Гомерівське питання

Гомер — легендарний давньогрецький поет, якого

вважають автором «Іліади» та «Одіссеї», двох
славетних грецьких епічних поем, що започаткували
європейську літературу. В «Одіссеї» міститься перше у
писемних джерелах повідомлення, що стосується
найдавнішого населення на території України —
кімерійців. В античності Гомеру приписувалося
авторство й інших творів (див. кіклічні поеми; від
деяких з них збереглися фрагменти). Сукупність
проблем, пов'язаних з особою Гомера і його
відношенням до «Іліади» та «Одіссеї», про час
виникнення, склад і взаємозв'язок окремих частин цих
поем становлять знамените не тільки в порівняльному
літературознавстві, а й у всій науці про античний світ
«Гомерівське питання». Вважається національним
народним героєм Греції.
Тлумачення імені Гомера намагалися знайти вже античні автори. Ефор Кімський,
спираючись на традиції, бачить в ньому значення «сліпого». Пізніші письменники
вважають, що воно означає творця епічної композиції, укладача; інші бачать у
ньому вказівку ​на тісно згуртований стан співаків, звідки, на їхню думку,
запозичується назва для уявного родоначальника товариства. Інші ототожнювали
це ім'я з ім'ям стародавнього фракійського співака Фаміріса і вважали Гомера
абстрактним поняттям.

Між тим ім'я Гомера вперше наводить Гесіод. Етимологічно ім'я збігається із грец.
що перекладається буквально як «заручник». Воно споріднене із еолійським
діалектом. Так, Лукіан Самосатський у праці «Правдива історія» описує поета як
вавилонця Тиграна, який прийняв ім'я Гомера (тобто Заручника) після того, як
потрапив у полон до греків.

Водночас німецький філолог-класик Теодор Бергк, не визнаючи символічного

значення «заручника» або «поручителя», просто вважав Гомера історичною
особою. Донині ім'я поета викликає різні гіпотези, аж до тлумачення його значення
як «сліпець», «боян» тощо. Аналогії зі сліпими кобзарями легко відшукуються у
різних народів, у тому числі і в українського.
Про самого Гомера та про його життя немає жодних певних свідчень або
принаймні доказів, що авторство поем належить одній людині, а не групі людей.
В античну добу були відомі дев'ять більш-менш докладних життєписів Гомера.
Проте, вони не заслуговують істотного інтересу, оскільки всі вони вигадані
граматиками часів римського імператора Октавіана Августа. Так само мале
значення мають збережені донині численні зображення Гомера, погруддя якого
часто зображують поета в умовній ідеалізованій формі, у вигляді сліпого
старця.

Ні місця, ні часу народження Гомера антична традиція так само не знала. Щодо
століття, в якому жив поет, стародавні автори дуже розходяться. Частина
грецьких письменників відносили його до епохи Троянської війни, що нібито
відбувалася в період 1194—1184 років до н. е., датували різними іншими
міфологічними подіями від 1130 до 910. Кратет Пергамський стверджував, що
він жив ​до переселення Гераклідів; історик Ефор Кімський відносив його до
епохи спартанського легендарного законодавця Лікурга; Феопомп — до часів
вторгнення кімерійців та Евфоріон свідчить, що він жив ​на 500 років пізніше
Троянської війни. Таким чином, між найбільш раннім часом, до якого відносять
життя Гомера, і найпізнішим утворюється проміжок не менше ніж у 460 років.
Найвірогіднішим вважається розрахунок Геродота, який писав, що Гомер
народився за 400 років до його часу, отже, близько 850 року до н. е.
Батьківщина Гомера, як і його вік, також становить предмет суперечки. Звичайно
наводяться сім міст, які вважали його своїм громадянином. Епіграма в Авла Геллія,
давньоримського історика і філолога 2 століття, називає: Смірну, острів Родос, Колофон,
Саламін (місто на Кіпрі, не плутати із островом Саламін), Іос, Аргос і навіть Стародавні
Афіни. Водночас варіації цієї епіграми називають ще Кіму в Малій Азії, острови Хіос, Пілос
та Ітаку. Деякі з цих міст тому вважаються батьківщиною Гомера, що в них особливо
процвітала гомерична поезія, інші домагання ґрунтуються на зв'язку грецьких колоній.

Сучасні дослідники схильні відносити його діяльність до VIII або навіть VII століття до н.
е., зазначаючи як основне місце його перебування острів Хіос або якийсь інший регіон
Іонії, що існувала в центральній частині західного узбережжя Малої Азії. Більше за інші
міста Смірна або є острів Хіос могли стати родючим ґрунтом для епічної поезії. На
користь Смірни свідчить добра обізнаність Гомера у тамтешній топографії, яку він
демонструє в «Іліаді». На думку Вільгіельма Дерпфельда, німецького архітектора та
археолога класичності, Гомер міг відвідати усі ці місця та регіони (Мікени, Трою, палац
Одіссея на острові Ітака), які він описав в «Іліаді». Крім того, Діодор Сицилійський пише,
що Гомер відвідав навіть Єгипет. На острів Хіос як місце народження вказував Симонід
Аморгоський, давньогрецький поет 7-6 століть до н. е.
Тому Гомера слід вважати іонійцем, як за загальним його характером, так і за окремими рисами його поем.
Місцем смерті поета прийнято вважати кікладський острів.
Відсутність достовірних відомостей викликала вже в античності подвійне ставлення до Гомера. Так, за часів
до Геродота (до 5 століття до н. е.) існувала думка про те, що Гомер був не однією історичною особою, але
був колективним позначенням для поетів стародавнього героїчного епосу в цілому. Пізніше, від часу Платона
(4 століття до н. е.) і засновника гомерівської критики Аристарха Самофракійського (2 століття до н. е.),
ствердилася думка, що Гомер був одноосібним творцем «Іліади» та «Одіссеї». Наразі, хоча питання і не
ставиться в такій виразній і простій формі, науковці також поділяються на «ревнителів єдності», та
«мисливців за піснями» .
Критичне ставлення до авторства Гомера виникло вже в античності на основі помічених протиріч між
деякими місцями «Іліади» і поемою «Кіпрії», що також приписувалася Гомеру. Пізніше, в
Александрійську епоху, «принцип протиріч» ліг в основу критики Ксенофана й Геллоніка (так звані,
«горизонти» — «роздільники»), які вважали, що «Іліада» та «Одіссея» належать двом різним поетам,
тому що інакше, на їхню думку, неможливо було пояснити, наприклад, те, що дружиною Гефеста, за
«Іліадою», була Харита, а за «Одіссеєю» — Афродіта, або те, що у Нестора, за «Іліадою», було 11
братів, а за «Одіссеєю» — тільки два тощо. Однак критичні погляди «горизонтів» не зміцнилися, і гору
одержала думка Аристарха Самофракійського, який вважав, що обидві поеми належать Гомеру:
«Іліада» написана поетом у молоді роки, а «Одіссея» — у старості. Численні протиріччя в поемах
пояснювалися, отже, слабкою пам'яттю поета.
У такому стані проблема перебувала до XVIII століття, коли і виникає, власне кажучи, «Гомерівське питання»,
з появою 1795 року відомого дослідження німецького філолога Фрідріха Августа Вольфа («Prolegomena ad
Homerum»). Виходячи з принципу протиріч і відзначаючи численні слабкі в композиційному відношенні місця
поеми, Вольф, висуваючи на перше місце значення «хорошої» редакції її тексту, прагнув довести, що:

• «Іліада» та «Одіссея» не могли належати одному поетові, але були результатом творчості багатьох
рапсодів і поетів;
• об'єднання окремих пісень (тобто билин) у дві великі поеми відбулося за багато сторіч після часу
складання пісень;
• зведенням і редагуванням пісень займалися маловідомі поети;
• остаточна редакція належала редакторам при дворі афінського тирана Пісістрата в VI столітті до н. е.
З появою критичної праці Вольфа, що не втратила свого значення в багатьох відносинах до наших днів,
виникла відома наукова суперечка, що розколола філологів на два табори: «вольфіанці» поділяли погляди
Вольфа, а їхні супротивники, «унітарії», доводили одноособову творчість Гомера. Наразі, при більшій
роздрібненості філології, продовжують розвиватися різного роду унітаристичні теорії з різними побудовами
їхніх супротивників. Подібні до Гомерівського питання проблеми про редакторство і зведення в одне ціле
піднімаються при дослідженні процесу кодифікації юридичної літератури римлян.
Тільки в деяких принципових питаннях досягнута відносна ясність, яка більш-менш задовольняла
науковців. Так, в історичному відношенні можна вважати загалом розв'язаним ствердно питання про
відношення «віку епосу» до крито-мікенської культури, а, отже, ясно поставлені питання про історичну
основу гомерівських поем. Більш-менш висвітлені питання державного ладу і суспільних відносин, що
знайшли відображення в «Іліаді» та «Одіссеї». Важливу роль в процесі стандартизації гомерівських поем
часто визнають за тираном Гіппархом (близько 525 до н. е.), сином Пісістрата, який реформував
гомерівські змагання на Панафінейських іграх, що сприяло появі канонічного тексту поем.

Завдяки вивченню німецької і кельтської поезії з'ясувалося, що при вирішенні проблеми про авторство
Гомера критика повинна мати на увазі «одного поета», однак не одного особистого поета, творця
«Іліади» та «Одіссеї», але поета-творця того чи того епічного твору малого обсягу, що передував
«Іліаді». Необхідно брати до уваги також «автора» тієї чи тієї епічної частини «Іліади», а також «автора»
основного малого епічного твору, що склав ядро «Іліади» (наприклад, пісня про Ахіллеса). При цьому
питання про геніальність автора має вирішуватися не в індивідуалістичному напрямі, а в
колективістичному: художня єдність «Іліади» та «Одіссеї» обумовлена, в першу чергу, не особистим
творчим бажанням якого-небудь одного поета, але пояснюється процесом розвитку епічної поезії, що,
безсумнівно, залежала від певного укладу суспільства, в якому жили і діяли попередники Гомера. Роль
співців рапсодів зводилася, скоріше, до передачі вже готових творів з деякими лише внесеними змінами
в процесі їхнього відтворення. Викладене вище Гомерівське питання можна виразити о́ бразно
порівнянням з коробочками (малі пісні), що лежать у великій коробці (остаточна редакція пісень).
Більшість сучасних учених вважають вірною теорію, відповідно до якої поеми з'явилися як результат не
писемної, а усної творчості. Ця особливість поетичної техніки знаменує принципову відмінність між двома
гомерівськими поемами і всім пізнішим «книжковим епосом». Істотна риса усного віршування великих поем —
те, що поет складає свої вірші значною мірою з готових формул (тобто сполучень із двох або декількох
поетичних слів), що були заздалегідь підібрані самим же поетом або його попередником так, щоб вписуватися
в різні метричні позиції у вірші й описувати стандартні ситуації, що виникають відповідно до того чи того
сюжету. Ці формули можуть гнучко змінюватися в залежності від конкретних завдань поета. Іноді такі
формульні періоди розтягуються на кілька рядків — як при описі відплиття корабля або готування їжі. Іншими
словами, створюючи свої поеми, співець використовує набагато більше готового матеріалу, ніж автор, що
користується папером і пером. Те, що твір адресований слухачам, а не читачам, рятує таку поезію від ризику
зробитися монотонною. Як і при сприйнятті музики, при швидкій декламації публіка вітає теми і мотиви, що
відновляються, щоб її увага залишалася прикутою до сюжету і його розвитку.
Більшість сучасних учених вважають вірною теорію, відповідно до якої поеми з'явилися як результат не
писемної, а усної творчості. Ця особливість поетичної техніки знаменує принципову відмінність між двома
гомерівськими поемами і всім пізнішим «книжковим епосом». Істотна риса усного віршування великих поем
— те, що поет складає свої вірші значною мірою з готових формул (тобто сполучень із двох або декількох
поетичних слів), що були заздалегідь підібрані самим же поетом або його попередником так, щоб
вписуватися в різні метричні позиції у вірші й описувати стандартні ситуації, що виникають відповідно до
того чи того сюжету. Ці формули можуть гнучко змінюватися в залежності від конкретних завдань поета.
Іноді такі формульні періоди розтягуються на кілька рядків — як при описі відплиття корабля або готування
їжі. Іншими словами, створюючи свої поеми, співець використовує набагато більше готового матеріалу, ніж
автор, що користується папером і пером. Те, що твір адресований слухачам, а не читачам, рятує таку
поезію від ризику зробитися монотонною. Як і при сприйнятті музики, при швидкій декламації публіка вітає
теми і мотиви, що відновляються, щоб її увага залишалася прикутою до сюжету і його розвитку.