ТЕМА 4.

ГРОШОВО-БАНКІВСЬКЕ
ГОСПОДАРСТВО ТА ПОДАТКИ В
СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ

1.ГРОШОВЕ ГОСПОДАРСТВО В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ

2.БАНКІВНИЦТВО В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ
3.ПОДАТКИ ТА СТРАХУВАННЯ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ
 Епоха Середньовіччя охоплює значний період в історії людства, у ході якого
сформувалися основи сучасної цивілізації.

Початок Середніх віків пов’язують з падінням ЗахідноРимської імперії в 476 р.

Завершується епоха великими географічними відкриттями кінця XV – поч. XVI ст.,
 В ІСТОРІОГРАФІЇ ГОСПОДАРСТВО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ХАРАКТЕРИЗУЄТЬСЯ ТАКИМИ ЗАГАЛЬНИМИ ОЗНАКАМИ:


- панування приватної власності, основою якої була земля у формі феодала
(умовно-службове спадкове надання); - монополія феодалів на землю, яка
виявлялася у принципі "немає землі без сеньйора";
 - умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що
ґрунтувалася на васальних зв'язках; - суперечність між великою власністю
на землю і дрібним селянським виробництвом;
 - особиста, поземельна, судово-адміністративна й військово-політична
залежність селянина від землевласника; - рентна форма експлуатації
феодально залежного селянства;
 - переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; -
сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми.
Найбільш характерною рисою економічного устрою країн Європи в цю епоху
вважається переважання села над містом, що навіть зумовило визначення
Середньовіччя як “аграрної цивілізації”. Європі цього часу було притаманне
панування споживацького господарства, незначний розвиток міст, торгівлі,
грошового обігу.
 ГРОШОВИЙ ОБІГ В СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ УМОВНО
ПОДІЛЯЮТЬ НА 4 ПЕРІОДИ:

1) монета епохи мандрівки народів, варварське

карбування у ранньому середньовіччі (середина
V - середина VIII ст.);
2) грошове господарство періоду розвиненого
середньовіччя, епоха феодального денарія
(середина VIII - кінець XIII ст.);
3) період великих грошових реформ в Європі,
епоха гроша та флорина (XIІI-XIV cт.);
4) час стабілізації монетних відносин у країнах
Західної Європи, початок періоду талера (XV -
початок XVI ст.).
1. МОНЕТА ЕПОХИ МАНДРІВКИ НАРОДІВ
Перший період, це час повного занепаду міст і торгівлі.
Монетне карбування варварських королівств було
організоване за римськими зразками. Основною грошово-
ваговою одиницею монетної системи, що складалася з
золотих, срібних і мідних (бронзових) номіналів, залишався
фунт (лат. libra), що дорівнював 327,45 г.  Головною золотою
монетою був солід. Його вага - 4,54 г, залишалася незмінною
впродовж століть.
Обмін між варварськими королівствами був зведений до
мінімуму і чи не єдиною країною, де можна було купити
товари зі Сходу (шовк, килими, пахощі) була Візантія. Ці Денарій VI-VII ст
товари доставляли до столиці - Константинополя, який був
центром міжнародної торгівлі того часу. Потреби ринку
обслуговувались римськими і візантійськими монетами.
На початку VIст. у варварських королівствах у незначних
обсягах почались власні карбування (за римським зразком),
але карбувалася не власна монета, а імітація візантійських Солід імператора
золотих монет. У VIІІ ст. широко розповсюджуються Юстініана II 
арабські золоті динари і срібні дирхеми (у зв’язку з активною
торгівлею із мусульманською державою Халіфат)
 2. ГРОШОВЕ ГОСПОДАРСТВО ПЕРІОДУ РОЗВИНЕНОГО
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
У VIII ст. в економічному
житті феодальних
західноєвропейських держав
сталися певні зміни, що
виражалось у зміцненні міст,
розвиткові ремесел і
сільського господарства. Це
спричинило формування
локального ринку, появу
ярмарків і щотижневих торгів
у містах і містечках.  Денарій IX-XI ст
єдині принципи зовнішнього оформлення денаріїв. На аверсі навколо монограми короля
вміщувалася легенда з його іменем, а на реверсі - зображення хреста, оточене легендою, що
вказувала на місце карбування монети. 

Наприкінці VIII ст. Карл Великий провів широкомасштабну грошову реформу, у

відповідності з якою золоті соліди були остаточно витіснені з обігу і замінені срібними
денаріями і, таким чином, остаточно встановлений срібний монометалізм.
Каролінгський денарій містив 1,76 г срібла і являв собою єдину карбовану монету; 12
денаріїв складали солід (або шилінг); 20 солідів (240 денаріїв) – лібру, або фунт (біля
408 г), однак ні солід, ні лібра реально, як монети не існували.
 Епоха феодального денарія характеризувалася домінуванням срібного
монометалізму, відсутністю розбудованої системи монетних номіналів,
подібними принципами зовнішнього оформлення та метрологічних
показників монет різних країн. Постійно погіршувалася якість монет,
відбувалася повна децентралізація їхнього карбування.
Денаріями називали дрібну срібну монету, яку випускали в VIII – XI ст.
деякі князі, які мали право монетної регалії. Ці монети дали початок
багатьом європейським національним грошовим системам і згодом
отримали власні назви: в Англії – пенні, в Німеччині – пфеніг, у Франції –
деньє.
Характерною рисою Середньовіччя цього періоду було псування монет,
зменшення її ваги чи вмісту благородного металу при збереженні
об’явленого номіналу. З кінця Х ст. внаслідок псування монети денарій
фактично перетворився в дрібну білонну монету (неповноцінна монета). У
ХІІ ст. процес псування монет посилився.
 3.ПЕРІОД ВЕЛИКИХ ГРОШОВИХ РЕФОРМ В ЄВРОПІ

У XII ст. спостерігалися суттєві зміни у

політичному та соціально-економічному житті
країн Європи. Одним із найважливіших
чинників, що спричиняв розвиток товарно-
грошових відносин, були хрестові походи. З
одного боку, для їх проведення акумулювалися
значні грошові суми, що вилучалися зі скарбів, а
з іншого - вони сприяли надходженню до
Європи великих обсягів награбованих на Сході
дорогоцінних металів і розвитку внутрішньої, а
надто - міжнародної торгівлі. 
Виникла гостра потреба у появі нових
повноцінних та більш вартісних грошових
одиниць, які мали б розвинену систему
номіналів.
Починає карбуватися повноцінна срібна
монета грос у містах Італії.
 У 1172 р. в Генуї була викарбувана
срібна монета масою 1,46 г. Вона
отримала свою назву від латинського
denarius grossus — товстий денарій.
Генуезький гросо (grosso) дорівнював
4 генуезьким денаріям.

У 1266 р. монети гросового типу

з’явилися у Франції. Так, у м. Тур було
випущено срібну монету масою 4,22 г.
(так звана «гро турнуа», gros tournois, у
нумізматичній літературі — «турнуз»).
Вона дорівнювала соліду.
В Англії першу монету гросового типу було
відкарбовано в 1279 р. Ця монета мала назву
гроут (groat) і містила 4,23 г срібла.

Біля 1300 р. була відкарбована чи не найбільш

популярна срібна монета на Сході Європи –
празький гріш, вага якого складала 4,14 г Гро турнуа (1266-1270) і Празький гріш (1300-1305)
Проте навіть ця нова срібна повноцінна монета не
задовольняла потреб міжнародної торгівлі. З XIII
ст. почалося карбування золотої монети.
Флорин (італ. florenus, від Флоренція «квіткова») —
назва золотих монет, які вперше почали
карбувати у Флоренції в 1252 р. (звідси – і назва
монети) вагою 3,537 г. та пізніше стали випускти На лицевій стороні зображувався герб міста — лілія .
На реверсі зображення небесного покровителя Флоренції
в інших країнах. св. Іоана Хрестителя.

Подібну монету у 1284 р. почали карбувати у Венеції і вона отримала назву

дукати. (Спершу цей термін вживався як народна назва монети, а згодом став офіційним для
окреслення венеціанських та інших іноземних монет цього вагового стандарту. Золоті ж
монети тут називали цехінами (італ. zecca – монетний двір).)
У Франції 1266р почали карбувати золоту монету під назвою екю, однак це
тривало не довго. У 1360 р. у Франції розпочалася емісія золотих франків, що були
призначені для викупу з англійського полону короля Іоана ІІ Доброго під час
Столітньої війни. Вони важили близько 3,88 г. Дукат (цехін)

У XIV ст. подібні монети карбували у Франції, Англії, Німеччині та Нідерландах (у

Німеччині та Нідерландах флорин одержав назву гульден).
В Європі назви флорин та дукат стали синонімами— так називали високопробні золоті
монети стандартної маси (близько 3,5 г) навіть якщо на них не було квітки
Описані золоті монети, завдячуючи високій пробі і повній вазі, завоювали загальну
довіру і стали основним платіжним засобом у великій міжнародній торгівлі аж до кінця
Середньовіччя. Таким чином, з XIII ст. у грошовому обігу Європи була встановлена
система золото-срібного біметалізму.
4.ЧАС СТАБІЛІЗАЦІЇ МОНЕТНИХ ВІДНОСИН У КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

На початку XVI ст. в чеському містечку Санкт-Йоахімсталь почали карбувати срібні монети –
талери. Згодом вони стали загальновизнаними міжнародними монетами, які послугували
основою для формування низки національних грошових систем і з певними змінами домінували
на монетному ринку багатьох країн аж до ХХ ст.
Талер — назва великої срібної монети, яка в XVI–ХIX ст. відігравала значну роль у
грошовому обігу Європи та в міжнародній торгівлі. Перші монети-прототипи талера розпочав
карбувати ерцгерцог Тіролю Сиґізмунд в 1484 році. Маса монети початково дорівнювала 1 унції і
становила 31,83 грама. Перші талери карбувалися у невеликій кількості. Спочатку монета мала
однакову вартість із золотим гульденом (60 крейцерів), тому її називали гульденгрош або
гульдинер.

Назву «талер» зберегли у дещо зміненій формі грошові одиниці багатьох країн світу: у
англосаксонських — «долар», у Голландії — «даальдер», у Скандинавських країнах — «далер», в
Італії — «талеро», у Польщі — «таляр» тощо. Лише окремі європейські країни випускали монети
типу талера під іншими назвами: наприклад, Іспанія — під назвами «песо», «піастр», Франція — 
«екю», Англія — «крона», Московське царство (згодом Росія) — «єфимок». и в XVI—XIX ст.
 БАНКІВНИЦТВО В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ

Найхарактернішою рисою середньовічного

світогляду був теоцентризм, тобто повне
панування релігійної ідеології у свідомості
людей. Будь-які дії не лише в духовній, але й у
матеріальній сфері: виробництві, розподілі,
побуті, звірялися з релігійними догмами й у
випадку невідповідності останнім,
засуджувалися.
Саме позиція церкви визначила особливості
еволюції кредиту в епоху Середньовіччя,
викликала до життя деякі своєрідні форми
кредиту, певні інституції і кредитні інструменти.

В епоху раннього середньовіччя банківська справа переживала

занепад. Лише з розвитком торгівлі, ремесел і сільського
господарства, починаючи з IX ст., в північноіталійських містах
спостерігалося економічне відродження.
В епоху Середньовіччя виникли
банківські установи. Відомо два типи
середньовічних банків: приватні і
громадські (комунальні). Банки першого
типу утворювалися в результаті
діяльності міняйл.
Міняльні контори стали називати
банками (з іт. banco — лава, стіл, на якій,
як правило, знаходився вуличний
міняйло), а їх господарів — банкірами.

Кредитні операції полягали в безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.).

Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному
місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо.

Враховуючи церковну заборону на стягування відсотків, а також те, що

обслуговували ці банки, переважно, купців, головною функцією середньовічних банків
було не надання кредитів, а жирообіг, тобто забезпечення безготівкових розрахунків між
окремими купцями. Гроші вносилися, головним чином, на поточний рахунок. Ці
депозити не приносили власникам процентів; більш того, вірогідно, що купець сам
повинен був сплачувати банкіру невелику винагороду за виконання операцій по
поточному рахунку. Банкір не мав права використати ці депозити для кредитних
операцій чи якихось спекуляцій, щоб не ризикувати цими коштами.
 Найприбутковішими, хоча й не найбільш поширеими операціями щодо розміщення
капіталів торговельно-банкірських компаній були кредити під відсотки. Останні були
різними і залежали від мети та тривалості позики. Так, венеціанські документи ХІІ ст.
свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування
відсотків. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20 % річних. Крім
того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний
розмір кредиту та нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. відсоток за
звичайними позиками коливався в межах 10–15 %. З часом від зростав до 20–30 %, що
залежало від ситуації на грошовому ринку.

Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка

називалася комендою (у Венеції – колеганцою). Найбільше поширення вона дістала,
починаючи з ХІІІ ст.
Відомо два види коменди:
1)двостороння коменда (в Генуї – компанія), за якої компаньйон, що залишався в
місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, –
решту, а прибуток ділився порівну;
2)одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті,
вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.

Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були королі, царі чи

імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а й фізично розправлялися з
позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська система у Флоренції.
 У 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який спочатку являв
собою асоціацію кредиторів держави, а згодом розпочав діяльність з приймання
внесків від приватних осіб, про що останнім видавалися свідоцтва, які могли
переходити із рук в руки. Банки поступово з’являлися і в інших містах, набуваючи
складніших організаційних форм функціонування.
Наприклад, у 1593 р. було створено Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав
деякі початкові риси акціонерного товариства. Його капітал формувався з пайових
внесків та поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту.
Головним завданням подібних банків в Італії спочатку була підтримка
державних фінансів.
 У ХІІІ ст. в Англії італійські торговці зайняли місце євреїв яких вигнали з країни. Італійці
позичали гроші, страхували вантажі і обмінювали валюту. Коли лихварство було поза законом
вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком який згодом буде повернено з
подякою.
Причиною вигнання євреїв з європейських країн було те, що вони наймасовіше вдавалися
до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі відсотки за позиками аж до 100-
200% і більше. Усі людські моральні кодекси того часу засуджували лихварство. Засуджувала
його і церква, і їх основні аргументи: 1) в Євангелії від Луки написано: “Позичайте, не
очікуючи назад нічого”; 2) у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям
брати відсоток від своїх братів (інших євреїв). Християнська церква всіх вважала братами
(не тільки євреїв) та ін.
Але розвиток економічних відносин неможливий без кредиту, який, вимагає сплати
відсотків, що покликані мінімізувати ризик неповернення позичених коштів. Тому
кредитори намагалися різними способами обійти ці заборони, використовуючи такі
засоби, як заставу з правом викупу, позики за умови участі в прибутках, оплату
повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику.
З огляду на таку ситуацію, церква і держава почали лише обмежувати розмір
відсотків, що стягувалися за користування позикою. Так, 1545 р. в Англії було
встановлено максимальну ставку в розмірі 10 % на рік. У 1652 р. її знизили до 6 %. Таку
саму ставку було встановлено 1601 р. у Франції. Такі обмеження скасували аж у ХІХ ст.
 Ще одним способом виходу із ситуації було заснування в середині XV ст.
братами-францисканцями побожних банків. Ті, хто потребували готівки, могли
позичити її без відсотків тільки під заставу цінних речей.
Кошти для надання кредитів збирали з пожертвувань. Євреї виступали проти
таких видів банків, бо це було для них серйозною конкуренцією, але нові побожні
банки було відкрито в Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін. У 70-х роках XVI ст.
вони були майже в кожному італійському місті.
Статутом деяких побожних банків уже було дозволено стягувати 5–7 % за
користування позикою на оплату адміністративних видатків. Але кожен з
позичальників мусив присягнути, що йому дуже необхідні гроші. Незабаром такі
інститути почали засновуватися в Іспанії, Польщі і Німеччині.
Північноіталійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських
банків міських общин, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2 %.
Так були створені перші ломбарди.
 ПОДАТКИ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ

 Історично податки це найдавніша форма фінансових відносин між державою і

членами суспільства.
 За економічним змістом податки - це фінансові відносини між державою і
платниками податків, з метою створення загальнодержавного централізованого фонду
грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.
Податки виконують одночасно три основних функції: фіскальну, розподільну,
регулюючу.
Суть фіскальної функції - збір податків на користь держави. Завдяки даній
функції реалізується головне призначення податків: формування й
мобілізація фінансових ресурсів держави.
Всі інші функції оподатковування — похідні від фіскальної. 

Прямі податки — податки, що стягуються державою безпосередньо з доходів або

майна платника податків.

Непрямі́ пода́тки — податки на товари і послуги, що встановлюються у вигляді

надбавки до ціни або тарифу, оплачуються покупцями при купівлі товарів та отриманні
послуг, а в бюджет вносяться продавцями чи рідше виробниками цих товарів та послуг.
 ПОДАТКИ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ
Після падіння Західної Римської імперії на її території
утворилася низка “варварських” держав. У міру розвитку
держав відбувалася концентрація влади, створювалися
регулярні королівські армії, виникала оплачувана державна
служба, а значить - збільшувалися потреби в грошових
ресурсах. У цей період податки носили невизначений і
часто тимчасовий характер. Не існувало й податного
апарату для збору податків. Коли правителю потрібні були
гроші, він звертався до підданих і стани самі розкладали
між собою необхідну суму.
Зрештою податок перетворювався на поземельне, майнові або подушне оподаткування.
При цьому міська та селянська громади, як правило, несли відповідальність за сплату
певної суми податі. Іншою формою, перейнятою ще у римлян, була система відкупників.
Зрештою пряме оподаткування розділилося на три види податків :
- Податок на землю (поземельний);
- Податок на майно (поземельний);
- Подушний.
 Крім цього існувала величезна кількість різноманітних тимчасових
податків. Наприклад, коли король і його свита об'їжджали свої
володіння, з жителів місцевості, де в даний момент перебував король зі
свитою, стягувався спеціальний податок на утримання короля.
Спеціальні податки стягувалися з нагоди народження у короля дитини,
при зведенні старшого сина короля - спадкоємця престолу в ранг
лицаря, при заміжжі королівських дочок і т.п.
 Головна тягар податків лягала зазвичай на людей, що належать до
податного населенню, - сільських жителів і городян недворянського
походження. Сільське населення несло панщинну повинність, в яку
входило будівництво доріг, мостів, кріпосних споруд, тощо
 Крім названих трьох основних прямих податків, діяла досить обширна
система непрямих податків у вигляді акцизів, торгових і митних зборів.
У цей період також складається система комунальних (місцевих)
податків.
  Поземельний податок в середньовічній Європі

Поземельний податок стягувався в державі Франків в ранньому Середньовіччі. Пізніше він

з'явився і в інших країнах Європи.
Податок застосовувався у двох формах - у вигляді десятини, коли віддавалася десята частина

всіх одержуваних доходів, або у вигляді податку на чистий дохід, з урахуванням витрат на його
отримання. Нерідко одночасно встановлювався податок і на користь держави, і на користь церкви,
тобто і світська, і церковна десятини - це спостерігалося на перших етапах становлення держави.
Згодом часто і доходи церкви потрапляли під оподаткування, але з іншого боку, дуже часто монархи
надавали церкви певні пільги, а також робили великі пожертвування на церковні потреби.
Поземельний податок спочатку стягувався натурою і грошима, а потім тільки грошима, що в

цілому сприяло розвитку товарного господарства. Податок міг встановлюватися фіксованим на

кілька років вперед за усередненими показниками або диференційованим по роках відповідно до
реально одержуваними доходами.
Так, в Англії XVII ст. всі землевласники сплачували податок у розмірі 10% від оголошеного

ними самими доходу. Вже в цей час були чиновники, які в окремих випадках перевіряли зазначені
відомості. При цьому був встановлений неоподатковуваний мінімум доходу в 60 фунтів стерлінгів.
У німецьких державах податок стягувався з чистого доходу. У Пруссії землі були розділені на

класи залежно від якості та місцеположення. Податок сплачували всі стани. Землевласники-дворяни
платили податок у розмірі 20-25% чистого доходу, духовенство - 40-45%.
 ПОДАТОК НА МАЙНО: ПОДАТОК З БУДИНКІВ

 Податок з будинків є одним з найбільш старіших і поширених податків.

 У Великобританії в Середні століття стягувалася подати зі будов за кількістю
димів (пічних труб), з кожного диму (труби) брали по два шилінги. Щоб
зменшити податок, придумали систему об'єднання димових труб в одну, та й
цю трубу виводили подалі від будинку. Тоді в цілях боротьби з ухиленням від
сплати податків за одиницю виміру взяли вікно. З усякого будови, що має
менше 10 вікон, стягували подати в 2 шилінги. З будинків, що мають до 20
вікон, стягували ще 4 шилінга, більше 20 вікон - ще 8 шилінгів. Згодом
система оподаткування модернізувалася: з будинку брали податок в 3
шилінги й додатково по 2 пенси з кожного вікна, якщо їх було більше 7. Для
великих будинків добавка поступово збільшувалася з 2 пенсів до 2 шилінгів
для будов, що мають 25 і більше вікон. Таким способом, робилася спроба
врахувати вартість майна.
 В інших країнах в якості одиниці вимірювання брали інші величини.
Наприклад, у Голландії в якості критерію вибирали число сходинок, що
ведуть до будинку, розмір фасаду, що виходить на вулицю, і т.п.
 Платники податків і в ті роки прагнули по можливості зменшити податковий
тягар. Так з'являлися будинки без вікон, з фасадом розміром у вхідні двері, з
однією сходинкою неймовірних розмірів і т.п.
 ПОДУШНИЙ (ПОГОЛОВНИЙ) ПОДАТОК

 В кожній з середньовічних країн підхід до подушного податку був

різним. У державі Франків подушну подать був зобов'язаний платити
кожен, хто не володів землею або будинком, тобто не платив
поземельного або подомной податку. Нею обкладалися й неповнолітні,
за яких вносити подати зобов'язаний був глава сімейства. Звільнялися
від подушного податку вдови й сироти.
 В Англії підхід до подушного податку був принципово іншим. Існував
цей податок з 1379 і залежав від суспільного становища людини.
Наприклад, герцоги платили по 100 фунтів стерлінгів, барони - по 40
фунтів, нетітулованние особи - від 5 шилінгів до 5 фунтів стерлінгів.
 У Данії кожен житель повинен був платити щорічний подушний податок
в 1 талер. Від нього звільнялися тільки діти до 12 років і солдати.
 У середньовічній Росії подушний податок не стягувався і був введений
Петром I тільки в 1724 р взамін подвірного податку з урахуванням
досвіду Європи.
 НЕПРЯМІ, НАДЗВИЧАЙНІ І МІСЦЕВІ ПОДАТКИ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ
Основними непрямими податками Європи були акцизи, торгові і мита.
Акцизи як форма податку з'явилися у Франції в XIII в. у вигляді акцизу на сіль. Суть акцизів як

таких полягає в тому, що ними обкладаються товари споживання, досить дешеві у виробництві, але
дорогі в роздрібній торгівлі. До таких належать спиртні напої, тютюнові вироби, предмети розкоші,
сіль і т.п.
На практиці в епоху Середньовіччя і в наступні роки акцизи отримали широке поширення, і під
обкладання ними потрапили не тільки високорентабельні товари, але і предмети першої необхідності
(хліб, м'ясо, риба). З Франції акцизи були перенесені в Голландію, а потім в Англію і інші країни.
Мита в Середні століття в Європі стягувалися не тільки на державних кордонах. Крім зовнішніх

мит, стягувалося безліч внутрішніх: бруківці збір за проїзд через міст, причальна мито - на пристрій
причалів, мито за проїзд через володіння місцевого феодала, торгові мита і т.п.
В Англії мита були відомі ще з часів римського панування. За відомостями істориків, з 979 р вони
були узаконені королем Етельред і стали постійними: з кожного прибуваючого човна брали по півпенні
мита, а з великого човна - 1 пенні. Внутрішні мита стримували зростання торгівлі, тому в міру
розвитку централізації в державах Європи вони поступово скасовувалися.
Надзвичайні податки, яких була також багато і які в цілому позначалися терміном “обтяження”.
Вони могли стягуватися кілька разів на рік, наприклад, у таких випадках, коли в тому чи іншому
окремо взятому регіоні виникала необхідність у будівництві флоту або якщо в якійсь місцевості
знаходилися великі військові контингенти та ін.
 НЕПРЯМІ, НАДЗВИЧАЙНІ І МІСЦЕВІ ПОДАТКИ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ

 Комунальні (місцеві) податки виникли ще в Стародавньому Римі. Найчастіше вони носили

цільовий характер, забезпечуючи фінансування певних потреб громади.
 В Англії місцеве оподаткування отримало розвиток з XVI ст. на основі так званого податку

на бідних. Королівським указом на громаду було покладено обов'язок утримувати бідняків,

тобто тих, хто не міг себе прогодувати, для чого громаді дозволялося вводити податок на
бідних. Потім у громад з'явилися нові обов'язки, а отже, додаткові витрати: на будівництво та
утримання доріг, мостів, шкіл, утримання місцевої варти та інші Для фінансування цих витрат
або вводилися нові податки, або робилася надбавка до податку на бідних. Поступово склалася
досить обширна система місцевих податків: дорожній податок, на утримання церков, на
пристрій гребель, на очищення річок, на утримання варти, освітлення вулиць тощо.
Традиційно місцеве фінансове господарство Англії мало високу ступінь незалежності від
центральних органів управління.
 Інший тип місцевого оподаткування склався у Франції. У департаментів і провінцій майже не

було фінансової самостійності. Джерела фінансових ресурсів строго регламентувалися зверху.

Доходи громаді давало належало їй майно, а також відсоткові надбавки до державних прямих
податків: поземельному, зі будов, подушнім, промисловому. Надбавки могли бути загальними
або цільовими, але завжди визначалися вищими органами управління.
 Найбільші землевласники — феодали першого порядку (герцоги, дюки, графи) не
тільки вивільнялися з-під влади королів, а й вимагали нових, виняткових прав, що
ставили їх у майже незалежне від королів положення. Одним з найяскравіших виявів
такої незалежності був “імунітет” — відмова короля від втручання в дії великого
землевласника, оскільки він розпоряджався в межах належної йому території.
 “Імунітет” міг бути повним, але міг бути й частковим, якщо король добровільно
відмовлявся тільки від деяких своїх прав, наприклад, від права збирання податків,
поступаючись цим правом феодалу в якості “лена” — подарунку — на певних умовах.
 СПОСОБИ ЗБОРУ ПОДАТКІВ

Середньовічні держави Європи не мали відповідного апарату для збору податків.

Прямі податки, що носили регулярний характер, найчастіше збирала міська чи
сільська громада. Для збору непрямих та надзвичайних податків широке поширення
набула система відкупів, при якій право справляння податку виставлялося на торг для
здачі в відкуп. Хто пропонував більш високу ціну, тому це право і продавалося. Вся
отримана на торгах сума негайно надходила в королівську скарбницю, фактична ж
сума стягнутого податку залежала від завзяття і жадібності відкупщика і його
помічників. Це вело до зубожіння населення, зрештою страждала і державна
скарбниця.
Спроба обмежити діяльність відкупників і поставити її під контроль державою

була зроблена в середині XVII ст. у Франції Жаном Батистом Кольбером. У 1662 р з
його ініціативи у Франції законодавчо обмежили норму комісійних по відкупам до
однієї шостої від ціни відкупу (раніше практично вона доходила до однієї четвертої і
вище). Після введення цього закону при невеликому підвищенні загального збору
податків на 7% чистий дохід держави зріс майже на 70%.
У кінцевому підсумку від відкупів відмовилися повсюдно і перейшли до

державної системи збору податків, однак це відбулося значно пізніше - у XIX ст.
 ДИВНІ ТА НЕЗВИЧАЙНІ ПОДАТКИ

Король Генрі І дозволяв лицарям відмовлятися від обов’язку брати участь у війнах,

заплативши податок, що називався «щитові гроші». Спочатку податок не був високим, але згодом
король Джон прийшов до влади та підняв ставку податку до 300%. Дехто заявляв, що надмірна
ставка податку була однією з причин, що зробили свій внесок у створення «Великої хартії
вольностей», яка обмежувала владу короля.
У Середньовіччі європейські уряди впровадили податок на мило. Він діяв дуже довгий час.

Велика Британія не скасовувала податок на мило до 1835 року.

Гра у карти оподатковувалася ще на початку ХVІ ст., але у 1710 році англійський уряд різко

підняв податки на гру в карти та кості. Це призвело до широкого ухиляння від сплати цього
податку. Податок не був скасований до 1960 року.
У 1660 році Англія запровадила податок на каміни. Цей податок призвів до того, що люди

покривали каміни цеглою та ухилялися від його сплати. Податок скасували в 1689 році.
У 1696 році Англія ввела податок на вікна, оподатковуючи будинки залежно від кількості

вікон. Це призвело до того, що в багатьох будинках було дуже мало вікон, що спричинило
проблеми зі здоров’ям. Зрештою податок відмінили у 1851 році.
У 1700-х роках Англія впровадила податок на цеглу. Будівельники скоро зрозуміли, що вони

можуть використовувати більші цеглини (а, отже, менше цеглин), щоб платити менший податок.
Уряд зрозумів це і збільшив податок на більші цеглини. Податок на цеглу був остаточно
скасований у 1850 році.
  У 1705 році російський імператор Петро І (Великий) увів податок на бороди,
сподіваючись, що змусить чоловіків повністю голитися, як це було поширено в
Західній Європі.
 У Франції був податок на сіль, так званий «габель», який обурив багатьох та був

одним із факторів, що спричинили Французьку революцію.

 У 1712 році Англія наклала податок на друковані шпалери. Будівельники уникали

сплати цього податку, вішаючи прості шпалери, а тоді малюючи візерунки на стінах.
 Англія представила податок на капелюхи в 1784 році. Щоб уникнути
оподаткування, виробники капелюхів перестали так називати свої вироби, що
призвело до оподаткування будь-яких головних уборів до 1804 року. Податок був
відмінений у 1811 році.
 У 1789 Англія наклала податок на свічки. Людям заборонялося робити власні

свічки, поки вони не отримають ліцензію та тоді будуть платити податки на свічки
власного виробництва. Податок відмінили у 1831 році, що призвело до більш
широкої популярності свічок.
 У 1795 році Англія ввела податок на ароматичні порошки, які чоловіки та жінки

наносили на свої перуки. Це призвело до різкого скорочення популярності перук.

 СТРАХУВАННЯ В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
Середньовічне страхування спочатку мало такі самі риси, як і античне, тобто воно було багато в чому
схожим за своїм характером до страхування у професійних колегіях та організаціях рабовласницького
суспільства і пройшло у своєму розвитку такі самі стадії:
 1) від взаємодопомоги взагалі, без диференціації за видами нещасних випадків, за формами і розмірами
взаємної підтримки — до конкретизації і навіть спеціалізації взаємодопомоги, з уточненням кола страхових
випадків, форм і розмірів страхових виплат;
 2) від розподілу збитку — до системи періодичних, чітко визначених страхових внесків, до попереднього
Текст слайда
акумулювання страхового фонду.
 Середньовічне страхування звичайно називають гілдійсько-цеховим. Перші гільдії виникли в Англії (Х-
ХІст.), Німеччині (XI-XII ст.), Данії та Ісландії (XII ст.). Перші гільдії виконували роль братства. Згодом
починається процес диференціації, у результаті якого виникли «захисні» гільдії (за основну ціль ставили
охорону особи та майна своїх членів від домагань ззовні) та «професійні» гільдії, в основі яких лежали
професійні інтереси. Найбільшого поширення набули гільдії купців (їх різновид — німецькі «ганзи») і цехи
ремісників. Були гільдії акторів, найманих солдатів, грабіжників, волоцюг. Гільдії виконували і розвивали
таку важливу функцію, як надання взаємодопомоги своїм членам за певних умов, іншими словами —
функцію страхування. Спочатку відшкодування збитків або виплата допомог проводилися з
загальногільдійської каси поряд з іншими витратами. З часом організація взаємодопомоги переходить до
регулярних внесків, обґрунтувавши перелік і розміри страхових виплат. Перелік страхових випадків
будувався з урахуванням ступеня ризику. Гільдійське взаємне страхування передбачало різноманітні страхові
випадки, які стосувалися як особи, так і майна членів гільдії, поділяючи вже у ті часи страхування на
особисте і майнове.
 Майнове страхування передбачало відшкодування збитків, які виникли внаслідок
стихійного лиха (пожежа, повінь, загибель корабля).
 Особисте страхування в гільдіях передбачало виплату допомоги у випадку
смерті, хвороби, інвалідності.
Першим центром цивілізованого страхування вважають Північну Італію, яка
займала, починаючи з XIII ст., чільні місця в морській торгівлі, банківській справі та
вексельних операціях. Італія вплинула на розвиток страхування в Іспанії, Франції,
Німеччині, Англії й Нідерландах. З другої половини XVI ст. центр страхування
перемістився з середземноморського басейну на північно-західне узбережжя, з Італії
до Нідерландів.
 У XVIII ст. страховий центр перемістився з Нідерландів до Англії.
З кінця XVII ст. Англія стала піонером у розвитку нових видів комерційного
страхування: страхування від вогню, страхування життя. Англійські страхові новинки
швидко набули популярності та поширилися в Європі.
 У XIX ст. конкурентом Англії у сфері страхування стала Німеччина. У першій
половині XX ст. поряд з Англією та Німеччиною виник новий світовий центр розвитку
страхової справи — США.
ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!