ЛЕКЦІЯ 1.

ЛІТЕРАТУРА АНТИЧНОГО СВІТУ. ЗАРОДЖЕННЯ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ

ЛІТЕРАТУРИ.

Мета: ознайомити студентів з поняттям «антична література», особливостями

розвитку й періодизацією давньогрецької літератури, міфологією. Акцентувати увагу на
творчості Гомера як представника класичного героїчного епосу.
Професійна спрямованість: Матеріал лекції спрямований на формування у
студентів сталих знань про предмет «Історія зарубіжної літератури. Античність» з
перспективою їх подальшого професійного самовдосконалення в межах майбутньої
професійної діяльності як учителя української і зарубіжної літератур.
Ключові слова: Елада, міф, міфічна свідомість, героїчний епос.
План
1. Поняття “антична література”, її хронологічні рамки, основні пам’ятки, значення
для подальшого розвитку світової літератури. Загальна характеристика літератури доби
античності.
2. Давньогрецька література: специфіка, періодизація.
3. Міфологія Поняття про міфи. Їх класифікація, основні дійові особи.
4. Героїчний епос. «Іліада», «Одісея» Гомера. Їх зв’язок із циклом міфів про
Троянську віну. Гомерівське питання на сучасному етапі.
На самостійне опрацювання
1. Цикл міфів про створення світу (космогонічні міфи).
2. «Роботи і дні» Гесіода як зразок дидактичного епосу.

ЛІТЕРАТУРА
Основна література:
1. Антична література: навчальний посібник. 3-тє вид., випр. Та доповн. Київ :
Київський університет імені Бориса Грінченка, 2014. 250 c.
2. Белаш Г. Історія античної літератури. Київ : Центр учбової літератури. 2020. 236 с.
3. Буйвол О. В. Антична література. Текст лекцій : навч.-метод. посіб. для студентів.
Харків : НТУ «ХПІ», 2016. 117 с.
4. Галич О. А., Дмитренко В. І., Фоменко В. Г. Історія зарубіжної літератури.
Античність. Середньовіччя. Луганськ : Альма матер, 2003. 228 с.
5. Гальчук О. Антична література: Навчальний посібник для студентів заочної форми
навчання. – К.: Вид-во Київського славістичного університету, 2008. 210 с.
6. Козлик І. Антична література : (Лекційні матеріали у формі repetitorium’y). Івано-
Франківськ : Симфонія форте, 2020. 180 с.
7. Мегела Іван. Історія давньогрецької літератури : курс лекцій. Київ : Видавець
Карпенко В. М., 2007. 340 с.
8. Мегела І. П. Історія Римської літератури : монографія. Миколаїв : Видавництво
ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. 320 с.
9. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література : підручник. Київ : Либідь, 2001.
718 с.
10. Підлісна Г.Н. Антична література. Київ : Вища школа, 1992. 267 с.

Допоміжна
1. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія /Упорядники: Михед Т.В.,
Якубіна Ю.В. Київ : Центр навчальної літератури, 2006. 952 с.
2. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Хрестоматія / Укладач
В. Маслюк. Львів : Видавництво «Світ», 2000. 328 с.
3. З римської поезії: Поетичні переклади Миколи Зерова. Зеров М.К. Твори: В 2 т. Т.
1.: Поезії. Переклади / Упор.: Г.П. Кочур, Д.В. Павличко. Київ : Дніпро, 1990. С.128–383.
 4. Зарубіжна література ранніх епох: Античність, Середньовіччя, Відродження :
навчальний посібник. Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана
Огієнка. Кам’янець-Подільський : Друкарня "Рута", 2013. 211 с.
5. Косянчук О. О. Вплив лірики Горація на українську одичну поезію XVIII – поч.
XIX ст. Studia Linguistica : зб. наук. праць. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2011.
Вип. 5, ч. 2. С. 169–173.
6. Кравченко Я.П. Історія зарубіжної літератури (антична): Методичні рекомендації з
курсу. Запоріжжя: ЗНУ, 2009. 47 с.
7. ПустовітВ.Ю.,БондаренкоГ.П.Навчально-методичний посібник з курсу «Історія
світової літератури. Античність» для студентів спеціальності «Українська мова та
література». Сєвєродонецьк : СНУ ім. Володимира Даля, 2019. 131с.
8. Содомора А. Студії одного вірша. Львів : Літопис, 2006. 364 с.

Інші інформаційні ресурси

1. https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/5959/1/O_Halchuk_NP_2008_GI.pdf
2. http://194.44.152.155/elib/local/sk644465.pdf
https://ru.calameo.com/read/002820791093b4d06503a

1. Поняття “антична література”, її хронологічні рамки, основні пам’ятки,

значення для подальшого розвитку світової літератури. Загальна характеристика
літератури доби античності.
Антична література (від лат. antiquus – «стародавній») – література
стародавніх греків і римлян, Середземного моря (на Балканському та
Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях).
В античній літературі сформувалися основні жанри європейської
літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу.
Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос,
лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення
донині.
2. Давньогрецька література: специфіка, періодизація.
Умовно виділяють чотири головні етапи розвитку давньогрецької
літератури.
1. Архаїчний (до VII ст. до н. є.); розвивається усна народна творчість,
зокрема міфологія, епічна поезія (Гомер). На межі архаїчного й класичного
періодів формується дидактичний епос (Гесіод).
а) долітературний (до середини IXст. до н. є.);
б) гомерівський період (до VIIст. до н. є.).
2. Класичний: з’являється лірика, драма, вникають перші прозові
жанри: історіографія, ораторське мистецтво, філософські роздуми та бесіди.
Вершина літератури класичного періоду – твори афінських трагіків (Есхіл,
Софокл, Евріпід). Представники прози: Геродот, Демосфен, Платон і
Аристотель.
а) після гомерівський період (VII – VIст. до н. є.);
б) аттичний період (V – IVст. до н. є.).
3.Еіліністичний (кінець IV – IIст. до н. є.). Побутова комедія (Менандр),
Олександрійська поезія, натуралістичний міміямб (Геродот).
 4.Римський (середина IIст. до н.е. – IV ст. н. є.). З’являються інноваційні
«Життєписи» Плутарха, самобутня, в’їдлива й кумедна сатира Лукіана,
грецький роман.
3. Міфологія Поняття про міфи. Їх класифікація, основні дійові особи.
Міфи (від гр. слово, чутка, оповідання, переказ, сказання) – розповіді, у
яких стародавні народи намагались пояснити походження Землі, Всесвіту,
явищ природи, власну історію, свої вірування, сказання про богів і героїв
[Міфи народів світу / автор-упорядник Ольга Бондарук. – Львів: Просвіта,
1997 , c. 14].
(грец. – казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) – у
повсякденному житті відповідає розумінню чогось протилежного реальності.
Це поняття кореспондує з поняттям казка. Для давніх греків МІФ означало
слово, розповідь, передання. Вже греки почали розуміти це не просто як
передання, а розповіді про героїв і богів.
Міфи – це своєрідна система поглядів на світ, природу, людину й
суспільство, яку прийнято називати міфологічним світоглядом.
Цим словом давні греки позначали таку розповідь, яка мала на меті щось
пояснити, зробити зрозумілим, допомагала людині позбутися страху перед
загадковим, таємничим і грізним навколишнім світом, природою, її явищами.
За допомогою міфів стародавні греки намагалися пояснити й самих себе,
тобто людину, її характер, вчинки, мотиви цих вчинків, стосунки між
людьми. За допомогою міфів елліни зберігали пам’ять про минуле –
історичні події й своїх видатних предків.
У Давній Греції міфи складали задовго до появи письма, на зламі 2 – 1
тисячоліття до н.е. “Одіссея” та “Іліада” Гомера та “Теогонія” Гесіода – це
основні джерела з яких ми беремо відомості про міфологію античного світу.
Однак міфи Давньої Греції створені давньогрецькою мовою, якою давно
ніхто не розмовляє. І доки в Європі не навчились читати давньогрецькою,
античну міфологію могли вивчати за видатним творінням римського
письменника Овідія “Метаморфози”, написані латинською мовою.
Міфи Давньої Греції мали неабияке значення для розвитку світової
культури. Їхні мотиви зустрічаємо в мистецтві сучасних народів
Давньогрецька міфологія найбагатша серед відомих людству
Книга відомого дослідника Миколи Куна «Легенди й міфи Стародавньої
Греції» була своєрідним бестселером на теренах колишнього Радянського
Союзу. З найпопулярнішими міфами знайомить книга Катерини Головацької
«Міфи Давньої Греції».
За міфічними уявленнями спочатку існував Хаос – безмежна вічна
безодня. Але в ньому – джерело життя світу. Усе виникло з безмежного
Хаосу – увесь світ і безсмертні боги. З хаосу виникла й богиня Землі – Гея.
Земля породила безмежне блакитне Небо – Уран. Уран став панувати у світі.
Він узяв собі за жінку благодатну Гею. Шість синів і шість дочок – могутніх і
грізних титанів було в них. Син Океан і богиня Фетіда породили всі ріки, що
несуть свої води до моря, а також морських богинь океанід. Від Астрая і Еос
виникли всі зірки, що світять на темному нічному небі й усі вітри: буйний
північний вітер Борей, східний Евр, вологий південний Нот і західний
ласкавий вітер Зефір, який приносить наповнені дощем хмари.
Крім них народила Гея трьох велетнів – циклопів з одним оком на лобі –
й трьох величезних як гори п’ятидесятиголових і сторуких гекатонхейрів.
Зненавидів Уран своїх потворних дітей-велетів і заточив їх глибоко в
надра Землі. Це не сподобалось Геї. Вона викликала своїх дітей і стала
підмовляти їх виступити проти батька. Вони побоялися. Не побоявся лише
Кронос (філософи ототожнювали його з усепоглинаючим часом). Він
хитрістю (позбавивши Урана статевої сили) відібрав владу в батька й став
правити світом. Богиня Ніч народила в покарання Кроносу страшних
божеств: Танату – смерть, Еріду – богиню сварок, Кера – бога винищення,
Гіпноса – сон з роєм тяжких, поганих привидів. Жах, суперечки, зради
внесли боги у світ, де панував Кронос.
Кронос боявся, що його чекатиме те, що і його батька, тобто діти
заберуть у нього владу. Тому він наказав дружині Реї приносити йому
народжуваних дітей, яких він безжально ковтав. Так він проковтнув Гестію
(богиню жертовного вогню й домашнього вогнища), Диметру, Геру, Аїда,
Посейдона. Однак Рея не хотіла втратити й свого останнього сина. За
порадою батьків Урана й Геї, вона усамітнилась на острові Кріт і там у
глибокій печері народила свого наймолодшого сина Зевса. Тут вона й
сховала його від жорстоко батька, якому замість дитини дала проковтнути
продовгуватий камінь, загорнутий у пелюшки.
Коли Зевс виріс, він подолав батька й змусив його вивергнути своїх
братів і сестер, що він їх проковтнув. Почалась війна між богами й титанами
в якій переміг Зевс (з титанів йому допомагав лише Прометей). Із перемогою
Зевса почалась нова доба. Боги, що нібито живуть на горі Олімп
володарюють світом.
Зевс – цар богів і людей;
Гера – дружина Зевса, охоронниця шлюбу й домашнього вогнища;
Афіна – богиня мудрості, ткацького ремесла, науки, війни;
Посейдон – бог моря;
Аїд (Плутон) – бог царства мертвих;
Афродіта – богиня краси й кохання;
Арес – бог війни;
Гефест – бог-коваль;
Аполлон – бог світла, покровитель мистецтва;
Деметра – богиня родючості;
Гермес – вісник богів;
Артеміда – богиня полювання, дає щастя в шлюбі, виліковує хвороби;
Ерот – бог кохання;
Ерінії – богині помсти
Музи – богині поезії, мистецтва і наук, супутниці Аполлона, проживали
на горі Геліконі і Парнасі. їх було дев'ять: Кліо – муза історії; Евтерпа – муза
лірики; Талія – муза комедії; Мельпомена – муза трагедії; Терпсихора – муза
танців і хорового співу; Ерато – муза еротичної поезії; Полігімнія – муза
урочистих пісень і пантоміми; Уранія – муза астрономії; Калліопа – старша
муза, покровителька епічної поезії.

4. Героїчний епос. «Іліада», «Одісея» Гомера. Їх зв’язок із циклом

міфів про Троянську віну. Гомерівське питання на сучасному етапі.
Найбільш ранній жанр античної літератури – епос (грецьке еpos –
слово, розповідь). Літературознавчий словник-довідник як одне із визначень
подає «багатозначний термін, який означає за літературною традицією
оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення
героїчних учинків певного персонажа, важливих подій тощо».
Детально й ґрунтовно, повільно й урочисто йде оповідь у епічних
поемах про давні події, важливі для долі цілих народів, – про великі війни й
походи видатних героїв, про протистояння сил добра і зла. Героїчний епос
складався протягом віків у всіх давніх народів – у греків (“Іліада” й
“Одіссея”), у римлян (“Енеїда”), у індусів (“Магабгарата” й “Рамаяна”), в
українців (билини й думи), у іспанців (“Пісня про мого Сіда”), у вірмен
(“Давид Сасунський”) , у киргизів (“Манас”) тощо.
Можна вважати, що сам героїчний епос, у певному розумінні, – частка
історії народу. Давня свідомість іще не відокремлювала історію від міфу,
дійсність від легенди, сприймаючи епічну розповідь з її перебільшеннями й
фантастичними подробицями як життєву правду.
“Іліада” й “Одіссея” Гомер належать до так званого класичного епосу.
Він пов’язаний з визначними подіями, у ньому долі окремих людей і цілих
народів невіддільно переплелись. Епічні герої цих поем втілюють у собі
давні уявлення народів про силу й красу, честь і славу, добро і гідність, тому
є цілісними й монументальними.
Поеми Гомера – перша літературна пам’ятка Давньої Греції й усієї
західноєвропейської літератури. Вони стали базою, певною основою для всієї
подальшої давньогрецької літератури й мистецтва в цілому, які знаходили в
них сюжети й натхнення.

ПОЕМА ГОМЕРА «ІЛІАДА»

Дія «Іліади» (тобто поеми про Іліон – Трою) відбувається на десятий рік
Троянської війни, за одними джерелами вона продовжується протягом 49 днів, за
іншими – 50–53. Проте ні причини війни, ні її хід у поемі не викладаються. Оповідь
загалом і головні дійові особи подаються як уже відомі. Зміст твору побудований
навколо єдиного епізоду, у межах якого зосереджено величезний матеріал сказань і
виведено багатьох грецьких та троянських героїв. Усі 15 700 вір шів «Іліади» розбито
пізніше античними вченими на 24 книги – за кількістю літер грецького алфавіту.
Уже в першому вірші, де поет звертається до Музи з проханням допо могти йому
оспівати гнів Ахілла, визначено завдання автора: «Гнів оспівай, о богине, нащадка
Пелея Ахілла…»
Ахілл (Ахіллес), син фессалійського царя Пелея і морської богині Фетіди,
найхоробріший з ахейських воїнів, є центральною фігурою твору. Він –
«коротковічний», долею визначена йому велика слава й рання смерть. Ахілла
зображено таким могутнім, що троянці не наважуються вийти за мури свого міста,
поки він бере участь у війні. Варто йому з’явитись на полі бою, як усі інші герої
відходять на другий план. «Гнів» Ахілла, його відмова від воєнних дій є, таким чином,
організуючим моментом в усьому ході події, бо лише бездіяльність цього героя дає
змогу авторові показати картину боїв та звитягу грецьких і троянських воїнів.
«Іліада» починається експозицією, зображенням обставин і причин гніву Ахілла.
Верховний вождь ахейців Агамемнон грубо відмовив жрецю Аполлона Хрісу, що
прийшов до ахейського табору з викупом за полонену дочку. Зневажений жрець
звернувся до свого заступника Аполлона, і той наслав на кривдників моровицю.
На військовій нараді пиха й властолюбство Агамемнона стикаються із запальністю
Ахілла. Агамемнон погоджується повернути Хрісеїду, але натомість Ахілл повинен
віддати свою полонянку. Ображений Ахілл відмовляється від участі у війні. Це
зав'язка твору. Далі дія поеми відбувається у двох паралельних планах: людському – під
стінами Трої й божественому – на Олімпі. Троянська війна розділила й богів на два
ворожих табори, між якими йдуть постійні сутички, часто зображені в комічному, а
подеколи й сатиричному плані.
Мати Ахілла богиня Фетіда дістає від Зевса обіцянку, що ахейці зазнаватимуть
поразки, поки Ахілл не повернеться назад, тобто допоки не пройде його образа. Зевс
носилає Агамемнону оманливий сон, пророкуючи близьке падіння Трої, і той
наважується на бій з троянцями.
Перед цим відбувається своєрідне випробування грецького війська. Агамемнон
виголощує удавано щиру промову, пропонуючи ахейцям припинити війну й
повернутися додому. Змучені війною греки швидко кидаються до кораблів, лише
хитромудрому Одіссеєві вдається повернути їх назад. Цей епізод є важливим
свідченням гуманістичної позиції автора поеми. Тут же подано цікавий образ
«образника царів» Терсіта, який закликає воїнів повернутися додому й не витрачати
зусиль заради збагачення користолюбного Агамемнона. На тлі загалом
доброзичливого ставлення епічного поета до своїх персонажів портрет Терсіта здається
злою карикатурою на людину. Цей персонаж відзначається потворною зовнішністю й
непристойною поведінкою. Його виступ викликає у війська лише осуд.
Далі автор наводить довгий перелік кораблів, племен і вождів грецького війська, а
також троянських сил, очолюваних хоробрим Гектором, сином царя Пріама. Читачі
знайомляться з безпосередніми винуватцями війни – Парісом, Менелаєм та Єленою.
Красень Паріс викликає найхоробрішого з ахейців на поєдинок, але з острахом
відступає, побачивши зганьбленого чоловіка Єлени. Лише докори Гектора змушують
його повернутись. За умовою єдиноборства, Єлена з усім своїм скарбом залишається за
переможцем. Поки йдуть приготування до двобою, автор подає огляд і супутню
характеристику головних ахейських героїв: Єлена приходить на башту Трої, там її
кличе до себе старий Пріам, ласкаво говорить їй, що не вона винна у їхньому нещасті, а
боги й розпитує красуню про ахейців. З його запитань та відповідей Єлени постають
образи величного Агамемнона, хитромудрого Одіссея, могутнього Аякса.
Менелай майже перемагає у поєдинку, але захисниця Паріса Афродіта таємно
виносить його з поля бою. Люди сподіваються на закінчення війни, та боги, які
вороже ставляться до Трої, особливо Гера й Афіна, незадоволені можливістю мирної
розв’язки. За намовою Афіни, союзник троянців Пандар пускає в Менелая стрілу –
перемир’я закінчується.
У п’ятій пісні «Іліади», оспівуються подвиги героя Діомеда. Діомед убиває Пандара
й ранить богів Ареса та Афродіту – заступників Трої, Ця частина носить дещо
архаїчний характер і містить низку «казкових» елементів, загалом не характерних для
поеми (наприклад, мотив шапки-невидимки). Боги й люди воюють тут як рівні.
Дія наступної пісні в основному відбувається в стінах Трої. Приреченість народу
яскраво виявляється в таких двох сценах. Жінки-троянки на чолі з царицею Гекубою
ідуть до храму Афіни, благаючи про порятунок, але богиня не приймає їхню молитву.
А також у сцені прощання Гектора з любою дружиною Андромахою й малим сином.
Трагічне прощання наповнене передчуттям близької загибелі, гіркої долі рідних,
падіння Трої. Остання сцена – один із найяскравіших прикладів гуманності автора
поеми.
Події розгортаються далі. Зевс допомагає троянцям, і вони починають брати верх
над ахейцями. Тоді Агамемнон споряджає послів до Ахілла, обіцяє повернення
Брісеїди й багаті дарунки, якщо той повернеться до війська. Ахілл по-дружньому
приймає посланців, але ні красномовство Одіссея, ні прямодушні слова Аякса, ні
розповідь старого Фенікса про злощасний «гнів» Мелеагра не здатні змінити рішення
героя.
Заслуговує на увагу кінець восьмої пісні, яка різко контрастує з жахливими
картинами попередніх боїв. Це ніжна розповідь про пастуха на лоні природи. «Крізь
криваву пелену боїв на тлі озброєних загонів «шоломосяйних» витязів, які часто
воювали задля самої війни, Гомер побачив людину-трудівницю під тихими зорями
рідного неба і душа поета наповнилась радістю. Цей далекий гомерівський ноктюрн з
людиною і зоряними світами відгукнеться в літературі різних часів і різних народів,
наповниться любов’ю до обжитого людиною простору, повернеться ностальгією за
батьківщиною. І шалена радість перемоги на бойовищі померкне перед тихою мрією
людини, що відчуває себе часткою безмежно-гармонійного світу природи. Розлука з
батьківщиною найфілігранніше визначить нетлінні вартості людського життя.
Троянці продовжують перемагати. Дружні ахейцям боги намагаються допомогти їм,
обдуривши Зевса. Гера зваблює й присипляє верховного бога. Прокинувшись, Зевс
змушує богів припинити будь-яку допомогу ахейцям, і становище греків стає майже
безнадійним: вони відтиснуті до берега моря, Гектор збирається спалити їхні кораблі.
Із шістнадцятої пісні починаються зміни в ході подій. Занепокоєний троянським
наступом Ахілл погоджується на те, щоб Патрокл у його бойовому спорядженні й з
його зброєю відбив безпосередню небезпеку, сподіваючись, що троянці злякаються
тільки побачивши Патрокла. Патроклові дійсно вдається відігнати троянців від
кораблів, але потім, засліплений своєю перемогою, він наближається до стін Трої. І там,
обеззброєний Аполлоном, гине від руки Гектора. Ахілла повідомляють про смерть
друга. Він тяжко вражений цією звісткою, його гнів змінюється жадобою помсти. Без
бойового спорядження й зброї герой виходить до троянців і одним своїм могутнім
криком відганяє їх від тіла друга. На прохання Фетіди Гефест, бог-коваль, виготовляє
для Ахілла нову зброю. Детально описані в поемі зображення на новому щиті Ахілла. У
центрі – предмети космічного порядку: земля, небо, море, сонце, місяць, зірки; з боків
щита – «потік Океан», що обтікає землю, а посередині ряд картин із людського життя
– миру і війни, весілля і сварок, праці і відпочинку.
У дев'ятнадцятій пісні Ахілл повертається на поле бою з власної волі. Він байдуже
приймає вибачення й «дарунки» Агамемнона, навіть Брісеїду, прагнучи лише помсти
за смерть друга.
Оповідь про розправу Ахілла над Гектором – це похмурий епізод «Іліади».
Відбувається грізна січа, у якій беруть участь і боги. Ахілл покриває поле тілами
ворогів, запруджує ними потік Ксанф так, що той обрушується на нього бурхливими
хвилями. Гефест рятує Ахілла, наславши на воду вогонь. Оповідь сягає кульмінації у
двадцять четвертій пісні («Смерть Гектора»). Троянці ховаються за мурами, у полі
залишається один Гектор. Марно просять його батько й мати по вернутися в місто.
Гектор хоче битися з ворогом, але, коли він побачив «шоломосяйного» Ахілла, його
охопив страх. Троянець тікає, а Ахілл переслідує його. Тричі вони оббігли навколо
стін Трої, боги ж тим часом вирішили їхню долю.
За підступною намовою Афіни, яка з'явилася в образі брата Гектора Деїфоба, що
нібито прийшов йому на допомогу, троянець приймає бій. Та Афіна допомагає Ахіллу, і
Гектор гине. Ахілл прив’язує тіло героя до колісниці й волочить його по землі. Ахейці
святкують перемогу, а з троянської вежі чути плач Пріама, Гекуби й Андромахи.
 Ахілл помстився, лишилося поховати мертвих. Двадцять третя пісня присвячена
похованню Патрокла. Душа Патрокла приходить до Ахілла у вигляді примарної тіні й вимагає
якнайшвидшого поховання. Описуються поховальний обряд і змагання, влаштовані з цього
приводу Ахіллом.
Ноту примирення вносить у поему остання, двадцять четверта пісня. Ахілл
продовжує щоденно прив'язувати труп Гектора до колісниці й волочити його навколо
могили Патрокла. Але якось вночі до нього з'являється Пріам із викупом за тіло сина,
цілуючи руки вбивцеві його дітей. Ахілл згадує свого старого батька, і вони разом
плачуть, роздумуючи про людські страждання та сенс життя. Це одна з найсильніших
сцен поеми, її другий кульмінаційний момент, сповнений особливо глибоким змістом.
Горе батька знайшло відгук у серці Ахілла. Він бере викуп і повертає Пріамові тіло
сина. Похоронним плачем над тілом убитого Гектора й закінчується «Іліада».
Отже, виклад подій в «Іліаді» ведеться від перемоги ахейців до їхньої поразки й
загибелі Патрокла, яка вимагає помсти, і до смерті Гектора від руки Ахілла, як
здійсннення цієї помсти. Після поховальних обрядів над прахом Патрокла й Гектора,
усі наслідки «гніву Ахілла» вичерпані й сюжет поеми завершено.
На сюжетний стрижень поеми, гнів Ахілла, нанизано велику кількість імен та
епізодів з грецьких героїчних сказань, деякі з них навіть сюжетно не пов’язані з
троянським циклом міфів. Вони розповідаються дійовими особами як легенди
(наприклад, оповіді старого пілосського царя Нестора). Увесь цей величезний матеріал
подано в рамках поеми про «гнів Ахілла».
Гомерівські характери, досить численні, але не повторюють один одний, мають
індивідуальні особливості. Пихатий Агамемнон, прямодушний і сміливий Аякс, дещо
нерішучий Менелай, палкий Діомед, досвідчений Нестор, хитромудрий Одіссей,
хоробрий і впевнений у собі Ахілл з печаттю трагізму, легковажний красень Паріс,
стійкий захисник міста й ніжний сім'янин Гектор, обтяжений літами й негодами
добрий старий Пріам – кожен із цих героїв глибоко індивідуальний, чітко окреслений
образ. Такими є й жіночі образи – Гекуби, Андромахи, Єлени. Риси характерів і
почуття героїв у творі проявляються переважно у вчинках чи подаються в авторських
характеристиках. Слід зазначити, що при всій їх різноманітності, персонажі поеми не
протиставляють себе суспільству, лишаючись у межах колективної етики. Військова
доблесть, що приносить славу та багатство, стійкість і витримка, мудрість у порадах і
ораторське мистецтво, вихованість у стосунках з людьми й пошана до богів — усі ці
ідеали родової епохи властиві й гомерівським героям, які постійно змагаються між
собою, прагнучи перевершити один одного в чеснотах.
Однак, при всій життєвості й людяності гомерівських образів, вони статичні,
позбавлені внутрішнього розвитку. Характер героїв зафіксований у небагатьох основних
рисах і показаний у дії, але при цьому він не змінюється протягом усієї поеми. Аналіз
внутрішніх переживань у грецькому епосі відсутній. Коли герой вагається і, нарешті,
робить свій вибір, поет ніяк не вмотивовує й нічим не пояснює його рішення. Ось,
наприклад, сцена з першої пісні «Іліади», коли обуреного Ахілла охоплює бажання вбити
Агамемнона, хоча він ще вагається. Герой уже витяг свій меч, але потім знову вклав його
в піхви. Щоб якось пояснити цю раптову зміну настрою, поетові знадобилося втручання
богів: до Ахілла незримо з'явилася Афіна й примусила його стриматись. Переживання
героїв прості й наївні. У цьому їх своєрідність і привабливість. Читачі наступних епох
легко заповнюють ці переживання, не розкриті художником, але правильно зафіксовані в
їхніх зовнішніх виявах, внутрішнім змістом.
Гомер захоплюється зображенням деталей, незалежно від їхнього значения для
твору загалом. У «Іліаді» багато описів боїв, але це не масові сцени, а низка окремих
поєдинків, про які оповідається повільно й послідовно. Загальна ж картина склада ється
із зіставлення окремих моментів. Надзвичайно детально описуються в поемі окремі
предмети, наприклад щит Ахілла.
 Велику роль у розвитку сюжету поеми має «божественне втручання». Але боги Гомера
більш олюднені, ніж це насправді було в грецькій релігії тих часів, коли ще зберігався
культ фетишів, почитання тварин тощо. У поемі вони мають не тільки людський вигляд,
а й людські пристрасті. Характери богів такі ж індивідуальні, як і людські. Небожителі в
Гомера мають багато негативних рис: вони дріб'язкові, примхливі, жорстокі,
несправедливі, брутальні в стосунках між собою. Зевс, наприклад, часто погрожує Гері та
іншим богам.
Міф для античної людини був сферою зразкового, особливо значного, тому
гомерівський епос, що в основних своїх рисах носить міфологічний характер,
відрізняється урочистістю стилю. Ще грецький письменник I ст. н. е. Діод Хрисостом
говорив, що Гомер прославляє усе – тварин і рослини, воду й землю, зброю й коней..
Навіть Терсіта – єдиного, кого поет висміює, він називає «громогласним вітією».
У стилі поеми багато елементів, які нагадують пісенну традицію. Це типові місця
або повтори, наприклад, в описі бою, бенкету чи плавання корабля. Усі об'єкти
зображення в поемі – від богів до речей – мають свої епітети, які часто переходять в
постійні незалежно від їхньої доцільності в контексті. Так, небо у Гомера
«зоряне» навіть удень. Епітетів у творі дуже багато, наприклад, для
характеристики Ахілла їх використано 46. Зевс у «Іліаді» «хмаротворець»,
«егідодержавний», «громовий», «темнохмарний»; Афіна – «яснозора»; Гектор –
«ясний»; джерела – «многоводні», «темноводні», «плавкі»; земля –
«многоплідна»; корабель – «добропалубний», «крутобокий» і т.п. Часто
повторювані епітети такого типу набувають значення постійної незмінної риси
персонажа.
Визначальною рисою епосу є повільна, докладна оповідь з численними епітетами та
повторами, хоч поряд із цим зустрічаємо й стислий дйнамічний виклад подій. Герої
твору характеризуються їхніми вчинками та мовою або оцінкою з боку інших персонажів.
Мова, діалоги та монологи дійових осіб – улюблені прийоми гомерівської
характеристики - техніка їхньої побудови сягають у творі високого рівня. Античні
вчені вважали Гомера провісником науки про красномовство – реторики (риторики).
Значною популярністю користувалися промови учасників посольства до Ахілла (пісня
9).
На особливу увагу заслуговують гомерівські порівняння. Вони часто служать для
введения матеріалу, якому не знаходиться місця у звичайному ході оповіді (картин
природи, замальовок із повсякденного життя та суспільних стосунків). Наприклад:
Струмені два там Скамандру, що нуртами далі вирує.
3 теплою струмінь один течією, і круг його пара
Вгору іде, ніби дим над вогнем, що торить і палає.
Другий холодний тече, хоч і влітку — він завжди студений,
Ніби той град або сніг перемерзлий, мов з льодом волога.
(Пісня 12)
Або:
Так же як вепра невтомного лев переможний долає,
На верховині гірській з ним у бійці шаленій зітнувшись
За джерело невеличке, бо пить з нього хтіли обоє,
I, задихаючись, вепр левиній скорився силі,—
Так і Менойтів прославлений син, багатьох повбивавши,
Дух свій віддав, ізблизька уражений Гектора списом...
(Пісня 16)
Або:
Що це ти плачеш, Патрокле, немовби дівчатко маленьке,
 Що за матусею слідом біжить і на руки
Проситься, й стримує матері кроки, й за плаття хапає,
Й дивиться в очі крізь сльози, аж поки на руки не візьме...
(Пісня 16)
Є в поемі Гомера те, що визначає її особливе місце серед епопей світової літератури,
це — життєстверджуючий, гуманний світогляд автора. 3 однаковою любов'ю й пошаною
в «Іліаді» змальовано обидві ворогуючі сторони і, поряд із оспівуванням військової відваги
греків, подаються зворушливі образи троянців, які мужньо захищають свою вітчизну.
Поема уславлює доблесть, героїзм, силу розуму, стійкість у випробуваннях долі. I якщо
до цього долучаються трагічні думки про короткочасність людського життя, то
усвідомлення неминучого породжує в людини лише бажання залишити по собі славну
пам'ять.
Поема «Іліада» народна не тільки тому, що ґрунтується на грецькому фольклорі: у
своїх образах вона втілює дух давнього грецького народу, його найкращі риси, які й
визначили виняткову роль греків в історії світової культури.
Написано «Іліаду» гекзаметром (вірш шестистопного дактиля, у якому
остання стопа завжди двоскладова, з цезурою преважно на третій стопі).
Українською мовою «Іліаду» перекладали С. Руданський, Ф. Самоненко,
П. Ніщинький, Борис Тен, Ан. Білецький. Вагомим надбанням нашої культури
вважають повний переклад «Іліади» та «Одіссеї», що його здійснив Борис Тен
(псевдонім ученого, композитора, поета-перекладача Миколи Хомичевського).

ПОЕМА ГОМЕРА «ОДІССЕЯ»

У даному творі в межах короткої дії сконцентровано великий за обсягом
матеріал – не стільки героїчний, скільки побутовий та казковий. Темою твору є
мандри й пригоди «хитромудрого» Одіссея, царя Ітаки, який повертається з Троянської
війни.
«Одіссея» є певною мірою продовженням «Іліади», адже дія поеми розгортається
на десятий рік після падіння Трої, хоча в розповідях дійових осіб згадуються воєнні та
післявоєнні епізоди. Усі відомі герої грецького табору «Іліади», живі й мертві, виведені і
в «Одіссеї», яку також поділено античними вченими на 24 книги, або пісні.
Поема відкривається коротким зверненням до Музи, яке містить не тільки натяк на
сюжет твору, а й одразу розкриває провідні риси його головного героя – Одіссея:
«Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян
зруйнувавши, Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив...» Далі стисло описується
ситуація: усі учасники троянського походу, які уникли загибелі на війні,
благополучно повернулися додому, лише Одіссей тужить за своїми близькими, бо
його силоміць утримує в себе німфа Каліпсо.
Подальші подробиці вкладено в уста богів, які на своїй раді обговорюють долю
Одіссея: герой перебуває на далекому острові Огігії, боги не допомагають йому, бо на
нього гнівається володар морів Посейдон, сина якого, кіклопа Поліфема, осліпив
Одіссей. Заступниця мандрівника Афіна Паллада пропонує послати до Ка ліпсо
вісника богів Гермеса з наказом відпустити Одіссея, а сама збирається на Ітаку, до
Телемаха, якого спонукає поїхати до царів Нестора й Менелая, щоб дізнатися про
долю батька, а також підготуватися до помсти женихам (пісня 1).
У другій пісні «Одіссеї» змальовано картину народних зборів ітакійців. Телемах
подає скаргу на женихів, але народ безсилий проти знатної молоді, яка вимагає, щоб
Пенелопа зупинила на комусь із них свій вибір. Водночас у поемі постає образ вірної
Пенелопи, яка всілякими хитрощами намагається уникнути небажаного шлюбу. 3а
допомогою Афіни Телемах споряджає корабель і таємно від'їжджає з Ітаки на Шлос до
 царя Нестора (пісня 2). Нестор розповідає Телемаху про повернення ахейців з-під Трої
та про загибель Агамемнона, але за іншими новинами направляє його в Спарту до царя
Менелая, який повернувся з війни пізніше за інших вождів (пісня 3).
Гостинно прийнятий Менелаєм та Єленою, Телемах дізнається від них, що Одіссей
перебуває в полоні у німфи Каліпсо. А тим часом женихи, занепокоєні від'їздом Телемаха,
влаштовують засідку, щоб згубити його на зворотному шляху (пісня 4). Ця частина поеми
батата на побутові замальовки: докладно зображено бенкети, свята, співи, застільні
розмови. Героїв твору показано у мирній домашній обстановці.
Нова лінія оповіді переносить читачів у казковий, незвичайний світ. У п'ятій пісні
боги посилають Гермеса до Каліпсо, острів якої нагадує давньогрецькі уявлення про
царство смерті, з наказом відпустити Одіссея. Німфа змушена підкоритися волі
богів. Герой відпливає морем, змайструвавши пліт. Врятувавшись завдяки чудесному
втручанню морської богині Левкотеї від загибелі під час бурі, яку здійняв Посейдон,
Одіссей потрапляє до берегів острова Схерії, де живе щасливий народ феаки. Ці
вправні мореплавці володіють казковими кораблями, які розуміють думки своїх
власників.
Зустріч Одіссея з Навсікаєю, дочкою феакійського царя Алкіноя, яка прийшла до моря
прати білизну й грати в м'яча зі своїми служницями, складає зміст сповненої ідилічних
картин шостої пісні. Алкіной із царицею Аретою приймає мандрівника в розкішному
палаці (пісня 7) і влаштовує на його честь ігри й бенкет, де сліпий аед Демодок співає про
Троянську війну й подвиги Одіссея, а також про його хитромудру вигадку з троянським
конем, зворушуючи цим гостя до сліз (пісня 8). Сльози привертають увагу царя й
Одіссей відкриває феакам своє ім'я, розповідає про злощасні пригоди, які сталися з ним
після відплиття з Трої. Розповідь Одіссея займає 9–12-ту пісні поеми й містить низку
фольклорних сюжетів. Форма розповіді від першої особи є традиційною для оповіді про
казкові пригоди мореплавців. Перша пригода ще досить реалістична: Одіссей зі своїми
супутниками грабує місто кіконів (у Фракії), потім буря багато днів носить його кораблі
по морю, і він потрапляє у віддалені чудесні країни. Спочатку це країна мирних
лотофагів, «пожирачів лотоса». Людина, яка скуштує плодів цієї чарівної квітки, забуває
про все й не хоче в житті нічого окрім лотоса. Супутники Одіссея скуштували чудових
плодів, і їх довелось силою заводити на корабель. Потім Одіссей потрапляє в землю
кіклопів, однооких страховиськ, де велетень-людожер Поліфем пожирає кількох
супутників Одіссея. Мандрівник рятується тим, що, почастувавши вином, осліплює
спянілого Поліфема, а потім виходить з печери разом із уцілілими товаришами,
причепившись до черева овець. Але відтоді Одіссея переслідуватиме гнів батька
осліпленого кіклопа – бога морів Посейдона (пісня 9).
На острові володаря вітрів Еола Одіссеєві дарують міх із зав'язаними в нього
несприятливими вітрами, але вже поблизу рідних берегів супутники героя із
заздрощів, думаючи, що це срібло й золото, розв'язують міх. Буря знову жене їх у
море. Вони потрапляють до країни велетнів-людожерів лестригонів, де «наближаються
шляхи дня і ночі» (до греків, імовірно, доходили віддалені чутки про короткі ночі
північного літа); лестригони знищують усі кораблі , крім того на якому плив Одіссей.
Він потрапляє до острова чарівниці Кірки (Цірцеї). Чарівниця перетворює супутників
Одіссея на свиней, але герой за допомогою чарівного зілля, яке дав йому Гермес, долає
згубні чари й цілий рік насолоджується життям з Цірцеєю (пісня 10). Потім, за її
наказом, спускається в царство мертвих, щоб дізнатися про свою долю та долю
близьких у душі провидця Тіресія. Дізнавшись про майбутнє, Одіссей розмовляє з
душею своєї матері, душами бойових товаришів, Агамемнона, Ахілла, бачить різних
героїв минулого (пісня 11).
Одіссей та його супутники щасливо минають смертоносних сирен, які заворожують
і гублять мореплавців своїм чарівним співом, їм вдається пропливти повз страшні
скелі — Сціллу, що пожирає людей, і Харибду, яка все поглинає, а потім із
 неймовірною силою повертає назад. Заключний епізод розповіді Одіссея змальовує
жорстокість богів та їхню байдужість до людського горя. На острові Трінакії, де паслися
череди бога сонця Геліоса, Одіссея та його товаришів затримали несприятливі вітри, у
них закінчилися запаси їжі. Одного разу, коли боги послали Одіссеєві сон, голодні
супутники мандрівника, порушивши заборону, стали вбивати священних тварин. За
скаргою Геліоса, Зевс наслав бурю, яка знищила корабель Одіссея. Урятувався один
Одіссей, викинутий хвилями на острів Огігію до німфи Каліпсо (пісня 12). На цьому
закінчується розповідь Одіссея.
Феаки, щедро обдарувавши Одіссея, захоплені його пригодами й мужністю, відвозять
героя на Ітаку, за що мстивий Посейдон перетворює їхній корабель на скелю. Одіссей,
якому богиня Афіна надала вигляду старого жебрака, приходить до відданого йому
свинопаса Евмея (пісня 13). Прийом «невпізнанності» героя в поемі використано з
метою введения численних епізодичних фігур та побутових картин. Перед слухачем
проходить низка образів друзів і ворогів Одіссея, що вже не думали колись його
побачити. У зіткненнях невпізнаного Одіссея з цими персонажами яскраво
вимальовується образ «багатостраждального», але стійкого у випробуваннях і
«хитромудрого» героя. Перебування у Евмея (пісня 14) — ідилічна картинка: вірного
раба, чесного й гостинного, але обтяженого нелегким життєвим досвідом і тому дещо
недовірливого, зображено тут з великою любов'ю, хоч і не без іронії. Зустрівши у Евмея
свого сина Телемаха, який щасливо уникнув засідки женихів, Одіссей відкривається йому
(пісні 15—16). У вигляді жебрака з'являється герой у свій дім і, мовчки зносячи образи
женихів та служниць, готується до помсти. Тільки стара нянька Евріклея впізнає Одіссея,
але він змушує її мовчати. Знамення, сни, пророчі видіння — усе віщує близьку загибель
пихатих і зухвалих женихів (пісні 17—20). 3 двадцять першої пісні починається
розв'язка поеми. Пенелопа обіцяє свою руку тому, хто, зігнувши лук Одіссея,
пропустить стрілу крізь вушка дванадцяти поставлених у ряд сокир. Женихи
виявилися нездатними виконати це завдання, «старий жебрак» легко справився з ним,
після чого відкрився женихам і з допомогою Телемаха, вірних слуг та богині Афіни
розправився з ними (пісня 22).
Лише після цього відбувається «впізнання» Одіссея Пенелопою (пісня 23). Завершує
поему сцена примирення героя з родичами вбитих ним женихів (пісня 24).
Композиція «Одіссеї» є складнішою за композицію «Іліади». Якщо сюжет «Іліади»
поданий у лінійній послідовності, то в «Одіссеї» ця послідовність порушена. Оповідь у
поемі починається з середини події, а про попередні події слухач дізнається пізніше, з
розповіді самого Одіссея. Центральну постать головного героя окреслено в «Одіссеї»
чіткіше, вона не зникає з поля зору навіть під час його «невпізнанності» — це
свідчить про зростання художньої майстерності автора поеми.
Образ Одіссея несе в собі інші нові, порівняно з героями «Іліа ди», риси. Поема
оспівує найкращі людські якості, які яскраво виявляються в мирні дні, – талант,
розум, кмітливість, вправність, практичність та ін.
Одіссей, герой Троянської війни, тепер постає перед нами як мандрівник
мимоволі, відкривач нових земель. Герой вправно володіє і мечем, і веслом, і
знаряддями праці, і словом. У цьому образі втілено народне творче начало. Гомер
називає Одіссея «хитромудрим», «многохитрим», «за розумом рівним Зевсові»,
підкреслюючи тим самим його дипломатичний хист, ораторське мистецтво,
далекоглядність, обережність і передбачливість. Він жорстокий у своїй помсті, як
жорстокі й інші герої далеких і суворих часів «дитинства людства». Але
визначальною рисою характеру Одіссея є любов до батьківщини. Навіть на безсмертя не
згоден проміняти герой свою Ітаку, сім'ю, дружину й сина.
Ідеалом для Гомера залишається патріархальна простота звичаїв, «батьківські»
стосунки між господарями й слугами. Симпатії поета на боці тих представників знаті,
які щиро турбуються про благополуччя вітчизни й не вважають ганьбою для себе все
робити власноруч. Гомер щиро милується Навсікаєю, дочкою царя Алкіноя, яка сама
пере білизну на всю численну сім'ю, дружиною Одіссея, «розумною» Пенелопою,
«богинею серед жінок», що дбайливо веде господарство, займається ткацтвом, пряде. Він
прославляє Одіссея не тільки за відвагу, а й за вміння спорудити власноруч гарний пліт,
чудове ліжко, орати землю й доглядати виноградник.
Літературознавці відзначають, що для художнього стилю гомерівської
«Одіссеї», як і для «Іліади» характерні традиційність і монументальність. Поет
виявляє себе тонким ліриком і справжнім реалістом у зображенні деталей побуту й
звичаїв народу.
Також варто звернути увагу на характерні ознаки поеми як епосу: урівноважену
спокійність оповіді, яка досягається епічним прийомом повторення віршів або їх
частин. Повторюються й традиційні числа 12 і 9 (12 кораблів, 12 амфор вина, 12
супутників-побратимів, 9 кіз і 9 днів дії Одіссеєвої. У «Одіссеї» ми знаходимо й
казку, і героїку, і ідилію.
Характери героїв, хоч і індивідуалізовані, але статичні, незмінні, позбавлені
внутрішнього розвитку. Як і в «Іліаді», велику роль у розвитку дії «Одіссеї» відіграє
«божественне втручання», що заплутує і розплутує складні вузли в долі героїв,
зокрема Одіссея.
Особливого ж значення й оригінальності надають поемі її високий гуманізм (у
Гомера навіть свинопас «богосвітлий»), життєствердні начала, оптимізм (головний
герой, подолавши всі перешкоди, повертається додому). «Одіссея» проникнута
глибоким патріотизмом, палкою любов'ю до батьківщини. Написано твір також
гекзаметром. Українською мовою «Одіссею» перекладали П.Ніщинський, Борис Тен.
Окремі фрагменти переклали І.Франко й Леся Українка.
Кожна сторінка гомерівських поем наповнена любов’ю до рідної землі. Так,
наприклад, хоробрий Ахіл, який знає про свою швидку загибель, тужить через те, що
вже ніколи не повернеться до рідного дому, а багатостраждальний Одіссей не
проміняв щастя побачити рідну землю на досить спокусливі божественні дари.
«Одіссей належить до тих мандрівників світової літератури, що своїми стражданнями
ствержують нетлінні цінності людського духу. Історія Одіссея є варіантом історії
блудного сина, який після важких поневірянь повертається на поріг рідного дому.
Війна для Гомера – велике лихо, найбільший блуд людської душі».