Семінар 2.

Давня Греція (ХІІІ–ІХ ст. до н.е.)

1. «Іліада» і «Одіссея» як історичне джерело. Гомерівське питання.
2. Троянська війна: міф і реалії.
3. «Темні віки»: система влади.
4. Господарство Греції ХІ–ІХ ст. до н.е.

Основні дати:
1240–1230 р. до н.е. – Троянська війна.
ХІ ст. до н.е. – проникнення дорійських племен на Пелопоннес.
ХІ–ІХ ст. до н.е. – «темні віки».

Терміни і поняття:
Гомерівське питання, темні віки, ахейці, дорійці, басилей, рада
старійшин, народне зібрання, теменос, ойкос, аристократ, демос, аед, рапсод,
гомериди.

Персоналії:
Гомер, Гесіод.

Джерела:
Гомер. Іліада. Харків: Фоліо, 2018. 416 с. (також інші видання)
Гомер. Одіссея. Львів: Апріорі, 2020. 544 с. (також інші видання)
Гесіод. Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла. Львів: Апріорі,
2020. 136 с.
Література:
Балух В. О. Історія античної цивілізації: у 3-х т.: Підручник. Т.1.
Стародавня Греція. Чернівці: ТОВ «Видавництво « Наші книги», 2007.
Балух В. О. Історія античної цивілізації: у 3-х т.: Підручник. Т.3.
Практикум. Чернівці: ТОВ «Видавництво « Наші книги», 2007.
Історія європейської цивілізації. Греція / за ред. У. Еко. Харків: Фоліо,
2016.1160 с.
Монтанеллі І. Історія греків. Львів: Літопис, 2010. 336 с.
Шама О. Історія Стародавньої Греції та Риму. Тернопіль, 2017. 261 с.
Hammond N. A History of Greece. Oxford University Press, 1986. 716 p.
(Хаммонд Н. История Древней Греции).
Hesiod. URL: https://www.britannica.com/biography/Hesiod
Homer. URL:
https://www.britannica.com/biography/Homer-Greek-poet/Stabilizing-the-text
Kumaniecki K. Historya Kultury starozytney Grecji i Rzymu. Warszawa,
1964. (Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима).
Lord, Albert B. The Singer of Tales. Harvard University Press Cambridge,
I960. (Лорд А. Сказитель).
Wood, Michael. In search of the Troyan war. University of California Press,
1998. (Вуд М. В поисках Троянской войны).
 Опорний конспект

Гомер здавна користувався авторитетом у греків. Ще б пак, сім міст –

Смирна, Хіос, Колофон, Ітака, Пілос, Аргос та Афіни змагалися за честь бути
місцем його народження! Бо наспівані ним «Іліада» і «Одіссея» стали.....
Традиційний образ Гомера у греків – сліпий і бідний, але мудрий
співець-аед, що вів мандрівне життя, мало про що говорить нам, звиклим до
фактів. А останніх не так і багато.
Правда в тому, що про місце його народження й досі сперечаються, а
час життя – рубіж VІІ–VІ ст. до н.е. є лише найбільш обґрунтованим часом, у
небагатій на факти біографії. Найпевніше, Гомер був іонійцем за
походженням, але певний час його життя був пов’язаний із Аттикою.
Зрештою, саме там, у VІ ст. до н.е., його «Ілліаду» і «Одіссею» за часу
Солона почали щорічно виконуватися під час свят, а в часи Пісістрата –
записали.
Авторитет Гомера у грецькому світі був надзвичайним. Достатньо
згадати, що Александр Македонський у поході на персів надихався саме
подвигами Ахілла біля Трої! Але, звісно, були й критики. Ксенофон і Платон
стверджували, що Гомер оббрехав богів, наділивши їх надто людською
вдачею. А Геракліт Ефеський вважав, що Гомер заслуговував на вигнання із
суспільних зібрань і «покарання різками».
Правду кажучи, постать Гомера досі залишається загадковою як і
авторство «Іліади» та «Одіссеї». У 1795 р. Фрідріх Август Вольф написав
книгу «Пролегомени до Гомера» – вступ до Гомера, у котрій поставив під
сумнів одноосібне авторство «Іліади» і «Одіссеї». Згідно з Вольфом, ці твори
– продукт колективної праці: «Гомеру належить основна частина пісень,
решту зробили геомериди, які пішли прокладеними ним стежками».
Думки Вольфа викликали тривалу полеміку над низкою проблем,
пов’язаних із біографією Гомера, обставинами появи поем та їх подальшого
передання в усній та письмовій традиції. Усі вони є частинами
«гомерівського питання».
За прихильниками Вольфа закріпилася назва «аналітики». Вони
вважали, що поеми були створені або «зведені» з окремих пісень. Їхні
опоненти – «унітарії», відстоювали початкову єдність поем.
«Гомерівське питання» черпає натхнення в низці протиріч. Так у дусі
популярних нині «кіноляпів» дослідники звернули увагу на нелогічності в
тексті. Так, третій день боїв, описаний у ХІ–ХVІІІ піснях непропорційно
розтягнутий у часі. Стіна навколо ахейського табору в VІІІ пісні, таємниче
зникає у ХІ пісні, аби в ХVІ пісні... стати ровом. Гектор двічі убиває
фокейського вождя Схедія, спочатку у ХV, а потім і в ХVІІ піснях і т.п.
Куди вагоміші культурні й соціальні протиріччя. Описані події
відносяться до мікенського періоду, тоді як багато деталей відображають
реалії пізнішого періоду – «темних віків». Не все гладко і в релігійно-
міфологічній частині, зокрема в описі характеру богів. Філологи звертають
увагу на те, що основа тексту написана на іонійському діалекті, але чимало
зустрічається еолійських та аттичних елементів.
До цього дотичні й загальні питання: характер писемності в часи
Гомера, або й, навіть, її відсутності; особливості редагування тексту в часи
Пісістрата. Великий обсяг поем ставив у практичну площину проблему
збереження тексту та його передачі в усній традиції. І, зрештою, чи здатна
одна людина використовувати форми, які взяті з різних діалектів, і архаїзми,
які відносилися до різних періодів?
Усе це підводить до головного – проблеми «гомерівського авторства»:
що це був за автор, в який час жив, які часи хотів відобразити, що він
використовував із попереднього літературного і міфологічного спадку, якими
творчими прийомами він користався і для чого написав свої поеми?
«Гомерівське питання» вцілому нагадує терези, де на одному боці
різноманітні протиріччя, а на іншому – єдність художнього плану обох поем і
єдність стилю. Перше – вказує на колективного автора або кількох авторів,
друге – можливе лише за умови одного автора.
Комплекс цих питань, на думку Альберта Лорда, привів до різних
відповідей:
«Намагаючись відповісти на них, деякі вчені дійшли до того, що навіть
заперечували існування самого Гомера, але зазвичай рішення полягало в тій чи іншій версії
множинного авторства, і сам Гомер поміщався або в початок, або в кінець цілого
ланцюга поетів. Іноді його вважали першим автором, чиї твори пройшли через усну
традицію, або були перероблені пізнішими поетами; частіше ж він виступав останнім
редактором або компілятором, або, при спробі примирення аналітиків і унітаріїв, як
великий поет, який перетворив усну традицію в «літературну» поему. Концепція
множинного авторства, природно, змушувала вчених розчленовувати гомерівські поеми,
щоб виявити, які частини належать окремим авторам. Інакше кажучи, дослідники
займалися пошуками «оригіналу», чи архетипу, гомерівських поем».

Домінуючими були теорії індивідуальної творчості, які акцентували

увагу на окремих авторах. У них поряд із Гомером розглядалися інші
безіменні автори. Так, теорії малих пісень (К. Лахманн, А. Кехлі) дробили
єдиний текст поем на кілька не пов’язаних між собою пісень, за кожною з
котрих стояв інший автор. Теорії зерна (Г. Герман, Дж. Грот, В. Кріст)
акцентували на ролі першого поета і створеної ним «первісної Іліади». А далі
інші автори наклали нові епізоди. Продовженням цієї теорії стала теорія
компіляції (А. Кірхгофф, У. Віламовіц-Меллендорф), яка допускала на
пізнішому етапі певного редактора, який звів великі уривки в єдине ціле.
Звісно, були й прихильники (Г. Ніч, Б. Ніде) одноосібного авторства Гомера,
які пояснювали протиріччя пізнішими вставками.
Основну опозицію цим поглядам складали теорії колективної творчості
(Л. Ергарт). У них протиріччя пояснювалися особливостями формування
епосу. Жоден поет не обробляв народних сказань, а народна творчість була
безперевною й виступала головним джерелом натхнення.
Розвитком обох поглядів стали синтетичні теорії (П. Кауер, К. Роберт),
які робили акцент на різних нашаруваннях у тексті й змісті. Вважалося, що
протиріччя є результатом пізніших редакцій, змін при переписуванні,
впливом іонійського діалекту на початкову еолійську основу тощо. У
«Іліади» й «Одіссеї» міг бути й один автор, а протиріччя з’явилися через
умисне відхилення в художніх цілях, несвідоме ухиляння внаслідок художніх
недоліків, а також свідомого наслідування давніх зразків.
Звісно, були й ті, хто не відкидав одноосібного авторства Гомера (Г.
Фінслер, Е. Бете, Е. Шварц). Так, на думку Фінслера, геніальний поет на ім’я
Гомер дав основний задум «Іліади» у вигляді гніву Ахілла і розвинув його в
цілу поему, скориставшись для цього давніми троянськими розповідями. А
пізніші вставки нічого істотно не змінили.
Дискусії з «гомерівського питання» продовжилися в першій половині
ХХ ст. Їх результати були зведені А. Лосєвим до наступного:
«Очевидно, для сучасності відпадає питання про роздоіблення Гомера на певну
кількість авторів. Це питання і безглузде, і нерозв’язне. Очевидно, що відпадає так само
й питання про знаходження в цих поемах якогось «ядра» чи «зерна» із встановленням
послідовного ряду подальших додавань. Це питання також і безглузде, і нерозв’язне.
Відпадає також питання про одноосібне авторство Гомера, бо для вирішення цього
питання немає жодних даних. Ані редакторство, ані компіляція також не можуть бути
чітким і визначеним предметом дослідження, бо тут можливі лише різні фантазії, котрі
або звужують, або розширюють значення окремих авторів, компіляторів і редакторів за
власним вибором дослідників. Відпадає і необхідність аналізу різних історичних
нашарувань, якщо ці останні розуміти механічно й ізольовано, поза зв’язком із цілим. Як і
визначення тих або інших інтерполяцій можливе тільки у виді органічних елементів
художнього цілого, але не у вигляді грубих вставок із грубо політичними цілями».

Цікавий розвиток «гомерівського питання» був пов’язаний із

вивченням співецької традиції Балкан, здійсненої в першій половні ХХ
століття американцями Мілменом Перрі та Альбертом Лордом. Із основними
положеннями їх концепції можна ознайомитися в праці Лорда «The Singer of
Tales» (1960). Наразі реферативно викладемо загальну лінію.
Досліджуючи практику балканських співців першої половини ХХ ст.,
вони звернули увагу на процес складання усної оповідної поезії. Їх
зацікавила технічна сторона справи – як співець складає, запам’ятовує і
передає свої пісні.
Між усною і писемною традицією існують значні сутнісні відмінності.
І найперше вони стосуються проблеми авторства. Співець в усній традиції не
лише виконавець, а завжди творець епосу: «співець, виконавець, складач,
поет – це одна особа, що розглядається з різних боків, але в один і той же час.
Спів, виконання і складання епосу – це різні аспекти однією події».
Співці були людьми неписемними, а, відтак, не могли покластися на
заучування. До того ж, великі обсяги виконуваних творів та швидкість співу
робили його неефективним. Тож головний акцент вони робили на особливу
техніку. У ній важлива роль відводилася формулам – «групам слів, які
регулярно використовувалися в схожих метричних умовах для висловлення
певної головної думки». Так, у «Іліаді» формула «Ахілл богосвітлий»,
«владика мужів Агамемнон», «Гектор-мужоубивця», «трояни коней
впокірники», «довговолосі ахеї» зустрічаються десятки разів. За їх
допомогою співці виражають основні поняття власної поезії: імена діючих
осіб, основні дії, позначають час і місце.
Співець складав епос завдяки вмілому оперуванню такими формулами,
а створені на їх основі певні моделі дозволяли пристосовувати
словосполучення до контексту й створювати нові словосполучення. Але,
найголовніше – розповідь. Вона виникала в результаті поєднання окремих
тем. Під темою усної поезії Перрі і Лорд розуміли групи понять і уявлень, які
регулярно використовувалися при передачі сюжету в формульному стилі
традиційної пісні. Такими темами є зібрання героїв, одягання обладунків,
описи боїв тощо.
Співець завжди знає куди рухається і чим завершиться тема.
Складаючи рядок за рядком, поєднуючи компоненти теми, співець завжди
міг прискорити або уповільнити її, розвинути будь-який окремий елемент, не
втрачаючи зв’язок із цілим.
Теми природнім чином витікають одна з іншої. Їх поєднання створює
пісню, котра в свідомості співця існує як єдине ціле, має початок, середину і
кінець. Такі теми існують самі по собі. Вони не статичні, а живі. У свідомості
співця вони мають різні форми. Тож його завдання полягало в підгоні
потрібної теми під ту пісню, яку в даний момент він виконував.
Вивчення традиції співців Балкан дозволили Перрі і Лорду перенести
це на особу Гомера, й спробувати зрозуміти певні загальні риси його життя й
творчості. На думку дослідників, Гомер належав до усної традиції епічної
пісні. Він не просто «занурений» у традицію, а сам був традицією»! Гомер
був одним із багатьох епічних поетів-співців свого часу, представником
традиції усного епосу, що склалася задовго до нього, і продовжилася опісля.
Гомер чув багатьох сказителів і від них навчився основам
майстерності. Звісно, він був талановитий. А для того аби виконати «Іліаду»
й «Одіссею» мав мати великий пісенний репертуар, і багато разів у різних
обставинах виконувати пісні про Ахілла й Одіссея. Логічно припустити, що
він засвоїв ці пісні від інших співаків, бо ці пісні жили в традиції, а не
складалися.
Саме тому ми говоримо про «Іліаду» й «Одіссею» як зафіксовані в
певний період тексти, що були створені співцем, якого ми знаємо як Гомера.
Водночас, ми ніколи не дізнаємося, хто першим заспівав ці пісні, коли і де це
відбулося, якими вони були. Можна лише не сумніватися, що їх заспівали
задовго до Гомера. І при першому виконанні вони були доволі простими й
недосконалими в порівнянні з пізнішими текстами, схожими хіба-що
сюжетно. Доречно визнати, що у найзагальнішому вигляді ці сюжети й
окремі теми були роздроблені й побутували в грецькій традиції задовго до
того як були застосовані до Ахілла й Одіссея.
Отже, підводять риску дослідники, «наші «Іліада» й «Одіссея»
створювалися упродовж багатьох століть». Поет, що вперше їх виконав,
змінив їх при другому виконанні. А при кожному наступному виконанні ним,
або іншими співцями, пісні продовжували змінюватися. Поети ніколи не
відносилися до своєї пісні як до фіксованої, ні за змістом, ні за словесною
формулою. При кожному виконанні вони поставали самостійними авторами.
Лорд писав: «Ці пісні знаходилися в стані безперервних змін і отримували
певну форму лише тоді, коли співець опинявся перед слухачами і розповідав
їм свою повість. Це була давня повість, що була почута ним від інших
співців, але дана розповідь була його власною. Він не стверджував цього, але
всі знали, що це його повість, бо співець був перед ними».
Так розповсюджується усна традиція. Але це не «множинне авторство»
про яке писали аналітики. Бо таким чином применшується роль не лише
Гомера, але й інших співців усної традиції, кожен з яких самостійно
створював пісні й надавав їм самобутності, щоправда, при доволі обмеженій
аудиторії. Ключове положення аргументації Лорда – усна традиція не знає
поняття «оригінал», від якого відштовхуються і по якому звіряються. Усна
традиція це світ множинності й різноманіття. Це не цільний кусок мармуру,
не моноліт, а пластична речовина, що не має постійної форми.
Усе змінилося, коли тексти були записані під час одного конкретного
виконання пісень, можливо за участі Гомера. При цьому він не був
ініціатором запису. Так само не до кінця зрозуміло навіщо це було зроблено,
адже за свої обсягом поеми дуже великі. Лорд це пов’язував із появою
писемності у сусідів греків (запис у Палестині ІХ ст. до н.е. «Яхвіста», поява
у VІІІ ст. до н.е. бібліотеки Саргона ІІ в Ассирії тощо) та власне самих греків.
Підсумовуючи майже двохсотлітні дебати навколо Гомера, Майкл Вуд
писав:
«Поеми, можливо, «склали» лише в VІ чи VІІ ст. до н.е. – спеціально
для запису, але поеми, що бережно зберігали давні нашарування тексту,
передавалися через усі поетичні передання Іонії. Ми можемо сказати, що у
зв’язку із усною природою цих поем, існують тексти, доволі близькі до
«оригіналу», тобто поеми записані в 650–550 рр. до н.е. Яке відношення вони
мали до Гомера, якщо він взагалі існував, не так легко довести, але здається,
що геомериди в VІ ст. до н.е. могли доволі точно переказати історії, що були
створені в VІІІ ст. до н.е. Як і всі оповідачі, вони щось упускали, вносили
своє, залежно від ситуації і особи покровителя. У зміні тексту зіграли свою
роль і наступні редактори. Періодом найбільшого втручання стало ІІІ ст. до
н.е.,коли олександрійська школа критиків спробувала створити остаточний
текст».
Як бачимо, увага до Гомера не випадкова, і багато в чому визначається
межовістю на котрій він знаходився як талановитий автор. Він – іонієць
рубежу VІІ–VІ ст. до н.е., котрий жив мікенським минулим. Перед його
очами розкривалися нові умови, котрі в майбутньому окреслять контури
«грецького дива». Але його ідеали все ще в глибокій і нерозривній традиції з
ахейським минулим. Зображуючи різні періоди, він рефлексував над ними.
Гомер – це ще й межа між давньою усною традицією і новою
культурою письма.
 Практичні завдання

1. Скориставшись фрагментами з творів Гомера: Іл., І, 101-305; Іл., ІІ,

185-234; Іл., VІ, 189-195; Іл, ІХ, 574-580; Іл., ХІІ, 307-321; Іл., ХІV, 109-127;
Од., І, 383-398, охарактеризуйте статус грецького правителя (басилея).
2. Скориставшись фрагментами з творів Гомера: Іл., ІХ, 68-77; Од., ІІ,
1-252; Од., VІІІ, 40-101, охарактеризуйте статус ради старійшин (буле).
3. Скориставшись фрагментами з творів Гомера: Іл., ІІ, 86-100; Од., ІІ,
25-34, охарактеризуйте статус народного зібрання.
4. Скориставшись текстом «Іліади» укладіть словник «герої Троянської
війни». До кожної біографії необхідно: 1) вказати походження («син Пелея),
2) яку країну представляв («цар Ітаки»), 3) у складі якого табору перебував
(ахейців чи троянців) та 4) епітети, що застосовані до нього Гомером
(Посейдон: «землі потрясатель»). Перелік героїв: Агамемнон, Александр
(Паріс), Ахілл, Аякс, Гектор, Главк, Деіфоб, Діомед, Еней, Менелай, Нестор,
Одіссей, Пріам, Сарпедон.
5. Перегляньте художній фільм «Троя» (2004, реж. В. Петерсен) і
порівняйте наступні епізоди з відповідними подіями в «Іліаді» Гомера.
Епізоди для порівняння: а) бій Менелая і Паріса; б) бій Патрокла і Гектора; в)
бій Ахілла і Гектора. Форма роботи – порівняльна таблиця.
6. Прочитайте уривок з поеми Гесіода «Роботи і дні» :
303. Гнівні боги, як і люди на тих, хто живе у безділлі,
Геть наче трутень той, дармоїд, що споживає
Бджілок труди, а сам – ніяким не зайнятий ділом,
Окрім їди. Тож охоче працюй, ладнай усе в пору,
Щоб у коморах твоїх по вінця було всього завше.
З пильної праці прибуде отар, побільшає статків.
Хто працьовитий, той і богам набагато миліший,
310. Як і всім людям: хто ж до лінивця огиди не чує?
Праця – не сором, цуратися праці – сором людині.
Трудишся – значить, лінивець тобі, багатому з праці,
Скоро позаздрить; багатство таке – то честь і пошана.
А що було, то було. Тепер – до роботи берися,
Не зазіхай на чуже, а міркуй, прошу, закликаю,
Як тобі працею рук якогось майна доробитись.
Сором того, хто вік у нужді, – негарний то сором:
Не на добро він іде, а радше гнобить людину.
Сором – невдасі; удачному – звага товаришує.
320. Краще – дарами богів, а не грабежем багатіти.
Силою рук, і то чималою, хто горне багатства,
А чи грабує когось язиком, – не раз таке чинить
Той, кому згубна до зиску жага затьмарює розум,
А безсоромність над соромом гору бере, – ось такого
Скрутять у ріг боги, з оселі й сліду не лишать,
Отже, недовго тому лиходієві розкошувати.
 Як викладені у фрагменті ідеї співвідносяться: а) з ідеалами Гомера в
«Іліаді»; б) з сучасними суспільними ідеалами? Обгрунтуйте власну думку у
вигляді есе, використовуючи цитати з Гесіода.