Тема1.

: Географічні відкриття
1. Передумови та причини великих географічних відкриттів.
2. Перебіг основних відкриттів:
А) подорожі Христофора Колумба;
Б) експедиція Васко да Гами;
В) перша навколосвітня подорож Фернандо Магеллана.
3. Наслідки великих географічних відкриттів.

1. Передумови та причини великих географічних відкриттів.

Поняття “епоха Великих географічних відкриттів” це період в історії
людства, що розпочався у ХV ст. і тривав до ХVІІ ст., у процесі якого
відкривалися нові землі та морські маршрути до Африки, Америки, Азії й
Океанії у пошуках нових торговельних партнерів і джерел товарів.
Зазначимо, що термін Великі географічні відкриття є доволі умовним, адже він відображає
європоцентричний (з точки зору європейського світосприйняття) принцип географічних досліджень.
Тобто землі, які відкрили європейці наприкінці XV – у XVII ст., були населені й частково відомі в
Європі; мова йде про встановлення економічних та культурних зв’язків (так званий Колумбів обмін).
Тобто йдеться в сутності про розширення західноєвропейською локальною цивілізацією свого
життєвого простору. Таким чином термін Великі географічні відкриття вживається в двох значеннях:
у вузькому – відкриття європейцями нових земель за межами Європи – та у широкому –
встановлення
тісних економічних, культурних та політичних контактів з Новим Світом, формування системи
колоніальних імперій, глобалізація світової економіки.

Серед великих географічних відкриттів найбільш важливими беззаперечно

вважаються:
– подорож португальця Васко да Гама до Індії, завдяки якій вперше
прокладено шлях з Європи до Південної Азії (1497 – 1499 рр.);
– експедиції під керівництвом італійця Христофора Колумба, який у 1492
р. за підтримки Іспанії вирушив на Захід через Атлантичний океан (шлях
вздовж берегів Африки був закритий Португалією) і потрапив до Америки. Під
час наступних експедицій він розвідав узбережжя Південної та Центральної
Америки й відкрив декілька островів;
– експедиція Фернандо Магеллана у 1519 – 1521 рр., що здійснила першу
кругосвітню подорож.

Епоху Великих відкриттів зазвичай поділяють на два періоди:

– перший – іспано-португальський (кінець XV – середина XVI ст.), який
включає: відкриття Америки (перша експедиція X. Колумба у 1492 р.);
португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії, починаючи з експедиції
Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого
навколосвітнього плавання Ф.Магеллана до експедиції Р.Л. де Вільялобоса
(1542 – 1543 рр.);
 = другий – період російських і голландських відкриттів (середина XVI
середина XVII cт.), до яких належать: відкриття росіянами всієї Північної Азії (
від походу Т. Єрмака до плавання Ф. Попова С. Дежньова у 1648 р.); англійські
і французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські
експедиції та відкриття Австралії.
Великі географічні відкриття зруйнували старі горизонти, котрі обмежу-
вали середньовічну Європу і виявилися однією з найважливіших передумов
європейської експансії, яка завершилася домінуванням Старого континенту в
Новий час. Під час експедицій європейці відкрили і завоювали не лише велику
кількість нових територій, а й чимало незнаних раніше народів, частина котрих
перебувала на вищому цивілізаційному рівні та вважала європейців
“варварами”. Ці народи були набагато численнішими і, на перший погляд,
могутнішими, ніж їхні завойовники, проте жодному з них не вдалося уникнути
європейського домінування.
Передумови Великих географічних відкриттів і причини їхнього успіху
становлять сьогодні одне з “невирішених” питань історичної науки. До
передумов належать майже всі процеси та події, котрі передували географічним
відкриттям європейців і набули виразного характеру в XV ст. Зазвичай вони
розвивалися завдяки невеликим групам зацікавлених осіб — окремих
володарів, купців і власників кораблів, відважних мореплавців або звичайних
авантюристів, котрі виявл яли ініціативу і вперто йшли до визначеної мети.
Успішний перебіг Великих географічних відкриттів став можливим на-
самперед завдяки економічним передумовам, які поставали з особливостей
господарського становища країн Західної Європи доби пізнього Середньовіччя.
У цей час відбувається бурхливий розвиток промисловості, зростання
товарності сільського господарства, що призводило до необхідності нових
ринків збуту. Прогресивні істотні зміни відбулися майже в усіх галузях
матеріального виробництва, особливо ж – у галузях важкої та текстильної
промисловості, в яких засоби виробництва приводилися в дію за допомогою
водяного колеса. В сільському господарстві з’являються багатопілля,
травосіяння, внесення добрив. Виникає територіальна спеціалізація сільського
господарства, зростає його товарність та збільшується питома вага товарів на
продаж, а не для власного споживання. Одночасно зі зростанням товарності
виробництва відбувається розширення внутрішнього ринку європейських країн
та зовнішньоторговельних відносин
У цей час нестача обігових грошей (дорогоцінних металів) і вільної землі
привела до пошуку нових форм господарювання та нових джерел збагачення. А
найпростішим і, зважаючи на досвід попередніх сторіч, найвідомішим
способом досягнення останнього був прямий доступ до африканського золота і
східних товарів, переважно тканин (шовк і бавовна), дорогоцінного каміння
(смарагди, рубіни і сапфіри), ритуальних пахощів (ладан), різноманітних
прянощів, що використовували в медицині, гастрономії та косметиці (чорний
перець, кориця, мускат, бутони з дерева гвоздики), а також цукру.
Нестачу золота не вдалося вирішити ні посиленням експлуатації срібних
шахт у Центральній Європі XIV— XV ст., ні успіхами середземноморської
торгівлі. Відповідно, ідея безпосереднього досягнення місць видобутку
дорогоцінних металів вирізнялася значною привабливістю. У простонародній
формі вона віддавна втілювалася в поширених уявленнях про “казкові”
багатства Сходу.
Щось подібне відбувалося і стосовно східних товарів. Виникла криза
середземноморської торгівлі. Тривалий час європейські купці, головно
італійські, купували їх у портах Леванту (Алексан- дрія, Антіохія, Смирна),
куди вони потрапляли сухопутними (через Турке- стан і Персію) та морськими
(Перська затока й Червоне море) шляхами. Однак утвердження XV ст. у регіоні
Близького Сходу агресивної Османської імперії, що 1453 р. захопила
Константинополь, а згодом підкорила все східне Середземномор’я, змусило
шукати легших і вигідніших шляхів сполучення з Індією й “островами
прянощів” Океанії. Європейські купці втратили контроль над основними
торговими шляхами. В той же час без східних товарів, особливо прянощів (які
дозволяли відносно тривало зберігати продукти, що швидко псуються –
передусім м’ясо), європейці обійтися вже не могли
Додатковим економічним стимулом слугувало також намагання багатьох
європейських купців подолати монопольне становище Венеціанської рес-
публіки у східній торгівлі.
Водночас у Європі XV ст. довершилися вагомі релігійно-політичні під-
стави виходу за межі Старого континенту. Використовуючи ідею релігійного
суперництва з ісламом, закладену в епоху Хрестових походів, і підживлюючись
зростаючою турецькою загрозою зі сходу, вони втілилися у загаль-
ноєвропейській концепції узгодженої боротьби проти спільного ворога.
Унаслідок релігійного фанатизму таке протиставлення виходило поза межі
традиційних еліт і мотивувало чимало представників непривілейованих верств
населення, поглибивши підґрунтя цивілізаційного конфлікту між
християнством та ісламом, який набув винятково агресивних форм.
На сході Європейського континенту цей конфлікт мав оборонний характер
— європейські володарі були змушені захищати свої території під натиском
турків-османів. На заході ж він утілився в бажанні завоювати нові землі. Так чи
інакше Європа пізнього Середньовіччя зазнала відродження ідеї Хрестового
походу проти невірних. Особливого значення цей конфлікт набув на
Піренейському півострові, де християнські королівства — Арагон, Кастилія та
Португалія — утворилися й утвердилися в процесі війни проти мусульман.
Після звільнення своїх земель вони продовжували боротьбу на північному
заході Африки (м. Сеута захопили португальці вже в 1415 р., а Мелілью
кастильці — в 1497) та відкривали раніше невідомі землі: західне узбережжя
Африки, Канарські (1312) й Азорські Острови, архіпелаг Мадейра (1341),
острови Зеленого мису (1445) та ін.
Не можна стверджувати, що ці відкриття були повністю спонтанними,
оскільки виразно проявлялося прагнення знайти неєвропейських союзників у
боротьбі проти мусульман. Найбільші та найреальніші серед них — шиїтська
Персія в Азії та християнська Абіссінія в Африці, хоча тодішньою Європою
ширилися різноманітні вигадки про існування на сусідніх континентах ворожих
до ісламу державних утворень, скажімо, царство Пресвітера Іоанна —
легендарного християнського правителя Середньої Азії, вперше згаданого у XII
ст.
Популярними стали також релігійні мотиви пошуку нових земель, що
походили з обов’язку поширення християнства та євангелізації “поганських
народів” або ж ґрунтувалися на ідеї утвердження істинної віри на досі незнаних
континентах, подалі від “зіпсутої” Європи.
Урешті, передумови Великих географічних відкриттів ґрунтувались і на
психологічних чинниках, котрі породжували цікавість європейських інте-
лектуалів і спонукали їх підтвердити істинність щойно відкритих текстів
античних авторів та перевірити на практиці нові методи, запропоновані
математиками й астрономами. Ще більше до цього доклався гуманізм, який
сприяв розвиткові нової ментальності, де вивільнилися людські риси характеру
— бажання прославитися, здобути багатство, суспільне визнання. У Європі
виникає велика кількість університетів, з винайденням книгодрукування у
середині XV ст. кількість інформації збільшується в рази практично за кілька
десятиліть. У Європі стає все більше освіченого населення, яке позбувається
багатьох забобонів і не боїться навколишнього світу.
Великі географічні відкриття стали можливими завдяки розвиткові трьох
основних груп знань — географії й астрономії, кораблебудування та море-
плавства, застосування військової техніки.
Географічна традиція Античності, довершена Клавдієм Птолемеєм (II ст. н.
е.), дійшла до європейців пізнього Середньовіччя завдяки арабам. Вони
доповнили його праці власним досвідом мореплавства у маловідомих для
стародавнього грека і середньовічного європейця водах, таких, як Індійський
океан, але водночас поширили власні помилкові вчення, наприклад, стосовно
Атлантичного океану, що вважали непридатним для плавання “зеленим морем
пітьми”.
Тоді ж з’явився перший переклад латиною “Географії” Птолемея, який
поширив серед європейських інтелектуалів помилкову думку про
непридатність для мореплавства південної півкулі через надзвичайно високу
температуру повітря та переконання про кулясту форму Землі, хоч із меншою
окружністю.
 Завдяки Птолемею і його арабським послідовникам до пізнього Серед-
ньовіччя також дійшли синтезовані знання Античності про небесні світила.
Вони покладені в основу перших морських довідників — портоланів —
італійського та каталонського походження, котрі дотримувалися традиції
каботажного або прибережного плавання.
Найважливішим “європейським” нововведенням того часу стало поняття
географічної широти, що визначалася відносно Полярної зірки (1462). Однак
із наближенням до екватора цей спосіб визначення місцезнаходження корабля
був непридатним, унаслідок чого почали застосовувати техніку підрахунку
висоти сонця над обрієм. Її підсумком стала загальновживана таблиця кута
сонця, створена єврейським астрономом Авраамом Закуто (1450—1515), який
народився в Саламанці, служив португальському королю, де сконструював
металеву астролябію, що давала змогу достатньо точно орієнтуватися за
небесними світилами, а після вигнання євреїв із Піренейського півострова
перебрався в турецькі володіння (1497).
Відтак наприкінці XV ст. підготовлений мореплавець міг легко встано-
вити своє місцезнаходження у відкритому океані за допомогою географічної
широти (похибка становила приблизно 4 %) та небесних світил, і більше не
прив’язуватися до берегової лінії. Проблемою залишалося визначення гео-
графічної довготи, вирішення якої було значно складнішою справою, остаточно
розв’язаною лише у XVIII ст.
Звичними знаряддями морського капітана стали перейняті зі Сходу астро-
лябія і квадрант (їх застосовували для вимірювання кутів небесних тіл), а також
компас, відомий на Заході вже XIV ст., що слугував для встановлення напрямку
руху. Лише в 1577 р. з’являється перша згадка про лаг — мотузку з рівномірно
нав’язаними вузлами для вимірювання швидкості руху корабля (кількість
вузлів на годину). Окрім цього, загальновживаними були навігаційні карти,
мапи, котрі самостійно доповнював майже кожен мореплавець. До останньої
чверті XVI ст. типова карта малювалася у формі квадратного чи прямокутного
плану, доки 1569 р. фламандський картограф Герард Кремер (1512—1594,
латинізована форма прізвища — Меркатор) не ввів циліндричну форму май із
нанесенням паралельних ліній географічних широти і довготи — “проекція
Меркатора”.
До початку XV ст. європейські кораблі і за фізичними, і за зовнішніми
властивостями помітно відставали від багатьох східних відповідників. Однак
через століття вітрильники Старого континенту стали найкращими у світі.
Вони все-таки залишалися складнішими в управлінні, зокрема у важких
метеорологічних умовах, аніж, наприклад, китайські джонки, але за сукупністю
технічних характеристик, тоннажністю та воєнною потугою їм не було рівних.
Новий тип європейського корабля з’явився як синтез досвіду плавання в
Середземному морі й Атлантичному океані. Галера, відома ще з часів Ан-
тичності, упродовж тривалого часу залишалася єдиним великим мореплавним
засобом, що рухався за допомогою весел і додаткового використання вітрил.
Однак для плавання в океані вона була малопридатною через низьку посадку
бортів. Тому від початку XIV ст. поширились каракки — великі вітрильні
судна з високими бортами, розділені за висотою на 2—3 палуби,
водотоннажністю близько 2 тис. т. Спершу вони мали вигляд однощоглових
кораблів із прямокутним вітрилом, і лише від 1430 р. почали застосовуватися
три щогли. Хоча карраки були повільними і важкими у маневруванні, до кінця
XVI ст. їх широко використовували для транспортних перевезень, доки їх
поступово не замінили надійніші та швидші галеони. Близько 1440 р. з’явився
новий різновид океанського корабля — каравела. Менша за розміром
(водомісткість до 200 т), але набагато швидша і маневреніша (унаслідок
використання складнішого комплексу вітрил), каравела залишалася символом
військового домінування європейців на морі до кінця XVII ст.
Дуже вагомим для встановлення європейської експансії стало застосування
на кораблях гармат. До кінця XV ст. усі кораблі практикували стару тактику
ведення бою: обстріл ворога ручною зброєю та захоплення на абордаж.
Натомість артилерія стала допоміжною зброєю. Вона була нечисленною і
розташовувалась на палубі — носі й кормі корабля. Лише близько 1500 р.
з’явилися гарматні порти, котрі дали змогу розміщувати зброю у значно
більшій кількості на нижніх палубах і вести боковий вогонь.
2. ІСТОРІЯ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ
НОВОГО ЧАСУ (кінець XV — початок XIX ст.) Навчальний посібник За
редакцією 3. А. Баран, автори 3. А. БАРАН, С. П. КАЧАРАБА, Р. Б.
СІРОМСЬКИЙ, Б. П. ЧУМА
3. ВЕЛИКІ ГЕОГРАФІЧНІ ВІДКРИТТЯ ТА ЇХ ВПЛИВ На
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ЦИВІЛІЗАЦІЇ автор Вітер Ірина Ігорівна, кандидат економічних
наук, старший науковий співробітник, доцент, провідний науковий
співробітник Державної установи «Інститут всесвітньої історії НАН
України», м.Київ
4. ІСТОРІЯ ГЕОГРАФІЇ Навчальний посібник Мирослава Влах

2. Перебіг основних відкриттів:

А) подорожі Христофора Колумба;
Початок кастильської (іспанської) експансії незмінно пов’язується з
приватною ініціативою однієї особи — Христофором Колумбом. Приблизно
між 1482 і 1484 рр. Колумб висловив бажання дістатися до “Індії”, пливучи на
захід. Головним доказом правдивості своєї теорії він наводив мапу східного
узбережжя Азії відомого флорентійського космогра- фа Паоло Тосканеллі
(1397—1482), що ґрунтувалася на працях античних географів і “Описі світу”
П. Д’Альї. Попри загальний правильний підхід, кулясту форму землі та,
відповідно, можливість потрапити на схід західним шляхом, — ця карта, як і
вся космографія того часу, містила один суттєвий прорахунок: довжина
екватора вичислювалася в ЗО тис. км, а реальна протяжність найдовшої
паралелі становить трохи більше 40 тис. км. Однак доки останньої помилки не
було доведено на практиці, уявна близькість і беззаперечна прибутковість
такого плавання сприяли популярності Колумба.
Спершу його проект подали португальському королю Жуану II. Однак,
незважаючи на великі сподівання, спеціальна рада, скликана проаналізувати
запропонований план, не прийняла його. Причини, на нашу думку, полягають у
трьох чинниках: недовіра до неперевірених цифр, якими вираховувалася
відстань плавання; ризик нового конфлікту з Кастилією через порушення
Алкасовашського договору (1479); пріоритетність південного шляху вздовж
узбережжя західної Африки. Відтак уже в 1485 р. Колумб здійснив таємну
мандрівку до Кастилії, де здобув прихильників. У січні наступного року його
прийняли Ізабелла та Фердинанд. Для вивчення поданих пропозицій у Кастилії
також скликали наукову раду, рішенням якої Колумбу запропонували
фінансове утримання при дворі для вдосконалення свого плану і терплячого
очікування остаточного королівського вердикту, відкладеного через війну з
Гранадою (1482—1492). Нетерплячість Колумба змусила його виїхати до
Португалії, аби ще раз пошукати прихильності Жуана II. Однак у Лісабоні він
дізнався про відкриття південного мису Африки, за яким відкривався шлях до
Індії, що спонукало мореплавця знову повернутися до Кастилії.
Між 1489 і 1491 рр. Колумб продовжував здійснювати подвійну гру: тоді,
коли його брат Бартоломео шукав підтримки інших європейських монархів,
Христофор заприязнився з найвпливовішими кастильськими магнатами —
герцогами Медінаселі та Медіна-Сідонія. Урешті-решт, восени 1491 р. Колумб
отримав новий дозвіл на аудієнцію в “католицьких королів”. Після завоювання
2 січня 1492 р. останньої мусульманської твердині на Піренейському півострові
в м. Санта Фе поблизу Гранади було скликано нову раду для обговорення
ймовірного плавання. У квітні того ж року вона запропонувала “Умови Санта
Фе”, що дозволили майбутню подорож Колумба. У випадку успішного плавання
Христофору надавався спадковий титул адмірала, віце-короля і губернатора
відкритих ним земель, право на отримання 1/10 здобутих багатств і участі як
власника 1/8 паю в усіх торговельних експедиціях до тих земель. Точкою
відправлення визначили порт Пальос де ля Фронтера, розташований на
південно-західному узбережжі Іспанії, в якому вистачало моряків із досвідом
плавання в Атлантиці, а жителі міста були зобов’язані спорядити дві каравели
як покарання за неучасть у війні проти маврів. Фінансування експедиції
здійснювали за рахунок скарбниці, грошового внеску самого Колумба й інших
приватних осіб.
 Флотилія Колумба, що складалася з трьох кораблів — двох каравел “Пін-
та”; “Нінья” й орендованої карраки “Санта Марія” (команда за різними
даними налічувала від 90 до 120 моряків), вирушила в плавання 3 серпня 1492
р. Подолавши всі труднощі неочікувано довгої подорожі, на світанку 12 жовтня
кастильські мореплавці прибули до незнаного острова, який іменували Сан
Сальвадором (Святим Визволителем), відомого сьогодні також під назвою
острова Вотлінга, що входить до Багамських Островів. Вони просувалися далі й
відкривали нові невеликі острови, котрі називали на честь членів королівської
сім’ї. Упевненість Колумба полягала в тому, що йому вдалося відкрити
новий шлях до Індії. Саме з цієї причини він назвав місцевих жителів
індійцями. Це піддавалося сумніву, позаяк мирні й голі поселенці островів у
жодному випадку не нагадували агресивних підданих Великого Хана. Так
тривало до 23 жовтня, доки іспанці не висадилися на великому острові Хуана
(тепер — Куба). Колумб висловив твердження, що вони дісталися до
легендарної країни Сіпанго (сучасна Японія), описаної Марко Поло, на захід від
котрої розташовані багаті на золото землі. Переконання керівника флотилії
поширилося на інших її учасників і, мабуть, стало однією з причин
дезертирства “Пінти”, команда якої відправилася в самостійне плавання у
пошуках багатств (21 листопада). Колумб ще більше утвердився в своїй думці
після відкриття іншого великого острова — Ес- паньйола (тепер — Гаїті), де
від місцевого вождя почув розповідь про “золото Сібао”. Цю подію дещо
затьмарила втрата флагманського корабля “Санта Марія”, який затонув у ніч на
25 грудня.
Відкриття великих островів спонукало Колумба повернутися до Іспанії,
щоби повідомити монархів про віднайдення шляху до Індії. Оскільки в його
розпорядженні залишалася лише найменша “Нінья”, приблизно 40 озброєних
моряків, було вирішено залишити на Еспаньйолі, де споруджено перший
іспанський форт на нових землях — “Ля Навідад” (Різдво). Біля берегів
Еспаньйоли 6 січня 1493 р. з’явилася загублена “Пінта”, а через десять днів,
після останніх невдалих спроб знайти багаті золотом острови, про котрі
розповідали місцеві жителі, обидві каравели вирушили до Іспанії. Проте
невдовзі, потрапивши у тропічний шторм, кораблі знову роз’єдналися і про-
довжили плавання окремо. “Пінта” дісталася порту Байона в Галісії 1 березня,
звідки її капітан Мартін Алонсо Пінсон, який нічого не знав про долю Колумба,
вирушив до королівського двору в Барселону. Натомість “Нінья” разом із
Колумбом 4 березня 1493 р. пристала до Лісабона, де була шанобливо прийнята
королем Жуаном II. Із Лісабона Колумб відплив 9 березня і через шість днів
причалив до порту відправлення, звідки вирушив до Севільї та надіслав листа
королям з інформацією про подорож, відкриття, знахідки і можливі претензії
португальців.
 За умов зростання конкуренції з Португалією, “католицькі королі” вдалися
до активного відстоювання власних прав на відкриті Колумбом землі, названі
“новими Канарами”, домагаючись відповідного міжнародного визнання. З цією
метою було опубліковано і масово розтиражовано кілька варіантів “Листа
Колумба”, що містив неправдиві дані про місцезнаходження відкритих
островів, розташованих поза португальською сферою впливу. Його наслідком
стало вже згадане раніше розмежування кастильських і португальських
володінь у Тордесільясі (1494).
Міжнародна конкуренція також була причиною поспіху, з яким готувалося
друге плавання X. Колумба. Вдруге вирушили на захід 25 вересня 1493 р. 17
кораблів і 1200 моряків. Цього разу шлях експедиції проліг дещо південніше і 3
листопада привів до Малих Антильських Островів та Пуерто- Рико, названого
Колумбом на честь Івана Хрестителя — Сан Хуан Баутиста. Іспанські кораблі
28 листопада прибули до Еспаньйоли, де знайшли зруйнований форт Навідад і
вбитих тубільцями учасників першого плавання. На острові 6 січня 1494 р. було
закладено першу столицю іспанських володінь в “Індії”, названу на честь
кастильської королеви Ізабеллою.
Однак відсутність сподіваних багатств і нестача харчів швидко призвели
до відкритого невдоволення серед членів команди. Аби виправити складне
становище, Колумб спробував оподаткувати місцеве населення і видав декрет
про “навернення в рабство” “ворожих” індіанців. Недовіра до Колумба, якому
до певного часу вдавалося насильно утримувати дисципліну, посилилася після
того, як один із кораблів залишив Еспаньйолу і вирушив до Іспанії, щоб
поінформувати “католицьких королів” про невдачі плавання. Позбавлений усіх
повноважень і відкликаний до Іспанії, Колумб у березні 1496 р. знову був
прийнятий при дворі, але цього разу без належної довіри монархів і з
негативним балансом непокритих витрат.
Опинившись в опалі та втративши більшість дарованих у 1492 р. титулів і
привілеїв, Колумб усе-таки скористався давніми знайомствами серед іспанської
знаті, аби переконати королів у необхідності продовжити дослідження “Індій”.
Аргументами на його користь були віддаленість шляху, нестача системності в
дослідженнях відкритих земель і — найголовніше — зростаюче зацікавлення
інших європейських володарів перспективами- східної торгівлі. Відтак уже ЗО
травня 1498 р. він утретє очолив “індійську” експедицію. Цього разу флотилія з
шести кораблів, оминувши Канарські острови, розподілилася на дві групи: три
кораблі попрямували традиційним шляхом до Еспаньйоли, інші три, на чолі з
Колумбом, вирушили на південний захід — у напрямку ймовірного розміщення
Азійського континенту. Останні 31 липня відкрили острів Трінідад і
підійшли до узбережжя Південної Америки поблизу гирла р. Оріноко. Із
доказами про відкриття “великої землі” Колумб прибув до Еспаньйоли, яку
застав у стані збройного конфлікту і між самими іспанцями, і між останніми та
місцевим населенням. Це унеможливило подальше вивчення нових територій.
Для вирішення суперечок і здійснення “управління й обов’язків судді” в серпні
1500 р. з Іспанії прибув Франсиско Бобаділья, що звинуватив самого Колумба і
відправив його до Іспанії.
Проте і цього разу Колумбові вдалося переконати “католицьких королів” у
своїй правоті й очолити четверту — останню експедицію, що вирушила у
плавання 13 квітня 1502 р. Чотири кораблі ЗО липня прибули до узбережжя
сучасного Гондурасу, звідки попрямували на південь, дослідивши східний
берег сучасних Нікарагуа, Коста-Рики і Панами. Від місцевих жителів Колумб
дізнався про існування країни, розташованої на півдні, населеної войовничими
людьми, котрі їздять на тваринах, носять панцирі, володіють мечами, луками і
стрілами, а також про велике “Південне море” (Тихий океан), тому вважав
відкриті землі Кохінхіною — південно-східною частиною Індокитайського
півострова. Однак продовжити експедицію не було змоги через критичний стан
кораблів і внаслідок не підтримання іспанським управителем відкритих раніше
островів. До Іспанії ця експедиція повернулася лише в листопаді 1504 р. на
орендованому коштом Колумба кораблі.
Останні роки життя X. Колумб, який помер 20 травня 1506 р. у м. Валь-
ядолід, безуспішно намагався відновити даровані титули і привілеї.
Б) експедиція Васко да Гами;

Експедиція Васко да Гами. Дата народження Васко да Гами точно не

встановлена. Відомо, що він народився у маленькому приморському містечку
Португалії Сініш між 1460 і 1469 роками. Васко да Гама належав до
старовинного дворянського роду. Батько мореплавця Іштеван да Гама був
головним управителем і суддею у містечках Сініш і Сільвіш. Троє його синів –
Паулу, Айріш і Васко.
Біографи мореплавця вважають, що Васко да Гама, ще будучи підлітком
приймав участь в одній із війн Португалії з Кастилією і у юні літа здійснив два
чи три плавання до берегів Гвінеї.
У той час, коли Колумб споряджав в Іспанії свою третю експедицію на
захід, португальці спішно відправили шукати шлях навколо Африки до Індії
ескадру з трьох кораблів і одного допоміжного судна з провіантом. До складу
експедиції входило 170 чоловік.
Ескадра вийшла з Лісабона влітку 1497 р. Експедицію очолив зовсім
молодий 28-річний моряк Васко да Гама. Ескадра - оперативно-тактичне
формування у військово-м`орському флоті, призначене для вирішення бойових
завдань на морських і океанських театрах воєнних дій.
Пропливши на південь уздовж уже відомого португальцям західного
узбережжя Африки, флотилія В. да Гами в грудні 1497 р. обігнула мис Доброї
Надії, взявши курс на північ. Східне узбережжя континенту виявилося
освоєним арабськими торговцями, які час від часу траплялися на шляху
португальців. Першу зупинку на невідомій землі В. да Гама зробив біля острова
Мозамбік (поблизу узбережжя сучасного Мозамбіка), де був помилково
прийнятий місцевим правителем за мусульманського купця. Тут португальці
зустріли перших індійських торговців і найняли місцевих провідників для
подальшого плавання.
Поблизу узбережжя сучасної Кенії кораблі В. да Гами захопили кілька
неозброєних арабських торгових суден і підійшла до порту Момбаса, де також
їх сприйняли вороже. Тривалу зупинку вдалося зробити в лютому 1498 р. у
сусідньому порту Малінді, що ворогував із Момбасою. Місцевий правитель
уклав із португальцями союз проти спільного ворога і допоміг найняти
арабського лоцмана, який погодився провести флотилію через відкритий океан
із Малінді до Індії. Традиційно в оповідях про мандрівку В. да Гами
стверджується: цим лоцманом був відомий арабський географ і мореплавець
Ахмад ібн Маджид. Але сучасні дослідники спростовують помилковість цієї
думки. Від Малінді флотилія вирушила на північний схід і, завдяки попутним
мусонам, за 23 дні зупинилася на рейді біля індійського м. Калікут (20 травня
1498), завершивши відкриття морського шляху з Європи до Індії. Наступного
дня В. да Гама висадився на берег, де його прихильно прийняв місцевий
правитель. Як переповів учасник і хроніст подорожі Алваро Вело, з натовпу
зацікавлених вийшли двоє туніських маврів, один із котрих запитав ламаною
кастильською про мету такої далекої мандрівки. Португальці відповіли, що
прибули у пошуках “християн і спецій”. У першому випадку, побачивши
зображення індуських богів, мореплавці були переконані, що це лики
християнських святих (мусульмани не мають образів), тому віра в існування
“християн Індії” зберігалася тривалий час після повернення експедиції до
Португалії. Натомість у комерційній справі все відбувалося значно складніше.
Спробам В. да Гами домогтися сприятливих торговельних умов перешкоджали
суттєві культурні відмінності, спротив арабських купців, котрі небезпідставно
вбачали у португальцях конкурентів і відсутність належного європейського
товару, яким можна було б вразити місцевого правителя. Аби виправдати
подорож і купити невелику кількість спецій і перлів, В. да Гама був змушений
продати привезений товар за заниженими цінами, а управитель Калікути по-
годився визнати право португальців торгувати в місті та закласти власну
факторію.
Зворотна мандрівка розпочалася 29 серпня 1498 р. і виявилася тривалішою та
складнішою для португальців. Не володіючи знаннями про особливості
плавання в Індійському океані й воюючи з місцевими піратами, флотилія
провела 132 дні в океані, доки не досягла узбережжя Африки і 7 січня 1499 р.
прибула до Малінді. На одному з островів поблизу Індії експедиція підібрала
чоловіка. Він розмовляв італійською мовою та виявився євреєм, народженим у
Познані, який віддавна мандрував Сходом, перебуваючи водночас на службі в
одного з місцевих володарів. Отже, В. да Гама вирішив забрати того до
Лісабона, де вихрестив під іменем Гаспара да Гами. Проте поява ще одного
“європейця” не компенсувала втрати майже половини екіпажу. До Португалії
першою допливла швидкохідна каравела (10 липня 1499); у серпні прибула
одна з каракк, а у вересні до Лісабона повернувся і сам В. да Гама, що
залишився доглядати хворого брата. Підсумком його експедиції (з неї
залишилися живими 55 осіб) стало остаточне відкриття морського шляху до
Індії та підтвердження економічної вигоди такого плавання: виторг від продажу
привезених з Індії товарів у 60 разів перевищив затрати на організацію
подорожі.
Повернувшись до Лісабона, В. да Гама поширив переконання про ворожість
арабів і переконав короля МануелаІ Щасливого (1495—1521) насильно
нав’язати власну присутність у регіоні Індійського моря. Відповідно, вже у
березні 1500 р. до Індії, з метою налагодження торговельних зв’язків, було
скеровано військову експедицію на 13 кораблях у складі приблизно 1700 осіб,
яку очолив Педру Алваріш Кабрал.
Васко да Гама отримав титул дона, який у Португалії присвоюється тільки
представникам вельможної знаті, і щорічну пенсію у розмірі тисячу крузаду. А
у 1502 році, перед тим, як Васко да Гама вирушив у другу експедицію, король
Мануель І наділив мореплавця новим титулом "адмірала Індійського моря".
Дон - титул, шанобливе звертання в Іспанії, Італії, Португалії, Франції.
В 1502 році Васко да Гама вирушив у нову подорож до Індії. Цього разу у
його розпорядженні було 20 каравел і 800 солдат. Перед експедицією було
поставлене завдання завоювати для Португалії нові колонії. На південно-
східному узбережжі Африки Васко да Гама заснував факторії Мозамбік і
Софала.
Васко да Гама прибув до Індії, де уклав союз з місцевими раджами.
У вересні 1503 року Васко да Гама повернувся до Лісабону з ескадрою, що
налічувала 13 суден. Кораблі були завантажені здобутими трофеями. За це
король нагородив мореплавця титулом графа Відігейри.
В 1524 році король Жуан ІІІ призначив Васко да Гаму віце-королем Індії.
Новий намісник вирушив до Індії на чолі великої ескадри, яка налічувала 16
кораблів Цього ж року він помер. Через 64 роки останки мореплавця було
перевезено до Португалії.
В) перша навколосвітня подорож Фернандо Магеллана.
У 1518 р. дозвіл на організацію нової експедиції до Індії отримав підданий
португальського короля, досвідчений мореплавець Фердинанд (Фернан)
Магеллан (1480—1521). План мандрівки Магеллан склав ще 1516 р. і за-
пропонував його португальському королю. Він передбачав вихід до “Півден-
ного моря” та Молуккських островів західним шляхом через протоку (Поліса,
якою помилково вважав Ла-Плату. Однак Мануел І не підтримав його, тому
восени 1517 р. Магеллан перебрався до Іспанії, де був прийнятий молодим
королем Карлом V Габсбургом (1516—1556).
Одержавши необхідну допомогу з королівської скарбниці для організації
експедиції та подолавши спротив португальців, які намагалися завадити
плаванню, 10 серпня 1519 р. Ф. Магеллан вийшов з порту Севільї на чолі
флотилії з п’яти кораблів і 270 моряків. Після зупинки на Канарських островах
він попрямував до Зеленого мису, а звідти — до відкритого В. Пінсоном мису
Святого Августина на бразильському узбережжі. До Південної Америки
іспанська флотилія підійшла на початку грудня, а вже 10 січня 1520 р.
розпочала дослідження Ла-Плати. Переконавшись у помилковості припущень
Соліса, Магеллан проплив далі на південь і в квітні зупинився на зимівлю в
затоці, яку назвав на честь Святого Хуліана. Під час зимівлі було втрачено
корабель, що вивчав узбережжя, і придушено бунт, котрий спробували
організувати капітани інших двох суден. Малозаселену рівнинну територію, яка
впродовж п’яти місяців слугувала прихистком для мореплавців, Магеллан
назвав Патагонією, що з португальської означає “велика стопа” (члени
експедиції були здивовані саме розмірами стопи місцевого населення).
Наприкінці серпня 1520 р. плавання на південь відновилося. Змушені
вивчати кожну більшу затоку, котра траплялася на їхньому шляху, мореплавці
лише 21 жовтня підійшли до південного краю Американського континенту і
розпочали повільно просуватися на захід небезпечною протокою (372 км) — її
Магеллан назвав “Протокою всіх Святих” (згодом стала відомою як
“Магелланова”). На початку цього важкого плавання один із кораблів
самовільно повернув назад і вирушив до Іспанії. Три просувалися далі серед
лабіринтів каналів і островів, на яких серед ночі відблискували вогнища
тубільців. Це дало привід Магеллану назвати їх Вогняною землею.
Після виснажливого плавання (коли неодноразово здавалося, що експедиція
загубилася серед численних островів і заток) 27 листопада 1520 р. кораблі
вийшли на відкритий простір Південного моря та вирушили на північ, уздовж
узбережжя сучасного Чилі, а 21 грудня повернули на північний захід: через
великий океан, який завдяки сприятливій погоді було названо Тихим, до
Молуккських островів.
Плавання найбільшим океаном тривало 103 дні, під час котрих моряки
зазнали чимало труднощів, пов’язаних із нестачею належних харчів і питної
води. До кількох невеликих островів, які трапилися на шляху експедиції, вони
не могли пристати, а єдина змога перепочинку і поповнення припасів видалася
лише 6 березня 1521 р. на острові Гуам. Під час обміну товарами місцеве
населення вчинило крадіжки, тому Гуам і сусідні острови назвали
Злодійськими, або Лядронес (лише через півтора століття їх перейменовано на
Маріанські — на честь іспанської королеви Маріанни Австрійської). Через
кілька днів флотилія підійшла до Філіппін, зупинившись для перепочинку на
безлюдному острові. Відкриті землі Ф. Магеллан іменував архіпелагом Святого
Лазаря — 1543 р. його названо Філіппінами начесть наступника трону,
майбутнього короля Філіпа II.
Безпосередні контакти з тубільцями полегшувалися присутністю пере-
кладача раба Енріке. Він походив із Суматри і служив Магелланові ще з часів
його португальських плавань в Індійському океані. З його допомогою вдалося
швидко зрозуміти спосіб життя місцевого населення, яке виявилося
цивілізованим, структурованим і розділеним на окремі державні утворення,
частина котрих перебувала під управлінням мусульман і здійснювала торгівлю
з останніми. Щоб утвердити іспанську присутність на відкритих землях,
Магеллан вирішив навернути в християнство правителя острова Себ.у, який,
вражений силою європейців, визнав зверхність іспанського короля, прийняв
нову релігію і був охрещений під іменем “Карлос”. Після нього християнство
прийняли чимало представників знаті й простолюду. Мореплавцям вдалося
також швидко налагодити вигідну торгівля з тубільцями, зокрема, обмінюючи
залізні вироби на золото.
Перші успіхи сприяли Магелланові розширювати володіння нового під-
даного іспанської корони. Однак під час конфлікту з місцевими вождями його і
кількох моряків було вбито (27 квітня 1521). Несподіванішу й небезпечнішу
втрату спричинила змова тубільців, організована за участю перекладача Енріке
та правителя Себу. Внаслідок влаштованої різні експедиція втратила 72 членів
екіпажу. Серед них — більшість командирів і лоцманів. Експедиція була
змушена реорганізуватися. Через нестачу людей один із кораблів було
затоплено, а загальне керівництво перебрав Хуан Себастьян Елькано (1476—
1526).
Понад півроку іспанці плавали між островами Океанії, займаючись пі-
ратством, доки на початку листопада 1521 р. не досягли головної мети ман-
дрівки — острова Тідоре, що належить до Молуккських островів. Тут було
закуплено прянощі — бутони гвоздикового дерева і підготовлено кораблі для
повернення до Іспанії. Іспанці дізналися також про загрозу португальського
флоту, який розшукував кораблі Магеллана. За таких умов прийнято рішення
розділитися: “Трінідад” на чолі з Гомесом де Еспіноса вирушив зворотним
курсом через Тихий океан, а “Вікторія” за керівництва Елькано попрямувала до
Іспанії через Індійський океан. Невдовзі перший корабель через погіршення
погодних умов повернувся до Тідоре, де його захопили португальці. А другий,
знову зазнавши труднощів тривалого плавання (через вороже ставлення
португальців Елькано уникав висадки на берег), успішно обігнув Африку і
пристав до берега лише біля островів Зеленого мису. З допомогою хитрощів
Елькано отримав від португальців воду та харчі, а 6 вересня 1522 р. привів
єдиний корабель і 18 членів екіпажу до Іспанії.
Через місяць було викуплено 13 моряків з “Вікторії”, захоплених порту-
гальцями під час висадки на островах Зеленого мису, а в 1525 р. до Іспанії
повернулися четверо членів екіпажу “Трінідад”, котрі вижили на порту-
гальській каторзі в Інд'ї. Перебіг першого навколосвітнього плавання описано
його учасником, італійським мореплавцем Антоніо Піґафетта у формі
щоденника і передано Карлу V. У Венеції 1536 р. з’явилася друкована версія
“Розповіді про першу подорож навколо світу”.
Вантаж “Вікторії” покрив усі видатки експедиції та втрату чотирьох ко-
раблів і приніс короні чималий прибуток. Мореплавці на практиці довели
кулясту форму землі й нероздільність Світового океану, що омиває сушу, а
також відкрили існування часових поясів землі, оскільки, пливучи за сонцем на
захід, їм вдалося зекономити день.
Окрім цього, вихід Іспанії до “островів прянощів” поглибив конфлікт із
Португалією. Аби залагодити суперечності, монархи обох держав погодилися
на мирні переговори, котрі розпочалися у Віторії наприкінці лютого 1524 р. за
участі відомих астрономів, мореплавців і правників. Однак претензії обох
сторін виявилися взаємовиключними: Мадрид вимагав визнання права на
володіння Філіппінськими і Молуккськими островами та Малайським
півостровом, а Лісабон прагнув повністю витіснити іспанців з Океанії. Не
дійшовши згоди, країни розпочали збройне протистояння, котре можна вважати
першою повноцінною колоніальною війною, що відбувалася на морі й у
колоніях. Її підсумком стало підписання 22 квітня 1529 р. у Сарагосі договору
про розмежування сфер впливу в Азії. Роздільна лінія проходила приблизно по
145° східної довготи. Малуккські острови були продані Португалії за 350 тис.
золотих дукатів. Усі відомі й невідомі землі на схід від лінії розподілу
вважалися власністю іспанського короля, на захід — португальського
 3. Наслідки великих географічних відкриттів.
Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. і зумовлені
ними зміни у всіх сферах людського життя й уявлень стали одним із пере-
ломних явищ, котрі позначили перехід від Середньовіччя до Нового часу.
Надзвичайний прорив піренейських держав ознаменував початок нової ери в
історії людства, головною ознакою якої стало домінування Західної Європи
у світі. Місце Італії як найбільш розвиненої торговельної країни в Європі
посіли спершу Португалія та Іспанія (які у результаті Великих географічних
відкриттів опинились у максимально сприятливих умовах), а згодом –
Нідерланди та Англія. Відкриття Колумба спричинило загострення
суперництва між Іспанією та Португалією за право володіння новими землями.
Для врегулювання суперечок за посередництвом Папи Римського було
укладено два договори про розмежування сфер впливу між цими державами.
Угода, укладена 1494 р. у Тордесільясі, визначила володіння Іспанії та
Португалії в Західній півкулі (Іспанії передавалося право володіти землями на
захід від Азорських островів, а Португалії – на схід), а 1529 р. у Сарагосі – у
Східній півкулі. Але в результаті Іспанія і Португалія не змогли впоратися
з тягарем своїх колосальних придбань: Іспанія в кінці XVI ст. захопила і
Португалію, а наприкінці XVII ст., не впоравшись зі своєю колоніальною
імперією, прийшла в занепад.

Португалія й Іспанія утворили перші колоніальні імперії, що панували у

відкритому світі впродовж XVI ст., а завоювання Португальського королівства
іспанським монархом Філіпом II (1580) проклало шлях до нероздільної влади
“імперії, в якій ніколи не заходить сонце”. Однак від самого початку історія
колоніальних завоювань супроводжувалася збройною конкуренцію: спершу
між Португалією та Іспанією, а згодом за участі інших держав Західної Європи.
Англія, використовуючи своє сприятливе географічне положення для
участі в легальній торгівлі з колоніями Іспанії та Португалії, розвитку
контрабанди як ремесла, а також стимулювання корсарства та піратства, тим
самим брала активну участь в перерозподілі колоніальних багатств. Лондон
стає центром ділової активності.
Великі географічні відкриття сприяли перетворенню Нідерландів у
найбільш економічно розвинену частину Європи. Будучи порівняно невеликою
країною, Нідерланди на початку XVI ст. володіли вже розвиненою
промисловістю, мали великий торговельний флот і сучасні значні торговельні
операції по обслуговуванню європейського ринку колоніальними товарами.
Міста Антверпен і Амстердам являли собою найбільші центри міжнародної
торгівлі, маючи тісні зв’язки з колоніями й більшістю європейських держав

Таким чином переміщення торговельних шляхів із Середземномор’я в

Атлантику сприяло економічному занепаду одних країн (Італія, почасти
Німеччина) і піднесенню інших. Через деякий час Англія і Нідерланди
відтіснили зачинателів великих географічних відкриттів, Португалію та
Іспанію, висунувшись в лідери світового економічного процесу.

Разом із тим, окремі міста намагалися утримувати лідерство як

торгівельні центри. Так, на початку ХVІ ст. відбувається піднесення Лісабону,
потім Антверпену, який стає загальноєвропейським «торговим складом» та
головним розрахунковим центром Європи. Їхнім наступником стає Амстердам і
в цілому Голландія, яка протягом цілого століття була економічним центром
європейського світу

Уявлення європейців про світ докорінно змінилися — відтворено контури

материків, доведено кулястість Землі. Світова історія отримала новий вимір:
відкривши нероздільні води Світового океану, вона глобалізувалася і
підпорядкувала своїм законам розвиток окремих континентів. Його першим
виявом стало небачене досі зіткнення культур і цивілізацій, що, в підсумку,
спричинило трансформацію та зникнення прадавніх устоїв. Хвороби,
дорогоцінні метали і товари, сільськогосподарські тварини й культури вільно
“потекли” новими трансокеанськими каналами сполучення. їхній обмін мав
величезне значення та далекосяжні наслідки для всього людства. Яскравим
прикладом цього стало завоювання Америки. Сучасна історіографія не
піддає сумніву, що Новий Світ було підкорено не стільки зброєю, скільки
невідомими для автохтонного населення хворобами, а прихід конкістадорів
означав також появу нових тварин (коні, корови й вівці) та культур (пшениця,
кава, цукрова тростина і бавовна). У відповідь Старий Світ отримав з Америки
картоплю, кукурудзу та квасолю, що суттєво розширили раціон харчування
європейців і нагодували голодну середньовічну Європу.
Нові землі також відкрили для багатьох європейців шлях до кращого жит-
тя. Уже в другій чверті XVI ст. еміграція з Європи набула незмінного та
наростаючого характеру. Відтак у XVI ст. Старий континент зазнав справж-
нього демографічного вибуху: впродовж зазначеного часу кількість населення в
Західній Європі збільшилася приблизно на половину.
Водночас успіхи європейської експансії позначились на духовному домі-
нуванні Старого Світу. Вже у перші десятиріччя після відкриття Америки
іспанські й португальські колоністи зробили відчутний крок у поширенні
власних цивілізаційних здобутків. Вони ґрунтувалися на католицизмі та
романській (південноєвропейській) матеріальній культурі, а їхнім незмінним
виразом стали католицькі місії — церкви і школи — та колоніальні міста.
Суттєві зрушення відбулися в економічному розвитку, що перейшов до
нового етапу — формування світового ринку. Основним чинником у цьому
процесі стала колоніальна торгівля, яка сприяла поступовому переміщенню
комерційних шляхів і центрів зі Середземноморського регіону до Атлантичного
океану й Північного моря. Колонізація заморських територій також сприяла
накопиченню в європейців великих капіталів, що дали змогу впродовж
відносно короткого часу розвинути економіки провідних країн Європи до рівня
світового експортера.
Одним із безпосередніх економічних наслідків Великих географічних
відкриттів для Європи стала “революція цін”, викликана напливом великої
кількості дорогоцінних металів. Лише впродовж XVI ст. кількість срібла в
Європі, здебільшого завезеного з американських родовищ Потосі й Сака- текас,
подвоїлася, а тому його вартість знизилася (світове виробництво золота зросло
з 5800 кг у 1493—1520 рр. до 8150 кг у 1545—1560 рр.; срібла, відповідно, з 47
тис. кг до 311 600 кг). Відбулася перша в європейській історії загальна
девальвація металевих грошей, яка виразилася у підвищенні цін на основні
товари. Особливо відчутним це явище було в Іспанії, де до кінця століття ціни
зросли у 4—5 разів (у інших країнах Західної Європи вони піднялися в 2,5—3
рази).
“Революція цін” мала також великі соціальні наслідки. Вона сприяла
дальшій структуризації населення Європи, змушувала його швидше й ефек-
тивніше реагувати на зміни в господарському житті та привела до посилення
тих соціальних верств (нове дворянство, буржуазія), котрі безпосередньо
пов’язувалися із капіталістичною економікою.
 1. Передумови та причини великих географічних відкриттів.
Поняття “епоха Великих географічних відкриттів” період в історії людства,
що розпочався у ХV ст. і тривав до ХVІІ ст., у процесі якого відкривалися нові
землі та морські маршрути до Африки, Америки, Азії й Океанії у пошуках
нових торговельних партнерів і джерел товарів.

Зазначимо, що термін Великі географічні відкриття є доволі умовним,

адже він відображає європоцентричний (з точки зору європейського
світосприйняття) принцип географічних досліджень. Тобто землі, які відкрили
європейці наприкінці XV – у XVII ст., були населені й частково відомі в
Європі; мова йде про встановлення економічних та культурних зв’язків (так
званий Колумбів обмін). Тобто йдеться в сутності про розширення
західноєвропейською локальною цивілізацією свого життєвого простору. Таким
чином термін Великі географічні відкриття вживається в двох значеннях: у
вузькому – відкриття європейцями нових земель за межами Європи – та у
широкому – встановлення
тісних економічних, культурних та політичних контактів з Новим Світом,
формування системи колоніальних імперій, глобалізація світової економіки.

Серед великих географічних відкриттів найбільш важливими беззаперечно

вважаються:
– подорож португальця Васко да Гама до Індії, завдяки якій вперше
прокладено шлях з Європи до Південної Азії (1497 – 1499 рр.);
– експедиції під керівництвом італійця Христофора Колумба, який у 1492
р. за підтримки Іспанії вирушив на Захід через Атлантичний океан (шлях
вздовж берегів Африки був закритий Португалією) і потрапив до Америки. Під
час наступних експедицій він розвідав узбережжя Південної та Центральної
Америки й відкрив декілька островів;
– експедиція Фернандо Магеллана у 1519 – 1521 рр., що здійснила першу
кругосвітню подорож.

Епоху Великих відкриттів зазвичай поділяють на два періоди:

– перший – іспано-португальський (кінець XV – середина XVI ст.), який
включає: відкриття Америки (перша експедиція X. Колумба у 1492 р.);
португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії, починаючи з експедиції
Васко да Гама; іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого
навколосвітнього плавання Ф.Магеллана до експедиції Р.Л. де Вільялобоса
(1542 – 1543 рр.);
 = другий – період російських і голландських відкриттів (середина XVI
середина XVII cт.), до яких належать: відкриття росіянами всієї Північної Азії (
від походу Т. Єрмака до плавання Ф. Попова С. Дежньова у 1648 р.); англійські
і французькі відкриття у Північній Америці; голландські тихоокеанські
експедиції та відкриття Австралії.
Великі подорожі європейців об’єктивно були зумовлені цілою системою
передумов, які умовно можна поділити на декілька груп.
Основними економічними передумовами Великих географічних
відкриттів Зародження й утвердження капіталістичних відносин в епоху
пізнього Середньовіччя і початку Нового часу. Розвиток промисловості:
машинобудування,зростанні сфери товарно-грошових відносин та розширенні
ринку
Серед економічних передумов вирізнялися:
– бурхливий розвиток промисловості, зростання товарності сільського
господарства, що призводило до необхідності нових ринків збуту. Прогресивні
істотні зміни відбулися майже в усіх галузях матеріального виробництва,
особливо ж – у галузях важкої та текстильної промисловості, в яких засоби
виробництва приводилися в дію за допомогою водяного колеса. В сільському
господарстві з’являються багатопілля, травосіяння, внесення добрив. Виникає
територіальна спеціалізація сільського господарства, зростає його товарність та
збільшується питома вага товарів на продаж, а не для власного споживання.
Одночасно зі зростанням товарності виробництва відбувається розширення
внутрішнього ринку європейських країн та зовнішньоторговельних відносин.

– ускладнення грошового обігу, поява нових форм торгівельних операцій,

посилення ролі торгівельних бірж, що вимагало більшої кількості дорогоцінних
металів – золота та срібла – як засобів обігу. Європейські джерела срібла були
значно виснажені, здобути золото сподівалися в східних країнах, багатих
золотом і дорогоцінними металами.

– криза середземноморської торгівлі. Завоювання Туреччиною Південно-

Середземноморського та Азовсько-Чорноморського басейнів та феодальна
роздробленість Золотої Орди сприяли блокуванню традиційних торгівельних
шляхів та перетворили арабів, які захопили Аравійський півострів, у
монополістів-посередників в цьому напрямку торгівлі. Європейські купці
втратили контроль над основними торговими шляхами. А це робило торгівлю
європейців зі Сходом нееквівалентною і сприяло відтоку, а не притоку
дорогоцінних металів. В той же час без східних товарів, особливо прянощів (які
дозволяли відносно тривало зберігати продукти, що швидко псуються –
передусім м’ясо), європейці обійтися вже не могли.
 Ці обставини спонукали європейців шукати нові торгові шляхи на Схід. В
пошуку нових земель і нових можливостей для розвитку і збагачення були
зацікавлені всі три основні соціальні сили цього періоду – корона, церква і
капіталісти, що народжувалася (насамперед, в особі торговців): купці охоче
давали гроші в борг, сподіваючись отримати нові товари та використовувати
надалі нові торгові шляхи; церква освячувала справи конкістадорів в надії не
тільки поширити свою віру на нові території, а й – збільшити свої земельні
володіння і доходи; корона прагнула до територіальних захоплень і збагачення

До політичних передумов географічних відкриттів можна віднести:

– розвиток абсолютизму в Західній Європі, який створив передумови для

організації великих морських експедицій. З одного боку, централізація влади
зумовила можливість накопичення значних коштів для їх здійснення
(фінансову підтримку подорожей здійснювали торговельні будинки, асоціації
банкірів та інші буржуазні інститути, оскільки держава гарантувала повернення
кредиту і збройний захист експедицій), з іншого – викликала необхідність в
таких подорожах. Адже становлення абсолютистських монархій вимагало все
більше коштів – істотно збільшилися грошові потреби на утримання значно
зрослих державних структур (апарат управління, службовці, армія) та розкішне
життя двору.

В той же час значна маса феодалів через подрібнення родових земельних

маєтків та падіння реальної земельної ренти істотно збідніла. Земля
успадковувалася старшим сином, решта повинна була шукати інші джерела
доходів. З’явилася велика кількість бідного безземельного дворянства, яке мало
військовий досвід і було готове завойовувати для себе нові землі. За таких умов
головною метою морських експедицій було захоплення колоній, пошук нових
джерел доходів на державному та приватному рівнях;

– завершення державного об’єднання ряду країн Західної Європи, що

супроводжувалося закінченням тривалих виснажливих війн, розпуском
феодальних військ та появою великої кількості людей, що залишились без діла
й через те – активно прагнули до участі у морських експедиціях Іспанська та
Португальська корони спрямовували їх небезпечну енергію за межі країни, на
завоювання земель за океаном, що зумовило пріоритет саме цих країн у
відкритті та освоєнні нових земель. (1479 р. – у результаті шлюбу принцеси
Ізабелли Кастильської і принца Фердинанда Арагонського відбулося об'єднання
Кастилії та Арагону в єдине Іспанське королівство).

Важливою соціальною передумовою Великих географічних відкриттів

було відносне перенаселення Західної Європи. З XI ст. у Європі відбувається
ріст населення і, разом з ним, – міст. Це призводить до демографічної кризи –
перенаселення Європи. У XIV ст. епідемія чуми під назвою «Чорна смерть»
сповільнила цей процес, але зупинити не могла. До середини XVII ст.
населення Європи зросло більш ніж в 2 рази порівняно з серединою XV ст. (з
45-50 млн. до 100 млн. чоловік). У Європі стає тісно, люди починають шукати
нових кращих земель – відбувається внутрішня колонізація, заселення слабо
обжитих регіонів Європи, а також Хрестові походи – спроба культурного
обміну з неєвропейським світом, яка закінчилася невдало. Проте з часом
Європа починає задихатися від надлишку населення, відбувається його
концентрація, з’являється значна кількість енергійних людей, готових до
дальніх подорожей та інших ризикових операцій, а також тих, хто прагнув
розширити коло знань шляхом вивчення нових земель.

Науково-технічними передумовами Великих географічних відкриттів

були досягнення в освіті, науці та техніці європейців, які забезпечили саму
можливість тривалих подорожей. Це, перш за все, відродження античних
уявлень про «кулястість» Землі, уточнення карт, вдосконалення навігаційних
приладів (компас, секстант, астролябія), а також розвиток промисловості:
машинобудування (зокрема суднобудування - створення галер, галонів,
каравел, удосконалення способу виплавки сталі (доменні печі); використання
водяного двигуна в гірництві та ремеслі; розвиток верстатобудування (поява
токарних, шліфувальних, гвинтонарізних верстатів); виробництво зброї.
Розвиток торгівлі східними товарами (прянощі, цукор, ювелірні вироби,
парфумерні товари,. Збільшується тоннажність кораблів з 500 до 2000 тис. т, що
дозволяє перевозити значно більше вантажу та людей. Новітні досягнення у
картографії дозволяють використовувати персональні карти для каботажного
плавання – портулани.

Винахід техніки книгодрукування сприяв широкому поширенню

наукових знань, прориву в галузімосвіти на всіх рівнях. Утвердження в науці
думки, що Земля має форму кулі, а суша омивається єдиним океаном,
дозволила скласти нову карту світу, в якій Індія була зображена на
протилежному березі Атлантичного океану, що передбачало можливість
досягнення Азії при просуванні не тільки на схід, але й на захід, навколо землі

3. Наслідки великих географічних відкриттів.

Географічні відкриття кінця XV – першої половини XVIІ ст. відіграли

важливу роль в економічному розвитку Західної Європи. Відкриття Америки і
португальського шляху до Індії надало певних переваг у веденні торгівлі тим
країнам, що лежали на узбережжі Атлантики. Першість у європейській торгівлі
XVI ст. належала Португалії та Іспанії; вони ж започаткували колоніальні
володіння європейських країн, які згодом справили надзвичайно великий вплив
на європейську політику та економіку. Лише наприкінці століття іспанців і
португальців почали тіснити Англія, Нідерланди та Франція

Одним з найбільш значущих економічних наслідків Великих

географічних відкриттів стала так звана «революція цін» в Західній Європі, яка
відіграла дуже важливу роль у розкладі феодалізму і формуванні
капіталістичного господарства в цих країнах. Попередні п’ятсот років до
географічних відкриттів ціни на основні споживчі товари протягом тривалих
періодів залишалися практично стабільними. Їх зростання складало 20-30% за
століття, що практично було непомітним для сучасників. Поясненням
цього феномену були обмежена й практично стабільна кількість золота й срібла
в Європі. Після відкриття морських шляхів в Америку, Індію та Південно-
Східну Азію грошовий голод у Європі змінюється могутнім припливом золота
й срібла: загальна кількість золота на континенті за XVI ст. зросла більш ніж у
два рази, срібла – в три. З географічними відкриттями виникло невідоме раніше
явище – різкі стрибки цін на ринках західноєвропейських країн, спочатку на
сільськогосподарські продукти, а потім – і на інші товари. Так, порівняно з ХVI
ст. ціни загалом зросли майже у 4 рази: до 1601 р. ціни в Іспанії зросли в 4,5
рази, в Англії – в 4 рази, Франції – в 2,5 рази, в Італії та Німеччині – в 2 рази.
Це явище в науковій літературі отримало назву «революції цін». Зауважимо, що
вона була викликана не лише потужним припливом дорогоцінних металів на
ринки Європи (що само по собі зумовило їх знецінення), а й різким падінням
витрат на видобуток золота та срібла.

Як цікавий факт!!!
Жаном Боденом у його «Шести книгах про Республіку» (1576 р.) [22], де він
досліджував загальні умови добробуту й стабільності держав, було відзначено, що зростання
цін починається з Іспанії, а вже потім хвиля йде по інших країнах. Його ідею підтримали в
Англії Вільям Стаффорд й Джерард Малейнс. Завдяки їм виникає кількісна теорія грошей
(яка дожила до наших часів), згідно якої їх цінність визначається тільки співвідношенням
кількості товарів та грошей.

Зазначимо, що вплив революції цін на європейські країни був різним. У

першу чергу це явище торкнулося Іспанії та Португалії, які безпосередньо
грабували нові землі. Здавалося, відкриття повинні були викликати у цих
країнах економічний підйом. Насправді вийшло навпаки. Ціни в цих країнах
підвищилися в 4,5 рази, тоді як в Англії та Франції – в 2,5 рази. Іспанські та
португальські товари ставали настільки дорогими, що не користувалися
попитом; перевага віддавалася більш дешевим товарам з інших країн. Не можна
забувати, що із зростанням цін відповідно збільшувалися і виробничі
витрати. А це мало два наслідки: золото з цих країн швидко йшло за кордон, в
країни, чиї товари купувалися; ремісниче виробництво занепадало, оскільки
його продукція не знаходила попиту. Потік золота йшов, минаючи
господарство цих країн, – з рук дворян він швидко відпливав за кордон. Тому
вже на початку XVII ст. дорогоцінних металів в Іспанії не вистачало і за
воскову свічку платили стільки мідних монет, що їх вага втричі перевищувала
вагу свічки. Склався парадокс: потік золота не збагатив Іспанію і Португалію,
а завдав удару по їхньому господарству, тому що в цих країнах ще панували
феодальні відносини. Навпаки, революція цін посилила Англію і Нідерланди,
країни з розвиненим товарним виробництвом, чиї товари йшли в Іспанію і
Португалію.

Країни Європи зазнали також значних соціальних змін. У результаті

«революції цін» значно погіршилося становище багатьох верств населення
(робітників, які жили на заробітну плату, феодалів, які жили на фіксовану
ренту, та більшості селян), але водночас вона збагатила торгівців, промислову
буржуазію, що народжувалася (робоча сила подешевшала, а продукція, що
випускалася, подорожчала, заможні верстви селянства (з падінням купівельної
сили грошей зменшувались реальні розміри оброку)

Таким чином прискорилося розшарування селянства й розорювання

значної частини феодалів, які не змогли пристосуватися до нових умов.
Відбулося збідніння одних й збагачення інших підприємців. Це прискорило
процес так званого первісного нагромадження капіталу, а разом з ним
прискорився й розклад феодального суспільства

Окрім цього, бурхливий розвиток торгівлі в результаті Великих

географічних відкриттів викликав необхідність масового виробництва. Дрібне
товарне виробництво поступається місцем більш продуктивним формам
організації виробництва, його підлеглості капіталу. В економіці виникають нові
форми господарювання, відбуваються процеси інтеграції якісно нового типу
господарства, заснованого на ринкових засадах. В промисловості й сільському
господарстві (хоч і дещо повільніше) зароджуються капіталістичні відносини

Таким чином, «революція цін» потягла за собою злам старих феодальних

відносин, відіграла особливу роль у формуванні капіталістичного господарства
та генезі буржуазного суспільства в європейських країнах, що з історичної
точки зору можна вважати прогресом.

Великі географічні відкриття мали також політичні наслідки. Так, у

результаті «революції цін», розкладу буржуазного суспільства, боротьби за
колонії та ринки збуту різко загострилися міжнародні відносини між
європейськими країнами, розгорнулася боротьба за економічне лідерство.
 Місце Італії як найбільш розвиненої торговельної країни в Європі посіли
спершу Португалія та Іспанія (які у результаті Великих географічних
відкриттів опинились у максимально сприятливих умовах), а згодом –
Нідерланди та Англія. Відкриття Колумба спричинило загострення
суперництва між Іспанією та Португалією за право володіння новими землями.
Для врегулювання суперечок за посередництвом Папи Римського було
укладено два договори про розмежування сфер впливу між цими державами.
Угода, укладена 1494 р. у Тордесільясі, визначила володіння Іспанії та
Португалії в Західній півкулі (Іспанії передавалося право володіти землями на
захід від Азорських островів, а Португалії – на схід), а 1529 р. у Сарагосі – у
Східній півкулі. Але в результаті Іспанія і Португалія не змогли впоратися
з тягарем своїх колосальних придбань: Іспанія в кінці XVI ст. захопила і
Португалію, а наприкінці XVII ст., не впоравшись зі своєю колоніальною
імперією, прийшла в занепад.

Англія, використовуючи своє сприятливе географічне положення для

участі в легальній торгівлі з колоніями Іспанії та Португалії, розвитку
контрабанди як ремесла, а також стимулювання корсарства та піратства, тим
самим брала активну участь в перерозподілі колоніальних багатств. Лондон
стає центром ділової активності. Англійський економіст Джон Кейнс висловив
оригінальну думку, що золото і срібло Перу фактично сприяло створенню
британської імперії. Він писав, що привезені в Англію піратом Френсісом
Дрейком скарби, які були найбільшою здобиччю піратства всіх часів, поклали
початок зовнішнім капіталовкладенням країни.

Великі географічні відкриття сприяли перетворенню Нідерландів у

найбільш економічно розвинену частину Європи. Будучи порівняно невеликою
країною, Нідерланди на початку XVI ст. володіли вже розвиненою
промисловістю, мали великий торговельний флот і сучасні значні торговельні
операції по обслуговуванню європейського ринку колоніальними товарами.
Міста Антверпен і Амстердам являли собою найбільші центри міжнародної
торгівлі, маючи тісні зв’язки з колоніями й більшістю європейських держав

Таким чином переміщення торговельних шляхів із Середземномор’я в

Атлантику сприяло економічному занепаду одних країн (Італія, почасти
Німеччина) і піднесенню інших. Через деякий час Англія і Нідерланди
відтіснили зачинателів великих географічних відкриттів, Португалію та
Іспанію, висунувшись в лідери світового економічного процесу.

Разом із тим, окремі міста намагалися утримувати лідерство як

торгівельні центри. Так, на початку ХVІ ст. відбувається піднесення Лісабону,
потім Антверпену, який стає загальноєвропейським «торговим складом» та
головним розрахунковим центром Європи. Їхнім наступником стає Амстердам і
в цілому Голландія, яка протягом цілого століття була економічним центром
європейського світу

Загострились також соціальні протиріччя всередині окремих держав

Західної Європи. Боротьба між королівською владою та владою Папи
Римського вступила у рішучу стадію. Буржуазія, що народжувалася, прагнула
отримати доступ до влади, обмежити розкіш церкви й усунути феодальні
пережитки, які стримували розвиток промисловості й торгівлі. Все це разом
призвело до цілої серії громадянських війн, що відчутно струснули Західну
Європу у ХVІ ст

Таким чином Великі географічні відкриття зіграли винятково важливу

роль в економічному розвитку Західної Європи: насамперед, з’явилася
можливість збагачення в глобальних масштабах для приватних осіб і держав,
що зумовило пріоритет цього регіону в світовому господарстві. Деякі
дослідники проблеми навіть вважають період Великих географічних відкриттів
другою після Римської імперії хвилею глобалізації.

Такі сприятливі для європейської цивілізації, для корінного населення

відкритих європейцями земель географічні відкриття обернулись справжнім
пеклом. Колоніалізм, відомий ще з часів античності, став методом
функціонування світового господарства. З географічними відкриттями виникає
світова колоніальна система. Створюються колоніальні імперії: спочатку –
іспанська і португальська, дещо пізніше у світовій колонізаційний рух вступили
Англія, Франція й Нідерланди.

Зазначимо, що методи колоніальної експлуатації Іспанії і Португалії

суттєво відрізнялися. Португальська система в основному була побудована
методом «крапкової» колонізації на основі створення на узбережжі військово-
торговельних факторій, з яких до Європи відправлялися награбовані та
отримані шляхом нееквівалентної торгівлі товари. Іспанія у своїх колоніях
намагалася відтворити звичний для неї феодальний тип господарства.

Місцеве населення примусово експлуатувалося на золотих та срібних

копальнях, плантаціях цукрової тростини, що досить швидко призвело до його
масового вимирання (наприклад, в Перу та Чілі за другу половину XVI ст.
місцеве населення скоротилося в 5 разів). Проблема поповнення робочої сили
в цей період вирішувалася шляхом вивезення з Африканського континенту
великої кількості негрів, яких широко використовували на цукрових, кавових,
бавовняних плантаціях. Раби стають найприбутковішим товаром, а
головними работорговцями – Португалія, Голландія, Англія. В ці часи ще
однією важливою статтею доходів стає піратство, передусім англійське та
французьке, в результаті якого грабувалися іспанські кораблі, які везли в
Європу американське золото і срібло.

Нещадне пограбування колоніальних народів призвело до нагромадження

величезних багатств у країнах Західної Європи. В той же час експлуатація
колоній військово-феодальними методами не залишала першим метрополіям –
Португалії та Іспанії – можливості для інтенсивного розвитку промисловості, а
піднесення їх як колоніальних держав було відносно недовгим. Цьому заважала
феодальна відсталість, а також той факт, що збільшені доходи від експлуатації
колоній Іспанія і Португалія використовували переважно для споживання, тоді
як в Англії і Франції заохочувався розвиток промисловості й торгівлі. У
результаті позиції останніх на колоніальних ринках зміцнилися, а розвиток
капіталістичних відносин відбувався більш швидкими темпами.

Взагалі країни, які дещо «запізнилися» із захопленням американських

земель, застосовували інші методи для свого збагачення. Так, Англія на шляху
колоніальної експансії змагалася з Іспанією. Вона вела контрабандну торгівлю з
іспанськими колоніями, здійснювала піратські експедиції і грабежі. У 1600 р.
створюється Англійська Ост-Індська компанія, яка заснувала кілька факторій в
найважливіших економічних центрах Індії, де до 1640-х рр. основною силою
продовжувала залишатися феодальна імперія Великих Моголів. Нідерланди
намагались підірвати португальську монополію на торгівлю з Індією, водночас
поступившись першим місцем у світовій торгівлі Англії. У 1602 р в Індії
створюється Голландська Ост-Індська компанія, яка встановила тісні
торговельні зв’язки з місцевим купецтвом і з феодальною верхівкою. Зрештою
вони зазнали поразки у торгових і колоніальних війнах XVII – XVIII
ст. Франція досягла значних успіхів у Північній Африці, на Близькому Сході
витіснила на другий план Венецію та інші північноіталійські держави.
Водночас здійснювалися спроби захопити колонії в Америці (Канада).
Південнонімецькі торгові і промислові компанії намагались проникнути в
Південну Америку і Вест-Індію. І все ж основним об’єктом колоніальної
експансії в цей період виступила Америка

Таким чином почала складатися світова колоніальна система, яка

прискорила виникнення в Західній Європі капіталістичного виробництва і
сприяла нагромадженню в буржуазії значних грошових сум, необхідних для
організації великих капіталістичних підприємств. Експлуатація колоніальних
територій і нееквівалентний обмін приводили до накопичення значних
грошових коштів і стимулювали розвиток в Європі капіталістичних відносин