Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Факультет гуманітарних наук

Кафедра історії

Есей із курсу «Історія Гетьманщини»

На тему «Поняття «Руїна»

Виконала студентка ФГН-3

Красінько Ольга

Спеціальність: «Історія та
археологія»

Викладач: Багро С.О.

Київ-2021
 В останній чверті XX ст. в науковому історичному середовищі відбувся
потужний струс, викликаний піднесенням постмодерністської теорії. Хоча
одним із її принципів був сумнів (і навіть заперечення) пізнавальної
можливості історії взагалі, однак під впливом дискусії історики почали
звертатися до закидів щодо своїх досліджень як до основи нової методології.
Зокрема, важливого значення для історичної науки набула увага до тексту як
елементу мовно-культурної реальності1. Цікавість для аналізу й критики в
межах такого підходу становлять не лише безпосередньо джерела, а й праці
науковців. Дослідження історичних праць дозволяють підходити до їх змісту
як своєрідної «призми» уявлень, крізь які переломлюється інтерпретація
джерел, побудова смислових ланцюжків та висновків. Погляди автора
впливають на вибір ним специфічних риторичних стратегій та тропів. Так,
саме за допомогою чотирьох можливих способів артикуляцій Гейден Вайт у
культовій «Метаісторії» аналізував традиції історичного мислення класиків
XIX ст.2

Важливий висновок, який можна зробити з таких міркувань, полягає в

тому, що вибір істориками понять, так само, як і способів їхнього пояснення,
не є безумовним або випадковим. Він опосередковано вказує на уявлення
дослідників, їхнє ставлення до того чи іншого явища або процесу, належність
до певної інтелектуальної традиції тощо. Цікавою матрицею зв’язку між
понятійним апаратом істориків та їхніми поглядами на минуле постають
студії із ранньомодерної історії України. Відповідно до твердження Наталі
Яковенко, над козацькими війнами середини XVII ст. донині тяжіють
парадигми «національних історій», зокрема української, польської та
єврейської3. В межах них сформувались історіографічні канони трактування
джерел із певними акцентами. Відтак дослідження використовуваних у
працях понять постає вдалим інструментом для аналізу традицій висвітлення
тих чи інших питань з історії козацтва. Особливо вдалим, на мою думку, є
1
Яковенко Н. Вступ до історії. Київ, 2007. С. 222.
2
Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе XIX века. Екатеринбург, 2002. С. 18.
3
Яковенко Н.М. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників// Яковенко Н.М. Паралельний світ.
Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ, 2002. С. 189.
приклад поняття «Руїна» з огляду на те, що початково воно було словом,
вживаним у ранньомодерну добу і засвідченим у джерелах. Відтак в межах
аналізу з’являється можливість вдатися до порівняння значення слова у
ранньомодерному тексті та сенсу, якого воно набувало в історіографії. Для
того, щоб простежити, яким чином «мова джерела» набула статусу поняття і
пізніше закріпилась у науковому середовищі, доцільно звернутися до
історіографії. Безперечно, у даній праці немає можливості розглянути студії
усіх авторів, які писали про Руїну, тож варто звернути увагу на найбільш
впливові та репрезентативні в контексті існування різних історичних шкіл
дослідження.

Вперше поняття «Руїна» в науковій праці було використане Миколою

Костомаровим в середині XIX ст. Доцільно зауважити, що хоча Тарас Чухліб
уважає, що науковець впровадив це поняття до широкого історіографічного
вжитку, але як історичний термін воно вживалось ще у «Пактах і постановах
Війська Запорозького» 1710 р. і літописі Самійла Величка 4, проте є сенс не
погодитись із цим твердженням з огляду на теоретичне розрізнення слів і
понять. Відповідно до Райнгарта Козеллека, поняття принципово
невизначені, тобто вони настільки внутрішньо конфліктні й підлягають
взаємовиключним інтерпретаціям, що не піддаються спробам виокремити їх
загальновизнане значення5. Між тим, наведені Чухлібом приклади з джерел
(«Потом тот же праведный судия Бог (славный в вышних) наказал многими
казнями тот народ казацкий за возросшие неправды и беззаконья, унизил и
смирил и едва не низвергнул вечной руиной»; «...нещасливі тогобічні
українські події з безперервним воєнним вогнем, а до того – з чварами,
незгодами, війнами, кровопролиттями і з крайньою руїною») не дають
підстави вважати, що автори цих цитат вкладали в них інший сенс, аніж
наведені у статті словникові значення ранньомодерного слова «руїна»

4
Чухліб Т. «Руїна» як історичний та історіографічний термін: проблема різночитання. Вісник Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2013. Вип. 3. С. 56.
5
Koselleck R. Vergangene Zukunfl: Zur Semanlik geschichtlichen Zeiten. Frankfurt am Main, 1979. S. 85-88. Цит.
за Копосов Н. Основные исторические понятия и термины базового уровня: к семантике социальных
категорий. Журнал социологии и социальной антропологии. 1998. №4. С. 32.
(залишки зруйнованої споруди; немічна людина; повний розвал, розруха;
руйнування, знищення чого-небудь; повне розорення, занепад тощо)6.

Таким чином, можна зробити висновок, що в наведених джерелах є сенс

говорити все ж про слово «руїна», а не історичне поняття. Костомаров виніс
його в назву своєї монографії і зауважив, що вона не є придуманою, тобто
апелював до існування такої лексичної одиниці «в народном
воспоминании»7, однак при цьому надав їй нового сенсу. Згідно з істориком,
«Руиною» называется в истории малороссийского края время смут,
потрясавших этот край во второй половине XVII века – преимущественно с
разделения гетманщины по двум сторонам днепровского побережья» 8.
Виходячи з такого трактування, варто зауважити декілька ключових деталей:
по-перше, Костомаров пропонує конкретну дефініцію для «Руїни»; по-друге,
він визначає її конкретні часові межі (1663-1687 рр.), що відповідають
перебуванню при булаві трьох гетьманів – Брюховецького, Многогрішного
(Ігнатовича) і Самойловича; по-третє, історик свідомо використовує слово,
що було у вжитку в минулому, однак модифікує його і пише з великої літери;
по-четверте, дослідник в тексті згадує і ранньомодерне слово «руїна»,
причому пояснює його як тотальне знищення («…особенно по отношению к
правобережной Украины, которая буквально была обращена в "руину";
лишившись своего народонаселения на некоторое время, тамошний край
превратился совершенную пустыню»9). Відтак у своєму тексті Микола
Костомаров виділив історичний період, подіям якого дав певну емоційну
оцінку. На її зміст вказує сама назва, що, з огляду на негативні конотації,
змальовує темний образ для читача. Можна зауважити, що історик апелював
до невигаданого слова як до одного з маркерів «страхітливості» подій того
часу, що збереглися в «народній пам’яті». Для Костомарова застосування
назви до періоду лишається риторичним прийомом, метафорою, що мусить
6
Чухліб Т. «Руїна» як історичний та історіографічний термін: проблема різночитання. Вісник Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2013. Вип. 3. С. 56.
7
Костомаров М. Руина. Историческая монография 1663-1687 гг. Санкт-Петербург, 1882. С.1.
8
Там само. С. 1.
9
Там само. С.1.
викликати певну реакцію в читачів (гляньмо на коментар «явлением своей
эпохи, так удачно прозванной «руиною»10). Він використав вдале порівняння,
яке напряму ототожнюється з «руїною», яку він бачив в джерелах – лихом,
знищенням. Власне, саме тому в тексті Костомарова трапляються і «Руїна», і
«руїна». Можна зауважити, що застосування саме такого слова натякає на
уявлення історика про певний порядок, лад, процвітання, що було
зруйновано в описаний ним період.

З одного боку, дослідник сконкретизував сенс використаної лексичної

одиниці, позначивши ним конкретний часовий проміжок, а з іншого,
ускладнив, оскільки до описаного ним «времени смут» належать і фізичні
збитки, і, наприклад, падіння моральних здібностей гетьманів – руїна «не
только материального, но и нравственного быта в крае»11. Хоча «Руїна» і
співвідноситься із конкретними хронологічними рамками, однак не
обмежується набором чітких характеристик (часта зміна гетьманів,
винищення населення, вимушена міграція абощо). Руїна постає як темний
період в історії козацтва, однак таке пояснення провокує подальші
інтерпретації з боку дослідників і унеможливлює виокремлення загального
значення через використання в історіографії різних пояснювальних схем
щодо війн середини XVII ст. Неможливість єдиного визначення, наявність
численних взаємовиключних дефініцій та злиття лексичної одиниці та
комплексу його характеристик, дозволяють твердити про те, що за
Козеллеком «Руїна» в монографії Микола Костомарова є історичним
поняттям, а вже не просто запозиченим словом.

Широкого вжитку дане поняття набуло в пізніших історичних працях,

зокрема в класичних текстах Володимира Антоновича та Михайла
Грушевського, що можуть слугувати прикладами нових інтерпретацій сенсу
«Руїни». Так, в обох працях змінюються початково визначені Костомаровим
часові межі 1663-1683 рр. Антонович писав про Руїну як період в історії

10
Там само. С. 215.
11
Там само. С. 215.
козаччини, що наступив після смерті Хмельницького; Грушевський же
зауважив, що є сенс відраховувати початок Руїни ще з часу його життя 12. Ці
хронологічні варіації маркують трансформації визначення сенсу поняття
дослідниками, що є важливим елементом системи їхніх уявлень про минуле.
Вище було згадано про те, що запозичення слова «руїна» Костомаровим
вказує на негативну оцінку ним подій другої половини XVII ст. як суцільну
руйнацію, однак зруйнуванню передує існування, порядок. Відтак Руїна в
історичній перспективі протиставляється певному зразку. Саме такий підхід і
підхоплюється істориками XIX ст., які пропонують різні моделі «існування».
Для Антоновича «існував» революційний рух народу, що був «зруйнований»
через відсутність його політичних переконань, що призвело до владної
боротьби за особисті інтереси13. Грушевський вбачає в цих подіях
«існування» державотворчого процесу, що почав «руйнуватися» через
непослідовну політику Богдана Хмельницького і провалом його комбінацій 14.
Таким чином, можна говорити про появу схеми «піднесення і занепаду» у
козацькому середовищі в середині XVII ст. Пропозиції різних пояснень
феномену тогочасних подій істориками зумовлює і різницю в визначенні
хронологічних меж «початку кінця».

Про вплив дихотомічної моделі доцільно говорити з огляду на

(пере)відкриття класичних історичних творів кінця XIX – на початку XX ст. в
1990-х рр. Тарас Чухліб зауважив, що в сучасній українській історіографії
поняття «Руїна» фактично відродив Володимир Голобуцький 15 у праці
«Запорозьке козацтво» 1994 р. У своєму визначенні хронологічних рамок
автор рухався вслід за Костомаровим, але і сам охарактеризував період як час
гальмування боротьби народних мас у боротьбі за національно-політичні та
соціальні ідеали у зв’язку з безідейністю та зажерливістю більшості

12
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991. С. 142; Грушевський М.С. Історія України-Руси.
Т.9. Кн.2: 1654-1657. Київ, 1997. С. 1496.
13
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. С. 142-144.
14
Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.9. Кн.2: 1654-1657. С. 1493, 1496.
15
Чухліб Т. «Руїна» як історичний та історіографічний термін: проблема різночитання. Вісник Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2013. Вип. 3. С. 56.
проводирів16. Руїна, відтак, відповідала знищенню політичних здобутків
Богдана Хмельницького – зокрема створеної «оригінальної, демократичної,
як на той час, держави»17. Віктор Горобець у книзі «Від союзу до
інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої
половини XVIII ст.» вбачає зміст Руїни у поступовому процесі втрати
Української держави та її інтеграції до складу Московського царства, що
розпочався від Переяславського договору 1659 р18. Валерій Смолій і Валерій
Степанков ототожнили початок Руїни з початком гетьманування
Виговського, що знаменував крах становлення монархії – єдиної, на думку
авторів, форми політичного правління в Українській державі, що могла би
запобігти початку міжусобиць, на відміну від олігархічної республіки
Виговського19.

Модель «піднесення і занепаду», як видно, набула поширення, зокрема і

через закріплення в «національній» схемі історіописання, представленої в
підручниках для шкіл та вишів. Втім, не варто говорити про її цілковите
домінування в історіографії. У монографії Тетяни Таїрової-Яковлєвої Руїна –
це період політичної кризи в історії Гетьманщини, що призвів до її
остаточного послаблення та перетворення на урізану автономію. Поняття в
такому контексті застосовується як покликання на інтелектуальну традицію і
маркує не тотальний розпад феномену, а збереження протягом певного
періоду часу специфічної ситуації, що виражалась в гострій боротьбі за
владу, внутрішньому безладі та соціальній напруженості. За початок періоду
Таїрова-Яковлєва приймає 1658 р., коли з висуванням Івана Безпалого на
гетьманство за Виговського вперше виникла ситуація двох гетьманств20.

16
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. Київ, 1994. С. 425.
17
Там само. С. 386.
18
Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII – першої
половини XVIII ст. Київ, 1995
. С. 35.
19
Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея. Проблеми формування, еволюції, реалізації. Київ, 1997.
С. 104-105.
20
Яковева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659-1667 рр.). Київ,
2003. С. 4.
 Історіографічну традицію інтерпретації Руїни загалом піддав критиці
Тарас Чухліб. Дослідник зауважив, що більшість провідних вчених
вкладають у поняття «Руїна» лише негативний зміст, тоді як сам автор вбачає
у подіях 1650-80-х рр. нормальне завершення державотворчих процесів, що
розпочались у 1648-51 рр. Історик заперечує коректність використання
поняття «Руїна» на позначення що політичних процесів в Гетьманщині
другої половини XVII ст. (натомість пропонуючи модель збереження
легітимності Української держави за допомогою «полівасалітету»), що
економічних (підкреслюючи ефективність появи нового козацького
господарства)21. Виходячи з цих тверджень, можна зауважити, що Тарас
Чухліб критикує схему «піднесення і занепаду», але за рахунок посування
однієї з категорій дихотомії. Для дослідника таки характерна увага до
«існування» (козацької держави), однак воно подовжується, а кінцем його
стає не ірраціонально-всеохопна Руїна, а рішення російської монархії 1764-
1775 рр22.

На основі наведених тверджень можна зробити висновок, що в українській

історіографічній традиції поняття «Руїна» є складовою дихотомічної моделі
уявлення про події середини XVII ст. як антипод початкового «піднесення».
Витоки цього уявлення можна пов’язувати із монографією Костомарова,
який на позначення виділеного ним періоду часу застосував ранньомодерне
слово як риторичний прийом. Таким чином, задля порівняння із
історіографічними визначеннями становить цікавість прослідкувати значення
слова «руїна» у контексті безпосереднього вжитку в джерелі – «Сказанні про
війну козацьку з поляками…» за авторством Самійла Величка.
Методологічною основою в такій розвідці постає розгляд слова «руїна» в
системі семантичних зв’язків. Такі зв’язки можна розглядати в двох аспектах
в залежності від характеристики, що лежить в їхній основі, – поєднуваності

21
Чухліб Т. «Руїна» як історичний та історіографічний термін: проблема різночитання. Вісник Київського
національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. 2013. Вип. 3. С. 57-58.
22
Чухліб Т. Про місце і роль О. Суворова в українській історії. Український історичний збірник. С. 90.
(синтигматика) або опозиції (парадигматика)23. З огляду на негативну
конотацію даного слова, доцільно зважити на зв’язок опозиції. Через
протиставлення лексична одиниця «руїна» складає пару із «цілістю», що
відповідає категорії асиметричних протилежних понять, які пропонує
Райнгарт Козеллек. Розмежування між ними задається під кутом зору однієї
сторони, що накидає через опозицію свої орієнтири ідеалів та ідентичності24.

Використання слова «руїна» в літописі Самійла Величка вказує на ціннісні

категорії автора, поза якими опиняється те, що їм не відповідає, заперечуване
через їхню протилежність цінності. При цьому навряд можна говорити про
категорії-антиподи, тому що протилежність не означає рівності. З боку
сторони, що задає опозицію, її ціннісні категорії мають більший сенс і
значення, аніж те, що не належить до його окреслених меж (які, втім,
плинні). Відповідно, мова йде не про поняття і поняття зі знаком мінус, а
поняття та його «інше», щоразу, як зауважив Козеллек, неоднаково
протиставлені між собою25.

З наведених тверджень логічно витікає питання про ціннісні категорії

Величка, що їх можна простежити крізь його текст, зокрема про суть його
уявлення «цілості». Одним із найяскравіших його втілень в тексті є образ
цілості вітчизни, що передається через застосування видимого орієнтира –
Дніпра. «Цілісний» козацький простір, на думку автора, розташовується на
обох його берегах («своїй малоросійській вітчизні, що лежить обіруч
Дніпра26»; «адже вся, що лежить обіруч Дніпра, Мала Росія була від
споконвічних часів вітчизною козаків»27). Щоправда, Величко не окреслює
якихось чітких кордонів вітчизни, тому уявлення про її цілість навряд можна
розглядати у територіальному вимірі. Скоріше можна твердити про апеляцію
до просторів, пов’язаних із козаками певними подіями, що є своєрідними

23
Кубрякова Е. Парадигматика// Лингвистический энциклопедический словарь. Москва, 1990. URL:
http://tapemark.narod.ru/les/366b.html (дата звернення: 07.03.2021)
24
Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. Київ, 2005. С. 216.
25
Там само.
26
Літопис Самійла Величка. Т.1. Київ, 1991. С. 263.
27
Там само. – С. 213.
«місцями пам’яті» їхньої діяльності, дорогими для письменника з огляду на
його змалювання «славетних предків»28. Можливо, саме тому як частина
вітчизни («колись переповнена благами земля, частка вітчизни нашої
україно-малоросійської»)29, сприймається і Правобережжя, з яким сам
Величко, який мешкав у Лівобережній Гетьманщині, навряд насправді міг
бути пов’язаний почуттям близькості.

Вітчизна і її цілість в «Сказанні…» маркуються як цінності «славних

предків», але Величко уявляє їх собі скоріше як «суто козацький» простір,
який своєю величиною мусить підкреслювати значимість спільноти. Образ
вітчизни постає для нього характерним для польської ранньомодерної
політичної культури30, тобто осмислюється в межах моделі Речі Посполитої
як «держави багатьох народів» (за виразом Анджея Суліми Камінського).
Політичним ідеалом для країни виступає збереження рівноваги у відносинах
«народів» (Корони Польської, Великого князівства Литовського, руських
воєводств, балтійських міст тощо) і соціальних груп. Таким чином, «цілість»
відповідає гармонії у суспільстві, що досягається за рахунок дотримання
структури відповідно до прав і вольностей, притаманних кожному стану. У
фокусі уваги Величка перебувають привілеї саме козацької спільноти, що,
зрозуміло, відповідає контексту післямазепинської доби написання твору 31. В
дусі ранньомодерної риторики автор наголошує на існуванні «золотої доби»,
що пов’язується із визнаванням козацьких заслуг і прав з боку володарів Речі
Посполитої, які «були пани ласкаві й милосердні до своїх підданців, людей
Русі та козаків […] мали їх під своєю особливою охороною й протекцією і
зміцнювали їхні стародавні права та вольності»32. Пошана з боку помазаників
Божих однозначно вказує на справедливість уваги до козацьких вольностей,
на цілість суспільства, в якому вони так само є привілейованою групою.
28
Багро С.О. Поняття вітчизни в козацькій політичній риториці (друга половина XVII – початок XVIII ст.) :
дис. … канд. іст. наук: 07.00.01/ Київський університет імені Бориса Грінченка. КУБГ: Київ, 2019. С. 64.
29
Літопис Самійла Величка. Т.1. Київ, 1991. С. 44.
30
Багро С.О. Поняття вітчизни в козацькій політичній риториці (друга половина XVII – початок XVIII ст.) :
дис. … канд. іст. наук: 07.00.01/ Київський університет імені Бориса Грінченка. КУБГ: Київ, 2019. С. 64.
31
Грушевський М. Про українську історіографію XVIII століття. Кілька міркувань / Грушевський, Михайло
Сергійович. Твори: у 50 т. Львів, 2015. Т.10. Кн. 2. C. 77.
32
Літопис Самійла Величка. Т.1. Київ, 1991. С. 44.
Рівноцінність шляхти й козацтва є ідеалом, причому єдино можливим. З
огляду на це, будь-які дії, що порушують збереження вольностей козаків,
порушують і загальну єдність. Переступ через свободи, як і утиски
«малоросійського народу», Величко виводить як причину козацького виступу
під проводом Богдана Хмельницького («[…] за збитки та гніт, які терплять
козаки й уся Мала Росія, проти поляків починається війна»33).

Важливо зауважити, що козацький збройний виступ, на думку автора, є

захистом єдності, тобто законною, справедливою справою, на відміну від дій
противників. Доволі-таки абстрактні «польські пани та їхні дозорці» коять
злочини через «гніт і наругу» і нехтування козацькими привілеями 34,
причому лишаються групою, «чужою» в контексті ідеї цілості. Уявлення про
єдність є важливим, оскільки воно, на думку автора, загальне. Воно належить
і королю, який шанує козацькі вольності і засуджує шляхетські виступи 35.
Винними в заворушеннях виступають польські шляхтичі, несправедливі в
своїх «кривді, гніті та розоренні»36. Саме вони в тексті Величка постають
дисидентськими носіями «чужої» ворожості до козацтва і малоросійської
людності, які нищать «цілість» і призводять до «руїни». В «Сказанні…»
руїна інколи використовується на позначення нищення матеріальних
об’єктів, наприклад, «руїни добр» або «руїна й розор» кам’яного замку 37.
Втім, найчастіше мова йде саме про території («довели до остаточної руїни
малоросійську Україну», «велику руїну для України», «руїни в своїй
[Волоській] державі», «Луцьк і Полісся, які дотіль не знали жодної руїни»,
«Виговський трохи спочив у своєму обозі і рушив на Полтаву […] її
пошкоджено було і приведено до всеконечної руїни», «Польща понесла
нинішні руїни»38). В такому значенні можна сприймати слово як вказівку не
на фактичне матеріальне нищення, а загалом на лихо, катаклізми, які автор

33
Там само. С. 66.
34
Там само. С. 41.
35
Там само. С. 37.
36
Там само. С. 72.
37
Там само. – С. 200, С. 128.
38
Там само. С. 92, С. 111, С. 123, С. 131, С. 231, С. 344.
не конкретизує – і, певно, не має в цьому потреби. Значення руїни полягає не
тільки і не стільки у фізичних втратах, а у вираженні ставлення автора до
наслідків порушення спокою. За автором, ним стала травма не лише
козацьких територій, а всього простору вітчизни – «значне й незчисленне
пролиття православної і римської крові…[…] велике спустошення і
руйнування Корони Польської і України Малоросійської» 39. В такому образі
Величкового твору однозначно простежується відгомін «Wojna domowa» в
зображенні конфлікту внутрішнім, «домашнім», а від того ще більш
руйнівним для «цілості». Початок протистояння, відтак, виливається в лиха
для всієї країни, що не несуть слави для тих, хто їх коїть. Руїни в прикладенні
до різних територій відображають згубність внутрішньої боротьби (як і
нелегкість боротьби із далеко не безборонними козаками). Моральну оцінку
подіям автор вклав у вуста Яреми Вишневецького: «О мій боже, хто є
причиною цієї руїни, покарай того безмилосердно своєю святою волею;
навіть коли я й сам винуватий, то й мене не минай карою, лише збережи
непорушно нашу вітчизну!»40. І хоча князь Вишневецький постає як один із
антагоністів твору Величка, однак і для нього, на думку письменника, стала
зрозумілою ірраціональна сила боротьби, чиє наростання ставить під питання
саме існування Речі Посполитої.

Таким чином, у тексті Самійла Величка слово «руїна» використовується як

у значенні матеріального нищення об’єктів, так і для позначення катаклізмів,
в які вилилась для козацького та шляхетського простору їхня боротьба,
спровокована шляхтичами. Руїною обертається порушення «цілості»,
уявлення про яку пов’язується із річпосполитськими політичними ідеалами,
однак має загалом не територіальний вимір, а соціальний і матеріальний.
Цілість відповідає не непорушності кордонів, а рівновазі всередині
спільноти, яка і виступає запорукою спокою та процвітання всередині країни.
Відтак у «Сказанні…» руїна – це не рівна противага цілості, не есхатологічне

39
Там само. С. 35.
40
Там само. С. 320.
поняття тотального знищення, але наслідок її порушення, що виливається в
занепад, крах і нещастя.

Певно, таке тлумачення і дозволяє пролити світло на різницю ужитку

слова «руїна» в ранньомодерному творі Величка і монографії Костомарова.
Дослідник зауважив використання слова в значенні занепаду внаслідок
катастрофічних подій і перетворив його на поняття, застосувавши щодо
проміжку часу, під час якого Гетьманщина, зокрема Правобережна Україна
перенесла катаклізми, які призвели до її економічного і фізичного занепаду.
Костомаров, таким чином, відштовхнувся від наслідку – руйнації
Правобережжя в другій половині XVII ст. – виділивши передумови і перебіг
в хронологічний блок, який і назвав «эпохою руины»41, або ж просто
«Руиною». Відтак у монографії з’являється маркер, якого не було в
«Сказанні…». В тексті Величка «руїни» просторів є подіями і наслідками
загального згубного конфлікту, причиною якого стала несправедливість
шляхти, що втягнула козацтво. В такому баченні «руїни» відповідають не
визначеним подіям, а загалом морального уявленню про катастрофічність
порушення єдності. Костомаров запозичив слово «руїна» в контексті
катаклізму, але сконкретизував його, запропонувавши хронологічні межі
«руйнівного» періоду із його маркером – кінцевим нищенням Правобережжя.
До того ж, науковець акцентував не лише безпосередній наслідок, а і процес,
що йому передував. Дослідник зв’язав причини і наслідок в один
нерозривний комплекс, який і отримав назву «Руїна». Таку телеологічну
схему із наперед заданим закінченням у вигляді руйнації та невідчужуваною
сукупністю подій, що до неї призвели, історики продовжували
використовувати і надалі. Руйнація при цьому, як зауважувалось вище, в
наукових текстах виступає як антипод «появи» певного політичного або
соціального феномену в середині XVII ст. за часів Богдана Хмельницького.
Оскільки його зміст в історіографії варіюється, то відрізняються і пропозиції
хронологічних меж та акценти основних подій Руїни як процесу «зникнення»
41
Костомаров М. Руина. Историческая монография 1663-1687 гг. С. 654.
феномену. В інтелектуальній традиції української історіографії поняття
«Руїна» зберігає негативну конотацію, однак деформується моральний зміст,
притаманний Величку. Якщо «руїна» в «Сказанні…» є маркером
несправедливої, негідної, згубної поведінки шляхтичів (адже за
справедливого устрою країна завжди процвітає), то Руїна є вже процесом
політичного сум’яття і викликає емоційну реакцію не лише через сам факт
розорення, а через зникнення по-справжньому важливих елементів
феномену.

Список використаної літератури

Джерела
Літопис Самійла Величка. Т.1. Київ: Дніпро, 1991. 371 с.
Монографії
1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ: Дніпро, 1991. 238 с.
2. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. Київ: Вища школа, 1994. 539 с.
3. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини
другої половини XVII – першої половини XVIII ст. Київ: Інститут історії
України, 1995. 70 с.
4. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Київ: Наукова думка, 1997. Т.9,
кн. 2: 1654-1657. С. 870–1630
5. Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. Київ: Дух
і літера, 2005. 375 с.
6. Костомаров М. Руина. Историческая монография 1663-1687 гг. Санкт-
Петербург, 1882. 708 с.
7. Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея. Проблеми формування,
еволюції, реалізації. Київ: Альтернативи, 1997. 367 с.
8. Уайт Х. Метаистория. Историческое воображение в Европе XIX века.
Екатеринбург, 2002. 527 с.
9. Яковенко Н. Вступ до історії. Київ: Критика, 2007. 368 с.
10.Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до
Андрусівської угоди (1659-1667 рр.). Київ: Основи, 2003. 643 с.
Статті
1. Грушевський М. Про українську історіографію XVIII століття. Кілька
міркувань / Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. Львів: Світ,
2015. Т.10. Кн. 2. C. 74-81.
2. Копосов Н. Основные исторические понятия и термины базового уровня: к
семантике социальных категорий. Журнал социологии и социальной
антропологии. 1998. №4. С. 31-39.
3. Чухліб Т. «Руїна» як історичний та історіографічний термін: проблема
різночитання. Вісник Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. Історія. 2013. Вип. 3. С. 55-59.
4. Чухліб Т. Про місце і роль О. Суворова в українській історії. Український
історичний збірник. 2000. №2. С. 85-101.
5. Яковенко Н.М. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників//
Яковенко Н.М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в
Україні XVI-XVII ст. Київ: Критика, 2002. С. 189-228.
Дисертації
Багро С.О. Поняття вітчизни в козацькій політичній риториці (друга
половина XVII – початок XVIII ст.) : дис. … канд. іст. наук: 07.00.01/
Київський університет імені Бориса Грінченка. КУБГ: Київ, 2019. 228 с.
Електронні ресурси
Кубрякова Е. Парадигматика// Лингвистический энциклопедический словарь.
Москва, 1990. URL: http://tapemark.narod.ru/les/366b.html (дата звернення:
07.03.2021)