Практична робота

«Азія та Латинська Америка: протиборство демократичних сил і диктаторських

режимів»

«Майже кожна країна в регіоні... перебувала під владою авторитарних режимів. Попередні
авторитарні режими були ліберальними й консервативними із середини 1800-х років і
популістськими — з 1930-х років. ...Спрямування нового авторитаризму, або...
бюрократичного авторитаризму, було предметом захоплення й інтересу для багатьох
провідників латиноамериканської політики. Генерали, які приходили до влади під гаслами
бюрократичного авторитаризму, стверджували, що... завдяки бюрократичному авторитаризму
регіон був урятований від повного економічного й соціального колапсу».

Авторитарним режимам в країнах Латинської Америки протистояв демократичний рух,

ступінь розвитку якого був неоднаковий і залежав від місцевих умов. Найважливішим
чинником життя латиноамериканських республік став рух за Народний фронт. В Латинській
Америці він мав яскраве антифашистське й антиолігархічне забарвлення. В цьому регіоні ще
не існувало місцевого монополістичного капіталу і не могло скластися фашизму
європейського типу. Тут йшлося про реакційні профашистські течії та тенденції серед
представників місцевої влади, котра надихалася прикладом європейського фашизму, прагнула
перейняти багато чого з його ідеології та терористичних засобів, але не була за своєю
природою власне фашистською. З іншого боку, загроза фашизму в регіоні з'явилася зовні —
через посилене проникнення туди держав вісі, особливо в Аргентині, Бразилії та Чилі. Воно
виявлялося в економічній, зовнішньоторговій і дипломатичній експансії, в зростанні
військових зв'язків, в активізації діяльності нацистської агентури, у спробах використати для
цієї мети місцеві колонії німецьких переселенців. Поєднання такої діяльності з активізацією
місцевих реакційних сил становило реальну небезпеку для народів регіону.

Поява диктаторських режимів в Латинській Америці у міжвоєнний період мала безліч

причин. До них треба віднести:

 кризи консервативно-олігархічних і реформістських форм правління,

 нестійкий, монокультурний розвиток економіки,

 масу невирішених соціальних проблем,

 економічну залежність від СІЛА та Європи,

 вплив офіцерських і католицьких угруповувань, традиції кауділизму,

 прагнення використати ідеї незалежності та суверенітету в особистих цілях певними

політичними діячами,
 спроби згуртувати національні сили за допомогою режиму особистої влади та ін.

У Бразилії 1930 р. було створено партію Національний буржуазно-ліберальний альянс на

чолі з Жетуліо Варгасом, що шляхом збройної боротьби встановив режим особистої влади й
усунув з політичної арени країни "кавову" олігархію. Військово-диктаторська форма
правління дала змогу новому режимові зміцнитися при владі, запобігти революційному
вибуху в Бразилії. Того ж року лідера Ліберального Альянсу Ж. Варгаса було призначено
президентом. Його правління тривало до 1945 р. Хоч і було прийнято дві конституції, права
Ж. Варгаса, що мали диктаторський Характер, ними не обмежувалися.

Криза уряду радикалів призвела до військового перевороту в 1930 р. в Аргентині. 6 вересня

армійські частини під командуванням генерала Хосе Урібуру захопили владу країні. Урібуру
проголосив себе тимчасовим президентом з диктаторськими повноваженнями Урібуру
надихався фашистськими ідеями. Безпосередньою опорою диктатури були реакційне
офіцерство й націоналістично налаштовані буржуазно-поміщицькі кола. Уряд Урібуру
прагнув твердою рукою забезпечити "порядок" і "соціальний мир" у країні. Під тиском
широких демократичних сил диктаторський режим було повалено. В лютому 1932 р.
президентом Аргентини став кандидат Національно-демократичної партії Агустин
Хусто. Хоча формально конституційний режим було відновлено, новий уряд також
чинив диктат проти демократів і лівих сил.

Ще раніше диктаторський режим було встановлено в Чилі. У вересні 1924 р. група

офіцерів здійснила військовий переворот під гаслами створення сильного уряду. Хунта, що
прийшла до влади, збирала до себе правителів і прибічників твердої авторитарної влади,
реформістів і радикалів. Звідси суперечлива політика нового уряду. Незважаючи на
прийняття прогресивної конституції 1925 р., передового трудового законодавства, реальна
влада в країні все більше зосереджувалася в руках Ібаньєса дель Кампо, який обійняв пост
військового міністра. 1927 р., ставши президентом країни, він установив режим особистої
диктатури (1927-1931 рр.).

На Кубі в 1925 р. обраний президентом республіки Херардо Мочадо-і-Моралєс встановив

диктаторський режим, обрушивши на демократичний рух жорстокі репресії. Мочадо
створив урядову федерацію трудящих. Як і -Ібаньєс, він наслідував прикладу італійського
фашизму, називав себе "антільським Муссоліні".

Диктаторський режим було також встановлено в Нікарагуа, де після придушення руху

патріотів на чолі з Аугусто Сесаром Сандіно до влади прийшов командувач національною
гвардією Анастасіо Самоса. Одіозна диктатура клану Самоси проіснувала в Нікарагуа понад
40 років.

Боротьба за Народний фронт мала свої особливості й в окремих країнах. У Бразилії ця

боротьба набула форми Національно-визвольного альянсу, що виник в умовах режиму
президента Варгаса. Альянс, створений 1935 р., набув характеру масової демократичної
організації, що поставила на меті

 боротьбу з реакційними силами,

 повалення диктаторського режиму

 встановлення народної влади.

Його вплив зростав досить швидко — у червні Альянс об'єднав більше 1,5 млн. чол. Однак
частина керівництва зайняла радикальні позиції й розпочала підготовку до збройного
повстання. Це призвело до відходу від Альянсу багатьох його учасників. У липні 1935 р. уряд
Варгаса заборонив діяльність Альянсу, що перейшов на нелегальне становище.

В Аргентині в умовах наступу реакції активізувався демократичний рух, представники

якого одержали в березні 1936 р. перемогу на виборах до палати депутатів Конгресу.
Радикали, соціалісти та декілька дрібних партій утворили єдиний парламентський блок під
багатозначною назвою "Народний фронт", що зажадав від уряду дотримання демократичних
свобод та приборкання крайньої реакції. 1 травня 1936 р. радикали, соціалісти, комуністи
організували 100-тисячну демонстрацію в столиці під гаслом "Народного фронту". Одначе
керівники радикалів і соціалістів не зважилися прийняти пропозицію про створення
"Народного фронту" і винести боротьбу за стіни парламенту. Парламентський блок
"Народного фронту" у вересні 1936 р. розпався. Активізація демократичного руху в країні
змусила владу припинити наступ на умови життя і права трудящих, відмовитися від спроб
встановлення терористичного режиму. В лютому 1938 р. президентом Аргентини став
представник ліберального крила національно-демократичної партії Рікардо Ортіс, що пішов
на поступки демократичним силам і вжив заходів щодо зміцнення конституційних свобод.

Створення Народних фронтів в Латинській Америці, активізація демократичних сил

були яскравою сторінкою в боротьбі проти консерваторів, олігархії, диктаторських ре-
жимів, за національні інтереси суверенних латиноамериканських держав.