ЛЕКЦІЯ 4

РИМСЬКИЙ ПЕРІОД У РОЗВИТКУ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Мета: ознайомити студентів з особливостями розвитку давньогрецької літератури
римського періоду, репрезентувати твори основних представників цього періоду –
Лукіана, Плутарха, Лонга.
Професійна спрямованість: Матеріал лекції спрямований на формування у
студентів сталих знань про предмет «Історія зарубіжної літератури. Античність» з
перспективою їх подальшого професійного самовдосконалення в межах майбутньої
професійної діяльності як учителя української і зарубіжної літератури.
Ключові слова: Римська держава, сатира, порівняльні життєписи, роман.
План
1. Римський період у давньогрецькій літературі.
2. Сатирична творчість Лукіана.
3. «Порівняльні життєписи» Плутарха.
4. Давньогрецький роман, його особливості в порівнянні з давньоримським.
На самостійне опрацювання
1. Давньогрецький роман.
2. Особливості давньогрецького роману в порівнянні з давньоримським.

ЛІТЕРАТУРА
Основна література:
1. Антична література: навчальний посібник. 3-тє вид., випр. Та доповн. Київ :
Київський університет імені Бориса Грінченка, 2014. 250 c.
2. Белаш Г. Історія античної літератури. Київ : Центр учбової літератури. 2020. 236 с.
3. Буйвол О. В. Антична література. Текст лекцій : навч.-метод. посіб. для студентів.
Харків : НТУ «ХПІ», 2016. 117 с.
4. Галич О. А., Дмитренко В. І., Фоменко В. Г. Історія зарубіжної літератури.
Античність. Середньовіччя. Луганськ : Альма матер, 2003. 228 с.
5. Гальчук О. Антична література: Навчальний посібник для студентів заочної форми
навчання. – К.: Вид-во Київського славістичного університету, 2008. 210 с.
6. Козлик І. Антична література : (Лекційні матеріали у формі repetitorium’y). Івано-
Франківськ : Симфонія форте, 2020. 180 с.
7. Мегела Іван. Історія давньогрецької літератури : курс лекцій. Київ : Видавець
Карпенко В. М., 2007. 340 с.
8. Мегела І. П. Історія Римської літератури : монографія. Миколаїв : Видавництво
ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. 320 с.
9. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література : підручник. Київ : Либідь, 2001.
718 с.
10. Підлісна Г.Н. Антична література. Київ : Вища школа, 1992. 267 с.

Допоміжна
1. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія /Упорядники: Михед Т.В.,
Якубіна Ю.В. Київ : Центр навчальної літератури, 2006. 952 с.
2. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Хрестоматія / Укладач
В. Маслюк. Львів : Видавництво «Світ», 2000. 328 с.
3. З римської поезії: Поетичні переклади Миколи Зерова. Зеров М.К. Твори: В 2 т. Т.
1.: Поезії. Переклади / Упор.: Г.П. Кочур, Д.В. Павличко. Київ : Дніпро, 1990. С.128–383.
4. Зарубіжна література ранніх епох: Античність, Середньовіччя, Відродження :
навчальний посібник. Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана
Огієнка. Кам'янець-Подільський : Друкарня "Рута", 2013. 211 с.
5. Косянчук О. О. Вплив лірики Горація на українську одичну поезію XVIII – поч.
XIX ст. Studia Linguistica : зб. наук. праць. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2011.
Вип. 5, ч. 2. С. 169–173.
6. Кравченко Я.П. Історія зарубіжної літератури (антична): Методичні рекомендації з
курсу. Запоріжжя: ЗНУ, 2009. 47 с.
7. Содомора А. Студії одного вірша. Львів : Літопис, 2006. 364 с.
Інші інформаційні ресурси
1. https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/5959/1/O_Halchuk_NP_2008_GI.pdf
2. http://194.44.152.155/elib/local/sk644465.pdf
3. https://ru.calameo.com/read/002820791093b4d06503a

1. Римський період у давньогрецькій літературі.

ІІ – І століття до н.е. – це період експансії Риму на схід, у Грецію та країни еллінізму.
Могутні колись елліністичні монархії поступово потрапляють під владу Риму. У 30 р.
до н.е. незалежність втратив Єгипет, що протримався довше за інших. Материкова Греція
була фактично включена до складу Римської держави ще у 146 р. до н. е. Еллада, а
особливо Афіни, перетворилася для Риму на велетенський історико-культурний музей, де
можна було наочно познайомитись з шедеврами образотворчого мистецтва, неповторною
архітектурою, повчитися в школах наук і філософії, поспілкуватися з мудрецями й
риторами. Загальний вплив грецької культури на римську був досить значним. Не
випадково Горацій пізніше напише:
Греція скорена воїном диким, його ж підкорила,
Лацій1 зріднила суворий з мистецтвом.
Це, звичайно призвело до загострення протиріч у грецьких землях. Верхівка
підтримувала Рим, тому що його легіони захищали її від революційних рухів мас.
Грецькі язичницькі письменники продовжували розвивати традиції, успадковані від
елліністичної доби. Хоча вже розвивалась релігійна література, твори так званих “батьків
церкви”.
Найславетніші письменники цього часу були родом з периферії: сирієць Лукіан, грек
Плутарх, африканець Апулей. Їхня творча діяльність припадає на ІІ століття н.е., яке
вважають нетривалим відродженням. Хоча для нього характерною є самозадоволена
безідейність, відсутність самостійної культурної творчості, а також поклоніння перед
грецьким минулим. Аттикізм – повернення до класики. Проте в цілому за доби римського
панування літературі властивий занепад: зійшли нанівець лірика й драма, у театрі
панувала пантоміма, із жанрів перевага надавалась епіграмі й байці. Найбільшої уваги в
цей період заслуговує проза: історіографія, сатиричний діалог, роман. Ще й у наші дні не
втратили свого значення твори сатирика Лукіана й історика Плутарха.

2. Сатирична творчість Лукіана.

Лукіан (бл. 120–200). У його творчості знайшов своє висвітлення ідеологічний стан
верхівки античного суспільства напередодні катастрофи. Його називали “богохульником”,
“злостивцем”. Народився він у Сирії в сім’ї бідного ремісника. Та упертість, витримка й
меткий розум допомогли Лукіанові досягти мети та стати освіченою людиною.
Він багато подорожував. Спостерігав життя і побут різних країн, порівнював історію,
вірування, звичаї. Він бачив чого варті релігійні забобони, сміявся з догматиків, лицемірів,
дурисвітів і завжди залишався внутрішньо сталим: він зберігав ясність і незалежність
думки, викривав абсурдність міфологічного світогляду, ловив на брехні християнських
письменників.
Об’єктом сатири й своїх пародій він зробив трактати філософів-софістів, промови
риторів, пригодницькі романи. І серед сучасників і в представників прийдешніх поколінь
Лукіан користувався популярністю, хоча одні його високо цінували за дотепність і
великий сатиричний хист, а інші за це ж ненавиділи й не сприймали як художника слова.
Неодноразово Лукіан дискредитує застарілі поняття, забобони, викриваючи їх за
1
Тут в значенні Рим.
допомогою різних сатиричних засобів. Зокрема це він робить з міфологічними
уявленнями про богів. У «Розмовах богів» вони повністю втрачають свій божественний
ореол і, зображені в грубо олюдненому вигляді, перетворюються на типових обивателів,
які сперечаються, сваряться, обдурюють один одного, цинічно вихваляються своїми
любовними пригодами, брешуть, заздрять тощо. Відомо, що з часів Гомера боги
неодноразово ставали об’єктом глузування. Лукіан з них одверто знущається й своїм
сміхом остаточно дискредитує. Ніколи не спрямовував свою сатиру проти бідних і
знедолених трударів, до яких ставився з незмінною повагою й приязню.
Лукіан працював у різних літературних жанрах. Він писав трактати, що провіщають
європейські есе, епіграми, сатиричні романи, діалоги. До нас дійшло понад 70 його творів.
В основі їх усіх постає складна своїми суперечностями, ідейною боротьбою та
потворними викривленнями сучасність, різні сторони якої Лукіан висміює найчастіше в
сатиричних діалогах. Цю форму він запозичив у філософів, оскільки з часів Платона
діалог стає улюбленою формою філософських міркувань.
Перші твори збігаються за часом написання з його захопленням риторикою й по суті
написані у відповідності з її правилами («Тирановбивця», «Позбавлений спадщини»). Але
згодом виникають і прямі пародії на риторичне мистецтво, прийоми якого автор доводить
до ступеня глупоти. Показовим є «Похвала мусі» – пародійний панегірик на честь комахи,
нібито вищої за царів, бо вона ласує їхніми стравами першою. Це пряма сатира на
епідейктичні2 промови: з надзвичайною серйозністю Лукіан вихваляє цю надокучливу для
людини комаху.
Проблеми, сюжети, прийоми, що їх розробляв Лукіан, не одноразово привертали
увагу письменників нових часів, хоча й не були гідно оцінені сучасниками. Його слава
почалася в часи Відродження. Лукіанівській майстерності використовувати виражальні
засоби сміху й сатири вчилися Еразм Роттердамський і Франсуа Рабле, Вільям Шекспір,
Джонатан Свіфт і Вольтер. прийом відсторонення.

3. «Порівняльні життєписи» Плутарха.

Плутарх (бл. 45 – бл. 120). Народився в маленькому грецькому містечку Хіронеї.
Він належав до грецької провінційної шляхти, отримав філософську освіту в Афінах,
часто відвідував Рим, де в нього були не досить дружні стосунки з багатьма
представниками офіційного світу. Але Плутарх завжди повертався до рідної Хіронеї,
мешканцем якої залишався до кінця життя. Він користувався повагою як співгромадян,
так і володарів імперії.
Він уславився як автор «Порівняльних життєписів» – художніх біографій-
характеристик історичних діячів Греції і Риму. Він порівнював славетних людей Еллади з
державцями, полководцями, законодавцями могутнього Риму.
Римляни дуже негативно ставились до греків, приписували їм усілякі вади. Плутарх
у своїх «Порівняльних життєписах» показав, що вдача, пристрасті, характери й у тих і в
тих однакові, а величчю духу греки не поступаються гордовитим завойовникам. Еліни
можуть пишатися своїми предками, історією й героями. Так, наприклад, у римлян був
славетний оратор Цицерон, а у греків – Демосфен, у римлян – Юлій Цезар, а у греків –
Александр Македонський. Хоча, звичайно, у деяких випадках зіставлення біографій було
досить штучне, однак сучасники високо оцінили патріотичний задум письменника.
Плутарх хотів, щоб греки й римляни співіснували як два рівні народи. Його історичні
паралелі аж ніяк не ображали гідності римського народу, але піднімали почуття власної
гідності в греків.
Його «Порівняльні життєписи» увійшли до скарбниці світової літератури.
Талановита оповідь, глибокий психологізм, культ героїчного, високі моральні критерії з

2
Епідейктична промова – це урочиста промова з нагоди, що має на меті створення в адресата певного
емоційного стану, почуття задоволення, радості чи, навпаки, почуття гніву, презирства.
якими автор підійшов до кожної особи незалежно від її рангу, зробили біографії видатних
людей Греції й Риму захоплюючою книгою для читачів різного віку.
У біографіях письменників цікавлять не стільки історичні події, скільки характери
історичних діячів. У нього на першому плані – особистість. Він часто нехтує історичною
правдою, щоб за допомогою колоритного анекдоту розкрити вдачу людини. Історію він
тлумачить як мораліст і поет, а не як вчений. Розповівши про життя людини, автор
починає розмірковувати про те, які моральні якості героя йому більше до вподоби, а які
його вчинки варті осуду.
Життя героя Плутарх найчастіше описує від народження до смерті, намагаючись
розкрити впливи на формування його характеру. Батьки, вчителі, друзі, середовище, яке
формує людину – про все Плутарх розповідає дуже докладно.
Він не мав темпераменту борця, не з усіма його оцінками ми погоджуємося сьогодні,
адже він був рабовласником. Тому, наприклад, він вороже ставився до Спартака, вождя
повсталих рабів, ідеалізував Лікурга, закони старої Спарти. Доба, оточення в якому
зростав письменник, позначились на життєписах. Однак, багато поколінь європейської
інтелігенції виховувались на «Порівняльних життєписах» Плутарха. Цей твір сприяв тому,
що в колах волелюбної молоді склався ідеал громадянина-патріота, одержимого жадобою
справедливості. Найпопулярнішими були саме ті герої, що виявляли силу духу.
Історичних діячів, відтворених Плутархом бачили здебільшого такими, якими їх
увічнив автор життєписів.
У нові часи Плутарх став одним із найулюбленіших письменників Античності. Його
сюжети використовували в художній практиці В. Шекспір («Юлій Цезар», «Антоній і
Клеопатра»), французькі класицисти П. Корнель і Ж. Расін. М. Монтень називав
«Порівняльні життєписи» своїм требником (молитовником), а Наполеон постійно носив їх
із собою (як Олександр Македонський – «Іліаду» Гомера). А біографічна література стала
чи не найпопулярнішим читанням сучасних інтелектуалів.
Твори Плутарха пропагував і перекладав Г. Сковорода.

4. Давньогрецький роман, його особливості в порівнянні з давньоримським.

Давньогрецький роман. Останнім спалахом еллінської літератури був роман, що
виникає в І – ІІІ ст. н.е. На початку нашої ери виникає новий літературний жанр – роман.
Йому передували збірки оповідань. Античні вчені не дали йому найменування, назва
роман прийшла значно пізніше “повість”, “діяння”, “пригоди”.
Греки були вчителями римлян у різних галузях мистецтва. Що ж до цього жанру, то
римський роман досяг вершин раніше за давньогрецький і був протилежний йому за
змістом. Римські романи розповідали про злочинців, розбещених людей.
Грецькі романісти писали про людей достойних, здатних вистояти перед ударами
долі і не згубити своєї гідності (тому давньогрецький роман умовно назвали
ідеалістичним). Для давньогрецьких романів характерною є подібна схема: герой
протягом твору зазнає різних поневірянь і нарешті щасливий кінець.
Уперше в давньогрецьких романах з’являється “маленька людина”, змальована як
антипод багатому негіднику.
Власне жанр роману зароджується ще в ІІІ–ІІ столітті до н.е., але твори того часу
дійшли до нас лише у фрагментах чи свідченнях учених. Відомо, що Ямбу лом був
написаний утопічний роман «Держава сонця», який розповідав про подорож до чудесних
островів бога сонця, на яких проживали вільні й щасливі люди в ідеальному й
справедливому суспільстві. Подібна утопія була покладена в основу сюжету роману
Феопомпа «Меропіди», у ньому мешканці щасливої країни жили в тісному єднанні з
природою, що постачала їх усім необхідним для існування. Очевидно тоді з’явився і
любовний роман Арістіда «Мілетські розповіді».
Давньогрецькі романи мали багато спільних рис. У них завжди йшлося про історію
закоханих юнака й дівчини, з якими вже після знайомства й навіть шлюбу, траплялися
найдивніші заплутані пригоди. На долю закоханих юнака й дівчини випадали тяжкі
випробування, які кожен з них долав з незмінною гідністю, зберігаючи вірність у коханні:
викрадення розбійниками, перебування в полоні або продаж у рабство, інтриги
придворних заздрісників або невдах-коханців, домагання безчесних розпусників, постійна
загроза безчестя чи смерті. Але юні герої, подолавши всі небезпечні перешкоди, врешті
з’єднуються, а їхня драматична історія закінчується щасливим весіллям або поновленням
шлюбного життя. Герой і героїня в усіх романах зображувались надзвичайно вродливими,
зустрічні часто порівнювали їх з богами, що зійшли на землю. У їхню засліплюючи красу
закохувались з першого погляду. Вони наділялись лише позитивними якостями й
чеснотами, тому ставали героями ідеальними. Завжди шляхетні, високо моральні, вони
незмінно виявлялися знатного походження. Особливо підкреслювалася їхня духовна й
фізична чистота.
Головною метою авторів романів було подання благородних вчинків героїв,
джерелом яких є постійна чистота помислів і почуттів закоханих юнака й дівчини. Друга
мета – розкрити велич всепереможного кохання, що допомагає їм пройти часом важкий
шлях, перемогти душевний біль і страждання.
Грецькому роману притаманна швидка динаміка розвитку сюжету, наявність у
ньому численних пригод, гострих ситуацій, напружених епізодів, тонкий психологізм
у зображенні як головних, так і другорядних персонажів, докладне змалювання
дрібних побутових подробиць. Усе це свідчило про те, що автори намагались бути
якомога ближчими до реального життя, яке в цих романах майже ніколи не ідеалізувалося.
Отже, постійна в романі тема кохання визначає і його романтичний піджанр – це
любовний роман. Але в ньому ще на зорі його виникнення як жанру були закладені
елементи тих романних під жанрів, які стануть самостійними у світовій літературі лише в
ХVІІІ – ХХ століттях. Дійсно в романах Діогена, Харитона, Геліодора, Лонга, Татія можна
знайти елементи роману психологічного, побутового, політичного, соціального,
наукового, утопічного, авантюрно-пригодницького, історичного, навіть детективного,
фантастичного, роману подорожей тощо.
До наших днів дійшло багато імен грецьких авторів і назви їхніх романів, але самі
тексти творів здебільшого давно загублені.
До нас дійшли «Ефеська повість» Ксенофонта, казковий роман «Історія Аполлонія,
царя Тірського», «Вавілонська повість» сірійського письменника Ямвліха, «Повість про
Левкіппа та Клітофонту» Ахілла Татія, «Дафніс і Хлоя» Лонга, «Ефіопка» Геліодора,
«Повість про кохання Херея і Каллірої» Харитона.
Крім того, завдяки переказу візантійського вченого став відомим фантастично-
пригодницький роман Антонія Діогена (ІІ ст. до н.е.) «Неймовірні пригоди по той бік
Фули».
Лонг (2–3 ст. н. е.)
«Дафніс і Хлоя» любовно-буколічний роман, що складається з чотирьох книг. Його
традиції були успадковані автором від Феокріта. Дія твору розгортається в двох
паралельних напрямках. Дія відбувається на острові Лесбос. Козопас Ламон знайшов
немовля, яке годувала його коза, а разом із ним і дрібні речі. Він усиновив хлопчика й
назвав його Дафніс. Через 2 роки пастух Дріас зайшов у печеру Німф у пошуках своєї
вівці й побачив як вона годує маленьку дівчинку. Він удочерив її й назвав Хлоя.
15 років, Ерот запалив серця коханням. Одного осіннього дня припливли на кораблі
розбійники, пограбували узбережжя, забравши кіз, овець, биків, а разом з ними й
красивого Дафніса. Почула Хлоя крики коханого, схопила сопілку сусіди-пастуха,
смертельно пораненого нападаючими, і почала грати на ній. Бики почули знайомі звуки й
усі разом кинулись у море. Корабель перекинувся, розбійники загинули, а Дафнісу
вдалося врятуватись за допомогою биків.
Любовні муки продовжувалися. Старий пастух Філет розповів їм про Ерота,
додавши, що від кохання ліків немає... Незабаром трапилось ще одне лихо. До їхнього
берега привлили багаті юнаки з одного міста. Хтось украв у них канат, і вони прив’язали
корабель виноградною лозою, яку погризли кози Дафніса. У цей час піднявся вітер, і хвилі
віднесли корабель у море. У всьому юнаки звинуватили Дафніса, але сільський суд його
виправдав.
Знову пограбували узбережжя й на цей раз забрали з собою Хлою. З благанням про
допомогу звернувся Дафніс до німф, у справу втрутився сам бог Пан. Грабіжники,
налякані ознаками втручання божества, відпустили Хлою, а також кіз і овець.
У кінці відкривається, що Дафніс і Хлоя стали жертвами поширеного й давно
узаконеного звичаю кидати напризволяще дітей, які чомусь стали батькам непотрібними:
Діонісофану – через те, що в нього вже було троє, а Мегаклу – тому, що він раптово
збіднів.
Роман закінчується весіллям Дафніса й Хлої, які так і залишаються жити в селі серед
чудової природи.
Сила Лонга-художника в тому, що він, створюючи безхмарно-щасливу ідилію
пастушого життя, поглибив свій задум, показавши негативні, тіньові сторони дійсності у
якій проживали його герої.
Із плином часу роман «Дафніс і Хлоя» отримував дуже суперечливі оцінки: від
докорів у надмірній «солодкості» стилю до захоплених відгуків. Показовою тут є точка
зору Й. Гете: «Твір Лонга свідчить про високий ступінь культури та мистецтва… І скільки
смаку, яка досконалість і тонкість вражень».