Носії та виконавці творів народного епосу.

Народна поетична творчість продовжує розвиватися в усній формі, оскільки народ майже до кінця
Середньовіччя не мав доступу до писемності. У цю добу розквітає народно-героїчний епос, в якому
відбилися загальнонародні інтереси та сподівання. Погляди привілейованого феодального класу
відтворені в рицарській літературі; духовенства та церкви — в клерикальній літературі. Творцями і
носіями епосу в Західній Європі спочатку були дружинні співці, які теж брали участь у подіях, битвах,
походах. З розпадом дружин носіями героїчного епосу стали професійні співці, на Заході — жонглери,
хуглари, шпільмани. Носіями, виконавцями, а значною мірою й авторами обробок народної поезії
були професійні співці-потішні, які відіграли велику роль у формуванні європейських літератур. У
Франції їх називали жонглерами, в Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Народні співці-
потішні вели свій родовід з давніх часів. У Стародавньому Римі та його провінціях було чимало
мандрівних акторів, яких називали мімами або гістріонами. Вони подорожували дорогами імперії і
розважали глядачів примітивним репертуаром: показували дресированих тварин, акробатичні
номери, розігрували комічні сценки побутового змісту. Міми з часом змішалися з місцевими
дружинними і народними співцями-потішниками. У Франції поняття «жонглер» з'явилось не раніше
VIII ст. Це були переважно бідні, бездомні люди, які і в спеку, і в холод мандрували пішки чи на возах
шляхами середньовічної Європи. Жонглер був водночас співцем-музикантом (вірші виконувались під
акомпанемент народного інструмента) і актором. «Ти повинен грати на різних інструментах; крутити
на двох ножах м'ячі, перекидувати їх з одного леза на друге; показувати маріонеток; стрибати через
чотири обручі; придбати собі руду приставну бороду і відповідний костюм, щоб... лякати дурнів;
привчати собаку стояти на задніх лапах; знати мистецтво вожака мавп; викликати сміх глядачів
забавним зображенням людських вад; бігати і скакати по линві, протягнутій від одної башти до
іншої...»,— так повчає жонглера один трубадур *. Жонглери виступали на перехрестях великих доріг,
у містах, селах. Вони — неодмінні учасники ярмарків, народних та релігійних свят. Під час війн
народні співці піднімали дух війська бойовими піснями. Виступали вони і при королівських дворах, в
замках сеньйорів і навіть у палацах духовних владик. Мандруючи шляхами середньовічної Європи,
жонглери збирали й поширювали новини, а також стародавні пісні та сказання. Мистецтво жонглерів
тісно пов'язане з народною творчістю і звернене передусім до народної аудиторії. Однак частина
жонглерів залишалась служити при дворах, виконуючи інколи відповідальні адміністративні чи
дипломатичні доручення своїх сюзеренів, Стикаючись із різними колами середньовічного суспільства,
вони відбивали в своїх творах також і риси феодально-аристократичного світогляду. Виникає епічний
образ короля, що уособлює єдність і незалежність держави. Виникає мотив військового протистояння
іноземцям. Патріотичні мотиви, пов'язані з боротьбою проти завойовників, у період поширення
„світових" релігій часто набувають релігійної форми боротьби з „невірними".

Типологічні риси, проблема авторства, колективний герой.

Зі всіх жанрів середньовічної народної поезії найкраще зберігся героїчний епос. Зародився епос в
умовах первіснообщинного ладу й остаточно оформився на ранніх етапах рабовласницького і
феодального суспільства. Дослідники вважають, що в усіх народів світу епос виникає за подібних
соціально-історичних умов і виявляє типологічну спорідненість у проблематиці та поетиці (жанрові
ознаки, тематика, ідейний зміст, типовість образів, стиль тощо). Відомі дві форми героїчного епосу —
пісня та епопея. В їхньому середовищі й виникли широкі, розгорнуті форми — поеми (епопеї). Пісня і
поема мають однакові принципи побудови сюжету: протиставлення героя і його суперника, зачини і
кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові повтори, поширені діалоги тощо. Епосу притаманна
стійка система художніх засобів — типічні ситуації, гіперболізація, постійні епітети; традиційний в
епосі урочистий стиль надає серйозності та величавості оспівуваним подіям. Типовою схемою
розповіді про богатиря є оповідь про чудесне народження героя, перший його бойовий виїзд,
братання богатирів, хвала бойовому коню, зброї, подвиги перед весіллям тощо. На ранніх ступенях
розвитку епос пов'язаний з міфологією, але поступово він звільняється від міфологічних уявлень.
Предметом зображення в ньому стає історія народу, боротьба за племенну, народну єдність. «Епос —
це історія в народній пам'яті, в упередженій ідеалізації, але його упередженість поетична» . Епос
створювався в епоху племінних міжусобиць, у період формування державності та боротьби з
чужоземними набігами. Це й визначило характер головного героя. Центральним персонажем
героїчного епосу всіх народів є воїн-богатир. Роланд чи Ілля Муромець, Сід, Марко Королевич чи
Давид Сасунський — народний герой завжди виступає захисником рідної землі від чужоземної
навали, борцем за єдність народу і противником сваволі феодалів. Народна фантазія наділяє героя
незвичайною силою, мужністю і доблестю, нібито втілюючи міць цілого народу. Героями епосу часто
виступають представники панівної верхівки (правителі, знать), але це не суперечить його народній
суті. Доречно нагадати слова Гегеля про те, що народ у своїй поезії зображував героями знать не
тому, що надавав перевагу знатним особам, а «з намагання дати зображення повної свободи в
бажаннях і діях, яка реалізується в уявленнях про царювання» .Таким чином, важливою рисою
ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору
народної ідеології. Класичний героїчний епос виражає загальнонародні інтереси, відіграє
надзвичайно важливу роль у формуванні національної свідомості кожного народу. Народно-
героїчний епос епохи зрілого феодалізму дійшов до нас у записаному, частково літературно
опрацьованому вигляді. Одним із найбільш складних у літературознавстві є питання про авторство в
межах народно-героїчного епосу. На сучасному етапі більшість дослідників дотримуються думки, що
епос є принципово анонімним. Сама історія розвитку епосу ніби зумовила його «безавторство». Пісні,
перекази, які виникали ще в добу великого переселення, відразу ставали надбанням народу.
Передача цього матеріалу наступним поколінням в усній традиції сприяла засвоєнню його як
продукту колективної творчості. У добу Раннього Середньовіччя епічний твір належав усім; кожний
співець міг виконувати його і повільно змінювати. Таке ставлення до епосу збереглося і в період
створення розгорнутих поем. Більшість жонглерів, шпільманів, хугларів були неписьменними. Вони
на слух вивчали відомий уже епічний матеріал, додаючи до нього щось своє. Поетична переробка
добре відомих масовому слухачеві пісень, сказань, поем ні жонглером, ні його слухачами як
самостійна творчість не сприймалась. Разом з тим таку поетичну працю не можна сприймати як
механічне відтворення вже відомих народних сюжетів та прийомів. Жонглери здебільшого були
людьми обдарованими, швидко сприймали нозі віяння. Для кожного покоління традиційні сюжети,
мабуть, були основою для створення нових варіантів — в дусі ідеології іншої доби. Дійсно
талановитий співець робив свій внесок в існуючий загальнонародний поетичний фонд. Видатний
медієвіст В. М. Жирмунський назвав це «індивідуальною творчістю в рамках колективної традиції».

Англосаксонський героїчний епос «Беовульф».

Англосаксонська поема "Беовульф" належить до пам'ятників перехідного періоду, сюжет,

покладений в його основу, перегукується з міфу і казки, проте осмислений в дусі "історичних"
переказів про ватажків племен, чварах і міжусобицях, які роздирали раннесредневековую Європу.
Цей пам'ятник англосаксонської словесності дійшов до нас в єдиній рукописи початку X ст. і має
багато ознак письмового твору, створеного освіченим кліриком приблизно в VIII ст. "Беовульф" -
велика поема на давньоанглійській мові, яка налічує 3183 вірша. У ній прийнято виділяти два епізоди:
перемога героя над Гренделем і його матір'ю і битва з драконом. Перші ж рядки епосу вводять нас в
світ героїчних скандинавських переказів.

"Беовульф" - вельми незвичайний зразок середньовічного епічного жанру. Він зберігає багато
рис архаїчного епосу, які поєднуються з ознаками, характерними для класичного героїчного
епосу, народне язичницьке світобачення переплітається в ньому з християнськими мотивами.

 Беовульф, що володіє багатьма рисами культурного героя, бореться з вселенським злом,

представленим огидними хтоническими істотами, і впорядковує світ. Система персонажів у
англосаксонської поемі також нагадує твори класичного епосу. Як і в "Пісні про Роланда" або "Пісні
про Сіда", всі дійові особи діляться на "своїх" і "чужих".

Велика кількість біблійного матеріалу в англосаксонському творі переконує в тому, що обробка

сюжету на пізніх етапах його формування і запис поеми здійснювалися людьми освіченими, що
володіли книжкової вченістю, що на ті часи обов'язково означало вченість церковну. Існують
припущення про те, що автор дійшла до нас редакції "Беовульфа" був знайомий з працями
християнського поета IV ст. Ювенк, і можливо, навіть з "Енеїдою" Вергілія.

Християнські мотиви в "Беовульфа" не знищують лежать в основі оповіді язичницькі уявлення, а

накладаються на них. У поєднанні з мотивами героїко-епічними і історичними вони створюють
своєрідність англосаксонської поеми, що є творінням перехідного тину, що поєднує риси архаїчного і
класичного епосу.

Єдиний існуючий рукопис «Беовульфа» датовано приблизно 1000 роком. Але сама епопея
відноситься, за думкою більшості спеціалістів, до кінця VII або до першої треті VIII століття. У той
період англосакси вже переживали процес зародження феодальних зв’язків, що саме починався.
Поемі, одначе, притаманною є епічна архаїзація. Крім того, вона змальовує дійсність зі специфічної
точку зору: світ «Беовульфа» - це світ королів та дружинників, світ бенкетів, битв та двобоїв.

Фабула цієї найбільшої з англосаксонських епопей не є складною. Беовульф, молодий витязь з

народу ґаутів, дізнавшись про біду, яка спіткала короля данів Гіґелака, - про напади чудовиська
Ґренделя на його палац Георот та про поступове винищення ним протягом двадцяти років
дружинників короля, вирушає за море, аби знищити Ґренделя. Перемігши його, він по тому вбиває у
новому двобої, цього разу в підводному помешканні, інше чудовисько – матір Ґренделя, яка
намагалась помститися за смерть сина. Осипаний нагородами та подяками, повертається Беовульф
до себе на батьківщину. Тут він здійснює нові звершення, а в наступному стає королем ґаутів та
успішно керує країною протягом п’ятдесяти років. Коли сплив цей термін, Беовульф б’ється з
розгніваним драконом, який спустошує околиці через замах на давні скарби, які він охороняє.
Беовульфові вдається перемогти й це чудовисько, але – ціною власного життя. Пісня закінчується
сценою урочистого спалення на поховальному вогнищі тіла героя та зведення кургану над його
рештками та здобутим ним скарбом.

Ці фантастичні звершення перенесено, одначе, з ірреального світу казки на історичний ґрунт й

відбуваються вони серед народів Північної Європи: в «Беовульфі» фігурують данці, шведи, ґаути[1],
згадуються інші племена, названо королів, які колись дійсно ними керували. Але це не стосується
головного героя поеми: сам Беовульф, вірогідно, не мав історичного прототипу. Оскільки в існування
велетнів та драконів тоді всі вірили безумовно, то поєднання подібних історій з оповіддю про війни
між народами та королями було доволі природнім. Цікаво, що англосаксонський епос ігнорує Англію
(це породило, між іншим, нині відкинуту теорію про скандинавське його походження). Але, можливо,
ця риса «Беовульфа» не виявиться настільки вже разючою, якщо мати на увазі, що й у інших творах
англосаксонської поезії ми зустрічаємо найрізноманітніші народи Європи й що з тим самим фактом
ми зіштовхуємося й у піснях «Старшої Едди», а почасти й у «Пісні про Нібелунґів».

В дусі теорій, які панували в науці у середині ХІХ століття, деякі тлумачі «Беовульфа» стверджували,
що поема виникла в результаті об’єднання різних пісень; було прийнято розподіляти її на чотири
частини: двобій з Ґренделем, двобій з його матір’ю, повернення Беовульфа на батьківщину, двобій з
драконом. Висловлювалася точка зору, що спочатку суто язичницька поема була частково
переробленою в християнському дусі, внаслідок чого в ній й виникло переплетіння двох
світосприйняттів. Потім більшість дослідників стало вважати, що перехід від усних пісень до
«книжкового епосу» не зводиться до простої їх фіксації; ці вчені розглядали «Беовульф» як єдиний
твір, «редактор» якого по-своєму об’єднав та переробив матеріал, який він мав у своєму
користуванні, виклавши традиційні сюжети більш розлого. Треба, одначе, визнати, що про процес
становлення «Беовульфа» нічого не відомо.

В епопеї багато фольклорних мотивів. На самому початкові згадується Скільд Скеванґ – «знайда».
Човен з малятком Скільдом прибило до берегів Данії, народ якої був на той час беззахисним через
відсутність короля; в майбутньому Скільд став керівником Данії та заснував династію. Після смерті
Скільда знову поклали на корабель й разом зі скарбами відіслали туди, звідки він прибув, - суто
казковий сюжет. Велетні, з якими б’ється Беовульф, подібні до велетнів скандинавської міфології, й
двобій з драконом – розповсюджена тема казки та міфу, в тому числі й північного. В юності Беовульф,
який, подорослішавши, набув силу тридцяти людей, був лінивим та не відрізнявся чеснотами, - чи не
нагадує це молодість інших героїв народних переказів, до прикладу – Іллі Муромця? Прихід героя за
власним бажанням на допомогу тим, хто зазнав лиха, сварка його з опонентом (обмін промовами
між Беовульфом та Унфертом), випробування звитяг героя (оповідь про змагання в плаванні
Беовульфа та Брекі), вручення йому магічної зброї (меч Грунтінґ), порушення героєм заборони
(Беовульф відбирає скарб у двобої з драконом, не знаючи, що над скарбом тяжіє закляття), помічник
у двобої героя з ворогом (Віґлав, який прийшов на допомогу Беовульфові в момент, коли той був
близьким до загибелі), три бої, які дає герой, до того ж кожен з наступних виявляється важчим (битви
Беовульфа з Ґренделем, з його матір’ю та з драконом), - все це є елементами чарівної казки. Епопея
зберігає багато слідів своєї передісторії, яка вкорінюється в народній творчості. Але трагічний фінал –
загибель Беовульфа, рівно як й історичне тло, на якому розгортаються його фантастичні звитяги,
відрізняють поему від казки – це ознаки героїчного епосу.

Представники «міфологічної школи» в літературознавстві минулого століття намагалися

розшифрувати цей епос таким чином: чудовиська втілюють бурі Північного моря; Беовульф – добре
божество, яке приборкує стихії; його мирне правління – благодатне літо, а його смерть – прихід зими.
Таким чином, в епосі символічно зображено контрасти природи, зростання та в’янення, підйом та
занепад, юність та старість. Інші вчені розуміли ці контрасти в етичному плані й бачили у
«Беовульфові» тему боротьби добра та зла. Символічному та алегоричному тлумаченню поеми не
відкидають й ті дослідники, які взагалі заперечують її епічний характер та вважають її твором клірика
або монаха, який знав та використовував ранньохристиянську літературу. Ці тлумачення в значній
мірі впираються у питання про те, чи виражено у «Беовульфові» «дух християнства», чи перед нами –
пам’ятка язичницької свідомості. Прибічники розуміння його як народного епосу, в якому живуть
вірування героїчної ери Великих переселень, звичайно ж, знаходили в ньому германське язичництво
й зводили до мінімуму значення церковного впливу. Навпаки, ті сучасні вчені, які зараховують поему
до розряду письмової літератури, переносять центр тяжіння на християнські мотиви; в язичництві ж
«Беовульфа» бачать не більше як стилізацію під старовину. В новітній критиці помітно тенденцію до
переміщення уваги з аналізу змісту поеми на вивчення її фактури та стилістики. В середині нашого
століття переважало заперечення зв’язку «Беовульфа» з епічною фольклорною традицією. Поза тим,
за останні роки низка спеціалістів схильна вважати поширеність в тексті поеми стереотипних висловів
та формул свідоцтвом її походження з усної творчості.

В науці не існує загальноприйнятої концепції, яка б достатньо задовільно пояснювала б «Беовульфа».

Поза тим, без тлумачення не обійтися. «Беовульф» є важким для сучасного читача, вихованого на
зовсім іншій літературі та схильного, нехай і поза волею, переносити й на давні пам’ятки уявлення, які
склалися при знайомстві з художніми творами нового часу.

В запалі наукових суперечок подекуди забувають: незалежно від того, яким шляхом виникла поема,
чи була вона складена з різних шматків чи ні, середньовічною аудиторією вона сприймалася як щось
цілісне. Це стосується й композиції «Беовульфа», й трактування в ньому релігії. Автор та його герої
часто згадують Господа Бога; в епопеї зустрічаються натяки на біблійні сюжети, очевидно, зрозумілі
тодішній «публіці»; язичництво явно засуджується. Разом з тим, «Беовульф» сповнений відсиланнями
до Долі, яка то виступає в якості знаряддя творця та є ідентичною до божественного Провидіння, то
фігурує як самостійна сила. Але віра в Долю обіймала центральне місце в дохристиянській ідеології
германських народів. Родова кровна помста, яку церква засуджувала, хоча часто мусила її терпіти, в
поемі прославляється й вважається обов’язковим боргом, а неможливість помсти розцінюється як
найбільше нещастя. Коротше кажучи, ідеологічна ситуація, яка змальовується в «Беовульфові», є
достатньо суперечливою. Але це суперечливість життя, а не проста неузгодженість між більш
ранньою та наступними редакціями поеми. Англосакси VII-VIII століть були християнами, але
християнська релігія в той час не те, щоб перевершила язичницький світогляд, але витіснила його з
офіційної сфери на друге місце у суспільній свідомості. Церкві вдалося знищити старі капища та
поклоніння язичницьким божкам, жертви їм, що ж стосується форм людської поведінки, то тут справа
була набагато складнішою. Мотиви, які рухають вчинками персонажів «Беовульфа», визначаються
далеко не християнськими ідеалами сумирності та покірності волі божій. «Що спільного між
Інґельдом та Христом?» - питав відомий церковний діяч Алкуін століттям після створення
«Беовульфа» й вимагав, аби монахи не відволікалися від молитви героїчними піснями. Інґельд
фігурує в низці творів; згадується він й у «Беовульфові». Алкуін усвідомлював несумісність ідеалів,
утілених в подібних персонажах героїчних переказів, з ідеалами, які сповідуються духівництвом.

Те, що релігійно-ідеологічний клімат, в якому виник «Беовульф», був не однозначним,

підтверджується й археологічною знахідкою в Саттон Гу (Східна Англія). Тут 1939 року було виявлено
поховання у човні знатної особи, яке датується серединою VII століття. Поховання було здійснено за
язичеським обрядом, разом з дорогоцінними речами (мірами, шоломами, кольчугами, кубками,
прапором, музичними інструментами), які могли знадобитися королеві в іншому світі.

Важко погодитися з тими дослідниками, яких розчаровує «банальність» сцен двобоїв героя з
чудовиськами. Ці сутички поставлено в центрі поеми цілком правомірно, - вони висловлюють
головний її зміст. Насправді, світ культури, радісний та багатокольоровий, уособлюється в
«Беовульфові» Георотом – чертогом, сяяння якого розповсюджується «на багато країн»; в його
бенкетній залі випивають та веселяться вождь та його поплічники, слухаючи пісні та перекази скопа –
дружинного співця та поета, який прославляє їх бойові діяння, рівно як й діяння пращурів; тут вождь
щедро обдаровує дружинників перснями, зброєю та іншими цінностями. Таке зведення
«серединного світу» (middangeard) до палацу короля (адже все інше в цьому світі оминули увагою)
пояснюється тим, що «Беовульф» - героїчний епос, який було складено, принаймні у відомій нам
формі, в дружинному середовищі.
Георотові, «Оленячій залі» (його крівлю прикрашено позолоченими рогами оленя) протистоять дикі,
таємничі та сповнені жаху скелі, пустки, болота та печери, в яких мешкають чудовиська. Контрастові
радості та страху відповідає в цьому протиставленні контраст світла та темряви. Бенкети та веселощі в
сяючій золотом залі відбуваються при світлі дня, - велетні виходять на пошуки кривавої здобичі під
прикриттям ночі. Ворожнеча Ґренделя та людей Георота – не одиничний епізод; це підкреслюється
не лише тим, що гігант безчинствував протягом дванадцяти зим, до того, як був переможений
Беовульфом, але й перш за все самим тлумаченням Ґренделя. Це не просто велетень, - в його образі
сумістилися (хоча, можливо, й не злилися в одне) різні втілення зла. Чудовисько германської
міфології, Ґрендель разом з тим й істота, яку поставлено поза спілкуванням з людьми, відкинутий,
вигнанець, «ворог», а за германськими віруваннями людина, яка заплямувала себе злочинами, які
тягнули за собою вигнання зі суспільства, - ніби втрачала людську подобу, ставала перевертнем,
ненависником людей. Спів поета та звуки арфи, які долинають з Георота, де бенкетує король з
дружиною, пробуджують в Ґренделі ярість. Але цього мало, - в поемі Ґренделя названо «нащадком
Каїна». На старі язичницькі вірування нашаровуються християнські уявлення. На Ґренделеві лежить
давнє прокляття, його названо «язичником» та засуджено до пекельних мук. Й разом із тим він й сам
є подібним до диявола. Формування ідеї середньовічного чорта в той час, коли створювався
«Беовульф», далеко не завершилося, й у не позбавленому протиріч тлумаченні Ґренделя ми
зустрічаємо цікавий проміжний момент цієї еволюції. Те, що в цьому «багатошаровому» розумінні
сил зла переплітаються язичницькі та християнські уявлення, не є випадковим. Адже й розуміння
бога-творця в «Беовульфові» є не менш своєрідним. В поемі, яка багаторазово згадує «володаря
світу», «могутнього бога», жодного разу не названо Спасителя Христа. В усвідомленні автора та його
аудиторії, вірогідно, не знаходить собі місця небо в богословському сенсі, який обіймав думки
середньовічних людей. Старозавітні компоненти нової релігії, зрозуміліші нещодавнім язичникам,
переважають над євангельським вченням про Сина Божого та посмертну відплату. Проте ми читаємо
в «Беовульфові» про «героя під небом», про людину, яка піклується не про порятунок душі, але про
ствердження в людській пам’яті своєї земної слави. Поема закінчується словами: з усіх земних вождів
Беовульф більше за усіх був щедрим, милосердним до своїх людей та спраглим до слави!

Спрага слави, здобичі та княжих нагород - от найвищі цінності для германського героя, як вони
змальовуються в епосі, це головні пружини його поведінки. “Хай славу, хто в змозі, // до смерти
виборе, – для воїна це // поза кругом життєвим найкращим буде.” (ст. 1387 наст.)[2]. Таким є кредо
Беовульфа. Коли він має завдати вирішального удару своєму супротивникові, він зосереджується на
думці про славу. “Так само чинити // мужеві слід, що слави тривалої // прагне, - життя свого у прі не
щадити!)” (ст. 1534 наст.). “Для чесного воїна // краще вмерти, ніж укритись ганьбою” (вірші 2890-
2891).

Не менше, аніж слави, воїни домагаються подарунків вождя. Нашийні кільця, браслети, вите або
пластинчасте золото постійно фігурують в епосі. Стійке визначення короля - “той, хто ламає гривні”
(дарували подекуди не цілий перстень, це було значне багатство, а його частини). Сучасного читача,
напевно, пригнітять та здадуться монотонними все відновлювані знову описи та переліки нагород та
скарбів. Але він може бути впевненим: середньовічну аудиторію оповіді про дарунки ані наскільки не
втомлювали й знаходили в ній живий відгук. Дружинники очікують на подарунки вождя перш за все
як на переконливі ознаки своїх звитяг та заслуг, тому вони їх демонструють та пишаються ними. Але в
ту еру у акт дарування вождем дорогоцінності вірній людині вкладали й глибший, сакральний сенс.
Як вже згадувалося, язичницька віра в долю зберігалася в період створення поеми. Доля
усвідомлювалася не як загальний фатум, а як індивідуальна доля окремої людини, її везіння, щастя; в
одних успіху більше, в інших менше. Могутній король, славний керманич - “найбагатша” на щастя
людина. Вже на початкові поеми ми знаходимо таку характеристику Гродґара: “Було тоді Гротґаром
розгромлено ворога, // даровано честь йому – й домочадці до нього // прислухались охоче…” (ст. 64
наст.). Існувала віра, що везіння вождя поширюється й на дружину. Нагороджуючи своїх воїнів
зброєю та коштовними предметами – матеріалізацією свого успіху, вождь міг передати їм частину
цього везіння. “Розкошуй у цій гривні й кошулі кольчужній // ужиток дай – благоденствуй, юначе, //
любий Беовульфе, з цим людським скарбом; // услав себе силою…” - каже королева Вальгтеов
Беовульфові (ст. 1216 наст.).

Але мотив золота як видимого, відчутного втілення успіху воїна в “Беовульфові” витісняється,
вочевидь під християнським впливом, новим його тлумаченням – як джерела нещасть. В цьому
зв’язку особливого інтересу набуває остання частина поеми – двобій героя з драконом. У помсту за
викрадення коштовності зі скарбу дракон, який охороняв давні скарби, нападає на поселення,
спалюючи та знищуючи країну оточення. Беовульф б’ється з драконом, але неважко переконатися,
що автор поеми не вбачає причини, яка спонукала героя не цю звитягу, в здійснених чудовиськом
злодіяннях. Ціль Беовульфа - відібрати в дракона скарб. Дракон сидів на скарбові три століття, але ще
раніше ці коштовності належали людям, й Беовульф бажає повернути їх роду людському. Вбивши
страшного ворога й сам отримавши фатальне поранення, герой висловлює передсмертне бажання:
побачити золото, яке він вирвав з кігтів його охоронця. Споглядання цих багатств приносить йому
глибоке задоволення. Але по тому відбувається дещо таке, що прямо суперечить словам Беовульфа
про те, що він завоював скарб для свого народу, а саме: на поховальне вогнище разом з тілом короля
його поплічники покладають й усі ці скарби та спалюють їх, а рештки ховають в кургані. Над скарбом
тяжіло давнє закляття, й він є даремним для людей; через це закляття, порушене через незнання,
Беовульф, вірогідно, й гине. Поема закінчується передбаченням бід, які впадуть на ґаутів після
загибелі їх короля.

Боротьба за славу й дорогоцінності, вірність вождеві, кривава помста як імператив поведінки,

залежність людини від пануючої в світі Долі та мужня зустріч з нею, трагічна загибель героя - все це
визначальні теми не одного лише “Беовульфа”, але й інших пам’яток германського епосу.

Скласти цитатну характеристику Беовульфа, Гренделя та його матері.

В образі Беовульфа концентруються якості всього племені. Сила Беовульфа є силою усіх геатів, про що
говориться у поемі у зв'язку з перемогою Беовульфа над Гренделем.Сам образ могутнього богатиря,
який уособлює силу і міць свого племені, позбавлений індивідуальних рис, але наділений
гіперболізованими перевагами, націленими на виконання головного завдання, що стоїть перед ним,
а саме, захисту племені (свого і дружнього) від чудовиська. Однією з головних функцій ідеалу
стародавнього героя є місія захисника і справедливого судді. Це має підтвердження у поемі.
Виконання цього завдання забезпечується сукупністю якостей, якими наділяється Беовульф: силою,
відвагою, вірністю своєму обов'язку і т.ін. Причому всі ці якості зведені у найвищий, недосяжний для
інших ступінь. Сила Беовульфа така, що "тридцять ратників переборов він однією рукою" . Беовульф,
також, відрізняється серед інших дружинників своїм зовнішнім виглядом, що підтверджує його
героїчну сутність. Невипадково датчанин, страж узбережжя, відразу звертає увагу на Беовульфа:"І я в
житті не простолюдин не бачив витязя в ошатній збруї, - сильніше і вище, кров благородна ніж ваш
соратник - видно по поставі!" Також Вульфгар, воїн Хродгара, який приймає гостей у Хеорота, з
першого ж погляду впевнений в тому, що Беовульф є прославленим воїном, відомим своєю силою і
військової доблестю. І зовнішність Беовульфа, і його сила, і його моральні якості, а саме, вірність
обов'язку, вірність королю і родичу гіперболізовані, ідеальні, що і створює між слухачами і
оповідачем певну дистанцію. беовульф героїчний епос твір. Беовульф - це відважний, сміливий, але,
в той же час, порядна герой, в чиїх достоїнства сумніватися немає приводу. Грендель ж, навпаки,
показаний як кровожерний монстр, який вбиває тільки заради власного задоволення і не відчуває
при цьому ні сумнівів, ні докорів сумління. Зміни ідеального героя не властиві - зміни в Беовульфа не
відбувається протягом всієї розповіді. Образ Беовульфа, як чесного і доброго правителя, показується
не крізь призму описів, а через просту констатацію цього факту. І цей недолік доказів його змін з
юності до того моменту, як він став королем, надає поемі навіть більшою серйозності. Зрілість
Беовульфа проявляється в той момент, коли замість того, щоб зайняти трон Хігелака, він допомагає
зробити це його синові, який є законним спадкоємцем. Його героїчний дух знову і знову піддається
випробуванням, але кожен раз він проходить їх з честю і гідністю. Навіть його смерть показує,
наскільки для Беовульфа благополуччя людей важливіше, ніж його особистий успіх і слава.
 В недолгом времени/сын престола,/наследник родился,/посланный Богом/ людям на радость/и в
утешение,/ ибо Он видел/их гибель и скорби/ в век безначалия,-/от Вседержителя вознаграждение,/
от Жизнеподателя благонаследие,/знатен был Беовульф. Наслідник престолу свого батька Скільда
Скевінга. С детства наследник/dобром и дарами/ дружбу дружины/должен стяжать,/дабы, когда
возмужает,/соратники стали с ним о бок,/верные долгу,/ если случится война,-/ибо мужу должно
достойным/делом в народе/ славу снискать!. З самого дитинства його доля була визначена. Він мав
стати войном, захисником своєї держави. И я ни в жизни/не видел витязя/ сильней и выше,/чем ваш
соратник -/ не простолюдин/в нарядной сбруе.-/ кровь благородная/видна по выправке! он был
сильнейшим среди могучих героев знатных, статный и гордый; и приказал он корабль надежный
готовить в плавание. От всей души я хотел бы Хродгару помочь советом, дабы избавить его от
бедствия, дабы вернулось благополучие в его державу. (кольчуга искрилась -сеть, искусно
сплетенная в кузнице). ибо воочию сами видели, как я из битвы шел, обагренный кровью пяти
гигантов поверженных; а также было, я бился ночью с морскими тварями, мстя, как должно,
подводной нечисти за гибель гаутов; так и над Гренделем свершить я надеюсь месть кровавую в
единоборстве. К тому же, зная, что это чудище,кичась могучестью, меча не носит, я так же - во славу
великого Хигелака, сородича нашего и покровителя! -я без меча, без щита широкого,на поединок
явлюсь без оружия. На самом же деле никто из смертных со мной не сравнился бы мощью на море,
выдержкой на океане. Пришлась по нраву кольцедарителю, седовласому старцу-воину,решимость
Беовульфа. Дал я клятву, когда с дружиной всходил на ладью,чтобы плыть за море: или избуду я
ваши беды,или сгину в тугих объятьях рук вражьих,- зарок мой крепок! -добуду победу, или
окончатся дни моей жизни в этом чертоге!" Кичится Грендель злочудищной силой,но я не слабей в
рукопашной схватке! Мне меч не нужен! - и так сокрушу я жизнь вражью. Не посчастливится мой щит
расщепить ему,- хотя и вправду злодей не немощен! - я пересилю в единоборстве, когда мы
сойдемся, отбросив железо, коль скоро он явится нынче ночью! он руку простер, вспороть намерясь
когтистой лапой грудь храбросердого, но тот, проворный, привстав на локте, кисть ему стиснул, и
понял грозный пастырь напастей, что на земле под небесным сводом еще не встречал он руки
человечьей сильней и тверже; душа содрогнулась,и сердце упало. да славится Беовульф под этим
небом! -нет другого от моря до моря на юг и на север земли срединной, кто бы сравнился с ним в
добродоблести, кто был бы достойней. тут воин гаутский стрелой из лука пресек на водах жизнь
пучеглазого - прямо в сердце вошло стрекало. Но тверд был духом и помнил о славе вершитель
подвигов, родич Хигелака: он прочь отбросил искуснокованый, наземь кинул клинок свой
бесценный, и сам, разгневанный, себе доверился, мощи рук своих. (Так врукопашную должно
воителю идти, дабы славу утяжать всевечную, не заботясь о жизни!)Не устрашился гаутский витязь:
схватил за плечи родитель Гренделя и, гневом кипящий, швырнул врагиню, тварь смертоносную.  Да!
молва о тебе в племенах человеческих   далеко разнесется, благороднейший друг мой Беовульф!
   Мудромыслием, доблестью ты стяжал теперь нашу дружбу и назван сыном; ты же в будущем
над народом твоим утвердишься (известно мне!) добродетелями,не как Херемод. Слово это вложил
в твое сердце сам всемудрый Бог, ибо разума большего в людях столь молодых не встречал я! Ты
крепок телом, сердцем праведен и в речах правдив! А еще по душе, милый Беовульф, мне твое
благомыслие, ибо ты учинил в наших землях мир и согласье в гаутах с данами,-и отныне меж нами
не бывать войне, и усобицы прежние, распри забудутся! То для Хродгара, о народе пекущегося,
было скорбью, горем великим; стал он жизнью твоей заклинать меня вновь подвигнуться на деяние
воинское: и для славы, и ради награды в хлябях ратовать. Там, на дне морском, отыскал я
злоизвестную вод владычицу. Таковым оказался сын Эггтеова, в битвах доблестный, в делах
добродетельный: он в медовых застольях не губил друзей, не имел на уме злых намерений,- воин,
взысканный промыслом Божьим и под небом сильнейший из сынов земли, незлобив был и кроток
сердцем. Прежде гауты презирали его и бесчестили, и на пиршествах обходил его вождь дружинный
своей благосклонностью, ибо слабым казался он и беспомощным, бесполезным в бою; но теперь он
за прежнее получил с лихвой воздаяние! Встал щитоносец в кольчуге, в шлеме, воин гордый, сил
преисполненный и добромужества, путь свой направил к серым утесам,- трус отступил бы! -но
вождь, победивший во многих схватках, где рати враждебные сшибались с грохотом, шел, и вскоре
увидел в скалах жерло. мольбы не услышал любимый конунг, а мы ведь просили не биться с
огненным холмохранителем - пускай довека змей дожидался бы в своем подземелье
мирокрушения. Но был вождь верен высокому долгу - стяжал сокровища, и страшную цену.

Гренделем звался пришелец мрачный, живший в болотах, скрывавшийся в топях, муж

злосчастливый, жалкий и страшный выходец края, в котором осели все великаны с начала времен,
с тех пор, как Создатель род их проклял. Тать кровожорный похитил тридцать мужей-воителей, и, с
громким хохотом и корчась мерзостно, вор в берлогу сволок добычу, радуясь запаху мяса и крови.
Господом проклятый шел Грендель искать поживы, крушить и тратить жизни людские. Враг
нечестивый, противный Богу, предавший смерти несметное множество землерожденных, теперь и
сам он изведал смертную немощь плоти, изнемогавший в руках благостойкого дружинника
Хигелакова; непримиримы они под небом. Грендель бегством в нору болотную упасся, гибнущий,в
берлогу смрадную бежал, предчуя смерть близкую. И скрылось чудище, оставив лапу ради спасенья
- плечо с предплечьем; ныне, однако, ничто проклятого спасти не может,не заживется в поганом
теле душа нечистая: теперь злочинный, отягченный грехами, бьется в оковах предсмертной муки;
он, тьмой порожденный, скоро узнает, какую кару ему уготовила Судьба-владычица!" на каждом
пальце огромной лапы воителя адского железный был коготь, острое жало мечеподобное; теперь
мы видим,-они говорили,- что даже лучший клинок на свете не смог бы сравниться с когтистой лапой
человекоубийцы.

Выла над сыном родитель Гренделя - женочудовище, жившее в море, в холодных водах, в мрачной
пучине. тварь зломрачная, решила кровью взыскать с виновных, отмстить за сына. На месть
возмездием она ответила, на бой полночный, в котором с Гренделем ты сквитался. эта зломыслая
кровью выместить смерть сыновнюю,-так полагает. пред ним предстала пучин волчица,
женочудовище.

Німецький героїчний епос. «Пісня про Нібелунгів». Історична основа та сюжетні коріння у давній
народній поезії

Протягом IX —X ст. відбулося відокремлення літератури від фольклору. У літературному процесі

закріпились жанри народної творчості: байки, шпрухи, епічні шванки (віршоване або прозове
оповідання з повчальним або комічним змістом). Помітний слід в історії німецької літератури
залишила епоха Оттонів (Х-- початок XI ст.) У цей період виникло чимало пам'яток латинською мовою,
частина яких створювалась під впливом давньоримської літератури. Разом з тим демократично
настроєні клірики виявляли інтерес і до народної творчості, письмово фіксували її пам'ятки.
Представником літератури так званого «Оттонівського Відродження» була монахиня Хросвіта (бл. 935
—бл. 980) —авторка латинських релігійних поем, дидактичних комедій для читання та хронік
(«Діяння Оттона»). її поема «Падіння та навернення Теофіла» — найдавніша версія про доктора
Фауста. До XII ст. в Німеччині відбуваються значні соціально-економічні зрушення, у країні зростає
роль лицарства, під впливом смаків якого мистецтво стає все більш мирським. Якщо раніше німецька
література мала переважно релігійний характер, то в XII ст. виникають нові напрями, жанри, теми»
сюжети світського характеру (німецькою мовою). Літературний процес стає різноманітним і яскравим
У XII—XIII ст, переживає розквіт поезія вагантів; під впливом Провансу та французької рицарської
культури успішно розвиваються німецька рицарська лірика (мінезанг) та рицарський роман. Нових
вершин досягає героїчний епос. Спадкоємцями дружинних скопів стають професійні співці —
шпільмани. Під впливом романомовних літератур алітераційний вірш, властивий ранньому
германському епосові, замінюється віршем з кінцевою римою (парними двовіршами або
складнішими формами типу «нібелунгової строфи») Мова поезії стає більш гнучкою і мелодійною. Ці
зміни започаткували шпільмани. На основі героїчної пісні з'являється розгорнута епічна поема-
епопея, головний жанр шпільманівського епосу. На відміну від "шансон де жест", німецькі поеми не
співаються — вони призначені для читання з рукопису.
Зразками героїчного епосу цього періоду є поеми «Пісня про Нібелунгів» і «Гудруна», цикл поем про
Дітріха Бернського. Німецький епос ХЇІ--ХШ ст. сюжетно пов'язаний зі старовинними героїчними
піснями епохи великого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність,
особливо придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями,
вишуканою мовою, німецькому класичному героїчному епосі сувора германська давнина з її
варварськими уявленнями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю
феодальнорицарської Німеччини XII—XIII ст. "Пісня про Нібелунгів", Найвизначнішою пам'яткою
німецького середньовічного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що повністю склалася близько 1200 р.
«Пісня про Нібелунгів» дійшла до нас у 10 рукописах (XIII-XVI ст.) Та багатьох уривках. У новий час
вона стала відома з середини XVIII століття, у 1757 році Бодмер видав останню частину епосу разом з
так званої «Скаргою» - невеликий ліричної поемою, написаною двустишиями і розповідає, як Етцель,
Дітріх з Гильдебрандом, сім'я і люди Рюдігера оплакували полеглих. У 1782 році К.Г. Мюллер видав
повний текст «Пісні про Нібелунгів», але без жодної спроби до наукового критиці і розбору. З початку
XIX століття з'являються характеристики і розбори поеми; один з перекладачів її, ф. д. Гаген, вже в
1810 році прагне дати критичне її видання з різночитаннями. Історична основа, на якій базується
розповідь - це загибель бургундського королівства у 437 році і смерть гуннської короля Етцеля в 453
році. Кожна епоха в житті людства по-своєму відображає історію, у «Пісні про Нібелунгів» історія
держав нерозривно пов'язана з історією правлячих ними королів; розповідь ведеться неспішно; воно
насичене описами багатого зброї, одягу, дарів; лицарських поєдинків і пишних бенкетів, що
характерно для епохи Хрестових походів. «Пісня про Нібелунгів» складається з 39 глав - авентюре,
написана так званої «нібелунговой строфою», що складається з чотирьох довгих віршів з парними
римами. Багато дослідників вважають, що місцем створення поеми була Австрія, оскільки опису
придунайських земель в епосі більш мальовничі, конкретні і детальні, ніж описи інших частин Європи.

У сюжетній основі «Пісні про Нібелунгів» лежать героїчні сказання про Сігурда (Зигфриде) і войовниці
Брюнхільд (Брунгільда), а також висхідна до V століття історична традиція про державу Аттіли (Етцель
в епосі) і загибелі Бургундського королівства. Ці сюжети відомі з пісень «Старшої Едди», прозової
«Саги про Вельсунгах», але скандинавська і німецька епічна традиції дають різні варіанти викладу
легендарних подій. Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему
надруковано 1757 р. у добу Просвітительства, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної
старовини. «Пісня» виникла, мабуть, у Південно-Східній Німеччині — саме там, у придунайських
землях (Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх героїчних пісень у
поеми. Географія твору (зокрема, подорож Крімхільди в країну гуннів) збігається з географією цих
земель. Очевидно, автор добре знав їхні міста, дороги, ріки тощо. Питання про авторство поеми
викликало чимало суперечок. Більшість дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не
клірик або лицарі). Безумовно, це була людина поетично обдарована і глибоко обізнана з епосом,
світською та духовною літературою свого часу, зокрема з мінезангом, в також придворними звичаями
та побутом.

"Пісня про Нібелунгів" складається з 39 пісень-авантюр. Шпільман починає свою розповідь з

прославлення краси Крімхільди — молодої дівчини, що живе у Вомрсі, столиці Бургундії, під опікою
трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав
її і мріяв одружитися з нею. Старший браг Гунтер згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя
за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед
женихами тяжкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її у богатирських
змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. Він добровільно назвався його
васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку.
Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну
ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди. він
приборкав непокірну наречену, зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і
недоторканою передав її чоловікові, У знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з
молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через десять років Крімхільда з чоловіком приїздить у
Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'ясовується роль Зігфріда у
сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе вірного васала бургундських королів Хагена, і він,
змовившись з королевою, вбивас Зігфріда. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген,
стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів
Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів — запоруку влади та могутності — і таємно кидає їх у води
Рейну. На цьому закінчується перша частина. У другій частині йдеться про те, як через 13 років за
наполяганням рідних (із думкою про помсту) Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля,
правителя гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібьлунгів не
дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з
дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею
гунни нападають на гостей. У залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава
різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій,
бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках
гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує
вбити Гунтера, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебранд, котрий бачив на своєму
віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крімхільди і вбиває її, Сивин Етцель оплакує
смерть дружини та сина. Так гине рід бургундських, королів. На захист короля гуннів стає сам Дітріх
Бернський, який разом із вірним Хільдебрандом завжди виступає в епосі як носій правди і
справедливості, "Пісня про Нібелунгів" пробудила великий інтерес у науково-літературних комах і
сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на
основі двох старовинних героїчних пісень: 1) про Брюнхільду (сватовство Гунтера і смерть Зігфріда); 2)
про загибель буріундів. Виявлено також сюжетну спільність «Пісні» із скандінавськими пам'ятками
(«Старшою Еддою», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсуннів» та ін.). Отже, спільні сюжетні корені
сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок
(юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змагання наречених з Брюнхільдою тощо). Походження слова
«Нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel — туман, звідки «Нібелунги» —
діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя
Зігфріда; у другій- - Нібелунгами вже називають бургундів.- Попри всю різноманітність джерел, які міг
знати і використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням Існуючих сюжетів. Невідомий нам
поет заново переосмислив цей епічний матеріал і створив новий сюжетно багатогранний і
високохудожній твір вже в категоріях сучасної йому ідеології феодально-лицарського суспільства. У
цій останній редакції німецька поема набуває ознак і рицарського роману. «Пісня про Нібелунгів»
вдана чається сюжетною різноманітністю. Сива давнина, казкові мотиви та пишний придворно-
лицарський побут XII—ХIIІ ст. виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади
про події великого переселення народів, далекі мандри, переходи, криваві битви. берігся з ній і
суворий трагічний дух давніх германських сказань. Так, у германському епосі варварських часів чільне
місце посідають мотиви помсти, родової й особистої честі. Але в першій частині сувору давнину часто
підмінюють описами пишного придворного життя — бенкети, королівські полювання, турніри,
куртуазне оспівування дам, кохання, жіночої вроди тощо. Вормський двір — феодальна резиденція
XII—XIII ст., а не історична ставка бургундських королів V ст. Це результат впливу рицарської
літератури на героїчний епос. Подібні тенденції спостерігаються й у східних літературах, наприклад:
поема Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкірі», арабський епос про подвиги Антари і т. ін. Важливу
роль у розгортанні майже всього сюжету відіграє сварка між Брюнхільдою та Крімхільдою. В поемі
причина сварки має соціальний підтекст: Брюнхільда не визнає Крімхільду рівнею (вона вважає, що
Зігфрід — васал її чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання
Гунтера. Горда Брюнхільда жорстоко мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й
розпочинає страшну низку злодіянь, жертвами яких стають тисячі людей. Слід підкреслити, що
скандінавський варіант причин цієї сварки більш переконливий: Брюнхільда ще до одруження
любила Сигурда (Зігфріда); забута дам, вона продовжує самовіддано кохати; зсідси — її
роздратованість і жадоба гомсти. Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якою автор
захоплюється впродовж майже всієї поеми. Замолоду — це вродлива і горда дівчина. За звичаями
того чау, вона довіряє свою долю старшому братові. Згодом Крімхільда — ніжна дружина, яка
пишається чоловіком-героєм. Після загибелі Зігфріда — це невтішна вдова; й нарешті, розлючена
дияволиця, котру жадоба помете та скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів. Породженням
германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських королів. За поняттями
того часу, Хагена не можна вважать просто підступним, холодним вбивцею. Згідно з варварським і
феодальним кодексом, перша заповідь васала — самовіддана служба сюзерену, заради неї Хаген
готовий і на злочин, і на смерть. Хаген в поемі є носієм давньогерманських уявлень: він знає сво ю
долю і знає, що спіткає бургундів у майбутньому. Могутній, похмурий, без і сумнівів іде він назустріч
майбутньому, приймаючи все: як належне і неминуче. Звідси його зловісне самоуправство і
безжалісне зухвальство у ставленя до Крімхільди. Автор (під впливом придворно-лицарських звичаїв)
намагається дещо облагородити вірного васала і подекуди прикрити його нелюдськість куртуазною
ввічливістю, але це не зовсім вдається йому. На пишному фоні придворного буття в «Пісні» діють
герої ще з варварським складом душі. Заради честі» і золота з холодною безстрашністю вони
здійснюють негідні вчинки, нехтуючи законами кревності, гостинності, не шкодуючи родичів та дітей.
Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген, Брюнхільда,
протиставлений образ народного героя — Зігфріда, який став жертвою зради. До його загибелі
причетні не тільки Хаген і Брюнхільда, а й колишній друг Гунтер, котрий під впливом дружини
потурає вбивству. Улюблений народний герой — не історична особа, це героїзований казковий
персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній свідомості здавна пов'язане уявлення про нездоланну
богатирську силу, свободу, радість і красу життя. Безстрашно, з юнацьким запалом вступає він у бій з
драконом, здобуває скарби Нібелунгів, пробуджує «сплячу красуню...» В поемі показана його мужня
зрілість, мирне царювання і щасливе подружнє життя. Його вірність друзям, глибина почуттів до
Крімхільди, прямота й великодушність вносять у поему віру у непереможність добрй, правди і
справедливості. Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-
лицарського середовища XII—XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята лицарів: бенкети,
полювання, змагання та інші розваги. Чимало уваги в ній приділено лицарському поняттю честі,
подружньої любові та вірності. Багатогранна і стильова палітра поеми. Гумор, легка іронія v розповіді
про сватання Гунтера та шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, приреченість у лінії
Зігфріда; похмура суворість в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в
описі картин розкішного придворного побуту. «Автор «Пісні про Нібелунгів» бачить світ барвистим і
яскравим, все описуване ним постає перед нами об'ємним і живим, і одним із засобів, за допомогою
яких псетові вдається досягнути ефекту присутності», є те, що він щедро ділиться з нами зоровими
враженнями. Коштовне каміння, гаряче золото, сяючі на сонці шлеми і панцирі, розкішні кольорові
шати, бойові штандарти — ніщо не проходить повз його увагу. Принцип «роботи фарбами» нашого
поеті аналогічний практиці книжкових мініатюристів. Він не зміщує різні тони, а застосовує їх в
«чистому вигляді. Улюблені його кольори — золотий, червоний синій. "Пісня про Нібелунгів" суттєво
відрізняється від поем французького та іспанського героїчного епосу, В ній нема ні високого
патріотичного пафос; французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської
пам'ятки. Головне в «Пісні про Нібелунгів» - - мотив помсти, криваві чвари між родичами,
пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основ поеми лежать пісні, що
виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тем, героїчного індивідуального подвигу
розвивалась на родовому та сімейному тлі.

На відміну від німецької «Пісні», старофранцузький, Іспанський, український сербський епоси

розвивалися в умовах усталеної державності; в епосі цих народів провідною є гема об'єднання та
захисту батьківщини і народу від зовнішньою ворога. Початок наукового вивчення «Пісні» поклали
романтики. Інтерес учених до історії твору сприяв винекненню загальних теорій про походження
народного героїчного enocy. З кінця XVII і ст. накопичено чимало суперечливих висновків. На початку
Лахман і його послідовники вважали, то німецька епопея поєдання анонімних народних пісень,
росташованих в певному фабульному порядку (теорія редакційного зведення аб «чоток»). А не ця
концепця (як і аналогічна теорія Г. Паріса у Франції) виявилась неспроможною. На сучасному етапі
прийнята в основному концепція швейцарського вченого А. Хойслера. Після глибокого і всебічного
вивчення епічного матеріалу, що міг передувати виникненню «Пісні», він довів: в основі поеми
лежать дві короткі епічні пісні (про це вже йшлося) На душу Хойслера, поемя-епопеї —результат
багатовікового поетапного творчого переродження і трансформації пісні. результат її стилістичного
«розбухання» за рахунок сюжетного ускладнення (збільшення кількості сцен, епізодів, картин,
дійових осіб, поглиблення психологічного трактування тошо) .Таким чином,текст «Пісні» є
завершенням тривалого розвитку і складної сюжетної і жанрової трансформації германського
героїчного епосу В епоху романтизму «Пісня про Нібелунгів» набула великої популярності і за
межами Німеччини, Під впливом її створено ряд творів у літературі та мистецтві. Всесвітньо відомою
е музична тетралогія Вагнера «Перстень Нібелунга» (середина XIX ст.). До теми Нібелунгів звертались
також драматурги — Ібсен, Геббель.
Текст «Пісні про Нібелунгів» витікає з самого початку XIII століття. До цього часу відносяться і
найбільш ранні зі збережених її рукописів (всього збереглося понад три десятки списків пісні, що
датуються XIII - XVI ст.). Рукописи розрізняються між собою більш-менш суттєвими особливостями.
Дослідники рукописів довгий час не залишали спроб реконструювати на їх підставі нібито існуючий
«первісний авторський текст» поеми. Однак німецьким філологом Г. Бракертом (1963) була висунута
інша точка зору, яка завоювала визнання частини фахівців: різні варіанти пісні не є відгалужень від
єдиного початкового «стволи» твори, внаслідок чого і сама реконструкція «пратекста» є утопія. Ці
варіанти щодо самостійні - в тому сенсі, що відображають живу і рухливу епічну традіцію.Автор «Пісні
про Нібелунгів», тобто поет, який об'єднав існували до нього поетичні твори та перекази і, по-своєму
переробивши їх, надав їм остаточну художню форму і структуру, невідомий. Те, що в строфі 2233 він
називає себе «писар», можливо, в якійсь мірі відображає ступінь його творчої самосвідомості:
самостійного автора, вільно розпоряджається матеріалом, він в собі не бачить, свій поетичний труд
він уявляє собі скоріше як фіксацію існуючою традицією . Але якщо таке і було його самовідчуття (і,
мабуть, ставлення до нього його сучасників), то насправді «Пісня про Нібелунгів», що вийшла з-під
пера невідомого поета, і за змістом і з формального боку істотно відрізняється від інших версій цього
ж преданія. Есть підстави вважати, що складена епопея близько 1200 року (див. прим. до строфам 10
і 1 295) і що місце її виникнення слід шукати на Дунаї, в районі між Пассау і Віднем: географія
тодішньої Австрії та прилеглих до ній областей відома автору незрівнянно краще, ніж інші частини
Європи (див. авентюре XXI слід, і прим. до строфі 1302). У науці висловлювалися різні припущення
щодо особистості автора. Одні вчені вважали його Шпільманн, бродячим співаком, «гравець», інші
схилялися до думки, що він - духовна особа (може бути, на службі єпископа Пассауского), треті - що
він був освіченою лицарем невисокого роду. Чи ж: Сага про Нібелунгів складається з двох частин: з
одного боку, міфічна історія Зігфріда; з іншого, історія реальних бургундцев. Неможливо сказати коли
і як виник міф про Зигфриде: його коріння сягає в незапам'ятні часи предків германців. Друга частина
саги заснована на історичній події: розгром бургундського королівства гунами в 437 році. Природно,
подібне знищення цілого народу залишає живий слід в пам'яті сучасників. Незабаром історичний
факт став обростати легендами; з невідомих причин ця історія зниклих бургундцев об'єдналася
згодом з історією Зігфріда. Ця об'єднана сага про Зигфриде і бургундців стала надбанням всіх
німецьких народів, була перенесена ними на різні землі, і там вже кожен народ додав щось своє до
цієї саги. У ісландської "Едді" (найраніший відомий варіант якої сходить до дев'ятого століття)
збереглася одна з перших версій, створених північними народами. Знаменитий же німецький епос,
"Пісня про Нібелунгів", сходить лише до 13 століття. Ці дві версії, північна і німецька, хоч і відбулися з
одного джерела, але за століття, що минули між їх початком і часом, коли вони були записані, вони
стали двома різними історіями: характери героїв і мотиви, за якими вони діють, різняться; кожна
версія по-різному трактує події.

Скласти цитатну характеристику Зігфріда, Гунттера, Брюнхільди, Крімхільди.

Кримхільда – головна героїня “Пісні про Нібелунги”, саме її доля надає цілісність епічному оповіді.
Образ До. зазнає пр инаймні розвитку подій істотну еволюцію. Спочатку всі вчинки До. носять
нормативний характер і ґрунтуються на збігу бажаного та дійсного. Потім у поведінці К. несподівано
проявляється якість цілком конкретна, реальна, властива аж ніяк не ідеальним натурам. К.
марнославна, і саме вона першою задирає Брюнхільду. Суперечка про те, чий чоловік більш могутній
володар, наводить до непередбачуваних наслідків. З безглуздого приводу (небажання поступитися
дорогою при вході до церкви) розростається грандіозна сварка, вина за яку, безсумнівно, лежить на
К. Проте слухач чи читач невдовзі приймає її сторону, оскільки дружина Зігфріда стає його вдовою.

Трагічна вина К. не так у тому, що вона затіяла сварку, як у тому, що вона мимоволі видала вбивці
вразливе місце свого чоловіка. Всі наступні десятиліття К. нестиме почуття провини, від якого, як їй
здається, її звільнить тільки помста. К. величав у своїй скорботі за Зігфрідом. У цей час відбувається
роздвоєння образу. Зовні К. підкорена долі та своїм братам. Вона залишається доживати свій вік у них
у Вормсі, не пориваючи кровних зв'язків. Внутрішньо ж вона спалюється однією пристрастю, прагнучи
будь-що-будь помститися своїм родичам за смерть чоловіка. Втративши чоловіка, К. позбавляється і
скарбу Нібелунгів, що стає ще однією спонукальною причиною помсти. Образою пам'яті Зігфріда і те,
що вбивця привласнив його обладунки. Якщо сварка з Брюнхільдою була наслідком надмірної
гордині К., то, задумуючи помста Хагену і Гунтеру, вона чинить як глибоко ображена жінка.
Крімхільда. За тих далеких часів жила собі в Бургундії дівчина. Вона була така гарна, що кращої годі
було й шукати в країні. А до того ще й доброчесна, шляхетна на вдачу. Молоді лицарі мріяли взяти її
собі за дружину, а всі дівчата заздрили їй. Я горда і щаслива, що живу з чоловіком, який завжди ладен
захищати мій рід. А може, мені пощастить відомстити за вас, любий мій Зігфриде? Може, я, безутішна
жінка, ще раз стану могутньою, повеліватиму лицарями й каратиму своїх ворогів? Дівчина хотіла
спитати його тільки про те, що вогнем палило у її грудях: чи живий Зігфрід? Проте добропристойність
не дозволяла їй спитати прямо і заспокоїти своє серце. Вона найшляхетніша з усіх королев. Крімгільда
- християнка, а я поганин і хреститися не збираюся, бо дав таку клятву! Вона була пишно вбрана,
трималася граціозно. Четверо князів несли шлейф її блакитної, гаптованої золотом сукні. Крімгільда,
підперезана широким поясом із перлами, йшла повільно, а спідниця її погойдувалася, мов дзвін. її
шовкові шати були всіяні самоцвітами, наче небо зорями. Але ясніші за все були її очі. Обличчя її
цвіло, мов квітка. В кожного, хто її бачив, ураз минала печаль, а сумне обличчя ставало ясним і
радісним. Зігфрід і Крімгільда так полюбилися, що стали мовби єдиною істотою. Добре поміркуйте,-
сердито відповіла Крімгільда.- Хіба мій брат міг би так принизити мене, віддавши за васала? Чи могло
б статися таке лихо? Прошу вас, Брюнгільдо, в ім'я нашої дружби, більше цього не говорити!
Крімгільда аж підскочила. Від гніву її обличчя спаленіло. Я горда і щаслива, що живу з чоловіком,
який завжди ладен захищати мій рід. Крімгільда закричала:- То Зігфрід! Це Брюнгільда придумала, а
Гаген убив! У неї ротом пішла кров, і вона зомліла. Роздайте всі коштовності добрим людям. Візьміть
також усі прибутки від орендованих земель і витратьте їх на похорон. Хто піде з нами на похорон,
того треба щедро обдарувати. А Крімгільда поринула у свою скорботу. У неї забрали все - чоловіка і
скарб; розійшлися також її воїни. Залишилися тільки спогади та надія на помсту. Так прожила
Крімгільда аж тринадцять років, сумуючи, плачучи й проклинаючи долю. Крімгільда зустріла гостей у
жалобі. Жінки з її почту повбиралися в пишні шати. Однак Крімгільда і в жалобному одязі
затьмарювала їх. Все, що в неї було, Крімгільда роздарувала. Всі інші теж роздарували, що мали. І
золото пливло по місту, мов червона кров по жилах. . Крімгільда намагалася робити все так, як свого
часу Гельха, що й досі жила у серцях усіх людей. Та вона перевершила небіжчицю шляхетною вдачею
і щирим серцем. Я не знаю пощади, брате,- відповіла Крімгільда.- Мене ви пощадили? Тепер маєте
розплатитися за Гагенів злочин! Досить розмов! Підпалюйте залу! Нікого не випускайте на волю!
Крімгільда злорадно сміялася. Крімгільда завила від люті. Вона знов наказала носити у двір щитами
золото. Сама, мов та наймичка, важко дихаючи, тягала щити з золотом, обіцяючи віддати його і все
своє багатство тому, хто вб'є Гагена. Між купами золота зміїлися проходи. Крімгільда бігала в тих
проходах і кричала

Образ Зіґфріда – втілення лицарської доблесті та честі. Всі подвиги його безкорисливі, він служить
королевичу Гунтеру не тільки через бажання отримати за дружину Кримхільду, він рухає васальною
відданістю своєму сюзерену, в якому бачить сенс життя воїна, лицаря. В образі Зігфріда риси
ідеального героя-лицаря поєднуються з гіперболізованими рисами казкового героя-богатиря:
незвичайна фізична міць (“сім сотень нібелунгів він винищив у бою”, з тисячею бійців розгромив 40-
тисячне військо саксів і датчан) та спритність копій, у киданні каменів він був будь-яких суперників
спритніше і сильніше”). Якось, перемігши у сутичці дракона, Зігфрід викупався в крові чудовиська і
став невразливим для стріл та копій. Однак на тілі його залишилося одне вразливе місце – між
лопатками, де під час купання в крові дракона причепився липовий лист. Про "ахіллесову п'яту"
Зігфріда знає його дружина Кримхільда, вона ж мимоволі видає секрет лиходію Хагену, який у
прагненні помститися за ображену Брюнхільду потрапляє списом Зігфріду між лопаток і вбиває його.
Славний герой похований у Вормсі, та його загибель від руки зрадника веде до смерті всіх нібелунгів.
Зигфрід — трагічний герой «Пісні про Нібелунгів». Королевич з Нижнього Рейну, син нідерландського
короля Зигмунда та королеви Сіґлінд, переможець Нібелунгів, який заволодів їх скарбом — золотом
Рейну, наділений усіма рисами ідеального епічного героя. Він є благородним, хоробрим, поштивим.
Обов'язок та честь для нього є вищими від усього. У «Пісні…» неодноразово підкреслюється його
незвичайна привабливість та фізична міць. Зігфрид. Він був іще молодий, але його вже добре знали у
всіх християнських країнах. Це тому, що Зігфрид вистояв у найнебезпечніших пригодах. Усі жінки були
зачаровані ним. Найкращі лицарі змагалися, щоб навчати його своєї справи, а найзавзятіші молодики
з усіх усюди ішли до нього в почет: адже він по праву був окрасою королівства і всього лицарства. А
Зігфрид роздаровував висвяченим у лицарі юнакам маєтки та землі з такою легкістю, ніби це були
трісочки потрощеного списа чи щита. Але Зігфрид не був честолюбний. Він хотів боротися тільки
проти несправедливості й проти лиходійства. . Це так, але я теж хоробрий, і вже сьогодні, мабуть,
корона мені до лиця. Ось чому я хочу випробувати вашу мужність і позмагатися з вами за Бургундію.
Аж тут Зігфрид згадав, що прибув сюди для того, аби завоювати Крімгільдину любов, і вже сам не
розумів, що за буйна зухвалість пробилась крізь його лицарську чесність. — Зваж, шляхетний
Зігфриде, найхоробріший і найсміливіший з усіх лицарів,— знову звернувся до нього Гернот. Я охоче
допоможу вам. Я вже раз покарав Ліудегера і Ліудегаста. Дозвольте мені вдруге зробити те ж саме.
Він дуже відчайдушний і полюбляє пригоди, а тому необережний. Тільки почали полювати, а Зігфрид
уже повалив молодого дужого вепра. Сьогодні це був перший ловецький трофей. Потім навісним
ударом Зігфрид убив могутнього лева, далі лося, зубра, тоді чотирьох турів. Після них здолав лютого
звіра — шельха. Тепер такий звір ніде не водиться. Зігфрид скрутив ведмедя і прив'язав до сідла.
Вона ухопила меч і відрубала Гагенові голову. Вона кричала, мов звір, просила допомоги у Етцеля.

Гунтер – бургундский король, старший из братьев-соправителей. На протяжении событий поэмы

образ Гунтера эволюционирует. Вначале Гунтер предстает перед читателем как могущественный и
мудрый правитель, заботящийся о благе своих подданных, недаром ему верой и правдой служит
славный Зигфрид. Однако многие подвиги Гунтера, например, победа в обоих поединках с
Брюнхильдой – заслуга не его, а Зигфрида. Когда его супруга, желая отомстить, призывает Хагена
убить Зигфрида, Гунтер попросту умывает руки, так как не хочет, чтобы подданные узнали, кто на
самом деле победил Брюнхильду. Так Гунтер разбивает семейное счастье сестры. После гибели Зиг-
фрида Гунтер становится марионеткой в руках могущественного Хагена, три года спустя он является к
Кримхильду и отнимает у нее клад нибелунгов, чтобы самому именоваться нибелунгом, но это
оказывается роковым шагом навстречу гибели. Гунтер. Це їх дуже занепокоїло, бо вони знали
пихатість короля Гунтера. Дякую за вашу вірність, шляхетний Зігфриде! Ніхто мені не близький так, як
ви! Ганьба вам на віки вічні. Ви не лицарі, ви підлі вбивці. Швидкою ходою король вийшов у двір,
зустрів їх дуже привітно й ласкаво. Переможені попадали перед ним на коліна, просячи
милосердного з ними обходження. Король Гунтер, шануючи звичаї, був милостивий зі своїми
супротивниками. До змагань усе було готове. Брюнгільда закасала рукава. Потім легко підняла щит і
спис. Гунтер затремтів. . Та враз він відчув, що хтось невидимий ухопив його за плече. Король
злякався так, що ледь не крикнув. Гунтер спробував підняти камінь, але подужав тільки поворухнути
ним. Тоді Зігфрід підняв камінь і кинув його, а король Гунтер удав, ніби кидає. Гунтер дозволив йому
покарати Брюнгільду: побити, навіть збавити віку. Люба сестро, Зігфрідова загибель завдала мені
щирого жалю! Не думав я і не гадав, що хтось заподіє йому смерть. Вона моя сестра,- відповів король
Гунтер.- Ідеться про її щастя! Мене бере щирий жаль, коли я щодня бачу її сумною і від ранку до ночі
чую її плач! Дітріх побоювався, що незв'язаний Гунтер може всіх перебити, так хоробро він
боронився. Король Гунтер, шануючи звичаї, був милостивий зі своїми супротивниками. Найбільше
уваги король приділив своїм воїнам. . Проте й така увага здавалася королю Гунтерові недостатньою
для належного вшанування переможців. І він надумав влаштувати велике свято. Там король Гунтер
попрощався із своєю дружиною. Вона була йому така ж дорога, як власне життя.
Брюнгільда. Казкові речі розповідали про ту дівчину. То була королева. Вона нібито не тільки
надзвичайно вродлива, а й дуже сильна. Казали, що той, хто надумав її посватати, повинен перемогти
її у киданні списа, штовханні каменя і стрибках у довжину. А хто бодай у чомусь програє, тому не
минути загибелі. Чимало хоробрих юнаків намагалося перемогти Брюнгільду,- так її звали,- але з того
нічого не вийшло. Всі вони загинули. Нічого доброго з того не вийде. Брюнгільда така сильна, що вам
її не здолати! Прирейнські луки роїлися радісними людьми у барвистому вбранні, рицарями та
озброєними вершниками, які посходилися звідусіль, щоб побачити королеву з далекої Ісландії і
скласти шану королю Гунтерові за те, що він переміг її, таку сильну й горду, і привіз у Вормс. Пишність
її шовкового вбрання і блиск намиста немов змагалися між собою, а її волосся було осяйніше за
золото. Коли він спробував обійняти Брюн-гільду, вона відштовхнула його і зажадала, щоб він звірив
їй Зігфрі-дову таємницю. Але Гунтер не схотів розказувати, а спробував іще раз обійняти Брюнгільду.
Це вкрай її розгнівало. Вона зв'язала [52] короля поясом, яким завжди була підперезана, і повісила на
цвях, забитий у стіні, а сама, роздягнувшись, лягла на ложе. Горда Від люті Брюнгільда стала червона,
мов варений рак. - Ви стали пихаті! - вигукнула вона.- Ми з'ясуємо, хто тут перший! Аж ось вийшла
Брюнгільда. Четверо витязів несли її щит. Він був із щирого золота, оздоблений смарагдом. Ці
четверо були найсильніші чоловіки в Ізенштайні, але й вони ледве тягли щит. Тій, яку ви збираєтеся
пошлюбити, годилось би бути дружиною диявола. Брюнгільда закасала рукава. Потім легко підняла
щит і спис. Королева, розлючена, пожбурила камінь із страшною силою і сама стрибнула вслід за
ним. Камінь пролетів дванадцять сажнів, а королева стрибнула ще далі. А Крімгільді скажіть, що я
дуже прошу влаштувати особливо приязну зустріч Брюнгільді, щоб, бува, чимось не зачепити її
гордість. Ця чортиця так стиснула мене, що аж кров бризнула з-під нігтів,- прошепотів Зігфрід.- Без
плаща-невидимки я ніколи не приборкав би її, бо вона сильна, як дванадцятеро чоловіків. Королева
дуже сумує, бо їй болить, що її називають не інакше як чужоземкою.

Порівняльна характеристика «Беовульфа» та «Пісні про Нібелунгів».

Спільне: це зразки героїчного епосу, в основу сюжетів лягли міфи, які поєдналися з подіями
середньовіччя, центральним персонажем є богатир з неймовірною силою, діляться на 2 частини.

Відміне: Беовульф: міфологія поєднується з християнством, є натяки на білійні сюжети, сюжет більш
фантастичний зображені казкові велетні, дракон, сюжет побудований навколо подвигів Беовульфа

Нібелунги: сюжет обертається навколо королівських сімей, розповідається про їхні стосунки та чвари,
у пісні поєднуються елементи давнього фолькльору та високого середньовіччя, має порушення
структури фабули, відчувається вплив лицарської культури