1. “Республіканська ера” в післявоєнній історії США (1969–1977 рр.).

“Уотергейтська справа”.
Вибори 1968 року. Перемога республіканської партії. Річард Ніксон
та "нова економічна політика". До президентських виборів 1968 року
демократична партія підійшла з негативним вантажем: падіння темпів
економічного розвитку, інфляція, безробіття і, найголовніше, з
невиправданими численними жертвами у в'єтнамській війні. Після
вбивства
Роберта Кеннеді, молодшого брата Дж.Кеннеді, одного з найавторитетніших
претендентів на президентську посаду, демократи 1968 року висунули своїм
кандидатом віце-президента Х.Хемфрі, якого американці повністю
індентифікували з невдачами адміністрації Л.Джонсона. Натомість
республіканці цілком скористалися сприятливою для них ситуацією.
Необхідно підкреслити, що на рубежі 1950-1960-х років склалася
певна рівновага в республіканській партії міжпомірковано-
консервативними і ортодоксальними діячами. На президентських виборах
1960 року республіканці висунули своїм кандидатом Річарда Ніксона, який
тривалий час виконував роль своєрідного "моста між двома партійними
фракціями". Ідеологічно Ніксон стояв ближче до ортодоксальних
республіканців, але справжньою суттю цього політика був прагматизм,
здатність модифікувати свої погляди і симпатії відповідно до вимог часу,
що робило його кандидатуру прийнятною і для поміркованих
республіканців.
В 1968 році Р.Ніксон знову в'язався у президентську гонку,
озброївшись програмою, яка містила значно радикальніші реформаторські
ідеї, ніж програма 1960 року; загалом це була найбільш ирогресистська
програма республіканської партії в XX столітті. Вона вимагала розширення
соціальної і медичної допомоги людям похилого віку та незаможним, обіцяла
забезпечити доступ до сучасної освіти незалежно від майнового стану,
деклару-вала абсолютну рівність чорної і білої рас. І, нарешті,
республіканський
кандидат спокушав своїх співгромадян обіцянкою відновити законність і
порядок у країні та укласти "почесний мир" з Північним
В'єтнамом.
Р.Ніксон переміг свого конкурента з перевагою в 0,7 відсотка голосів,
тобто майже з таким же відривом, з яким програв президентські вибори 8
років тому. 1972 року він знову став переможцем у президентських
перегонах і його правління тривало з 1969 по 1974 роки.
Річард Мілхаус Ніксон (1913-1994), 37-й президент США, народився в
південнокаліфоршйському містечку Йорбе-Лінда у простій родині квакерів
(члени християнської громади, що виникла у XVII столітті в Англії; квакери
заперечують інститут священиків, церковні таїнства, проповідують
доброчинність та пацифізм). Батько був механіком трамвайного депо,
працював потім на фермі в Огайо, і на нафтопромислах, опанував фах
столяра і, нарешті, придбав продовольчу крамничку неподалік від Лос-
Анджелеса. Дитинство та юність Річарда минули у праці, в атмосфері, де
цінували кожний трудовий цент. Інтелігентний, спортивний, музично
обдарований, він виділявся серед студентів місцевого коледжу. З 1934 року
студіював право в університеті Північної Кароліни. Одержавши диплом,
повернувся в рідні місця, займався приватною юридичною практикою. 1940
року одружився з учителькою Телмою Кетрін ("Пет") Ріан. У них
народилося дві доньки, і родина стала для Ніксона надійним захистом від
усіх життєвих негод.
У роки війни, незважаючи на те, що квакери звільнялися від військової
служби, попросився на фронт, служив в інтендантських структурах і здобув
прихильність як вищого начальства, так і підлеглих.
Після демобілізації прийняв у 1946 році пропозицію стати
республіканським кандидатом до конгресу від 12-го каліфорнійського
виборчого округу і переміг. Будучи конгресменом, став знаним у межах
країни завдяки своїй участі у повоєнних антикомуністичних кампаніях
(маккартизм). У боротьбі з політичними конкурентами не гребував
навішуванням на них ярликів "прихованих комуністів". З 1950 року
Р.Ніксон - сенатор. 1952 року претенденти від республіканської партії на
посаду президента намагалися залучити його на свій бік. Р.Ніксон прийняв
пропозицію Д.Ейзенхауера і з 1953 по 1960 рік обіймав посаду віце-
президента в його адміністрації. На цій посаді відігравав важливу роль, брав
участь у засіданнях кабінету та Ради безпеки, 1955 і 1957 року, під час хвороби
президента, виконував його функції. Великий інтерес виявляв до зовнішньої
політики, побував з офіційним візитом у 61 країнах.
Логічним завершенням швидкої політичної кар'єри стала участь
Р.Ніксона у президентських виборах 1960 року. Дж. Кеннеді виграв у нього з
перевагою у 108 тисяч голосів. Цим не закінчилася смуга невдач для екс-
віце-ирезидента: поразки зазнав він і на губернаторських виборах у Калі
90

форнії. Р.Ніксон повернувся до юридичної практики, не полишаючи надії

реалізувати "американську мрію".
Його зоряний час настав 1968 року. США переживали складні часи:
суспільство лихоманив потужний демократичний рух. ескалація війни у
В'єтнамі, політичні вбивства, падіння авторитету демократичної партії.
Президентство Р:Ніксона започаткувало по-суті цілу республіканську
епоху в політичній історії США, оскільки республіканці обіймали найвищу
державну посаду упродовж п'яти із шести термінів, тобто з 1968 по 1992
рік, за винятком чотиріччя президента- демократа Дж. Картера, яке припало
на 1976-1980 роки.
Так само 1970-і роки стали для Америки "десятиріччям криз".
Жоден із попередніх періодів новітньої історії США, окрім важких 1930-х
років, не позначений такою кількістю гострих внутрішніх проблем. Серед
них галопуюча інфляція, енергетична криза, яка спричинила економічну,
різке зниження темпів розвитку промислового виробництва, зростання
чисельності
армії безробітних.
Негаразди Сполучених Штатів болісно переживав увесь західний світ.
Це занепокоєння вилилось в те, що в 1973 році з ініціативи Рокфеллерів
було створено "тристоронню комісію" - так званий інтелектуальний
парламент провідних діячів Північної Америки, Західної Європи і Японії під
керівництвом З.Бжезінського. У своєму фундаментальному дослідженні
внутрішніх процесів на Заході, названому "Криза демократії",
комісія
зазначила, иго "незадоволення діяльністю демократичних інститутів,
"криза
довіри до влади" пронизують усі сфери суспільства." Лідери
західного світу
закликали зробити все, щоб зміцнити "керівництво соціально-
економічним і політичним механізмом США.
Водночас президентство Р.Ніксона та його наступника Дж.Форда
стало також періодом найбільшого зближення реформаторської політики
двох провідних партій -республіканської та демократичної. У внутрішній
політиці республіканської адміністрації спостерігається своєрідне
поєднання лібералізму та консерватизму, 1968-1976 роки можна вважати
перехідними до політики неоконсерватизму, яку здійснюватиме згодом
Р.Рейган.
Внутрішня політика республіканської адміністрації була спрямована
головним чином на розв’язання економічних проблем. Перші заходи нового
уряду були спрямовані на зменшення грошової маси (отже, зниження
інфляції) у країні шляхом підвищення облікової ставки, тобто запровадження
високого відсотку на кредити -до 6 відсотків (такий високий процент був
визначений лише під час великої депресії (1929-1933 років). 1 хоч було
досягнуто позитивного бюджету (дефіцит за Л.Джонсона дорівнював 25
млрд. доларів), але зупинити інфляційні процеси не вдалося. До того ж з
другої половини 1969 року почався економічний спад. Тому на початку
1971 року ніксонівська адміністрація почала послаблювати політику кредитно-
фінансових обмежень.
З серпня цього ж року Р.Ніксон спеціальним декретом запровадив
"надзвичайний стан" і проголосив "нову економічну
політику", спрямовану
передовсім на скорочення державних соціальних програм та витрат на
державний апарат, зменшення субсидій та дотацій. Одночасно він надав
податкові пільги капіталу, підвищив пенсії й допомогу багатодітним
сім'ям та сім'ям, дохід яких був нижчим прожиткового мінімуму.
Наприкінці свого президентського терміну Ніксон навіть оголосив себе
кейнсінцем і з метою приборкання інфляції спробував запровадити
державний контроль над цінами та заробітною платнею, обмеживши їхнє
зростання на рівні 2,5 відсотка в рік. Один із американських історіографів
так оцінив ніксонівські реформи:" Пропозиція налагодити урядовий
контроль над заробітною платою і цінами означала не тільки розрив з усією
традиційною республіканською філософією і етикою бізнесу,
переконаного, що вільна ринкова філософія врешті-решт принесе
найбільше блага максимальній кількості людей. Це був розрив з усім
американським економічним минулим, масштаби якого можна порівняти з
тим, що здійснив ЗО років тому Рузвельт". Щоправда, у цій сфері 37-й
президент успіху не мав: 1973 року інфляція зросла до 5,2 відсотка, а 1974 -
до 12, досягши найвищого рівня з часу завершення другої світової війни. Сл
ід, однак, зазначити, що причини інфляції 1970-х років були закорінені у
попередніх роках. Так, 1960-і роки дали для США, з одного боку, розквіт
економіки, з другого, започаткували ряд негативних тенденцій: перш за все
зменшення запасів золота, що пов'язане було з допомогою
слаборозвинутим країнам, в'єтнамською війною, утриманням власних
окупаційних військ, експортом капіталу за кордон та дефіцитом
торговельного балансу. Якщо у 1957 році золотий запас країни становив
28 млрд. доларів, то у 1968 році - лише 14 млрд. доларів. Якби рантом
сталося загальне падіння довіри до долара, американці не мали б достатніх
запасів золота, щоб відповідно до Брегтон-Вудської угоди обміняти свою
валюту на дорогоцінний метал.
До того ж ще у 1965 році Шарль де Голль заявив,що "валюти Західної
Європії відновилися до такого рівня, що загальні запаси золота шести країн
дорівнюють нині американським запасам. Це означає, що загальна згода
визнавати за доларом функції міжнародної валюти вже не будується на
первісній основі, коли США володіли левовою часткою світових запасів
золота". В цих умовах 15 серпня 1971 року уряд США відмовився від
ргшень Брегтон-Вудської міжнародної фінансової конференції, тобто на
невизначе-ний термін (отже, назавжди) погодився на обмін доларових
резервів інших країн на золото за визначеним курсом. Щоправда, справу вже
було зроблено: долар став найбільш поширеною і ліквідною грошовою
одиницею світу.
92

Разом з тим скасуванняобміну доларів на золото поховало автоматично всю

систему фінансових валютних курсів: на валютних ринках запанував хаос.
Ставало очевидним, що кейнсіанські методи регулювання економікою
вичерпали себе. Новий етап НТР, широкий вихід американських товарів на
зовнішні ринки, створення транснаціональних компаній, конкуренція
Західної Європи і Японії вимагали нових економічних підходів, навіть нових
економічних теорій. Загалом новий республіканізм зберігав свої позиції до
середини 1970-х років, після чого його вплив почав слабнути. На зміну
йому йшов неоконсерватизм.
Інший напрямок внутрішньої політики Р.Ніксона-Дж. Форда полягав у
прийнятті ряду антипрофспілкових та антистрайкових законів, у вжитті
заходів, спрямованих проти негритянського та молодіжного руху,
радикальної організації "Чорних пантер", організованої злочинності
та
наркоманії.
Зовнішня політика. "Доктрина Ніксона". Американо-радянські
відносини. Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний
період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша
половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід
згадати: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі
зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі.
Відіграли свою роль досягнення військово-стратегічного паритету між
США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних
впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із
серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи
тощо.
Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у
В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка
поглинала
величезні кошти, роз'-єднувала націю і підривала міжнародний авторитет
США.
Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969
року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала
назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у
"в'єтнамізації" війни
(«азіати воюють проти азіатів»), тобто заміні американських збройних сил
південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і надалі надавати військову та
матеріальну допомогу Сайгонові; провадити зовнішню політику адекватну
можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність
на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.
Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного
американського контингенту з Південного В'єтнаму. На травень 1972 року
тут залишалось 69 тисяч американців. Але при цьому відновилося
бомбардирування швнічнов'єтнамських територій. Саме це, на думку
деяких істориків, змусило Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року
угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у
В'єтнамі".
Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено
обмін
військовополоненими. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму
завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам
опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч
американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після
повернення на батьківщину надзвичайно важко проходили адаптацію до
мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути
втягнутими у нові
кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не
дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон,
який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили
повідомляти
упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни,
припинити воєнні дії через два місяці.
У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі
відбулося
корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому
реагуванню"' прийшло "реалістичне стримування".
Міністр оборони пояснив:
"Чотири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію:
стратегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з
людськими ресурсами і політична реальність".
У сфері озброєнь керівництво США і Пентагон зробили ставку як на
вдосконалення ракетно-ядерного арсеналу, так і на розгортання звичайної
зброї. Концепцію "переваги" (в її кількісному сенсі) було замінено
концепцією "достатності" збройних сил. У цьому контексті
зменшувалась
чисельність армії (з 3 548 тис. до 2 100 тисяч осіб). 1 лише 1973 року
Сполучені Штати відмовилися від загальної військової повинності і
перейшли до створення професійної армії на добровільній основі. Посилена
увага приділялася формуванню мобільних військово-морських сил. Молоді
надавалося право голосу з 18 років.
Барометром політичної розрядки були американо-радянські
відносини. В грудні 1969 року США зняли деяке обмеження у торговельній
сфері з СРСР, через місяць конгрес ратифікував підписаний 1968 року
Сполученими Штатами, Великобританією та Радянським Союзом Договір
про непоширення ядерної зброї, згодом розпочалися американо-радянські
попередні переговори в Гельсінкі, а потім у Відні про обмеження систем
протиракетної оборони та стратегічних озброєнь. ЗО вересня 1971 року у
Вашингтоні підписано угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної
війни та вдосконалення прямого телефонного зв'язку між США і СРСР.
Нарешті, відбулося декілька зустрічей на найвищому рівні: у травні 1972
року - візит президента США Р.Ніксона до СРСР; у червні 1973 року -
візит-відповідь Л.Брежнєва до Сполучених Штатів; у червні 1974 року-
зустріч Р.Ніксона і Л .Брежнєва в Криму: в листопаді цього ж року - зустріч
Дж.Форда та Л.Брежнєва у Владивостоці. В результаті було підписано
кілька десятків різного
94

роду угод, більше ніж за всю попередню історію американо-радянських

стосунків. Серед них найважливіші: про основи взаємовідносин між СРСР
та США; про обмеження стратегічних озброєнь; про обмеження систем
протиракетної оборони (ПРО); торговельна угода (у жовтні 1972 року
конгрес прийняв до неї поправку Джексона-Веніка, яка обумовлювала
надання СРСР у торгівлі режиму найбільшого сприяння за умови
демократизації радянського законодавства щодо еміграції); про співпрацю
у мирних цілях у космосі, охорону навколишнього середовища, у сфері
охорони здоров'я, в галузі науки й техніки.
Ці та наступні домовленості сприяли значному послабленню напруги
як в американо-радянських, так і загалом у міжнародних відносинах.
Показником цих позитивних зрушень став, зокрема, радянсько-
американський експеримент в липні 1975 року, в ході якого було здійснено
стикування в космосі кораблів двох країн - "Союзу" та
"Аполлона".
Адміністрація Р.Ніксона скористалася погіршенням, а згодом
розривом радянсько-китайських відносин. 8 січня 1970 року в
американському посольстві у Варшаві почалися переговори між США та
КНР на рівні послів. Тоді ж США стосовно Китаю вдалися до тактики
"малих кроків": скасували ембарго на торгівлю з Китаєм та деякі
обмеження на американський експорт до цієї країни, відбулися дві поїздки.
Г.Кіссінджер двічі їздив до Пекіна з метою підготовки офіційного візиту
президента США, який відбувся в лютому 1972 року. Сполучені Штати і
КНР визнали одне одного, хоча дипломатичними службами обмінялися
лише 1979 року. США зняли вето на вступ КНР до ООН і надання йому
місця постійного члена Ради Безпеки. При цьому Білий дім продовжував
дотримуватися політики "двох Китаїв", тобто визнання Республіки
Тайвань
та її членства в ООН.
Уотергейтська справа та відставка Р.Ніксона. Драматичним
апофеозом правління 37-го президента США став скандал, пов'язаний з
президентськими виборами 1972 року, на яких Р.Ніксон здобув чергову
перемогу. Цей скандал дістав назву "Уотергейтської справи".
Слід зазначити, що зловживання можливостями ФБР чи податкових
органів уже давно були в арсеналі боротьби з політичними конкурентами,
але за "уотергейтською справою" масштаб цих зловживань і
особиста
причетність американського президента набрали нової якості. Передісторія
цієї справи така. Ще 1971 року газета "Нью-Йорк Тайме"
опублікувала
підбірку секретних документів про воєнні дії США у В'єтнамі. У відповідь
Білий дім санкціонував створення спеціального секретного підрозділу,
названого "сантехнічним", завдання якого полягало у попередженні
витоку
небажаної інформації. Незабаром його почали використовувати і для інших
цілей.
У ніч на 17 червня 1972 року п'ять членів "бригади
сантехніків" були
затримані в штаб-квартирі демократів. Падають, що їм належало встановити
нові "жучки". Мали вони звукозаписну апаратуру. Однак виявилося,
що
завдання "сантехніків" полягало в тому, щоб вилучити
компрометуючі
Р.Ніксо-на матеріали. Щоправда, на час президентських виборів в
листопаді 1972 року ця справа не набрала розголосу і Р.Ніксон здобув
переконливу перемогу. Згодом репортери почали розкручувати уотергейтські
події, доводячи, що в Овальному кабінеті провадилися таємні магнітофонні
записи всіх розмов. Незважаючи на опір Ніксона, записи врешті-решт були
оприлюднені і з'ясувалося, що президент особисто причетний до
проникнення в офіс демократів його людей. Сам Ніксон у своїх мемуарах
"На арені. Спогади про перемоги, поразки та відродження" (М.,
1992),
пізніше признався, що декілька осіб, пов'язаних з підготовкою до нових
президентських виборів, попалися на встановленні підслуховуючих
телефонних пристроїв у штаб-квартирі національного комітету
демократичної партії, яка знаходилася в готелі "Уотер-гейт" у
Вашингтоні.
Після їх арешту Р.Ніксону інкримінували: санкцію на проникнення у штаб-
квартиру, спроби перешкодити розслідуванню цієї справи ФБР; намагання
заплатити людям і таким чином прикрити розслідування; знищення плівок,
на яких зафіксовано розмову про підкуп. Отже, був набір звинувачень, за
які Р.Ніксон мав відповідати перед судом, його належало піддати процедурі
імпічменту. Щоб цього уникнути, Р.Ніксон 8 серпня 1974 року подав у
відставку, заявивши, що боротьбу за свою реабілітацію вестиме протягом 20
років. Пізніше він писав, що пережив цю неприємну історію завдяки трьом
життєвим принципам: 1) Залиш и минуле у минулому. Проаналізуй і зрозумій
причини своєї поразки, але не дозволяй їй домінувати над тобою. Краще
подумай про майбутні справи; 2)Не дозволяй своїм противникам заважати
тобі. Пам'ятай, що вони перемагають лише в тих випадках, коли втягують
тебе у боротьбу з ними, відволікаючи тебе від прагнення досягти своєї мети;
3) Став перед собою важкодосяжну мету. Уникай спокуси жити заради
задоволення або для того, щоб залишити якнайбільшу матеріальну
спадщину.
Р.Ніксон все ж повернувся до громадського життя, і процедура
велелюдного державного похорону 22 квітня 1994 року засвідчила, що
американці віддали шану Р.Ніксону. як президентові, заслуги якого перед
нацією, безперечні.
2. Американсько-радянські відносини кінця 1960 – першої половини 1970 рр.
та їх вплив на політику розрядки міжнародної напруженості.
У першій половині 1970-х років відбулася також нормалізація радянсько-
американських відносин. У стосунках з СРСР адміні-страція президента Р. Ніксона
(1969—1974 рр.) змінила доктрину «гнучкого реагування» на більш наближену до
нових реалій — так зване «реалістичне стримування». Наслідком цього стала серія
радянсько-американських зустрічей і переговорів на найвищому рівні, підписання
низки важливих договорів, які далек о виходили за рамки двосторонніх відносин.
Візит Р. Ніксона до Китаю в лютому 1972 р., який відомий американський
політолог Збігнев Бжезінский назвав «блискучим ходом президента Ніксона, що
привів до американокитайських відносин», спонукав радянське керівництво до
підготовки і проведення офіційної зустрічі лідерів США і СРСР у Москві.
У період з 22 по 29 травня 1972 р. тривав офіційний візит Р. Ніксона до СРСР. У
результаті переговорів на найвищому рівні, які проходили в Москві, було підписано
10 документів, у їх числі: «Основи взаємовідносин між СРСР і США»; «Договір про
обмеження систем протиракетної оборони»; «Тимчасова угода про деякі обмеження
в галузі стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1)».
 В «Основах взаємо відносин між СРСР і США» наголошувалося, що сторони
виходитимуть зі спільної переконаності в тому, що в ядерний вік не існує іншої
основи для підтримки відносин між ними, крім мирного співіснування. Відмінності в
ідеології та соціальних системах СРСР і США не є перешкодою для розвитку
нормальних взаємовідносин, що ґрунтуються на принципах с уверенітету, рівності,
невтручання у внутрішні справи.
Відповідно до «Договору про обмеження систем протиракетної оборони» сторони
домовились обмежити системи такої оборони двома комплексами з кожної сторони,
з відповідною кількістю пускових установок і протиракет на стартових позиціях для
кожного учасника угоди. «Тимчасова угода про деякі обмеження в галузі
стратегічних наступальних озброєнь (ОСО1)» передбачала відмову обох сторін
будувати протягом п’яти років (1972—1977 рр.) нові стаціонарні пускові установки
стратегічних наступальних ракет наземного базування та пускові установки
балістичних ракет, які розміщені на підводних човнах. Угода ОСО-1 заморозила в
обох країнах арсенали стратегічних ракет наземного і морського базування на дату
підписання документа.
З 18 по 25 червня 1973 р. трива в офіційний візит Л. Брежнєва до США. Важливо
зазначити, що за період між зустрічами у Москві та Вашингтоні було підписано 23
угоди про співробітництво двох країн у різних сферах.
Переговори радянського лідера з Ніксоном у Вашингтоні, у Кемп-Девіді, у Сан-
Клименті в Каліфорнії привели до підписання нових угод. Найважливішою з них ст
ала «Угода між СРСР і США про відвернення ядерної війни». Її суть полягала в тому,
що сторони домовлялися запобігати виникненню ситуацій, здатних викликати
небезпечне загострення їх відносин, уникати конфронтацій, виключати можливість
виникнення ядерної війни між ними і між кожною зі сторін та іншими (третіми)
державами.
Новий імпульс радянсько-американському співробітництву дал и чергові
переговори керівників двох країн у Москві і в Криму, які відбувалися з 27 червня по 3
липня 1974 р. У результаті було підписано протокол до Договору між СРСР і США
про обмеження систем протиракетної оборони. Він передбачив скорочення кількості
районів розміщення систем ПРО з двох до одного, а також відповідне скорочення
кількості ракет ПР
О.
Поступальний розвиток відносин між СРСР і США тривав і після того, як у серпні
1974 р. Р. Ніксона на посаді президента США замінив Дж. Форд (1974—1976 рр.). Це
засвідчили, зокрема, підсумки зустрічі Л. Брежнєва з Дж. Фордом 23—24 листопада
1974 р. в районі Владивостока. Під час зустрічі було повністю схвалено наміри обох
кра їн неухильно втілювати в життя взаємні зобов’язання, зафіксовані в попередніх
радянсько-американських угодах. Сторони домовлялися завершити розробку нової,
основаної на принципі рівності й однакової Нормалізація та динамічний розвиток
радянсько-американських взаємовідносин позитивно позначилися на міжнародних
відносинах загалом. У січні 1973 р. у Парижі, після переговорів, які тривали понад
чотири роки, США підписали Угоду про припинення війни і відновлення миру в
Індокитаї. Із підписанням Угоди про припинення війни і встановлення миру у
В’єтнамі вдалося ліквідувати небезпечний осередок мі жнародної напруженості у
Південно-Східній Азії.
 Радянсько-американське співробітництво стало важливим чинником у
припиненні війни на Близькому Сході.
6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна. Цього разу
єгипетські війська разом із сірійською армією та іракськими формуваннями
зненацька розпочали бойові дії, вступивши до ізраїльської окупаційної зони. Проте
ізраїльтяни зуміли відбити напад і перейти в кон трнаступ, у результаті чого арабські
супротивники опинилися під загрозою нищівної поразки.
Радянський уряд, який до ізраїльського контрнаступу відкидав пропозиції щодо
припинення бойових дій, тепер зажадав від Вашингтона негайної зупинки наступу
американського союзника. І США відгукнулися на цей заклик. 20 жовтня 1973 р. до
Москви для переговорів прибув держсекретар США Ге нрі Кіссінджер.
За ініціативою обох сторін — радянської та американської — Рада Безпеки ООН
22 жовтня 1973 р. за резолюцією № 338 14 голосами з 15 (утримався Китай)
проголошувала вимогу негайно припинити війну на Близькому Сході. Воюючі
сторони цю вимогу виконали. На міжнародній конференції, що пройшла
наприкінці 1973 р. під співголосуванням СРСР і США у Женеві, було зроблено
спробу п римирити конфліктуючі сторони, однак арабо-ізраїльські суперечності на
той час подолати не вдалося.
Маючи за мету покарати США та їх союзників за підтримку Ізраїлю, арабські
країни застосували ембарго на продаж нафти. Дії арабських нафтодобувних держав
спричинили світову енергетичну кризу. Ціни на пальне зросли у багато разів.
Енергетичну кризу вдало використав СРСР, запро понувавши країнам Заходу
стабільне постачання нафти й газу.
Проведення в липні 1975 р. спільного радянсько-американського космічного
польоту «Союз
—Аполон» стало яскравим свідченням політики розрядки.
Разом із тим слід зазначити, що у взаємовідносинах СРСР і США існували й
суперечності. Невдоволення США викликала політика коаліційного уряду Народної
єдності у Чилі (який прий шов до влади у вересні 1970 р.). Зовнішньополітична
орієнтація президента Сальвадора Альєнде на соціалістичні країни і спроби
здійснити відповідні соціальні реформи в Чилі підштовхнули праві сили до
консолідації (в чому їх підтримували певні політичні кола США). У вересні 1973 р.
військові на чолі з генералом Піночетом захопити владу, вбили президента і
розгорнули жор-стокий терор пр оти лівих сил. Радянський уряд звинуватив
Вашингтон у підтримці чилійської хунти.
Свідченням того, що у США деякі сили не бажали перебудови радянсько-
американських відносин на підставі принципів мирного співіснування і
продовжували діяти в дусі «холодної війни», стала так звана поправка Джексона-
В’єніка, прийнята конгресом США у грудн і 1974 р. до торгового закону.
Американський конгрес своїм рішенням ухвалив надання СРСР та іншим
соціалістичним країнам статусу найбільшого сприяння в торгівлі із зобов’язанням
радянського уряду не порушувати прав людини (зняти, зокрема, обмеження на виїзд
радянських громадян єврейської національності). Ці вимоги радянський уряд
відкинув, розцінивши їх як втручання у внутрішні справи, що в подальшому пр
ивело до суттєвого скорочення обсягів торгівлі між СРСР і США.
 США, як і інші провідні країни Заходу, були занепокоєнні зростанням
радянського впливу в країнах «третього світу», передусім африканських: в Ефіопії (де
до влади в 1974 р. прийшов прокомуністичний режим М. Х. Маріама); в Анголі і
Мозамбіку (колишніх португальських колоніях), де радянськ ий уряд активно
підтримував ліві сили у громадянській війні, що розпочалася у 1975 р.
Джерелом постійних суперечностей між США і СРСР залишалась Куба, яку
всебічно підтримував радянський уряд.
Проте всі ці чинники суттєво не вплинули на розвиток радянсько-американського
співробітництва, політика розрядки три-вала.
В першій половині 70-х років у взаємові дносинах СРСР і США відбувся справжній
прорив, який (за словами відомого американського політика Г. Кіссінджера)
«перевернув догори дном методи дипломатії».
Нормалізація відносин між СРСР і США, прийняття важливих документів
(передусім тих, що стосувались обмеження ракетно-ядерного протистояння) стала
конкретною матеріалізацію розрядки міжнародної напруженості. Конструктивне
співробітництво двох провідних країн світу забезпечило можливість проведення
загальноєвропейського процесу з проблем безпеки та співробітництва.

3. Президентство Р. Рейгана в США: провідні напрямки

внутрішньополітичної і зовнішньополітичної діяльності республіканської
адміністрації.
До часу перемоги на президентських виборах Рональд Рейган пройшов довгий
життєвий шлях, в 1980 р. йому виповнилося 69 років. У минулому він працював
спортивним коментатором, протягом 30 років знімався в кіно, пізніше був
телеведучим. У 1964 р. він взяв активну участь у виборчій кампанії лідера
правих республіканців Баррі Голдуотера, був помічений, з 1966 р. двічі
обирався губернатором штату Каліфорнія, став одним з лідерів
республіканської партії [1, с. 180].
У 1976 р. він недобрав зовсім небагато голосів для висунення кандидатом на
пост президента від своєї партії, але в 1980 році у нього в партії практично не
було конкурентів.
Міжнародна політика, яку проводила адміністрація Рейгана, дала зовсім
несподівані, з точки зору американських виборців, результати. Перший сюрприз
стосувався взаємин з Радянським Союзом. Хоча президент у своїх публічних
виступах наполягав на жорстку і безкомпромісну лінію поведінки відносно
комуністичної Росії, це не завадило йому в кінці 1980-х рр. встановити цілком
дружні стосунки з кремлівськими лідерами. Не меншим конфузом обернулися
пишномовні промови Рейгана про заокеанські завдання Сполучених Штатів,
про закон і порядок у всьому світі і рішучу боротьбу з міжнародним
тероризмом. Репутація президента виявилася сильно підмочена гучним
скандалом, в якому були присутні і продаж зброї, і терористи з заручниками, і
злісні порушення американського законодавства [3, с. 287].
Також у зовнішній політиці діяльність Рейгана відрізняла крайня
ідеологізованість, прагнення всіма способами подолати в'єтнамський синдром,
повернути Америці віру в себе і в свою винятковість [1, с. 181].
Ніщо, крім повної і остаточної перемоги, його не влаштовувало. У цьому
відношенні використовувався широкий набір заходів: ще більш активне
розгортання пропагандистської діяльності з проблем прав людини в СРСР та
інших соціалістичних країнах, а також у союзників СРСР в інших регіонах
світу; розгортання нового витка гонки озброєнь у все більш вражаючих
масштабах, причому з акцентом на широке використання нових технологій, які
давали можливість збільшувати відрив від СРСР і тим самим змушувати
Радянський Союз витрачати всі великі сили і кошти на підтримку наявного
паритету; активізація цілого комплексу підривної діяльності, спрямованої на
економічне вимотування СРСР; організація тиску на союзників СРСР у
”третьому світі”, що також мало примушувати радянське керівництво
розпорошувати наявні ресурси.
Саме тому з перших же днів перебування Рейгана в Білому домі діалог, який
вели дві країни, фактично припинився. Відійшли в минуле регулярні
консультації державного секретаря з радянським послом, були заморожені або
зведені до обміну різкостями переговори різних рівнів. Президент відкрито
заявляв про своє абсолютне неприйняття ”безбожної доктрини комунізму”, про
необхідність ліквідації ”імперії зла” у вигляді СРСР, про необхідність
звільнення поневолених комунізмом країн. По суті, у діяльності й у виступах
президента можна було зустріти всі прийняті раніше доктрини американських
президентів - і ”стримування”, і ”відкидання”, і ”визволення”, і “масивної
помсти”, і “обмеженої ядерної війни”, і т.д. Наприклад, у промові перед
Конгресом 27 січня 1987 р. Р. Рейган сказав ключові слова, що характеризують
зовнішню політику США стосовно країн Центральної Америки:
“Нікарагуанські борці за свободу ніколи не просили нас вести їхню війну з
комунізмом, проте я докладу будь-яких зусиль для того, щоб зберегти кожну
краплину їхньої крові, щоб відвернути від них смерть, поразку чи життя без
свободи. В Центральній Америці не повинно бути радянського серця ” [7].
Для боротьби з поширенням комунізму використовували будь-які засоби.
Адміністрація Р. Рейгана називала свої дії у боротьбі проти комунізму “Війною
з терором”. Ініціатива США переросла в війну із застосуванням терористичних
методів - низку вбивств, катувань і варварства, які поширилися в інші регіони
світу [2, с. 15].
Наприклад, до середини 80-х років ХХ століття внаслідок терористичних
кампаній, організованих США, в багатьох країнах Латинської Америки виникла
паніка, а серед населення панував тотальний страх. Нікарагуа з її
соціалістичним урядом була надзвичайно небезпечна для США, оскільки
перебувала близько до кордонів Сполучених Штатів. Тогочасний Державний
секретар США Дж. Шульц, виступаючи перед Конгресом так охарактеризував
загрозу з боку Нікарагуа: “Це - ракова пухлина на нашому континенті [5, с.183;
6, с.160].
Також США розгорнули новий виток гонки озброєнь. Були запущені практично
всі раніше намічені програми - і ядерної зброї різних модифікацій, і звичайних
озброєнь нового покоління, і військово-морського флоту, а виробництво зброї
стало одним з локомотивів американського процвітання 80-х років. Улюбленим
дітищем президента Рейгана стала програма СОІ (стратегічна оборонна
ініціатива), що фактично виводить гонку озброєнь у космічний простір. Сам
Рейган з разючою наївністю заявляв, що метою СОІ є всього лише прагнення
забезпечити надійний захист американської території на випадок
непередбачених обставин, але по суті це було спробою (важко сказати,
наскільки в ті часи вдалою) забезпечити суттєву перевагу над своїм основним
супротивником - Радянським Союзом, щоб використовувати СОІ як засіб тиску
на нього. Одночасно уряд Рейгана розгорнув наступ і за іншими напрямами. У
1982 р. він надав допомогу Великобританії під час її конфлікту з Аргентиною. У
1983 р. США здійснила вторгнення на невеликий острів в Карибському морі
Гренаду з метою скинення новоутвореного прорадянськи налаштованого уряду.
Для адміністрації Рейгана було дуже важливо, щоб ця країна не стала для США
другою Кубою чи Нікарагуа, до того ж американський уряд боявся, що острів
може стати плацдармом для радянських чи кубинський військ. Підстави для
таких підозр були, адже Гренада активно закупала зброю як в СРСР, так і в Куби
[4, c. 22].
Операція на Гренаді була подана як блискуча перемога над комунізмом, а хвиля
патріотичної істерії дійсно сприяла тому, що в'єтнамська війна залишилася в
далекій пам'яті. Сприяла цьому й поступова зміна ставлення офіційної влади до
подій в Індокитаї. Опис в'єтнамської війни проходив під девізом: неважливо,
хороша чи погана була ця війна, хлопці, що билися в Індокитаї, вмирали за
свою країну, а тому були абсолютно праві.
З 1983 р., незважаючи на протести антивоєнних організацій у США і в Європі,
уряд Рейгана санкціонував розміщення на території ряду європейських держав
нових систем ядерної зброї середнього радіуса дії, що спричинило відповідні
заходи СРСР і поставило світ у прямому розумінні слова на межу ядерної війни.
До неймовірного ступеня розпалив міжнародну обстановку інцидент з
південнокорейським пасажирським літаком, збитим над Тихим океаном
радянським винищувачем. Своєрідним проявом нової “холодної війни” став
бойкот Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі соціалістичними країнами на чолі з
СРСР в 1984 р. [1, c.183].
Загалом, весь свій президентський термін Р. Рейган проводив активну політику
по протидії комунізму в усіх частинах світу. Така агресивна політика зрештою
дала результати, коли розпався соціалістичний табір ш світові не загрожувало
поширення комунізму. Хоча це сталося через два роки після закінчення
президентських повноважень Р.Рейгана, все ж саме його адміністрації вдалося
похитнути на перший погляд міцну соціалістичну систему.
Тема політики США по відношенню до комуністичних країн в період правління
адміністрації Р. Рейгана на сьогоднішній день залишається досить актуальною,
так як багато інформації до цього часу не розкрито. Частково через
засекреченість матеріалів про діяльність адміністрації в даний період, частково
через велику кількість неопрацьованих джерел. Все це дає перспективи у
подальшому вивченні проблеми і можливості ще раз дати оцінку діям
адміністрації Р. Рейгана та перерахувати всі плюси та мінуси її діяльності в
період 1981-1989 років.
Загальні підсумки проведення "рейганоміки" в економіці США зводяться до
таких позитивних наслідків:
1) запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання нафти, газу та
сталі, чавуну тощо, а от суспільне виробництво зростає, середньорічні темпи
приросту валового національного продукту становили 3,5%;
2) за менших витрат досягається вища ефективність суспільної праці в цілому
(10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скільки раніше
отримували від 100 корів);
3) збільшуються особисті доходи американців на душу населення. Але
найголовніший результат — це трансформація індустріального суспільства в
постіндустріальне з раціональним вирішенням тих багатьох соціальних
проблем, котрі віками були каменем спотикання у людських відносинах.

4. США на рубежі двох тисячоріч. Президентство У. Клінтона і Дж.

Бушамолодшого, Б. Обами, Д.Трампа та Дж.Байдена.
Джордж Герберт Вокер Буш41-й президент США (1989–1993),
республіканець. Батько 43-го президента США Джорджа Буша-молодшого.
Був директором Центрального розвідувального управління (ЦРУ) 1976–1981, а
в період Президентства Р. Рейгана (1981–1988) — віце-президентом, очолив
спеціальну комісію, покликану реалізовувати пакет заходів зі скорочення
державного регулювання економікою. Хоча Дж. Буш не був популярним
політиком, на виборах 1988 р. йому вдалося перемогти. У період передвиборчої
кампанії обіцяв продовжити курс Р. Рейгана, допомогти тим, хто цього дійсно
потребує, створити суспільство «добрих, чуйних людей». Основний електорат
майбутнього Президента — представники «ситої Америки». Період
Президентства Дж. Буша став продовженням «неоконсервативної хвилі» Р.
Рейгана, коли було закріплено досягнення попереднього Президента, здійснено
продовження процесу обмеження державного регулювання економікою.
Політичний курс Клінтона
У листопаді 1992 р. перемогу на виборах здобув політичний діяч "нової хвилі"
— лідер демократів Вільям Клінтон. Він дістав 43% голосів. Демократи, після
12-річного перебування в Білому домі республіканців.
Нові політичні умови:
1. розпався Радянський Союз,
2. припинив існування східний блок,
3. зазнав краху комунізм.
США практично лишилися єдиною наддержавою, безумовним світовим
лідером. Перемога Клінтона давала можливість оновлення Америки, як
стверджував популярний журнал "Тайм", назвавши його 1992 р. "людиною
року". Справді, під час перевиборної кампанії Клінтон проголосив завдання
відродження Америки та блискуче продемонстрував переваги
деідеологізованої політики в епоху нового світового порядку.

Уи́ льям Дже́фферсон Кли́ нтон

Внутрішня політика адміністрації Клінтона :
1. спрямована на полегшення податкового тягаря середнього класу,
2.надання податкових пільг підприємствам, що створюють нові робочі місця,
3.щорічне підвищення на 20 млрд доларів інвестицій у федеральні програми,
4. здійснення реформи системи охорони здоров'я, яку президент хотів зробити
доступною для більшості американців,
5.скоротити вдвічі дефіцит федерального бюджету.
На виборах 1996 р. Клінтон знову дістав переконливу перемогу. За нього
віддали голоси 49% виборців. Республіканцям важко було щось
протиставити головній тезі виборчої кампанії Клінтона — "американці живуть
зараз краще, ніж чотири роки тому". В активі президента за роки його
перебування в Білому домі було 10,5 млн нових робочих місць, збільшення
мінімальної заробітної платні до 5 доларів 10 центів за годину, зменшення
податків і дефіциту бюджету на 60%.
З кінця 2000 р. почався спад американської економіки. Він був пов'язаний зі
зміною хазяїна Білого дому, тому що Дж. Буш-молодший, лідер
республіканської партії, який переміг віце-президента адміністрації Клінтона
Ела Гора, сповідує дещо інші принципи економічної стратегії.
Первісна програма нового президента орієнтована була на внутрішню політику
США:
-зменшення втручання в життя суспільства виконавчої влади.
- зниження податкового тягаря,
-реформи у сфері освіти
- реформи у сфері пенсійного забезпечення.
Фокус зусиль його президентської адміністрації різко змістився після 2001,
коли 11 вересня стався найкривавіший у світовій історії терористичний акт.
Президент Джордж Буш молодший тоді оголосив «війну з терором».
В 2001 р була проведена операція в Афганістані, що завершилася поваленням
режиму талібів. Варто відзначити, що зовнішня політика Джорджа Буша
молодшого тоді здійснювалася на підставі «доктрини Буша», що припускає
односторонні дії без схвалення міжнародним співтовариством і нанесення по
противнику превентивних ударів. Антитерористична політика Буша
розвивалася також і всередині самої країни, після чого були істотно розширені
повноваження правоохоронних органів і спецслужб.
У 2003 р війська США увійшли до Іраку, який, як вважав Джордж Буш
молодший, разом з Іраном і КНДР входив в «вісь зла». Варто відзначити,
що підставою для нападу послужила інформація про те, що у режиму С.
Хусейна мається зброю масового ураження. Але в результаті це не
підтвердилося.
У травні 2003 р завершилася бойова фаза операції, але у повоєнному
врегулюванні рішучих успіхів не було досягнуто.
У 2004 році- президент Джордж Буш молодший переобраний на другу термін,
здобувши тоді перемогу над Джоном Керрі, сенатором-демократом. У період
другого адміністрації Буша головні напрямки політики країни значних змін не
зазнали. Він продовжував боротьбу з тероризмом в країні, а також політику
щодо зменшення податків. Президент на зовнішньополітичному напрямку
постарався подолати з'явилися розбіжності зі своїми європейськими
союзниками, які виникли через дії США в Іраку.
У 2005 р Буш в Москві відвідав святкування 60-десятиліття Перемоги.
Спостерігачі до закінчення 2005 відзначили істотне зниження його рівня
популярності серед американців, що головним чином було пов'язано з його
політикою щодо Іраку.
Барак Обама здобув перемогу над республіканським кандидатом Джоном
Маккейном на виборах 4 листопада 2008 року. Двадцятого січня 2009 року
Барак Обама обійняв посаду президента США. У листопаді 2012 року був
обраний на другий термін. Перший Президент США, який є афроамериканцем.
Економічна політика:
17 лютого 2009 року Обама підписав закон (англ. The American Recovery and
Reinvestment Act) про виділення 787 млрд доларів США для пом'якшення
наслідків рецесії, викликаної іпотечною кризою, також результатом кредитної
кризи. За словами Обами завдяки цьому плану в США буде створено або
збережено 3½ мільйони робочих місць протягом наступних двох років.

9 жовтня 2009 року Нобелівський комітет оголосив, що президент США Барак

Обама став лауреатом Нобелівської премії миру за 2009 рік. Нагорода
присуджена йому з формулюванням «за величезні зусилля зі зміцнення
міжнародної дипломатії і співпраці між народами». Очоливши Сполучені
Штати, Обама пообіцяв відмовитися від колишньої односторонньої зовнішньої
політики і виразив готовність піклуватися про інтереси не тільки США, але і
всіх країн світу. Він, крім того, заявив, що готовий до переговорів з такими
країнами як Іран, з яким США вже тридцять років не підтримують
дипломатичні відносини. Одним з найважливіших пунктів його передвиборної
програми було завершення військової кампанії в Іраку і вивід звідти
американських військ.
Українська криза
19 березня 2014 року Б. Обама заявив, що Сполучені Штати не вводитимуть
війська в Україну. Він заявив, що збройне противостояння США з Росією було б
недоречне як для Вашингтона, так і для самої України. При цьому Обама
зазначив, що США не відмовляються від ідеї застосування до Росії додаткових
економічних санкцій. Він також заявив, що США мають намір мобілізувати всі
дипломатичні ресурси країни, щоб переконатися в наявності сильної
міжнародної коаліції, яка виступає проти втручання Росії у справи України.
28 вересня Б. Обама виключив ймовірність війни НАТО з Росією через
українську кризу і виступив за політичне вирішення кризи в Україні.
18 грудня 2014 року Обама підписав ухвалений раніше Конгресом США «Акт
на підтримку свободи Україні», який дозволяє доставляти в Україну зброю та
ввести нові санкції проти Росії.
1 лютого 2015 року Обама заявив, що США будуть посилювати тиск на Росію і
одночасно будуть допомагати Києву стабілізувати економіку країни і проводити
реформи.
5 лютого Джон Керрі під час свого візиту до Києва повідомив, що Обама
розглядає різні варіанти допомоги Україні, у тому числі зброєю.
45-го президента Дональда Трампа, мабуть, найкраще запам’ятають за тим, як
він використовував твітер як платформу для своїх задерикуватих дописів, що
розпалювали суперечки чи погорджували супротивників. Але галас, який
створювали ці його заяви, часто відволікав від великих політичних змін, яких
він наробив за свій чотирирічний термін.
У перебігу його бурхливого президентства увагу часто зосереджували на тому,
що Трамп говорить, а не на тому, що він робить, гойдаючись від однієї
спричиненої ним самим кризи до іншої. Але огляд його політики свідчить, що
він здійснив реальний вплив на життя людей у таких галузях, як, зокрема,
економіка, торгівля чи зовнішня політика.
Внутрішня політика
Економіка
Економіка за часів Трампа мала дві окремі фази: до і після настання пандемії
COVID-19.До початку пандемії в березні 2020 року безробіття впало до
найнижчих за 50 років рівнів, заробітна плата низькооплачуваних працівників
зростала, різниця в рівні працевлаштування білих і афроамериканців
зменшувалася.Важливий податковий закон, який Трамп підписав наприкінці
2017 року, підштовхнув економічне зростання до рівня в 3 відсотки, що було
передвиборчою обіцянкою Трампа, – на короткий час.
Могли б бути й інші здобутки, але 18-місячна митна війна з Китаєм, яка
коштувала американським компаніям мільярди доларів, уповільнювала
зростання і створення нових робочих місць. Вона закінчилася на початку 2020
року зі ще більшим торговельним дефіцитом із Китаєм, ніж починалася.

Три скорочення облікових ставок, які здійснила Федеральна резервна система

2019 року, допомогли пом’якшити наслідки. Понад 50 мільярдів доларів коштів
платників податків пішли на субсидії американським фермерам тільки в 2020
році, щоб відшкодувати їм втрати на продажах до Китаю.
Пандемія, і нездатність адміністрації взяти її під контроль, ризикує шкодити
економіці ще довго після полишення Трампом посади. Близько 21 мільйона
робочих місць зникли моментально, і 9 мільйонів із них досі не повернулися.
Ще мільйонам скоротили робочі години чи платню, або вони взагалі випали з
ринку праці.Тим часом державний борг США підскочив майже на 7,8 трильйона
доларів, до рівня в 27 трильйонів, через падіння корпоративних податкових
надходжень і зростання видатків на подолання наслідків торговельної війни і
пандемії.
Кліматичні зміни
Трамп весь час відкидав науковий консенсус щодо того, що промисловість
призводить до глобального потепління, і спустошив федеральні наукові
агентства, зокрема Агентство захисту довкілля і Міністерство внутрішніх справ
(відомство з цією назвою у США не займається охороною правопорядку, а має
серед своїх численних завдань, зокрема, збереження природи на федеральних
землях – ред.), і втручався в роботу їхніх науково-дорадчих рад. Він також
пишався тим, що вивів США з глобальної Паризької угоди про кліматичні
зміни.
Він називав себе прихильником використання викопних палив, показував
прихильність і шахтарям вугільних шахт, і високопосадовцям нафтових
компаній. І він виконав обіцянки зменшити витрати для енергетичних компаній,
послабивши чи скасувавши понад сто урядових постанов, що регулювали
питання захисту клімату й довкілля.

Нафтові й газові компанії хвалили скорочення корпоративних податків, але

сварили торговельну війну Трампа з Китаєм, яка розірвала ланцюги постачання
і поставила під загрозу попит на експорт природного газу зі США.
Чимало зусиль Трампа, спрямованих на дерегуляцію економіки, були успішно
оскаржені в судах через бюрократичні помилки в процедурах ухвалення рішень.
Трамп відкрив можливості видобувати копалини бурінням чи в шахтах або
кар’єрах на рекордних площах державних земель – включно зі влаштованим
останньої хвилі аукціоном на ліцензії на видобування нафти в Арктичному
національному заповіднику дикої природи, який привабив мало охочих.
Зовнішня політика
Трамп підірвав деякі з засад зовнішньої політики Америки часів по Другій
світовій війні, ставлячи під сумнів існування НАТО, відчужуючи європейських
партнерів і втішаючи чужоземних автократів.Його зневага до багатосторонності
привела його до виходу з міжнародних договорів і органів, таких, як ядерна
угода щодо Ірану чи Всесвітня організація охорони здоров’я. Його ставлення до
союзників США залишило Байденові «контужених» таким ставленням друзів і
виклик Трамп частково виконав передвиборчу обіцянку повернути війська
додому з «нескінченних воєн», але скорочені контингенти й далі лишаються в
Афганістані, Іраці й Сирії. Попри історичні контакти Трампа з
північнокорейським лідером Кім Чен Ином, він не досяг ніякого прогресу в
тому, щоб переконати Кіма полишити ядерну зброю.
Тверда лінія Трампа щодо Ірану підірвала економіку цієї країни, але не змусила
її повернутися до столу переговорів (Трамп домагався переукладення угоди
2015 року на інших умовах – ред.). І помічники Байдена розглядають нове
нагромадження санкцій республіканською адміністрацією в її останні хвилі як
намагання поставити нового президента в старі рамки.
Трамп не зумів досягти обіцяного ним ізраїльсько-палестинського миру, але
став посередником у досягненні кількох угод про нормалізацію відносин між
Ізраїлем і чотирма з його арабських сусідів.
Китай
Адміністрація Трампа тримала піднесення Китаю в осередді уваги і сприяла
створенню спільного для обох провідних партій і дедалі більш ворожого
погляду США на другу найбільшу економіку світу.
Від низки тарифних обмежень на суми в мільярди доларів на імпорт із Китаю
до санкцій проти чільних посадовців і застосування силових покарань для
таких компаній, як Huawei, ZTE, SMIC чи TikTok, – Трамп побивав Пекін на
різних фронтах.Але дехто з союзників США ставив під сумнів ефективність цих
заходів і сподівався, що обраний президент Джо Байден, який обіцяв ставитися
до Китаю так само суворо, буде краще координувати з ними свої дії проти
Пекіну.Ці дві глобальні потуги дедалі більше протистоять одна одній через
низку інших питань, включно з Гонконгом, Тайванем і Південнокитайським
морем.
.Імміграція
Трамп завершив своє президентство тим же, з чого й почав – із привернення
всієї уваги до імміграції.«Ми зробили її», – сказав Трамп, стоячи перед
ділянкою прикордонної загорожі в Техасі, нові й оновлені частини якої
простяглися більш ніж на 720 кілометрів, в один із останніх днів свого
президентства.
Цей металевий паркан заввишки від 5,5 до більш ніж 9 метрів є найпомітнішим
прикладом переформатування Трампом імміграційної системи. Він створив
безліч нових бюрократичних перешкод для іммігрантів, які прагнуть в’їхати до
США чи залишитися там. Багато з цих заходів були оскаржені в судах і
скасовані чи зупинені.
Трамп запровадив заборону на в’їзд із низки переважно мусульманських країн,
перелік яких потім розширили, скасував програму щодо біженців і змусив
десятки тисяч шукачів притулку чекати в Мексиці на рішення судів у США.
Трампова політика «нульової толерантності» в судовому переслідуванні
незаконних перетинів кордону 2018 року призвела до того, що кілька тисяч
дітей були відірвані від батьків і опікунів на американсько-мексиканському
кордоні. Пізніше він скасував цю політику, але батьків приблизно 600 із цих
дітей адвокати досі не розшукали.
Міжрасові відносини
Трамп не шкодував найгірших слів для афроамериканських спортсменів, які
ставали на коліна на знак протесту проти расової несправедливості, для
афроамериканських і мусульманських жінок-політиків, які не погоджувалися з
ним, і для небілих іммігрантів і шукачів притулку.Білий націоналізм, на який
країна потерпає з давніх-давен, за Трампа у США розквітнув. Пропаганда і
залучення до своїх лав із боку організацій, що виступали проти меншин, різко
зросли, як і злочини на ґрунті ненависті. Бунт у Капітолії 6 січня може
виявитися лише початком більш насильницьких загроз із боку білого
націоналізму, кажуть експерти з питань тероризму.Політика Трампа була
особливо спрямована проти мусульман. «Заборона на мусульман» на початку
його терміну обмежила число мандрівників із низки переважно мусульманських
країн, а внутрішня програма відстежування екстремізму була перефокусована
на відстеження тільки ісламістських загроз і ігнорування білого націоналізму.
Директиви, які закликали коледжі й університети зважати на расу, щоб
розвивати різноманіття, і заохочували громадські школи запроваджувати
зонування (прийняття до шкіл учнів із адресою в певній територіальній зоні
навколо школи) і вступні іспити до престижних шкіл і програм, що мало на меті
подолати расові нерівності, були скасовані ще 2018 року.
Президентський указ від вересня 2020 року, який заборонив федеральним
установам і виконавцям урядових контрактів здійснювати тренування на
підтримку расового різноманіття, що, за текстом указу, містить «концепції
розколу», призвів до того, що багато з них узагалі припинили навчання на теми
гендерної і расової рівності.
Помітним винятком став «Акт про перший крок» 2018 року, що став першою
значною реформою кримінального правосуддя за десятиліття. Цей закон
зменшив мінімальні обов’язкові терміни і дав можливість частині засуджених за
федеральним законодавством достроково закінчити терміни завдяки добрій
поведінці.
Токсичні відносини між управліннями поліції деяких міст і їхнім населенням
стали особливо помітні після смерті Джорджа Флойда 2020 року; поділений
Конгрес не зміг тоді ухвалити закон у відповідь на це.
Прихильники Трампа зіткнулися з поліцією та силами безпеки під час штурму
Капітолію США у Вашингтоні, 6 січня 2021 року
46-й президент США Джо Байден, як очікують, у перші ж тижні на посаді
почне скасовувати деякі з найгучніших регуляторних послаблень Трампа,
поверне країну до Паризької угоди і накаже кожній установі федерального
уряду визначити відповідальну особу за боротьбу з кліматичними змінами.
Байден же планував уже в перший день свого президентства направити до
Конгресу законопроєкт із викладенням «чіткої дорожньої карти до
громадянства» приблизно для 11 мільйонів людей, які живуть у США
нелегально. Він також заявляв, що скасує заборони на в’їзд, покладе край
програмі, що вимагає від шукачів притулку чекати в Мексиці, і буде намагатися
возз’єднати з батьками відірваних від них дітей.
Президент США Джо Байден відмовився розкривати зміст послання Дональда
Трампа. Байден сказав, що Трамп залишив йому «дуже великодушну» записку
після від’їзду з Білого дому