ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

1. Грошовий обіг та кредитна система Великобританії: історичні аспекти

 
Фунт стерлінгів як грошова одиниця був відомий на Британських островах задовго до
утворення централізованої англійської держави. Ще до норманського завоювання (1066 р.)
серед місцевого населення ходили срібні пенси, або «стерлінги». З одного фунта срібла
чеканили 240 таких монет. Крім того, фунт стерлінгів ділився на 20 шилінгів; відповідно
кожен шилінг дорівнював 12 пенсам [2, с. 50].
Всупереч цьому королева Єлизавета І видала едикт, згідно з яким всі старі гроші
повинні були підлягати переплавці і перекарбовуванню. Срібний вміст фунт стерлінгів був
збільшений в 4 рази і надалі залишався незмінним аж до 1816 р., коли Англія офіційно
перейшла до золотого стандарту [2, с. 50–51].
До 1515 р. церква забороняла здійснювати грошово-кредитні відносини. Але з їх
розвитком церковна заборона щодо стягнення відсотків відходила в минуле. І після рішень
Латринського собору 1515 р. нарахування помірних відсотків на кредит було майже
узаконене. В Англії в 1545 р. було дозволено збирати за позиками до 10% річних. Це
фактично лише легалізували широко розповсюджену раніше практику.
В Англії у першій половині ХVІ ст. відбулися перші випуски облігацій державних
позик. Вони вільно продавались і вживались замість готівки. Звичайний відсоток складав
біля 8% річних. В 1539 р. була заснована Лондонська біржа, яка в 1570 р. отримала назву
«королівська». Основним об’єктом біржових операцій були акції численних акціонерних
компаній.
В Англії внаслідок нестачі дрібної монети в ХVІІ ст. з’явились півпенсовики й
фартинги (1/4 пенні) зі свинцю, міді, олова і бронзи, які випускали приватні особи,
переважно торгівці. Ці монети називали «tokens» – «знаки». Вони ходили серед покупців
того торгівця, що випускав ці знаки, але у випадку банкрутства чи смерті торгівця ці знаки
ніхто не міняв на срібло. У 1613 р. випуск цих знаків був заборонений і лише значно пізніше,
у 1697 р., держава взяла у свої руки випуск мідної монети (2 пенні, 1 пенс і 0,25 пенні) [1, с.
180].
Монети вироблялися молотом. Після карбування вони не зважувалися. Проте існувала
умова: з марки срібла повинна була виходити певна кількість монет. У результаті цього різні
монети мали різну вагу. Але в 1663 р. з’явилися монети, що, крім примітивного карбування,
вироблялися лише машинним способом. При цьому вага монети перевірялася і карбувалася
пресом. Але аж до 1732 р. в обігу паралельно з новою перебувала і стара монета, яка легко
обрізалася і витісняла з обігу добру монету.
Окрім дзвінкої монети, в обігу були і кредитні розрахунки – комерційні векселі і
банкноти. Так, банкнотний обіг в Англії виник у другій половині ХVІІ ст. в результаті
виникнення невідповідності між високим рівнем розвитку торгівлі й примітивним станом
монетного обігу. Купці встановлювали для своїх розрахунків умовну, загальну для всіх
грошову одиницю – «банкнотну монету». Банковою монетою вважалася або найкраща за
якістю монета, або певна кількість дорогоцінного металу. Приймаючи гроші від своїх
вкладників, банкіри відкривали їм кредит залежно від того, скільки надані гроші містили
банкової монети.
В Англії довгий час аналогічні функції виконували не банкіри, а золотих справ
майстри, які одночасно з виробництвом золотих виробів приймали внески, переводячи їх у
банкову монету. За це клієнти отримували білети золотих справ майстрів – «goldschmidt’s
notes», за допомогою яких могли погашати свої взаємні зобов’язання. Із другої половини
ХVІІ ст. так звані золотих справ майстри стали банкірами, а вказані посвідчення отримали
назву білети банкірів, або банкноти («banker’s notes») [1, с. 183]. При знятті частини суми на
посвідченні проставлялася відповідна помітка і воно було дійсне на суму внеску, що
залишався. Згодом замість одної банкноти банкіри почали видавати кілька менших за
номіналом білетів, що в сумі дорівнювали розміру внеску. Спочатку ці білети були
писаними, а потім – друкованими. Фактично, вони стали платіжним засобом, що потіснив
монету, і до кінця ХVІІ ст. вони розповсюдились і на англійські колонії Північної Америки.
З 1663 р. до 1816 р. основу грошової системи Англії становили гінеї, які спершу важили
8,47 г і відповідали 20 шилінгам. Також англійський уряд карбував дуже мало дрібних монет
через великі порівняно з номінальною вартістю видатки на їх виготовлення. Так
з’явилися токени, масова емісія яких припала на XVII ст., коли вони вироблялися в Англії та
колоніях із міді чи латуні, та XVIII ст. (лише з міді). Заходи, що вживалися англійським
урядом проти обігу цих монет, успіху не мали, бо дрібних монет не вистачало до XIX ст. У
1818 р. токени було заборонено в Англії, а 1873 р. – в колоніях [3, с. 191–192].
В Англії наприкінці XVII ст. широко розповсюдилось страхування, особливо морське і
вогневе. Спочатку розмір страхових премій при морському страхування досягав 10–25%,
однак поступово він знизився до 1,25–1,5% ля каботажного плавання й 3,5% – для
заокеанської торгівлі [1, с. 200]. Почали виникати страхові компанії з вогневого страхування:
акціонерна компанія «Контора вогневого страхування» (1680 р.); товариства «Взаємне
товариство вогневого страхування» (1684 р.) і «Хенд ін. Хенд» (1696 р.). Суттєвим
поштовхом, який прискорив розвиток даних видів страхування, були масові піратські розбої
та пожежі (і особливо велика Лондонська пожежа, яка тривала 4 доби і знищила велику
кількість будівель).
У 1688 р. завершилася громадянська війна, що понесла значні витрати, і трон
Англії зайняли Вільям і Мері. Разом із ними прийшла політична партія, яка була
прихильником меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Така політика виявилася
досить дорогою, і, як наслідок, у 1690-х рр. казна Англії виявилася «виснаженою». Уряд
країни більше не мав змоги спонукати людей купувати його облігації після довгих років
війни. Крім того, зібрати податки за вищими ставками також не було можливості. І з метою
пошуку способів віднайти гроші для уряду у 1693 р. був утворений комітет Палати общин[5,
с. 180]. Через рік було створено акціонерний банк «Барклейс банк», що відомий і нині як
один із найбільших банків Великобританії.
Однак розвиток торгівлі та фінансові потреби уряду вимагали появи сильного
національного чи публічного банку. З-поміж багатьох схем, що пропонувалися, вибрали ідею
Вільяма Петерсона. Оскільки уряду для ведення війни з Францією знадобилася крупна
позика, то для видачі цієї позики декілька лондонських купців об’єдналися в один приватний
акціонерний банк і за надану послугу отримали право прийому депозитів, обліку векселів і
емісії квитків на пред’явника. Новостворена акціонерна компанія позичала 1200000 фунтів
англійському уряду. Так виник «Управитель і Компанія при Банку Англії», який став
центральним банком. Необхідний статутний капітал було зібрано передплатою на акції
протягом кількох днів. Так 1694 р. виник Банк Англії (Bank of England) як акціонерна
компанія з обмеженою відповідальністю (націоналізували його аж у 1946 р.) [3, с. 192; 2, с.
51]. Проте, фактично, цей банк зразу ж став майже державним банком, і основним його
завданням було кредитування держави.
Вільям Петерсен зажадав від англійського уряду присвоїти новим банкнотам статус
законного платіжного засобу. Британський уряд відмовив, але парламент дав новому банку
привілей розмістити урядові вклади і випускати нові цінні папери для оплати урядового
боргу. Банк Англії одразу ж випустив нових грошей на суму близько 800000 фунт стерлінгів,
що були використані на оплату боргу. Це спричинило різке зростання інфляції, і за два роки
банк виявився повністю неплатоспроможним, що дало певні переваги поодиноким ювелірам.
Банкноти Банку Англії могли вільно обмінюватися на металеві монети, що перебували в
обігу[6, с. 99].
У 1696 р. Банк Англії зіткнувся із протистоянням і загрозою конкуренції. Тоді партія
Торі спробувала заснувати новий National Land Bank. Однак ця спроба не вдалася, оскільки
керівництво Банку Англії одразу вжило відповідних заходів. Крім того, щоб
перестрахуватись, у наступному році англійський уряд ухвалив закон, який заборонив
заснування в Англії великих банків. Згідно з цим законом підробка банкнот Банку Англії
каралося смертю.
У 1697 р. Банк Англії отримав монопольне право емісії в Лондоні і протягом півтора
століття виконував роль головного банку, спираючись на королівську хартію 1694 р., в якій
були зафіксовані принципи функціонування і управління ним.
Проте, незважаючи на умови прийнятого закону, Банк Англії все ж таки наштовхнувся
на сильну конкуренцію з боку партії Торі під час перебування на престолі королеви Анни: у
1711 р. була створена Компанія Південного моря (South Sea Company), яку очолив прем’єр-
міністр Роберт Харлей (вона збанкрутувала вже через 9 років).
У 1717 р. відомий математик, фізик і астроном І. Ньютон, який керував Монетним
двором, встановив вартісну пропорцію між сріблом і золотом. Одна вагова одиниця золота
прирівнювалася до 15,2 одиниць срібла. Встановлений І. Ньютоном золотий вміст фунт
стерлінгів (7,322382 г) залишався незмінним до 1931 р. [2, с. 51].
Вдале функціонування банкнот в Англії спонукало покупця з Единбурга Джона Ло
висунути проект зміни повноцінних грошей паперовими. Однак, цей проект не зацікавив
парламенти європейських країн, крім Франції, і так звана «афера Ло» закінчилася крахом.
У 1751 р. парламент Англії заборонив випуск паперових грошей в країні, а з 1764 р. –
розповсюдив цю заборону на англійські колонії.
У 1765 р. було створено акціонерний банк «Ллойдс», одним із найважливіших завдань
якого була підтримка торгівлі. Варто відмітити, що у той час, як на континенті панувала
система жиророзрахунків, в Англії була введена система клірингових розрахунків. Власник
поточного рахунка отримував у банку чекову книжку, за допомогою чеків міг здійснювати
всі необхідні виплати. Для розрахунків, в тому числі і безготівкових, використовувались
також розрахункові чеки. Для проведення цих розрахунків виникли спеціальні заклади –
розрахункові палати. Одна з найбільших таких палат для здійснення клірингу – Лондонська
розрахункова палата була заснована в 1775 р. Всі банки, члени палати, стали носити назву
клірингових банків. Всі ці банки, головним чином, обслуговували потреби торгівлі.
В Англії в середині ХVІІІ ст. кредитні операції певний час здійснювались торгівцями,
які надавали позики своїм покупцям. За рахунок внесків діяльність торгівців зростала і
кредитні операції ставали головною галуззю їх діяльності. І з торгової контори утворювався
банк.
Звичайно зустрічалося поєднання операцій кредитних, комерційних, експедиторських і
власне торгових, і лише поступово банківська діяльність відділилась від інших. Так, відомий
единбурзький банк виріс з торгової компанії і, навіть отримавши в 1746 році статус
банківської установи, зберіг попередню назву «Британська лляна компанія» (British Kinen
Compani). Ця компанія, займаючись збутом лляних виробів, видавала кустарям позики під
матерії, що вони виготовляли, а потім стала випускати банкові білети, якими оплачувала
доставлені товари. Пізніше вона стала займатися обігом векселів і створила в кінці ХVІІІ ст.
сітку відділень в країні, перетворившись в депозитний банк[1, с. 198–199].З ростом
економічної могутності Англії позичковий процент постійно зменшувався: в другій половині
ХVІІ ст. він впав до 7-8% річних, а на початку ХVІІІ ст. – до 4% річних.
Слід відзначити, що з ХVІІІ ст. Англія стає центром страхування і лишається нею аж до
І світової війни. В першу чергу, розвивалося морське страхування, і перші акціонерні
товариства морського страхування виникли у 1729 р.: «Лондонська страхова корпорація» і
«Королівська корпорація взаємного страхування» [1, с. 200]. Крім морського страхування, ці
товариства займалися вогневим страхуванням і страхуванням життя. Здійснювали діяльність
з різних видів страхування і одноосібні страховики, яких об’єднував Ллойд (це об’єднання
існує і нині). Ці індивідуальні страховики відповідали за ризики своїм майном і під час
вступу в Ллойд сплачували вступний внесок.
В останній третині XVIII ст. в Англії розпочався промисловий переворот, внаслідок
якого ця країна стала «майстернею» і найбагатшою країною світу. Фінансове становище
Англії було стабільним, і, на відміну від інших країн Європи, тут в обігу були не паперові
гроші, а розмінні на метал банкноти. Однак, після перемоги революції у Франції, з початку
90-х pp. XVIII ст. Англія втягнулася у важку боротьбу не на життя, а на смерть з
революційною, а потім наполеонівською Францією. Англія фінансувала всі антифранцузькі
коаліції, сама вела воєнні дії на суходолі і на морі, і це негативно відбилося на фінансах
країни [1, с. 223–224].
У другій половині XVIII століття з’явилися приватні (country) банки, що випускали
векселі. До 1793 р. їх налічувалося близько 400.
Значно набула розвитку в даний період і страхова справа. З кінця XVІІІ ст. в Англії
виникло комерційне страхування життя, що використовувало досягнення тогочасної
статистики (таблиці смертності англійського астронома Галлея – 1693 p., французького
математика Депарсьє – 1746 p.). Однією з найбільших страхових компаній зі страхування
життя була страхова компанія «Пруденшл»,заснована в 1848 р. Разом з тим ріст машинної
техніки суттєво вплинув на розвиток нових видів страхування: у галузі особистого страху-
вання – від нещасних випадків (виникло у зв’язку з побудовою перших залізниць); у галузі
майнового страхування – від цивільної відповідальності (виникло внаслідок збільшення
кількості аварій на виробництві і, відповідно, прийняття у 1880 р. Закону «Про цивільну
відповідальність певних категорій підприємців за нещасні випадки на підприємствах»).
Всіма цими видами страхування займалися компанії майнового страхування, серед яких
можна виділити «Королівську корпорацію взаємного страхування», перейменовану у 1845 р.
у «Королівську страхову компанію».
З кінця XIX ст. почали створюватися і компанії перестрахування. Серед них однією з
найбільших була «Комерційна і загальна компанія перестрахування», заснована у 1907 р.
Спочатку ця компанія спеціалізувалась на перестрахуванні від пожеж і нещасних випадків, а
потім освоїла всі види перестрахування[1, с. 233].
Війна з Францією (1793–1815 рр.) вимагала від Англії величезних витрат, що частково
покривалися за рахунок позик Банку Англії і закупівлі іноземної сировини. Іноземці
конвертували банкноти в золото і вивозили його за кордон. В результаті вже на початку 1797
р. резерви банку були вичерпані і він виявився на межі банкрутства. Уряд не міг допустити
цього, оскільки на той час Банк Англії був не лише кредитором і скарбником держави, але й
керував всім державним боргом. Тому він ухвалив закон («Рестрикційний акт»), що
забороняв Банку Англії розмінювати банкноти на золото. У результаті емісійна активність
банку значно зросла. В Англії вперше виникла інфляція, ринкова ціна застави в банкнотах
піднялася на одну чверть, в тій же пропорції впав обмінний курс фунт стерлінгів до інших
валют [2, с. 51].
У 1797 р. внаслідок наполеонівських воєн, які виснажили золоті запаси емісійних
банків, сталася банківська криза. Був прийнятий Закон «Про банківську рестрикцію», і
спочатку провінційні банки, а згодом і Банк Англії припинив розмін кредитних білетів на
золото. Спершу припинили розмін банкнот на золото провінційні банки, а згодом і Банк
Англії. Це спричинило надмірну емісію банкнот, що, в свою чергу, викликало інфляцію.
Лише в перше десятиліття XIX ст. виявилася різниця між цінністю банкнот і дзвінкою
монетою, але вона складала не більше 10% і максимуму досягла у 1813 p., коли 100 фунтів у
банкнотах дорівнювали 71 фунту в дзвінкій монеті. Але зразу ж після завершення війни
з Наполеономкурс банкнот став підвищуватися й у 1817 р. складав уже 97% номінальної
вартості. У 1819 р. було вирішено відновити розмін банкнот з 1823 p., але фактично він був
відновлений у 1821 р. [1, с. 224; 3, с. 192].
У 1816 р. уряд Англії прийняв Закон «Про золотий стандарт»: золото було офіційно
проголошене основою грошової системи. Відповідно до закону воно підлягало вільному
карбуванню без мита з розрахунку 3 фунта 17 шилінгів і 10,5 пенса за тройську унцію. Крім
того, уряд оголосив банкноти Банку Англії універсальним законним засобом платежу.
Провінційні банки обмінювали на них свої паперові гроші та зберігали певні резерви в
центральному банку. Але все ж таки періодичні банківські кризи спричинили банкрутство
близько 800 дрібних банкірських домів.
З 1816 р. в Англії основною золотою монетою і грошовою одиницею став соверен.
В цей період важливу роль в кредитній системі почали відігравати довірчі ощадні
банки, які спеціалізувалися на залученні дрібних внесків населення. Так, перший ощадний
банк виник у м. Тотенхем у 1801 р. Місцева влада призначала в правління ощадних банків
своїх довірених осіб, і тому ці банки досить швидко потрапили підконтроль держави.
Наступні зміни у кредитній системі Англії відбулися у 1826 p., коли було прийнято
закон, згідно з яким було дозволено засновувати акціонерні банки на території за 65 миль від
Лондона і випускати векселі на пред’явника, а Банку Англії – відкривати відділення. Таким
чином, було створено акціонерні депозитні банки: Лондонський, Вестмінстерський банк,
Лондонський акціонерний банк (London Joint Stock Bank), Лондонський і графства банк
(London and County Bank).
У 1833 p. банкноти Банку Англії були законодавчо закріплені як законні засоби
платежу, якщо вони конвертувалися на золото. Цим же законом скасовувалася дія Закону
«Про лихварство», що дозволяло видавати кредити під самостійно вибрану ставку [3, с.
193]. Монополія Банку Англії зберігалася, а конкуренції майже не було. У 1833 р. йому
дозволили надавати послуги з приймання депозитів. Надалі country банки, що раніше могли
обмінювати свої банкноти на металеві гроші, отримали право обмінювати їх на банкноти
Банку Англії. Усі ці зміни посилили позиції останнього, і він почав функціонувати
як повноцінний універсальний банк, a country банки зберігали в ньому свої резерви [5, с.
100].
Монополію на емісію банкнот в Англії та Ірландії Банк Англії отримав на підставі
Закону Роберта Піля, прийнятого у 1844 р. Банк Англії був поділений на два департаменти:
емісійний і банківський.
Емісійному департаменту надавалося право випуску банкнот, забезпечених не золотом,
а державними облігаціями лише в межах 14 млн фунт стерлінгів. Випущені понад цю суму
банкноти належало повністю забезпечувати золотом. Завдяки цьому передбачалося
відвернути надмірну емісію банкнот, що сприяло б адекватному забезпеченню потреб
господарської системи в грошовій масі. Періодичні кризи змушували уряд тимчасово
припиняти дію закону та скасовувати обмеження на фідуціарну емісію. Інші емісійні банки
могли далі випускати гроші, але лише в тих межах, яких вони досягли до прийняття закону.
Новостворені банки вже не могли отримати право на емісію банкнот. Такий розвиток
спричинив виокремлення емісії банкнот від іншої комерційної діяльності банку (наприклад,
надання кредитів під забезпечення), що поступово скорочувалася, і Банк Англії за
характером операцій усе більше перетворювався у центральний банк країни: формував
золотий запас; зберігав резерви приватних і акціонерних банків; відігравав роль кредитора
останньої інстанції; слідкував за стабільністю грошової одиниці; здійснював підтримку
банків під час численних криз.
За банківським департаментом закріплялися депозитно-позичкові операції. Недоліком
цієї системи була нестача законних платіжних засобів. Щоб запобігти цьому, в Англії йшли
на широке впровадження в платіжний обіг чеків і збільшення безготівкових розрахунків. В
XIX–на початку XX ст. поки торгово-промисловий пріоритет в Англії поєднувався із
золотим стандартом, фунт стерлінгів користувався найбільшим авторитетом у міжнародних
розрахунках. Біля 80% всієї світової торгівлі в той час обслуговувалося англійською
валютою [1, с. 225].
Свої заощадження можна було також зберігати у поштових ощадних касах,
центральною установою яких був створений у 1861 р. в Лондоні Національний ощадний банк
(National Saving Bank). Зібрані таким чином кошти спрямовувалися на закупівлю державних
цінних паперів [3, с. 193].
У1862 р. був виданий новий закон, що надавав свободу заснування акціонерних
компаній і який встановив для них обмежену відповідальність, внаслідок чого у 1861–1866
pp. виникло зразу ж 26 банків. Так, почали виникати так звані фінансові компанії (Finance
Companies). Вони займалися переважно емісією цінних паперів і засновницькою діяльністю;
брали на себе випуск акцій для промислових підприємств, отримуючи емісійний і
засновницький прибуток. Крім цих компаній, мобілізацією грошових капіталів для
довгострокових інвестицій у промисловість в Англії займались інвестиційні
трасти (investment trusts). Перший траст «Зарубіжний і колоніальний урядовий траст» був
створений у 1865 р. Ці трасти намагалися виконувати функції посередника між рантьє й
промисловістю.
На початок 1901 р. правом емісії, крім Англійського банку, користувалися ще 60
банків, але їх сукупна емісія складала всього лише 1 млн фунт стерлінгів, тоді як банкнот
Банку Англії перебувало в обігу на 30 млн фунт стерлінгів. Він користувався найбільшою
довірою населення, і тому інші банки, щоб гарантувати внески клієнтів, розміщали свої
кошти в Банку Англії, який внаслідок цього став «банком банків».
Станом на 1908 р. число великих депозитних банків складало 68 з 6801 філіями. Вони
ділилися на 6 груп [1, с. 227]:
1. Лондонські банки (чисто лондонські банки). Серед цих банків найбільші банки, роз-
ташовані в діловому центрі міста (Sity Banks), спеціалізувалися на фінансуванні великої
торгівлі; група банків, розташованих в аристократичній частині міста – Вест-Енді (Westend
Banks), обслуговували потреби багатих жителів району і, нарешті, банки передмістя
(Suburban Banks) зберігали заощадження представників середнього класу і обслуговували їх
потреби. Серед банків Сіті виділялися «Лондонський і Вестмінстерський банк», «Уніон
банк»; серед банків передмістя – «Лондонський і графства банк», заснований у 1836 р.
Активи 19 чисто лондонських банків складали у 1908 р. 61905604 фунт стерлінгів.
 2. Лондонські банки з філіями в провінціях. Сукупні активи 19 банків цієї групи
складали 656276568 фунт стерлінгів. Серед найбільших банків цієї групи варто
відзначити «Лондон Сіті й Мідленд банк», який у 1908 р. мав 630 філій; «Ллойдс банк», який
був заснований ще в 1765 р. як пайове товариство, у 1865 р. був реорганізований в
акціонерний банк і в 1908 р. був уже одним з найбільших банків країни. «Барклейс банк» був
заснований ще в 1694 р. У 1896 р. внаслідок злиття 20 банків змінив назву на «Барклейс банк
і Ко» і перетворився в один з найбагатших банків країни. «Лондонський і провінційний
банк» був заснований у 1864 р., а у 1908 р. він мав уже 186 філій.
3. Провінційні банки. Ці банки поділялися за географічним принципом: банки
Південно-Східної, Південно-Західної, Південної Англії, Північно-Західної, Північно-Східної
й Центральної Англії. Частина з них фінансувала промислові підприємства: у Центральній
Англії (Мідленд) – залізоробні підприємства Бірмінгема й Шеффілда, на Північному Сході в
Ланкаширі – машинобудівні і бавовняні, у Йоркширі й Нортумберленді на Північному Сході
– вугледобувні і бавовняні.
4. Приватні банкіри. До групи приватних банкірів відносили декілька банків, які
виросли з родинних компаній. Вони також розташовувалися в Сіті, Вест-Енді, а також у
провінції. Однак значення цієї групи постійно зменшувалося, і якщо в 1810 р. членами
розрахункової палати було 46 банкірів, у 1873 р. – 18, то в 1900 p. – лише 3.
5. Ірландські банки. В окрему групу відносили ірландські банки, яких нараховувалося 9.
Найбільш відомим з них був «Банк Ірландії», заснований у 1783 р. З 1825 до 1845 р. банк мав
монополію на випуск банкнот в Ірландії.
6. Шотландські банки. Серед цих банків, яких нараховувалося 10, найбільше значення
мали вже згадувані «Національний банк Шотландії» (відкрив свою контору в Лондоні у 1865
р.), «Королівський банк Шотландії» (відкрив свою контору в Лондоні у 1873 р.), «Британська
лляна компанія», а також «Банк міста Глазго».
Становище Лондона як центра міжнародної торгівлі визначило спеціалізацію
кредитних установ в Англії. В її банківській системі виникла особлива ланка у вигляді ак-
цептних контор. Акцептні контори надавали право виписувати векселі на них за умови, що
необхідні суми будуть доставлені для покриття векселів, коли наступить строк. Вони
виступали не просто гарантом оплати векселя, а як акцептанти ставали основним боржником
за векселем і тому ця діяльність вимагала досконалого знання ринку. Непогано знаючи
міжнародну торгівлю і ті фірми, які нею займалися, акцептні контори акцептували тратти
тих фірм, які вважалися платоспроможними. Всього на 1908 р. було зафіксовано 64 акцептні
контори. Найбільш успішні акцептні контори поступово перетворювалися в справжні
торговельні банки. Серед найбільш значних закладів такого роду можна відзначити
компанії «Берінг бразерс»,«Клейнворт сане» , «Сандерсон», «Лазард бразерс», «Дж. П.
Морган», К. Дж. Хемброс,Дж. Генрі Щредер тощо. Значна частина цих закладів
благополучно існує і понині, правда, частина з них перетворилась в акціонерні компанії, чи
злилась з іншими банками.
Обліком векселів займалися вексельні маклери – біллброкери (billbrokers) і облікові
компанії (Discount Companies). Ні біллброкери, ні дисконтні компанії не приймали внесків, а
оперували капіталами, отриманими від депозитних банків у вигляді онкольних позик. Отри-
мані при погашенні строкових векселів кошти дисконтні компанії витрачали на облік нових
векселів і виплати за позиками депозитним банкам. Кожного разу, коли обсяг платежів
перевищував надходження, дисконтні компанії переобліковували векселі в Банку Англії.
Клірингові ж банки, тримаючи значку частину своїх ресурсів у формі грошей,
позичених до запитання обліковим компаніям, досягали зменшення касових залишків. У
випадку ж необхідності банки могли в будь-який момент вимагати повернення цих грошей.
Особливу групу банків складали іноземні і колоніальні банки(Foreign and Colonial
Banks), основним завданням яких було забезпечення великої міжнародної торгівлі.
Колоніальні банки забезпечували торгівлю Англії з її численними колоніями. Усього на 1908
р. було 35 колоніальних банків, з яких 19 розташовувалися в Лондоні, а 16 – безпосередньо в
колоніях. Серед них такі великі банки, як «Чартед банк для Індії, Австралії і Китаю», «Делі і
Лондон банк», «Комерційний банк Австралії», «Національний банк Нової Зеландії» тощо.
Іноземні банки, яких нараховувалося 36,– це банки, які забезпечували торгівлю з тими
країнами світу, які не були англійськими колоніями: державами Центральної й Південної
Америки, Росією, Туреччиною, Румунією, Персією тощо. Ці банки контролювалися анг-
лійським капіталом. Але крім них, у Лондоні на початку XX ст. розташовувалися філії 55
іноземних банків, серед яких були філії таких відомих банків, як «Ліонський кредит»,
«Німецький банк», «Дрезденський банк», «Швейцарське банківське товариство» та інші [1, с.
230–231].
У 1913 р. в Англії був прийнятий Закон «Про медичне страхування», відповідно до
якого видатки, пов’язані зі страхуванням під час хвороби чи інвалідності, держава стала
покривати з бюджету.
Із серпня 1914 р. в Англії був припинений розмін банкнот на золото. Уряд активно
використовував емісію банкнот для фінансування воєнних витрат. Загальна сума цієї емісії
складала 346 млн фунт стерлінгів, або біля 90% грошових знаків в обігу. Державний борг
Англії виріс з 1914 до 1919 р. в 11 разів. Інфляція досягла найбільших розмірів у 1920 р. У
розпал інфляції обсяг паперово-грошової маси досяг у Англії 555 млн фунт стерлінгів, що
означало збільшення в 16 разів порівняно з сумою банкнотного обігу у 1913 р. Купівельна
спроможність фунт стерлінгів впала більше, ніж у три рази [1, с. 316].
У 1925 р. в Англії була проведена грошова реформа, відповідно до якої в грошовому
обігу був установлений золотозливковий стандарт. Був відновлений фунт стерлінгів з
довоєнним грошовим вмістом. Однак обмін банкнот був дещо обмеженим, бо вони підлягали
розміну за умови пред’явлення їх на суму в 1700 фунт стерлінгів за зливок золота в 400
тройських унцій (12,4 кг). Для підтримання курсу фунт стерлінгів Банк Англії був змушений
залучати іноземні капітали за допомогою порівняно високої облікової ставки (4,5–5,0%), що
негативно вплинуло на розвиток промисловості, яка потребувала дешевих кредитів. Система
банкнотної емісії була встановлена в 1928 р. Основні принципи прийнятого закону майже
повністю відповідали акту 1844 p., лише обсяг фідуціарної емісії встановлювався в 269 млн
фунт стерлінгів. Відступом від акта Піля було те, що зЗакон 1928 р. надав право
казначейству по представленню Банка Англії тимчасово (на строк до 6 місяців з можливим
продовженням до двох років) розширяти чи скорочувати обсяги емісії.
За період 1913–1920 p. p. маса грошей в обігу зросла майже в 16 разів. Із метою
стабілізації фунт стерлінгів уряд, починаючи із 1920 р., узяв курс на дефляцію. І уже в 1920–
1921 pp. держава, збільшивши податки, отримала бездефіцитний державний бюджет.
Частину знецінених фунт стерлінгів було вилучено з обігу. Одночасно проводилася політика
обмеження банківського кредиту [6].
Упродовж 1925–1928 pp. Великобританія провела грошову реформу: відновлено обмін
банкнот на золото за довоєнним паритетом, курс фунт стерлінгів підтримується з допомогою
високої облікової ставки, прийнято Закон про надання Банку Англії права на фідуціарну
емісію банкнот у розмірі 260 млн фунт стерлінгів, а при домовленості з казначейством –
більше за цю суму.
У роки економічної кризи 1929–1933 pp. економічне становище країни катастрофічно
погіршилося і це викликало фінансово-грошову кризу, яка досягла максимуму у 1931 р.
Активне сальдо платіжного балансу з поточних операцій почало зменшуватися і в 1931 р.
перетворилося на пасивне. Гострий дефіцит платіжного балансу країни викликав масовий
відтік капіталів з країни – як іноземних, так і англійських. Становище погіршувалося ще й
бюджетним дефіцитом. Незважаючи на різке підвищення облікової ставки, золотий запас
Банку Англії лише за декілька місяців зменшився на 25%. Падіння золотого запасу привело
до краху золотозливкового стандарту. 20 вересня 1931 р. розмін банкнот Банку Англії був
припинений, а в кінці 1931 р. фунт стерлінгів знецінився порівняно з його попереднім
золотим паритетом на 31%.
Для досягнення виходу з кризи незабаром після відміни золотого стандарту, у тому ж
1931 p., Англія створила так званий Стерлінговий блок. До його складу увійшли англійські
колонії і домініони (за винятком Канади), Єгипет, Ірак і Португалія; поступово до стерлінго-
вого блоку приєдналися Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, які були тісно пов’язані
торговими відносинами з Англією, а також Греція та Іран. Умови входження до блоку були
такими [1, с. 317–318]:валюти країн, що входили до нього, прикріплялися до фунт стерлінгів,
тобто їх курс по відношенню до фунта повинен бути стабільним, а по відношенню до інших
валют повинен встановлюватися у відповідності з курсом фунта; учасники блоку повинні
були вести між собою розрахунки у фунтах; їх валютні резерви повинні були розміщуватись
в Банку Англії і використовуватися для розрахунків між собою і третіми країнами.
З метою підтримки валютного курсу у 1932 р. було створено Валютний фонд при
казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії. З початком війни було
введено валютні обмеження і вільний обмін фунт стерлінгів на валюту інших країн було
припинено (за винятком країн стерлінгової зони).
У вересні 1939 р. золотий запас Банку Англії був переданий у розпорядження
казначейства, звідки він поступово був переправлений у США в рахунок оплати англійських
воєнних замовлень, внаслідок чого грошова емісія в країні повністю втратила зв’язок із
золотом. Її єдиним забезпеченням стали урядові зобов’язання, а розміри емісії почали
диктуватися лише потребами платіжного обігу й грошовою політикою держави [1, с. 318]:
У 1939 р. стерлінговий блок був перетворений у «Стерлінгову зону» і її учасники
повинні були виконувати такі умови: підтримувати незмінним курс своєї валюти по відно-
шенню до фунт стерлінгів; зберігати більшу частину своїх валютних резервів у Лондоні у
формі стерлінгових активів; вести розрахунки всередині зони й, по можливості, з третіми
країнами у фунтах стерлінгів; притримуватися єдиної системи валютного контролю, який
обмежував валютний обіг з третіми країнами; брати участь у централізованому пулі
іноземних валют і золота. Такий валютно-фінансовий механізм стерлінгової зони зберігався
до кінця 50-х років, забезпечуючи суттєві вигоди Великій Британії.
Війна негативно вплинула на грошовий обіг в Англії. За роки Другої світової війни
держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших
банків, що призвело до збільшення в обігу грошової маси. На кінець 1945 р. купівельна
спроможність фунт стерлінгів досягала лише 27% довоєнної.
Після Другої світової війни позиції Великобританії у світовій економіці послабилися –
країна поступилася США місцем лідера у сфері закордонного інвестування, зменшилася
кількість англійських компаній і банків серед найбільших промислових монополій і
банківських концернів світу. Лондон зазнавав зростаючої конкуренції з боку й інших
міжнародних банківських центрів, таких як Цюріх, Женева, Мадрид, Стокгольм, Монреаль,
Торонто, Сінгапур, Гонконг, Токіо [13, с. 25].
У 1946 р. лейбористами було здійснено націоналізацію банку (ухвалено Закон «Про
Банку Англії»), внаслідок якої акціонерний капітал було передано Казначейству, а його
колишні власники отримали компенсацію у вигляді державних облігацій, що за сумою в
чотири рази перевищувала номінальну вартість акцій. Центральний банк країни залишився
незалежним від уряду, але його діяльність почала контролюватися Казначейством країни [6,
с. 101].
У повоєнний час в Англії темпи інфляції були вищими, ніж у більшості інших
розвинутих країн. Головною причиною такої хронічної інфляції та дефіциту платіжного
балансу були військові витрати. Така негативна ситуація стала причиною двократної
девальвації фунт стерлінгів: у 1949 р. фунт стерлінгів було девальвовано на 30,5% і його курс
відносно долара знизився з 4,03 до 2,8 дол США за фунт стерлінгів; у листопаді 1967 р. фунт
стерлінгів було девальвовано на 14,3% і його курс відносно долара знизився до 2,4 дол США
за фунт стерлінгів.
До 1971 р. у грошовому обігу панувала каролінгська система, у відповідності з якою
фунт стерлінгів дорівнював 12 шилінгам, кожний з яких, у свою чергу, поділявся на 20
пенсів. У грудні 1971 р. фунт стерлінгів ревальвовано до долара США. Однак, ця стабілізація
була нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу 1972 р. змусило англійський уряд
встановити для своєї валюти режим «плаваючого курсу». Відтоді розпочалося різке
зниження курсу фунт стерлінгів. У 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 р. Криза
довіри до фунт стерлінгів призвела до того, що з 1976 р. уряд почав офіційно проводити
політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що прискорило розпад стерлінгової
зони, яка до кінця 70-х p. p. XX ст. припинила своє існування.
Із середини 1977 р. розпочалося видобування нафти в Північному морі і, як наслідок,
приплив капіталів у країну. Завдяки цьому курс національної валюти зріс майже в 1,5 раза.
Прихід до влади консерваторів у 1979 р. збігся у часі з глибокою економічною кризою
у Великобританії: її ВВП скоротився на 4%, а промислове виробництво – на 12% [14, с. 244].
У 1979 р. було ухвалено Закон «Про банківську діяльність», що вперше в історії Англії
закріпив за Банком Англії статутні права й обов’язки щодо нагляду за банківською
системою. В жовтні цього ж року (уперше від 1931 р.) було скасовано всі валютні
обмеження. Дефіцит платіжного балансу за період 1945–1980 p. p. збільшився з 23 до 95
млрд фунт стерлінгів.
У 1986 р. купівельна спроможність фунт стерлінгів знизилась відносно 1938 р. у 16 разів, а
відносно 1950 р. – у 12 разів.
З 1992 р. у результаті спекулятивних атак фунт стерлінгів різко девальвував і Британія
була змушена вийти з Європейської валютної системи, в якій англійський фунт «плавав»
усередині валютного коридору поруч з іншими європейськими валютами. Новим режимом
монетарної політики Банку Англії стало таргетування інфляції – монетарний режим. Відтоді
в країні розпочався період безперервного економічного зростання, який тривав протягом
шістнадцяти років і супроводжувався зміцненням внутрішньої макроекономічної фінансової
стабільності.
Підвищення курсу фунт стерлінгів стало однією з причин неприєднання
Великобританії до країн, котрі з 1 січня 1999 р. запровадили обіг євро.
За даними МВФ, у період 1995–2007 рр. зростання ВВП на душу населення у Великій
Британії було більш відчутним і стійким, ніж у будь-якій іншій країні «Великої сімки».
Світова фінансова криза зупинила економічне зростання Великобританії, яке
безперервно тривало протягом шістнадцяти років. У результаті різкого зменшення обсягів
кредитування деякі великі британські фінансові установи, котрі брали активну участь у
розвитку іпотечного ринку, були реструктуризовані або частково чи повністю
націоналізовані. Незважаючи на це, лондонському Сіті вдалося зберегти статус провідного
міжнародного фінансового центру. В 2008 р. позитивне сальдо фінансових послуг у
британському платіжному балансі збільшилося до рекордних 43 млрд фунт стерлінгів (з 37
млрд у попередньому році), активи банківського сектору зросли на 14% порівняно з 2007 р. і
сягнули 7917 млрд фунт стерлінгів [15, с. 2].
Позитивній динаміці сприяла активніша, ніж в інших країнах, посередницька роль
банківського сектору на англійському фінансовому ринку. У 2007 р. за розміром
міжнародних активів (включаючи прямі іноземні інвестиції) Великобританія поступалася ли-
ше США і в 1,6–2,4 рази випереджала всі інші провідні країни світу. Зарубіжні активи
Великобританії у 5,2 рази перевищували розмір її ВВП, тоді як у найбільших європейських
державах цей показник перевищував рівень ВВП всього в 2,1–3,3 рази [16; 10, с. 52].
Із другої половини 2007 р. міжнародні ринки капіталу розвивалися в умовах
надзвичайної волатильності, переоцінки кредитних ризиків та скорочення ліквідності.
Напруга системного збою у банківському секторі посилилася після банкрутства амери-
канського інвестиційного банку «Леман Бразерс» (Lehman Brothers) у вересні 2008 р. [10, с.
52].
Після націоналізації двох найбільших іпотечних банків – «Нозен Рок» (Northern Rock)
та «Бредфорд енд Біглі» (Bradford&Bingley) з метою підвищення фінансування та
капіталізації національної банківської системи британський уряд у жовтні 2008 р. оголосив
про прийняття пакета антикризових заходів. Основні пункти антикризової програми
включали: вимоги до банків щодо збільшення капіталу на 25 млрд фунт стерлінгів за рахунок
кредитних ліній уряду, а також за рахунок додаткових 25 млрд фунт стерлінгів урядових
коштів, які обмінювалися на преференційні акції банків; надання до існуючого механізму
кредитування додаткових 100 млрд фунт стерлінгів у вигляді короткострокових позик і ще
250 млрд фунт стерлінгів у вигляді гарантій на кредитний портфель банків для стимулю-
вання міжбанківського кредитування. Водночас із цими заходами Банк Англії знизив базову
відсоткову ставку до 0,5% (рис. 1) та розпочав програму викупу державних облігацій і боргу
приватного сектору на суму 125 млрд фунт стерлінгів за рахунок емісії резервних активів
[15, с.5; 17, с. 11; 10, с. 52].
Були також частково націоналізовані найбільші британські комерційні банки – «Роял
бенк оф Скотланд» (Royal Bankof Scotland) та «Ллойдзбенкінггруп» (Lloyd’s Banking Group)
– в обмін на ліквідні кошти британський уряд отримав відповідно 70% і 43% їх акціонерного
капіталу.
Отже, внаслідок фінансової кризи Британія втратила економічну динаміку: інфляція,
після тривалого стрибка, повертається у встановлені цільові рамки; показники безробіття в
країні є нижчими, ніж у країнах зони євро та США (див. рис. 1).
 Рис. 1. Динаміка процентної ставки Банку Англії [12]
 
В цілому, на грошово-кредитну систему Великобританії мали вплив такі історичні
події, які наведено в табл. 1.
Таблиця 1
Події, що мали значний вплив
на розвиток грошово-кредитної системи Великобританії
Період Подія
Засновано Банк Англії у результаті укладення угоди між майже
1694 р.
збанкрутілим урядом і групою фінансистів
У зв’язку із загрозою конкуренції англійський парламент ухвалив Закон,
1697 р.
який забороняв заснування в Англії великих банків
Закон 1697 р. став ще більш суворим, заборонивши банкам випускати
векселі на пред’явника і створювати компанії, що складаються більше ніж
1708 р.
із шести партнерів, а також надавати короткострокові кредити терміном до
шести місяців
Засновано Лондонську розрахункову палату. Всі банки, члени палати
1775 р.
отримали назву клірингових банків
Кінець ХVІІІ
Англія стає центром страхування
ст.
У результаті скорочення запасу золота в Банку Англії прийнято Закон «Про
1797 р. банківську рестрикцію». Банк Англії припинив розмін кредитних білетів на
золото, а відновив у 1821 р.
1816 р. Парламент Англії прийняв Закон «Про золотий стандарт»
1825 р.
Грошові кризи внаслідок необмеженої емісії банкнот
1836-1837 рр.
Парламент Англії прийняв Закон «Акт Роберта Піля», згідно якого Банк
1844 р.
Англії був поділений на два департаменти: емісійний і банківський
Виданий Закон, що надавав свободу заснування акціонерних компаній і
1862 р.
який встановив для них обмежену відповідальність
1914 р. Припинено розмін банкнот на золото
Здійснено грошову реформу, у відповідності з якою в грошовому обігу був
1825 р.
встановлений золотозливковий стандарт
 Надано право Казначейству по представленню Банка Англії тимчасово
1928 р.
розширяти чи скорочувати обсяги емісії
Фінансова криза, що призвела до гострого дефіциту платіжного балансу
1929-1933 рр.
Англії, масового відтоку капіталів з країни
1931 р. Англія створила Стерлінговий блок
1939 р. Стерлінговий блок перетворений у «Стерлінгову зону»
1946 р. Здійснено лейбористами націоналізацію Банку Англії
Перша післявоєнна девальвація фунт стерлінгів. Фунт стерлінгів було
1949 р. девальвовано на 30,5% і його курс відносно долара знизився з 4,03 до 2,8
дол США за фунт стерлінгів
Друга післявоєнна девальвація фунт стерлінгів. Фунт стерлінгів було
1967 р. девальвовано на 14,3% і його курс відносно долара знизився 2,4 дол США
за фунт стерлінгів
У грошовому обігу введено десяткову систему: фунт стерлінгів містить 100
пенсів; в обігу перебувають банкноти в 20, 10, 5, 1 фунт стерлінгів та
1971 р. монети 1 фунт стерлінгів, 50, 5, 2 пенси і 0,5 пенні. До цього панувала
каролінгська система: фунт стерлінгів дорівнював 12 шилінгам, кожний з
яких, у свою чергу, поділявся на 20 пенсів
1972 р. Встановлено «плаваючий» курс фунт стерлінгів
1979 р. Прийнято Закон «Про банківську діяльність»
1987 р. Прийнято Закон «Про Банк Англії»
1998 р. Остання редакція Закону «Про Банк Англії»
У результаті спекулятивних атак фунт стерлінгів різко девальвував і
1992 р
Великобританія була змушена вийти з Європейської валютної системи
Світова фінансова криза зупинила економічне зростання Великобританії,
2008 р.
яке безперервно тривало протягом шістнадцяти років
 
Таким чином, грошово-кредитна система Великобританії є однією з найдавніших та
найрозвиненіших у світі. Її структура склалася історично і відрізняється від інших країн
світу тим, що практично є невіддільною від фінансової системи країни в цілому.

2. Банк Англії як центральний орган регулювання грошово-кредитної системи

 
Банк Англії – один із найстарших і найвпливовіших центральних банків світу.
Він був заснований у 1694 р. і його капітал під час створення складав 1 200 000 фунт
стерлінгів. Ця сума була надана в борг уряду для війни із Францією. В обмін на кредит Банку
Англії було дозволено випустити банкноти на ту ж суму. У 1844 р. Банк Англії отримав
монополію на випуск банкнот, а в 1946 р. його націоналізували лейбористи, які заплатили
щедрий викуп його власникам: в обмін на акції їм було надано державні облігації на суму,
що перевищувала номінальну вартість акціонерного капіталу в 4 рази.
Міністр фінансів може давати прямі розпорядження Банку Англії. Однак, закон «Про
Банк Англії» передбачає домінуючу позицію Міністерства фінансів над Банком Англії. Банк
Англії формально незалежний від уряду. Термін повноважень керуючого Банку Англії не
залежить від зміни уряду.
З метою підвищення ефективності прийняття рішень у сфері монетарної політики
шляхом забезпечення її відкритості, підзвітності та свободи від політичних маніпуляцій
Міністерство фінансів Великої Британії у  1997 р. надало Банку Англії операційну
незалежність – право самостійно визначати рівень базової відсоткової ставки
рефінансування. Відповідні зміни було внесено у Закон «Про Банк Англії» у 1998 р. Відтоді
першорядною метою діяльності Банку Англії була визначена цінова стабільність. При цьому
Міністерство фінансів зберегло за собою відповідальність за здійснення економічної
політики.
Остаточно права і обов’язки Банку Англії були визначені законами 1987 р. і 1998 р. У
відповідності з останньою редакцією Закону «Про Банк Англії», прийнятої у 1998 р., Банк
Англії управляється Радою директорів, який складається з директора, двох його замісників і
16 членів Ради. Всі ці пости є виборними. Всі вони призначаються королівським указом
після затвердження парламентом. Вибори проходять на зборах акціонерів Банку Англії.
Керуючий банком і його заступники призначаються на термін 5 років, члени Ради директорів
– на 3 роки.
Організаційну структуру Банку Англії подано на рис. 2.

Рис. 2. Організаційна структура Банку Англії [12]

 
До структури Банку Англії входять [11, с. 240-242]:
 - Департамент обліку (Accountants Department, AC). Веде облік і реєстрацію акціонерів
банку, організовує випуски акцій банку;
- Адміністративний департамент (Administration Departament, ADM). На нього
покладені обов’язки щодо ведення внутрішнього обліку банку, складання річних звітів,
організації і розробки методів ведення бізнесу банку;
- Департамент аудиту (Audit Department, AU) здійснює внутрішній аудит всіх
підрозділів банку;
- Касовий департамент (Cashier’s Department, Q). У Касовому департаменті
(департаменті головного касира) зосереджені багаточисельні функції з випуску банкнот,
обліку і зберігання валютних резервів, валютного контролю;
- Департамент штатів (Establishment Department, E) здійснює підбір кадрів для Банку
Англії;
- Департамент валютного контролю (Exchange Control Department, EC) здійснює
контроль за дотриманням законодавства у сфері валютного контролю і валютного
регулювання, аналіз змін на валютних ринках;
- Департамент економічної інформації (Economic Intelligence Department, EID) надає
рекомендації щодо внутрішніх і зовнішніх фінансових питань, з питань загального
економічного управління; оцінює ефективність дії Банку Англії щодо стану грошового і
фінансового ринків; формує статистичну інформацію і видає щоквартальний бюлетень;
- Секретаріат (Governors & Secretary’s Department, G) веде протоколи Ради директорів
Банку Англії, готує накази Керуючого і контролює їх виконання;
- Іноземний департамент (Overseas Department, OV). На нього покладені наглядові
функції, функції формування взаємовідносин з центральними банками інших країн,
Міжнародним валютним фондом, іншими міжнародними фінансовими організаціями та
підтримки монетарної політики Банку Англії;
- Музей (Museum Ho/dings, M);
- Типографія;
- Служба розповсюдження інформації (Printing Works, PW).
Банк Англії має на території Великобританії 12 агентств, у тому числі в Північній
Ірландії, Шотландії і Уельсі.
Велику кількість функцій, які виконує Банк Англії, можна поділити на дві групи [6, с.
101–102]:
1) прямі професійні зобов’язання, що витікають з банківського статусу (депозитно-
позичкові, розрахункові й емісійні операції);
2) контрольні функції, за допомогою яких держава здійснює втручання в грошово-
кредитну систему, намагаючись впливати на розвиток економічних процесів.
Ці функції Банк Англії виконує, спираючись насамперед на традиції, а не на правові
норми. Різноманітні правила і процедури, що регламентують діяльність кредитно-
банківських установ, установлені як «джентльменські угоди» між цими установами і Банком
Англії [12].
Необхідно зазначити, що усі функції, які виконує Банк Англії, спрямовані на
досягнення трьох основних цілей, серед яких [18, с. 128]:
1. Здійснення грошової політики, тобто підтримання вартості національної валюти,
передусім за допомогою операцій на ринку, погоджених із урядом.
2. Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й
учасниками фінансового ринку та забезпечення сталої й ефективної системи платежів.
3. Забезпечення і підвищення ефективності й конкурентоспроможності фінансової
системи всередині країни і зміцнення позицій Лондонського сіті як провідного міжнародно-
фінансового центру.
Відповідно до даних цілей Банк Англії виконує такі функції [4, с. 148–149]:
- є банком для комерційних банків;
 - є банком уряду, через нього проходять усі державні доходи і витрати;
- здійснює емісію банкнот;
- обслуговує позикові операції держави;
- здійснює валютні операції та контролює їх, від імені скарбниці керує офіційними
золотовалютними резервами країни;
- консультує уряд з питань грошово-кредитної політики та її здійснення (переважно за
допомогою купівлі-продажу комерційних векселів, цінних паперів; в окремих випадках
виступає у ролі «кредитора останньої інстанції» банківської системи);
- здійснює нагляд за кредитними установами, валютними і кредитними ринками.
Нині банківський нагляд за операторами грошового ринку вже не є сферою
відповідальності тільки Банку Англії. Органом регулювання всієї фінансової і банківської
системи Великобританії з жовтня 1997 р. є Управління фінансових послуг (Financial Seivices
Authority). АФП є приватним акціонерним товариством. У складі його акціонерів – банки,
будівельні товариства і т. д. Адміністрація фінансових послуг відповідає за [11, с. 247–248]:
- здійснення нагляду за банками, будівельними товариствами, інвестиційними фірмами,
страховими компаніями і т.д. Нагляд за фінансово-кредитними інститутами здійснюється за
наступними напрямами: капітал; розкриття інформації; ліквідність; резерви; системи
управління і контролю; директори, контролери і менеджери;
- нагляд за фінансовими ринками, кліринговими і розрахунковими системами;
- під час виникнення проблемних випадків – за проведення операцій, що впливають на
фірми, ринки, клірингові і розрахункові системи в межах прав і в порядку, передбаченому
відповідними статтями Меморандуму;
- політику регулювання у вказаних сферах.
Однією з першочергових цілей Банка Англії є підтримка цінності національної валюти.
У Великобританії грошова політика здійснюється в основному за допомогою регулювання
відсоткової ставки.
Усі рішення з питання регулювання відсоткової ставки приймаються спеціально
створеним у структурі Банку Англії Комітетом з питань грошової політики (Monetary Policy
Committee), до складу якого входять дев’ять членів. Три члени комітету – голова Банку
Англії та два його заступники з питань грошової та фінансової стабільності – є постійними
членами Комітету, а решта призначається міністром фінансів на ротаційній основі (два на
рік). Два члени Комітету є співробітниками Банку Англії, які відповідають за грошову
політику та ринкові операції. Вони призначаються міністром фінансів за погодженням
голови Банку Англії на трирічний термін. Інші чотири члени також призначаються міністром
фінансів на трирічний термін з кола визнаних фахівців у грошово-кредитній та фінансовій
сферах, які однак не можуть представляти у Комітеті групи інтересів та сфери економічного
впливу, що суперечать інтересам грошової політики. Кількість термінів їх призначення не
обмежена [8, с. 42].
На щомісячних зустрічах Комітет аналізує економічні показники, оцінює вплив
внутрішніх і міжнародних економічних і грошових чинників. О 12 годині наступного дня
оголошується вирішення Комітету про рівень процентної ставки. Протягом двох тижнів
після засідання публікується його протокол. Крім того, банк щокварталу публікує
повідомлення про рівень інфляції, в якому дається детальний аналіз інфляційних процесів і
перспектив розвитку [11, с. 241].
Рішення Комітету ухвалюються звичайною більшістю голосів, коли кожний член має
один голос. У разі рівного розподілу голосів голос голови Банку Англії є вирішальним. З
метою забезпечення комунікаційних каналів координації монетарної та фіскальної політики
на засіданнях Комітету має право бути присутнім представник Міністерства фінансів без
права голосу. Банк Англії, так само як і уряд, є підзвітним парламенту стосовно будь-яких
рішень, що ухвалюються на визначення та підтримання цільового рівня інфляції.
У кредитній системі Великобританії важлива роль належить Раді захисту депозитів
Банку Англії, до якого всі кредитні установи зобов’язані робити відрахування. У разі
банкрутства кредитної установи Рада захисту депозитів виплачує його вкладникам певне
страхове відшкодування.
Регулюючі органи грошово-кредитної системи Великобританії представлено на рис. 3.

Рис. 3. Органи регулювання грошово-кредитної системи Великобританії

 
Таким чином, Банк Англії є центром фінансових та економічних перетворень,
обумовлених потребами адаптації до умов, що постійно змінюються. Впродовж століть
Банку Англії неодноразово поновлювалася ліцензія, збільшувався його капітал,
розширювалися права і функції. Концентрація привілеїв в руках Банку Англії забезпечила
йому привілейовану і впливову позицію у фінансовому світі.
 
 
3. Другий рівень кредитної системи Великобританії
 
Кредитна система Великобританії належить до найбільш розвинених кредитних систем
світу. Вона має добре організовану і розгалужену фінансову інфраструктуру і спирається на
потужний грошовий ринок в лондонському Сіті, що має тісні зв’язки з фінансовими
центрами світу.
Банківська система Великобританії є дворівневою. На першому рівні знаходиться Банк
Англії, а на другому рівні – фінансово-кредитні інститути, які можна розділити на дві групи:
- банківський сектор включає комерційні банки різних типів;
- небанківські фінансово-кредитні установи.        
Структуру кредитної системи Великобританії наведено на рис. 4.
 Рис. 4. Фінансово-кредитні установи Великобританії
 
Важливе місце в банківській системі Великобританії займають комерційні банки. Нині
в країні функціонують такі види комерційних банків [1, с. 320–323; 2, с. 60–63; 4, с. 154–156;
6, с. 115–121; 11, с. 254–266; 24, с. 284–285]:
- депозитні банки;
- торговельні банки;
- облікові доми;
- Банки співдружності або Британські заморські банки;
- іноземні банки.
Головними банками у даному секторі є депозитні банки,  що мають розгалужену
мережу, яка налічує понад 12 тис. філій та характеризується високим ступенем концентрації
та централізації. До найважливіших депозитних банків Англії відносять клірингові банки.
Сьогодні всі клірингові банки очолює «велика четвірка»:
- найбільший банк Великобританії – «Барклейсбанк» (Barkleys). Навколо нього
групується безліч дочірніх компаній: «Барклейз Меркант Лтд (1650 філій в 50 країнах);
«Барклейс бенк траст компанія»; страхова компанія «Барклейс іншуренс сервіс компані Лтд»
тощо;
- «Національний Вестмінстерський банк» був створений у 1968 р. внаслідок злиття
«Національного провінціального банку» і «Вестмінстерського банку», який, у свою чергу,
був організований у 1923 р. внаслідок злиття вже згадуваних «Лондонського і графства
банку» і «Лондонського і Вестмінстерського банку» (National Westminster);
- «Банківська група Мідленд» (Midland) свій початок веде від одного бірмінгемського
банку, створеного ще в 1836 р. З 1918 р. банк перебрався до Лондона;
 - Банк «Ллойдс» (Lloyds),заснований у 1765 р. у Бірмінгемі як пайове товариство,
пізніше був перетворений у акціонерний банк. У кінці XX ст. банк мав 517 відділень в 47
країнах світу.
Всі вказані банки – члени Лондонської клірингової палати. Ця «велика четвірка» надає
клієнтам приблизно рівний набір послуг на рівних умовах.
До цих гігантів варто також додати ще два банки – Williams&Clineта Clouts. На
вищезазначені банки (включаючи їх дочірні компанії) припадає близько 70% обсягу операцій
усіх депозитних банків і половина всіх стерлінгових вкладів у банках Великобританії.
Торговельні банки  (Merchant Banks) діють у сфері зовнішньої торгівлі і займаються
міжнародними кредитно-фінансовими операціями. У 1991 р. в Англії був 71 такий банк.
Торговельні банки поєднують депозитно-позичкові операції для обмеженої кількості клієнтів з
емісійно-засновницькою діяльністю, а також консультаційними послугами корпораціям.
Вони організовують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, виступають
посередниками в операціях злиття і поглинання компаній, відіграють важливу роль на
валютному ринку і ринку золота. До торговельних банків належать такі найкрупніші та
найстаріші банки – «Ротшильд і сини» (N. M. Rotshildand Sons), «Шредер Вегг і компанія» (J.
Genri Shreder Vagg & Co), «Брати Берінг» (Berring Brothers), «С. Дж. Варбург і компанія»(S.
G. Varburg & Co), «Брати Лазар і компанія» (Lasard Brothers & Co), «Семуель Монтегю»
(Samuel of Montague). Найбільші торгові банки об’єднані в «Асоціацію акцептних домів».
Особливим типом банків в Англії є облікові доми (Discount Houses)  – установи, що
традиційно залучають ресурси до запитання (онкольний кредит) і вкладають їх у комерційні
казначейські векселі, державні облігації, зобов’язання муніципалітетів, строкові депозити і
депозитні сертифікати. Наприкінці ХХ ст. нараховувалося 11. Облікові доми діють як буфер
між Банком Англії та іншими кредитно-фінансовими установами. Через них Банк Англії
постачає в кредитну систему фінансові ресурси та вилучає їх, коли це необхідно. Вони
надають можливість депозитним банкам інвестувати частину коштів у вигляді онкольних
позик, які гарантують їм ліквідність і значний прибуток. Облікові доми об’єднані
в Лондонську асоціацію облікового ринку(London Discount Market Association,
LDMA),членами якої є: CL Alexanders Discount Ріс; Cater Allen Ltd; Clive Discount Co. Ltd;
Gerrald and National Ltd; King and Shaxson Ltd; Quin Cope Limited; Seccombe Marshall and
Campion Pic; Union Discount Company Ltd.
Британські заморські банки або Банки співдружності – це офіційна назва більш ніж 30
комерційних банків, акціонерний капітал яких належить англійському бізнесу, перш за все,
четвірці клірингових банків. Відмінність таких установ – переважна діяльність у країнах
ЄЕС, хоча їх штаб-квартири та акціонери розміщуються у Великобританії. Характерною їх
рисою є велика кількість закордонних відділень і філій. Одним з найбільших банків Співд-
ружності є «Стандарт Чартед», який виник у 1970 р. внаслідок злиття «Стандарт банку» і
«Чартед банку». Він має за кордоном понад 1300 відділень і входить до десяти перших
банків Великобританії.
Значну групу банків складають іноземні банки (Foreign Banks)  – найчисленніша група
банківських установ, створених на території Великобританії, капітал яких належить іншим
країнам. У Лондоні налічується 264 іноземних філій з 63 країн. У жодному іншому
фінансовому центрі світу немає такої значної концентрації іноземних банків та їх відділень.
Тут сконцентровано удвічі більше іноземних філій, ніж у Нью-Йорку. Нині найбільшу
кількість банків представляють американські і японські банки. Іноземні банки
спеціалізуються на операціях на євроринку, кредитують іноземні та транснаціональні
компанії, фінансують зовнішню торгівлю, консультують компанії з питань іноземних
інвестицій тощо. Одним з найбільших іноземних банків є «Морган Гренфелл холдінгс»,який
репрезентує фінансову імперію Морганів.
В інфраструктурі кредитної системи Великобританії активно діють
небанківські кредитно-фінансові інститути, з-поміж яких виділяються [1, с. 324–327; 2, с. 60–
63; 4, с. 154–159; 6, с. 121–135; 11, с. 254–266; 24, с. 285–286]:
- фінансові доми;
- ощадні інститути;
- будівельні товариства;
- страхові компанії;
- пенсійні фонди;
- інвестиційні трасти;
- довірчі пайові фонди;
- фірми венчурного фінансування;
- фінансові корпорації;
- лізингові компанії.
Важливу роль відіграють фінансові доми, до яких належать, передусім, спеціалізовані
банки споживчого кредиту. Біля 2/3 їх активних операцій припадає на споживчі кредити в
розстрочку; у свою чергу, понад 60% цих кредитів становить фінансування купівлі
автомобілів. Свої ресурси фінансові доми отримують за рахунок кредитів банків, обліку
векселів, а також через залучення вкладів великих промислових і торговельних компаній.
Сьогодні позичка видається на суму понад 500 фунт стерлінгів. Окремим особам надається
можливість страхування погашення позички. Максимальний термін користування позичкою
– п’ять років. Останнім часом фінансові доми почали активно займатися лізинговими
операціями.
Також у Великобританії функціонують фінансові доми, які є, як правило, дочірніми
підприємствами найбільших банків або страхових компаній, що підтримують кредит цих
банків своїми коштами. Найбільші фінансові доми намагаються максимально поширити
банківські операції, щоб мати можливість залучати ощадні вклади і розвиватися в
універсальні банки. До фінансових домів потрібно віднести і спеціальні банківські пункти в
торгових центрах (Money Shops).
У Великобританії є безліч спеціальних кредитно-фінансових установ, які становлять
конкуренцію універсальним комерційним банкам. Серед них можна виділити ощадні
інститути.
Довірчі ощадні банки в минулому здебільшого виконували функції місцевих ощадних
кас. Після цього вони були реорганізовані в 16 великих регіональних установах. Наприкінці
1986 р. вони перетворилися в єдиний акціонерний довірчо-ощадний банк, відомий як TSB
Group, що за масштабами діяльності і капіталу поступається лише «великій п’ятірці» і
виконує всі основні функції комерційних банків. Із 1995 p., коли група об’єдналася з одним із
найбільших комерційних банків Англії Lloyd, зникли й формальні підстави для внесення
цього банку до групи ощадних установ.
Національний ощадний банк – колишній Поштово-Ощадний банк (1861 р. створення).
Його основною метою є залучення заощаджень і виплата процентів по ним, а також
фінансування державних позик. Кредитів банк не видає. Оскільки кошти, залучені банком,
інвестуються в державні цінні папери, депозити вкладників гарантуються державою. Нині
Національний ощадний банк акумулює заощадження населення через мережу поштових
відділень, кількість яких перевищує 20 тис.
Особливим банківським статусом наділений ще один найбільший банк
країни: Національний Жиробанк, що є державним підприємством, створеним для
розрахунків через поштові відділення, і є конкурентом для комерційних банків.
Будівельні товариства,які відносять до групи ощадних установ, існують понад 200
років, акумулюють найбільшу частину заощаджень населення. Ресурси будівельних
товариств вкладаються переважно в довготермінове кредитування будівництва або купівлю
житлових будинків, у цінні папери. Нині серед будівельних товариств відбувається процес
централізації, вони почали займатися багатьма банківськими операціями, торгівлею
нерухомості.
Страхові компанії та пенсійні фонди,крім своєї професійної спеціалізації –
страхування і приватного пенсійного забезпечення, спрямовують акумульований позичковий
капітал у довготермінові інвестиції. Зазначені установи створюються як державними кор-
пораціями, так і приватними фірмами, і акумулюють досить великі кошти. Сьогодні вони
становлять самостійну ланку кредитної системи, розвиток якої заохочує уряд. Кошти, що
мобілізуються ними, вкладаються в операції на термін 20–25 років (переважно в акції й інші
цінні папери).
Британський ринок страхових послуг є найбільшим у Європі і другий за розміром у
світі після США. Унікальність лондонського ринку страхування полягає в тому, що він є
більш інтернаціональний, аніж в інших країнах. Страхові компанії Сіті й корпорація
«Ллойдс» (Lloyd’s) посідають перше місце у світі за обсягом страхування морських та
авіаційних перевезень (20% світового ринку). Зауважимо, що на Балтійській біржі у Лондоні
укладається від третини до воловини всіх світових угод із фрахтування морських суден. На
Лондонський ринок припадає більше однієї п’ятої міжнародних договорів із перестрахування
[14, с. 323]. У 2007 р. преміальний дохід британського страхового ринку становив 262,6 млрд
фунт стерлінгів, що на 25% більше, ніж у попередньому році. Така динаміка зумовлена
збільшенням страхових премій на довгострокове, переважно пенсійне, страхування [15, с. 7].
Пенсійний ринок Великобританії – найбільший в Європі. До структури пенсійного
забезпечення Великобританії входять три базових рівні: перший – державна пенсія за віком;
другий – державна пенсія за вислугу років; третій рівень – недержавна довічна пенсія за
вислугу років. Її особливість – стимулювання державою роботодавців у справі виготовлення
пенсійних схем за допомогою значних податкових пільг [25, с. 100].
Пенсійні фонди  працюють за стандартною системою діяльності таких небанківських
кредитно-фінансових установ в інших країнах. Але особливості національного пенсійного
законодавства надають їм більші можливості щодо акумуляції капіталу [7].
Інвестиційні трасти займаються винятково операціями із цінними паперами. Їх
капітал створюється у результаті акумулювання коштів приватних інвесторів за допомогою
емісії акцій і облігацій. Сформований ними капітал вкладається у цінні папери інших
компаній. Особливістю цих установ, що не мають регулярних джерел надходжень
(депозитів, страхових внесків тощо), є значна залежність від ринкової кон’юнктури. Під час
падіння курсів цінних паперів вони зазнають фінансових труднощів і фінансових втрат.
Довірчі пайові фонди,як і інвестиційні трести, акумулюють грошовий капітал і
вкладають його в цінні папери. Однак, на відміну від інвестиційних трастів пайовики в будь-
який час можуть продавати свій пай провідній компанії, у зв’язку з чим капітал пайових
фондів може змінюватися. Грошові кошти фондів – це довірча власність приватних осіб,
передана їм на збереження. Вони не мають права емітувати на ринку власних зобов’язань чи
капіталізувати частину свого прибутку. Багато довірчих пайових фондів пов’язані з банками
і страховими компаніями.
Фірми венчурного фінансування – спеціалізовані установи, що здійснюють на
грошовому ринку операції, пов’язані з придбанням участі та кредитуванням нових компаній.
Почали створюватися з 80-х роках ХХ ст.
Фінансові корпорації спеціалізуються на кредитуванні окремих фірм, що не мають
доступу до звичайних джерел позичкового капіталу. Найбільші з них – фінансова корпорація
промисловості, сільськогосподарська іпотечна корпорація тощо.
Слід зупинитися і на діяльності лізингових компаній. В таких установах кредит носить
безготівковий характер. Позичальник отримує у своє розпорядження обладнання, що
належить дочірній компанії банку, що спеціалізується на лізингу. Контракт укладається на 5
років. Після завершення даного терміну позичальник може або викупити обладнання, або
продовжити його оренду, але в обох випадках на пільгових умовах. Середня ставка за
лізинговими платежами в квартал складає 6% від початкової вартості обладнання, що
орендується, і включає в себе амортизацію і позичковий процент.
Отже, кредитна система Великобританії має добре організовану фінансову
інфраструктуру, спирається на потужний грошовий ринок і має тісні зв’язки з головними
фінансовими центрами світу. Для неї характерні високий рівень «поділу праці» між різними
фінансовими інститутами, всебічна розгалуженість і велика кількість різних типів фінансово-
кредитних інститутів. І саме наявність в кредитній системі Великобританії небанківських
фінансово-кредитних установ, функціонування клірингових, торговельних та іноземних
банків, що приймають депозити, відсутність антимонопольного законодавства, робить
британську акредитну систему унікальною.