1. Мандрівні дяки: суспільна та літературна зумовленість творчості.

Жанрова специфіка творів: пародії;

вірші-орації; вірші-травестії.
Вихованців та учнів давніх навчальних закладів в Україні XVI—XVIII ст. називали школярами або спудеями. У школах
(колегіумах, академіях) збиралися цікаві і колоритні постаті.
Були вони вихідцями здебільшого з демократичного середовища, коштів на навчання майже не мали, тому, вирушаючи
на канікули, розбрідалися по селах, наймалися на тимчасову роботу, щоб прохарчуватися і заплатити за науку в школі.
Деякі спудеї покидали навчання на рік-два і мандрували в пошуках роботи. Заробивши грошей, знову поверталися за
парти. Тому в народі їх називали мандрівними дяками. Попри своє становище, це були веселі і дотепні, сповнені
оптимізму люди. Більшість мандрівних дяків — філософи і поети, котрі намагалися важку шкільну науку пристосувати
до народного розуміння, пов’язуючи тодішню книжність із живою творчістю народу.
Найціннішим здобутком творчості мандрівних дяків є орації та травестії. Пародії і травестії мандр. Студентів
відзначалися колоритними ситуаціями, в них було багато іронії, жарту, сміху. Основним об’єктом їхньої творчості були
епізоди релігійної історії, зокрема різдвяної і великодньої. Опрацьовуючи ці теми, студенти йшли шляхом своєрідного
художнього прийому – зводили релігійні сюжети до рівня звичайних, вносячи в них побутові деталі.
Основною темою для написання різдвяних творів мандрівних поетів була загальновідома сценка про пастухів та
популярний сюжет про царя Ірода. Чимало місця в пародіях та травестіях було відведено Іродові. Автори віршів
проклинали його, називали брутальними словами, бажали йому найстрашніших хвороб.
Мандрівними дяками було складено чимало орацій на великодні теми. Джерелом для написання цих творів, як і
різдвяних були також біблійні апокрифічні оповідання, хоча вони були біднішими і менш драматичними, ніж різдвяні. У
великодніх апокрифічних оповіданнях поетів особливо приваблювали зображення пекла та історія, в якій розповідалось
про мандрівку Бога в підземне царство, де він задумав навести порядок. Велику кількість віршів склали мандрівні поети
про своє життя. Різні пригоди траплялися з дяками-студентами на їхньому тернистому шляху: і лихі, і радісні. Чимало
віршів написано дяками про життя школярів та їх навчання в школі. У віршах про школу часто говорилось про важкі
умови навчання.
Пародії і травестії писалися ленінським віршем. Імовірно, що тут мандрівні дяки наслудували віршову манеру маленьких
пісеньок, названих у народі витребеньками.
Майже все літературне надбання, що належало перу студентів, входить до кращої частини укр..літератури 17-18 століття.
Високим ідейно-художніми якостями ця література має завдячувати насамперед фольклору. Студенти користувалися
поетичними здобутками усної творчості вміло, добираючи з неї найцікавіше і найцінніше.

Передумови розвитку творчості мандрівних дяків

Шкільна програма складалася із чотирьох класів: фари (початкових), де навчання тривало 3 роки, і трьох «граматичних»
— інфими, граматики і синтаксими (3 роки). Потім спудеї навчались риторики і поетики (2 роки), у старших класах, які
відповідали типу вищої школи і були запроваджені в Києво-Могилянській академії, студіювали філософію і богослів’я (2
—3 роки). У братську школу приймали тільки чоловіків за умови, що абітурієнт мав початкові знання, здобуті в
домашніх умовах (умів читати, писати, рахувати).
Вигляд голодних бурсаків, які співали, був сповнений найсумнішого комізму. В одних він викликав глибоке співчуття до
“співателів”, а в інших — їдке насміхання і навіть жорстокі знущання над ними, так що іноді “співателі”
нагороджувалися не хлібом, а щедрими побоями».
Найрадіснішим святом для студентів було Різдво. До нього готувалися заздалегідь. На Щедрий (Святий) вечір ватаги
спудеїв із картонною зіркою та вертепом ходили по хатах, співаючи колядок і щедрівок, отримуючи за це гостинці. Хоча
їхнє навчання ґрунтувалося на християнській науці і моральних настановах, на свято школярі богохульствували,
пародіювали Святе Письмо, псалми та церковний обряд, складали правила для п’яниць (пиворізів) на взірець церковних
настанов і відправляли службу в корчмі. Вони співали і танцювали, сміливо висміювали царя, поміщика і самих себе:
Чи се той празник, що Христос родився,
Од чистої діви Марії воплотився?
Кажеться, він, бо почали їсти ковбаси і сало,
Чого у нас в школі зроду не бувало.
Мені сеї ночі вві сні приверзлося,
Що з небес у школу сало приплелося,
Ковбаси около, як в’юни, вертяться, —
Тії-то потрави і для нас годяться!
Коли мене щастя одарило,
Що стоїть край села сивухи барило!
Найбільше пародіювали мандрівні дяки євангельський сюжет про народження Христа, легенду про Адама і Єву, про те,
як грішний люд переповнив пекло, а Син Божий явився на світ, щоб його врятувати. Неодмінно це бурлескно-травестійне
оповідання пов’язували з ковбасами, салом, пивом-медом, завершуючи веселощами:
Мати-земля уся гуля
І, взявшись у боки,
Б’є гопака В підкови широкі.
У творах мандрівних дяків звучали ренесансні ноти прославляння радощів життя і людини.
До Великодня студенти також готувалися. Спільно з учителями створювали великодню шкільну драму, яку ставили на
сцені. Найпоширенішими були інтермедії — динамічні комічні сценки, сповнені народним жартом, іскрометним
дотепом. Писали жартівливі вірші-орації, які виголошували у святкові дні перед тими, хто міг вручити гарний дарунок.
Наприклад, вірш на Великдень гетьману у 1791 р.:
Христос воскрес. Рад мир увесь:
Дождав божой ласки.
Тепер-то всяк наївся всмак
Свяченої паски.
Всі гуляють, вихваляють
Воскресшого бога,
Що вже тая всім до рая
Простерта дорога.
Злії духи, власне мухи,
Всі уже послизли,
Загнав Ісус в пекло покус,
Щоб христян не гризли...
Жанрова природа творчості мандрівних дяків
Промовистою пам’яткою XVIII ст., що відображає життя і творчу діяльність мандрівних дяків, є автобіографія Іллі
Турчиновського (1695—?), який описав «житіє і страданіє своє в пам’ять дітям своїм, і внукам, всьому потомству».
Мандрівник детально розповів, як одного разу його мало не позбавили життя два розбійники, проте обійшлося
переляком та брутальним пограбуванням. Іншого разу в шинку, де він зупинився на нічліг, у нього відібрали одяг, а
книжки віддали шинкарці за «цебер меду». Турчиновський залишився перед присутніми козаками лише в самій сорочці, «в
немалом риданії сльози іспущал». Однак на печі проснувся п’яний «отаман компанійський», який допитався, що то син
знайомого йому сотника із Березані, і тоді Іллю відпустили, повернувши дещо з відібраного добра.
Загалом у творах «мандрівної братії» відображено проблему поєднання комічного та сакрального. У середньовіччі
вважали, що сакральне не має бути смішним, оскільки воно належить до сфери серйозного, високого мистецтва, тоді як
комічне — сфера низького. У творчості мандрівних дяків усе змішалося і перестало бути однозначним: перетворилось у
зіткнення середньовіччя та Ренесансу, проте український варіант цього явища — низове бароко.
На думку сучасного дослідника низового бароко Геннадія Ноги, дяківські вірші, орієнтуючись на звичайного, простого
(«земного») реципієнта, «символізують завершення в українській культурі ери сакрального мистецтва. Намагаючись
дотриматися однієї з провідних вимог барокової поетики — здивувати, приголомшити, автори бурлескних віршів у той
же час прагнули зробити їх максимально зрозумілими для реципієнта.
Для творчості мандрівних дяків характерне легковажне ставлення до християнської традиції, що Д. Чижевський відносив
до бароко, яке, засвоївши традиції західноєвропейської сміхової культури, поєдналося із новими тенденціями
просвітницького критицизму. Це зумовило звернення до комічних жанрів, які за своєю природою належать до комічної
літератури і є альтернативою жанрів високих, художніми формами деструктивного письма (пародії, бурлески, вірші-
орації, травестії).
Пародія (грєц. parodia, букв. — пісня навиворіт, антипісня) — гумористичний або сатиричний твір, що імітує творчу
манеру письменника чи окремого твору з метою його висміяння.
У шкільних поетиках (Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський) пародію кваліфікували як
наслідування, другорядний рід «вправи». Проте пародії давніх спудеїв не обов’язково виникали як шкільні «вправи», їх
створювали поза стінами школи, під час мандрів по містах і селах. За своїм змістом це були твори, в яких автори
зважувалися пародіювати священні тексти, службу Божу, церковні книги.
Бурлескні (італ. burla — жарт) вірші-орації (лат. ого — говорю) — речитативні гумористичні твори, основним засобом
яких є навмисна невідповідність між темою і словесною формою: подання «високої» теми зниженим, часом
вульгаризованим стилем, «низької» — високим, піднесеним.
Як писав П. Житецький, різдвяні та великодні вірші-орації «складають одну із оригінальних сторінок української
літератури XVIII ст.». Ці твори зображували різдвяну сценку з пастухами, поклоніння вохвів немовляті Христу, сюжет
про Ірода, картини пекла та Раю, міф про Адама та Єву, наприклад:
Христос родився,
Мир взвеселився
Сегодняшніми часи,
Для сих родин
Всяк християнин
Уминає ковбаси.
Бідна Єва
Одну з древа
Вирвала кисличку,
Збула власті —
Треба прясти
На гребені мичку!
Глупа жона:
Сама она
Яблучко строщила,
За один плод Увесь народ
В пекло втащила.
Творчість мандрівних дяків представлена значною кількістю травестійних творів.
Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним
змістом та відповідною формою перероблено на твір комічного характеру.
Мандрівні дяки травестували переважно різдвяні та великодні сюжети і персонажі. Святі особи у їх віршах ні одягом, ні
поведінкою не відрізняються від «земних» людей: «Єва в плахті походжає», Йосип, як звичайний селянин, ходить у
свитці, пророк Давид «у кобзу грає», Хам «ріже в сопілку», інші біблійні персонажі — «ті бичка, ті козачка, ті горлиці
скачуть», Христос з’являється у чоботях, Бог зображений стареньким дідком. Наприклад, пекло у «Вірші, говоренному
гетьману запорозцами на світлий празник Воскресенія Христово 1791 года» зображено так:
Єва згнута була тута от злого шайтана,
Сей покуса злійший Пруса і Кримського хана.
Мучить дарма, у них ярма з шиї не злазили,
Струп на плечах, бо по печах все дрова возили.
З ярма ж — в хомут, з узлами кнут, дротяниї пуги,
З шиї до пят на спині знать кровавия смуги.
І старуху бьют по брюху Пятницю святую,
На подпрягу колимагу запрягли і тую.
Щоб скакала, не брикала, кладуть в рот удила,
Січуть плетью, щоб там мітью ступою ходила.
Понеділок, хоть не смілок — та ж йому заслуга,
Змикулився, зсутулився, ледве втік із плуга.
У бурлескно-травестійному творі легко змінюються функції біблійних персонажів: наприклад, місію зруйнування пекла
автори доручають не Христу, а Мойсею, до того ж звільнення пекла подано з гумором:
Власне бугай с кошари в гай випреся голодний,
Пародій та бурлескно-травестійних віршів XVIII ст. не друкували, лише зрідка їх заносили у рукописні збірники, тому
вони переважно функціонували як твори усні, фольклорні і були популярними в народному середовищі. Творчість
мандрівних дяків вплинула на бурлескно-травестійний та формотворчий характер першого твору нової української
літератури — «Енеїди» І. Котляревського та його епігонів у перші десятиліття XIX ст., а також на творчість С.
Руданського, Остапа Вишні, П. Глазового, на деконструктивні тенденції у літературі кінця XX ст., започатковані
угрупованням БУ-БА-БУ.

Гротеск (іт ал . grotta — грот, печера) — вид художньої образності, для якого характерними є; 1) фантастична
основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм (звідси зв’язок Г. із карикатурою й
огидним); 2) поєднання в одному предметі або явищі несумісних, контрасних якостей (комічного з трагічним, реального з
фантастичним, піднесено-поетичного з грубо натуралістичним), що веде до абсурду, робить неможливою логічну
інтерпретацію гротескного образу; 3) заперечення усталених художніх і літературних норм (звідси зв’язок Г. з пародією,
травестією, бурлеском); 4) стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким і
т. п.). Г. відкрито й свідомо створює особливий — неприродний, химерний, дивний світ: саме таким показує його
читачеві автор (на відміну від фантастичного світу як умовно-реального). Термін «Г.» походить від знайдених на межі
XV—XVI ст. Рафаелем Санті у римських підземних гротах химерних настінних малюнків з поєднанням рослинних і
тваринних форм. Г. використовувався ще в міфології та античній літературі (Арістофан, Плавт). На Г. ґрунтуються
ренесансні твори «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле і «Похвала глупоті» Е. Роттердамського, просвітницький твір
«Мандри Гулівера» Дж. Свіфта, романтичні твори Е.-Т.-А. Гофмана («Повелитель блох», «Крихітка Цахес»). Поширеним
Г. стає у XX ст., передусім у творах модерного спрямування: відновлюються старі традиції Г., з’являються його нові
форми (Ф. Кафка, І. Еренбург, «Грбно» 170 Б. Брехт, В. Маяковський, В. Гомбрович, С. Мрожєк, Юрій Клен). Елементи
Г. наявні у сатиричних творах Т. Шевченка. Гротескними є «Ботокуди» і «Доктор Боссервісер» І. Франка, «Досвід
коронації» К. Москальця, «Московіада» Ю. Андруховича. Цікаві приклади Г. спостерігаються у творчості М. Бажана на
межі 20—30-х XX ст. («Розмова сердець», «Гетто у Гумані», «Сліпці» та ін.), а також у поемі «Гофманова ніч»: Ось він
сидить, цей куций Мефістофель, Недобрих учт похмурий бенкетар. Ах що йому до жінчиних пантофель, Врядовницьких
чинів, і орденів, і чвар! Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину. Мовчить, і дивиться, і гне свою живу. Загострену, мов
голий нерв, брову. Неначе сласний кіт худу і хтиву спину. То ж він — гігантський кіт, улесливо солодкий. То ж він —
замучений уявою маньяк, В гурті розпутників, поетів і кривляк Сидить з лицем диявола й девотки. Г. різниться і від
алегорії, за якою будується раціональне іносказання
ГУмор (лат . hum or — волога, р іди н а ) — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських
характерах. Г. не заперечує об’єкта висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите
заперечення й різке осміяння зображуваного. Добродушний Г. піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом
позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини. Поняття «Г.» вживається і в широкому розумінні — як взагалі
сміх і почуття смішного. Г. широко представлений у більшості жанрів народної творчості, передусім у народних казках і
анекдотах, прислів’ях і приказках, коломийках і частівках, жартівливих оповіданнях і піснях. Яскраво забарвлені Г.,
закорінені у народну творчість, прозові і поетичні твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Л.
Глібова, С. Руданського, В. Самійленка, комедії корифеїв українського театру, фейлетони і гуморески Остапа Вишні, В.
Чечвянського, К. Котка, К. Буревія, Мартина Задеки, Ганни Черінь, М. Понеділка. Традиції народного Г. в українській
літературі — джерело творчості П. Глазового, С. Дударя, О. Чорногуза, П. Красюка, П. Осадчука та ін. Повертається в
Україну і Г. сміхотворців діаспори: С. Фодчука, Міри Гармаш, Зої Когут, Остапа Зірчастого (Д. Нитченка), Е. Козака та
ін.
Іронія ( грец. еігдпеіа — лукавство, удавання) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до
предмета зображення. В стилістиці — фігура, яку називають «антифразис», коли висловлювання набуває у контексті
протилежного значення. І. — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Осмислення «І.» як
естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте І.
Сократа заперечує реальну істину і суб’єктивне уявлення її: «Я знаю тільки те, що нічого не зн аю ». Оригінальне
розуміння «І.» було в Україні. Теорія І. розроблялася викладачами поетик Києво-Могилянської академії (В. Новицький,
Тихін Олександрович, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Лаврентій Горка, Георгій Кониський, Феофан
Прокопович, Митрофан Довгалевський та ін.). У творах XVII—XVIII ст. розвивається її особлива форма — самоіронія,
самонасмішка. У творах мандрівних дяків автори прикидаються простаками, дурниками, говорять нібито нісенітниці, але
насправді — про серйозні речі, несумісні з довколишнім світом абсурду. І.-запитання — улюблений прийом Г.
Сковороди. Вона виражається в глузуванні засобом іносказання, але завдання І. та алегорії різні. Алегорія показує
схожість між окремим, конкретним і чимось іншим, що є якоюсь загальною ідеєю чи принципом, а в І. значення відмінне
від сказаного, протилежне йому. Романтичну І. розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), спрямовуючи її
на літературну форму і використовуючи як засіб заперечення всього нерухомого й закостенілого. Г.-В.-Ф. Гегель вважав
І. романтиків суб’єктивною грою свідомості. В Україні розвивалася концепція заперечної І. (І. Котляревський, А.
Метлинський, М. Костомаров). Особлива заслуга в осмисленні І. в художній практиці належить Т. Шевченку. У нього
вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст — це сумна людина, бо
обставини буття України трагічні. Т. Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом: «О д молдаванина
до фінна / Н а всіх язиках все мовчить, / Б о благоденст вує!» . Його І. перетворюється на засіб звинувачення
антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії. Франкову І. можна назвати холодною, крижаною.
Проте іронічний автор у творах І. Франка — не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску,
засіб розвінчання потворного. Українська література
Сарказм ( грец. sarkasmos — терзання) — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої
ненависті і гнівного презирства. С. не має подвійного, часто прихованого семантичного дна, як іронія, близько до якої він
стоїть, а виражається завжди прямо. С. притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою. Об’єктом С.
виступають, як правило, речі небезпечні, різко негативні й аморальні. Часто вдавався до С. Т. Шевченко у поемах «Сон»,
«Кавказ», «Юродивий». Герой поеми І. Франка «Похорон» Мирон з неприхованим С. висловлюється на адресу магнатів:
Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами, Ви перфумовані плебеї в фраку! Ви паразити з водянистим мізком. Ви неробучі,
загребущі руки. Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих Лишились тільки хитрощі гадюки! У сучасній літературі до С. як
художнього засобу часто вдаються Д. Павличко, І. Драч, М. Холодний, В. Цибулько та ін.
Травестія (іт ал . ігаиевііге — перевдягат и) — різновид жартівливої, бурлескної (див.: Бурлеск) поезії, коли твір із
серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру
з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Першим явищем Т. вважається «Батрахоміомахія» — Т. на «Іліаду»
Гомера, здійснена в античну добу Пігретом. Т. як жанр з’явилася в Італії (XVII ст.). Найвідоміший майстер цієї форми —
французький поет П. Скаррон, автор поеми «Вергілій навиворіт». Зверталися до Т. і в російській літературі: «Єлисей, або
Роздратований Вакх» В. Майкова; «Вергілієва “Енеїда” , вивернута навспак» М. Осипова. Найоригінальніший варіант Т.,
що став подією не лише українського письменства, була «Енеїда» І. Котляревського, який взяв із поеми Вергілія лише
сюжетний стрижень та імена персонажів, перевдягнувши в українські строї та переселивши їх в національне середовище
ХУПІ ст. Твори такого ґатунку називаються «ірої-коТравестія 674 мічною поемою». Однак Т. не обмежується певним
жанром, може бути, наприклад, повістю, як-от «Рекреації» Ю. Андруховича. Т. відмінна від пародії, в котрій сатиричний
зміст зберігає серйозну форму, витриману в манері пародійованого твору (див.; Пародія).
Бурлеск (італ. burlesco, від Ьигіа — жарт) — вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із
народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою. Найраннішим
прикладом Б. вважається «Батрахоміомахія» — сутичка жаб і мишей, пойменованих за аналогією до персонажів «Іліади»
Гомера. Б. набув популярності у європейських літературах X V II—X V III ст., передусім у зв’язку з тенденцією
пародіювання «Енеїди» римського поета Вергілія (70— 19 до н. е.), започаткованою французьким поетом П. Скарроном.
В Україні Б. найповніше розкрився у героїчній поемі І. Котляревського «Енеїда» (1798— 1809; повне видання — 1842) і
досить часто пов’язувався з «Вергілієвою “Енеїдою” », вивернутою навспак» російського поета М. Осипова, яка писалася
в ті ж роки (1791— 1808), хоч І. Котляревський мав власні творчі джерела, відсутні в російській літературі, спирався на
традиції низового бароко, досвід мандрівних дяків, школярів-«бакалярів», на власне бурлескні жанри (різдвяні,
великодні, «нищенські» вірші, шкільну драму, інтермедії, вертеп тощо), поєднуючи їх із набутками європейської
бурлескної культури. Водночас І. Котляревський відійшов від «двотекстовості» П. Скаррона, А. Блюмауера чи М.
Осипова, взалежненої від Вергілієвого твору до семантичної автономної однотекстовості, в якій усувалася присутність
Вергілія. Головним чинником тут вважається національна руїна, знищення Запорозької Січі, асоційоване з трагедією
Трої. Сміхова культура допомогла українству вижити, тому вона, набувши бурлескних ознак, поширилась у новій
українській літературі (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Глібов, С.
Руданський та ін.). Досвідом 99 «БУря і нітиск» («Sturm und Drang») бурлеску переймалися не тільки гумористи і
сатирики наступних творчих поколінь (Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, Порфирій Горотак — псевдонім
Юрія Клена та Л. Мосендза та ін.), а й представники авангардистських течій, починаючи від кверофутуризму,
проголошеного М. Семенком, до сьогоденних неоавангардистів, відомих під назвами «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-
Буфонада»), «ЛуГоСад» та ін., які використовують з традиційного надбання Б. передусім епатаційний, пародійно
знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних цінностей новій історичній ситуації.