США та КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ в МІЖВОЄННИЙ

ПЕРІОД.
Наприкінці XІX ст. у країнах Латинської Америки почала розвиватися
промисловість, переважно гірничодобувна і з переробки сільськогосподарської
продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного
капіталу.
Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської
Америки, проте мала для їхнього розвитку суттєві наслідки. Ріст споживання
сільськогосподарської продукції та сировини у воюючих державах привів до
зростання ціни на цю продукцію. Це збільшило прибутки
латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості.
У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас.
Відтак до невирішеного аграрного питання долучилися
проблеми‚ притаманні промислово розвиненим країнам. Війна також привела
до згортання капіталовкладень європейських держав, із чого негайно
скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, що став
власністю США, виросли політична вага і вплив Сполучених Штатів.
Щодо участі країн Латинської Америки у Першій світовій, то варто
одразу зафіксувати, що безпосередньо війна їх не торкнулася.
Навпаки, збільшення споживання сільськогосподарської продукції і
сировини країнами-учасницями війни, а також зростання цін на неї дозволило
країнам регіону стати основними постачальниками і пристойно на цьому
заробляти.
Латинська Америка - переважно аграрний регіон, тому економічно вона
залежала від промислово розвинених країн, зокрема Великої Британії та США.
Формально країни регіону зберігали державний суверенітет, проте стали
економічно залежними.
Така ситуація була не до вподоби політичним лідерам країн, тому
провідною тенденцією розвитку регіону стало прагнення позбутися залежності.
Міжвоєнний період життя країн Латинської Америки можна умовно
розділити на два етапи.
Перший – 1920-ті роки – час ліберальних реформ, що супроводжувалися
прагненням усунути іноземний вплив.
Такі реформи викликали спротив старої аристократії й нерідко виливалися у
спроби військових переворотів та встановлення диктатур.
Другий етап – 1930-ті роки. Саме в цей період світ потерпав через «Велику
депресію», і це автоматично потягло на дно і країни Латинської Америки.
 Економічні труднощі, пов'язані насамперед із залежністю від економіки
європейських країн, у котре переконали країни Латинської Америки обирати
власний незалежний шлях економічного розвитку.
Тому більшість країн після подолання кризи почали вкладати кошти в розвиток
промисловості, а економіка почала жорстко регулюватися державою.
Доволі по-різному складалася історія країн регіону на цього етапі.
І хоч країни Латинської Америки прагнули звільнення від економічної
залежності від європейських держав, все ж регіон залишався в центрі
геополітичних інтересів і планів Гітлера. Йому вигідно було мати союзників
на південь від США для можливої спільної боротьби. Тому активно
налаштовувалися зв’язки з цими країнами.
Європейські лідери намагалися не втратити перш за все сировинний
потенціал регіону. В геополітичному плані Латинська Америка не розглядався
ними, як стратегічно важливий регіон, а от для розвитку економіки вважали
його потрібним. Тому налаштовували дипломатичні зв'язки.
Тож, у міжвоєнний період, країни Латинської Америки, хоч і не брали
активної участі у війні, переживали в міжвоєнний період процес протистояння
демократичних та диктаторських режимів та пошуків свого унікального
рецепту успішного життя.
У 1920-ті рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло
зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав. Це
спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні
реформи у першій чверті ХХ ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.
Аргентина
До 1916 р. країною управляли консерватори, яких підтримували
латифундисти. Період їх правління характеризувався розвитком
економіки, що перетворив Аргентину на виробника м’яса і зерна у
світі; цей час позначено стрімким зростанням населення країни,
розвитком освіти і культури.
1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право і таємне
голосування. Цей закон дав змогу партії більшості, радикалам,
домогтися обрання на посаду президента свого лідера Іпполіто
Іригойєна (1916-1927 рр.). Прихильники Ірігойена наполягали на
подальшому проведенні реформ, розрахованих на ослаблення позицій
іноземного капіталу і поміщицько-буржуазної олігархії.
І. Іригоєн:
• дозволив діяльність профспілок;
• увів 8-годинний робочий день;
• двотижневу оплачувану відпустку.
• Було проведено земельну реформу, за якою селянам
передавалось із державного фонду 8 млн га землі та захищалися права
орендарів.
За правління (1916-1922) Іригойєна вдалося відстояти нейтралітет
Аргентини під час І світової війни.

Мексика
У Мексиці внаслідок революції 1910-1917 рр. до влади доступилася нова
політична еліта. Встановлено режим «революційного каудилізму» (каудиліо —
вождь). 1 травня 1917 р. тут прийняли одну з найбільш демократичних на
той час конституцій
У 1920 р. до влади в країні в результаті повстання й наступних
президентських виборів прийшов Альваро Обрегон — колишній
революційний генерал. Президента Венуетіано Карранса було вбито. А.
Обрегон пообіцяв реалізувати всі завоювання революції, які були закріплені в
конституції країни. Вона закріплювала за нацією права на землю та її надра,
зобов’язувала повернути селянам усі захоплені в них землі, а також наділити їх
землею з державного фонду. Крім того, кожний штат встановлював максимум
землеволодіння, а надлишки викуповувались і розподілялися між селянами.
Конституція визнавала права профспілок, затверджувала 8-годинний робочий
день. Початкова освіта стала обов’язковою та безплатною. Мексика
проголошувалася демократичною президентською федеративною
республікою. Заходи А. Обрегона забезпечили подальший розвиток Мексики.
У 1924 р. Мексика стала першою країною в Західній півкулі, яка визнала
СРСР і встановила з ним дипломатичні відносини.
Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро
Карденас (1934-1940 рр.). За часи його правління було покінчено з пануванням
латифундій, націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився
демократичний устрій.

Куба
Важливою політичною подією 1930-х років стала революція на Кубі
(1933-1934 рр.). В результаті якої було повалено диктатуру Херардо Мачадо-
і-Моралес і проведено цілий ряд демократичних і соціальних реформ,
обмежено вплив іноземного капіталу, ініциатором яким був Антоніо Гітерас.
Але реформи не були доведені до кінця. В результаті перевороту
сержанта Ф.Батісти, до влади у країні прийшлм праві сили. Проте вони не
наважилися ліквідувати завоювання революції і в 1940 р. на Кубі була
прийнята нова демократична конституція, в якійбули закріплені соціальні
гарантії і необхідність проведення аграрної реформи.

Чилі
Схожу політику в 1920-ті рр. здійснював президент Чилі Артуро
Алессандрі. Вона торкалася робітничого законодавства, проте обмеженість
президентських повноважень не давала йому в більш активного просування
реформ. У лютому 1927 р. владу в країні знову захопили військові. їхнім
ставлеником став полковник К. Ібаньєс, який встановив свою диктатуру. Він
розпустив парламент, заборонив ліві організації. Зразком для наслідування для
нього був Муссоліні.

Уругваї
В Уругваї, який у XIX ст. пережив низку громадянських війн і втручань
із боку сусідніх держав, основи ліберального реформізму були закладені
президентом Хосе Батльє-і-Ордоньєсом. Своїми реформами він випередив ті
проблеми, які могли виникнути в майбутньому. Реформи продовжили
наступники. Завдяки цим діям було стабілізоване становище в країні і
забезпечений демократичний розвиток.
Було створено значний державний сектор економіки. Приватні
підприємці мали відраховувати частину прибутків на соціальні потреби.
Держава проводила протекціоністську політику.
На виробництві було запроваджено 8-годинний робочий день,
встановлено офіційний мінімум заробітної плати, вводилися пенсійне
забезпечення, допомога з безробіття, безкоштовна освіта на всіх рівнях.
Розпочалося будівництво дешевого житла, шкіл, медичних установ. Крім того,
у країні було проведено демократичну реформу виборчої системи, обмежено
права президента, забезпечено права опозиції. Церква була відділена від
держави, було скасовано смертну кару.

Нікарагуа
У Нікарагуа антиолігархічні сили об’єдналися навколо А. Сандіно, який з
1926 р. очолив повстання. У 1932 р. сандіністи підійшли до столиці Манагуа.
Почалися переговори з урядом, але у 1934 р. Сандіно, який розпустив армію і
повірив владі, був вбитий за наказом командувача гвардії А. Сомоси.
Через два роки Сомоса захопив владу в країні й встановив один з
найбільш кривавих режимів у Латинській Америці. Диктатура його клану
продовжувалася довгі роки.
Бразилія
Диктаторський режим у Бразилії встановився з обранням президентом
А. Бернардеси, який був главою в 1922–1926 рр.
Діяльність уряду Бернардеси викликала невдоволення в суспільстві,
незважаючи на стабілізацію в економіці.
У 1926–1930 рр. президентом був В. Луїс, який представляв «кавову
олігархію» і застосовував авторитарні методи управління. Однак економічна
криза, що розпочалась в 1929 р., різко погіршила становище населення і
загострила політичні протиріччя.
Згодом до влади прийшов лідер Ліберального альянсу Жетуліо Варгас.
Наприкінці 30-х рр. він також удався до диктаторських методів управління.
Його правління продовжувалося до 1945 р. Йому вдалося розвити економіку
країни. Закони в соціальній сфері поліпшили становище населення, багато
було зроблено у освіті і культурі.
Період 1920-1930 рр. позначився і декількома міждержавними
конфліктами, які були зумовлені невизначеністю кордонів у важкодоступних
регіонах.
Такі конфлікти мали місце між Перу і Еквадором, Перу і Колумбією,
Перу і Чілі, Чілі і Болівією, Парагваєм і Болівією.
Найбільш серйозними стали збройні конфлікти між Перу і Колумбією –
Летісійська війна (1932-1934 рр.), в якій Перу зазнала поразку, та між Болівією
і Парагваєм – Війна Чако (1928-1929, 1932-1935 рр.)
Свою назву війна бере від пустельного району на кордоні двох держав, де
були знайдені поклади нафти. Болівія, яка ретельно підготувалася до війни, так
і не змогла здолати Парагвай, втратила нафтоносний район і не отримала
річкового шляху для виходу до Атлантичного океану.