Лекція № 7

ВСТУП. ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Мета: ознайомити з основними особливостями періоду епохи Середньовіччя й
героїчним епосом різних народів.
Професійна спрямованість: Матеріал лекції спрямований на формування у
здобувачів першого (бакалаврського) рівня вищої освіти знань, що формують загальне
уявлення про світовий літературний процес і готують до викладання предмета «Зарубіжна
література» в базовій школі в якості вчителя.
Ключові слова: героїчний епос, саги, Кухулін, Беовульф.
План
1. Періодизація доби Середньовіччя.
2. Література раннього Середньовіччя.
3. Героїчний епос середніх віків. Кельтський та англосаксонський епос.
4. Героїчний епос Франції, Іспанії та Німеччини.
На самостійне опрацювання
1. Особливості літератури Сходу.
2. Грузинський героїчний епос.
Література
Базова
1. Галич О. А. Дмитренко В.І., Фоменко В. Г. Історія зарубіжної літератури.
Античність. Середньовіччя Луганськ : Янтар, 2003. 228 с.
2. Козлик І. В. Світова література доби середньовіччя та епохи Відродження : навч.
посібник. Івано-Франківськ, 2011. 344 с.
3. Література західноєвропейського середньовіччя / За редакцією Н. О. Висоцької.
Вінниця : Нова книга, 2003. 464 с.
4. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку XIX сторіччя : іст-естет.
Нарис : навч. посіб. для студентів ВНЗ. Київ : Києво-Могилян. академія, 2013. 366 с.
5. Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури.
Середні віки та Відродження : підручник. Київ : Знання, 2011. 476 с.
Допоміжна
1. Методичні рекомендації з вивчення курсу «Історія зарубіжної літератури (Доба
Відродження та XVII ст.)» для студентів ІІ курсу факультету англійської мови. ІІІ семестр /
Уклад. Висоцька Н. О. — К.: Вид. Центр КНЛУ, 2007. — 73 с
2 Пуришев Б. И. Литература эпохи Возрождения. Курс лекций. Москва : Высшая
школа, 1996. 366 с.
3. Шалагінов Б. Німецька література X–XVIII ст. Вікно в світ. 1999. № 1. С. 8–22.

14. Інформаційні ресурси

1. Сайт літературно-критичних матеріалів з історії літератури середніх віків та

Відродження URL : http://svr-lit.ru/
2. Портал з історії літератури і культури Європейського Ренесансу URL :
https://renesans.ru/
3. Культура, література та живопис Відродження URL : http://smallbay.ru/renessitaly.html
4. Живопис, скульптура та графіка епохи Відродження, віртуальний музей URL :
http://melni.me/20-virtualnyh-ekskursij-musejamy-ukrayiny-ta-svitu/
 Середні віки (5–15 ст.) – тисячолітній період в історії європейської культури,
проміжний між Античністю та Ренесансом. “Середніми”, тобто “серединними”,
“проміжними”, їх назвали мислителі епохи Відродження. Вони вважали, що після краху
Римської імперії настав період культурного здичавіння людства. Але сьогодні в
літературознавстві переважає погляд на Середньовіччя як на епоху зміцнення й торжества
християнської віри. Християнство зробило людину особисто відповідальною за своє життя,
за свої думки та вчинки. При цьому вона усвідомлювала себе часткою певної людської
спільноти чи товариства і поводилася як належало християнину, лицарю, монаху, члену
сільської общини, ремісницького цеху, мешканцю тієї чи іншої місцевості. Тому
персонажами середньовічної літератури були, насамперед, представниками окремих
суспільних груп, які дотримувались усталених правил та прийомів. Так, у героїчних поемах
мудрий король-правитель завжди сивобородий, лицар-войовник – гарячий і відважний,
закоханий поет у лицарській ліриці – молодий та веселий, а закоханий лицар у рицарському
романі. Цю особливість літератури Середньовіччя літературознавці називають літературним
етикетом.
Середні віки часто називали темними, але вони були й яскравими, й ошатними. Сама
епоха включає дуже різні періоди. Розрізняють:
• раннє Середньовіччя (5 –11ст);
• зріле (12 – 13 ст.) – період розквіту середньовічної цивілізації;
• пізнє (14–15ст) – так звана осінь Середньовіччя, коли в Італії вже торжествує
Відродження, а в інших країнах Європи культура починає стверджуватися в неповторному
національному вигляді.
Майже одразу правителі-християни непідкорених північних територій Піренейського
півострова почали Реконкісту (від ісп. reconduisfar – відвойовувати) – боротьбу із
завойовниками, яких вони називали маврами. Реконкіста тривала майже вісім століть,
протягом яких іспанці не тільки воювали з маврами, а й підтримували з ними дипломатичні
та культурні зв’язки. Так народи Західної Європи познайомилися з високорозвиненою
арабською лірикою. З іспанських перекладів арабських книг європейські письменники
дізналися про особливий спосіб побудови розповіді – так звану обрамлену повість, коли в
основний сюжет включаються різноманітні історії.
Довгий час єдиною літературою середньовічного Заходу була клерикальна (від лат.
clericalis – церковний). Вона народжувалась у монастирській келії, монастирському
скрипторії – майстерні, де переписували середньовічні рукописи; в єпископальній школі. Це
були не просто богословські, а вчені твори в широкому розумінні цього слова. Спочатку
вони писалися латиною, а потім національними мовами. Крім текстів для богослужіння, до
клерикальної літератури належить проза, адресована народним “низам” (житія святих,
повчання), і драматичні твори.
Пізніше формуватися рицарська література, котра відображала ідеали та спосіб життя
рицарства як особливої касти, що склалася в Європі в часи хрестових походів (кінець 11–13
ст.). Рицарська література створювалась в замках крупних феодалів або при королівських
дворах.
У 12–13 ст., у зв’язку з розвитком міст, виникла міська література, що відповідала
смакам ремісників та купців. Звичайно, вона не могла бути ізольованою від інших сучасних
їй напрямків (героїчного епосу, рицарської літератури). Міська література сприйняла та
засвоїла певні їхні риси, використала, відповідно перетворюючи, деякі жанри, але за
тематикою, змістом, ідейною спрямованістю й поетикою являла собою новий, окремий
напрям тогочасної літератури. Її стиль відповідав потягу авторів до реалістичного
зображення дійсності. На противагу куртуазії (від фр. Cour – двір, Courtois – чемний,
ввічливий, галантний) рицарської літератури, міську літературу відзначає приземний
характер, здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом.
Мова її близька до народної, міської говірки.
 Міська література має свого позитивного героя, в якому підкреслюються такі риси, як
працьовитість, енергійність, розважливість, але цінуються також спритність, хитрість: місто
не любить людей слабких, кволих душею – його симпатії на боці веселих, кмітливих,
наполегливих, котрі знаходять вихід з будь-якого скрутного становища.
Майже до кінця Середньовіччя простий народ не мав доступу до писемності. У цю добу
розквітає народно-героїчний епос, в якому відбилися загальнонародні інтереси та
сподівання. Погляди привілейованого феодального класу відтворені в рицарській літературі,
духовенства та церкви – у клерикальній літературі. Із розвитком міст 12 ст. виникає міська
(бюргерська) література, демократична за своїм характером і близька до народної основи.
З усіх жанрів середньовічної народної поезії найкраще зберігся героїчний епос. Відомі
дві форми героїчного епосу – пісня та епопея. Творцями і носіями епосу в Західній Європі
спочатку були дружинні співці, що брали участь у подіях, битвах. Походах, які потім
оспівували у своїх піснях. Згодом носіями героїчного епосу стали професійні співці, на
Заході – жонглери, хуглари, шпільмани. У їхньому середовищі виникли широкі розгорнуті
форми поеми (епопеї). Пісня і поема мають однакові принципи побудови сюжету:
протиставлення героя та його суперника, зачини й кінцівки, розгорнуті описові моменти,
триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна стала система художніх
засобів – типові ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний для нього урочистий
стиль надає особливої ваги та величавості оспівуваним подіям.
Найбільш архаїчну частину середньовічної літератури періоду розпаду родового ладу
та зародження феодальних відносин представляє кельтський героїчний епос, ірландські саги
про Кухуліна, що прославляють його подвиги в ім’я батьківщини, міфологічні пісні
«Старшої Едди», а також визначний твір англосаксонського походження – «Беовульф».
Значно пізніше з’явились героїчні поеми у Франції, Іспанії та Німеччині. Поряд із
міфологічними уявленнями, у них знайшли яскраве поетичне відбиття історичні події,
пов’язані з формуванням феодальної державності, лицарські та християнськіідеали (поняття
про честь, обов’язок, вірність сюзерену та Богу).
Ірландський героїчний епос утворився між III та VIII ст. Перші записи ірландського
героїчного епосу відносяться до VII ст. Цим ми зобов’язані ірландським ченцям, які
відзначались патріотизмом та винятковою віротерпимістю, зберігши майже в первозданному
вигляді далекі від християнських ідеалів язичницькі тексти.
Найстародавніші саги кельтського епосу це с а г и у л а д с ь к о г о ц и к л у, що
виникли на півночі Ірландії серед могутнього племені уладів.
Кожна із саг циклу сприймається як завершене ціле, але водночас вони становлять
єдність, розгортаючи на фоні родового побуту фантастично-яскраву і по-людяному складну
долю богатиря Кухуліна. Він – син бога світла і ремесла Луга та сестри короля уладів
Конхобара. Кухулін – ідеальний епічний герой, улюбленець роду.
У сімнадцять років він здійснює свій найвеличніший подвиг. Образ Кухуліна –
втілення ідеальних з точки зору первісної свідомості якостей родового героя: богатирської
сили, невичерпної сміливості, вправного володіння зброєю, безприкладною мужністю.
Сам Кухулін так характеризує свої вчинки: «Гордий я в могутності й доблесті своїй і
здатний охороняти кордон країни від зовнішніх ворогів. Я – захист кожного бідняка, я –
бойовий валусякого міцного воїна. Я даю задоволення скривдженому й караю провини
сильного».
Сага «С м е р т ь К у х у л і н а» розповідає про героїчну смерть героя. Провідними
виступають мотиви патріотизму та мужності. Кухулін знову йде боротися проти ворогів
Уладу, вони знають, що вбити Кухуліна можна лише його власним списом, і тому
погрожують йому, що ганьбитимуть земляків Кухуліна в «злих піснях», як що він не віддасть
їм своєї зброї. Кухулін віддає спис і гине.
В уладських сагах яскрава фантастика поєднується з конкретністю, картини
первіснообщинної варварської жорстокості – з тонким психологізмом. Саги уладського
циклу мають високу поетичну цінність, що дозволило їм стати взірцем для інших кельтських
циклів.
Давньоскандинавська література.
Архаїчні форми поезії зберегла давня література скандинавських країн, особливо
Ісландії. Це пояснюється віддаленістю цієї острівної держави від європейського континенту.
На початок середньовіччя основні землі Скандинавії (сучасні Данія, Швеція, Норвегія та
численні острови) були заселені германськими племенами. Вони не тільки не були
завойовані Римом, а й взагалі не мали контактів із ним, тому процес феодалізації відбувався
там дуже нерівномірно.
Ісландія значно довше, ніж Норвегія, зберігала патріархальний родовий лад та
пов’язані з ним звичаї. Політичну незалежність країна зберігала до 1262 р.; потім її було
приєднано до Норвегії, це стало результатом внутрішніх протиріч, внаслідок росту в XII–
XIII ст. економічної могутності та політичної влади аристократії. Проте тісний зв’язок між
Ісландією та Норвегією ніколи не припинявся.
Християнство стало поширюватися в Норвегії з середини Х ст.
У 1000 р. під тиском норвезького короля Олафа Трюгвасона (995–1000 рр.)
ісландський альтинг, наслідуючи приклад Норвегії, оголосив християнство офіційною
релігією Ісландії. «Подальші успіхи християнізації пов’язані з місіонерською діяльністю
Олава Святого (1015–1029 рр.). Проте язичництво не переслідувалось і протягом двох
наступних століть продовжувало існувати поряд з офіційним християнством. Ісландська
церква завдяки своїй територіальній віддаленості зберігала відносну незалежність від Рима й
мала національний та демократичний характер».
Завдяки культурній ізоляції Ісландії, архаїчності її суспільного ладу, пізній та
поверховій християнізації, давньоісландська література XII–XIII ст. зуміла зберегти картини
побуту та звичаїв, вірувань скандинавських народів, їх героїчні перекази, міфологію тощо.
Велику історичну та художню цінність має пам’ятник давньоісландського епосу «С т
а р ш а Е д д а» (інша назва – «К о р о л і в с ь к и й к о д е к с») – збірка з 19 пісень,
записаних, мабуть, у XII ст., але створених у різний час; у ній поєднались перекази про
скандинавських богів та героїв. Першовідкривачем цієї пам’ятки був ісландський єпископ
Бріньольв Свейнсон, який знайшов у 1643 р. тексти невідомого походження в рукописах.
Знайдений рукопис було приєднано до вже відомої на той час «Едди» Сноррі Стурлусона.
Французький епос зберігся у вигляді поем (їх близько 100), в записах XII-XIV ст.,
обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою
«шансон де жест» (франц. chansons de geste), що означає «пісні про діяння». Більшість поем
написана десятискладовим силабічним віршем; вірші складалися у строфи з різною кількістю
рядків, така строфа називалась тирадою. Рими спочатку не було, існувало лише співзвуччя
голосних (асонанс). Поема декламувалась співучим голосом під акомпанемент маленької
арфи або віоли, примітивної скрипки. Якщо поема була велика, то жонглер виконував її
протягом кількох днів.
За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»).
Королівський цикл. У цих поемах зазвичай зображувався Карл Великий, який у
народній пам'яті заслонив усіх інших французьких правителів.
Цикл Гарена де Монглана. В жесті прославляється ідеальний васал, який вірно
служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.
Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл). У ньому розповідається про
своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються.
Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда»
(королівський цикл). Поема збереглась у декількох записах; найкращий з них, так званий
оксфордський рукопис, належить до 1170 р. Сюжет поеми має історичну основу. В образі
Роланда розкривається народна патріотична ідея. Відважний рицар, він усією душею
відданий своєму сеньйору – королю і «милій Франції».
 «Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI–XII ст., про
військову тактику і тогочасні звичаї. Так, золото, коштовне каміння прикрашають зброю
воїна та збрую коня – бойового товариша рицаря. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг,
персоніфіковані – мають свої імена. Так, меч Роланда називається Дюренталь (твердий),
ріжок – Оліфант (гучний).
Другорядне місце в поемі займають жіночі образи: любовно-побутова тематика не
відповідає суворому героїзмові «Пісні». І все ж Брамімонда (дружина Марсілія) та Альда
(наречена Роланда) справляють велике враження душевною стійкістю та вірністю серця.
Брамімонда оплакує' розгром війська і смерть чоловіка. Ніжна Альда не в силах перенести
навіть звістки про загибель Роланда; вона відкидає турботу Карла про її майбутнє і зі
словами, що не хоче жити після смерті Роланда, помирає.
Змальовує автор і природу, на фоні якої відбуваються події.
«Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього
асонансом. У поемі проявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю.
Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: повторні тиради
(повторення змісту майже слово в слово у строфах, що стоять поруч), трикратні повтори.
Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція – «люба» «прекрасна», Карл
– «сивобородий», трава – «зелена», васал – «добрий» та ін.). Про близькість поеми до
народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла
над убитим Роландом) та ін.
Французький епос відзначається виключною сюжетною різноманітністю: від сімейно-
побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем, на
підставі чого його можна назвати поетичною історією Франції.
Німецький епос XII–XIII ст. сюжетно пов'язаний із старовинними героїчними піснями
епохи великого переселення народів. У німецькому класичному героїчному епосі сувора
германська давнина з її варварськими уявленнями та законами виступає в складному
переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII–XIII ст.
Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовічного епосу є «Пісня про
Нібелунгів», що виникла на самому початку XIII ст. Про виняткову популярність цієї поеми
свідчать численні списки. Вперше поему було надруковано 1757 р. в добу Просвітництва,
коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.
«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних колах і
сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня»
постала на основі двох старовинних героїчних пісень:
1) сказання про Брюнхільду і 2) сказання про загибель бургундів.
Більшість дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман.
В основу «Пісні про Нібелунгів» лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи
великого переселення народів, – завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою в V ст.
Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних
переказів, що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича
Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого
на початку V ст. східногерманським племенем бургундів зі столицею в місті Вормсі (верхня
течія Рейну), яке 436 року захопили гунни.
«Пісня про Нібелунгів» – монументальний твір. Вона налічує 39 «авентюр» (пісень,
частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Строфа складається з
чотирьох рядків.
Німецький поет Генріх Гейне відзначав, що в «Пісні про Нібелунгів» «справді є
велика, могутня сила». Мова поеми, за образним визначенням Гейне, «це кам'яна мова, рядки
там схожі на зримовані плити. А між ними де-не-де вибиваються червоні квітки, ніби
краплини крові, й звисають довгі пагони плюща, ніби зелені сльози».
Великий Гете говорив: «Знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації...
Його мусить прочитати кожен».
 Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом
Nebel - туман, звідки «Нібелунги» – діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові
істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; у другій – Нібелунгами вже
називають бургундів.
«Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново
переосмислив епічний матеріал і створив новий високохудожній твір, що набував ознак
рицарського роману.
Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-
рицарського середовища XII-XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята рицарських кіл:
бенкети, полювання, рицарські змагання та інші розваги. Немало уваги в ній приділено
рицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.
«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького героїчного
епосу.
«Пісня про Нібелунгів» приваблювала багатьох німецьких митців. За її мотивами
письменник-романтик Фрідріх де ла Мотт Фуке написав драматичну трилогію «Герой
півночі», Фрідріх Геббель – кілька трагедій, композитор Ріхард Вагнер – тетралогію
«Перстень Нібелунга». Є і в Фюмана вірш «Лихо Нібелунгів», у якому поет від імені народів
проклинає фашистів, котрі називали себе «Нібелунгами».
Іспанський героїчний епос «Пісня про мого Сіда». В іспанському епосі знайшла
відбиття специфіка історії Іспанії середньовіччя. У 711 році до Іспанії вторглися маври, які
протягом кількох років оволоділи майже всім півостровом. Іспанці залишились лише на
півночі, де і утворилась держава Астурія. Як наслідок цих подій почалась «реконкіста»,
тобто відвоювання країни іспанцями. Ускладнювали боротьбу за свободу рідної країни
суперечки між королівством Леон та королівством Кастилія. Під час правління в Кастилії
Альфонса VI, демократичні засади було знищено, що позначилося на успіхах Реконкісти. Усі
ці перипетії знайшли своє відбиття в національному героїчному епосі, пам’ятники якого
мають три основні теми:
1. Боротьба з маврами за свободу рідної землі.
2. Засудження феодальних суперечок.
3. Боротьба за свободу та політичну незалежність Кастилії – як підґрунтя
національної єдності та перемоги Реконкісти.
Видатною пам’ятнкою іспанського героїчного епосу є «Пісня про Сіда». Центральною
постаттю є Сід Кампеадор – історична постать. Руй (Родріго) Діас де Бівар (близько 1040–
1099) належав до кастильської знаті й був начальником військ у короля Іспанії Санчо II. За
військову доблесть його назвали Кампеадор – ратоборець, войовник. Маври прозвали його
Сідом , що арабською означає «пан».
Коли загинув Санчо II, його брат Альфонс VІ через наклепи незлюбив Сіда й вигнав
його з країни. Спочатку Сід із дружиною перебував на службі то в іспанських, то в
мавританських правителів, але відвоювавши в маврів багату область Валенсію, став
самостійним і помирився з Альфонсом. Руй Діас був видатним діячем реконкісти, він і
звільнив від маврів значну частину Іспанії. Його особисті риси та діяльність були широко
популярними серед народу, тому він по праву вважається національним героєм Іспанії. Ще
за життя оспівувалися його перемоги. Але до нашого часу збереглася лише поема «Пісня про
Сіда» (близько 1140) та поема «Родріго» (XIV), що розповідає про молодість героя та цикли
романсів. Поема дійшла до нас у неповному вигляді й складається з 3735 віршів, має три
частини.
В основі поеми – реальні події, тому за змістом твір наближається до історичної
хроніки. Перша частина поеми – «Вигнання» починається з того, що Сід прощається з
рідною домівкою, дружиною й малолітніми доньками, залишаючи сім’ю під захистом
монастиря, і за суворим наказом короля, який загрожує йому смертю, вирушає на чужину.
Довідавшись про це вигнання, до нього сходяться люди – селяни, збідніли лицарі, ремісники,
які готові боротися з маврами. Спочатку Сід перемагає труднощі. Але з часом він здобуває
чимало перемог над маврами. Під час боротьби до рук Сіда потрапляло чимало здобичі, але
він добровільно відправляв частину її королю Альфонсу, бо прагнув з ним примирення для
спільної боротьби проти загарбників.
У другій частині поеми «Заміжжя доньок Сіда» мова йде про те, що Сід, відвоювавши
Валенсію, посилає королю 100 добірних коней. Король готовий до примирення й дозволяє
Сіду взяти до себе дружину та доньок. Знатні інфанти (принци крові) де Карріон,
спокусившись багатством Сіда, вирішили одружитися з його доньками. Сам король виступає
в ролі свата і вважає, що цей шлюб велика честь для Сіда. Проте він сам з великою неохотою
погоджується на це весілля, бо йому дуже не подобаються наречені. Однак він не
наважується відмовити королю, з яким нещодавно примирився. Сід запрошує багато гостей і
святкує весілля.
Третя частина «Безчестя в дубовому лісі Корпес». Інфанти де Карріон недовго
прожили у згоді з Сідом. Вони виявилися боягузами та нікчемами, тому часто змушені були
терпіти насмішки та дошкульні натяки зі сторони васалів Сіда. Через це зяті вирішили
помститися Сідові. Вони попросили дозволу поїхати в Карріон, що показати своїх дружин
родичам. З великою неохотою погодився на це Сід. Але він віддає донькам багатий посаг та
щедро обдаровує зятів. То брати чекали лише на можливість помститися донькам Сіда. Коли
інфанти дісталися до меж Кастилії, то в дубовому лісі Корпес зіскочили з коней, і тут, у
гущавині, прив’язавши молодих дружин до дерев, побили їх батогами майже до смерті. Сід
звертається до короля зі скаргою. Король збирає парламент. Сід вимагає повернення посагу
дочок та мечів, які він вручив зятям, а також викликає братів де Карріон на поєдинок та
перемагає їх, а потім прилюдно називає зрадниками. Після цього Сід знову видає заміж
доньок за королів Наварри й Арагона.
В образі Сіда відтворено найкращі риси іспанського народу. Це хоробрий і
талановитий воєначальник, який ніколи не уникає зустрічі з ворогами, він є прикладом для
своїх воїнів. Сід засуджує міжусобну ворожнечу, для нього батьківщина – це вся Іспанія, він
хоче бачити її вільною. Головна його мета – відстояти власну честь і відновити добрі
стосунки з королем. У той же час Сід люблячий чоловік та батько. Перебуваючи у вигнанні,
він увесь час піклується про дружину та доньок, прагне зробити все, щоб вони не знали
нестатків. Сім’я надихає його на героїчні вчинки.
Ця поема найбільш достовірна в історичному плані, ніж будь-який інший твір із
відомих нам західноєвропейських епосів. Вона вирізняється правдивістю оповіді, що
притаманна іспанським поемам. Обличчя, предмети, події відтворюються просто, конкретно,
тут майже немає поетичних порівнянь, метафор, майже зовсім відсутня християнська
фантастика. Зображення воєнних подій носять менш жорстокий характер, ніж у
французькому епосі.
«Пісня про Сіда» набула виняткової популярності, переважно в Іспанії, за її межами
вона вважалась вторинним твором, який походить від «Пісні про Роланда».
У кінці XIV – на початку XV століття почали з’являтися присвячені Сіду романси,
значна частина яких складалася із найколоритніших епізодів поеми.

Література
1. Артамонов С. Д. Литература средних векав. Москва : Высшая школа, 1992. 236 с.
2. Давиденко Г. Й., Акуленко В. Л. Історія зарубіжної літератури Середніх віків та
доби Відродження. К. : Центр учбової літератури, 2007. 248 с. Електронний ресурс:
http://subject.com.ua/pdf/125.pdf
3. Зарубежная литература Средних веков: хрестоматия : в 2 т. : учеб. пособие / сост. Л.
А. Назарова, О. Н. Турышева. Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 2008. Т.1 . 2008. 448 с.
4. Зарубежная литература Средних веков: хрестоматия : в 2 т. : учеб. пособие / сост. Л.
А. Назарова, О. Н. Турышева. Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 2008. Т. 2. 2008. 260 с.
5. Зарубежная литература Средних веков: Хрестоматия / Сост. Б. И. Пуришев. Москва
: Высшая школа, 2004. 816 с. (можна використовувати видання інших років).
 6. История зарубежной литературы Средних веков и Возрождения / М. П. Алексеев и
др. М. : Высш. школа, 2000. 462 с.
Література західноєвропейського середньовіччя / За редакцією Н. О. Висоцької.
Вінниця : Нова книга, 2003. 464 с.
7. Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література від античності до початку XIX століття. Київ :
Академія, 2004. 360с.
8. Шаповалова М. С. Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури.
Середні віки та Відродження. Львів : Світ, 1993. 312 с.