Питання 1

Монетний ринок на праукраїнських землях протягом V – IX ст.

Слайд 2
Після зупинки надходження римських денаріїв на український ринок,
на їх місце прийшли візантійські монети. У V—VI ст. Візантійська
імперія була на підйомі, її монети, особливо золоті соліди,
поширювалися в Східній Європі. На Україні ці соліди називали
"златники". Вони більш часто знаходились в монетних скарбах. Мідні
монети знаходились переважно в Криму та Подунав'ї. Візантійське
золото потрапляло в Україну через торговельні зв'язки, зокрема
шляхом "з варяг у греки", який сполучав Скандинавію з
Константинополем. Торговельні зв'язки з Візантією були
найактивнішими у VI—VII та IX—XI ст. Деяка частина монет
потрапляла на Русь через походи слов'ян на Балкани.

Слайд 3
Торгівля з країнами Сходу призвела до поширення монет
сасанідського Ірану серед східних слов'ян. Сасаніди, які правили в III-
VII ст., випустили багато срібних драхм вагою приблизно 4 г, а також
інші номінали монет. На території Київської Русі драхми часто
знаходили, особливо у VI—VII ст., Найбільший скарб, який містив
понад 2 тис. монет, зокрема сасанідські драхми, знайдено біля міста
Могилів в Білорусі. Іранські драхми на території України знаходили в
Харківській, Сумській, Чернігівській та Київській областях.
На аверсі сасанідських драхм зображено профіль володаря, а на
реверсі — вівтар з полум'ям через релігійні вірування (зороастризм).
Наприклад, на драхмах Хосрова II Парвеза є напис "Зростаюча слава".
Монети часто не мали дат, хоча з часів Пероза (457, 459—484 рр.) та
Хосрова I (531—579 рр.) датування стало звичайнішим. В державі
Сасанідів діяло понад 30 монетарень. Війни між Іраном і Візантією
призвели до їхнього ослаблення, що спричинило неможливість
протистояти арабам. Останній сасанідський правитель, Яздгард III,
був убитий біля міста Мерв, після чого його держава зникла.
Слайд 4
Після завоювання Ірану араби продовжували карбувати монети на
зразок сасанідських драхм. Потім на монетах з'явилися тільки
релігійні написи. У VIII ст. в Східній Європі, включаючи Україну,
з'явилося багато арабських куфічних дірхем, назва яких походить від
драхм, а "куфічний" від письма "куфі" з міста аль-Куфа. Ці монети
мали масу близько 3,9 г срібла. На них були написи з Корану, дати та
інша інформація. Дірхеми, завдяки своїй якості, поширились на
території Арабського халіфату, починаючи від Індії і закінчуючи
Іспанією, а також поза його межами. Карбування дірхем почалося у
90-х роках VII ст., і вони швидко поширилися серед східних слов'ян.
Східнослов'янські землі мали тісні торговельні зв'язки з арабським
Сходом, як це вказують хроніки арабських мандрівників. Ібн
Хордадбех у 890-ті роки зазначав, що руські купці привозили до
Візантії та Ітилю товари, такі як хутро та мечі. Вони також торгували
біля Каспійського моря і доходили до Багдада. Ібн Хаукаль в 970-ті
роки у своїй «Книзі шляхів та країн» описав слов'янські торгові
квартали в Палермо. У 943 р. руська дружина взяла в облогу м. Бердаа
і отримала 200 тис. дірхемів викупу. Ахмад ібн Фадлан в 922 р.
записав свідчення про торговельну діяльність русів в Булгарії, де вони
використовували арабські монети. Жінки серед східних слов'ян
носили намиста з монет як знак заможності своїх чоловіків.

Слайд 5
В "Книзі дорогоцінних намист" ібн Руста – арабського географа,
перса за походженням, що жив в іранському місті Ісфахан у IX -
першій третині X ст., описано руських купців, які продавали в
Булгарії хутро та отримували за це монети. Також згадано поховання
руського купця, до могили якого клали золото та срібні дірхеми.
Куфічні дірхеми на Території Київської Русі відіграли важливу роль у
формуванні грошової системи регіону. Ці монети та їх фрагменти
згадуються у давньоруських літописах.
На основі аналізу монетних знахідок В. Янін розробив схему
періодизації обігу арабських дірхемів на території Київської Русі. Він
визначив чотири ключових періоди: кінець VIIІ ст. — 833 р., 833 р. —
початок X ст., початок X ст. — 938 р. та 939 р. — кінець X ст. Перший
період характеризувався тим, що основна кількість монет приходила з
Хазарського каганату через місто Ітіль. Ці монети, переважно
дірхеми, відкарбовані за часів династій Омейядів та Аббасидів, часто
мали серед себе сасанідські драхми. Один із скарбів цього періоду, що
містив понад 200 дірхемів, знайдено у 1848 р. біля с. Нижня
Сироватка на Сумщині.

Слайд 6
У другому періоді (833—900 рр.) на українських землях
спостерігалося зменшення кількості куфічних дірхемів. Більшість
монет була відкарбована в азіатських володіннях халіфату Аббасидів.
Цей період характеризується відсутністю фрагментів монет в скарбах.
У третьому періоді спостерігається зростання кількості арабського
монетного срібла, зокрема в околицях Києва, Чернігова та регіонах,
що межували з Хазарським каганатом. Головні монети цього періоду
були випущені династією Саманідів, васалами аббасидських халіфів,
хоча також були і монети інших емірських родів, таких як Тахіриді,
Ідрісиди та Аглабіди.
У четвертому періоді максимально зростає обіг арабських дірхемів на
українських землях, особливо саманідських емісій. Ареал
використання монет розширюється до Поділля, Галичини та Волині.
Великі скарби з цих монет знайдено у Йосипівці біля Олеська. Зміни в
торгових шляхах, що з'єднували Київську Русь і арабські країни, були
викликані руйнацією Хазарського каганату після походу князя
Святослава Ігоровича близько 965 р. Після цього купці вибрали
безпечніші маршрути через Дніпро, Південний Буг та Дністер. Але до
60-х років X століття арабський монетний імпорт на українські землі
почав зменшуватися.

Слайд 7
Зменшення надходження куфічних дірхемів на європейський
грошовий ринок у X столітті може бути пов'язане з "кризою срібла" в
країнах арабського Сходу, яка призвела до погіршення якості цих
монет. На початку XI ст., після розпаду Арабського халіфату,
новостворені держави розвивали свої ремесла та торгівлю, що
сприяло збільшенню обігу золотої монети. Але імпорт цього золота на
східнослов'янські землі був невигідним, а потреба в ньому
задовольнялася традиційною візантійською монетою. Тому на
території України знаходять лише окремі арабські золоті динари. Так
на Сумщині знайшли скарб з арабськими срібними монетами біля
річки Псел.

Питання 2
Виникнення та еволюція гривні. Монетне карбування Київської
держави Х – ХІ ст.

Слайд 2
В основі грошової системи Київської Русі була гривня, назва якої
могла походити від прикраси на шиї від з золота або срібла у вигляді
обруча, який носили на шиї (тобто — на „загривку”). Частіше за все
це були м'яко закруглені обручі, з кінцями у вигляді голівок левів,
прикрашені кольоровою емаллю. Ця грошова одиниця мала декілька
форм: лічильну, вагову та монетну. У Х-ХІ ст. вага гривні базувалася
на вазі арабського дирхема, зокрема, одна гривня дорівнювала 20
ногатам, 25 кунам або 50 різаним. У XII ст. гривня змінила свою вагу.
Після припинення карбування давньоукраїнських монет головною
грошовою одиницею стали монетні гривні, які були зроблені з
іноземних монет. Існувало декілька типів гривень, в тому числі
київські, новгородські та чернігівські, литовські, татарські.
Слайд 3
Київські гривні, які були в обігу з кінця ХІ до ХІІІ ст., представляють
собою шестикутні зливки срібла, вагою від 161 до 163 грамів. Ця вага,
за думкою дослідників, становить половину візантійської вагової
одиниці - літри (327,5 г). Ці гривні були найпоширенішими в
Південно-Західній Русі.
Всі гривні виготовлялись за допомогою відкритого лиття, що
залишало на київських зливках відчутний горбик та маленькі тріснуті
пухирці, які вказують на плавлення домішок у сріблі.
На півночі, гривні були виготовлені у формі бруска і називались
новгородськими. Їх вага становила приблизно 204 грами, або
половину каролінзького фунта. Імена, які іноді були вирізьблені на
новгородських гривнях, могли вказувати на осіб, які замовляли ці
гривні. Ці гривні також мали поперечні риски, що, за припущенням,
позначали втрату ваги.
Археологічні розкопки в Новгороді допомогли знайти інструменти, за
допомогою яких зливали гривні. Ці інструменти вказували на точний
об'єм металу, який повинен був увійти в гривню.
Новгородські гривні були у використанні від ХІІ до XV століття, і з
ХІІІ століття вони стали відомі як "рублі". Згодом, ця назва стала
загальноприйнятою для інших грошових одиниць в Росії, і вона
залишилася актуальною до ХХІ століття.
Слайд 4
Чернігівські гривні були перехідним типом між київськими та
новгородськими. Вони мали ромбоподібну форму і датувалися кінцем
ХІ - початком ХІІ століття, залишаючись в обігу до середини ХІІІ ст.
Деякі з них мали вагу, що відповідала скандинавській марці.
Татарські гривні, човноподібної форми, датуються XIV століттям і, за
припущенням учених, використовувалися для розрахунків з монголо-
татарами.
Литовські гривні, названі за місцем знахідки, виготовлені у формі
паличок та важили приблизно 100 грамів. Вони були в обігу з кінця
ХІІІ до XV ст.
З пізніших часів, гривня на українських землях служила як вагово-
лічильна одиниця.

Слайд 5
В часи Київської Русі термінологія грошей змінювалася. Історик В. О.
Ключевський вказував, що найдавніший термін для грошей на
українських землях був "скот", що означав худобу. У
Лаврентіївському літописі "скотом" називали металеві гроші і гривні,
від чого виникли терміни "скотниця" (скарбниця) та "скотник"
(скарбник).
В ХІ-ХІІ століттях "скот" замінили "куни" - дорогі хутра. Ці хутра,
такі як куниці або соболі, в Давній Україні служили як засоби обміну і
були рівноцінними грошам. Цей термін з часом почав символізувати
гроші загалом. Літопис згадує, що князь Володимир платив варягам
"кунами" у 980 р.
Однак, хоча "куни" як хутро були цінними, вони не були стійким
грошовим знаком. Справжніми тривалими грошима були золоті та
срібні монети.

Слайд 6
У XII ст. в українській мові з'явився термін "пенязі", паралельно до
"кун" як позначення грошей. Вчений В. О. Ключевський зв'язує його
походження з латинським словом для денаріїв або з німецьким
терміном "пфеніг". Пенязі могли вказувати на дрібні металеві монети
або металеві гроші загалом. В договорі 1229 р. між Смоленськом,
Ригою і Готландом пенязі еквівалентували гривні.
Пізніше з'явилася назва "денги" з татарського коріння, що стало
поширеним після татаро-монгольського нашестя в середині ХIII ст.
Цей термін став основним у російській мові, але також існував в
українській.

Слайд 7
Грошова система Давньої України була різноманітною, відображаючи
економічні потреби і культурні особливості населення, яке іноді
довіряло хутровим засобам обміну більше, ніж металевим монетам.
В Давній Україні національна грошова одиниця виникла через
економічні зміни та виснаження родовищ срібла в арабських країнах.
Прийняття християнства зміцнило державність Київської Русі і
сприяло культурним зв'язкам із Візантією та Заходом. Українська
монета стала першим символом державності та культури кінця Х –
початку ХІ ст. Ця монетна система була не лише відповіддю на
економічну кризу, але і символом самодержавної влади князів. Хоча
вклад Київської Русі в грошовий обіг Східної Європи був скромний
порівняно з арабськими монетами, він був значущим. Введення
власної монети було пов'язане з політичними досягненнями
Володимира Великого і роллю Київської Русі в Європі.
Князь Володимир Святославич у 980-1015 роках випустив золоті
монети, зображення на яких базувались на візантійських традиціях.
Лише 11 таких монет відомі сьогодні. Головний образ на монеті був
Ісус Христос, відображення якого могло бути взяте з перших храмів
Києва. З іншого боку монети зображення відомого майстрові
київського князя з великими вусами та іншими ознаками в
розкішному вбранні, який у правій руці тримав хрест. Над лівим
плечем вміщено родовий знак князів Рюриковичів – тризуб.

Слайд 8
У період правління князя Володимира Святославича (980-1015 рр.)
було випущено одинадцять золотих монет. Деякі з них мали напис
“ВОЛОДИМИР, А ЦЕ ЙОГО ЗОЛОТО”, тоді як інші містили фразу
“ВОЛОДИМИР НА ПРЕСТОЛІ”. Зображення князя із німбом на
голові демонструє його як священну особу, і ці монети нагадують
князівські печатки. Ці монети отримали назви «златники» та
«срібники» в залежності від матеріалу. Златники мали вагу приблизно
4,2 г і були виготовлені з високоякісного золота, що відповідало
візантійським стандартам.
Деякі срібляники мали напис “ВОЛОДИМИР, А ЦЕ ЙОГО СРІБЛО”,
вони важили бл. 3 г і були виготовлені з низькопробного срібла,
маючи великий вміст інших металів, що робило їх ближчими до
мідних монет. Існує чотири типи срібляників Володимира, за типом
штемпелів. На реверсі срібників першого типу зображено Христа-
Пантократора, а на аверсі — погруддя князя, справа від нього
вміщено тризуб. В написах на монетах часто зустрічаються грубі
помилки, що вказує на ранні роки випуску монет (одразу після
хрещення Русі) — ще не було освічених майстрів.
На срібниках другого типу з'явилось зображення великого тризуба на
все поле монети. На звороті — поясне зображення Володимира у
кольчузі і хрестом в руці.
Срібники третього типу вважаються найкрасивішими з
Володимирових монет. На них князя зобразили сидячи на троні, а
помилки в текстах майже не зустрічаються.
На срібниках четвертого типу князь сидить на низькому пуфі, які
були популярні в арабських країнах, а на звороті — тризуб із хрестом
посередині.

Слайд 9
Після смерті Володимира Святославовича у 1015 р., його сини
Святополк і Ярослав розпочали боротьбу за великокнязівський
престол. Першим у 1016 році Київ посів Святополк, і для
утвердження свого статусу він наказав карбувати нові монети.
До нашого часу не дійшло жодної монети в хорошому стані, всі відомі
срібники Святополка — затерті пальцями, іноді до втрати більшої
частини зображення. Тим не менш, на монетах Святополка можна
роздивитись двозуба, замість тризуба. Це пояснюється гіпотезою про
те, що Святополк — син Ярополка — старшого сина великого князя
Святослава Ігоровича, який використовував двозуба як власний
символ. На аверсі більшості монет зображено князя, але відомі також
монети із зображенням апостола Петра (патрон князя).
Коли Ярослав Володимирович у 1016 році програв у боротьбі за
київський престол, він повернувся до Новгорода, збирати нове
військо. Тут він і розпочав власний випуск монет, щоб ідеологічно
доказати свої права на велике князівство.
Зовнішній вигляд срібників Ярослава Мудрого відрізняється від
монет, які карбували Володимир та Святополк. На срібниках
Ярослава Мудрого на аверсі замість Христа зображено святого Юрія
(Георгія) Змієборця (патрон князя). Обабіч напис: «ОГЕ ОРГІО»
(святий Георгій). На реверсі викарбовано особистий знак його батька,
Володимира Святославовича, тризуб, із колом на вершині середнього
стрижня. По периметру зроблені написи: «Ярославлє сребро» без слів
«на столі» й «AMHN» (амінь) хрестоподібно між двома точковими
обідками.
Усі відомі монети відрізняються бездоганною збереженістю.
Дослідники відзначають, що ці монети виготовляв професійний
майстер, добре освічений. Особливості напису слова «сребро»
північною вимовою вказує на походження майстра з Новгорода
Олег-Михайло Тмутараканський, внук Ярослава Мудрого, близько
1078 р. карбував монети з зображенням архангела Михаїла та написом
“ГОСПОДИ, ПОМОЗИ МИХАЙЛУ”.Тмутороканські монети значно
відрізняються від київських і новгородських і були схожі на дрібні
візантійські монети.

Слайд 10
Хоча колись вважалося, що монети в Києві виготовляли візантійські
майстри за допомогою константинопольської техніки, цю думку
спростовано. Вивчення показало, що київські майстри створювали
монети з унікальними рельєфними деталями, оновлюючи зображення.
Замість стандартних методів вирізування кілець із срібла, в Києві
використовували техніку виливки заготовок у формах. Ця техніка
дозволяла безпосередньо карбувати монети з вилитих заготовок, без
необхідності додаткової термічної обробки.
Технологія київського карбування монет мала свої виробничі нюанси
через тодішній рівень ремісничої майстерності, проте з часом якість
монет покращувалася. Зображення на монетах, включаючи князів,
святих та символи, такі як тризуб, відображали єдність держави з
християнством і вказували на спрямованість князівської влади на
зміцнення держави. Монети не тільки спрощували економічний обіг,
але й підвищували авторитет Київської Русі, особливо у Східній та
Центральній Європі. Київська монета є важливим джерелом для
вивчення економіки та культури того періоду та є цінним спадком для
сучасної України.
Питання 3
Зародження та розвиток монетно-грошової системи Київської
Русі.
Розвиток грошової системи на українських землях пов’язаний з активними
торговельними відносинами. Природа Київської Русі була дуже щедрою і люди
завжди знаходили еквівалент для обміну, щоб придбати будь-який товар на
внутрішньому ринку чи в іноземців-купців. Проте шкури, зерно, хутро, віск,
мед та інші продукти не могли довго бути засобом обігу, бо їм властиві всі вади
й незручності, які виникають в обмінних відносинах на натурально-речовій
основі. Натуральні розрахунки поступово замінювалися грошовими одиницями.
Товарно-грошовий обмін на українських землях тривалий час здійснювався за
допомогою іноземних грошей. Перші давньоруські монети з’явилися наприкінці
Х – початку ХІ ст. Зразком слугували візантійські монети – золоті соліди
Василя ІІ та Константина VІІ. Їх почали карбувати при дворі Володимира
Святославовича. Перші грошові знаки нарекли златниками, трохи згодом
з’явилися срібляники (кілька типів). Всі номінали «кунної» грошової системи
Київської Русі об’єднувалися гривнею – грошово-ваговою та грошово-
рахунковою. Існувало три основні види срібної грошово-вагової гривні: київська
(140-160 г), чернігівська (196-204 г), новгородська (в середньому 204 г).
Грошово-рахункова гривня, що складалася з певної кількості монет, називалася
ще кунною гривнею, тому що кожному виду хутра відповідала монета або її
певна частина. Спочатку вагова і кунна гривні були однаковими, та з початку
ХІІ ст., внаслідок нестабільної ваги лігатури імпортованих монет до срібної
вагової гривні почали прирівнювати чотири гривні кун.

Писемні пам'ятки руського права неодноразово згадують грошові одиниці,

якими користувалося населення Русі: гривна, куна, різана, векша або вівериця.
Адже в цих одиницях у статті редакції «Руської Правди» так описували вартість
втрати худоби: «А за княжого коня, якщо він з плямою, 3 гривни, а за
смердового 2 гривни, за кобилу 60 різан, а за вола гривну, а за корову 40 різан, а
за трирічного лошака 15 кун, а за річне лоша пів гривни, а за теля 5 різан, за
ягня ногата, за барана ногата». звідси:
гривня: за річне лоша пів гривні; за вола гривню; за смердового коня 2 гривні, за
княжого коня (якщо він з плямою) 3 гривні;
куна: за трирічного лошака 15 кун,
різана: за теля 5 різан; за корову 40 різан; за кобилу 60 різан;
ногата: за ягня одна ногата, за барана одна ногата.
Аналіз цього та інших історико-правових документів дає змогу відтворити
руську монетно-грошову систему X ст.: 1 гривна = 20 ногатам = 25 кунам = 50
різанам = 150 векшам (віверицям).
Термін «гривня» вживався для позначення вагової, грошово-вагової та грошово-
лічильної одиниць Київської Русі. Термін «гривня» походить від назви прикраси
— шийної гривни. За іншою версією, спочатку гривною називали голову худоби
(гриву), що була еквівалентом вартості. Вперше гривна згадується у договорі
Русі з Візантією IX ст.
Упродовж X ст. у процесі обігу дірхеми постійно псувалися, в результаті чого їх
почали приймати за вагу, виходячи з вмісту в них чистого срібла. Саме тоді
з'явився термін «ногата», який вживався для позначення високопробних
диргемів (дірхемів) попереднього карбування. З міжнародною торгівлею
пов'язують виникнення ще одної одиниці — куни. Її використовували для
позначення вартості шкірки куниці, що становила приблизно 8 г срібла.
Найменшою одиницею, про яку згадується у документах Київської Русі, була
векша (вівериця). Різана була обрізком диргема (дірхема) або його фрагментом,
вагою у 1 г.
Питання 4
«Безмонетний період» в історії давньоруських земель (кінець ХІ –
початок XIV ст.).

Безмонетний період — історична доба в історії товарного обігу в Київській Русі.

В давньоруському монетному карбуванні, ймовірно, була перерва: від початку
11 століття (припинення випуску срібляників) до 2-ї половини 14 століття
(відновлення монетного виробництва в північноруських князівствах, а також
Києві).
Через «кризу срібла» на Сході у X ст., до Русі не надходили куфічні дірхеми.
Цю прогалину певною мірою заповнили західноєвропейські денарії, однак
грошовий ринок південно-руських земель їх не сприйняв.

Через це у перших десятиліттях XII ст. монети замінили гривни — злитки

срібла чи золота певної ваги та форми. Найпоширенішою на території Русі була
новгородська гривна-паличка, яка була дещо прогнута. Саме тому їх називають
«лад'єподібними» (тобто човноподібними).

Найбільш загадковим типом руських гривень є чернігівський тип срібних

зливків. Вони мають неправильну форму і виконані доволі неохайно на відміну
від інших. Карбування цих гривень відбувалося періодично, залежно від
потреби. Місцем їх карбування могли бути не тільки міста, а й сільські
поселення.

На початку «безмонетного періоду» на руському ринку певну роль відігравали

західноєвропейські денарії. Інколи вони потрапляли на Русь через торговий
шлях «із варяг у греки». Прикордонні регіони Київської Русі також отримували
монети від прилеглих країн. Через завоювання Русі монголами, кількість
населення держави зменшилося, торгові шляхи розпалися. Руський народ був
змушений платити данину Золотій Орді, що зумовило зменшення кількості
срібла в державі. Монгольські хани почали карбувати власні монети —
«теньгу». Саме від татар ми отримали всім відоме російське слово — «деньги».
Також випускалися зливки срібла, які мали човниковоподібний вигляд із
жолобком зверху — «суми». Ці так звані «суми» вироблялися зі срібла,
зібраного на руських землях. Золотоординські монети були поширені у
Середньому Подніпров'ї, степових районах Русі, а також у Криму. Тим часом,
Галицько-Волинська держава, яка спромоглася зберегти незалежність, вела
активну торгівлю з країнами Європи. Вона володіла значними грошовими
засобами.
У першій половині XIV ст. на грошовому ринку західноукраїнських земель
поширюються монети іноземного карбування. Переважно це польський денарій
та празький грош. У грамоті на війтівство у м. Санок останній галицько-
волинський князь Юрій II (1323 — 1340) встановив оплату за розгляд судових
справ — по два денарії до княжої скарбниці і один війтові.

Поширення у XIV ст. на українському грошовому ринку іноземних монет,

зумовило кінець «безмонетного періоду» грошового господарства Київської
Русі.

На початку "безмонетного" періоду історії грошового обігу Київської Русі певну

роль на ринку відігравали західноєвропейські денарії. Однак їх частка у
структурі монетної маси українських земель була незначною. Певне поширення
вони мали лише у Середньому Подніпров'ї, куди їх завозили купці, котрі
пересувалися шляхом "з варяг у греки". Майже не брали участі в обігу і
брактеати, які у великій кількості карбувалися в державах Західної та
Центральної Європи. Єдиним свідченням їх присутності на грошовому ринку є
виявлений у 1889 р. Хотинський скарб. Він складався з-понад 1000 монет цього
типу, виготовлених на монетних дворах різних німецьких володінь у Тюрінгії,
Верхній та Нижній Саксонії, Гессені, а також у Каринтії, Чехії та Угорщині.
Даний монетний комплекс датується 1225—1230 рр. Незначна кількість
польських та угорських монет використовувалася населенням прикордонних з
Польщею та Угорщиною галицьких та волинських земель. Підтвердженням
цьому слугує виявлений у м. Луцьк скарб, в якому були присутні т. зв.
вендійські денарії, що випускалися польськими князями. На території інших
південноруських земель ці монети не нотуються.

Внаслідок монголо-татарського нашестя українські землі зазнали значних

руйнувань. Були знищені міста і села, втрачена політична незалежність
південноруських князівств, зменшилася кількість населення, перервались
традиційні торговельні шляхи тощо. Особливо відчутною для розвитку
економіки стала данина, яку постійно сплачували золотоординським ханам.
Значну її частку становило срібло, що позбавляло ринок відчутної кількості
обігових засобів, створювало дефіцит цього дорогоцінного металу. Після
утворення Золотої Орди тут сформувалась власна грошова система, за якою
золотоординські хани розпочали карбування власних монет — дірхемів, які
отримали назву "тяньга" ("таньга", "теньга"). Згодом цей термін
трансформувався у російську назву "деньга" ("денга") і в множинній формі
почав використовуватися для позначення поняття "гроші". Монетна справа не
була централізованою, і джучидські дірхеми карбувалися не лише у столиці —
м. Сарай, айв інших місцевостях. Лише в першій половині XIV ст. відбулася
стандартизація золотоординського монетного карбування. Крім монет, на
території Орди виготовлялись зливки срібла, які мали характерний
човникоподібний вигляд з характерним жолобком зверху. Ці т. зв. суми ("соми")
вироблялися зі срібла, зібраного на руських землях, і метрологічно відповідали
гривнам новгородського типу. Золотоординські монети були поширені у
Середньому Подніпров'ї та в степових районах України, а також у Криму.

На території Галицько-Волинської держави, володарям якої значною мірою

вдалося відстояти свою незалежність, була збережена давньоруська монетно-
грошова система. Високий рівень економічного розвитку регіону, наявність
тісних торговельних зв'язків з іншими землями Київської Русі, країнами
Центрально-Східної Європи, Балканського півострова та Візантією сприяли
вдосконаленню товарно-грошових відносин. Ще в попередньому столітті
галицькі князі вважалися одними з наймогутніших та найбагатших на Русі.
Вони володіли значними грошовими засобами. Так, за викраденого поляками
перемишльського князя Володаря Ростиславича (1093—1124) було заплачено
викуп у сумі 20 тис. гривен срібла. Значним було багатство його сина
Володимирка (1124—1153) та внука Ярослава Осмомисла (1153—1187).
Останній, зокрема, заплатив польським найманцям 3 тис. гривен срібла.

Виготовлення монетно-вагових гривен на галицько-волинських землях тривало

і впродовж XIII та XIV ст. У 1288 р. волинський князь Володимир Василькович
(1269—1289) наказав переплавити дорогоцінний посуд та ювелірні вироби, що
зберігалися в його скарбниці, на золоті та срібні гривні. Письмові джерела
згадують про використання населенням не лише монетних зливків — гривнів, а
й монет" Так, укладаючи свій заповіт, Володимир Василькович згадував про
купівлю села Березовичі за 50 "гривен кун". А його племінник Мстислав
Данилович наклав на жителів Берестя данину — 4 гривні кун.
У першій половині XIV ст. на грошовому ринку західноукраїнських земель
дедалі більше поширюються монети іноземного карбування. Переважно це були
польські денарії, а також празькі гроші. У грамоті на війтівство у м. Сапок
останній галицько-волинський князь Юрій II (1323— 1340) встановив оплату за
розгляд судових справ — по два денарії до княжої скарбниці і один війтові.

Поширення у XIV ст. на грошовому ринку українських земель іноземних монет,

насамперед, празьких грошів, та відновлення монетного карбування у
Київському, Чернігово-Сіверському князівствах, Галицькій Русі та на Поділлі
завершили "безмонетний" період історії грошового господарства.
3. «Безмонетний період» в історії грошового обігу Київської Русі (кінець ХІ
- початок ХІV ст.)

У другій половині 11 ст. у зв'язку з припиненням масового ввозу іноземних

монет і відсутністю власних покладів срібла Київська Русь вступає у так званий
«безмонетний період». Писемні джерела Київської Русі називають п'ять
елементів давньоруської грошової системи: гривню, куну, ногату, резану,
веверицю(векшу). Аналіз грошових співвідношень у зводі основних законів
давньої Русі - ”Руській Правді“ - дозволив дослідникам реконструювати
систему грошової лічби в ХІ столітті: грив- на = 20 ногатам = 25 кунам = 50
резанам. Пізніше, у ХІІ-ХІІІ століттях, у зв'язку зі змінами обігових монет це
співвідношення змінюється.[4, с.40]

Дослідники й досі не дійшли згоди з приводу того, які конкретні засоби обігу
відповідають всім кунам, ногатам, резанам, векшам. Так, одні дослідники
пов'язують ці елементи грошової лічби з конкретними нумізматичними
пам'ятками, іноземними та власними монетами з грошового обігу давньої Русі.
Так, куну ототожнюють з основними срібними монетами грошового обігу:
арабським дирхемом, візантійським міліарісієм, давньоруським срібляником та
західноєвропейським денарієм. Ногату найчастіше виводять від арабського
«нагд»-дзвінка, повноцінна, відбірна монета і пов'язують з окремою групою
якісних повноцінних арабських дирхемів. Резану поєднують з обрізками кун,
фрагментами арабських дирхемів, які часто знаходять у давньоруських скарбах.

Інші дослідники, аналізуючи писемні джерела, бачать у розмінних номіналах

лічбу хутра куниць і білок (куна, вевериця). З фінським “ногать” (нохат), що
означало шкіра, хутро, пов'язують і ногату. [4, с.41]

«У багатьох регіонах світу хутро було однією з найрозповсюдженіших форм

товаро-грошей. Будучи одним із основних елементів товарообміну, мірою
вартості ще в домонетному обігу, хутро, поруч з монетами, залишилося товаро-
грошима і в пізніші часи. Усталені назви «розмінних одиниць» товаро-грошей
надовго залишилися в пам'яті й перейшли на металеві гроші. Відомо декілька
різновидів податків під назвою «куниця», що, певно, фіксує ще одну функцію
товаро-грошей-платежу. Наприклад, у Києві в 1499 році за право торгівлі
харчовими продуктами треба було заплатити податок-куницю, що в монеті
дорівнювало 12 грошам.» [6, c.46]
Іcнyє припущення про зв'язок терміну «куна» з римською монетою. Причому
відзначається, що сам термін був відомий не тільки слов'янам, але й іншим
народам, де перебували в обігу римські денарії. [6, c. 46]

Подібне явище фіксується і для терміну «скот».

«У давній Русі слово «скот» також означало гроші, а слово «скитниця» - казну.
Дослідники припускають, що всі ці терміни походять від давнього
індоєвропейського терміну, який був узагальнюючим для позначення різних
видів майна і багатства, а в пізніших східнослов'янських мовах-зберігся лише
для домашньої худоби. Або ж пов'язують безпосередньо зі скотарством та його
продуктами, як мірою багатства та вартості.» [6, c.46]

Але вже в давньоруські часи термін «скот», напевно, вважався архаїчним.

Давньоруські джерела віддають перевагу терміну «куни»- в узагальнюючому
розумінні - гроші. А в більш пізніх редакціях давніх текстів «куни» замінюють
окремі випадки вживання терміну «скот». В давньоруських джерелах фіксується
чітке словосполучення «гривня кун».[4, c.44]

Як грошово-лічильна одиниця гривня виникла ще за часів Київської Русі,

орієнтовно в XI столітті. Сама ж назва «гривня» походить від назви прикраси з
золота або срібла у вигляді обруча, який носили на шиї (тобто -- на «загривку»),
і звали гривна. Частіше за все це були м'яко закруглені обручі, з кінцями у
вигляді голівок левів, прикрашені кольоровою емаллю. Коштовні гривни
створювалися цілком із золота.

Слово «гривна» у значенні певної кількості монет вперше зустрічається в

"Повісті минулих літ": князь Олег, Літопис оповідає прийшовши з Півночі, став
владарювати у Києві і «встановив варягам давати від Новгорода гривен триста
на рік, заради миру».[1, c.34]

В XI ст. слово «гривна» набуло іншого значення -- вагового. Вага срібла могла
складатися з певного числа однакових монет, тому поступово виник рахунок їх
на штуки. З часом на Русі з'являються гривна срібна (вагова -- між 160 та 205
грамами залежно від типу) та гривна кун (лічильна). Цікаво, що спочатку їхня
собівартість була однакова, але далі, внаслідок нестабільної ваги монет, одна
гривна стала дорівнювати кільком кунам. В XII ст. гривна срібна (близько 204 г)
по цінності вже дорівнювала 4 гривням кун (1 гривня кун = близько 51 г). [1,
c.72]

В ті часи існувало декілька видів гривен. Були «львівська», «харківська»,

«луцька» гривні. З XI ст. у Київській Русі в обігу були так звані «київські»
гривни, які мали шестикутну форму існували до татаро-монгольського нашестя.
Крім того, існували й «новгородські гривни», спочатку відомі лише у північно-
західних землях, а від середини XIII ст. -- уже на всій території Давньоруської
держави. Вони мали вигляд довгих срібних паличок. Перехідною від
«київської» до «новгородської» була «чернігівська» гривна, за формою дуже
близька до «київської», а за вагою -- до «новгородської». Але найцікавіша
форма у «волзької» гривни: майстри створювали її у вигляді маленького човна.
Серед звичайних монет XIV ст. археологи часто знаходять також і «татарські
гривни», що ними Південна Русь сплачувала данину Орді. [1, c.72]

Усі монетні гривни, окрім новгородських, проіснували до середини -- другої

половини ХІІІ ст. Новгородські, найбільш життєздатні, -- до кінця XV ст., і
поступово були витіснені монетами чужоземних княжих дворів. [1, c.73]

«У першій половині ХІV ст. на грошовому ринку західноукраїнських земель

дедалі більше поширюються монети іноземного карбування. Переважно це були
польські денарії, а також празькі гроші. У грамоті на війтівство у м. Санок
останній галинсько-волинський князь Юрій ІІ (1323-1340) встановив оплату за
розгляд судових справ - по два денарії до княжої скарбниці і один війтові.» [2,
c.76]

Поширення у ХІV ст. на грошовому ринку українських земель і іноземних

монет, насамперед празьких грошів, та відновлення монетного карбування у
Київському, Чернігово-Сіверському князівствах, Галицькій Русі та на Поділлі
завершили «безмонетний» період історії грошового господарства.