Тема 2-3.

СПОЛУЧЕННІ ШТАТИ АМЕРИКИ

Заняття 1. Питання для обговорення:
1. Посилення внутрішньополітичної реакції в США у повоєнний період (друга
половина 1940 – перша половина 1950 рр.). “Маккартизм”.
Зміна міжнародного статусу США внаслідок Другої світової війни
США – єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця
війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного
світу (21 тис. т). Їхня частка становила приблизно 60% світового промислового
виробництва (без СРСР). Американські товари становили 40% товарів країн
Заходу. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у
фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США –
держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором
створення ООН. США мали велику військову перевагу (найбільший у світі
океанський флот, стратегічну авіацію) над іншими країнами і монопольно
володіли атомною зброєю (це давало змогу скороти сухопутні війська з 12 млн
до 1 млн у 1947 р.). США стали наддержавою. А це означало, що будь-які зміни
в будь-якому регіоні світу зачіпають інтереси США. Статус наддержави наклав
свій відбиток на внутрішній і зовнішній політиці країни.
Президентство Г.Трумена
Повоєнний період в історії США пов`язаний з президентством
Г.Трумена. На його політику мали значний відбиток наслідки війни і програмні
установки демократичної партії.

Фактори впливу на діяльність адміністрації президента г.Трумена

Негативні Позитивні

· Спад повоєнного · Набуття США статусу

виробництва.
· Початок “холодної війни”
ведення якої вимагало значних
фінансових і матеріальних
ресурсів.
· Війна в Кореї (1950-1953).
· Звуження зовнішнього
ринку.
наддержави.
· Значні фінансові і
матеріальні ресурси
нагромаджені в роки війни.
· Позитивні наслідки
“Нового курсу” Ф.Рузвельта.
· Початок НТР.
 У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення
економіки на мирні рейки (конверсія) і відвернення неминучого спаду
виробництва (економічної кризи). Американська адміністрація ставила перед
собою три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу
зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось негайно
скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість демобілізованим,
провести реконверсію при збереженні контролю над підприємствами з метою
недопущення гострих криз. Для реалізації цієї програми було прийнято
"Солдатський білль про права" (1944 р.) і "Закон про зайнятість" (1946 р.). Така
політика отримала назву "Справедливий курс".
31 грудня 1946 р. президент Г.Трумен (1884-1972) оголосив "закінчення
воєнних дій". Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над
виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але
це не означало ліквідацію державної системи регулювання, створеної в період
1929-1945 рр. Активно проводився в життя «план Маршалла» (!947-1951), який
повинен був забезпечити відновлення ринку в Європі і усунути перенасиченості
капіталу в США (буде детально розглянуто на наступних уроках). Було
проведено реорганізацію державного апарату. У 1947 р. створено Раду
Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ),
реорганізовано військові органи. До Конституції США внесено поправку, згідно
з якою президент може обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У
зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію з СРСР.
Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду.
Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття, підвищились
ціни. Таке становище призвело до розгортання масової страйкової боротьби. У
1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946 р. – 4,6 млн. осіб. Зростання
страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію, яка призвела до
прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого
за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда
Хартлі.
Закон обмежував права робітників на укладення колективного договору.
Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є комуністами, або
членами інших "підривних" організацій. Заборонялись страйки солідарності,
страйки державних службовців.
Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон Тафта-Хартлі.
призвели до падіння авторитету президента Трумена. Він, щоб підняти свою
популярність, на чергових виборах запропонував програму, яка забезпечила
йому перемогу.
 У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ у дусі
неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення:
скасування закону Тафта-Хартлі (на передодні виборів 1948 р. Трумен наклав на
нього вето), розширення соціального забезпечення і введення системи
медичного страхування, прийняття федеральних законів у галузі цивільного
права, надання фінансової допомоги штатам для покращення освіти,
підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла, широке
гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих
кредитів, недоторканість конституційних свобод.
Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу економічних
(криза 1948-1949 рр.) і зовнішньополітичних причин (створення атомної бомби
в СРСР і перемога революції в Китаї). Також конгрес в супереч вето президента
схвалив закон Тафта-Хартлі. Не прийняв закони про громадянські права
чорношкірих американців, про запровадження медичного страхування, про
державну допомогу навчальним закладам тощо.
Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне
становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась
стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення жорсткого
контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою призвело до
падіння авторитету демократів.
Маккартизм (1950-1954)
Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному
житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися
ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи, громадяни, які симпатизували
СРСР). У США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм
виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була
підсилена війною в Кореї.
Виступаючи 9 лютого 1950 р., ексцентричний сенатор Д. Маккарті
заявив: "Шість років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже
800 млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії – зростання
на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш
єдиний могутній противник послав війська для вторгнення на наші береги, а в
зраді тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний
департамент піддався комуністичній інфільтрації". У своєму виступі він навіть
назвав чисельність комуністів у держдепартаменті – 205 (правда вже у
надрукованій версії його промови містилась цифра 57).
Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч
президентському "вето" у вересні 1950 р. було прийнято закон "Про внутрішню
безпеку". Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної партії США
(арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування
ліберально настроєних професорів, "полювання на відьом", шпигуноманія
(відбувся цілий ряд арештів (Клаус Фукс, Гаррі Голд, Грінглас, подружжя
Розенбергів, які були страчені на електричному стільці) і судових процесів над
“радянськими шпигунами” (“Справа Оппенгеймера”). 255 організацій в США
були визнані “підривними”.
Про розгул маккартизму свідчить такий цікавий факт. У місті Медісон
(штат Вісконсин) 112 репортерам місцевих газет запропонували підписатися під
витягом з білля про права (10 поправок до Конституції США), не повідомивши,
що це за документ. 111 репортерів відмовились від цього, вважаючи, що їм
підсовують комуністичну пропаганду.
Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США. Це
було зумовлено: 1. У США не було масової бази для комуністичного руху.
2. Успіхи США у протидії СРСР на зовнішньополітичній арені. 3. Потепління
міжнародного становища в середині 1950-х рр.

2. Основні соціально-економічні та політичні заходи адміністрації

Д.Ейзенхауера.
Початкове розуміння 34-им президентом США характеру і ролі урядового
кабінету було своєрідним. Щоправда, до уряду Айк запросив професіоналів:
колишніх військовиків, людей з університетською освітою, успішних
бізнесменів. Уряд мав діяти, на його думку, на кшталт генштабу. Міністри та
радники повинні
були давати пропозиції у найбільш стислій формі. На перших порах поши-
рилася версія, ніби президентом керує його оточення. Насправді ж остаточні
рішення завжди приймав Д.Ейзенхауер. Одразу після сформування кабінету
міністрів одна з газет зауважила: "Айк сформував кабінет, який складається з
восьми мільйонерів і одного водопровідника" (йшлося про Мартіна Даркіна,
який очолював профспілку водопровідників і який у невдовзі подав у
відставку). Найпримітнішим було те, що жодного зі своїх міністрів президент
не знав раніше і жоден із них не мав досвіду роботи на урядовому рівні.
Перш ніж перейти до з'ясування особливостей внутрішньополітичної діяльності
адміністрації Д.Ейзенхауера, слід, як нам здається, звернутися до історії
доктринальних принципів республіканської партії, їх розвитку та адаптації до
тодішніх умов.
Новітню історію республіканської партії США можна поділити на три періоди.
У першому з них, (30-40-і роки), в ній переважали ортодокси, прихильники
принципів твердого індивідуалізму. У другому ( 50-70-і роки) відбулася
модернізація партії і на авансцену вийшли представники соціального
консерватизму, що його часто називають новим республіканізмом. Нарешті, у
80-90-х роках оформляється і стає домініючою течія неоконсерватизму.
Провали на президентських виборах упродовж двадцяти років (з 1932 по 1952
рік) змусили республіканських лідерів вдатися до відповідного оновлення та
реформування ідеологічних засад партії. Певний злам в її історії стався на
рубежі 1940-1950-х років. Його магістральна лінія виявилася в суперництві
консервативно-ортодоксального і консервативно-ревізіоністського напрямків,
при цьому перевагу отримали ревізіоністи. Становлення та оформлення
консервативно-ревізіоністського напрямку частина дослідників пов'язує у
першу чергу з діяльністю Д.Ейзенхауера та його адміністрації у 1950-х роках.
Консервативно-ревізіоністську доктрину тих років називають по-різному:
найчастіше "соціальним консерватизмом", або "новим республіканізмом".
Ідеологи нового республіканського напрямку стверджували, що їхня доктрина
схвалює соціальне страхування, державну допомогу освіті, медичному
обслуговуванню, будівництву житла. Водночас новий республіканізм - це не
просте відтворення "нового курсу" демократів, оскільки його не влаштовував
"соціал-демократичний" акцент курсу Ф.Д.Рузвельта, зокрема, перерозподіл
національного доходу.
Сам Ейзенхауер, будучи полііиком-прагматиком і незашдозрений в ідеологічних
пристрастях, називав цю доктрину "динамічним консерватизмом". "Динамічний
консерватизм" еизенхауерівської адміністрації відповідав принципам
соціального консерватизму. Вже у першому своєму президентському посланні
конгресові Айк твердо підтримав державшу систему охорони навколишньго
середовища, регулювання трудових відносин, конт роль над
сільськогосподарським виробництвом, розвиток соціального страхування.
Адміністрація Ейзенхауера зробила важливі кроки у розвитку економічних та
соціальних програм, що дозволило впливовій "Вашингтон пост" констатувати
1956 року: "Перебування при владі адміністрації Ейзенхауера сприяло
впровадженню у політику республіканців реформізму "нового курсу". Таким
чином, свою внутрішню політику 34-й президент США будував у дусі, як він
сам називав, "сучасного республіканізму", або "динамічного консерватизму",
який передбачав обмеження державного втручання в економіку, зменшення
державного апарату та федеральних витрат, в тому числі військових, скасування
контролю над цінами та зарплатою, запровадження нового федералізму
(розширення повноважень штатів), сприяння розвиткові індивідуального
підприємництва тощо.
Завдання ейзенхауерівської адміністрації в економічній сфері зводилися до
настанов: збалансований бюджет, нульова інфляція, систематичне зростання
валового національного продукту і низький рівень безробіття. Необхідно
зазначити також, що рузвельтівська модель державного регулювання
виробництва, фінансів та розподілу, яку вважають радикальною перебудовою
капіталістичної системи США і яку багато хто прирівнює до третьої
американської революції, залишалася в силі, хоч і не в однаковій мірі, упродовж
всієї наступної американської історії. Д.Ейзенхауер, не вдаючись до прямого
втручання у виробничі процеси, все ж успішно здійснював державну політику
розширення купівельної спроможності насамперед нижчих верств
населення.Так, було збільшено мінімум погодинної зарплатні з 75 центів до 1
долара. Ще на 4 млн. осіб додатково поширено державну допомогу
безробітним, термін одержання цієї допомоги продовжено з 26 тижнів до 39.
Нагадаємо, що республіканська і демократична партії, визнаючи необхідність
державного соціально-економічного регулювання, різняться у виборі методів
такого регулювання. Республіканські уряди, як правило, віддають перевагу
заходам, які спрямовані на "розвиток пропозиції", тобто стимулюванню
конкурентноздатності та розвитку виробничих потужностей американського
капіталізму.
Активне державне регулювання за часів Д.Ейзенхауера здійснювалося у
фінансовій сфері. Нагадаємо, що. починаючи з "нового курсу", одна з
найгостріших американських проблем полягала в необхідності подолати
державний дефіцит та державний борг, які були зворотним боком розширення
соціально-економічної активності держави. На початку свого президентства
Айк скасував чимало важелів державного економічного контролю. Проте
економічний спад 1953-1954 років, пов'язаний із завершенням корейської війни,
реанімував державне регулювання. В хід були пущені три основних елементи
банківської (грошової) політики: зниження обов'язкового рівня резервів у
банках Федеральної резервної системи, зменшення банківської
облікової ставки для полегшення доступу до кредиту і, нарешті, відкрито
ринкові операції з викиданням державою на ринок валютних запасів з метою
активізації економічної діяльності. Окрім цього, президент вдався до низки
антикризових заходів, зокрема, скорочення податків на корпорації та особисті
прибутки. Згідно із законом податок на корпорації був знижений на 536 млн.
дол., індивідуальний подоходний податок - на 827 млн., податкову скидку
отримали також люди з низькими доходами. Ці заходи посіли стабільне місце в
арсеналі антикризової політики та стимулювання економічного зростання.
Упродовж 1956-1957, 1960 років американський бюджет було зведено з
позитивним сальдо, середньорічні темпи економічного розвитку склали, хоч і
невисокі показники, але стабільні: два-чотири відсотки щорічно.
Серйозною слід вважати перемогу Ейзенхауера в питаннях соціального
страхування, Щоправда, він відхилив труменівську ідею про національну
систему медичного страхування, але й не прийняв пропозицію, за якою,
федеральний уряд не повинен займатися питаннями охорони здоров'я. 1954
року з подачі президента конгрес ухвалив закон про збільшення пільг в системі
соціального страхування та поширення його ще на 10 млн. осіб додат-
ково.Також було прийнято компромісний законопрект про державне медичне
страхування людей з низькими особистими доходами, яким виповнилося 65
років. 1953 року почало функціонувати нове спеціальне Міністерство охорони
здоров'я, освіти та допомоги, 1956 року запроваджено соціальне страхування по
інвалідності.
Економічний спад, викликаний припиненням корейської війни, швидко
завершився. Це засвідчувала кількість куплених автомобілів, яка зросла з 60
відсотків, вироблених у 1952році, до 70-у 1955 році. Проте залишалася суттєва
проблема - відсутність швидкісних автомагістралей. Генерал-президент
пам'ятав своє враження від системи автобанів у гітлерівській Німеччині.
Спроби його попередників розв'язати цю національну проблему були
невдалими. Ейзенхауер вважав, що будівництво єдиної системи доріг, є справою
федерального уряду і що водночас це - колосальна програма розгортання
громадських робіт, у якій.братимуть участь мільйони людей. 1955 року конгрес
обговорив проект спорудження доріг від ферм до ринків та швидкісних
магістралей (хайвеїв) між районами. Проект коштував 5 млрд. дол. і став чи не
найбільшою пам'яткою американців про Айка.
Президент виступив ініціатором "нового федералізму", тобто розширення
повноважень штатів. Так, у відання штатів було передано управління та
експлуатацію нафтових шельфів; 1952 року розпочато процедуру надання
Алясці та Гавайям статусу 49-го та 50-го американських штатів, яка за-
вершилася 1959 року.
Економічний розвиток США ознаменувався у 50-х роках початком на уково-
технічної революції. Вона несла з собою поряд з соціально- економічним
прогресом і низку протиріч: погіршилося становище американців, які
працювали в галузях, неохоплених НТР, службовців та інтелігенції, які от-
римували "тверді оклади", збільшився також розрив між білими та чорними
американцями. Але добробут вищого та середнього класів, які складали
більшість американської нації, у 1950-х роках значно поліпшився. Це стало
підґрунтям для появи доктрин про "суспільство достатку", "масового спо-
живання" і, нарешті, "деідеологізації", суть якої в тому, що високий життєвий
рівень більшості людей стирає ідеологічні віддмінності, відпадає потреба
взагалі в ідеології, класовій боротьбі тощо.

Провали у реформаторській діяльності демократів сприяли росту авторитету

Республіканської партії. Популярний національний герой Д.Ейзенхауер
(головнокомандуючий військами союзників в Європі під час другої світової
війни) став офіційним кандидатом республіканців на посаду президента.
Вибори 1952 р. перетворились в особистий тріумф Д.Ейзенхауера (1890-1969).
Соціально-економічний розвиток США у період правління
республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку
виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 рр.), початок
впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу
(впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки,
автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем),
помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників
невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств
населення з 16,6% до 12%), інтенсивний розвиток військово-промислового
комплексу. Все це відбулося на тлі стагнації соціально-економічних процесів.
У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та
демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними
у розвитку державного регулювання економікою.
Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс.
З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані
демократами, з іншого – він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала
більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства,
Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь другої
світової війни.
На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління
відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося
запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення
загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено
"доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який
з’явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і
утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де
складуться сприятливіші умови “Стратегія масованої відплати”. Суть цієї
стратегії висловив сам Ейзенхауер: “США не зв`язують себе зобов`язанням
протистояння комунізму у будь якій точці земної кулі. На дії СРСР в одному
місці США можуть відповісти в іншому, де будуть вважати доцільним.
Використовуючи при цьому, якщо буде потрібно, ядерну зброю. Тільки сила
може допомогти, слабкість не може допомогти, вона може тільки просити
милостиню”.
«берлінська стіна» Берлінський мур, нім. Berliner Mauer, також
в НДР — укріплений кордон, нім. befestigte Staatsgrenze,
чи пропагандистська назва — «захисна стіна проти
фашизму», нім. antifaschistischer Schutzwall — понад 28 років була укріпленою
частиною внутрішньонімецького кордону, із 13 серпня 1961 і по 9
листопада 1989 відокремлювала Західний Берлін від Східного, та навколишніх
районів НДР. Мур був одним із найвідоміших символів Холодної
війни та поділу Німеччини. При спробі перетнути кордон у напрямку Західного
Берліну було вбито багато людей.
Реванши́ зм (фр. revanchisme,
від фр. revanche «помста») — політика шовіністичних кіл країни, яка зазнала
поразки у війні, спрямована на перегляд результатів поразки.Політика
реваншизму часто спрямована на підготовку нової війни з метою відновлення
довоєнних кордонів і довоєнної системи міждержавних відносин.Вперше цей
термін почав уживатися у Франції в 1870-х роках у зв'язку з прагненнями
деяких политічних кіл повернути Ельзас-Лотарингію, що відійшли
до Німеччини в 1871 році.
доктрина Хальштейна – 22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило
"доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною
дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як
ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом
дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957),
Куби (1963) та Занзібару (1964).
Ко́ нтрас, ісп. Contras (контрреволюціонери) — об'єднана назва для низки
ідеологічно різних угрупувань, що вели партизанську війну проти
уряду Даніеля Ортеги в Нікарагуа в 1980—1990 за підтримки
урядів США, Аргентини і Гондурасу. Серед них були як колишні діячі
режиму А. Сомоси, так і люди, що розчарувалися в новому уряді Ортеги.
Угрупування мали свої бази у сусідніх країнах Гондурас і Коста-
Ріка.Міжнародні правозахисні організації відзначали крайню жорстокість
контрас не лише по відношенню до своїх політичних противників, але і до
цивільного населення.Контрас припинили свою діяльність в результаті політики
національного примирення, початої після обрання на пост президента
Нікарагуа Віолети Чаморро в 1990 р.Загального лідера в контрас не було.
Найвпливішою фігурою серед них вважається підполковник Енріке Бермудес,
колишній військовий аташе у США. Після закінчення громадянської війни в
1990 р. Бермудес повернувся до Нікарагуа, але вже наступного року був убитий.
Доктрина Трумена (англ. Truman Doctrine) — зовнішньополітична програма,
висунута президентом США Гаррі Труменом після Другої світової війни.
Публічно була озвучена 12 березня 1947 року. Основою доктрини була
політика «стримування» СРСР у всьому світі.У розробці доктрини брали участь
Джордж Кеннан, Аллен Даллес, Лой Хендерсон, Дін Ачесон та інші.«Доктрина
Трумена» була спрямована на обмеження комуністичних режимів, які
посилилися після 2-ої світової війни 1939—1945, ведення безперервного тиску
на СРСР та інших країн соціалістичного блоку, підтримка антикомуністичних
сил та режимів. Поклала початок наданню широкої військової допомоги іншим
країнам, що супроводжувалося створенням мережі військових баз на їх
територіях.Передбачала виділення в 1947—1948 фінансовому році 400 млн
доларів для надання допомоги Греції і Туреччині під
приводом комуністичної загрози з боку СРСР. Греції виділялося 300 млн дол.,
Туреччини — 100 млн дол. Угоди з Грецією і Туреччиною було підписано
відповідно 20 червня і 12 липня 1947 р.
3. Ліберальні реформи Дж. Кеннеді і Л. Джонсона.
Готуючись до президентських виборів 1960 р., Демократична партія значно
оновила свій ідейно-політичний арсенал. При цьому враховувалися соціально-
політичні зрушення, що відбулися в американському суспільстві: загальне
піднесення життєвого рівня населення, зростання середнього класу та його
суспільної ролі. Саме за рахунок залучення середніх верств демократи прагнули
розширити свій електорат.
Кандидатом у президенти Демократична партія висунула сенатора Джона
Кеннеді. Вибори показали рівновагу сил обох провідних партій. Дж. Кеннеді
одержав 34,2 млн голосів, випередивши свого республіканського суперника -
дотеперішнього віце-президента Р. Ніксона - лише на 100 тис. голосів. Отже,
після восьмирічної перерви демократи повернулися до Білого дому.
Дж. Кеннеді став 35 президентом США, одним із наймолодших віком (мав 43
роки), а також єдиним главою Американської держави - католиком за
віросповіданням.
Розпочинаючи діяльність на посту президента, Дж. Кеннеді висунув програму
досягнення "нових рубежів". її наріжним каменем стало стимулювання
економічного зростання США шляхом розширення капіталовкладень, дальшого
розгортання НТР. Програма передбачала проведення важливих заходів у
соціальній сфері: комплексну перебудову районів хронічної депресії,
підвищення мінімальної заробітної плати, перекваліфікацію безробітних,
допомогу фермерам, розширення соціального забезпечення. Належне місце у
програмі президента посідали проблеми громадянських прав, становища
афроамериканців. У галузі зовнішньої політики передбачалося зростання
військової могутності країни в умовах змагання з Радянським Союзом, який
демонстрував дедалі новіші досягнення в галузі космічних досліджень і
нарощування ракетно-ядерних озброєнь. Втілення в життя цих накреслень
вимагало посилення регулюючої ролі держави й величезних бюджетних
асигнувань, передусім на соціальні потреби.
Свою програму Дж. Кеннеді неухильно втілював у життя. Успіхові реформ
значною мірою сприяло оздоровлення економіки: спад 1960 - 1961 рр. змінився
стрімким господарським піднесенням.
Реформаторська політика Дж. Кеннеді неоднозначно сприймалася в
американському суспільстві. У той час, як широкі верстви громадянства вітали
її, впливові ультраконсервативні сили піддавали курс президента запеклим
нападкам. Це ж стосувалось і зовнішньої політики його адміністрації, що
поєднувала непохитність у справі підтримання ролі США як лідера західного
світу, готового заступити шлях радянським зазіханням, із прагненням до діалогу
з СРСР, до розумних компромісів, до зниження рівня міжнародної
напруженості. В умовах різкої поляризації суспільно-політичних сил усередині
США 22 листопада 1963 р. у м. Даллас (штат Техас) президента Дж. Кеннеді
було вбито. Ця подія вразила американський народ і всю світову громадськість.
За короткий період президентства (1036 днів) Дж. Кеннеді виявив себе
видатним державним діячем, людиною з широкими і нестандартними
поглядами. Він увійшов в історію як один із найталановитіших і найяскравіших
керівників Американської держави.
Відповідно до конституції, президентські повноваження перебрав віце-
президент Ліндон Джонсон. На наступних президентських виборах 1964 р. він
здобув перемогу над своїм суперником - кандидатом від Республіканської партії
сенатором Баррі Ґолдво-тером, речником ультра-консервативних поглядів. Л.
Джонсон зібрав 43,1 млн голосів, Б. Ґолдвотер - 27,2 млн. Демократи одержали
також більшість в обох палатах конгресу.
У галузі внутрішньої політики Л. Джонсон в основному продовжував курс,
започаткований його попередником. Новий президент висунув широкий план
соціальних реформ під гаслом побудови "великого суспільства". Вони йшли
далі побудови "нових рубежів" Дж. Кеннеді. У програмі Л. Джонсона робилася
спроба комплексного розв'язання найскладніших соціальних проблем, що
дозволило б значно піднести рівень життя мільйонних мас американського
населення. Однак центральним завданням програми "великого суспільства"
стала боротьба за викорінення бідності. Питання це було невідкладним,
оскільки у США налічувалося понад 36 млн громадян (близько 20% населення
країни), чиї доходи були нижчими за "рівень бідності". У 1964 р. з ініціативи
уряду конгрес ухвалив закон, який запроваджував заходи щодо подолання
бідності. Вони відзначалися новизною самих методів розв'язання проблеми.
Якщо раніше допомога найбіднішим зводилася до "соціальної благодійності",
то в згадуваному законі наголос робився на допомозі в одержанні освіти,
набутті професії, розширенні соціальних пільг. Намічені заходи вже незабаром
дали відчутні результати. До 1968 р. кількість бідняків скоротилася до 25 млн
чоловік - майже на 30%.
Втілення в життя широкомасштабних соціальних програм, започаткованих
урядом Л. Джонсона, вимагало збільшення бюджетних асигнувань. Витрати на
соціальні цілі становили наприкінці 60-х років близько 40% видаткової частини
бюджету.
Адміністрація демократів в умовах небувалого піднесення антирасистського
руху чимало зробила у справі ліквідації нерівноправності афроамериканців.
Нові закони про громадянські права 1964 і 1968 рр. та інші акти конгресу
забороняли дискримінацію при реєстрації виборців, при наймі і звільненні
працівників, у шкільництві, в громадських місцях, при продажу і здачі в оренду
житла. Було створено відповідні важелі для неухильного виконання цих законів.
Загалом соціальні та політичні реформи у США в середині 60-х років досягли
розмаху, якого країна не знала від часів "нового курсу" Ф. Д. Рузвельта. Однак
реформаторська діяльність Л. Джонсона після багатообіцяючого старту 1964 -
1968 рр. загальмувалася, і не в останню чергу через втягнення США у війну в
Індокитаї, ведення якої потребувало чимраз більших коштів. Соціальні реформи
почали згортатися, відповідно й падала популярність адміністрації демократів.
Вирішальний вплив на піднесення тогочасної американської економіки
справило розгортання НТР. Відбулось якісне перетворення основних елементів
виробництва, насамперед його автоматизація. Значно зросло застосування
комп'ютерної техніки. Коли на початку 60-х років використовувалося лише
кілька тисяч ЕОМ, то до кінця десятиліття - 68 тис, що приблизно в 2,5 раза
більше, ніж в інших країнах світу разом узятих.
Розгортання НТР дозволило США подолати відставання від СРСР, що
намітилося на зламі 50-60-х років, у галузі освоєння космосу, тісно пов'язаній із
військовим виробництвом. Свідченням цього став політ на Місяць 20 липня
1969 р. американського космічного корабля "Аполлон-ІІ" із трьома
астронавтами на борту.
НТР спричинила значні структурні зрушення в економіці США. Першорядного
значення набули галузі промисловості, пов'язані з найновішими досягненнями
науки і техніки: електроенергетика, радіотехніка, хімічна промисловість,
найсучасніші види машинобудування. Найповнішого технічного переоснащення
зазнало сільське господарство. Впродовж 20 років кількість населення,
зайнятого в аграрному секторі, скоротилася з 23 млн до 9,7 млн осіб (4,8%
загальної людності країни), а сільськогосподарське виробництво зросло більш
ніж на третину. Швидкими темпами
НТР охоплювала й галузі невиробничої сфери - торгівлю, обслуговування,
кредитно-фінансову систему, апарат управління. Показником розгортання НТР
став стрімкий злет якості освіти, зокрема вищої. Якщо в 30-х роках лише 4%
молоді студентського віку навчалося у вузах, то в середині 60-х - 35%. Водночас
суттєво підвищився рівень кваліфікації робочої сили.
Результатом згаданих процесів було прискорення темпів економічного
зростання: за вісім років (1961 - 1968) промислове виробництво США
збільшилося на 52%, тоді як за попередні десять років (1951 - 1960) - на 45%.
Економічні успіхи сприяли піднесенню життєвого рівня американців. До 1970
р. у США зберігався найвищий у світі рівень заробітної платні. Проте
незважаючи на прискорення темпів економічного розвитку, Сполученим
Штатам у 60-ті роки так і не вдалося подолати відставання за темпами від країн
Західної Європи та Японії.
Характерною рисою внутрішнього становища в країні було помітне загострення
соціально-політичної напруженості і, в зв'язку з цим, активізація суспільно-
політичних рухів різної спрямованості. Щоправда, робітничий рух був менш
інтенсивним, ніж у перші повоєнні та навіть у 50-ті роки. Це було пов'язано з
невпинним поліпшенням умов життя робітництва.
Американські профспілки дедалі більше схилялися до переконання, що
суперечності між робітництвом і підприємцями не носять непримиренного,
антагоністичного характеру, що працедавці є не класовим ворогом робітників, а
їхнім природнім партнером. Наслідком була зміна стратегії організованого
робітничого руху, яка полягала не у конфронтації з підприємцями, а в пошуках
взаєморозуміння з ними. Основним напрямком профспілкової діяльності стало
укладання колективних договорів із працедавцями, в яких були б забезпечені
справедливі умови найму робочої сили. Така політика дістала назву "ділового
юніонізму". Разом із тим профспілки продовжували боротися за проведення
дальших законодавчих заходів в інтересах робітників і службовців.
Досяг небаченого в історії Америки щабля рух чорношкірого населення.
Популярності набрали такі форми боротьби проти расової дискримінації, як
"сидячі демонстрації" та "рейси свободи". Групи чорних і білих борців за
громадянські права вирушали автобусами до південних штатів. Зупиняючись у
містах Півдня, учасники рейсів займали ресторани, кафе, їдальні, домагаючись,
щоб афроамериканців у громадських місцях обслуговували нарівні з білими.
Підприємства, де практикувався расизм, зазнавали бойкотів, пікетування. їх
власники терпіли чималі збитки. У результаті двох років боротьби сегрегацію у
громадських місцях було скасовано у більш ніж 200 містах Півдня. Вінцем
загальнонаціональної кампанії на підтримку громадянських прав став
очолюваний Мартіном Лютером Кінгом у серпні 1963 р. похід 250 тис.
чорношкірих і білих на Вашингтон, який завершився багатолюдним мітингом
біля пам'ятника президентові А. Лінкольну.
У другій половині 50-х і на початку 60-х років антирасистський рух, за всієї
своєї масовості, мав винятково мирний, ненасильницький характер. Пізніше
мирні форми боротьби відступили на другий план, а дедалі більшої
популярності набули радикальні, екстремістські настрої. Було висунуто гасло
"Владу - чорним!" У1966 р. негритянські студенти створили партію "Чорні
пантери", яка закликала до збройного опору владі. У середині і другій половині
60-х років Сполучені Штати охопила хвиля заколотів, бунтів і заворушень у
"чорних гетто" великих міст країни, причому кількість таких виступів
наростала як снігова лавина. Пік заворушень припав на "довге спекотне літо"
1967 р. Вони супроводжувалися підпалами, пограбуваннями, було чимало
жертв.
4 квітня 1968 р. від кулі вбивці загинув М. Л. Кінг. Його вбивство викликало
хвилю глибокого обурення широких верств афроамериканців. Упродовж тижня
негритянські повстання охопили понад 200 міст країни. Для наведення порядку
власті скерувати 100 тис. полісменів, національних гвардійців та солдатів.
Заворушення, що розпочалися після вбивства М. Л. Кінга, були останнім
спалахом масового афро-американського руху, після чого він швидко пішов на
спад. Це можна пояснити кількома причинами, зокрема втратою
найвизначнішого провідника, адекватної заміни якому не знайшлося. Однак
головне полягало в тому, що рух за громадянські права досяг основних своїх
цілей. Було завдано нищівного удару такому ганебному пережиткові
американського суспільства, що претендувало на роль найдемократичнішого в
світі, як расова дискримінація. Дедалі більше білих американців почали
розглядати афроамериканців і представників інших расових та етнічних
меншин не як людей другого сорту, а як рівних громадян демократичної
держави.
Водночас у 60-ті роки в США, як і в Західній Європі, стрімко зріс молодіжний
рух, у першу чергу студентський. Якщо американську молодь 50-х років
називають "мовчазним поколінням", то юнаків і дівчат наступного десятиліття
характеризують як "бунтівну молодь". Спалах активності студентства був
пов'язаний, насамперед, із помітним кількісним зростанням студентського
прошарку та змінами в його соціальному складі. Переважна частина
студентства походила тепер не з елітних верств суспільства, як це було раніше, а
з середніх верств і робітництва.
На тлі соціально-політичної поляризації в країні студентський рух набував
чимраз радикальнішого спрямування. Саме він став стрижнем течії "нових
лівих", що набрала тоді популярності у США. При цьому "нові ліві" чітко
відмежовували себе від "старих лівих" - соціалістів, комуністів, не
погоджуючись із їхнім доктринерством і чіткими організаційними структурами.
У своїх програмних документах "нові ліві" піддавали нищівній критиці
тогочасне капіталістичне суспільство, насамперед американське. Йому ставили
за провину грошолюбство, жадібність, бездуховність, нехтування культурними
цінностями, ханжество та цинізм. Відстоюючи принципи свободи особистості
та громадянських прав, "нові ліві" закликали до революційної трансформації
суспільства на засадах реальної участі всіх громадян у керівництві суспільними
справами. "Нові ліві" вважали, що суспільними силами, здатними на таке
перетворення суспільства, повинні стати маси "аутсайдерів" - верстви, не
інтегровані в сучасне індустріальне суспільство: інтелектуали, в першу чергу
молодь, а також афроамериканці та інші расово-етнічні меншості, безробітні й
узагалі всі знедолені. "Нові ліві" були рішучими прихильниками збройних
методів боротьби.
Студентський рух на початку мав переважно мирний, ненасильницький
характер. Молодь виступала проти расової дискримінації. Студенти вимагали
запровадження студентського самоврядування в університетах, оновлення
навчального процесу. Починаючи з 1965 р., основним напрямком студентського
руху стала боротьба проти участі США у в'єтнамській війні. У другій половині
60-х років студентські виступи, набравши масового характеру, переростали в
заворушення, що супроводжувалися широкомасштабними бійками з поліцією.
Кульмінаційним моментом руху став студентський страйк у травні - червні 1970
р., який охопив понад 500 навчальних закладів. Після цього масовий
студентський рух швидко пішов на спад.
У 60-ті роки активізувалися не тільки демократичні, ліворадикальні рухи, але й
протилежні їм праві та ультраправі сили, діяльність яких послабилася після
занепаду маккартизму. Праві виступали під прапорами войовничого
індивідуалізму, проти соціальних реформ, вимагали децентралізації
федеральної влади, розширення прав штатів. Праві рухи не відзначалися такою
масовістю, як ліві, проте становили серйозну політичну силу. Незважаючи на
те, їх роль і значення, як і ліворадикальних рухів, наприкінці 60-х років зійшла
нанівець.
У галузі міжнародної політики демократи, зберігаючи наступність
зовнішньополітичного курсу США, відразу ж після приходу до влади
переглянули свою військово-політичну стратегію. Враховуючи володіння
Радянським Союзом міжконтинентальними балістичними ракетами (МБР), коли
обидві наддержави були здатні до взаємного знищення, дотеперішня доктрина
"масованої відплати" вже не відповідала реаліям початку 60-х років. її було
замінено доктриною "гнучкого реагування", яка передбачала можливість
ведення як тотальної ядерної війни, так і локальних воєн із застосуванням і
ядерної, і звичайної зброї.
Оскільки СРСР у перебігу гонки озброєнь із США добився вагомих результатів
у створенні та виробництві ракетно-ядерної зброї стратегічного призначення,
США приділили першочергову увагу розгортанню саме цих видів озброєння. В
результаті ядерний арсенал США став у п'ять разів більшим, ніж мав СРСР.
Зросла чисельність регулярних збройних сил.
Уже з перших днів перебування на посаді президента Дж. Кеннеді довелося
зайняти виразну позицію у відносинах із Радянським Союзом стосовно
Західного Берліна. Берлінська криза, розпочата у 1958 р. з ініціативи М.
Хрущова, у 1961 р. наближалася до своєї кульмінації. Під час зустрічі з М.
Хрущовим у Відні Дж, Кеннеді категорично відкинув радянські претензії щодо
Західного Берліна. Зазнавши фіаско в своїх домаганнях, радянське керівництво
та його східнонімецькі сателіти змушені були задовольнитися спорудженням
сумнозвісного Берлінського муру, що ізолював Західний Берлін від НДР, але аж
ніяк не відірвав його від Заходу. У 1963 р. Дж. Кеннеді відвідав Західний Берлін,
щоб підбадьорити його жителів. Виступаючи перед ними, він німецькою заявив:
"Я - берлінець".
Не менш пильну увагу адміністрації Дж. Кеннеді привертало становище в
Латинській Америці та країнах Карибського басейну. Керівники революційної
Куби проводили дедалі радикальніші соціально-економічні перетворення,
взявши курс на зближення з СРСР. Враховуючи різку соціальну поляризацію в
країнах латиноамериканського регіону, засилля землевласників-латифундистів,
злиденність широких верств селянства і робітництва, всевладдя у багатьох
країнах реакційних диктатур, були всі підстави побоюватися, що кубинська
революція може стати прикладом для інших країн Латинської Америки. Щоби
не допустити цього, з ініціативи Дж. Кеннеді було опрацьовано програму "Союз
заради прогресу", яку конгрес США схвалив уже в березні 1961 р. Програма,
розрахована на 10 років, передбачала прискорення економічного розвитку країн
регіону, досягнення структурних змін латиноамериканських суспільств,
політичну демократизацію цих держав. Хоча програма була виконана не в
повному обсязі, все ж вона виявилася життєздатною і помітно прискорила
розвиток латиноамериканського регіону.
Між тим у перші місяці 1961 р. американо-кубинські відносини продовжували
загострюватися. Правлячі кола США виношували плани повалення
революційного уряду Куби. Усвідомлюючи, що пряма інтервенція США на Кубі
викликала б украй негативну реакцію в Латинській Америці й в усьому світі,
американські власті опрацювали план вторгнення на Кубу й повалення режиму
Ф. Кастро загонами організованої кубинської опозиції у США. Висадку десанту
на Кубі було здійснено в квітні 1961 р., однак операція виявилася невдало
підготовленою й зазнала цілковитого провалу. Десантники впродовж трьох днів
були розгромлені з'єднаннями кубинської революційної армії. Це був
дошкульний удар по престижу США й особисто Дж. Кеннеді.
Після цих подій кубинські керівники ще міцніше втягувалися в орбіту
радянського блоку. З метою зміцнення свого військово-політичного становища
режим Ф. Кастро у 1962 р. таємно домовився із керівництвом СРСР про
розміщення на території Куби радянських ядерних ракет середнього радіусу дії
та бомбардувальників. Коли американська розвідка дізналася про спорудження
на Кубі радянських ракетних баз та військових аеродромів, уряд США вдарив на
сполох. 22 жовтня 1962 р. Дж. Кеннеді у промові по телебаченню повідомив про
радянські військові приготування на Кубі та вказав на загрозу для миру і
безпеки. Президент оголосив про встановлення військово-морської блокади
Куби. Збройним силам США було віддано наказ приготуватися до будь-якої
несподіванки. Світ опинився за крок від вибуху ракетно-ядерної війни.
Одночасно Дж. Кеннеді заявив про прагнення уряду США до мирного
розв'язання кризи. Почалися переговори між урядами США і СРСР, у перебігу
яких радянський керівник М. Хрущов зайняв реалістичну позицію,
запропонувавши врегулювати конфлікт на таких умовах: Радянський Союз
забирає з території Куби ракети та бомбардувальники, Сполучені Штати, зі
свого боку, дають гарантії недоторканності Куби. Американці прийняли цю
пропозицію, й конфлікт було врегульовано.
Американський уряд, зупиняючи всі спроби СРСР порушити складений баланс
сил між двома наддержавами, водночас плекав надію на можливість розв'язання
пекучих проблем міжнародного життя шляхом переговорів із керівництвом
СРСР і взаємних поступок. Виступаючи в червні 1963 р. в Американському
університеті (Вашингтон), Дж. Кеннеді підкреслював, що війна не є
неминучою, і Сполучені Штати готові "вести мирне змагання з будь-якою
іншою системою на земній кулі". 5 серпня 1963 р. США, СРСР і Велика
Британія уклали договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері,
космічному просторі та під водою. У липні 1968 р. Сполучені Штати разом з
іншими державами підписали договір про непоширення ядерної зброї.
Щодо своїх західноєвропейських союзників політика США не була надто
результативною. Західноєвропейські держави, які на той час зміцніли
економічно й чимраз більше виявляли прагнення до самостійності на
міжнародній арені, досить холодно ставилися до американських позицій
відносно поглиблення військово-політичного та економічного співробітництва.
На Близькому Сході США дедалі більше, особливо після арабо-ізраїльської
війни 1967 р., починають орієнтуватися на Ізраїль як на свого союзника. Значно
збільшилась економічна та військова допомога США Ізраїлю.
Каменем спотикання для адміністрації демократів, починаючи з 1964 р., стала
участь США у війні в Індокитаї. Хоча чисельність американських військ,
оснащених найновішою військовою технікою, у Південному В'єтнамі
перевищувала 500 тис. осіб, американцям не вдалося досягти значних успіхів у
цій війні. Участь США у війні розколола американське суспільство: частина
американців виступала за її продовження, інші рішуче наполягали на
припиненні втручання США. Нездатність американського експедиційного
корпусу у В'єтнамі добитися перелому у війні призвела до послаблення позицій
правлячої Демократичної партії та особисто президента Л. Джонсона.
Між тим наближалася виборна кампанія 1968 р. Демократична партія прийшла
до неї роз'єднаною. Л. Джонсон, під враженням провалів своєї політики,
заздалегідь оголосив про відмову балотуватись у президенти. Найімовірніший
кандидат від цієї партії сенатор Роберт Кеннеді (молодший брат покійного
президента) став жертвою замаху. Врешті-решт партія призначила своїм
кандидатом дотеперішнього віце-президента Губерта Гемфрі. Значно
згуртованішими підійшли до президентських виборів республіканці, які
висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона (за адміністрації Д. Ейзенгауера в
1953 - 1961 рр. він був віце-президентом). Республіканці піддали гострій
критиці нездатність демократів подолати кризу великих міст у зв'язку зі
значним зростанням за рахунок, головно, міграції афро-американських
переселенців з Півдня, котра спричинила нестачу житла, збільшення безробіття,
зростання злочинності. Ці проблеми постали на перший план виборної
кампанії, і Р. Ніксон, із метою нормалізації становища, висунув гасло "закону і
порядку". В ділянці зовнішньої політики він узяв на себе зобов'язання
покінчити з в'єтнамською війною. Хоча раніше Р. Ніксон вважався
прихильником жорсткої політики щодо радянського блоку, тепер він виступив із
дуже поміркованих, реалістичних позицій, заявивши, що "після ери
конфронтації настав час для ери переговорів" і що у відносинах між
наддержавами немає прийнятної альтернативи мирним переговорам.
Р. Ніксон здобув перемогу на виборах, одержавши 31,8 млн голосів. Лише на
півмільйона менше дістав Г. Гемфрі. Близько 10 млн голосів одержав кандидат
від крайніх правих - колишній губернатор штату Алабама Джордж Воллес.
Таким чином виконавча влада перейшла до республіканців, хоча більшість в
обох палатах конгресу залишилася за демократами.
Вибори 1968 року. Перемога республіканської партії. Річард Ніксон та
"нова економічна політика". До президентських виборів 1968 року де-
мократична партія підійшла з негативним вантажем: падіння темпів еконо-
мічного розвитку, інфляція, безробіття і, найголовніше, з невиправданими
численними жертвами у в'єтнамській війні. Після вбивства Роберта Кеннеді,
молодшого брата Дж.Кеннеді, одного з найавторитетніших претендентів на
президентську посаду, демократи 1968 року висунули своїм кандидатом віце-
президента Х.Хемфрі, якого американці повністю індентифікували з невдачами
адміністрації Л.Джонсона. Натомість республіканці цілком скористалися
сприятливою для них ситуацією.
Необхідно підкреслити, що на рубежі 1950-1960-х років склалася певна
рівновага в республіканській партії міжпомірковано-консервативними і
ортодоксальними діячами. На президентських виборах 1960 року республіканці
висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона, який тривалий час виконував роль
своєрідного "моста між двома партійними фракціями". Ідеологічно Ніксон
стояв ближче до ортодоксальних республіканців, але справжньою суттю цього
політика був прагматизм, здатність модифікувати свої погляди і симпатії
відповідно до вимог часу, що робило його кандидатуру прийнятною і для
поміркованих республіканців.
В 1968 році Р.Ніксон знову в'язався у президентську гонку, озброївшись
програмою, яка містила значно радикальніші реформаторські ідеї, ніж програма
1960 року; загалом це була найбільш ирогресистська програма республіканської
партії в XX столітті. Вона вимагала розширення соціальної і медичної допомоги
людям похилого віку та незаможним, обіцяла забезпечити доступ до сучасної
освіти незалежно від майнового стану, деклару вала абсолютну рівність чорної і
білої рас. І, нарешті, республіканський кандидат спокушав своїх співгромадян
обіцянкою відновити законність і порядок у країні та укласти "почесний мир" з
Північним В'єтнамом.
Р.Ніксон переміг свого конкурента з перевагою в 0,7 відсотка голосів, тобто
майже з таким же відривом, з яким програв президентські вибори 8 років тому.
1972 року він знову став переможцем у президентських перегонах і його
правління тривало з 1969 по 1974 роки.
Річард Мілхаус Ніксон (1913-1994), 37-й президент США, народився в
південнокаліфоршйському містечку Йорбе-Лінда у простій родині квакерів
(члени християнської громади, що виникла у XVII столітті в Англії; квакери
заперечують інститут священиків, церковні таїнства, проповідують добро-
чинність та пацифізм). Батько був механіком трамвайного депо, працював потім
на фермі в Огайо, і на нафтопромислах, опанував фах столяра і, нарешті,
придбав продовольчу крамничку неподалік від Лос-Анджелеса. Дитинство та
юність Річарда минули у праці, в атмосфері, де цінували кожний трудовий цент.
Інтелігентний, спортивний, музично обдарований, він виділявся серед студентів
місцевого коледжу. З 1934 року студіював право в університеті Північної
Кароліни. Одержавши диплом, повернувся в рідні місця, займався приватною
юридичною практикою. 1940 року одружився з учителькою Телмою Кетрін
("Пет") Ріан. У них народилося дві доньки, і родина стала для Ніксона надійним
захистом від усіх життєвих негод.
У роки війни, незважаючи на те, що квакери звільнялися від військової служби,
попросився на фронт, служив в інтендантських структурах і здобув
прихильність як вищого начальства, так і підлеглих.
Після демобілізації прийняв у 1946 році пропозицію стати республіканським
кандидатом до конгресу від 12-го каліфорнійського виборчого округу і переміг.
Будучи конгресменом, став знаним у межах країни завдяки своїй участі у
повоєнних антикомуністичних кампаніях (маккартизм). У боротьбі з
політичними конкурентами не гребував навішуванням на них ярликів
"прихованих комуністів". З 1950 року Р.Ніксон - сенатор. 1952 року претенденти
від республіканської партії на посаду президента намагалися залучити його на
свій бік. Р.Ніксон прийняв пропозицію Д.Ейзенхауера і з 1953 по 1960 рік
обіймав посаду віце-президента в його адміністрації. На цій посаді відігравав
важливу роль, брав участь у засіданнях кабінету та Ради безпеки, 1955 і 1957
року, під час хвороби президента, виконував його функції. Великий інтерес
виявляв до зовнішньої політики, побував з офіційним візитом у 61 країнах.
Логічним завершенням швидкої політичної кар'єри стала участь Р.Ніксона у
президентських виборах 1960 року. Дж. Кеннеді виграв у нього з перевагою у
108 тисяч голосів. Цим не закінчилася смуга невдач для екс-віце-ирезидента:
поразки зазнав він і на губернаторських виборах у Калі форнії. Р.Ніксон
повернувся до юридичної практики, не полишаючи надії реалізувати
"американську мрію".
Його зоряний час настав 1968 року. США переживали складні часи: суспільство
лихоманив потужний демократичний рух. ескалація війни у В'єтнамі, політичні
вбивства, падіння авторитету демократичної партії.
Президентство Р:Ніксона започаткувало по-суті цілу республіканську епоху в
політичній історії США, оскільки республіканці обіймали найвищу державну
посаду упродовж п'яти із шести термінів, тобто з 1968 по 1992 рік, за винятком
чотиріччя президента- демократа Дж. Картера, яке припало на 1976-1980 роки.
Так само 1970-і роки стали для Америки "десятиріччям криз". Жоден із
попередніх періодів новітньої історії США, окрім важких 1930-х років, не
позначений такою кількістю гострих внутрішніх проблем. Серед них галопуюча
інфляція, енергетична криза, яка спричинила економічну, різке зниження темпів
розвитку промислового виробництва, зростання чисельності
армії безробітних.
Негаразди Сполучених Штатів болісно переживав увесь західний світ. Це
занепокоєння вилилось в те, що в 1973 році з ініціативи Рокфеллерів було
створено "тристоронню комісію" - так званий інтелектуальний парламент
провідних діячів Північної Америки, Західної Європи і Японії під керівництвом
З.Бжезінського. У своєму фундаментальному дослідженні внутрішніх процесів
на Заході, названому "Криза демократії", комісія зазначила, иго "незадоволення
діяльністю демократичних інститутів, "криза довіри до влади" пронизують усі
сфери суспільства." Лідери західного світу закликали зробити все, щоб
зміцнити "керівництво соціально-економічним і політичним механізмом США".
Водночас президентство Р.Ніксона та його наступника Дж.Форда стало також
періодом найбільшого зближення реформаторської політики двох провідних
партій -республіканської та демократичної. У внутрішній політиці
республіканської адміністрації спостерігається своєрідне поєднання лібералізму
та консерватизму, 1968-1976 роки можна вважати перехідними до політики
неоконсерватизму, яку здійснюватиме згодом Р.Рейган.
Внутрішня політика республіканської адміністрації була спрямована головним
чином на розв'язання економічних проблем. Перші заходи нового уряду були
спрямовані на зменшення грошової маси (отже, зниження інфляції) у країні
шляхом підвищення облікової ставки, тобто запровадження високого відсотку
на кредити -до 6 відсотків (такий високий процент був визначений лише під час
"великої депресії" 1929-1933 років). 1 хоч було досягнуто позитивного бюджету
(дефіцит за Л.Джонсона дорівнював 25 млрд. доларів), але зупинити інфляційні
процеси не вдалося. До того ж з другої половини 1969 року почався
економічний спад. Тому на початку 1971 року ніксонівська адміністрація почала
послаблювати політику кредитно-фінансових обмежень.
Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські відносини.
Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у
міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина
1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згадати:
переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною
можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відіграли
свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР;
необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США
зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйозними
проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.
Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в
якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні
кошти, роз'-єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.
Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року
проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву
"доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни («азіати
воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил
південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та
матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну
можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на
союзників у всіх конфліктних ситуаціях.
Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американського
контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року тут залишалось 69
тисяч американців. Але при цьому відновилося бомбардирування
швнічнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змусило
Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення
військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60
д нів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополо-
неними. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у
березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під
контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн.
в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьківщину
надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же
синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти
надовго запанував серед американців. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч
вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне
застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не
оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.
У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування
військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагуванню"' прийшло
"реалістичне стримування". Міністр оборони пояснив: "Чотири головних
фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стратегічна реальність,
фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична
реальність".
У сфері озброєнь керівництво США і Пентагон зробили ставку як на
вдосконалення ракетно-ядерного арсеналу, так і на розгортання звичайної зброї.
Концепцію "переваги" (в її кількісному сенсі) було замінено концепцією
"достатності" збройних сил. У цьому контексті зменшувалась чисельність армії
(з 3 548 тис. до 2 100 тисяч осіб). 1 лише 1973 року Сполучені Штати
відмовилися від загальної військової повинності і перейшли до створення
професійної армії на добровільній основі. Посилена увага приділялася
формуванню мобільних військово-морських сил. Молоді надавалося право
голосу з 18 років.
Барометром політичної розрядки були американо-радянські відносини. В грудні
1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній сфері з СРСР, через
місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року Сполученими Штатами,
Великобританією та Радянським Союзом Договір про непоширення ядерної
зброї, згодом розпочалися американо-радянські попередні переговори в
Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем протиракетної оборони та
стратегічних озброєнь. ЗО вересня 1971 року у Вашингтоні підписано угоду про
зменшення небезпеки виникнення ядерної війни та вдосконалення прямого
телефонного зв'язку між США і СРСР. Нарешті, відбулося декілька зустрічей на
найвищому рівні: у травні 1972 року - візит президента США Р.Ніксона до
СРСР; у червні 1973 року - візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів;
у червні 1974 року-зустріч Р.Ніксона і Л .Брежнєва в Криму: в листопаді цього
ж року - зустріч Дж.Форда та Л.Брежнєва у Владивостоці. В результаті було
підписано кілька десятків різного
роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських сто-
сунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР та
США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем проти-
ракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 року конгрес
прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала надання СРСР у
торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови демократизації радянського
законодавства щодо еміграції); про співпрацю у мирних цілях у космосі,
охорону навколишнього середовища, у сфері охорони здоров'я, в галузі науки й
техніки.
Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги як в
американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах. Показником
цих позитивних зрушень став, зокрема, радянсько-американський експеримент
в липні 1975 року, в ході якого було здійснено стикування в космосі кораблів
двох країн - "Союзу" та "Аполлона".
Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом розривом
радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в американському посольстві
у Варшаві почалися переговори між США та КНР на рівні послів. Тоді ж США
стосовно Китаю вдалися до тактики "малих кроків": скасували ембарго на
торгівлю з Китаєм та деякі обмеження на американський експорт до цієї країни,
відбулися дві поїздки. Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки
офіційного візиту президента США, який відбувся в лютому 1972 року.
Сполучені Штати і КНР визнали одне одного, хоча дипломатичними службами
обмінялися лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання
йому місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував
дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки Тайвань та її
членства в ООН.
Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона. Драматичним апофеозом
правління 37-го президента США став скандал, пов'язаний з президентськими
виборами 1972 року, на яких Р.Ніксон здобув чергову перемогу. Цей скандал
дістав назву "Уотергейтської справи".
Слід зазначити, що зловживання можливостями ФБР чи податкових органів уже
давно були в арсеналі боротьби з політичними конкурентами, але за
"уотергейтською справою" масштаб цих зловживань і особиста причетність
американського президента набрали нової якості. Передісторія цієї справи така.
Ще 1971 року газета "Нью-Йорк Тайме" опублікувала підбірку секретних
документів про воєнні дії США у В'єтнамі. У відповідь Білий дім санкціонував
створення спеціального секретного підрозділу, названого "сантехнічним",
завдання якого полягало у попередженні витоку небажаної інформації.
Незабаром його почали використовувати і для інших цілей.
У ніч на 17 червня 1972 року п'ять членів "бригади сантехніків" були затримані
в штаб-квартирі демократів. Падають, що їм належало встановити нові "жучки".
Мали вони звукозаписну апаратуру. Однак виявилося, що завдання
"сантехніків" полягало в тому, щоб вилучити компрометуючі Р.Ніксо-на
матеріали. Щоправда, на час президентських виборів в листопаді 1972 року ця
справа не набрала розголосу і Р.Ніксон здобув переконливу перемогу. Згодом
репортери почали розкручувати уотергейтські події, доводячи, що в Овальному
кабінеті провадилися таємні магнітофонні записи всіх розмов. Незважаючи на
опір Ніксона, записи врешті-решт були оприлюднені і з'ясувалося, що
президент особисто причетний до проникнення в офіс демократів його людей.
Сам Ніксон у своїх мемуарах "На арені. Спогади про перемоги, поразки та
відродження" (М., 1992), пізніше признався, що декілька осіб, пов'язаних з
підготовкою до нових президентських виборів, попалися на встановленні
підслуховуючих телефонних пристроїв у штаб-квартирі національного комітету
демократичної партії, яка знаходилася в готелі "Уотер-гейт" у Вашингтоні.
Після їх арешту Р.Ніксону інкримінували: санкцію на проникнення у штаб-
квартиру, спроби перешкодити розслідуванню цієї справи ФБР; намагання
заплатити людям і таким чином прикрити розслідування; знищення плівок, на
яких зафіксовано розмову про підкуп. Отже, був набір звинувачень, за які
Р.Ніксон мав відповідати перед судом, його належало піддати процедурі
імпічменту. Щоб цього уникнути, Р.Ніксон 8 серпня 1974 року подав у
відставку, заявивши, що боротьбу за свою реабілітацію вестиме протягом 20
років. Пізніше він писав, що пережив цю неприємну історію завдяки трьом
життєвим принципам: 1) Залиш и минуле у минулому. Проаналізуй і зрозумій
причини своєї поразки, але не дозволяй їй домінувати над тобою. Краще
подумай про майбутні справи; 2)Не дозволяй своїм противникам заважати тобі.
Пам'ятай, що вони перемагають лише в тих випадках, коли втягують тебе у
боротьбу з ними, відволікаючи тебе від прагнення досягти своєї мети; 3) Став
перед собою важкодосяжну мету. Уникай спокуси жити заради задоволення або
для того, щоб залишити якнайбільшу матеріальну спадщину.
Р.Ніксон все ж повернувся до громадського життя, і процедура велелюдного
державного похорону 22 квітня 1994 року засвідчила, що американці віддали
шану Р.Ніксону. як президентові, заслуги якого перед нацією, безперечні.