ЛЕКЦІЯ 2

КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД РОЗВИТКУ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Мета: ознайомити студентів з особливостями розвитку давньогрецької літератури
класичного періоду, репрезентувати творчість представників давньогрецької драми.
Професійна спрямованість: Матеріал лекції спрямований на формування у
студентів сталих знань про предмет «Історія зарубіжної літератури. Античність» з
перспективою їх подальшого професійного самовдосконалення в межах майбутньої
професійної діяльності як учителя української і зарубіжної літератури.
Ключові слова: класика, театр, драматургія, аттична комедія.
План
1. Класичний період давньогрецької літератури. Давньогрецький театр.
Походження трагедії. Драматична поезія Есхіла, Софокла, Еврипіда.
2. «Трилогія про Прометея», «Орестея» та «Перси» Есхіла.
3. «Антігона», «Цар Едіп» Софокла.
4. «Алкеста», «Медея», «Іпполіт» Еврипіда.
5. Давня аттична комедія. Творчість Аристофана. Особливості інтерпретації теми
миру у творчості давньогрецького комедіографа.
На самостійне опрацювання
1. Давньогрецька лірика. Творчість Тіртея, Архілоха, Анакреонта.
2. Любовна тема в ліриці Сапфо.

ЛІТЕРАТУРА
Основна література:
1. Антична література: навчальний посібник. 3-тє вид., випр. Та доповн. Київ :
Київський університет імені Бориса Грінченка, 2014. 250 c.
2. Белаш Г. Історія античної літератури. Київ : Центр учбової літератури. 2020. 236 с.
3. Буйвол О. В. Антична література. Текст лекцій : навч.-метод. посіб. для студентів.
Харків : НТУ «ХПІ», 2016. 117 с.
4. Галич О. А., Дмитренко В. І., Фоменко В. Г. Історія зарубіжної літератури.
Античність. Середньовіччя. Луганськ : Альма матер, 2003. 228 с.
5. Гальчук О. Антична література: Навчальний посібник для студентів заочної форми
навчання. – К.: Вид-во Київського славістичного університету, 2008. 210 с.
6. Козлик І. Антична література : (Лекційні матеріали у формі repetitorium’y). Івано-
Франківськ : Симфонія форте, 2020. 180 с.
7. Мегела Іван. Історія давньогрецької літератури : курс лекцій. Київ : Видавець
Карпенко В. М., 2007. 340 с.
8. Мегела І. П. Історія Римської літератури : монографія. Миколаїв : Видавництво
ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. 320 с.
9. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література : підручник. Київ : Либідь, 2001.
718 с.
10. Підлісна Г.Н. Антична література. Київ : Вища школа, 1992. 267 с.

Допоміжна
1. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія /Упорядники: Михед Т.В.,
Якубіна Ю.В. Київ : Центр навчальної літератури, 2006. 952 с.
2. Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Хрестоматія / Укладач
В. Маслюк. Львів : Видавництво «Світ», 2000. 328 с.
3. З римської поезії: Поетичні переклади Миколи Зерова. Зеров М.К. Твори: В 2 т. Т.
1.: Поезії. Переклади / Упор.: Г.П. Кочур, Д.В. Павличко. Київ : Дніпро, 1990. С.128–383.
4. Зарубіжна література ранніх епох: Античність, Середньовіччя, Відродження :
навчальний посібник. Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана
Огієнка. Кам'янець-Подільський : Друкарня "Рута", 2013. 211 с.
 5. Косянчук О. О. Вплив лірики Горація на українську одичну поезію XVIII – поч.
XIX ст. Studia Linguistica : зб. наук. праць. Київ : ВПЦ «Київський університет», 2011.
Вип. 5, ч. 2. С. 169–173.
6. Кравченко Я.П. Історія зарубіжної літератури (антична): Методичні рекомендації з
курсу. Запоріжжя: ЗНУ, 2009. 47 с.
7. Содомора А. Студії одного вірша. Львів : Літопис, 2006. 364 с.
Інші інформаційні ресурси
1. https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/5959/1/O_Halchuk_NP_2008_GI.pdf
2. http://194.44.152.155/elib/local/sk644465.pdf
https://ru.calameo.com/read/002820791093b4d06503a

1. Класичний період давньогрецької літератури. Давньогрецький театр.

Походження трагедії. Драматична поезія Есхіла, Софокла, Еврипіда.
На сучасному етапі трагедія – це “драматичний твір, який ґрунтується на гострому,
непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі
потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації”. Проте коріння цього драматичного
жанру сягає сивої давнини. Проходження й розвиток давньогрецької трагедії пов’язують з
іменем бога родючості, виноградарства й виноробства Діоніса. Культ Діоніса з’являється в
Греції в період зародження й розвитку грецької демократії. Він запроваджувався
демократичними правителями. Так, у VI столітті до н.е. афінський правитель Лісістрат,
спираючись на демократичні верстви суспільства, впровадив у Афінах свято Великих
Діонісій. Чотири рази на рік відзначалось це свято (грудень, січень, лютий та березень):
Малий Діонісій, Лепеї, Антестерій, Великий Діонісій. Діонісії нагадували
західноєвропейський карнавал, українські колядування й щедрування, Масницю.
Одягнені в шкури цапів (цап – символ родючості в давніх греків) процесія зображувала
супутників бога Діоніса – сатирів, з якими, за міфами, Діоніс повернувся після складної
подорожі з Азії на Балкани, привізши виноградну лозу.
За дослідженнями багатьох учених давньогрецький театр виник із обрядів,
присвячених цьому богу.
Історик Плутарх зазначив, що в 534 р. до н. е. чоловік на ім’я Феспід показав
виставу – діалог актора, який виконував роль Діоніса й хору. Саме з цього року театральні
вистави, мабуть і стали обов’язковою частиною свят Діоніса. Хоча сучасні дослідники
вважають, що Феспід продовжив справу Аріона, який надав гімнові на честь бога Діоніса
досконалої художньої форми й уперше назвав його дифірамбом, а також зробив хоровою
піснею.
Основна тема аттичної літератури епохи розквіту – показ
шляхів людської поведінки у важливих питаннях полісного життя.
Основні її риси:
 близькість до народу,
 глибока насиченість актуальною проблематикою,
 монументальність,
 гуманізм.
Обов’язковим елементом культу Діоніса було виконання хором гімнів на честь
бога виноградарства – дифірамбів, – що з часом набуло форми змагань. Дифірамбічний
хор розташовувався півколом і складався із 50 хоревтів, підібраних за віком і статтю
(наприклад, хор юнаків, хор літніх жінок тощо). На чолі хору стояв заспівувач – корифей
(або ексархос). Окрім дифірамбічних хорів були старовинні сатирівські хори, учасники
яких переодягалися на сатирів. Отже, переодягання, змагання у вмінні виконувати
дифірамби на честь Діоніса й інсценізація міфічних сюжетів – три “кити” свят на честь
бога виноградарства, на основі яких і постала давньогрецька трагедія.
Давньогрецькі вистави поєднували декламацію, музику, співи, танці. Хор був
обов’язковим персонажем грецького театру. Він коментував те, що відбувалось на сцені.
Це був рупор ідей автора, своєрідне втілення народної думки. Часом герой звертався до
хору й запитував, який йому знайти вихід із ситуації, що склалася. Хор докоряв або
співчував йому, виступав як дійова особа й при цьому говорив про себе в однині (у
трагедії хор нараховував до 15 учасників, у комедії – до 24). Згодом партії хору зменшили,
головними дійовими особами стали актори. Акторами могли бути лише вільнонароджені
чоловіки (вони виконували й жіночі ролі. Вони повинні були не лише гарно декламувати,
а й співати, володіти виразною жестикуляцією.
Театр у Давній Греції був державним закладом, і організацію театральних вистав
брала на себе держава, призначаючи для цієї мети спеціальних осіб. Драми ставилися
тричі на рік у свята на честь бога Дафніса: на Малих, або Сільських, Діонісіях (у грудні-
січні), на Лінеях (у січні-лютому) і на Великих, або Міських, Діонісіях (березень- квітень).
У часи правління Перікла публіка навіть отримувала спеціальні “видовищні” гроші.
Драматичні вистави проходили у вигляді драматичних змагань (агону) драматургів,
хорегів і акторів. В агоні брали участь 3 трагедійних, а пізніше й 3 комедійних поета.
Кожен із трагіків повинен був показати 4 п’єси: три трагедії, об’єднані в трилогію, й одну
сатирівську драму. Трагедії, пов’язані одним сюжетом, і сатирівська драма складали
тетралогію. Автори комедій представляли по одному твору. Змагання відбувалися
упродовж 3 днів. До участі допускалися тільки нові твори. Дозвіл на постановку п’єси
драматург одержував від архонта – вищої посадової особи в Афінах. Він також давав
драматургам дозвіл набирати хор. Всі грошові витрати брали на себе громадяни Афін
(прообраз меценатів). Громадянин, що готував хор для драматичних змагань, називався
хорегом. Для драматичного агону потрібно було 6 хорегів, адже в кожного драматурга був
свій хор. Члени хору (в трагедійному хорі їх 12, у комедійному – 24), називалися
хоревтами, а заспівувач хору – корифей. У залежності від виконання ролі актори
називалися протагоністами (виконавця головних ролей), девтерагоністами (ролі другого
плану) і тритагоністами (виконавець епізодичних і жіночих ролей). Акторами, як і
глядачами в давньогрецькому театрі, були лише чоловіки.
Актор (грецькою “гіпокрітес” – “той, хто відповідає”). Про монологи персонажів
правильніше сказати, що це були арії, а діалоги – дуети. Уся вистава проходила під
музику, яка була написана самим автором драми. Було прийнято, щоб він розучував з
акторами не лише слова, а й музичні партії. На жаль, давньогрецька музика практично не
дійшла до нас. Розшифровані деякі фрагменти, які доводять, що греки й римляни в ті
давні часи не знали сучасних тональностей (мажору й мінору) і співали в унісон (груповий
спів на один голос).
Театр у Давній Греції вважався справою державною. У зв’язку із цим за
організацію вистав відповідав архонт вища посадова особа міста. Саме він давав дозвіл на
постановку п’єс, за його розпорядженням набирали й учасників хору. Театральні дійства
були організовані як змагання. Усі матеріальні витрати брав на себе багатий мешканець
міста – хорег, якого теж призначав архонт. У кожного поета був свій хорег. На
мармурових пам’ятних дошках вибивали не лише ім’я драматурга-переможця, а й ім’я
хорега. Переможець визначався журі, яке складалося з 10 чоловік (по одній людині від
кожного афінського округу ). Вибиралися члени журі за жеребом, із наперед складеного
списку. Журі визначало лише переможців, тобто I–Ш місця. Проте третя перемога
фактично означала поразку.
Спочатку не існувало постійної театральної будівлі. В Афінах, які вважають
батьківщиною театру, для театральних постановок використовували центральну площу,
на якій амфітеатром розташовували поміст для глядачів. У інших містах обирали
галявину. Оточену з двох-трьох боків пагорбами, на схилах яких і розташовувались
глядачі. Лише в IV ст. до н.е. було збудовано кам’яний театр.
Античний театр нагадував відкритий стадіон і складався з трьох частин - театрону,
орхестри й скени. Театрон – місце для глядачів. Для особливо шанованих осіб сидіння у
вигляді мармурових крісел ставилися в перших рядах, проедріях у першому ряду було
крісло й для жерця бога Діоніса. У театроні вміщувалися тисячі людей. Так, наприклад,
театр міста Мегаполя (Пелопоннес) уміщував 44 000 чоловік. Театрон охоплював з трьох
боків невеликий круглий або підковоподібний майданчик – орхестру, одну з
найважливіших частин театру. На орхестру виходили актори й хор. Виходили вони зі
скени, будови за орхестрою. Там тримали реквізит, сюди приходили актори, щоб змінити
маску. Пізніше скену стали використовувати і як елемент декорації, - вона зображувала
будинок або палац, у відповідності до змісту твору.
Величезні розміри театрів призвели до необхідності використовувати маски: риси
обличчя актора більшість глядачів просто не змогли б роздивитись. Кожна маска
виражала певний людський стан – страх, гнів, веселість, спокій та ін. У відповідності з
сюжетом актор протягом вистави змінював маски. Маски також були своєрідними
резонаторами, бо посилювали звучання голосу. Маски змінювали пропорції тіла, тому
виконавці взувались у котурни (сандалії на високих підошвах) і вбирались у широкі
шати, щоб таким чином збільшити фігуру, надати їй значимості.
У давньогрецькому театрі використовували найпростіші машини: екіклему
(платформа на чотирьох колесах) і еорему (підйомний механізм, за допомогою якого
актори могли підніматись або опускатись). Загалом декорації були дуже прості й не
змінювались. Сцена була нерухомою. Головні події досить часто відбувались за сценою:
битви, убивства не показували глядачам, але про них повідомляв вісник або інший
персонаж. Через особливості постановки давньогрецькі драматурги змушені були
дотримуватись так званих “трьох єдностей”: єдності місця, єдності дії і єдності часу.
Трагіки представляли на суд глядачів і журі три трагедії й одну сатирівську драму,
комічні драматурги виступали з окремими творами. Звичайно, п’єса ставилась лише один
раз, повторення були рідкістю.
Трагедія починалась з того, що зі скени на орхестру, співаючи, виходив хор. Партія
хору, яка виконувалась у русі, мала назву парод (гр. “прохід”). Після цього хор залишався
на орхестрі до кінця. Епісодій - мовлення акторів. За кожним епісодієм обов’язково
повинен був іти стасим - партія хору. Їх чергування міг порушити комос – пристрасна чи
скорботна пісня, плач за героєм, співчуття йому. Усе закінчувалось ексодом – заключною
піснею хору та виходом його з орхестри. Слідом за хором у приміщенні скене зникали й
актори.
У такому вигляді давньогрецька трагедія пережила досить коротке життя –
приблизно 100 років. Уже у творчості одного з останніх її представників, чиї твори
дійшли до нас, – Евріпіда – трагедія поступово втратила свої початкові риси: хорові партії
поступово заступались партіями акторів, музика – декламацією. Еврипід наближав
трагедію до побутової драми.
Трохи пізніше за трагедії почали ставити й комедії. Комедію відкривали актори; ця
сцена мала назву пролог, після Есхіла прологи з’явились і в трагедіях. Потім виступав
хор. Комедія також складалась із епісодієв, а стасимів у ній не було, тому що хор
безпосередньо втручався в дію. Коли герої сперечались, сварились або бились, доводячи
свою правоту, хор ділився на дві частини й активізував суперечки своїми коментарями.
Змагання двох акторів у комедії мало назву агон. Посередині комедії завжди виконувалась
парабаса – партія хору, яка не мала майже нічого спільного з сюжетом, а була нібито
промовою автора п’єси, який звертався до глядачів, аналізуючи власний твір. Парабаса
вперше з’явилась у комедіях Аристофана.
Головними героями в трагедіях були боги та міфологічні герої. Сюжетами для
грецьких трагедій слугували добре всім відомі міфи. Проте знайомий сюжет не тільки не
применшував зацікавленості, а навпаки – посилював її. Кожен міг стежити за тим, як поет
тлумачить знайомий міф. Адже, коли людина знає, про що йдеться, то зможе всі розумові
здібності скерувати не на те, щоб стежити за інтригою, а на те, щоб збагнути задум поета.
Грецька трагедія в цьому плані була ідеальною.
 Хронологічно послідовне відношення до міфу у трьох давньогрецьких трагіків
Есхіла, Софокла й Еврипіда підтверджує цю тенденцію: Есхіл, батько давньогрецької
трагедії, прямо запозичував міфи, а Софокл дозволяв собі переосмислювати міфологічний
зміст. Що ж до Еврипіда, то для його творчості характерною буде критика міфів.
Греки вміли цінувати не тільки сюжет. Давньогрецька драма віддзеркалює широке
коло суспільних проблем Еллади. Драматичні поети стають провідниками громадянських
та моральних ідеалів, театр перетворюється на арену боротьби ідей і партій.
На театральних виставах кожен громадянин почував себе причетним до
політичного життя. Присутність на спектаклі дорівнювала виконанню громадських
обов’язків.

2. «Трилогія про Прометея», «Орестея» та «Перси» Есхіла.

«Розвиток давньогрецької трагедії представлений трьома іменами. Імена трьох
великих трагіків – Есхіла. Софокла, Евріпіда – греки пов’язували з найсвітлішою в історії
свого краю датою – днем морської перемоги над персами біля берегів Саламіну.
Сорокап’ятилітній Есхіл, загартований під Марафоном воїн, вінчаний плющем трагічний
поет, знову із зброєю в руках став на захист незалежності Греції; п'ятнадцятилітній
Софокл, граючи на лірі, очолював хор юнаків, які славили піснею щасливий кінець
Саламінської битви… Третій Евріпід, кого згодом Арістотель назве “найтрагічнішим
серед поетів”, у цей день, за переказом, уперше побачив сонце».
Першому з них Есхілові (525–456 рр. до н. е.) було 25 років, коли почалась війна
греків з персами. З перервами війна продовжувалась півстоліття. Поет не дожив до її
кінця, але встиг узяти участь у битвах під Марафоном, Саламіном і Платеями. У
Марафонській битві Есхіл був поранений і вважав участь у ній найважливішою подією
свого життя. За легендою він сам написав собі епітафію, яку викарбували на його могилі:
Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина,
Гели плодюча земля тіло його прийняла.
Згадають гай Марафонський відвагу його, тож і плем’я
Довговолосих мідян – в битві пізнали її.
(Переклад Н.Пащенко).
Як бачимо, у епітафії немає жодного слова про Есхіла-драматурга. Одним з
пояснень цього факту може бути те, що, мабуть, сучасники поета захист батьківщини
вважали справою важливішою, ніж написання п’єс.
Можливо саме тому у творчому доробку Есхіла є трагедія, яка написана наперекір
традиції не на міфологічний сюжет. Це трагедія “Перси” (472 р. до н.е.), яку Есхіл
поставив на восьмий рік після Саламінської битви. Пов’язані з виставою витрати взяв на
себе двадцятирічний Перікл, майбутній вождь афінської демократії.
У своїй трагедії Есхіл звернувся не до далеких, а до недавніх часів, які для
сучасників поета ще не стали історією. Щоправда греко-перська війна для Есхіла лише
привід для того, щоб поговорити з глядачем про те, що його хвилює.
У трагедії немає жодного героя-грека, усі персонажі її – перси. Дія твору
відбувається в столиці персів Сузах. Під звуки флейти на орхестру урочисто виходить хор,
який уособлює перських старійшин. Гучним одноголоссям хор уводить глядачів у зміст
твору. Цар Ксеркс із військом пішов у похід на Грецію. Давно не подає Ксеркс про себе
звістки й тривогою наповнюються душі тих, хто залишився вдома:
Вся Азія – мати сумує в сльозах
За тими, що рушили збройно в похід.
Дружини й батьки відраховують дні,
Що так вже повільно спливають.
(Переклад А.Садомори)
Наступним етапом трагедії є зміна настрою хору, який співає величальну партію
про переможну ходу воїнів Ксеркса. Але знову в якийсь момент проступає віща тривога,
яка пов’язана з мистецтвом персів зводити мости. Пісня хору переривається епісодієм. На
орхестрі з’являється цариця Атосса, мати Ксеркса. Вона розповідає свій сон. Їй наснились
дві жінки в пишному вбранні, але одна в перському одязі, а інша – у грецькому. Вони
були прекрасні й надзвичайно схожі одна на одну. Одній випав жереб жити постійно в
Елладі, а іншій у “варварській” країні. Ксеркс запряг до колісниці обох сестер, але одна з
них скинула віжки й зламала хомут. Розтлумачити сон дуже легко: покірна жінка – Персія,
непокірна – Греція, Ксеркс не зможе її перемогти. І ось передчуття збуваються. На
орхестрі з’являється вісник, який сповіщає про поразку персів під Саламіною, про те, що
Ксеркс живий, але багато загиблих. Із подробицями розповідає вісник про хід
Саламінської битви, перемогу греків і важке повернення залишків перського війська.
Вислухавши сумну розповідь вісника, Атосса виходить підготуватися до вшанування
полеглих.
У цей час хор виконує стасим, у якому докоряє Ксерксові за його нерозумний
вчинок. Згадкою про Саламін, що став “могилою гордого щастя персів”, хор закінчує
пісню. Другий епісодій починається тим, що з палацу в супроводі прислужниць, які
несуть молоко, мед, вино й воду – жертви підземним богам, виходить Атосса. За її
велінням хор співає заклинання й викликає тінь її чоловіка Дарія.
З-за гробниці з’являється тінь Дарія. Розмова Атосси з тінню – вершина трагедії, її
кульмінація. Дарій, дізнавшись про причини загальної журби, нарікає на зухвальство
сина: виявляється, що найвище досягнення Ксеркса – наведення мостів – його найбільша
помилка. Дарій говорить, що Ксеркс скував священний Боспор путами-мостами, немов
раба. І дає пораду персам:
На греків збройно ви ніколи вже не йдіть,
Хоч би яким могутнім було військо в вас:
Їм у бою сама земля їх сили дає.
(Переклад А.Содомори)
У другому стасимі відбувається прославляння хором тих славних часів, коли
персами правив “богорівний” Дарій. Заключна частина трагедії починається сумною
появою в жалюгідному лахмітті Ксеркса й залишків його воїнів. І Ксеркс, і хор по черзі
оплакують долю Персії, перелічують імена загиблих вождів. Це комос – скорботна пісня,
яку виконують спільно хор і актори. Ксеркс іде зі сцени, за ним зникає хор.
Справедливість перемогла. І хоча Ксеркса покарав Зевс, кожен з глядачів відчув свою
причетність до торжества справедливості. У цьому заслуга Есхіла – називаючи імена
перських вождів, він не назвав на ім’я жодного з греків. Тобто переміг народ, і саме його
уславлено в трагедії.
До історії світової літератури Есхіл увійшов передусім як поет, який возвеличив
Прометея. За міфами Прометей – шахрай, що навіть Зевса пошив у дурні. Есхіл
переосмислив міфи й створив узагальнений образ тираноборця, вічного революціонера,
який жертвує собою заради щастя людства. Про Прометея давньогрецький поет
написав трилогію: “Прометей вогненосний”, “Прометей закутий”, “Звільнений
Прометей”. Перша й третя частини до нас не дійшли, а трагедія “Прометей закутий”
(469 р. до н. е.) збереглась і вважається найвидатнішою трагедією Есхіла.
Його творча спадщина складається з 70 трагедій і 20 сатирівських драм. До нас
дійшло 7 трагедій (“Прохачки”, “Перси”, “Семеро проти Фів”, трилогія “Орестея”:
“Агамемнон”, “Хоефори”, “Евменіди” і одна трагедія з трилогії про Прометея “Прометей
закутий”) і понад 400 фрагментів. У драматичних змаганнях Есхіл перемагав 13 разів, а за
іншими даними – 28. Проблематика його трагедій: “людина і світ”, моральний обов’язок
людини перед державою, провина і відповідальність. Трагедії Есхіла засвідчують високий
громадянський і релігійний пафос. У творах Есхіла явний авторський інтерес до долі роду,
а не до долі окремої людини.
Вірогідно, що в першій частині трилогії розповідалось про причини покарання
Прометея Зевсом. У трагедії “Прометей прикутий” дія відбувається в далекій Скіфії,
серед диких гір – можливо, це Кавказ. Два демона, Влада й Сила, виводять на сцену
Прометея, якого бог вогню Гефест повинен прикувати до скелі. Він співчуває Прометеєві,
шанує його, бідкається, що Прометею судилась така жахлива доля. Але що вдієш проти
Влади й Сили, а також проти волі Зевса. Покірний волі тирана Гефест стає катом:
простромлює Прометеєві груди загостреним клином, обв’язує ланцюгами руки, ребра й
ноги та приковує до скелі. Даремно Влада втішає Гефеста, мовляв, він тільки виконує
наказ, підкоряється обставинам. Глядачі розуміють, що це лише жалюгідні спроби
виправдання ката. Усі чекають, що скаже Прометей, але він мовчить. Нічого не відповідає
герой на докори, погрози й образи. З його уст не чути жодного звуку й тоді, коли Гефест
починає мордування. Використовуючи прийом трагічного мовчання, Есхіл на прикладі
Прометея акцентує увагу глядачів на громадянській мужності.
Прометей починає говорити, коли залишається один. Він звертається до неба,
сонця, землі, моря й скаржиться на те, що він повинен терпіти страшні муки лише за те,
що викрав для людей вогонь, відкрив їм шлях до достойного життя. Прометей говорить,
що зробив з нерозумних людей розумних, тому образ вогню набуває в Есхіла
розширеного тлумачення. Це не просто вогонь, а світло розуму й знань, з якими людство
здійснює свій поступ уперед. Прометей розповідає хору з німф Океанід, доньок Океана,
що він дав людям розум, навчив їх говорити, будувати оселі і там ховатись від холоду,
пояснив рух небесних світил і зміну пір року, навчив писати й рахувати, щоб передавати
знання прийдешнім поколінням. Саме Прометей вказав людям на залізо, мідь, срібло й
золото під землею. Впряг їм биків у соху, зробив колісниці для земних доріг і кораблі для
морських шляхів. Люди вмирали від хвороб - він відкрив їм цілющі трави. Вони не
розуміли віщих знаків богів – він навчив їх гадати й на пташиних криках , і на жертовному
вогню, і на нутрощах тварин:
Не думай, що то з сваволі й гордощів
Мовчу я, - в грудях серце розривається,
Коли погляну на оцю ганьбу свою!
Хто, як не я, новітнім божествам оцим
Розподілив почесної судьби дари?
Мовчу вже, ви-бо знаєте й самі про це, -
Ось про недолю смертних ви послухайте:
То ж я їм, дітям нетямущим, розум дав,
Я наділив їх мужньою розважністю.
Не для докору людям це розказую, -
Лише щоб силу показать дарів моїх.
Вони раніше й, дивлячись, не бачили,
І слухавши, не чули, в соннім маренні
Ціле життя без просвітку блукаючи.
Не знали ні теслярства, ні підсонячних
Домів із цегли, а в землі селилися,
Мов комашня моторна, десь у темряві
Печер глибоких, сонцем не осяяних.
І певної ще не було прикмети в них
Для зим холодних, і весни квітучої,
І золотого літа плодоносного.
Весь труд їх був без тями. Таємничий схід
І захід зір небесних пояснив я їм.
З усіх наук найвидатнішу винайшов
Науку чисел, ще й писем сполучення
І творчу дав їм пам’ять – цю праматір муз.
І в ярма перший уярмив тварин я,
Щоб у важкій роботі, приневолені
 Людей своїми заступали спинами.
Я віжколюбних коней в колісниці впріг –
Забагатілих розкошів оздоблення.
Хто, як не я, для мореплавців вигадав
Між хвиль летючі льнянокрилі повози?
Для смертних всі знаряддя ці я винайшов,
Собі ж, бездольний, не знайду я способу,
Як із біди своєї увільнитися...
Та вслухайтеся далі – і здивуєтесь,
Які я мудрі винайшов умілості
Й мистецтва, - з них найважливіші ось які
Хто занедужав, ні пиття цілющого
З трави-гойниці, ні мастей не знаючи,
Без допомоги загибав лікарської, -
Я їх навчив вигойні ліки змішувать,
Щоб цим перемагати всякі хворості.
Для них я різні віщування способи
Установив, і перший сни я визначив,
Що справджуються: роз’яcнив я значення
Прикмет дорожніх, і таємних висловів,
І льоту хижих, кривопазуристих птиць –
Яка на добре чи на зле провісниця;
Усі пташині з’яcував я звичаї –
І як живе з них кожна й чим годується,
Яка в них ворожнеча і любов яка.
Я показав, якими мають нутрощі
У жертви бути, щоб богам подобатись
Якими – жовчі і печінок кольори.
Товстенькі стегна попаливши й тульбухи
Тварин жертовних, викрив перед смертними
Я потаємну вмілість передбачення
В огнистих знаках, ще ніким не бачених.
Це все – від мене. Хто посміє мовити,
Що глибоко попід землею сховані
Скарби – залізо, мідь, срібло і золото –
Він на вигоду людям, а не я, знайшов?
Ніхто, крім тих, хто безсоромно хвастає.
А коротко сказати, то довідайтесь:
Від Прометея – всі в людей умілості.
(Переклад Бориса Тена)
У спогади про минуле несподівано увірвалося майбутнє. З’являється бідолашна Іо,
перетворена на корову. Прометеєві приніс нещастя гнів Зевса, а Іо – його любов. Так
автор ще більше підкреслює жорстокість Зевса, образ якого контрастує у творі з
волелюбним Прометеєм. Контрастним до образу Прометея є й образ Іо, яка, на відміну від
витриманого й мужнього титана, кричить від жаху й болю через постійні укуси ґедзя,
насланого ревнивою Герою.
Ім’я Прометея в перекладі означає провидець, той, що бачить наперед, тому він із
співчуття до Іо розповідає їй про майбутнє. Зазначає, що до неї ще повернеться жіноча
врода, і вона стане родоначальницею могутнього роду героїв, у якому з’явиться на світ
визволитель самого Прометея – Геракл. Провидець також розповідає про те, що Зевс може
загинути від нерозумного шлюбу, у якому народиться син, що перевищить свого батька.
Але хто народить цього сина Прометей не говорить.
 Сказано про минуле, сказано про майбутнє, на черзі сучасне. До Прометея
приходить Гермес, якого він ненавидить як підлабузника олімпійців. Гермес погрожує
титанові новими муками, якщо він не розкаже про те, з ким Зевсові не можна брати
шлюб. Прометей відмовляється, гордовито говорячи, що він бачив падіння Урана, падіння
Крона, побачить і падіння Зевса. Гермес зникає, Зевс кидає свою блискавицю, земля
розходиться, й Прометей разом зі скелею падає в безодню й потрапляє в чорний Тартар.
Це кінець трагедії. Тобто, у боротьбі із Зевсом Прометей нібито зазнає поразки, але це
лише фізична поразка, він стає моральним переможцем. Дух його залишився незламним.
“Геній Есхіла увічнив образ Прометея. А в нові часи він почав набувати
сучаснішого тлумачення, його ім’я поступово огортається пафосом революційності. З
початком революційних рухів у Західній Європі прометеївські риси стають символом
протиборства деспотії в усіх її формах” [4;238]. “До вжитку ввійшов термін “прометеїзм”,
тобто невгасиме прагнення до свободи, до повних звершень у науці, поезії, мистецтві,
невмируща потреба в героїчних діяннях на благо народу, інакше -– "Прометеїв вогонь“,
“дух, що тіло рве до бою”, за словами Івана Франка” [5;66].
Прометей належить до галереї світових образів, які завжди будуть з’являтися у
творах митців. Образ Прометея наявний у творчому доробку Вольтера, Гете, Байрона,
Шевченка… . Трансформацію даного образу знаходимо в Андрія Малишка “Прометей”,
Лайоша Мештерхазі “Загадка Прометея” та інших.
“Орестея” (458 р. до н.е.) – єдина, що дійшла до нас повністю давньогрецька
драматична трилогія. Кожна частина трилогії становить закінчений твір, але всі вони
об’єднані спільністю сюжету й образів, кожна наступна частина є продовженням
попередньої. Найдовшою трагедією з трьох є “Агамемнон”. Вона починається
незвичайно: в Аргосі, на даху царського палацу, лежить раб і дивиться в далечінь. Раб
чекає знаку, що Троя пала. Коли це відбудеться, то на найближчій до неї горі розведуть
вогнище, його побачать на іншій горі й розведуть друге вогнище, потім третє і т.д. Таким
шляхом вістка швидко дійде до Аргоса й усі будуть чекати повернення Агамемнона. Раб
чекає вже десять років, не знаючи сну, під спекою й холодом. І ось він побачив вогонь, і
біжить повідомити Клітемнестру про швидке повернення чоловіка, хоча відчуває при
цьому щось недобре.
На орхестрі з’являється хор аргоських старійшин, які ще ні про що не знають. Вони
згадують у довгій пісні й про підступність Паріса, і про зраду Єлени, і про принесення в
жертву Агамемноном своєї дочки Іфігенії, щоб викликати потужний вітер для грецьких
кораблів по дорозі до Трої. Згадує також хор і теперішню несправедливу владу в Аргосі.
Але ось з’являється Клітемнестра й сповіщає про падіння Трої. Герої повертаються, хоча
не для всіх це повернення буде щасливим. Хор провіщає, що з Іліона на батьківщину не
золото прийде, а прах убитих героїв, які віддали життя за чужу жінку, а винуватці цього –
вожді Атріди. Хор пророкує страшні біди винуватцям.
З’являється вісник Агамемнона, який підтверджує загибель Трої, розповідає про
десять важких років, що провели греки під Троєю. Також вісник розповідає про бурю на
зворотному шляху й про кількість загиблих під час її. Проте Агамемнон живий і скоро
вже буде вдома. Клітемнестра з удаваною радістю, улесливо запевняє хор у своїй вірності
чоловікові.
Нарешті з’являється Агамемном з полоненими, серед яких і Кассандра, віща донька
царя Трої. Клітемнестра стелить перед чоловіком пурпуровий килим, змушуючи
Агамемнона саме по ньому увійти до палацу. Глядачі з жахом дивились як Агамемнон по
червоному килиму йшов до своєї загибелі. Пурпуровий килим став символом близького
кровопролиття.
На сцені залишається лише Кассандра. Її віщування стають вершиною
драматичного напруження у творі. Віщунка відривчасто кричить про минуле й майбутнє
дому Атрідів. Наляканий хор чує крики Агамемнона, якого вбивають Егіст і
Клітемнестра. Клітемнестра помстилася за вбиту доньку, за полонянку, а двоюрідний
брат Агамемнона Егіст за батька Фієста й за з’їдених братів. Глядачі й хор бачать у
середині палацу трупи Агамемнона й Кассандри. Старійшини з хору йдуть на Егіста з
мечами. Він, у свою чергу, загрожує розправою, але Клітемнестра зупиняє його – уже й
так багато крові пролилося, сварки не для них, їхня справа – царювати. На цьому
закінчується перша трагедія трилогії.
Дія другої трагедії “Хоефори” (“Ті, що несуть жертву на могилу”, або “Жертва біля
гробу”) відбувається через вісім років після вбивства Агамемнона. Орест, син Агамемнона
й Клітемнестри, виховувався на чужині, так мати намагалась уберегти його від розправи
Егіста. Орест виріс і повертається разом з другом Піладом на батьківщину для помсти. Дія
трагедії починається, коли Орест схилився над могилою батька й на знак вірності кладе на
неї відрізане пасмо свого волосся. Але Орест змушений сховатись, бо до могили прямує
натовп разом з його сестрою Електрою. Це хоефори, ті, що несуть жертву на могилу.
Клітемнестра бачить страшні сни, тому й прислала сюди своїх рабинь разом з Електрою.
Дівчина любить брата, ненавидить матір і Егіста. Вона молиться, щоб не бути такою як
Клітемнестра, щоб повернувся брат і помстився за батька. І раптом Електра бачить пасмо
волосся й упізнає волосся брата. З чагарника разом з Піладом виходить Орест.
Відбувається сцена впізнання. Орест відкривається сестрі, говорячи, що він, за наказом
Аполлона, прибув для помсти. Клітемнестрі наснилось нібито вона народила змію, і змія
ужалила її в груди. Нехай же збудеться цей сон: Орест і Електра розробляють план
помсти. Здійсненням його закінчується друга трагедія.
Третя трагедія “Евменіди” (“Милостиві”) починається перед храмом Аполлона в
Дельфах, де Ореста оточує хор з 15 Еріній, богинь помсти. Немає нічого страшнішого для
людини, ніж ці грізні богині, доньки Ночі, що живуть під землею, у царстві темряви. Жах
охоплює глядачів і Ореста, коли з’являються вони на сцені під звуки флейти: у чорному
довгому одязі, з наїжаченими зміями волоссям, у масках з кривавими плямами. Але Ерінії
сплять. Це Аполлон навів на них сон, щоб урятувати Ореста. Він і радить юнакові тікати
до Афін, де буде суд, що вирішить його подальшу долю.
І ось з волі Афіни, богині мудрості, долю Ореста вирішує ареопаг – суд
найстаріших афінян. Коли підраховують голоси, то з’ясовується, що вони розділились
порівну. Тоді Афіна подає свій голос на виправдання Ореста:
Подам свій голос на користь Орестові:
Не матір мене, звісно, привела на світ.
Хвалю все чоловіче. Лиш одруження –
Чуже мені. За батька – вся душа моя.
То що мені смерть жінки-лиходійниці,
Що вбила мужа – охоронця вогнища?
(Переклад А.Содомори)
З того часу в усі часи в афінському суді при рівності голосів підсудний уважався
виправданим – “голосом Афіни”.
Аполлон з перемогою, а Орест із вдячністю йдуть зі сцени. Афіна залишається
разом з Ерініями, які надзвичайно обурені й обіцяють занапастити цей край. Афіна
звертається до них з лагідними словами й проханням бути милосердними до афінян, і тоді
вони будуть почитати їх як Милостивих богинь, тобто Евменід, побудують святилище,
присвятять їм гай, приноситимуть багаті жертви. Зраділі Ерінії уже Евменідами йдуть зі
сцени, бажаючи афінській землі лише миру й щастя. Оптимістичне закінчення твору –
свідчення глибокого гуманізму поета, перемоги громадянських ідеалів справедливості над
архаїчними законами кровної помсти.
Отже, трагедії Есхіла монументальні й величні. У них автор ставить важливі
проблеми свого часу: уславлює своїх співгромадян, які відстоювали незалежність Афін
(трагедія “Перси”), створює образ людського благодійника Прометея (трилогія про
Прометея), показує боротьбу старого й нового, матріархату й патріархату, утвердження
державної справедливості й законності, які втілюють Афіна й ареопаг (трилогія
“Орестея”).
Жанрові особливості трагедій Есхіла:  статичність і монолітність героїв як
принцип трагедійної характеристики;  “ораторний” характер дії;  мінімум діалогічних
партій;  значна роль ліричних і епічних елементів; Есхіл вперше ввів прийом контрасту,
який пізніше був розвинений Софоклом і Еврипідом; прийом трагічної іронії; формулу
“трагічного мовчання” . Сценічні нововведення Есхіла: введення другого актора,
використання розкішних костюмів, масок, котурнів та різного роду сценічної обстановки.
Есхіл досить часто використовував танці і навіть сам складав до них рухи.
У цілому творчість Есхіла відбиває процес становлення Афінської держави.
Образи його творів монументальні й величні, хоча психологічно не ускладнені. Люди в
нього всі важливі вчинки здійснюють лише за велінням богів.
Есхілові було вже 60 років, коли в 468 р. до н.е. з ним вступив у змагання молодий
поет. Бій між уславленим трагіком і його юним супротивником викликав сильне
збудження. Плутарх розповідає, що для розв’язання суперечки були запрошені
головнокомандувач переможного афінського флоту Кімон і десять полководців, які
тільки-но повернулися на батьківщину. Після довгих суперечок перше місце було віддано
молодому поету. Цією висхідною зіркою був Софокл (496-406 рр. до н.е.).

3. «Антігона», «Цар Едіп» Софокла.

Софокл жив у так звану “золоту добу Перікла”, тобто у той період, коли в
грецькому суспільстві зусиллями рабів були створені такі умови, за яких кожен вільний
громадянин мав максимально сприятливі можливості для свого розвитку. Його називають
співцем розквіту афінської рабовласницької демократії, яку він не тільки славив, а й
служив їй. Софокл входив до кола друзів видатного державного діяча Афін Перікла,
посідав високі державні посади, був одним з десяти стратегів, скарбником Афінського
морського союзу. “Проте сучасники поета свідчили, що він був значно кращим трагічним
поетом, ніж політичним діячем. Можливо, саме через це він відійшов від державної
діяльності, в усякому разі ніяких відомостей про це протягом 30 років не залишилося”.
Драматург епохи розквіту афінської рабовласницької демократії і початку її
розкладу. Народився в Колоні, біля Афін. Одержав хорошу освіту. У молоді роки був
соратником вождя землеробської партії Кімона, потім – другом Перікла, який очолював
Афіни упродовж 30 років. Обіймав урядові посади скарбника, стратега, а наприкінці
життя став жерцем. У 411 р. до н.е. брав участь у перегляді афінської конституції.
Софокл-драматург захищав ідейно-політичні й етикоестетичні основи полісу. Упродовж
всього життя створив більше 100 трагедій і 18 разів отримував перемоги. До нас дійшло 7
його п’єс – “Цар Едіп”, “Едіп в Колоні”, “Антігона”, “Електра”, “Аякс”, “Філоктет”,
“Трахінянка”.
Протягом усього свого життя Софокл користувався великою любов’ю сучасників,
які після смерті установили його культ як героя під іменем Дексіон. За шістдесят років
творчої діяльності, згідно з античними повідомленнями, він написав близько 120 п’єс,
виступаючи перед глядачами в середньому раз на два роки. Його твори користувались
величезним успіхом: 24 рази він посідав перше місце і жодного разу не опинився на
третьому. Талант поета не пригасав навіть на схилі віку. Кожен його наступний твір був
досконаліший за попередній. З античних часів відомий переказ про те, що один із п’яти
синів Софокла Іофонт (він також був поетом), незадовго до смерті великого драматурга,
звернувся до суду, обвинувативши батька в недоумстві, просив суд позбавити його права
розпоряджатися майном, і встановити над Софоклом опіку. Але дев’яностолітній поет
прочитував перед судом напам’ять уривок зі своєї щойно закінченої п’єси “Едіп у
Колоні”. Потім, звернувшись до суду, коротко промовив: “Якщо я Софокл, то я не
безумний. А якщо я безумний, то я не Софокл”. Зачудовані світлим розумом сивоголового
поета, а також красою поетичних рядків, судді одноголосно відхили позов Іофонта.
 Увесь творчий доробок Софокла, як уже зазначалось, тісно пов’язаний з добою
розквіту афінської демократії, мабуть, тому основним своїм завданням драматург уважав
возвеличення людини. Його герої – ідеальні громадяни. Вони завжди благородні, у своїх
рішеннях ні від кого не залежать, їх можна вбити, але не можна принизити, не можна
зломити морально. У них високі поняття про честь, обов’язок, гідність, яким вони
залишаються відданим до останньої хвилини свого життя. Герої Софокла вступають у
трагічний конфлікт з силами, які сильніші за них, - державою, законами, долею. Ці сили
порушують щастя героїв, але допомагають розкритися найкращим рисам характеру
людей, які служили взірцем для сучасників Софокла, залишаються взірцем для багатьох
поколінь уже не одне тисячоліття. Герої Софокла в конфлікті гинуть, але глядач
захоплюється красою їхніх почуттів, душі вчинків. За словами Арістотеля, Софокл
зображує людину такою, якою вона має бути.
До наших днів дійшло повністю лише сім трагедій Софокла: “Антігона,”
“Електра”, “Тракінянки”, “Едіп-цар”, “Аякс”, “Філактет”, “Едіп у Колоні”. Найбільшою
популярністю серед них користуються трагедії, які сюжетно пов’язані з Фіванським
циклом міфів, Першою в ході розвитку подій є трагедія “Цар Едіп”(між 429 і 425 рр. до
н.е.). Її вважають шедевром Софокла, твором, який значною мірою вплинув на розвиток
європейської класичної драми. У даній трагедії автор не розповідає глядачеві всю історію
Едіпа. Це аналітична драма, дія якої побудована на аналізі минулих подій, який
допомагає з’ясувати минуле, краще зрозуміти сучасне.
Твір починається бесідою Едіпа з фіванцями, які налякані моровицею, насланою
богами на місто. Жрець Тересій від імені народу прохає в Едіпа, царя міста Фіви,
допомоги. Едіп відповідає, що вже послав Креонта до дельфійського оракула за порадою.
Креонт повертається зі звісткою, що божа кара буде продовжуватись доти, доки не буде
знайдено й покарано вбивцю Лая, колишнього царя міста Фіви.
Едіп виголошує свій царський указ: знайти вбивцю Лая й вигнати з міста. Він
навіть не підозрює, що проклинає самого себе. З міфів було відомо, що у фіванського царя
Лая та його дружини Іокасти довго не було дітей. Але Лай належав до проклятого роду і,
як наслідок цього прокляття, було віщування дельфійського оракула про те, що в Лая
народиться син, який стане його вбивцею й одружиться зі своєю матір’ю. Тому, коли
Іокаста народила хлопчика, цар відібрав його в матері й наказав пастухові віднести
немовля в ліс на гору Кіферон і залишити там на поталу диким звірам. Але пастухові
стало шкода невинне дитя, тому він віддав його зустрічному пастухові з сусіднього
Коринфського царства. Коринфський пастух відніс хлопчика своєму бездітному цареві.
Він усиновив немовля й виховав як власного спадкоємця, назвавши Едіпом. Едіп виріс
сильним і розумним, вважав себе сином Коринфського царя. Та одного разу він почув
натяки на те, що нібито він прийомний син, тому вирішив запитати про свою долю в
дельфійського оракула. Він почув жахливу розповідь про те, що стане вбивцею свого
батька й чоловіком своєї матері. Уважаючи своїм батьком царя Коринфа Поліба, а матір’ю
його дружину Мерону, Едіп вирішив не повертатися до Коринфа, а шукати щастя на
чужині. На роздоріжжі трьох шляхів юнак зустрів колісницю з якимсь поважним
чоловіком у супроводі слуг. Едіп не поступився вчасно дорогою, зав’язалась сварка під
час якої розсерджений юнак повбивав усіх супротивників, лише одному вдалося втекти.
Поважним чоловіком і був Лай, батько Едіпа, якого вбив син. Доля вела Едіпа у Фіви. Там
він відгадав загадку потворного Сфінкса, насланого Герою для покарання міста за злочин
Лая. Фіванці з радістю зустріли визволителя міста, запропонували царський трон, оскільки
їхній цар загинув. Едіп погодився. За традицією була запропонована й рука овдовілої
цариці. Так, тікаючи від жахливої долі, Едіп виконав усі передбачення оракула, нічого про
це не відаючи.
У трагедії Софокла Едіп прилюдно присягається знайти злочинця й, за порадою,
прохає покликати сліпого провидця Тересія, щоб він назвав вбивцю. Тересій
відмовляється назвати його ім’я:
 Ох, як тяжко знати, коли це знання
Не на добро нам. Добре пам’ятав я це,
Та ось забув. А то б і не прийшов сюди…

Дозволь мені додому йти, - й тобі, й мені

На краще буде, як мене послухаєш.
(Тут і далі переклад Бориса Тена).
Едіп не може зрозуміти таку відповідь провидця, він навіть починає звинувачувати
його в цьому злочині, Тересій, образившись, говорить:
Хоч зрячий, а своїх нещасть не бачиш ти,
Ні де домуєш, ані з ким живеш тепер.
Чи знаєш рід свій? Ти його не відаєш,
Що ворог рідним на землі й під нею ти
І що подвійно, за отця із матір’ю,
Гірким вигнанням будеш ти покараний
І замість світла бачитимеш темряву.
Не розуміючи слова провидця, Едіп звинувачує його в змові з Креоном.
Несподівано з’являється схвильований Креонт. Між ними виникає суперечка. І навіть
Іокаста, яка з’явилась, почувши голоси брата й чоловіка, не може заспокоїти Едіпа аж
поки не згадує, що Лаю теж пророкували загинути від руки сина, а він загинув від руки
невідомого подорожнього. Це насторожує Едіпа, він починає розпитувати подробиці про
Лая і йому здається, що він міг бути тим подорожнім. Посилають за свідком, який
залишився живим. У цей час несподівано з’являється вісник із сусіднього Коринфу й
повідомляє про смерть царя Поліба. Едіп сумує за батьком, але одночасно й радіє, що вже
не збутися пророцтву:
Гай, гай! Хто після цього буде вірити
Словам віщання з вогнища піфійського
Чи з льоту птиць, що нібито судилося
Мені убити батька? А він сам умер
І вже лежить в могилі, я ж меча свого
І не торкався. Хіба що вмер від туги він
За мною – лиш в такому разі винен я.
Нічого вже не варті віщування ці…
Але вісник розповідає Едіпу, що він не рідний син Поліба й Мерони. Він ще
немовлям приніс його до Корінфу, а дав йому хлопчика якийсь пастух. Іокаста вже про
все здогадалась. Вона благає припинити дізнання, але Едіп прагне бачити старого пастуха.
Він хоче знати правду про своє народження. Коли привели старого пастуха, то Іокасти
вже не було: вона зникла в опочивальні й заподіяла собі смерть. Ось нарешті всі крапки
розставлені. Пастух розповідає все, що знає, і Едіп з жахом розуміє, що пророцтво
здійснилося. У відчаї він біжить до Іокасти, але обіймає лише її мертве тіло. Тоді він
зриває золоту застібку з її одежі й виколює собі очі. Хор бачить Едіпа з окривавленим
обличчям. Колишній цар зазначає, що він сам собі суддя й вважає, що вбивці Лая –
вигнання, а паплюжнику матері - осліплення. Відданий Креонт, забувши образу, прохає
Едіпа залишитись у палаці. Але він молить відпустити його у вигнання й прощається зі
своїми дітьми. Твір закінчується піснею хору, у якій відчутні роздуми самого автора над
мінливістю людської долі:
О фіванські громадяни! Подивіться – он Едіп,
Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем.
На його щасливу долю всяк завидував із нас,
А в яку тепер безодню горя лютого він впав!
Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в житті,
За щасливого у світі ти нікого не вважай,
 Поки він у пристань вічну без біди не допливе.
Першою серед трагедій Фіванського циклу була написана й поставлена
“Антігона” (442 р. до н.е.). Вона завершує сумну розповідь про трагічну долю Лаєвого
роду і вважається однією з кращих драм античного періоду.
На початку трагедії, з діалогу Антігони й Ісмени, стає відомо, що в смертельному
двобої загинули їхні брати Етеокл і Полінік. Але Етеокл загинув як захисник рідної
держави, а Полінік для вирішення суперечки з братом запросив на допомогу сім ворожих
армій і пішов війною на рідне місто. Під час поєдинку обидва брати загинули. Влада
перейшла до Креонта. Креонт наказав поховати Етеокла з різними почестями як героя, а
тіло зрадника Полініка залишити на полі бою на поталу хижим звірам і птахам:
Хай буде Полінік (наказ такий я дав)
Позбавлений всього – й могили, й плачу,
І тіло хай його, жахливе для людей,
Псів буде здобиччю і кровожерних птиць.
(Переклад Андрія Содомори)
Антігона пропонує сестрі виконати одвічний обов’язок родичів померлого й
поховати тіло брата. Ісмена жахається, боячись навіть думки про непокору тим, хто при
владі. Але старша сестра вирішує поховати брата:
…Брата поховаю я.
Обов’язок здійснивши, - й вмерти солодко
Для нього люба, з любим поруч ляжу я –
Безвинно погрішивши…
(Тут і далі переклад Бориса Тена)
Креонту сповіщають, що хтось порушив його наказ і виконав поховальний обряд
над тілом Полініка. Обурений володар підозрює тут підкуп, натякає на те, що фіванці
незадоволені його наказом, і велить знайти порушника. Саме тоді хор виконує величний
гімн на честь людини й людського розуму:
Дивних багато в світі див,
Найдивніше із них – людина,
Вітер льодом січе, вона ж
Дальшу в морі верстає путь –
Хай сива хвиля бушує,
А човен пливе вдаль,
Уславлену в богинях Землю,
Вічно й невтомно родючу, виснажує,
Плугом щороку в ній борозни орючи
Із конем своїм людина

Птиць безтурботні зграї й риб,

Що живуть у морських глибинах,
Звірів диких з гущин лісних
В пастку й оплетену вправно сіть
Розумна ловить людина
Й собі скоря їх перемагаючи,
І запрягає коня довгогривого
І бика в ярмо заводить.
І мислей, як вітер швидких,
І мови навчивсь чоловік,
Звичаїв громадських пильнує здавна ;
Від лютих стуж, буйних злив
Знайшов міцний захист він,
Благодольний.
 Бездольним не буде той, хто сам
Майбутню путь ясно зрить, -
Нездоланна смерть одна,
А біль хвороб, тягар знегод – не страшні нам.

Є витвори мудрі в людей –

Ясніші від світлих надій,
Та часто біди від них більш, як блага;
Хто в шані мав клятви міць,
Батьків закон, гнів богів,
Той – преславний.
Безславним хай буде, хто посмів
На кривдну путь серцем стать –
Щастя не знайти йому,
Й ні в домі гість, ні друг мені він не буде.
Чи безсмертних то знак? Я повірить боюсь
Та її пізнаю, і чи можу сказать,
Що вона – не дитя Антігона?
Ой нещасна – бо ти
О, Едіпа, нещасного батька, дочка!
Що з тобою, скажи? В чім винують тебе?
І невже-бо ти царські закони
Так безумно посміла порушить?
На жаль, буря змела з тіла Полініка тонкий шар землі, насипаний Антігоною, тому
дівчина вирішує вдруге здійснити поховальний обряд. Але на цей раз вона потрапляє до
рук варти. Суперечка Антігони й Креонта тільки зміцнює переконання кожного з них. Для
Креонта Полінік - “спустошувач Фів”, Етеокл – захисник батьківщини. Для Антігони –
вони брати й мають бути однаково поховані, а закон Креонта несправедливий, тому й не
варто його виконувати:
Його ж не Зевс з Олімпу сповістив мені,
І це богів підземних Правда вічная,
Що всі закони людям установлює.
Не знала я, що смертних розпорядження
Такі могутні, щоб переступать могли
Богів закон одвічний, хоч неписаний.
Його не вчора й не сьогодні створено,
Коли з’явивсь він – вже ніхто не відає.
Не хтіла я, людських велінь страхаючись,
Відповідати потім перед вічними
Богами…
Але, засліплений владою, Креонт не чує слів Антігони про “неписані закони”, не
чує слів хору, який натякає на біду, що нависає над ним.
Непохитність і чесність, якими хотів покрасуватися Креонт, мимоволі
перетворюється на свою протилежність – деспотизм. Керуючись у всьому нібито
інтересами народу, він насправді пориває з ним. “Хіба держава це не власність владаря?” –
кидає він Гемонові, своєму синові, нареченому Антігони, коли той докоряє йому за
самовпевненість. “Чудово б правив ти один пустелею”, - відповідає йому Гемон. Але й це
не отямлює володаря. Він навіть не звертає увагу на погрозу сина поділити долю
Антігони, приреченої на смерть. Не звертає Креон увагу й на побивання Антігони, яку
ведуть до кам’яної печери, щоб там, за його наказом, замурувати живцем. Монолог, у
якому дівчина прощається з життям, йдучи до царства Аїда, є одним з найтрагічніших у
світовій драматургії:
 … на смерть я йду
Без співів шлюбних, без весільних радощів,
Ні діточок при лоні не голубивши,
Одна, нещасна, друзями покинута,
Жива в оселю мертвих я спускаюся.
Після покарання Антігони, Креонт повертається з почуттям виконаного обов’язку.
Він задоволений. Але зустріч з віщуном Тересієм змінює його ставлення до свого наказу.
Тересій розказує Креонту про погані прикмети, які віщують швидке покарання царя за
несправедливі дії. Єдиний вихід із ситуації – це швидке звільнення Антігони й поховання
Полініка. Але Антігону Креонт звільнити не встигає – вона повісилась у своїй страшній
в’язниці, “зв’язавши з тонкого покрову петлю”. Смерть дівчини несе за собою ще дві
смерті – Гемона й дружини Креонта Еврідіки. Гемон не зміг знести смерті нареченої, а
Еврідіка – загибелі сина. Самовпевнений володар тепер прагне лиш одного – наглої
смерті, бо горе, яке випало на нього, надто велике. Хор ніби не помічає самотньої постаті
Креонта. Він, хоч і живий, але став мертвим і для себе й для людей.
Хор іде з орхестри. Як попередження живим звучать його останні слова:
Мудрість – ось над добром добро.
Божество зневажати недозволено.
Гордіїв гордовиті слова
Відомщають їм грізним ударом,
Повертаючи їх,
Щоб зухвалець прозрів хоч на старість.
(Переклад А.Содомори)
Чітке змалювання характерів, глибоке проникнення у світ людських почуттів
зробили поезію Софокла дорогоцінним джерелом для вивчення людини. Усе життя він
був улюбленцем публіки. Його вважали найкращим трагічним поетом, називали
“трагічним Гомером”. Арістотель у своїй “Поетиці” багато разів вказує на Софокла, як на
зразок.
З іменем Софокла пов’язане остаточне відокремлення поета від головного актора.
Саме Софокл, уважається тим драматургом, який увів третього актора. Це зменшило
значення хору, центр уваги глядачів був перенесений на індивідуальну психологію героїв і
на розвиток драматичної дії. З появою Софокла на театральному Олімпі грецька трагедія
стала реальнішою, ближчою до життя.
Трагедії Софокла відзначаються багато проблемністю, динамічністю й
майстерністю діалогів. Мова трагедій вже не така велична, як в Есхіла: вона втратила
пафос, позбавлена архаїчних виразів і стала значно простішою. Проте мова персонажів не
стала звичною, розмовною, у ній ще присутній елемент деякої штучності. Що ж до мови
хору, то в його піснях залишилася певна урочистість. Одна з ознак мови персонажів
Софокла – яскравість, афористичність і образність сентенцій (“Хоч маєш добрий зір, а бід
своїх не бачиш”, “Досить і дня одного, щоб розпізнати підлість”, “Відвернути від себе
найщирішого з друзів – позбавитися найкращого у житті”, “Ми вболіваємо завжди тільки
за себе”). Продовжуючи справу Есхіла, Софокл вніс низку подальших вдосконалень у
трагедію, що засвідчило значний крок уперед у розвитку трагедійного жанру. Про
Софокла кажуть, що він змусив трагедію спуститися з неба на землю. Хоча в долях героїв
Софокла відчувається втручання богів, основну увагу драматург приділяє людині, її
душевним хвилюванням. У його героїв, як правило, такі ж цілісні характери, як і в героїв
Есхіла, але вони не відмовляються від боротьби за свої ідеали навіть перед загрозою
смерті, вважаючи це за громадський і моральний обов’язок. Творчість Софокла складна і
суперечлива, а твори відбивають не тільки розквіт, але й кризу полісної системи, що в
майбутньому закінчиться загибеллю афінської демократії.
У кінці IV ст. в афінському театрі було споруджено пам’ятник Софоклу. Його
творчість стала зразком для багатьох митців. Він знайшов високу оцінку в римських
класиків – Вергілія, Горація, Овідія. Усі поети епохи Класицизму, від Корнеля до
Вольтера, відчували вплив Софокла. Його високо цінував Н. Буало. Расін називав себе
учнем Софокла, Лессінг присвятив Софоклу мистецтвознавчу роботу, Гете й Шіллер
висловлювали своє захоплення Софоклом. “Месіанська наречена” Шіллера створена за
зразком “Царя Едіпа” з уведенням хору. У Х1Х столітті Софокла багато разів перекладали
й переробляли.
Українською мовою Софокл уперше зазвучав у перекладах І. Франка. Він переклав
“Царя Едіпа”, “Едіпа в Колоні”, два гімни з трагедії “Антігона”, “Антігону” повністю
переклав П.Ніщинський. Дещо пізніше твори Софокла перекладали Борис Тен і
А.Содомора.
16 листопада 1918 року “Молодий театр” у своєму постійному приміщенні (вул.
Прорізна, 17 у Києві) відкрив свій другий сезон трагедією Софокла “Цар Едіп”. Це була
перша постановка давньогрецького драматурга на українській сцені. Режисер спектаклю
– Лесь Курбас. Він же грав і царя Едіпа. Постановкою цієї трагедії Софокла почалась нова
ера в історії українського театру.

4. «Алкеста», «Медея», «Іпполіт» Еврипіда.

Третій етап розвитку давньогрецької трагедії представлений творчістю Евріпіда
(480/84 – 406 рр. до н.е.). Імовірнішою датою народження митця є 484 р. до н.е., а
наявність у його життєписі 480 року пояснюється бажанням стародавніх біографів
поєднати трьох давньогрецьких трагіків одним визначним роком – роком перемоги греків
над персами під о. Саламін.
Драматург кризи афінської рабовласницької демократії. Народився на о. Саламіні.
Вчився у Протагора, Анаксагора. Більшу частину життя прожив у Афінах. У 408 р. до н. е.
переїхав у Македонію на запрошення царя Архілая, там і вмер. У драматургії Еврипіда
відображені його політичні (антиспартанські тенденції, орієнтація на вільних трудівників
як основу полісу), релігійні (критика олімпійських богів), етикоестетичні (постановка
проблеми становища жінки в афінському суспільстві) погляди. Усього Еврипід написав 90
творів, до нас дійшло 17 трагедій (“Алкеста”, “Медея”, “Геракліди”, “Іполіт”, “Геракл”,
“Гекуба”, “Андромаха”, “Прохачки”, “Іон”, “Троянки”, “Електора”, “Іфігенія в Авліді”,
“Єлена”, “Фінікіянки”, “Орест”, “Вакханки”, “Іфігенія в Тавриді”; 18-ий твір – трагедія
“Рес” – приписувався Еврипіду помилково) і сатирівська драма “Кіклоп”. Перемогу в
драматичних агонах драматург одержував лише 5 разів, остання із них – за постановку
“Вакханок” і “Іфігенію в Авліді” — посмертно. Неоцінений за життя, вже в ІІІ ст. до н.е., а
потім і в епоху еллінізму та римських завоювань Еврипід став найпопулярнішим із трьох
класиків грецької трагедії.
Про життя Евріпіда відомо досить небагато дійсних фактів. Достовірно можна
сказати, що участі в політичному житті він не брав, приятелював з філософами Сократом і
Анаксагором, софістами. Свої твори наповнив філософськими роздумами про життя і
смерть, про проблеми моралі й моральності, про вічну загадку – людину. Сучасники
називали його “філософом на сцені”. Також відомо, що сучасники недолюблювали
Евріпіда, навіть ті, хто визнавав його неабиякий талант. Комедіограф Арістофан
неодноразово висміював його у своїх комедіях (“Ахарняни”, “Жінки на святі
Фесмофорій”, “Хмари” та ін). Дослідники вважають, що це трапилось через те, що Евріпід
як мислитель випередив час, і, якщо Софокл був співцем афінської демократії, то Евріпід
уловив у ній глибинні кризові явища, які виявлялись як у політичному й суспільному, так і
в приватному житті його сучасників. За словами Арістотеля він зображував людину
такою, якою вона є в житті.
Евріпідом було написано 92 драматичних твори, з них до нас дійшли 18 трагедій і
одна сатирівська драма “Кіклоп”. Виступав він у змаганнях понад 20 разів, але перемог
було лише п’ять (остання – уже посмертно). Навіть найуславленіша “Медея” зайняла
лише третє місце. Слід виділити трагедії “Іпполіт”, “Алкеста”, “Іфігенія в Авліді”,
“Електра”, “Орест”, “Троянки”, “Гекуба” та ін. Завдяки Евріпідові в літературі вперше
з’явився аналіз психології людської особистості. Людина у Евріпіда залежить не від
наперед визначеної долі, а сама визначає її. У творчості митця спостерігаємо подальший
розвиток самої побудови трагедії. Зменшується роль хору, міф стає лише оболонкою
сюжету, у який нерідко вводиться досить складна інтрига, мистецьки побудовані діалоги.
Однією з основних особливостей трагедій Евріпіда став пафос, тобто особливий
психологічний стан героя: радість, відчай, сумніви і т.п. Це створювало певну емоційну
атмосферу у виставі. Також важливою особливістю трагедій Евріпіда є наявність
побутового елемента. Його герої більше цікавляться особистими повсякденними
проблемами, аніж державними й загальнолюдськими.
Приблизно за два роки до смерті Евріпід переїхав до столиці Македонії Пелли.
Його запросив Архелай, правитель Македонії. Він намагався зібрати до свого двору
найвидатніших представників еллінської культури. Там уже перебували драматичний поет
Агафон, композитор Тимофій, епічний поет Херіл та ін. Поховали Евріпіда з великими
почестями в Пеллі. Через незначний час афіняни зрозуміли наскільки талановитий був
Евріпід, якого вони не хотіли достойно шанувати за життя, і послали делегацію до
Архелая з проханням повернути останки поета до Афін, але цар відмовив. Довгі сторіччя
могила Евріпіда була об’єктом паломництва. Під Афінами на честь видатного драматурга
возвели мавзолей, на якому викарбували такі слова: “Співцю Еллади вся Еллада
спорудила цю гробницю. Прах його впокоївся на далеких берегах Македонії. Афіни,
гордість Греції, були першим місцеперебуванням того, кого тепер усі прославляють і
оплакують”.
Найбільше Евріпіда приваблює душа жінки. Він намагається осягнути її глибини,
розкрити таємниці. При цьому поет не дає статичної картини. Він подає характер героїв у
розвитку, змальовує роздвоєність і душевний розлад особистості, переносить конфлікт
трагедії в людську душу. Найяскравішою ілюстрацією сказаного вище є найвідоміша з
трагедій Евріпіда “Медея” (431 р. до н.е.)., у якій автор показує як зло оточуючого життя
породжує зло в душі людини.
Сюжет “Медеї” пов’язаний з циклом міфів про аргонавтів. Пелій відібрав владу у
свого брата Есона в Іолку, а свого небожа Ясона відправив до Колхіди (Західна Грузія) за
золотим руном. Разом з друзями відправився Ясон на кораблі “Арго”, щоб, як сподівався
Пелій, загинути в чужому краю. Так, можливо, і сталося б, якби в юнака не закохалася
донька колхідського царя Еета Медея. Вони поклялись одне одному у вірності, і Медея все
зробила для того, щоб Ясон виконав усі завдання Еета. Потім приспала вогнедишучого
дракона, щоб Ясон зміг викрасти золоте руно. Вона навіть убила молодшого брата й
розкидала шматки його тіла на березі для того, щоб їх переслідувачі затримались для
поховання. Крім того, Медея хитрістю змусила доньок Пелія убити батька, нібито для
того, щоб чаклунка оживила його молодим. Але Медея відмовилась від своєї обіцянки, і
доньки-батьковбивці зникли у вигнанні. Проте Ясон так і не став царем Іолку: народ не
захотів, щоб їхньою царицею була чужоземна чаклунка. Ясон з Медеєю й двома
маленькими синами знайшли притулок у Корінфі.
Бодай не пропливав би корабель “Арго”
Між темних скель блуденних у колхідський край!
І сосни, в хащах Пеліону зрубані,
Хай весел не давали б тим мужам до рук,
Що здобувать ходили золоте руно
Для Пелія!..
(Тут і далі переклад Бориса Тена)
Цими словами няні починається трагедія Евріпіда. Саме няня розповідає про події,
які відбулися в коринфському домі Ясона. Він вирішив кинути Медею й одружитися з
Главкою, дочкою коринфського царя Креонта. За сценою чути стогін і прокльони Медеї.
Причому кляне вона не лише свою долю і Ясона, а й дітей. І няня, і хор з коринфських
жінок занепокоєні такими словами, боячись, що вони можуть накликати ще більшу біду.
І ось до хору входить Медея. Вона говорить твердо й мужньо:
Мені ж, дружині, лихо несподіване
Всю душу крає. Тож навік пропала я
Й, позбувшись радощів життя, лиш смерті жду.
Тож чоловік мій, що усім для мене був,
Найпослідущим виявивсь мерзотником!
Подальша дія трагедії будується в основному на діалогах Медеї з Креонтом,
Ясоном і Егеєм, афінським царем. У першому діалозі з Креонтом з’ясовується, що вона
разом з дітьми повинна негайно покинути Корінф. Медея вимолює відстрочку на один
день. Креонт дозволяє, зовсім не підозрюючи, що цей день Медеї потрібний для помсти.
Наступний діалог -– це своєрідний диспут Медеї з Ясоном. Ясон запевняє Медею, що дбає
про її добробут: у дітей Медеї тепер будуть брати царського роду. Крім того, раніше
жінка жила серед варварів, а тепер – в Елладі й причетна до культури. Тобто Ясон виявляє
себе як спражній демагог. Відчуваються в його словах і вплив софістів, які вчили
доводити, що біле – це чорне, і навпаки. Медея не приймає виправдання й продовжує
плекати думку про помсту.
Для того, щоб вирішилось питання про притулок Медеї, з’являється молодий
афінський цар Егей. Він обіцяє Медеї притулок і захист. Саме розмова з Егеєм остаточно
утвердила план помсти Медеї. Вона вирішує зробити вигляд перед Ясоном, що
погоджується на його шлюб заради їхніх дітей. А для того, щоб підтвердити правдивість
цього – прохає дозволити дітям віднести нареченій подарунки – розкішне убрання й
золотий вінок. Ясон погоджується. Він навіть не підозрює, що речі отруєні. Від отрути
вмирає Главка, намагаючись врятувати доньку, гине Креонт. Але Медеї цього замало.
Вона вирішує знищити дім Ясона із корінням, тобто вбити його, а значить і її, дітей.
Рішення прийнято. Але Медея мати… У її душі починається болісна боротьба двох
почуттів: материнської любові і ненависті до чоловіка-зрадника. Нещасна жінка то змінює
своє рішення, то знов повертається до нього. Монолог Медеї – один з найтрагічніших у
світовій літературі:
Ох діти, діти! Є для вас і край, і дім,
Де доведеться повсякденно жити вам
Без матінки своєї безталанної!
А я піду на чужину, вигнанниця, -
Вже вас мені щасливими не бачити,
Дружини, і весілля, й ложа шлюбного
Не прибирать і не світити факелів…
Ой гірко я за гордощі караюся!
Даремно – бо я , дітки, годувала вас,
Даремно вас у муках породила я
І знемагала тяжко, вас плекаючи…
Ах, що робити! Як в оці очі яснії
Я, сестри, гляну – серце розривається.
Ні, я не зможу! Гай всі гинуть задуми, -
Я заберу з собою діточок своїх!
Невже, щоб горем засмутити батька їх,
Самій собі я вдвоє більших мук завдам?..
Ні, ні, - в ім’я всіх месників Аїдових!
Того повік не буде, щоб дітей своїх
Злим ворогам на поглум я покинула.
Вони повинні вмерти – мусить бути так,
І я, що їх родила, їх сама уб’ю.
 Це – неминуче, й вороття немає тут.
Так, вороття немає, якщо Медея не вб’є дітей, то їх уб’ють інші з помсти за смерть
царя і його доньки. Медея зникає за сценою, чути стогін і благання дітей. Злочин
здійснено. Напружений конфлікт двох почуттів закінчується для Медеї перемогою
пристрасті. Ясон з жахом чує повідомлення про смерть дітей. Відкривається палац, звідти
виїздить на колісниці, запряженій крилатими зміями, Медея з трупами дітей. Усе
найстрашніше для жінки залишилося позаду. Вона сповнена тріумфу, спостерігаючи
страждання Ясона. Вона відмовляє йому в можливості поховати синів і навіть
попрощатися з ними:
Ні, їх руками поховаю власними
В гаю божистім Гери на святій горі,
Щоб вороги зухвалі не сквернили їм
Могилок. Потім на землі Сісіфовій
Навік врочисте свято установимо,
Щоб одкупить безвинну кров їх жертвами…
Ти ж – жив ганебно й смертю вмреш ганебною,
Уламками убитий корабля свого, -
То буде шлюбу нашого гіркий кінець.
Фінал трагедії дещо несподіваний: з’являється “бог з машини” (хоча до цього часу
у творі діяли виключно земні герої) у вигляді колісниці, посланої дідом Медеї Геліосом,
іншим шляхом вона не змогла б зникнути з Корінфа.
Трагічний конфлікт у “Медеї” будується на зіткненні двох пристрастей, у якому
перемагає гірша. У трагедії “Іпполіт” (428 р. до н.е.) розгортається ще більш складна
протидія. У давніх Афінах правив цар Тесей, той самий, що вбив у лабіринті на острові
Кріт чудовисько Мінотавра, звільнивши Афіни від данини йому. Помічницею йому була
царівна Аріадна: вона дала героєві нитку, яка допомогла Тесею вийти з лабіринту.
Аріадну Тесей пообіцяв взяти за дружину, але цього не захотів Діоніс, і Тесей поступився
богу. За це богиня Афродіта зненавиділа його. Дружиною Тесея стала амазонка, яка
загинула в бою, залишивши сина Іпполіта. Він не вважався законною дитиною, тому
виховувався не в Афінах, а в сусідньому місті Трезен. Амазонки не хотіли знати чоловіків
– Іпполіт ненавидів жінок, вклонявся лише цнотливій богині Артеміді. За це його теж
зненавиділа Афродіта, богиня краси й кохання. Помста Афродіти починається тоді, коли
Федра, наступна дружина Тесея, молодша сестра Аріадни, побачивши свого пасинка,
страшенно закохалась. Спочатку вона намагалась боротись зі своїм почуттям, але не
змогла. Федра просто захворіла від кохання. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося з
царицею, тоді Тесей поїхав до оракула. Під час його відсутності й сталася трагедія. Є
свідчення про те, що Евріпід написав дві трагедії: “Іпполіт, що заслонюється плащем” і
“Іпполіт, що несе вінок” (так їх називали в давнину, щоб розрізняти). У першій, яка до нас
не дійшла, Федра, скориставшись відсутністю Тесея, сама призналась Іпполітові у своєму
коханні. Іпполіт знехтував її. Тоді Федра сама робить наклеп на пасинка, нібито він хотів
збезчестити її. Іпполіт гинув, але правда відкривалась лише тоді, коли Федра закінчувала
життя самогубством. Така кінцівка не сподобалась афінянам, занадто злою й безсоромною
була тут Федра. Тоді Евріпід написав про Іпполіта другу трагедію, яка дійшла до нас.
Трагедія починається монологом Афродіти, у якому вона зазначає, що покарає
Іпполіта, який гордує нею й коханням. У цій трагедії злочинну пристрасть Федри до
пасинка розкриває стара нянька Федри. Реакція Іпполіта залишається такою, як і в
попередньому творі. Федра з жахом думає, що про її ганьбу може тепер дізнатись і Тесей.
Вона вирішує повіситись, але перед цим у останньому листі вона оголошує винуватцем
своєї смерті пасинка, нібито він хотів звабити її. Тесей вірить наклепу й прохає бога
Посейдона покарати сина:
Торкнутись мого ложа Гіпполіт посмів,
Зневаживши Кропіда всевидющого!
 О батьку Посейдоне! Що сповнить мені
Дав згоду три бажання! Ось одне з них:
Убий ти мого сина. Не додай йому
Ні дня, якщо правдиву обіцянку дав!
(Тут і далі переклад А. Содомори)
З’являється Іпполіт. Його теж вражає звістка про смерть Федри. Він, вірний
присязі, даній няньці, нічого не говорить про кохання мачухи й не може довести батькові
свою невинність. Проклятий батьком, він відправляється у вигнання. Посейдон дуже
швидко виконує бажання Тесея: страшне морське чудовисько налякало коней Іпполіта,
перекинулась колісниця і юнак отримав смертельну травму. Приносять ледве живого
Іпполіта. І тут Евріпід знову використовує прийом “бог з машини”. Наприкінці твору
з’являється Артеміда й розповідає правду:
Ні суду не діждавшись, ні в провісників
Поради не спитавши, не замислившись,
Не переждавши (час усе висвітлює) –
Прокляв ти сина, в одну мить убив його…
Ти жахно вчинив,
Не на тобі, одначе, вся вина лежить:
Кіпріда, своїй люті догождаючи,
Цього хотіла. Між богів такий закон:
Один чогось запрагнув – інший покості
Не чинить. Одні одним уступаємо.
То знай: коли б я Зевса не боялася –
Дошкульний сором нині не палив мене
За те, що з-поміж смертних найлюбішого
Не врятувала. А тебе зловмисником
Назвати не дозволить незнання твоє
Й жона твоя не словом – смертю власною
Тебе переконала, легковірного.
Отож найтяжче горе – на твоїй душі.
Артеміда йде, бо не хоче бачити смерть: “Останній подих осквернив би вічі нам”.
Але вона провіщає, що буде покарана й Афродіта: буде вбитий її улюбленець мисливець
Адоніс. Тесей просить прощення в сина. Іпполіт прощає:
Знімаю з тебе, батьку, цю вагу страшну.
Основну увагу автор трагедії зосереджує на розкритті внутрішнього стану Федри.
Евріпід показує гостру боротьбу двох почуттів у душі жінки: пристрасті й подружнього
обов’язку. Тобто конфлікт даного твору також розгортається в душі жінки, як і в
попередній трагедії. Уже на прикладі цих двох творів можна зробити висновок, що в
трагедіях Евріпіда, якщо героїв охоплює одне з людських почуттів, воно стає
визначальним і змушує героїв заглиблюватись у себе, у свою внутрішню боротьбу. При
цьому вони надмірно страждають. “Не випадково ж Арістотель назвав Евріпіда
“найтрагічнішим із трагічних поетів”, і це визначення абсолютно правильне, оскільки
переживання його персонажів набувають грандіозного характеру, роблять їх самих
гранично трагічними і примушують іти на крайні вчинки. Навколишній світ для них
зосереджується саме на даному почутті, що цілком захоплює й хвилює героя,
примушуючи його забувати про поточні події з їхніми політичними потрясіннями,
війнами, обов’язками щодо свого рідного міста тощо”.
Активізація уваги глядачів на пристрастях героїв давала можливість Евріпіду
створювати неповторні образи, які назавжди увічнили ім’я поета. У світовій літературі
жіночі образи Медеї, Федри, Іфігенії, Андромахи, Алкести, Гекуби, Креуси стали вічними
саме завдяки майстерності Евріпіда.
 У своїх трагедіях Евріпід виступав як знавець людської психології. Якщо герої
Софокла протистояли один одному, то Евріпід показував не лише боротьбу особистостей,
але й внутрішню боротьбу в душах людей.
У Евріпіда спостерігається подальший розвиток самої побудови трагедії.
Зменшується роль хору, міф виступає ніби оболонкою сюжету, у який досить часто
вводиться складна інтрига, майстерно побудовані діалоги. Однією з основних
особливостей трагедій Евріпіда став пафос, тобто певний психологічний стан героя:
радість, відчай, сумніви. Це створювало особливу емоційну атмосферу в спектаклі. Крім
того, досить важливим у трагедіях Евріпіда є побутовий елемент, його героїв хвилюють
сімейні, повсякденні проблеми.
Особливості поетики трагедій Еврипіда:  зниження ролі хору як дійової особи; 
скорочення об’єму партій хору, вираження ліричних почуттів самими героями (а не
хором);  наближення мови трагедії до розмовної,  використання деталей для змалювання
персонажів;  вирішення сценічного конфлікту за допомогою технічного прийому (deus ex
machina). Трагедії Еврипіда набувають вигляду сімейно-побутової драми, яка майже не
торкається широких проблем соціальнополітичного характеру: з’являється інтрига,
вводяться комічні сцени, у деяких творах має місце і щасливий фінал. Нових якостей
набуває конфлікт – це конфлікт психологічний. Еврипід поновому трактує міф, нерідко
критикуючи його. Таким чином, у своїх трагедіях драматург ставив і розв’язував з
прогресивних позицій ряд актуальних питань свого часу – питання про обов’язок і
особисте щастя, про роль держави і її закони.
Не повною мірою зрозумілий сучасникам Евріпід став улюбленим драматургом
наступних поколінь. У ХУШ ст. фрагменти Евріпідових драм переклав Григорій
Сковорода, пізніше Іван Франко. Інокентій Аненський присвятив перекладу уцілілих
творів Евріпіда все життя.

5. Давня аттична комедія. Творчість Аристофана. Особливості інтерпретації

теми миру у творчості давньогрецького комедіографа.
Офіційне визнання комедія отримала набагато пізніше, ніж трагедія. Вона
остаточно сформувалася як жанр у Аттиці, зокрема в Афінах, у кінці У століття до н.е.
Дослідникам були невідомі початкові етапи становлення комедії. Вони знали її лише з
другої половини У століття до н.е., комедія того часу (на відміну від більш пізніх форм)
має назву давньої аттичної комедії. Це виключно своєрідне явище, у якому досить
оригінально поєднувались архаїчні й дещо грубі ігри свят родючості з найскладнішими
соціальними й культурними проблемами, які стояли перед тогочасним грецьким
суспільством.
Ми не маємо на сьогодні точних даних про походження давньої аттичної комедії,
але існують припущення про те, що її появі, сприяли декілька факторів і джерел. Першим,
звичайно, можна вважати вже відомі з попередніх розділів свята на честь бога Діоніса. Під
час процесій виконувались так звані “фалічні пісні” (розгульні, часто сороміцькі,
непристойність їх була зумовлена традиціями самого обряду), розігрувалися насмішкуваті
мімічні сценки, відпускалися жарти, навіть лайливі слова на адресу окремих громадян.
Вважалося, що це допомагало виконати основну мету обряду – забезпечити перемогу
продуктивних сил життя: у сміхові й лихословії бачили давні греки життєутворюючу
силу. Звичайні уявлення про благопристойність на цей час знімалися.
Друге можливе джерело давньої аттичної комедії також пов’язане з Діонісовими
святами й сільськими піснями, у яких гостро й дотепно висміювались вади та якісь прикрі
вчинки й дії окремих громадян. В.Пащенко й Н.Пащенко зазначають: “У результаті
досить частих конфліктів між містом і селом, коли добросусідські стосунки між ними
переривалися одвертими сварками і ворожнечею, з’являлася традиція, за якою вольності,
що допускалися на Діонісові свята, вночі переносились до міста. З цього приводу в
трактаті анонімного автора “Про комедію” сказано: “Комедія виникла так. Селяни, яких
кривдили афінські громадяни і які хотіли заплямувати їх, приходили до міста, коли там
улягалися спати, йдучи вулицями, перелічували заподіяні їм кривди, голосно вигукували
імена тих, хто їх образив. Сусіди їх слухали. Це було ганьбою для кривдника і не раз
примушувало його відмовлятися надалі від такого способу дій… ” Безперечно, така
спроба пояснити виникнення комедії виглядає наївно, але самий факт наявності подібної
форми боротьби з кривдниками цілком міг прислужитися появі викривального начала в
комедії”.
Певним підтвердженням сказаного вище є сам термін комедія (komoidia), який
означає “пісню комоса”. Комос – гурт гуляк, які після бенкету влаштовують процесію з
піснями, танцями. У комедіях цей елемент представлений у вигляді хору, переодягненого
в різні, часом досить фантастичні костюми (бджіл, ос, птахів, жаб, навіть хмар і т.п.).
Третім джерелом давньої аттичної комедії вважають народні жартівливі сценки
фарсового характеру, у яких висміювались дурнуваті багатії, лікарі-шахраї, обдурені
дружинами чоловіки, вчені-шарлатани тощо. Спочатку такі сценки мали на меті
розважати глядачів, але пізніше вони почали торкатись злободенних політичних
конфліктів, набуваючи характеру в’їдливих памфлетів.
Літературною попередницею давньої аттичної комедії вважають сіцілійську
комедію. Найвидатніший представник її – Епіхарм. До нас дійшли лише незначні уривки
його творів, але й вони дають можливість говорити про те, що політична гострота,
посмішка над конкретною особою не були присутні в цих комедій. Крім того, у своїх
комедіях сіцілійці майже не використовували хор. Іще одним драматичним жанром, який
розвинувся в Сіцілії був мім (дослівно “наслідування”). Він являв собою сценку, у якій
відтворювались характерні риси певних прошарків і професій. Відомим представником
цього жанру був Софрон з Сіракузів. За словами Арістотеля, мистецтво побудови
космічного дійства, яке було вироблено в Сіцілії, також вплинуло на розвиток комедії в
Афінах.
Як уже зазначалося, давня аттична комедія – це явище своєрідне й оригінальне.
Однією з визначальних рис цієї комедії є відображення живої сучасності, інколи навіть
злободенних проблем політичного й культурного життя. Можна зазначити, що давня
аттична комедія - це комедія політична й викривальна, яка перетворила фольклорні
насмішкуваті пісні та ігри в зброю політичної сатири, навіть ідеологічної критики. Ще
однією найхарактернішою рисою цієї комедії є повна свобода глумування над окремими
громадянами, з конкретною вказівкою їхніх імен. Особа, яка висміювалась, чи прямо
виводилась на сцену у вигляді комічного персонажу або ставала об’єктом ущипливих,
навіть грубих насмішок. Не одноразово робилися спроби обмежити цю комедійну
вільність, але протягом усього У ст. до н.е. вони залишались безуспішними. Давня аттична
комедія при цьому не обособлює своїх персонажів, а складає спільні карикатурні образи,
використовуючи при цьому типові маски фольклору й сіцілійської комедії. Так,
наприклад, образ Софокла в комедії Арістофана “Хмари” являє собою пародійну
замальовку філософа-софіста та ще й з типовими рисами маски “вченого-шарлатана”.
Сюжети комедій будуються досить часто за схожою схемою, яка має фантастичний
характер. Найчастіше здійснюється якийсь нездійсненний проект зміни існуючих
суспільних відносин. Наприклад, у Арістофана в комедії “Архарняни” головний герой під
час війни, заключає сепаратний мир для себе й для своєї родини, у комедії “Птахи” герой
засновує щасливу пташину державу і т.п. Найнеправдивіша дія створює особливий
комічний ефект.
Серед значної кількості комедійних поетів антична критика виділяє як
найвидатніших тільки трьох – Кратіна, Евполіда та Арістофана. Твори перших двох
дійшли до нас лише в уривках. З творів Арістофана повністю збереглось 11 комедій з 45.
Саме вони дають нам можливість уявити давню аттичну комедію.
Арістофан (445 – 385 р. до н. е.)
 Арістофан розумів свою роль як роль учителя громадян. В одній з своїх ранніх
комедій “Архарняни” він так визначив своє завдання:
… сміючись, він казатиме правду,
Не одну ще розумну пораду вам дасть,
щоб щасливими справді були ви.
Не втішатиме грішми, ні словом масним,
ані блиском пустих обіцянок,
Ні підленьким крутійством, ні злудою, ні, -
добрим ділом і словом хорошим.
(Тут і далі переклад А.Содомори)
Найвищого розквіту давня аттична комедія досягла в його творчості. Не випадково
саме його називають “батьком комедії” З його біографії нам достовірно відомі лише деякі
факти: він був афінянином; його батько Філіпп придбав невелику ділянку землі на о.
Егіна, де Арістофан періодично бував. Тому поет з дитинства чудово знав і цінував працю
селянина, а також і життя міста. Значна частина життєвого шляху митця припадає на час
Пелопоннеської війни (431 – 404 рр. до н.е.), війни між Спартою й Афінами. Від неї
нестерпно страждали грецькі селяни, прості трудівники й землевласники, які зубожіли від
цієї війни й прагнули миру. Саме на їхніх позиціях стоїть Арістофан у своїх творах, тому
тема миру, протесту проти війни – одна з провідних у його творчості.
У п’єсі “Архарняни” (425 р. до н.е.) змальовано звичайного селянина Дікеополя
(це ім’я-характеристика, означає справедливий громадянин), який укладає, як уже
зазначалось, мирний договір для себе й для своєї родини під час довготривалої
Пелопоннеської війни. І в той час, коли всі інші страждають, Дікеополь із задоволенням
насолоджується перевагами мирного життя.
У наступній комедії “Мир” (421 р. до н.е.) герой шукає мир не лише для себе й для
своєї родини, а для всього народу. П’єса має казково-фантастичне забарвлення.
Виноградар Трігей наказує двом своїм рабам вигодувати до розмірів лошиці жука-
гнойовика, щоб з його допомогою дістатися до Олімпу й дізнатися у Зевса, чому той
нищить еллінський народ. Доньці Трігей пояснив, що вибрав для цієї справи таку
незвичайну істоту тому, що дізнався з байок Езопа, нібито гнойовий жук уже бував на
Олімпі. Коли селянин піднявся на вершину гори, то зустрів там лише зголоднілого
Гермеса, який розповів, що всі боги на чолі із Зевсом залишили Олімп, бо їм обридли
еллінські чвари й війни. Богиню ж Миру ув’язнив у печері страшний Поленос, заваливши
вхід величезною брилою. На заклик Тігея з’являються землероби воюючих сторін, які
бажають звільнити богиню Миру. Вони намагаються зсунути брилу, що закриває вхід, але
спочатку в них це не виходить, бо представники різних полісів тягнуть у різні боки (це
натяк Арістофана на те, що еллінські поліси по-різному, деяким вона навіть вигідна).
Нарешті за мотузок беруться хлібороби Аттики й одвертають скелю. З печери виходить
богиня Миру в супроводі німф Достачі й Веселості. На їхню честь Трігей співає радісний
гімн:
Богине, опікунко виноградників!
Звідкіль візьму я слово многоамфорне
Тобі на привітання у хатині тій?
Вітання й вам, Достачо і Веселосте!
Як солодко відчути. Люба подих твій!
Війнуло миром і кінцем вояччини.
Супутниці богині Миру Достача й Веселість є алегоричними фігурами – тільки
мир забезпечує веселість і добробут. Тому Тігей одружується з німфою
Достачою. Люди грають весілля. Піснями на честь бога Гіменея закінчується
трагедія.
Тема миру є центральною й у комедії “Лісістрата” (411 р. до н. е.). Лісістрата – це
ім’я красивої й розумної афінянки, яке означає “та, що припиняє війни”. Під її
керівництвом занепокоєні долею Еллади жінки збираються на потаємні збори. Лісістрата
виголошує перед ними промову, у якій зазначає, що від війни найбільше страждають
жінки не залежно від того чи чоловік воює на боці Афін чи на боці Спарти. На війні жінки
втрачають чоловіків і дітей. Життя проходить, вони старішають, а чоловіки все воюють, а
якщо вони й повертаються, то шукають молодших. На запитання Радника про те, для чого
їм втручатися в справи війни, Лісістрата відповідає:
Та вона в печінках нам подвійно сидить!
Ми у муках синів породили,
А ще тяжче у військо нам їх виряджать!..

Через брань військову ми самотні спимо,

та не буду про нас говорити.
Я журюся недолею наших дівчат,
що й посивіють в спальнях дівочих.
(Переклад Бориса Тена)
Лісістрата закликає жінок оголосити чоловікам страйк. Після бурхливої дискусії
жінки домовляються піти з дому, покинути чоловіків і не повертатися доти, доки не буде
миру. Інакше жодна з них не буде виконувати своїх обов’язків матері, господині,
дружини. Жінки захоплюють Акрополь, де зберігалися всі афінські багатства, без яких
неможливо було вести війну, і відмовляються від спілкування з чоловіками. Слід
зазначити, що в попередніх творах Арістофан звинувачував у всіх лихах війни безчесних
політиканів, а в комедії “Лісістрата” він зазначає, що справжнім нещастям для народу є
міжеллінська війна, яка вже принесла незчисленні лиха й страждання. Нелегка боротьба
жінок приносить жадану перемогу – чоловіки змушені підписати угоду про мир.
Останню комедію часів Пелопоннеської війни “Жаби” Арістофан написав у 405 р.
до н. е. У ній поет зробив останню спробу переконати афінських громадян негайно
припинити міжусобну війну. Це неодноразово звучить у творі. Саму комедію можна чітко
поділити на дві частини. У першій частині мова йде про подорож покровителя
театрального мистецтва бога Діоніса разом з його рабом Ксантієм до царства Аїда для
того, щоб повернути людям одного з уже померлих трагіків. Друга частина – змагання між
Есхілом і Евріпідом у поетичному мистецтві. Вона не тільки розкриває значущість
трагедій поетів, а також порушує проблему про призначення й місце митця в суспільстві.
Висновок, який робить Арістофан: “Афінам на той час був потрібний поет типу Есхіла,
драми якого виховували бійців і патріотів, становили вагомий засіб впливу на свідомість
афінських громадян. Трагедії ж Евріпіда згубно підточували моральні основи суспільства
й лише шкодили йому” [4;373]. Хоча, звичайно, це висновок лише Арістофана. Сучасний
читач розуміє, що творчість Евріпіда є лише доказом поступу літературного процесу.
Кращою своєю комедією сам Арістофан вважав “Хмари” (423 р. до н. е.). Герой
твору бідний, але чесний громадянин. Стрепсіад має лінивого сина Фідіпіда, який зробив
батька банкротом, програвши всі гроші на кінських перегонах. Наближається термін
виплати боргів, а платити Стрепсіаду нічим. Він не спить ночами, думаючи про те, як
йому бути. Останні надії Стрепсіад покладає на Сократа і його школу, де навчають біле
називати чорним, видавати кривду за правду, тобто доводити будь-яку думку незалежно
від того, чи відповідає вона істині. План Стрепсіада такий: син пройде навчання в школі
софістів і зможе заморочити голову всім кредиторам, коли вони прийдуть за боргами.
Проте син відмовляється, і Стрепсіад іде навчатись сам. Але він чесний працівник, тому
виявив повну нездатність до навчання в такій школі. Довелось іти навчатись Фідіпіду. Він
виявляє блискучі здібності, швидко заплутує й кридиторів. Батько радіє, зовсім не
підозрюючи, чим може закінчитись подібне навчання. За вечерею між батьком і сином
зав’язується суперечка, під час якої Фідіпід лупцює батька й швидко доводить, що має на
це право. Стрепсіад зрозумів, що те, чого навчили сина в школі є аморальним. Тому він на
знак протесту підпалює школу й з насолодою дивиться на пожежу. Йому здається, що
таким шляхом він вирішив усі проблеми.
Наведені приклади творів Арістофана дають можливість зробити висновок, що він
був досить тенденційним поетом. “Його твори наскрізь пройняті політикою, то водночас
відбивають невгамовний натяк життєлюбів-греків до веселощів під час народних свят. У
греків існував специфічний вислів: “Реготати, як боги”. Сміх у комедії це те саме, що
катарсис у трагедії” [5;88].
Досягнення Арістофана важко переоцінити. Його твори стали зразком високого
громадянсько-патріотичного мистецтва. У них закладено потенціал оптимізму й глибокої
віри в сили й можливості народу змінити своє життя, покарати кривдників. Творчість
Арістофана мала важливе значення для розвитку сатири, заклавши її основні прийоми,
широко використовуючи гротеск, карикатури, фантастику. Його традиції розвинулись у
творчості таких майстрів сатири, як Рабле, Свіфт, Салтиков-Щедрін, Гейне та ін.
Чистою й щирою називали творчість Арістофана стародавні греки. Філософ Платон
написав епіграму-епітафію, яку викарбували на могилі славетного комедіографа: “Харіти
довго шукали для себе святилище і знайшли – вічну душу Арістофана”.