ТЕМА 3. ЗАРОДЖЕННЯ ФІНАНСОВОЇ НАУКИ У XV-XVIII СТ.

3.1 Зародження і ранній етап розвитку фінансової науки.

Зародження фінансової науки відноситься до XV-XVI cт., коли в різних країнах феодальної Європи з'явилися перші твори, у яких предметом
наукового аналізу стала економічна основа існування держави. Ранньою передумовою становлення науки було нагромадження досвіду розвитку
фінансових відносин у середньовічних європейських містах, що володіють вільним статусом і власною матеріальною базою. На цій основі з'явилися
твори з елементами фінансового аналізу в XV ст. в Італії. Але дійсним фундаментом науки став розвиток фінансових відносин у ході утворення
централізованих держав – абсолютних монархій. Для позначення науки, що вивчає систему грошових відносин, обумовлених існуванням і
функціонуванням держави, термін “фінанси” (грошовий платіж) уперше почав широко застосовуватися у Франції в XVI ст. Саме в це й період
феодальні монархії стикнулися з великими фінансовими проблемами через зростання витрат на армію, утримання королівського (царського) двору,
державного апарата.Практика визначила головну функцію фінансової науки – вишукати і теоретично обґрунтувати нові джерела державних доходів.
З першого дня свого виникнення фінансова наука носила яскраво виражений класовий характер: вона представляла точку зору правлячого класу й
експлуататорської держави, або захищала платників податків. У своєму розвитку фінансова наука пройшла ряд етапів. Починаючи з XV ст. і до
середини XVII ст. у процесі зародження фінансової науки розвивалися вчення про державні доходи з виділенням доходів від домена і регалій,
досліджувалися бюджети феодальних держав. З другої половини XVII ст. і до кінця XVIII ст. починаються перші спроби аналізу державних витрат,
йде інтенсивна розробка принципів оподаткування й ідей податкової справедливості, з'являються перші навчальні посібники по фінансам.
Дослідження доходів було характерним для всієї ранньої фінансової літератури. Ця увага до одного з розділів науки визначається тими фінансовими
проблемами, з якими стикнулися європейські держави в ході централізації політичної влади. Нестача звичайних для середньовіччя джерел доходів
– від домена (королівського і державного майна) і регалій (привілеїв на одержання визначених видів державних доходів) – зробила актуальним
питання про відношення до такого фінансового інституту, як податки. Ж.Боден і вся середньовічна фінансова наука аж до епохи ранніх буржуазних
революцій висловлювалися за обережне ставлення до податків. Їх варто використовувати тільки в крайніх випадках – нещасть і воєн. Рекомендація
фінансової науки – максимально збільшити доходи від домена. Вони кращі з фіскальної і юридичної точок зору, як найбільш законний вид державних
доходів. Фінансова наука виробила засіб і на випадок непередбачених витрат – нагромадження скарбів. Заслугою Ж.Бодена була вимога загальності
податків і неприпустимості податкових імунітетів правлячого класу. Ця прогресивна ідея стала лейтмотивом податкової літератури аж до буржуазної
революції 1789-1794рр. Увага до державних доходів була характерною і для російської літератури XVI ст. Але акцент у роботах І.Пєрєсвєтова і
Єрмолая–Єразма робився на необхідності централізації фінансів країни (у конкретно-історичному випадку Росії – скасуванні годувань). Як і в
багатьох дослідників XVI ст., в Єрмолая-Єразма в праці “Благохотящим царем правительница и землемерие” є й архаїчні фінансові проекти: перейти
від грошових податків до натурального. У цьому зв'язку становлять інтерес праці французького сюрінтенданта фінансів М.Сюллі. Цей великий
фінансовий діяч стояв на чолі фінансового господарства Франції наприкінці XVI ст. – початку XVII ст. Їм розроблялися в теорії і здійснені на
практиці такі заходи, як анулювання державних позик, їхньої конверсії, реорганізація відкупної системи. Остання викликала появу у Франції
соціального прошарку “фінансистів” – державних кредиторів і чиновників податкового апарата. З 1598р. у Франції під егідою М.Сюллі почалося
регулярне складання розпису державних доходів і витрат, тобто були закладені основи бюджетної справи. Сформульовано принципи оподаткування:
“Необхідно, щоб гроші, що стягуються государем зі своїх підданих, відповідали їхнім можливостям, і не тільки не розоряли, але і не наносили майну
значного збитку. Але якщо не слід обтяжуватися зайво, то не слід також і вимагати менше, ніж це необхідно для держави”. У “Заповіті” А.Рішельє
представляє й аналізує два проекти бюджетної реформи, причому він обирає той з них, де зниження державних витрат передбачено за рахунок
конверсії рентних позик і зменшення платні чиновникам, тобто він віддає перевагу усталеним з часів М.Сюллі методам оздоровлення фінансів (у
другій половині XVII ст. цю лінію продовжив Ж.Кольбер). Другий (радикальний) проект реформи, пов'язаний з такими змінами дохідної бази
бюджету, що включали перехід від станових поземельно-помайнових податків (тальї) і регалій до непрямих податків, кардинал Рішельє відкидає, по
досвіду знаючи, що зростання непрямих податків призводить до народних заворушень. Слід відмітити виділення трьох типів державного бюджету:
мирного, воєнного і післявоєнного. Для мирного часу А.Рішельє передбачає урівноваженість доходів і витрат; для воєнного – збільшення
екстраординарних доходів від продажу державних рент і посад; для післявоєнного основна мета фінансової політики – ліквідація бюджетного
дефіциту і виплата державного боргу. До державного кредиту і кредиторів він відносився як до необхідного зла. Для мирного часу екстраординарні
позики і високі податки їм засуджені. У XVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т.Мен, Дж.Локк, Т.Гоббс.
Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала
спрощення існуючої і побудову нової системи податків на раціональних засадах.
3.2 Другий етап розвитку фінансової науки

П'ятнадцять глав “Трактату про податки і збори” – це система фінансових знань по таких розділах, як вчення про державні витрати і доходи. Внеском
У.Петті у формування фінансової науки є розробка проблем державних витрат. У.Петті дає прогресивне трактування державних витрат, указуючи,
що скороченню підлягають витрати на утримання армії, державного апарата, двору, суду і церкви, а збільшенню – соціальні витрати (на богодільні,
госпіталі і сирітські будинки). У.Петті був прихильником посилення економічних функцій держави. У “Трактаті” вказуються напрямки цієї
діяльності: громадські роботи і державні підприємства у видобувній промисловості. Становить інтерес і обґрунтування необхідності збільшення
витрат по цій статті: вони можуть вирішити проблеми жебракування, злодійства й еміграції. У "Трактаті” містяться елементи теорії пререкладання
податків. Відмінність носія податку від суб'єкта розглянуто на прикладі обкладання землевласників, які перекладають податок на ренту на орендну
плату (тобто фермерів) і на ціни сільськогосподарської продукції. Петті пише: “...поземельний податок стає нерівномірно стягнутим акцизом на
споживання, що у більшій мірі несуть ті, хто менше скаржиться”. Історично вірно їм охарактеризовані два види подушної податі (поголовна і класно-
розрядна), причому обґрунтована зворотна пропорційність поголовних податків. Так, Петті рекомендує посилення дохідної бази англійського
бюджету за рахунок обкладання іноземців і єврейських громад. Причини недоліків податкової системи і нерівномірності оподаткування він бачив у
діяльності окремих чиновників і недосконалості фінансової статистики. Інші проблеми досліджувалися у фінансовій літературі феодальних держав.
Для них були характерні, як указувалося, інтенсивна розробка принципів оподаткування і податкової справедливості, розробка проектів реформ.
Такий напрямок наукового пошуку був викликаний кризовим станом феодальних фінансів, що переобтяжували народне господарство податками,
зборами і митом, марнотратством феодальної аристократії і феодальним мілітаризмом. екомендувалося скасування внутрішніх мит. Серед принципів
оподатковування були виділені загальність і пропорційність (відповідність майну або доходу платника). Передбачалося також об'єднання різних
видів податків (помайнових, прибуткових і непрямих) у податкову систему. XVIII століття висунуло й обґрунтувало теорії єдиного податку:
“королівську десятину” Вобана і єдиного поземельного податку фізіократів. Десятина Вобана була 10%-им податком на усі види власності і доходів.
Пропонований податок передбачав для робітників і поденників знижку в розмірі до 1/30 доходів. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці
грунтувалася на тому, що лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі податку на землю. Помилковість цього
теоретичного положення нині очевидна, проте фізіократи найглибше дослідили взаємозв’язок фінансів і матеріального виробництва. Заслуги
фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому, що глава цієї школи Ф.Кене розробив знамениту економічну таблицю, де чітко простежується
схема взаємозв’язку фінансів, їхньої ролі в процесі суспільного відтворення, тобто процесі створення та використання суспільного продукту.
Очевидно, що цей процес може відбуватися лише шляхом створення й використання фондів фінансових ресурсів. Проте найзначнішим внеском
фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони своєю нищівною критикою наявної тоді фінансової системи вплинули на розвиток класичної
школи політичної економії. На основі концепції перекладання податків фізіократи першими поділили всі податки на прямі і непрямі, причому
поняття “прямі” означало “податки, що не перекладаються”, а “непрямі” – “податки, що перекладаються”. Фізіократи вважали таким, що не
перекладається у всій системі французьких податків поземельний, тому пропонували його як єдиний. Упровадження єдиного поземельного податку
означало б включення дворянства і духівництва в податні стани. Фізіократи через своїх кращих представників чітко сформулювали ідею класового
характеру фінансів і фінансової політики, негативне ставлення до непрямих податків. Вони показали антагонізм фінансових інститутів з дійсними
інтересами розвитку промисловості і торгівлі країни.