Зовнішньоекономічна політика країн Західної Європи . (перша пол. ХХ ст..

В історії світової економіки перша половина XX ст. (1914–1940) – період

розвитку та утвердження зрілої індустріальної ринкової світової економіки.
Його поділяють на етапи: 1914–1923 рр. – військової економіки та
післявоєнної кризи; 1924– 1928 рр. – господарської стабілізації; 1929–1933
рр. – світової економічної кризи; 1934–1939 рр. – передвоєнної економічної
кон’юнктури; 1939 р. – кінець 1940-х рр. – військової економіки та
відбудови. Цей період характеризують такі процеси:
● міжвоєнний економічний розвиток країн світу визначався договорами
Версальсько-Вашингтонської системи, в якій центральне місце становив
Версальський договір, підписаний у 1919 р. 27 країнами-переможницями і
Німеччиною;
● у 1920-х рр. почався другий етап розвитку світового господарства, який
характеризувався автаркічними процесами в національних економіках,
розпадом світової підприємницької системи, дезінтеграцією та
розбалансованістю світового ринку;
● індустріалізація продовжувалася на основі досягнень Другої науково-
технічної революції. Зростало значення корпоративних форм та
монополізації підприємництва у сферах промисловості та обігу, сімейний
бізнес переважав у сільському господарстві та внутрішній торгівлі. Ринкова
модель економіки в економічній літературі характеризувалася як система
монополістичної (недосконалої) конкуренції;
● структурна перебудова економіки відбувалася в умовах уповільнення
темпів розвитку основних макроекономічних показників. У 1914–1950 рр. в
економічно розвинених країнах середньорічні темпи приросту валового
суспільного продукту становили 1,4%, промислового виробництва у 1920–
1937 рр. дорівнювали 3,9%. Цей показник становив відповідно в Західній
Європі – 3,7%. У міжвоєнний період інфляція була від’ємною.
● роль держави в управлінні економікою зростала в роки війн і світової
кризи, у міжвоєнний період економічна політика урядів спрямовувалася на
забезпечення внутрішньої макроекономічної рівноваги;
● негативне значення мали Перша та Друга світові війни, Велика депресія 30-
х років. На економічний розвиток впливали політичні режими,
багатополюсність типів економіки: ринково-підприємницький,
соціалістичний і колоніальний. У СРСР будувалася соціалістична економічна
система на основі державної власності та державного регулювання.
В економічній думці 1920–1930-х рр. неокласична економічна теорія
домінувала як мейнстрим. Більшість досліджень присвячувалася проблемам
статичної рівноваги та оптимального розподілу ресурсів в умовах досконалої
конкуренції, що сприяло завершенню формування мікроекономічної теорії. У
неокласичній макроекономіці домінував закон Сея–Вальраса, визнавалися
лише локальні, регіональні та короткострокові економічні кризи.
Продовжувався розвиток теорії грошей, утвердився ординалістський підхід у
визначенні корисності. Посилення монополістичних тенденцій в економіці
активізувало дискусії з проблем ціноутворення, конкуренції та монополії,
порушення економічної рівноваги, які перебували в руслі абстрактного
(теоретичного) аналізу. Їх наслідком стала ревізія низки положень
неокласичної концепції ринкової економіки. Почалося дослідження
макроекономічних проблем: ділових циклів, безробіття та суспільного
добробуту. У рамках маржиналізму сформувалася стокгольмська школа,
засновниками якої були К. Вікселль і Е. Ліндаль.
Розвивалися гетеродоксичні (альтернативні) напрями економічної думки. Їх
активізувала економічна криза 1929–1933 рр., що показала непереконливість
неокласичної теорії ринкової економіки та необхідність розроблення
принципово нової концепції державної економічної політики. Сформувався
інституціональний напрям, представники якого досліджували господарське
життя з урахуванням позаекономічних факторів та генетико-еволюційного
розвитку з позиції соціального контролю над ринкової економікою. У
середині 1930-х рр. з’явилася теорія англійського економіста Дж.-М. Кейнса,
що обґрунтовувала необхідність макроекономічного регулювання,
започаткувала новий напрям економічної думки – кейнсіанство.
Важливе значення для економічної думки мали дискусії 1920–1930-х рр. У
20-х рр. ХХ ст. велася дискусія, започаткована лідером неоавстрійської
школи Л. Мізесом, з проблем економічного розрахунку і планування при
соціалізмі, яка переросла в дискусію щодо переваг ринкової конкурентної
економіки і можливостей «ринкового соціалізму». На початку 1930-х рр.
розгорнулася дискусія з питань теорії та політики економічного лібералізму.
Англійський економіст Дж.-М. Кейнс стверджував, що ринок не
справляється з ефективним розподілом ресурсів, отже, не забезпечує
рівноважний стан економіки, що потребує втручання держави. Представники
неоавстрійської школи Л. Мізес, Ф.-А. Хайєк відстоювали класичні
принципи лібералізму. У 1938 р. вони стали одними з ініціаторів
організаційного оформлення захисників традиційного лібералізму та
формування доктрини неолібералізму.
У кінці 1920-х рр. виникли перші теорії економічного зростання (у працях
російських економістів: В. Базарова, Г. Фельдмана, М. Кондратьєва,
американських економістів-математиків: Ф.-П. Рамсея, Дж. фон Неймана),
виробнича функція Кобба–Дугласа, виробнича функція з нейтральним
технічним прогресом Дж. Хікса.

Висноки
1. Війна принесла людству важкі економічні, матеріальні й моральні втрати,
призвела до загострення міждержавних економічних відносин. Мілітаризація
економіки воюючих країн, їх господарська замкнутість, заміна ринкових
господарських зв’язків неринковими, державне регулювання економіки
досягли небаченого рівня. Виник дефіцит споживчих товарів, який змусив
регулювати ціни та нормувати споживання.
2. У 20-х роках ХХ ст. спостерігалася інтенсивна концентрація виробництва і
капіталів, подальша монополізація економік. Особливість монополій
полягала у їхньому тісному зв’язку з державою. В цих умовах виникають
нові теорії імперіалізму, в яких розглядається роль фінансової олігархії в
національному і світовому господарствах.
3. У межах неокласичного напряму виникає окреме відгалуження,
представники якого (Дж. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер) з’ясовують
особливості конкуренції в умовах панування монополій в економіці.
4. Окреме місце в економічній теорії посідає неолібералізм – течія, що
базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання
економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Разом з тим
неолібералізм визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на
економіку. При вивченні неолібералізму розглянуто різноманітні його
форми, представлені багатьма школами, серед яких найбільш відомими є
лондонська (Ф. Хайєк), фрайбурзька (В. Ойкен, Л. Ерхард), паризька (М.
Алле), чиказька (М. Фрідмен).
5. Своєрідний напрям в економічній науці займає інституціоналізм.
Інституціоналізм не має якихось теоретичних засад. Його представники
суттєво різняться як щодо теоретичних принципів, так і щодо досліджуваних
проблем. У своєму розвитку інституціоналізм пройшов кілька етапів.