Основні ідеї та представники атлантизму.

Атлантизм - це культурно-політичний рух, який виник на початку 20 століття в

США. Його основною ідеєю було зближення США і Великої Британії через
спільну культурну та історичну спадщину, що ґрунтується на англомовній
культурі та ідеології. Основною ідеєю атлантизму є визнання західної культури
як основи світової цивілізації та акцентування уваги на спільних цінностях,
таких як демократія, права людини, наука, культура, мистецтво та технології.
Серед представників атлантизму можна відзначити американських філософів
Джорджа Сантаяни та Артуро Лавлока, французького письменника Андре
Мальро та німецького історика Освальда Шпенґлера.
Представниками атлантизму є, насамперед, інтелектуали та політики США та
Великої Британії. До них можна віднести Херберта Гувера, Джона Фостера
Даллеса, Уїнстона Черчіля, Франкліна Рузвельта, Генрі Кіссінджера та інших.
Ці люди вірили, що об'єднання США та Великої Британії забезпечить
стабільність, мир та процвітання націй.
Атлантизм, будучи геополітикою моря, не ігнорував нові ідеї, пов’язані з
науково – технічним прогресом, з науково – технічною революцією у військовій
сфері. Поява нових типів озброєнь – стратегічних, міжконтинентальних,
крилатих та інших ракет – порушило пріоритет Моря над Сушею. Виникла
потреба нових доктрин, які замість двох найважливіших елементів геополітики
Суші і Моря, повинні були враховувати повітряний і космічний простір, які
передбачають застосування не лише ядерної, але і плазмової та лазерної зброї.
Ці два нові елементи отримали назву аерократії і ефірократії. Історія довела, що
атлантизм більш динамічно, наступально використовував всі середовища. У
сфері аерократії СРСР добився відносного паритету, але у війнах не зміг
конкурувати, що призвело до поразки у холодній війні і розпаду СРСР.
Основні положення планів атлантизму щодо післявоєннного устрою світу:
• доктрина явного наперед визначення та америкоцентризм – вираження
впевненості в національній перевазі американців, унікальності їх нації та
універсальності її історичного досвіду;
• прагнення до встановлення відповідної системи безпеки та свободи від
внутрішніх бар'єрів світового порядку
• визначення інтересів безпеки США у виключно геополітичних категоріях та
готовність застосувати військову силу;
• схильність вважати гегемонію США віссю та основою світобудови,
елементом, що впорядковує Всесвіт, не дозволяючи йому загинути;
• тенденція до глобалізації доктрини Монро.
1
Атлантична спільнота утворює єдину оборонну систему, цитадель якої США.
Після розгрому Німеччини та Японії слід перетворити спільноту на воєнно-
політичний союз з єдиним командуванням, стратегічним плануванням,
уніфікованим озброєнням та істотним обмеженням суверенітету країн, які
входять до її складу. Реальним є виникнення подібних атлантичній спільноті
російського, ісламського, індійського та китайського воєнно-політичних блоків.
Стабільність міжнародних відносин у післявоєнний час буде залежати від
стосунків між такими блоками, а не між окремими державами.
Неоатлантизм - це продовження і розвиток атлантизму, що з'явився після кінця
Холодної війни та розпаду СРСР. Його основна ідея полягає в тому, що США та
Європейський Союз повинні об'єднатися в стратегічному партнерстві, щоб
забезпечити свою політичну та економічну перевагу в світі. Основні ідеї
неоатлантизму полягають у підтримці демократії, свободи, ринкової економіки
та підтримці міжнародного правопорядку. Вона передбачає активну участь
США у розв'язанні міжнародних конфліктів, зокрема, шляхом використання
військової сили та проведення реформ у країнах, які не відповідають цим
ідеалам.
Один з головних представників неоатлантизму - Збігнєв Бжезинський,
політичний аналітик та консультант з питань національної безпеки, який був
порадником декількох президентів США. Він вважав, що Америка має вести
глобальну боротьбу за розповсюдження американських ідей демократії, свободи
і прав людини по всьому світу. Збігнєв Бжезинський також сприяв розвитку
неоатлантизму, як активний учасник групи "Трагком", яка зосереджувалася на
просуванні ідеї американського лідерства в світі.
Іншим відомим представником неоатлантизму є Роберт Каган, політичний
аналітик та автор книги "Сила і слабкість демократії". Він стверджує, що США
має вести глобальну боротьбу за захист демократії та ліберального порядку у
світі. Роберт Каган вважає, що американське лідерство в світі є головним
фактором стабільності і безпеки.
Мондіалізм та неомондіалізм
Геополітична концепція «мондіалізму», суттю якої є утвердження повної
планетарної інтеграції, створення єдиного світу має дуже давні історичні
корені. Видатний російський письменник Федір Достоєвський (1821 — 1881)
стверджував, що Росія повинна зібрати у братерській єдності все людство.
Французький мислитель Огюст Конт писав: «Людство — це всесвітня
батьківщина, покликана об’єднати, принаймні в майбутньому, всіх землян». За
чотири роки перед тим у «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркс і Ф.
Енгельс сформулювали такі самі ідеї. Найвиразніша серед них: «Пролетарі всіх
країн, єднайтеся!». У концепції Л. Троцького та М. Бухаріна про перманентну

2
революцію гасло, народжене після перемоги комуністів у Китаї в 1949 p., —
«росіянин із китайцем брати навіки» — також спроба втілення цих ідей.
Давню історію мають претензії американців на винятковість. Уже в середині
XIX ст. деякі американські ідеологи стверджували, що у близькому
майбутньому США стануть центром, навколо якого згуртуються всі нації, що
США, подібно до сонця, справлять «доленосний вплив» на країни Європи, а
далі — «на азійські імперії». Найчіткіше ці положення сформулював
американський політолог Г. Моїс у 1941 p.: «XX століття має стати значною
мірою американським століттям». Американці, стверджує він, повинні взяти на
себе тягар білої людини, скрізь несучи з собою «стабільність» і «прогрес»
американського зразка. Ці ідеї в 1945 р. покладено в основу державної
зовнішньої політики США. В них підкреслювалося, що перемога у Другій
світовій війні покладає на американський народ тягар відповідальності за
дальше керівництво світом.
У XX ст. США стали головним ідеологічним і політичним центром мондіалізму.
Було визначено своєрідний центр з реалізації цієї концепції, розроблено
декілька варіантів (моделей) переходу до єдиної світової системи під
патронатом США. Один із них спирався на ідеї конвергенції (злиття,
зближення). У 70-х роках цю концепцію модернізувала з огляду на потреби
мондіалізму група аналітиків під керівництвом 3. Бжезинського й Г. Кісінджера.
В рамках цієї теорії розроблено методи формування нової культурно-
ідеологічної цивілізації, проміжної між соціалізмом і капіталізмом, з
утворенням світового уряду. До світового уряду мають увійти Вашингтон і
Москва. Реалізуючи цей проект, СРСР пішов на поступки США з усіх
принципових питань — скорочення озброєння, розпуск Варшавського Договору,
що зрештою призвело до розвалу політичної та економічної системи СРСР,
східноєвропейських країн. У той же час Захід не пішов ані на політичні, ні на
ідеологічні, ні на геополітичні поступки. Таким чином, мондіалізм було
ефективно використано атлантистами-політиками в «холодній війні» проти
Радянського Союзу й країн Центральної та Східної Європи.
Новою версією мондіалізму стала концепція політолога Френсіса Фукуями.
1989 р. в США опубліковано його статтю «Кінець історії », а 1992 р. — книгу
«Кінець історії і остання людина». За концепцією Фукуями, настає «кінець
історії» й початок планетарного існування людства, коли регіони розпочнуть
переструктуровуватись, орієнтуючись на наймогутніші економічні ядра —
центри. XX ст. позначене ідеологічним насильством, коли лібералізм змушений
був боротися з залишками абсолютизму, більшовизмом і фашизмом, а також із
новітнім марксизмом, який прагнув втягти світ у страхіття ядерної війни. Й
тільки наприкінці століття, замість конвергенції капіталізму й соціалізму, знову
утверджується ліберальна демократія західного ґатунку як остаточна, найбільш

3
розумна форма держави. З тим чинником неомондіалізм пов’язує початок
нового панування людства — планетарного, де пануватимуть ринок і
демократія, які інтегрують світ у єдине ціле.
Концепція мондіалізму виникла ще до перемоги Заходу в «Холодній війні». Ця
геополітична доктрина у різних варіантах постулювала необхідність повної
планетарної інтеграції, переходу від множинності держав, народів, націй і
культур до «уніфікованого світу». Причому мондіалізм другої половини ХХ ст.
передбачав два варіанти розвитку подій: або повну перемогу Заходу над Сходом
в їх геополітичному протистоянні (що передбачало руйнування Радянської
держави та комплексну політико-економіко-духовно-культурну трансформацію
її союзників на онові західних цінностей), або конвергенцію двох ідеологічних
таборів в життєздатну комбіновану конструкцію. Реалізувався перший варіант.
Зосередження геостратегічної влади Заходу в руках Сполучених Штатів своїм
результатом мало перетворення цієї країни в «штаб мондіалізму».
Основні представники мондіалізму: Джозеф Стігліц, Сьюзен Джордж, Едвард
Саїд, Ніколя Бурдьє та інші.
Основні представники неомондіалізму: Міхаель Харрісон, Френсіс Фукуяма,
Томас Фрідман, Річард Флоріда та інші.
Коен про геостратегічні та геополітичні типи регіонів.
Сол Коен – відомий американський географ,геополітик,розробив модель
геостратегічних зон і відповідних їм геополітичних регіонів.
Геополітичний тип регіону визначається залежно від геополітичного статусу
регіону у світі та від його можливостей впливати на глобальну політику. За
Коеном, геополітичні типи регіонів поділяються на три групи:
1. Глобальні (світові) геополітичні центри, що мають вирішальний вплив на
світову політику. До цієї групи належать США, Європейський Союз, Росія
та Китай.
2. Регіональні геополітичні центри, що мають важливий вплив на політику
свого регіону. До цієї групи належать, наприклад, Іран, Туреччина, Індія,
Японія.
3. Геополітичні периферії, що не мають вирішального впливу на світову
політику та навіть на свій власний регіон. До цієї групи належать,
наприклад, країни Африки та Південно-Східної Азії.

• всі регіони Землі можуть бути поділені на чотири геополітичні складові:

4
1. зовнішнє морське (водне середовище), що залежить від торгового флоту і
портів;
2. континентальне ядро на означення регіонів тзв. внутрішніх регіонів.
3. дисконтинуальний пояс (берегові сектори, орієнтовані або вглибину
континенту, або від нього).
4. регіони, геополітично незалежні від цього ансамблю.
Це, відповідно, Англо-Америка та Карибські острови, Європа та країни
Магрибу, Південна Америка і Південна Африка, острівна Азія та Океанія.
Кожний геополітичний регіон характеризується спільними політично-
економічними та соціокультурними особливостями й формується з однієї
великої країни та декількох невеличких країн.
Геостратегічний тип регіону визначається залежно від географічних умов та
можливостей регіону впливати на глобальну політику. За Коеном, геостратегічні
типи регіонів поділяються на чотири групи:
 Зони конфлікту – це регіони, де відбуваються збройні конфлікти та
напруження між різними країнами. Наприклад, Близький Схід,
Корейський півострів, Афганістан.
 Зони впливу – це регіоницентральне місце в глобальній політиці,
зазвичай, через великий економічний потенціал, розташування на
ключових транспортних маршрутах або наявність важливих ресурсів.
Наприклад, Європейський Союз, Китай, Росія.
 Зони відсталості – це регіони, де економічний розвиток та рівень життя
значно відстають від світового середнього рівня. Ці регіони, за Коеном,
мають обмежені можливості впливу на світову політику. Наприклад,
більшість країн Африки, південно-східна Азія.
 Зони переходу – це регіони, що знаходяться на етапі переходу від
відсталості до високого рівня розвитку. Вони зазвичай мають великий
потенціал розвитку, але також є деякі проблеми, пов'язані з економічним
розвитком, стабільністю політичної системи тощо. Наприклад, Латинська
Америка, країни Східної та Південно-Східної Азії.
Модель Коена має ієрархічний зміст:
• Перший рівень представлений «геостратегічними сферами»: Морською
(залежний від торгівлі світ морських держав), Євразійською (Євразійський
континентальний світ).
• Другий рівень – геополітичні регіони, що входили до першого ієрархічного
рівня. У Морську сферу входять чотири регіони: Англо-Америка і Кариби,
Західна Європа і Магриб, Поза континентальна Азія і Океанія, Південна
5
Америка і Африка південніше Сахари. У євроазійську сферу входить два
геополітичних регіони – хартленд і Східна Азія.
Також рівні поза геостратегічними сферами виділені ще три додаткові
утворення:
Південна Азія – незалежний регіон із своїм геополітичним кодом
Середній Схід – розділяючий або розділений пояс.
Центрально-Східна Європа, як регіон «ворота», що сприяє потенційно зв’язкам
між Заходом і Континентальною (Євразійською) геостратегічною сферою.
• Третій рівень представлений національними п’ятьма державами – США, Росія,
Франція, Китай, Японія, а також групою держав – Європейським Союзом
• Четвертий рівень – це декілька держав другого порядку, які домінували в
рамках відповідних регіонів, але не мали глобального впливу через обмежену
участь у позарегіональних економічних і політичних відносинах).
• П’ятий рівень – це субнаціональні території – «ворота» (фокуси зв’язків), які
стануть в майбутньому «зв’язковими» між державами.
геостратегічні типи регіонів орієнтовані на торгівлю та відкриту економіку
морські держави та євразійсько-континентальний світ на чолі з наддержавами
США та СРСР.
На геополітичній карті світу розрізняє центри першого порядку США, Західна
Європа, СРСР, Китай та Японія, і центри другого порядку Індія, Бразилія та
Нігерія.
С. Коен вважає, що геостратегічний тип регіону визначається його
географічним розташуванням та його впливом на світову політику. Так, регіон
може бути ключовим, периферійним або проміжним в залежності від його
географічного положення та ролі у глобальному контексті.
Геополітичний тип регіону, за Коеном, визначається його етнічним, культурним
та релігійним складом, а також його політичною і соціальною структурою.
Таким чином, регіон може бути мультиетнічним, етнокультурним або
етнорелігійним.
Існують також гібридні типи регіонів, які поєднують у собі елементи
геостратегічного та геополітичного типів. Наприклад, країни Близького Сходу
можуть відноситись до геостратегічних регіонів через своє географічне
положення на перетині кількох континентів, але водночас є етнорелігійними
регіонами з численними конфліктами на основі релігії та етнічності.

6
У світі існує багато регіонів, кожен з яких має свої унікальні характеристики.
Знання про геостратегічний та геополітичний типи регіонів допомагає
зрозуміти їх роль у світовій політиці та взаємодії між державами.
Теорія “обмеженої війни” Г. Кіссінджера та її актуальність для сьогодення.
Г. Кіссінджер – американський державний діяч, дипломат і експерт в обасті
міжнар відносин. Автор книги «ядерна зброя і зовн політика», де пише, що з
розвитком технічного прогресу зявляється ядерна техніка, що створює
можливість зміни рівноваги сил. Ядерна зброя зумовлює й різноманітність
форм нападу, серед яких починають переважати політичні та психологічні.
Виникає потреба сформулювати нову стратегію, оскільки уявлення про агресію
як про відкритий воєнний акт та поняття про війну як про неминучу тотальну
боротьбу не відповідають епосі ядерної зброї. Тому єдино прийнятним засобом
політики в атомну епоху стає стратегія обмеженої війни.
Обмежена війна ведеться заради конкретних політичних цілей і розрахована,
щоб надломити волю противника, а не придушити її остаточно. Це означає, що
умови, які пропонуються противнику, мають здаватися йому більш
привабливими, ніж перспектива подальшого опору. Стратегія обмеженої війни
спрямована на створення ситуацій, які могли б збільшити потенційні
розбіжності між членами соціалістичного блоку. Першим кроком має стати
роз'єднання СРСР та Китаю.
З воєнної точки зору обмежена війна характеризується наступним:
1) обмеженістю певним географічним районом;
2) неповним використанням противниками всіх наявних у їх розпорядженні
видів зброї;
3) використанням всіх видів зброї, але лише проти певних цілей та об'єктів.

Різновидами обмеженої війни є:

1) каральні експедиції;
2) війни між нерівними за своєю силою учасниками (США – Нікарагуа, США –
Корея), де більш сильна держава утримується від використання всієї своєї
могутності з тих чи інших причин;
3) війни між великими державами, масштаби яких не розширюються за
мовчазною згодою обох сторін.

Обмежена війна не переслідує суто воєнних цілей, і будучи передусім

політичним актом, визначається рисами:
1) рівень моральних сил має вирішальне значення не лише для прийняття
рішення про вступ у війну, а й протягом воєнних дій;
2) перемога не несе остаточного рішення, а поразка не тягне таких наслідків, як
національна катастрофа;

7
3) особливе значення "дипломатичних демаршів", що мають продемонструвати
можливість розумного врегулювання конфлікту;
4) обмежена війна є засобом перевірки рішучості сторін під час конфлікту,
показником важливості для них спірних питань.

Три причини необхідності розробки стратегії обмеженої війни:

1) обмежена війна – єдиний засіб за прийнятну ціну перешкодити захопленню

радянським блоком периферійних районів Євразії;
2) наявність широких воєнних можливостей, що передбачені стратегією
обмеженої війни, підвищує шанси держави отримати перемогу у всезагальній
ядерній війні;
3) здатність використовувати максимум сил під час неатомного конфлікту
збільшує вірогідність зміни стратегічної рівноваги на користь США, передусім
на континенті Євразії.

Зазначені причини визначають і найбільш імовірні райони ведення обмеженої

війни. Не належать ті, у яких держава має значну психологічну перевагу. Такі
райони є достатньо захищеними простою впевненістю противника, що напад на
них призведе до ядерної війни. Це територія Зх.Європи для США чи соц.країн
для СРСР. Оскільки зростання могутності ядерної зброї спричиняє зростання
впевненості щодо неприпустимості її застосування, безпека цих районів усе
більше буде залежати від здатності великих держав вести дії локального
характеру. Зоною найбільш вірогідного виникнення обмежених війн називає
дугу, яка простягається на схід від Туреччини впродовж усієї периферії Євразії.
Євразійська геостратегія атлантизму з. Бжезінського.
3. Бжезінський, "Велика шахівниця". Євразія головний геополітичний приз
Америки, чия глобальна першість безпосередньо залежить, як Америка "керує"
Євразією. Така залежність пояснюється факторами:
1) Євразія є геополітично осьовою, тому влада, яка тут домінує, має контроль
над Західноєвропейським та Азіатсько-Тихоокеанським регіонами, Африкою та
Океанією;
2) у Євразії 75% населення світу, виробляється 60%ВНП, зосереджено 80%
світових енергозапасів
3) усі потенційні політичні та економічні суперники американської першості в
Євразії, чия сукупна сила значно перевищує американську.
Звідси головні геополітична проблема і висновок сучасного атлантизму:
перевага над євразійським континентом становить основу для американського

8
глобального верховенства, бо тут може з'явитися її головний континентальний
суперник.
Оскільки Євразія не є сьогодні політично єдиною, вона існує у вигляді
шахівниці, на якій розігрується боротьба за глобальну першість. Євразія
розпадається на Захід, Середній простір, Південь та Схід. Останні є не лише
географічним поняттями, а існують як геостратегічні гравці (держави,
спроможні змінити наявний геополітичний стан справ до міри, що зачіпає
інтереси Америки: Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія) та геополітичні
осі (держави, важливість яких для євразійської геостратегії атлантизму
зумовлена географічним розташуванням, яке може мати важливі наслідки чи
створювати умови для поведінки геостратегічних гравців: Україна,
Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран). Євразійська геостратегія
США цілеспрямоване управління геостратегічними гравцями та обережна
поведінка з геополітичними осями. Лише так можна, з одного боку, зберегти
глобальну першість Америки, з іншого, надати їй статусу інституціолізованої
міжнародної співпраці. Ця геостратегія передбачає включення Середнього
простору Євразії в орбіту Заходу, розширення якої є розширенням сфери впливу
Америки, попередження підпорядкування південного регіону домінуванню
одного з геостратегічних гравців та об'єднання Сходу, що спровокує вихід
Америки з прибережних баз. Це передбачає попередження виникнення
євразійських регіональних коаліцій, що могли б загрожувати статусу Америки
як глобальної сили: згрупування Китаю, Росії та Ірану; блок Китаю та Японії;
німецько-російська чи франко-російська домовленості. Євразійська геостратегія
атлантизму оперує також поняттями:
1. "Чорна дірка" територія Росії, де після краху СРСР виникла порожнеча влади.
З геополітичної точки зору, це територія проблемної національної держави,
позбавлена легкого географічного доступу до зовнішнього світу та потенційно
вразлива на західних, південних і східних ділянках. "Чорна дірка" є наслідком
територіального скорочення російської держави з геополітичного переважно до
етнічного виміру. Усунення "чорної дірки" має відбуватися на шляху створення
навколо Росії оточення, яке б змусило її здійснити вибір на користь
трансатлантичної Європи розширених ЄС та НАТО.
2. "Зона нестабільності" простягається від Криму на схід уздовж нових
південних кордонів Росії до китайської провінції Сіньцзян, далі вниз до
Індійського океану і на захід до Червоного моря, тоді на північ до східного
Середземномор'я і назад до Криму. Цей регіон потенційно основне поле бою як
між націями-державами, так і тривалого етнічного та релігійного насильства, "і
Америка, і міжнародна спільнота можуть зіткнутися тут із викликом, який
затьмарить недавню кризу в колишній Югославії"

9
3. "Євразійські Балкани" утворюють внутрішнє ядро зони нестабільності,
відрізняючись від останньої наступним. Якщо регіон нестабільності у
зовнішній зоні є простором гегемонії єдиної сили, то Євразійські Балкани —
вакуум влади. Їх нестабільність провокує втручання могутніших сусідніх
держав, кожна з яких намагається протистояти регіональному пануванню іншої.
"Євразійські Балкани" мають не лише геополітичне значення через здатність
з'єднувати навпростець Захід та Схід Євразії, а й існують як "потенційна
економічна винагорода", оскільки тут величезні газові і нафтові резерви. До
Євразійських Балкан входять Казахстан, Киргизстан, Таджикистан,
Туркменистан, Азербайджан, Узбекистан, Вірменія, Грузія та Афганістан.
Претендентами на регіональних лідерів тут є Іран, Туреччина та Росія. Крім
них, у боротьбу за суперництво в регіоні можуть бути втягнуті Україна,
Пакистан, Індія й Америка. Головною ставкою в боротьбі є доступ до
потенційно великого багатства. Америка має попередити контроль
геополітичного простору Євразійських Балкан з боку окремої країни у спосіб
тонкого регіонального балансування як сприяння отриманню державами
євразійських Балкан більш виразної ісламської ідентичності, з одного боку, та
запобігання етнічним конфліктам і можливим відкритим сутичкам уздовж
південних кордонів Росії, з іншого.
Сенс євразійської геостратегії сучасного атлантизму у збереженні переважання
геополітичного плюралізму на карті Євразії, щоб перешкодити утворенню нової
глобальної сили - держави чи коаліції держав. Необхідно так керувати
сходженням у Євразії нових регіональних сил, щоб сходження не призвело у
майбутньому до втрати Америкою світової першості, а ця першість набула
характеру "глобальної геополітичної співпраці".

10