36.

Аналіз творчості Овідія («Метаморфози»)

Публій Овідій Назон став першим великим письменником, що відобразив у
своїй творчості риси нової літературної епохи. Поет народився поблизу Рима
в сім’ї багато римлянина. Овідій одержав блискучу освіту в риторичній школі,
проте урядовцем не став. Він цілком віддається поезії. Овідій повністю
віддається творчості: вірші принесли славу, нові знайомства. У своїх творах
він мало цікавився політикою, вірші присвячував коханню, природі й
радощам сільського життя. Овідій також писав про душевні переживання
закоханих і радощі безтурботного життя. Перші книги Овідія були дотепні,
вишукані, але позбавлені серйозного змісту. Однак уже в них відчувалася
його глибока обізнаність, освіченість, знання грецької історії та міфології.
Поетичний дебют Овідія як оригінального поета пов’язаний з елегією. У
творчості поета виділяються три якісно різні періоди. Перший період
творчості був, коли йому було 20 років, коли він звернувся до жанру
любовної елегії. Спочатку він ще наслідує Корнелія Галла, Тібулла і
Проперція, а надалі творить свої елегії цілком в іншій тональності, яка
відображала своєрідність його світовідчуття, його філософію кохання. Твори
другого періоду творчості (1 р. н.е. – 8 р. н.е.) характеризуються зникненням
іронії, у них з’являється навіть пафос, але залишається основним стильовий
прийом поета – за допомогою риторичної техніки перетворювати малі жанри
елліністичної поезії у великі. Овідій розпочинає роботу над великим за
обсягом епічним полотном – поемою “Метаморфози” (з гр. “перетворення”),
у якій на матеріалі греко-римських міфів розповідає про різноманітні
перевтілення. Овідій переказує у віршах казки й, таким чином, що із
величезної кількості маленьких сюжетів утворювалася поема, пов’язана
єдиним змістом. Політична тенденція “Метаморфоз” дуже прозора, але це не
відчувається при читанні окремих поем (епіллій). Вони сприймаються як
новели на міфологічні сюжети. Новели різні за характером. В одних
переважають казкові елементи, в інших – реалістичні. Лейтмотивом всієї
поеми є незмінна для творчості Овідія любовна тематика. Цікаво, що,
ненавидячи будь-які злочини, здійснені з метою збагачення, щоб принести
зло іншому тощо, Овідій виправдовував вади і навіть злочини, здійснені під
впливом пристрасті, пояснюючи їх недосконалістю людської натури. У поемі
Овідія між істотою, яка перевтілюється, і тим, у що вона перевтілюється, існує,
отже, певний зв’язок, однакова тривка схильність до чогось. Наприклад,
Лікаон стає вовком, бо був хижим і жорстоким, як вовк; Аскалаф – пугачем,
бо мав у душі лихий, темний задум; З прадавніми уявленнями про
перевтілення перегукується теорія метампсихозу – уявлення про
переселення душ, яку розвинув грецький філософ Піфагор Піфагор
протиставив матеріальному світу безсмертну, божественного походження,
душу. За його уявленнями, вона може відроджуватися, переселяючись з
одного тіла в інше, і навіть у тіла тварин. У “Метаморфозах” Овідій продовжує
тему любові, надає їй широкого розмаху. Ось чому перевтілення, за Овідієм,
це особливий стан. Це не тільки щось середнє між життям і смертю, а й щось
значно гірше за смерть. Це – приреченість, закам’янілість, безмовність болю.
Легенди про перевтілення дали Овідієві змогу не тільки безкінечно
урізноманітнити тему любові, а й поглибити її психологічно, адже момент
перевтілення передбачає найвищу емоційну напруженість як того, хто
перевтілюється, так і того, хто сам когось карає перевтіленням.

37. Специфіка давньоримської трагедії. Творчість Сенеки. Аналіз трагедій

(«Медея», «Федра»)
Трагедія — драматичний твір, в основу сюжету якого покладено гострий,
непримиренний конфлікт особистості, нерозв'язні моральні проблеми, які
часто призводять до загибелі героя (героїв). Давньоримська трагедія
виступає на світовій арені набагато пізніше за грецьку. Саме тому, вона
практично вся базується на трагедіях грецьких авторів. Рим доволі уміло
скористався результатами багатовікового розвитку грецької літератури.
Засвоївши їх, давньоримські трагіки переробили давньогрецькі твори на
римський манер, намагаючись догодити смакам римських глядачів,
дозволяючи собі всілякі зміни з метою максимального наближення грецьких
текстів до уподобань і потреб римлян. Отож з самого початку створення
трагедії давнього Риму ми можемо відчувати значний грецький вплив на неї.
Але не варто говорити, що давньоримські трагедії є прямим віддзеркаленням
їх давньогрецьких попередників. Римляни скоріше взяли літературну драму в
готовому вигляді у греків, переклали її латинською мовою та підігнали те, що
вийшло, до своїх понять. Однак, наприклад, роль хору в римській трагедії
значно зменшилася у порівнянні з грецькою. Хорові партії почали
перекладати в монодії і дуети акторів. Драматурги намагалися надати
римського характеру деяким епізодам, а характерам героїв – суто римських
рис. Варто зазначити, що їх переробка мала на меті насичати трагедію
подіями, ускладнити й заплутати драматичну дію. Грубо кажучи, головним -
було посилення видовищного боку трагедії. Така специфічність була
спричинена, на сам перед, очевидною культурною відсталістю Риму в
порівнянні з Грецією. Вагомий вплив на специфіку давньоримської трагедії
мала непідготовленість публіки. Римський народ був доволі войовничого та
суворого характеру, викликаного частими війнами, саме тому сюжети
грецької трагедії були для нього чимось незнайомим і незвичним. Тому
давньоримські трагіки для того, щоб їхні сюжети викликали відповідну
реакцію, були вимушені перебільшувати зображувані події, унаслідок чого
римські трагедії стали більш пафосні ніж грецькі. Дається взнаки недостатній
розвиток міфології. Якщо у грецькій трагедії фінал міфу був відомий публіці
наперед і цікавість до п’єси підтримувалася трагічною іронією деталей, то
римський трагік не міг розраховувати на обізнаність публіки зі сюжетом міфу.
Таким чином дія трагедії будувалася не на деталях, а на напруженому
чеканні фіналу. Не дивлячись на спроби драматургів прилаштувати грецьку
трагедію до римських смаків, вона все ж таки виявилася занадто складною за
змістом для значної частини римської публіки. Отже, грецька трагедія на
римській сцені пережила ряд змін, які, на мою думку, перетворили класичну
трагедію схожою на мелодраму. Але ці зміни були корисні для розвитку
європейської літератури, адже саме римська драма стала зразком для
новоєвропейських трагіків.
Відомим римським драматургом був Луцій Анней Сенека молодший. Серед
його художніх творів важливе місце посідають дев’ять трагедій, основаних на
традиційних міфологічних сюжетах: «Медея», «Едіп», «Федра», «Троянки»,
«Несамовитий Геракл», «Агамемнон», «Тієст», «Октавія», «Геркулес на Еті».
За структурою трагедії Сенеки суголосні з грецьким першотвором, тим не
менш, вони є самобутніми творами, хоча б тому, що в них наявна філософія
стоїцизму. Трагедії Сенеки були написані ним не для театральних вистав. Всі
вони витримані в декламаційному стилі, розрахованому, головним чином, на
читання. Такі твори відзначаються особливим загостренням поведінки
головних героїв, що перебувають у напруженому емоційному стані, стані
афектів. Його трагедії тяжіють до зображення прямих вад і страждань, виявів
гніву й жорстокості. Зовні трагедії Сенеки нічим не відрізняються від творів
Софокла чи Еврипіда: вони так само мають 5 актів, їх написано на ті самі
міфологічні сюжети, у них спостерігається таке ж саме чергування монологів
та діалогів з ліричними партіями хору, але образи героїв і характер трагічного
у Сенеки стають зовсім іншими. Образи його героїв значно примітивніші за
їхні грецькі аналоги. Самі герої сповнені пристрастями, що робить їх
жорстокими і невмолимими. Психологічна зумовленість характерів значно
поступається. У своїх монологах вони здебільшого розповідають про причини
своїх болісних почуттів і виправдовують цими почуттями свої жахливі дії.
Характерна ознака всіх трагедій Сенеки полягає в тому, що вони насичені
кривавими ефектами, сценами вбивств і злочинів, моральними повчаннями.
Вони не мають логічно розвинутого сюжету, дії героїв не зумовлені тонкими
психологічними мотивуваннями. Тим не менш, його трагедії мали виняткове
значення в процесі становлення європейської драматургії Нового часу,
оскільки упродовж тривалого часу всі уявлення про античну трагедію
базувалися власне на п’єсах Сенеки.
Дія «Медеї» Сенеки відбувається в місті Коринфі після вигнання Медеї та
Ясона з Іолка, але передісторію їхню автор не згадує, адже міф був добре
відомий. У першому ж монолозі Медея обіцяє жорстоко помститися за зраду
Ясона. Тобто вже на початку трагедії героїня, у котрій жага помсти переборює
всі інші почуття, постає такою, якою мала б стати в кінці — мстивою, лютою і
невблаганною. Отже, маємо сталий образ, позбавлений будь-якої динаміки.
Чаклунка ще не знає, якою буде н помста, але готує себе до найстрашнішого
вчинку. А хор, ніби не чуючи похмурих промов героїні, співає шлюбну пісню,
вихваляє наречену, бажає щастя молодим Отже, про Ясона Медея вже
говорить як про маловинувату людину, для неї тепер головним злом стає
Креонт, який скоро побачить «вогонь і дим» над своєю оселею. Вона просить
у царя дозволу зачекати до ранку, коли виїде з міста, але сама думає про
помсту йому. Проте розмова з Ясоном знову змінює її плани, Медея нагадує
невірному чоловікові все, чим для нього пожертвувала, обвинувачує Ясона в
усьому, що сталося з нею. Після відмови Ясона віддати дітей жінці вона
розуміє, шо він їх дуже любить, і вирішує цим скористатися. Медея вдає, шо
замирюється з Ясоном, а сама починає готуватися до помсти. Годувальниця
докладно розповідає, як Медея збирає отруйні рослини, шо «цвітуть квітками
смертоносними», а потім і сама чаклунка в довгому монолозі знайомить
слухачів із таємницями свого похмурого ремесла. Врешті вона здійснює свій
задум, передавши з дітьми нареченій Ясона Креусі отруєні плані і шлюбний
вінець. Наляканий хор, уражений поведінкою і виглядом Медеї, бачить у ній
утілення нестримної люті. З’являється вісник, який дуже коротко повідомляє
про страшну смерть Креуси та її батька, які згоріли разом з палацом.
Виходить Медея і в останньому монолозі говорить, шо її помста ще не
завершена, натякаючи на дітовбивство. Після приходу Ясона з озброєними
коринфянами вона піднімається на дах і, тішачись стражданнями чоловіка,
заколює й другого. Залишивши мертвих дітей Ясонові, вона відлітає на
колісниці. Порівняно з трагедією Евріпіда п’єса Сенеки сприймається як
значно примітивніша, образ героїні — спрощеним і однолінійним. Те ж саме
можна сказати і про ідейну сторону твору Сенеки. Евріпід заклав у свою
трагедію досить сміливі думки про роль і місце жінки в суспільстві, про
надання їй більших прав і свобод у громадському житті, він критикує
застарілу мораль тощо. Ці проблеми Сенеку не турбували, тому дії його
героїв і героїнь спонукуються, як правило, гіпертрофованими почуттями,
вибухами пристрастей. У Медеї це ревнощі. Медея Еврипіда – це жінка-
страдниця, велична трагічна постать, у Сенеки ж вона – злісна фурія, що
мислить лише про помсту, форма якої неодмінно має перевершити усі
попередні жорстокості, на які вона була здатна. На відміну від Еврипіда,
Сенека не піднімає й не розв’язує у своїй “Медеї” жодних проблем і
конфліктів, досягаючи трагічного враження лише комбінуванням страшних
картин і патетичних монологів.
Амазонка Антіопа народила своєму чоловікові Тесеєві сина. Хлопчика
назвали Іполитом. Потім амазонка гине і в Тесея з'являється нова дружина, а
в Іполита мачуха. Її звуть Федра. Поки Тесей воював із ворогами, вона
закохалася у свого пасинка. Іполит, який шанував Діану, і ведучи цнотливий
спосіб життя, відмовив Федрі. Жінка розгнівана його поведінкою. Вона не
може зазнати приниження. Нею знехтували. Мачуха бажає помститися
своєму пасинку. Федра каже Тесеєві, що Іполит її домагався. Батько виганяє із
ганьбою сина. Потім Тесей послав розправу з Іполитом биків. Тварини
розривають юнака на шматки. Після цих подій Федра зізнається чоловікові,
що очорнила його сина. Хлопець ні в чому не винний. Вона сама закохалася в
нього і чіплялася, Іполит же відмовив. Жінка вбиває себе кинджалом. Тесей
кається у своєму вчинку. Він наказує слугам принести останки його сина.
Невтішний батько намагається скласти частини тіла Іполита правильно, щоб
тим самим хоч якось викупити провину перед своєю дитиною.
38. Сатирична спрямованість творчості Персія, Марціала та Ювенала.
Про Персія Флакка відомо небагато. Походив з родини вершника з Етрурії,
прожив спокійне і тихе життя. Був послідовником Луцілія та Горація, на
світогляд поета дуже вплинув його наставник і друг філософ Корнут. Персій
залишив тільки одну, видану вже посмертно книгу, куди увійшли шість сатир.
Ці сатири не мають політичного спрямування, автор обмежується розглядом
літературно-моральних проблем. Перша сатира спрямована проти
беззмістовної поезії та її представників, шо вирізняються надприродним
пафосом, бажанням похизуватися перед натовпом під час рецитацій, а їхня
нікчемна поезія являє собою лише жалюгідні спроби наслідувати поетів
александрійців. Інші сатири Персія висміюють лицемірство багатих патриціїв,
які в молитвах просять богів послати їм міцне здоров’я, але передчасно
підривають його надуживанням. Поет доводить, шо до богів слід звертатися з
чистим серцем і благородними намірами. Він знущається зі зніженості
римських патриціїв, їхньої огиди до практичної діяльності, захоплення
жінками та розкошами. В одній з сатир філософ умовляє молодого
аристократа-неробу прокинутись і почати студіювати філософію, до якої той
ставиться з презирством. В іншій Сократ вчить свого учня розрізняти поняття
добра і зла, оскільки це є найпершим обов’язком вождя народу, але не
звергати особливої уваги на думки самого народу. Уїдливо викриває Персій і
людські пристрасті, що перешкоджають людині досягти істинної свободи.
Поет радить завжди дотримуватися помірності і не впадати в крайнощі,
остерігатися як багатства, так » бідності. Отже, поет повторює істини,
сформульовані Горацієм у його теорії «золотої середини», але Персій
викладає їх значно складніше і не так переконливо. Усі критичні зауваження
поета мають абстрактний характер і не торкаються конкретних особистостей.
Свої думки він висловлює у досить складній і часом малозрозумілій формі.
Мариіала називають одним з найоригінальніших римських поетів,
неперевершеним майстром епіграми, що обезсмертила його ім’я. Марціал
зробив латинську епіграму повноправним літературним жанром, який
вимагав загостреної форми, влучності спостережень і дотепності. Це
представляється Марціалу набагато ближчим до життя, ніж епічні поеми і
трагедії на міфологічні теми. У Марциала епіграма стає переважно
глузливим, сатиричним жанром. У Марциала немає твердих моральних
поглядів. Він не прихильний і певного філософського напряму. Марціал
називає свої вірші «наївними жартами» і «безделками», але ці «жарти» багаті
яскравими картинами сучасного йому побуту і звичаїв. Повсякденне життя з її
метушнею, бенкетами, відвідуванням терм, посилкою подарунків,
любовними пригодами і міськими плітками знаходить відображення в
віршованих мініатюрах Марциала. Теми він вибирає, як і його грецькі
попередники, найрізноманітніші, але на перший план остаточно виходять
лайливі і непристойні мотиви. Починаючи з Марциала, епіграмою стали
називати спрямоване проти кого-небудь маленьке вірш. Це зближує
Марциала з сатириками. Друга риса, яка завдяки Марціалу стала для жанру
майже обов'язковою, - дотепна кінцівка.

Децим Юний Ювенал- знаменитий римський поет, який прославився

сатирами. У своїх творах Ювенал викриває вдачі римського суспільства епохи
Нерона і Доміціана, дивиться на події поглядом «маленької людини», і цей
погляд досить песимістичний. Від переслідування впливових осіб Ювенал
убезпечив себе тим, що згадував в сатирах лише померли людей або ж тих,
хто не міг заподіяти йому істотної шкоди. Його сатири не мають ні виховної,
ні філософської мети - це різке викриття, викликане не бажанням навчити або
виправити, а обуренням, роздратуванням. Ювенал зображує сучасний йому
Рим як місце виродження і безпросвітної порочності, яке не може не
обурювати. Про сам Ювеналій відомо не багато. Однак за непрямими
свідченнями можна зробити висновок, що він був людиною небагатою,
залежним і, головне, невпевненим у своїх покровителів. Для нашого часу
сатири Ювенала представляють інтерес як джерело відомостей про те, як був
влаштований побут римлян, якою була їхня сімейна, приватне життя.
39. Римська історіографія (Цезар, Саллюстій, Тіт Лівій, Тацит)