етнограф,
знавець старовини. Він став ініціатором створення в Києві Археографічної
комісії для збирання і вивчення старожитностей, їхнього порятування від
нищення. Праці М. Максимовича з історії Києва, українського козацтва,
Хмельниччини та інші побудовані на великому джерельному матеріалі,
завдяки чому вони не втратили свого значення й сьогодні.
В. Антонович уперше в Україні розробив і прочитав студентам у 1879 р.
джерелознавчий курс з української історії.
У 80-х роках XIX ст. розпочалася наукова діяльність видатного
українського історика, історіографа і джерелознавця Д. Багалія. Вчений свого
часу читав курс історіографії у Харківському університеті. Він визначав її як
наукову дисципліну, що, з одного боку, займається оглядом джерел, а з
іншого — подає виклад історії історичної науки. Тобто фактично курс Д.
Багалія складався з двох частин — джерелознавства та історіографії.
Вкрай негативний вплив на радянське історичне джерелознавство справили
насадження ідеології тоталітаризму, практика репресій і переслідувань.
Школа "Анналів" приділяла значну увагу проблемі відбору джерел,
розробила нові джерелознавчі методи, зокрема ретроспективний.
Одним із центрів джерелознавчих досліджень залишається історичний
факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і його
кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки.

3. Визначте завдання та функції історичного джерелознавства.

До теоретичних завдань джерелознавства належать:
1) Розробка загальної теорії джерелознавства систематизування знань про
природу історичних джерел
2)Опрацювання теоретичних проблем джерелознавства окремих компонентів
історичної науки
3) Вироблення принципів та методів наукового дослідження історичних
джерел і використання джерельної інформації.
До практичних завдань джерелознавства можна віднести такі:
1) Вдосконалення наукових методичних прийомів.
2) Аналітико-інформативне вивчення окремих джерел або їх комплексів.
3) Забезпечення історичних досліджень вірогідними джерелами і
фактичними знаннями.
4) Формування на базі джерел сукупності наукових фактів.

З цих труп завдань випливають найважливіші функції історичного

джерелознавства. Основними з них є пізнавальна, світоглядна і прогностична
функції.
Пізнавальна функція забезпечує глибоке проникнення в походження і
природу джерел, їх зміст та інформативний потенціал, ґрунтовне з'ясування
достовірності джерельних відомостей.
Світоглядна функція спрямована на повніше використання джерел у
формуванні наукового світогляду, історичної свідомості, на виявлення
закономірностей історичного процесу.
Важливу роль відіграє прогностична функція джерелознавства, яка
відкриває широкий простір для пошуку, виявлення і включення до наукового
обігу нових, досі невідомих джерел, здобування нової інформації з уже
оприлюднених пам'яток. Усі ці та інші функції мають конструктивну
спрямованість, оскільки привертають увагу істориків-джерелознавців до
"вузьких місць", недоліків, сприяють збагаченню джерельної бази. А це,
своєю чергою, дуже важливо, оскільки без опори на джерела неможливо
створити наукову історію, а без глибокого знання минулого не можна
зрозуміти сучасність і "заглянути" у день завтрашній.
Кожен новий етап розвитку історичної науки та археографічної практики
висуває перед джерелознавством нові завдання.

4. Висвітліть термінологічний апарат джерелознавства.

Одним із основних теоретичних завдань будь-якої науки є впорядкування
системи понять і термінів, якими дана наука оперує. Упорядкована система
термінів передбачає перегляд існуючих понять, вилучення застарілих, що
суперечать досягненням науки, та впровадження нових, які відображають її
новітні тенденції. Впорядкована термінологія є однією з ознак динамічного
розвитку науки, критерієм оцінки її стану.
 Слід зазначити, що сучасна українська історична наука та історичне
джерелознавство надають першорядного значення проблемі впорядкування
термінології. Свідченням цього може слугувати і той факт, що протягом
останніх років в Україні вийшло більше понятійно-термінологічних
довідників з різних галузей історичної науки, ніж за весь період радянської
історіографії.
Упорядкована термінологія передбачає, що терміни й визначення
розглядаються в єдності один з одним. Упорядкована система термінів
передбачає перегляд понять, що вживаються наукою, вона ніби підсумовує
певний етап розвитку науки.
Упорядкування джерелознавчої термінології — тривалий і складний
процес, що відбувається по етапах. Найважливіший з них — складання
переліку термінологічних понять, до якого мають входити всі терміни —
синоніми, антоніми, з їхніми розгалуженнями, зі вказівкою галузей їхнього
застосування, з посиланнями на джерела. У переліку важливо розкрити
етимологію термінів, їхнє походження та функціонування. Перелік дає
можливість чітко виявити суперечності існуючої термінології, і є
передумовою переходу до наступного важливого етапу — складання
нормативного термінологічного словника.
Регламентація термінології — тривалий і складний процес, проте він дає
можливість знайти спільні підходи до узгодженого вживання термінів.

5. Визначте субдисциплінарні напрями джерелознавства.

Найбільш обґрунтовану структуру джерелознавства розробив у докторській
дисертації, а згодом і в ряді підручників український дослідник М.
Варшавчик. В укладеній ним схемі структура джерелознавства розглядається
у чотирьох аспектах: логічному, предметному, функціональному та
субдисциплінарному.
Субдисциплінарний аспект висвітлює взаємозв'язок історичного
джерелознавства з комплексом спеціальних історичних (джерелознавчих)
дисциплін (СІД). Системний аналіз структури джерелознавства дає
можливість з'ясувати місце і роль у ній спеціальних історичних дисциплін,
які вважаються підлеглими джерелознавству, є його субдисциплінами.
Будучи підсистемою джерелознавства, спеціальні історичні дисципліни самі
виступають як система, що має власну структуру.
Найбільш обґрунтованим і чітким нам видається поділ спеціальних
історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є
вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика — монети, сфрагістика
— печатки, геральдика — герби); 2) дисципліни, що розробляють спеціальні
методи роботи з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні
джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія —
зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія — системи літочислення
тощо). Відрізняються ці класи предметом дослідження. Нерідко вони можуть
вивчати одні й ті ж джерела, проте кожна з дисциплін використовує свої
специфічні методи, пристосовуючи їх до різних за формою, змістом та
функціями у суспільстві джерел. Так, маючи загальний з джерелознавством
об'єкт вивчення, зазначені дисципліни вирішують окремі питання, що
допомагають історику дістати комплексне, досить повне уявлення про дане
джерело.
Сьогодні комплекс спеціальних історичних дисциплін має визначену галузь
дослідження, охоплюючи різноманітні напрями вивчення історичних джерел
і налічує майже 80 назв. СІД самостійно вирішують спеціальні питання
джерелознавчого характеру. Водночас виникнення і розвиток комплексу СІД
перебуває у прямій залежності від розвитку власне історичної науки.
Особливості методичних прийомів спецдисциплін зумовлені специфікою
носіїв різнопланової історичної інформації та унікальністю предмета їхнього
дослідження. Ефективність прийомів роботи з джерелами залежить від рівня
розробки теоретичних питань кожної з дисциплін, а головне — від розробки
загальних проблем джерелознавства, оскільки завдання і дослідницькі
прийоми джерелознавства та спецдисциплін тісно пов'язані між собою. З
огляду на це доцільно розрізняти дві групи спецдисциплін. До першої з них
відносимо боністику, вексилологію, геральдику, нумізматику, сфрагістику,
фалеристику та деякі інші, а до другої — герменевтику, криптографію,
метрологію, палеографію, текстологію, хронологію тощо.

6. Проаналізуйте джерельну базу історичних досліджень.

Джерельна база – це сукупність джерел, на які спирається історичне
пізнання. Одним із перших термін "джерельна база" (на противагу термінові
"джерелознавча база") запровадив С. Шмідт у 60-ті роки XX ст. За
визначенням М. Ковальського та Ю. Святця, джерельна база — це сукупність
(система) джерел різноманітних типів, родів, видів та різновидів, що
акумулюють оптимальну інформацію про історичний процес, явище, подію.

Довідник з джерелознавства історії України розглядає джерельну базу як

сукупність джерел, на які спирається історичне пізнання. Вона включає в
себе джерела, що є продуктом людської діяльності, а також ті, що не
залежать від неї: природничі, географічні та ін.
За своєю структурою джерельна база нагадує компоненти джерельної
інформації. Вона має два основних рівня: а) первісна, або початкова,
джерельна база, що сформувалася паралельно з подіями чи невдовзі після
них. Ця початкова база внаслідок стихійних лих, соціальних катаклізмів,
революцій, воєнних подій, недбайливого зберігання або цілеспрямованих
акцій частково, а інколи й повністю, могла бути втраченою; б) реальна
джерельна база — джерельний корпус або комплекс джерел, що зберігся до
наших днів.
Реальна джерельна база ділиться на дві великі підгрупи: 1) актуалізована
джерельна база, тобто історіографічно засвоєна шляхом публікацій
археографічного характеру, аналізу або цитування в наукових дослідженнях;
2) потенційна джерельна база, що реально існує, але невідома історикам.
Вона може бути виявленою, дослідженою і оприлюдненою. Реальна база
неухильно збагачується в результаті пошуку, виявлення існуючих, але ще не
відомих і не залучених до наукового обігу джерел.
Межі джерельної бази, її склад і характер завжди визначаються
проблематикою і характером дослідження. Вона має хронологічні й
географічні ознаки.
Багату і різноманітну джерельну базу має історія українського народу, яка
у хронологічному вимірі охоплює джерела з часів палеоліту і до наших днів,
а в географічних межах включає як етнічні землі, на яких безпосередньо
формувався український етнос, так і країни, в яких проживали чи
проживають українці, в яких зберігаються документальні та інші пам'ятки з
історії України. При цьому слід мати на увазі, що історія України це не лише
історія українців, а й тих етнічних груп і народів, які мешкали або мешкають
на її території. Це означає, що до джерельної бази історії України відноситься
увесь комплекс історичних джерел, що містять будь-які відомості як про
праукраїнців та українців, так і про етнічних поляків, євреїв, росіян, німців,
кримських татар, греків, болгар, вірмен, караїмів, угорців, білорусів,
молдаван, інших етнічних груп, які з найдавніших часів проживають на
українських землях.

7. Визначте класифікацію історичних джерел.

Однією із вузлових проблем теорії і практики історичного джерелознавства
є класифікація джерел. Одну з перших спроб обґрунтування наукової
класифікації джерел здійснив німецький учений Е. Бернгейм (1850—1942).
Для виявлення властивостей і особливостей джерел він поділив їх на два
логічні класи, виходячи з їхньої близькості до фактів: на історичні залишки
та історичні традиції (перекази).
Щоб охопити все розмаїття, все багатство джерельної бази,
диференціювати, опрацювати й осмислити її, необхідно здійснити
класифікацію історичних джерел. Проблема диференціації джерел, поділу їх
на класи, групи, типи, роди, види, різновиди з давніх часів привертала увагу
істориків, відпрацьовувались різноманітні підходи до класифікації, її
принципи і прийоми.
В існуючій навчальній літературі з джерелознавства простежується кілька
підходів до класифікації джерел — за типами і видами (В. Довгопол, Г. Лях,
М. Матвієнко), за змістом (І. Ковальченко, В. Борщевський), за походженням
(В. Стрельський, С. Валк). Проте найбільше визнання здобули комплексні
або комбіновані схеми (М. Варшавчик, М. Ковальський) з акцентом на мету,
спрямованість, призначення творінь людини, що відклалися як історичні
джерела.
Класифікація джерел об'єктивно зумовлюється двома головними
функціями джерелознавства: евристичною й аналітичною. Евристична
функція забезпечує пошук, виявлення джерел, орієнтацію в них (що особливо
важливо, зважаючи на їхню різноманітність), вивчення сукупності певних
груп історичних пам'яток, що стосуються окремих країн, регіонів або епох.
Аналітична функція полягає у розробці методів аналізу історичних джерел,
виявлення в них необхідної інформації, перевірки її достовірності.
Групування об'єктів за найбільш суттєвими ознаками або їх сукупністю
називають природними класифікаціями. Цим вони відрізняються від
"штучних" класифікацій, за основу яких беруться інші ознаки, зумовлені
насамперед практичними цілями.
Сучасне джерелознавство розглядає класифікацію джерел як поділ всієї
їх маси на групи за певною суттєвою спільною ознакою, характерною
для кожної групи.
Основними принципами класифікації джерел є об'єктивність,
історизм, науковість, зв'язок з дослідницькою та педагогічною
практикою.

8. Класифікаційні ознаки і критерії класифікації джерел.

Поняття класифікаційної ознаки пов'язане з виявленням найбільш
суттєвої, основної риси джерела. Якщо взяти всю сукупність історичних
джерел, весь їх корпус, то можна виявити ряд спільних, споріднених або
схожих рис усіх джерел, більшості з них або окремої частини. Такими
загальними рисами є природно-історичне походження джерел, їх
суб'єктивно-об'єктивний характер, спільні форми кодування інформації.
З'ясовуючи домінуючі ознаки, що можуть бути покладені в основу
класифікації, слід висловити кілька попередніх застережень. Ідеться
насамперед про відхід від звуженого трактування історичних джерел,
віднесення до них не лише тих, що є результатом людської діяльності і
найповніше відображають історичний процес (пам'ятки матеріальної і
духовної культури), а й тих, що існували або існують незалежно від
цілеспрямованої діяльності людини і зумовлюють розвиток суспільного
життя, впливають на хід історичного процесу і без урахування яких не можна
реконструювати цей процес у повному обсязі. Це природно-географічне
середовище, клімат, корисні копалини, екологія, природні катаклізми (повені,
зсуви, землетруси), техногенні катастрофи тощо. Отже, ці, здавалося б поза-
історичні, явища в умовах інтеграції наук про природу і суспільство
набувають історичного характеру і потребують для дослідження відповідних
джерел.
Домінуюче місце у джерельній базі історичної науки займають
джерела історичного походження, тобто створені у процесі людської
діяльності в минулому, які тому й називають історичними. Вони
представлені у вигляді пам'яток матеріальної і духовної культури, залишків
минулого життя, документальних свідчень сучасності. Для цього основного
класу джерел характерним є ряд ознак, на основі яких можна виділити
споріднені групи і відповідно досліджувати їх. Ці споріднені ознаки
стосуються таких критеріїв, як походження джерела, його авторство, вигляд,
внутрішня організація, структура, зміст, спосіб кодування інформації. Вибір
одного або кількох критеріїв і відповідних ознак джерел має визначальне
значення для характеристики класифікаційної схеми і залежить від мети і
завдань того чи іншого дослідження, від онтологічного вивчення джерел.
На думку І. Ковальченка, вся сукупність історичних джерел може бути
класифікована, тобто поділена за таким критерієм, як спосіб фіксації
інформації про дійсність, на чотири групи або категорії: речові, писемні,
зображальні (зображально-графічні), фонічні. Отже, за основну ознаку тут
взято саме спосіб відображення інформації. Як класифікаційна ознака
можуть використовуватись засіб передачі відомостей, зовнішні і внутрішні
характеристики джерела.
Оскільки кожне історичне джерело характеризується рядом ознак, то як
основні беруться ті, що найповніше віддзеркалюють мету його створення і
найбільше відбивають мету дослідження. Вибір цих домінуючих ознак
завжди є певною мірою умовним, а тому й будь-яка класифікаційна система є
також умовною.

9. Обґрунтуйте схеми і моделі класифікації джерел.

 Під поняттям класифікаційної схеми чи моделі розуміють сукупність тих
чи інших параметрів групування джерел за обраними домінуючими ознаками
з метою ґрунтовного їх дослідження і здобуття найповнішої і
найдостовірнішої інформації.

Наукознавство розрізняє два основних види класифікації — природну і

"штучну", або допоміжну. У джерелознавстві ширше застосовується
природна класифікація джерел, яка ґрунтується на відпрацьованих
джерелознавчою наукою і практикою принципах і критеріях.

Різновиди класифікації джерел

За способом кодування та відтворення інформації:

Речові

Словесні (усні та писемні)

Зображальні

Звукові (фонічні)

Поведінкові

Конвенціональні та ін.

За змістом Соціально-економічні (господарські)

Політичні

Правничі

Культурологічні

Релігійні та ін.

За походженням: Особові, Колективні

За хронологічно географічною ознакою:

Історичні епохи, періоди.

Регіони, країни і т. ін.

У типологічній класифікації головним критерієм і визначальними

ознаками поділу джерел є спосіб кодування в них інформації, засіб її фіксації
та відтворення, а також за походженням, за хронологічно-географічними
ознаками, за формою та змістом.

дискусійної моделі класифікації джерел — їх групування за змістом. Вона

має своїх як симпатиків, так і противників.

Очевидно, має рацію М. Ковальський, висловлюючи побоювання, що

групування джерел за змістом призводить до механічного об'єднання
різнохарактерних носіїв інформації, що потребує різних методів
дослідження, принижує роль джерелознавства як науки.

Родово-видовий принцип класифікації: наприклад: Словесні джерела

можуть бути класифіковані на усні, писемні, лінгвістичні. Писемні джерела
поділяються на документальні й оповідні.

10. Визначте особливості класифікації писемних джерел.

Визначальним критерієм класифікації писемних джерел є їх характер,
зміст і форма. Виходячи з цих критеріїв, виділяють документальні й
оповідні писемні джерела, а серед них такі основні різновидності: актові,
справочинні (діловодні), статистичні документи, мемуаристика (спогади),
листи, щоденники, наукову, науково-інформаційну, науково-популярну і
навчальну літературу, художні твори, періодичну пресу. Варто ще раз
зауважити, що література виступає в ролі джерела особливого призначення:
історичного й історіографічного.
Якщо взяти до уваги таку ознаку писемних джерел, як походження, то їх
умовно можна поділити на джерела колективного й індивідуального
(особового) походження. Нерідко історик має справу з джерелом,
походження якого пов'язане з діяльністю великих соціальних груп, органів
влади, політичних партій, громадських об'єднань, рухів, і в такому разі
актуальним є з'ясування, якою мірою у ньому відбиті настрої, прагнення,
погляди його творців.
До писемних джерел, якщо це зумовлено специфікою дослідження, можуть
застосовуватися й інші класифікаційні ознаки, пов'язані з місцем і часом їх
створення, авторством, місцем збереження тощо.
 За внутрішньовидовим принципом класифікують твори політичної, наукової
та художньої літератури.
Мемуаристика окремо. Будучи оповідним джерелом, спогади
відрізняються від інших їх різновидностей як самим жанром, його законами і
специфікою, так і більшою суб'єктивністю, зумовленою тим, що вони
повніше відбивають індивідуальність автора, його симпатії чи антипатії.
11. Зробіть класифікацію джерел з історії України.
Історія кожного народу, кожної держави має свої особливості, пов'язані з
їхньою самобутністю і неповторністю, зі специфікою самої джерельної бази.
Історія України ґрунтується на досить широкій і різноманітній джерельній
базі.
Важливе місце у класифікації джерел історії України, їх групування –
займає часовий (хронологічний підхід), його основою може бути
періодизація історії України.

Важливими чинниками класифікації джерел є природничий та просторово-

географічний.
Якщо мати на увазі, що переважна більшість науковців, які досліджують
історію України, мають справу передусім із писемними джерелами, то можна
запропонувати таку приблизну їх класифікаційну схему, побудовану за
родово-видовим принципом:
· Документальні джерела (законодавчі, актові, діловодні, статистичні,
судово-слідчі, дипломатичні, програмні документи політичних партій і
громадських об'єднань та ін.);
· Оповідні джерела: літописи, твори політичної, наукової, навчальної,
художньої літератури, публіцистика;
· Періодична (офіційна і неофіційна) преса;
· Джерела особового походження: спогади (мемуари), щоденники, листи,
автобіографії та ін.;
· Матеріали конкретно-соціологічних досліджень.

12. Проаналізуйте методи джерелознавчого дослідження.

Виробленню навичок та вмінню опрацювання джерел служить та
джерелознавства частина, яку називають джерелознавчою методикою.

Методика джерелознавства — це система методів, тобто прийомів, засобів

та правил здійснення всього комплексу робіт, пов'язаних з пошуком,
виявленням, відбором джерел, їх всебічним критичним аналізом,
встановленням достовірності та інформативної цінності джерела, а також
 наступним його використанням з метою отримання науково перевіреної
інформації про минуле людського суспільства в усіх його проявах
Методи джерелознавчого дослідження:
Загальнонаукові Історичні Джерелознавчі

Аналітичний Історико-порівняльний Критичний

Синтетичний Евристичний

Логічний Хронологічний Метрологічний

Історичний (ретроспективний) Синхроністичний Археографічний

Математичний Діахронічний Іконографічний

Ілюстративний Типологічний та ін. Палеографічний та ін

Однак глибоке теоретичне усвідомлення проблем методики джерелознавства

відбулося лише наприкінці XIX — на початку XX ст. Воно пов'язане
насамперед з дослідженнями таких учених, як Ш. Сеньобос, Ш.-В. Ланглуа
(Франція), Е. Бернгейм (Німеччина), В. Ключевський, О. Лаппо-
Данилевський (Росія). Важливі положення з проблем критики джерел
розробили українські історики М. Максимович, М, Костомаров, В.
Антонович, О. Левицький, М. Грушевський, Д. Баталій, І. Крип'якевич та ін.

13. Обґрунтуйте методику пошуку та виявлення джерел.

Першим етапом джерелознавчої роботи дослідника є пошук і виявлення
джерел. Джерелознавча методика виробила систему засобів і прийомів, яка
дає змогу оперативно зорієнтуватися в інформаційному просторі, виявити
місце зберігання джерел і перейти до їх безпосереднього дослідження.

Якість і результативність будь-якої праці історика вирішальною мірою

залежать від повноти і якості джерел, які він використав. Тому професійним
обов'язком історика є знання джерельної бази дослідження. Як зазначалося
вище, джерельна база дослідження складається з джерел, уже введених до
наукового обігу (тобто надрукованих), і тих, які ще не використовувалися у
наукових працях. Обов'язковим правилом пошуку джерел є те, що його слід
починати з опублікованих джерел по темі, тобто з вивчення бібліографії. Цей
процес включає:
• ознайомлення з прикнижковою бібліографією в ході опрацювання наукової
літератури з теми дослідження;
• роботу з каталогами бібліотек;
• перегляд бібліографічних покажчиків.
Починаючи роботу над темою, дослідник звертається насамперед до
публікацій своїх попередників (якщо вони є), а також до узагальнюючих
праць, які можуть стати вихідною точкою дослідження проблеми. Вже в ході
цієї роботи історик дістає перші уявлення про коло джерел, які можуть його
зацікавити.
У наукових бібліотеках є кілька каталогів: алфавітний, систематичний,
довідковий, спеціальні (видання іноземними мовами, періодичних видань
тощо). До алфавітного каталогу дослідник звертається, коли у нього вже є
назви потрібних книг. Для пошуку джерел з певної теми використовується
систематичний каталог.
Після ретельного пошуку опублікованих джерел історик, маючи повний
перелік їх у своїй картотеці домашнього архіву, може перейти до пошуку
неопублікованих джерел в архівних та інших документо сховищах.
Питаннями методики архівних пошуків займається спеціальна історична
дисципліна — архівна евристика.
Працюючи над архівними джерелами, слід мати на увазі, що в певні
періоди своєї історії український народ не мав власної держави. Це негативно
позначилося на відкладанні і збереженні архівних матеріалів з його
минулого. Оскільки певні території України в різні часи входили до складу
інших держав. (Про архіви в зошиті)

Найбільшим архівосховищем з історії України XX ст. є Центральний

державний архів вищих органів влади й управління України (м. Київ). Назва
архіву визначає профіль документів, що відклалися у його фондах. У
Центральному державному архіві громадських об'єднань України,
створеному на базі партархіву Інституту історії партії при ЦК Компартії
України, зберігаються матеріали Комуністичної партії та комсомолу
України, інших політичних партій. Після проголошення незалежності
України до архіву почали надходити архіви нових політичних партій та
громадських об'єднань України. Сюди ж передана з архіву колишнього
Комітету державної безпеки частина особових справ осіб, репресованих у
20 — 50-ті роки, а згодом реабілітованих. У Центральному державному
архіві-музеї літератури та мистецтва України зберігаються фонди
багатьох видатних діячів української культури. Матеріали місцевого
значення зберігаються в державних архівах АР Крим, областей, міст Києва
та Севастополя, в міських архівах та архівних відділах
райдержадміністрацій України.
Щоб дізнатися про наявність архівних документів з певної теми, доцільно
ширше використовувати огляди, підготовлені фахівцями, які добре знають
архівні джерела з відповідної проблеми. Наприклад, досліджуючи історію
Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького,
можна звернутися до ґрунтовних оглядів джерел, зроблених М. Ковальським
та Ю. Мициком.

14. Джерелознавча критика, її структура і завдання.

Рівень вірогідності історичних джерел, які використовує історик, їх
цінність не неоднакові. Оскільки джерела відображають дійсність шляхом їх
опосередкування через свідомість автора, всі вони вимагають критичного
підходу. Щоправда, за радянських часів побутувала думка, нібито деякі
джерела не потребують критичного аналізу. До них відносили, зокрема,
постанови з'їздів та інших керівних органів КПРС, праці класиків марксизму-
ленінізму тощо. Від такого ненаукового підходу сучасна історична наука
рішуче відмовилася, оскільки всі історичні джерела без будь-якого винятку
мають бути включені в орбіту наукової джерелознавчої критика.
(Правила роботи з історичними джерелами в зош.)
Основні методи науковця у джерелознавчій критиці — джерелознавчий
аналіз та джерелознавчий синтез. Відповідно в аналізі джерел можна
виділити два етапи: аналітичну критику, а також синтетичну, або
синтезовану, критику.

15. Аналітична та синтетична критика.

Основні методи науковця у джерелознавчій критиці — джерелознавчий
аналіз та джерелознавчий синтез. Відповідно в аналізі джерел можна
виділити два етапи: аналітичну критику, а також синтетичну, або
синтезовану, критику.
Аналітична критика пов'язана з роботою історика над конкретним
джерелом. Вона включає комплекс обов'язкових елементів, серед яких можна
назвати такі:
• визначення зовнішніх особливостей пам'ятки;
• доведення її автентичності (справжності);
• прочитання тексту джерела;
• встановлення часу, місця, авторства, обставин та мотивів походження;
• тлумачення тексту;
• визначення вірогідності джерела, його надійності, наукової значущості.
Праця з джерелами починається із зовнішньої критики, або вивчення
зовнішніх особливостей кожного з них. Важливо встановити, що перед вами
— оригінал документа, перший примірник, чи копія.
У ході критичного аналізу джерела важливо провести його атрибуцію,
тобто встановити авторство, оскільки кожне джерело містить інформацію не
лише про певний історичний об'єкт, а й про суб'єкт, тобто його автора.
Автором джерела може бути як окрема людина, так і група осіб. У
найновішій історії спостерігається тенденція до збільшення питомої ваги
джерел, створених колективом авторів.
Оцінюється інформаційна новизна джерела — наявність у ньому
інформації, відсутньої в уже відомих, включених до наукового обігу
джерелах. Проте висновки про новизну джерела варто робити дуже
обережно, адже для цього необхідно володіти інформацією про зміст усіх
відомих науці джерел з даної теми або проблеми.
Аналітична критика органічно переростає в синтетичну критику, мета якої
полягає у формуванні сукупності науково перевіреної інформації. Адже
факти перетворюються у знання лише тоді, коли між ними встановлюються
зв'язки, коли вони вибудовуються в певну причинно-наслідкову систему.
Синтетичної критики, що має своїм об'єктом комплекс джерел, а
метою — отримання сукупності фактів. Синтетична критика дає
можливість оцінити весь комплекс джерел з певної теми в їх взаємозв'язку,
взаємообумовленості, відтворити цілісність не лише окремого джерела, а й
комплексу джерел, як своєрідного феномена культури відповідного часу.

16. Висвітліть особливості класифікації писемних джерел.

Визначальним критерієм класифікації писемних джерел є їх характер,

зміст і форма. Виходячи з цих критеріїв, виділяють документальні й
оповідні писемні джерела, а серед них такі основні різновидності: актові,
справочинні (діловодні), статистичні документи, мемуаристика (спогади),
листи, щоденники, наукову, науково-інформаційну, науково-популярну і
навчальну літературу, художні твори, періодичну пресу. Варто ще раз
зауважити, що література виступає в ролі джерела особливого призначення:
історичного й історіографічного.
Якщо взяти до уваги таку ознаку писемних джерел, як походження, то їх
умовно можна поділити на джерела колективного й індивідуального
(особового) походження. Нерідко історик має справу з джерелом,
походження якого пов'язане з діяльністю великих соціальних груп, органів
влади, політичних партій, громадських об'єднань, рухів, і в такому разі
актуальним є з'ясування, якою мірою у ньому відбиті настрої, прагнення,
погляди його творців.
До писемних джерел, якщо це зумовлено специфікою дослідження, можуть
застосовуватися й інші класифікаційні ознаки, пов'язані з місцем і часом їх
створення, авторством, місцем збереження тощо.
За внутрішньовидовим принципом класифікують твори політичної, наукової
та художньої літератури.
Мемуаристика окремо. Будучи оповідним джерелом, спогади
відрізняються від інших їх різновидностей як самим жанром, його законами і
специфікою, так і більшою суб'єктивністю, зумовленою тим, що вони
повніше відбивають індивідуальність автора, його симпатії чи антипатії.

17. Проаналізуйте загальний огляд писемних джерел.

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої
батьківщини, виникли задовго до нової ери. Серед них є кілька різновидів:
твори античних авторів, літописи, хроніки, джерела особового походження,
актові документи. Проте більшість із них дійшли до нашого часу не в
оригіналах, а лише завдяки використанню їх у працях літописців та в
пізніших копіях. Важливі відомості про землі нинішньої України містять
давньогрецькі та римські джерела, в яких згадуються скіфи, починаючи з V
ст. до н. е. Так, грецький історик Геродот, який особисто відвідав північне
узбережжя Чорного моря, розповідаючи У своїй праці "Історія" про греко-
перські війни, описав побут скіфів, навів дані про їхні зв'язки з античними
містами північного Причорномор'я.
З виникненням писемності у слов'ян, зокрема у тих їх племен, які склали
основу української народності, з'явилися вітчизняні писемні джерела, , обсяг
та різноманітність яких неухильно зростали. Причому для кожного
історичного періоду характерна своя сукупність, або комплекс джерел з
характерними саме для нього взаємовідносинами між окремими їх видами.

В основу характеристики корпусу джерел з історії України покладений

типологічний підхід, що базується на характеристиці спільних ознак кожної
групи джерел, розкритті їх внутрішнього розвитку — від часу виникнення до
наших днів (або до моменту зникнення). Продовжуючи традицію,
започатковану у вітчизняній історіографії Д. Дорошенком, автори прагнули
якомога повніше ознайомити майбутніх істориків з публікаціями найбільш
важливих джерел та літературою про них.

18. Проаналізуйте літописні джерела з історії України.

Літописи є основним джерелом найдавнішої та середньовічної історії
України.
Це один з різновидів наративних джерел у вигляді оповідей, в яких події
викладаються, як правило, за хронологією. Свою назву вони дістали від того,
що виклад матеріалу в перших літописах починався словами "в літо".
Щоправда, деякі з них, наприклад первісний текст "Галицько-Волинського
літопису" (XIII ст.), складалися і без датування за роками.ї
Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку
виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі,
Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах.
При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:
• княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;
• місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;
• козацькі літописи, що виникли як своєрідні хроніки визвольних змагань
козацтва.
Цінність літописів як джерела зростає й унаслідок того, що з найдавніших
часів до них у повному обсязі або в уривках уміщувалися документи, які не
дійшли до нас в оригіналах. Першими з них були договори київських князів
із Візантією, укладені на початку X ст.
Серед найдавніших писемних джерел найбільшу цінність мають княжі
літописи. Вони дають уявлення про політичне та релігійне життя в
князівствах, у них наводяться біографічні відомості про київських та інших
князів, їх походи, взаємовідносини із сусідніми державами тощо.
Найдавнішими літописними творами, що дійшли до нашого часу, є
"Повість временних літ", "Київський літопис" (XII ст.) та "Галицько-
Волинський літопис" (XIII ст. ). "Повість временних літ" збереглася у трьох
редакціях і багатьох списках. її укладання пов'язують з ім'ям ченця Києво-
Печерського монастиря Нестора. Це своєрідний вступ до вітчизняної історії,
конспективний виклад подій, подекуди без їх точного датування, від
створення світу до 1110 — 1113 pp., тобто до подій, свідком яких був сам
Нестор. На думку вчених, у "Повісті" використані й більш ранні літописні
тексти. Розповідь про слов'ян починається в ній з легенди про заснування
Києва братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь. Поряд із
відомостями про Київську землю тут наводяться дані про події у Візантії.
 Літописання не припинилося і за польських та литовських часів. Воно
продовжувалося, головним чином, у монастирях. Найвідоміші з цієї групи
джерел "Густинський літопис", "Літописці Волині й України", "Кройника"
Феодосія Софоновича, а також численні місцеві літописи: "Межигірський
літопис", "Межигірський рукопис", "Львівський літопис", "Чернігівський
літопис за новим списком", "Хмельницький літопис" та ін. Деякі з них
охоплюють події до XVIII ст. включно.
Яскравою й унікальною сторінкою українського літописання є козацькі
літописи XVII—XVIII ст. їх поява була пов'язана із зростанням національної
самосвідомості українського народу й розгортанням його визвольної
боротьби проти польського панування на українських землях. Авторами
літописів виступали найбільш освічені представники козацької старшини.
За змістом та формою козацькі літописи наближаються уже до історичних
творів, оскільки їх автори, крім власних спостережень, використовували старі
літописи, хроніки, щоденники, історичні праці сучасників, доступні офіційні
документи, частина з яких не збереглася до нашого часу. Більшість із них
присвячена Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Зокрема,
досить змістовними джерелами про ці події є літописи Самовидця, Григорія
Граб'янки, Самійла Величка.
У "Літописі Самовидця", який висвітлює події з 1648 по 1702 p., невідомий
автор (на думку багатьох істориків — генеральний підскарбій Р. Ракушка-
Романовський) створив оригінальну хроніку розгортання очолюваної Б.
Хмельницьким визвольної війни українського народу. Це найбільш повний і
достовірний козацький літопис.
Найбільшим за обсягом (чотири томи) і найбагатшим за джерельною
базою є літопис Самійла Величка, який тривалий час працював у генеральній
Військовій канцелярії. Це сприяло тому, що в основу літопису, який автор
доводить до 1700 р. (іноді він згадує й пізніші події — до 1720 p.), був
покладений величезний джерельний матеріал. Літопис написаний барвистою
мовою у стилі українського бароко.
М. Костомарова, О. Шахматова, М. Грушевського, І. Франка, Д. Лихачова,
М. Дашкевича, Л. Черепніна, В. Пашуто, О. Бевзо, М. Котляра, Л. Махновця
та багатьох інших. Хоча літописам присвячена величезна кількість наукових
праць, на сьогодні чимало проблем, пов'язаних з цим видом джерел, ще не
вирішено остаточно (точний час виникнення літописання, доля літописів, що
передували "Повісті временних літ", походження деяких редакцій літописів,
авторство багатьох списків тощо).

19. Проаналізуйте усні джерела з історії України.

 Усна словесна творчість упродовж тисячоліть залишалася чи не єдиним
засобом узагальнення життєвого досвіду народів, у тому числі й
українського, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних
ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні
ідеали українського народу, а й його історія, філософія, дидактика — тобто
все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми
звичаєвого права, ці неписані закони, фіксувалися в усній формі,
запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і в разі потреби
відтворювалися у незмінному вигляді. Слово для наших предків мало й
магічну силу. Вони вірили, що за його допомогою можна досягти успіху в
полюванні, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину
від зла і напасті, які підстерігали беззахисну перед силами природи людину
на кожному кроці.
Із народної міфології згодом витворилася жанрова система усних джерел,
представлена прозовими та поетичними пам'ятками. Це казки, легенди,
перекази, оповідання, балади, героїчний епос, обрядовий цикл тощо, які в тій
чи іншій формі дійшли до наших днів. У поясненні витоків і становлення
основних різновидів усних джерел слід виходити насамперед із специфіки
народної творчості, яку не можна перенести на фунт національної культури
подібно до культових споруд в архітектурі або іншомовних джерел,
перекладених українською мовою. Фольклорні пам'ятки невіддільні від
народного світогляду, побуту, історії тощо. У цьому насамперед полягає їх
джерельна цінність.
Замовляння, як і інші усні прозові джерела, відбивають міфологічний
світогляд наших предків.
Пізніше, з прийняттям християнства та поширенням освіти, на українських
землях почали створюватись драми на давньоримські, християнські сюжети:
"Цар Максиміліан", "Трон", вертепні дійства. Вони свідчать про високий
рівень духовної культури нашого народу й містять цінну інформацію щодо
втілення специфічно українського світосприйняття навіть у створення драм
за біблійними сюжетами.
Виняткове значення у формуванні всієї української пісенності мають
календарно-обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, купальські,
обжинкові, весільні та ін.), що творилися і побутували у тісному зв'язку з
трудовою діяльністю людей, супроводжуючи сонячний річний цикл.
Отже, усні джерела — це специфічний тип пам'яток, що зберігають
історичні відомості в усній формі і передаються із покоління в покоління.
Вони створюються і функціонують незалежно від наявності писемності,
оскільки є продуктом усної творчості людини, хоча й можуть фіксуватися на
письмі. Усні джерела невіддільні від історії українського народу.
Досліджуючи їх, історики мають дотримуватися загальних засад
джерелознавчої критики" водночас ураховуючи специфіку джерельної
інформації даного різновиду оповідних джерел.
20. Схарактеризуйте актові та діловодні документи у джерелознавстві.
( в зошиті)

21. Обґрунтуйте значення статистичних джерел.

(в зошиті)

22. Обґрунтуйте значення судово-слідчих документів у джерелознавстві.

( в зошиті)

23. Проаналізуйте значення документів громадських об’єднань і

політичних партій.
( в зошиті)

24. Періодична преса як історичне джерело.

( в зошиті)

25. Проаналізуйте роль архітектурних пам’яток у джерелознавстві.

( в зошиті)
26. Проаналізуйте роль нумізматичних джерел.
( в зошиті)
27. Схарактеризуйте речові джерела.
Найдавніші відомості про заселення і життя на українських землях містять
пам'ятки первісної матеріальної культури. Перші люди на території України
з'явилися приблизно 1 млн років тому. Про це свідчать виявлені археологами
найпростіші знаряддя праці ударної та ударно-ріжучої дії — рубила із
кременю, скребла із сланців. Епоха кам'яного віку продовжувалася
приблизно до ІІІ тис. до н. е. За цей час людина навчилася не лише полювати
та збирати плоди, а й виробляти необхідні їй продукти та речі.
Неандертальці, що жили в період вал дамського зледеніння, будували житла,
використовуючи для цього кістки мамута, інших тварин, дерево, шкіру. В
період пізнього палеоліту, близько 40 тис. років тому, з'явився
кроманьйонець (гомо сапієнс), що був порівняно високою на зріст,
прямоходячою людиною з досить розвинутими розумовими можливостями.
Про це свідчить удосконалена кроманьйонцями обробка кременю та кістки, з
яких виготовляли скребки, різці, проколки, свердла, наконечники списів,
дротиків, голки, лопатки тощо. Кістки використовувалися також для
виготовлення музичних інструментів (барабанів, флейт, "шумлячих"
браслетів).
На зламі двох епох — каменю і міді — з'явилася загадкова її унікальна
трипільська культура (IV— III тис. до н. е.), яка була першою протоміською
культурою на території України. Джерела свідчать, що трипільці жили
великими поселеннями по 600 -700 чол.
Таким чином, речові джерела містять цінні відомості про найдавніше
населення України, яке ще до появи виробів із заліза мало розвинуту
матеріальну культуру, досягло значних успіхів у землеробстві, скотарстві,
ремісництві (обробці каменю, кістки, глини, дерева, металу тощо). Речові
джерела складають важливу частку джерельної бази історії давніх народів,
що в різні часи населяли територію України: кіммерійців, скіфів, сарматів,
греків, готів тощо.
Велике значення мають речові джерела для вивчення історії формування
слов'янських племен. Вони допомагають з'ясувати складні проблеми
українського етногенезу.
Історія Київської Русі також базується на дослідженні величезної кількості
пам'яток матеріальної культури. Історія України цієї доби насичена
трагічними сторінками боротьби з різними завойовниками, що руйнували та
спалювали міста, нищили монастирі, храми, бібліотеки. Тому важко
переоцінити значення речових джерел у вивченні й відтворенні матеріальної
та духовної культури Київської Русі, Галицько-Волинського князівства,
середньовічної історії України в цілому.
Речові джерела доповнюють відомості про соціально-економічний устрій
давньоукраїнської держави, торговельні зв'язки, розвиток ремесел, зброї,
землеробства, тваринництва тощо.
Не менш важливе значення мають речові джерела для вивчення історії
України козацько-гетьманської доби. Археологічні дослідження дають багато
цінного матеріалу з історії козацтва, Запорізької Січі, українських міст,
монастирів, замків тощо. Історики мають змогу вивчати пам'ятки
матеріальної культури, що дійшли до нас у первинному стані (окремі види
зброї, предмети побуту, або колекційні матеріали). Цей час представлений
також значною кількістю архітектурних пам'яток, зокрема, будівель
унікального стилю знаменитого козацького бароко.

28. Обгрунтуйте специфіку і джерельну цінність архітектурних

пам’яток.
( в зошиті)
29. Висвітліть значення зображальних джерел з української історії.
(в зошиті)
Зображальні джерела, як пам'ятки епохи, своєрідно характеризують
особливості розвитку суспільства, образно віддзеркалюючи історичну
дійсність. Вивчення їх комплексу вимагає наукового підходу, особливих
методів дослідження різних за походженням творів мистецтва.

30. Обгрунтуйте специфіку і джерельну цінність предметів зброї.

( в зошиті)

31. Розкрийте джерельне значення предметів одягу.

Вагому частку речових джерел, пам'яток матеріальної та духовної культури
України складають предмети одягу. Одяг пройшов тривалий шлях розвитку
— від найпростіших шматків шкіри, що захищали від негоди первісного
мисливця, до витончених, розшитих сріблом та золотом одностроїв
представників вищих верств суспільства різних історичних епох.
На історію, технологію виготовлення, розмаїття предметів одягу перш за
все впливають їх функції, які з часом ставали дедалі складнішими,
багатограннішими. Найголовнішою функцією одягу безперечно є захисна.
Вона безпосередньо пов'язана з географічними та кліматичними
особливостями певного регіону Землі (до речі, в деяких сухих і жарких
регіонах нашої планети мешкають племена, які й досі не створили власного
одягу, оскільки в ньому немає потреби). Географічні умови значною мірою
впливають на розмаїття форм та видів предметів одягу, технологію їх
виготовлення, склад матеріалів, які при цьому вживаються.
Захисна функція одягу виявлялася не лише в тому, що він захищав тіло
людини від природних факторів — холоду, вітру, дощу, спеки. Одяг, на
думку наших предків, мав захищати й від злих духів, наврочень і т. ін. Тому
одягові надавалися оберегові, магічні властивості. Це підтверджується
використанням окремих елементів одягу (наприклад, сорочки) в магічних
діях та обрядах.
Етнічна функція одягу дає змогу простежити спорідненість певних
людських спільнот за етнічними ознаками. Костюм, поряд із мовою,
звичаями, віруваннями тощо, стає знаком відмінності населення однієї
місцевості від іншої.
 Таким чином, предмети одягу разом з іншими джерельними комплексами
складають вагому частку речових джерел, що містять цінну інформацію про
історичне минуле українського народу, інших етносів, які населяли землі
України в різні епохи, дають змогу уточнювати й доповнювати відомості
щодо етногенезу української нації, історії окремих етнографічно-
регіональних, соціальних, професійних та вікових груп, розвитку культури,
побуту, духовності.
Речові джерела разом з іншими джерельними комплексами становлять
джерельну базу досліджень історичних фактів, подій та явищ.

32. Проаналівзуйте основні різновиди картографічних джерел.

( в зошиті)

33. Проаналізуйте графічні книжкові зображення.

( в зошиті)

34. Розкрийте значення портретних зображень у джерелознавстві.

( в зошиті)

35. Кінофотодокументи та специфіка їх використання.

( в зошиті)
36. Розкрийте об’єкт, предмет і завдання історіографії історії України.
Предметом української історіографії є закономірності нагромадження
знань і розвитку української історичної думки, становлення і збагачення
української історичної науки. Іншими словами, предмет історіографії
складають не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії
,а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці
події, факти і явища . Українська історіографія фіксує і аналізує наступність
розвитку знань, появу нових концепцій не лише з історії України, а й внесок
українських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних
країн, інших народів. Слід мати на увазі, що предмет історіографічного
дослідження пов'язаний , але не співпадає з об'єктом пізнання , а тому дуже
важливо враховувати це як у дослідницькій, так і в педагогічній практиці .
Дослідник завжди виступає в ролі суб 'єкта пізнання , а все, що він вивчає , є ,
відповідно , об'єктом дослідження.
Об'єктом української історіографії виступають її творці, а точніше,
результати діяльності окремих осіб або їх груп , причетних до розвитку
української історичної науки, формування історичної свідомості
українського народу. Ці результати наукових пошуків українських істориків
зматеріалізовані у вигляді літописів, наукових праць, матеріалів наукових
конференцій, періодичних видань. Отже, до об'єктів історіографії
відноситься діяльність українських істориків , наукових історичних установ,
інститутів , кафедр, наукових товариств і видавництв як у самій Україні, так
іза її межами. Йдеться, зокрема, про Наукове товариство імені Шевченка,
Товариство Нестора Літописця, Українське історичне товариство , Історичну
секцію ВУАН , очолювану М. Грушевським , Інститут історії України НАН
Ук-раїни, археографічні комісії, історичні кафедри і факультети
університетів, про часописи «Київська старовина», «Україна», «Український
історичний журнал», «Український історик», «Пам'ять століть », наукові
збірники , вісники тощо. Об'єкти історіографії тісно ув'язані між собою , а їх
системне дослідження дозволяє з'ясувати теоретичні , методологічні та
організаційні засади розвитку історичного знання , його зміст.
Завдання випливають з самого предмета дисципліни і включають у себе
пошук аргументованих відповідей на наступні питання:
• Коли і як зародилася українська історична думка , де її витоки, які основні
етапи у своєму розвитку вона пройшла і що представляє собою сьогодні?
• Хто з представників українства зробив найбільш помітний внесок у
розвиток історичних знань, появу нових концепцій, хто збагатив українську
історіографію новим розумінням тих чи інших епох, періодів , процесів ,
подій і явищ власної і зарубіжної історії ?
• Яка роль наукових осередків, товариств та видавничих інституцій
урозвитку української історичної науки, в популяризації її надбань в Україні
та в світі
• Як змінювалась проблематика історичних досліджень у залежності від того
чи іншого періоду історії , як збагачувались джерельна база і методи
досліджень ?
Аналіз історичної думки в Україні на сучасному етапі дає нам підстави
заявити, що головним завданням вчених-істориків є повернення історичної
пам'яті народові всіх українських земель, прищеплення йому розуміння, що
він є народом світового масштабу.
37. Обґрунтуйте основні етапи розвитку історичних знань.
Перший період української історичної думки пов'язаний з княжою добою, з
історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав.
Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві
сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали
найважливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення історичного
процесу. Давньоукраїнські літописці і мислителі були обізнані з античною,
зокрема давньогрецькою історичною думкою, а русько-візантійські
політичні, культурні та духовні зв'язки сприяли поширенню на теренах
України-Руси еллінської історичної традиції.
Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Зародження
українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана
Хмельницького, Гетьманщини, розвиток шкільництва, братств, колегій,
діяльність учених Острозької та Києво-Могилянської академій - все це
помітно вплинуло на розвиток історичних знань, позначилось на формуванні
козацької історіографії, сприяло вивченню історії в системі освіти,
поширенню історичних знань у суспільстві. Просвітницька діяльність
Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених
Острозької та Києво-Могилянської академій, діячів церкви сприяла
зростанню загальної культури українського народу.
Особливість третього періоду, який охоплює другу половину XVIII -
початок XIX ст., полягає в тому, що він дав перших професійних істориків і
заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П.
Симоновського, В. Рубана,0. Рігельмана, літературно-філософські твориГ.
Сковороди,1. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г.
Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича.
Середина XIX ст. - це четвертий період, який представлений працями
істориків, що заклали національні традиції української історіографії.
Особливо помітним був внесок в історичну науку праць М. Максимовича, М.
Костомарова, П. Куліша та ін.
Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який
остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему,
тобто за межами російської і польської історіографій. Наукова творчість В.
Антоновича та його учнів, діяльність Київської історичної школи
документалістів, Наукового товариства імені Шевченка, синтез історії
України, здійснений М. Грушевським, його наукова школа істориків у
Львові, створення Українського наукового товариства в Києві - все це
завершило процес виокремлення української історіографії як національного
феномену, що відіграв важливу роль у формуванні ідентичності українського
народу.
Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., коли під натиском
більшовицьких збройних сил Українська революція задихнулася, а на
Україну було експортовано тоталітарний режим, водночас західноукраїнські
землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі,
Румунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української
історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час
забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні,
так і в українській діаспорі.
У сьомому періоді, що тривав з середини 30-х до другої половини 80-х рр.
XX ст. засвідчено глибоку кризу і безперспективність радянської
історіографії.
Восьмий, або сучасний, період започаткований на рубежі 80-90-х рр. XX
ст. і пов'язаний, головним чином, із рухом за суверенізацію і відновлення
державної незалежності України, з відродженням національних традицій
української історіографії, досягненням її соборності. Для цього періоду
характерне банкрутство партійно-класової методології, ліквідація контролю
над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових
видань, створення нових інституцій, повернення праць В. Антоновича, М.
Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н.
Полонської-Василенко та ін.

38. Проаналізуйте витоки та зародження давньоукраїнської історичної

думки.
Періоди розвитку української історичної думки і науки, їх витоки сягають
у дохристиянські часи, коли у свідомості протоукраїнців побутували
найпростіші,нерідко примітивні уявлення у вигляді міфів, легенд, переказів,
інших жанрів усної творчості, запам'ятовування подій і фактів, їх усної
передачі.
Перший період української історичної думки пов'язаний з княжою добою, з
історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав.
Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві
сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали
найважливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення історичного
процесу. Давньоукраїнські літописці і мислителі були обізнані з античною,
зокрема давньогрецькою історичною думкою, а русько-візантійські
політичні, культурні та духовні зв'язки сприяли поширенню на теренах
України-Руси еллінської історичної традиції.
Винятково важливу роль у формуванні суспільної історичної свідомості
відіграла релігія, зокрема християнство, яке сповідувало нові духовні
цінності та нову візію походження світу, людського життя, поділу
історичного процесу на дохристиянські та християнські часи (нову та стару
ери). Формування української народності, її національних ознак
супроводжувалося утвердженням української ідентичності, що об'єктивно
стимулювало розвиток знань про минуле українців, їх самобутність і
окремішність. Упродовж ХУ-ХУІ ст. на історичну свідомість українців
потужно впливала західноєвропейська культура та історія.
39. Розкрийте роль та значення літописи ХІ – ХІІ ст., та їх місце в
історіографії історії України.
Літописні пам'ятки ХІ-ХП ст. дійшли до нас не в первісному вигляді, не в
тогочасних оригіналах, а в переписаних і відредагованих у ХУ-ХУІ ст.
літописних списках, які осучаснювались і суттєво змінювались відповідно до
потреб Московської держави.
Давньоукраїнські літописи найповніше представлені в Лаврентіївському,
Радзивіллівському та Іпатіївському зводах.
З'ясовуючи значення писемності та літописання для розвитку історичних
знань, слід зосередитись докладніше на одному з найдавніших писемних
творів літописного характеру «Повісті минулих літ», укладеному на початку
XII ст. Вона віддзеркалює генезу давньоукраїнського літописання, оскільки
побудована на писемних джерелах, що сягають IX ст. Автором однієї з її
редакцій був печерський чернець Нестор.
«Повість минулих літ» містить зріз поглядів тогочасних київських
істориків на походження Києва, на розселення слов'ян, на заснування
Київської держави, прийняття християнства, на діяльність київських князів
Олега та Ігоря,Святослава і Володимира, Ярослава і Володимира
Мономаха,на розвиток міжнародних зв'язків і культури. Це по суті перша
літературна історія стародавньої України.
З давньоукраїнських літописів Київської держави, з «Повісті минулих літ»
почався новий рубіж у розвитку української історичної думки, в
нагромадженні знань про Україну-Русь і зарубіжні країни.
40. Розкрийте значення західноруських літописів XIV – XVI ст.
Для розвитку української історичної думки важливе значення мало
часткове збереження місцевої літописної традиції,шкільництва,
налагодження тісніших контактів із західноєвропейським світом.
Особливість місцевих літописів цієї доби у тому, що вони створювалися
переважно у монастирях, а їх творці не обмежувалися фіксацією
найважливіших церковних і світських подій, очевидцями яких були, але й
зверталися до попередніх подій на підставі існуючих переказів і описів через
призму свого бачення. Західноруські літописи і літописи Великого
князівства Литовського пов'язані з давньоукраїнською літописною традицією
і містять важливі відомості з історії України, Білорусі. Свідченням цього є
ціла низка літописних пам'яток історичної думки, зокрема Супрасльський
літопис,що дістав назву від однойменного монастиря біля Бєлостока. До
нього входить «Короткий Київський літопис», який був створений в Україні.
Цей літопис розвивав київську літописну традицію, поєднуючи фіксацію
подій з літературно-мистецьким їх описуванням. Подає відомості про події
рубежу ХІУ-ХУ ст.
Близьким за стилем є Баркулабівський літопис, хоч створення його
почалося наприкінці XVI ст., але він містить оповідання про більш ранні
події, насамперед у релігійному житті, засвідчує гостроту протистояння між
західною і східною гілками християнства, їх заполітизованість. Така увага до
конфесійних проблем зумовлювалась тим, що його автором був священик
Баркулабівської церкви Федір Филипович,відомий захисник православ'я.
Водночас автор подав унікальні відомості про побут білорусів і українців,
обряди, звичаї,про зародження шляхти.
Отже, навіть ці обмежені відомості про історичну думку в умовах
Литовсько-Руської держави дозволяють зробити висновок, що після розпаду
Київської Русі, занепаду Галицько-Волинського князівства, незважаючи на
золотоординське панування, литовську колонізацію, геополітичні плани
Москви і Польщі, вона продовжувала збагачуватися. До найвагоміших
здобутків цієї доби можна віднести збереження літописної традиції,
відображення у творах героїки боротьби українського народу проти
поневолювачів, за незалежність своєї землі.
41. Проаналізуйте українські літописи кінця XVI – поч. XVII ст.
Українська історіографія цього періоду переживає круте піднесення й
набуває ще більшого розвитку в період Визвольної війни середини XVII ст.
В боротьбі проти наступу шляхетської Польщі на інтереси українського
народу і його культуру виникли такі визначні пам'ятки української
полемічної літератури.
Літописи складаються освіченими духовними і цивільними особами,
переважно вихованцями Острозької школи, Київської і Львівської колегій, у
монастирях, а також представниками освіченого міщанства і козацтва.
Одною з цінних пам'яток української історіографії початку XVII ст. є
Густинський літопис, знайдений у Густинському монастиреві біля Прилук
на Полтавщині.
Один з дослідників висловив більш-менш переконливу думку про те, що
цю цікаву літописну пам'ятку української історіографії написав між 1623 -
1627 рр. відомий тогочасний письменник, автор «Палінодії» Захарій
Копистенський. Густинський літопис, що дійшов до нас, являє собою
пізніший список, зроблений в 1670 р.
Літопис називається «Кройнікою» і являє собою компіляцію з багатьох
давніх руських та польських джерел. Він містить у собі цілий скорочений
вигляд історії від Київської Русі до Брестської унії включно. Літопис
починається оповіданням, запозиченим з староруських літописів, найбільше з
Київського і Галицько-Волинського. Автора найбільше цікавили
зовнішньополітичні відносини, в яких перебувала Україна з її сусідами -
Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною. Слідом за викладом
загального історичного матеріалу, автор вміщує окремі невеликі розділи
«Про початок козацтва», «Про застосування нового календаря» і закінчує
літопис розділом «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Цей розділ
найцікавіший і найцінніший з точки зору вірогідності історичного матеріалу.
Густинський літопис є не звичайною компіляцією, а твором з певними
власними тлумаченнями фактів, запозичених автором із різних джерел, з
оригінальними поглядами його складача на історію як предмет.
Густинський літопис як пам'ятка своєї доби є одним з найбільш цінних в
українській історіографії. В останній частині він більш достовірний і менш
тенденційний, ніж будь-яка з тогочасних хронік, що виходили з під пера
представників цивільної феодальної аристократії.
На початку XVII ст. в Києві був складений невеликий збірник літописних
оповідань і заміток, відомий під заголовком - «Летописцы Волыни и
Украины», який певний час зберігався у Львові, в бібліотеці Осолінських.
При надрукуванні цього збірника Київською Тимчасовою Комісією для
розбору давніх актів видавці дали йому назву Київський літопис. Автор
Київського літопису залишається невідомим. Автором його був представник
литовської орієнтації. Київський літопис являє собою окремі, іноді
розрізнені, короткі повісті і записи, запозичені з давніх руських літописів та
частково з творів польських істориків.
Мова Київського літопису, як і багатьох інших літературних та історичних
пам'яток, близька до народної української, яку тоді часто називали
посполитою мовою. За мовною ознакою і стилем українські літописні
пам'ятки XIV - XVI століть далеко відійшли від старовинних руських
літописів XI - XIII століть у бік суто місцевих українських ознак. Вони для
нас служать не лише джерелами і пам'ятками історіографії, а й є яскравим
свідченням мовного та взагалі національно-культурного розвитку
українського народу.

42. Розкрийте значення козацького літописання.

Козацькі літописи – історико-літературні твори кінця ХVІІ – ХVІІІ
століття, що мають мемуарний характер, зображують історичні події в
Україні. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями зі старшинської
верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення
сучасників подій, давньоруські літописи та хронографи, праці чужоземних
історіографів, літературні пам’ятки, народні думи, історичні пісні, перекази.
Історичні відомості в козацьких літописах викладені в різних жанрових
формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань,
розміщених у хронологічному порядку без зазначених дат або стислих
повідомлень за роками.
Літопис Самовидця — найдавніший із великих козацьких літописів
Автором літопису вважають генерального підскарбія Романа Ракушку-
Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни.
Літопис має дві частини:
І частина об’єднує низку окремих оповідань і висвітлює окремі події до 1676
року.
ІІ частина – традиційна літописна хроніка, яка докладно описує події до 1702
року.
У центрі розповіді — події війни та післявоєнної доби.
Літопис Самійла Величка. Цей твір складається з чотирьох томів. Перший
том містить відомості про Визвольну війну 1648–1654 рр., другий і третій
розповідають про провідні післявоєнні події й події після смерті
Хмельницького, четвертий том містить додатки.
Козацькі літописи залишили великий слід в культурній свідомості народу.
Краса козацького мистецтва породила спогади про золоте життя під булавою
гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод та світлих зір.
Козацькі літописи наближаються до історичних творів, оскільки їх автори,
крім власних спостережень, використовували старі літописи, хроніки,
щоденники, історичні праці сучасників, доступні офіційні документи,
частина з яких не збереглася до нашого часу. Це зумовило особливу цінність
козацьких літописів як історичних джерел. Мова більшості літописів —
літературна, близька до народнорозмовної.

43. Розкрийте розвиток української історичної думки XVII ст.

У період XVI — початку XVII ст. українська, історична думка
продовжувала збагачуватись, хоча її розвиток наштовхнувся наряд
об'єктивних труднощів, що стримували його. Включення українських земель
до складу Речі Посполитої означало, з одного боку, прилучення України до
польської і західноєвропейського історіографічного процесу, а з другого
боку, політика полонізації та насильницької католизації українського
населення, що її проводили польські власті, вела до нищення його
національної самобутності, історичної пам'яті. Порятунком від
денаціоналізації українців стало зародження українського козацтва,
перетворення його у провідну верству українського поспільства, утворення
Запорозької Січі, наростання під впливом козацтва національно визвольного
руху і спротиву Речі Посполитій, кримським і турецьким набігам.
 Під впливом козацтва підвищувалась національна свідомість українців, їх
потреба глибше пізнати свою історію, зростав інтерес до освіти.
Нарощуванню історичних знань сприяла діяльність братств, заснування
братських шкіл, Острозької академії та Київського колегіуму. Важливе
значення для тиражування церковної і світської літератури, шкільних
підручників мали зародження і розвиток книгодрукування. Релігійна
полеміка навколо Берестейської унії, подвижницька діяльність і творчість І.
Борецького, Є. Плетенецького, К. Саковича, М. Смотрицького, П. Могили та
інших помітно збагатила знання про окремішність українського народу, його
історії, культури, мови, релігії, сприяла усвідомленню необхідності боротьби
за національне визволення.
У більшості полемічних творів велику питому вагу займає історичний
матеріал. У них досить рельєфно стала проводитися ідея спадкоємності і
безперервності розвитку українського народу з часів княжої Русі зі столицею
в Києві. Кожна полемізуюча сторона шукала аргументи своєї правоти в
історичній минувшині і в такий спосіб сприяла пошуку нових фактів з історії.
Полемічна література збагачувала не тільки філософську, але й філософсько-
історичну думку.
44. Обґрунтуйте роль Києво-Могилянської академії у розвитку
історичних знань.
Козацько-гетьманська держава дала могутній поштовх суспільно-
політичному, господарському і культурному життю українського
суспільства, розвитку національної історичної думки. її потужним осередком
стала Києво-Могилянська академія - провідний центр просвітництва в
Україні. Створена в результаті злиття Лаврської школи з Братською(1632),
вона набула обличчя університету європейського типу,хоча юридично назву
академії отримала 1701р. як Київська академія. Фактично у її стінах вперше
почала викладатися історія як окремий навчальний предмет. Тут були
започатковані наукові основи української філософії, літератури, мови.
Чимало випускників Академії стали відомими істориками, літераторами,
носіями ідей просвітництва, гуманізму, барокового мислення.
Пріоритетне місце історії в навчальному процесі та наукових пошуках
Академії значною мірою зумовлювалось подвижницькою діяльністю її
покровителя Петра Могили та його послідовників. Він - один з перших
українських мислителів нового часу, хто пробудив інтерес молоді до історії
України.
Про роль Києво-Могилянської академії в розвитку історичних знань і
формуванні історичної свідомості можна говорити у двох аспектах: а) через
аналіз творчого доробку її професорсько-викладацького складу; б) через
огляд здобутків найвідоміших випускників академії.
Ряд дослідників відносять Інокентія Гізеля до фундаторів гуманістичної
течії в українській історико-філософській думці, морального призначення
науки і релігії.
Філософському осмисленню історичного минулого і сучасності присвячені
деякі твори Стефана Яворського.
Оригінальну систему філософських поглядів на історію таісторичний
процес опрацював Феофан Прокопович.
Генератором історико-філософського осмислення сучасності в органічному
зв'язку з історичним минулим, створення історичних праць і підготовки
професійних істориків стала Києво-Могилянська академія. Праці її
професорів і вихованців П. Могили, Ф. Прокоповича, І. Гізеля, С. Яворського
та інших окреслили нове розуміння історії, надовго визначили провідні
напрями розвитку історичних знань, їх гуманізації. Однією з
найпопулярніших історичних книг XVII ст. став «Синопсис», який
перекладався грецькою та латинською мовами і понад сто років служив
підручником з історії.
45. Проаналізуйте розвиток історичної думки у XVIIІ ст.
Визначальною тенденцією нового етапу розвитку української історичної
думки стало утвердження в ній етико-гуманістичного напряму, що значною
мірою було пов'язане зі стилем бароко, з просвітництвом, яке дало потужний
поштовх збагаченню знань взагалі та історичних зокрема. Суспільний ідеал,
обстоюваний українськими просвітниками Г. Сковородою,Г. Кониським, В.
Рубаном, Г. Полетикою та ін., — це возвеличування освіченої людини і
любові до мудрості, благородство серця, реалізація здібностей шляхом освіти
і самопізнання.
Потужним центром просвітництва залишалася Києво-Могилянська
академія, яка продукувала інтелектуальні сили не тільки для України, ай для
Росії та деяких слов'янських країн.
На розвиток історичних знань суттєво вплинуло наростання національно-
визвольного руху як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, поширення
автономістських настроїв у добу І. Мазепи і після його виступу на боці Карла
XII. Боротьба за збереження гетьманського устрою України, за її цілісність і
соборність стає лейтмотивом історико-літописних творів Г. Граб'янки, С.
Величка, В. Рубана, праць С. Лукомського, П. Симоновського та ін.
Автономістська спрямованість української історичної думки наштовхувалась
на рішучий спротив великодержавної ідеології російської історіографії, яка
офіційно підтримувалась політикою Російської імперії. У процесі
національно-визвольного руху на Правобережжі, гайдамацьких повстань і
Коліївщини посилювались антипольські настроїв суспільній свідомості,
приходило розуміння того, що ні Росія, ні Річ Посполита не можуть виражати
національні інтереси України.
Козацькі історичні літописи та інші твори першої половини ісередини
XVIII ст. сприяли утвердженню у свідомості українського суспільства та
науковому вжитку таких понять, як «Україна»,«український народ», причому
ці поняття застосовувались до всієї етнічної території України, до всього
українського народу. В такий спосіб історична думка відгукувалася на
об'єктивні потреби суспільного розвитку, на тенденції української соборності
та незалежності.
Важливим чинником посилення науковості української історичної думки
стало збирання старожитностей, книг, родинних реліквій, документів,
зародження антикварної та археографічної діяльності, початок публікації
документальних пам'яток, їх коментування, документалізація історичних
знань про Україну і український народ. Особливою прикметою української
історіографії XVIII ст. було те, що історіописання і антикварна діяльність
поступово зливаються в органічне ціле, носіями якого виступають історики,
знавці української історії. Підвищується роль особистості історика, збирачів
антикваріату, усвідомлення ними суспільної значимості своєї діяльності і
почуття відповідальності перед майбутніми поколіннями.
46. Розкрийте антикварний напрям в українознавстві у XVIIІ ст.
На думку М. Грушевського, в українознавстві на межі ХУШ-ХІХ ст.
поширився антикварний напрям, створення «історико-антикварної
літератури», збиральницька діяльність. Справді, з другої половини XVIII ст.
під впливом просвітництва набуває популярності приватне колекціонування
пам'яток старовини, збирання рукописів і стародруків, формуються гуртки
антикварів, що мало важливе значення для археографічної практики в
майбутньому.
Принагідно варто нагадати про діяльність Андріяна Чепи (приблизно
1760-1822) - одного з перших колекціонерів писемних старожитностей
України. Використовуючи службу в канцелярії малоросійського генерал-
губернатора П. Румянцева, він зібрав і систематизував винятково важливі
рукописні матеріали і документи з історії України, насамперед доби
Гетьманщини. Про захоплення цією діяльністю свідчить його листування з
провідними на той час дослідниками української старовини -В. Полетикою,
О. Рігельманом, Я. Маркевичем, М. Берлинським та ін.
Зародження і розвиток антикварної та археографічної діяльності,
колекціонування старожитностей і писемних пам'яток справляли помітний
вплив на розвиток історичних знань і, в першу чергу, на їх документалізацію,
на збагачення джерельної бази історичних праць.
Порівняльний аналіз літописних та історичних творів XVIII ст. дає підстави
говорити про тенденцію не тільки до розширення в них джерельних
матеріалів, їх урізноманітнення, але й збільшення питомої ваги достовірних
джерел. Отже, є підстави стверджувати про початок документалізацїі
української історії.
І хоч більшість українських «антикварів», колекціонерів старовини, їх
видавців вирізнялися місцевим патріотизмом, любов'ю до рідного
краю,гордістю за його минуле, вони були поставлені в умови, за яких
написання творів і видавнича справа провадилися російською мовою і
супроводжувалися ідеологією лояльності. Незважаючи на це, видавнича
діяльність сприяла нагромадженню документально-джерельних матеріалів і
поширенню знань з української історії.

47. Обґрунтуйте формування наукових основ української історичної

думки І пол. ХІХ ст.
Яків Маркович «Записки про Малоросію» - це якісно новий етап у
розвитку історичних та етнографічних знань про Україну і українців. Для
них, поряд з описовістю, характерний науковий підхід, виділення проблем,
аргументація положень, акцент на громадянських аспектах. Праця була
написана в дусі критичної історії, критичного ставлення до джерел. На
«Записках...» відбився український патріотичний дух початків національного
відродження, зростання національної свідомості, любові до батьківщини.
Не менш важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро
Бантиш-Каменський. Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував
чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибудував
скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російської історії. Його
«Історія Малої Росії» справила помітний вплив не тільки на розвиток
української історичної думки, а й на формування історичної свідомості
тогочасного суспільства.
Перша пол. XIX ст. в історії української історичної думки
характеризується дедалі виразнішим науковим підходом до висвітлення і
аналізу подій та фактів.
Праці Якова та Олександра Маркевичів, Опанаса Шафонського, Василя
Ломиковського, Дмитра Бантиша-Каменського, Максима Берлинського та
інших значно збагатили джерельну базу української історії, розширили її
проблематику, викристалізували народознавчий характер досліджень,
сприяли утвердженню самобутності українського народу, особливості його
етнографії, заклали основи українознавства. На ідейній спрямованості
історичних праць відбилися як ідеї романтизму, українського відродження,
визрівання її національної забарвленості, так і потужний вплив
великодержавницьких концепцій монархічної російської історіографії. І все
ж дедалі виразніше заявляла про себе ідея окремішності історії українського
народу,про що засвідчила «Історія Русів».
48. Охарактеризуйте “Історію Русів” та її місце в історіографії України.
Поворотним рубежем розвитку української історичної думки, принципово
новим явищем в утвердженні національної історіографії стало створення
«Історії Русів» - найвизначнішого історично-літературного твору кінця XVIII
- початку XIX ст. Досі історіографам не вдалося встановити його автора і
дату створення. Існує багато припущень і гіпотез щодо цього. Називаються
прізвища Г. Кониського1, Г. Полетики, О. Безбородька, М. Рєпніна, А.
Худорби та інших, тобто найбільш відомих осіб, причетних до створення
творів з історії України з національним забарвленням.
«Історії Русів» судилося стати найпопулярнішим твором з української
історії на ціле століття, справити найглибший вплив на формування
історичної свідомості українського суспільства, виховання кількох поколінь
професійних істориків. Кілька десятиріч твір поширювався в рукописних
варіантах, один з його списків під назвою «История Русов, или Малой
России» був виявлений у 1828р. при інвентаризації бібліотеки в м. Гриневі
на Стародубщині і активно став копіюватися та розповсюджуватися.
Книга структурована лише логікою і хронологією викладу подій. За
хронологією її можна поділити умовно на два періоди: до татарської навали і
після ординська доба, в якій, у свою чергу, простежуються етапи литовського
панування і козацько-гетьманського розвитку. Праця відкривається короткою
передмовою, а далі йде суцільний текст «Історії Русів,або Малої Росії».
Відсутнє і підсумкове її завершення. Автор відсилає читача до початку
1769р., коли почалася справжня війна з Туреччиною, і завершує фразою, що
тільки Бог відає,чим вона скінчиться.
Елементи науковості твору простежуються не тільки в широкій джерельній
базі, в залученні деяких архівних документів XVIII ст., а й у критичному
ставленні до джерел.
Звичайно, у творі було чимало фактичних помилок і неточностей, інколи
інспірованих свідомо. Частину фактологічних виправлень здійснив у 1830р.
Д. Бантиш-Каменський. Надалі до неї звертатимуться М. Максимович, М.
Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, О. Лазаревський, В. Антонович, М.
Грушевський та інші історики і етнографи. Вона відіграла колосальну роль у
формуванні поглядів Тараса Шевченка на українську історію.
Отже, «Історія Русів» - одна з найвидатніших пам'яток української
історіографії,духовної спадщини українських просвітителів кінця XVIII -
початку XIX ст. Поряд з «Енеїдою» І. Котляревського вона справила значний
вплив на українське відродження, на ріст національної свідомості. Це
принципово нове явище в українській історичній думці, яке відіграло
рубіжну роль у переході від висвітлення окремих питань української історії
до створення узагальнюючої праці з історії України. І хоч твір не є в
класичному розумінні історичним (він радше літературно історичний), йому
судилося започаткувати новий підхід до розуміння української історії з
позицій національної окремішності, розгляду її в контексті європейської
історії. Він, за образним порівнянням Валерія Шевчука, прорубував вікно
українцям у їх темниці, відкрив очі, аби побачити світло правди, відчути себе
нацією.
49. Розкрийте розвиток української історичної думки ІІ пол. ХІХ ст.
Середина та друга половина XIX ст. пов'язані з подальшим утвердженням
наукових засад української історичної думки,трансформацією її в науку,
формуванням її національних традицій. Вирішальну роль у становленні
української історичної науки відіграло заснування та діяльність
університетів:Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського
(Одеського),а згодом і Чернівецького, які виступали потужними осередками
розвитку історичних знань, проведення археографічних та історичних
досліджень, підготовки професійних істориків. Створення історичних
товариств, археографічних комісій, заснування науково-популярних
часописів - все це позитивно впливало на прирощування і поширення
історичних знань, зростання національної свідомості українського народу. У
відповідь на реакційну політику царизму, його антиукраїнські циркуляри
наростав національно-визвольний рух,який помітно стимулював розвиток
національної історіографії.
Могутній вплив на національно-визвольний рух, на формування
історичної свідомості справляли творчість Т. Шевченка,його народно-
демократична історіософія, діяльність кириломефодіївців та громад. Це
сприяло утвердженню в українській історіографії народницького напряму.
Його прихильники вважали, що рушієм історичного процесу є народ,
насамперед селянські маси, а тому наука має досліджувати соціальну та
побутову історію народу як головного носія національних цінностей,
національної культури, мови, звичаїв і традицій.
Представники цього напряму сповідували ідею окремішності української
історії. Народницький напрям, продовжуючи традиції романтизму,
виявився максимально готовим до сприйняття історіософії лібералізму та
позитивізму. Серед провідних постатей романтизму і зародження
народницької історіографії слід назвати М. Максимовича, М. Костомарова,
П. Куліша, П. Чубинського, В. Антоновича, Ф. Вовка, П. Житецького, М.
Драгоманова та ін.
Утворення Літературного товариства імені Тараса Шевченка, його
трансформація в Наукове, діяльність «Просвіти» - все це дало новий імпульс
розвитку історичної науки у межах українських земель.
50. Проаналізуйте історичну спадщину М. Максимовича.
Михайло Олександрович Максимович народився 15 вересня 1804 р.
Визначний учений-енциклопедист, ботанік, зоолог, натураліст, історик,
археолог, етнограф, фольклорист, філолог та ін., ординарний професор
російської словесності Імператорського університету Св. Володимира та
перший його ректор (1834-1835рр.)
Працюючи у царині ботаніки, учений не полишав свого зацікавлення
російською та українською словесністю. 1827 р. він видрукував відому
фольклористичну працю "Малороссийские песни".
Велика заслуга М. Максимовича як історика полягає в тому, що він одним
із перших піддав сумніву норманське походження Русі. Так, 1825 р. вийшла
праця М. Погодіна "Происхождение Руси". Робота Максимовича "Откуда
идет Русская земля..." була прямою відповіддю і навіть викликом
російському історикові. Зав'язалася дискусія, головним чином на сторінках
"Москвитянина". Максимович розвивав тезу про автохтонність східних
слов'ян, їхню господарську (переважно землеробську) діяльність, що ставила
їх на вищий щабель розвитку порівняно із завойовниками. Щодо виникнення
державних форм життя, запрошення варягів, то аргументація Максимовича
зводилася в основному до заперечення факту запрошення варягів та їхньої
позитивної ролі в історії Русі. Спираючись на науковий аналіз джерел,
учений доводив, що Русь-Україна - це пряма спадкоємиця Давньої, Київської
Русі.
У низці своїх праць Максимович переконливо доводив, що козацтво -
категорія історична і соціальна. Воно є частиною українського народу, а
розвинулося козацтво з народного елементу. Максимович розглядав
виникнення козацтва як народний рух. Особливо цінними є думки вченого
про значення Запорозької Січі як зародка козацької державності - навіть з
огляду на романтичне трактування козацтва як буйного товариства
вільнодумних вояків. Своїми працями про козацтво вчений заклав серйозний
фундамент для подальших наукових досліджень у цій царині.
Помер М.О. Максимович 22 листопада 1873 р. на своєму хуторі Михайлова
Гора, де й похований.
51. Проаналізуйте історичну спадщину М. Костомарова.
 Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. Ад'юнкт-
професор Імператорського університету Св. Володимира, визначний історик
та письменник, історіограф, ідеолог слов'янського відродження, діяч
українського національно-визвольного руху
У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-
Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних
документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського
товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-
росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об’єднання слов’янських
народів.
Наукові дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано
почесним членом Югослов’янської академії наук і мистецтв, сербського
вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються
образністю викладу.
Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький», «Руїна»,
присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького,
«Мазепа» і «Мазепинці», а також фундаментальна праця «Російська історія в
життєписах її найважливіших діячів», де представлені критичні біографії
основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне
історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна,
присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час
Московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова
розвідка «Останні роки Речі Посполитої».
1844–45 викладав історію в г-зіях та ін. навч. закладах Рівного і Києва.
Плідно працював у галузі історіографії та джерелознавства, здійснив
глибокий наук. огляд майже всього комплексу вітчизн. літописів. Одним із
перших висунув вимогу до історіографів вивчати нар. діяльність в усіх
сферах життєвого процесу суспільств і обґрунтував необхідність з'ясування
взаємодії народності й державності.
Серед опрацьованих ним найважливіших тем виділяється тема козацтва.
Він максимально "очистив" первісну історію козацтва від різного роду
вигадок. Досліджував склад козацтва, козац. рухи, причини їх виникнення та
поразки. Вважав, що козацтво не є негативним чинником для розвитку
державності, й підкреслював, що притаманні козацтву традиції нар.
"вольниці" та демократизму справляли позитивний вплив на тогочасне
суспільство.
Помер Микола Костомаров 7 (19) квітня 1885 року в Петербурзі.

52. Обґрунтуйте історичні погляди В. Антоновича.

 Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 січня 1834 р.
Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1860 p.),
видатний історик, археолог, етнограф, публіцист і громадський діяч, доктор
російської історії, ординарний професор, один з ідеологів українського
національно-визвольного руху другої половини XIX ст. Володимир
Антонович був засновником київської школи істориків.
Його безумовною заслугою перед Україною була його доволі чітка й
послідовна національна орієнтація. Він чи не першим серед українських
істориків свого часу, який виступив з концепцією української національно-
культурної самобутності, саме він увів у науковий обіг термін «Україна-
Русь», розвинутий незабаром у цілісну історіософську концепцію його учнем
М. Грушевським. Досліджував українську історію, щоби вивчати в ній
особливості побуту та інституційного розвитку українського народу від
найдавніших часів, в тому числі його власні самоврядні традиції,
стверджуючи самостійність і самобутність українського народу.
Вважав сучасних йому українців ще не готовими ані до самостійної
державності, ані до успішної боротьби за неї. Поділяв багато з ідей
народницької школи в історіографії та в суспільно-політичній програмі
діяльності українського національного руху. Його погляди на державу, право
та управління залишаються дискусійними.
Авторству В. Антоновича належить близько 300 наукових праць, серед
яких «Дослідження про козацтво за актами 1500 по 1648», «Дослідження про
міста в Південно-Західній Русі за актами 1432-1798», «Монографія з історії
Західної та Південно-Західної Росії», «Дослідження про гайдамацтво за
актами 1700-1768». Цінне наукове значення мала підготовлена та видане ним
разом із М. Драгомановим у двох томах фундаментальне етнографічне
дослідження «Історичні пісні малоруського народу»
Помер В. Антонович 21 березня 1908 р. і похований на Байковому
кладовищі у Києві.

53. Обґрунтуйте історичні погляди Д. Багалія.

Д. І. Багалій народився 7 листопада 1857 в Києві.
Доробок ученого представлений також працями з історії Лівобережної та
Південної України (більше 25 публікацій). Він є автором праць з
історіографії, архівознавства, археології, джерелознавства, історії української
культури. Виявляв значну зацікавленість історичною географією,
демографією, етнографією.
У науковій спадщині Д. І. Багалія важливе місце займають історія Харкова
та Харківського університету (цьому закладу присвячено близько 40 праць).
 Він розпочав працювати у Харківському університеті, за його власним
висловом, «як початкуючий молодий вчений» і «як свідомий український
діяч», який мав «розробляти історію Слобідської України і тим виконувати
обов’язок українського громадянина».
Дмитро І. Багалій був відомим прибічником громадської ініціативи та
самоврядування, високо оцінював їх роль у розвитку суспільства. Ці його
погляди поширювалися і на бібліотечну справу. Наукова та громадська
діяльність вченого значною мірою була спрямована на захист та підтримку
української культури, в т. ч. української мови, української книги,
ствердження приналежності населення Слобожанщини до українського
етносу. Це позначилося на процесах розвитку українського культурного
середовища Харкова та Слобожанщини.

54. Обґрунтуйте історичні погляди М.Драгоманова.

Народився 6 (18) вересня 1841 року у м. Гадячі на Полтавщині в родині
дворян.
М. Драгоманов, прибічник порівняльного методу в історії, ставив перед
істориками вимоги, які, на його думку мали би допомогти українській
історіографії стати справжньою наукою, зрівнятися з науковими
досягненнями науки західноєвропейської.
М. Драгоманов виробив власну періодизацію історії України. Він її поділяв
на княжо-городський період, феодально-литовський, пансько-польський,
козацький і царсько-російський. Торкаючись у своїх працях того чи іншого
періоду української історії, М. Драгоманов завжди порівнював його з
історією інших країн та народів.
Критикуючи російський централізм, М. Драгоманов вважав, що в
українському історичному процесі більше схожого з історичним процесом
Західної Європи, аніж Європи Східної.
Інтерес викликають погляди М. Драгоманова на козаччину. Він рішуче
заперечує погляд на козаків,який визнає їх розбишаками.
Історичний розвиток українського народу, на думку М. Драгоманова, мав
би зовсім інші результати, коли б цей розвиток не був штучноперерваний
російською владою. Нормальний розвиток України мав би піти в напрямку
зміцнення народноїсамоуправи та демократичного самовизначення, тобто
тими дорогами, що вони накреслювалися в періодборотьби українських мас
за свої права, своє вільне існування. А раз так, то, на думку М. Драгоманова,
слідшукати тих способів, щоби історичну помилку чи історичний злочин,
заподіяний українському народові,так би мовити, виправити.
Перу М. Драгоманова належить ряд ґрунтовних праць,прямо або
опосередковано присвячених історії та етнографії України і українській
літературі, які сприяли європеїзації української історіографії. Застосовуючи
порівняльно-історичний метод дослідження, вчений обґрунтував місце
національно естетичних і культурних цінностей українського народу в
контексті європейської цивілізації («Чудацькі думки про українську
національну справу»), його право на самостійний суспільно-політичний і
культурний розвиток («Про українських козаків, татар та турок», «Пропащий
час: українці під Московським царатом», «Що таке українофільство?»,
«Шевченко, українофіли і соціалізм» та ін.).
Винятково важливі роздуми про окремішність українського народу,
самобутність його історії і культури містить полеміка М. Драгоманова з Б.
Грінченком у вигляді «Листів на Наддніпрянську Україну».

55. Висвітліть творчий доробок Д. Яворницького.

Дмитро Іванович Яворницький народився 1855 року у селі Сонцівка
Харківської губернії.
Автор понад 1500 наукових праць. Один з перших, хто детально вивчив
всю історію запорозького козацтва та історію дніпровських порогів.
В історичних дослідах основну увагу Яворницький приділив історії
Запорізької Січі, серед них: «Історія запорозьких козаків» Дмитра
Яворницького (1855-1940) - видатного українського історика, археолога,
етнографа, згодом академіка АН УРСР, директора Катеринославського
історико-краєзнавчого музею, вихованця Харківського університету. Його
подвижницька діяльність щодо пошуку, виявлення, колекціонування і
дослідження старожитностей козацького краю була захоплюючим прикладом
для молодої генерації українських істориків. Історик високо оцінював
значення українського козацтва,висвітлив його походження, склад, збройні
сили, показав роль Запорозької Січі як форпосту України в боротьбі за волю і
незалежність.
В умовах революції Д. Яворницький спеціально підготував і оприлюднив
науково-популярні праці «Як жило славне запорізьке низове військо»,
«Українсько-руське козацтво перед судом історії», в яких акцентувалася
увага на провідній ролі козацтва в національно-визвольній боротьбі.
Як археолог-дослідник запорізької старовини, Яворницький написав
розвідки:«Запорожская печера над Днепром» (1885), «Раскопка Кургана
„Мухина гора“» (1885).
Яворницький зібрав багатий етнографічний і фольклорний матеріал; ще за
студентських років він записав понад 1000 пісень і близько 500 оповідань;
«Малороссийские народные песни, собранные в 1878 — 1905 гг.» (1906), де
зібрано 830 пісень, колядок, щедрівок, веснянок, переважно записаних з
голосу;
Яворницький також був автором низки літературних творів:
збірки поезій «Вечірні зорі» (1910), повістей і оповідань та одного роману.
56. Проаналізуйте утвердження української національної історіографії
на рубежі ХІХ – ХХ ст.
Кінець XIX - початок XX ст. - переломний рубіжу розвитку української
національної історіографії, зумовлений головним чином науковою
діяльністю М. Грушевського. Його переїзд до Львова, викладання історії
України у Львівському університеті,участь у діяльності Наукового
товариства імені Шевченка, створення наукової історичної школи
започаткували новий етап у розвитку української історичної думки,
утвердженні її науковості і національного характеру.
Історична школа М. Грушевського у Львові на рубежі XIX-XX ст. стала по
суті головним репрезентантом української національної історіографії.
Наукові видання НТШ - «Записки»,«Збірники», «Студії», «Хроніки»,
часописи за своїм рівнем не поступалися аналогічним виданням зарубіжних
академій наук. Вони засвідчували перед науковим світом появу у Львові
потужного українського академічного осередку. Завдяки діяльності цієї
школи утверджувалася професіоналізація української історичної науки.
Серед учнів М. Грушевського підвищеним інтересом до пошуку і
опрацювання джерел виділявся Іван Крип'якевич.
Принципове значення мала опрацьована М. Грушевським наукова схема і
нова концепція української історії як історії окремого, самобутнього народу
із своєю культурою, мовою, традиціями. Вона була покладена в основу
наукового синтезу знань про український народ, у створення
фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», яка вперше дала
системний виклад української історії, її безперервність і тяглість від
найдавніших до новітніх часів. М. Грушевський створив «Історію України-
Руси» на рівні тогочасних стандартів європейської історичної науки, на
засадничих принципах позитивістської і народницької історіософії, виклав
історичний процес з позицій української національної ідеї.
Важливим осередком розвитку української історичної науки стало
Українське наукове товариство в Києві, створене і очолюване М.
Грушевським. Праці його членів і видавнича діяльність збагатили українську
історіографію рядом ґрунтовних досліджень з різних галузей історичних
знань, сприяли утвердженню української національної історіографії. На
рубежі XIX—XX ст. українська історіографія остаточно заявила про себе як
національна.
 Українське наукове товариство стало важливим осередком розвитку знань
про Україну і українство, втому числі й історичних. Очолюване видатним
істориком М. Грушевським, воно зосередилось на дослідженні маловідомих
сторінок української історії, культури, мови, народної творчості, науковому
обґрунтуванні самобутності та окремішності українського народу. Участь у
Товаристві В. Антоновича, Ф. Вовка, М. Василенка, Б. Грінченка, П.
Житецького.

57. Обґрунтуйте розвиток історичних знань на поч. ХХ ст.

Утвердження української національної історіографії на ґрунті розробленої
М. Грушевським наукової схеми історії України, вихід у світ перших томів
його «Історії України-Руси», діяльність НТШ, історичної школи М.
Грушевського у Львові, утворення Українського наукового товариства в
Києві,зародження державницького напряму в українській історіографії, ріст
історичної і національної свідомості українства - все це підготувало початок
нового етапу в розвитку історичної науки, дало потужний поштовх
піднесенню національно-визвольного руху, розгортанню Української
національно-демократичної революції та відновленню державності України.
Повалення царизму в лютому 1917р., утворення Української Центральної
Ради, а згодом і проголошення Української Народної Республіки, її
усамостійнення справили позитивний вплив на розвиток історичної науки,
яка мала дати ясні відповіді на питання, поставлені новим етапом
українськоїі сторії. Примітним став той факт, що ряд визначних
істориків,зокрема М. Грушевський, відіграли роль лідерів українського
державо-будівного процесу.
Відновлення національної держави - УНР, утворення Західноукраїнської
Народної Республіки, Акт Злуки з УНР закладали основи для державної
підтримки розвитку української історичної науки. Цьому сприяли заснування
Української Академії наук, діяльність історичної секції Українського
наукового товариства. Побачив світ ряд ґрунтовних праць М. Грушевського,
Д. Яворницького, Д. Багалія, О. Єфименко, А. Кримського, В. Липинського,
І. Огієнка, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Джиджори, В. Гнатюка, С.
Єфремова та ін., які збагатили знання з основних розділів національної
історії України. Гостро постали проблеми викладання української історії в
усіх ланках освіти, підготовки фахівців з історії,формування суспільної
історичної свідомості.
58. Охарактеризуйте державницький напрям української історіографії.
Початок XX ст. характеризується остаточним інституюванням української
національної історіографії, у рамках якої викристалізувались декілька
напрямів: народницький або народно-демократичний, державницький та
соціально-економічний. Звичайно, виокремлення цих напрямів є умовним.
Різниця між цими напрямами полягала лише в пріоритетах,які надавали
історики у своїх дослідженнях. Якщо представники народницького напряму
на чільне місце ставили народ,розглядаючи його головною силою, двигуном
історичного процесу, а прибічники соціально-економічного напряму
зосереджувались насамперед на питаннях господарського життя суспільства,
то прихильники державницького напряму віддавали пріоритет державі. Цей
напрям на початку XX ст. набував особливої привабливості й актуальності,
оскільки в суспільно-політичному житті і українському визвольному русі
гостро постала проблема відновлення національної державності, вона
висунулася на передній план суспільного розвитку. Україна впритул
підійшла до політичного, національного і соціального вибуху.
М. Грушевський, піднявшись на вершину народницького напряму,
водночас дедалі більше схилявся до необхідності дослідження ролі держави,
виявлення і аналізу державницьких традицій українського народу. Це
завдання усвідомили його учні: С. Томашівський, О. Терлецький, І.
Крип'якевич, М. Андрусяк, Б. Крупницький та ін. Чітку державницьку
позицію у своїх наукових дослідженнях проводили В. Липинський, Д.
Дорошенко, І. Огієнко, М. Василенко, М. Біляшівський та інші історики.
Визнаним лідером цього напряму,який найповніше віддзеркалював ідеї
національної революції і відновлення української державності, вважають
В'ячеслава Липинського (1882-1931) - видатного українського історика,члена
НТШ, активного громадсько-політичного діяча, лідера українського
консерватизму. Державницькою ідеєю проникнута наукова спадщина
Степана Томашівського (1875-1930) - визначного українського історика,
дійсного члена НТШ. Як здібний учень М. Грушевського, С. Томашівський
дуже відповідально ставився до роботи з джерелами, розглядаючи її як
головну передумову будь-якого історичного дослідження. У 1913р. він
підготував досить солідну збірку документів з історії Хмельниччини, яка
склала окремий том «Жерел доісторії України-Руси». Ці джерельні свідчення
дозволили ученому критично переглянути погляди польських істориків на
постать Б. Хмельницького і характер повстанського руху,оцінку воєнної
кампанії.
59. Розкрийте історичну спадщину М.Грушевського.
Спадщина Г. надзвичайно велика й різноманітна. Він – автор майже 2 тис.
праць з галузі української і світової історії, історіографії, літератури,
соціології, етнографії, археології, спец. істор. дисциплін, що збагатили
європейську і національну науку.
 Найвидатнішою подією в українському історіографічному процесі кінця
XIX - початку XX ст. було створення і вихід у світ перших томів
фундаментальної праці з української історії - «Історії України-Руси» М.
Грушевського. Видавалася вона у Львові та Києві в період 1896-1936 рр. і
складається з 10 томів у 13 книгах. Багатотомник містить систематичний
виклад української історії від найдавніших, доісторичних часів до середини
XVII ст.
Протягом 1913-1914 pp. - два томи "Истории украинского казачества" .
Важливим етапом у розвитку наукового літературознавства стала
фундаментальна багатотомна праця Г. "Історія української літератури" (т. 1–
5, 1922–27) і численні літературознавчі статті, які доповнювали історію
національної культури, мови, етносу, викладені в "Історії України-Руси".
Заслуга Г. полягає й у виробленні концепції історії української літетаратури
та періодизації її розвитку від початків словесності в Україні до 17 ст. і
пов'язанні цього розвитку з нац.-культ. відродженням в Україні. Г. розглядав
літературу як ключ до пізнання соціального життя суспільства і як важливе
культурно-історичне явище.
Повне зібрання творів М. Грушевського — найповніше 50-томне видання
творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й
неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів).

60. Обґрунтуйте досягнення наукової історичної школи М.

Грушевського.
Важливий етап у розвитку української історичної науки, утвердженні її
національного обличчя пов'язаний з життям і науковою діяльністю Михайла
Грушевського.
Навколо нього уртувалися патріотично налаштовані юнаки, відвідуючи
академічні лекції і неофіційні зібрання з участю професора, на яких жваво
обговорювались гострі питання історії і майбутнього України. Найздібніші
учасники цих зустрічей згодом стали ядром історичної школи М.
Грушевського. Серед її вихованців були такі талановиті дослідники, як О.
Терлецький, М. Кордуба, С. Томашівський, О. Целевич, В. Герасимчук, С.
Рудницький, І. Джиджора, І. Кревецький, І. Крип'якевич та ін.
Головною об'єднуючою ідеєю цієї школи стала принципово нова схема і
наукова концепція української історії, опрацьована М. Грушевським, яка
обґрунтовувала самобутність, окремішність і безперервність історичного
буття українського народу. Ця концепція лягла в основу фундаментальної
«Історії України-Руси», про що засвідчив її перший том, оприлюднений у
Львові в 1898р.
 Основним осередком історичної школи М. Грушевського у Львові були
історичний семінар в університеті та історико-філософська секція НТШ.
Домінуючою історіософською течією, яку сповідували як керівник, так і
більшість учнів школи, був позитивізм. Ось чому особлива увага зверталася
на аналіз джерел, факторів, що впливають на історичний процес, на
об'єктивність дослідження.
Примітною рисою діяльності М. Грушевського і його історичної школи у
Львові була особлива увага до збирання і видання історичних джерел.
Учений став ініціатором утворення Археографічної комісії, разом з І.
Франком та С. Томашівським очолив її діяльність, спрямовану на підготовку
корпусу документів з історії України-Руси. Зусиллями членів комісії були
опрацьовані джерельні матеріали в архівах Варшави, Кракова, Києва,
Петербурга, Москви, Харкова, Чернігова, бібліотечні та приватні колекції
історичних пам'яток. Великий пласт виявлених і досліджених джерел за
період до 1914р. було опубліковано в «Українсько-руському архіві» (14
томів) тау спеціальному виданні «Джерела до історії України-Руси» (11
томів).
Історична школа М. Грушевського у Львові на рубежі XIX-XX ст. стала по
суті головним репрезентантом української національної історіографії.
Наукові видання НТШ - «Записки»,«Збірники», «Студії», «Хроніки»,
часописи за своїм рівнем не поступалися аналогічним виданням зарубіжних
академій наук. Вони засвідчували перед науковим світом появу у Львові
потужного українського академічного осередку. Завдяки діяльності цієї
школи утверджувалася професіоналізація української історичної науки.

61. Розкрийте суть процесу радянізації історичної науки.

Вже з перших років радянської влади, особливо після включення УСРР до
Союзу РСР і утвердження тоталітаризму та централізму, історична наука
ідеологізується, перетворюється в служанку режиму, відбувається
монополізація історіографії під контролем більшовиків.
Тактика більшовицького уряду щодо історичної науки полягала в тому,
щоб розколоти істориків національно-демократичного спрямування, посіяти
ворожнечу між ними, утвердити дуалізм організаційних структур.
М. Яворський - автор першої праці з історії України на методології
марксизму, марксистських підручників.
У 1920-х рр. досить рельєфно простежується два умовних етапи розвитку
історичної думки в УСРР: перший охоплює 1921—1925 рр., коли поряд із
старими стали формуватися нові осередки під контролем органів влади, коли
існував ще певний плюралізму науковому і суспільному житті. Шанс для
збереження національних традицій української історіографії відкривала
політика українізації та повернення в Україну М. Грушевського.
Другий етап пов'язаний з 1926—1930 рр., який характеризується
посиленням командно-адміністративного та ідеологічного наступу на
українську історіографію, її переводом на рейки марксистської методології,
перетворенням у провінційну. На перше місце в історичній науці
висуваються історико-партійні дослідження марксистського спрямування,
тотально запроваджується методологія партійно-класового трактування
історичного процесу.
За умов наступу тоталітарного режиму на українську історіографію,
тотальної цензури, розгортання репресій єдиними острівцями збереження її
національних традицій, протидії марксистському перелицюванню історії
України залишалися історики Західної України й ті, що опинилися в
еміграції.
62. Висвітліть творчу спадщину І. Крип’якевича.
Серед учнів М. Грушевського підвищеним інтересом до пошуку і
опрацювання джерел виділявся Іван Крип'якевич(1886-1967) - згодом
дійсний член НТШ, видатний історик,академік АН УРСР. Він є автором
понад 600 наукових праць. У 1905р. він дебютував своїми першими
науковими дослідженнями минувшини Львова, його місця у розвитку
торгівлі з Заходом і Сходом, з історії Галицько-Волинського князівства
(«Матеріали до історії торгівлі Львова», «Львівська Русь у першій половині
XVI ст.»).
Особливо плідною була праця молодого історика в діяльності
Археографічної комісії НТШ, за дорученням якої він опрацював цінні
джерельні матеріали в архівах Кракова, Варшави та Москви. Наслідком цієї
евристичної праці став окремий том «Жерел до історії України-Руси», до
якого увійшли 233 документи з історії Козаччини. Він підготував ґрунтовну
вступну статтю до цієї збірки «Матеріали до історії української козаччини»,
що помітно збагатила знання про генезу українського козацтва, його
вольностей. Цій проблемі була присвячена його докторська дисертація,
захищена в 1911р.
Низка наукових праць І. Крип’якевича, зокрема «Історія України» мають
ґрунтовну бібліографію, тому вони стали вагомим внеском у розвиток
історичної бібліографії України. Примітки до кожного розділу цих праць є
цілком самостійними тематичними бібліографічними списками. Наприклад,
найбільша джерелознавча праця історика «Документи Богдана
Хмельницького (1648–1657)» (1961) завершується «Переліком документів»,
який налічує 475 позицій.
 Вражає широкий діапазон проблематики досліджень І. Крип'якевича, яка
охоплює історію судочинства і права, релігійного життя, краєзнавства,
джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін:сфрагістики, історичної
географії, топоніміки, геральдики,дипломатики тощо. Унікальність наукової
творчості історика полягала в тому, що в ній, з одного боку, органічно
поєднувалися пошук, виявлення, публікація джерел і їх науковий аналіз, а з
другого - реконструкція історичного процесу з позицій ролі державності в
історії України на тлі європейської і світової історії.
63. Проаналізуйте репресивну політику сталінізму щодо українських
істориків.
Арешти, судові процеси, депортації, заслання на Соловки і в Сибір,
розстріли - все це торкнулося сотень істориків - науковців, викладачів та
учителів історії, краєзнавців і архівістів, яких правляча партія розглядала як
опозиційну силу соціалістичного будівництва. За розрахунками дослідників,
у 1930-ті рр. було знищено близько 80 % української творчої інтелігенції,
причетної до політики «українізації», що послужило підставою назвати цей
період «розстріляним відродженням». Великий терор 1937-1938 рр.
супроводжувався тотальним нищенням «ворогів народу», включаючи членів
їхніх сімей. Репресії поширилися на частину партійно-державного апарату,
військових командирів, церковнослужителів. Все це супроводжувалося також
нищенням українських істориків та їхніх праць.
Тоталітарний режим нарощував репресії та переслідування представників
української історичної науки. Головний удар влада та її карально-репресивні
органи намагалися нанести по історичних установах ВУАН, очолюваних М.
Грушевським, по його науковій школі. їх ідеологічний, організаційно-
структурний та кадровий розгром розпочався в 1929р. з ліквідації Історичної
секції ВУАН. Було реформовано кафедри історії України за марксистською
періодизацією, призначено нових керівників Д. Баталія, М. Слабченка, Д.
Яворницького та М. Яворського, змінено їх персональний склад.
Прямо або опосередковано істориків торкнулися гучні судові процеси
середини і другої половини 1920-х рр.: «Шахтинська справа», процес над
Промпартією, процес Народної революційної соціалістичної партії,
Українського національного центру та ін. Відчутного удару українознавство
зазнало у 1929-1930 рр., коли розгорнувся процес над учасниками Спілки
визволення України. Серед арештованих були академіки ВУАНС. Єфремов
та М. Слабченко, а також історики О. Гермайзе, Т. Слабченко, В.
Дурдуківський та ін. їм інкримінувалася підготовка збройного повстання з
метою повалення радянської влади.
Михайлу Слабченку (1882-1952) - відомому українському історику
державницького напряму - нагадували, зокрема, його націоналістичні праці з
історії українського права і державного устрою Запорозької Січі та
Гетьманщини («Соціально-правова організація Січі Запорозької» (1926).
За антирадянську діяльність до п'яти років ув'язнення було засуджено
відомого історика та археографа Осипа Гермайзе (1892-1958) - вихованця і
професора Київського університету, голову Археографічної комісії ВУАН
(1924-1929), чільного співробітника кафедри історії України, очолюваної М.
Грушевським. Він автор «Нарисів з історії революційного руху на Україні»
(1926), готував до друку акти про гайдамаччину та архів Коша Запорозької
Січі.
Репресії і переслідування торкнулися не тільки істориків національно-
демократичного спрямування, але й окремих істориків-марксистів та їх
симпатиків. Режим всіляко нацьковував одних істориків проти інших і в
такий спосіб розправлявся з «неблагонадійними».
На початку 1930-х рр. розгорнулася критика працьД . Багалія і його
наукової школи. У журналі «Историк-марксист» була опублікована стаття
«Классовая борьба в украинской исторической литературе»,в якій до
псевдомарксистів були віднесені не тільки М. Яворський, але й Д. Багалій, М.
Слабченко та ін. До речі, М. Слабченко хоч і сприйняв марксизм,але
залишався українським патріотом.
О. Оглоблина назвали «типовим буржуазним істориком», що прикривається
«марксистською фразеологією» і не веде боротьбу з буржуазною
історіографією та поглядами Грушевського.
Підсумовуючи сказане про репресії проти істориків і нищення їхніх праць,
слід підкреслити, що це була частина добре сплановано їй організованої
тоталітарним режимом антиукраїнської кампанії, спрямованої на
придушення українського руху опору, на остаточне стирання національної
свідомості,історичної пам'яті, на деформацію історичної культури.
Українська історична наука зазнала в 1930-ті рр. непоправних втрат, були
знищені або деморалізовані її кращі сили, але чимало істориків, які
залишилися живими, не скорилися, не відмовилися від своїх поглядів. їх
чекали нові випробування,пов'язані з Другою світовою війною.

64. Обґрунтуйте особливості розвитку історичних знань на

західноукраїнських землях у міжвоєнний період.
У 1921-1925 рр. у Львові діяли Український таємний університет (ректор В.
Щурат), Українська таємна висока політехнічна школа, Богословська
академія. Лекції з історії у них читали І. Крип'якевич, І. Кревецький та ін.
Продовжувало свою діяльність Наукове товариство імені Шевченка, (голова
К. Студинський), яке утримувало бібліотеку, три музеї, два дослідницькі
інститути. Побачили світ нові книги багатотомника «Джерела до історії
України-Руси», «Етнографічного збірника», «Студії з поля суспільних наук і
статистики». Завдяки К. Студинському та М. Грушевському вдалося
налагодити творчі зв'язки і співпрацю НТШ та відділів ВУАН.
Особливо плодотворною була діяльність істориків І. Крип'якевича, С.
Томашівського, І. Кревецького та інших вихованців історичної школи М.
Грушевського.
Зокрема І. Крип'якевич створював навчальну літературу з історії України
(«Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових
шкіл», «Огляд історії України - репетиторій для вищих кляс середніх шкіл та
вчительських курсів»). Він продовжував досліджувати історію українського
козацтва, опублікував «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931),
підтвердивши свою приналежність до державницького напряму української
історіографії.
Ряд оригінальних праць у 1920-ті рр. створив інший представник
державницького напряму С. Томашівський. С. Томашівський зосереджується
на історії Української церкви, вважаючи, що церква підтримувала і живила
не тільки християнські цінності українців, ай їх національну і державницьку
свідомість.
Історики Західної України, Буковини та Закарпаття насторожено ставилися
до політики більшовиків у сфері культури, насадження марксистської
методології історичній науці в УСРР. Вони шукали контактів з істориками
української діаспори у країнах Західної та Центральної Європи.
За умов наступу тоталітарного режиму на українську історіографію,
тотальної цензури, розгортання репресій єдиними острівцями збереження її
національних традицій, протидії марксистському перелицюванню історії
України залишалися історики Західної України й ті, що опинилися в
еміграції. Вони продовжували розвивати модерну національну історіографію,
знайомити з її набутками європейську громадськість.

65. Проаналізуйте вплив суспільно-політичних процесів другої пол. 50-

60-х рр. на розвиток історіографії історії України.
Із середини 1950-х до початку 1960-х рр. відбувається початок реабілітації
жертв сталінських репресій, критика культу особи Сталіна, спроба аналізу
його драматичних наслідків, перегляд окремих ідеологічних догм, часткове
розширення прав союзних республік - все це та інше торкнулося статусу,
умов і завдань розвитку історичної науки, відкривало шанс для повернення їй
дослідницьких функцій.
 Після XX з'їзду КПРС і постанови «Про культ особи і його наслідки» була
проведена своєрідна «ревізія» доробку радянських істориків, він очищувався
від славослів'я на адресу Сталіна, сталінських цитат, стали
використовуватися стриманіші оцінки здобутків соціалізму під «мудрим
керівництвом вождя».
Деяке послаблення партійного диктату сприяло появі ряду праць, які
помітно відрізнялися від своїх аналогів першої половини 1950-х рр.
Новими підходами до дослідження економічної історії українського
селянства і робітництва відзначалися праці Івана Гуржія.
Характерною особливістю розвитку радянської історіографії цих років було
її ще тісніше ув'язування з завданнями ідеологічно-пропагандистської
діяльності партії, приурочення праць ювілейним датам. Наприклад, в 1955-
1958 рр. домінуюче місце серед публікацій займали дослідження, присвячені
історії революції 1905-1907 рр., 40-річчю Жовтневої революції і
встановлення радянської влади в Україні, 20-річчю перемоги у Великій
Вітчизняній війні.
Попри ідеологічну заангажованість і ювілейно-пропагандистське
призначення чимало з досліджень цих років відіграли помітну роль у
збагаченні історичних знань. Вирізнялися праці Федора Лося.
Публікації другої половини 1950-х - початку 1960-х рр. привертали увагу до
соціально-економічних і культурних експериментів міжвоєнних років, що
традиційно героїзувалися і трактувалися як «соціалістична індустріалізація»,
«колективізація », «культурна революція».
У світлі настанов XX з'їзду КПРС про підвищення ролі історичної науки
було засновано ряд нових періодичних союзних і республіканських видань.
Підсумовуючи сказане, слід наголосити, що реформи М. Хрущова, критика
культу особи Сталіна, незважаючи на їх половинчатість, справили загалом
позитивний вплив на розвиток історичної науки в УРСР, частково сприяли
очищенню від нашарувань сталінізму, але не звільнили її від невластивих
ідеологічно-пропагандистських і коментаторських функцій. Дійовим
стимулом розвитку історичних знань та їх поширення стало заснування
«Українського історичного журналу» та ряду міжвідомчих наукових
збірників.
66. Проаналізуйте наслідки авторитаризму та русифікації для розвитку
історичної науки в УРСР.
Найбільша питома вага опублікованих досліджень (до 80 %) були
присвячені радянській добі української історії. Така диспропорція
пояснювалася не тільки ідеологічними орієнтирами, ай великим відсотком
серед дослідників істориків партії.
 Ряд важливих проблем з історії української історичної науки були
порушені в ці роки у працях В. Сарбея, П. Маркова, К. Гурницького, М.
Кравця, Л. Коваленка, Ю. Пінчука, А. Санцевича, Н. Комаренко, Я. Калакури
та ін. Плідно досліджували питання джерелознавства М. Варшавчик, В.
Замлинський, В. Стрельський, М. Ковальський, М. Дмитрієнко, П. Шморгун,
М. Литвиненко та ін.
Радянська історіографія майже остаточно втратила український характер і
розірвала з національними традиціями. За невеликим винятком праць
київських істориків давньої історії України, козацько-гетьманських часів,
львівської історичної школи І. Крип'якевича.
За умов брежнєвського авторитаризму, загострення ідеологічної боротьби і
тотального російщення українського суспільства історична наука
продовжувала залишатися інструментом ідеологічного протистояння, сама
зазнала русифікації,дедалі більше скочувалась у нову фазу загальної кризи.
Під колесами тотального російщення України, насадження принципу
партійності науки справжні історичні дослідження зазнавали руйнації і
нищення. За їх оборону висловлювалися дисиденти і правозахисники. На
захист правдивого слова виступив активний учасник руху опору Юрій
Бадзьо, опублікувавши в «Українському історику» серію статей під
рубрикою «Знищення і русифікація української історії в совєтській Україні»
(1981-1982).
В означений період ще більшою стала прірва між українською в діаспорі та
радянської в УРСР історіографіями.
Переважна більшість публікацій радянських істориків мали
пропагандистське призначення, хибували на «лакування» дійсності, відхід
від історичної правди.
67. Обґрунтуйте зміни в історіографії історії України у роки
перебудовчих процесів в СРСР.
Нова історіографічна ситуація стала складатися під впливом могутнього
опозиційного руху в Україні, республіках Прибалтики, Закавказзя, виступів
правозахисників і дисидентів у Москві та інших містах Російської Федерації,
демократичних зрушень у деяких європейських країнах соціалізму, що
поглиблювало кризу авторитарного режиму в СРСР. Смерть Л. Брежнєва,
короткочасні правління Ю. Андроповата К. Черненка засвідчили
необхідність радикальних зміну внутрішній і зовнішній політиці, які стали
ув'язуватися з іменем Михайла Горбачова, обраного в березні 1985р.
Генеральним секретарем ЦК КПРС. Він заявив про необхідність реформ
радянської системи, перебудовних процесів, забезпечення гласності.
Кінцевою метою реформування суспільства мала стати побудова «гуманного,
демократичного соціалізму», що в свою чергу мав створити сприятливі
умови й для розвитку історичної науки.
Як поштовх до пробудження українського суспільства, його національної
свідомості стала аварія на Чорнобильській АЕС, що висвітлила весь спектр
негативних процесів і подвійної моралі, властивих тоталітарному режиму.
Незважаючи на так звану «гласність»,в історичній науці залишалися «зони
мовчання», орієнтири самоцензури, яких більшість істориків все ще
дотримувалися. Дедалі гострішою ставала боротьба між прихильниками
демократичних перемін та консервативними силами, що намагалися
загальмувати прогресивні перетворення в історичній науці, як одного з
чинників зростання національної свідомості українців, їх боротьби за
суверенітет і незалежність України.
Формування нової історіографічної ситуації в УРСР носило дуже
суперечливий характер. Прогресивні зрушення в середовищі радянських
істориків, особливо молодшої генерації, наштовхувалися на рішучий спротив
не тільки правлячої партноменклатури та чиновників історичних установ, а й
представників старшого покоління істориків, що залишалися в полоні
марксистських догм.
Однією з перших ластівок нового трактування найбільш сфальсифікованих
сторінок української історії став науковий збірник під промовистою назвою
«Про минуле - заради майбутнього» (1989) (упорядник Ю. Шаповал).
Курс на демократизацію суспільства, припинення переслідувань за
політичними мотивами, ідеологічний плюралізм супроводжувалися
долученням радянських істориків до надбань національної та світової
історіографії, засвоєння її новітніх здобутків, що сприяло переосмисленню
ними своїх поглядів, відмови їх частини від марксистської методології,
очищенню від догматичних нашарувань тоталітарної доби.
68. Обґрунтуйте методологічну переорієнтацію пострадянських
істориків.
Проголошення України суверенною і незалежною державою закладало
фундамент для відмови від ідеологічних парадигм марксистської
історіографії, для методологічної переорієнтації істориків. Цьому сприяло їх
вивільнення з-під ідеологічного диктату,цензурного пресу, національне
відродження, визнання плюралізму, ріст державницької свідомості,
прилучення до спадщини західних істориків.
Переважна більшість пострадянських істориків формально «розпрощалися»
з рудиментами історіографії авторитаризму, перестали вживати марксистську
термінологію, але фактично продовжували підсвідомо сповідувати традиції
старої науки, її організаційні форми.
 Методологічній переорієнтації пострадянських істориків сприяло видання
українською мовою теоретико-методологічних праць західних учених.
Маємо на увазі дослідженняКарла Поппера «Відкрите суспільство та його
вороги» (К.: Основи, 1994), двотомника Арнольда Тойнбі «Дослідження
історії» (К.: Основи, 1995). До речі, саме в цій фундаментальній праці А.
Тойнбі, слідом за М. Данилевським, О. Шпенглером,обґрунтував концепцію
нелінійного, а поліцентричного розвитку історичного процесу, в основі якого
лежить зміна людських цивілізацій. Кожна нова цивілізація збагачує і
утверджує нову систему загальнолюдських цінностей та їх пріоритетів.
З рядом важливих проблем методології історії українське суспільство
ознайомилося завдяки публікації в Україні праць істориків діаспори: Л.
Винара, О. Пріцака, О. Оглоблина, І. Лисяка-Рудницького, Р. Сербіна, Р.
Шпорлюка та ін.
Свідченням зрослого зацікавлення істориків проблемами методології стали
дослідження відомого львівського історика Леоніда Зашкільняка.
Важливу роль у методологічному переозброєнні істориківстаршої генерації
та методологічній підготовці молодого покоління служителів Кліо
відігравали наукові, науково-методологічні та методичні конференції, творчі
дискусії.
Період 90-х рр. XX ст. — початок XXI ст. — це доба трансформації
українського суспільства, вт. ч. української історіографії від умов
авторитарного режиму до демократії, відмови від рудиментів ідеології
тоталітаризму і осягнення національних та загальнолюдських цінностей.
Визначальними тенденціями розвитку української історичної науки стали
методологічна переорієнтація пострадянських істориків, засвоєння досвіду
національної і зарубіжної історіографії, об'єднання зусиль учених
материкової України та діаспори навколо вироблення нової концепції і
створення справді наукової історії українського народу.
Поява ряду ґрунтовних монографій з різних проблем і періодів української
історії засвідчили, що відбувся поворот пострадянських істориків до
національно-державницької історіософії, до наукового осмислення
етногенезу українського народу, його державотворчих зусиль у контексті
європейської і світової науки.
69. Проаналізуйте зміни в проблематиці історичних досліджень на поч.
90-х рр. ХХ ст.
Помітні зміни відбувалися в тематиці наукових досліджень,включаючи
докторські та кандидатські дисертації. В номенклатурі наукових
спеціальностей з історичних наук були виокремленні «Всесвітня історія»,
«Історія України», «Історіографія,джерелознавство та спеціальні історичні
дисципліни», «Воєнна історія» та ін. Важливе значення мало запровадження
спеціальностей «Етнологія», «Українознавство» як інтегрованої,
міждисциплінарної системи знань про Україну та українство.
Серед докторських і кандидатських дисертацій, захищених на початку
1990-х рр., фігурували й принципово нові теми, що засвідчували про відхід їх
авторів від стереотипів тоталітарної доби, перегляд а бо й ревізію
традиційних для радянської історіографії концептуальних засад. У
проблематиці досліджень зростала питома вага тем, присвячених
українському національно-визвольному руху, розвитку національної
свідомості українського народу, його боротьби за власну державність.
Варто також зазначити, що в історичній науці дедалі більше уваги
приділялося аналізу поточних подій, пов'язаних з суверенізацією і
відновленням незалежності України.
Поверненню істориків до національної схеми української історії, її
національно-державницького трактування сприяла активізація
джерелознавчих, архівознавчих та археографічних досліджень, перебудова
діяльності центральних, галузевих та місцевих архівів, розширення доступу
науковців до їх фондів. На початку 1990-х рр. вийшов ряд документальних
збірників з політичної та демографічної історії України.
Переважна більшість радянських істориків, у т. ч. й колишніх істориків
партії, які працювали в наукових інституціях та навчальних закладах
України, поступово переорієнтовувалися на дослідження і викладання історії
України та зарубіжних країн з позицій відновленої української державності.
Однак це був складний і суперечливий процес

70. Розкрийте особливості розвитку історичної науки в українській

діаспорі.
У працях істориків діаспори В.Липинського, Д.Дорошенка, М.Андрусяка,
М.Чубатого Л.Винара, Н.Полонсько-Василенко та ін. знайшли відображення
основні надбання української історіографії,її державницька спрямованість.
Українські історики, опинившись після поразки української революції в
еміграції, гідно розвинули та збагатили історичні знання про велику
українську державу Русь-Україну. Їх творчий доробок, всупереч
фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією,
відіграв велику роль у створенні наукової історії України, а саме:
доводив історичне право українців на власну державу;
узагальнював багатовіковий досвід українського державницького руху;
знайомив європейську і світову громадськість із самобутньою історією та
культурою українського народу, готуючи ґрунт для моральної підтримки і
майбутнього визнання державності України.
Ряд праць істориків діаспори на початку 1990-х рр. служив навчальними
посібниками для учителів, викладачів, студентів та учнів. Зокрема,
користувалися популярністю книга А. Жуковського та О. Субтельного
«Нарис історії України» (Львів, 1991),О. Субтельного «Україна: Історія»
(1991). Написані у популярній формі, вони на основі наукової схеми М.
Грушевського, але з акцентом на етнодержавотворчі процеси, висвітлювали
історію українського народу від найдавніших часів до другої половини 1980-
х рр.
В історіографії української діаспори поряд з традиційними консервативною
та національно-державницькою течіями пробивав собі дорогу
націоналістичний напрям, прихильники якого вважали, що рушієм
історичного процесу виступає нація. Домінантою їхніх праць була ідеологія
українського націоналізму, історія націоналістичних рухів, діяльність ОУН
та УПА.
Заслуга української діаспорної історіографії, основні центри якої в 1960-
1980-х рр. зосередилися на американському континенті, у тому, що вона
зберегла національні традиції української історичної науки, модернізовувала
їх у контексті розвитку новітньої західної історіографії, закладала підґрунтя
для наступних інтеграційних процесів.
71. Висвітліть діяльність українських учених у діаспорі.
Якщо проаналізувати праці українських істориків, підготовлені в ці роки в
діаспорі, то неважко встановити, що їх автори не стільки захищалися від
радянської «контрпропаганди» і критики, скільки робили свою професійну
справу: на основі різноманітних джерел досліджували актуальні проблеми
історії України, намагалися якомога об'єктивніше оцінювати події,
аргументувати наукові висновки. Працюючи в західному середовищі,
українські історики опановували модерні методики досліджень, тогочасні
історіософські течії, насамперед постпозитивізму, соціологічної історії,
конструктивізму, неоромантизму та ін.
Захищаючи національні традиції української історіографії, члени УІТ, на
чільне місце своєї діяльності ставили розвиток грушевськознавства. Плідно
продовжував розвивати цю галузь знань її фундатор Любомир Винар. .
Підсумовуючий характер мала праця Л. Винара «Найвидатніший історик
України Михайло Грушевський (1866-1934)» (1986), що вийшла
українською, англійською, німецькою та французькою мовами.
Поряд з грушевськознавством діаспорні історики збагачували джерельну
базу історії України, досліджуючи архіви та бібліотечні колекції західних
держав. Плідно працював у цьому напрямі Теодор Мацьків - відомий
український історику СІЛА, дослідник Козацко-гетьманської держави в добу
Б. Хмельницького та І. Мазепи, глибокий знавець західноєвропейських
джерел з української історії. Найбільшу цінність мала монографія Т.
Мацьківа «Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах: 1687-
1709» (1988).
Багато зробив для збагачення джерельної бази української історії Тарас
Гунчак - відомий український історику СІЛА,джерелознавець і археограф, з
1983р. редактор журналу «Сучасність». Важливе значення з джерелознавчих
праць історика мали дослідження «Студії про революцію 1917р.» (1979),
«Джерела до новітньої історії України» (у 2-х тт.) (1980), «Українська
революція. Документи 1919-1921 рр.»
Особливо важливу роль у зміні парадигми української історіографії, в
переході радянських істориків на національно-демократичні засади
трактування історії українського народу відіграло кілька видань масовим
тиражем книги О. Субтельного «Україна: Історія».
72. Проаналізуйте причини, мету та завдання Українського історичного
товариства в діаспорі.
У четвертому числі «Українського історика» за 1964р. було оприлюднене
звернення Ініціативної групи про створення Українського історичного
товариства. У 1965р.воно було засноване ПРИЧИНА: необхідність
консолідації українських істориків в еміграції, координації їх наукової
діяльності продиктувала утворення Українського історичного товариства та
його друкованого органу — журналу «Український історик», по-
третє,зусилля істориків діаспори зосереджувались на пріоритетних
дослідженнях тих проблем історії України, які або замовчувались,або
фальсифікувались у радянській історіографії, У 1965р.воно було засноване, а
його першим президентом став О. Оглоблин, заступником Н. Полонська-
Василенко, яка водночас очолила Європейський відділ Товариства. До участі
в роботі товариства, окрім уже згаданих, членами редколегії «Українського
історика» стали археологи П. Курінний та Я. Пастернак, М. Міллер, етнограф
Є. Онацький, історики церкви М. Чубатий, І. Назаренко та ін.
Були створені осередки і відділи Товариства в Німеччині, США, Франції,
Великій Британії, Канаді, Австралії та інших країнах. Товариство поставило
перед собою такі завдання, як об'єднання істориків для наукового
дослідження історії України та сприяння виданню їхніх праць, оборона
інтересів та традицій вільної української історичної науки, спростування
фальшивих і тенденційних інтерпретацій історії українського народу,
виявлення і публікація джерельних матеріалів з української історії, що
відклалися у закордонних архівах і бібліотеках, співпраця з українськими
науковими установами у вільному світі.
Реалізуючи ці завдання, Українське історичне товариство (далі - УІТ) та
«Український історик» (далі - УІ) визначили пріоритети, до яких було
віднесено вивчення спадщини найвидатнішого українського історика,
будівничого української державності в 1917-1918 рр. Михайла Грушевського,
ім'я і твори якого були заборонені в УРСР, а в західному світі навколо його
особи точилися гострі дискусії. До того ж у 1966р. виповнювалося 100 років
від дня народження вченого. Так завдяки діяльності УІТ, УІ і особистому
подвижництву Л. Винара в середині1960-х рр. зароджується нова галузь
історичних знань - грушевськознавство.
73. Проаналізуйте роль провідних наукових інституцій із вивчення
української історії в умовах незалежності.
У сучасній історіографії розроблена така типологія історичних інституцій:
1) професійні інституції в закладах вищої освіти;
Здебільшого це – університетські структури (семінари, інститути,
факультети й кафедри), в яких готують дипломованих істориків. Тут
здійснюється викладання й проводяться наукові дослідження, які публічно
обговорюються й критикуються. Цей тип історичних інституцій є найбільш
повноцінним: він здатен репродукувати себе, розробляти наукові стандарти й
контролювати дотримання їх через систему атестації та рекрутування кадрів.
2) інституції, основним завданнями яких є проведення наукових досліджень;
Як правило, це – позауніверситетські структури, що проводять масштабні
фахові дослідження, здійснюють підготовку кадрів вищої кваліфікації, однак
не займаються викладацькою справою. В Україні такими структурами є
інститути Національної академії наук України (напр.,
Інститут історії України НАН України,
Інститут археології НАН України,
Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С.
Грушевського НАН України,
Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України,
Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського,
Інститут європейських досліджень НАН України та ін.
3) інституції внутрішньої наукової комунікації;
До цієї групи належать конгреси, конференції, об'єднання істориків,
численна фахова періодика, списки електронної розсилки, книжкові серії,
великі між інститутські й міжнародні історичні проекти.
4) внутрішні дисциплінарні службові інституції;
Це заклади, які координують та фінансують наукові дослідження (у
багатьох країнах це державні та приватні фонди. Це також наднаціональні
органи, зокрема ЮНЕСКО). Як такі вони не є безпосередньою складовою
історичної науки, однак опосередковано – через фінансування конкретних
програм – визначають напрями дослідницької активності й задають
стандарти для наукових досліджень.
5) інституції, в яких поєднуються аматорський та фаховий дискурси;
До цієї групи належать історичні товариства та об'єднання, в яких задіяні
професіонали та аматори.
6) інституції, завданням яких є презентація широкій громадськості
історичних знань;
Це: історичні музеї, виставки, лекторії, науково-популярні історичні
видання, історичні передачі на радіо та телебаченні тощо.
7) інституції, в яких історичні дослідження поєднуються з політикою.
До цієї категорії належать різноманітні кваліфікаційні комісії, ради при
міністерствах, організації наукового самоуправління, історичні комісії партій
політичних і політичних об'єднань тощо.
74. Розкрийте роль Інституту історії України НАН України як
провідного науково-дослідного центру з вивчення вітчизняної
історії.
Координатором створення наукової історії України виступає Інститут
історії України НАНУ (директор академік В. Смолій).
Серед них такі відомі історики, як П. Тронько, С. Білокінь, С. Кульчицький,
О. Реєнт, В. Даниленко, С. Віднянський, В. Горбик, М. Котляр, О. Лисенко,
Р. Пиріг, Ю. Пінчук, О. Гуржій, О. Рубльов, Г. Касьянов та ін.
Важливим здобутком колективу Інституту, його співпраці з інститутами
археології, української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського,
українознавства ім. І. Крип'якевича, з істориками вузів стало створення
«Історії України: нове бачення» (У 2-х тт., 1995-1996), що вийшла під
загальною редакцією В. Смолія. Хоч структура обох книг, періодизація
історії, на перший погляд, мало чим відрізняються від подібних праць
радянських часів, все ж авторам вдалося справді по-новому підійти до оцінок
багатьох подій української історії, особливо XX ст.
Двотомник надовго став своєрідним орієнтиром нового осмислення
української історії.
Нове бачення торкнулося й таких традиційних для радянської історіографії
питань, як політика «воєнного комунізму», нова економічна політика,
культурна революція (автори С. Кульчицький, В. Даниленко). Системно
викладені замовчувані тоталітарним режимом масштаби репресій в Україні,
катастрофічні наслідки голодомору, прорахунків і стратегічних помилок
сталінського керівництва в роки Другої світової війни. Автори подали нове
трактування руху опору нацистському режиму, вбачаючи в ОУН та
Українській повстанській армії потужну силу, яка надавала спротиву
загальноукраїнського характеру.
75. Обгрунтуйте актуальні проблеми історії України на сторінках
українських історичних журналів.
«Український історичний журнал» (УІЖ) — науковий часопис, орган
Інституту історії України та Інституту політичних та етнонаціональних
досліджень НАН України. Виходить у Києві з липня 1957, розповсюджується
у більш ніж 70 країнах світу.
Часопис велику увагу приділяє проблемам історії України, всесвітньої
історії, питанням змісту і методики викладання історії в навчальних закладах
країни. Матеріали, що публікуються у журналі в останні роки, подаються в
контексті нового осмислення історії українського народу. Наукові статті та
документальні матеріали переважно висвітлюють ті сторінки історії, які
тривалий час з ідеологічних міркувань розглядались поверхово,
замовчувалися або свідомо перекручувалися. У журналі друкуються
дискусійні матеріали, обговорення яких допоможе визначити точніші
концептуальні лінії у висвітленні цілих напрямів історії України.
Журнал має постійні розділи: статті, повідомлення, замітки на допомогу
вчителеві історії, огляд джерел та літератури, хроніка, інформація тощо.
Автори публікацій — відомі фахівці з проблем історії України та всесвітньої
історії. Серед них не лише відомі дослідники з України, а й вчені із інших
країн.
Україна Модерна — український інтелектуальний часопис. Заснований в
1996 році, редактор-засновник — Ярослав Грицак.
Одним із головних завдань журналу є вивести українську історію та
історіографію з вузьконаціональних рамок шляхом діалогу із західною
академічною спільнотою.

«Пам'ять століть» — історичний науковий та літературний журнал.