1

Шумерська література — це література, написана шумерською мовою протягом

середнього бронзового віку. Переважна частина шумерської літератури збереглася
непрямо, через посередництво ассирійських або вавилонській копій.Шумерська мова
залишалася в офіційному та літературному використанні в Аккадській та
Вавилонській імперіях навіть коли повністю перестала вживатися як розмовна мова.
Писемність була достатньо поширена серед населення, тому шумерські тексти, які
учні копіювали під час навчання, суттєво вплинули на пізнішу вавилонську
літературу.
Шумерська література не дійшла до нас через історичну спадкоємність, однак була
відкрита в результаті археологічних досліджень
«Е́пос про Гільгаме́ша», або поема «Про того, що все бачив» — скарбниця поезії,
один із найдавніших літературних творів людства, створений у XXII столітті до н. е. в
Стародавньому Шумері. В епосі розповідається про дружбу правителя Гільгамеша з
дикою людиною Енкіду, про їхні подвиги, про смерть Енкіду й пошуки Гільгамешем
таємниці безсмертя. Одна з частин епосу містить розповідь про Всесвітній потоп.
Гільгамеш, ймовірно, реальний правитель, царював у місті Урук.Згідно епосу
Гільгамеш був «великою людиною». Він самовпевнений і сильний правитель, що
претендував на всіх жінок. Це багато кому не подобалося і з часом він почав
набридати місцевим жителям Урука. Населення міста попросило богів відправити
когось, хто б посперечався із Гільгамешем. І боги надіслали лісну людину Енкіду.
Боги почали цивілізовувати Енкіду.Також в епосі знайшли відображення багато
тогочасних філософських поглядів на довколишній світ (елементи космогонії, історія
про «Всесвітній потоп» в пізнішій редакції), етика, місце та доля людини (пошуки
безсмертя). У багатьох аспектах «Епос про Гільгамеша» порівнюють з творами Гомера
— «Іліадою», від якої він є старший на тисячу років, і «Одіссеєю».
У 1966 році ПЕРЕКЛАД “Епосу” на українську здійснив американський українець
Сергій Кіндзерявий-Пастухів. В Україні цей переклад вперше був опублікований 1992
року у віснику АН України.
 

2.

Під давньоіндійською літературою розуміють тепер не лише літературу, що

вкладається в цілком певні хронологічні рамки. Йдеться про літературу, що досить
пізно в історії людства одержала свою письмову форму, але усна традиція якої сягає у
третє тисячоліття до нашої ери. Більшість творів цієї літератури або зовсім не
датується, або має дуже приблизне датування. Написані вони мовою санскрит
(«санскрита бхаша» – досконала, вдосконалена, опрацьована мова), що має ще назви
«санскритська», або «давньоіндійська мова»Деякі твори, що їх також відносять до
давньоіндійської літератури, написано не санскритом, а мовою палі (зокрема, належні
до буддизму).

З творів давньоіндійської літератури можна дізнатися багато цікавого про життя,

вірування і погляди народів Стародавньої Індії. Винятковою популярністю у країні
користувалися великі епічні поеми "Махабхарата" та"Рамаяна".
"Махабхарата" ("Велика оповідь пропотомків Бхарати") є найбільшим твором
індійської літератури.
Вона складається з 18 книг і містить 200 тисяч віршів.
У поемі розповідається про боротьбу між двома ворогуючими родами – Куру і Панду.
"Рамаяна" складається з семи книг. У ній розповідається про поневіряння і подвиги
царевича Рами.Рамаяна" — типовий приклад епічної поеми. У ній є і подвиги, і
викрадення, і кровопролитні битви, і чудеса. Рама протягом тисячоріч залишається
улюбленим героєм індійців,

Франко розпочав публікацію циклу своїх перекладів з епічних пам’яток

давньоіндійської літератури – «Махабхарати»Протягом усього творчого шляху поет
виявляв постійний інтерес до літератури давньої Індії. С.Наливайко переклав
"Рамаяну"з гінді у 1979

Переклади творів з давньоіндійської літератури зроблені І. Франком не з

оригіналів (санскрит, мова палі), а з західноєвропейських мов (переважно німецької).
Слід зважити, що це були перші переклади з індійської літератури українською
мовою, перші спроби познайомити українських читачів із перлинами літературної
скарбниці народів Індії. Протягом усього творчого шляху поет виявляв постійний
інтерес до літератури давньої Індії. Крім перекладів, І. Франкові належать вільні
переробки легенди «Цар і аскет», «Пісні про високе змагання» з буддійської книги
«Сутта-Ніпата» (друкується в тексті розвідки «Пісня про Правду і Неправду»), твору
під назвою «Притча про життя» (ввійшла до збірки «Мій «Ізмарагд»; в інших
публікаціях відома під назвою «Чоловік у балці»), а також «Короткий нарис історії
староіндійського (санскритського) письменства».

3.

Давньоєврейська література створила цілком оригінальний для давньосхідної

традиції жанр – дидактичну повість-притчу – невеликого обсягу оповідь з
розгалуженим сюжетом, для якого не властива алегорія, але який слугує ілюстрацією
певного духовного чи морального стану людини чи суспільства.
Головна писемна пам’ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий
Завіт. До складу Старого Завіту входять три великих цикли: Тора – п’ять
хронікально-законодавчих книг, створення яких приписують Мойсею; Пророки –
розділ, до якого входять давні хроніки, а також власне пророчі твори, написані
чотирма “великими” та дванадцятьма “малими” пророками; Писання – зібрання
переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами. Змістом Тори стали
єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя
людини. У хронікальних текстах другого розділу Старого Завіту розповідається про
обставини завоювання єврейськими племенами Палестини, створення ними
державності, царів ізраїльсько-іудейських, численні переступи проти віри і подвиги за
неї, боротьбу народу з багатьма загарбниками. Унікальним явищем є давньоєврейська
пророча література. Пророк промовляв від імені самого Ягве, був готовий на будь-які
гоніння, аби лише виконати покладену на нього місію.

Книжки Старого Заповіту були перекладені вперше на грецьку мову за єгипетського

Птоломея Філадельфа (283—247 до Р. Хр.) 72 єврейськими мудрецями, і тому цей
переклад носить назву Септуаґінти — Семидесятки (Переклад семидесяти). Новий
Заповіт був написаний давньогрецькою мовою. У IV столітті все Писання було
перекладено на латинську (382—405) Святим Єронімом.

Перші переклади окремих частин та уривків Біблії народною українською мовою

було здійснено в 1-й пол. 19 ст.: у 1842 році о. Маркіян Шашкевич переклав Євангеліє
від Іоанна та кілька глав Євангелія від Матфея. Згодом у 1860-х рр. частини Біблії
переклав українською й Пилип Морачевський (Новий Завіт і Псалтир), який однак не
зміг їх тоді видати, оскільки легальний друк був неможливим через початок періоду
заборони української мови в Російській імперії (поява Валуєвського циркуляру у 1863
році, Емського указу у 1876 році та інших схожих законів, що забороняли українську
мову у всіх сферах). Перший повний переклад Біблії українською з мов оригіналу
розпочав у 1860 році письменник Панько Куліш, разом із науковцем Іваном Пулюєм
(останньому належить переклад Псалтиря). Старий Завіт було перекладено ними з
єврейської, а Новий Завіт — за грецьким текстом

4.

Античналітература (від лат. antiquus «стародавній,древній») — література
 стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного
моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і
узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською
мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н. е. Антична
література складається з двох національних
літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала
римській.

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші

давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська,
давньоіранська, давньоєврейська — серед яких видатне місце займала стародавня
Іудея. Хоч давньоєгипетська література
переживала на той момент період розквіту, антична й іудейська культури стали
підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.
В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх
архаїчних формах і основи науки про літературу.

Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і
драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.

Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій

світу — Стародавньої Греції, колиски сучасної цивілізації[1][2][3]. Розглядаючи богів,
божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного
суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та
індивідуального. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як
зароджувались основи теології та космології. Зрештою, надзвичайна цінність
феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до
необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки,
математики, риторики тощо.

5.

В гомерівському епосі втілена не тільки сувора героїка війни, але і радість творчості,
творчої праці і мирного життя, заснованої на повазі до людини, на пробудження в ній
найкращих, гуманних почуттів.Тому-то гомерівський епос по праву вважається
енциклопедією давнього життя.

Гомерівське питання» — сукупність проблем, пов’язаних з історією та часом

виникнення давньогрецьких поем «Іліада» і «Одіссея», авторство яких приписується
поету-рапсоду Гомеру. Суть цього «питання», що виникло в науці у XVIII ст., полягає
у тому, щоб з’ясувати, чи є поеми творінням конкретного автора — Гомера, чи тексти,
які дійшли до нас, являють собою збірку, що включає окремі поетичні сказання-
рапсодії складені раніше. Дослідження композиції поем, давнього героїчного
фольклорного епосу підтвердили первісну єдність авторського задуму і наявність в
«Іліаді» та «Одіссеї» подій, що відбуваються в різний час за хронологією.

Найдавнішими писемними пам'ятками давньогрецької літератури вважаються поеми

"Іліада" і "Одіссея", створені приблизно у VIII-VH столітті до н. є. легендарним
автором Гомером Обидві поеми належать до жанру героїчного епосу, де поряд з
відомими історичними постатями змальовано легендарних і міфологічних героїв.

Шанобливе ставлення до богів, любов та повага до батьків, захист вітчизни — ось

основні заповіді греків, відтворені у поемах Гомера.

Поема "Іліада" є неперевершеною енциклопедією воєнних дій, соціального життя

Давньої Греції, моральних засад, звичаїв, культури античного світу.
Основною рушійною силою сюжету "Іліади" є гнів Ахілла внаслідок його сварки з
воєначальником греків Агамемноном.
Події поеми"Одіссея" повністю пов'язані з долею багатостраждального Одіссея, що
був активним учасником облоги Трої. Упродовж десяти років після її падіння герой не
може дістатися на рідний острів Ітаку через гнів Посейдона, бога морів. Сім років він
сумує вдалині від Батьківщини на зачарованому острові Огігія.

Давньогрецька лірика була тісно пов’язана з античною музикою, яка нам майже не
відома (флейта, ліра). Лірика давніх греків розподілялася на три жанри: елегія, ямбта
меліка. Елегії виконувалися під супровід флейти, а меліка — під звучання ліри.
Кожний жанр передбачав особливий віршовий розмір або строфу. Наприклад, елегію
потрібно було писати елегійним двовіршем (гекзаметр + пентаметр), ямб — ямбом чи
хореєм, меліку — особливими, оригінальними строфам
 6.

Афінська трагедія, як і інші види драми, була найтіснішим чином пов'язана з

лірикою: автори трагедій - Есхіл, Софокл, Евріпід - були великими поетами.
Успадкувавши від лірики єдність поетичного слова, музики і ритму, трагедія впливала
на розум, серця і душі людей, виховувала їх в дусі патріотизму та громадянської
відданості.
Есхіл, а потім і Софокл, в своїх трагедіях показали поєдинок людини з долею,
зухвалий, але приречений. Сліпа випадковість грала в житті античного людини
вирішальну роль, і закони буття здавалися недоступними пізнання, непідвладними
розуму і волі. Герої античних трагедій завжди активно діють, самостійно обирають
свою життєву позицію, свій шлях у повній відповідності зі своїми переконаннями.
Таким героєм є і Прометей. Але активна діяльність вимагає відповідальності. Есхіл
вчив своїх співгромадян відповідальності, яку він розумів як міру, що веде до
рівноваги і справедливості, без чого неможлива демократія.
Софокл прагнув створити образ ідеальної людини за своїми мірками, наділити її
найкращими рисами, які відповідали б ідеалам афінської демократії [3; 9]. При цьому
Софокл підкреслює, що божі закони нездоланні, волю богів неможливо обійти, а
людей, які частіше за все не розуміють та не приймають цього, очікують страждання
та біди. Яскравим прикладом став Едіп, який через силу духу та власного характеру
був приречений на страждання. З одного боку, він яскравий приклад чесного та
справедливого царя, захисника міста та свого народу, який готовий виконати будь-яку
вимогу богів, лише б вивести городян зі страшного мору. Власні амбіції відходять на
задній план, добробут свого народу він ставить вище за власний. Але Софокл
вдається до прийому контрасту, щоб ширше розкрити характер свого героя, і вже
ближче до фіналу, коли стає відоме ім’я вбивці Лая, читач відкриває для себе Едіпа з
протилежного боку. Едіпа, який на початку трагедії був рятівником Фів, захисником
свого народу, в фіналі трагедії нема – гордість змінюється на сором, ганьбу. Тепер
перед нами постать, яка єдиний вірний шлях спокутування провини бачить у власних
тяжких стражданнях, прирікає себе на вигнання. Незважаючи на розв’язку трагедії,
варто ще кілька слів сказати про позитивні риси характеру Едіпа. Він є людиною
честі, мужності, не боїться кари богів, є втіленням ідеалу афінської демократії. Софокл
зобразив його сильною особистістю, яка не відступає від своїх намірів, не забирає свої
слова назад, розуміє весь жах наслідків та готова з гідністю понести покарання. У
творця гармонічної та блискучої поезії розуму Горація — одна з вершин
давньоримської літератури, сходяться всі без винятків.

Самим великим добутком великого давньоримського поета Овідія є «Метаморфози»

(«Перетворення») – міфологічна поема епічного характеру, де у вигляді зв’язного
оповідання об’єднані численні епізоди з римських легенд і міфів. Задумуючи цей
добуток, поет ставив перед собою завдання створити поетичну історію Всесвіту – з
моменту перетворення первинного Хаосу в матеріальний світ до перетворення Юлія
Цезаря в нову зірку й обожнювання Октавиана Августа.В «Метаморфозах» автор,
широко використовуючи численні сказання й легенди, підкреслює думка про вічність
життя і її безперервної мінливості й у той же час висловлює іронічне відношення до
міфологічних богів і героїв. Створюючи поетичну картину історії миру, він майстерно
використовує Гесиодову систему змін сторіч із метою протиставлення ідеальної
моральної чистоти древнього суспільства сучасної одичалости моральних звичаїв.

7.

У III ст. до н. е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи.

Хронологічно це збігається з добою так званого еллінізму. Остання була тісно
пов’язана із завоюванням Александром Македонським майже всієї Ойкумени (так
називали греки територію відомого їм на той час світу), внаслідок чого еллінська
культура (і, звичайно ж, філософія) поширилася у величезному регіоні
Середземномор’я, Близького Сходу, Парфії та Бактрії (Персії й Середньої Азії),
Західної Індії та ін.

Цей період ще називають добою Августа (до 30-40-х років н. е.), золотим віком, бо
саме тоді римська література досягла апогею свого розвитку. Це був час, коли творили
найвидатніші римські поети Вергілій, Горацій, Овідій та інші. Республіка на ту
історичну добу поступилася місцем монархії, а на чолі імперії став освічений і
далекоглядний Октавіан Август, котрий запровадив систему правління, яка називалася
“принципат”, а себе проголосив принцепсом, тобто першим громадянином
Республіки, яку він, мовляв, відновив. Забезпечивши собі майже необмежену владу,
Октавіан став повновладним володарем Римської держави. Добре знаючи літературу і
розуміючи її могутній вплив на суспільство, він прагнув прихилити до себе освічених
громадян, підтримуючи і заохочуючи всіх, хто мав хист до літературної творчості.
Октавіан вживав заходів для зміцнення римських родин, карав за аморальні вчинки,
підтримував будівництво храмів, театрів.

Після виходу «Буколік» Вергілій стає одним з найвідоміших і найпопулярніших

римських поетів. Він входить до літературного кола, очолюваного Меценатом --
близьким другом Октавіана Августа. Саме Октавіану та Меценату поет присвячує свій
наступний твір -- дидактичну поему «Георгіки», що писалася упродовж семи років
(37--30 роки до н.е.).Буколіки» складаються з 10 еклог («обраних віршів»), з яких 6 є
діалогами між пастухами; найчастіше пастухи змагаються між собою в співі ,
вимовляючи при цьому або цілі вірші, або перекидаючись репліками в 2 або 4 вірша.
Ці короткі пісеньки, відтворюючи іноді прийоми народного стилю (паралелізм членів,
приспів), були досить придатним матеріалом для реформи поетичної мови, зробленої
Вергілієм, і яка стала основою для всього подальшого розвитку римської поезії. Довгі і
заплутані періоди стародавньої римської поезії (іноді до 20 віршів).

На пропозицією Мецената Вергілій пише «Георгіки», дидактичну поему про сільське

господарство і працює над ними 7 років (приблизно 37-30 до н. е.). Поета привабило
завдання боротьби з матеріалом, що важко піддається естетичному оформленню, і він
виконав його з набагато більшим успіхом, ніж елліністичні автори дидактичних поем.
«Георгіки» складаються з 4 книг:
1. Про посівне господарство,
2. Про культуру винограду і плодоносних дерев,
3. Про скотарство,
4. Про бджіл;

Головний твір В. -- героїчна поема «Енеїда». В основі її лежить сказання про

благочестивого троянця Енея, сина Анхіза й Венери, що втік під час пожежі Трої в
латинську землю. У побудові «Енеїди» підкреслене прагнення створити римську
паралель поемам Гомера. Більшість мотивів «Енеїди» Вергілій знайшов вже в
існуючих обробках сказання про Енея, але вибір і розташування їх належать самому
Вергілію і підпорядковані його поетичному завданню.

Ім’я поета Квінта Горація Флакка фігурує у переліку найвидатніших митців золотої
епохи римської літератури і стоїть у перших його рядках. Він був автором численних
послань, сатир, гімнів і, звичайно ж, од, які і принесли поетові найбільшу славу. Немає
жодних сумнівів у тому, що він став гідним спадкоємцем таких видатних
давньоримських поетів, як Анакреонт, Сапфо і Алкей.Особливою красою вирізняється
неповторна ода Горація «До Мельпомени», яку він присвятив музі театру, трагедії і
драми. Цей вірш поет склав із любов’ю і глибокою пошаною, він став своєрідним
творчим підсумком окремого періоду творчості Горація. У цій оді автор висловлює
шану Мельпомені, якій він завдячує за своє визнання і повагу до
себе.Літературознавці і критики досить часто розходяться в поглядах на творчість того
чи іншого митця, на ті чи інші речі, але в тому, що творчість дивовижного майстра
поетичного слова,
творця гармонічної та блискучої поезії розуму Горація — одна з вершин
давньоримської літератури, сходяться всі без винятків.

Самим великим добутком великого давньоримського поета Овідія є «Метаморфози»

(«Перетворення») – міфологічна поема епічного характеру, де у вигляді зв’язного
оповідання об’єднані численні епізоди з римських легенд і міфів. Задумуючи цей
добуток, поет ставив перед собою завдання створити поетичну історію Всесвіту – з
моменту перетворення первинного Хаосу в матеріальний світ до перетворення Юлія
Цезаря в нову зірку й обожнювання Октавиана Августа.В «Метаморфозах» автор,
широко використовуючи численні сказання й легенди, підкреслює думка про вічність
життя і її безперервної мінливості й у той же час висловлює іронічне відношення до
міфологічних богів і героїв. Створюючи поетичну картину історії миру, він майстерно
використовує Гесиодову систему змін сторіч із метою протиставлення ідеальної
моральної чистоти древнього суспільства сучасної одичалости моральних звичаїв.
.