1. Необхідність, сутність та ознаки фінансів.

Термін «фінанси» походить від латинського finantia, що в перекладі означає «дохід»,

«платіж». Фінанси – це сукупність економічних відносин, пов’язаних з обміном, розподілом і
перерозподілом доходів у грошовій формі ВВП, в деяких випадках – нац. багатства.
За матеріальним змістом фінанси – це цільові фонди грошових засобів, які утворюють
фінансові ресурси країни.
В економічній і фінансовій теорії сьогодні переважає трактування фінансів як системи
економічних, грошових, виробничих відносин. Згідно з цими теоретичними положеннями спочатку
існують економічні, грошові відносини, потім на них накладається категорія фінансів, з чого і
виводиться її економічна суть.
Риси фінансів:
- набирають грошової (ненатуральної) форми;
- носять розподільчий (нееквівалентний) характер, на відміну від обміну, якому властива
еквівалентність;
- розподіл ВВП і НД здійснюється через реальні грошові фонди (на відміну від цінового
розподілу);
- акумулюють і використовують фінансові засоби на безоплатній основі.
Ознаки фінансових ресурсів (засобів):
- виражають відносини власності;
- перебувають у постійному русі;
- мають особливі джерела формування;
- відрізняються за напрямами використання;
- мають специфічний склад учасників формування, розподілу та використання.
У фінансових відносинах беруть участь такі суб'єкти: держава, регіон, суб'єкт господарювання
та громадянин. У зв'яжу з цим розрізняють: загальнодержавні фінанси; місцеві фінанси; фінанси
суб'єктів господарювання; фінанси громадян (населення).
Призначення фінансів - забезпечити необхідні умови для створення, розподілу та
використання валового внутрішнього продукту в країні. А це досягається шляхом організації
різноманітних фондів фінансових ресурсів на всіх етапах діяльності держави, підприємницьких
структур і кожного окремого громадянина.

2. Етапи становлення та розвитку фінансової науки.

Предметом фінансової науки є сукупність фінансових відносин, що виникають на різних рівнях
економічної системи між державою, юридичними та фізичними особами.
Наука про фінанси пройшла ряд етапів:
 I етап (початок XV ст. - середина XVII ст.) На цьому етапі в процесі зародження фінансової
науки розвивалося вчення про платежі, податки та державні доходи.
 II етап (друга половина XVII ст. і до кінця ХVIII ст.), коли продовжується розвиток вчення
про державний бюджет та його визначну роль у розвитку державності.
 ІІІ етап (початок ХІХ ст. – поч. ХХ ст. до 1914р. ), коли продовжується розвиток та
поглиблення вчення про державні фінанси, доходи, заробітну плату, кредит, страхування
тощо.
 ІV етап (1914р. до теперішніх часів), який пов’язаний із ринковою концепцією розвитку
фінансів, коли вивчаються такі фінансові категорії як: фінансовий ринок, фінансовий
механізм, механізм оподаткування, кредитування тощо, розкривається зв’язок фінансової
науки з іншими економічними науками.
Зарубіжна фінансова наука трактує фінанси досить широко, не обмежуючись конкретними чіткими
рамками. Де існують товар і гроші, там є й фінанси.
Центральне місце в наукових дослідженнях сучасних фінансистів посідають ідеї спрямування та
використання фінансів для досягнення суспільного блага, яке повинно забезпечуватися за
допомогою демократичних інститутів держави та політичної волі правлячих еліт.
Однією з найперших друкованих праць, присвячених фінансам, вважається праця представника
Франції Ж. Бодена “Фінансові нерви держави” (1577р).
Засновником теоретичної фінансової науки вважається видатний шотландський політеконом А.Сміт
(1723р), який у своїй книзі “Дослідження про природу та причини багатства народів” аналізує такі
головні фінансові поняття як вартість і додану вартість.
Вперше основні положення теорії суспільного добробуту були розроблені італійським економістом
В. Парето (1848-1923 р.р.)
Фінанси у системі Парето відіграють роль регулятора суспільного добробуту, механізму, за
допомогою якого можна створити умови для поліпшення добробуту всіх.
Питання про співвідношення демократії і фінансів досліджують багато вчених-фінансистів, проте
нині найяскравішим представником у цьому напрямку слід вважати американського вченого Дж.
Бюкенена.
Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку в умовах Російської імперії, і тому
дуже важко виділити внесок українських вчених в її розвиток.
Питанням фінансів І. Франко присвятив понад 40 праць. Наприкінці XIX століття І. Франко проявив
активну зацікавленість щодо питань розвитку банківської системи в Галичині. Це було викликано
появою значної кількості банківських установ, які швидко збанкрутіли, що призвело до втрати
вкладів громадян, здебільшого селян.
До числа визначних українських економістів-фінансистів належить також М.І. Туган-Барановський,
різко виступав проти запровадження прогресивного прибуткового податку, рекомендуючи для
покриття витрат держави на ведення війни, використовувати позики, Свої наукові погляди щодо
проблем фінансів М.І.Туган-Барановський намагався втілити в життя, перебуваючи на посаді
міністра фінансів України в уряді Центральної Ради.
Туган-Барановський доводив, що економіка, побудована на принципах сукупного попиту і сукупної
пропозиції, має гарні перспективи.

3. Функції та роль фінансів в економічній системі.

Сутність фінансів проявляється в її функціях. Фінанси виконують 2 основні функції:
― розподільну.
― контрольну.
Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу
і перерозподілу ВВП.
Розподіл ВВП включає в себе кілька стадій:
Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів
суб’єктів, зайнятих у створенні ВНП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб —
заробітна плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектора, що
централізується в бюджеті й надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі
податки.
Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем
централізації вони поділяються на загальнодержавні, відомчі й корпоративні.
Перерозподіл включає два етапи:
вилучення частини доходів у одних суб’єктів і формування централізованих фондів. На
даному етапі формуються вторинні доходи суб’єктів, що створюють ці фонди;
використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб’єктів.
Вторинний розподіл — це другий етап перерозподілу.

Сутність контрольної функції полягає в тому, що фінанси — це інструмент контролю за

діяльністю суб’єктів обмінно-розподільних відносин. У процесі фінансових взаємовідносин різні
суб’єкти контролюють один одного. Саме така підконтрольність забезпечує збереження фінансових
ресурсів та формування доходів на законній основі.
У практичній діяльності контрольна функція проявляється у фінансовому контролі.
Необхідність контролю випливає з того, що фінансові відносини мають яскраво виражений
суперечливий характер, оскільки кожний суб’єкт прагне отримати якомога більше. Фінансовий
контроль охоплює все суспільство: кожний суб’єкт перевіряє кожного. Фінансова діяльність кожного
суб’єкта має бути прозорою, що створює передумови для її законності.

Роль в економіці:
 ― забезпечують розподіл ВВП і фінансові потреби юридичних і фізичних осіб та держави;
― забезпечують кругообіг фінансових ресурсів, а відтак безперервність відтворення
виробництва;
― здійснюють перерозподіл первинних і вторинних доходів між галузями, регіонами,
соціальними верствами населення, окремими юридичними і фізичними особами;
― відіграють провідну роль у системі економічних методів керування економікою країни;
― утворюють систему фінансових показників, які відіграють роль індикаторів стану і розвитку
економічної та соціальної сфер суспільства;
― забезпечують усеохоплюючий контроль між суб’єктами обмінно-розподільних відносин за
формуванням і використанням фінансових ресурсів та доходів.
Фінанси є життєво важливою системою в економіці та суспільстві в цілому. Налагоджені
фінансові відносини є запорукою нормальної життєдіяльності.

4. Взаємозв’язок фінансів з іншими елементами економічної системи.

Фінанси виконують свою роль за допомогою форм і методів створення й використання
фінансових ресурсів поряд з іншими економічними категоріями і передусім — з ціною.
 Ціна — це грошовий вираз вартості будь-якого товару, тобто ціни, як і фінанси, здійснюють
розподіл валового внутрішнього продукту. Ціни визначаються на основі попиту й пропозиції, але це
при реалізації товару. При формуванні ціни виробником враховуються всі витрати виробництва й
збуту, а також певна сума накопичень у формі прибутку.
Фінанси мають ширший діапазон розподілу, ніж ціна. Вони здійснюють не лише первинний
розподіл валового внутрішнього продукту на рівні виробничої структури, а й подальший
перерозподіл через бюджетну систему. На цьому етапі ціни можуть регулюватися за допомогою
дотацій і виплат із бюджету різниці в цінах.
 У розподільчих процесах поряд з фінансами та ціною бере участь і заробітна плата. За
своєю економічною природою заробітна плата є грошовим виразом вартості праці. Для виплати
заробітної плати на підприємстві створюється фонд фінансових ресурсів. Кошти, що надходять в
розпорядження працівника, є свідченням того, що відбувся процес обміну товару — робоча сила на
товар-гроші. Якщо на отриману ЗП людина створює фонди грошових засобів для придбання товарів
тривалого користування, цінних паперів із метою одержання доходів тощо. У цьому разі згадані
фонди є фінансами кожного громадянина.
Фінанси та заробітна плата перебувають у постійній взаємодії. Так, держава регулює заробітну
плату за допомогою податків, створюючи загальнодержавні фонди фінансових ресурсів. Водночас
держава за рахунок централізованих фондів фінансових ресурсів стимулює розвиток окремих видів
діяльності, надаючи субсидії, субвенції та інші форми фінансових дотацій.
 Фінанси тісно пов'язані з кредитом, по суті, мають однакову економічну природу. Вони
виражають рух вартості валового внутрішнього продукту. При функціонуванні як фінансів, так і
кредиту створюються й використовуються фонди фінансових ресурсів. Фінанси готують передумови
для функціонування кредиту.
Між фінансами та кредитом існують певні відмінності. Фінанси здійснюють розподіл і
перерозподіл валового внутрішнього продукту, а кредит обмежується лише перерозподілом, бо має
справу тільки з тимчасово вільними коштами — акумулює їх і за плату надає в користування на
умовах повернення. А для фінансів характерний рух без умови повернення.
 Взаємовідносини фінансів і грошей мають свою специфіку та особливу систему зв'язків, яка
часто призводить до їх ототожнення. Гроші — це товар, який виконує роль загального еквіваленту,
тобто має властивість обмінюватися на будь-який інший товар. Щодо фінансів, гроші завжди є
технічним засобом вираження величини доходу фізичної чи юридичної особи. Водночас гроші та
грошовий обіг суттєво впливають на фінансове становище як фізичних і юридичних осіб зокрема,
так і держави в цілому. Якщо грошей в обігу більше, ніж товарів та послуг, що надаються, то гроші
знецінюються. Відповідно зменшуються доходи й обсяги витрат кожного.
Будучи тісно пов'язаними між собою, фінанси й гроші не можуть існувати одне без одного.
Тому часто вживається таке визначення, як фінансово-грошові відносини
.
6. Моделі фінансових відносин у суспільстві.
 Розподіл і перерозподіл ВВП може здійснюватись за різними схемами, згідно з якими будуються
моделі фінансових відносин у суспільстві. Моделі розрізняються за двома ознаками:
а) за послідовністю розподілу ВВП;
б) за рівнем державної централізації ВВП.
За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі — ринкової й адміністративної економіки.
1. Фінансова модель ринкової економіки є основною, вона пройшла значний історичний шлях
розвитку і домінує у світі. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку вартість реалізованого
національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це власники засобів
виробництва, котрі отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна
плата.
Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отримує свої доходи насамперед на основі
перерозподілу національного доходу. Модель є відкритою, зрозумілою і точно характеризує
фінансові реалії у суспільстві:
o по-перше, у ній точно відображається рівень доходів кожної юридичної і фізичної особи, який, у
свою чергу, характеризує їх вклад у створення національного доходу;
o по-друге, достовірно визначається рівень оподаткування: кожний суб’єкт точно знає, скільки він
заробляє і скільки віддає;
o по-третє, чітко зафіксовано стимули до зростання доходів на основі зростання виробництва і
підвищення продуктивності праці.
2. Сутність фінансової моделі адміністративної економіки полягає в тому, що переважна частина
національного доходу одразу централізувалась у бюджеті й виключалась із розподільних відносин.
Характерна ознака моделі полягає в тому, що переважну частину своїх доходів держава отримує в
процесі первинного розподілу національного доходу.
Модель є закритою і не відображає фінансових реалій у суспільстві:
 по-перше, з неї не видно реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;
 по-друге, доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення
національного доходу;
 по-третє, неможливо достовірно визначити рівень оподаткування;
 по-четверте, відсутні стимули до продуктивної праці.
Пропорції первинного розподілу національного доходу регулюються державою за допомогою
адміністративних методів. Рівень заробітної плати регулювався через установлення тарифних
розрядів і посадових окладів. На основі планового ціноутворення фіксувався централізований чистий
дохід держави і встановлювався рівень прибутку підприємств.
За рівнем державної централізації ВВП у рамках фінансової моделі ринкової економіки умовно
можна виділити три основні моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську.
Американська модель, яка заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і
самофінансування юридичних осіб, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації 25
—30%. Фінансове втручання в економіку зведене до мінімуму. У соціальній сфері забезпечуються
тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися без державної допомоги.
Модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти,
з іншого — вимагає цього. Це досить жорстка і жорстока модель, але вона водночас і
високоефективна, оскільки заснована, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.
Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті 35
—45%. За рахунок вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є і державна соціальна
сфера, насамперед у галузі освіти. Сутність моделі зводиться до паралельного функціонування
державних і комерційних установ у соціальній сфері.
Скандинавська модель передбачає досить високий рівень бюджетної централізації ВВП — 50—60%.
Відповідно вона характеризується розгалуженою державною соціальною сферою як у галузі освіти,
так і охорони здоров’я. Вона створює клімат упевненості й соціальної врівноваженості. Однак така
модель можлива тільки за умов, по-перше, високого рівня ВНП на душу населення, який забезпечує
високий рівень і суспільного, і індивідуального споживання, і, по-друге, високого рівня культури та
свідомості народу, відповідного ставлення до праці й поваги до державного сектора.

6. Сутність та структура фінансової системи

Фінансова система – відображення форм та методів конкретного використання фінансів в
економіці.
Фінансова система – сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих
у розпорядженні держави, господарських суб’єктів, населення та окремих фінансових інститутів для
виконання покладених на них функцій і задоволення економічних і соціальних потреб.

За внутрішньою структурою, фінансова система – це сукупність відносно відособлених, але

взаємозв'язаних сфер і ланок, які відображають специфічні форми та методи фінансових відносин.
Фінансова система держави:
 фінанси юридичних осіб (фінанси комерційних підприємств; фінанси некомерційних
організацій і установ)
 державні фінанси (державний бюджет; державні цільові фонди; державний кредит; фінанси
державних підприємств)
 фінанси домогосподарств
 фінансовий ринок (ринок грошей; ринок капіталів; кредитний ринок; ринок цінних паперів) -
охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару. Функціонування фінансового ринку
забезпечується через відповідні інституції — банки, інституційних інвесторів, фондові біржі.
 страхування та резервні фонди
+ фінансове законодавство та фінансовий апарат

За організаційною структурою, фінансова система - це сукупність фінансових органів та інституцій,

що спрямовують, управляють та контролюють грошові потоки (система управління фінансовою
системою або фінансовий апарат).

За регіональним аспектом:
 національна фінансова система
 регіональна (ЄС)
 світова
Регіональна та світова фінансові системи складаються з 2 рівнів:
- національних фінансових систем країн світу чи окремого регіону
- міжнародних фінансів (фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інститути,
міжнародні фінансові ринки) - відображають відносини, що складаються на рівні світового
господарства і характеризують діяльність на цьому рівні як національних суб’єктів господарювання і
держави, так і міжнародних організацій та фінансових інституцій

Головне завдання національної фінансової системи: забезпечення максимальної мобілізації

наявних у країні фінансових ресурсів та досягнення найвищої ефективності їх використання
(максимізація обсягів ВВП). Основне призначення фінансової системи полягає у мобілізації та
розміщенні обмежених ресурсів між конкуруючими напрямами їх використання.
• Регулювання економічних процесів розвитку економіки.
• Розв'язання соціальних проблем.
• Розв'язання проблем окремих регіонів, галузей економіки.
• Сприяння розвитку зовнішніх економічних відносин

Характерні риси фінансової системи:

 Кожна ланка фінансової системи має властиві їй методи мобілізації коштів для створення
фондів фінансових ресурсів та свої напрямки й методи їх використання
 Кожна ланка фінансової системи є відносно самостійною
 Між ланками фінансової системи існують тісний взаємозв’язок і взаємна обумовленість
 Фінансова система досягає максимальної ефективності лише тоді, коли відлагоджена і
законодавчо закріплена діяльність кожної її ланки

7. Управління фінансовою системою країни.

 Управління фінансами, як і будь-якою іншою системою, включає дві основні складові: органи
управління та форми і методи управлінської діяльності.
Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення злагодженості у
функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин.
Розподіл функцій в управлінні фінансами між органами державної влади і управління:
Верховна Рада України, як вищий орган законодавчої влади, ухвалює закони, у тому числі з
фінансових питань, основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період, здійснює
контроль за виконанням Державного бюджету України; приймає рішення щодо звіту про його
виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.
Президент України, як глава держави, створює у межах коштів, передбачених у Державному
бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби; підписує закони, ухвалені Верховною Радою України.
Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, забезпечує
проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; організовує розроблення
проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує його виконання, надає Верховній Раді
України звіт про його виконання; приймає рішення про використання коштів Резервного фонду
Кабінету Міністрів України.
Органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують
відповідні місцеві бюджети; самостійно розпоряджаються коштами місцевих бюджетів, визначають
напрями їх використання; використовують вільні бюджетні кошти, додатково отримані в процесі
виконання місцевих бюджетів; мають право випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, а
також отримувати кредити в банківських установах; можуть виступати гарантами під надання
кредитів підприємствам і установам, що належать до комунальної власності; мають право
розміщувати належні їм кошти в банках інших суб'єктів права власності, отримувати відсотки від
доходів і зараховувати їх до доходної частини відповідного місцевого бюджету.
Центральне місце в управлінні фінансами в системі органів виконавчої влади
займає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією
фінансовою системою.
Основні функції Міністерства фінансів:
- вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх
реалізації;
- організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання
після затвердження Верховною Радою України;
- організаційне регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання через установлення
правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення
бухгалтерського обліку і фінансової звітності;
- організація функціонування ринку цінних паперів;
- здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління
державним боргом;
- забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і
фінансовими інституціями;
- організація і здійснення фінансового контролю в країні.
До складу Міністерства фінансів України входять два підрозділи: Державна контрольно-
ревізійна служба і Державне казначейство.
Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю.
Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами Державного
бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів
фінансових ресурсів у Державному бюджеті.
Основне завдання Державної податкової адміністрації України полягає у реалізації податкової
політики держави. Вищою ланкою ДПА є Головна державна податкова адміністрація. Вона
розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність
податкових органів у країні.
Рахункова палата Верховної Ради України є постійно діючим вищим органом державного
фінансового контролю, основними завданнями якого є організація і здійснення контролю за
своєчасним виконанням дохідної та видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням
бюджетних коштів, у тому числі коштів державних цільових фондів за обсягами, структурою та їх
цільовим призначенням; контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргів
України; визначення ефективності та доцільності використання державних коштів, валютних та
кредитно-фінансових ресурсів.
Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку.
Основне завдання Національного банку - регулювання грошового обігу й організація ефективного
функціонування кредитної системи.
Комерційні банки формують банківську систему і виконують такі основні функції: акумуляція
тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове
обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку.
Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні
здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види
операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До
спеціалізованих банків відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.
За формою власності розрізняють державні, акціонерні й приватні банки.
Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, які
формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют.
Страхові компанії укладають угоди на страхування, приймають страхові платежі й виплачують
страхові відшкодування, інвестують тимчасово вільні кошти.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку
цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг;
забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які
здійснюють операції з цінними паперами.
Фондова біржа проводить операції цінними паперами. Основне її призначення - організація
функціонування вторинного ринку.
Фінансові посередники на ринку цінних паперів виконують роль сполучної ланки між
емітентами цінних паперів та інвесторами. З одного боку, за дорученням емітентів вони проводять
випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку. З іншого боку, вони проводять операції
з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників
засновується на їх інформованості таглибоких знаннях ринку цінних паперів.
Пенсійний фонд створений з метою акумуляції та раціонального розміщення коштів,
призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і проведення їх
виплат. Пенсійний фонд, як орган управління, має відповідні повноваження з контролю за повнотою
і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

8. Взаємозв’язок окремих ланок фінансової системи, їх характеристика.

Фін система – відображення форм і методів конкретного використання фінансів в економіці.
Фін система – це с-сть різноманітних видів фондів фін ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні
держави, госп суб’єктів, населення та окремих фін інститутів для виконання покладених на них ф-
цій, а також для задоволення економ і соц. потреб.
Фін системи мають певні характерні риси:
 Кожна ланка фін систем має властиві їй методи мобілізації коштів для створення
фондів фін ресурсів та свої напрямки й методи їхнього використання.
 Кожна ланка ФС є
відносно самостійною
 Між ланками ФС існує
тісний взаємозв’язок і взаємна
обумовленість, кожна ланка може
успішно функціонувати лише при
досконалості й ефективності системи
вцілому
 Залежно від факторів, шо
впливають на організацію фінансів,
насамперед на формування й вик-ння
фондів фін ресурсів, кожна ланка фін систем може поділятись на менші підрозділи. ФС України
може бути представлена як:
державні фінанси ( до них входить  державний бюджет, місцевий бюджет, централізовані та
децентралізовані фонди цільового призначення [ пенсійний фонд, фонд соціального страхування,
державний інноваційний фонд, валютний фонд, державний інноваційний фонд, фонд ліквідації
наслідків Чорнобильської  катастрофи та соціального захисту населення, позабюджетні фонди],
державне та особисте майнове страхування, фінанси підприємств І організацій державної та
комунальної форми власності, державний кредит );
- фінанси суб’єктів господарювання ( до них входить фінанси комерційних підприємств,
фінанси некомерційних організацій і установ, фінанси громадських організацій і доброчинних
фондів, фінанси домогосподарств );
1. міжнародні фінанси (  до них відносять міжнародні фінансові відносини, фінанси
міжнародних фінансово-кредитних відносин );
2. фінансовий ринок ( до них відносять внутрішній ринок  [ ринок грошей, ринок капіталів,
ринок цінних паперів, ринок фінансових послуг ] та міжнародний фінансовий ринок ).
3. Страхові та резервні фонди – ( до них відносять всю сукупність фондів фінансових ресурсів
для покриття втрат, що виникли з непередбачених причин; фонди фінансового забезпечення заходів,
які не були включені в план фінансування, але є важливими для держави ).
У цілому державні фінанси характеризують державну централізацію фінансових ресурсів та
підприємницьку діяльність держави. Оскільки вони за своїм змістом є основною сферою
перерозподілу ВВП, а всі суб'єкти розподільчих відносин зацікавлені в оптимальності даного
перерозподілу, то тим самим (свідомо чи не цілком свідомо) сприяють ефективності функціонування
державних фінансів. Таким чином, сфера державних фінансів є надзвичайно важливою в системі
фінансових відносин держави, підлягає значному впливу сторонніх факторів, а тому спрогнозувати
майбутні тенденції її розвитку є надзвичайно важким завданням для науковців-економістів.

9. Сутність та види фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси властиві всім суб'єктам фінансових відносин. До фінансових ресурсів держави
входять ресурси всіх секторів економіки:
·  державного сектору;
·  підприємств;
·  громадських організацій;
·  приватного сектору;
У кожному секторі економіки фінансові ресурси визначаються за рівнями управління. В
державному секторі до складу фінансових ресурсів входять:
·  ресурси державного бюджету;
·  ресурси місцевих бюджетів;
·  ресурси державних фінансових інститутів;
·  ресурси місцевих об'єднань;
·  ресурси підприємства, організацій, установ.
В інших секторах економіки, як правило фінансові ресурси перебувають у розпорядженні
первинної ланки. В узагальнюючому вигляді склад фінансових ресурсів представлено на рис 

      Структура фінансових ресурсів розглядається в тісному зв'язку з вартісною структурою валового

внутрішнього продукту за джерелами створення або напрямками використання. Завдяки такому
розгляду стає можливим визначити рівень використання фінансових ресурсів у розподільчих
процесах; дати характеристику ефективності функціонування фінансового механізму; прослідкувати
рух кожної складової частини фінансових ресурсів. За джерелами створення до складу фінансових
ресурсів відносять:
·  прибуток;
·  доходи від особистого підсобного господарства;
·  нарахування соціального страхування;
·  амортизацію;
·  чисті (непрямі) податки.
Найзначніша частка фінансових ресурсів створюється за рахунок прибутку, відрахувань на
соціальне страхування та інші соціальні потреби. Велику частку становлять непрямі податки. Крім
цього частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні
відрахування). Отже, основна частина фінансових ресурсів представляє собою грошове надходження
новоствореної вартості. За видатками напрямки використання фінансових ресурсів можна поділити
на три групи:
·  перша група - поповнення фонду відшкодування;
·  друга група - формування фонду споживання;
·  третя група - формування фонду нагромадження.
Розгляд фінансових ресурсів за джерелами створення у зв'язку з напрямками використання
має значення для визначення межі функціонування фінансових ресурсів.
На рівні підприємства фінансові ресурси поділяються на: 1) власні; 2) позичені; 3) залучені.
Джерелами створення фінансових ресурсів підприємств є внески засновників, прибуток,
амортизаційні відрахування, цільове надходження, кредити всіх форм, кредиторська заборгованість
підприємства. Для ефективного функціонування підприємства важливе значення має визначення
оптимальної потреби в фінансових ресурсах, забезпечення структури, джерел їх формування та
обґрунтованих напрямків їх використання. Важливо підкреслити, що фінансові ресурси окремого
підприємства і держави в цілому взаємопов'язані. І для розв'язання проблем формування і
використання фінансових ресурсів необхідний виважений, чітко налагоджений, економічно
обґрунтований фінансовий механізм їх створення і використання.

10. Сутність та складові фінансової політики.

Фінансова політика – це цілеспрямована діяльність держави та інших суб’єктів у сфері
формування, розподілу та використання фінансових ресурсів для досягнення поставленої мети.
Слід розрізняти ФП держави (макрорівень), суб’єктів господарювання (мікрорівень),
міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень).
ФП держави – сукупність заходів з організації та використання фінансів для забезпечення
економічного і соціального розвитку країни.
Головною метою ФП держави має бути підвищення рівня суспільного добробуту шляхом
оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення
та окремими регіонами.
Основні чинники, що впливають на ФП держави:
1. внутрішні
― стан та структура розвитку ек-ки
― стабільність грошово-кредитної сфери
― соціальний склад населення
― рівень добробуту
2. зовнішні
― залежність країни від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо експорту
та імпорту
― рівень інтеграції країни в світову економіку
― стан співпраці країни з міжнародними фінанс. Інститутами

Процес формування і реалізації ФП включає наступні етапи:

1) визначення цілей та завдань
 2) вибір виду ФП
3) вибір інструментів ФП
4) здійснення конкретних заходів
5) контроль за процесом впровадження ФП

Основні складові фінансової політики держави такі:

1. Бюджетна політика - діяльність державних органів влади і управління стосовно формування,
виконання та регулювання державного бюджету країни з метою забезпечення соціально-
економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави.
2. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері встановлення, правового
регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди
грошових ресурсів держави.
3. Грошово-кредитна політика - комплекс дій і заходів держави у сфері грошового та кредитного
ринків, наприклад, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці, забезпечення
своєчасних розрахунків шляхом регламентації функціонування банківської системи та стабільності
грошового обігу через управління емісією, розширення безготівкових форм розрахунків банківських
установ із фізичними особами у різних сферах їх обслуговування тощо. Основні складові грошово-
кредитної політики: емісійна, цінова, валютна та безпосередньо кредитна політики.
4. Завдяки митній політиці держава захищає свої інтереси у сфері розширення чи скорочення
експорту або імпорту, застосовуючи систему митних платежів або певний митний режим.
5. Боргова політика передбачає систему дій та заходів щодо уникнення і врегулювання боргових
проблем держави, забезпечення чи відновлення її платоспроможності та отримання максимального
ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів.
6. Головне завдання інвестиційної політики полягає у створенні привабливого інвестиційного
середовища для пожвавлення інвестиційної діяльності та нарощування обсягів інвестицій у
національну економіку.

11 Типи та види фінансової політики.

Фінансова політика — це цілеспрямована діяльність держ та інших суб’єктів госп у сфері
формування, розподілу та використання ф ресурсів задля досягнення поставленої мети.
За завданнями, на рішення яких напрямлена ф п:
1. Політика стабілізації спрямована на підтримання макроек рівноваги на основі сталих
обсягів вир-ва при стабільних цінах. Розрізняють: а) політику стабілізації після ек кризи; б) політику
стабілізації в період ек зростання.
2. Політика ек зростання спрямована на досягнення необхідного для даної країни рівня
ВВП з урахуванням ек потенціалу країни. Вона спрямована на збільшення обсягу ф. ресурсів.
Заходи: - зрост обсягів держ видатків;- зменш податкового тиску через зниж рівня оподаткування; -
проведення політики «дешевих грошей», що базується на низьких % ставках за кредитні ресурси.
3. Політика стримування ділової активності, яка викор для регулювання ек циклу з
метою запобігання надвир-ва і недопущення «перегріву» ек. При реалізації даного виду політики
проводять:- скорочення обсягів держ видатків;- підвищення рівня оподаткування;- проведення
політики «дорогих грошей».
За характером реалізації:
 Дискреційна ф п- проводиться безпосередньо урядом країни і здійснюється за доп
органів системи упр-ня ф. Такий тип ф п недостатньо враховує можливості ф регулювання. Засоби: є
соц програми, держ закупки, держ інвестиції, зміна трансфертних видатків перерозподільчого типу,
громадські роботи, що пов'язані з видатками, упр-ня податковим тягарем.
 Недискреційна ф п - здатність податкової системи до самостійної стабілізації. Тобто,
вона повинна мати такі особливості, які дозволять їй - регулювати ф-ек діяльність в країні без
безпосереднього втручання будь-яких органів упр-ня. Дані особливості податкової системи
називаються «вбудованими стабілізаторами».
За ступенем втручання держави в економіку:
 Політика жорсткої регламентації означає, що держ регулює переважну частину ф
відносин. Така політика, як правило, передбачає досить високий рівень бюджетної централізації
ВВП. Такий тип має місце в умовах планової ек або в умовах обмеженості ф ресурсів.
  Політика помірної регламентації означає законодавче регулювання деяких ф відносин.
Помірна регламентація має врівноважити інтереси держави і сусп загалом та інтереси окремих юр і
фіз осіб.
 Політика мінімальних обмежень регламентує тільки взаємовідносини з держ, які до того ж
зводяться до мінімуму. Переважна частина ф відносин за таких умов регламентується на договірних
засадах між окремими суб'єктами.
Ф п є вагомим інструментом забезпеч соц-ек розвитку України. Сьогодні бюджетна, податкова,
грошова, кредитна й валютна політики, що в сукупності формують держ ф п, проводяться в умовах
нестабільного й суперечливого законодавства та вузьковідомчого підходу до їх реалізації. В Україні
практично жоден держ орган постійно не координує ф п в цілому. За таких обставин досягти
поставлених цілей як щодо ек розвитку, так і в соц сфері досить складно. + значне збільшення витрат
на ВПК і зростання боргового навантаження стримує можливий розвиток галузей, підпр і загалом
сусп добробуту.
Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фінансова політика поділяється
 Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на
перспективу і передбачає рішення великомасштабних завдань, визначених економічною і
соціальною стратегією, і стосується важливих великих змін фінансового механізму, пропорцій
розподілу фінансових ресурсів.
 Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку
суспільства шляхом зміни способів організації фінансових відносин, перегрупування фінансових
ресурсів. Фінансова тактика передбачає вирішення завдань поточного періоду (в межах року і
менше), відрізняється гнучкістю, рухливістю. Типовий приклад вирішення тактичних завдань -
бюджет країни, що приймається на черговий рік.

12. Фінансовий механізм реалізації фінансової політики.

Здійснення діяльності держави в галузі фінансів відбувається за допомогою фінансового механізму,
що представляє собою сукупність видів, форм і методів організації фінансових відносин.
Фінансовий механізм — сукупність фінансових методів і форм організації фінансових
відносин, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.
За допомогою конкретних фінансових форм і методів здійснюються розподільні та
перерозподільні відносини, утворюються доходи суб'єктів економічної діяльності і відповідні фонди
грошових коштів. При цьому функціонування фінансового механізму ґрунтується на організаційно-
правових положеннях та фінансовій інформації, які- забезпечують практичне використання фінансів
для досягнення визначених цілей і завдань.
Структура фінансового механізму досить складна. До неї належать різні елементи, що
відповідають різноманітності фінансових відносин. У структурі фінансового механізму вирізняють
п'ять взаємопов'язаних елементів: фінансові методи, фінансові важелі, правове забезпечення,
нормативне забезпечення, інформаційне забезпечення. Кожна сфера та ланка такого механізму є
складовою єдиного цілого, але разом із тим, вони функціонують самостійно.
Фінансовий метод визначають як засіб впливу фінансових відносин на господарський процес.
Фінансові методи діють у двох напрямах: управління рухом фінансових ресурсів та ринкових
комерційних відносин, пов'язаних зі зміною витрат і результатів, матеріальним стимулюванням і
відповідальністю за ефективне використання грошових фондів. Дія фінансових методів виявляється
в утворенні та застосуванні грошових фондів.
Фінансовий важіль — засіб дії фінансового методу. До фінансових важелів належать: прибуток,
доходи, амортизаційні відрахування, економічні фонди цільового призначення, фінансові санкції,
орендна плата, відсоткові ставки з кредитів, депозитів, облігацій та ін.
Правове забезпечення функціонування фінансового механізму включає законодавчі акти,
постанови, накази, циркулярні листи й інші правові документи органів управління. Залучення
юридичних норм дає змогу встановити єдині правила організації фінансових зв'язків, захистити
економічні інтереси суспільства, здійснити єдину політику в сфері фінансів, забезпечити фінансову
дисципліну.
До нормативного забезпечення належать інструкції, нормативи, норми, тарифні ставки, методичні
вказівки, ліміти та резерви.
 Інформаційне забезпечення складається з різної статистичної, економічної, комерційної, фінансової
та іншої інформації. Сюди належать повідомлення про фінансову стійкість і платоспроможність
партнерів та конкурентів, ціни, курси, дивіденди на товарному, фондовому, валютному ринках. Той,
хто володіє інформацією, володіє й фінансовим ринком.

13. Фінансове планування і прогнозування

Фінансове планування і прогнозування є складовою фінансового механізму, що передбачає
визначення основних макропоказників (ВВП, рівень інфляції), розробку балансу фінансових ресурсів і
витрат, розробку проекту Держ бюджету, фінансової і бюджетної стратегії, проектів бюджетів фондів
цільового призначення.

Фінансове планування — діяльність зі складання планів формування, розподілу і використання

фінансових ресурсів на рівні окремих суб'єктів господарювання, їх об'єднань, галузевих структур,
територіально-адміністративних одиниць та країни в цілому, спрямована на досягнення поставлених
цілей і вирішення певних завдань. У процесі фінансового планування кожен суб'єкт господарювання
оцінює свій фінансовий стан, виявляє резерви збільшення фінансових ресурсів та напрями їх
ефективного використання. За допомогою фінансового планування здійснюється економічне
обґрунтування фінансових рішень та вибір їх альтернативних варіантів.
Завдання фінансового планування визначаються фінансовою політикою держави:
 втілення розроблених стратегічних завдань у конкретні фінансові показники;
 забезпечення відтворювального процесу необхідними джерелами фінансування;
 виявлення внутрішніх резервів збільшення доходів і їх мобілізація;
 обґрунтування найбільш вигідних напрямів інвестиційної політики;
 контроль за оптимальним формуванням та ефективним використанням фінансових ресурсів.
Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність держави, суб'єктів господарювання та
інших учасників суспільного життя.
Суб'єктами фінансового планування є окремі підприємства, установи, організації, відомства,
фінансові органи, органи державного управління на місцевому рівні.

Фінансове планування включає:

 фінансове прогнозування (перспективне планування) — дослідження та розроблення на довгострокову
перспективу ймовірних шляхів розвитку фінансів суб'єктів господарювання і держави, які
забезпечують їхнє стабільне фінансове положення у майбутньому (перспективні фінансові плани
складають на період, більший 1 року);
 поточне фінансове планування — процес визначення майбутніх доходів та напрямів використання
фінансових ресурсів суб'єктів економічної діяльності, що має на меті реалізацію їх фінансової
стратегії у більш короткостроковому періоді (складають на 1 рік);
 оперативне фінансове планування — процес синхронізації у часі грошових надходжень і витрат з
метою реалізації поточних фінансових планів і конкретизації їх показників (складають на квартал,
місяць).

Фінансове планування здійснюється на двох рівнях. На мікрорівні — це індивідуальні плани

окремих суб’єктів підприємницької діяльності. На макрорівні - це основний фінансовий план, що
характеризує діяльність держави - бюджет, а також зведений фінансовий план, у якому
відображаються доходи і видатки усіх суб’єктів фінансових відносин.

Результатом фінансового планування є розрахунок фінансових показників, які відображають

формування, розподіл і використання фінансових ресурсів та втілюються у спеціальному документі —
фінансовому плані. Особливість фінансового плану — він складається лише у грошовій формі.

Фінансові плани розділяють на зведені й індивідуальні. Зведені фінансові плани поділяються на

загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань (фінансових груп, асоціацій) та
територіальні. Індивідуальні — це фінансові плани окремих суб'єктів господарювання.
 Фінансові плани мають форму балансу: прибуткові та видаткові розділи. Фінансовий план має
практичне значення у випадках збалансованості прибуткової та видаткової частини.

У процесі фінансового планування й прогнозування розраховуються відповідні фінансові

показники—абсолютні або відносні величини, які характеризують створення й використання
фінансових ресурсів в економіці держави, її фінансове становище, результати господарської
діяльності і перерозподіл ВВП за допомогою фінансів. При визначенні фінансових показників
використовують такі методи планування: метод коефіцієнтів, нормативний, балансовий,
розрахунково-аналітичний метод, метод математичного моделювання.

14. Фінансові стимули та санкції.

Призначення фінансового механізму зводиться до двох основних функцій - фінансового
забезпечення і фінансового регулювання соціальних і економічних процесів у державі.
Кількісна та якісна характеристики фінансового механізму визначаються тим, яка величина
фінансових ресурсів зосереджується ті витрачається на відповідних рівнях господарського
управління та якою є технологія їх зосередження та витрачання.
Для зацікавлення суб'єктів господарювання в досягненні кращих результатів
використовуються фінансові стимули. До них належать:
- заохочувальні фонди підприємств, які утворюються з прибутку;
- бюджетне фінансування ефективних напрямків розвитку народного господарства (у т.ч. дотації
підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки країни);
- спеціальні фінансові пільги (пільги на податки та можливість проведення прискореної
амортизації).
У фінансових важелях важливе місце займають фінансові санкції як особливі форми організації
фінансових відносин, покликані посилити матеріальну відповідальність суб'єктів господарювання за
виконання взятих зобов'язань. В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш
розповсюдженими серед них є штрафи і пені.
Штрафи- це міра матеріального впливу на винних у порушенні законодавства, угод або діючих
правил. Застосовується, як правило, в твердій грошовій сумі.
Пеня застосовується при несвоєчасному виконанні грошових зобов'язань і нараховується на
кожен день простроченого платежу.

15. Фінансовий контроль та його види.

Фін контро́ль — це один із видів фін д-сті держави з перевірки суб'єктів господарювання всіх
форм власності шляхом застосування встановлених чинним законодавством методів контрольної д-
сті для виявлення недоліків у фін звітності П, установ, організацій в процесі створення, розподілу,
використання грошових фондів.
Види фін контролю поділяються:
1. За характером взаємовідносин із суб'єктом — на внутрішній (за якого суб'єкт і об'єкт
належать до однієї системи) і зовнішній (суб'єктом контролю є орган, що належить до іншої системи,
ніж об'єкт).
2. За часом проведення :
В умовах ринкових відносин найважливішу роль відіграє попередній контроль, який на етапі
розгляду і прийняття рішень із фінансових питань.
Поточний фін контроль є органічною частиною процесу оперативного фін упр-ння й
регулювання фін-госп д-сті П, установ, галузей економіки, який здійснюється під час фін-госп
операцій і тому охоплює короткі проміжки часу. Він має систематичний характер і справляє
найбільший вплив на процес формування та використання фінансових ресурсів.
Наступний фін контроль х-зується поглибленим вивченням фін д-сті за попередній період, дає
змогу виявити вади попереднього та поточного контролю. Цей вид фінансового контролю дає змогу
масштабно оцінити позитивні та негативні сторони фінансової д-сті П.
3. За формами проведення :
Ініціативний фін контроль здійснюється на основі рішень суб'єктів господарювання як
власними силами, так і за участю сторонніх органів, насамперед аудиторських організацій. Його
метою є перевірка дотримання суб'єктом господарювання фін дисципліни, оптимізація руху фін
потоків, економія ресурсів та, як правило, мінімізація оподаткування.
Обов'язковий фін контроль здійснюється переважно за участю органів держ або місцевої
влади, хоч у деяких випадках передбачає участь і недерж фін контролерів.
4. За суб'єктами контролю:
Держ фін контроль здійснюють органи держ влади насамперед законодавчої й виконавчої;
спрямований на об'єкти, що підлягають контролю незалежно від їх відомчого підпорядкування.
Прикладом держ контролю можна назвати діяльність Рахункової палати України.
Внутрішньогосподарський фін контроль здійснюють економ служби підприємств, установ,
організацій (бухгалтерії, фін відділи, служби фін менеджменту та внутрішнього аудиту, відділи
планування тощо).
Відомчий фін контроль здійснюють конкретні контрольно-ревізійні управління (відділи,
групи) міністерств, відомств, державних комітетів та інших органів державного управління.. Робота
контрольно-ревізійних підрозділів проводиться під наглядом Міністерства фінансів України.
Аудиторський (недержавний) фін контроль здійснюють незалежні аудитори або аудиторські
фірми, які уповноважені суб'єктами господарювання на його проведення. Аудит — перевірка
публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо
фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх
звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.
За результатами перевірки складається аудиторський висновок
Контроль фінансово-кредитних установ — це контроль за діяльністю суб'єктів фінансових
відносин щодо дотримання фін-кредит законодавства, оскільки фінансово-кредитні установи несуть
на собі функцію фінансового забезпечення економічної, адміністративно-управлінської й соціальної
сфери життєдіяльності держави. Цей вид контролю здійснюється відповідними установами,
діяльність яких спеціально спрямована на сферу фінансів та кредитування.
5. За цільовою спрямованістю контрольних дій фінансових органів — на стратегічний і
тактичний.
6. За місцем здійснення фінансового контролю — на виїзний та дистанційний.
7. За сферою фінансової діяльності — па бюджетний, податковий, валютний, кредитний,
страховий, інвестиційний тощо.
До методів фінансового контролю належать:
 Ревізія — метод документального контролю за фінансово-господарською
діяльністю підприємства, установи, організації, додержанням законодавства з фінансових
питань, достовірністю обліку та звітності, спосіб документального виявлення недостач,
розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, запобігання фінансовим
зловживанням..
 Тематична перевірка здійснюється за певним переліком питань і з однієї теми
шляхом ознайомлення на місці з окремими сторонами фінансової діяльності. Такі перевірки
можуть проводитися наскрізним методом за ознакою однотипності операцій або взаємного
зв'язку між різними суб'єктами контролю.
 Обстеження — ознайомлення на місці з окремими ділянками фінансової
роботи, у процесі якого виявляються її позитивні й негативні сторони. Характерним для
обстеження є використання прийомів зіставлення фактичного стану справ із нормативним.

16. Фінанси в системі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Сутність розподільної функції полягає в тому, що фінанси є цільовим інструментом розподілу і
перерозподілу ВВП. Причому вони є основним розподільним інструментом.
Механізм дії розподільної функції фінансів пов’язаний зі схемою розподілу ВВП. Він включає в себе
кілька стадій:
1) первинний розподіл;
2) перерозподіл;
3) вторинний розподіл.
Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб’єктів,
зайнятих у створенні ВНП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробітна плата,
у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектора, що централізується в
бюджеті й надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.
Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації
вони поділяються на загальнодержавні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають
бюджет і фонди цільового призначення. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і
відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних
підрозділів у корпоративних об’єднаннях.
Перерозподіл включає два етапи:
• вилучення частини доходів у одних суб’єктів і формування централізованих фондів. На
даному етапі формуються вторинні доходи суб’єктів, що створюють ці фонди;
• використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб’єктів. На цьому
етапі можуть формуватись як первинні доходи — заробітна плата фізичних осіб, зайнятих у
бюджетній сфері, які знову ж таки підлягають перерозподілу, так і вторинні доходи у вигляді різних
виплат і надання безплатних послуг із централізованих фондів фізичним особам та асигнувань і
виділення коштів юридичним особам. Вторинний розподіл — це другий етап перерозподілу.

17. Сутність, призначення та структура державних фінансів.

Державні фінанси - головний елемент в структурі фінансової системи. Це система грошових
фондів, що знаходяться в розпрядженні держави і призначені для фінансового забезпечення
властивих їй функцій (оборона, охорона законності та правопорядку, розвиток науки, охорона
природи тощо). Державні фінанси охоплюють відповідні механізми мобілізації ресурсів та їх
зосередження в державі.
З допомогою державних фінансів держава розподіляє і перерозподіляє значну частину
валового внутрішнього продукту, який є головним об’єктом фінансових відносин. Суб’єктами
державних фінансів, з одного боку, є держава, з іншого — населення і підприємницькі структури.
Державні фінанси як провідна сфера фінансової системи держави опосередковують значну частку
усіх фінансових ресурсів і охоплюють різноманітні фінансові інституції, за допомогою яких держава
здійснює свою фінансову діяльність.
Структура. ДФ включають централізовані ланки — бюджет, фонди цільового призначення й
держ кредит, а також децентралізовані — фінанси суб’єктів господарювання в державному секторі.
Бюджет — план формування та використання фін. ресурсів для забезпечення завдань і
функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим
та органами місц. самоврядування протягом бюджетного періоду.
Цільові фонди — кошти, які використовуються для розв’язання конкретних проблем,
визначених держ. органами та органами місцевого самоврядування і різновид позабюджетних
фондів.
Державний кредит —
1) залучення державою тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб у розпорядження
відповідних органів державної влади для використання їх на фінансування державних витрат.
Виступає у грошовій формі — державні цінні папери (облігації, скарбничі зобов’язання й умовні
сертифікати ощадного банку);
2) сукупність кредитних відносин, у яких однією зі сторін є держава, а кредиторами чи
позичальниками — юридичні чи фізичні особи. У сфері міжнародного кредиту держава може бути
одночасно і кредитором, і позичальником.
Фінанси державних підприємств — сукупність обмінно-розподільних відносин, що
виникають на підприємстві в процесі формування, розміщення і використання фінансових ресурсів,
здійснення витрат, отримання і розподілу доходів.

18 Економічна сутність, призначення та ознаки бюджету.

Державний бюджет – це особлива форма державного плану, який має силу закону і
встановлюється для народного господарства в цілому, для всіх структурних підрозділів суспільного
виробництва, бюджетні взаємовідносини з асигнувань з бюджету і платежам до бюджету на основі
завдань і заходів державного плану економічного та соціального розвитку
За економічним змістом бюджет являє собою сукупність грошових відносин між державою
та юр і фіз особами з приводу формування і використання централізованого фонду грошових коштів.
 Державний бюджет є найдійовішим механізмом здійснення фінансової політики держави. У
доходах бюджету відображається податкова політика, а у видатках – пріоритетні напрями вкладень
коштів.
Держава використовує бюджет для здійснення територіального, внутрішнього і міжгалузевого
розподілу і перерозподілу ВВП з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і
забезпечення соціальних гарантій населенню. В умовах формування ринкових відносин, бюджетна
система має надавати фінансову підтримку щодо роздержавлення і демонополізації галузей
господарства, забезпечення соціального захисту населення. Бюджет є особливою формою
перерозподільних відносин, пов'язаних із вилученням частини національного доходу держави і
використанням її з метою задоволення потреб усього суспільства та окремих адміністративно-
територіальних формувань. 
 За допомогою бюджету відбувається перерозподіл національного доходу між окремими
галузями народного господарства.
 Призначення бюджету – задоволення потреб суспільства та його адміністративно-
територіальних формувань. 
 Державний бюджет - основний фінансовий план країни, бюджет являє собою розпис доходів і
видатків держави, який затверджується органами законодавчої влади у вигляді закону. Як
фінансовий план бюджет відображає економічну, соціальну, військову, міжнародну політику
держави.
 виконує роль державного бюджету у фінансовому забезпеченні економічного і соціального
розвитку. Бюджет є особливою формою перерозподільних відносин, пов'язаних із вилученням
частини національного доходу держави і використанням її з метою задоволення потреб усього
суспільства та окремих адміністративно-територіальних формувань.  Призначення бюджету –
задоволення потреб суспільства та його адміністративно-територіальних формувань. 
Ознаками бюджету як економічної категорії є :
I.Історичність, оскільки бюджет як категорія склався історично і має свої специфічні риси
становлення в кожній країні, які проявляються і в сучасних умовах.
II. Плановість, так як основною ознакою бюджету є плановий характер. Бюджет як
фінансовий план має передбачати виконання всіх функцій держави на загальнодержавному і
місцевому рівнях.
III. Юридичний характер, оскільки бюджет має силу правового акту.
IV. Терміновість передбачає, що бюджет завжди складається і виконується впродовж
певного терміну – бюджетного періоду.
19. Сутність, структура і принципи побудови бюджетної системи України.
Бюджетна система – сукупність різних видів бюджетів, побудована з урахуванням економічних
відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.
Основа побудови бюджетної системи – державний устрій.
 Унітарний тип передбачає дворівневу бюджетну систему (1-й рівень – державний бюджет, 2-й – місцеві
бюджети).
 Федеративний бюджет – 3-рівнева бюджетна система (1-й рівень – бюджет федерації, 2-й – бюджет
членів федерації, 3-й - місцеві бюджети).
У складі бюджетної системи розрізняють:
 центральні бюджети (Державний бюджет України);
 місцеві бюджети, які розрізняються за рівнями адміністративного поділу на централізовані відповідно
до певної адміністративної одиниці (обласні, районні, міські) та децентралізовані (міст, сіл, селищ і
районів у містах).
Державний бюджет – система грошових відносин, яка виникає між державою з одного боку, і
підприємствами, організаціями, фірмами та населенням – з іншого, з метою формування й
використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення потреб суспільства.
Місцевий бюджет – бюджет адміністративно-територіальної одиниці, затверджений відповідною
радою.
Принципи бюджетного устрою України:
1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується
єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин,
 єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського
обліку і звітності;
2) принцип збалансованості – обсяг витрат має відповідати обсягу надходжень;
3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава
коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади
Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної
Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не
несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання
держави;
4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та витрати
бюджетів;
5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і
соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що здійснюються
відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники
бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних
коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу
коштів;
7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими
бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності максимально можливого
наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на
цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах
справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними
громадами;
10) принцип публічності та прозорості - інформування громадськості з питань складання, розгляду,
затвердження, виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням
державного бюджету та місцевих бюджетів.

20. Етапи бюджетного процесу та їх характеристика

Бюджетний процес – регламентований бюджетним законодавством процес складання, розгляду,
затвердження, виконання бюджету, звітування про їх виконання, а також контролю за дотриманням
бюджетного законодавства.

Стадії бюджетного процесу:

1. складання проектів бюджетів
Міністерство фінансів спільно з іншими центральними органами виконавчої влади розробляє проект
основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період та до 20-го березня року, що
передує плановому, подає його на розгляд Кабінету Міністрів України.
Національний банк України подає Президенту, Верховній Раді та Кабінету Міністрів до 15-го березня
прогнозні монетарні показники на наступний рік, а до 1 квітня - кошторис власних надходжень і витрат.
Кабінет Міністрів не пізніше 1 квітня розглядає та схвалює проект основних напрямків бюджетної
політики та у триденний строк подає до Верховної Ради.
Міністерство фінансів подає проект закону «Про Держ бюджет» Кабінету Міністрів, який приймає
постанову про схвалення даного проекту й подає його Верховній Раді й Президенту не пізніше 15 вересня.

2. розгляд проекту й прийняття закону «Про Держ бюджет України»

Даний етап здійснюється Верховною Радою за спеціальною процедурою. Верховна Рада не пізніше 20
жовтня розглядає проект закону «Про Держ бюджет» у першому читанні, не пізніше 20 листопада
відбувається друге читання. До 1 грудня Верховна Рада приймає закон «Про Держ бюджет України на
наступний рік».

3. виконання бюджету
 Це забезпечення своєчасного і повного надходження запланованих доходів, а також повного і
безперервного фінансування передбачених бюджетом заходів. Організація виконання бюджету
покладається на Кабінет Міністрів, оперативна робота ведеться Міністерством фінансів. Міністерство
фінансів здійснює загальну організацію й управління виконанням Держ бюджету, координує діяльність
учасників бюджетного процесу. На даній стадії застосовується казначейське обслуговування бюджетних
коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого в НБУ.

4. підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього
Звітність про виконання Держ бюджету складається Державним казначейством України і включає
фінансову (звітність бюджетних установ) та бюджетну звітність (відображає стан виконання бюджету).

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється контроль за дотриманням бюджетного

законодавства, аудит, оцінка ефективності управління бюджетними коштами відповідно до законодавства.

Учасниками бюджетного процесу є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів
України, Міністерство фінансів, Державна казначейська служба, Національний банк України, Рахункова
палата, головні розпорядники і розпорядники бюджетних коштів та інші органи, на які законодавством
України покладені бюджетні, податкові та інші повноваження.

21. Бюджетна політика: сутність та цілі.

Бюджетна політика — це сукупність державних заходів спрямованих на зміцнення доходної

частини державного бюджету, посилення соціальної направленості видатків бюджету, створення
умов макроекономічної стабілізації.
Бюджетна політика представляє собою сукупність економічних і адміністративних заходів, що
застосовує держава з метою стабілізації та підвищення ефективності національної економіки,
використовуючи, головним чином, бюджетні та податкові механізми.
Бюджетна політика як складова фінансової є системною сукупністю цілей, наукових підходів і
конкретних заходів щодо цілеспрямованої діяльності держави з регулювання бюджетного процесу,
управління бюджетами всіх рівнів, ефективного використання бюджетної системи для вирішення
економічних і соціальних задач.
Вона служить інструментом регулювання економіки для підтримки певного рівня ВВП,
зайнятості населення та соціального забезпечення.
Бюджетна політика:
— відображається у статтях доходів і видатків бюджету, в джерелах їх формування і напрямах
використання,
— виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх використанні на державні
потреби.
Основними напрямами бюджетної політики на сучасному етапі е:
1) сприяння процесу збалансованої макроекономічної стабілізації, подоланню інфляційних
процесів і структурній перебудові;
2) здійснення податкової політики у напрямі стимулювання підприємницької діяльності
вітчизняних виробників товарів і послуг усіх форм власності та зменшення податкового тиску на
них;
3) здійснення структурних реформ за критерієм економічного зростання і підвищення рівня
економіки України;
4) формування взаємовідносин у бюджетній системі в напрямі забезпечення самостійності
місцевих бюджетів;
б) оптимізація рівня бюджетного дефіциту, державного боргу та пошук джерел їх реалістичного
фінансування;
6) пошук додаткових джерел доходів бюджету.
Залежно від періоду і характеру завдань, що вирішуються, бюджетну політику ділять на бюджету
стратегію та бюджетну тактику.
Бюджетна стратегія — тривалий курс бюджетної політики, розрахований на перспективу, що
передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Такий курс
передбачає прогнозування світових тенденцій розвитку бюджетного механізму, формування
концепції створення і використання бюджетних ресурсів, окреслення принципів організації
бюджетних відносин.
Метою стратегії має бути забезпечення відповідних цілей держави, незва жаючи на втручання з
боку зовнішніх сил чи обставин. В іншому випадку стратегія може бути зведена до конкретного
плану дій або послідовності їхнього виконання, що не дасть можливості такий документ назвати
стратегічним.
Бюджетна тактика — форма реалізації бюджетної стратегії, комплекс адаптивних заходів
впливу держави на стан функціонування конкретних бюджетних взаємовідносин з метою надання їм
параметрів, визначених завданнями бюджетної стратегії. Головною функціональною
характеристикою та критеріальною ознакою тактики є саме адаптивність. Межі та орієнтири такої
адаптивності задаються стратегією.
У цілому бюджетна стратегія в діалектичній єдності з бюджетною тактикою становить бюджетну
політику держави. Таким чином, бюджетна політика держави — діяльність органів державної влади,
державного управління та місцевого самоврядування з визначення стратегічної мети, напрямів,
завдань і пріоритетів розвитку бюджетних відносин, засобів бюджетної тактики для їхнього
досягнення, а також застосування цих засобів.

22. Бюджетний механізм та його складові.

Реалізація фін політики держави здійснюється за допомогою фін механізму, який являє собою
досить складну систему впливу на різні сторони фінансової діяльності окремих суб’єктів. Фін
механізм — це с-сть фінансових методів і форм організації фінансових відносин, інструментів та
важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Призначення фін механізму полягає
у: 1)фін забезпеченні економ і соц. планів держави 2)фінансовому регулюванні соц.-економ
розвитку. Форма фін забезпечення розвитку економіки здійснюється за допомогою:
 Самофінансування – здійснення д-сті та забезпечення потреб юр і фіз. осіб за рахунок
їх власних коштів
 Кредитування – надання кредитних коштів юр і фіз. особам на принципах
повернення , платності, строковості, забезпеченості
 Зовнішнє фінансування – надходження коштам окремим суб’єктам на безоплатній і
безповоротній основі. До нього відносяться держ фін-ння з Б; фін-ння з держ фондів цільового
призначення ; надходження коштів від громадських організацій та доброчинних фондів , в т ч й
іноземних; гранти від МО
Фін регулювання – це регулювання д-сті суб’єктів економіки за допомогою фін інструментів і
важелів (податки, внески, відрахування). У результаті фін регулювання відбувається стимулюючий
або стримуючий вплив держави на розвиток окремих П чи регіонів країни
Структура фін механізму
Фін план-ння і Фін ліміти і Фін норми, Фін стимули Фін санкції
прогнозування резерви нормативи
1)визначення 1)фін резерви П 1)ставки ЗП, 1)пільги за 1)за порушення
основних показників 2)рез. фонд КМУ пенсій і податками податкового
2)розробка балансу 3)рез фонди стипендій 2)податкові законодавства
фін рес і витрат місцевих органів 2)ставки аморт канікули 2)пеня за
3)розробка проекту влади відрах. 3)відстрочка від несвоєчасну сплату
держ Б 4)валютні резерви 3)норми витрат сплати податків платежів
4)розробка фін і бюд НБУ у бюд 4)списання 3)відміна пільг
політики 5)рез фонди ком установах заборгованості 4)за нецільове вик-
5)розробка проектів, банків, ін. фін 4)розміри за податками ння фін коштів
фондів цільового компаній дотацій та 5)бюд кредити 5)зменшення або
призначення 6)ліміти бюд субсидій та ін. форми фін призупинення бюд
фінансування підтримки фін-ння
29. Аналіз структури видатків держаного бюджету України в 2018 р.
Видатки бюджету – це кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів відповідним
бюджетом.
 Найбільшими змінами видаткової частини проекту бюджету у 2018 році є зростання витрат на
економ діяльність (+0,3 ВВП), підтримання громадського порядку (+0,4 в.п. ВВП) та
загальнодержавні функції (+0,2 ВВП) порівняно до попереднього року. Витрати на обслуговування
держ боргу становлять 3,9% від ВВП. Гран рівень держ та гарантованого державою боргу за БКУ
становить 60% від ВВП, але Україні слід замислитися над тим, щоб скоротити його нижче за цю
межу безпеки, адже значна частина боргу, номінована в іноземній валюті, та висока залежність від
сировинних ринків суттєво збільшують валютні ризики статтею бюд видатків у найближчі роки.
Соціальні видатки (16,8% ВВП11) в Україні більші за відповідні видатки країн ЦСЄ (13,8%
від ВВП), проте прогноз на 2018 рік видається навіть недооціненим, зважаючи на «осучаснення»
пенсій. Оскільки протягом років високої інфляції соц стандарти знецінилися, не варто ставити за ціль
зменшення цих стандартів, проте потрібно підвищити ефективність соці видатків: ввести реєстри та
проводити перевірку нужденності отримувачів допомог.
Видатки на економічну діяльність збільшуються (із 3,7% до 4%17 ВВП), і це позитивна
ознака, зважаючи на необхідність розбудовувати інфраструктуру.
Освітні видатки дещо збільшуються (до 6,4% ВВП). За наявними документами важко сказати
про точний розподіл видатків між рівнями освіти у зведеному бюджеті 2018 року. Проте за даними
минулих років, у структурі фінансування освіти в Україні існують викривлення: на середню освіту
витрачається менше, а на дошкільну та особливо вищу – набагато більше. Поступова зміна мережі за
допомогою створення опорних шкіл з часом повинна оптимізувати кількість вчителів та суттєвіше
збільшити
оплату їх праці. Понад 400 ВНЗ І-ІІ рівня акредитації передаються у комунальну власність, їх
фінансування переводиться на місцеві бюджети. У 2018 році, за розрахунками Міністерства фінансів,
частка студентів, що отримують стипендію, повинна становити 25% студентів-бюджетників (зараз
40-45%). У 2018 році стипендію розраховуватимуть на рівні з прожитковим мінімумом (на початок
2018 року він складатиме 1700грн).
Видатки на охорону здоров'я збільшуються до 3,5% ВВП (лише на 0,1 п.п. від ВВП), що
залишає медицину недофінансованою. Всередині цих видатків проходять структурні зміни, пов’язані
із запуском реформи охорони здоров’я. Із 2018 року система первинної допомоги базується на
сімейних лікарях, а державне фінансування здійснюватиметься із центру (Національна служба
здоров’я України, НСЗУ) за принципом «гроші ходять за пацієнтом».
Видатки на оборону залишаються об’єктивно високими, зважаючи на ситуацію на Сході, а на
історично перефінансований громадський порядок – збільшуються з 2,9% до 3,3% ВВП. Через
порівняно велику чисельність правоохоронців сукупні витрати на забезпечення правопорядку в
Україні є на 1,2 п.п. ВВП вищими за відповідні видатки у країнах Центральної та Східної Європи.
Зовнішні запозичення та приватизаційні надходження залишаються головними джерелами
фінансування дефіциту державного бюджету у 2018 році, попри плани уряду зменшувати валютні
ризики та частку зовнішнього боргу та переходити на внутрішнє фінансування. Обсяг зовнішніх
запозичень у проекті державного бюджету на 2018 рік становить 108,2 млрд грн. (3,6 млрд дол.),
погашення – 61 млрд грн (2,05 млрд дол.) – майже вдвічі більше, ніж у 2017 році.

23. Функції органів законодавчої та виконавчої влади у бюджетному процесі.

Значну роль у бюджетному процесі відіграють органи виконавчої влади. Саме вони
забезпечують всю підготовчу роботу щодо складання проектів бюджетів, готують необхідні
документи та матеріали, які разом з проектами бюджетів подаються у законодавчі органи. Крім того,
ці органи забезпечують виконання бюджетів, здійснюють контроль за виконанням бюджетів,
надають звіт про виконання бюджетів.
До бюджетних повноважень Кабінету Міністрів України належать: розробка та подання
Верховній Раді України проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний
період; розробка та подання Верховній Раді України проекту закону про Державний бюджет України
на наступний бюджетний період; забезпечення виконання закону про Державний бюджет України;
підготовка та подання Верховній Раді України звітів про виконання Державного бюджету України;
розрахунок показників зведеного бюджету України та підготовка звіту про його виконання;
прийняття рішень щодо використання коштів резервного фонду Державного бюджету України;
прийняття рішень про здійснення державних запозичень в обсягах і на умовах, визначених законом
про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період, тощо.
 Міністерство фінансів України наділене такими бюджетними повноваженнями: підготовка
та узагальнення передбачених Бюджетним кодексом документів та матеріалів, необхідних для
формування проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період;
аналіз бюджетних запитів; розробка проектів нормативів бюджетної забезпеченості у розрахунку на
одну особу, одного учня, одне ліжкомісце тощо; складання проекту закону про Державний бюджет
України; організація виконання Державного бюджету України на всіх стадіях бюджетного процесу;
розробка і затвердження Річного розпису Державного бюджету України; здійснення в межах своїх
повноважень обслуговування державного внутрішнього і зовнішнього боргу тощо. Слід зауважити,
що Міністерству фінансів України фактично надане право встановлення тимчасового обмеження
асигнувань загального фонду Державного бюджету України (секвестру видатків).
Особливе місце у бюджетному процесі займає Національний банк України, який наділений
такими бюджетними повноваженнями: визначення основних засад грошово-кредитної політики
України; розробка законопроектів, пов'язаних з формуванням дохідної та видаткової частин
бюджетів та підготовка пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний
бюджетний період.
Слід також визначити роль Президента України, який підписує закон України про
Державний бюджет на поточний рік, а також інші закони, що регулюють бюджетну діяльність, може
застосовувати право вето щодо прийнятого Верховною Радою закону про Держбюджет та інших
нормативних актів щодо бюджетної діяльності з подальшим поверненням їх на повторний розгляд
Верховній Раді України, тощо.

24. Склад державного бюджету України.

Бюджет (за БКУ ст.2) – план формування та використання фін. ресурсів для забезпечення
завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади АРК,
органами місцевого самоврядування протягом бюдж періоду, який становить 1 календарний рік, що
починається 1.01 і закінчується 31.12 того ж року.
Бюджет складається з дохідної частини та видатків; Крім того, може складатись із загального
(забезпечує фінансування виконання основних функцій і завдань держави, тер громад) та
спеціального фондів (передбачає предметно-цільове використання бюджетних коштів за бюджетним
призначенням, яке виступає як повноваження, надане головному розпорядникові бюджетних коштів
фондів).
Розподіл на загальний та спеціальний фонди визначається БКУ та Законом про Державний
бюджет України на кожен рік. Створення позабюджетних фондів органами державної влади та
позабюджетними установами не допускається.
Відкриття позабюджетних рахунків для розміщення бюджетних коштів бюджетними
установами забороняється.
Створення спеціального фонду сприяє посиленню централізованого регулювання коштів
бюджетних установ. Перелік їхніх власних надходжень визначає КМУ, враховуючи плату за
послуги, що надаються бюджетними установами (від господарської або виробничої діяльності,
оренди майна тощо) та інші надходження (гранти й дарунки, отримані бюджетними установами…).
Вперше спеціальний фонд у складі Державного бюджету України було виділено у 2000 р. з
метою запровадження казначейського обліку та використання коштів бюджетних установ, які раніше
враховували та обліковували поза бюджетом.
У складі бюджету може бути сформований резервний фонд. Порядок використання коштів
резервного фонду бюджету визначає КМУ. Законодавчо закріплений граничний розмір резервного
фонду не може перевищувати 1% обсягу видатків загального фонду відповідного бюджету. У
Державному бюджеті України резервний фонд передбачається обов’язково.

Бюджет складають та виконують згідно з бюдж класифікацією - це єдине систематизоване

згрупування доходів, видатків та фінансування Б відповідно до законодавства України та
міжнародних стандартів.
 25 Бюджетна класифікація: призначення та її складові.
Бюджетна класифікація – єдине згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування
бюджету, боргу відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.
Бюджетна класифікація використовується для
 складання і виконання державного та місцевих бюджетів,
 звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів,
 проведення фінансового аналізу в розрізі доходів, організаційних, функціональних та
економічних категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу,
 а також для забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних
показників.
Бюджетна класифікація є обов'язковою для застосування всіма учасниками бюджетного
процесу в межах бюджетних повноважень.
Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної
фінансової і бюджетної політики - Міністерство фінансів України, затверджує бюджетну
класифікацію.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків та кредитування бюджету;
3) класифікація фінансування бюджету;
4) класифікація боргу.
Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:
1) податкові надходження;
2) неподаткові надходження;
3) доходи від операцій з капіталом;
4) трансферти.
Видатки та кредитування бюджету класифікуються за:
1) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету);
2) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та
кредитування бюджету);
3) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки та кредитування бюджету (функціональна
класифікація видатків та кредитування бюджету).
Фінансування бюджету класифікується за:
1) типом кредитора (за категоріями кредиторів або власників боргових зобов'язань);
2) типом боргового зобов'язання (за засобами, що використовуються для фінансування
бюджету).
Борг класифікується за:
1) типом кредитора;
2) типом боргового зобов'язання.

26. Доходи держаного бюджету України та їх структура

Доходи державного бюджету виражають економічні відносини, що виникають в процесі
формування основного загальнодержавного фонду грошових коштів.
Формою прояву цих відносин виступають різні види платежів юридичних і фізичних осіб до
бюджету.
По своєму матеріально-речовому втіленню доходами бюджету є грошові кошти, що поступають в
безвідплатному і безповоротному порядку, відповідно до бюджетного і податкового законодавства, в
розпорядження органів державної влади. Їх склад, форми мобілізації залежать від системи і методів
господарювання, а також від економічних завдань, що вирішуються суспільством в той або інший
період.
Склад доходів державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України і законами про
державний бюджет на відповідний бюджетний рік.
Доходи державного бюджету (і інших бюджетів, що входять в бюджетну систему України),
класифікуються по наступних розділах:
 1)    податкові надходження;
2)    неподаткові надходження;
3)    доходи від операцій з капіталом;
4)    трансферти.
Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України
загальнодержавні і місцеві податки, збори і інші обов’язкові платежі.
До податкових надходжень державного бюджету відносяться:
·        податок на прибуток підприємств (окрім прибутку підприємств комунальної власності);
·        збір за спеціальне використання водних ресурсів і збір за користування водою для потреб
гідроенергетики і водного транспорту;
·         збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;
· збір за спеціальне використання лісових ресурсів державного значення;
· платежі за користування надрами  загальнодержавного значення;
· плата за використання інших природних ресурсів;
· ПДВ з вироблених в Україні товарів (робіт, послуг);
· ПДВ з ввезених на територію України товарів ( робіт, послуг);
· акцизний збір з вироблених в Україні товарів;
· акцизний збір з ввезених на територію України товарів;
· мито на товари, які ввозяться суб’єктами підприємницької діяльності і ввозяться (пересилаються)
громадянами;
· мито на нафтопродукти, транспортні засоби і шини до них, які ввозяться суб’єктами
підприємницької діяльності і громадянами;
· мито на товари, які вивозяться суб’єктами підприємницької діяльності;
· надходження плати за надання послуг з оформлення документів на право виїзду за кордон;
Неподаткові надходження державного бюджету складаються з надходжень від власності і
підприємницької діяльності установ і організацій державної форми власності. Неподатковими
надходженнями визнаються:
· доходи від власності і підприємницької діяльності;
· адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного і побічного продажу;
· надходження від штрафів і фінансових санкцій;
· інші неподаткові надходження.
Трансферти – це кошти, які поступають до державного бюджету від інших органів державної влади,
бюджету АРК, інших місцевих бюджетів, а також від міжнародних організацій і урядів зарубіжних
держав, наданих на безкоштовній і безповоротній основі
Починаючи з 2000 року, державний бюджет України ділиться на дві складові частини: загальний
фонд і спеціальний фонд, що повинне забезпечити прозору і реальну систему оцінки всіх джерел
доходів і визначити пріоритети їх використання.
Доходи загального фонду державного бюджету (загальні доходи) призначені для забезпечення
фінансовими ресурсами загальних витрат бюджету.
Доходи спеціального фонду державного бюджету (спеціальні доходи) включають доходи,
призначені на конкретну мету.
Загальний фонд бюджету включає:
1)    всі доходи бюджету, окрім призначених для зарахування до спеціального фонду;
2)    всі витрати бюджету за рахунок надходжень до загального фонду бюджету;
3)    фінансування загального фонду бюджету.
        Спеціальний фонд бюджету включає:
1)    бюджетні призначення на витрати за рахунок конкретних певних джерел надходжень;
2)    гранти або дари, отримані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;
3)    різницю між доходами і витратами спеціального фонду бюджету.
Платежі за рахунок спеціального фонду здійснюються в межах коштів, що поступили до цього фонду
на відповідну мету.
Доходи від операцій з капіталом включають:
·        надходження від продажу землі і нематеріальних активів;
·        надходження коштів від реалізації безгоспного майна, кладів;
·        надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і коштовних каменів;
 ·        надходження від реалізації матеріальних цінностей державного резерву;
·        інші надходження, визначені законодавством.

27. Аналіз структури доходів Держ бюджету України в 2018 р.

Загальний обсяг доходів у 2018 р. склав майже 920 млрд. грн. і збільшився порівняно з 2017 р. на 19%.
Найбільшу питому вагу в структурі доходів мають податкові надходження, частка яких становить 83%, а
частка неподаткових надходжень дорівнює 16%.

Бюджетоутворюючим податком в Україні є ПДВ, надходження від якого у 2018 р. становлять 385 млрд.
грн., і це 42% загального обсягу доходів Державного бюджету. Надходження від сплати даного податку у
2018 р. зросли на 27% у порівнянні з попереднім роком. Частки податку на доходи фізичних осіб та
податку на прибуток підприємств становлять близько 10% кожна, ще 13% доходів Державного бюджету
забезпечується акцизним податком, а рентна плата за використання інших природних ресурсів становить
лише 5%. Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції (ввізне та вивізне мито) складають трохи
більше 3% загального обсягу доходів Державного бюджету. Загалом, усі податкові надходження у 2018 р.
показують тенденцію до зростання, проте надходження за рахунок рентної плати та плати за використання
інших природних ресурсів у даному році скоротилися на 6%.

Щодо неподаткових надходжень, то у порівнянні з 2017 р. вони зросли на 30% і в них переважають
доходи від власності та підприємницької діяльності, питома вага яких дорівнює 10%. Це, насамперед,
частина прибутку державних підприємств, кошти, що перераховуються НБУ, плата за розміщення
тимчасово вільних коштів Державного бюджету. Адміністративні збори та платежі, доходи від
некомерційної діяльності формують трохи менше 2% загального обсягу доході Державного бюджету
України, проте їх зростання за минулий рік було найсуттєвішим (обсяг надходжень зріс більш ніж у 2
рази).

Доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти та цільові фонди формують разом менше 1%
доходів Державного бюджету. Крім того, можна помітити значне скорочення надходжень до цільових
фондів: їх обсяг у 2018 р. зменшився на 80% порівняно з 2017 р. Обсяг доходів від операцій з капіталом
також скоротився на 7%. Водночас обсяг трансфертів зріс на 33%.

28. Видатки держаного бюджету України та їх структура.

У процесі виконання державного бюджету розрізняють видатки бюджету і витрати бюджету.
Видатки бюджету – це кошти, що спрямовуються на фінансування програм та заходів,
передбачених відповідним бюджетом. Видатками не вважають ті фінансові ресурси, що
використовуються з метою погашення боргових бюджетних зобов'язань, а також повернення
надмірно сплачених до бюджету сум. До витрат бюджету належать видатки бюджету та кошти, що
спрямовуються на погашення основної суми боргу, що виникає в процесі фінансування бюджету.
Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного та місцевих
бюджетів, поділяються на такі групи:
1) видатки, які не можуть бути передані на виконання до АР Крим та місцевого самоврядування,
а виконуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Це видатки на забезпечення
конституційного ладу; державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства та ін;
2) видатки, що забезпечують загальнодержавні функції, але передаються на виконання до АР
Крим та органів місцевого самоврядування. Такі видатки здійснюються на основі принципу
субсидіарності з метою забезпечення найефективнішого їх використання;
3) видатки на реалізацію прав та обов'язків АР Крим та місцевого самоврядування.
Видатки за функціональною класифікацією, в свою чергу, поділяються на видатки на
забезпечення загальних функцій держави, АР Крим чи місцевого самоврядування. До видатків, що
здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, належать видатки на фінансування:
 – державного управління, судової законодавчої та виконавчої влади;
 – національної оборони;
 – освіти та охорони здоров'я;
 – соціального захисту та соціального забезпечення;
  – культури та мистецтва;
 – розвитку телебачення, радіомовлення, преси, книговидання та інформаційних агентств;
 – фізичної культури та спорту;
 – державних програм (регіонального розвитку, реставрації середовища та ін.);
 – поповнення державних запасів і резервів;
 – обслуговування державного боргу;
 – інших програм, що мають виключно державне значення.
Основними видами видатків, що проводяться з бюджету АР Крим та місцевих бюджетів, є такі:
 – видатки на державне управління (на республіканському, обласному, районному, міському,
селищному та сільському рівнях);
 – видатки на освіту та охорону здоров'я;
 – видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення;
 – видатки на розвиток культури і мистецтва;
 – видатки на фізичну культуру і спорт.
За економічною характеристикою видатки поділяються на поточні видатки, капітальні видатки
та кредитування.
Поточні видатки належать до загального фонду, а капітальні – до спеціального.
Капітальні видатки – це видатки бюджету для фінансування інвестиційної та інноваційної
діяльності.
Поточні видатки охоплюють видатки, які не належать до видатків розвитку: фінансування
національної оборони, державного управління, судової влади, правоохоронної діяльності, освіти,
охорони здоров'я, соціального захисту та соціального забезпечення, культури і мистецтва та ін.
Кредитування – операції, пов'язані з наданням коштів з бюджету на умовах повернення,
платності та строковості. На основі кредитування виникають зобов'язання перед бюджетом, які
передбачають повернення одержаних коштів до бюджету.
Захищеними статтями Державного бюджету України визнаються видатки загального фонду
бюджету, обсяг яких не може змінюватися при здійсненні скорочення затверджених бюджетних
призначень.
Захищеними видатками Державного бюджету України визначаються видатки загального фонду
на:
 - оплату праці працівників бюджетних установ;
 - нарахування на заробітну плату;
 - придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів;
 - забезпечення продуктами харчування;
 - оплату комунальних послуг та енергоносіїв;
 - обслуговування державного боргу;
 - поточні трансферти населенню;
 - поточні трансферти місцевим бюджетам;
 - підготовку кадрів вищими навчальними закладами I - IV рівнів акредитації;
 - забезпечення інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації;
 - фундаментальні дослідження, прикладні наукові та науково-технічні розробки.

30. Економічна сутність та причини дефіциту бюджету.

Формування бюджетів передбачає вирішення триєдиного завдання:
1) визначення реальних обсягів доходів;
2) оптимізація структури видатків на основі критерію забезпечення максимального рівня зростання
ВВП при задоволенні мінімуму соціальних потреб;
3) збалансування бюджету – ця проблема полягає в тому, що потреби суспільства і держави
перевищують його можливості.
Залежно від співвідношення доходів і видатків бюджет як фінансовий план характеризується трьома
станами:
1) збалансованість – видатки дорівнюють доходам;
2) стан профіциту – сума доходів переважає над видатками, відображає стабільну фінансову
ситуацію, хоча і не є метою діяльності держави;
3) стан дефіциту – доходів не вистачає для фінансування видатків.
Основна причина дефіциту бюджету полягає у відставанні темпів зростання доходів бюджету
порівняно зі збільшенням видатків бюджету.
Конкретні причини такого відставання можуть бути різними:
1) кризові явища в економіці, що супроводжуються спадом виробництва, зниження ефективності
господарювання, інфляційними процесами;
2) неконтрольованість фінансової ситуації;
3) значне зростання соціальних видатків порівняно із зростанням ВВП;
4) неефективна структура народного господарства;
5) непослідовна фінансова політика;
6) мілітаризація економіки в мирний час;
7) надзвичайні ситуації (війни, стихійні лиха та ін.).

31. Види бюджетного дефіциту. Соціально-економічні наслідки бюджетного дефіциту.

Види БД:
1) Залежно від періоду:
― стійкий, що існує в довгостроковому періоду
― тимчасовий, що обумовлюється касовими розривами у виконанні бюджету.
2) За формою прояву:
― відкритий БД - це дефіцит, який офіційно відображений у щорічному законі про державний
бюджет, звітності про виконання бюджету та в бюджетній статистиці.
― прихований БД - виникає в результаті завищення обсягів планових доходів та включення у
склад доходів джерел покриття.
3) За напрямом дефіцитного фінансування
― активний БД, що характеризується спрямуванням коштів на розвиток економіки
― пасивний БД, при якому кошти спрямовуються на покриття поточних видатків Б (соц сфера і
тд)
4) За причинами виникнення:
― вилучений, який є наслідком скорочення обсягів ВВП та обмеженості ресурсів країни
― свідомий, що виникає внаслідок цілеспрямованих змін розмірів держ видатків, податків, тобто
є наслідком дискреційної ФП

Негативні наслідки бюджетного дефіциту.

• інфляція. Дефіцит бюджету покривається або емісією грошей, або державними позиками.
• економічна нестабільність
• фінансова нестабільність
• зростання внутрішніх цін
• скорочення виробництва
• скорочення видатків бюджету
• зростання державного боргу.
Позитивні наслідки:
• держава через дефіцит бюджету може збільшувати державні інвестиції і соціальні виплати;
• фінансуючи частину своїх витрат за рахунок дефіциту бюджету, держава може знижувати
податки.
32 Джерела фінансування бюджетного дефіциту.
Бюджетний дефіцит виникає в результаті незбалансованості економіки, зниження доходів і
різкого зростання витрат. Ринкова економіка не може ліквідовувати дефіцит бюджету, якщо заходи,
що стосуються стабілізації економіки і вирівнювання витрат з доходами, не будуть здійснені; під
цим мається на увазі жорсткий режим економії коштів з боку всіх владних і управлінських структур.
Форми участі органів влади і управління в процесах скорочення дефіциту бюджету у кожної
держави різні, але загальними для них є управління податковою політикою, бюджетним
фінансуванням і регулюванням бюджетів всіх рівнів відповідно до економічного розвитку регіонів і
чисельності населення.
 Держава повинна формувати свою бюджетну політику таким чином, щоб домогтися
скорочення бюджетного дефіциту. До заходів, які сприяли б, з однієї сторони, збільшенню доходів
бюджету, а з іншої – скороченню державних видатків слід віднести:
 -створення сприятливих економічних умов для суб’єктів господарювання шляхом
удосконалення податкової політики та інших складових бюджетного механізму;
 -спрямування бюджетних коштів на розвиток галузей, що визначають рівень
економічної могутності держави, забезпечують впровадження передових наукових
технологій у виробництво;
 скорочення державного сектору економіки і, відпловідно, бюджетного фінансування;
 залучення іноземного капіталу
 зниження видатків на управління тощо.
Джерела фінансування дефіциту бюджету
I. Неінфляційні
 Фінансування за рахунок державних запозичень на внутрішніх і зовнішніх фінансових
ринках
 Фінансування за рахунок залишків бюджетних коштів
 Використання коштів від приватизації держ майна
 Трансферти
 Отримання коштів від підвищення податків
II. Інфляційні
 Кредитна емісія – позики, що надає ЦБ урядові країни та купівля ЦБ
державних цінних паперів
 Додаткова емісія грошей
Згідно зі статею 15 БКУ джерелами фін бюджету в Україні є тільки неінфляційні. Джерелами
фінансування не можуть бути емісійні кошти НБУ. Обсяг та джерела фінансування визначені в
закононі про держбюджет на певний рік.
Окремим методом подолання дефіциту є секвестр бюджету, сутність якого полягає у
пропорційному зниженні бюджетних видатків щомісячно за всіма статтями бюджету протягом того
часу, який залишився до кінця фін року.

32 Джерела фінансування бюджетного дефіциту.

Бюджетний дефіцит виникає в результаті незбалансованості економіки, зниження доходів і
різкого зростання витрат. Ринкова економіка не може ліквідовувати дефіцит бюджету, якщо заходи,
що стосуються стабілізації економіки і вирівнювання витрат з доходами, не будуть здійснені; під
цим мається на увазі жорсткий режим економії коштів з боку всіх владних і управлінських структур.
Форми участі органів влади і управління в процесах скорочення дефіциту бюджету у кожної
держави різні, але загальними для них є управління податковою політикою, бюджетним
фінансуванням і регулюванням бюджетів всіх рівнів відповідно до економічного розвитку регіонів і
чисельності населення.
Держава повинна формувати свою бюджетну політику таким чином, щоб домогтися
скорочення бюджетного дефіциту. До заходів, які сприяли б, з однієї сторони, збільшенню доходів
бюджету, а з іншої – скороченню державних видатків слід віднести:
 -створення сприятливих економічних умов для суб’єктів господарювання шляхом
удосконалення податкової політики та інших складових бюджетного механізму;
 -спрямування бюджетних коштів на розвиток галузей, що визначають рівень
економічної могутності держави, забезпечують впровадження передових наукових
технологій у виробництво;
 скорочення державного сектору економіки і, відпловідно, бюджетного фінансування;
 залучення іноземного капіталу
 зниження видатків на управління тощо.
Джерела фінансування дефіциту бюджету
III. Неінфляційні
 Фінансування за рахунок державних запозичень на внутрішніх і зовнішніх фінансових
ринках
  Фінансування за рахунок залишків бюджетних коштів
 Використання коштів від приватизації держ майна
 Трансферти
 Отримання коштів від підвищення податків
IV. Інфляційні
 Кредитна емісія – позики, що надає ЦБ урядові країни та купівля ЦБ
державних цінних паперів
 Додаткова емісія грошей
Згідно зі статею 15 БКУ джерелами фін бюджету в Україні є тільки неінфляційні. Джерелами
фінансування не можуть бути емісійні кошти НБУ. Обсяг та джерела фінансування визначені в
закононі про держбюджет на певний рік.
Окремим методом подолання дефіциту є секвестр бюджету, сутність якого полягає у
пропорційному зниженні бюджетних видатків щомісячно за всіма статтями бюджету протягом того
часу, який залишився до кінця фін року.

33. Сутність програмно-цільового методу у бюджетному процесі.

Ефективне використання бюджетних коштів - є важливою проблемою, особливо в умовах
обмеженості бюджетних ресурсів. В Україні цей метод був вперше впроваджений при складанні
бюджету на 2002 рік. У статті 10 Бюджетного кодексу визначено законодавчо застосування
програмно-цільового методу при формуванні бюджету.
Сутність програмно-цільового методу полягає в наступному:
1. Акцент переноситься з потреби в коштах, необхідних для виконання державою своїх функцій, на
те, які результати очікуються від використання коштів бюджету, тобто на забезпеченні ефективності
використання бюджетних коштів.
2. Упровадження цього методу змінює характер обговорення бюджетної політики: увага
переноситься з контролю за виконанням зобов'язань - на забезпечення ефективності. При розробці
бюджетної політики в першу чергу враховується фактор: що одержить суспільство за ті гроші, що
воно витрачає?
3. Оцінка й експертиза програм є обов'язковим компонентом програмно-цільового методу.
4. В аналітичному плані програмно-цільовий метод вводить у бюджетний процес елементи аналізу
зіставлення витрат і досягнутих результатів.
Програмно-цільовий метод складання бюджету - це згрупування різних бюджетних витрат в
окремі програми таким чином, щоб кожна стаття витрат була закріплена за певним видом програми.
Програма - це комплекс взаємопов'язаних заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети,
виконання якої пропонується і здійснюється розпорядником бюджетних коштів відповідно до
покладених на нього функцій.
Основні характерні риси бюджетної програми:
 не обмежується в часі;
 одна бюджетна програма виконується одним розпорядником бюджетних коштів і не має
аналогів;
 назва бюджетної програми повинна відображати основну сутність програми, тобто відбивати
напрямок використання коштів бюджету;
 за своїм змістом бюджетна програма повинна відноситься до одного розділу функціональної
класифікації.
 бюджетна програма повинна бути чіткою, конкретною і зрозумілою для широких мас;
 складові програми можуть мати підпрограми, тобто дрібніші напрями діяльності, що
стосуються програми.
Раніше застосовувався постатейний метод формування бюджету. Програмно-цільовий метод - це
формування бюджету не за функціями, а за програмами. Водночас коди програмної класифікації
повинні бути пов'язані з кодами функціональної класифікації, що дає можливість представити
бюджет у розрізі функцій.

Програмно-цільовий метод сприяє стратегічному підходу, тобто плануванню видатків бюджету на

кілька років. Метою запровадження програмно-цільового методу у бюджетному процесі є
 встановлення безпосереднього зв'язку між виділенням бюджетних коштів та результатами їх
використання.

Завдяки плануванню бюджету за цільовими програмами забезпечується прозорість витрачання

бюджетних коштів у порівнянні з постатейним методом, який не давав змогу зрозуміти, що саме
фінансується під тією чи іншою функцією.

34. Сутність місцевих фінансів, їх структура та функції

Місцеві фінанси є елементом фінансової системи України, складовою державних фінансів. За
економічною сутністю  місцеві фінанси – це система формування, розподілу й використання фінансових
ресурсів для забезпечення виконання місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань як
власних, так і делегованих.
Місцеві фінанси є фінансовою базою органів місцевого самоврядування. Вони призначені для
забезпечення фінансової автономії окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Місцеві фінанси виконують такі функції:

 розподільну, яка проявляється у порядку формування доходів і видатків місцевих бюджетів, цільових
фондів органів місцевого самоврядування, за допомогою яких відбувається процес забезпечення їх
фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на місцеве самоврядування функцій і
завдань.
 контрольну, що реалізується в діяльності органів місцевого самоврядування під час складання проектів
місцевих бюджетів, їхнього розгляду і затвердження, а також виконання місцевих бюджетів й
складання звіту про їх виконання;
 регулювальну, яка полягає в заохоченні або стримуванні ділової активності юридичних і фізичних осіб-
підприємців на підвідомчій місцевим органам влади території завдяки механізмам оподаткування,
кредитування, визначенні напрямів витрачання місцевих фінансових ресурсів з метою вирівнювання
бюджетної забезпеченості територій;
 стимулювальну, що полягає у створенні таких умов, за яких органи місцевого самоврядування будуть
зацікавлені у збільшенні обсягів доходів бюджетів, додатковому залученні надходжень як
загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів, пошуку альтернативних джерел доходів,
ефективному використанні фінансових ресурсів, які надходять у їхнє розпорядження;
 стабілізаційну, яка має на меті зниження адміністративних бар'єрів й інших дій місцевих органів влади
для згладжування економічних коливань і нерівностей у бюджетній забезпеченості, створення умов для
сталого соціально-економічного розвитку підвідомчої території.

Структура місцевих фінансів:

1. Видатки - відображають функції і завдання, які покладаються на місцеву владу.
 За функціональним призначеннням:
- обов'язкові витрати - спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі
органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї країни.
- витрати для реалізації делегованих центральною владою завдань.
 За економічним призначенням: поточні та капітальні витрати.

2. Доходи
 За джерелами:
- податкові доходи;
- неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі, і від господарської
діяльності підприємств комунальної форми власності, притягнуті місцевими органами влади на
ринку позичкового капіталу);
- доходи за рахунок кредитів і позик;
- трансферти від центральної влади й органів влади вищого територіального рівня.
 За економічною природою:
- власні доходи - це доходи, які мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних
рішень і за рахунок джерел, належних місцевим органам влади (місцеві податки й збори, доходи
 від майна, що належить місцевій владі, від господарської діяльності комунальних підприємств,
комунальні платежі, доходи за рахунок комунальних кредитів і позик).
- передані доходи - передаються місцевій владі центральною владою або органами влади вищого
територіального рівня.

3. Способи формування доходів - місцеві податки і збори, комунальні платежі, доходи від комунального
майна та землі, доходи від діяльності комунальних підприємств, залучення кредитних ресурсів і
мобілізація коштів за рахунок комунальних позик, дотації та інші трансферти.

4. Місцеві фінансові інститути – сукупність організаційних структур, які забезпечують

функціонування місцевих фінансових систем (місцеві бюджети, місцеві податки і збори, комунальна
форма власності, фінанси комунальних підприємств, комунальний кредит, комунальні платежі, інститут
громадських послуг, позабюджетні, валютні та цільові фонди).

5. Суб'єкти - територіальні громади, міські, селищні, сільські ради, їх голови, обласні, Київська й
Севастопольська міські, районні ради й адміністрації, Міністерство фінансів, Кабінет Міністрів, Верховна
Рада.
6. Об'єкти місцевих фінансів - фінансові ресурси, які мобілізуються, поділяються і використовуються
місцевими органами самоврядування для виконання їх завдань і функцій. Фінансові ресурси місцевих
органів влади формуються у фондовій та нефондовій формах.
- фінансові фонди: місцеві бюджети, резерви, позабюджетні, валютні і цільові фонди, грошові фонди
комунальних суб’єктів господарювання.
- нефондова форма: ресурси, що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських
кредитів, розміщення місцевих позик.

7. Взаємовідносини між суб'єктами системи, між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової

системи держави.

Склад місцевих фінансових інститутів:

- місцеві бюджети - бюджет АРК, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування.
Вони містять надходження і витрати на виконання повноважень відповідних органів влади. За допомогою
місцевих бюджетів - податкових, неподаткових джерел, а також міжбюджетних трансфертів (дотацій та
субвенцій), що передаються з державного бюджету, місцеві органи влади можуть ефективно виконувати
покладені на них функції і повноваження.
- місцеві податки і збори - податки та збори, які встановлюються відповідно до переліку і в межах
граничних розмірів ставок, визначених ПКУ, органами місцевого самоврядування і є обов’язковими до
сплати в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць
- цільові фонди органів місцевого самоврядування - входять до складу дохідної частини місцевого
бюджету, формуються за рахунок неподаткових джерел і спрямовуються на фінансування благоустрою та
соціально-економічного розвитку території
- комунальний кредит - система відносин, що в них орган місцевого самоврядування виступає як
кредитор, позичальник та гарант
- місцеві позики та запозичення - характеризуються різноманітними відносинами - від отримання позик
на поточні потреби на безоплатних умовах до здійснення запозичень шляхом випуску облігацій місцевої
внутрішньої позики з метою фінансування капітальних видатків
- об'єкти комунальної власності - крім доходів місцевих бюджетів, представлені рухомим і нерухомим
майном, землею, природними ресурсами, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

35. Місцеві бюджети, їх призначення та роль у бюджетній системі.

Місцеві бюджети – це фонди фінансових ресурсів, призначені для реалізації завдань і функцій
органів самоврядування; фонди фінансових ресурсів, що мобілізуються й витрачаються на
відповідній території.
Як складова частина бюджетної системи держави і основа фінансової бази діяльності органів
самоврядування місцеві бюджети забезпечують необхідними грошовими коштами фінансування
заходів економічного і соціального розвитку, що проводяться органами влади і управління на
відповідній території.
Органам місцевого самоврядування надані широкі права для здійснення економічного і
соціального розвитку на своїй території. У статті 43 Конституції України відмічено, що місцеві
органи самоврядування:
• здійснюють управління майном, що знаходиться в комунальній власності;
• затверджують програми соціально-економічного і культурного розвитку і контролюють їх
виконання;
• затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють
їх виконання;
• встановлюють місцеві податки і збори відповідно до законодавства;
• створюють, реорганізовують і ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи.
Між місцевими бюджетами різних рівнів, а також між цими бюджетами і державним бюджетом
виникають фінансові взаємини з приводу перерозподілу фінансових ресурсів для забезпечення
ефективного функціонування кожного бюджету.
Роль місцевих бюджетів, зокрема, визначається величиною ВВП, що перерозподіляється через
них. Питома вага місцевих бюджетів в перерозподілі ВВП, а також в зведеному бюджеті має
важливе політичне значення. В зв’язку з цим необхідно враховувати, що однією з головних
передумов будівництва демократичної держави є самостійність і незалежність органів місцевого
самоврядування.
Місцеві бюджети можуть складатися із загального (надходження з поточного або
реєстраційного рахунку фінансового органу на поточний або реєстраційний рахунок установи
платіжним дорученням) і спеціального (має формуватися з конкретно визначених джерел
надходжень і використовуватися на фінансування конкретно визначених цілей) фондів. До складу
загального фонду відповідного місцевого бюджету входить резервний фонд. У складі місцевих
бюджетів формується бюджет розвитку, який є складовою частиною спеціального фонду місцевих
бюджетів.
Бюджет АРК і міські бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно в частині дефіциту
бюджету розвитку. Цей дефіцит покривається за рахунок позик. Затвердження обласних, районних,
районних в містах, сільські і селищні бюджети з дефіцитом не допускається.
 
36. Структура доходів місцевих бюджетів.
Місцеві бюджети відповідно до Бюджетного кодексу (ст. 63) містять надходження і витрати
на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних
адміністрацій або органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний
баланс відповідного бюджету.
Основу дохідної бази місцевих бюджетів складають:
- власні доходи - доходи, які формуються згідно з рішенням відповідного органу місцевого
самоврядування на підвідомчій йому території. До власних доходів належать місцеві податки і збори;
обов'язкові платежі, що встановлюються місцевими органами влади; доходи комунальних
підприємств; доходи від оренди та реалізації майна, що перебуває в комунальній власності тощо;
- закріплені доходи - доходи, які повністю або певною частиною на довгостроковій основі
закріплюються за тим чи іншим місцевим бюджетом;
- міжбюджетні трансферти з державного або інших місцевих бюджетів. Крім того, у
дохідній частині місцевих бюджетів починаючи з 1998 року окремо виділяються доходи, необхідні
для виконання власних повноважень, і доходи, необхідні для забезпечення виконання делегованих
законом про державний бюджет повноважень органів місцевої влади.
Структура доходів:
-Податкові надходження
- Неподаткові надходження
- Доходи від операцій з капіталом
- Цільові фонди
- Офіційні трансферти
Останніми роками спостерігається стабільна тенденція до зростання частки міжбюджетних
трансфертів у загальній сумі доходів місцевих бюджетів. Це негативно позначається на фінансовій
самостійності органів місцевого самоврядування, не стимулює їх вишукувати додаткові джерела
надходжень, раціонально витрачати бюджетні кошти.
Що стосується податкових надходжень, то вони мають найбільшу питому вагу в структурі
доходів місцевих бюджетів. Проте у їх динаміці відслідковується тенденція до поступово зменшення.
Найбільшу питому вагу в загальній сумі податкових находжень займають податок на доходи
фізичних осіб (до 2004 року - прибутковий податок з громадян) та плата за землю.
37. Міжбюджетні трансферти та їх види.
Міжбюджетні трансферти – кошти, які безоплатно та безповоротно перераховуються з одного
бюджету в інший.
Міжбюджетні трансферти, згідно з Бюджетним кодексом, поділяють на чотири види:
 дотації вирівнювання;
 субвенції;
 кошти, що перераховуються з одного бюджету в інший;
 інші дотації.
Дотації вирівнювання – міжбюджетні трансферти на вирівнювання дохідної спроможності
бюджету, який їх отримує, тобто з проведенням фінансового вирівнювання.
Обсяг дотації визначається шляхом зіставлення видатків відповідних місцевих бюджетів,
визначених із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих
коефіцієнтів і доходів (кошику доходів), які, згідно з Бюджетним кодексом, надходять до місцевих
бюджетів.
Субвенції – міжбюджетні трансферти для використання з певною метою в порядку, визначеному
тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції.
Можуть надаватися як державним так і місцевими бюджетами.
Останніми роками з державного бюджету місцевим бюджетам надаються субвенції на:
- соціально-економічний розвиток регіонів;
- виконання заходів щодо попередження аварій і запобігання техногенним катастрофам у житлово-
комунальному господарстві та на інших аварійних об’єктах комунальної власності;
- виконання інвестиційних проектів;
- збереження історичної забудови міст і об’єктів історико-культурної спадщини України;
- виконання різноманітних соціальних програм.
Протягом останніх років з державного бюджету місцевим бюджетам надавалися субвенції:
- на виплату допомоги сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, інвалідам з дитинства і дітям-
інвалідам;
- на будівництво і придбання житла;
- компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян;
- виплату житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу, послуг тепло-,
водопостачання і водовідведення, квартирної плати, вивезення сміття;
- виплату житлових субсидій населенню на придбання твердого та рідкого пічного побутового
палива і скрапленого газу;
- на утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячих будинках
сімейного типу та інші.
Третій вид трансфетів – передача коштів до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших
місцевих бюджетів.
Четвертий вид міжбюджетних трансфертів – це інші дотації, які надаються з державного бюджету
місцевим бюджетам.
Розширення кількості дотаційних територій і включення до їх складу всіх адміністративно-
територіальних одиниць перетворює бюджетні трансферти із засобу надання фінансової допомоги у
важіль для здійснення перерозподільчих процесів.

38. Становлення та розвиток державного казначейства України.

Можна виділити три основні етапи розвитку:

1 етап: 1992 р. - листопад 1995 р.

Протягом цього періоду було розроблено концептуальні засади системи Державного казначейства,
які знайшли своє віддзеркалення у підготовлених проектах Указу Президента України “Про
Державне казначейство України” та “Положення про Державне казначейство України”,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 року.

2 етап: листопад 1995р. - січень 1997р.

На цьому етапі у листопаді 1995 р. створено систему Державного казначейства, до якої увійшли
Головне управління Державного казначейства України, Управління Державного казначейства в
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районні (міські) відділення.

― було завершено передачу функцій фінансування від галузевих управлінь Міністерства фінансів
Головному управлінню Державного казначейства;
― починаючи з травня цього ж року на казначейське виконання кошторисів перейшли установи
Міністерства охорони здоров’я, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту
населення, потерпілого від Чорнобильської катастрофи та інші;
― станом на 1 серпня 1997 р. на казначейське виконання кошторисів видатків було переведено
близько 3,3 тисячі установ, підприємств і організацій, міністерств.
― у процесі переведення підприємств, установ та організацій від фінансування видатків на оплату
рахунків закрито близько 30 тис. поточних бюджетних рахунків в обслуговуючих установах банків,
натомість відкрито 10,6 тис. реєстраційних рахунків в органах Державного казначейства.
― за цей час також було впроваджено Єдиний казначейський рахунок у Національному банку
України та уповноважених комерційних банках для зарахування доходів Державного бюджету та
проведення для видатків;
Саме цей період слід вважати якісно новим у розвитку і впровадженні казначейських
принципів в Україні.

З етап: 1997 р. по теперішній час.

― завершення передачі функцій перерахування коштів від Центрального апарату Міністерства
фінансів Державному казначейству України.
― впровадження нової бюджетної класифікації щомісячного розпису видатків Держбюджету,
лімітування видатків бюджету,
― початковий етап встановлення контролю за зобов’язаннями розпорядників коштів,
― розповсюдження казначейських принципів контролю за видатками на установи “закритого” типу
― 1997 р. став роком початку впровадження казначейського виконання Державного бюджету. На
казначейську систему виконання видаткової частини бюджету, принциповою ознакою якої є
здійснення видатків шляхом оплати рахунків, переведено практично всі установи, що отримують і
використовують у своїй діяльності кошти Державного бюджету.

функції:
― управління наявними коштами Державного бюджету України та ведення обліку касового
виконання Держбюджету України;
― управління коштами державних позабюджетних фондів;
― організація касового виконання Державного бюджету України та здійснення контролю над цим
процесом;
― управління державним боргом;
― здійснення видатків Державного бюджету України;
― розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя, відрахування від загальнодержавних податків, зборів і
обов’язкових платежів;
― здійснення попереднього контролю за спрямуванням коштів державного бюджету, у тому числі
державних позабюджетних фондів.

39 Державні контрольно-ревізійні органи в Україні.

1. Верховна Рада України  здійснює фінансовий контроль при затвердженні Державного
бюджету і внесенні змін до нього, при його виконанні, ухваленні рішення щодо звіту про
 його виконання. Дуже важливим є також парламентський контроль за використанням
Україною позик (не передбачених Державним бюджетом України), одержаних від
іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій.
2. Рахункова палата - постійно діючий орган контролю, що створюється Верховною Радою
України, підпорядкований і підзвітний їй. Вона здійснює контроль за використанням коштів
Державного бюджету
Завданнями Рахункової палати є:
 - організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини
Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів;
 - здійснення контролю за створенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу
України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та
кредитно-фінансових ресурсів;
 - контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-
технічного, соціального та національно-культурного розвитку, охорони навколишнього
середовища;
3. Місце Президента України в здійсненні фінансового контролю визначається його статусом
глави держави. Так, Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України
законів із поверненням їх на повторний розгляд, контроль за утворенням, реорганізаціэю та
ліквідаціэю за поданням Прем'єр-міністра міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади
4. Кабінет Міністрів України, будучи вищим органом виконавчої влади, повсякденно керує
державними фінансами і паралельно здійснює загальний фінансовий контроль. Він
розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного,
соціального та культурного розвитку країни; розробляє проект закону про Державний
бюджет України і забезпечує його виконання
5. Мінфін України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з
формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, податкової,
митної політики, політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського
обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, Воно здійснює контроль за
складанням проекту і виконанням державного бюджету, за додержанням банками правил
касового виконання держбюджету по доходах, установлює порядок ведення
бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів витрат
бюджетних установ, координує відомчий фінансовий контроль. Крім того, Мінфін
контролює: зберігання і ефективність використання державного майна, закріпленого за
підприємствами; випуск і оборот цінних паперів, видає дозволи на здійснення цієї
діяльності; веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні.
6. До основних завдань Державної казначейської служби України як центрального органу
виконавчої влади належать внесення пропозицій щодо формування державної політики у
сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів та її безпосередня реалізація.
Відповідно до покладених на нього завдань та в межах наданих повноважень Казначейство
України здійснює контроль за:
 - веденням бухгалтерського обліку всіх надходжень і витрат державного та місцевих
бюджетів;
 - складанням та наданням фінансової та бюджетної звітності;
 - бюджетними повноваженнями при зарахуванні надходжень бюджету;
 - відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів показникам розпису бюджету,
відповідністю взятих ними бюджетних зобов'язань відповідним бюджетним асигнуванням,
паспорту бюджетної програми;
 - додержанням правил валютного контролю (за операціями з бюджетними коштами в
іноземній валюті);
7. Нацбанк України в системі органів фінансового контролю посідає особливе місце. Згідно з
Конституцією України його основною функцією визначено забезпечення стабільності
грошової одиниці України. Водночас Нацбанк України виконує й фінансово-контрольну
функцію. Так, чинним законодавством на нього покладено здійснення банківського
регулювання і нагляду; сертифікації аудиторів, що проводять аудиторські перевірки банків;
 організації і здійснення валютного контролю за банками та іншими фінансовими
установами; аналіз стану грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.
8. Державна податкова служба України є контролюючим органом щодо податкових
платежів, які справляються до бюджетів та державних цільових фондів, а також стосовно
законодавства, контроль за додержанням якого покладено на органи державної податкової
служби. Інші державні органи не мають права перевіряти своєчасність, достовірність,
повноту нарахування та сплати податкових платежів, у тому числі на запит правоохоронних
органів.
9. Державна митна служба України здійснює контроль за додержанням правил
переміщення валютних цінностей через митний кордон України, точною і своєчасною
сплатою мита, акцизного податку, податку на додану вартість, інших податків, які
відповідно до податкового законодавства справляються у разі ввезення (пересилання)
товарів і предметів на митну територію України (територію вільної митної зони) або їх
вивезення (пересилання) з наведених територій, а також інших митних платежів.
10. Державний фінансовий контроль реалізується державною контрольно-ревізійною
службою через проведення державного фінансового аудита, перевірки державних
закупівель та інспектування.
Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є
здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних
фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в
бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і
достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах
виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання
державногосектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з
бюджетів усіх рівнів та державних фондів

40. Проблеми стабілізації та оздоровлення бюджетної системи України.

Відсутність належного законодавчого регулювання бюджетних правовідносин породжує низку
негативних соціально-економічних наслідків:
 постійне недовнесення протягом останніх років належних державному бюджетові платежів і у
зв'язку з цим недофінансування або затримка з фінансуваннями окремих видів видатків;
 відсутність механізму правового регулювання бюджетних відносин, відповідальності за
порушення бюджетного законодавства;
 послаблення контролю за цільовим і ефективним використанням бюджетних ресурсів, що
призводить до численних порушень, а від цього втрат державних коштів;
 неповне відображення в бюджеті доходів, які одержують бюджетні установи, органи
виконавчої влади від використання власності та здійснення позабюджетної діяльності, то створює
систему неконтрольованості щодо використання коштів та майна;
 відсутність належної методології виконання державного бюджету через систему органів
Державного казначейства України, чіткого розмежування повноважень усіх рівнів законодавчої та
виконавчої влади.
Усе це потребує пошуку напрямків удосконалення бюджетного процесу, який би відображав
конкретну спрямованість бюджетних відносин на розв'язання економічних і соціальних завдань та
включав широке коло дієвих важелів, за допомогою яких держава здійснюватиме розподільчі й
перерозподільчі функції.
Виникла нагальна потреба у приведенні положень Закону України "Про бюджетну систему України"
до вимог нинішнього часу, усуненні багатьох суперечностей, які існують зараз у законодавстві з
питань формування та використання бюджетів усіх рівнів.
Основними напрямками вдосконалення бюджетного процесу є законодавче вирішення
бюджетних процедур, згідно з якими треба:
 чітко розмежувати повноваження й відповідальність виконавчої та законодавчої гілок влади в
процесі підготовки, затвердження та виконання бюджету;
 уточнити нині діючі процедури підготовки та прийняття бюджету;
 встановити процес утворення зобов'язань за платежами до бюджету та їх погашення так, щоб
не припускати утворення заборгованості в бюджетній сфері;
  контролювати максимальний рівень державного боргу та гарантійних зобов'язань уряду;
 чітко визначити відповідальність розпорядників бюджетних коштів на всіх рівнях;
 забезпечити необхідні повноваження Міністерства фінансів для організації розробки та
виконання державного бюджету.
Особливо слід наголосити на необхідності встановлення жорстких заходів відповідальності за
порушення бюджетного законодавства. Щодо розпорядників бюджетних коштів, які порушують
бюджетне законодавство, доцільно застосовувати такі санкції:
 призупинення повноважень за асигнуваннями або управління доходами чи видатками;
 запровадження обмеження щодо використання бюджетних рахунків;
 скасування або призупинення бюджетних асигнувань для
відшкодування незаконно витрачених коштів або вимоги їх відшкодування;
 Урегулювання проблеми відповідальності учасників бюджетного процесу за повне та
своєчасне фінансування.

41. Шляхи оздоровлення системи державних фінансів України

Удосконалення фінансової системи України можливе через здійснення комплексу таких заходів: 
 чіткий розподіл фінансових ресурсів між центральними та регіональними органами влади як на
стадії їх формування, так і у процесі їх використання;
 розширення функцій, прав і можливостей регіонів з підвищенням їх відповідальності за результати
діяльності; 
 економне витрачання бюджетних коштів, посилення контролю за їх цільовим використанням;
 створення дієвого механізму фінансової підтримки підприємницької діяльності і перш за все
підприємств, зайнятих у виробничому секторі; 
 раціональне використання коштів, залучених з допомогою державного кредиту, зміцнення довіри до
державних цінних паперів;
 забезпечення ефективної діяльності бюджетних установ, пошук нових джерел фінансових ресурсів в
умовах дефіциту бюджетних коштів;
 формування необхідних централізованих резервів для їх використання замість залучення емісійних
кредитів;
 чітка організація діяльності державного казначейства з метою контролю за надходженням коштів та
їх цільовим використанням;
 розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави — доходів і витрат всіх без винятку
юридичних і фізичних осіб, через які проходить розподіл і перерозподіл національного доходу;
 здійснення заходів з перебудови системи оподаткування у напрямку її подальшої лібералізації та
децентралізації, утворення на її основі механізмів стимулювання виробництва та підприємництва;
 здійснення заходів з налагодження системи достовірного фінансового обліку, державної звітності та
своєчасної сплати податків;
 зменшення кількості і розмірів відрахувань у державні цільові фонди, відокремлення їх від бюджету;
 чітке визначення відповідальності розпорядників бюджетних коштів на всіх рівнях;
 встановлення жорстких заходів відповідальності за порушення бюджетного законодавства.

42. Економічна сутність та призначення державного кредиту.

Державний кредит – залучення тимчасово вільних коштів юридичних та фізичних осіб на
внутрішньому та зовнішньому ринках для покриття дефіциту бюджету, реалізації інвестиційних
проектів на умовах платності, строковості, обов’язкового повернення.
Держава для своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у виді державного кредиту
(держава – позичальник, юридичні і фізичні особи – кредитори). Держава може виступати в ролі
кредитора, надаючи позику юридичним та фізичним особам, а також у ролі гаранта, коли бере на
себе відповідальність за  повернення позик.
За своїм економічним змістом державний кредит – це форма вторинного перерозподілу
валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти юридичних та фізичних  осіб.
Найпоширенішою формою державного кредиту є позики. Залежно від способу виплати доходу
позики поділяють на:
 -        процентні позики(власники облігацій отримують твердий дохід у формі процента від
номінальної вартості облігацій);
-        виграшні позики (весь дохід власники облігацій одержують у формі виграшу. Дохід
виплачується за тими облігаціями, на які випав виграш);
-        безпрограшні позики (випускаються з умовою, що протягом строку дії позики
виграшними будуть всі облігації);
-        безпроцентні позики (не передбачають виплати доходу, але гарантують одержання
товару).
За строками погашення позики поділяють на короткострокові (до 5 років) і довгострокові
(понад 5 років).
За методами розміщення розрізняють позики добровільні та примусові.
Наступною формою державного кредиту є передавання ощадними установами коштів населення,
які розміщені в ощадному банку чи в інших ощадних установах держави, для покриття своїх витрат
(випуск білетів державної скарбниці, сертифікатів або оформлення безоблігаційних позик);
Сьогодні найпоширенішою формою державного кредиту є використання державою коштів
позикового фонду. Держава мобілізує через кредитні установи частину кредитних ресурсів на
покриття своїх витрат. Ця форма державного кредиту зумовлює інфляційні процеси.
До державного кредиту належить також міждержавний кредит, коли одні держави виступають
кредиторами, а інші — позичальниками. Величину позик і нарахованих процентів включають до
державного боргу.
У сучасних умовах кредиторами держави можуть бути міжнародні фінансові інститути. До їх
числа належать СБ, МФВ, ЄБРР тощо. Позики міжнародних фінансових інститутів є формою
існування та функціонування іноземного капіталу, і для країни-позичальника заборгованість перед
ними становить державний борг.
Для кожної країни питання як зовнішньої, так і внутрішньої заборгованості завжди актуальні. На
обслуговування боргів відволікаються значні фінансові ресурси, збільшується навантаження на
бюджет держави, посилюються інфляційні процеси.
Призначення державного кредиту – покриття дефіциту бюджету; підтримка курсу національної
валюти та платіжного балансу; реалізацію соціальних програм; інвестиційні прориви.
Показники, що впливають на можливість отримання кредиту: економічно-фінансові показники
держави; рейтинг держави.

43. Функції та соціально-економічні наслідки державного кредиту.

Державний кредит – це сукупність економічних відносин між державою в особі її органів
влади та управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами - з другого, за яких держава
виступає позичальником, кредитором і гарантом.
Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільну, регулювальну і
контрольну.
Через розподільну функцію державного кредиту забезпечується формування централізованих
грошових фондів держави або їх використання на принципах строковості, платності і повернення.
Будучи позичальником держава мобілізує додаткові кошти для фінансування своїх витрат. У
промислово розвинутих країнах державні позики є основним джерелом фінансування бюджетного
дефіциту і посідають друге місце (після податків) у формуванні доходів бюджету.
Сутність регулювальної функції державного кредиту виявляється в тому, що вступаючи в
кредитні відносини держава впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку
грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість.
Держава регулює грошовий обіг, розміщуючи облігації державної позики серед різних груп
інвесторів. Мобілізуючи кошти фізичних осіб, держава зменшує їх платоспроможний попит. Тоді,
якщо за рахунок кредиту профінансовані виробничі витрати, наприклад інвестиції, відбудеться
абсолютне скорочення готівкової грошової маси в обігу. У випадку фінансування витрат на виплату
заробітної плати, наприклад учителям, лікарям, кількість готівкової грошової маси в обігу
залишиться незмінною, хоча можлива зміна структури платоспроможного попиту.
Виступаючи на фінансовому ринку як позичальник, держава збільшує попит на позичкові
ресурси і тим самим сприяє зростанню ціни на кредит. Чим вищий попит на вільні кошти з боку
держави, тим вищим буде, за інших рівних умов, рівень позичкового процента, тим дорожчим буде
для підприємців банківський кредит. Дорожнеча позичкових коштів змушує бізнесменів скорочувати
інвестиції у сферу виробництва, водночас вона стимулює нагромадження у вигляді придбання
державних цінних паперів.
Як кредитор і гарант держава може позитивно впливати на виробництво і зайнятість. У
промислово розвинутих країнах поширена система підтримки малого бізнесу, експорту продукції або
виробництва в окремих галузях, де має місце спад, через гарантування державою погашення
кредитів, наданих банками відповідно до державних програм. Підтримка малого бізнесу передбачає,
що держава бере на себе погашення заборгованості банкам за кредитами, наданими малим
підприємствам у випадку їх банкротства. У більшості промислово розвинутих країн функціонують
державні або напівдержавні страхові компанії, які за низькими ставками страхують ризик неплатежу
експортерам національних товарів. Цим заохочується освоєння нових ринків збуту національної
продукції. Велике значення у стимулюванні розвитку виробництва і зайнятості мають кредити, що
надаються державою за рахунок бюджетів або позабюджетних фондів. З їх допомогою
забезпечується прискорений розвиток відповідних регіонів або необхідних напрямів економіки на тій
чи іншій території.
Контрольна функція державного кредитуорганічно переплітається з контрольною функцією
фінансів. Однак вона має свої специфічні особливості, породжені особливостями даної категорії:
1) ця функція тісно пов'язана з діяльністю держави і станом централізованого фонду грошових
коштів;
2) охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки державний кредит передбачає
повернення отриманих коштів;
3) здійснюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними установами.
Контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення. В основному
контролюється цільове використання коштів, строки їх повернення і своєчасність сплати відсотків.

44. Форми та види державного кредиту.

Держа́вний креди́т — кредит, наданий державою юридичним особам з державною користю.
Формами державного кредиту є позички і казначейські зобов'язання.
Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка
фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів
держави.
Це зумовлюється тим, що Державний кредит - це відносини вторинного розподілу ВВП.
Функції державного кредиту:
- Фіскальна
- Регулююча
Через розподільну функцію державного кредиту забезпечується формування централізованих
грошових фондів держави, або їх використання на принципах строковості, платності, поверненості.
Сутність регулюючої функції проявляється в тому, що вступаючи в кредитні відносини держава
впливає на стан грошового обігу, рівень відсоткових ставок на ринку грошей і капіталів на
виробництво і зайнятість. Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.
Внутрішній виступає у таких формах:
державні позики –це кредитні відносини між державою і фізичними та юридичними особами, в
результаті яких держава отримує обумовлену суму коштів на обумовлений термін за встановлену
плату. За 'допомогою їх мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб для
фінансування потреб держави.
ощадна справа - перетворення частини вкладів населення в державні позики
запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду
казначейські позики - Казначейські позики як форма кредиту виражають відносини з надання
фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади і управління за
рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності, зворотності.
гарантовані позики – це така форма державного кредиту, коли уряд гарантує повернення позик, які
отримують юридичні особи (підприємства, організації).
Форма зовнішнього державного кредиту:
Державні позики можуть оформлятися у вигляді облігацій, казначейських векселів,
казначейських нот, ощадних облігацій. У вітчизняній практиці державні цінні папери випускаються
у вигляді облігацій та казначейських зобов’язань (векселів).
Облігації— боргові зобов’язання держави, за якими у встановлені строки повертається борг і
виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Облігації можуть випускатися на покриття
дефіциту бюджету (знеособлені) та під конкретні проекти (цільові). Державні облігації у світовій
практиці зазвичай випускаються на довгостроковий період — 10-20 років (іноді на
середньостроковий).
Казначейські зобов’язання — боргові зобов’язання, що спрямовуються на покриття бюджетного
дефіциту, з виплатою доходів у формі процента. Як правило, ними оформлюються короткострокові
позики (іноді середньострокові — казначейські ноти). Сформований ринок державних цінних
паперів справедливо вважається одним з показників високого ступеня економічного розвитку
сучасної країни. У світовій історії використання державних цінних паперів відомо значно більше їх
форм, ніж передбачено в українському законодавстві.
Однією з найперспективніших нині політик формування структури державного зовнішнього боргу є
вихід на міжнародні ринки капіталу.
Кредитори:
- Всесвітній банк
- Міжнародний валютний фонд
- Європейський банк реконструкцій та розвитку
- Держави Європейського співтовариства

45. Види державних цінних паперів та їх характеристика.

Державні цінні папери засвідчують право на власність і належність до державного кредиту.
Державні цінні папери — це державні зобов'язання, що випускаються в документарній або
електронній формах центральним урядом, місцевими органами влади і окремими державними
підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети.
Найпоширенішим видом державних цінних паперів є облігації державних позик. Облігація (від
лат. — зобов'язання) — це цінний папір, який, по-перше, засвідчує внесення її власником певних
грошових коштів на її придбання (в даному випадку — на користь держави); по-друге, надає її
власникові право на отримання певного доходу від облігації; по-третє, потверджує зобов'язання
держави відшкодувати повну номінальну вартість облігації у передбачений умовами позики строк.
При випуску державної позики обов'язково обумовлюється термін, протягом якого облігації
підлягають погашенню або викупу.
Випускаються облігації внутрішніх і зовнішніх державних і місцевих позик. Кошти, що
надходять від розміщення державних облігації, зараховуються до державного бюджету, хоча й не
враховуються в його доходах (згідно із світовою бюджетною методологією).
Казначейські зобов'язання (векселі) держави — це вид державних цінних паперів, що
засвідчує внесення їх власником грошових коштів до бюджету і дає право на одержання фіксованого
доходу протягом строку володіння цими паперами. Казначейські зобов'язання випускаються
державою на різний термін, тому вони можуть бути: довгострокові, середньострокові і
короткострокові.
Залежно від призначення й конкретних цілей казначейські зобов'язання випускаються на різних
умовах (казначейські бони, казначейські ноти).
Казначейські зобов'язання (векселі) держави розміщуються на добровільній основі серед
юридичних і фізичних осіб. Виплата доходу на казначейські зобов'язання (векселі) та їх погашення
здійснюється відповідно до умов їх випуску.
До основних видів цінних паперів, що наявні в Україні сьогодні, зараховують:
– пайові;
Пайові цінні папери є свідченням пайової участі інвестора у власному капіталі емітента. На
основі таких вкладів суб'єкти інвестування одержують права, передбачені установчими документами
підприємства. (Акції)
– боргові;
Боргові цінні папери – це цінні папери, які засвідчують відносини позики. Вони передбачають,
що емітент має зобов'язання сплатити їх власнику в установлений термін номінальну вартість
цінного папера та виплатити дохід чи надати інші майнові права. (Облігації, депозитні сертифікати,
векселі)
– іпотечні;
Іпотечними є цінні папери, випуск яких забезпечується іпотечним покриттям (іпотечним
пулом). В Україні використовують такі види іпотечних цінних паперів: іпотечні облігації, іпотечні
сертифікати, заставні, сертифікати ФОН (Фонд операцій з нерухомості).
– похідні;
Похідні цінні папери відображають проведення операцій з придбання або продажу певної
кількості емісійних цінних паперів із дотриманням відповідних умов.
Варрант – це похідний цінний папір, який надає його власникові право на придбання (продаж)
певної кількості емісійних цінних паперів встановленого виду та категорії у визначені строки.
Опціон – це цінний папір, що засвідчує право придбання (продажу) емісійних цінних паперів,
товарів або коштів на визначених умовах у майбутньому з фіксацією цін на час укладання контракту.
Ф'ючерс – це цінний папір, що надає право придбати емісійні цінні папери, товари або кошти
на визначених умовах у майбутні періоди з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань.

46 Еволюція та сучасний стан державного кредиту в Україні.

Державний кредит — це сукупність грошових коштів, мобілізованих державою, яка є
позичальником та гарантом.
Державний кредит являє собою досить специфічну ланку державних фінансів. Він не має
окремого фонду фінансових ресурсів; кошти, що мобілізуються з його допомогою, проходять через
бюджет. В окремих випадках через кредит залучаються кошти у фонди цільового призначення чи під
цільові проекти.
Державний кредит може бути у двох формах: ощадна справа і державні позики.
Ощадна справа належить до державного кредиту, якщо залучені кошти спрямовуються в
доходи бюджету.
Державні позики є основною формою державного кредиту.
1. У сфері державного кредитування Україна найчастіше виступає в ролі позичальника.
Ціллю подібних кредитних відносин є фінансування бюджетного дефіциту, підтримка платіжного
балансу, фінансування реалізації державних програм тощо. Допустимість державної позики
обумовлюється натспуним. Вона, зазвичай, приносить набагато менше шкоди для функціонування
економічної системи в цілому, аніж емісійне фінансування. Найбільш поширеними інструментами в
даному випадку виступають:
 казначейські зобов’язання України;
 облігації внутрішньої державної позики України (ОВДП);
 облігації зовнішньої державної позики України (ОЗДП);
 залучення кредитних ресурсів Міжнародного валютного фонду (МВФ);
Випуск державних цінних паперів бере свій початок в Україні з 1994 р., коли був підписаний
Указ Президента України про випуск державних облігацій. 23 серпня 1994 р. було видано постанову
Кабінету Міністрів України "Про випуск облігацій внутрішнього державного боргу". Згідно з
рекомендаціями Міжнародного валютного фонду в Україні, з 1996 р. ЗО відсотків дефіциту
державного бюджету має покриватися за рахунок розміщення державних цінних паперів.
Перше фінансування дефіциту держбюджету України за допомогою позики (облігацій)
здійснили в 1995 році. До цього мало місце емісійне фінансування, яке призвело до гіперінфляції. На
сьогодні значна частина розміщених облігацій є довгостроковими. За інформацією міністерства
фінансів України, за результатами проведення планових розміщень облігацій внутрішньої державної
позики до державного бюджету було залучено 6,5 трлн грн.
Україна постійно бере кредити у МВФ. МВФ і Україна домовилися на рівні фахівців Фонду за
новою програмою у форматі stand-by в розмірі 3,9 млрд доларів з 2019 року.
Неминучим наслідком позичання є збільшення обсягу державного боргу.
2. Участь держави в ролі кредитора. Стосовно державного кредитування із участю
України в ролі кредитора, то воно є вкрай нерозвиненим в сучасних умовах. Однак, існує можливість
отримання цільового державного кредиту на навчання або на житло для молодих сімей. Так, зокрема,
існує Порядок надання цільових пільгових державних кредитів для здобуття вищої освіти,
затверджений постановою КМУ.  Пільговий кредит мають право отримати громадяни України віком
до 28 років для навчання в вищих навчальних закладах будь-якої форми власності, за будь-якою
спеціальністю та формою навчання. Кредит повертається протягом 15 років зі ставкою 3% річних,
починаючи з 12 місяця після закінчення навчання. До того ж, у разі народження дитини в період
повернення кредиту, боржник звільняється від сплати відсотків за користування кредитом. У 2018
році ураїнці могли вязти так звані «теплі кредити» на теплоізоляційні матеріали, твердопаливні
котли,сонячні панелі,металопластикові вікна та двері.
Такі умови дійсно є вигідними для населення, однак існує очевидна проблема – відсутність
коштів для надання таких кредитів. Державні кредити відзначаються тривалими строками їх
погашення та надзвичайно низькими процентними ставками.
3. Держава в ролі гаранта
Україна має значні зобов’язання як гаранта повернення коштів кредитору в разі
неплатоспроможності боржника. Так, зокрема, протягом 2008-2011 рр згідно з оформленими
державними гарантіями і гарантійними угодами, під гарантію України взяли кредит такі великі
українські компанії як Державна іпотечна установа (1 млрд грн), ДП “Київський авіаційний завод
“Авіант” До явного гарантованого боргу належать також депозитні рахунки в Державному ощадному
банку України “Ощадбанк”, до неявного – втрачені заощадження вкладників Сбербанку колишнього
СРСР.

47. Економічна сутність державного боргу.

Державний борг – це відносини, у яких держава виступає у ролі позичальника, кредитора
або гаранта повернення кредиту. Бюджетний кодекс України визначає державний борг як загальну
суму заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань
держави, включає боргові зобов'язання держави, що вступають в дію в результаті виданих гарантій
за кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або договору.
Законодавством деталізовано цілі, на які можна робити запозичення, отже державний зовнішній
борг формують:
- позики на фінансування державного бюджету (переважно кошти, що позичені у міжнародних
фінансових організацій) та погашення зовнішнього державного боргу;
- позики на підтримку стабільності національної валюти (поповнення валютних резервів);
- позики на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів національної ваги;
- гарантії іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань у зв'язку з
некомерційними ризиками;
- державні гарантії, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів,
фінансування яких передбачено державним бюджетом України.
Видатки з обслуговування державного внутрішнього та зовнішнього боргу посідають особливе місце
серед видатків державного бюджету. Державний борг в основному виникає при використанні
державного кредиту для покриття бюджетного дефіциту.
Державний борг ділиться на капітальний і поточний. Капітальний борг - це сума випущених і
непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи відсотки. Поточний борг - це видатки по
виплаті доходів і погашенню зобов'язань.
За умовами залучення коштів розрізняють внутрішній та зовнішній борг. Внутрішній – це
сукупність зобов’язань держави перед резидентами, які придбали державні цінні папери. Зовнішній
— це сукупність боргових зобов´язань держави, що виникли в результаті запозичень держави на
зовнішньому ринку.
Державний борг оцінюють за показниками: борг на душу населення; борг/ВВП, даний коефіцієнт не
має перевищувати 60%; відношення державного боргу та індивідуальними доходами.
Відносна величини боргу залежить від: темпів зростання ВВП; реальної процентної ставки ;обсягів
бюджетного дефіциту.
Управління державним боргом – це сукупність заходів держави з виплати відсоткових доходів
кредитора і погашення позик, зміна умов випущених позик і випуску нових позик.
Методи обслуговування державного боргу:
- рефінансування – це проведення нових запозичень з метою розрахуватися з власниками облігацій
раніше випущених позик.
- конверсія – зміна дохідності позик
- консолідація – зміна термінів дії позик.
- обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на одну нову з коефіцієнтом, що
зменшується.
- відстрочення погашення позики.
- реструктуризація- використання у комплексі зазначених вище методів.
- анулювання – відмова від зобов’язань виплачувати позики.
Слід звернути, що тенденції зростання державного боргу України є негативними, так як
збільшення зовнішнього боргу більш небезпечне для економіки ніж зростання внутрішнього боргу,
наслідком зовнішнього боргу є негативні економічні наслідки: виплата відсотків і основної суми
боргу викликає відплив іноземної валюти, а це в свою чергу, викликає зменшення валютних резервів
держави.
Основними напрямами боргової політики держави мають стати: утримання помірного
розміру державного боргу України, збалансування його структури, оптимізація залучення
позичкових коштів для потреб держави й підвищення ефективності їх використання. Необхідно
забезпечити зниження державної заборгованості, також слід провести економічні реформи, які мають
забезпечити підвищення ефективності національної економіки.

48. Боргова безпека. Обсяг та динаміка державного боргу в Україні

Боргова безпека – це певний рівень внутрішньої та зовнішньої державної заборгованості, який
задовольняє потреби держави у фінансових ресурсах, є достатнім для вирішення нагальних
соціально-економічних потреб і поступального економічного та соціального розвитку країни,
забезпечує захист інтересів усіх учасників боргових відносин від внутрішніх та зовнішніх ризиків,
викликів та загроз, а також не загрожує втратою суверенітету, руйнуванням вітчизняної фінансової
системи, виникненням боргової кризи, оголошенням суверенного дефолту. Боргова безпека є
чинником забезпечення стабільності, платоспроможності державного суверенітету та фінансової
незалежності країни від кредиторів, особливо зовнішніх.

На рівень боргової безпеки впливає низка чинників:

– стан нормативно-правової бази, на основі якої створюється боргова стратегія країни й
регламентується формування й управління державним боргом;
– загальний обсяг і структура боргових зобов’язань за видами валют, умовами емісії, джерелами,
дохідністю, а також строками їх погашення;
– розвиток боргових інструментів, наявних для використання за умов внутрішнього і зовнішнього
запозичення, що дає змогу диверсифікувати ризики;
– офіційний курс валют та темпи зростання ВВП;
– система управління державним боргом, пов’язана з його обслуговуванням та погашенням;
– стабільність політичного та економічного курсу країни.

Індикатори боргової безпеки:

 Відношення сукупного обсягу держ боргу до ВВП (не більше 60%)
 Рівень зовнішньої заборгованості на одну особу (не більше 200 дол.)
 Відношення обсягу сукупних платежів з обслуговування зовнішнього боргу до доходу
державного бюджету (не більше 20%)
 Відношення обсягу внутрішнього боргу до ВВП (не більше 30%)
 Відношення обсягу сукупних платежів з обслуговування внутрішнього боргу до доходів
державного бюджету (не більше 25%)

Зниження рівня боргової безпеки держави спричиняє:

 зростання відсоткових ставок на ринку державних запозичень,
 підвищення рівня оподаткування суб'єктів господарювання,
 зменшення виробничого споживання внаслідок падіння інвестицій,
 відплив з країни сукупних валютних резервів,
 зниження міжнародного престижу країни,
 посилення невпевненості населення у завтрашньому дні.
Тобто рівень боргової безпеки безпосередньо позначається на рівні бюджетної, інфляційної,
валютної та інвестиційної безпеки.
Обсяг державного боргу України постійно збільшується. Якщо у 2010 р. він становив трохи більше
400 млрд. грн., то згідно з Законом України «Про Державний бюджет на 2018 рік» державний борг
України наразі складає 2 трлн. грн., з них 62,5% становить зовнішній борг (майже 1250 млрд грн), а
37,5% - внутрішній (750 млрд. грн.). Тож за 8 років державний борг України збільшився у 5 разів,
зокрема найбільший приріст можна спостерігати у 2014 р. (державний борг у 2014 р. порівняно з
2013 р. зріс на 90%). Структура боргу протягом останніх років є незмінною: 60% припадає зовнішній
борг, 40% - на внутрішній.

У структурі боргу переважають зовнішні джерела, більше половини з яких – облігації зовнішніх
державних позик. Загалом, випущені облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики
формують 3/4 державного боргу. Кредити від МВФ (35%) становлять основну частину
заборгованості перед міжнародними фінансовими організаціями. Решта припадає на позики,
отримані від органів управління іноземних держав, НБУ та іноземних комерційних банків.

Державний борг в основному є довгостроковим (74%), частка короткострокових зобов’язань – лише

2%. Хоча у 2018 р. спостерігається досить негативна тенденція до залучення короткострокового
боргу (97% залучених коштів є середньо- та короткостроковими зобов’язаннями). Середній строк для
погашення державного зовнішнього боргу становить 6 років, внутрішнього боргу – 10 років.

Міністерство фінансів планувало залучити у I півріччі до загального фонду Державного бюджету

близько 140 млрд грн. Проте виконання планового показника становить лише 60%. Основною
причиною є політичний чинник (Міністерство фінансів не здійснювало зовнішніх запозичень та
додатково стимулювало ухвалення необхідних змін до антикорупційного законодавства).

За І півріччя 2018 р. уряд погасив борги на суму 105 млрд грн, з яких 77% погашення внутрішнього
боргу та 23% – зовнішнього.

49. Класифікація державного боргу.

На практиці державний борг може бути:
• Внутрішній – зобов’язання, що виникають перед внутрішніми кредиторами.
• Зовнішній – зобов’язання, що виникають перед іноземними інвесторами.
Класифікація внутрішнього державного боргу:
• За видами цінних паперів:
– Державні короткострокові облігації;
– Казначейські зобов’язання;
– Державні цінні папери, забезпечені заставою;
– Державні казначейські векселі.
• В залежності від причин виникнення заборгованості:
• За джерелами запозичення:
Класифікація зовнішнього державного боргу:
• За характером державної кредитної діяльності: кредиток, позичальник, гарант.
• За типом суб’єкта кредитної діяльності (типу кредитора або позичальника).
Державний борг буває:
• Капітальний – являє собою всю суму випущених і непогашених державою боргових
зобов’язань, включаючи% за цими зобов’язаннями.
• Поточний – майбутні витрати по виплаті доходів кредиторам за всіма борговими
зобов’язаннями, взятими на себе державою, і по погашенню зобов’язань, термін оплати яких настав.
• Основний – номінальна вартість всіх зобов’язань держави і гарантованих їм запозичень.\

50. Управління державним боргом та його методи.

Управління держ боргом — комплекс заходів, що здійснюються державою в особі
уповноважених органів щодо визначення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення і
погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.
У процесі управління державним боргом вирішуються такі завдання:
 — пошук ефективних умов запозичення коштів з погляду мінімізації вартості боргу;
— недопущення неефективного та нецільового використання запозичених коштів;
— забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;
— визначення опт співвідношення між внутрішніми та зовнішніми запозиченнями за умови
збереження макрофінансової рівноваги;
— забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку.
Методами управління державним боргом є: конверсія, консолідація, уніфікація, обмін за
регресивним співвідношенням, відстрочка погашення, анулювання боргу, викуп боргу.
Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава найчастіше знижує розмір виплачуваних
відсотків за позикою, однак можливе і підвищення дохідності позики. Консолідація — це зміна умов
позики, пов'язана з їх строками (як у бік збільшення, так і в бік зменшення строку уже випущених
позик). Можливе поєднання консолідації з конверсією. Уніфікація позики — це об'єднання кількох
позик в одну. Уніфікація може проводитися разом із консолідацією, але може бути проведена і поза
нею.
Обмін за регресивним співвідношенням цінних паперів попередніх позик на нові проводиться
з метою скорочення державного боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки означає часткову
відмову держави від своїх боргів.
Відстрочка погашення — це перенесення строків виплати боргу. Вона відрізняється від
консолідації тим, що під час відстрочки не лише переносяться строки погашення, а й припиняється
виплата відсоткових доходів. Реструктуризація — це використання у комплексі повністю чи
частково згаданих вище методів. Анулювання держ боргу — це заходи, внаслідок яких держава
повністю відмовляється від своїх боргових зобов'язань. Це може призвести до дефолту, тобто
неможливості держави виконувати свої зовнішні зобов'язання.
Одним із сучасних методів управління державним боргом є викуп боргу, тобто надання державі-
боржникові можливості викупити свої боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів, із
дисконтом за іноземну валюту.

51. Соціально-економічні наслідки державного боргу.

Соціально-економічні наслідки державного боргу можуть бути:
Позитивні:
• Взаємні боргові зобов’язання різних країн є фактором зміцнення міжнародного співробітництва та
взаєморозуміння.
• Державні зобов’язання є неінфляційним джерелом фінансування державного бюджетного дефіциту,
так як формування додаткових фінансових ресурсів за допомогою державних позик не тягне за
собою збільшення грошової маси в обігу.
• Випускаючи боргові зобов’язання, призначені для купівлі фізичними та юридичними особами,
держава впливає на процес доцільної організації заощаджень населення та інвестування
господарськими суб’єктами тимчасово вільних грошових коштів.
• При розумній організації фінансових відносин по формуванню і обслуговуванню державного боргу
виконавча влада має можливість ефективно розподіляти податковий тягар між поколіннями.
Негативними:
• Сума державних запозичень є акцептованими (взятими наперед) податками.
• Надмірне захоплення держави позиковими операціями сприяє значному відволіканню бюджетних
коштів від соціального розвитку.
• При надмірному розвитку ринку державного боргу уряд обмежує інвестиційні можливості
народного господарства. Це відбувається тому, що держава вилучає з ринку фінансові ресурси, які
можуть бути спрямовані в реальний сектор економіки.
• При надмірно високій прибутковості державних цінних паперів банківські позики стають менш
привабливими і неефективними для підприємців, так як висока прибутковість цінних паперів веде до
зростання ставки банківського відсотка.
• Якщо держава захоплюється державними позиками, то це тягне за собою втрату політичної
незалежності, тобто: держава може потрапити в надмірну залежність від стану міжнародних
фінансів.
 52. Реструктуризація державного боргу України (2015 р.)
Реструктуризація боргу України — комплекс заходів, проведених Урядом України та
комітетом кредиторів України, направлених на зменшення боргового тиску на економіку України та
ризиків виникнення дефолту. В результаті проведених Урядом України переговорів з клубом
кредиторів України, які відбувались з березня 2015 року і завершились 27 серпня 2015, була
досягнута згода про реструктуризація боргу України.
Угода передбачає списання 20% боргу та подовження на чотири роки терміну погашення
українських єврооблігацій. Підготовлена угода була одноголосно підтримана Кабінетом міністрів
України. 17 вересня Верховна Рада України понад 300-ми голосами прийняла передбачений Угодою
пакет законів.
Передумови
Згідно з вітчизняними і іноземними дослідженнями економічно безпечний рівень державного і
гарантованого державою боргу для України становить близько 35% від ВВП. З 2009 року ці борги
дійшли свого критичного рівня, на 1 червня 2015 року зовнішній борг сягнув $ 43518,6 млн.
Відмінною особливістю цього боргу є його короткотерміновість, що, загалом, створює значне
навантаження на фінансову систему країни. Так, в 2015 році Україна мала сплатити 238,819 млрд
гривень за всіма видами кредитів, з них в серпні-грудні — 103,52 млрд гривень. Станом на кінець
липня 2015 року Україна сплатила за державним боргом 4,2 млрд доларів. При цьому джерелом
надходження фінансів для обслуговування боргу значною мірою є нові запозичення, які, не будучи
направлені в реальний сектор економіки, лише погіршують фінансовий стан держави.
Положення угоди
Відповідно до досягнутих з клубом кредиторів домовленостей, Угода передбачає негайне
списання 20% основного боргу України (близько $3,6-3,8 млрд). Також встановлено відтермінування
погашення єврооблігацій на 4 роки — з 2015–2023 рр. до 2019–2027 рр., за ці 4 роки Україна мала б
сплатити за кредитами біля $ 15 млрд.
У рамках Угоди передбачається випуск 20-річних інструментів відновлення вартості (value
recovery instruments, VRI). Суми виплати за ними будуть визначатись залежно від динаміки
зростання ВВП України. При темпах зростання до 3% на рік — виплати нульові, від 3% до 4% —
15% від приросту ВВП понад 3%, від 4% зростання — 40% вартості від кожного відсотка зростання.
VRI діятиме лише після того, як ВВП України сягне $125,4 млрд.

53 Сутність та цілі боргової політики держави.

Обсяг і структура державного боргу відіграють важливу роль в макроекономічному розвитку
країни, вирішенні соціальних проблем та динаміці міжнародних відносин. Зокрема, державний борг
здійснює прямий і непрямий вплив на бюджетну політику, грошово-кредитний механізм, податкову
систему, рівень інфляції, обсяги і напрями використання внутрішніх і зовнішніх заощаджень
З метою досягнення позитивного впливу державного боргу на розвиток економіки доцільно
проводити зважене управління його обсягами, структурою та динамікою.
Боргова політика – це діяльність, спрямована на визначення засад та напрямів формування,
використання, погашення та обслуговування ресурсів, залучених за умов боргу. Проведення
державної боргової політики має за мету сприяння стабільному економічному розвитку,
стимулювання приросту ВВП та досягнення повної зайнятості, стримування інфляційних процесів,
забезпечення фінансування соціальних програм, формування достатніх обсягів кредитних ресурсів
для розвитку підприємницької діяльності, залучення необхідних обсягівіноземних інвестицій та ін.
Політика управління державним боргом ґрунтується на наступних принципах:
 - безумовність виконання взятих державою зобов'язань перед кредиторами;
 - оптимальність структури боргових зобов'язань держави;
 - мінімально можливі ризики за урядовими борговими цінними паперами при коливанні
показників світового фінансового ринку;
 - зниження вартості обслуговування державного боргу при наступних запозиченнях;
 - заміна короткострокових запозичень на довгострокові, забезпечення рівномірності та
уникнення значних пікових боргових виплат;
 - відкритість і прозорість інформації про залучення, використання і погашення
позикових коштів.
 Боргова політика в свою чергу акумулює в собі розробку і реалізацію таких взаємопов'язаних та
взаємообумовлених елементів, як:
 - розроблення стратегії державних зовнішніх і внутрішніх запозичень;
 - встановлення обґрунтованого ліміту обсягу державного боргу в цілому, а також
внутрішнього та зовнішнього, зокрема;
 - визначення тривалості боргового циклу на основі раціоналізації управління динамікою
сукупного, внутрішнього і зовнішнього державного боргу;
 - вибір найбільш прийнятних у конкретний відрізок часу форм фінансування внутрішніх і
зовнішніх державних запозичень (урядові, банківські чи комерційні кредити, державні цінні папери),
ступеня концентрації боргових зобов'язань України по окремих кредиторах (міжнародні фінансові
організації, уряди зарубіжних країн, іноземні приватні кредитори, вітчизняні юридичні та фізичні
особи), рівня диверсифікації запозичень за валютним складом (спеціальні права запозичення (СПЗ),
долар США, євро тощо) з урахування ефективного розподілу пов'язаних з цим інвестиційних
ризиків;
 - розгляд питання щодо можливості (або неможливості) капіталізації частини державного
боргу (з відповідною пропозицією кредиторам погашення певної частки боргу державною
власністю);
 - заходи щодо здешевлення державних запозичень і зниження ризику їх обслуговування (при
визначенні вартості обслуговування кредитів слід враховувати оцінку можливого зниження
потенційного рівня та погіршення умов.

54. Економічна сутність, роль та функції податків.

Податковий Кодекс України визначає податок як обґрунтований обов’язковий платіж до
відповідного бюджету, що стягується з платників податків.
За економічним змістом податки – інструмент державного розподілу та перерозподілу доходів
та фінансових ресурсів.
Економічну категорію «податок» слід розглядати в таких аспектах:
• за економічною сутністю;
• за формою прояву;
• з організаційно-правової сторони.
1.Економічна сутність податків характеризується грошовими відносинами, які складаються у
держави з юридичними і фізичнимиособами.
2.Конкретними формами прояву категорії податку є види податкових платежів, які встановлюються
законодавчими органами влади.
3.З організаційно-правової сторони податок – це обов'язковий платіж, який надходить до
бюджетного фонду у визначених законом розмірах і встановлені строки.
Характерними ознаками і рисами податків є:
 законність
 імперативність (чіткий наказ)
 вносяться до бюджетів
 нецільовий характер
 безоплатність
 безповоротність
 регулярність внесення
 грошова форма внесення
 однобічний характер внесення
Податки виконують такі функції:
 Фіскальна – формування доходної частини бюджету й створення матеріальних умов для
функціонування держави
 Регулююча – регулювання грошових доходів, розподіл податкових платежів між фізичними
особам; регулює доходи різних груп населення, підтримує малозабезпечені верстви; реалізується
через систему пільг і систему податкових платежів і зборів
 Стимулююча - створює орієнтири для розвитку або згортання виробничої діяльності. Як і
регулююча, вона може бути пов’язана із застосуванням механізму пільг, зміною об’єкта
 оподаткування, зменшенням оподатковуваної бази. Іноді цю функцію розглядають як підвид
регулюючої
 Контрольна – допомагає оцінити ефективність податкового механізму, забезпечується
контроль за рухом фінансових ресурсів
Призначення податків і податкових платежів у бюджет полягає в тому, щоб покривати витрати
держави з утримання держуправління, оборони країни, вирішення економічних і соціальних завдань,
а також створювати умови для підвищення ефективності виробництва і регулювання споживання в
суспільстві.

55. Класифікація податків

Залежно від органу влади, який встановлює податки:
 загальнодержавні - обов’язкові платежі, які встановлюються урядом і обов’язкові до сплати за
єдиними ставками на всій території країни;
 місцеві - обов’язкові платежі, які встановлюють місцеві органи влади і діють вони тільки на
території даного регіону.

За економічним змістом:
 податки на споживання - обов’язкові платежі, які стягуються в процесі споживання товарів, робіт і
послуг, і їх плата залежить від обсягу споживання (ПДВ, акцизний податок, мито);
 податки на доходи та прибутки - обов’язкові платежі, які стягуються з доходу фізичних і доходу
(прибутку) юридичних осіб при їх отриманні (податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток
підприємств);
 податки на майно (рухоме й нерухоме) - обов’язкові платежі, які стягуються у зв’язку з володінням
майном (податок на майно).

За видом платника:
 податки з юридичних осіб – податки, платниками яких є тільки юридичні особи (податок на
прибуток підприємств);
 фізичних осіб – податки, платниками яких є тільки фізичні особи (податок на доходи фізичних осіб);
 змішані – податки, платниками яких можуть бути як юридичні, так і фізичні особи (мито, єдиний
податок).

За видом фонду, до якого надходять податки:

 закріплені – податки, які повністю надходять до конкретного бюджету або цільового фонду (єдиний
податок, податок на майно);
 регулюючі – податки, які надходять до бюджетів різних рівнів у пропорціях відповідно до
бюджетного законодавства (екологічний податок, податок на прибуток підприємств, ПДФО).

За способом встановлення податкових ставок:

 прогресивні – податки, у яких середня податкова ставка підвищується зі збільшенням одиниці
обкладання (ПДФО);
 регресивні - податки, у яких середня ставка податку знижується при збільшенні одиниці обкладання;
 пропорційні – податки, які ґрунтуються на адвалорних ставках, що встановлюються в однаковому
відсотковому відношенні до об’єкта податку без урахування диференціації його величини (ПДВ, податок
на прибуток підприємств);
 тверді (рівні) – податки, ставки яких встановлені в абсолютних сумах на одиницю обкладання
(акцизний податок).

За формою справляння:
 грошові – сплачуються у грошовій формі (всі податки в Україні);
 натуральні – податки, які сплачуються у натуральній формі.

За характером використання:
  загальні – податки, які використовують на фінансування поточних і капітальних загальнодержавних
потреб;
 спеціальні – податки, які мають цільове призначення (єдиний соціальний внесок).

За періодичністю сплати:
 регулярні – сплачуються регулярно у встановлені законом терміни (ПДВ, податок на прибуток
підприємств).
 разові - сплата не має регулярного характеру, а здійснюється при настанні певної події або вчиненні
певної дії (мито, туристичний збір).

За часом дії:
 звичайні (постійні) - це постійно діючі податки (акцизний податок, податок на прибуток
підприємств);
 надзвичайні (тимчасові) – податки, які вводяться на якийсь час, через надзвичайні умови.

За методом встановлення:
 прямі – встановлюються безпосередньо на дохід або майно платника
o особисті - враховують фінансове положення платника податків і його платоспроможність (податок
на доходи фізичних осіб, податок на прибуток)
o реальні - податки, які піддають обкладенню діяльність або товари, тобто продаж, покупку або
володіння майном незалежно від доходів платника (податок на майно)
 непрямі – податки на споживання, які включаються до ціни товарів або послуг, і платником яких є
кінцевий споживач даного товару або послуги (ПДВ, мито, акцизний податок).

56. Сутність та структура податкової системи України.

Податкова система — сукупність податків і зборів, механізмів і способів їх розрахунку та
сплати, а також суб'єктів податкової роботи, які забезпечують адміністрування і надходження
податків і зборів до бюджету та інших державних цільових фондів.
Зміст і структура податкової системи визначаються податковою політикою, що є виключним
правом держави, яка проводить її самостійно, відповідно до завдань соціально-економічного
розвитку. Через основні складові податкової системи — податки, пільги і фінансові санкції,
принципи, форми і методи оподаткування, обов'язки і відповідальність — держава ставить єдині
вимоги до ефективного господарювання в державі.

Важливою складовою податкової системи є принципи її побудови , які розробляються на основі

загальних принципів оподаткування, вироблених фіскальною теорією і практикою.
 Суттєві умови оподаткування, що характеризують податкову систему держави в цілому:
— порядок встановлення і введення в дію податків і зборів;
— види податків і зборів;
— права та обов'язки платників податків;
— порядок розподілу податків між бюджетами різних рівнів;
— відповідальність учасників податкових відносин.
Елементи податкової системи:
- податки – обов’язковий платіж до відповідного бюджету, що справляють з платників
податків;
- платники податку - це фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи
(резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують об'єкти
оподаткування або провадять діяльність, що є об'єктом оподаткування, і на яких покладено обов'язок
із сплати податків та зборів;
- об'єкт оподаткування - майно, товари, прибуток або його частина, обороти з реалізації
товарів, операції з постачання товарів та інші об'єкти, визначені податковим законодавством, з
наявністю яких податкове законодавство пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку;
- база оподаткування - фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об'єкта
оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення
розміру податкового зобов'язання;
- ставка податку - розмір податкових нарахувань на одиницю виміру бази оподаткування;
Виділяють абсолютну (специфічну) та відносну (адвалорну) ставки податку.
- порядок обчислення податку;
- податковий період - встановлений період часу, з урахуванням якого відбувається обчислення
та сплата окремих видів податків та зборів;
- строк та порядок сплати податку - період, що розпочинається з моменту виникнення
податкового обов'язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім
днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному
податковим законодавством;
- строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку;
- податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника
податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в
меншому розмірі за наявності підстав визначених ПКУ;
- податкове зобов’язання - зобовязання платника податку обчислити, задекларувати та/або
сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені законами;
- податковий кредит – сума, на яку платник має право щменшити податкове зобовязання
звітного періоду згідно з нормами законодавства;
- подактові канікули- визначений період, протягом якого платнику надається пільга у вигляді
звільнення від сплати подактів.
Податковий кодекс України у статті встановлює види податків та зборів в Україні, а саме:
 загальнодержавні податки та збори
 місцеві податки та збори.
 Загальнодержавні податки та збори є обов’язковими до сплати на усій території України.
Податковий кодекс України у статті 9 до загальнодержавних відносить такі податки та збори:
1. податок на прибуток підприємств;
2. податок на доходи фізичних осіб;
3. податок на додану вартість;
4. акцизний податок;
5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу;
6. екологічний податок;
7. рентна плата;
8. мито;

Місцеві податки та збори — це податки та збори, які встановлюються органами місцевого

самоврядування відповідно до законодавства, вони є обов'язковими до сплати в межах
адміністративно-територіальних одиниць та зараховуються до їх бюджетів.
До місцевих податків належать:
 податок на майно;
 єдиний податок.
До місцевих зборів належать:
 збір за місця для паркування транспортних засобів;
 туристичний збір.

57. Сутність та цілі податкової політики.

Податкова політика - це діяльність держави у сферах запровадження правової регламентації
та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів держави. Зміна
форм оподаткування та податкових ставок впливає на стан господарської кон'юнктури. Під час
економічної кризи держава свідомо з метою зменшення податкового тиску може йти на зменшення
ставок оподаткування, і навпаки, підвищувати їх під час економічного піднесення, з метою
утримання темпів економічного зростання і підтримки пропорційності в розвитку продуктивних сип.
Проявом податкової політики, яка проводиться в державі та формується державними
структурами, є податкова система.
Стратегія і тактика податкової політики взаємопов'язані. Податкова стратегія зумовлює
постановку тактичних завдань. У свою чергу рішення тактичних завдань податкової політики є
механізмом реалізації податкової стратегії.
Залежно від державного устрою виділяють рівні податкової політики. В унітарних державах
податкова політика існує на двох рівнях: загальнодержавний і місцевий. У федеративних державах
податкова політика проводиться на трьох рівнях: державний, регіональний та місцевий. Кожному
рівню відповідає суб'єкт податкової політики.

Цілі податкової політики формуються під впливом ряду факторів: рівень розвитку економіки
в цілому, рівень розвитку податкової системи, економічна і соціальна ситуація в країні, розстановка
політичних сил у суспільстві.
Цілі податкової політики відображають функції податків. Можна виділити фіскальні,
економічні та соціальні цілі податкової політики держави. Фіскальні цілі податкової політики
полягають у забезпеченні потреб усіх рівнів влади у фінансових ресурсах, достатніх для проведення
економічної та соціальної політики, а також виконанні відповідними органами влади і управління
покладених на них функцій. Економічні та соціальні цілі відображають регулюючу функцію
податків. У сучасних умовах економічні цілі податкової політики полягають у забезпеченні
економічного зростання та конкурентоспроможності національної економіки на міжнародному
ринку.
Соціальні цілі податкової політики - забезпечення державної політики регулювання доходів
населення, перерозподіл національного доходу на користь певних соціальних груп, згладжування
нерівності.

58. Типи податкової політики. Податкове навантаження на платників податків.

Податкова політика — діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та
організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів
держави.
Формами податкової політики є:
1. Політика максимальних податків. При проведенні такої політики державою встановлюються
достатньо високі податкові ставки, скорочуються податкові пільги і запроваджуються нові податки з
метою максимального наповнення бюджету.
Наслідками такої політики є:
- скорочення економічного росту;
- зменшення фінансових ресурсів у податкоплатників;
- значне ухилення від оподаткування;
- розвиток тіньової економіки;
- падіння економічної активності.
2. Політика економічного розвитку. За такої політики державою враховуються не лише власні
фіскальні інтереси, а й економічні інтереси податкоплатників. Це стимулює збільшення фінансових
можливостей у податкоплатників і відповідно сприяє розвиткові економіки країни.
Недоліками такої політики є:
- часткове недофінансування соціальних галузей (освіта, наука тощо) внаслідок скорочення
податкових надходжень до бюджету;
- скорочення кількості фінансованих державою суспільних послуг (путівки в дитячі санаторії,
різноманітні дитячі кружки, державні програми тощо);
- обмеження соціальних дій держави (підтримка малозабезпечених, вплив на інфляцію та зайнятість).
Ця політика виправдовує себе лише тоді, коли зупиняється розвиток економіки. В таких умовах
заходи уряду можуть сприяти пожвавленню економічної активності.
3. Політика виважених податків. її суть полягає у максимальному врахуванні фіскальних інтересів
держави та економічних інтересів платників податків. Це оптимальний варіант податкової політики,
оскільки передбачає збалансування побажань всіх сторін.
Важливою рисою податкової політики є рівень податкового навантаження на платників
податків.
 на макрорівні: частка податкових надходжень до бюджету до ВВП:
Пн
П 1= ∗100 %
ВВП
 на мікрорівні:
1) частка податкових виплат підприємств у загальній сумі прибутку:
ПВ
П 2= ∗100 %
ВП
ПВ – податкові виплати підприємств;
ВП - загальний (валовий) прибуток підприємства.
2) частка податкових виплат підприємства у загальному продажі (реалізації):
ПВ
П 2= ∗100 %
Пр
Пр – обсяг продажу (реалізації)

59. Пряме оподаткування та його роль у державному регулюванні економіки.

Прямі податки — податки, що стягуються державою безпосередньо з доходів або майна
платника податків.
Тобто, це обов'язкові платежі, які безпосередньо сплачуються платником до бюджету держави
залежно від розміру об'єкта оподаткування (податок на прибуток підприємств, податок на доходи
фізичних осіб, податок на нерухомість, податок з власників транспортних засобів), причому сплата
такого податку призводить до вартісного зменшення об'єкта оподаткування. Прямі податки
вважаються більш соціально справедливими з погляду платоспроможності їх платників, оскільки
об'єктом оподаткування є дохід або прибуток.

Основними характеристиками прямих податків є:

 1) прямі податки стягуються з кожного окремого суб'єкта господарювання та включаються в
ціну продукції на етапі виробництва, а отже, впливають на процеси відтворення на підприємствах;
2) прямі податки впливають на інвестиційну активність, ділову активність, обсяги споживання
та накопичення капіталу, а також на розвиток інфляційних процесів, оскільки зменшують доходи
платників;
3) розмір прямих податків та їх відрахування до бюджету безпосередньо залежить від
отриманих доходів платником податків.

ППП
Податок на прибуток підприємств є одним із видів прямого оподаткування – прибуткового, і
оподатковує доходи юридичних осіб, на відміну від прибуткового податку, який стягується з
громадян.
Податок на прибуток підприємств в Україні має дуже значне фіскальне значення, чим
відрізняється від аналогічних податків в економічно розвинутих країнах. Це обумовлено перш за все
пропорціями в розподілі ВВП, які склалися історично.
Податок на прибуток підприємств крім значного фіскального значення має й широкі
можливості для регулювання і стимулювання підприємницької діяльності. За допомогою цього
податку держава може здійснювати стимулюючий вплив на розвиток окремих галузей або регіонів,
на виробництво пріоритетних товарів.
- Базова ставка – 18%

ПДФО
Податок з доходів фізичних осіб стягується безпосередньо з доходів громадян. В економічно
розвинутих країнах від відіграє суттєву роль у формуванні доходів бюджету.
До переваг цього податку відносять його соціальну справедливість, оскільки він ставить рівень
оподаткування в пряму залежність від обсягу доходу платників. Крім того, за допомогою
прогресивних ставок і пільг в оподаткуванні можна зменшувати податковий тягар для
малозабезпечених верств населення і посилювати для осіб з високими доходами. З фіскальної точки
зору цей податок є нестабільним джерелом формування доходів бюджету, оскільки циклічні
коливання економіки істотно впливають на базу оподаткування цим податком – доходи фізичних
осіб.
- Ставка базова 18%, для доходів у дивідендах по акціях 5%

Роль прямого оподаткування полягають у такому:

- прямі податки дають можливість встановити пряму залежність між доходами платника і його
платежами до бюджету;
- в країнах з розвиненою ринковою економікою пряме оподаткування є важливим фінансовим
важелем регулювання економічних процесів (інвестицій, накопичення капіталу, сукупного
споживання, ділової активності і т. д.);
- податки сприяють розподілу податкового тягаря таким чином, що великі податкові витрати
мають ті члени суспільства, у яких більш високі доходи.
Порівняно з непрямими прямі податки більш справедливі, оскільки враховують дохідність
платника і стягуються саме на стадії отримання доходу. Прямі податки виступають дійовим
фінансовим регулятором доходів платників, інвестицій, нагромадження капіталу, ділової активності,
сукупного споживання тощо. При цьому вони справляють значний вплив на саму державу, яка
повинна забезпечити умови для ефективного розвитку виробництва, адже якщо обсяг вітчизняного
виробництва продукції зростає, то більшими стають і надходження до бюджету.

60.Непрямі податки та їх роль у державному регулюванні економіки.

Непрямі́ пода́тки — податки на товари і послуги, що встановлюються у вигляді надбавки до
ціни або тарифу, оплачуються покупцями при купівлі товарів та отриманні послуг, а в бюджет
вносяться продавцями чи рідше виробниками цих товарів та послуг.
Непрямі податки за своєю суттю є податками на споживання. Вони відіграють незначну
регулюючу роль, проте надійно формують дохід бюджету, забезпечують його стабільність.
Мобілізація цих податків значною мірою зменшує приховування доходів від оподаткування. Зі
зростанням ролі державного регулювання економіки непрямі податки менш придатні для вказаної
мети.
В Україні використовуються три види непрямих податків:
 • акцизний збір (специфічний акциз);
 • податок на додану вартість (універсальний акциз);
 • ввізне (імпортне) мито.
Непрямі податки включають у ціну товарів, що реалізуються, робіт, що виконуються, послуг,
що надаються. Отже, ці податки є ціноутворюючими елементами і можуть суттєво впливати на
загальний рівень цін.
Платниками непрямих податків є покупці товарів, робіт, послуг.
Населення сплачує непрямі податки зі своїх доходів. Юридичні особи сплачують податки, коли
купують товари. Водночас, реалізуючи свої товари, роботи, послуги, юридичні особи у складі
виручки від реалізації одержують на свої рахунки певні суми непрямих податків, сплачених
покупцями (споживачами).
При цьому вплив непрямих податків на фінансову діяльність суб'єктів господарювання
залежить від багатьох обставин і чинників. Цей вплив можна розглядати у двох аспектах:
 1) сплата непрямих податків у процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, оплати
виконаних робіт, отриманих послуг здійснюється за рахунок оборотних коштів суб'єктів
господарювання, тобто має місце іммобілізація оборотних коштів для сплати податків.;
 2) цей вплив пов'язаний із надходженням непрямих податків на рахунки суб'єктів
господарювання, які реалізують товари, роботи, послуги. Непрямі податки, що надходять на рахунки
суб'єктів господарювання, використовуються для відшкодування сплачених ними непрямих податків
за придбання товарно-матеріальних цінностей. Певний час, до перерахування в бюджет, непрямі
податки залишаються в розпорядженні (обороті) підприємств.
Перевага непрямих податків пов’язана в першу чергу з їх роллю у формуванні доходів бюджету.
Однак це не говорить про те, що вони не виконують регулюючої функції. При вмілому їх
використанні, непрямі податки можуть бути ефективним засобом регулювання економіки
 . По-перше, непрямим податкам характерне швидке надходження до бюджету. Відбулась
реалізація – проводиться перерахування ПДВ та акцизного податку в бюджет.
 По-друге, так як непрямі податки охоплюють товари громадського споживання та послуги, то
існує висока вирогідність їх повного або майже повного надходження, а зупинити процес
споживання товарів та послуг неможливо.
 По-третє, споживання більш-менш рівномірне у териториальному розрізі, а тому непрямі
податки знімають напругу в міжрегіональному розподіленні доходів. Якщо доходи бюджету
базуються на доходах підприємств, то внаслідок нерівномірності економічного розвитку
виникає проблема нерівноцінності доходної бази різних бюджетів. Без використання
непрямих податків виникають труднощі в збалансуванні місцевих бюджетів.
 По-четверте, непрямі податки суттєво впливають на саму державу. Використовуючи всі свої
можливості та інструменти, вона повина забезпечувати певні умови для розвитку виробництва
та сфери послуг, так як чим більше обсяг реалізації тим більші надходження до бюджету.
 По-п’яте, непрямі податки впливають на споживача. При вмілому їх використанні держава
може регулювати процес споживання, стримуючи його в одному напрямку та стимулюючи в
іншому
61. Оподаткування прибутку підприємств.
Податок на прибуток підприємств – прямий загальнодержавний податок, що стягується з
прибутку організації (підприємства, банку, страхової компанії).
Платниками податку є суб’єкти господарської діяльності — юридичні особи, як резиденти, так і
нерезиденти.
Платник податку на прибуток (резидент) — це юридична особа, яка зареєстрована в Україні
відповідно до чинного законодавства України та здійснює господарську діяльність як на території
України, так і за її межами. Серед платників податку на прибуток-резидентів є окремі платники
податку на прибуток, яким чинне законодавство встановлює особливі, відмінні від визначених для
інших платників податку на прибуток, умови оподаткування. Зокрема, Національний банк України,
який здійснює розрахунки з Державним бюджетом України та Управитель фонду операцій з
нерухомістю.
 Платник податку на прибуток підприємств (нерезидент) — це юридична особа (підприємство,
постійне представництво нерезидента), що не є резидентом, але отримує доходи із джерелом
походження з України. Так само й не всі юридичні особи-нерезиденти є платниками податку на
прибуток підприємства. До складу платників податку на прибуток не належать установи та
організації, що мають дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами
України.
Об’єктом оподаткування податком на прибуток є прибуток, отриманий платником податку на
прибуток на території України та за її межами, який визначають шляхом коригування фінансового
результату до оподаткування, визначеного у фінансовій звітності, на різниці.
Прибуток – це: валовий дохід – валові витрати – амортизаційні відрахування. 

Валовий доход – це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого
протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території
України, так і за її межами. 

Валовий доход включає: 

1. Загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг). 
2. Доходи від здійснення банківських, страхових та інших операцій з надання фінансових послуг,
торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов'язаннями та вимогами. 
3. Доходи від спільної діяльності. 
4. дивіденди, отримані від нерезидентів, 
5. доходи від здійснення операцій лізингу (оренди). 
6. суми безповоротної фінансової допомоги 
7. сум неустойки (штрафів чи пені), фактично одержаних за рішенням сторін договору або за
рішенням відповідних державних органів, суду; 
8. доходи, отримані з інших джерел. 

Валові витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або
нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які
придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у
власній господарській діяльності. 

До складу валових витрат включаються: 

1. Суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з
підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною
праці. 
2. Суми внесених (нарахованих) податків, зборів (обов'язкових платежів), установлених Законом
України "Про систему оподаткування", (крім тих, що прямо не визначені у переліку податків, зборів
(обов'язкових платежів), визначених зазначеним Законом). 
3. Суми витрат, пов'язаних з поліпшенням основних фондів. 
4. Інші витрати, прямо визначені нормами Закону про оподаткування прибутку підприємств. 

Під терміном "амортизація" основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове
віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого
прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею. 

62. ПДВ: порядок розрахунку та проблеми адміністрування

ПДВ – це непрямий багатоступінчастий податок, який має форму вилучення в бюджет частини
приросту новоствореної вартості, що створюється на всіх стадіях руху товару та справляється на кожному
етапі купівлі- продажу в процесі товарообігу. ПДВ включається до ціни реалізації товару і сплачується
кінцевим споживачем.
Головна особливість ПДВ – це розрив між реальним і формальним платником. Реальний платник ПДВ –
це покупець, а формальний – це продавець, який після продажу товару зобов’язаний перерахувати ПДВ до
бюджету. Платниками ПДВ є як фізичні особи, так і юридичні особи.
 ПДВ: бюджетоутворюючий податок; загальнодержавний; закріплений (100% податку надходить до
Державного бюджету); непрямий; податок на споживання; постійний; пропорційний.
Механізм справляння ПДВ визначається V розділом ПКУ. Базовою є 20% ставка ПДВ. По операціям з
постачання на митній території України та ввезення на митну територію України лікарських засобів,
медичних виробів та медичного обладнання застосовується 7% ставка. Існує і нульова ставка ПДВ, що
використовується для окремих товарів і операцій (режими безмитної торгівлі й вільної економічної зони).

Переваги ПДВ:
– висока фіскальна ефективність, так як він має широку базу оподаткування, яка включає більшість
груп товарів і послуг;
– відносна стабільність надходжень;
– ПДВ впливає на процес ціноутворення і структуру споживання. Подвійна природа цього податку
призводить до позитивного ефекту як для бюджету, так і для споживачів: з одного боку, оподаткування
кожної операції з поставки товарів сприяє постійному руху грошових коштів у бюджет, з іншого – у
зв’язку зі специфічним механізмом нарахування податку він не накопичується у ціні товару.

Однак ПДВ характеризується певною кількістю недоліків:

– складність механізму адміністрування;
– можливі шляхи ухилення від сплати податку платниками, особливо в умовах нестабільного
нормативно-правового забезпечення;
– несвоєчасне бюджетне відшкодування;
– негативний вплив на високотехнічні та наукомісткі виробництва;
– оскільки ПДВ входить до ціни товарів, він є ціноутворюючим елементом і може істотно впливати на
загальний рівень цін. Збільшення цін на суму ПДВ може призвести до зниження попиту.
– ПДВ сплачується за рахунок тієї частини оборотних коштів, яка необхідна суб’єктам для ведення
поточної діяльності. Тож позбавляє підприємства ресурсів розвитку й призводить до їх фінансової
неспроможності, стримує виробництво.

Прямий адитивний метод розрахунку ПДВ: ПДВ  ДВСП,

ДВ – додана вартість;
СП – ставка податку на додану вартість.

Метод прямого вирахування: ПДВВМСП;

В – виручка від реалізації товарів;
М – матеріальні витрати.

Розрахунок ПДВ передбачає порівняння сум податкового зобов'язання (ПЗ) та податкового кредиту
(ПК): Сума ПДВ = ПЗ – ПК.
Податкове зобов'язання – зобов’язання платника податків сплатити до бюджетів або цільових фондів
відповідну суму коштів у порядку та строки, визначені законодавством
Податковий кредит - сума, на яку платник має право зменшити податкове зобов'язання звітного
періоду згідно з нормами законодавства.

Якщо отримане значення позитивне, то сума перераховується до Держ бюджету. Якщо ж ПК перевищує
ПЗ, то підприємству зменшується сума податкового боргу з цього податку, який виник за попередні
податкові періоди, а за його відсутності зараховується до складу ПК наступного податкового періоду.
Якщо в наступному податковому періоді розрахована сума ПДВ має негативне значення, то підприємству
буде відшкодована частина цього податку. Сума ПДВ, що підлягає сплаті в бюджет, або сума ПК, що
відшкодовується з бюджету, визначається на підставі податкової декларації за звітний період.

Бюджетне відшкодування - відшкодування від'ємного значення ПДВ за результатами перевірки

платника. Якщо держава вчасно не здійснює дане відшкодування, це негативно позначається на
господарській діяльності підприємств, бо призводить до зниження їх економічної активності і зменшення
обсягів виробництва (відволікання оборотних коштів зменшує можливості закупівлі сировини й
матеріалів, виплати заробітної плати, здійснення інвестицій).
63. Акцизний податок та мито.
Акцизний податок
Характеристика: загальнодержавний закріплений непрямий податок , постійний, податок на
споживання, включається в ціну товару.
Перелік підакцизних товарів:
• спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво;
• тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну;
• нафтопродукти, скраплений газ;
• легкові автомобілі, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли.
Об'єктом оподаткування акцизним податком є реалізація підакцизних товарів (продукції)
База оподаткування залежить від виду застосовуваної ставки акцизного податку. Передбачено
три види податкових ставок: адвалорні, специфічні, адвалорні та специфічні одночасно (змішані).
Визначення дати виникнення податкових зобов'язань наближено до вимог бухгалтерського
обліку та залежить від виду операцій, що здійснюються з підакцизними товарами:
• щодо підакцизних товарів, вироблених на митній території України, — дата їх реалізації
виробником;
• щодо зіпсованого, знищеного, втраченого підакцизного товару — дата складання відповідного
акта;
• у разі ввезення підакцизних товарів на митну територію України — дата подання митної
декларації або дата нарахування податкового зобов'язання митним органом;
• при передачі підакцизних товарів, вироблених з давальницької сировини, — дата їх
відвантаження виробником замовнику або за його дорученням іншій особі;
• при використанні підакцизних товарів (продукції) для власних виробничих потреб — дата їх
передачі для такого використання.
Платниками податку є:
• Особа, яка виробляє підакцизні товари (продукцію) на митній території України, у тому числі
з давальницької сировини.
• Особа - суб'єкт господарювання, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну
територію України.
• Фізична особа - резидент або нерезидент, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну
територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню, відповідно до митного законодавства.
• Особа, яка реалізує або передає у володіння, користування чи розпорядження підакцизні
товари
Мито
Характеристика: загальнодержавний закріплений непрямий податок на споживання,
включається до ціни товару.
В Україні застосовуються такі види мита:
1) ввізне мито; 2) вивізне мито; 3) сезонне мито;
4) особливі види мита: спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне, додатковий імпортний збір.
Платниками мита є:
1) особа, яка ввозить товари на митну територію України чи вивозить товари з митної території
України
2) особа, на адресу якої надходять товари, що переміщуються (пересилаються) у міжнародних
поштових або експрес-відправленнях, несупроводжуваному багажі, вантажних відправленнях;
В Україні застосовуються такі види ставок мита:
1) адвалорна 2) специфічна 3) комбінована,
Базою оподаткування митом товарів, що переміщуються через митний кордон України, є:
1) для товарів, на які законом встановлено адвалорні ставки мита, - митна вартість товарів;
2) для товарів, на які законом встановлено специфічні ставки мита, - кількість таких товарів у
встановлених законом одиницях виміру.
Об’єктами оподаткування митом є:
1) товари, митна вартість яких перевищує еквівалент 150 євро, що ввозяться на митну територію
України або вивозяться за межі митної території України підприємствами;
Та інші специфічні, що встановлені Митним Код України
 64. Місцеві податки та збори.
Місцеві податки і збори — це обов'язкові платежі юридичних та фізичних осіб до місцевих
бюджетів, які встановлено місцевими Радами народних депутатів і справляються вони агїдно із
Законом України “Про систему оподаткування” та Декретом Кабінету Міністрів України “Про
місцеві податки і збори”.
Особливістю місцевих податків і зборів є те, що їх встановлює орган місцевого
самоврядування відповідно до переліку і в межах установлених Декретом граничних розмірів ставок.
Місцеві податки і збори перераховують до бюджетів місцевого самоврядування в порядку і в
терміни, визначені відповідними радами, які їх встановлюють.
До місцевих податків відносять:
1. Податок з реклами. Платниками податку є особи, що встановлюють і розміщують рекламу.
Податок встановлюють у розмірі 0,1 % вартості послуг за розміщення одноразової реклами; 0,5 %
вартості послуг за розміщення реклами на тривалий час. Причому вартість робіт з розміщення
реклами для розрахунку податку з реклами беруть без ПДВ.
2. Комунальний податок. Платниками податку є суб'єкти підприємництва, що
використовують найману працю. Об'єктом оподаткування є середньоспискова чисельність персоналу
підприємства. Ставка податку - 10 % неоподаткованого мінімуму доходів громадян (НМДГ)

До місцевих зборів відносять:

3. Готельний збір. Платниками податку є особи, які проживають у готелях. Граничний розмір
готельного збору - 20 % добової вартості найманого житла без додаткових послуг.
4. Збір за паркування автотранспорту. Платниками збору є фізичні й юридичні особи, які
паркують автомобілі у спеціально обладнаних або відведених для цього місцях. Ставка збору за
парковку автотранспорту встановлюють за одну годину парковки
5. Ринковий збір є платою за торгові місця на ринках і у павільйонах, на критих і відкритих
столах, майданчиках для торгівлі з автомашин. Платниками збору є юридичні та фізичні особи, що
реалізують товари. Ринковий збір встановлюють у розмірі не більше ніж 20 % мінімальної заробітної
плати (МЗП) для фізичних осіб та три МЗП для юридичних осіб
6. Збір за видачу ордера на квартиру є платою за послуги, пов'язані з видачею документів на
право заселення квартири. Граничним розміром збору є 30 % НМДГ.
7. Збір з власників собак. Платниками збору є громадяни - власники собак (крім службових).
Збір справляється 1 раз на рік.
8. Курортний збір. Платниками збору є громадяни, які прибувають у курортну зону
9. Збір за участь у бігах на іподромі. Платниками збору є фізичні та юридичні особи,
власники коней, які беруть участь у бігах на іподромі.
10. Збір за виграш у бігах на іподромі. Платниками збору є особи, які виграли в грі на
тоталізаторі на іподромі.
11. Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі. Збір справляється
адміністрацією іподрому з учасника гри на тоталізаторі в момент придбання ним квитка на участь у
грі.
12. Збір за право використання місцевої символіки справляється з юридичних і фізичних осіб,
що використовують місцеву символіку з комерційною метою. Місцевою символікою треба вважати
герб міста чи іншого населеного пункту, назву чи зображення архітектурних й історичних пам'яток.
13. Збір за право на проведення кіно- і телезйомок. Платниками збору є комерційні кіно- і
телеорганізації, які проводять зйомки
14. Збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей.
Платниками збору є фізичні й юридичні особи, які мають дозвіл на проведення аукціонів,
розпродажу та лотерей. Граничний розмір збору - 0,1 % вартості заявлених до аукціону, конкурсного
розпродажу товарів або суми, на яку випускають лотерею.
15. Збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за
кордон. Збір не справляється з автотранспорту, що здійснює перевезення за кордон: вантажів за
державним замовленням і державним контрактом; громадян України, яких направили у службові
відрядження і тд.
65. Оподаткування доходів фізичних осіб.
Податок на доходи фізичних осіб
Характеристика: загальнодержавний регулюючий прямий податок, податок на доходи, постійний,
пропорційний.
Платниками податку є:
 фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і
іноземні доходи;
 фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні;
 податковий агент.
Не є платником податку нерезидент, який отримує доходи з джерела їх походження в Україні і має
дипломатичні привілеї та імунітет, встановлені чинним міжнародним договором України, щодо
доходів, які він отримує безпосередньо від провадження дипломатичної чи прирівняної до неї таким
міжнародним договором діяльності.
Об'єктом оподаткування резидента є:
 . загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід;
 доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх
нарахування (виплати, надання);
 іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.
Об'єктом оподаткування нерезидента є:
 загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в
Україні;
 доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх
нарахування (виплати, надання).
Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід
Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований
(виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.
Ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих у формі:
заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які
нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв’язку з трудовими відносинами та за
цивільно-правовими договорами.
5 відсотків - для доходів у вигляді дивідендів по акціях та корпоративних правах, нарахованих
резидентами - платниками податку на прибуток підприємств