2.

історичний розвиток фінансової науки

Зародження фінансової науки
При значній фінансовій діяльності держави фінансової науки у античному світі не було, хоч історія зафарбувала на своїх
скрижалях рекомендації мислителів Арістотеля, Ксенофонта щодо поповнення державної казни. Панування натурального
господарства і обумовлений цим слабкий розвиток фінансового господарства не сприяли розвитку фінансової науки і в
середні віки.
Фінансова наука виникає одночасно із політичною економією в XV ст. в період економічного і культурного піднесення на
півночі Італії. Представник меркантилізму Діомеде Карафа (кінець XV ст.), що керував фінансовим господарством
неаполітанського королівства, першим почав вводити наукові основи управління фінансами (витоки фінансового
менеджменту).
Він сформулював положення про те, що основою бюджету мають бути домени (державна власність на землю для
обробітку, ліси, капітали, що належать державі) та регалії (монопольні промисли) і що держава не повинна виснажувати
народ великими поборами. Він також вперше ввів розподіл видатків: на оборону, на утримання правителя, для
задоволення надзвичайних потреб.
Видатним економістом XVI ст. вважається французький вчений Ж. Боден, який у своєму знаменитому творі «Фінанси -
нерви держави» навів сім джерел доходу держави - домени, воєнна здобич, подарунки дружніх держав, збори із
союзників, доходи від торгівлі, мита з вивозу і ввозу, податі з покорених народів. Він також запровадив класифікацію
державних витрат.

Значний вклад у розвиток фінансової науки в XVII- XVIII ст. внесли німецькі фінансисти - камералісти - одна з гілок
меркантилізму. Вони зробили першу спробу систематичного викладення основ фінансового управління і тим самим
заклали фундамент фінансової науки.
Л. фон Секендорф (1626-1692 рр.) вперше обґрунтував ідею про зв’язок народного господарства, добробуту і податкової
сили населення.

Ф. Юсті та І. Зонненфельс систематизували всі панівні фінансові теорії і побудували загальну систему фінансової науки. Ф.
Юсті як автор «Системи фінансового господарства» закономірно вважається батьком фінансової науки.

Досягнення наукових шкіл XVII—XVIII ст.

У другій половині XVIII ст. пріоритет у розвитку фінансової науки переходить до французьких учених-фізіократів - Ф. Кене,
А. Тюрго, О. Мірабо.
Їхня заслуга полягає в тому, що вони вперше підняли проблеми:
- справедливості оподаткування;
- перекладання податків;
- джерел доходів;
- участі кожного громадянина у використанні державних фінансів;
- взаємозв’язку і взаємозалежності фінансів і народного господарства.
Вони вбачали шляхи розвитку науки у необхідності зв’язувати питання фінансового господарства із теоріями політичної
економії.
Глава школи фізіократів Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, в якій відобразив як єдине ціле весь суспільний
процес відтворення, обігу, розподілу і споживання продуктів (схема простого відтворення).
Фізіократи протестували проти довільності податків, проти їх численності, вважаючи їх гальмом економічного розвитку.
У XVIII ст. фінансові теорії знаходять повніший розвиток завдяки успіхам політекономії, піднесеної до рангу науки Адамом
Смітом у його працях «Дослідження щодо природи і причин багатства народів» («Багатство народів») (1776 р). Він не
виділяв фінансову науку, але розвинув економічну основу фінансового господарства.
Державні витрати А. Сміт ділить на дві групи:
- витрати загального значення (оборона і утримання королівської влади) - за рахунок доходів суспільства;
- витрати, в яких зацікавлені лише окремі члени суспільства (відправлення судочинства, витрати на народну освіту тощо), а
отже, витрати на утримання цих органів, - за рахунок мита.
Звідси виникла ідея щодо розподілу фінансового господарства на:
державне;
місцеве.
Доходи А. Сміт ділить на:
неподаткові доходи (від капіталів, підприємств держави);
податки.

1
При цьому А. Сміт заперечував проти підприємницької діяльності держави як нераціональної. Завдяки Сміту наука про
фінанси набула самостійного значення, а практика стала лише засобом для обгрунтування і перевірки законодавчих
принципів. А. Сміту належить пріоритет у розробці загальних принципів оподаткування, які стали основою сучасної
податкової системи у світі.
Девід Рікардо (найкрупніший капіталіст Англії свого часу) у своїй праці «Основи політичної економії і податкового
обкладання» створив нову теорію податків. Згідно з цією теорією всі податки платяться, врешті-решт, із прибутку
капіталіста і лише деякі - із поземельної ренти; будь-який податок, що падає на народну масу, буде перекладено на
підприємців і тому головним джерелом державних доходів є прибуток капіталіста.
Ця теорія не тільки набула значного поширення у фінансовій науці, але й досі застосовується у чинних законодавчих актах
країн.

Період остаточного виділення фінансової науки

Вчений А. Вагнер (представник німецької школи, 1870 рр.) доповнив Смітову теорію оподаткування теорією колективних
потреб і ввів фінансові принципи - достатності і еластичності обкладання податками. Його система оподаткування
враховувала баланс інтересів платників і держави (з пріоритетом останньої). Взагалі, він виступав за розширення
державної діяльності (адміністративної, інвестиційної, соціально-культурної). Він сформулював дев’ять принципів
оподаткування, які доповнили Смітові принципи:
достатність і рухливість ;
вибір належного джерела і об’єкта;
загальність і рівність;
визначеність, зручність, дешевизна.
З другої чверті XIX ст. фінансова наука остаточно виділилась із політекономії.

В університетах світу з’являються кафедри фінансової науки, видаються визначні наукові праці. До таких робіт може бути
віднесений підручник німецького вченого К. Рау (1806-1873 рр.) «Основи фінансової науки» (1832 р.).
З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука перебувала під певним впливом марксистського вчення. Великих
спеціальних робіт у К. Маркса і Ф. Енгельса з фінансових питань практично немає. Проте у «Критиці політичної економії»,
«Капіталі», статтях, присвячених характеристиці бюджетів (англійських, німецьких, французьких), розкривається класовий
характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, непродуктивний антинародний характер витрат
держави, зв’язок із податками.
К. Маркс при дослідженні методів первісного накопичення капіталу у першу чергу відніс до них такі фінансові методи:
- державні витрати;
- державні кредити;
- податкову систему.
Саме ці методи забезпечили швидкий ріст капіталу, створивши тим самим матеріальні передумови для бурхливого
розвитку капіталістичного виробництва.
Проте, як політичне вчення, марксизм наголошував на тому, що податки є додатковим тягарем, знаряддям додаткової
експлуатації трудящих.
При аналізі циклічних криз К. Маркс не допускав їх послаблення за допомогою фінансової політики держави.
Видатними вченими, що внесли суттєвий оригінальний вклад у розвиток економічної і фінансової думки кінця XIX ст., були
українські вчені Тимофій Степанов, Микола Бунге, Іван Вернадський.
М. Бунге (1823-1895 рр.) - ректор Київського університету, згодом міністр фінансів, відстоював ідею, що економічний
розвиток потребує приватної ініціативи, вільної конкуренції, обмеження втручання держави в економічне життя.
Він стверджував також, що промисловий розвиток передбачає концентрацію та акціонування підприємств, розвиток
кредитних установ.

М. Бунге обґрунтував, що державні підприємства не мають стимулів до розвитку і що протекціонізм взагалі є явищем
шкідливим для економіки, оскільки затримує загальне здешевлення продукції, а відтак зростання добробуту громадян;
гальмує зростання прибутків і зарплати; затримує розвиток технічної основи держави, бо штучно стримує конкуренцію.

Від кейнсіанства до соціального ринкового господарства

Наприкінці XIX - початку XX ст. значний вплив на фінансову науку справили маржиналісти з їхньою теорією граничної
корисності державних послуг і граничної корисності податків.
Державні витрати і податки розглядалися в теорії граничної корисності як індивідуальні угоди між державою і приватними
особами.
До початку першої світової війни економічна наука дотримувалась принципу невтручання держави в економіку країни.
2
Регулювання виробництва і розподілу почало здійснюватися вже в роки першої світової війни. Цей процес посилився в
роки економічної кризи (1929-1933 рр.)
Економічна теорія англійського економіста Дж. Кейн-са мала надзвичайно великий вплив на розвиток фінансової теорії. В
основу цієї фінансової концепції покладена ідея «ефективного попиту» і його стимулювання. Ця принципово нова теорія
фінансів спрямована на регулювання в умовах сильно монополізованого виробництва.
У Кейнсовій «Загальній теорії зайнятості, процента і грошей» обґрунтовувалась необхідність втручання держави в
економіку і основними інструментами управління повинні стати фінансові механізми. Зростання державних витрат за
рахунок податків і позик, гнучкіший їх перерозподіл повинні оживити підприємницьку діяльність, забезпечити збільшення
національного доходу, а також ліквідувати безробіття. Держава повинна впливати на інвестиційне і особисте споживання
громадян. Держава має перешкодити падінню попиту на товари і скороченню виробництва: для цього збільшуються
державні витрати, стимулюються приватні інвестиції.
Його формула така:
Заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.
До 70-х років XX ст. ідеї Кейнса лежали в основі фінансової політики більшості розвинених країн. У 50-60-х рр. послідовник
Д. Кейнса - Ф. Перру вніс в теорію динамічний елемент і створив теорію економічного зростання.
Економісти зразу декількох країн завершили розробку фіскальної антициклічної теорії з метою збалансованого розвитку.
Неокейнсіанці відстоювали необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Ця
теорія виявилася хибною - катастрофічно зростали дефіцити бюджету.
Стокгольмська школа (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль) запропонувала теорію «циклічного балансування бюджету» -
пристосування прибутків і витрат держави до економічного циклу. Так, в ряді капіталістичних країн були створені фонди
циклічного регулювання.
Неокейнсіанці додали до кейнсової теорії «вмонтованого бюджетного стабілізатора», що діє в автоматичному режимі,
«керовані стабілізатори».
Паралельно з теоріями неокейнсіанців після війни у 50-і роки пожвавились неокласичні теорії - ідеї вільного
підприємництва при обмеженні державного регулювання. їх принципи: скорочення державних витрат; збільшення в їх
структурі витрат у виробництво і науку; зниження рівня податків і досягнення бездефіцитного бюджету.
Представники неокласичної школи інтернаціональні (Р. Слоу, Дж. Кенрик - СІЛА, А. Роббінс та Дж. Мід - Великобританія).
В умовах посилення інфляційних тенденцій в економіках багатьох країн зростає критика і кейнсіанської, і неокейнсіанської
теорій.
В цих умовах з неокласичної школи виділився нео-консервативний напрям (у США - Т. Стейн, у Великобританії - Дж. Хау),
що розробляв теорію «економіки пропозиції» (всупереч теорії Кейнса стимулювання «ефективного попиту»).
Їхня фінансова концепція базується на тому, що економічне зростання визначається заощадженням і накопиченням. А
відтак держава через податкову систему повинна створити умови для формування заощаджень, які будуть достатніми для
забезпечення інвестицій у країні. Держава має стимулювати науково-технічний прогрес. На відміну від фінансів, що
розглядали податки як засіб антипиклічного кон’юнктурного регулювання, неоконсерватори обстоюють зниження
податкового вилучення для підтримки високого рівня заощаджень та інвестицій.
В основу податкових реформ у більшості країн Заходу у 80-х роках була покладена податкова концепція американського
економіста А. Лаффера, який дійшов висновку про те, що високі ставки податку стримують темпи економічного зростання,
що відображено на графіку (який носить назву кривої Лаффера).
У 70-х роках оформився посткейнсіанський напрям (Н. Калдор, Г. Шекл - Великобританія, СІЛА - X. Мінський, Р. Клауфер).
Вони критикували основи і неокласичної школи, і неокейнсіанської. Їхня ідея зводилась до розширення державного
втручання з допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має бути основним елементом регулювання і має
спрямовуватися на обмеження діяльності монополій, скорочення військових витрат. У «політиці прибутків» вони
виступають за проведення соціальних реформ і збільшення витрат на соціальні цілі.
У політиці оподаткування дотримуються ідеї заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи останній
як оподаткування частини прибутку, що йде на особисті витрати, щоб стимулювати заощадження і послабити інфляцію.
Ідеї кейнсіанства досить близькі до напряму «соціального ринкового господарства». Засновником цієї теорії є німецький
політолог Вільгельм Ойкен. Згідно з його теорією соціальне ринкове господарство не є ні капіталізмом, ні соціалізмом, а є
третім шляхом розвитку суспільства.
Характерні риси соціального ринкового господарства:
свобода ціноутворення та стабільність грошового обігу;
конкуренція без монополій;
недоторканість приватної власності;
економічна самостійність і відповідальність підприємств;
обмежений економічний вплив держави на економіку, який забезпечує три свободи:
свободу ринку;
свободу конкуренції;
3
свободу від монополій.
Згодом неоліберали висунули нову, сучаснішу теорію «сформованого суспільства», де добробут кожного члена
нерозривно пов’язаний з внеском кожного у прибуток, а держава є автономним «сувереном», що турбується про
збереження загального добробуту.
У сучасній світовій фінансовій науці, незважаючи на розбіжності у поглядах представників різних шкіл, спостерігається
процес конвергенції, тобто взаємопроникнення ідей.
Це, насамперед стосується фінансово-кредитно-грошового механізму, що є присутнім у всіх без винятку теоріях

Дискусія щодо місця фінансів у суспільстві

Фінансова наука в радянський період базувалася на працях дореволюційних економістів:
І. Янжула, І. Озерова, Л. Ходського та їх послідовників, які були прибічниками того, що фінанси мають слугувати «задоволенню колективних потреб».
З 1931 по 1956 р. російським класиком фінансової науки в соціалістичних умовах став В. Д’яченко, який підготував перші офіційні фінансові підручники в СРСР.
В 50-70-х роках з’являються численні роботи з фінансів О. Александрова, О. Бірмана, Є. Вознесенського, Г. Точильнікова, М. Шерменєва та ін.
В цей період зав’язалася між вченими серйозна дискусія щодо місця фінансів у суспільстві. Перша група вважала, що фінанси - лише система відносин розподілу грошових коштів, що
носить безеквівалентний характер (В. Д’яченко, Г. Точильніков, М. Шерменєв).
Друга група економістів дотримувалась тієї точки зору, що фінансові відносини охоплюють всі стадії відтворення виробництва. Ця концепція відповідає нашому сучасному розумінню
фінансів.
Залежно від того, як автори розуміли місце фінансів у суспільстві, вони і трактували особливості фінансових відносин, функції фінансів, склад фінансової системи.
В 60-80-х роках з’явились роботи росіян О. Бірмана, П. Бунича, В. Сенчагова, присвячені розвитку фінансів підприємств в умовах господарського розрахунку в рамках соціалістичних
відносин. Пізніше на їх основі були розроблені ідеї функціонування фінансових механізмів в умовах переходу суспільства до ринку.

Українська сучасна фінансова школа

Українська фінансова наука дещо активізувалася в період отримання незалежності - з 90-х років:
в області державних і місцевих фінансів плідно працюють професори О.Д. Василик, В.М. Федосов, В.Н. Суторміна, В.М.
Опарін, В.І.Кравченко;
в області фінансів підприємств і фінансового менеджменту - професори А.М. Підцєрьогін, Г.І. Гребняк;
в області розробки фінансово-кредитного механізму працюють наукові школи Інституту економіки АН України, Інституту
аграрної економіки УААН (академіки І.І. Лукінов, М.Я. Дем’яненко);
в області фондового ринку - О.М. Мозковий, В.В. Оскольський.
Проте, по-справжньому оригінальних фінансових робіт в Україні все ще недостатньо, тому досі в багатьох випадках
доводиться доповнювати їх перекладною західною літературою.
Підводячи підсумки викладеного, зазначимо, що:
фінансова наука, як і більшість інших, народилася із практики;
розвиток нових фінансових концепцій породжується макро- і мікроекономічною ситуацією в країнах або соціальним
замовленням панівного класу;
фінансові теорії і рекомендації, що витікають з них і мають практичну цінність, приймаються як економічна стратегія
держави по зміцненню (стабілізації) економіки в цілому і фінансової політики зокрема;
прогресивні фінансові ідеї сприяють зростанню економіки, покликані забезпечувати зростаючі потреби людини.

4
 3. фінансові відносини, їх категорії, суб‘єкти і об‘єкти

3.1. Об’єкти і суб’єкти фінансових відносин

Об'єктами даних відносин є національне багатство і вироблений ВВП (рис. 2.1) [12, 9].

слРозподіл ВВП с необхідною передумовою забезпечення безперервності виробництва. Фінанси виконують роль
сполучної ланки між кількома виробничими циклами, без них неможливе відтворення виробництва – ні просте, ні
розширене. Тому, з одного боку, розподіл ВВП є закономірною необхідністю. З другого боку, саме ВВП, як об'єкт
фінансових відносин, характеризує нормальну фінансову ситуацію: суспільство розподіляє і відповідно споживає чи
нагромаджує те, що воно створює.

Відмінності між кризовою і нормальною фінансовою ситуацією [12, 9]

Нормальна фінансова ситуація Кризова фінансова ситуація

Основним об'єктом фінансових відносин с ВВП: національне ВВП не вистачає для формування доходів і фінансових
багатство – тільки в частині зайвих ресурсів. ресурсів, тому розпродасться національне багатство.

Тільки виробництво ВВП створює стабільні фінансові передумови для процвітання нації.

Суб'єктами фінансових відносин виступають підприємці, робітники і службовці, держава (рис. 2.2).

Права підприємців та робітників і службовців відображають їх незаперечні права власності на вироблений ВВП. У
рамках державного сектора економіки такі самі права власності належать державі, яка виступає в даному випадку
звичайним підприємцем.

Права держави, як керуючої структури суспільства, визначаються об'єктивними потребами встановлення системи
фінансового забезпечення виконання державою її функцій. Необхідні державі кошти вона може акумулювати таким
чином:

– заробляти як власник засобів виробництва;

5
 – отримувати від природних ресурсів, що знаходяться в її власності;
– мобілізувати шляхом перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб [12, 10].
Права держави у розподільних відносинах регламентуються в законодавчій формі.

3.2. Фінансові протиріччя

Оскільки об'єкт фінансових відносин один, а суб'єктів троє, то ці відносини носять яскраво виражений суперечливий характер. Кожний суб'єкт прагне отримати якомога
більше, але це можна зробити тільки за рахунок інших суб'єктів, які мають такі ж самі інтереси. Звідси випливає необхідність збалансування інтересів усіх суб'єктів.
Способи збалансування фінансових протиріч:
І. Встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП.
ІІ. Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного із суб'єктів.
І. Збалансування інтересів суб'єктів фінансових відносин досягається насамперед шляхом встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП, тобто таких, які
відповідають вкладу кожного, зокрема і держави, у його виробництво.
Науково встановлених показників пропорцій розподілу і критеріїв ефективності на практиці не існує. Оцінка проводиться опосередковано за показниками економічної
ефективності та соціальної стабільності. Якщо економіка функціонує нормально й ефективно, то значних протиріч у розподілі немає. Якщо соціальна напруга у суспільстві відсутня, то
воно в цілому задоволене пропорціями розподілу ВВП. Зазначені критерії оцінки відображаються у доволі точних економічних показниках – рівні ВВП (ВНП) на душу населення і
темпах зростання ВВП.
Розмір валового національного доходу на душу населення характеризує ступінь розвитку країни. Це один з основних критеріїв життєвого рівня окремих країн. Як
відносний показник він характеризує, що підлягає розподілу в розрахунку на одного громадянина. Розмір ВНП на душу населення за рік в різних країнах має дуже значні коливання.
У 1995 p. найвищий показник – 40630 дол. США був зафіксований у Швейцарії. У Німеччині, наприклад, він становив 27510, у США – 26980. Найнижчий рівень становив 80 дол. – у
Мозамбіку. В Україні рівень ВНП на душу населення склав 1630 дол., у Росії – 2240. Україна входить до групи країн з рівнем доходів нижче середнього у світі, який дорівнював 4880
дол. [12, 10]
II. Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного з суб'єктів досягається на основі безперервного зростання ВВП. Темпи зростання ВВП
характеризують динаміку фінансових відносин: чим вони вищі – тим більше задовольняються потреби в доходах. Психологічно перш за все сприймається не стільки рівень ВНП
надушу населення і маса доходів кожного суб'єкта, скільки їх динаміка. Постійне зростання доходів створює сприятливий клімат у суспільстві. Як відомо, будь-яке зменшення
доходів і зниження життєвого рівня сприймається негативно, незалежно від того, який абсолютний розмір доходів. Навіть у найбільш багатих країнах негативно сприймається
всього-на-всього сповільнення темпів зростання доходів, не кажучи вже про їх падіння. І навпаки, у бідних країнах сприятливою є ситуація зростання хоч і незначних доходів. Врешті-
решт, саме постійне зростання веде до його високого рівня в розрахунку на душу населення.
Забезпечення зростання ВВП є основною формою вирішення фінансових протиріч у суспільстві. Падіння ВВП веде до фінансової кризи, яку не можна подолати, не
зупинивши це падіння.

6
 5. Функції фінансів

Роль фінансів найвідчутніше виявляється під час розв'язання соціальних проблем. З метою покриття потреб на
соціальні цілі держава створює позабюджетні та благодійні фонди, а також фонди фінансових ресурсів на
соціальні цілі в складі бюджетів.
Призначення фінансів виявляється через їх функції. Традиційно розрізняють дві функції фінансів — розподільну
і контрольну. + функцію мобілізації фінансових ресурсів.
Розподільна функція фінансів полягає в тому, що за допомогою фінансового механізму розподіляється та
перерозподіляється вартість національного доходу між різними суб'єктами господарювання та напрямами
цільового використання.
Кожен вид фінансового розподілу обслуговується різними ланками фінансової системи:
внутрішньогосподарський — фінансами підприємств, міжгалузевий та міжтериторіальний — державним
бюджетом, цільовими державними фондами. Учасниками (суб'єктами) фінансового розподілу можуть бути
підприємства, об'єднання, установи, держава та громадяни.
Розподільна функція охоплює дві стадії: первинний розподіл національного доходу (НД) і вторинний розподіл
(перерозподіл) НД.
Первинні доходи в свою чергу поділяються на дві групи:
1) заробітна плата робітників, службовців, доходи селян, зайнятих у сфері матеріального виробництва;
2) прибуток підприємств сфери матеріального виробництва формування і розподіл.
Слід зазначити, що внаслідок первинного розподілу НД не утворюються суспільні грошові фонди для
забезпечення економічних, соціальних і політичних функцій держави, здійснення соціального захисту населення.
Такі суспільні державні грошові фонди створюються шляхом вторинного розподілу (перерозподілу) національного
доходу. В результаті перерозподілу формуються вторинні доходи. Це доходи, одержані в галузях невиробничої
(бюджетної) сфери: освіта, медичне обслуговування, наука, правоохоронна система, оборона та ін.
Співвідношення обсягу бюджету і ВВП — важлива економічна проблема, зумовлена особливостями
функціонування моделі економіки конкретної держави. Залежно від соціальної навантаженості бюджету на
сьогодні в світі є три основні моделі перерозподілу ВВП через бюджет:
— американська, коли через бюджет перерозподіляється 30—35 % ВВП;
— західноєвропейська, за якої через бюджет перерозподіляється 40—50 % ВВП;
— скандинавська, коли через бюджет перерозподіляється 60—65 % ВВП.
У більшості країн перерозподіл здійснюється від 30 до 50 % ВВП.
Схему розподільної функції фінансів наведено на рис. 1.1.

Рис.1. Схема розподільної функції фінансів

Основою контрольної функції фінансів є рух фінансових ресурсів, що може відбуватися як у фондовій, так і не
фондовій формах з метою контролю з боку суспільства за виробництвом і розподілом ВВП на всіх рівнях
господарювання за умов дотримання фінансової дисципліни.
Контрольна функція фінансів спрямована на вирішення таких основних завдань:
— пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

7
 — своєчасне виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом,
банками;
— мобілізація фінансових ресурсів у обсязі необхідному для фінансування виробничого й соціального
розвитку;
— збільшення власного капіталу;
— ефективний цільовий розподіл та використання фінансових ресурсів.
Об'єктом фінансового контролю є фінансова діяльність підприємницьких структур, бюджетних установ та
організацій, що здійснюють фінансову діяльність. Предмет контролю становлять фінансові операції, пов'язані зі
створенням і використанням фондів фінансових ресурсів.
Фінансовий контроль ґрунтується на відповідних принципах:
— достовірності фактичної інформації;
— завчасного виконання контролю з метою запобігання виникненню суттєвих відхилень фактичного
фінансового процесу від встановлених норм;
— безперервності, регулярності й систематичності;
— відповідальності, що передбачає відповідальність суб'єктів контролю за ефективне функціонування системи
фінансового контролю.
Об'єктами контрольної функції фінансів є фінансові показники діяльності підприємств, організацій, установ.
Розрізняють такі види фінансового контролю:
— загальнодержавний, що проводять органи державної влади та управління (податкові органи, казначейство,
контрольно-ревізійні управління, міністерство фінансів та ін.);
— внутрішньогосподарський, який здійснюють фінансові служби підприємств та установ;
— незалежний, що виконують аудиторські фірми.
Важлива ознака фінансового контролю — його метод. Визначають такі головні методи фінансового контролю,
як ревізія, тематична перевірка, обстеження, безперервне відстеження фінансової діяльності тощо. Оскільки
спектр функцій фінансів значно ширший, до зазначених вище можна додати ще низку функцій, які виконують
фінанси, а саме:
— мобілізація фінансових ресурсів;
— функція регулювання;
— індикативна функція;
— стабілізація умов для соціально-економічних відносин.
Подібною до розподільної функції є функція мобілізації фінансових ресурсів, яка полягає в тому, що за
допомогою фінансового механізму суб'єкти діяльності залучають кошти з метою створення статутного капіталу,
резервних фондів підприємств, місцевих бюджетів, бюджету держави, позабюджетних доходів, а також доходів
населення.
Мобілізація фінансових ресурсів на підприємствах — утворення грошових фондів для фінансового
забезпечення операційної інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов'язань перед державою та
іншими суб'єктами господарювання. Фінансові ресурси складаються з внесків засновників у статутний капітал;
прибутку від усіх видів діяльності (операційна, фінансова, інвестиційна діяльність та надзвичайні події); мобілізації
ресурсів на фінансовому ринку (від емісії, облігацій та інших видів цінних паперів, а також кредитних інвестицій);
бюджетних субсидій; інших видів ресурсів.
У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливу роль відіграє визначення оптимальної
структури їхніх джерел. Збільшення частки власних коштів впливає на фінансову сталість підприємств, і навпаки,
велика частка залучених коштів ускладнює фінансову діяльність підприємств, підвищує фінансовий ризик.

Що стосується мобілізації фінансових ресурсів на рівні місцевих бюджетів і державного бюджету, то вони
формуються на основі податкових відрахувань і зборів, кредитних інвестицій, емісії цінних паперів, неподаткових
надходжень, державного мита та ін.
Джерелом доходів населення в усіх фінансових сферах є заробітна плата, позики, компенсації, соціальні
виплати та інші джерела фінансових ресурсів населення.
Мобілізація фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб загальнодержавних, підприємницьких
структур і потреб населення здійснюється на основі відповідних нормативних актів шляхом використання методів
бюджетного фінансування, самофінансування, кредитування тощо.

8
7. Фінансово- кредитний механізм

Фінансова політика держави здійснюється через фінансово-кредитний механізм, який є сукупністю

фінансових методів, інструментів і важелів впливу на соціальний і економічний розвиток суспільства.
Фінансово-кредитний механізм належитьдо економічних методів регулювання ринкової економіки. Вплив
на економіку через фінансовий механізм носить назву «вмонтованого стабілізатора», бо він рідко дає
миттєвий результат, а його дія розрахована на певну перспективу. За визначенням П.Семюельсона, він
покликаний усувати викривлення в економіці, але не може повністю усунути порушення. Щоб скоріше
досягти бажаного ефекту, цей механізм доповнюють ще й іншими методами, в тому числі й
адміністративними.
У фінансово-кредитному механізмі можна виділити дві підсистеми: фінансового забезпечення і
фінансового регулювання.
Фінансове забезпечення суб’єктів господарювання може відбуватися в різних формах: самофінансування,
кредитування, акціонування та бюджетного асигнування.  Співвідношення між цими формами
фінансового забезпечення на різних етапах розвитку економіки буває різним. При переході до ринкової
економіки від бюджетних асигнувань перевага надається оптимізації співвідношень між кредитуванням та
самофінансуванням.
Підсистема фінансового державного регулювання з боку держави має в сучасних умовах такий набір
інструментів: податки, внески, відрахування до бюджету та  фондів цільового призначення.
Застосовуючи до цих інструментів та до форм фінансового забезпечення ті чи інші важелі впливу: зміну норм
(нормативів), умов і порядку формування доходів та фондів, принципів і умов фінансування та
кредитування, можна здійснювати ту чи іншу фінансово-кредитну політику держави.
Ця політика буде або стимулюючою або санкціонуючою для підприємств і змушуватиме їх вибирати ту чи
іншу стратегію і тактику поведінки на перспективу.
Сукупність важелів утворює систему управління фінансово-кредитним механізмом. Управління здійснюється в
кожній країні своїми органами. В Україні цією роботою займається орган законодавчої влади - Верховна Рада
в частині правового регламентування, а в частині планування і організації фінансової діяльності - орган
виконавчої влади - Міністерство фінансів, Національний банк України та галузеві міністерства.

9
 4. Моделі фінансових відносин у суспільстві

Розподіл і перерозподіл ВВП може здійснюватись за різними схемами, згідно з якими будуються моделі фінансових відносин у суспільстві. В
основі побудови фінансової моделі суспільства лежать роль і місце в ній держави. Моделі розрізняються за двома ознаками:
а) за послідовністю розподілу ВВП;
б) за рівнем державної централізації ВВП.
За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі — ринкової й адміністративної економіки. Їх розглядають виходячи з розподілу
новоствореної вартості — національного доходу, домінуючими складовими якого є заробітна плата і прибуток. Він є основним і обов’язковим об’єктом
розподілу. Основним за питомою вагою і значущістю. Обов’язковим, оскільки не може бути нерозподіленим — інакше зупиниться процес відтворення
виробництва.

Фінансова модель ринкової економіки є основною. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку вартість
реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це власники засобів
виробництва, котрі отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата. У загальному
вигляді ця модель може бути зображена на схемі 4 — заштрихована частина показує оподаткування заробітної плати
окремих робітників і службовців (а, б) та прибутку підприємців (А, Б).
Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отримує свої доходи насамперед на основі
перерозподілу національного доходу.
Модель є відкритою, зрозумілою і точно характеризує фінансові реалії у суспільстві:
по-перше, у ній точно відображається рівень доходів кожної юридичної і фізичної особи, який, у свою чергу,
характеризує їх вклад у створення національного доходу;
Схема 4
Фінансова модель ринкової економіки

по-друге, достовірно визначається рівень оподаткування: кожний суб’єкт точно знає, скільки він заробляє і
скільки віддає;
по-третє, чітко зафіксовано стимули до зростання доходів на основі зростання виробництва і підвищення
продуктивності праці.

Пропорції первинного розподілу національного доходу між підприємцями і робітниками та службовцями

регулюються:
ринковими відносинами;
у законодавчому порядку.

Ринкові відносини сприяють установленню оптимальних пропорцій між заробітною платою і прибутком. З одного боку, кожний суб’єкт
заінтересований у збільшенні своєї частки. Однак, з іншого, — є певні об’єктивні обмеження, які ведуть до того, що кожний суб’єкт заінтересований у
доходах іншого. Так, для підприємців украй необхідним є високий рівень доходів населення, оскільки це сприяє розширенню обсягу продажу, а значить, і
забезпеченню формування прибутку. Робітники і службовці заінтересовані в прибутку підприємства, тому що він створює передумови для розвитку
виробництва, а відтак і зростання заробітної плати. При цьому переважну частку в національному доході у сучасних умовах займає саме заробітна плата,
тоді як обсяги прибутку мінімізуються потребами виробничого розвитку.
Законодавче регулювання полягає у встановленні мінімального рівня оплати праці й обмеженні максимального
рівня рентабельності на основі застосування економічних інструментів, наприклад податку на надприбуток.
Пропорції перерозподілу національного доходу регламентуються тільки законодавчими актами.

Сутність фінансової моделі адміністративної економіки, яка застосовувалась у колишньому СРСР та інших
соціалістичних країнах, полягає в тому, що переважна частина національного доходу одразу централізувалась у бюджеті
й виключалась із розподільних відносин. Держава спрямовувала в бюджет централізований чистий дохід — податок з
обороту і частину децентралізованого чистого доходу — прибутку підприємств (через систему платежів з прибутку).
Частина прибутку (до 40%) залишалась на підприємстві, інша частина національного доходу виплачувалась робітникам і
службовцям у вигляді заробітної плати, яка підлягала прибутковому оподаткуванню. Модель адміністративної
економіки може бути подана у такому вигляді.

Схема 5
Фінансова модель адміністративної економіки

10
 Характерна ознака моделі полягає в тому, що переважну частину своїх доходів держава отримує в процесі
первинного розподілу національного доходу.
Модель є закритою і не відображає фінансових реалій у суспільстві:
по-перше, з неї не видно реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;
по-друге, доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення національного доходу;
по-третє, неможливо достовірно визначити рівень оподаткування;
по-четверте, відсутні стимули до продуктивної праці.

Пропорції первинного розподілу національного доходу регулюються державою за допомогою адміністративних

методів. Рівень заробітної плати регулювався через установлення тарифних розрядів і посадових окладів. На основі
планового ціноутворення фіксувався централізований чистий дохід держави (податок з обороту) і встановлювався рівень
прибутку підприємств.
Звісна річ, виділення зазначених моделей певною мірою має умовний характер. У моделі ринкової економіки присутні елементи участі держави в первинному
розподілі за допомогою непрямих податків. Модель адміністративної економіки, у свою чергу, включала елементи перерозподілу. Відмінність однієї моделі від другої полягає в
різних пропорціях. У моделі ринкової економіки переважає участь держави в перерозподілі ВВП, а в моделі адміністративної економіки — втручання у його первинний розподіл.

За рівнем державної централізації ВВП у рамках фінансової моделі ринкової економіки умовно можна виділити
три основні моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську.
Американська модель, яка заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування
юридичних осіб, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації» 25—30%. Фінансове втручання в
економіку зведене до мінімуму. У соціальній сфері забезпечуються тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися
без державної допомоги.
Модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого
— вимагає цього. Це досить жорстка і жорстока модель, але вона водночас і високоефективна, оскільки заснована, по
суті, на примусовій фінансовій стимуляції.
Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті» 35—45%. За
рахунок вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є і державна соціальна сфера, насамперед у галузі освіти.
Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування державних і комерційних установ у соціальній сфері.
Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП — 50—60%. Відповідно
вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою як у галузі освіти, так і охорони здоров’я. Вона
створює клімат упевненості й соціальної врівноваженості. Однак така модель можлива тільки за умов, по-перше,
високого рівня ВНП на душу населення, який забезпечує високий рівень і суспільного, і індивідуального споживання, і,
по-друге, високого рівня культури та свідомості народу, відповідного ставлення до праці й поваги до державного
сектора.
Вибір фінансової моделі — це вибір шляху розвитку суспільства,
установлення певної системи економічних інтересів, які лежать в основі
забезпечення впливу на темпи і пропорції цього розвитку.
Вибір моделі фінансових відносин залежить від багатьох чинників. Це і рівень розвитку суспільства, і характер та
масштаби діяльності держави, її втручання в економіку, і тип здійснюваної нею соціальної політики, і характер
міжнародної діяльності та воєнної доктрини, це й історичні традиції народу, рівень розвитку культури тощо. Основний
критерій вибору — вплив на суспільство через установлення стимулів до праці й ефективного господарювання та
забезпечення надійної системи соціальних гарантій.

Види і характеристика фінансових відносин

      Характеристика фінансових відносин пов'язана з виділенням їх об'єктів і суб'єктів.

 Об'єктами відносин є національне багатство і вироблений валовий внутрішній продукт. Саме розподіл ВВП є
необхідною передумовою забезпечення безперервності виробництва. А розподіл національного багатства, як об'єкту
фінансових відносин, свідчить про те, що для формування доходів використовується все, що створене попередніми
поколіннями або надано природою.

11
 Суб'єктами фінансових відносин виступають держава (за правом керуючої структури суспільства), підприємці,
робітники й слуйбовці (за правом виробників ВВП.
      Слід підкреслити, що фінансові відносини мають супереливий характер. А саме, кожний суб'єкт (їх троє) прагне
отримати якомога більше від розподілу об'єкту (ВВП), що можливе за рахунок інших суб'єктів. Для вирішення цього
протиріччя необхідно збалансування інтересів суб'єктів. Таке збалансування можливе за допомогою наступних способів:

 встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП;

 забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного із суб'єктів;

      Роль фінансів проявляється у фінансових відносинах розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту і
охоплює дві сфери:

 Фінансові відношення, пов'язані з формуванням і використанням централізованих грошових фондів держави, що

фкумулюються в бюджетній системі і цільових державних фондах;

 фінансові відношенн, що опосередковують кругообіг децентралізованих грошових коштів підприємства.

      Розподіл і перерозподіл ВВП може відбуватися за різними схемами, у відповідності до яких виділяються моделі
(види) фінансових відносин у суспільстві. РИС 1.1 

      Ринково-адміністративні моделі фінансових відносин розглядають виходячи з обов'язкового об'єкту розподілу -

національного доходу. Ринкова модель фінансових відносин є основою і домінує в світі. Суть ї полягає в наступному:
спочатку вартість реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні
(первинний розподіл). Пропорції первинного розподілу регулюються:

 ринковими відносинами (оптимальні пропорції між заробітною платою і прибутком, фондом споживання і фондом
накопичення тощо);

 у законодавчому порядку (мінімальний розмір заробітної плати, податок на прибуток тощо).

      Держава отримує свої доходи на основі перерозподілу національного доходу. Пропорції цього перерозподілу
регулюються тільки законодавчими актами. Модель є відкритою. Адміністративна модель фінансових відносин
характеризується тим, що основна частина національного доходу відразу централізувалась у бюджеті й виключалась з
розподільчих відносин. Спочатку, в процесі первинного розподілу держава отримує переважну частину національного
доходу. Пропорції первинного розподілу регулюються державою за допомогою адміністративних методів.Модель є
закритою.
      Відмінність однієї моделі фінансових відносин від іншої полягає в різних пропорціях розподілу й перерозподілу. У
моделі ринкової економіки переважає участь держави в перерозподілі ВВП, а в моделі адміністративної економіки -
переважає втручання держави у первинний розподіл ВВП. В рамках ринкової економіки умовно виділяють три основні
моделі за рівнем державної централізації ВВП: американську, західноєвропейську і скандинавську. 
      Американська модель фінансових відносин характеризується незначним рівнем бюджетної централізації ~ близько
25-30 %. Це свідчить про те, що участь держави в розподільчих відносинах зведена до мінімуму. Західноєвропейська
модель фінансових відносин характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП - близько 35-45 %. За рахунок
відносно вищого рівня централізації ВВП держава має змогу покращити соціально-культурну сферу за рахунок
паралельної діяльності державних і комерційних установ в соціальній сфері.
      Скандинавська модель фінансових відносин передбачає значно вищий рівень централізації ВВП - до 60 %. Ця
економічна модель характеризується досить розгалуженою соціальною сферою в галузі соціального захисту, освіти,
охорони здоров'я. Вибір тієї чи іншої моделі залежить від багатьох чинників, впливу зовнішніх та внутрішніх факторів.

12
8. Фінансова політика, її зміст і завдання

Фінансова політика визначається як:

1) політика держави та інших суб'єктів господарювання у сфері фінансів;

2) складова частина економічної політики держави (суб'єктів економіки);

3) сукупність фінансових заходів (розподільчих і перерозпо-дільчих), які здійснюються відповідними суб'єктами через
фінансову систему.

Залежно від рівня економічної системи, розрізняють:

1) фінансову політику держави (макрорівень);

2) фінансову політику підприємства (мікрорівень).

Зміст фінансової політики держави виражається в єдності її ланок.

Ланки фінансової політики:

1. Розробка науковообґрунтованих концепцій розвитку фінансів.

2. Визначення основних напрямів використання фінансів, виходячи із необхідності вирішення економічних і соціальних
завдань, що стоять на цей момент перед державою.

3. Здійснення практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Мета — оптимальний розподіл ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення,
територіями.

Завдання — забезпечення реалізації тої чи іншої державної програми відповідними фінансовими ресурсами.

Форми вираження фінансових заходів:

1) фінансове законодавство;
2) фінансовий механізм (система форм і методів мобілізації фінансових ресурсів);
3) структура доходів і видатків бюджету держави.

Залежно від характеру заходів і часу, на які вони розраховані, розрізняють: фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — основні напрямки використання фінансів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних
завдань і відповідно їх фінансового забезпечення є впровадження власної грошової одиниці, проведення приватизації,
подолання інфляції, спаду виробництва.

Фінансова тактика — спрямована на вирішення завдань окремого етапу розвитку країни і полягає у зміні форм
організації фінансових відносин. Прикладом фінансової тактики є вдосконалення системи оподаткування, надання пільг
окремим платникам, територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну систему.

Фінансова політика підприємства — це система форм і методів, які використовуються для фінансового забезпечення
його функціонування і досягнення визначеної мети.

Основні завдання фінансової діяльності підприємства:

1. Фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності.

2. Пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності і платоспроможності.

3. Виконання фінансових зобов'язань перед господарськими суб'єктами, бюджетом, банками.

4. Мобілізація фінансових ресурсів у розмірах, необхідних для фінансування розвитку, збільшення власного капіталу
тощо.

5. Контроль за ефективним, цільовим розподілом і використанням фінансових ресурсів.

13
14