36.

Аналіз творчості Овідія («Метаморфози»)

Пу́блій Ові́дій Назо́н (43 р. до н. е. — 18 р. н. е.) — останній з поетів «золотої
доби» римської літератури. Згідно з автобіографічним твором «Скорботні
елегії», Овідій народився в забезпеченій провінційній сім'ї вершницького
стану. Із братом Луцієм, який був на рік старший, спочатку навчався в
граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну
освіту. Виявивши непересічні здібності до риторики, займався політикою: був
одним з нижчих міських урядників у колегії тріумвірів, — а опісля членом
судової колегії децимвірів. Проте потяг до віршування узяв верх: став членом
гуртка Марка Валерія Мессали, мав нагоду зустрітися з Вергілієм на
декламуванні Горацієм його віршів, підтримував дружні зв'язки з Секстом
Пропорцієм й Тибуллом. Овідій виховувався в атмосфері імперії Октавіана
Августа, коли по закінченню громадянських воєн надзвичайно зросла
заможність італійських землевласників. Поет відобразив у своїй творчості
ідеологію вершницького стану, що досяг в той час свого найвищого
економічного розвитку. Соціальна та філософська проблематика, характерна
для попереднього літературного покоління (Вергілій, Горацій), Овідієві чужа.
В його творчості переважають еротичні теми, в яких головним є не глибокі
почуття, а дотепна іронічна гра традиційними літературними мотивами, з
постійними переспівами як попередників, так і самого себе. Твори Овідія
відрізняються віртуозною легкістю і гнучкістю стилю, яким він володів
досконало. Блискучій поетичний дебют Овідія («Любовні елегії») пов'язаний з
еротичною елегією, поширеним жанром в його час. В цьому жанрі відбилися
настрої середніх верств суспільства, які поринали від суспільної діяльності в
сферу особистого життя. Поет згадує своїх попередників — Корнелія Галла,
Альбія Тібулла та Секста Пропорція; однак він не був лише наслідувачем, свої
елегії він складає в цілком іншій тональності, грайливого, часом
легковажного трактування теми кохання. Публічні декламації «Любовних
елегій» відразу принесли їх авторові загальне визнання. Несподівано елегії
отримали політичну забарвленність, коли поет полемізував проти тенденцій
Октавіана Авґуста законодавчим шляхом відновити суворість сімейних
звичаїв. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг поет
створює ще обширніший епічний твір — поему «Метаморфози», в якій у
вигляді зв'язної поеми на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення
автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В
цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози,
починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і
закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Через
зіслання «Метаморфози» залишились не відшліфованими остаточно. Поема
«Метаморфози» містить понад двісті сказань, у яких переплелися міфи й
реальність, сучасна авторові. В інакомовній формі, за допомогою алюзій та
алегорій поет ілюструє мінливість нашого світу, його створення, шлях від
хаосу до впорядкованого космосу, показує «серцебиття природи» і все це під
його пером має динамічність і рух, є не описом статичних явищ, але
процесом, перевтіленням, тобто — метаморфозою. Найвідомішою є та
частина поеми, в якій митець класифікує покоління людей. Кожне з них
порівнюється з певним металом. Взагалі, цей матеріал є одним із ключових в
устрої нашої планети, а обрана четвірка — золото, срібло, мідь, залізо —
блискуче показує перехід людства з одного віку до іншого. Овідій
«Метаморфози». В «Метаморфозах» автор, широко використовуючи
численні сказання й легенди, підкреслює думка про вічність життя і її
безперервної мінливості й у той же час висловлює іронічне відношення до
міфологічних богів і героїв. Створюючи поетичну картину історії миру, він
майстерно використовує Гесиозову систему змін сторіч із метою
протиставлення ідеальної моральної чистоти древнього суспільства сучасної
одичалости моральних звичаїв. Серед численних поетичних оповідань Овідія
особливу увагу залучають легенди про Фаетон; про самозакоханий Нарцис,
що перетворився у квітку; про політ Дедала й Икара; новели про Пигмалионе
й Галатею; Пираме й Фисбе; ідилія про Филемоне й Бавкиде, сказання про
Орфее й Эвридике. Переказуючи без яких-небудь істотних змін зміст древніх
міфів, Овідій нерідко надає їм нове філософське звучання, підкреслюючи
сміливі дерзання людини, що прагне відстояти своє щастя в нерівній боротьбі
з богами або ж навіть уподібнитися ім. Це підкреслено, наприклад в епітафії
на могилі Фаетона: Похований тут Фаетон, що батьківську вів колісницю; Хоч і
не удержав неї, але загинув у стрімкому дерзанні Кожний міф
перетворюється в поета у витончену поетичну новелу, наповнену глибоким
змістом і неповторними яскравими характерами, піднесеними, хвилюючими
почуттями й життєвим драматизмом. Тут ми бачимо страждання матері, що
втратила своїх дітей (Ниоба); любов художника, що дає життя своєму утвору
(Пигмалион і Галатея); силу мистецтва, що перемагає смерть (Орфей і
Эвридика); трагічну загибель закоханих (Бенкетам і Фисба). Глибоко поетичн і
гуманним є оповідання Овідія про Филемоне й Бавкиде, які прожили разом
довгі роки, пронеся любов друг до друга через все своє життя, завжди
відкриті й добрі у своєму відношенні до рідним і близьким. Один раз боги
влаштували їм складне моральне випробування: під видом бідних утомлених
мандрівників попросили в них дозволу переночувати – і їх зустріли тепло й
привітно. За це боги пообіцяли Филемону й Бавкиде виконати саме таємне
їхнє бажання й виконали свою обіцянку, дозволивши їм умерти одночасно,
перетворивши Филемона й Бавкиду у два дерева, які ростуть із одного
кореня Майстерний виклад Овідієм самих несподіваних перевтілень, тонкий
психологічний аналіз характерів героїв, неповторна поетичність мовлення
дозволили «Метаморфозам» завоювати більшу любов читачів
37. Специфіка давньоримської трагедії. Творчість Сенеки. Аналіз трагедій
(«Медея», «Федра»)
Траге́дія — твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті
особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з
об'єктивною неможливістю його реалізації. Давньогрецька трагедія
базувалася на давньоримській трагедій. Римські трагіки вдало використали
за основу твори своїх попередників. Вони взяли літературну драму в
готовому вигляді у греків і переклали її, перетворили згідно своїх понять і
смаків. Це зумовлено історичними обставинами того часу: завоювання
південноіталійських міст, що були своєрідною скарбницею грецької культури,
не пройшло безслідно для римлян; зростає інтерес до всього грецького -
мови, літератури, мистецтва. Загальна культурна відсталість Риму в
порівнянні з Грецією були причиною того, що навіть у час свого найбільшого
розквіту театр у Римі не відігравав тієї суспільної ролі, яка йому належала у
Греції. Театральні жанри в Римі, не пов'язані, як у Греції, із релігією і культом,
ніколи не користувалися такою повагою, як епос. Театр незмінно розглядався
як засіб розваг. Драми, на зразок грецьких, були введені пізніше - перша
трагедія була поставлена у 240 р. до н. е. Римські постановки відрізнялися і
своєю будовою. Так, у трагедії роль хору була зведена до мінімуму, замість
нього в драму широко вводилися сольні арії - кантики. Якщо актор не мав
вокальних даних, на сцену поряд із ним виходив спеціальний співак. Разом із
цим у римській драмі були розширені сцени, які виконувалися речитативом
довгими віршами під акомпанемент флейти. Таким чином, канву римської
драми складало чергування кантиків, діалогів і речитативів. Римські трагедії
більш патетичні. Це підсилювалося тим, що світ грецьких драм сприймався
римлянами, як далека екзотика, нереальність. Дія п'єси будувалася не на
деталях, а на чеканні фіналу. Тематика римських трагедій більш однорідна,
ніж грецьких; а майже половина відомих сюжетів належить до циклу міфів
про Троянську війну і долю Атридів - в пам'ять про легендарне походження
римського народу, тоді як інші міфи використовувалися менше. При вільному
перекладі в римській драмі допускалась контамінація - перенесення сцен і
мотивів з інших п'єс у сюжет перекладного твору.
Відомим римським драматургом був Луцій Анней Сенека (бл. 4 р. до н.е. - 65
р. н.е.). У літературній спадщині Сенеки 9 трагедій: “Несамовитий Геркулес”,
“Троянки”, “Медея”, “Федра”, “Едіп”, “Агамемнон”, “Фієст”, “Геркулес на Еті”,
“Фінікіянки”. Усі трагедії Сенеки витримано в декламаційному стилі,
розрахованому, головним чином, на читання. Відомо, що декламаційний
стиль був опанований ще грецькими елліністичними драматургами й
поширювався в Римі з часів Августа; у цьому ж стилі було написано “Медею”
Овідія, яка, щоправда, до нас не дійшла. Зовні трагедії Сенеки нічим не
відрізняються від творів Софокла чи Еврипіда. Їх написано на ті самі
міфологічні сюжети, у них спостерігається те саме чергування діалогів з
ліричними партіями хору, у діалогах беруть участь не більше, ніж три дійові
особи тощо, але створювана античними авторами ідейно- естетична
атмосфера зовсім інша.
Трагедія Сенеки «Медея» починається з появи на сцені її головної героїні.
Медея гірко скаржиться на невірність чоловіка і просить божества темряви
послати смерть його нареченій і тестеві, а самого Ясона зробити до кінця
життя жебраком блукачем. Хор на сцені співає весільну пісню в прославляння
женихів і наречених. Почувши її, Медея розпікається ще сильніше, згадує все
жахливі злочини, які вона зробила раніше з любові до Ясона і знову нарікає
на його невдячність. Медея нездатна приборкати захлеснули її пристрасті. Це
і є головним сенсом трагедії Сенеки – драматург показує, що людина, яка не
може володіти собою, неминуче захопиться до вчинків, що переступає
божественну міру. Вони принесуть жорстокі біди оточуючим і йому самому.
На сцену виходить майбутній тесть Ясона, коринфський цар Креонт. Боячись
всім відомого підступності Медеї, він наказує «злобливої колхідянке»
негайно покинути Корінф. Медея благає не позбавляти її притулку і нагадує,
яку послугу вона справила всій Греції, коли врятувала славнейших грецьких
героїв – аргонавтів – від помсти власного батька, колхидского царя. Креонт
відкидає прохання Медеї, проте під кінець погоджується дати їй малу
відстрочку – один день для зборів перед вигнанням. Креонт йде, а Сенека
віршами пісні хору прославляє героїзм мореплавців і згадує подробиці
небезпечного плавання корабля Арго. Годувальниця видаляється зі сцени, на
яку замість неї входить Ясон. Він намагається виправдатися перед Медеєю,
кажучи, що вирішив одружитися на дочці Креонта лише мимоволі: інакше
цар Коринфа міг повеліти вбити і їх обох, і їхніх дітей. Медея докоряє Ясона: її
виганяють, але їй ніде знайти притулок. помітивши надзвичайно сильну
любов до них Ясона, Медея усвідомлює, в чому полягатиме її жахлива
помста чоловікові.
Ясон йде, і на сцені знову з’являється годувальниця. Медея просить, щоб
вона і діти віднесли майбутній дружині Ясона весільний подарунок:
розкішний плащ і дорогоцінний головний убір. І те, і інше Медея збирається
просочити отруйними чаклунськими зіллям, які повинні спалити того, хто їх
одягне. Хор співає пісню про невгамовним силі люті, згадуючи міфологічних
героїв, полеглих її жертвою (Орфея, Геракла, Мелеагра та інших).
Амазонка Антіопа народила своєму чоловікові Тесеєві сина. Хлопчика
назвали Іполитом. Потім амазонка гине і в Тесея з'являється нова дружина, а
в Іполита мачуха. Її звуть Федра. Поки Тесей воював із ворогами, вона
закохалася у свого пасинка. Іполит, який шанував Діану, і ведучи цнотливий
спосіб життя, відмовив Федрі. Жінка розгнівана його поведінкою. Вона не
може зазнати приниження. Нею знехтували. Мачуха бажає помститися
своєму пасинку. Федра каже Тесеєві, що Іполит її домагався. Батько виганяє із
ганьбою сина. Потім Тесей послав розправу з Іполитом биків. Тварини
розривають юнака на шматки. Після цих подій Федра зізнається чоловікові,
що очорнила його сина. Хлопець ні в чому не винний. Вона сама закохалася в
нього і чіплялася, Іполит же відмовив. Жінка вбиває себе кинджалом. Тесей
кається у своєму вчинку. Він наказує слугам принести останки його сина.
Невтішний батько намагається скласти частини тіла Іполита правильно, щоб
тим самим хоч якось викупити провину перед своєю дитиною.
38. Сатирична спрямованість творчості Персія, Марціала та Ювенала.
Про Персія Флакка відомо небагато. Походив з родини вершника з Етрурії,
прожив спокійне і тихе життя. Був послідовником Луцілія та Горація, на
світогляд поета дуже вплинув його наставник і друг філософ Корнут. Персій
залишив тільки одну, видану вже посмертно книгу, куди увійшли шість сатир.
Ці сатири не мають політичного спрямування, автор обмежується розглядом
літературно-моральних проблем. Перша сатира спрямована проти
беззмістовної поезії та її представників, шо вирізняються надприродним
пафосом, бажанням похизуватися перед натовпом під час рецитацій, а їхня
нікчемна поезія являє собою лише жалюгідні спроби наслідувати поетів
александрійців. Інші сатири Персія висміюють лицемірство багатих патриціїв,
які в молитвах просять богів послати їм міцне здоров’я, але передчасно
підривають його надуживанням. Поет доводить, шо до богів слід звертатися з
чистим серцем і благородними намірами. Він знущається зі зніженості
римських патриціїв, їхньої огиди до практичної діяльності, захоплення
жінками та розкошами. В одній з сатир філософ умовляє молодого
аристократа-неробу прокинутись і почати студіювати філософію, до якої той
ставиться з презирством. В іншій Сократ вчить свого учня розрізняти поняття
добра і зла, оскільки це є найпершим обов’язком вождя народу, але не
звергати особливої уваги на думки самого народу. Уїдливо викриває Персій і
людські пристрасті, що перешкоджають людині досягти істинної свободи.
Поет радить завжди дотримуватися помірності і не впадати в крайнощі,
остерігатися як багатства, так » бідності. Отже, поет повторює істини,
сформульовані Горацієм у його теорії «золотої середини», але Персій
викладає їх значно складніше і не так переконливо. Усі критичні зауваження
поета мають абстрактний характер і не торкаються конкретних особистостей.
Свої думки він висловлює у досить складній і часом малозрозумілій формі
Марк Вале́рій Марціа́л — один із найоригінальніших римських поетів,
неперевершений майстер особливого жанру Епіграф. Марціал зробив
латинську епіграму повноправним літературним жанром.
Жанр епіграми, який вимагав загостреної форми, влучності спостережень і
дотепності, представляється Марціалу набагато ближчим до життя, ніж епічні
поеми і трагедії на міфологічні теми. У Марциала епіграма стає переважно
глузливим, сатиричним жанром. Такою вона і перекочувала в західну і
російську літературу Нового часу. На відміну від інших римських сатириків
( Луцилия, Горація, Ювенала) У Марциала немає твердих моральних
поглядів. Він не прихильний і певного філософського напряму. Марціал
називає свої вірші «наївними жартами» і «безделками», але ці «жарти» багаті
яскравими картинами сучасного йому побуту і звичаїв. Повсякденне життя з її
метушнею, бенкетами, відвідуванням терм, посилкою подарунків,
любовними пригодами і міськими плітками знаходить відображення в
віршованих мініатюрах Марциала. Теми він вибирає, як і його грецькі
попередники, найрізноманітніші, але на перший план остаточно виходять
лайливі і непристойні мотиви. Починаючи з Марциала, епіграмою стали
називати спрямоване проти кого-небудь маленьке вірш. Це зближує
Марциала з сатириками, але, на відміну від них, Марціал не вчить, хто б
Йову, а тільки сміється. Друга риса, яка завдяки Марціалу стала для жанру
майже обов'язковою, - дотепна кінцівка.

Децим Юний Ювенал- знаменитий римський поет, який прославився

сатирами. Про його біографії практично нічого невідомо, дати народження і
смерті встановлюються лише орієнтовно. Існують життєпису, написані після
його кончини, однак вони не вважаються джерелами, такими, що
заслуговують повної довіри. Ювенал залишив після себе 16 сатир в 5 книгах,
перша з яких побачила світ в проміжку між 100 і 115 рр. а остання
залишилася незавершеною і була написана пізніше 128 р, але раніше 131-132
рр. У своїх творах Ювенал викриває вдачі римського суспільства епохи
Нерона і Доміціана, дивиться на події поглядом «маленької людини», і цей
погляд досить песимістичний. Від переслідування впливових осіб Ювенал
убезпечив себе тим, що згадував в сатирах лише померли людей або ж тих,
хто не міг заподіяти йому істотної шкоди. Для нашого часу сатири Ювенала
представляють інтерес як джерело відомостей про те, як був влаштований
побут римлян, якою була їхня сімейна, приватне життя. На основі сатир
Ювенала, звідки пішли автобіографічність, нападки на впливових сучасників,
філософія, а залишилося тільки обурене викриття вдач, і будувалося пізніше
уявлення про цей жанр.

39. Римська історіографія (Цезар, Саллюстій, Тіт Лівій, Тацит)

ГАЙ ЮЛІЙ ЦЕЗАРЬ
Був блискучим стилістом і знаходив дозвілля для літературної роботи.
Красномовство його високо оцінювалося і сучасниками і пізнішої римської
критикою. він був знайомий з молодою ще дисципліною - римської
граматикою і нерідко любив хизуватися філологічними знаннями. Поясненню
своїх стилістичних принципів він присвятив спеціальний несохранившийся
трактат «До Марку Туллию Цицерону про аналогію», написаний під час
галльську війни. Рідкісні і незвичайні слова, архаїзми та неологізми,
граматичні форми, що відхиляються від однакового типу, - все це має бути
усунуто з мови. «Відбір слів - початок всякого красномовства». Цезар
виступає таким чином на захист простого, але «чистого» мови.
Саллюстій
До співробітників Цезаря належав у свій час і Гай Саллюстій (близько 86 - 35
рр. У памфлеті «Послання до Цезарю про державу». Саллюстій звертається
до Цезарю із закликом «знищити вага грошей»; конкретний зміст боротьби з
плутократією зводиться, втім, лише до вимоги усунути монополію багатіїв на
державні і судові посади. Багатство не повинно бути суперником доблесті; до
багатств, «придбаним доблестю», автор «Послання» відноситься цілком
позитивно. Пам'ятником цій розгубленості є нове «Послання» до Цезарю,
повне загальних фраз і туманних натяків, але не дає вже конкретних
політичних пропозицій. Насправді, однак, всі його праці пройняті єдиної
політичної тенденцією: він виступає як нещадний викривач римського
нобілітету. Разом з тим Саллюстій - серйозний письменник з філософським
ухилом. У його історичних творах завдання художнього і публіцистичного
порядку переплітаються з прагненням осмислити хід римської історії і
пояснити причини розкладання республіки
Тіт Лівій
Лівій - історик-літератор, виступав з роботами філософського і Риторична
характеру, дуже скоро забутими. Літературна слава його заснована на
монументальному історичному творі, Результатом цієї праці з'явилися 142
книги «Від заснування міста», художній виклад всієї римської історії від її
міфічних першопочатків до 9 р. Н.е. е. Лівій - оповідач, а не дослідник. Його
праця будується як художнє перекладення повідомлень попередніх
істориків, без самостійного залучення документального матеріалу. Минуле
представляється йому сукупністю «прикладів», хороших чи поганих, що
вказують, що має статися наслідувати і чого треба уникати. скупий на
міркування, але все його виклад пронизане ідеалізацією римського народу і
схилянням перед римським минулим. Послідовно викладаючи рік за роком
римську історію. Описовий елемент не займає у Лівія значного місця;
основна увага спрямована на наочне зображення людських вчинків, в яких
виявляються моральні якості і душевні руху людей. прагне до драматичного
викладу, розповідає про війни, народні хвилювання, про зіткнення в сенаті і
народних зборах. Емоційний стиль розповіді підтримується промовами.

Публій Корнелій Тацит

Давньоримський історик. Він є типовим представником римської освіченості,
але разом з тим у ньому виявляються риси своєрідної і могутньої
індивідуальності. Тацит був глибоким ідеалістом, але, як у більшості істориків
давнини, ідеалізм його підривається песимістичним настроєм: він
сумнівається в прогресі і тому є консервативним захисником доброго старого
часу. Літературна діяльність Тацита в юні роки виражалася лише в складанні
промов для процесів, які він вів як захисник або обвинувач. Практика
переконала його, що під час панування монархії не може процвітати вільне
красномовство. На думку Тацита, хороші люди можуть жити і діяти і при
худих государях; силою духу в подвигах для процвітання держави і стійким
утриманням від участі в злодіяннях тиранів вони здобувають славу для себе і
показують іншим добрий приклад. Тут відчувається вже улюблена
філософсько-історична ідея Тацита. У тому ж році Тацит видав свою невелику,
але знамениту "Німеччину". У ній розглядається спочатку побут (екон., сем.,
Соц., Політ, і реліг.) Германців, потім описуються особливості установ
окремих племен. Внутрішні і зовнішні особливості історичних творів Тацита
з'ясовуються із знайомства з характером його і точкою зору на справу історика.
Тацит хоче зображувати минуле неупереджено, він прагне добре знати, що
відбувалося, і справедливо судити про те, що повідомляє. Тацит ретельно
уникає низького, вульгарного і дрібного, постійно тримається на висоті
великого, славного, що піднімає душу і непереможне зачаровує розкішшю
поетичних образів.