Вступ до спеціальності

1.Коли і як «діяння» перетворюється на «Історію»?

Nome est omen – «імя є знаменням»,тобто символом

що передає суть і призначення названого.Щодо імен
які приміряло собі історіописання упродовж 2
тисячоліть то це й справді так.Огляньмо ж цей парад
самоназв-символів від самого початку – від батька
історії Геродота який уперше назвав свою оповідь
«історіями».
Термінологічний винахід Геродота зажив
популярності не скоро . Античні та середньовічні
історики називали події минулого «діяннями», а їх
описи позначали по різному залежно від змісту
анналів(аналли – це фіксація дій за роками ), хроніки
або хронографії( хроніки – це фіксація в часовій
послідовності.Від грец.- хронос-час) .Що ж до слова
Історія то попервах у нього вкладали лише абстрактне
значення: історією називали сукупність знань про
минуле.Саме в цьоиу сенсі Цицерон один із перших
теоретиків історіописання в загальномутрактаті про
оратора окреслив знаменитим афоризмом найвищу
функцію такого знання: «Історія-це свідок часів,світоч
правди , життя памяті, наставниця життя, вісниця
старовини».Поступово проте слово історія почало
пробивати собі дорогу й до заголовків.Різниця між
«хроніками» , «діянями» ,та « історією» була досить
розмитою але в цілому вважали що аннали(хроніки)
лише фіксують те що відбулося, натомість
діяння(історія) як звязні оповіді мають пояснити чому
та як сталося те що сталося.І то зазвичай у діяннях
описували хронологічно довші проміжки чи
масштабніші події, а історії присвячували конкретним
епізодам – як такий собі репортаж із місця події . Це
означає що ближчими до новітнього значення слова
історія були діяння, чий поступовий перехід від «діянь
правителів» до «діянь країн» та «діянь народів»
розтягнувся у Європі на кілька століть- від сер.15 до
поч.18 ст. Отак у довгих пологах народжувалися
майбутні «національні історії» що їх утім іще довго
йменували «історіями». Однією з перших
національних історій у польській історіографії
вважають «30 книг про походження і діяння поляків»
Марціна Кромера, вперше видана в Базелі 1555 р. Ці
книги справили визначальний вплив на формування
образу польського минулого у свідомості сучасників.
Аналогічну роль головного авторитета для
українських(руських) істориків 17 ст. які вперше
пробували сили в описуванні нац.історії ,судилося
відіграти творові Мацея Стрийковського.Цю працю
польського історика було видано друком 1582 р. у
Кенігсберзі, під традиційною назвою «Хроніка
польська,литовська,жмудська,і всією Русі,доти не
видавана».Наприкінці 16 поч. 17 ст. ця хроніка
перекладена на українську мову на замовлення
котрогось із київських городян.У румунській нац.
Історіографії схоже місце посідає твір Міроша Костина
«Літопис молдавської землі» 1675 р. Врешті в укр.
Історіографії «націон.іст.»нового типу започаткував на
поч.18 ст. Самійло Величко і Григорій Грабянка чиї
твори відповідно мають авторські заголовки:
( НА ЛИСТОЧКУ)
де «сказанню» відповідає латинське «коментаріус», а
дійствію – res gesta. В Італії від 15 ст. поняття «історія»
починають прикладати не тільки до репортажів про
конкретні епізоди- походи, битви, династичні
перевороти тощо, а йдо описів минулого конкретних
міст держав ,що їх ті багаті міста замовляли вченим.
Як приклад «історія-репортажу» можна згадати
книжку італійського гуманіста, радника краківського
королівського двору Філіпа Калімаха написану
бл.1487 р. «Історія про короля Владислава, або про
поразку під Варною» а як приклад міської історії –
історію Флоренції з пера Ніколо Макіавелі написану
між 1520-1525 рр. Впродовж 16 ст.назва «історія» чи
«історії» помалу завойовує ширший простір,
поширюючи на синтез кількох репортажів про поточні
події – як-от твір італійця Джакомо Філіпо Форесті з
Бергамо « Найновіші відображення усіх історій»
1513р. Врешті у 17 ст. слово «історія» обростаючи
методологічним верстатом помалу витісняє на другий
план свого конкурента- «діяння». При цьому вони
характерно міняються місцями : узагальнювані праці
щораз частіше називають себе «історією» натомість
опис-репортаж ще деякий час зберігає назву діянь.За
приклад тут може правити твір литовського ерудита ,
єзуїта Войцеха Кояловича «Перша частина історії
Литви» 1650 р. Прикметно що словом історія стали
йменувати себе навіть ті твори Що доти підпадали під
жанр і назву життєписів . Саме так зокрема
затитуловано життєпис польського короля Владислава
4 . В останній чверті 17 ст. слово історія здобуває вже
незворотну перемогу у заголовках
найрізноманітніших жанрів історіописання.

Джерела: Наталя Яковенко «Вступ до історії»

2.Слово «історіограф» французького походження, у

XIV ст. ним позначали митця, художника, який
малював мініатюри на історичні сюжети. Починаючи з
XVI ст. історіографом називали придворного
письменника (при особі, родині, династії), якому
доручалося писати офіційну історію країни.
Найчастіше цю посаду обіймали відомі літератори,
поети, філософи, як-от: Буало, Расін, Вольтер. Посада
офіційного історіографа існувала у Давньому Китаї,
Римі, середньовічній Венеції, Флоренції доби
Ренесансу тощо. У Росії першим офіційним
історіографом при Петербурзькій Академії наук був Г.
Міллер, пізніше обов’язки державного історіографа
дуже короткий час виконував князь Михайло
Щербатов. У 1803 р. посаду офіційного російського
історіографа здобув відомий російський історик М.
Карамзін. Звання офіційного історіографа не лише
відчиняло перед дослідником двері імператорських
архівів, але й до певної міризвільняло його від
офіційної цензури, наголошуючи начебто на
«внутрішній самоцензурі» - високих моральних
якостях та принципах історика. Згодом терміни
«історіограф», «історіографія» почали поширюватися
в європейській літературі і, зокрема із німецької,
надійшли до Росії у XVIII ст. Первинно слова
«історіограф» та «історіографія» вживалися як
синоніми до понять «історик», «історія», «історична
наука». Ще у XIX ст. під історіографією розуміли саме
історію. Сучасним науковим загалом термін
«історіографія» вживається досить широко. Поняття
«проблемна історіографія» означає сукупність
літератури з конкретної проблеми, країни або
історичного періоду: «історіографія історії визвольної
війни українського народу XVII ст.», «історіографія
історії Сибіру», «сучасна історіографія історії Англії
XVIII ст.» тощо. Частіше під терміном «історіографія»
розуміють стан історичної науки певної доби:
«українськаісторіографіяXIXст.», «історіографія доби
Ренесансу», «сучасна французька історіографія» чи
«американськаісторіографія20-30-хроків X X ст.». На
практиці склалося так, що терміном «історіографія»
визначають об’єктивний процес виникнення
історичного знання, розвитку історичної науки, а
також спеціальну дисципліну, що вивчає цей процес.
Щодо розмежування цих двох аспектів історіографії
радянський дослідник А.М. Сахаров ще у 1970-х роках
запропонував для позначення процесу розвитку науки
вживати вислів «історія історичної науки», а
спеціальної дисципліни - саме «історіографія».
Багатозначність терміна поширюється і на поняття
«українська історіографія». П ід українською
історіографією р озуміють водночас: 1) сукупність
літератури з проблем історії України; 2 ) процес
виникнення і розвитку історичної науки в Україні; 3 )
наукову дисципліну, яка вивчає стан та розвиток
історичної науки в Україні. Для розуміння концепції
даного підручника з української історіографії слід
додати, що це не сукупність літератури із загальних чи
окремих проблем історії України1 або збірка
біографій українських істориків. Засаднича ідея
підручника полягає в тому, що зміст його становить
історія ідей, думкПогляд на історіографію як
спеціальну дисципліну передбачає з’ясування таких
питань, як гносеологічна природа історіографії, її
місце і функції у процесі пізнавальної діяльності
історика, форми самовизначення тощо. Розв’язання
цих проблем засобами самої історіографії навряд чи
можливе. Треба «вийти» за межі предметної галузі
історіографії і подивитись на неї ніби «збоку». У такій
ситуації доцільно звернутися до засобів
загальнометодологічного арсеналу -
логікоструктурного аналізу науки, наукознавства,
історії науки. Такий підхід цілком відповідає нинішній
тенденції у розвитку науки, сенс якої полягає у
«свідомій необхідності включення загальних
теоретико-пізнавальних ідей у процес витвору теорій
у спеціальних галузях знання»1. У процесі діяльності
пізнання складовою цієї діяльності є її рефлексивний
рівень, який виконує функції попереднього
планування та подальшого управління трудовим
процесом. Коли свідомість відокремлюється від
трудової діяльності в самостійну сферу, то вона
(свідомість) зберігає загальну структуру трудової
діяльності і цілеспрямований характер. У процесі
пізнання також розрізняють два рівні: 1) предметний
та 2)рефлексивний, який забезпечує цілеспрямований
характер процесу пізнання: а) постановку
пізнавальних завдань, б) планування процесу їх
розв’язання, в) управління всім пізнавальним
процесом. Окрім того, рефлексивний рівень,
рефлексія, має внутрішні і зовнішні форми. Внутрішні
форми рефлексії - це власна рефлексія дослідника.
Зовнішні форми ідентифікують з «науками про
пізнання», «рефлексивними дисциплінами» , такими
як логіка, теорія пізнання, методологія,
наукознавство, історія філософії, історія літератури
тощо. Історичне пізнання так само має два рівні: 1)
предметний - конструктивне знання про минуле; 2)
рефлексивний - знання про знання. Перший рівень
історичного пізнання - це власне історична наука,
другий - рефлексивний - методологія та історія
історичної науки. Історіографія як різновид наукової
рефлексії має внутрішні та зовнішні форми. До
внутрішніх належить самосвідомість дослідника -
власна рефлексія історичного повістяра, що знахо- и,
науки. дить відображення у визначенні мети, засобів
дослідження, принципах систематизації матеріалу.
3.Академічна мова історіописання та її вразливі місця

Кожна історіософська
система спирається на той чи інший набір ментальних
установок, або інакше кажучи,
неусвідомлених колективних уявлень про історію,
особистість й суспільство, які існують в
конкретному соціумі. Ці ментальні установки
формуються під впливом соціального досвіду та є
своєрідними “емоційними матрицями” ключових
теоретичних положень. Однак будь-яка
історіософська система умовно має два виміри –
ментальний і науковий, які збігаються лише
частково. Для адекватного розуміння історіософської
системи необхідним є аналіз обох рівнів у
їх взаємодії (з урахуванням певної свободи наукової
думки відносно ментальних установок [1,
с. 173]. Російський історик Арон Гуревич зауважував:
“Безперечно, історик живе в суспільстві й
відчуває його вплив, і в цьому розумінні його
міркування не можуть бути абстрагованими від
умонастроїв, руху думки, характерних для його
середовища” [2, с. 563].
З огляду на відзначене, проблема, визначена за
базову в форматі пропонованої наукової
розвідки, зводиться до пошуку відповіді на запитання:
“Як думають історики” з приводу того
“як суспільства пам’ятають”? [3]. Авторка вбачає за
необхідне артикулювати залежність
професійної історіографії та колективної пам’яті, а
також роль державних інституцій у
формуванні історичного дискурсу та “корегуванні”
(затребуваності) колективної пам’яті.
Двома полюсами історіописання виступають
“народна” історіографія (або зібрання
колективних суспільних уявлень про минуле) і
академічна чи професійна наука (фахове
аналітичне пізнання минулого) [4, с. 36]. Водночас,
професійна історіографія як галузь
історичної науки, перебуває в тісному взаємозв’яку з
інститутом владного історичного
дискурсу. Особливо така взаємозалежність
професійної історіографії від влади посилюється
(або вплив останньої стає домінуючим), коли справа
стосується вузлових проблем
сьогодення, однією з яких виступає дискурс
колективної або історичної пам’яті. Історико-
соціальний вимір пам’яті, її формування, а також
співвідносність соціальної
(колективної) пам’яті та історичного знання завжди
привертали увагу істориків, викликали
гострі дискусії, зіткнення часто протилежних і
взаємовиключних точок зору. На думку
російського дослідника, доктора історичних наук Юрія
Зарецького, в цих дискусіях варто
звернути увагу на певну відмінність у позиціях
учасників: якщо для знаного французького
соціолога Моріса Хальбвакса та окремих його
послідовників соціальна пам’ять та історична наука
виступають як антагоністи (історична наука
закінчується там, де закінчується колективна
пам’ять і навпаки), то нове покоління вчених
схиляється до зближення цих понять [5].
Російська дослідниця Наталія Високова зазначає, що
створення множинності альтернативних
образів минулого синтезує й ієрархізує культурний
простір сучасного суспільства.