Зростання промислового виробництва на основі впровадження нової техніки і збільшення

продуктивності праці зумовило перетворення Англії на першу індустріально розвинену країну

світу. Справді, у 50-60-х pp. XIX ст. тут інтенсивно розвивалося виробництво машин і устаткування,
якими оснащувалася промисловість не лише англійська, а й інших країн Європи та США.
Особливим попитом користувалися парові машини, верстати для обробки металу, інструменти.
Завдяки застосуванню механічних верстатів чимало видів продукції Англії були кращими й
дешевшими, що одразу надавало їй відчутну перевагу на світовому ринку.

Промислові досягнення Англії продемонструвала велика промислова виставка 1851 р. у

лондонському Гайд-парку. Натовпи глядачів збиралися біля стендів Англії, де були представлені
макети мостів і портових споруд, моделі парових локомотивів, суден, діючі телеграфні апарати і
бавовнопрядильні машини. Десятки країн, які брали участь у виставці, не могли зрівнятися

з  успіхом Великої Британії. Виставка відкривала золотий вік Англії, коли протягом наступних 20
років вона випереджала всі країни світу за розвитком промисловості й торгівлі. Англію почали
називати "майстернею світу", "світовим візником" і "світовим банкіром".

Складовою торговельно-промислової першості Англії була її морська могутність. На той час Англія
мала найбільший і найпотужніший паровий торговельний флот. Тому англійські товари
спрямовувалися скрізь, де був на них попит, що приносило нові прибутки англійській буржуазії.
Наприкінці 60-х pp. ХIХ ст. частка Англії у світовій зовнішній торгівлі досягла 25%, тоді як на
Францію припадало 10, 5, Німеччину - 9, 7, США - 7, 5%. Англія першою почала вивозити за кордон
не тільки товари, а й капітали. До того ж, не маючи власних засобів, інші країни нерідко зверталися
за послугами до англійських власників торговельних суден. Англії належала половина
торговельного флоту світу, і вона перебрала від Голландії XVII ст. титул "світового візника". Ще
одну статтю прибутків флот наповнював завдяки поширенню зв'язків із колоніальними
володіннями.

2. Утвердження принципів лібералізму

Економічне піднесення дозволяло покращити життя робітників. Більшість із них домоглася

підвищення заробітної платні та 10-годинного робочого дня. Кращі умови життя спричинили
зменшення у 50-60-х pp. активності робітничого руху. Це давало змогу успішно впроваджувати в
суспільне життя засади лібералізму. Його прихильники сповідували терпимість до вільнодумства і
поблажливість до негативних явищ, обстоювали мирний, реформістський шлях соціального
розвитку, пропагували демократичні свободи і свободу вільної торгівлі, підприємництва.

Англія лишалася парламентською монархією. Главою держави був монарх - король (королева). Він
призначав уряд, відповідальний перед парламентом. До верхньої палати лордів належали
спадкові й довічно призначувані главою держави пери, а нижня палата громад обиралася.
Країною навперемінно керували дві політичні партії - консерватори (торі) й ліберали (віти), між
якими не було принципових розбіжностей, але постійно точилася боротьба за владу. У ліберальній
партії тон задавали ті, хто прагнув реформ. Консерватори ж намагалися нічого не змінювати, не
переконавшись, що нове краще від старого. Обидві партії були єдині у захисті існуючого
політичного ладу і засад демократії.

На той час демократичні засади в Англії настільки зміцніли, що відпала потреба тримати
обтяжливий для держави поліцейський апарат і численне чиновництво. Це давало змогу здоровій
частині населення корисно і продуктивно працювати і збагачуватись особисто. Багаті люди - багата
й держава, яка не боялася видання різноманітних газет, проведення демонстрацій, зборів,
діяльності громадських і політичних організацій. Внаслідок цього до Англії з континентальної
Європи, після поразки революцій 1848-1849 рр., перебралося чимало діячів, схильних до
радикальних дій, теоретиків революції. Зокрема, сюди переселилися з Німеччини К. Маркс і Ф.
Енгельс. Російський революціонер О. Герцен організував у Лондоні вільну російську друкарню, де
видавав разом із М. Огарьовим альманах "Полярная звезда" і газету "Колокол", в яких містилися
заклики до революційної перебудови Росії. Попри цей радикалізм, революційні потрясіння Англію
обминули.

У 1867 р. в Англії було проведено другу парламентську реформу. Право голосу дістала
кваліфікована частина робітничого класу і дрібні власники. Майновий ценз вимагав наявності
власного будинку чи квартири. Кількість виборців (чоловіків) зросла майже вдвічі. Право голосу
дістала половина дорослого чоловічого населення країни. Акт про реформу був суттєвою віхою
демократичного розвитку Англії. Одначе принцип загального виборчого права втілення не
знайшов.

3. Зовнішня політика Англії

У 50-60-х pp. XIX ст. Англія дотримувалася принципів зовнішньої політики, що були напрацьовані
ще в попередньому столітті. її головною метою було збереження і примноження економічної та
політичної могутності держави.

Провідником англійського зовнішньополітичного курсу став Генрі Пальмерстон (1784-1865). Він

одержав освіту в університетах Единбурга і Кембриджа та понад півстоліття знаходився серед най
впливовіших лідерів Англії. Г. Пальмерстон поєднував у собі риси аристократа і державного діяча,
прихильника лібералізму всередині країни й жорстоких методів у зовнішній політиці. Він зумів
накинути англійському суспільству думку про вищість Англії, про її особливу роль у міжнародних
відносинах. "Британський підданий у будь-якій країні може бути впевненим, що пильне око і
сильна рука Англії захистять його від несправедливості та образи", - підкреслював Г. Пальмерстон.
Найсильнішим аргументом британського уряду в суперечках була військова могутність,
насамперед флот.

Під час Кримської війни (1853-1856 pp. ) Англія разом із Францією та Сардинським королівством
(П'ємонтом) виступила проти Росії на боці Туреччини. На той час вона побоювалася зростання
могутності Росії. Попри невдачі союзників на початку війни, мети вони досягли: Росії й Туреччині
було заборонено мати флот на Чорному морі.

Після закінчення війни небезпечним противником Англії стала Франція. Заради зміцнення власних
позицій Англія виявила зацікавленість в об'єднаній Італії, яка могла створити противагу Франції. На
словах підтримуючи Польщу в її боротьбі проти російського царизму і Данію, до якої вторглася
Пруссія, уряд Пальмерстона не бажав ризикувати життям жодного англійського солдата.

Увагу Англії привертала громадянська війна у Сполучених Штатах Америки. Великі підприємці,
земельна аристократія підтримували Південь. Пальмерстон уважав, що там має постати окрема
держава. Але багато хто в Англії розумів, що війна між Північчю і Півднем у США є битвою між
демократією та системою рабства. Перемога Півночі показала неспроможність Англії проводити
всеосяжну політику, бути "володаркою світу".

 
4. Завоювання колоній

Протягом XVIII - першої половини XIX ст. Англія проводила активну зовнішню політику, постійно
намагаючись здобути нові колоніальні володіння. По всьому світу з'явилися території, залежні від
Англії, але забаганки англійських колонізаторів не зменшувалися. Використовуючи фінансову й
морську могутність, вони споряджали експедиції, щоб завоювати нові землі й підкорити своєму
впливові стратегічно найвигідніші місця на планеті Колоніальні володіння зміцнювалися завдяки
будівництву опорних баз і військових укріплень, створенню колоніальної адміністрації з широкими
повноваженнями. Англія контролювала важливі пункти на шляхах світової торгівлі - вихід із
Середземного моря до Атлантичного океану (Гібралтар), з Червоного моря до індійського океану
(Аден), підступи до Індії й Китаю (Сінгапур і Гонконг). Південь Африки не можна було оминути без
відома Англії, бо їй тут належав Кейптаун на мисі Доброї Надії.

На завойованих землях Англія проводила політику батога і пряника. Колоніальна влада

поєднувала жорстокість і дрібні поступки, намагалася заручитися підтримкою неграмотного та
безправного місцевого населення.

Перлиною англійської колоніальної імперії вважалася Індія, населення якої перевищувало

населення метрополії в десять разів. Англійці складали в Індії вузьке коло чиновників, військових,
землевласників, підприємців. Своє панування англійські колонізатори підтримували з допомогою
зброї, розпалювання релігійної та етнічної ворожнечі дипломатичними засобами. Повстання
індійців жорстоко придушувалися. Найбільше національне повстання проти англійських
колонізаторів (Сипайське) відбувалось у 1857-1859 pp.

Одним із напрямів колоніальної експансії Англії стало переселення на нові території в Америці,
Африці та Австралії жителів Великої Британії та деяких інших європейських країн. Вони виконували
тут двояку роль. З одного боку, білі переселенці створювали бази подальшого просування Англії в
глиб континентів, сприяли їх економічному розвиткові. Вони вели торгівлю, представляли
економічні й політичні інтереси Великої Британії. З Іншого боку, переселенцями нерідко були
люди, які втратили надію на поліпшення свого становища в Європі. Британський уряд сприяв
переселенню в колонії політично активних, невдоволених умовами життя робітників, оскільки це
послаблювало соціальну напруженість у країні. Колонії були для Англії джерелом сировини і
продуктів та ринком збуту англійських фабричних товарів.

Англійці завжди пишалися тим, що у створеній ними імперії "ніколи не заходить сонце". Наявність
величезних колоніальних володінь була одним із головних джерел могутності й процвітання
Великої Британії.