№1 Спеціальні історичні дисципліни та їх місце у галузі гуманітарних наук

1. . Структура та класифікація спеціальних історичних дисциплін.

Із розвитком історичних і джерелознавчих знань кількість спеціальних історичних дисциплін зростає. Це
відбувається не лише завдяки відгалуженню нових дисциплін від старих. Зазвичай об'єктивною підставою для
самовизначення окремої спеціальної джерелознавчої дисципліни є потреба, а також її спроможність
вирішувати методологічні проблеми самостійно.

Єдиної класифікації спеціальних історичних дисциплін не існує. Деякі історики за основу групування
дисциплін беруть типи і види джерел, котрі вивчають спеціальні дисципліни, інші — проблеми, які ними
досліджуються, треті — функції, що їх виконують спеціальні дисципліни в межах джерелознавства, четверті —
характер і особливості їхніх методичних прийомів.

Одним із «піонерів» структурування спеціальних історичних дисциплін був професор М. Варшавчик, який у
рецензії на навчальний посібник «Специальные исторические дисциплины» висловився за виокремлення в їх
структурі двох підгруп:

– дисципліни, які опрацьовують спеціальні методи історичного пізнання;

– дисципліни, які досліджують спеціальні комплекси історичних джерел.

За визначенням І. Войцехівської спеціальні історичні дисципліни є джерелознавчою галуззю знань, що вивчає

окремі види історичних джерел та розробляє їх методи дослідження.

І. Войцехівська поділяє спеціальні історичні дисципліни на 2 групи :

1) дисципліни, які вивчають окремі види джерел: нумізматика, геральдика, сфрагістика ( вивчає печатки та їх
різновиди), боністика, вексилологія, геральдика, фалеристика та деякі інші;

2) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами, вивчають їх окремі риси та

особливості, вивчають джерело незалежно від його видової належності: палеографія, хронологія.
герменевтика, криптографія, палеографія, текстологія, хронологія тощо.

Зазначимо, що поділ комплексу спеціальних історичних дисциплін як структурних одиниць джерелознавства

на дві групи звичайно є умовним. Проте він дістав поширення в сучасній історичній науці та підтверджується
дослідницькою практикою.

2. Історіографія спеціальних історичних дисциплін.

Формування сучасного канону СІД стало результатом їх тривалого розвитку і пройшло низку
характерних етапів.
Початок дипломатиці, палеографії та сфрагістиці поклав бенедиктинець Жан Мабільйон (1632–
1707).
Приблизно в XVIIІ ст. відбувається становлення спеціальних історичних дисциплін як наук. Остаточне
їх оформлення як наукових дисциплін і введення в обіг терміна «допоміжні історичні дисципліни»
здійснив Теодор Зіккель (1826–1908). В українській історіографії цей етап справедливо названо
«мабільйонівсько-зіккелевським укладом».
Становлення і розвиток спеціальних історичних дисциплін як наукових дисциплін було пов’язано з
виявленням, публікацією та критикою історичних джерел. Ця робота сприяла накопиченню та
осмисленню прийомів наукової критики джерел методами, характерними для палеографії,
сфрагістики, метрології, хронології та ін. спеціальні історичні дисципліни.
Перші наукові спостереження в галузі спеціальних історичних дисциплін прослідковуються у творах
ХVІІІ ст. Але саме поняття про палеографію, метрологію, хронологію, сфрагістику, нумізматику як
особливі історичні дисципліни отримало розвиток лише в ХІХ ст.
 У І половині ХІХ ст. спеціальні історичні дисципліни розвивалися переважно як описові. На цьому
етапі йшло виявлення та накопичення фактичного матеріалу, опрацювання його та узагальнення в
наукових працях.
Практична необхідність наукового датування сприяла розробленню технічних прийомів хронології і
появі хронологічних таблиць П. В. Хавського (1848).
До середини ХІХ ст. відносять початок видання спеціальних альбомів, знімків, печаток і спроба їх
класифікації.
У тісному зв’язку з геральдикою у ХVІІІ ст. – початку ХХ ст. перебував розвиток генеалогії, в якій
фактично до ХХ ст. велика увага приділялася дворянським родословним. Ініціатором їх складання
були дворяни.
Накопичення, науковий опис, спроби систематизації матеріалу, зроблені в І половині ХІХ ст.,
створили міцну основу для розвитку спеціальних історичних дисциплін у наступні часи. Звичайно,
уявлення про кожну із них складалося не відразу. Наприклад, у питанні розвитку палеографії
вважалося, що предметом цієї науки є вивчення давнього письма і його написів. Тому вивчали не
лише старі рукописні тексти, а і тексти на твердих матеріалах: каменю, металі тощо. Лише з часом
виділилися окремі напрямки науки:
– епіграфіка
– (написи на каменю);
– сфрагістика
– (написи на печатках);
– нумізматика
– (написи на монетах).
З другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. у наукових працях більш чітко проявилося намагання
виділити кожну із спеціальних історичних дисциплін, визначити їх місця і предмет, намітити цілі,
вдосконалити методичні прийоми.
З другої половини ХІХ ст. у багатьох вищих навчальних закладах було введено читання лекційних
курсів з палеографії, нумізматики, метрології, сфрагістики і геральдики.
Але не дивлячись на певні успіхи, досягнуті в дореволюційний період у галузі спеціальних історичних
дисциплін, все ще залишалося багато невирішених проблем. Так, все ще залишалися нечітко
вираженими предмет і завдання окремих спеціальних історичних дисциплін. Розроблення
теоретичних питань випадковістю, відзначалося нерівномірністю, хронологічною обмеженістю.
Наприклад, палеографія вивчала пам’ятки в основному написані уставом і півуставом. А ділові
папери, зокрема приватні акти написані скорописом досліджувалися розвивалися окремі
недостатньо. розділи Нерівномірно нумізматики, зокрема недооцінювалася роль монетних скарбів
як комплексного нумізматичного джерела. Метрологія обмежувалася переважно вивченням
давньоруських мір, сфрагістика більше уваги приділяла печаткам XVI – XVII ст., а не більш древнім.
Заповнення білих плям, уточнення низки положень стало справою розвитку спеціальних історичних
дисциплін у наступний період.
Розширилася база спеціальних історичних дисциплін завдяки подальшій публікації факсимільного
відтворення цілої низки рукописних текстів, залучення до вивчення печаток, монет, берестяних
грамот, знайдених у процесі археологічних розкопок.
У вузах було налагоджено викладання спеціальних історичних дисциплін, розроблення й публікація
нових курсів і навчальних посібників.
У 1950–1960-х роках розпочалася нова хвиля розвитку спеціальних історичних дисциплін, що
супроводжувалася формуванням більш ґрунтовної теоретичної бази спеціальних історичних
дисциплін та їх класифікацією.
Упродовж XX ст. у світовій історіографії задекларовано низку цікавих тез щодо статусу СІД, і
однозначного їх визначення досі не вироблено. Наприклад, у польській історичній науці вони були й
залишаються допоміжними.
У радянській історичній науці панував термін допоміжні. Ситуація стала змінюватися в наступні
десятиліття, коли в 19771978 рр. один із провідних джерелознавців Лев Черепнін почав вживати
подвійну назву. Від 1980 р. термін «спеціальні історичні дисципліни» починають використовувати
дедалі частіше і сміливіше, хоча назва «допоміжні історичні дисципліни» ще залишається у вжитку,
залежно від традиції застосування.
На базі традиційних історичних дисциплін з’явилися нові. Так, із палеографії виділилася кодикологія
– спеціальна історична дисципліни, пов’язана з вивченням рукописних книг; берестологія.
Розширилися хронологічні рамки спеціальних історичних дисциплін. Намітилися шляхи
використання традиційних і розробки нових методик у роботі із сучасними джерелами.

3. Джерела спеціальних історичних дисциплін.