Сьогодні такий складний час, що не можна стояти осторонь подій, які

відбуваються навколо нас, і свою життєву позицію не потрібно боятися

декларувати. Патріотизм – це не коли байдуже спостерігаєш, як провокують і
руйнують країну, це не одягнена на тіло вишиванка. Це коли дитину
виховуєш на засадах моралі та порядності, готуєш її до світлого майбутнього.
Саме готовність до вчинку є фантастичною особливістю українського
патріотизму нової історії. Він у кроках під кулями, у безсонних ночах на
Майдані, у посильній допомозі добровільним батальйонам і нашій армії, у
подвигах захисників Батьківщини, у життях, покладених на вівтар нашої
незалежності та нашої любові. Бо мільйони громадян відчувають себе одним
народом із правом бути вільними, правом обирати майбутнє, почуттям
власної гідності й правом жити у власній державі. Як казав видатний
письменник Тарас Григорович Шевченко: «Любіться, брати мої, Україну
любіть, і за неї, безталанну, Господа моліть».
Постать Тараса Шевченка, його справді подвижницьке життя гідні подиву,
пошани та вдячності. Його слово переходило державні кордони, бо мало
найвищу візу – візу генія. Слово Шевченка від початку до кінця написане
любов’ю до всіх народів, до всіх людей на Землі. Напевне, в Україні не
знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула
сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка.
Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна
ставитися до неї із великою любов’ю. Але у будь-якому випадку байдужим
вона не залишає нікого.
У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, твори, написані
Кобзарем, хвилюють та тривожать душі? Син кріпака, сирота змалку,
талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника через
нестачу коштів. Про ці факти з життя Тараса Григоровича кожен знає з
раннього дитинства. Але мало хто замислюється над тим, яку ж силу духу слід
мати, щоб у таких умовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зачерствіти
серцем, а все думати й піклуватися про свій народ?
Душа українського народу споконвіку переживала надскладні
випробовування. ЇЇ розпродавали в рабство, закували в ярмо іноземні
загарбники, нищили, катували, намагалися вирвати з тіла кожного українця.
Втім, вона була не сама на цьому тернистому шляху. Десятки й сотні мужніх
синів та доньок України. Мабуть, найбільш відважним з них був саме Тарас
Григорович, який все життя присвятив боротьбі проти гніту. Одним з
найкращих проявів цієї відданості стала поема «Кавказ».
Твір розпочинається з, на мою думку, найбільш влучного опису всієї сутності
української національної боротьби: «Не вмирає душа наша — Не вмирає
воля. А неситий (так поет називає царя Миколу I) — Не скує душі живої. І
слова живого». Наш народ – це величний титан, якого скували ярмом
несправедливості та щодня намагаються стерти зі сторінок історії. Далі
розповідь зачіпає найбільш болючі та огидні сторінки історії нації –
перебування під гнітом царизму та небажання людей протистояти цьому.
Шевченко засуджує бездіяльність, соромить тих, хто забув власне коріння,
викриває в роздумах усі звірства російської еліти. Автор, засмучено та
розлючено, розповідає про те, що настільки велична нація стоїть на межі
повного знищення й далеко не всі хочуть змінити це. Втім, Шевченко у
звичній йому манірі висловлює надію на те, що українська свідомість,
зрештою, переможе жагу до статусу та грошей та стане головною рушійною
силою, що виведе наш народ з-під російського гніту.
Отже, українські душа та жага до свободи не загинуть ніколи. Втім, це не
означає, що можна ними нехтувати. Навпаки, їх потрібно, плекаючи та
оберігаючи, цінити як найбільший скарб, адже, як нам неодноразово
доводив Тарас Шевченко, де є свідомість, там буде й воля.