Літературне відлуння творчості поетів «золотої

доби» римської літератури в українській літературі

П Р Е З Е Н ТА Ц І
Ю
П І Д Г О Т У ВА Л
А
С Т УД Е Н Т К А
1-ГО КУР СУ
Г Р У П И У - 11
ФУФ
Енеїда
«Енеї́да» — українська бурлескно-травестійна поема, написана письменником Іваном
Котляревським, на сюжет однойменної класичної поеми римського поета Вергілія.
Поема Верґілія стверджує божественне походження імператорської влади. Вона — твір героїко-
патетичний. Героїчне властиве й твору І. Котляревського з його екскурсами в минуле,
самозреченням в ім'я Вітчизни. Але усі персонажі, особливо у перших частинах української
поеми, знижені, приземлені, навіть небожителі хитрі, підступні, жадібні, сварливі тощо. У
лексиці «Енеїди» Котляревського — можна знайти просторіччя, лайливі слова — тон твору
зумисне несерйозний, балаганний. Але, як зауважував О. Білецький, ця зовнішня комічність не
заступає внутрішньої серйозності твору — автор порушує в ньому найактуальніші проблеми
суспільного життя

І. Котляревський перелицьовує на український лад сюжет твору давньоримського класика

Верґілія. В античному творі йшлося про мандри троянців, що прибувають з волі богів до
латинських земель (пізніше Римська держава). У поемі І. Котляревського розгортаються такі ж
події, збережені імена героїв, але українським автором закладений новий національний зміст:
під виглядом троянців постають українські козаки, богів Олімпу — українське панство; усі
реалії твору відбивають життя українського суспільства XVIII ст. після руйнування української
«Трої» — Запорізької Січі.
«Пам’ятники собі»
 Давньоримській поет
«золотої доби» римської
літератури Горацій написав
оду до Мельпомени – музи
трагедії. У однойменній
поезії автор уславлює
невмирущість душі поета;
висловлює думку про те, що
слава, яка прийде до митця,
неминуча, звісно, якщо сам
митець її вартий. Схожу
думку висловлює і Максим
Рильський у своєму віршеві
«Пам’ятник».
Переклади
Енеїда
Творчість Вергілія була надзвичайно популярною в Україні. У 17-18 ст. школярі вчили його твори
напам'ять, на нього посилались у шкільних піїтиках. Григорій Сковорода переклав шість уривків другої
пісні «Енеїди». Пізніше «Енеїду» Вергілія перекладали Іван Стешенко і Степан Руданський. Повний
переклад Поеми здійснив Микола Зеров. Цей переклад дістав високу оцінку Максима Рильського, інших
знавців творчості Вергілія. Сорок років працював над перекладом поеми Вергілія Михайло Білик. У 1972
р. «Енеїда» Вергілія вийшла друком в його перекладі.
Овідій
Публій Овідій Назон — улюблений поет Шекспіра, Гете, Пушкіна.
Тарас Шевченко вважав Овідія «найдосконалішим творінням
всемогутнього Творця Всесвіту». Іван Франко написав велике
дослідження про творчість давньоримського поета, де висловив
припущення, що мова, якою оволодів Овідій на засланні і якою писав
вірші, була мовою слов'янського племені. «Матимемо право називати
Овідія першим поетом, що написав вірш мовою, близькою до давньої і
теперішньої української»,- писав Іван Франко. Хоча цю версію і
спростовують сучасні вчені, вона яскраво свідчить про глибокий
інтерес української інтелігенції до творчості Овідія. Одним із перших
познайомив українського читатача з творчістю Овідія Феофан
Прокопович. Григорій Сковорда переклав українською мовою уривок із
книги Овідія «Фасти» під назвою «Похвала Астрономії» і дав своє,
оригінальне тлумачення міфів про Нарциса, Актеона, Фаетона,
переказаних Овідієм у «Метаморфозах». Плідно працювали
надукраїнськими перекладами Овідієвих «Метаморфоз» Іван
Стешенко та Микола Зеров. Міф про Кипариса і легенду про Дедала та
Ікара переклала Олена Пчілка. Мотиви з «Метаморфоз» використала
Леся Українка в «Ніобеї». У 1985 році Овідієві «Метаморфози» були
надруковані у перекладі Андрія Содомори. Лірику Овідія перекладали
І.Франко, О.Маковей, М.Зеров, А.Содомора та багато інших
українських поетів-перекладачів.
«Римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій
сучасності своїми настроями й чуттями… Перечитуючи Вергілія й Горація, Тібула й Овідія, уважний
читач легко розпізнає контури «вічної казки», перипетії «давної і щораз нової історії».

М.Зеров