Навчальний проект .

Українська діаспора
в державах Північної Америки та Західної
Європи
Підготувала учениця 11 класу Панченко Анна
Українська діаспора північної Америки:
регіони розселення та чисельність
Із 5 млн. українців, що проживають у західній діаспорі, 2 млн. мешкають у США,
причому більшість з них народилася на чужині. Українці та американці українського
походження (понад 90%) зосереджені переважно в Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго,
Пітсбургу, Детройті, Клівленді та інших містах. За чисельністю українці посідають 21 місце
серед етнічних груп цієї багатонаціональної держави.
Українські імена зустрічаються навіть серед першопроходців Нового Світу. Так, ще в першій
чверті XVII ст. на одному з кораблів Дж. Сміта, що прибилися до берегів Америки, лікарем служив
якийсь Лаврентій Богун. В історію США увійшов і генерал Василь Турчин – командир однієї з
бригад Північної армії під час громадянської війни 1861-1865 рр.
Офіційно першим українським емігрантом вважається Агапій Гончаренко, чернець Києво-
Печерської лаври, який 1 січня 1865 р. прибув до Бостона.
Перші українські поселенці прибували не тільки зі сходу з Європи, але й з заходу – через
Сибір та Аляску. То були українські козаки, які у складі російських експедицій освоювали ці суворі
краї. Вже наприкінці 60-х років XIX ст. на Алясці та Алеутських островах налічувалося близько 20
тис. українців.
Широкого розмаху прибуття українських емігрантів до США набрало на початку 90-х років
минулого століття.
Після другої світової війни в середовищі українських іммігрантів збільшилася частка
представників інтелігенції, вчених, митців. В 1965 р. там працювали вже 1200 українських лікарів,
700 інженерів, 150 адвокатів, майже 2000 учителів, 250 професорів у коледжах та університетах і т.
д. Крім того, значна кількість українців займалася бізнесом.
За даними перепису 1970 р., українці посідали передостаннє місце серед представників
етнічних груп США – вихідців із Східної Європи та їх нащадків (євреїв, росіян, угорців, сербів,
хорватів, литовців, латишів, чехів, словаків, поляків) – за питомою вагою в адміністративно-
управлінському персоналі.
Українська діаспора завжди дбала про навчання дітей української мови, ознайомлення
нових поколінь з історією та культурою їх батьків і дідів. В ряді університетських центрів
(Гарвардський, Іллінойський, Нью-йоркський та ін.) нині є можливість одержати диплом фахівця з
української мови.
У 1968 р. при Гарвардському університеті для молоді відкрився Український науковий
інститут, фундатором якого був наш земляк, академік, професор О. Пріцак. В 1991 р. він очолив й
новостворений Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України.
Про велику роль, яку відіграє суспільно-політична діяльність американських українців,
свідчить їх реальний вплив на формування політики Білого дому. Посідаючи відповідальні посади,
наприклад, у Бюро з прав людини держдепартаменту, Гельсінській комісії конгресу, вони часто
вперше знайомили американців з життям на Україні. Існує навіть українське лобі у Конгресі.
Надзвичайним і Повноважним послом США в Україні донедавна працював американець
українського походження Р.Г. Попадюк, якого у 1991 р. Інститут України в Америці визнав
українцем року.
В Канаді українська етнічна група налічує приблизно 1 млн. чоловік. Найбільше канадців
українського походження живе в провінціях Онтаріо, Альберта й Манітоба. Українці зайняті
практично в усіх галузях економіки, науки і культури. За професією – найбільше службовців; на 2-
му місці – юристи, лікарі, вчителі; працівники промисловості посідають 3-тє місце.
Масове переселення українців до цієї країни почалося наприкінці XIX ст. Відомі й найперші
переселенці: Іван Пилипів та Василь Єленяк, мешканці с. Небилів на Галичині. Вони ступили на
канадську землю 7 вересня 1891 р. Услід за ними із Східної Галичини та Північної Буковини за
океан у пошуках кращої долі відправились десятки тисяч селян.
 Як і в США, тут працює значна кількість суботніх і так званих «річних» шкіл. Крім того, є
можливість вивчати українську мову в загальноосвітніх школах, що роблять майже 10 тис. учнів.
Говорячи про українську громаду в Канаді, хотілося б звернути увагу на таку деталь. Якщо
50 років тому, коли українці жили переважно на фермах, шлюби були однонаціональними, то тепер
75% українців живе в містах, і дві третини молодих людей українського походження беруть шлюб з
представниками інших національностей.
Українською мовою в переважній більшості змішаних родин не розмовляють.
На думку директора Українського центру в Едмонтоні А. Петришина, нині тільки 20-25%
українських канадців користуються українською мовою, причому переважно це люди старшого віку
– перше чи друге покоління. Представники третього, четвертого і п’ятого покоління розмовляють
англійською мовою, хоча пам’ятають про своє українське походження. До українських церков
ходить менше половини українських канадців. Напрошується висновок, що рано чи пізно українці
повністю розчиняться в англофранкомовній Канаді. Однак, водночас із асиміляційним процесом
відбувається відродження національного життя, відчутний поштовх якому дало проголошення
державної незалежності України.
Аналізуючи суспільно-політичне життя українців у Канаді, слід підкреслити, що більшість
українських політичних, громадських і культурних організацій, церков об’єднані в національну
координаційну раду – Конгрес українців Канади (раніше називався Комітет українців Канади).
У Канаді діють також виконавчі комітети Світового конгресу вільних українців (СКВУ), що
об’єднує багато українських осередків на Заході. Українці відіграють не останню роль у політичному
житті Канади: ще в 1907 р. був обраний перший війт-українець, в 1913 р. – перший член
Законодавчої палати, в 1925 р. – перший член федерального парламенту в Оттаві. Українці
обиралися мерами Едмонтона та Вінніпега. Близько 100 наших земляків обиралися до
провінційних законодавчих органів, майже З0 – були членами федерального парламенту, 5 –
сенаторами, 10 з них – призначалися міністрами. Тимчасовим повіреним у справах Канади в
Україні був Гайовський, а генерал-губернатором Канади нині є Раймон (Роман) Гнатишин – обидва
українського походження.
Незаперечним є внесок канадських українців у розвиток світової культури. Наприклад, чотири
прекрасні панно українця Курилика не лише прикрашають інтер’єр канадського парламенту, а й
символізують творчу силу українського селянина, який перетворив хащі на родючі землі, які
годують хлібом не тільки канадців, а й населення інших держав. В Україні відома ґрунтовна праця
професора історії та політології Йоркського університету в Торонто О. Субтельного «Україна.
Історія». У 70—80-х роках в канадських університетах дедалі активніше проводилися українознавчі
дослідження і була опублікована англомовна “Енциклопедія України”, створена на основі 10-томної
праці В. Кубійовича.
Традиційно-побутова культура українців Американського континенту зберігається головним
чином у сфері релігійної обрядовості – у храмових святах, на які запрошуються родичі та знайомі,
хрестинах, різдвяних і великодніх урочистостях тощо. Серед фермерів існують гуртки мистецької
самодіяльності. У містах влаштовуються виставки традиційного мистецтва – вишивок, кераміки,
народних страв, писанок. Зростає кількість бібліотек, картинних галерей, музеїв. Серед останніх
можна назвати український музей у Нью-Йорку, Село спадщини української культури в Едмонтоні
(Канада), Український музей Канади у Саскатуні. Збудовано пам’ятники видатним діячам
української культури – Тарасу Шевченку, Лесі Українці, Івану Франку, Василю Стефанику та ін.
Деякі із них, поруч з монументальними роботами канадського українця Л. Молодожанина, створені
українськими митцями.
Велику культурно-освітню роботу проводять Осередок української культури та освіти у
Вінніпезі, культурні центри у Чикаго та інших містах США і Канади. Важливу роль у житті українців
Америки відіграють також численні українські мистецькі фестивалі.
Україністика викладається у 28 університетах та коледжах США та у 12 університетах
Канади. У Карлтонському університеті (Оттава) працює Інститут східноєвропейських студій, у
Торонто – редакція англомовної енциклопедії України. Ґрунтовні дослідження проводяться
Гарвардським інститутом українських досліджень (США), Канадським інститутом україністики
(Едмонтон), Науковим товариством ім. Т. Г. Шевченка, яке має відділення в ряді країн (ФРН,
Франція та ін.), Українською вільною Академією наук та іншими закладами.
У Мексиці перші групи українців з’явилися після другої світової війни. Точних даних про їх кількість
не публікується. Відомо лише, що переважна більшість живе в столиці країни.
Українці Західної Європи

Українські поселення з'явилися в країнах Європи у давні часи. В Швеції, Німеччині

та Франції 1714 р. певний час перебував гетьман П. Орлик зі своїми прихильниками. А в 70-і рр.
минулого століття починається хвиля політичної еміграції українців з Російської імперії до країн
Західної Європи (М. Драгоманов). Інший потік української еміграції брав початок у Галичині,
Буковині та Закарпатті.

Ще один потік еміграції складався з українців, головним чином з Галичини, Буковини та Закарпаття.
Власне з тих, хто в кінці XIX ст. виїжджав тимчасово до західноєвропейських країн на заробітки.

Слід відзначити, що виїзд українців на заробітки в ці країни мав досить-таки обмежений характер,
коли ми порівнюємо його з масовою еміграцією до США та Канади. Нерідко окремі групи українців,
які мали намір емігрувати на заробітки саме в США або Канаду, змушені були через брак коштів
залишатися, принаймні тимчасово, в Західній Європі.

Ще до Першої світової війни невеликі групи українських заробітчан поселилися у Великобританії,

Бельгії. На цей же період припадає початок сезонної міграції селян із західно-українських земель у
Німеччину (до 75 тис на рік) і в менших розмірах — у Данію.

Чергова, значно численніша порівняно з попередніми періодами, хвиля політичної еміграції з

України припадає на 1919—1920 рр. Європейські країни стали притулком для тих жителів України,
котрі не прийняли радянської влади (Наддніпрянщина), польського окупаційного режиму (Західна
Україна). Кістяк української еміграції склали міністри уряду Української Народної Республіки, її
службовці, учасники військових формувань. За кордоном залишилися члени дипломатичних місій
УНР, зокрема у Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції, Норвегії, Фінляндії тощо.
Емігрувала також частина діячів науки і культури, студентської молоді.

Найпомітніший за чисельністю осередок еміграції з України сформувався у Франції за даними

зарубіжних джерел, кількість українців у цій країні досягала 40—50 тис. чол.

Після закінчення Першої світової війни українські громади формувалися в основному із

військовополонених та іммігрантів, які не приймали ідеологію побудови соціалістичного суспільства
в Україні. У міжвоєнний період виникли кількатисячні спільноти з українців у Німеччині та Австрії,
значно меншими у кількісному відношенні вони були в Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швейцарії
тощо.

Подальший процес української імміграції пов'язаний безпосередньо з ходом і наслідками Другої

світової війни Емігранти цього періоду — переважно «переміщені особи.

За даними Центрального представництва української еміграції (Ашафенбург, Німеччина),

наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців, у тому числі в
американській зоні — 104 тис., в англійській — 54 тис., у французькій — 19 тис. У трьох західних
окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис. українців. Близько 15 тис. українців було розташовано
у таборах в Італії.

Перша переселенська хвиля із Західної Німеччини припадає на 1946—1947 рр. За цей період
виїхало близько 25 тис. чол., у першу чергу в Англію, Бельгію та Францію. Незначна кількість
українців віком до сорока років емігрувала до Бразилії, Венесуели, Австралії і Канади. У наступні
два роки спостерігається активізація виїзду українців із Західної Німеччини. Через деякий час їх
кількість, що залишилася на її території, стабілізувалася й становила на кінець 50-х рр 17 тис. осіб.

У 80-і рр. загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалася зарубіжними авторами в
межах 20 тис, із них майже 9 тис., або 44%, проживає у Баварії.

Внаслідок переселення українців з таборів біженців і «переміщених осіб» з найчисельніших

українських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок у
Великобританії. Крім учасників дивізії СС «Галичина» (понад 8 тис. осіб), сюди прибуло близько 6
тис. українців із корпусу польського генерала В Андерса, а також 21— 24 тис. із західних
окупаційних зон Німеччини та Австрії Майже 2 тис. українських жінок з Югославії і Польщі одразу ж
по війні приїхало до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення Союз українців. Британії
вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. чол.

Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багаточисельна колонія

українських поселенців, залишається Франція. З урахуванням природного приросту та міграційних
процесів на середину 50-х рр. вона нараховувала до 40 тис. осіб. Згодом ця цифра дещо
зменшилась і стабілізувалася на рівні 25—30 тис.

Певна частина «переміщених осіб» прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося
на кількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю ці громади
поступаються українським громадам Німеччини, Франції, Великобританії.

Як і в інших регіонах світу, українці, що мешкають у країнах Західної Європи, прагнули згуртування
Українські організації політичного, релігійного, культурного та наукового плану активно діяли у
міжвоєнний період. Могутнім поштовхом для розбудови громадського життя українських поселенців
на західноєвропейському терені стало прибуття сюди представників уенерівської еміграції. У
Франції, приміром, вони почали концентруватися навколо Української громади, заснованої в Парижі
1924 р. На початку 20-х рр. великою активністю відзначався віденський осередок української
еміграції, де, до речі, до 1924 р. перебував М. Грушевський.

У період після Другої світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу
нових громадських організацій та установ, ряд з яких до того ж ще й представляє їхні інтереси в
зносинах з властями країн поселення. До таких організацій, приміром, належать Український
центральний громадський комітет у Франції, Об'єднання українських робітників у Франції,
Центральне представництво української еміграції в Німеччині, Союз австрійців українського
походження, Координаційна рада українських організацій Австрії, Союз українців у Британії,
Об'єднання українців у Великобританії, Союз українців у Бельгії та ін.

Цій же меті підпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних,

культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об'єднань, початки яких були закладені
ще в період перебування українців у таборах для біженців і «переміщених осіб». До них слід
передусім віднести Спілку української молоді і Пласт, Об'єднання українських жінок, Об'єднання
купців і промисловців, Об'єднання лікарів Об'єднання українських письменників, Об'єднання митців
української сцени, Об'єднання українських музик Союз українських журналістів тощо. Не всі
об'єднання й товариства такого роду витримали випробування часом та нелегкими обставинами
існування поза межами батьківщини. Але деякі з них, хай і під новими назвами, продовжують діяти
й понині в багатьох країнах Західної Європи.

До збереження української етнічності в Західній Європі чимало зусиль докладають художньо-

мистецькі колективи, скажімо, «Гомін», «Орлик», «Заграва», «Боян» (Великобританія), «Степ»,
«Запорожці» (Франція) та преса, як-от «Шлях Перемоги», «Християнський голос» (Німеччина),
«Українське слово» (Париж), «Українська думка» (Великобританія).