Донбаський державний педагогічний університет

Кафедра германської та слов’янської філології

Загальна філологія

Лекційний курс
д. ф. н., проф. Глущенка В. А.
для аспірантів, 3 семестр

Слов’янськ 2022
 Загальна філологія,
2022–23 навчальний рік

Рекомендована література
1. Мала філологічна енциклопедія / укладачі: Олександр Скопненко,
Тетяна Цимбалюк. Київ : Довіра, 2007. 478 с.
2. Дрогомирецький П. П., Данилюк І. І. Вступ до германської філології :
навчально-методичний посібник. 2-е вид. Івано-Франківськ : Симфонія
форте, 2014. 76 с. http://194.44.152.155/elib/local/1165.pdf
3. Левицький В. В. Основи германістики. Вінниця : Нова книга, 2006.
528 с. https://german.knlu.edu.ua/wp-content/uploads/2013/02/Book-2.pdf

2
 Тема 1
Філологія як наука і навчальна дисципліна

1. Філологія як комплекс лінгвістичних і

культурно-історичних дисциплін
Людина як розумна істота завжди прагнула пізнати навколишній
світ, іншу людину, саму себе через створені нею знаки матеріальної та
духовної культур. Пізнанню людської культури різних епох служить
ф і л о л о г і я (грец. philologia, від phileо — любити і logos —- слово)
— сукупність гуманітарних наук, які вивчають духовну культуру
людства чи окремих народів шляхом мовного і лінгвостилістичного
аналізу писемних текстів. Цей термін у вузькому значенні охоплює
мовознавство (лінгвістику) і літературознавство, які є основою
філологічної науки, оскільки вона вивчає мову, слово в найширшому
розумінні, а також мову, слово в тексті авторської чи народної
(фольклорної) літератури. Термін «філологія» має і ширше (традиційне)
значення, адже писемне слово, текст є об’єктом вивчення й інших
гуманітарних наук: т е к с т о л о г і ї — науки про зв’язні писемні
тексти давньої літератури; д ж е р е л о з н а в с т в а — історико-
філологічної науки про джерела писемності; п а л е о г р а ф і ї —
історико-філологічної науки, що вивчає зовнішній вигляд і письмо
стародавніх рукописів з метою їх правильного прочитання та
встановлення часу й місця написання; н у м і з м а т и к и — науки, що
вивчає стародавні монети, медалі; е п і г р а ф і к и — історико-
філологічної дисципліни, яка вивчає написи, вирізьблені на твердих
матеріалах.
Отже, основою, що об’єднує в одну науку низку лінгвістичних і
культурно-історичних дисциплін, є текст з усіма внутрішніми аспектами
і зовнішніми зв’язками, без якого неможливі зародження, розвиток і
функціонування філології.

3
 Аналізуючи тексти й роблячи спеціальні коментарі (а саме така
форма є класичною в науковому філологічному дослідженні), філологія в
такий спосіб слугує пізнанню та усвідомленню культури як ознаки
розвитку суспільства. Внутрішня структура філології двопланова. З
одного боку, вона покликана глибоко вивчати тексти, не допускаючи
фантазій і відходів від їх конкретності (в цьому її «буденність»), з іншого
— через зміст накопичених текстів вона є акумулятором людської думки
про розвиток матеріальної й духовної культур (в цьому її універсаль-
ність).
В історії науки відбувся розпад філології як цілісної історико-
філологічної науки, яка вивчала привілейовані тексти класичної
(античної) та біблійної («священної») літератур. Цей розпад спричинився
до автономного функціонування мовознавства, літературознавства,
фольклористики й текстології.
В Україні довше, ніж на Заході, тривала гуманістична єдність
філології та її зв'язок з історією. Ті самі вчені часто працювали в різних
ділянках філології та історії (наприклад, Олександр Потебня, Омелян
Огоновський, Павло Житецький, Володимир Перетц, Михайло
Грушевський, Агатангел Кримський, Іларіон Свєнціцький). Цю традицію
продовжували в еміграції Дмитро Чижевський, Юрій Шевельов, Омелян
Пріцак та ін.
Однак єдність філології як синкретичної науки зберігається й нині
завдяки особливому способу аналізувати текст. Філологія продовжує
існувати й розвиватися як форма комплексного знання, що визначається
не так межами предмета, як специфічним підходом до нього. Будучи
засобом пізнання закодованого в тексті змісту, вона допомагає зрозуміти
іншу людину, інший народ, іншу культуру, іншу епоху.
Отже, філологія охоплює комплекс лінгвістичних і культурно-
історичних знань людства про суспільство й природу, відображених у
писемних текстах. Через пізнання змісту текстів вона забезпечує
розуміння матеріальних і морально-інтелектуальних цінностей,

4
створених носіями різних культур у попередні епохи.

2. Загальна філологія як галузь

філологічних знань
Загальна філологія охоплює комплекс лінгвістичних і культурно-
історичних знань, відображених у писемних текстах різних етносів,
виділяючи те спільне, що існує в культурах германських, романських,
слов’янських та інших народів Землі. Поряд із загальною філологією
існують германська, романська, слов’янська та інші філології. Отже,
можна констатувати, що загальна філологія включає в себе те спільне,
що спостерігається в мовознавстві, літературознавстві, фольклористиці,
текстології носіїв різних культур, узагальнює це спільне. Наявність таких
спільних рис і є підставою для виділення загальної філології як галузі
філологічних знань.

3. Історія філології
Філологія як наука виникла на відносно зрілій стадії розвитку
суспільств, які користувалися письмом. Наявність філології характеризує
не лише рівень цивілізації, а й її тип. Так, високорозвинуті давні
культури Близького Сходу не мали філології як науки, а в країнах
західноєвропейського середньовіччя вона була слаборозвинута. Зате у
цей самий період (середина І тис. до н. е.) вона швидко формувалася в
Давніх Індії та Греції. Становлення давньоіндійської філології було
зумовлене необхідністю тлумачити священні гімни вед і внормовувати
санскрит як писемну літературну мову цих релігійних текстів, а
давньогрецька мала на меті тлумачення античних творів («Іліади»,
«Одіссеї» та ін.) і розвивалася як певна відповідність пізнавальній
рефлексії над мисленням, словом і мовленням і як наслідок
безпосереднього ставлення до них.
Давня індійська філологія представлена граматистами Паніні (V—
IV ст. до н. е.), Вараручі Катьян (III ст. до н. е.), Панаджалі (II ст. до

5
н. е.), а пізніше теоретиками орфоепії та стилю. Вона відкрила
неоціненні пам’ятки, написані спочатку мовою вед (середина II тис. до
н. е.), а відтак — санскритом (початок І тис. до н. е.), вивчення якого в
Європі дало поштовх зародженню на початку XIX ст. порівняльно-
історичного мовознавства.
Глибоку філологічну традицію мала також культура давнього
Китаю, однак через генетичну відмінність мови і писемних текстів вона
не справила такого впливу на європейську й, зокрема, слов’янську
філологію, як давньоіндійська. Переважно з тих самих причин не мала
істотного впливу на розвиток гуманітарних наук у Європі і
високорозвинута давньоарабська філологія VII—XII ст.
Витоки традицій європейської філології йдуть з давньогрецьких
джерел і значною мірою через давньоримське посередництво.
Зароджувалася давньогрецька філологія із шкільного коментування поем
Гомера, звідки й тлумачення філології як дослідження давніх писемних
творів. У софістичну добу (V—IV ст. до н. е.) література відокремилася
від позалітературної реальності і стала об’єктом теоретичної поетики та
філології. Серед софістів найбільші заслуги в розробленні філологічних
прийомів належать Плутагору, Горгію, Продіку. Але найвищої зрілості
давньогрецька теорія літератури досягла в «Поетиці» Арістотеля (384—
322 до н. е.). Наприкінці III ст. до н. е. елліністична філологія поступово
починає відходити від філософії, в надрах якої вона розвивалася, і
наприкінці II — на початку І ст. до н. е. остаточно відокремилася від неї.
У цей час філологією займалися граматисти з бібліотек Александрії та
Пергами, які встановлювали коректні тексти та їх коментували.
Приблизно в 170—90 рр. до н. е. представник Александрійської школи
Діонісій Фракійський остаточно оформив на граматичній основі вчення
про частини мови, яке зберігається й понині (у модифікованому вигляді).
Ранньохристиянські вчені Оріген (прибл. 185—254) та Ієронім
(прибл. 340—420) переклали Біблію грецькою мовою, а Ієронім створив
ще й латинський переклад. Традиції давньогрецької філології

6
розвивалися в Давньому Римі і в середньовічній Візантії, після падіння
якої спадщину візантійської філології в середині XV ст. перебрала Італія
епохи Відродження. Гуманісти цієї доби прагнули не просто оволодіти
змістом авторитетних античних джерел, а й «переселитися» в
стародавній світ, заговорити його мовою, реконструювати його творчу
енергію і використати її для боротьби з інерцією середньовічної латини,
яка вже фактично перетворилася на мертву мову.
Нова доба у філології була започаткована «неогуманізмом»
німецького вченого, основоположника естетики класицизму Йоганна-
Йоахима Вінкельмана (1717—1768). Ученими було порушено наукову
проблему цілісного образу античного світу. Німецький філолог Фрідріх-
Август Вольф (1759—1824) запровадив термін «філологія» як назву
науки про античність. У першій половині XIX ст. німецькі вчені
Г. Узенер, Е. Роде, У. фон Віламовиць-Мелендорф та інші відмежували
від філології давню історію. У цей час під впливом романтизму виникла
«нова філологія» (неофілологія): германістика (німці Франц Бопп, Якоб
Грімм, Вільгельм Грімм, Вільгельм фон Гумбольдт, Август Шлейхер,
Георг Курціус та ін., данець Расмус Раск), романістика (Ф. Ренуар,
Ф. Діц), славістика (чех Й. Добровський, словак П.-Й. Шафарик,
словенці В. Копітар і Ф. Міклошич, серб В. Караджич, росіяни
О. Востоков, Ф. Буслаєв, І. Срезневський, українці О. Бодянський,
М. Максимович, Я. Головацький) та ін.

7
 Тема 2
Германська філологія як галузь філологічних знань

1. Загальна характеристика германської філології

Невід’ємною складовою філології як науки є германська філологія.
Германська філологія, або германістика (від лат. Germanus
«германський») – це галузь індоєвропейської філології, що вивчає
германські мови та літератури, а також фольклор і культуру германських
народів Землі. Це сукупність гуманітарних наук, які вивчають культурне
надбання германців у цілому або окремих германських народів шляхом
мовного и стилістичного аналізу писемних текстів.
О б ’ є к т о м вивчення германської філології германські мови та
написані ними давні тексти різних жанрів і стилів, а відображений у них
розвиток матеріальної й духовної культур германців є її
предметом.
Германські мови — це група споріднених мов, що належать
до індоєвропейської мовної сім’ї. Мови германської групи у спілкуванні
використовують понад 550 мільйонів людей. Найпоширеніші з
них — англійська та німецька.
Германські мови традиційно поділяються на три підгрупи.
Північна, або скандинавська, підгрупа включає в себе шведську, данську,
норвезьку, ісландську, фарерську мови. У складі західної підгрупи
виділяють англійську, фризьку, люксембурзьку, нідерландську,
німецьку, ідиш, африкаанс. Серед мертвих західногерманських мов
можна назвати франкську, давньоанглійську, давньоверхньонімецьку,
йолу, середньоанглійську, середньоверхньонімецьку,
середньонижньонімецьку, середньонідерландську. Східна підгрупа
включає в себе лише мертві мови. Це готська (найбільш відома),
вандальська, бургундська мови.
За останні 300 років германські мови досягли міжнародного
поширення і в наш час є державними більш ніж в 70 країнах, зокрема

8
нідерландська — у п'яти, німецька — в шести, англійська — у п'ятдесяти
чотирьох країнах. Англійська також одна з шести мов Генеральної
Асамблеї ООН. Англомовні країни виробляють до 1/3 світової
промислової продукції. Англійською мовою написано понад 40 %
книжок, які щороку перекладають у світі (перше місце у світі). Щорічні
англомовні переклади наукової та художньої літератури становлять до
8 % загальної кількості перекладених назв книжок (третє місце у світі
після іспаномовних (14 %) і німецькомовних (10 %) перекладів).
Англійська панує в комп'ютерних технологіях, в Інтернеті, — усе це
зумовлює її провідну роль у новому процесі глобалізації людської
культури. Фактично за останні півстоліття англійська стала неофіційною
світовою міжнародною мовою.

9
 Отже, германська філологія ґрунтується на вивченні германських
мов, літератур і фольклору.

2. Виникнення германської філології

Як і романістика, германістика виникла ще в Середньовіччя,
переважно як певна суміжна гуманітарна дисципліна. Однак тривалий
час увагу лінгвістів Європи було прикуто до романістики, що трактувала
відношення між класичною латиною й романськими мовами. Інтерес до
романістики підсилився в XII—XIII ст. і став особливо значним після
появи поезії трубадурів, які користувалися провансальською мовою.
Германські мови в цей час практично не вивчалися. Як наука
германістика виникла лише в XVI—XVII ст., коли в германських народів
з’явився інтерес один до одного і політико-економічний центр Європы
перейшов із Середземномор’я на північ. Германістика відрізняється від
романістики, оскільки германські мови, на відміну від романських, не
мали чітко зафіксованого спільного предка, адже прагерманська мова (і в
цьому її відмінність від латини) не була писемною. Германістика в цьому
плані схожа зі славістикою.

10