1.Поняття та класифікація фінансів.

Відмінність між публічними та приватними фінансами

Поняття «фінанси» розглядають у двох аспектах з точки зору форми і змісту: у економічному
та матеріальному.
Сучасна наука визначає фінанси як систему економічних відносин, які виникають у процесі
акумуляції, розподілу та використання фондів коштів, необхідних для виконання державою,
органами МС своїх завдань та функцій, забезпечення розширеного відтворення та соціальних
потреб.
За матеріальним змістом фінанси є фондами коштів різних суб ‘єктів (держави, органів МС,
підприємств, установ, організацій), а їх сукупність — фінансовими ресурсами.
Категорією «фінанси» у широкому значенні охоплюються такі групи, як фінанси фізичних
осіб, фінанси юридичних осіб і держави, а у вузькому значенні — лише державні фінанси.
Фінанси – це сукупність саме тієї частини грошових відносин, які пов’язані з формуванням,
розподілом та використанням централізованих і децентралізованих фондів
Види фінансів:
- Приватні – це фінансові ресурси розпорядниками яких є певна фіз.. чи юр. особа приватного
характеру і які спрямовані на задоволення потреб цієї ж особи.
- Міжнародні – це сукупність фінансових ресурсів розпорядниками яких є певні міжнародні о-
ції за рахунок яких задовольняються потреби певної групи держав
- Публічні – фінансові ресурси, що спрямовані на задоволення потреб всього суспільства або
окремої його частини. Їхнім розподільником є держава в особі ОДВ та ОМС.
Публічні фінанси поділяються на централізовані та децентралізовані.
Централізовані фінанси - це сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням,
розподілом та використанням централізованих фондів коштів.
Децентралізовані фінанси - це сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням,
розподілом та використанням децентралізованих фондів коштів підприємств, установ,
організацій.
Відмінності між державними і приватними фінансами були сформульовані у праці
французького вченого П.М. Годме:
1) державні фінанси:
• визначаються рішеннями держави і діями публічної влади;
• держава може у примусовому порядку забезпечити власні доходи;
• пов'язані з грошовою системою держави як засіб досягнення загального інтересу;
2) приватні фінанси:
• залежать від законів ринкової економіки;
• приватні особи не можуть у примусовому порядку забезпечити власні доходи;
• грошова система не залежить від волі приватного власника;
• орієнтовані на отримання прибутку.

2. Фінансова діяльність д-ви та ОМС: поняття, мета та правові основи

Фінансова діяльність держави - це її діяльність з формування, розподілу і використання

централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою забезпечення здійснення
функцій держави, соціально-економічних завдань, управління, обороноздатності, діяльності
державних органів.
Фінансова діяльність органів місцевого самоврядування - це сукупність відносин,
урегульованих нормами фінансового права, що виникають між органами місцевого
самоврядування та територіальними громадами, органами державної влади, підприємствами,
установами, організаціями з приводу формування, розподілу та використання фондів коштів
органів місцевого самоврядування з метою задоволення публічного інтересу територіальної
громади та виконання органами місцевого самоврядування державних функцій у процесі
реалізації власних і делегованих державою повноважень.
Зміст фінансової діяльності є, в остаточному підсумку, проявом усіх функцій держави,
оскільки реалізація будь-якої державної функції потребує адекватного фінансового
забезпечення. Залежно від змісту і характеру функцій фінансова діяльність держави
здійснюється:
• як реалізація державної влади;
• як виконавчо-розпорядницька діяльність, що реалізує державне управління.
Особливості фінансової діяльності:
1) вона має міжгалузевий, загальний характер, на відміну від однорідних сфер державної
діяльності, оскільки забезпечення фінансовими ресурсами спрямоване на всі галузі і сфери
державного управління, контролю;
2) реалізується як державними органами, так і органами МС (іноді через спільну діяльність цих
органів);
3) поєднує як безпосереднє управління з використанням імперативних методів (щодо
державних підприємств і т. ін.), так і непряме, рекомендаційне (щодо грошових ресурсів
недержавних юридичних та фізичних осіб);
4) здійснюється через діяльність як представницьких, так і виконавчих органів влади.
Об’єктом фінансової діяльності є відносини, що регулюють рух державних грошових фондів
на всіх стадіях їх обігу (формування, розподіл, використання). У вузькому розумінні йдеться
про рух грошей, що утворюють державні фонди. Суб’єктний склад відносин, що регулюють
фінансову діяльність, досить традиційний і визначений (держава, територіальні громади,
юридичні й фізичні особи). Роль держави в цих відносинах є подвійною: з одного боку, вона
виступає як господарюючий суб’єкт, що має статус власника коштів і організатора
господарської діяльності; з другого - є носієм влади, що реалізується і в галузі фінансової
діяльності.
Зміст фінансової діяльності виявляється на окремих стадіях її здійснення:
1. На стадії формування централізованих і децентралізованих фондів утворюються бюджетні
фонди (Державного бюджету України і місцевих бюджетів), децентралізованих фондів.
2. На стадії розподілу коштів фінансова діяльність здійснюється на трьох рівнях:
а) формування грошових фондів, яке відбувається, наприклад, за надходження коштів у
бюджети (податок з доходів фізичних осіб, наприклад, поділяється на три частини, що
надходять у місцеві бюджети різних видів);
б) власне розподіл - рух коштів, уже закріплених за окремими бюджетами, на фінансування
державних завдань і функцій;
в) перерозподіл, який здійснюють через механізми непрямих податків, мита, трансферних
платежів.
3. На стадії використання державних коштів фінансова діяльність розділяється за різними
напрямами (галузями, регіонами тощо).
4. На завершальній стадії — стадії контролю за рухом грошових фондів, який вирізняється
подвійністю, на відміну від перших трьох стадій руху грошових фондів, які послідовно
випливають одна з одної і закінчення однієї припускає початок наступної: а) з одного боку,
контроль є наскрізним і здійснюється на кожній стадії руху коштів; б) з другого - виступає як
підсумковий етап у русі грошових ресурсів, що поєднує підсумково-звітні дії.
Мета фінансової діяльності держави зумовлена її фінансовими потребами і вона досягається
тільки через покриття всіх фінансових витрат держави. Це передбачає: по-перше, збір
державою грошових коштів у свої фінансові фонди; по-друге, розподіл їх у відповідності з
потребами на основі конкуренції державних пріоритетів; по-третє, безпосереднє використання
зібраних грошових коштів для реалізації державних завдань. Держава і державні організації
мають можливість забезпечувати себе коштами, використовуючи прерогативи публічної влади,
зокрема, примус, що є їх виключним привілеєм. Крім цього, держава використовує такі
фінансові інститути які, власне, покликані для того щоб забезпечувати її коштами. Йдеться,
зокрема, про податки, збори, неподаткові платежі, штрафи, повернення наданих позик,
прибутки від державного майна, та окремих видів діяльності, а також суми державних позик.

3. Методи фінансової діяльності. Стадії фінансової діяльності

Фінансова діяльність держави здійснюється різними методами (засобами, прийомами), за
допомогою яких держава, уповноважені нею органи мобілізують, розподіляють та
використовують кошти централізованих і децентралізованих грошових фондів. В основі
обрання конкретного методу фінансової діяльності лежать декілька чинників:
1) стадія фінансової діяльності держави, руху грошових фондів;
2) форма власності на кошти, що переходять державі;
3) джерела державних доходів;
4) мета, на яку використовуються грошові ресурси на конкретному етапі розвитку держави;
5) співвідношення між доходами і витратами.

Сутність фінансової діяльності розкривається на окремих стадіях, якими і визначаються

особливості її здійснення.
1. На стадії формування централізованих і децентралізованих фондів відбувається утворення
бюджетних фондів (Державного бюджету України і місцевих бюджетів), децентралізованих
фондів.
2. На стадії розподілу грошових коштів фінансова діяльність здійснюється на трьох рівнях:
а) на рівні формування грошових фондів, яке відбувається, наприклад, під час надходження
грошових коштів до бюджетів;
б) власне розподіл, який охоплює рух грошових коштів, вже закріплених за певними
бюджетами, на фінансування певних державних завдань і функцій;
в) перерозподіл, здійснюваний через механізми непрямих податків, мит, трансфертних
платежів.
3. На стадії використання державних грошових коштів фінансова діяльність здійснюється за
різними напрямами (галузями, регіонами та ін.).
4. Завершальною стадією є контроль за рухом грошових фондів. Він характеризується певною
своєрідністю. Якщо перші три стадії руху грошових фондів і фінансової діяльності послідовно
йдуть один за одним й закінчення однієї припускає початок наступної стадії, то контроль
відрізняється певною подвійністю:
а) з одного боку, він носить крізний характер і здійснюється на кожній стадії руху грошових
коштів;
б) з другого боку, виступає як підсумковий етап в русі грошових ресурсів, поєднуючи
підсумково-звітні дії.

Методи фінансової діяльності диференціюються залежно від стадії руху грошових фондів.
1. Методи мобілізації грошових ресурсів:
а) метод обов’язкової мобілізації реалізує безумовні імперативні обов’язки, їх виконання,
гарантії, що забезпечують це виконання. Він реалізується насамперед через форми податкових
платежів, інших безумовних і обов’язкових зборів. Імперативно визначаються і гарантуються
вид платежу, платник, об’ єкт, ставка, розмір, строки, засоби забезпечення тощо;
б) метод добровільної мобілізації передбачає переважно диспозитивні засоби забезпечення
фінансових надходжень, механізми кредитування (внески населення, придбання державних
цінних паперів, лотерейних квитків тощо).
2. Методи розподілу грошових ресурсів:
а) метод фінансування являє собою цільове, планове, безоплатне та безповоротне передавання
державних коштів з бюджетів на певні цілі, завдання, реалізацію державних функцій;
б) метод кредитування означає цільове, відплатне, термінове та поворотне передавання коштів,
здійснюване на платній основі. Цей метод поєднує два різні за змістом способи: державне та
банківське кредитування, хоча банківське кредитування лише частково належить до сфери
публічного регулювання.
Методи фінансування і кредитування можуть поділятися на різні підвиди залежно від мети
використання коштів, джерел їх утворення, організаційно-правових режимів суб’єктів тощо.
3. Методи використання грошових ресурсів в основному пов’язані з витрачанням грошових
фондів і поділяються:
а) залежно від спрямованості видатків:
- на пооб’єктний - передбачає спрямування грошових ресурсів на фінансування певних
об’єктів (майнових комплексів і т. д.);
- на посуб’єктний - виділення і передавання коштів окремим суб’єктам (конкретним
розпорядникам чи одержувачам бюджетних коштів - окремим особам, категоріям осіб або
регіонам);
б) залежно від форми надходження грошових ресурсів:
- на безготівкові грошові розрахунки;
- на готівкові кошти.
Методи фінансової діяльності не є застиглими формами реалізації руху грошових фондів, її
забезпечення. Звичайно, вони можуть змінюватися з часом, набувати нового змісту. В основі
цих змін лежать перетворення самої держави, зміна її завдань. Наприклад, з початку 90-х років
XX ст. досить активно розвивався метод обов’язкових мобілізацій, ускладнювалася податкова
система України, яка у радянський період застосовувалася дуже стримано, і т. д.

4. Принципи фінансової діяльності

Фінансова діяльність здійснюється згідно з певними принципами, основні з яких закріплено

Конституцією України.
Принцип законності означає здійснення фінансової діяльності на всіх етапах руху грошових
фондів при чіткій регламентації їх нормами фінансового права, можливості застосування
державного примусу.
Принцип плановості передбачає здійснення фінансової діяльності у чітко впорядкованій,
послідовній, збалансованій формі при детальному закріпленні процедур, порядку руху цих
коштів.
Принцип гласності виражається у взаємозв’язку руху фінансових потоків, співвідношенні і
збалансованості різних потоків, грошових фондів, доведенні до громадян, інших суб’єктів
змісту проектів фінансово-правових актів, підсумкових актів за результатами їх застосування.
Принцип системності означає здійснення фінансової діяльності взаємозалежних інститутів
фінансової системи в умовах співвідношення, взаємопроникнення елементів фінансової
системи держави (бюджетної системи, кредитної системи, обов’язкового державного стра-
хування, фінансів підприємств).
Принципи фінансової діяльності, характеризуючи і розкриваючи її зміст, створюють умови для
здійснення функцій фінансової діяльності. В основному вони відображають і деталізують
головні функції фінансів, хоча і відрізняються деякою своєрідністю. До них належать основні
напрями фінансової діяльності:
1) організація грошового обігу;
2) формування грошових фондів;
3) розподіл і використання грошових ресурсів;
4) організація фінансового контролю.

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України

забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням
бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання
бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати
обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними.
4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та
витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування;
5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках
економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат
бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності - при складанні та виконанні бюджетів усі
учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей;
7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими
бюджетами;
8) принцип цільового використання бюджетних;
9) принцип публічності та відкритості.

5. Повноваження органів д/в у сфері фінансової діяльності

Держава управляє фінансовою діяльністю через державні органи, наділені з цією метою
спеціальною компетенцією. Залежно від характеру діяльності, повноважень у сфері фінансової
діяльності всі органи, що беруть у ній участь, поділяються на дві групи. У фінансовій
діяльності беруть участь практично всі державні органи залежно від їх компетенції,
встановленої Конституцією України і законами України, нормативними актами, що
визначають їх правовий статус, та ін.
Одна група органів, що здійснює фінансову діяльність, належить до органів загальної
компетенції. В даній ситуації вони реалізують повноваження у сфері фінансової діяльності
поряд з іншими типами повноважень. Здійснюючи діяльність з багатьох напрямів, вони
реалізують у тому числі й фінансову (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів і т. д.), що не є
для них основною чи єдиною.
Другу групу становлять органи спеціальної компетенції, створені державою і наділені
повноваженнями виключно для здійснення фінансової діяльності (Державна казначейська
служба України, Державна фінансова інспекція України тощо).
Державна політика у фінансовій сфері здійснюється Верховною Радою України, яка
затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет і вносить зміни до нього, здійснює
контроль за використанням Державного бюджету України, ухвалює рішення щодо звіту про
його виконання. Виключно законами України регулюються найважливіші питання у
фінансовій сфері.

Органи виконавчої влади, що здійснюють управління фінансами, поділяють на:

1) органи управління загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, місцеві державні
адміністрації, органи місцевого самоврядування);
2) органи управління спеціальної (галузевої, міжгалузевої) компетенції, що включають дві
підгрупи:
а) органи, що здійснюють фінансову діяльність поряд зі своїми основними функціями
(міністерства, за винятком Міністерства фінансів України);
б) органи, для яких фінансова діяльність є основною (Міністерство фінансів та ін.). Ці органи
створено спеціально для здійснення фінансової діяльності.
Президент України має певні повноваження, що стосуються фінансової сфери, наприклад,
подає на затвердження Верховній Раді України кандидатуру Голови Національного банку
України (далі - Нацбанк України).
Значними повноваженнями у сфері управління фінансами наділеноКабінет Міністрів України.
Він забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики;
розроблення проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого Дер-
жавного бюджету України; надання звіту про виконання Державного бюджету України.
Оперативне управління фінансами здійснюється через спеціальні державні органи виконавчої
влади.
Система фінансових органів України очолюється Міністерством фінансів (далі - Мінфін
України) - центральним органом виконавчої влади з управління фінансами. Мінфін України
прогнозує розвиток економіки, розробляє проект Державної програми економічного і со-
ціального розвитку, проект Державного бюджету України. Для управління фінансами Мінфін
України наділено повноваженнями, що становлять три групи:
1) повноваження, пов’язані з функціями щодо складання і виконання Державного бюджету
України, контролю за його виконанням;
2) повноваження щодо застосування заходів у разі порушень установленого порядку виконання
Державного бюджету України, призупинення фінансування;
3) повноваження, що стосуються регулювання співвідношення коштів Державного бюджету
України і місцевих бюджетів у процесі їх формування.
Згідно з Указом Президента України від 24 грудня 2012 р. № 726/2012 «Про деякі заходи з
оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» утворено Міністерство доходів і
зборів України шляхом реорганізації Державної митної служби України та Державної подат-
кової служби України. На це міністерство також покладено адміністрування єдиного внеску на
загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Органами Мінфіну України на місцях є фінансові органи місцевих державних адміністрацій,
що розробляють проекти відповідних бюджетів, організують їх виконання, забезпечують
надходження коштів, установлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів і оголо-
шують місцеві добровільні позики.
Особливим центральним органом виконавчої влади, статус якого прирівняний до державного
комітету України, є Державна казначейська служба України. Основними завданнями
казначейської служби є: організація виконання Державного бюджету України; контроль за
його виконанням і регулюванням відносин між Державним бюджетом України і
позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і
надання інформації Верховній Раді України та Президенту України.
Податкова міліція є специфічним правоохоронним органом, що забезпечує економічну безпеку
держави при надходженні податкових платежів до бюджету. Якщо діяльність податкових
інспекцій пов’язана зі справлянням податків, то податкова міліція здійснює стягнення по-
даткових платежів.
Органом державного фінансово-економічного контролю є Рахункова палата, яка здійснює
свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів держави. Рахункова палата
забезпечує єдину систему контролю за виконанням Державного бюджету України та викорис-
танням позабюджетних фондів.
Функціонування грошового ринку, статус національної валюти, іноземних валют на території
України встановлюються виключно законами. Здійснення контролю за проведенням грошово-
кредитної політики покладено на Нацбанк України, який регулює грошовий обіг як шляхом
установлення нормативів щодо готівки, так і проведенням політики у сфері ставок, операцій із
цінними паперами тощо. Він визначає офіційний валютний курс гривні, виходячи з валютного
(обмінного) курсу. Курс гривні щодо іноземних валют забезпечується Нацбанком України
шляхом використання золотовалютного резерву, купівлі і продажу цінних паперів,
встановлення і зміни плати за кредити та інших інструментів регулювання грошової маси в
обігу.
Для здійснення уповноваженими банками та іншими кредитно- фінансовими установами
валютних операцій, що підпадають під режим ліцензування, Нацбанк України видає генеральні
та індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим
кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не вимагають
індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні
ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на
період, необхідний для здійснення такої операції. В основі розмежування на резидентів та
нерезидентів лежить відмежування зовнішньоекономічних відносин від операцій, що
стосуються внутрішньоекономічних процесів.

6. Фінансова система України: поняття та структура

Сукупність взаємозалежних, взаємодіючих фінансових інститутів становить фінансову систему

держави. Фінансову систему часто характеризують у двох аспектах:
а) як сукупність фінансових інститутів, що опосредковують формування і використання
грошових фондів;
б) як сукупність державних органів і установ, що здійснюють фінансову діяльність (цей аспект
буде розглянуто при аналізі компетенції органів фінансової діяльності, органів фінансового
контролю).
Зміст фінансової системи розкривається через систему фінансових інститутів.
Фінансова система включає певні ланки:
- бюджетну систему;
- кредитну систему;
- обов’язкове державне страхування;
- фінанси підприємств.
Бюджетна система України складається з Державного бюджету і місцевих бюджетів. Зміст,
структура бюджетів, їх співвідношення визначаються адміністративно-територіальним устроєм
держави. Бюджети акумулюють переважно всі грошові фонди публічного характеру. Із
прийняттям у 2001 р. Бюджетного кодексу України закріплено заборону на формування
позабюджетних фондів. Бюджетна централізація ресурсів набула нового змісту.
Кредитна система включає як державне, так і банківське кредитування. Однак якщо державний
кредит є безумовною сферою публічного регулювання, де держава виступає позичальником
коштів на певні цілі та у специфічній формі, то банківське кредитування досить специфічно
входить до фінансової системи. Фінансово-правовий аспект банківського кредитування
стосується тільки тих відносин, що охоплюють і регулюють рух державних коштів, не
включаючи диспозитивні, цивільно-правові аспекти банківського кредитування.

Обов ’язкове державне страхування пов’язане з розподілом і перерозподілом частини

сукупного суспільного продукту, спрямуванням коштів на виплату пенсій і т. д. Державне
страхування виступає формою утворення і використання цільових грошових фондів,
призначених для соціальних, попереджувальних та інших цілей.
Фінанси підприємств як відокремлені грошові фонди пов’язані з формуванням, розподілом та
використанням коштів підприємств. Фінанси підприємств становлять основу
децентралізованих фінансів. При характеристиці фінансів підприємств як ланки фінансової
системи необхідно враховувати таке. Фінанси державних підприємств безумовно є складовою
фінансової системи, характеризуються публічним змістом і регулюванням. Фінанси
недержавних підприємств входять сюди тільки тією мірою, якою вони пов’язані з реалізацією
імперативних обов’язків з формування державних грошових фондів (наприклад, кошти
підприємств, за рахунок яких сплачуються податки).
Є полісистемний, інституціональний і змішаний підходи.
Полісистемний:
- бюджетна система
- податкова система
- система кредитування
- система страхування
- банківська система
- валютна система
Інституціональний
- бюджетне право
- бюджетний процес

7. Поняття, предмет та метод фінансового права

Фінансове право – це публічна самостійна комплексна галузь права, норми якої регулюють
суспільні відносини щодо формування, розподілу та використання централізованих та
децентралізованих фондів грошових коштів, здійснення фінансового контролю а також
здійснення емісії національної валюти.
Предмет – суспільні відносини щодо формування, розподілу використання централізованих та
децентралізованих фондів грошових коштів, здійснення фінансового контролю а також
здійснення емісії національної валюти.
Методи:
Метод державно-владних приписів: є різновидом імперативного, який має свої особливості:
- завжди з однієї сторони присутня держава в особі органу державної влади, ОМС або іншого
уповноваженого суб’єкта, який відносно другої сторони наділений владними
повноваженнями(відсутня рівність сторін);
- інша сторона не має права оперативної самостійності
Метод рекомендації
Метод погодження
Деякі вчені виділяютьметод субординації.
Імперативний метод фінансово-правового регулювання доповнюється й використанням
способів рекомендацій, погоджень. Їх особливістю є похідний характер від основного
імперативного методу в рамках реалізації, виконання владного веління. Погодження між
суб’єктами фінансово-правових відносин можливі, але з приводу більш зручного, точного,
своєчасного виконання імперативного обов’язку, тобто погоджується не сама природа
обов’язку, а порядок, особливості його виконання. Рекомендації також доречні у фінансовому
праві, однак вони або гарантуються, підкріплюються імперативними веліннями, або
уточнюють їх.
Застосування імперативного методу не виключає використання рекомендацій, погоджень,
наявності права вибору в поведінці підлеглого суб’єкта. Так, податкові органи можуть надати
підприємствам податковий кредит (відстрочення платежу) на підставі спеціальної угоди. Крім
того, часткова диспозитивність поведінки підлеглої сторони - платника податків - може
виявлятися й у можливості податкового планування. Однак усі ці особливості в кінцевому
результаті підпорядковані методу владних приписів.

8. Місце фінансового права в національній системі права

Рух коштів регулюється комплексом правових галузей, що входять до системи права.

Природно, що кожна галузь визначає свій аспект регулювання, відмежовуючи групу
однорідних відносин, до яких застосовується специфічний галузевий метод регулювання.
Фінансове право, беручи участь у цьому регулюванні, згідно зі своїм предметом і методом не
виключає встановлення стійких зв’язків з іншими галузями права, які у тому чи іншому
ступені стосуються об’єкта фінансово-правового регулювання. Явище, що потребує всебічного
правового регулювання, передбачає сполучення двох суперечливих процесів. З одного боку,
необхідно розкласти це явище на складові, які і повинні знаходитись у сфері уваги окремих
галузей права, що регулюють конкретну сторону проблеми своїми специфічними методами. З
другого боку, важливо об’єднати окремі режими правового регулювання в єдиний процес,
визначити і погодити межі зіткнення окремих галузей. Наприклад, факт одержання заробітної
плати фізичною особою передбачає виникнення чи реалізацію трудових правовідносин,
податкових (пов’язаних зі сплатою прибуткового податку), цивільних (наприклад, при
погашенні кредитів чи відсотків на них безпосередньо із зарплати) тощо. Саме тому дуже
важливо визначити місце фінансового права в системі права.

Регулювання відносин, пов’язаних з рухом публічних грошових фондів, передбачає певний

фінансово-правовий аспект цього процесу. Він визначається низкою обставин:
- фінансово-правові відносини спрямовані на мобілізацію публічних грошових фондів;
- зібрані кошти спрямовуються на забезпечення функцій і завдань держави, органів місцевого
самоврядування;
- йдеться про визначеність умов виникнення, зміни та припинення грошових відносин;
- обумовлюється функціями державних органів у сфері фінансової діяльності.
Особливості, своєрідність та зміст фінансового права найповніше розкриваються при
зіставленні і відмежуванні його від інших галузей права. Фінансові правовідносини, що
передбачають як обов’язкового суб’єкта державу, пов’язані з багатьма сторонами її
функціонування. Конституційне право, що має базове значення для всіх правових галузей та
інститутів, відіграє таку саму роль і щодо фінансового права. Так, Конституція України
встановлює пріоритет міжнародних договорів над нормами національного законодавства.
Принципове значення для формування і функціонування всієї системи фінансового законо-
давства має також норма Конституції, відповідно до якої закони та інші правові акти не
повинні суперечити Конституції. Крім того, деякі норми конституційного права одночасно
містять основні засади фінансового права. Так, ст. 67 Конституції України містить положення,
відповідно до якого громадянин зобов’язаний сплачувати законно встановлені податки і збори.
Ця ж стаття виконує охоронні функції і захищає інтереси всіх платників, оскільки містить
положення, що забороняє необгрунтоване збільшення податкового тягаря шляхом надання
податковим нормам зворотної сили.

Взаємодія фінансового права й адміністративного права виявляється у встановленні

відповідальності за порушення фінансового законодавства. Охоронна функція фінансового
права зумовлена тим, що адміністративна відповідальність забезпечує виконання платниками
податків їх обов’язків. Наприклад, відповідальність за порушення податкового законодавства
містить разом з фінансовими й систему адміністративних санкцій. При цьому застосування
адміністративних санкцій за фінансові правопорушення також неможливе без використання
категорій фінансового права.
Особливий інтерес становлять співвідношення фінансового і цивільного права. Хоча фінансове
право є публічною галуззю, між ним і цивільним правом існує найтісніший зв’язок. Фінансове
і цивільне право пов’язані настільки тісно, що дають підстави одним дослідникам бачити у
фінансовому праві додаток до цивільного права, а іншим - стверджувати, що цивільне право
повинне бути підпорядковане фінансовому праву. Однак подібне тлумачення взаємозв’язку
фінансового і цивільного права здатне лише відвести від сутності справи. Фінансове право
охоплює регулювання господарських процесів, як і цивільне, але в зовсім інших аспектах,
іншими методами. Такі категорії цивільного права, як дохід, майно, споживання (витрата),
видатки та ін., використовуються у фінансовому праві, де вони формуються та
інституціоналізуються.
До майнових відносин, які засновані на адміністративному чи іншому владному
підпорядкуванні однієї сторони іншій, у тому числі до фінансових і адміністративних
відносин, цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено
законодавством. Таким чином, за загальним правилом норми цивільного права не застосову-
ються до бюджетних, податкових відносин. Таке розмежування є надзвичайно важливим,
оскільки фінансові відносини також тісно пов’язані з майном. Однак не слід забувати і про
можливі винятки, коли ті чи інші положення цивільного законодавства застосовуються у сфері
фінансового регулювання.

Саме цивільне право регулює відносини, реалізація яких передбачає досягнення певних
господарських результатів. Після одержання таких результатів вступає в дію фінансове право,
яке визначає розміри і порядок сплати відповідних платежів, санкції за ухиляння від сплати
податків, зборів тощо. Таким чином, фінансове право нібито підключається до відносин, що
регулюються цивільним правом. У багатьох випадках фінансове право прямо посилається на
цивільно-правові інститути (власність, відкриття спадщини, дарування) та поняття (договір
купівлі-продажу, передавання права власності).
Низка комплексних категорій характерна для фінансового і трудового права. Наприклад,
особливості оподаткування пенсій чи дія специфічного механізму відрахувань до Пенсійного
фонду України дуже схожі з податковими важелями, хоча і визначаються предметом трудового
права.
Зв’язок фінансового і кримінального права має подвійну природу. З одного боку, деякі норми
кримінального права спрямовані на захист об’єктів, що є об’єктами фінансово-правового
регулювання, а з другого - кваліфікація деяких злочинів неможлива без застосування категорій
фінансового права та норм фінансового законодавства.
Досить широко використовується НПА міжнародного права, що регулюють фінансову
діяльність. Так, договори (конвенції, угоди) про усунення подвійного оподаткування
пов’язують Україну з багатьма державами (Великою Британією, Польщею та ін.). Особливістю
подібних зв’язків фінансового і міжнародного права є вища юридична чинність міжнародних
договорів порівняно із вітчизняними законами.

9. Наука фінансового права

Поряд з іншими аспектами дослідження фінансове право можна розглядати й як галузь

юридичної науки. Тобто наука фінансового права є сукупністю теоретичних понять, тлумачень
і уявлень про чинне фінансове право, його предмет і метод, правові підгалузі та інститути, що
входять до його складу. Предметом фінансового права як науки є його гносеологія, а також
осмислення й дослідження проблем та перспектив удосконалення галузі.
Фінансове право як галузь права матеріалізується у фінансово-правових нормах, принципах,
методах; наука фінансового права — в узагальненнях, оцінках, висновках, концепціях, нових
поняттях і категоріях, у теоріях і доктринах, що відображаються в наукових працях: статтях,
монографіях, навчальних посібниках та підручниках із фінансового права.
Як і будь-яка інша наука, наука фінансового права має властиві тільки їй предмет дослідження
і понятійно-категорійний апарат, власний зміст. З іншого боку, вона є частиною юридичної
науки в цілому. Предметом науки фінансового права є сукупність знань про фінансове право та
фінансову діяльність держави, хоч такі знання є різнорідними.
Як одна з юридичних наук, наука фінансового права вивчає історію фінансового
законодавства, розробляє наукові рекомендації щодо його вдосконалення. Завданнями науки
фінансового права є вивчення фінансового законодавства інших держав, здійснення
порівняльного аналізу й використання позитивного досвіду для вдосконалення практики
оновлення фінансово-правових актів, тим паче, що нині на порядку денному у сфері фінансової
діяльності держави залишається реформування податкового законодавства та законодавства
про відносини у сфері державного кредиту.

Фінансовому праву як науці притаманні певні особливості. Це суспільна наука, відповідно

вона підпадає під різноманітні деформації та політичний тиск, особливо у сфері дослідження
практичного досвіду правозастосовної діяльності органів управління у сфері фінансів.
Наука фінансового права як юридична наука досліджує низку фінансових явищ і понять, що за
своєю природою є предметом дослідження економіки та фінансів. Отже, понятійно-
категорійний апарат фінансової науки та науки фінансового права значною мірою тотожні.
Наука фінансового права вивчає фінансово-правові явища, які за юридичною природою є
публічно-правовими і виникають лише у сфері державних фінансів. Сфера приватних фінансів
— предмет дослідження цивільного права, там застосовується диспозитивний метод правового
регулювання.
У межах фінансового права розвиваються інститути податкового права, фінансового контролю,
банківської діяльності, оскільки всі розуміють значення податків для формування дохідної
частини бюджету, однак формування податкової системи держави має бути відпрацьоване на
певних категорійних поняттях. Визначаючи склад податкової системи, слід ураховувати як
практику розвинутих країн, так і особливості національної економіки України, історичні
традиції тощо.
Дослідження фінансово-правових відносин є актуальною темою для вивчення у вищих
навчальних закладах. Фахівці-практики добре розуміють, що впровадження фінансових
законів, формування сучасної системи міжбюджетних, податкових відносин, діяльності у
кредитно-фінансовій сфері потребують якісного наукового підґрунтя. Саме тому за останні
роки значно зросла кількість та якість дисертаційних досліджень, що здійснюють не лише
науковці, а й практики.
Наука фінансового права досліджує знання про фінансове право і фінансову діяльність
держави у формі складних, найбільш узагальнених фінансово-правових понять та категорій.
Наука фінансового права – це внутрішня цілісна система узагальнених специфічних знань про
фінансове право та фінансову діяльність держави, закономірності розвитку цих знань.
Після жовтневих подій фінансове право як навчальну дисципліну було виключено з
навчальних планів юридичних і економічних факультетів. Природно, що припинилися
фінансово-правові дослідження.
Після утворення суверенних держав на терені СРСР 1991 року наука фінансового права
одержала друге життя. Учені-юристи активно взялися за розробку фінансово-правових
проблем. Близько 40 років ніхто з пошукувачів наукових ступенів не брався за розробку питань
теорії фінансово-правової науки.
Проблемами правового регулювання доходів в Україні займається доктор юридичних наук Н.
Ю. Пришва, питаннями банківського законодавства — О. П. Орлюк — з Київського
Національного університету ім. Т. Шевченка. За 14 років незалежності України у нас "виросли"
7 докторів наук — фахівців із різних напрямів фінансового права і понад 50 кандидатів наук.
До захисту готуються докторські дисертації в Києві, Львові, Одесі, Харкові.
Одеську фінансово-юридичну школу представляли та представляють Бекерська Декабрина
Андріанівна, Латковська Тамара Анатоліївна, Царьова Людмила Кузьмівна, Іванський Андрій
Йосипович тощо.

10. Система фінансового права

Система фінансового права — це об'єктивно обумовлена внутрішня організація фінансового

права, що полягає в єдності й узгодженості фінансово-правових норм та їх згрупуванні у
фінансово-правові інститути й підгалузі.
Основними структурними елементами системи фінансового права є:
1) фінансово-правова норма як базовий структурний елемент;
2) фінансово-правовий інститут як сукупність фінансово-правових норм, які регулюють певну
групу однорідних фінансово-правових відносин. Інститути фінансового права можна
класифікувати:
- за функціональною роллю: регулятивні (наприклад, Інститут місцевих податків і зборів) та
охоронні (наприклад, інститут фінансової відповідальності);
- за змістом: матеріальні (наприклад, інститут бюджетного устрою) та процесуальні
(наприклад, Інститут бюджетного процесу):
3) підгалузь фінансового права як об'єднання інститутів фінансового права, що регулюють
окремий вид фінансових правовідносин (наприклад, бюджетне право).

Фінансове право складається із Загальної та Особливої частин.

Загальна частина включає такі норми, які є спільними для всіх фінансово-правових відносин і
становлять підґрунтя для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави й
місцевого самоврядування. Норми Загальної частини визначають:
- поняття та зміст фінансів і фінансової системи;
- поняття фінансової діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, її
завдання, принципи, форми й методи здійснення;
- правовий статус суб'єктів фінансової діяльності:
- предмет і метод фінансового права, його поняття, систему й джерела;
- правову характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм:
- правові основи фінансового контролю.

Особлива частина фінансового права складається з норм, які регулюють окремі напрями
фінансової діяльності держави й місцевого самоврядування, різні ланки фінансової системи,
зокрема суспільні відносини в галузі:
- державного й місцевого бюджетів;
- спеціальних цільових фондів коштів:
- державних і місцевих доходів:
- державного й муніципального кредиту;
- обов'язкового державного страхування;
- державних і місцевих видатків;
- грошового обігу й розрахунків;
- банківського кредитування (щодо задоволення публічного інтересу);
- валютного регулювання;
- фінансів суб'єктів господарювання тощо.
Отже, норми Загальної частини фінансового права конкретизуються в його Особливій частині.

Фінансове право можна характеризувати з різних позицій. З одного боку, це самостійна галузь
права із визначеним предметом та методами правового регулювання, з іншого — це галузь
законодавства, що є сукупністю законів та інших нормативно-правових актів, у яких
фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження і становлять джерело фінансового
права.
Фінансове право — це також навчальна дисципліна у системі загальноправових курсів, що
становить системний виклад теоретичного і прикладного матеріалу з метою підготовки
кваліфікованих кадрів, здатних аналізувати складні процеси у сфері фінансової діяльності
держави. Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни побудовано відповідно
до системи фінансового права.

Навчальний матеріал зосереджено в Загальній та Особливій частинах. Загальна частина

об’єднує норми фінансового права і правові інститути, що закріплюють: поняття фінансів і
фінансової системи; поняття публічної фінансової діяльності, її методи, принципи та правові
форми; правовий статус уповноважених у сфері публічної фінансової діяльності державних і
муніципальних органів; предмет та методи фінансово-правового регулювання; характеристику
фінансових правовідносин і фінансово-правових норм; поняття фінансового контролю, його
види й методи, тобто такі норми й інститути, які є спільними для решти фінансово-правових
інститутів і становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності
держави.

Особлива частина містить норми і правові інститути, що регулюють окремі напрями

фінансової діяльності держави та різні елементи фінансової системи. Провідне місце в
Особливій частині фінансового права посідає бюджетне право, яке входить до неї як підгалузь
і складається з двох великих правових інститутів — бюджетного устрою та бюджетного
процесу. Особлива частина містить і такі правові інститути: доходи бюджетної системи
(насамперед податкові й неподаткові); видатки бюджетної системи та цільових фондів;
державний кредит і державний борг; державне обов’язкове страхування (майнове й особисте);
грошово-кредитна система. Ці інститути мають особливості, складаються з правових норм, що
регулюють певну групу однорідних суспільних відносин у межах галузі права, але
об’єднуються в систему через єдиний предмет та методи фінансово-правового регулювання.
Безперечно, ці правові інститути містять правові норми, що регулюють публічну фінансову
діяльність.

Від системи фінансового права як галузі права слід відрізняти систему фінансового
законодавства. Остання складається як результат видання правових норм, закріплення їх в
офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою
законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, у яких об’єктивуються
внутрішні змістові та структурні характеристики права. Збіг системи права і системи
законодавства в межах від окремої норми до права загалом не є абсолютним. У цих межах вони
існують самостійно, оскільки мають специфіку та власні тенденції розвитку.

Залежно від підстав (критеріїв) розрізняють такі види систем законодавства: горизонтальну,
вертикальну, федеративну, комплексну
1. Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена предметом правового
регулювання — фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію
відокремлюють галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне
право — конституційне законодавство, трудове право — трудове законодавство, фінансове
право — фінансове законодавство тощо).
Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної влади та
нормативно-правових актів за їх юридичною силою1 2.

Серед сучасних тенденцій розвитку системи права можна назвати процес поступового
нагромадження нормативного матеріалу та розподіл його за структурними блоками
(інститутами, галузями). Тенденція до уніфікації зазначених блоків дає підстави для
підвищення ефективності правового регулювання. Цей процес спричинює утворення нових
інститутів (банківське, податкове право). У свою чергу, тенденції вдосконалення законодавства
пов’язують зі створенням його нових комплексних галузей (зокрема, банківського,
приватизаційного, податкового законодавства тощо), що значно впливає на реальне вирішення
економічних та соціальних питань.

Якщо система права — це внутрішня форма права, його будова за галузями та інститутами, то
система законодавства — його зовнішня форма; це система нормативно-правових актів, у яких
втілилися галузі й інститути права. Внутрішня й зовнішня форми права нерозривно пов’язані й
не можуть існувати одна без одної. Система права і система законодавства діалектично
поєднані, їх не можна ні протиставляти, ні ототожнювати.

Для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої утворюють гіпотеза,
диспозиція та санкція. Для системи законодавства первинний елемент — це стаття
нормативно-правового акта, яка не обов’язково має містити всі три структурних елементи
правової норми. Характерною рисою нормативно-правових актів є те, що вони, як правило,
містять норми різних галузей права і тому регулюють різні за змістом види суспільних
відносин. Отже, можна стверджувати, що даний нормативно-правовий акт не може мати
єдиного предмета та методу правового регулювання. Доцільно підтримати професора П. С.
Пацурківського, який вважає, що предметний підхід і структурний аналіз змісту права й
законодавства є головними для пізнання об’єктивної структури права, створення на основі
цього її ідеального образу (побудови структури права) та вираження її у законодавстві

11. Джерела фінансового права

Джерелом фінансового права є форма вираження правотворчої діяльності держави з приводу

прийняття компетентними державними органами нормативних актів, що встановлюють норми
фінансового права.
Джерела фінансового права можуть бути систематизовані згідно з певними принципами.
I. На підставі владної територіальної ознаки (в основному це стосується видів нормативних
актів).
1. Загальнодержавні нормативні акти.
2. Республіканські (Автономна Республіка Крим).
3. Місцеві нормативні акти.
II. За характером правових норм.
1. Нормативні акти, що містять правові норми загального характеру, прийняті компетентними
органами у встановленому порядку.
2. Ненормативні акти, що не містять правових норм загального характеру.
III. За особливостями правового регулювання і характером установлення.
1. Звичай, санкціонований компетентними органами в установленому порядку. Найчастіше
йдеться про звичай, до якого робиться відсилання в законі. Звичаєм, як правило, регулюються
процесуальні сторони функціонування актів, рамки компетенції державних органів у сфері
фінансової діяльності.

2. Прецедент, який одержав поширення в країнах англосаксонської системи, особливо за

наявності прогалин у законодавстві. Специфіка в цьому разі полягає у тому, що
правозастосовний орган фактично виступає як нормотворча структура. Багато процесуальних
норм зародилося в ході судових слухань податкових справ. Так, розгляд податкових
правопорушень в американському суді ускладнювався посиланнями на п’яту поправку
Конституції США, яка надавала право відмовитися від давання показань, оскільки це могло
призвести до «самообвинувачення». Верховний Суд США, наділений повноваженнями
конституційного контролю, відмовив підозрюваним у можливості використовувати п’яту
поправку до Конституції у разі розгляду справ про податкові правопорушення.
3. Подібні ситуації призводять і до необхідності систематизації найважливіших судових
рішень. У США судову нормотворчість здійснюють Верховний суд, апеляційні суди,
претензійний суд, федеральні окружні суди та податковий суд США. Міжнародні договори
(конвенції, угоди). Вони набувають важливого значення при врегулюванні подвійного
оподаткування, інших питань оподаткування. Застосування цього джерела не завжди є одно-
значним. Міжнародні договори наділені різною юридичною чинністю. Якщо в Україні вони
мають перевагу над законами, прийнятими Верховною Радою, то в США їх дія рівнозначна
законам, і міжнародні договори включаються в систему законодавства нарівні із законами
США. Це породжує проблеми як забезпечення правового регулювання цих норм, так і системи
гарантій такого забезпечення.
4. Правова доктрина, яка характерна для мусульманських країн, де, будучи одним з важливих
джерел шаріату, заповнює прогалини законодавства відповідно до розпоряджень
мусульманської доктрини.
5. Нормативно-правовий акт - найважливіше, а іноді єдине джерело фінансового права. В
деяких випадках інші джерела розглядаються як похідні від нормативного акта.

Законодавчі акти, що лежать в основі фінансового законодавства, становлять певну систему.

1. Загальні нефінансові закони - конституційні закони чи закони, що належать до інших
галузей права, які містять фінансові норми. Наприклад, найбільш принципові положення, що
регулюють основи оподаткування, закріплюються на конституційному рівні (повноваження
органів державної влади і управління, загальні принципи оподаткування і т. д.). У деяких
випадках приймаються спеціальні конституційні та органічні закони - Закон ФРН про
фінансову допомогу Федерації і земель 1969 р.; Конституційний закон про фінанси, що
визначає компетенцію Федерації і земель Австрії у сфері податків; Органічний закон 1979 р.
про статус автономії Країни Басків (Іспанія), розділ III якого цілком присвячено фінансовим
питанням.
2. Загальні фінансові закони - в основному їх становлять закони, що регулюють основи
фінансової системи. Це переважно фундаментальні закони, що встановлюють основи
бюджетної системи, місце її окремих елементів. В Україні вони практично не представлені,
хоча й обговорювалися перспективи розроблення фінансового кодексу, закону про фінанси.
3. Загальні інституційні закони - законодавчі акти, що містять положення, які регулюють
окремі інститути в цілому, їх основи, головні характеристики. У цих актах відсутня деталізація
конкретних видів понять. В основному до них належать бюджетні і податкові кодекси, що
поєднують матеріальні і процесуальні сторони, а також основні закони загального характеру
(Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України та ін.).
4. Спеціальні інституційні закони - законодавчі акти, що регулюють окремі частини
фінансових інститутів. До них належать, наприклад, закони, що містять характеристику
окремого виду податку, детальний механізм його обчислення і сплати.

12. Фінансово-правові норми: поняття, структура та види

Фінансово-правові норми - це загальнообов'язкові приписи компетентних органів державної

влади та місцевого самоврядування з приводу мобілізації, розподілу й використання коштів
централізованих та децентралізованих фондів, що виражені у категоричній формі й забезпечені
силою державного примусу. Фінансово-правові норми визначають права та обов'язки
учасників фінансових відносин, обставини, за наявності яких вони стають носіями прав та
обов'язків, і передбачають відповідальність за невиконання приписів держави. Зміст
фінансово-правових норм становлять правила поведінки в суспільних відносинах, що
виникають у процесі фінансової діяльності держави.
Фінансово-праовова норма містить гіпотезу, диспозицію та санкцію. Однією з особливостей
фінансово-правових норм є їх розгорнутий обсяг. Гіпотеза визначає умови, за яких можуть
виникати передбачені нормою юридичні права та обов'язки учасників фінансових відносин у
галузі фінансової діяльності. Такі умови повинні мати конкретний вираз. Диспозиція є
основою норми й містить саме правило поведінки учасників фінансових відносин за наявності
передбачених гіпотезою фактичних обставин. Санкція містить вказівки на невигідні для її
порушника наслідки.
За своїм змістом норми фінансового права поділяються на матеріальні і процесуальні.
Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють види і обсяг коштів, які повинні надійти у
централізовані і децентралізовані фонди коштів від юр і фіз осіб, і обсяги видатків, які будуть
профінансовані за рахунок цих фондів, джерела утворення кредитних ресурсів, тобто вони
вміщують матеріальний зміст юр. прав і обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин.
Процесуальні фінансово-правові норми визначають процедуру діяльності органів держави з
мобілізації коштів у централізовані і децентралізовані фонди та порядок реалізації обов’язків
по внесенню коштів і витрачанню їх з боку другої сторони фінансових правовідносин юр та фіз
осіб.
Розрізняють також:
Зобовязуючі - приписують здійснювати певні дії,скеровані на мобілізацію або витрачання
коштів державною.
Забороняючі – приписують не вчиняти дій,які порушують або підривають фін.дисципліну.
Уповноважуючі – норма права надає учасникам фін.правовідносин повноваження на
проведення певних позитивних дій.
Ще розрізняють:
- правопоновлювані - скеровані на усунення матеріальної шкоди,нанесеної державі;
- каральні – передбачають шраф.
За часом: постійні й тимчасові.
За періодичністю: разові, періодичні

13. Фінансово-правові відносини, їх зміст та особливості

Фінансові правовідносини - це суспільні відносини, що виникають при залученні, розподілі,

використанні фондів грошових коштів і урегульовані нормами фінансового права. Ці
правовідносини виникають на основі норм фінансового права, їх учасники знаходяться у
взаємозв'язку через суб'єктивні юридичні права та обов'язки, і такі зв'язки (відносини)
охороняються примусовою силою держави. За межами правових відносин фінансова діяльність
здійснюватися не може. Фінансові відносини існують лише у формі правовідносин.
Основними особливостями фінансово-правових відносин є:
1. Виникають у процесі фінансової діяльності держави.
2. Об'єкт фінансових відносин - гроші (грошові зобов'язання), точніше фонди коштів, які
формуються, розподіляються та використовуються внаслідок реалізації суб'єктивних прав і
юридичних зобов'язань.
3. Однією із сторін у завжди виступає держава або її уповноважений орган.
4. У фінансових правовідносинах не буває рівності сторін.
5. Виражають організуючу роль держави в розподілі й перерозподілі національного доходу
країни;
6. Носять державно-владний майновий (грошовий) характер, тому ці суспільні відносини
можна визначити як владно-майнові.
7. Права та обов'язки сторін фінансових правовідносин визначаються безпосередньо законом
або нормативно-правовим актом. Тому виникнення, зміна і припинення фінансових
правовідносин завжди пов'язано із законом або іншим нормативно-правовим актом.
Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб'єктів, а юридичним -
суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників, що встановлені фінансово-правовими
нормами.
Особливі риси фінансових правовідносин, обумовлені специфікою предмету і методу
фінансово-правового регулювання:
— виникають у процесі фінансової діяльності держави;
— одним із суб'єктів повинен бути відповідний уповноважений державний орган;
— виникають із приводу грошей.
Правомірні дії як вольова поведінка, передбачена фінансово-правовою нормою, поділяються
на:
- юридичні акти – правомірна дія учасника фінансових правовідносин, спрямована на
отримання правового результату.
- юридичні вчинки – правомірна дія, що зумовлює правові наслідки, пов'язані з фактом
вольової дії, яка не залежить від бажання суб'єкта відносин.

14. Суб’єкти фінансового права та фінансових правовідносин

Суб'єктом фінансового права є особа, поведінка якої регулюється фінансово-правовими

нормами і яка може виступати учасником фінансових правовідносин як носій суб'єктивних
прав і обов'язків. Суб'єкт фінансових правовідносин — це реальний учасник фінансових
правовідносин. Вони наділені фінансовою правосуб'єктністю, що включає такі елементи:
1. Фінансова правоздатність — закріплена нормами фінансового права здатність мати права та
нести юридичні обов'язки у сфері фінансової діяльності держави й місцевого самоврядування.
Наприклад, відповідно до ст.67 Конституції України кожен громадянин зобов'язаний
сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни
щорічно подають до податкових Інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий
стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
2. Фінансова дієздатність — закріплена нормами фінансового права здатність суб'єкта своїми
діями самостійно реалізовувати такі права й обов'язки, в межах якої виокремлюють фінансову
деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за правопорушення у сфері
фінансової діяльності. Наприклад, громадянин, який є правоздатним у сфері сплати податків,
стає дієздатним (тобто, може самостійно реалізувати свої обов'язки зі сплати податків) не
раніше, ніж досягне певного віку (згідно з чинним законодавством України - 16 років) і
зареєструється в податковій інспекції за місцем проживання як платник податків.
З одного боку, учасником фінансових відносин є суб'єкти, що представляють публічний
інтерес у сфері фінансової діяльності, а іншого — суб'єктами є особи, які, здійснюючи
суб'єктивні права і юридичні обов'язки, сприяють формуванню, розподілу й використанню
фінансових ресурсів держави й місцевого самоврядування. Наприклад, суб'єктами фінансових
правовідносин можуть бути як платники податків — фізичні й юридичні особи (резиденти й
нерезиденти), так і бюджетні установи, що фінансуються за рахунок бюджетних коштів.
Суб'єкт фінансового права та суб'єкт фінансових правовідносин певною мірою співвідносяться
як загальне і конкретне. Разом з тим. не завжди суб'єкти фінансового права стають суб'єктами
фінансових правовідносин.

15. Фінансове правопорушення: поняття та класифікація

Фактичною підставою фінансово-правової відповідальності є ФП. У будь-якому разі поняття

ФП повинно охоплювати податкові, бюджетні правопор, порушення валютного, банківського
з-ва, за які встановлено фінансово-правову відповідальність.
ФП - це порушення врегульованого фін-пр нормою порядку мобілізації, розподілу та
використання централізованих та децентраліз фондів коштів, за яке зак-вом передбачено юр
відповідальність.
Склад ФП утворюють наведені нижче елементи.
Об’єкт — установлений держ порядок формування, розподілу й використання держ фондів
грошових коштів, що охороняються заходами фін-пр відповідальності.
Суб’єкт — індивідуальний та колективний (одержувачі бюджетних коштів, суб’єкти підприємн
діяльності, які надають фінансові послуги).
Об’єктивний бік — дії або бездіяльність, заборонені фін правом. До дій відносять надання фін
послуг без ліцензії, бездіяльність — неподання податкової декларації.
ФП переважно завдають матеріальних збитків (несплата сум податків), але є й такі, які вносять
дезорганізацію в існуючий порядок формування, розподілу й використання державних фондів
грошових коштів (неподання податкової декларації).
Зазвичай зак-ство У не вимагає встановлення причинного зв’язку між дією та
правопорушенням.
Суб’єктивний бік — це психічне ставлення суб’єкта до протиправних дій або бездіяльності та
їх наслідків. Суб’єктивний бік ФП з колективним суб’єктом (юр особа) визначається
черезпсихічне ставлення до правопорушення посадових осіб такої юр особи.

Характерною особливістю ФП є те, що вина не визнається обов’язковим елементом його

складу.
До видів ФП належать такі, як:
- бюджетні правопоруш;- правоп у сфері банківської діяльності;
- правоп у сфері валютного регулювання;- податкові правопорушення;
- правоп у сфері грошового обігу, розрахунків.
Відповідно до методів фін діяльності ФП поділяються на правоп у сфері формування
публічних централізованих і децентралізованих фондів коштів, у сфері розподілу фінансових
ресурсів та у сфері використання фінансових ресурсів.
Податковими правоп є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків,
податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів,
що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом
та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
Примус у сфері оподаткування можна визначити як систему встановлених зак-вом заходів
запобіжного, припиняючого та відновлювального характеру, що застосовуються до платників
податків - фізичних та юридичних осіб для здійснення контролю, забезпечення режиму
законності у податковій сфері, додержання правил сплати податкових платежів та виявлення
(збору) даних (інформації) про виконання платниками податків зобов'язань зі сплати податків,
а у разі вчинення податкового правопорушення - застосування до останніх заходів
відповідальності (фін, адмін крим, дисципл).
Заходи податкового примусу можна поділити на дві групи:
1) юр санкції (основна група), тобто державно-примусові заходи, що є реакцією держ стосовно
конкретної особи (фізичної, юридичної) на факт протиправної поведінки;
2) державно-необхідні запобіжні і припиняючі заходи. Запобіжні і припиняючі заходи, що
застосовуються до платників податків у фін сфері, як правило, передують здійсненню заходів
фінансової і правової відповідальності за здійснення податкових порушень (за умови наявності
складу правоп), тобто випереджають реалізацію фін санкцій, накладення адмін і дисципл
стягнень, застосув крим покарання. Запобіжні заходи застосовуються держ органами з метою
запобігання вчиненню податкових правоп та контролю за правильністю внесення ПП
відповідних платежів до бюджету та позабюджетних фондів.

16. Фінансово-правова відповідальність

ФПВ – це державний осуд, який полягає в нормативному і забезпеченому державою примусом

обов’язку суб’єктів суспільних відносин зазнавати заходів державного примусу за вчинене
правопорушення, що полягають у засудженні і накладенні нових, додаткових для порушника
позбавленнях особистого або майнового характеру та реалізується в охоронних правовідн
відповідальності. Відмінність юр відповідальності від заходів державно-правового примусу
полягає в підставах виникнення, в меті, функціях.
Основними принципами ФПВ є: законності, справедливості, одноразовості притягнення до
ФПВ, доцільності, своєчасності, системного зв’язку ФПВ з іншими видами відповідал,
обґрунтованості, відмежування фін санкції від фін обов’язку. До основних функцій ФПВ
належать: регулятивна, превентивна, каральна, відновлювальна, виховна.
За вчинення фін правоп застосовуються фінан-правові санкції, під якими слід розуміти
обов’язкові структурні елементи норми фін права, що мають майновий характер, забезпечені
примусовою силою держ, застосовуються в спеціальному процесуальному порядку
уповноваженими на це держ органами у випадку невиконання або неналежного виконання
суб’єктом фін діяльності – фіз чи юр особою – вимог з-тва про акумуляцію, розподіл,
використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою
відшкодув недоотриманих бюджетом і позабюджетними фондами грошових коштів, а також
покарання порушників.
Для ФПВ характерні всі ознаки юр відповідальності.
1. Фактичною підставою ФПВ , як і інших видів є правопорушення. Визначення фінансового
правопорушення в законодавстві відсутнє.
2. ФПВ установл держ й пов’язана із застосуванням санкцій правових норм до
правопорушників уповноваженими особами в охоронних фін-пр нормах і містить у своїй
структурі фін-пр санкції, є в податку, Митному КУ, БКУ, кодексі про адмін правопорушення,
КК. ФПВ застосовують Держ податкові органи, Держ казначейська служба, Державна
фінансова інспекція, суди та ін.
3. ФПВ має на меті завдати правопорушнику негативних наслідків майнового характеру. Це
зумовлене специфікою фін-пр санкцій, необхідністю для держави отримати відшкодування й
покарати правопорушника в специфічній, характерній для фін права майновій формі.
4. Реалізується в особливій процесуальній формі.
Особливості фін-пр санкцій (ФПС) визначаються дією різних факторів:
1) вони в одних випадках можуть застосовуватися на вимогу керівника держ органу, а в інших
– в обов’язковому порядку;
2) в більшості випадків застосування ФПС потребує процесуального оформлення.
3) ФПС застосов через певний проміжок часу після попередження про усунення недоліків і, як
правило, на розсуд правозастосовчого органу;
4) реалізація фін-пр норм має продовжувальний характер і її припинення залежить, як правило,
від активних позитивних дій правопорушника, від його виконавської дисципліни і своєчасності
ліквідації недоліків, що існують;
5) для фіна діяльності держ характерні специфічні методи, до яких можна віднести
встановлення обов’язкових платежів, податків, встановлення і стягнення мита, зборів та інше;
6) ФПС характерні різноманітні і специфічні види примусу.
7) ФПС залежно від способів, яким вони слугують правовій охороні, поділяються на
правовідновлювальні і каральні.
За порушення законів з питань оподаткування та іншого законодавства, контроль за
дотриманням якого покладено на контролюючі органи, застосовуються такі види юридичної
відповідальності: фын,крим,адмын. Фінансова за порушення законів з питань оподаткування та
іншого зак-тва встановлюється та застосовується згідно з ПодаткКУта іншими зако.
Застосовується у вигляді штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені.
Процедура ФПВ – це, у переважній більшості, імперативні, процесуальні правовідносини, що
виникають з юр факту вчинення фін правопорушення між правопорушником і держ, в особі її
компетентних органів, в рамках яких у правопорушника з’являється обов’язок понести
несприятливі обмеження майнового характеру, а в уповноважених органів – обов’язок піддати
правопорушника несприятливим правообмеженням, які передбачені санкцією порушеної
фінансово-правової норми.
Аналіз фінансових процесуальних норм дозволив виділити три стадії ФПВ:
1) фіксація факту і кваліфікація діяння;
2) притягнення до відповідальності;
3) реалізація заходів несприятливого для порушника характеру.

17. Поняття та класифікація фінансового контролю

Фін. контроль – це особлива сфера державного контролю, що являє собою діяльність
фінансових органів по виявленню порушень законності, фін. дисципліни і доцільності при
формуванні, розподілі і використанні централізованих і децентралізованих грошових фондів.
Фін. контроль є засобом досягнення конкретного завдання, що стоїть перед державою,
установлення правопорядку і законності.
Класифікація:
1. Залежно від часу:
- попередній – передує здійсненню фін-господарських операцій.
- поточний – проводиться к короткі відрізки часу в процесі здійснення фін-господарських
операцій.
- наступний – здійснюється по завершенню конкретної фін-господарської операції чи по
закінченню певного звітного періоду.
2. Залежно від суб’єкта, що здійснює контроль:
- державний – здійснюють органи держ. влади. 1) загальної компетенції – ВРУ, КМУ, НБУ. 2)
спеціальної компетенції – Рахункова палата, Держ казначейська служба, Контр-рев служба.
- муніципальний – органи місцевого самоврядування.
- громадський – здійснюється представниками громадськості на добровільній і безоплатній
основі.
- аудиторський – незалежний, професійний контроль, що здійснюється аудиторами та
аудиторськими фірмами.
3. Залежно від сфери фінансової діяльності:
- бюджетний
- податковий
- валютний
- банківський
- страховий
4. Заледно від джерела інформації:
- фактичний – визначення реального стану об’єкта, що перевіряється, встановлення дійсної
плановості грошових і матеріальних ресурсів.
- документальний – первірка і аналіз первинних документів, що містять відомості про рух
коштів.
5. Залежно від періодичності:
- постійний
- систематичний
- епізодичний
6. Заледно від форми проведення:
- обовязковий – коли чинне законодавство містить відповідну вимогу.
- ініціативний – здійснюється за самостійним і добровільним рішенням господарюючого
суб’єкта.

18. Принципи фінансового контролю

Здійснення фінансового контролю повинно ґрунтуватися на відповідних принципах як

організаційно-правових засадах побудови і функціонування фінансового контролю, що
забезпечують його результативність.

Основні принципи:

1) Законності - один з ключових принципів діяльності органів державного фінансового

контролю. Принцип законності знаходить відображення в першу чергу в тому, що органи
державного фінансового контролю при реалізації своїх завдань керуються Конституцією і
законами України, діють строго в межах встановленої ними компетенції, у рамках їх завдань,
функцій та повноважень, а їх посадові особи - у відповідності з правами та обов'язками, якими
вони наділені.
2) Принцип об’єктивності та реальності - полягає в отриманні в результаті контролю
об’єктивної істини реальної картини справ. Результати фінансового контролю повинні
ґрунтуватися на документальних матеріалах, що підтверджують або спростовують порушення
у фінансовій сфері
3) Професійності – контролери повинні мати відповідну кваліфікацію та професійну
підготовку, що дозволяє їм робити висновки, що є професійними і кваліфікованими
4) Принцип незалежності – контролюючі органи у своїй діяльності керуються нормами
законодавства та є незалежними у здійсненні покладених на них функцій
5) Принцип вертикальної підпорядкованості контролюючих суб’єктів – система організації
органів контролю, за якої рішення вищестоящого органу контролю є обов’язковим для
нижчестоящого.
6) Принцип наукової обґрунтованості – передбачає використання контрольної діяльності
сучасним технологіям та розробкам.
7) Принцип доцільності – визначає те, що в процесі контролю досягається певна мета, без якої
він втрачає сенс
8) Принцип гласності та публічності – забезпечує доступність будь-якого контрольованого
суб'єкта до результатів контролю до засобів його проведення та організації. А також доступ
громадськості, якщо мова йде про публічні фінанси та використання, що належить державі або
муніципальним утворенням. Контролюючі органи зобов’язані ознайомити суб’єкта, що
перевіряється з актом перевірки.
9) Принцип відповідальності – полягає у встановленні специфічних заходів відповідальності
для контролюючих органів та посадових осіб, за порушення здійсненні в процесі контролю.

В жовтні 1977 на IX Конгресі міжнародної організації контролюючих органів була прийнята

Лімська декларація керівних принципів контролю.
Відповідно до неї,контроль не є самоціллю, а є лише невід’ємною частиною системи
управління, метою якої є виявлення на найбільш ранній стадії відхилень від прийнятих
стандартів, а також порушень принципів законності, ефективності і економії використання
матеріальних ресурсів.
Для того, щоб мати можливість вжити корегуючи заходів, а в окремих випадках притягти
винних до відповідальності, отримати компенсацію за заподіяну державі шкоду, або вжити
заходів для запобігання або зменшення таких порушень у майбутньому.

19. Форми та методи фінансового контролю

Форма фінансового контролю – це способи конкретного вираження і організації контрольних

дій.
Форми фінансового контролю:
1. В залежності від часу здійснення:
- Попередній
- Поточний (оперативний)
- Наступний
2. В залежності від суб'єкта контролю:
- Внутрішній
- Зовнішній
3. За формами проведення:
- Ініціативний
- Обов'язковий
4. Залежно від цільової спрямованості контрольних дій:
- Стратегічний
- Тактичний
1. Попередній фінансовий контроль здійснюється на стадії складання, розгляду і затвердження
фінансових планів підприємств, кошторисів бюджетних організацій; передує здійсненню
господарських операцій і покликаний не допускати нераціонального витрачання фінансових
ресурсів і тим самим попереджувати нанесення збитку діяльності суб'єкта господарювання.
Поточний контроль постійно здійснюється для попередження фінансової дисципліни в процесі
залучення і витрачання грошових коштів, виконання підприємствами, організаціями,
установами зобов’язань перед бюджетом. Наступний контроль здійснюється після здійснення
фінансових операцій для визначення стану фінансової дисципліни, виявлення її порушень.
2. Внутрішній контроль – це самоконтроль. Зовнішній контроль здійснюється стороннім
органом, уповноваженим на проведення компетентних дій у сфері перевірки стану додержання
фінансової дисципліни окремими учасниками фінансових відносин.
3. Ініціативний контроль здійснюється на підставі рішень суб'єктів господарювання як
власними силами, так і за участю сторонніх організацій. Обов'язковий контроль здійснюється
переважно за участю органів державної влади (в окремих випадках недержавними
фінансовими контролерами) на підставі законодавства.
4. Стратегічний контроль спрямовується на розв'язання питання стратегії розвитку
підприємства, організації, установи, галузі господарства в майбутньому. Тактичний контроль
вирішує поточні питання їх фінансової діяльності.
5. Виїзний контроль виконують контрольні органи безпосередньо на підконтрольному об'єкті.
Дистанційний контроль здійснюється тоді, коли суб'єкт контролює віддалений від нього об'єкт
за допомогою інформації, яка передається засобами зв'язку.
Метод фінансового контролю - це сукупність засобів і прийомів здійснення контрольних
функцій.
Основними методами фінансового контролю є: спостереження, реєстрація та облік,
обстеження, аналіз, перевірка, ревізія та фінансово-економічна експертиза. Всі вони
конкретизуються в різних відомчих документах, що регламентують проведення контролю
(методиках, правилах, інструкціях тощо).
Розглянемо докладніше основні з них.
1. Спостереження (моніторинг) загальне, цілеспрямоване та систематичне відстеження
фінансової діяльності підконтрольного суб’єкта (зазвичай здійснюється «на відстані», без
втручання в його дії). З деякими застереженнями можна вважати спостереженням і діяльність з
фінансового моніторингу (державного та первинного) відповідно до вимог Закону України
«Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом, або фінансуванню тероризму» від 28 листопада 2002 р.
2. Реєстрація та облік є досить специфічним фінансово-контрольним квазіметодом, сфера
застосування якого головним чином обмежується реалізацією органами контролю наданої ним
компетенції в частині реєстраційно-облікової діяльності щодо підконтрольних суб’єктів
(наприклад, платників податкових платежів або предметів оподаткування) чи в інших
випадках, визначених чинним законодавством. Отже, поряд з реєстраційною
(дереєстраційною) роботою цей метод передбачає здійснення аналітичної діяльності, а також
створення (ведення) відповідної інформаційної бази.

3.Обстеження проводять здебільшого у процесі попереднього контролю. Воно полягає у

вивченні конкретних напрямів фінансової діяльності підконтрольного суб’єкта. Зокрема,
здійснюють діагностику його фінансового стану, досліджують звітність, проводять первинний
аналіз додержання фінансового законодавства, оцінюють відповідність його діяльності
статутним документам.
Спеціальними прийомами, що застосовують під час обстеження, є опитування та анкетування.
У разі виявлення в процесі обстеження якихось негативних результатів орган контролю
ухвалює рішення про проведення в подальшому перевірки або ревізії.
4. Аналіз проводять за даними звітності (поточної чи за визначений період), застосовуючи такі
статистичні методи, як індексний, а також метод середніх і відносних величин. Аналітичній
діяльності підлягають основні фінансово-економічні характеристики об’ єкта контролю, що
Аналіз проводять за даними звітності (поточної чи за визначений період), застосовуючи такі
статистичні методи, як індексний, а також метод середніх і відносних величин. Аналітичній
діяльності підлягають основні фінансово-економічні характеристики об’ єкта контролю, що
дає змогу виявити неявні порушення фінансової дисципліни та їх причини. Особливо
ефективним при цьому є такий фінансово-економічний прийом, як порівняння.
5. Перевірка полягає в обстеженні та вивченні фінансово-господарської діяльності
підприємств, установ, організацій або їх структурних підрозділів.
Можна виділити різновиди перевірок залежно від таких підстав класифікації:
1) організаційна ознака:
- планові (внесені у встановленому порядку до плану роботи органу контролю);
- позапланові (здійснюються деякою мірою раптово, поза планом, несподівано для
підконтрольного суб’єкта). Для їх проведення потрібна наявність вагомих підстав,
установлених чинним законодавством: у разі надходження скарг громадян чи іншої інформації
про порушення фінансової дисципліни, недогляд у роботі, що потребують невідкладної
перевірки; за вимогою компетентних державних органів (зокрема, вказівки вищестоящого
фінансового органу);
2) підстава призначення:
- первинні;
- повторні (проводяться через певний час після первинної фінансової перевірки у разі визнання
її такою, що проведена неякісно, або з метою контролю за усуненням виявлених порушень.
Таку перевірку проводять з тих самих питань і за той самий проміжок часу, що і первинну);
- додаткові (здійснюють для з’ясування питань, які не ставилися перед первинною чи
повторною перевіркою, а переважно виникають у зв’язку з новими обставинами);
3) обсяг:
- повні (є всеохоплюючі, перевірці підлягають усі напрями фінансово-господарської
діяльності);
- комплексні (їх зазвичай проводить група фахівців, вивчаючи широке коло взаємопов’ язаних
питань). Одним із підвидів комплексної перевірки є наскрізна перевірка, що охоплює
фінансово-господарську діяльність декількох організацій чи підприємств, пов’язаних між
собою відносинами субординації;
- часткові (неповні), під час яких досліджують окремі «ділянки» фінансово-господарської
діяльності. Їх різновидом є тематичні (або цільовіперевірки, що спрямовані на з’ясування
певного кола питань, дослідження визначеної тематики роботи, охоплюють окремий напрям
діяльності суб’єкта, який перевіряється, чи конкретний тип операцій;
4) повнота охоплення:
- суцільні (фронтальні, тотальні), під час яких вивчаються абсолютно всі документи та облікові
записи за обраний проміжок часу;
- вибіркові (перевірці підлягає не весь суб’єкт, а його конкретний структурний підрозділ чи
окремий напрям діяльності, виділений за певним принципом);
5) місце проведення:
- виїзні (здійснюють за місцем розташування об’єкта контролю);
- невиїзні (камеральні), проводять за місцем дислокації органу фінансового контролю;
6) характер контрольованих показників:
- формальні, за яких перевіряється правильність оформлення документів (наприклад,
з’ясовуються дійсність підписів та печаток, наявність підчищень і виправлень, правильність
заповнення реквізитів тощо);
- арифметичні (зводяться до оцінювання правильності математичних розрахунків і таксувань);
7) характер суб’єктів контролю:
- позавідомчі (покладаються на органи іншого міністерства чи відомства стосовно організації,
яку перевіряють);
- міжвідомчі (здійснюють органи декількох міністерств або відомств);
- відомчі (внутрішні, їх проводять у рамках того самого міністерства чи відомства, але
працівники вищого рівня, вищої організації). Вони можуть здійснюватися як в апараті
міністерства і центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органах, так і на
підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери управління конкретного
міністерства).
Окремо слід виділити інвентаризацію та «зустрічну» перевірку (за якої первинні документи
або звітні дані зіставляються (стикуються) з аналогічними або взаємопов’язаними даними
підприємства-контр- агента або вищої за ієрархією юридичної особи). Інвентаризація -
перевірка, що полягає у з’ясуванні наявності на конкретну дату фактичних залишків грошових
коштів, 72 цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо та
відповідності їх даним бухгалтерського обліку. Для цього проводять зокрема, обмірювання,
перерахування, зважування тощо.

У певних випадках проведення інвентаризації є імперативною вимогою. Так, Інструкція про

інвентаризацію основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей,
грошових коштів і документів та розрахунків (затверджена наказом Мінфіну України від 11
серпня 1994 р. № 69) встановлює, що, зокрема, проведення інвентаризаціє є обов’язковою:
- при приватизації майна державного підприємства, при передаванні його майна в оренду, а
також у разі перетворення його на акціонерне товариство;
- при зміні матеріально відповідальних осіб (на день приймання- передавання справ);
- за судовим рішенням;
- у разі ліквідації підприємства;
- при встановленні фактів крадіжок або зловживань, псування цінностей (на день
встановлення);
- у разі техногенних аварій, пожеж чи стихійного лиха (на день після закінчення цих явищ).
- Ревізія - найважливіший метод фінансового контролю, що вирізняється найбільшою дієвістю,
максимально можливою глибиною та повнотою. Ревізію слід віднести до наступного
контролю.
Цей метод фінансового контролю здійснюють спеціально утворені державні органи. Ревізія
спрямована на виявлення фактів порушення законності, вірогідності та доцільності. Для цього
аналізується фінансово-господарська документація на предмет правильності ведення
бухгалтерського обліку, збереження коштів і матеріально-технічних ресурсів, своєчасності і
повноти звітності.
Ревізія проводиться згідно з її програмою та у встановлені строки.
Виявлені факти порушень і зловживань, їх причини, винні особи, розмір заподіяної
матеріальної шкоди повинні висвітлюватися точно та неупереджено.
Тривалість планової виїзної ревізії не повинна перевищувати
робочих днів, позапланової виїзної ревізії - 15 робочих днів. Продовження їх строків можливо
лише за рішенням суду на строк, що не перевищує: 15 робочих днів - для планової та п’ять
робочих днів - для позапланової ревізії. Планова ревізія проводиться не частіше одного разу на
календарний рік. За результатами ревізії складається акт. Керівник органу, що призначив
ревізію, зобов’язаний у тижневий строк розглянути її результати і вжити заходів щодо
усунення виявлених порушень, відшкодування завданого матеріального збитку, притягнення
до відповідальності винних осіб, усунення причин та умов, що спричинили порушення
фінансової дисципліни.
6. Фінансово-економічна експертиза. Здійснення експертно-аналітичної діяльності, що
забезпечує контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів
позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних та валютних ресур-
сів під час здійснення загальнодержавних програм, належить до компетенції Рахункової палати
України. За дорученням Верховної Ради України вона зобов’язана проводити експертизу і
давати висновки щодо проектів:
- Державного бюджету України (на конкретний рік), обґрунтованості його дохідної та
видаткової частин щодо обсягів державного внутрішнього та зовнішнього боргу та дефіциту
Державного бюджету України, затверджених законом;
- законодавчих та інших нормативних актів з питань бюджетно- фінансової та грошово-
кредитної систем;
- міжнародних договорів України, що стосуються витрат з Державного бюджету України;
- загальнодержавних цільових програм, які фінансуються з бюджетів або на які передбачено
додаткове фінансування з Державного бюджету України;
- програм Кабінету Міністрів України, на фінансування яких використовуються кошти
Державного бюджету України.

20. Система фінансового контролю

Методологічна суть фінансового контролю як поняття зводиться до процесу вивчення,
порівняння, виявлення, фіксації природи господарських операцій, їх відображення в обліку,
вжиття заходів для їх вирішення, а також усунення порушень і подальшого їх попередження
(рис.

Однак, крім управлінського аспекту фінансового контролю, згідно з яким його можна
трактувати як функцію, підсистему та елемент процесу менеджменту у фінансовому секторі
економіки, навіть найпростіший підхід повинен передбачати розгляд фінансового контролю як
системи, що включає контролюючі суб'єкти, підконтрольні об'єкти та контрольні дії.
За Конституцією України, суб'єкти контролю можна умовно поділити на дві підсистеми за
ознаками ініціювання і здійснення контролю.
До контролюючих суб'єктів першої підсистеми належать громадяни України, Президент
України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади,
Конституційний та інші суди, органи прокуратури, органи місцевого самоврядування,
політичні та громадські організації, засоби масової інформації. Особливість їх полягає в тому,
що зазначені суб'єкти є і ініціаторами, і виконавцями контролю, і не лише в галузі фінансів.
Здійснення специфічних контрольних повноважень вони делегують певним підпорядкованим
їм структурам. Наприклад, функції постійного контролю над використанням коштів
державного бюджету Верховна Рада делегувала Рахунковій палаті України. Міністерство
фінансів України делегувало функції контролю над використанням коштів державного і
місцевих бюджетів, позабюджетних фондів і валютних кредитів Державній контрольно-
ревізійній службі, функції оперативного управління видатками державного бюджету -
Державному казначейству України. Функції фіскального контролю над діяльністю платників
податків і забезпеченням виконання дохідної частини державного бюджету главою держави
покладено на Державну податкову службу в Україні.

До другої підсистеми належать контролюючі органи та особи підприємств, установ та

організацій: керівники, головні бухгалтери та інші посадові особи, ревізійні комісії, органи
контролю над суб'єктами господарювання, які, згідно з чинним законодавством, покладено
обов'язки внутрішнього контролю (контролю власника). До цієї підсистеми належать і органи
незалежного фінансового контролю, виконавцями якого є передусім аудитори та аудиторські
фірми.

З огляду на актуальність державного управління, зумовлену незабезпеченістю економіки

достатнім обсягом фінансових ресурсів, провідна роль у регулюванні їх потоків,
раціональному й ефективному використанні належить системі державного фінансового
контролю, до якої належать: Рахункова палата, органи Державної контрольно-ревізійної
служби, Державного казначейства, Державної податкової служби, Державної митної служби та
інші. Правові основи діяльності та модель лінійного зв'язку між усіма зазначеними вище
суб'єктами контролю зображено на рис. 7.2.
Загалом функції органів державного фінансового контролю полягають у забезпеченні
раціонального застосування державою (Кабінетом Міністрів, міністерствами, іншими органами
влади) методів регулювання економічними процесами, які в умовах існування різних форм і
видів власності, вільного підприємництва, економічної самостійності виробників, ринку,
ринкових відносин у системі всієї економіки, порівняно з адміністративними і правовими,
найбільш виправдані, динамічні та ефективні
21.Процес фінансового контролю

Процес фінансового контролю – впорядкована в рамках чинного законодавства і

підпорядкована загальним правилам, діяльність органів фінансового контролю спрямовану на
перевірку дотримання фінансово-правових норм підконтрольними суб’єктами за допомогою
спеціальних методичних прийомів і способів та фіксацією відповідних результатів в офіційних
документах.
Процес фінансового контролю складається з стадій. До основних слід віднести наступні стадії:
планово-підготовча; встановлення фактичних обставин справи та узагальнення результатів;
підготовка та прийняття рішення за результатами контролю; контроль виконання рішення
прийнятого за результатами контролю.

На стадії планування і підготовки до фінансового контролю визначаються суб’єкт контрольної

діяльності, підконтрольний суб’єкт, форми і методи проведення фінансового контролю.
Підставою проведення фінансового контролю є план, який містить систему контрольних дій. В
деяких випадках плани складаються спільно кількома органами фінансового контролю. Якщо
цього зробити неможливо, то з метою уникнення дублювання в діяльності контролюючих
органів, відбувається погодження планів між тими органами, які здійснюють контроль на
одному підконтрольному суб’єкті.

Керівник контролюючого органу приймає відповідне рішення (розпорядження, наказ), в якому

зазначається кому доручається проведення контролю, вказується найменування
підконтрольного суб’єкта, характер контролю, дата його початку і закінчення, виписується
направлення на перевірку. Позапланові перевірки та ревізії проводяться на підставі рішення
суду.

В подальшому, вивчаються документи, що стосуються контролю, розробляється програма.

Підготовчий етап закінчується виїздом контролера (контрольної групи) на підконтрольний
об’єкт для виконання завдань передбачених програмою.
Направлення на перевірку є необхідним документом для допуску контролюючої особи для
проведення контролю.

Суб’єкт підприємницької діяльності може зобов’язати контролюючих суб’єктів зробити

відповідний запис в журналі реєстрації перевірок. Ведення таких журналів рекомендовано
указом Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності”
від 23.07.98 №817/98 з метою недопущення несанкціонованих перевірок. Порядок ведення
журналів регулюється Порядком ведення журналу реєстрації перевірок, затвердженого
наказом Державного комітету України з питань розвитку підприємництва від 10.08.98 №18.

Керівник підконтрольного суб’єкта має право перевірити наявність відповідних повноважень

особи, що здійснює перевірку, до початку перевірки, в тому числі зателефонувавши до
відповідного контролюючого органу.

Ведення журналів для суб’єктів господарювання не є обов’язковим, але якщо він є в наявності,
то відмова представника контролюючого органу зробити в ньому запис служить підставою для
недопущення його до проведення перевірки. Про факт такої відмови суб’єкт підприємницької
діяльності повідомляє письмово у триденний строк контролюючий орган, в якому працює
такий представник.

Встановлення фактичних обставин справи – друга стадія процесу фінансового контролю. На

ній відбувається співставлення результатів фактичного виконання з наміченими цілями та з
дотриманням чинного законодавства. Під час встановлення дійсного стану справ,
використовуються різні форми і методи контролю. Тільки усестороннє і глибоке вивчення
питань, що підлягають контролю дозволить зробити правильну оцінку діяльності
підконтрольного суб’єкта господарювання і допоможе уникнути помилок.

Дані отримані в результаті контрольних дій потребують узагальнення та систематизації.

Результати проведення контролю оформляються документом, який має назву акт або довідка.
При їх складанні, з великої кількості фактів необхідно відібрати основні, реальні і
документально обґрунтовані, які потім будуть використані при прийнятті рішення за
результатами контролю.

Стадія прийняття рішення за результатами проведеного контролю є однією з найбільш

відповідальних, адже дослідження фактичних обставин справи по відношенню до неї носить
підготовчий характер. У рішенні дається оцінка дій підконтрольного суб’єкта господарювання
та створюються умови для притягнення до юридичної відповідальності винних осіб.

Заключною стадією процесу фінансового контролю є перевірка виконання рішення прийнятого

за результатами проведених контрольних дій, аналізі отриманих від нього відповідей, контролі
за усуненням виявлених порушень та інших недоліків. У разі виявлення несплати відповідних
сум та не усунення недоліків, органи фінансового контролю вживають заходи по безспірному
списанню коштів з рахунків або звертаються з позовом до суду, а також вживають інші
примусові заходи.

Поряд з основними стадіями, можна виділити додаткові, що відбуваються при наявності

необхідних для цього підстав. До таких стадій можна віднести: оскарження дій та рішень
органів фінансового контролю; проведення повторного контролю.

Наявність права на оскарження передбачає звернення представників підконтрольного суб’єкта

безпосередньо зі скаргою до органу фінансового контролю, що прийняв таке рішення або
вчинив протиправні дії, або до суду.

У виняткових випадках, вищестоящий контролюючий орган може за власною ініціативою

перевірити достовірність даних фінансового контролю шляхом перевірки документів
обов’язкової звітності суб’єкта підприємницької діяльності або висновків акта перевірки,
складеного нижчестоящим органом. У разі порушення кримінальної справи або проведення
службового розслідування стосовно посадової особи, що проводила перевірку, може бути
також прийнято рішення вищестоящим органом щодо проведення повторної перевірки.

Це не єдина класифікація стадій процесу фінансового контролю. В літературі зустрічається як

більша, так і менша кількість стадій. Оскільки фінансовий контроль є правозастосовною
діяльністю, то кожний автор на основі загальних стадій правозастосування формулює власні
стадії здійснення фінансового контролю.

22. Повноваження ВРУ у сфері фінансового контролю

КУ визначає загальні засади і характер участі у процесі фінансового контролю ВРУ та її

комітетів, у першу чергу Комітету з питань бюджету та Комітету з питань фінансів і
банківської діяльності, які здійснюють безперервний парламентський контроль за станом і
рухом державних фінансів.
У ст. 85 Конституції закріплено такі повноваження ВРУ, пов'язані зі здійсненням фінансового
контролю:
- затвердження Держ. бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням
Держ. бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
- здійснення контролю за діяльністю КМУ відповідно до КУ;
- затвердження рішень про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним
державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав,
банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Держ.бюджетом України,
здійснення контролю за їх використанням;
- призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
- призначення на посаду та звільнення з посади Голови Нац. банку України за поданням ПУ;
- призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;
- здійснення парламентського контролю у межах, визначених Конституцією.
Ст. 109 БКУ. Повноваження Верховної Ради України по контролю за дотриманням
бюджетного законодавства
1. До повноважень ВРУ належить контроль за дотриманням бюджетного законодавства на
кожній стадії бюджетного процесу.
2. Комітети ВРУ беруть участь у підготовці до розгляду ВРУ проекту закону про Держ.
бюджет України, готують і попередньо розглядають питання щодо контролю за виконанням та
звіту про виконання Держ. бюджету України в частині, що віднесена до компетенції комітетів.
3. До повноважень ВРУ по контролю за дотриманням бюджетного законодавства належить:
1) заслуховування звітів про стан виконання Держ.бюджету України, в тому числі
заслуховування звітів розпорядників бюджетних коштів про використання коштів Держ.
бюджету України;
2) контроль за використанням коштів резервного фонду державного бюджету.
4. До повноважень Комітету ВРУ з питань бюджету по контролю за дотриманням бюджетного
законодавства належить:
1) контроль за відповідністю поданого КМУ проекту закону про Держ. бюджет України
Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та підготовка
відповідного висновку;
2) контроль за відповідністю законопроектів, поданих на розгляд ВРУ, бюджетному
законодавству.

23. Рахункова палата, як суб’єкт фінансового контролю

Рахункова палата - постійно діючий орган контролю, що створюється Верховною Радою

України, підпорядкований і підзвітний їй. Вона здійснює контроль за використанням коштів
Державного бюджету України від імені Верховної Ради України. Правові основи її діяльності,
статус, функції, повноваження та порядок їх здійснення визначено Законом України від 11
липня 1996 р. «Про Рахункову палату».
Завданнями Рахункової палати є:
- організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного
бюджету України, витрачанням бюджетних коштів;
- здійснення контролю за створенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України,
визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-
фінансових ресурсів;
- контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного,
соціального та національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища;
- контроль за додержанням законності при наданні Україною позик і економічної допомоги
іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті
України;
- контроль за законністю і своєчасністю руху коштів Державного бюджету України і коштів в
установах Нацбанку України та уповноважених банків;
- аналіз установлених відхилень від показників Державного бюджету України і підготовка
пропозицій щодо їхнього усунення, а також удосконалення бюджетного процесу в цілому.
Рахункова палата може виконувати й інші завдання, передбачені для неї чинним
законодавством України.
Про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і
зовнішнього боргу України, результати здійснення інших контрольних функцій Рахункова
палата регулярно інформує Верховну Раду України.
До складу Рахункової палати входять Голова Рахункової палати та члени Рахункової палати:
Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати.
Рахункова палата регулярно публікує інформацію про свою діяльність у засобах масової
інформації. Щорічний звіт про роботу Рахункової палати перед Верховною Радою України
підлягає обов'язковому опублікуванню.

24. основні завдання та повноваження державної аудиторської служби україни

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА від 3 лютого 2016 р. № 43 Про затвердження

Положення про Державну аудиторську службу України

1. Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом

виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного
фінансового контролю.
2. Держаудитслужба у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами
Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до
Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами
законодавства.
3. Основними завданнями Держаудитслужби є:
1) реалізація державної політики у сфері державного фінансового контролю;
2-1) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування
державної політики у сфері державного фінансового контролю;
3) здійснення державного фінансового контролю, спрямованого на оцінку ефективного,
законного, цільового, результативного використання та збереження державних фінансових
ресурсів, необоротних та інших активів, досягнення економії бюджетних коштів;
4) надання у передбачених законом випадках адміністративних послуг.

4. Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції,
розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та
Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому
порядку подає їх Міністру фінансів;
2) здійснює контроль у:
міністерствах, інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах
загальнообов’язкового державного соціального страхування, бюджетних установах, суб’єктах
господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та
організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх
рівнів, державних фондів та фондів загальнообов’язкового державного соціального
страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи
комунальне майно (далі - підконтрольні установи);
суб’єктах господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені
законодавством до підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному
провадженні;
3) реалізує державний фінансовий контроль через здійснення:
державного фінансового аудиту;
перевірки закупівель;
інспектування (ревізії);
моніторингу закупівель;
4) здійснює контроль за:
цільовим, ефективним використанням і збереженням державних фінансових ресурсів,
необоротних та інших активів;
досягненням економії бюджетних коштів і результативності в діяльності розпорядників
бюджетних коштів;
цільовим використанням і своєчасним поверненням кредитів (позик), отриманих під державні
(місцеві) гарантії;
достовірністю визначення потреби в бюджетних коштах під час складання планових
бюджетних показників та відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів
бюджетних зобов’язань відповідним бюджетним асигнуванням, паспорту бюджетної програми
(у разі застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі);
відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів довгострокових зобов’язань за
енергосервісом затвердженим в установленому порядку умовам закупівлі енергосервісу;
дотриманням законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу щодо державного і місцевих
бюджетів;
дотриманням законодавства про закупівлі;
веденням бухгалтерського обліку, а також складенням фінансової і бюджетної звітності,
паспортів бюджетних програм та звітів про їх виконання (у разі застосування програмно-
цільового методу в бюджетному процесі), кошторисів та інших документів, що застосовуються
в процесі виконання бюджету;
станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності;
виконанням функцій з управління об’єктами державної власності;
станом внутрішнього контролю та внутрішнього аудиту у розпорядників бюджетних коштів,
станом внутрішнього контролю в інших підконтрольних установах;
усуненням виявлених недоліків і порушень;
реалізацією інвестиційних проектів;
законним та ефективним використанням публічних коштів та інших активів для використання
(впровадження) інформаційних технологій (систем, процесів, ресурсів);
5) проводить оцінку управління бюджетними коштами, досягнення їх економії, стану
фінансової і господарської діяльності, ефективності і результативності в діяльності
підконтрольних установ;

6) проводить оцінку достовірності фінансової звітності підконтрольних установ;

7) сприяє забезпеченню законного та ефективного використання державних і комунальних
коштів та/або майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку та
складення фінансової звітності суб’єктами господарювання державного сектору економіки,
визначеними в установленому порядку;
8) вживає в межах повноважень, передбачених законом, заходів до усунення виявлених
недоліків та запобігання їм у подальшому, а саме:
проводить аналіз стану дотримання фінансової та бюджетної дисципліни, виявляє причини та
умови, що призвели до недоліків і порушень, готує рекомендації та пропозиції щодо їх
усунення і запобігання їм у подальшому;
подає зазначені рекомендації та пропозиції Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим
центральним органам виконавчої влади, іншим державним органам, органам місцевого
самоврядування та керівникам підконтрольних установ;
здійснює контроль за станом врахування і впровадження поданих рекомендацій та пропозицій;
9) вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення
державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до
відповідальності винних осіб, а саме:
вимагає від керівників та інших осіб підприємств, установ та організацій, що контролюються,
усунення виявлених порушень законодавства; здійснює контроль за виконанням таких вимог;
звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення
виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з
питань збереження і використання активів;
застосовує заходи впливу за порушення бюджетного законодавства, накладає адміністративні
стягнення на осіб, винних у порушенні законодавства;
передає в установленому порядку правоохоронним органам матеріали за результатами
державного фінансового контролю у разі встановлення порушень законодавства, за які
передбачено кримінальну відповідальність або які містять ознаки корупційних діянь;
10) забезпечує участь представників Держаудитслужби в ревізійних комісіях господарських
організацій, у яких корпоративні права держави перевищують 50 відсотків статутного
капіталу;
11) здійснює розгляд листів, заяв і скарг про факти порушення законодавства з фінансових
питань та бюджетного законодавства, вживає згідно із законодавством відповідних заходів для
їх усунення;
12) подає щомісяця Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України і Мінфіну звіти про
узагальнені результати контролю за дотриманням бюджетного законодавства;
14) здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління
Держаудитслужби;
15) інформує громадськість про свою діяльність та стан реалізації державної політики у
визначеній сфері;
16) здійснює розгляд звернень громадян з питань, пов’язаних з діяльністю Держаудитслужби,
підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління;
17) здійснює міжнародне співробітництво з питань, що належать до компетенції
Держаудитслужби;
18) здійснює інші повноваження, визначені законом.

25. основні завдання та повноваження державної податкової служби україни

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ПОСТАНОВА від 6 березня 2019 р. № 227 ПОЛОЖЕННЯ

про Державну податкову службу України
1. Державна податкова служба України (ДПС) є центральним органом виконавчої влади,
діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра
фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування
єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок).
2. ДПС у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, указами Президента
України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та
законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

3. Основними завданнями ДПС є:

1) реалізація державної податкової політики, здійснення в межах повноважень, передбачених
законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків,
зборів, платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту,
алкогольних напоїв, тютюнових виробів, пального, державної політики з адміністрування
єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків
в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення
готівкових розрахунків за товари (послуги), проведення розрахункових операцій, а також за
наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню відповідно до закону;
2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування:
державної податкової політики;
здійснення контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків,
зборів, платежів;
державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв,
тютюнових виробів, пального;
державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також у сфері боротьби з
правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску;
державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній
валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових
розрахунків за товари (послуги), проведення розрахункових операцій, а також за наявністю
ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню
відповідно до закону.
4. ДПС відповідно до покладених на неї завдань:
1) вносить в установленому порядку на розгляд Міністра фінансів пропозиції щодо
вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України,
нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, наказів Мінфіну, а також
подає Міністрові фінансів на погодження позицію щодо проектів нормативно-правових актів,
розробниками яких є інші центральні органи виконавчої влади;
2) розробляє проекти законів України, проекти актів Президента України, Кабінету Міністрів
України, проекти наказів Мінфіну та пропозиції щодо інших нормативно-правових актів з
питань, що належать до сфери діяльності ДПС, та в установленому порядку подає їх Міністру
фінансів;
3) розробляє та подає пропозиції щодо форм податкових декларацій (розрахунків), звітності та
інших документів;
4) здійснює контроль за дотриманням вимог податкового законодавства, законодавства щодо
адміністрування єдиного внеску та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням
якого покладено на ДПС;
5) здійснює контроль за правомірністю бюджетного відшкодування податку на додану
вартість;
6) здійснює податковий контроль за встановленням відповідності умов контрольованих
операцій принципу “витягнутої руки”;

7) здійснює реєстрацію та веде облік платників податків, об’єктів оподаткування та об’єктів,

пов’язаних з оподаткуванням, проводить диференціацію платників податків;
8) забезпечує достовірність та повноту ведення обліку платників податків (платників єдиного
внеску), суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, об’єктів оподаткування та об’єктів,
пов’язаних з оподаткуванням;
9) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, формування та ведення
Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, інших реєстрів, банків і баз даних,
ведення яких покладено законодавством на ДПС, а також реєстру страхувальників Державного
реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування;
10) здійснює контроль за дотриманням виконавчими комітетами сільських, селищних рад та
рад об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним
планом формування територій громад, порядку прийняття та обліку податків і зборів від
платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування зазначених сум до бюджету;
11) забезпечує ведення обліку податків, зборів, платежів;
12) здійснює адміністрування податків, зборів, платежів, єдиного внеску, у тому числі
проводить відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків (платників
єдиного внеску);
13) контролює своєчасність подання платниками податків (платниками єдиного внеску)
передбаченої законом звітності (декларацій, розрахунків та інших документів, пов’язаних з
обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів), своєчасність, достовірність, повноту
нарахування та сплати податків, зборів, платежів, єдиного внеску;
14) застосовує до платників податків (платників єдиного внеску) передбачені законом
фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення вимог податкового законодавства чи
законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на ДПС;
15) складає стосовно платників податків - фізичних осіб та посадових осіб платників податків -
юридичних осіб протоколи про адміністративні правопорушення та виносить постанови у
справах про адміністративні правопорушення у порядку, встановленому законом;
16) застосовує до фінансових установ, які не подали відповідним контролюючим органам ДПС
в установлений законом строк повідомлення про відкриття або закриття рахунків платників
податків чи розпочали здійснення видаткових операцій за рахунком платника податків до
отримання повідомлення відповідного територіального органу ДПС про взяття рахунка на
облік у ДПС, фінансові (штрафні) санкції (штрафи) в установлених Податковим кодексом
України розмірах;
17) організовує роботу та здійснює контроль в межах повноважень, передбачених законом, за
погашенням заборгованості з інших платежів, контроль за справлянням яких віднесено до
компетенції ДПС;
18) здійснює погашення податкового боргу, стягнення своєчасно ненарахованих та/або
несплачених сум єдиного внеску та інших платежів;
19) організовує роботу та здійснює контроль за проведенням роботи з розстрочення,
відстрочення та реструктуризації грошових зобов’язань та/або податкового боргу, а також
недоїмки із сплати єдиного внеску;
20) приймає рішення про розстрочення, відстрочення грошових зобов’язань та/або податкового
боргу, а також про перенесення строків сплати розстрочених, відстрочених сум або їх частки,
повідомляє Мінфіну про прийняті рішення та здійснює їх погодження з Мінфіном у випадках
та порядку, визначених законодавством;
21) здійснює в межах повноважень, передбачених законом, списання безнадійного податкового
боргу та недоїмки із сплати єдиного внеску;
22) організовує роботу та здійснює контроль за застосуванням арешту майна платників
податків, що мають податковий борг, та/або зупинення видаткових операцій на їх рахунках у
банках, фінансових санкцій до платників єдиного внеску;

23) організовує роботу з виявлення, обліку, зберігання, оцінки, розпорядження безхазяйним

майном, а також іншим майном, що переходить у власність держави, та з обліку, попередньої
оцінки, зберігання майна, вилученого та конфіскованого за порушення податкового
законодавства;
24) забезпечує стягнення сум простроченої заборгованості суб’єктів господарювання перед
державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитами
(позиками), залученими державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною
громадою міста) або під державні (місцеві) гарантії, а також за кредитами з бюджету в
порядку, визначеному Податковим кодексом України та іншими законами;
25) організовує роботу та здійснює контроль за застосуванням до платників податків
(платників єдиного внеску) процедур банкрутства відповідно до законодавства з питань
банкрутства;
26) звертається до суду у випадках, передбачених законом;
27) здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва спирту,
алкогольних напоїв та тютюнових виробів, з оптової торгівлі спиртом, оптової та роздрібної
торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та контроль за таким виробництвом;
здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва пального, з оптової,
роздрібної торгівлі та зберігання пального і контроль за таким виробництвом;
28) організовує роботу, пов’язану із замовленням марок акцизного податку, їх зберіганням,
продажем, відбором зразків з метою проведення експертизи щодо їх автентичності та
здійсненням контролю за наявністю таких марок на пляшках (упаковках) з алкогольними
напоями і пачках (упаковках) тютюнових виробів під час їх транспортування, зберігання і
реалізації;
29) здійснює контроль за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових
виробів, пального та забезпечує міжгалузеву координацію у цій сфері;
30) здійснює прийняття декларацій про максимальні роздрібні ціни на підакцизні товари
(продукцію), встановлені виробником або імпортером, та узагальнення відомостей, зазначених
у таких деклараціях, для організації роботи та контролю за повнотою обчислення і сплати
акцизного податку;
31) здійснює заходи щодо запобігання та виявлення порушень вимог законодавства у сфері
виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального, погоджує
норми втрат та виходу спирту, виноматеріалів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів,
порядок їх розроблення і застосування;
32) здійснює контроль за дотриманням суб’єктами господарювання, які провадять роздрібну
торгівлю тютюновими виробами, вимог законодавства щодо максимальних роздрібних цін на
тютюнові вироби, встановлених виробниками або імпортерами таких виробів;
33) здійснює контроль за дотриманням суб’єктами господарювання, які провадять оптову або
роздрібну торгівлю алкогольними напоями, вимог законодавства щодо мінімальних оптово-
відпускних або роздрібних цін на такі напої;
34) проводить роботу, пов’язану з боротьбою з незаконним виробництвом, переміщенням,
обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, пального та інших підакцизних
товарів (продукції);
35) організовує реєстрацію та облік реєстраторів розрахункових операцій, що застосовуються
для реєстрації розрахункових операцій за товари (послуги), реєстрацію розрахункових книжок,
книг обліку розрахункових операцій;
36) проводить контрольні розрахункові операції до початку перевірки платника податків щодо
дотримання ним порядку проведення розрахункових операцій та застосування реєстраторів
розрахункових операцій;
37) здійснює контроль за дотриманням встановлених законом строків проведення розрахунків
в іноземній валюті, за додержанням порядку приймання готівки для подальшого переказу (крім
приймання готівки банками), порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги),
проведення розрахункових операцій, а також за наявністю ліцензій на провадження видів
господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону;
Тощо

26. Державна казначейська служба Україна як орган державного фінансового контролю

За своєю суттю фінансовий контроль – це комплекс заходів, що вживаються законодавчими та

виконавчими органами влади всіх рівнів, а також спеціально створених установ, для
забезпечення законності та ефективності формування, володіння та використання фінансових
ресурсів з метою захисту фінансових інтересів держави, місцевого самоврядування, суб’єктів
господарювання та громадян, а також успішного досягнення поставлених цілей у сфері
фінансів.

Зазвичай діяльність органів Держказначейства розглядають як суто технічну – ведення

бухгалтерського обліку, складання звітності про виконання державного та місцевих бюджетів,
а також управління ресурсами. При цьому, поза увагою залишається одна із головних
казначейських функцій – контроль бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень і
здійсненні витрат. Але зазначена норма відома всім розпорядникам бюджетних коштів і
передбачає здійснення певних контрольних дій з боку органів Державного казначейства. Цей
контроль має різні зовнішні прояви і може здійснюватися за різними формами і критеріями.

На сьогодні, виходячи із існуючої законодавчо-нормативної бази, можна констатувати

наступне: по відношенню до доходної частини загального фонду бюджетів контроль з боку
органів Державного казначейства можна класифікувати як попередній, оскільки для
попередження незаконних дій по зарахуванню надходжень до бюджетів на початку кожного
бюджетного року проводиться певна підготовча робота на центральному рівні Державного
казначейства України. Вона полягає у розробці відповідних алгоритмів, які чітко
встановлюють належність того чи іншого виду надходжень:
до конкретного бюджету та/або фонду, їх розподіл між ними;
до адміністраторів податків і зборів, території тощо.

Відповідно до встановленого алгоритму, тобто за параметрами, що дозволяють

проконтролювати правильність зарахування надходжень, щорічно централізовано
відкриваються рахунки в системі органів Державного казначейства. Попередній та поточний
контроль бюджетних повноважень також здійснюється органами Державного казначейства і
при проведенні надходжень та відшкодуванні податків згідно із законодавством. Підставою
для здійснення платежів є висновки органів адміністрування податків, зборів та інших
платежів, судових органів, які перевіряються органами Державного казначейства як на предмет
законності повноважень тих, хто приймає рішення, так і на предмет правильності оформлення
зазначених документів. Такий механізм контролю діє для загального фонду державного
бюджету, а також частково для спеціального – надходжень, що мають цільовий характер
використання.

За змістом та етапами проведення контрольних заходів щодо використання бюджетних коштів

їх можна поділити на попередні та поточні.

Спочатку перевіряються документи – бюджетні зобов’язання розпорядників бюджетних

коштів на предмет їх відповідності вимогам законодавчо-нормативних актів. Рішенням або
підтвердженням їх легітимності є реєстрація перевірених зобов’язань розпорядників
бюджетних коштів в обліку системи органів Державного казначейства по виконанню
бюджетів, що по суті є контролем повноважень розпорядників бюджетних коштів.

Другим етапом, за терміном проведення державного фінансового контролю, є здійснення

органами Державного казначейства поточного контролю, який полягає у перевірці суто
технічних бюджетних параметрів:
наявності в обліку системи органів Державного казначейства зареєстрованих юридичних і
фінансових зобов’язань;
відсутності судових рішень щодо списання коштів з рахунків.

При цьому специфікою роботи Державного казначейства України при здійсненні поточного
контролю є належність його до учасників системи електронних платежів Національного банку
України. Вищевказаний фактор вимагає перевірки також всіх банківських реквізитів, а також
дотримання інших вимог Національного банку України по оформленню платіжних документів.

Тобто, виходячи із фактичного стану справ, що склався у сфері контрольних повноважень та

відповідальності органів Державного казначейства, можна стверджувати наступне:
по-перше, казначейське обслуговування є одним із етапів процесу управління при виконанні
бюджетів;
по-друге, цей процес можна розглядати як систему контролю, що складається із ряду елементів
по забезпеченню законного направлення та використання бюджетних коштів і запобіганню їх
нецільового використання.

Що стосується державного фінансового контролю як функції управління в системі органів

Державного казначейства, то можна сказати наступне – це здійснення його суб’єктами
(головними управліннями, управліннями), що наділені відповідними повноваженнями, певних
дій: визначення фактичного стану функціонування об’єкта управління (об’єкта контролю) по
відношенню до базового стану, що встановлюється або ззовні, або у його внутрішній системі.

Для органів Державного казначейства зовнішніми базовими критеріями є як планові бюджетні

показники, на що орієнтуються органи Державного казначейства при здійсненні аналізу та
прийняття управлінських рішень по виконанню бюджетів і кошторисів, так і норми,
встановлені законодавчо-нормативними актами.

Внутрішніми факторами у системі органів Державного казначейства, що приймаються за

основу при здійсненні державного фінансового контролю, є регламенти функціонування
рахунків, норми ведення бухгалтерського обліку, складання та консолідації фінансової
звітності, що встановлюються самим Державним казначейством України.

Держказначейство, виконуючи функцію обслуговування державного і місцевих бюджетів,

здійснює попередній і поточний контроль, що по суті є запобіжним заходом для бюджетних
установ щодо можливих порушень при використанні ними бюджетних коштів і кроком до
реалізації аудиту як форми фінансового контролю у державі.
Державна казначейська служба України контролює дотримання Єдиних правил обліку та
звітності по бюджетах усіх рівнів і кошторисах, спрямування коштів за цільовим призначенням
на стадії здійснення операцій із виконання бюджету на підставі документів розпорядників
коштів, поданих до оплати.

Повноваження органів казначейства щодо контролю за дотриманням бюджетного

законодавства регламентуються ст. 112 Бюджетного кодексу України та Положенням про
Державну казначейську службу України, затвердженим Указом Президента від 13 квітня 2011
р. № 460/2001.

До компетенції органів казначейства належить здійснення контролю:

- за дотриманням єдиних правил ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про
виконання бюджетів, кошторисів та інших документів, що застосовуються в процесі касового
виконання бюджетів;
- за відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів розписам відповідних
бюджетів;
- бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень і реєстрації зобов' язань розпорядників
бюджетних коштів;
- за відповідністю платежів узятим зобов'язанням та бюджетним асигнуванням у процесі
оплати витрат бюджетних установ;
- за процесом виконання бюджетів, а також за надходженням і використанням коштів
державних цільових фондів.

Метою фінансового контролю, що здійснюється органами Державної казначейської служби, є

зменшення кількості та обсягів порушень бюджетного законодавства і недопущення
використання бюджетних коштів не за призначенням; взяття зобов' язань розпорядниками
бюджетних коштів понад обсяги виділених бюджетних асигнувань.

Органи казначейства здійснюють контроль за цільовим витрачанням коштів державного

бюджету розпорядниками й одержувачами бюджетних коштів. З цією метою при здійсненні
касових видатків перевіряються всі бухгалтерські, фінансові та інші документи, що
підтверджують право і законність проведених витрат. У разі виявлення порушень
оформляється відмова в оплаті рахунку.

У такий спосіб органи казначейства забезпечують обслуговування державного та місцевих

бюджетів і здійснюють контроль за цим процесом, а також контролюють надходження і
використання коштів державних цільових фондів. Органи казначейства здійснюють контроль
за виконанням бюджетів на всіх етапах взяття зобов' язань, попередньої перевірки та оплати
рахунків розпорядниками й одержувачами бюджетних коштів.

Отже, фінансовий контроль, що проводиться Державною казначейською службою України та її

територіальними органами за цілеспрямованим використанням коштів державного бюджету,
охоплює весь процес здійснення видатків аж до безпосереднього проведення платежів на
користь суб' єктів господарювання, які виконали роботи чи надали послуги розпорядникам
бюджетних коштів. Його можна умовно розділити на чотири окремі самостійні етапи, що взає-
мозв' язані встановленими правилами автоматизованого ведення бухгалтерського обліку
операцій виконання бюджетів.

Перший етап. Організація роботи органів казначейства щодо забезпечення обліку бюджетних
асигнувань та контролю за їх дотриманням.

Міністерство фінансів України у визначений термін подає затверджений річний розпис

призначень державного бюджету та розпис асигнувань загального фонду державного бюджету
ДКС України. Державна казначейська служба України протягом трьох календарних днів
доводить витяги з річного розпису призначень державного бюджету та помісячного розпису
асигнувань загального фонду державного бюджету до відома головних розпорядників коштів,
що є підставою затверджувати в установленому порядку кошториси бюджетних установ та
плани асигнувань із загального фонду бюджету.

Головні розпорядники коштів протягом трьох робочих днів після отримання витягу з розпису
бюджету подають Державній казначейській службі України розподіл показників зведених
кошторисів бюджетних установ та розподіл показників зведених планів асигнувань із
загального фонду державного бюджету в розрізі розпорядників коштів нижчого рівня та
одержувачів за територіями відповідно до мережі.

Державна казначейська служби України протягом п' яти робочих днів узагальнює одержані
дані, формує річний розпис призначень бюджету та помісячний розпис асигнувань загального
фонду державного бюджету за територіями у розрізі розпорядників коштів нижчого рівня для
кожного управління Державної казначейської служби і відображає зазначену інформацію на
відповідних бухгалтерських рахунках. Ці документи доводяться до управлінь ДКС України на
електронних та паперових носіях інформації.

Розпорядники коштів усіх рівнів наступного робочого дня після отримання витягу з розпису
подають затверджені кошториси бюджетних установ та плани асигнувань із загального фонду
бюджету відповідним органам державної казначейської служби, де вони звіряються з даними
отриманого розпису на відповідних бухгалтерських рахунках.

У разі невідповідності кошторисів і планів асигнувань розпорядники бюджетних коштів

повинні привести зазначені документи у відповідність із витягом.

Другий етап. Організація роботи органів казначейства щодо обліку й консолідації інформації
за зобов'язаннями розпорядників бюджетних коштів та одержувачів.

На цьому етапі встановлюються призначення (і, відповідно, резервування) частини бюджетних

асигнувань для покриття конкретних витрат згідно з затвердженим бюджетом. Реєстрація на
етапі прийняття зобов' язання необхідна з двох причин: для контролю фактичної наявності
бюджетних коштів з метою взяття нових зобов' язань, а також для відстеження нових зобов'
язань та їх наслідків з метою прогнозу відпливу наявних коштів з єдиного казначейського
рахунку.

Органи казначейства приймають від розпорядників бюджетних коштів та одержувачів, які в

них обслуговуються, реєстри зобов' язань у межах залишків на відповідних бухгалтерських
рахунках "Асигнування на взяття зобов'язань", а реєстри фінансових зобов'язань - у межах
невикористаних залишків і обліковують їх на відповідних рахунках. Вони також узагальнюють
інформацію про наявність неоплачених фінансових зобов' язань та передають її управлінням
державної казначейської служби.

Державна казначейська служба України з метою ефективного управління коштами державного

бюджету узагальнює інформацію щодо наявності неоплачених фінансових зобов' язань для
прийняття відповідних рішень про виділення асигнувань головним розпорядникам бюджетних
коштів.

Третій етап. Виділення бюджетних асигнувань ДКС України. На підставі ресурсного балансу
на відповідний період, бюджетних призначень та з урахуванням неоплачених фінансових
зобов' язань складаються пропозиції про виділення бюджетних зобов' язань із загального
фонду державного бюджету в розрізі головних розпорядників бюджетних коштів.

Державна казначейська служба України згідно з пропозиціями головних розпорядників коштів

готує розпорядження про виділення бюджетних асигнувань. Виділені бюджетні асигнування
зараховуються на зведені особові або особові рахунки головних розпорядників бюджетних
коштів. Останні подають до ДКС України розподіл виділених бюджетних асигнувань за
територіями у розрізі розпорядників коштів нижчого рівня та одержувачів.

Отримані розподіли перевіряються щодо відповідності вказаних у них сум залишкам на

відповідних рахунках, залишкам невикористаних асигнувань розпорядників коштів нижчого
рівня та одержувачів, залучених до розподілу за даними бухгалтерського обліку, невиконаним
зареєстрованим фінансовим зобов'язанням по даній мережі. Перевірені розподіли групуються
Державною казначейською службою за територіями і складаються реєстри на виділення
бюджетних асигнувань, які засобами електронного зв' язку передаються територіальним
управлінням державної казначейської служби.

Четвертий етап. Контроль перед здійсненням видатків розпорядників бюджетних коштів та

одержувачів коштів загального і спеціального фондів державного бюджету. Відповідно до
поставлених завдань органи казначейства контролюють цільове спрямування бюджетних
коштів на стадії проведення платежу на підставі документів, наданих розпорядниками
бюджетних коштів.

Підставою для здійснення видатків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів є

платіжні доручення, подані розпорядниками коштів, і документи, які підтверджують цільове
спрямування коштів (рахунки, рахунки-фактури, товарно-транспортні накладні, акти на
виконані роботи, трудові угоди тощо).

Подані розпорядниками бюджетних коштів, одержувачами та іншими клієнтами платіжні

доручення перевіряються щодо правильності заповнення реквізитів та відповідності підписів і
відбитка печатки зразкам. Для забезпечення контролю за витрачанням коштів документи, які
підтверджують необхідність оплати рахунку, перевіряються щодо доцільності й ефективності
витрат. Суми, що належать перерахуванню, звіряються з кошторисом бюджетної установи, із
залишками невикористаних асигнувань за кодами бюджетної класифікації, взятими за
непогашеними фінансовими зобов' язаннями.

Розрахункові документи, які підтверджують необхідність оплати рахунків, до проведення

оплати залишаються в органі казначейства і повертаються розпорядникові коштів після
здійснення оплати. На документах, що передбачають довгострокову дію і часткову оплату
(договори, трудові угоди тощо), обов'язково на останній сторінці проставляється сума кожної
окремої оплати й дата її проведення.

Документи приймаються органами казначейства від розпорядників бюджетних коштів:

- за загальним фондом та іншими доходами спеціального фонду - відповідно до зареєстрованих

в органах Державної казначейської служби зобов' язань згідно з кошторисними призначеннями
та помісячними планами асигнувань із загального фонду бюджету, в межах залишку коштів на
рахунку за всіма кодами економічної класифікації видатків;

- за спеціальним фондом (крім інших доходів спеціального фонду) - відповідно до кошторису

призначень та в межах залишків коштів на рахунку.

Таким чином, контроль, що проводиться органами казначейства, передує здійсненню касових

видатків, а значить є ефективним засобом забезпечення їх цільового спрямування. У процесі
контролю за цільовим спрямуванням бюджетних коштів органи державної казначейської
служби щодо виконання державного бюджету за видатками здійснюють такі види контролю:

Попередній контроль проводиться на етапі реєстрації зобов' язань розпорядників бюджетних

коштів, особливо на стадії санкціонування дозволу на витрачання бюджетних коштів. Під час
взяття зобов' язань слід розмежувати:
- поточні зобов' язання - ті, які будуть виконані та потребують повної сплати в поточному році;

- перехідні зобов' язання - ті, сплата за якими здійснюватиметься за рахунок асигнувань

протягом кількох років.

Слід мати на увазі, що взяття великого обсягу перехідних зобов'язань значно погіршує
"гнучкість" бюджету, зменшує можливості виконання пріоритетних завдань.

Ефективність цієї форми контролю полягає в тому, що вона дає можливість запобігти
порушенню чинного законодавства на етапах забезпечення обліку бюджетних асигнувань та
контролю за їх дотриманням, узагальнення інформації про зобов' язання розпорядників коштів,
виділення бюджетних асигнувань тощо.

У такий спосіб забезпечується здійснення контролю за цільовим спрямуванням бюджетних

коштів, а отже й ефективне управління державними фінансами.

Поточний контроль здійснюється у процесі оплати рахунків розпорядників і одержувачів

бюджетних коштів. До заходів поточного контролю відносять контроль за відповідністю
платіжних документів затвердженому кошторису бюджетної установи (для одержувачів -
плану використання бюджетних коштів), контроль за наявністю необхідних
підтверджувальних документів, що є підставою для здійснення платежів.

Для оплати витрат бюджетна установа подає до відповідного органу ДКС України документи,
що підтверджують факт виконання взятого зобов'язання.

Органи казначейства проводять перевірку:

- відповідності платіжних документів бюджетного розпису та затвердженому кошторису;

- наявності підтверджувальних документів, а також правильності заповнення реквізитів.

Підтверджувальні документи засвідчують факт придбання товару, виконання робіт, надання

послуг і є важливим інструментом контролю за цільовим спрямуванням бюджетних коштів.
Тому особливу увагу під час оплати витрат розпорядників та одержувачів бюджетних коштів
органи казначейства приділяють їх перевірці. Лише після перевірки платіжних та
підтверджувальних документів органом Державної казначейської служби України
здійснюється оплата рахунків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів.

У такий спосіб реалізується механізм поточного контролю за витрачанням бюджетних коштів,

за якого видатки здійснюються безпосередньо на користь суб' єктів господарської діяльності на
підставі первинних документів розпорядників бюджетних коштів, що підтверджують
необхідність і доцільність видатків.

Контроль після здійснення видатків і проведення операцій (наступний) проводиться на стадії

складання бухгалтерських балансів і звітів про виконання бюджету. Наступний контроль
проводиться з метою виявлення законності проведених операцій, випадків порушень
бюджетного законодавства, необхідності притягнення винних до відповідальності. Цей
контроль дає змогу впевнитися, що всі операції в бухгалтерському обліку розпорядника
бюджетних коштів відображено правильно, зобов' язання взяті в межах доведених асигнувань,
дані бухгалтерського обліку органу казначейства відповідають даним обліку розпорядника
коштів.

Зазначене вище переконливо доводить, що організація фінансового контролю в системі

Державної казначейської служби має певну особливість. Вона полягає в тому, що органи
казначейства є єдиними виконавцями попереднього контролю та контролю на стадії здійснення
платежу при виконанні державного та місцевих бюджетів і здійснюють такий контроль не
вибірково, а тільки на регулярній основі. У такий спосіб забезпечується суворий контроль за
правильністю фінансових операцій, їх бухгалтерським обліком, що є гарантією чіткого
виконання управлінських рішень у бюджетній сфері. Цей контроль здійснюється паралельно з
веденням операцій протягом бюджетного року, і тому він є ефективнішим, ніж контроль за
результатами.

27. Правове регулювання аудиторської діяльності в Україні

Правове регулювання засновується на сукупності законів та інших регламентуючих

документів, щодо здійснення аудиторської діяльності, таких як:
1. Закон України "Про аудиторську діяльність",
2. Стандарти аудиту (в Україні в якості національних використовуються Міжнародні стандарти
аудиту, надання впевненості та етики),
3. Кодекс етики професійних бухгалтерів.
4. Господарський кодекс та інші нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку
діяльність (Аудиторська діяльність - це один з видів підприємницької діяльності.).

Закон України «Про аудиторську діяльність» ухвалено 22 квітня 1993 р. (редакція Закону від
14.09.2006 із змінами, внесеними згідно з Законом від 01.07.2010). З його прийняттям офіційно
визнано аудит як професійну діяльність у сфері незалежного економічного контролю. Закон
визначає правові засади ведення аудиторської діяльності в Україні й спрямований на створення
системи незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів користувачів
фінансової та іншої економічної інформації.
Положення Закону діють на території України і поширюються на всі суб'єкти господарювання
незалежно від форм власності й видів діяльності. У випадках, якщо міжнародним договором, в
якому бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, що містить Закон, керуються
правилами міжнародного договору.
Законом України «Про аудиторську діяльність» також визначені права, обов'язки суб'єктів
аудиторської діяльності та їх відповідальність за неякісне надання аудиторських послуг.

Стандарти аудиту - єдині вимоги до порядку здійснення, оформлення, оцінки достовірності

інформації, до порядку підготовки результатів аудиту, а також регламентації надання окремих
супутніх послуг.
Метою стандартів аудиту є встановлення загальних правил аудиторської діяльності до
організації та методики його проведення. Кожен стандарт визначає певну частину або сторону
аудиторської роботи, має бути коротким і лаконічним, але з достатньою повнотою описувати
вимоги до регулювання об'єкта стандарту.

Аудиторську діяльність у світовому масштабі регламентують Міжнародні стандарти аудиту

(МСА). Вони можуть застосовуватися як національні або використовуватися на рівні з
національними. Крім цього, МСА являє собою методичну базу для створення національних
стандартів. У високорозвинених країнах (Канаді, Великій Британії, Ірландії, США тощо)
застосовують самостійно розроблені та затверджені національні стандарти, які за своїм змістом
дуже близькі до МСА.

Затвердження стандартів аудиту є винятковим правом Аудиторської палати України.

Стандарти аудиту є обов'язковими для дотримання аудиторами, аудиторськими формами та
суб'єктами господарювання.
Рішенням АПУ від 18.01.1998 р. у № 73 затверджено 32 Національних нормативи аудиту, що
врегулювали вимоги до аудиту, його мету, принципи договірних відносин з замовниками,
планування, інформаційне та методичне забезпечення перевірок, методику збирання і
формулювання доказів, порядок складання аудиторських висновків та звітів, дотримання
спеціальних умов проведення аудиту. Національні нормативи аудиту були розроблені на
основі законодавства України з аудиторської діяльності й міжнародних стандартів, а також
професійної термінології , прийнятої у світовій практиці.
АПУ рішенням від 18.04.2003 р. № 122 затвердила Стандарти аудиту та етики Міжнародної
федерації бухгалтерів (Міжнародні стандарти аудиту) як Національні стандарти аудиту, тому
їх мають обов'язково використовувати суб'єкти аудиторської діяльності у фінансовій звітності
за рік.

Кодекс професійної етики аудиторів установлює основні принципи аудиту, правила надання
аудиторських послуг, фундаментальні основи аудиторської етики. Правильне розуміння
основних принципів аудиту сприяє його проведенню на належному рівні, підвищенню якості,
вдосконаленню методики і подальшому розвитку аудиту в Україні в цілому.

28. Бюджет як економіко правова категорія. Роль бюджету в забезпеченні виконання функцій
держави та місцевих органів публічної влади

Бюджетний кодекс України дає таке визначення терміна: бюджет — план формування та
використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються
органами державної влади, органами влади АР Крим та органами місцевого самоврядування
протягом бюджетного періоду.
У підручниках можна зустріти інше визначення: Державний бюджет України —
централізований фонд фінансових ресурсів держави, який використовується для виконання
покладених на неї завдань, передбачених Конституцією України.
Бюджет як економічна категорія має такі ознаки:
1) історичність, адже бюджет як категорія сформувався історично, мав свої специфічні риси
зародження у різних країнах, які проявляються і в сучасних умовах;
2) плановість, оскільки основою функціонування бюджету є його плановий характер;
3) юридичний характер, тому що бюджет має силу нормативного акта;
4) строк дії, адже бюджет складається і функціонує протягом певного періоду.
Сутність бюджету реалізується за допомогою його функцій:
- розподільної — держава зосереджує у своїх руках усі джерела бюджетних надходжень, щоб
потім використати їх з найбільшою ефективністю, тобто перерозподілити між міністерствами,
відомствами, блоками галузей, територіями. Основою бюджетного розподілу є чистий дохід,
який утворюється у суспільстві;
- контрольної — суспільство в особі специфічних державних або недержавних структур
контролює і вирівнює бюджетний розподіл.
Бюджет функціонує як отримання доходів, тобто формування фінансової бази діяльності
держави, та розпису видатків, тобто забезпечення економічних і соціальних потреб усіх членів
суспільства.
Таким чином, державний бюджет слугує:
1) для розподілу ВВП і національного продукту;
2) державного регулювання та стимулювання економіки;
3) фінансового забезпечення соціальної політики;
4) контролю за утворенням і використанням центрального фонду грошових ресурсів.
Бюджет забезпечує фінансовими ресурсами потреби економічного і соціального розвитку на
основі розподілу і перерозподілу ВВП у державі. Учасниками економічних відносин, які
виникають у зв'язку з бюджетом є держава, суб'єкти господарювання всіх форм власності та
населення, оскільки:
— держава має потребу у фінансових ресурсах для виконання власних функцій,
— суб'єкти господарювання всіх форм власності та напрямів діяльності як постачають грошові
ресурси державі, так і можуть від неї їх отримувати залежно від місця та ролі у системі
економічних відносин;
— населення може бути як платником податків, так і отримувачем грошових коштів.
Аналіз бюджетних відносин передбачає два аспекти їх досліджень: економічний та правовий.
Як економічна категорія бюджет є централізованим грошовим фондом, який акумулюється на
рівні певного утворення (держави або територіальної громади) та яким розпоряджається
відповідний орган державної влади. Визначення бюджету як сукупності економічних відносин
зовсім не означає його сталості. Певні коригування обов’язково присутні у бюджетних
відносинах на стадії якрозроблення проекту бюджету (річні зміни дохідної або видаткової
частини бюджету), так і виконання (наприклад, під час секвестрації - пропорційного
скорочення видатків при виконанні бюджету). Таким чином, як економічна категорія бюджет
охоплює сукупність економічних відносин, що пов’язані з формуванням, розподілом, ви-
користанням певних централізованих грошових фондів для фінансування завдань державних та
адміністративно-територіальних утворень і виконання функцій органів влади.
Відповідний зміст притаманний бюджету і як правовій категорії. У цьому разі він являє собою
правовий акт, основний фінансовий план утворення, розподілу та використання
централізованого грошового фонду держави або територіальної громади. При цьому
обов’язково необхідно розмежовувати поняття бюджету (переважно в цьому полягає саме
економічна сторона цієї категорії) та закону (або акта) про бюджет (правова сторона бюджету).
Як правова категорія бюджет характеризується декількома особливостями:
а) бюджет затверджується відповідним представницьким органом державної влади;
б) строк дії акта, що затверджує відповідний бюджет, дорівнює бюджетному періоду;
в) бюджет як фінансовий план закріплює юридичні права і обов’язки учасників бюджетних
відносин.

29. Бюджетне право як підгалузь фінансового права

У системі фінансового права, що поділяється на правові інститути, бюджетне право посідає

провідне місце і багатьма науковцями розглядається як підгалузь фінансового права.
Бюджетне право - центральна частина фінансового права, оскільки сфера державних фінансів,
які виступають безпосередньо предметом дослідження останнього, нерозривно пов'язана з
відносинами у сфері утворення, розподілу й витрачання коштів бюджетної системи. Такі
відносини є предметом бюджетного права, яке нерозривно пов'язано з іншими розділами та
інститутами фінансового права. Отже, бюджетне право України - це сукупність фінансово-
правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв'язку з бюджетною
діяльністю, тобто утворенням, розподілом та використанням коштів державного та місцевих
бюджетів.
Коло відносин у сфері бюджетної діяльності є досить широким, оскільки включає відносини,
пов'язані зі встановленням бюджетного устрою та бюджетної системи України, структурою
доходів і видатків бюджетної системи, їх розподілом між її ланками, здійсненням
міжбюджетних трансфертів та розмежуванням компетенції органів державної та муніципальної
влади, а також з організацією бюджетного процесу.

30. Бюджетні правовідносини, їх суб’єкти та особливості

Бюджетні правовідносини - це суспільні відносини, врегульовані бюджетно-правовими

нормами і пов'язані з формуванням, розподілом та витрачанням ресурсів бюджетної системи
країни.
Суб'єктом бюджетних правовідносин виступає Україна як суверенна держава в особі
Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України, Верховної Ради
Автономної республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, місцевих органів
самоуправління. Суб'єктами бюджетних правовідносин є також галузеві органи виконавчої
влади, особливе місце займають фінансові органи, вони діють від імені держави і вступають у
бюджетні відносини з усіма органами держави, які мобілізують або витрачають грошові
кошти, беруть участь у всіх стадіях бюджетного процесу.
Кожний суб'єкт цих відносин бере участь у розподілі дохідної і витратної частини Державного
бюджету, в складанні, розгляді, затвердженні, виконанні бюджетів і розгляді звітів про їх
виконання, а також у контролі за виконанням бюджетів.
Особливості бюджетних правовідносин:
1) це вид фінансових правовідносин;
2) виникають із фінансової діяльності та мають грошовий характер;
3) одна зі сторін наділяється владними повноваженнями щодо іншої;
4) виникнення, зміна та припинення завжди пов’язані з нормативно-правовими актами;
5) мають періодичний характер (з початком нового бюджетного періоду та дією нового закону
про Державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет виникають нові бюджетні
правовідносини);
6) у бюджетних правовідносинах бере участь більш вузьке коло суб’єктів, ніж в інших видах
фінансових правовідносин (суб’єктами бюджетного права є юридичні особи, які беруть участь
у розподілі доходів та видатків між різними видами бюджетів або одержують із державного чи
місцевих бюджетів грошові кошти у різних формах (фінансування, дотації, субвенції тощо),
або беруть участь у бюджетному процесі). Таким чином, не є суб’єктами бюджетних
правовідносин юридичні особи недержавної чи немуніципальної форм власності. Їх
взаємовідносини з бюджетом опосередковуються через по-даткові або кредитні відносини. Не
можуть бути суб’єктами бюджетних правовідносин і окремі громадяни. Їх взаємовідносини з
бюджетом також опосередковуються через податкові, трудові та інші види правовідносин.
Щодо видів бюджетних правовідносин, то їх можна класифікувати залежно від інститутів
галузі бюджетного права:
А) правовідносини у сфері бюджетного устрою;
Б) правовідносини у сфері бюджетного процесу;
В) правовідносини у сфері розрахунково-касового обслуговування бюджетних коштів;
Г) правовідносини у сфері кошторисно-бюджетного та програмно-цільового фінансування;
Ґ) правовідносини у сфері державного та муніципального боргу;
Д) правовідносини у сфері державного та муніципального кредиту.

31. Бюджетна система України та її структура. Зведений бюджет України

Бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів,

побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-
територіальних устроїв і врегульована нормами права;
Стаття 5. Структура бюджетної системи України
1. Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів.
2. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та
бюджети місцевого самоврядування.
3. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань,
селищ, міст (у тому числі районів у містах).
У ст. 2 Закону України «Про бюджетну систему України» у редакції від 29 червня 1995 р., який
діяв до прийняття Бюджетного кодексу України, бюджетна система України визначалась як
поєднання Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки
Крим та місцевих бюджетів, визначення зведеного бюджету з подальшою деталізацією
складових зведених бюджетів різного рівня (ст. 2 Закону України від 29 червня 1995 р.).
Показово, що у ст. 3 цього самого Закону було визначено поняття бюджетного устрою як
організації і принципів побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язку між
окремими ланками бюджетної системи. Чинне бюджетне законодавство не дає подібного
визначення.
Ці положення є відображенням конституційних норм, що містяться в статтях 132 та 133
Конституції України, які визначають засади територіального устрою України (ст. 132), систему
адміністративно-територіального устрою (ст. 133). Фактично відповідно до ст. 133 Конституції
України і побудовано склад бюджетної системи України, яка включає:
- Державний бюджет України;
- місцеві бюджети:
а) бюджет Автономної Республіки Крим;
б) обласні бюджети;
в) районні бюджети;
г) бюджети місцевого самоврядування:
- бюджети територіальних громад сіл, їх об’єднань;
- бюджети територіальних громад селищ;
- бюджети територіальних громад міст (районів у містах).
Підставами розмежування бюджетів на місцеві та місцевого самоврядування є повноваження
певних органів влади щодо їх прийняття та виконання і особливості формування дохідної
частини. Доходи місцевих бюджетів містять переважно закріплені доходи (ст. 66 Кодексу),
тобто ті, що надходять за рахунок розподілу загальнодержавних податків і зборів. Бюджети
місцевого самоврядування містять як подібні доходи (ст. 64 Кодексу), так і значне коло
надходжень власного характеру, доходів, що формуються за рахунок власних джерел відповід-
них територіальних громад: місцевих податків та зборів; плати за землю; коштів від
відчуження майна; плати за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній
власності та ін. (ст. 69 Кодексу). Бюджети місцевого самоврядування - є базовими бюджетами.
На відміну від Закону України «Про бюджетну систему України» в редакції від 29 червня 1995
р., де визначення складу бюджетної системи та зведеного бюджету містилось в одній статті (ст.
2), у чинному Бюджетному кодексі України - це дві статті: ст. 5 «Структура бюджетної
системи України» та ст. 6 «Зведений бюджет». Незважаючи на те, що ст. 6 містить сім частин,
фактично вони об’ єднуються у дві складові цієї статті: поняття зведеного бюджету та склад
відповідних зведених бюджетів (України, Автономної Республіки Крим, області, району, міста
з районним поділом), що побудовані за однотипною схемою.

Зведений бюджет є сукупністю бюджетних показників усіх бюджетів, що існують на

відповідній території. Зведені бюджети використовуються для аналізу і прогнозування
економічного та соціального розвитку держави, територіальних громад. Зведені бюджети
існують на рівні держави, Автономної Республіки Крим, області, району, міста з районним
поділом. Частини 2-6 ст. 6 Кодексу побудовані за єдиною схемою, згідно з якою дається
визначення відповідного зведеного бюджету як сукупності показників бюджетів, що існують
на території дії зведеного бюджету. Так, зведений бюджет України включає показники
Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим, зведених
бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Відповідним чином визначено й інші зведені
бюджети.
Зведені бюджети створено з метою:
а) розрахунків соціальних та фінансових нормативів, норм для складання проектів бюджетів;
б) аналіз ефективності бюджетних витрат;
в) з’ясування підстав надання трансфертів.
Зведені бюджети не затверджуються, а мають розрахунково-інформаційний характер.
Бюджетний період для всіх бюджетів бюджетної системи становить один календарний рік,
який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Сам закон про
Державний бюджет України має бути прийнятий до 1 грудня року, що передує плановому.
Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не
є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
Бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути інший.
Такими особливими обставинами є:
1) введення воєнного стану;
2) оголошення надзвичайного стану в Україні.
У разі, якщо Державний бюджет України прийнято на інший бюджетний період, місцеві
бюджети можуть бути прийняті на такий самий період.

32. Принципи бюджетної системи

Стаття 7. Принципи бюджетної системи України
1. Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:
1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України
забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням
бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання
бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати
обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними.
Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання
органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи
влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних
місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також
за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за
ними відповідних джерел доходів бюджету, правом відповідних органів державної влади,
органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати
напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом
Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і
незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети;
4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та
витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування;
5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках
економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат
бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності - при складанні та виконанні бюджетів усі
учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі
національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом
забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, Автономною Республікою
Крим, місцевим самоврядуванням (далі - гарантовані послуги), при залученні мінімального
обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні
визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими
бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності максимально
можливого наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються
тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на
засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і
територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості - інформування громадськості з питань складання,
розгляду, затвердження, виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також
контролю за виконанням державного бюджету та місцевих бюджетів.

33. Бюджетна класифікація, її структура та роль у бюджетній сфері

Ст. 2: бюджетна класифікація – єдине систематизоване згрупування доходів, видатків,

кредитування, фінансування бюджету, боргу відповідно до законодавства України та
міжнародних стандартів;
Ст 8. Бюджетна класифікація використовується для складання і виконання держ та місц
бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів
державної влади, органів влади АРК, ОМС, інших розпорядників бюджетних коштів. Центр
орган викон влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, затверджує
бюджетну класифікацію, зміни до неї та інформує про це ВРУ.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету: податкові надходження (загальнодерж податки і збори та
місц податки і збори); неподаткові надходження (доходи від власності та підприємницької
діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської
діяльності, інші неподаткові надходження); доходи від операцій з капіталом;трансферти
(кошти, одержані від інших органів держ влади, органів влади АРК, ОМС, інших держав або
міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі)
2) класифікація видатків та кредитування бюджету (за бюджетними програмами - програмна
класифікація видатків та кредитування бюджету;за ознакою головного розпорядника
бюджетних коштів-відомча класифікація видатків та кредитування бюджету; за функціями, з
виконанням яких пов'язані видатки та кредитування бюджету- функціональна класифікація
видатків та кредитування бюджету)
3) класифікація фінансування бюджету (за типом кредитора - за категоріями кредиторів або
власників боргових зобов'язань; за типом боргового зобов'язання- за засобами, що
використовуються для фінансування бюджету);
4) класифікація боргу (систематизує інформацію про всі боргові зобов'язання держави, АРК,
територіальної громади міста; борг класифікується за типом кредитора та за типом боргового
зобов'язання).
Усі можливі доходи та видатки бюджетів відображаються та закріплюються у бюджетній
класифікації, яка являє собою єдине систематизоване групування доходів, видатків,
кредитування, фінансування бюджету, боргу відповідно до законодавства України та
міжнародних стандартів.
Бюджетна класифікація затверджується Міністром фінансів України, про що інформується в
обов’язковому порядку Верховна Рада України (це забезпечує досягнення цілісності
бюджетних категорій доходів і видатків, взаємозв’язок між функціональним призначенням і
економічним характером видатків бюджету). Зміни до неї також затверджуються Міністром
фінансів.
Відповідно до наказу Мінфіну України від 14 січня 2011 р. № 11, яким затверджено бюджетну
класифікацію і, зокрема, поділ доходів бюджету, до податкових надходжень віднесено:
а) податки на доходи, прибуток, збільшення ринкової вартості (податок на доходи фізичних
осіб, податок на прибуток підприємств);
б) податки на власність (збір за першу реєстрацію транспортного засобу);
в) збори за спеціальне використання природних ресурсів (збір за спеціальне використання
лісових ресурсів; плата за користування надрами; збір за спеціальне використання води; плата
за землю; плата за використання інших природних ресурсів);
г) внутрішні податки на товари та послуги (податок на додану вартість; акцизний податок з
вироблених в України підакцизних товарів; акцизний податок з ввезених на митну територію
України товарів; податки на окремі категорії послуг);
ґ) податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції (ввізне та вивізне мито; інші
надходження);
д) окремі податки і збори, що зараховуються до місцевого бюджету (податок на нерухоме
майно, відмінне від земельної ділянки; збір за місця для паркування транспортних засобів;
єдиний податок ); та ін.
До неподаткових надходжень належать:
а) доходи від власності та підприємницької діяльності (частина чистого прибутку (доходу)
державних унітарних підприємств та їх об’єднань, що вилучається до бюджету, та дивіденди
(дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, у статутних капіталах яких є
державна власність; кошти, що перераховуються Нацбанком України відповідно до Закону
України «Про Національний банк України»; відрахування коштів, одержаних від проведення
державних грошових лотерей; плата за розміщення в установах банків тимчасово вільних
бюджетних коштів та ін.);
б) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності (плата
за ліцензії, плата за утримання дітей у школах-інтернатах; надходження від оплати витрат з
інформаційно-технічного забезпечення розгляду справ у судах;кошти, одержані за вчинення
консульських дій; виконавчий збір; надходження від орендної плати за користування цілісним
майновим комплексом та іншим державним майном;державне мито; митні збори);
в) інші неподаткові надходження (кошти від реалізації майна, конфіскованого за рішенням
суду; плата за адміністративні послуги;портовий (адміністративний) збір; доходи від операцій
з кредитування та надання гарантій; збори на обов ’язкове державне пенсійне страхування з
окремих видів господарських операцій).
Доходи від операцій з капіталом складаються шляхом акумуляції:
а) надходження від продажу основного капіталу (кошти від реалізації скарбів, майна,
одержаного державою або територіальною громадою в порядку спадкування чи дарування,
безхазяйного майна, знахідок, а також валютних цінностей і грошових коштів, власники яких
невідомі; надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів та дорогоцінного
каміння; надходження від відчуження майна, що належить Автономній Республіці Крим,
перебуває у комунальній власності); б) надходження від реалізації державних запасів товарів
(матеріальних цінностей державного резерву та розброньованих матеріальних цінностей
мобілізаційного резерву);
в) надходжень від продажу землі та нематеріальних активів;
г) податків на фінансові операції та операції з капіталом.
До складу офіційних трансфертів Бюджетною класифікацією віднесено:
а) офіційні трансферти від органів державного управління (кошти, що надходять з інших
бюджетів; дотації; субвенції);
б) кошти від урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій (надходження від
секретаріату ООН, ОБСЄ або іншої регіональної організації за участь українського
контингенту та персоналу у миротворчих операціях; гранти; дарунки; надходження в рамках
програм секторальної бюджетної підтримки Європейського Союзу).
Видатки бюджету поділяються за різними підставами, зокрема, за:
1) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету);
2) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та
кредитування бюджету);
3) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки та кредитування бюджету (функціональна
класифікація видатків та кредитування бюджету);
4) економічними ознаками.
Функціональна класифікація видатків бюджету дозволяє визначити пріоритети у діяльності
держави, за допомогою бюджетного фінансування забезпечити виконання всіх завдань та
функцій державою та має такі рівні деталізації:
- розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій
держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування;
- підрозділи та групи, у яких конкретизуються напрями витрачання бюджетних коштів на
здійснення функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.
Така класифікація включає видатки на:
а) загальнодержавні функції (утримання вищих органів державного управління, органів
місцевої влади та органів місцевого самоврядування; фінансова та зовнішньоекономічна
діяльність; економічна допомога зарубіжним країнам; інші функції державного управління;
фундаментальні дослідження; дослідження та розробки в галузі державногоуправління;
проведення виборів та референдумів; обслуговування боргу; міжбюджетні трансферти);
б) оборону (військову та цивільну оборону; військову допомогу зарубіжним країнам; військову
освіту; дослідження та розробки в галузі оборони; іншу діяльність у галузі оборони);
в) громадський порядок, безпеку та судову владу (діяльність щодо забезпечення громадського
порядку; боротьба зі злочинністю та охорона державного кордону; протипожежний захист та
рятування; судова влада; діяльність у сфері безпеки держави; утримання кримінально-
виконавчої системи; представницькі функції в суді; дослідження та розробки в галузі
громадського порядку, безпеки і судової влади; інша діяльність у сфері громадського порядку,
безпеки та судової влади);
г) економічну діяльність (загальна економічна, торговельна та трудова діяльність; лісове та
сільське господарство, мисливство, рибне господарство; паливно-енергетичний комплекс; інша
промисловість і будівництво; транспорт; зв’язок, телекомунікації та інформатика; інші галузі
економіки; інша економічна діяльність);
ґ) охорону навколишнього природного середовища (запобігання та ліквідація забруднення
навколишнього природного середовища; збереження природно-заповідного фонду;
дослідження та розробки у сфері охорони навколишнього природного середовища; інша діяль-
ність у цій галузі);
д) житлово-комунальне господарство (житлове господарство; комунальне господарство;
дослідження та розробки у сфері житлово- комунального господарства; інша діяльність у цій
галузі);
е) охорону здоров’я (медична продукція і обладнання; поліклініки та амбулаторії, швидка та
невідкладна допомога; лікарні та санаторно- курортні установи; санаторно-профілактичні та
протиепідемічні дії та установи; дослідження та розробки в галузі охорони здоров’ я; інша
діяльність у цій галузі);
є) духовний та фізичний розвиток (фізична культура і спорт; культура та мистецтво; засоби
масової інформації; дослідження та розробки у сфері духовного та фізичного розвитку; інша
діяльність у цій галузі);
ж) освіту (дошкільна освіта; загальна середня освіта; професійно- технічна освіта; позашкільна
освіта; програми матеріального забезпечення навчальних закладів; дослідження та розробки у
сфері освіти; інша діяльність у цій галузі);
з) соціальний захист та соціальне забезпечення (соціальний захист на випадок
непрацездатності; соціальний захист пенсіонерів; соціальний захист ветеранів війни і праці;
соціальний захист сім’ ї, дітей тамолоді; соціальний захист безробітних; допомога у вирішенні
житлових питань; соціальний захист інших категорій населення; дослідження та розробки у
сфері соціального захисту; інша діяльність у цій сфері).
Економічна класифікація видатків бюджету уточнює використання бюджетних коштів
відповідно до їх предметних ознак (заробітна плата, оренда, капітальні витрати тощо). На
підставі економічної класифікації видатків забезпечується єдиний підхід до розпорядників та
одержувачів бюджетних коштів, виділяються захищені статті видатків бюджету. Видатки
бюджету за цим типом класифікації групуються в єдині блоки і становлять поточні, капітальні
та нерозподілені видатки.
Поточні видатки включають:
а) витрати на товари та послуги;
б) виплати процентів (доходу) за зобов’язаннями;
в) субсидії та поточні трансферти;
До складу капітальних видатків входять:
а) придбання основного капіталу;
б) створення державних запасів та резервів;
в) придбання землі та нематеріальних активів;
г) капітальні трансферти.
Нерозподілені видатки становлять видатки з резервних фондів Державного бюджету України
та місцевих бюджетів. Склад нерозподілених видатків визначається законом про Державний
бюджет України чи рішенням відповідної місцевої ради.
Перелік видатків, що становлять кредитування, визначається Мінфіном України. До них
включаються:
а) надання внутрішніх кредитів за вирахуванням погашення;
б) надання зовнішніх кредитів за вирахуванням погашення.
Відомча класифікація видатків бюджету визначає розподіл бюджетних призначень за
головними розпорядниками бюджетних коштів, якими у ст. 2 Кодексу визначено бюджетні
установи в особі їх керівників, які відповідно до ст. 22 Кодексу одержують повноваження шля-
хом установлення бюджетних призначень. На її підставі Державне казначейство України та
місцеві фінансові органи ведуть реєстр розпорядників бюджетних коштів.
До відомчої класифікації видатків Державного бюджету України входять видатки на
фінансування апарату Верховної Ради України, Державного управління справами,
Господарсько-фінансового департаменту Секретаріату Кабінету Міністрів України, Державної
судової адміністрації України, Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Ви Вищого господарського суду України,
Вищого адміністративного суду України, Конституційного Суду України, Генеральної
прокуратури України, міністерств, державних комітетів, державних управлінь та комісій,
обласних державних адміністрацій тощо. Відомча класифікація видатків місцевих бюджетів
визначається відповідно до рішення про місцевий бюджет (ч. 3 ст. 22 Кодексу).
Програмна класифікація видатків бюджету будується на розподілі бюджетних призначень за
бюджетними програмами. Відповідно до ст. 2 Кодексу бюджетна програма є сукупністю
заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, завдань та очікуваного результату, визна-
чення та реалізацію яких здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених
на нього функцій. Розроблення, аналіз та відбір програм на стадії планування, складання
проекту проводить головний розпорядник коштів, який обґрунтовує свої пропозиції. Про-
грамно-цільовий метод у бюджетному процесі має за мету встановлення безпосереднього
зв’язку між виділенням коштів та результатами їх використання.
Якщо функціональна класифікація бюджетних видатків лише визначає загальний тип видатків
з бюджету, то кожна програма має чітку цільову прив’язку, що відображається у структурі
кодування програмної класифікації видатків Державного бюджету. Код програмної кла-
сифікації містить сім знаків, якими кодується інформація про головного розпорядника,
бюджетну програму, інституційні та інвестиційні проекти, резервний фонд, капітальні
вкладення, напрями діяльності бюджетної програми. Код визначається цифрами від «1» до «9».

34. Бюджетні повноваження держави та органів місцевого самоврядування

Бюджетні повноваження — це права і обов'язки органів державної влади та місц

самоврядування у галузі бюджетної діяльності, що визначаються БКУ, ЗУ про державний
бюджет, ЗУ "Про місцеве самоврядування в Україні", іншими законами, рішеннями місцевих
рад та локальними актами. Повноваження України як суверенної держави у сфері бюджету
широкі. У Бюджетному кодексі вони конкретизуються через повноваження органів держ
влади, що виступають від імені держави.

Бюджетні права об'єднуються у три групи: повноваження у галузі зведеного бюджету, у галузі
Державного бюджету України; у галузі місцевих бюджетів.
1. Повноваження у галузі зведеного бюджету ґрунтуються на необхідності забезпечення:
ВРУ забезпечує повноваження держави у галузі зведеного бюджету:
• встановлює види бюджетів, порядок і принципи об'єднання їх у бюджетну систему;
• визначає види видатків, які включаються до державного і місцевих бюджетів;
• визначає склад дохідних джерел, з яких до державного і місцевого бюджетів надходять
кошти;
• встановлює загальний порядок і принципи розподілу доходів між окремими ланками
бюджетної системи;
• встановлює загальний порядок розподілу видатків між ланками бюджетів різного рівня;
• затверджує бюджетну класифікацію, що забезпечує єдність бюджетної системи;
• встановлює принципи й основні засади організації бюджетного процесу незалежно від рівня
його здійснення;
• встановлює основні бюджетні повноваження;
• визначає загальну систему заходів щодо збалансування бюджетів усіх рівнів;
• встановлює порядок складання Державного бюджету України.
2. Повноваження у галузі Державного бюджету України
Вищі органи державної влади мають право:
• визначення розміру доходів, закріплених за державним бюджетом у поточному бюджетному
періоді;
• цільового спрямування використання бюджетних асигнувань та їх розмірів;
• організації та здійснення бюджетного процесу;
• встановлення межі бюджетного дефіциту і розробки заходів на його скорочення;
• створення резервних та інших цільових фондів;
• прийняття законодавчих актів із регулювання всіх питань бюджетного процесу; реалізації
всіх стадій бюджетного процесу; визначення переліку регулюючих доходів для місцевих
бюджетів; уточнення статей доходів і видатків Державного бюджету України в процесі його
виконання;
• забезпечення постійного і всебічного фінансового контролю на всіх стадіях бюджетного
процесу; затвердження звіту про виконання Державного бюджету України.

3. Бюджетні повноваження ОМС реалізуються щодо Держ бюджету Укр, власного бюджету і
бюджетів нижчого рівня.
- право отримувати з Держ бюджету Укр в повному обсязі фінансування для здійснення
окремих повноважень органів виконавчої влади;
- право виконувати рішення органів держ влади, що призводить до додаткових витрат ОМС,
тільки в межах переданих їм ресурсів;
- право на поділ видатків місц бюджетів на такі, що пов’язані з виконанням власних
повноважень і делегованих повноважень органів виконавчої влади;
- право спрямовувати кошти заг фонду місц бюджету на фінансування установ і закладів, які
утримуються за рахунок бюджетних асигнувань;
- право на фінансування програм соц-екон розвитку своєї території, пов’язаних зі здійсненням
інвестиційної та інноваційної діяльності, а також надання субвенцій, пов’язаних із розширеним
відтворенням;
- право на власні і закріплені законом за місц бюджетами на стабільній основі загальнодерж
доходи і визначення напрямів використання бюджетних коштів як гарантії самостійності;
- право на забезпечення збалансованості своїх бюджетів з боку центр органів держ влади без
урахування доходів від місц податків і зборів;
- право ОМС одержувати компенсацію з держ бюджету у разі, коли держава не забезпечує
заздалегідь їх видатки щодо виконання рішень держ органів;
- обов’язок ОМС передавати з місц бюджету до держ бюджету частину надлишку доходів над
видатками у разі, коли доходи від закріплених за місц бюджетами загальнодерж податків і
зборів перевищують мінімальний розмір місц бюджету.
- право всіх представницьких ОМС затверджувати свої бюджети.

35. Складові частини бюджету

Стаття 13. Складові частини бюджету

1. Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.
2. Складовими частинами загального фонду бюджету є:
1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду
бюджету;
2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду бюджету;
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового
спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень
загального фонду бюджету);
4) фінансування загального фонду бюджету.
3. Складовими частинами спеціального фонду бюджету є:
1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають цільове
спрямування;
2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень
спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового
спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно
визначених надходжень спеціального фонду бюджету);
4) фінансування спеціального фонду бюджету.
4. Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів загального
фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету.
Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі групи:
перша група - надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами
згідно із законодавством;
друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ.
У складі першої групи виділяються такі підгрупи:
- підгрупа 1 - плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх основною
діяльністю;
- підгрупа 2 - надходження бюджетних установ від додаткової (господарської) діяльності;
- підгрупа 3 - плата за оренду майна бюджетних установ;
- підгрупа 4 - надходження бюджетних установ від реалізації в установленому порядку майна
(крім нерухомого майна).
У складі другої групи виділяються такі підгрупи:
- підгрупа 1 - благодійні внески, гранти та дарунки;
- підгрупа 2 - кошти, що отримують бюджетні установи від підприємств, організацій, фізичних
осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових заходів, у тому числі заходів з
відчуження для суспільних потреб земельних ділянок та розміщених на них інших об’єктів
нерухомого майна, що перебувають у приватній власності фізичних або юридичних осіб;
- підгрупа 3 - кошти, що отримують вищі та професійно-технічні навчальні заклади від
розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання
платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право.
Власні надходження бюджетних установ використовуються на:
- покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням послуг, що надаються бюджетними
установами згідно з їх основною діяльністю (за рахунок надходжень підгрупи 1 першої групи);
- організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних установ (за рахунок
надходжень підгрупи 2 першої групи);
- утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних установ (за рахунок
надходжень підгрупи 3 першої групи);
- ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів та матеріальних цінностей,
покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспортування відходів і брухту на
приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи);
- господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату комунальних послуг і
енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2 і 4 першої групи);
- організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп 1 і 3
другої групи);
- виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої групи).
5. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди, їх складові частини визначаються
виключно цим Кодексом та законом про Державний бюджет України.
6. Підставою для рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої
ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно цей
Кодекс та закон про Державний бюджет України.
7. Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється тільки в
межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний бюджет
України, прийняття рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього.
8. Платежі за рахунок спеціального фонду бюджету здійснюються в межах коштів, що
фактично надійшли до цього фонду на відповідну мету, якщо цим Кодексом та/або законом
про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) не встановлено інше.

36. Правове регулювання розподілу доходів між бюджетами

Доходи бюджету – усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі,

справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки,
гранти).
Надходження до бюджету – доходи бюджету та кошти, залучені в результаті взяття боргових
зобов'язань, органами державної влади, органами влади АРК, або органами місцевого
самоврядування.
Склад доходів різних ланок бюджетної системи відображається в різних платежах, які
сплачують юридичні і фізичні особи у відповідний бюджет.
Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:
Соціально-економічною ознакою:
- Податкові надходження (податки, збори, обов'язкові платежі);
- Неподаткові надходження (від власності та підприємницької діяльності; адміністративні
збори та платежі);
- Доходи від операцій з капіталом;
- Трансферти – кошти, одержані від органів державної влади або місцевого самоврядування,
інших держав чи міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Теоретично, доходи бюджетів класифікують також за порядком і умовами зарахування:
- закріплені - це доходи, які постійнодіючим законодавством віднесені у доходну частину
бюджету певного рівня повністю у розмірі територіальних надходжень, або у
твердофіксованому розмірі (нормативи), що встановлюються на тривалий строк і не
потребують додаткового рішення вищестоящого органу влади. Таке закріплення міститься у
постійнодіючому бюджетному або податковому законодавстві. У Держбюджеті тільки
закріплені доходи.
Наприклад: Акцизний збір - в дохід Держбюджету. Де б він не збирався буде зараховуватися
на централізований рахунок Держказначейства.
Податок на доходи фізичних осіб – в повному розмірі зараховуються до місцевих бюджетів
- власні - у місцевих бюджетах це надходження від комунальної власності, місцевих податків і
зборів тощо. Вони закріплюються повністю або за нормативами, які визначають щороку.
- залучені - якщо не вистачає власних коштів, то органи влади можуть (залучати) -
користуватись позиченими.
- регулюючі - доходи які щороку включаються в місцеві бюджети на підставі Законів або
рішень вищестоящих органів місцевого самоврядування. Нормативи відрахувань
затверджуються таким чином: або єдині для всіх бюджетів різного рівня, або диференційовано
для кожної ланки бюджетної системи в залежності від об'єму закріплених доходів і
передбачених видатків.
Доходи місцевих бюджетів класифікуються також за ознакою їх достатності у відповідних
бюджетах:
Доходи що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів.
Доходи що не враховуються при визначенні міжбюджетьних трансфертів.

37. Правові засади розподілу видатків між бюджетами

Стаття 82. Види видатків бюджетів

1. Видатки бюджетів поділяються на:
1) видатки на забезпечення конституційного ладу, державної цілісності та суверенітету,
незалежного судочинства, а також інші передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть бути
передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню;
2) видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути передані на виконання
Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш
ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;
3) видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого
самоврядування, які мають місцевий характер і визначені законами України.
Стаття 86. Критерії розмежування видів видатків між місцевими бюджетами
1. Розмежування видів видатків, визначених пунктами 2 і 3 частини першої статті 82 цього
Кодексу, між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з
урахуванням критеріїв повноти надання гарантованих послуг та наближення їх до
безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі
групи:
1) перша група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які
забезпечують необхідне першочергове надання гарантованих послуг і які розташовані
найближче до споживачів;
2) друга група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які
забезпечують надання основних гарантованих послуг для всіх громадян України;
3) третя група - видатки на функціонування бюджетних установ та реалізацію заходів, які
забезпечують гарантовані послуги для окремих категорій громадян, або реалізацію програм,
потреба в яких існує в усіх регіонах України.
2. Видатки першої групи здійснюються з бюджетів сіл, їх об'єднань, селищ, міст.
3. Видатки другої групи здійснюються з бюджетів міст республіканського Автономної
Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів.
4. Видатки третьої групи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних
бюджетів.
5. З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.

38. Дефіцит та профіцит. Джерела Покриття дефіциту бюджету

1. Дефіцит бюджету, згідно з п. 21 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу, - це перевищення видатків

бюджету над його доходами (з урахуванням різниці між наданням кредитів з бюджету та
поверненням кредитів до бюджету). Бюджетний кодекс передбачає право затверджувати
бюджет дефіциту як на державному, так і на місцевому рівнях (із деякими особливостями,
визначеними у ст. 72 Бюджетного кодексу).

Сьогодні не відносимо явище дефіциту бюджету до категорії надзвичайних фінансових явищ.

В період після другої світової війни і до сьогоднішнього дня дефіцити бюджету стали майже
щорічним явищем кожної держави. Його причинами можуть бути певні обставини, що
потребують збільшення бюджетних витрат, наприклад: здійснення великих державних
капіталовкладень у розвиток економіки; надзвичайні ситуації, викликані стихійними лихами,
техногенними чи екологічними катастрофами тощо; фінансова та економічна криза та ін. У
будь-якому випадку для збалансування бюджету необхідно зменшити видатки і збільшити
доходи, хоч за умов кризи забезпечувати це в комплексі дуже важко. Часто дефіцит
породжується одночасною дією кількох чинників (політичних, економічних, фінансових), тому
і з правових, і з економічних міркувань надзвичайно важливо:
а) передбачити верхню допустиму межу дефіциту. Економісти доводять, що допустима
величина бюджетного дефіциту не може перевищувати 3 - 5 % ВВП (чинне законодавство
України не встановлює жодного індикатора).
б) вжити усіх можливих заходів щодо зменшення розмірів дефіциту. Мінімізації дефіциту
бюджету досягають різними методами під час роботи над складанням проекту бюджету та його
затвердженням, а також під час виконання бюджету, якщо дефіцит зростає.
в) застосовувати коректні методи погашення бюджетного дефіциту.

Бюджетний кодекс у п. 51 ч. 1 ст. 2 БК передбачає поняття "фінансування бюджету", що

означає надходження та витрати бюджету, пов'язані із зміною обсягу боргу, обсягів депозитів і
цінних паперів, кошти від приватизації державного майна (щодо державного бюджету), зміна
залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття дефіциту бюджету або
визначення профіциту бюджету.

Із змісту коментованої статті бачимо, що наявність обґрунтованого джерела фінансування

бюджету є єдиною умовою для прийняття в Україні бюджету з дефіцитом. Відповідно
принциповим питанням є визначення можливих/прийнятних джерел фінансування дефіциту.
Адже вплив бюджетного дефіциту на економіку визначають методом його фінансування.
Зазвичай результатом фінансування дефіциту державного бюджету є державний борг, що
виникає в результаті здійснення бюджетних запозичень. І науковці, і практики твердять, що
власне бюджетні запозичення є найбільш оптимальною формою фінансування дефіциту
бюджету, за умов додержання цивілізованих принципів в процесі здійснення емісії позики,
розміщення державних цінних паперів, здійснення операцій з ними та ін.

Крім емісії державного боргу (боргових зобов'язань уряду), бюджетний дефіцит може
покриватись шляхом оподаткування (що само по собі означає скорочення доходів населення і
всього приватного сектора економіки), або ж надходжень від приватизації. Ще інший шлях - це
грошова емісія. Такий захід послаблює дефіцит бюджету, проте чинить сильний тиск на
економіку і призводить до збоїв у грошово-кредитній системі. Сьогодні можна констатувати,
що в Україні законодавство забороняє можливість прямого кредитування Уряду Національним
банком України.

Сьогодні пряме кредитування бюджету через центральні емісійні банки в розвинутих країнах
заборонено або суворо обмежено. Чинне законодавство України теж забороняє можливість
прямого кредитування Уряду Національним банком України.

У вітчизняній та іноземній літературі доведено, якщо більшу частину своєї заборгованості

уряду вдається розмістити поза емісійними установами (не в центральному банку країни), то
емісія державного боргу не чинить такого прямого впливу на зростання грошової маси. Чим
ширші в уряді можливості здійснювати запозичення у населення, приватних фірм, організацій,
тим слабші інфляційні наслідки державного боргу. З іншого боку, відсутність розвинутої
мережі фінансових ринків, попиту на державні цінні папери промислових і торгівельних
компаній, небанківських фінансових інститутів та населення примушують уряд звертатись до
послуг центрального банку. Саме за таких умов реалізується інфляційний ефект державного
боргу.

Щороку при затвердженні Закону України про державний бюджет на відповідний рік,
Верховна Рада України затверджує розмір бюджетного дефіциту та джерела його погашення.
Серед джерел фінансування бюджету (а отже, і його дефіциту) ч. 1 ст. 15 Бюджетного кодексу
визначає: кошти від державних (місцевих) внутрішніх та зовнішніх запозичень; кошти від
приватизації державного майна (включаючи інші надходження, безпосередньо пов'язані з
процесом приватизації) - щодо державного бюджету; повернення бюджетних коштів з
депозитів, надходження внаслідок продажу/пред'явлення цінних паперів; вільний залишок
бюджетних коштів.

2. Профіцит бюджету, згідно з п. 44 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України, - це перевищення

доходів бюджету над його видатками (з урахуванням різниці між поверненням кредитів до
бюджету та наданням кредитів з бюджету). В ідеалі профіцит бюджету дозволяє скасувати
окремий вид податку чи збору (обов'язкового платежу) в державі або знизити податкові ставки;
збільшувати обсяги капітальних вкладень; підвищувати соціальні виплати, заробітну плату
державним службовцям та працівникам бюджетної сфери; надавати міжнародні кредити тощо.
Проте виключно таке сприйняття профіциту бюджету робить це визначення недоречним і
неактуальним сьогодні в українському законодавстві. Проте не завжди профіцит бюджету є
показником ефективності фінансової системи та національного багатства. Адже затвердження
бюджету з профіцитом не обов'язково означає надлишок бюджетних коштів, який держава
неспроможна освоїти. Коментована стаття визначає, що бюджет з профіцитом затверджується
у чітко передбачених випадках з метою резервування певної частини коштів, що не
скеровується на фінансування видатків бюджету, з метою їх скерування на:
- погашення боргу;
- забезпечення встановленого розміру оборотного залишку бюджетних коштів;
- придбання цінних паперів.

Тобто сума профіциту бюджету має цільове призначення і повинна затверджуватись тільки
тоді, коли є така необхідність. Відтак профіцит бюджету може свідчити про готовність та
спроможність держави розраховуватись за своїми зобов'язаннями після покриття усіх
передбачених бюджетних видатків протягом відповідного бюджетного періоду.
Джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення,
внутрішні запозичення органів влади АРК, внутрішні та зовнішні запозичення органів
місцевого самоврядування. КМУ може брати позики в межах визначених законом України про
Державний бюджет України. Запозичення використовуються для забезпечення фінансовими
ресурсами поточних видатків держави. За винятком випадків, коли це необхідно для
збереження загальної економічної рівноваги.
Міністр фінансів має право обирати кредитора, вид позики і валюту запозичення з
урахуванням вимог БК та з метою економії коштів та ефективності їх використання.
Якщо витрати на обслуговування та погашення державного боргу перевищать обсяг коштів,
передбачений в законі про ДБУ на таку мету, Міністр фінансів невідкладно інформує про це
КМУ. КМУ невідкладно інформує про очікуване перевищення таких витрат ВРУ та подає у
двотижневий термін пропозиції про внесення змін до закону України про ДБ України.
Емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту ДБУ.

39. Правове регулювання міжбюджетних відносин

1. Міжбюджетні відносини - відносини між державою, Автономною Республікою Крим та

територіальними громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами,
необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами
України.
2. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності повноважень на
здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за бюджетами, та фінансових
ресурсів, які мають забезпечувати виконання цих повноважень.
Стійкість бюджетної системи України багато в чому залежить від характеру міжбюджетних
відносин, тому проблема якнайкращої побудови системи міжбюджетних відносин у країні є
найактуальнішою. Міжбюджетні відносини — це відносини між державою, Автономною
Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів
фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією
України та законами України. Метою регулювання таких відносин є забезпечення
відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами
за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які мають забезпечувати виконання цих
повноважень.
Правове регулювання міжбюджетних відносин здійснюється розділом 4 Бюджетного кодексу
України.
Міжбюджетні відносини відбивають взаємозв’язки бюджетів різних рівнів. Основоположним
для таких відносин є принцип рівності Державного бюджету у взаємовідносинах з місцевими
бюджетами та рівності місцевих бюджетів у взаємовідносинах між ними, що передбачає
встановлення єдиних для всіх бюджетів нормативів відрахування від загальнодержавних
податків та зборів, а також єдиного порядку їх сплати тощо. Крім того, такі відносини мають
ґрунтуватися на принципах: розподілу та закріплення видатків за відповідними рівнями
бюджетної системи; розмежування та закріплення на постійній основі та за тимчасовими
нормативами регулювальних доходів; вирівнювання мінімальної бюджетної забезпеченості
бюджетів, що необхідно для виконання певних функцій; забезпечення рівномірного
надходження доходів та запобігання касовим розривам; забезпечення зацікавленості у
виконанні планів надходження доходів у Державний та місцеві бюджети тощо.

40. Міжбюджетні трансферти: поняття, види та порядок надання

Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного

бюджету до іншого.
Міжбюджетні трансферти поділяються на:
1) дотацію вирівнювання.
Дотація вирівнювання – міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності
бюджету, який його отримує;
2) субвенції (цільові)
Субвенції – міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному
органом, який прийняв рішення про надання субвенції;
3) кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих
бюджетів;
4) додаткові дотації (надання державою податкових пільг, які зменшують доходи місцевих
бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, має
супроводжуватися наданням додаткової дотації з державного бюджету місцевим бюджетам на
компенсацію відповідних втрат доходів місцевих бюджетів).
Стаття 108. Порядок перерахування міжбюджетних трансфертів
1. Міжбюджетні трансферти з державного бюджету місцевим бюджетам перераховуються з
рахунків державного бюджету органами, що здійснюють казначейське обслуговування
бюджетних коштів, бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам
міст Києва і Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст
обласного значення і районним бюджетам, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для
яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти. Перерахування коштів,
що передаються до державного бюджету з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів
міст Києва і Севастополя, бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та
міст обласного значення, районних і обласних бюджетів, інших бюджетів місцевого
самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти,
забезпечується відповідними органами, що здійснюють казначейське обслуговування
бюджетних коштів.
2. Порядок перерахування міжбюджетних трансфертів з державного бюджету місцевим
бюджетам (включаючи бюджети районів у містах), коштів, що передаються до державного
бюджету з місцевих бюджетів.

41. Розпорядники бюджетних коштів та їх повноваження

Стаття 22. Розпорядники бюджетних коштів

1. Для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні
асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав
розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів
та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
2. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:
1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, -
установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента
України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Конституційний Суд
України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо
визначені Конституцією України в особі їх керівників, а також Національна академія наук
України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук
України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових
наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом
або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі
їх керівників;
2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки
Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність
Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим,
а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;
3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, -
місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат
Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих
органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено
виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету
виконує голова такої місцевої ради.
3. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України визначаються відповідно до
пункту 1 частини другої цієї статті та затверджуються законом про Державний бюджет
України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.
4. Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий
бюджет відповідно до пунктів 2 і 3 частини другої цієї статті.
5. Головний розпорядник бюджетних коштів:
1) розробляє плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди
(включаючи заходи щодо реалізації інвестиційних програм (проектів));
2) організовує та забезпечує на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних
показників бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди складання проекту
кошторису та бюджетного запиту і подає їх центральному органу виконавчої влади, що
забезпечує формування державної бюджетної політики (місцевому фінансовому органу);
3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет
України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на
виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або
одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку
обсяги бюджетних асигнувань;
4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани
використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено
законодавством;
5) розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за бюджетними
програмами;
6) розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх виконання,
здійснює аналіз показників виконання бюджетних програм (у разі застосування програмно-
цільового методу у бюджетному процесі);
7) здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних
повноважень та оцінку ефективності бюджетних програм, забезпечуючи ефективне,
результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи
розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у
бюджетному процесі;
8) здійснює контроль за своєчасним поверненням у повному обсязі до бюджету коштів,
наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів (позик), отриманих
державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста), та коштів,
наданих під державні (місцеві) гарантії;
9) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і
витрачанням ними бюджетних коштів;
10) забезпечує організацію та ведення бухгалтерського обліку, складання та подання
фінансової і бюджетної звітності у порядку, встановленому законодавством;
11) забезпечує доступність інформації про бюджет відповідно до законодавства та цього
Кодексу.
6. Розпорядник бюджетних коштів може уповноважити одержувача бюджетних коштів на
виконання заходів, передбачених бюджетною програмою, та надати йому кошти бюджету (на
безповоротній чи поворотній основі) в межах відповідних бюджетних асигнувань. Одержувач
бюджетних коштів використовує такі кошти на підставі плану використання бюджетних
коштів, що містить розподіл бюджетних асигнувань, затверджених у кошторисі цього
розпорядника бюджетних коштів.
Критерії визначення одержувача бюджетних коштів встановлюються Кабінетом Міністрів
України з урахуванням напрямів, досвіду і результатів діяльності, фінансово-економічного
обґрунтування виконання заходів бюджетної програми та застосування договірних умов.
42. Бюджетний процес та його стадії

Традиційно бюджетний процес визначається як сукупність дій уповноважених органів держави

та місцевого самоврядування стосовно складання, розгляду, затвердження та виконання
бюджетів, а також складання, розгляду та затвердження звіту про їх виконання, що здій-
снюються на підставі норм бюджетного права. З огляду на це, у широкому розумінні
бюджетний процес являє собою засновану на владних повноваженнях діяльність відповідних
органів, підпорядковану суворим процедурам у галузі бюджету. У ст. 2 Бюджетного кодексу
України наведено дещо інше визначення бюджетного процесу- це регламентований
бюджетним законодавством процес складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів,
звітування про їх виконання, а також контролю за додержанням бюджетного законодавства.
Така діяльність має циклічний та періодичний характер. Бюджетний цикл,на відміну від
бюджетного періоду, який дорівнює календарному року, містить проміжок часу від початку
формування бюджету на рік, що планується, до затвердження звіту про його виконання. Отже,
бюджетний цикл включає:
1) період формування бюджету;
2) період виконання бюджету;
3) пільгові бюджетні строки (час дії тогорічних асигнувань за капітальними вкладеннями);
4) період звітності.
Зараз в Україні бюджетний цикл дорівнює близько 2,5 роки. Бюджетний процес складається з
відповідних стадій, що визначаються змістом і характером діяльності державних органів,
унаслідок чого така діяльність набуває нових якостей.
Традиційно у бюджетному процесі виокремлюють п’ять стадій:
1) розроблення та складання проекту бюджету;
2) розгляд проекту бюджету;
3) затвердження проекту бюджету;
4) виконання бюджету;
5) складання, розгляд та затвердження звіту про виконання бюджету.
Виділення таких стадій визначається логікою, оскільки вони охоплюють всю діяльність
державних органів, починаючи від усвідомлення необхідності здійснення видатків на
відповідні потреби, їх прогнозування, винаходження дохідних джерел для їх покриття тощо.
Незважаючи на те що кожна із стадій є відносно самостійною, послідовно змінюючою одна
одну, такі стадії є взаємопов’ язаними і взаємозу- мовленими. Розмежування стадій
бюджетного процесу сприяє ефективності правового регулювання бюджетних відносин
Але у ст. 19 Бюджетного кодексу України закріплено чотири стадії бюджетного процесу, а
саме:
1) складання проектів бюджетів;
2) розгляд проекту та прийняття закону про Державний бюджет, рішень про місцеві бюджети;
3) виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний бюджет України,
рішення про місцеві бюджети;
4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
Такі стадії проходять всі бюджети, що складають бюджетну систему України: Державний
бюджет та місцеві бюджети. Виходячи з того, що джерелом утворення всіх бюджетів є
національний дохід країни, який має динамічний характер і залежить від розвитку економіки та
обчислюється, як правило, щорічно, законодавчі та виконавчі органи, що беруть участь у
складанні, затвердженні та виконанні бюджетів, кожного разу заново, періодично та
систематично оновлюють стан відносин, розміри його доходів та видатків. Усі стадії
бюджетного процесу ретельно регламентовано процесуальними нормами бюджетного права,
що забезпечує чітке планування та додержання бюджетної дисципліни. При цьому зазначені
стадії слідують точно послідовно, одна за одною, та їх порядок у жодному разі не може бути
змінений. Крім того, кожна зі стадій бюджетного процесу у свою чергу теж складається з
декількох етапів, які також є обов’язковими.
Усі стадії бюджетного процесу перебувають під контролем Рахункової палати, що діє від імені
Верховної Ради України, та місцевих органів влади, що зміцнює фінансову дисципліну
учасників бюджетної діяльності.
43. Принципи бюджетному процесу
Бюджетний процес заснований на відповідних принципах — організаційно-правових засадах побудови й здійснення
бюджетного процесу, що забезпечують його результативність. Можна виокремити такі принципи бюджетного
процесу:
1) властиві бюджетній системі взагалі й закріплені у статті 7 Бюджетного кодексу;
2) властиві саме бюджетному процесу, які не знайшли нормативного закріплення:
- принцип плановості – діяльність уповноважених органів здійснюється на основі прогнозних показників оціально-
економічного розвитку держави
- принцип періодичності – бюджетний процес повторюється стосовно кожного бюджетного періоду
- принцип строковості – логічно побудована система стадій, а кожна стадія має нормативно встановлені часові межі
- принцип відповідбальності учасник БП
- принцип реальності включення показників доходів і видатків. Доходи мають включатися до бюджету за
джерелами,
видатки — за цільовим призначенням.
- принцип гласності. Він полягав у тому, що показники бюджету і звіту про його виконання можуть і повинні
оприлюднюватися через засоби масової інформації.
- принцип наочності, означає, що відображання показників бюджету у взаємозв'язку із загальноекономічними
показниками в
Україні і за її межами відбувається шляхом використання засобів для максимальної інформативності результатів
порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку
- принцип розподілу бюджетних повноважень між органами представницької і виконавчої влади відповідно до
бюджетного законодавства: означає, що кожному органові, який бере участь у бюджетному процесі, належить певна
компетенція, за межі якої він не може виходити. Втручання інших органів в процес складання, затвердження і
виконання бюджету не допускається, крім випадків, зазначених у законодавстві.
- принцип спеціалізації бюджетних показників, що реалізується через бюджетну класифікацію;
- принцип щорічності бюджету, який полягає в обов'язковому прийнятті бюджету кожного року до початку нового
планового року;
- принцип послідовності вступу до бюджетної діяльності органів влади (органи виконавчої влади складають проект
бюджету, представницькі органи затверджують закон або ухвалюють рішення про місцеві бюджети, а виконують
бюджети всіх рівнів державні органи виконавчої влади та муніципальні органи).

44. Стаття 33. Складання та схвалення Бюджетної декларації

1. Міністерство фінансів України щороку спільно з іншими головними розпорядниками коштів

державного бюджету відповідно до цілей та пріоритетів, визначених у щорічному посланні
Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України,
Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, прогнозних та програмних документах
економічного і соціального розвитку, складає Бюджетну декларацію - документ
середньострокового бюджетного планування, що визначає засади бюджетної політики і
показники державного бюджету на середньостроковий період та є основою для складання
проекту Державного бюджету України і прогнозів місцевих бюджетів.
Під час складання Бюджетної декларації для узгодження бюджетної політики (включаючи
бюджетні показники на середньостроковий період) Міністерство фінансів України проводить
консультації з членами Кабінету Міністрів України та незалежними експертами.
2. Показники Бюджетної декларації визначаються з урахуванням положень та показників,
визначених на відповідні бюджетні періоди Бюджетною декларацією, схваленою у
попередньому бюджетному періоді.
При цьому показники Бюджетної декларації можуть відрізнятися від показників, визначених
на відповідні бюджетні періоди Бюджетною декларацією, схваленою у попередньому
бюджетному періоді, у разі:
1) відхилення оцінки основних прогнозних макропоказників економічного і соціального
розвитку України від прогнозу, врахованого у Бюджетній декларації, схваленій у
попередньому бюджетному періоді;
2) відхилення бюджетних показників, визначених законом про Державний бюджет України, від
аналогічних показників, визначених у Бюджетній декларації, схваленій у попередньому
бюджетному періоді;
3) прийняття нових законодавчих та інших нормативно-правових актів, що впливають на
показники державного бюджету у середньостроковому періоді.
3. Національний банк України подає Президенту України, Верховній Раді України та Кабінету
Міністрів України:
до 1 березня року, що передує плановому, - орієнтовну інформацію про розрахунок частини
прогнозованого прибутку до розподілу, яка підлягатиме перерахуванню до державного
бюджету, на середньостроковий період;
до 15 березня року, що передує плановому, - прогнозні монетарні показники і показники
валютно-курсової політики на середньостроковий період, у тому числі обмінний курс гривні у
середньому за рік та на кінець року;
до 15 квітня року, що передує плановому, - уточнену інформацію про розрахунок частини
прогнозованого прибутку до розподілу, яка підлягатиме перерахуванню до державного
бюджету, на середньостроковий період.
Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері
економічного і соціального розвитку, подає Міністерству фінансів України:
до 1 березня року, що передує плановому, - орієнтовні основні прогнозні макропоказники
економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період;
до 15 квітня року, що передує плановому, - уточнені основні прогнозні макропоказники
економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період.
Вища рада правосуддя до 1 березня року, що передує плановому, подає Кабінету Міністрів
України пропозиції щодо пріоритетних завдань фінансового забезпечення судової влади та її
незалежності.
4. Міністерство фінансів України на підставі основних прогнозних макропоказників
економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період та аналізу
виконання бюджету у попередніх і поточному бюджетних періодах прогнозує обсяги доходів
державного бюджету, визначає обсяги фінансування державного бюджету, повернення
кредитів до державного бюджету та орієнтовні граничні показники видатків державного
бюджету та надання кредитів з державного бюджету (включаючи обсяг видатків та надання
кредитів на національну безпеку і оборону) на середньостроковий період.
Рада національної безпеки і оборони України на підставі обсягу видатків та надання кредитів
на національну безпеку і оборону на середньостроковий період, доведеного Міністерством
фінансів України, готує з урахуванням програмних документів у сфері національної безпеки і
оборони та не пізніше 15 квітня року, що передує плановому, надає Міністерству фінансів
України обґрунтовані пропозиції щодо розподілу зазначеного обсягу між головними
розпорядниками коштів державного бюджету.
5. Міністерство фінансів України розробляє та у визначені ним терміни доводить до головних
розпорядників коштів державного бюджету інструкції з підготовки пропозицій до Бюджетної
декларації та орієнтовні граничні показники видатків державного бюджету та надання кредитів
з державного бюджету на середньостроковий період.
Інструкції з підготовки пропозицій до Бюджетної декларації можуть запроваджувати додаткові
фінансові обмеження, організаційні та інші вимоги, яких зобов’язані дотримуватися всі
розпорядники коштів державного бюджету у процесі підготовки пропозицій до Бюджетної
декларації.
Головні розпорядники коштів державного бюджету відповідно до вимог інструкцій та
орієнтовних граничних показників видатків державного бюджету та надання кредитів з
державного бюджету на середньостроковий період, доведених Міністерством фінансів
України, готують пропозиції до Бюджетної декларації, включаючи інформацію щодо цілей
державної політики у відповідній сфері діяльності, формування та/або реалізацію якої
забезпечує головний розпорядник коштів державного бюджету, та показників їх досягнення.
Міністерство фінансів України здійснює аналіз поданих головними розпорядниками коштів
державного бюджету пропозицій до Бюджетної декларації на відповідність доведеним
орієнтовним граничним показникам видатків державного бюджету та надання кредитів з
державного бюджету і вимогам доведених інструкцій.
На основі такого аналізу Міністр фінансів України приймає рішення про включення
пропозицій головних розпорядників коштів державного бюджету до Бюджетної декларації.
Міністерство фінансів України вживає заходів для усунення розбіжностей з головними
розпорядниками коштів державного бюджету. Якщо узгодження не досягнуто, Міністерство
фінансів України додає відповідну інформацію до Бюджетної декларації, що подається
Кабінету Міністрів України.
6. Міністерство фінансів України до 15 травня року, що передує плановому, подає Бюджетну
декларацію на розгляд Кабінету Міністрів України.
7. Кабінет Міністрів України щороку, не пізніше 1 червня року, що передує плановому,
схвалює Бюджетну декларацію, яка набуває статусу офіційного документа та оформлюється
постановою Кабінету Міністрів України. З дня схвалення Бюджетної декларації втрачає
чинність Бюджетна декларація, схвалена у попередньому бюджетному періоді.
8. Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України Бюджетну декларацію разом із
фінансово-економічним обґрунтуванням у триденний строк з дня її схвалення. Фінансово-
економічне обґрунтування має містити розрахунки і пояснення до положень і показників,
визначених Бюджетною декларацією (включаючи пояснення відмінностей від Бюджетної
декларації, схваленої у попередньому бюджетному періоді, орієнтовні показники витрат
державного бюджету за функціональною класифікацією видатків та кредитування бюджету із
зазначенням пріоритетних напрямів).
Верховна Рада України розглядає Бюджетну декларацію за спеціальною процедурою,
визначеною Регламентом Верховної Ради України.
9. Бюджетна декларація містить положення щодо:
1) основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України (із
зазначенням показників номінального і реального обсягу валового внутрішнього продукту,
індексів споживчих цін та цін виробників, рівня безробіття, припущень щодо курсу гривні до
долара США в середньому за рік та на кінець року, а також інших показників, врахованих під
час розроблення Бюджетної декларації);
2) загальних показників доходів і фінансування державного бюджету, повернення кредитів до
державного бюджету, загальних граничних показників видатків державного бюджету та
надання кредитів з державного бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
3) частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється
через зведений бюджет України, пріоритетних завдань податкової політики, показників за
основними видами доходів державного бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний
фонди);
4) дефіциту (профіциту) державного бюджету, показників за основними джерелами
фінансування державного бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а також
державного боргу, гарантованого державою боргу і надання державних гарантій;
5) розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення;
6) пріоритетних завдань фінансового забезпечення реалізації державної політики у різних
сферах діяльності (включаючи фінансове забезпечення судової влади та її незалежності);
7) обсягу державних капітальних вкладень на розроблення та реалізацію державних
інвестиційних проектів із зазначенням пріоритетних напрямів таких капітальних вкладень,
обсягу коштів державного фонду регіонального розвитку;
8) граничних показників видатків державного бюджету та надання кредитів з державного
бюджету головним розпорядникам коштів державного бюджету (з розподілом на загальний та
спеціальний фонди), а також цілей державної політики у відповідній сфері діяльності,
формування та/або реалізацію якої забезпечує головний розпорядник коштів державного
бюджету, та показників їх досягнення за результатами попереднього бюджетного періоду,
очікуваних у поточному бюджетному періоді та прогнозних на середньостроковий період у
межах визначених граничних показників;
9) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами (включаючи положення та
показники, необхідні для складання прогнозів місцевих бюджетів);
10) загальної оцінки фіскальних ризиків та їх впливу на показники державного бюджету;
11) інших питань, необхідних для складання проекту закону про Державний бюджет України

45. Порядок складання проекту державного бюджету України

Робота зі складання проекту Державного бюджету розпочинається задовго до початку нового
бюджетного року. Згідно із ст. 96 Конституції України та Бюджетним кодексом України право
складання проекту бюджету належить виключно органам виконавчої влади. Це положення не
виключає можливості брати участь у цій діяльності іншим державним органам, однак
координацію останніх здійснюють тільки уряд та інші органи виконавчої влади, які наділені
певними повноваженнями.
Державний бюджет формується на основі найважливіших економічних документів країни.
Складанню проекту Державного бюджету України передує проведення підготовчих заходів,
забезпечення відповідними даними органів влади, що триває близько чотирьох місяців (із січня
до кінця квітня поточного року). Так, під час цієї роботи Міністерство економічного розвитку і
торгівлі України розробляє прогноз основних макропоказників економічного і соціального
розвитку України на плановий рік і наступні за плановим два бюджетні періоди, зокрема, щодо
обсягу валового внутрішнього продукту, зведеного балансу фінансових ресурсів, балансу
доходів і витрат населення. Нацбанк України розробляє та подає такі документи: до 15 березня
року, що передує плановому, - прогнозні монетарні показники на наступний рік; до 1 квітня
року, що передує плановому, - інформацію про розрахунок частини прогнозованого прибутку
до розподілу поточного року, яка підлягатиме перерахуванню до Державного бюджету; до 1
вересня року, що передує плановому, - інформацію про розрахунок частини прогнозованого
прибутку до розподілу наступного року, яка підлягатиме перерахуванню до державного
бюджету. Також провадиться робота щодо аналізу звітних даних з виконання Державного та
місцевих бюджетів за попередні роки, виявлення тенденцій у виконанні як дохідної частини
бюджетів (наприклад, визначаються збільшення або зменшення доходів за кожним видом
податків та неподаткових надходжень тощо), так і видаткової частини.

Крім того, Мінфін України на підставі основних макропоказників економічного та соціального

розвитку України на наступний бюджетний період (із зазначенням показників обсягу валового
внутрішнього продукту, індексів споживчих та гуртових цін, прогнозованого офіційного
обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кінець року, прогнозованого рівня безробіття)
та аналіз виконання бюджету в поточному періоді визначає загальний рівень доходів та
видатків бюджету і оцінює обсяг фінансування бюджету для складання пропозицій проекту
Державного бюджету України.
Крім того, новелою бюджетного законодавства є встановленя обов’язку Мінфіну України
складати прогноз Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні
періоди. Цей документ ґрунтується на щорічному посланні Президента України до Верховної
Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, Програмі діяльності Кабінету
Міністрів України, прогнозних та програмних документах економічного та соціального
розвитку, державних цільових програмах. Прогноз Державного бюджету України на наступні
за плановим два бюджетні періоди включає індикативні прогнозні показники:
1) основних макропоказників економічного і соціального розвитку України (із зазначенням
показників номінального і реального обсягу валового внутрішнього продукту, індексів
споживчих цін та цін виробників, офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на
кінець року, прибутку підприємств, фонду оплати праці, рівня безробіття, експорту та імпорту
товарів і послуг, а також інших показників, які застосовуються при складанні проекту
бюджету);
2) зведеного бюджету України за основними видами доходів, фінансування, видатків та
кредитування;
3) державного бюджету за основними видами доходів, фінансування, видатків та
кредитування;
4) державного боргу та гарантованого державою боргу, що визначаються з урахуванням
стратегії управління державним боргом. Така стратегія затверджується Кабінетом Міністрів
України і включає визначення пріоритетних цілей і завдань управління державним боргом на
серед- ньострокову або довгострокову перспективу та засобів їх реалізації; за бюджетними
програмами, які забезпечують протягом декількох років виконання інвестиційних програм
(проектів), у тому числі тих, що здійснюються із залученням державою кредитів (позик) від
іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій. Такі бюджетні програми за
умови схвалення у встановленому законодавством порядку відповідних інвестиційних програм
(проектів) включаються до прогнозу Державного бюджету України на наступні за пла- 136
новим два бюджетні періоди протягом усього строку їх реалізації з урахуванням вимог
Бюджетного кодексу; 5) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами.
Розглядуваний прогноз подається до Верховної Ради України разом з проектом закону про
Державний бюджет України, уточнюється на підставі прийнятого закону про Державний
бюджет України та схвалюється Кабінетом Міністрів України у місячний строк з дня
опублікування закону про Державний бюджет України. (далі питання 39 про Основні напрямки
бюджетної політики)
Для підготовки пропозицій до проекту Державного бюджету Мінфін України розробляє і
доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки
бюджетних запитів. У цих документах головні розпорядники коштів на підставі своєї
діяльності зазначають розподіл фінансових та інших ресурсів, необхідних для здійснення
конкретних програм та заходів, що зумовлює визначення саме реальних пропозицій стосовно
проекту Державного бюджету. Після цього Мінфін України аналізує одержані від головних
розпорядників коштів запити і пропозиції щодо обсягу видатків, визначає їх відповідність
Основним напрямам, на базі чого готує проект закону про Державний бюджет України, який
подає на розгляд Кабінету Міністрів України.
Розроблений проект закону про Державний бюджет Мінфін подає до Кабінету Міністрів.
Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний
бюджет України. Схвалений проект Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня року, що
передує плановому, подає Верховній Раді України. Крім цього, після схвалення Кабінетом
Міністрів України проекту закону про Державний бюджет Мінфін доводить до місцевих
органів влади розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методику їх визна-
чення та інші показники, необхідні для складання проектів місцевих бюджетів.
Разом з проектом закону про Державний бюджет України, схваленим Кабінетом Міністрів
України, також подаються:
1) пояснювальна записка до проекту закону про Державний бюджет України, яка містить
інформацію про економічне становище держави та основні прогнозні макропоказники
економічного і соціального розвитку України на наступний бюджетний період, покладені в
основу проекту Державного бюджету України; оцінювання надходжень доходів та інших
коштів (позик), що пропонуються для забезпечення фінансовими ресурсами витрат бюджету,
та інші відомості;
2) прогнозні показники зведеного бюджету України (включаючи оцінювання Державного
бюджету України та місцевих бюджетів) відповідно до бюджетної класифікації, а також
зведений баланс фінансових ресурсів України;
3) перелік пільг за податками, зборами (іншими обов’язковими платежами) із розрахунком
втрат доходів бюджету від їх надання;
4) переліки та обсяги коштів за державними цільовими програмами, які включено головними
розпорядниками коштів Державного бюджету до бюджетних програм, передбачених у проекті
закону про Державний бюджет України;
зведення та структура державних боргових та гарантійних зобов’язань на поточний і наступні
бюджетні періоди до повного погашення таких зобов’язань, включаючи обсяг видатків на
обслуговування державного боргу;
5) план державних запозичень на наступний бюджетний період, а також перелік інвестиційних
програм (проектів), під які можуть надаватися державні гарантії у наступному бюджетному
періоді. План державних запозичень на наступний бюджетний період має включати перелік
кредитів (позик) із зазначенням кредиторів, видів, мети, назви валюти, строку та відсоткової
ставки державних запозичень, а також стану укладання кредитних договорів;
6) прогнозування Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні
періоди;
7) доповідь про перебіг виконання Державного бюджету України у поточному бюджетному
періоді, та інші документи, передбачені ст. 38 Бюджетного кодексу України.
46. Порядок розгляду та прийняття державного бюджету України

Другою стадією бюджетного процесу згідно зі ст. 19 Бюджетного кодексу України є розгляд та
прийняття закону про Державний бюджет, рішень про місцеві бюджети. При цьому розгляд та
затвердження Державного бюджету України відбуваються у Верховній Раді України за
спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.
Наразі на Кабінет Міністрів України покладено обов’язок подання протягом трьох днів з дня
прийняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України Президенту
України обґрунтування і розрахунки щодо бюджетних показників такого закону, змінених
порівняно з проектом закону про Державний бюджет України. При цьому в разі, коли
Президент України повернув до Верховної Ради України для повторного розгляду закон про
Державний бюджет України із вмотивованими і сформульованими пропозиціями, які передба-
чають зміни бюджетних показників, Кабінет Міністрів України у тижневий строк має подати
Верховній Раді України зміни до показників, зазначених у текстових статтях такого закону, та
оновлені додатки до нього відповідно до пропозицій Президента України.
Після подання у вересні поточного року Кабінетом Міністрів України проекту закону про
Державний бюджет він має бути представлений у Верховній Раді України на її пленарному
засіданні. За результатами повного обговорення проекту закону про Державний бюджет
України на наступний рік Верховна Рада може прийняти рішення про його відхилення у разі
невідповідності вимогам Бюджетного кодексу України та/або Основним напрямам бюджетної
політики на наступний бюджетний період. У разі відхилення Верховною Радою проекту закону
про Державний бюджет України на наступний рік Кабінет Міністрів України зобов’ язаний у
семиденний строк з дня набрання чинності рішенням про його відхилення подати до Верховної
Ради проект закону про Державний бюджет України на наступний рік з обґрунтуванням
внесених змін. У такому разі строки підготовки і розгляду проекту закону про Державний
бюджет України на наступний рік у першому та другому читаннях збільшуються на п’ять днів.

Після цієї роботи розпочинається підготовка Верховною Радою України проекту закону до
першого читання. У цей час Комітет Верховної Ради України з питань бюджету приймає до
розгляду пропозиції суб’єктів законодавчої ініціативи. За Конституцією України та Бюджет-
ним кодексом України право бюджетної ініціативи по бюджету в цілому належить виключно
Кабінету Міністрів України. Повноваження щодо проекту та внесення до нього поправок і
доповнень належать усім суб’єктам, які користуються правом законодавчої ініціативи взагалі
згідно із ст. 93 Конституції України: Президент, народні депутати, Кабінет Міністрів України,
Нацбанк України. Зазначимо, що законодавча ініціатива - це право вказаних осіб та органів
держави подавати до Верховної Ради України законопроект і обов’ язок Верховної Ради
України розглянути його.
Запропоновані пропозиції повинні відповідати таким вимогам. По- перше, пропозиції мають
узгоджуватися з Основними напрямами бюджетної політики на наступний бюджетний період.
По-друге, пропозиції щодо збільшення витрат та/або зменшення надходжень державного
бюджету мають визначати джерела їх покриття, включаючи види та обсяги витрат, що
підлягають скороченню. Такі пропозиції та пропозиції до текстових статей проекту закону про
Державний бюджет України на наступний рік не можуть призводити до збільшення дер-
жавного боргу і державних гарантій порівняно з їх граничним обсягом, передбаченим у
поданому Кабінетом Міністрів України проекті закону про Державний бюджет України на
наступний рік. По-третє, пропозиції щодо зміни прогнозування доходів та фінансування
бюджету можуть вноситися у разі, якщо виявлено неточності в його розрахунку комітетом, до
предмета відання якого належать питання бюджету, та/ або центральним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування державної фінансової політики. У випадках, якщо такі
вимоги не виконуються, такі пропозиції до розгляду не приймаються.
Крім цього, у цей період Верховна Рада доручає Рахунковій палаті провести експертизу
проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік. Це має бути зроблено до 1
жовтня. Результати екс експертизи відображаються у відповідному висновку, що подається
Верховній Раді України.
Пропозиції та висновок Рахункової палати розглядаються Комітетом Верховної Ради України з
питань бюджету. Результатом такого розгляду є висновок і пропозиції щодо проекту закону та
таблиці пропозицій суб’єктів законодавчої ініціативи, які пропонуються підтримати чи
відхилити, та ухвалюється відповідне рішення. Проект постанови Верховної Ради щодо
висновків та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік,
а також таблиця пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи надаються народним
депутатам не пізніше ніж за два дні до розгляду Верховною Радою проекту закону про
Державний бюджет України на наступний рік у першому читанні.
Перше читання проекту закону про Державний бюджет повинно відбутися до 20 жовтня. Воно
починається з доповіді голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету про
Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет, після чого щодо останніх
відбувається голосування в цілому. В разі неприйняття позитивного рішення з цього питання
відбувається постатейне голосування.
Ухвалення рішення Верховною Радою України щодо Висновків вважається прийняттям
проекту закону про Державний бюджет у першому читанні. При цьому проект закону про
Державний бюджет України на наступний рік вважається прийнятим у першому читанні, якщо
на підтримку під час голосування в цілому проекту постанови Верховної Ради щодо Висновків
та пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік
проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.
Схвалені Верховною Радою України Висновки набувають статусу Бюджетних висновків
Верховної Ради України, які є невід’ємною складовою частиною прийнятого проекту закону у
першому читанні і підлягають обов’язковому розгляду та врахуванню Кабінетом Міністрів
України при підготовці проекту до другого читання.
На початку листопада доопрацьований Кабінетом Міністрів України проект до другого
читання подається до Верховної Ради України. Він повинен містити текстові статті та
показники, які пропонувалися Кабінетові Міністрів у першому читанні, або схвалені
Бюджетними висновками Верховної Ради України. У тому разі, якщо пропронуються нові
текстові статті, до них додається детальне пояснення з обґрунтуванням їх необхідності.
Під час другого читання проекту закону про Державний бюджет передбачається в першу чергу
затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту) державного бюджету, граничного
обсягу державного боргу та граничного обсягу надання державних гарантій; загальної суми
доходів, видатків та кредитування державного бюджету; розмір мінімальної заробітної плати
на відповідний бюджетний період, розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний
період у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і
демографічних груп населення та рівень забезпечення прожиткового мінімуму на відповідний
бюджетний період. Крім цього, обов’язковому затвердженню у другому читанні підлягають
обсяг міжбюджетних трансфертів та інших положень, які є необхідними для формування
місцевих бюджетів, оскільки вони не підлягають розгляду в третьому читанні. Інші статті
проекту, які не були прийняті у другому читанні, переносяться на розгляд у третьому читанні.
Третє читання повинно відбутися не пізніше 25 листопада року, що передує плановому.
Комітет з питань бюджету має підготувати пропозиції щодо усунення суперечностей і помилок
у тексті статей проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, розгляд яких
перенесено на третє читання, та подати порівняльну таблицю таких статей і остаточну
редакцію законопроекту. Це пов’язано з тим, що після прийняття проекту закону про
Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні пропозиції народних
депутатів, комітетів до нього не розглядаються.
Під час третього читання проводиться голосування щодо статей, які не були прийняті у
другому читанні, та по проекту закону в цілому. Закон про Державний бюджет повинен бути
прийнятий Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому. Після
затвердження бюджету вищим законодавчим органом він стає обов’язковим для виконання.
Отже, порядок розгляду та прийняття бюджетів засновано на тому, аби забезпечити розгляд та
затвердження їх проектів обов’язково до початку чергового бюджетного (фінансового) року.

47. Порядок внесення змін до закону про Державний бюджет України

Ст.160. РВРУ визначає порядок внесення змін до закону про Державний бюджет України
1. Протягом бюджетного періоду до ЗУ «Про ДБУ » можуть бути внесені зміни за поданням
суб'єктів права законодавчої ініціативи з додержанням вимог БКУ та РВРУ.
2. Внесення змін до закону, які безпосередньо передбачають внесення змін до інших
законодавчих актів України, не допускається. У такому разі спочатку вносяться зміни до
відповідного закону і лише після того розглядаються пропозиції про зміни до закону про
Державний бюджет України відповідно до положень БКУ та РВРУ.
3. Внесення змін до закону про Державний бюджет України здійснюється за процедурою,
визначеною розділом IV цього Регламенту, з урахуванням особливостей, визначених у цій
статті. Проект закону про внесення змін до ЗУ «Про ДБУ» розглядається комітетом, до
предмета відання якого належать питання бюджету.
4. Будь-який закон, що впливає на зменшення надходжень та/або збільшення витрат бюджетів
поточного року, не може бути прийнятий у цілому ВР, якщо одночасно з його прийняттям не
будуть внесені відповідні зміни до ЗУ «Про ДБУ» на відповідний рік
Стаття 52 БК. Порядок внесення змін до закону про Державний бюджет України
1. Зміни до закону про Державний бюджет України можуть вноситися у разі відхилення оцінки
основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України та
надходжень бюджету від прогнозу, врахованого при затвердженні Державного бюджету
України на відповідний бюджетний період, а також зміни структури витрат державного
бюджету та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Міністерство фінансів України
здійснює щомісячну оцінку відповідності надходжень державного бюджету показникам,
встановленим Державним бюджетом України. Кабінет Міністрів України здійснює
щоквартальну оцінку відповідності основних прогнозних макропоказників економічного і
соціального розвитку України показникам, врахованим при затвердженні Державного бюджету
України на відповідний бюджетний період.

2. Розгляд проекту закону про внесення змін до закону про Державний бюджет України у
Верховній Раді України здійснюється за процедурою, визначеною Регламентом Верховної
Ради України.
Після початку бюджетного періоду, коли набирає чинності затверджений Верховною Радою
України Закон про Державний бюджет України, Міністерство фінансів України на підставі
опрацювання й аналізу звітності, що надходить до нього від суб'єктів бюджетних
правовідносин, виявляє відхилення оцінки основних прогнозних макропоказників
економічного і соціального розвитку України та надходжень до бюджету від прогнозу,
врахованого при затвердженні Державного бюджету України.
Проведення помісячної оцінки відповідності прогнозу надходжень доходів бюджету і
фінансування видатків показникам, затвердженим Законом про Державний бюджет,
забезпечується введенням в Україні єдиного казначейського рахунку, запровадженого наказом
Державного казначейства від 26 червня 2002 р. №122, яким затверджено Положення про
єдиний казначейський рахунок.
Виявлення відхилень оцінки основних прогнозних макропоказників економічного і
соціального розвитку України та надходжень до бюджету від прогнозу, врахованого при
затвердженні Державного бюджету України на відповідний бюджетний період або зміни
структури витрат Державного бюджету, дає можливість внести зміни у затверджений
Верховною Радою України Закон про Державний бюджет, який уже набрав чинності з 1 січня
планованого бюджетного року.
Відповідно до Регламенту Верховної Ради України зміни та доповнення до чинного Закону про
Державний бюджет протягом бюджетного (фінансового) періоду можуть бути внесені за
поданням осіб, які мають право законодавчої ініціативи, з додержанням вимог Бюджетного
кодексу та цього Регламенту.
Зміни та доповнення до Закону про Державний бюджет не можуть змінювати чинне
законодавство. У разі такої потреби спочатку вносяться зміни до відповідних законів, а після
цього повинні розглядатися пропозиції про зміни та доповнення до Закону про Державний
бюджет. Ці пропозиції повинні розглядати Комітети Верховної Ради України, до компетенції
яких належить галузь, про фінансування якої йдеться у проекті змін і доповнень, а їх висновки
розглядає Комітет Верховної Ради України з питань бюджету.
Проект закону про внесення змін до Закону про Державний бюджет України розглядається у
Верховній Раді України в порядку, визначеному розділом IV «Законодавча процедура»
Регламенту Верховної Ради України, тобто за загальною процедурою, визначеною для всіх
законопроектів.

48. Казначейська система виконання Державного бюджету за доходами

У процесі виконання бюджету здійснення витрат може не збігатися з надходженням доходів.

Касове виконання бюджету повинне бути побудоване таким чином, щоб доходи випереджали
за часом витрати, тобто мало місце перевищення поточних надходжень над поточними
витратами. Це перевищення утворює грошові кошти бюджету. Залишки коштів повинні бути
оптимальними, тобто:
- забезпечувати стійкий фінансовий стан держави;
- не бути завищеними, тому що це означає вилучення коштів з обігу.
Оптимальні залишки коштів визначаються щорічно в Законі України "Про Державний
бюджет" у вигляді оборотної касової готівки.

Законом № 1086-IV (1086-15) від 10 липня 2003 року Бюджетний кодекс був доповнений
статтею 14-1, згідно з якою:
1. Оборотна касова готівка - частина залишку коштів загального фонду відповідного бюджету,
яка формується на початок планового бюджетного періоду з метою покриття тимчасових
касових розривів.
2. Збереження розміру оборотної касової готівки на кінець бюджетного періоду має бути
обов'язковим.
3. Оборотна касова готівка встановлюється у розмірі не більше 2 відсотків планових видатків
загального фонду бюджету і затверджується відповідно у законі про Державний бюджет
України та рішенні про місцевий бюджет.
4. Різниця між залишком коштів загального фонду бюджету та оборотною касовою готівкою на
кінець бюджетного періоду складає вільний залишок бюджетних коштів, який не підлягає
вилученню й використовується на проведення видатків згідно з рішенням відповідної ради.
Виконання Державного бюджету за доходами регламентовано наказом Державного
казначейства України № 131 від 19 грудня 2000 року і має ряд особливостей:
1) Державне казначейство - є учасником СЕП НБУ.
2) Працюють розрахункові палати Державного казначейства, які саме і виконують функції
перерахування коштів до бюджету. Відпала необхідність формування реєстрів доходів
бюджету, тому що вся інформація міститься саме у файлах розрахункових палат Державного
казначейства.
Ці особливості змінили функції казначейства і порядок відкриття рахунків для обліку доходів
бюджету:
- платники податків - юридичні та фізичні особи - перераховують кошти до бюджету через
уповноважені комерційні банки;
- комерційні банки через СЕП НБУ перераховують ці кошти в обласні управління Державного
казначейства відповідно до кодів бюджетної класифікації та районів;
- обласні управління Державного казначейства щодня передають звіт про виконання
Державного бюджету за доходами і грошові кошти Державному казначейству України
(центральний рівень).
Підставою для зарахування платежів до бюджету є розрахункові документи. Прийом доходів
комерційними банками здійснюється:
1) У безготівковій формі перерахуванням коштів з рахунка платника на рахунок бюджету за
допомогою платіжних доручень, де вказується МФО банка, номер бюджетного рахунку,
призначення платежу, код відомства, номер платіжного доручення, код ОКПО юридичної
особи, код бюджетної класифікації доходів, сума платежу. Вимоги до оформлення
розрахункових документів визначені у "Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в
національній валюті", затвердженої постановою Правління НБУ №22 від 21 січня 2004 року.
2) У готівковій формі на підставі таких документів:
- копії платіжних доручень відділень Ощадбанку та корінці прибуткових документів -
"повідомлення";
- копії квитанцій за формою 24 та формою 10, видані органами місцевого самоврядування
платникам податків разом з описом до них; - платіжні доручення установ Державного комітету
зв'язку України на перекази з додатком до них талонів поштових переказів (при сплаті
платежів через установи зв'язку).
Платіжні доручення та квитанції-повідомлення - є основними первинними документами, якими
оформляються надходження в бюджет, та вихідними документами для обліку.

Рахунки для зарахування платежів відкриваються на балансі обласних управлінь Державного

казначейства відповідно до Плану рахунків.

Органи Державного казначейства в процесі виконання державного бюджету за доходами

здійснюють такі функції:
- установлюють порядок відкриття та відкривають рахунки в управліннях Державного
казначейства України для зарахування податкових надходжень до бюджетів та до державних
цільових фондів;
- ведуть бухгалтерський облік доходів бюджету у розрізі кодів бюджетної класифікації
доходів;
- здійснюють розподіл платежів до державного бюджету відповідно до нормативів
відрахувань, затверджених законом України про Державний бюджет України на відповідний
рік, та перераховують за належністю розподілені кошти;
- здійснюють розподіл у розмірах, визначених законодавством, інших платежів, що
зараховуються до державного бюджету та перераховують за належністю розподілені кошти;
- готують розрахункові документи і проводять повернення надмірно або помилково сплачених
платежів до бюджету на підставі висновків органів Державної податкової служби, рішень
судових органів, інших органів, що здійснюють контроль за нарахуванням та сплатою платежів
тощо;
- здійснюють відшкодування податку на додану вартість на підставі висновків органів
Державної податкової служби та рішень судових органів;
- складають щоденну, періодичну та річну звітність за доходами відповідно до кодів
бюджетної класифікації доходів та подають її відповідним органам, що здійснюють контроль
за нарахуванням та сплатою платежів до бюджету та державних цільових фондів.
Операції з обробки платежів в органах Державного казначейства здійснюються у наступній
послідовності:
- повернення надмірно та/або помилково зарахованих коштів;
- відшкодування платникам податку на додану вартість;
- розподіл платежів до бюджету за нормативами, установленими законодавчими актами;
- відрахування дотацій місцевим бюджетам.
Відшкодування податку на додану вартість органи Державного казначейства здійснюють
відповідно до Порядку, затвердженому спільним наказом Державної податкової адміністрації
та Державного казначейства України №209/72 від 2 липня 1997 року зі змінами у редакції від
21 травня 2001 року №200/86.
49. Виконання Державного бюджету України за доходами та видатками

Державний та місцеві бюджети виконуються за відповідними розписами.

Бюджетний розпис - це документ, у якому встановлюється розподіл доходів та фінансування
бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів за певними
періодами року відповідно до бюджетної класифікації. Так, Державний бюджет України
виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів України відповідно до
бюджетних призначень у місячний строк після набрання чинності закону про Державний
бюджет України. До затвердження розпису Міністр фінансів України затверджує тимчасовий
розпис на відповідний період.
Розписи місцевих бюджетів складають фінансові управління на місцях та затверджуються
відповідними керівниками місцевого фінансового органу. Ці документи складаються
відповідно до загального 148 і спеціального фондів бюджету, в розрізі головних розпорядників
коштів та за повною економічною класифікацією видатків бюджету.
Затверджені розписи передаються Комітету Верховної Ради України Затверджені розписи
передаються Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та Рахунковій палаті.
Причому у разі внесення змін до розписів, ці органи повинні бути обов’ язково
поінформованими про таке. Державна казначейська служба України після затвердження
розпису доводить головним розпорядникам витяг із розпису, що є підставою для затвердження
в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань та планів використання бюджетних
коштів.

На основі бюджетного розпису розпочинається виконання бюджетів за доходами.

Безпосередньо виконання дохідної частини бюджетів покладено на органи, що контролюють
справляння надходжень бюджету, до яких належать податкові, митні та інші державні органи,
котрим відповідно до закону надано зазначене право.
Виконання бюджетів за доходами передбачає здійснення таких функцій органами державної
казначейської служби: відкриття бюджетних рахунків для зарахування надходжень у
національній валюті в головних управліннях Казначейства в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі та Державній казначейській службі України для
зарахування до державного бюджету доходів та інших надходжень; здійснення розподілу
платежів між загальним та спеціальним фондами державного бюджету, між державним і
місцевими бюджетами відповідно до нормативів відрахувань, визначених бюджетним
законодавством, та перерахування розподілених коштів за належністю; формування
розрахункових документів і повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до
бюджету, за поданням органів, що контролюють справляння надходжень до бюджету; форму-
вання розрахункових документів і проведення бюджетного відшкодування податку на додану
вартість на підставі висновків органів державної податкової служби; безспірного списання
коштів державного бюджету на підставі виконавчого документа у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України; перерахування дотації вирівнювання відповідним місцевим
бюджетам; ведення бухгалтерського обліку всіх надходжень державного бюджету відповідно
до законодавства; контролю за бюджетними повноваженнями при зарахуванні надходжень
бюджету тощо. Ці повноваження реалізуються згідно з Порядком казначейського
обслуговування доходів та інших надходжень державного бюджету, затвердженим наказом
Мінфіну України від 29 січня 2013 р. за № 43. Платники податків сплачують платежі до
бюджету через установи банків, у яких вони обслуговуються. Банк платника перераховує гро-
шові кошти через Систему електронних платежів Нацбанку України на відповідні рахунки.
Так, для щоденного акумулювання надходжень як загального, так і спеціального фонду
державного бюджету в головних управліннях Казначейства відповідно до законодавства
відкриваються рахунки. Зокрема, щодо спеціального фонду: перший - для акумулювання
доходів, за рахунок яких здійснюється перерахування дотації вирівнювання бюджету
Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя,
районним бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та
обласного значення, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для яких у державному
бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти; другий - для акумулювання доходів, за
рахунок яких не здійснюється перерахування дотації вирівнювання бюджету Автономної
Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним
бюджетам та бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного
значення, іншим бюджетам місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті
визначаються між- бюджетні трансферти, у тому числі коштів від повернення бюджетних
позичок, фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, та кредитів, у тому числі
залучених державою або під державні гарантії. Стосовно акумулювання коштів загального
фонду державного бюджету це: по-перше, рахунки в розрізі територій для зарахування коштів,
що перераховуються з обласного рівня на центральний; по-друге, рахунки для подальшого
акумулювання коштів загального фонду державного бюджету. При цьому кількість рахунків,
які відкриваються в Казначействі України та головних управліннях Казначейства для
акумулювання коштів загального фонду державного бюджету, залежить від необхідності
забезпечення виконання закону про Державний бюджет України.
Таким чином, усі доходи Державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний
казначейський рахунок, що забезпечує облік бюджетних коштів та посилює контроль за їх
рухом, дає змогу облічувати фактичну наявність коштів у бюджетах. Наприклад, податки,
збори та інші доходи місцевого бюджету зараховуються безпосередньо на рахунок
відповідного бюджету, відкритий у територіальному органі Державного казначейства.
Виконання бюджетів за видатками передбачає здійснення низки заходів, оскільки воно завжди
обмежене фактичною наявністю коштів у бюджеті. Це здійснюється відповідно до Порядку
казначейського обслуговування державного бюджету за витратами, який затверджено наказом
Мінфіну України від 24 грудня 2012 р. за № 1407.
Стаття 46 Бюджетного кодексу України передбачає такі стадії виконання державного бюджету
за видатками:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі та в
межах затвердженого розпису бюджету;
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм (у разі застосування програмно-
цільового методу в бюджетному процесі), а також порядків використання бюджетних коштів;
3) взяття бюджетних зобов’язань;
4) одержання товарів, робіт і послуг;
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов’язань;
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання заходів бюджетних програм;
7) повернення кредитів до бюджету (щодо кредитування бюджету).

50. Звіт про виконання бюджету

Четвертою, завершальною стадією бюджетного процесу є підготовка та розгляд звіту про

виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
Так, відповідно до ст. 58 Бюджетного кодексу України звітність про виконання Державного
бюджету України (кошторисів бюджетних установ) включає фінансову та бюджетну звітність.
Фінансова звітність складається згідно з національними положеннями (стандартами) бух-
галтерського обліку. Бюджетна звітність відображає стан виконання бюджету, містить
інформацію в розрізі бюджетної класифікації.
Зведення, складання та подання звітності про виконання Державного бюджету України
здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
казначейського обслуговування бюджетних коштів. Така звітність є оперативною, місячною,
квартальною та річною. Наприклад, місячна звітність про виконання Державного бюджету
України надається Державною казначейською службою України Верховній Раді України,
Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Мінфіну України не
пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.
Річний звіт Кабінет Міністрів України подає Верховній Раді України, Президенту України та
Рахунковій палаті не пізніше 1 квітня року, наступного за звітним. Він містить такі частини:
1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;
2) звіт про виконання Державного бюджету України (включаючи звіти про виконання
показників за формою додатків до закону про Державний бюджет України);

3) звіт про фінансові результати виконання Державного бюджету України;

4) звіт про рух грошових коштів;
5) звіт про власний капітал;
6) інформацію про виконання захищених видатків Державного бюджету України;
7) звіт про бюджетну заборгованість;
8) звіт про використання коштів з резервного фонду державного бюджету;
8) звіт про використання коштів державного фонду регіонального розвитку;
9) звіт про стан державного боргу і гарантованого державою боргу;
10) звіт про прострочену заборгованість суб’єктів господарювання перед державою за
кредитами (позиками), залученими під державні гарантії;
11) звіт про платежі з виконання державою гарантійних зобов’язань; зведені показники звітів
про виконання бюджетів;
12) інформацію про виконання місцевих бюджетів, включаючи інформацію про стан місцевих
боргів та гарантованих відповідно Автономною Республікою Крим, територіальними
громадами боргів і про надані місцеві гарантії;
13) інформацію про здійснені операції з управління державним боргом;
14) інформацію про надані державні гарантії;
15) інформацію про досягнення запланованої мети, завдань та результативних показників
головними розпорядниками коштів державного бюджету в межах бюджетних програм;
16) інформацію про виконання текстових статей закону про Державний бюджет України;

17) іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.
Цей звіт протягом двох тижнів аналізує Рахункова палата. У ході такого розгляду
використовуються звітні та інформаційно-аналітичні дані Мінфіну, Міністерства економіки,
Державної податкової адміністрації, Державної митної служби, Державного комітету
статистики, Фонду державного майна, Нацбанку тощо.
Результатом такого аналізу є висновок щодо використання коштів Державного бюджету. Його
зміст зазвичай такий. Зокрема, вказується, чи створило економічне зростання у поточному році
передумови для уточнення планових параметрів Державного бюджету; чи збільшується або
зменшується річний обсяг ресурсів та витрат Державного бюджету; який загальний обсяг
фінансових ресурсів Державного бюджету (в тому числі який залишок бюджетних коштів на
початок року, доходи, надходження коштів від повернення кредитів, надходження для
фінансування Державного бюджету); скільки становлять витрати Державного бюджету (в тому
числі видатки, надання кредитів, погашення державного боргу); яка сума залишку коштів і чи
збільшилася або зменшилася вона з початку року. Обов’язково вказуються проблеми, які
залишилися нерозв’язаними (наприклад, щодо обсягів невідшкодованих сум податку на додану
вартість; забезпечення головними розпорядниками бюджетних коштів розподілу одержаних
асигнувань, результатом чого стало непроведення запланованих видатків за окремими
бюджетними програмами; нарощування простроченої заборгованості перед Державним
бюджетом за кредитами, залученими Результатом такого аналізу є висновок щодо
використання коштів Державного бюджету. Його зміст зазвичай такий. Зокрема, вказується, чи
створило економічне зростання у поточному році передумови для уточнення планових
параметрів Державного бюджету; чи збільшується або зменшується річний обсяг ресурсів та
витрат Державного бюджету; який загальний обсяг фінансових ресурсів Державного бюджету
(в тому числі який залишок бюджетних коштів на початок року, доходи, надходження коштів
від повернення кредитів, надходження для фінансування Державного бюджету); скільки
становлять витрати Державного бюджету (в тому числі видатки, надання кредитів, погашення
державного боргу); яка сума залишку коштів і чи збільшилася або зменшилася вона з початку
року. Обов’язково вказуються проблеми, які залишилися нерозв’язаними (наприклад, щодо
обсягів невідшкодованих сум податку на додану вартість; забезпечення головними
розпорядниками бюджетних коштів розподілу одержаних асигнувань, результатом чого стало
непроведення запланованих видатків за окремими бюджетними програмами; нарощування
простроченої заборгованості перед Державним бюджетом за кредитами, залученими державою
або під державні гарантії, та ін). Резюмується, чи вжито урядом усіх необхідних заходів для
належного виконання бюджету.
Після цього звіти з відповідними висновками передаються до ВРУ, яка їх розглядає і ухвалює
певні рішення.

51. Порушення бюджетного законодавства та засоби впливу за Бюджетним кодексом

Загальні засади бюджетної відповідальності закріплено у гл. 18 «Відповідальність та заходи

впливу за вчинені порушення бюджетного законодавства» Бюджетного кодексу України.
Легальна дефініція «порушення бюджетного законодавства» надається шляхом не тільки
виявлення загальних істотних ознак цього виду правопорушення, а й шляхом деталізації
конкретних їх складів у невичерпному переліку ст. 116, який містить, зокрема:
а) включення недостовірних даних до бюджетних запитів;
б) порушення встановлених строків подання бюджетних запитів або їх неподання;
в) порушення встановленого порядку або строків подання проекту закону про Державний
бюджет України (проекту рішення про місцевий бюджет) на розгляд Верховної Ради України
(Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради);
г) порушення вимог Бюджетного кодексу щодо затвердження державного бюджету (місцевого
бюджету) з дефіцитом або профіцитом;
д) включення до складу спеціального фонду бюджету надходжень з джерел, не віднесених до
таких Бюджетним кодексом чи законом про Державний бюджет України;
е) прийняття рішень, що призвели до перевищення граничних обсягів державного (місцевого)
боргу чи граничних обсягів надання державних (місцевих) гарантій;
ж) нецільове використання бюджетних коштів та інші випадки порушення бюджетного
законодавства учасником бюджетного процесу.
Крім того, декілька складів бюджетних правопорушень закріплено у ст. 123 Бюджетного
кодексу щодо спеціального суб’єкта - органів, які здійснюють казначейське обслуговування
бюджетних коштів, а саме:
1) невиконання вимог щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про
виконання бюджетів;
2) несвоєчасність подання звітності про виконання бюджетів;
3) здійснення витрат з перевищенням показників, затверджених розписом бюджету;
4) порушення в процесі контролю за бюджетними повноваженнями при зарахуванні
надходжень бюджету та здійсненні платежів за бюджетними зобов’ язаннями розпорядників
бюджетних коштів відповідно до бюджетних асигнувань;
5) недодержання порядку казначейського обслуговування державного і місцевих бюджетів.
Під складом бюджетного правопорушення розуміється його ідеальна структура, що показує, з
яких частин, елементів воно складається. Традиційно до елементів складу правопорушення
належать об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Виходячи із за-
конодавчого визначення, можна виділити такі елементи складу бюджетного правопорушення.
1. Об ’єкт бюджетного правопорушення - врегульовані нормами бюджетного права суспільні
відносини щодо складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету та
звітування про його виконання. Тобто, родовим об’єктом бюджетного правопорушення є всі
відносини, що виникають у бюджетному процесі. Деталізація такого елемента бюджетного
правопорушення, як об’ єкт, передбачає можливість виділення безпосереднього об’єкта,
котрим виступають конкретні відносини, на які посягає правопорушник (механізм бюджетного
планування, порядок цільового використання бюджетних коштів, порядок ведення
бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджетів та ін.).

Об ’єктивна сторона бюджетного правопорушення характеризує його зовнішній прояв.

Основною ознакою об’єктивної сторони бюджетного правопорушення є діяння у формі дії
(активної поведінки) або бездіяльності (пасивної поведінки). Слід звернути увагу на недоско-
налість визначення «порушення бюджетного законодавства», що міститься у ст. 116
Бюджетного кодексу України, в якому об’ єктивна сторона визначається як «... порушення...»,
крім логічної помилки визначення поняття через саме поняття, відсутня також і необхідна
деталізація характеру такого протиправного діяння. Закріплення об’єктивної сторони
правопорушення надає йому ознак протиправнос- ті. Характер об’єктивної сторони описується
законодавцем у диспозиції бюджетно-правової норми або безпосередньо випливає з її змісту.
Так, шляхом активної поведінки (дії) вчиняються такі бюджетні правопорушення, як:
включення недостовірних даних до бюджетних запитів (п. 1 ст. 116); розміщення тимчасово
вільних коштів бюджету з порушенням вимог Бюджетного кодексу (п. 14 ст. 116); нецільове
використання бюджетних коштів тощо (п. 24 ст. 116); шляхом пасивної поведінки
(бездіяльності) - неподання бюджетних запитів (п. 2 ст. 116) та ін.
2. Суб ’єктом бюджетного правопорушення виступають виключно учасники бюджетного
процесу - органи, установи або посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями
(правами і обов’ язками з управління бюджетними коштами). Управління бюджетними
коштами визначається у Бюджетному кодексі (п. 49 ч. 1 ст. 2) як сукупність дій учасника
бюджетного процесу відповідно до його повноважень, пов’язаних з формуванням та
використанням бюджетних коштів, здійсненням контролю за додержанням бюджетного
законодавства, які спрямовані на досягнення цілей, завдань і конкретних результатів 96 своєї
діяльності та забезпечення ефективного, результативного і цільового використання бюджетних
коштів. Відповідно до ст. 117 Бюджетного кодексу за порушення бюджетного законодавства
до учасників бюджетного процесу можуть застосовуватися відповідні заходи впливу. При
цьому серед учасників бюджетного процесу і відповідно суб’єктів бюджетних правопорушень
у цій статті зазначаються розпорядники та одержувачі бюджетних коштів. Порушення
бюджетного законодавства, вчинене розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може
бути підставою для притягнення до відповідальності згідно із законами України його керівника
чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру вчинених ними діянь.
Бюджетний кодекс України у ст. 123 передбачив декілька складів бюджетних правопорушень,
суб’єктом яких може виступати тільки особливе коло учасників бюджетного процесу
(спеціальний суб ’єкт - орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів).
При цьому керівники таких органів несуть персональну відповідальність у разі вчинення ними
порушення бюджетного законодавства та невиконання вимог щодо казначейського
обслуговування державного і місцевих бюджетів, установлених Бюджетним кодексом України.

У ст. 117 Бюджетного кодексу України передбачено відкритий перелік заходів впливу за
порушення бюджетного законодавства:
1) попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства з вимогою щодо
усунення порушення бюджетного законодавства;
2) зупинення операцій з бюджетними коштами;
3) призупинення бюджетних асигнувань;
4) зменшення бюджетних асигнувань;
5) повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету;
6) зупинення дії рішення про місцевий бюджет;
7) безспірне вилучення коштів з місцевих бюджетів;
8) інші заходи впливу, які можуть бути визначені законом про Державний бюджет України, -
застосовуються за порушення бюджетного законодавства згідно із таким законом.
Порядок застосування санкцій за бюджетні правопорушення передбачає таке. Рішення про
застосування заходів впливу за порушення бюджетного законодавства, крім попередження та
зупинення дії рішення про місцевий бюджет, ухвалюється центральним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування державної бюджетної політики, органами, що здійснюють
казначейське обслуговування бюджетних коштів, органами державного фінансового контролю,
місцевими фінансовими органами, головними розпорядниками бюджетних коштів у межах
встановлених їм повноважень на підставі протоколу про порушення бюджетного
законодавства або акта ревізії та доданих до них матеріалів. Форма та порядок складання
протоколу про порушення бюджетного законодавства встановлені наказом Мінфіну України
від 15 листопада 2010 р. № 1370. У ч. 3 ст. 118 встановлено заборону застосування заходів
впливу за порушення бюджетного законодавства, визначених у ст. 117 Бюджетного кодексу
України, за раніше виявлені і усунені порушення бюджетного законодавства.
Кримінальна відповідальність за порушення бюджетного законодавства встановлена ст. 210
«Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання
кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням» та ст.
211 «Видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або
збільшують витрати бюджету всупереч закону» Кримінального кодексу України. При цьому
предметом цього злочину повинні бути бюджетні кошти (під якими розуміються кошти, що
включаються до державного бюджету і місцевих бюджетів незалежно від джерела їх
формування) у великих розмірах (сума, що у тисячу і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян) або в особливо великих розмірах (сума, що у
три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

52. Поняття, система та правові засади публічних доходів

Для безперебійного функціонування держави, її органів, місцевих органів потрібні кошти.

Кошти, які витрачаються на покриття публічних видатків на території держави, надходять у
власність держави і місцевих органів самоврядування внаслідок розподілу вартості ВВП.
Головним матеріальним джерелом їх є національний дохід (НД). Публічні доходи — це
частина НД країни, яка відраховується в результаті його розподілу і перерозподілу у власність
і розпорядження держави й органів місцевого самоврядування з метою створення
централізованих фондів для фінансування їх завдань і функцій.
Державні публічні доходи у вигляді платежів зараховуються до централізованого фонду
держави — державного бюджету і централізованих цільових позабюджетних фондів. Частина
НД йде у власність і розпорядження місцевих органів самоврядування. При цьому держава —
виразник публічних фінансових інтересів, на підставі чинного законодавства у безвідплатному
і безеквівалентному порядку мобілізує фінансові ресурси в юридичних і фізичних осіб усіх
форм власності, які мають об'єкти оподаткування. Держава, відчужуючи частину доходу, який
належав іншим власникам, перетворює ці доходи у державну власність, нічим не компенсуючи
їх окремому власнику.
Підприємства й організації державної та муніципальної форми власності, формуючи
децентралізовані фонди коштів, що належать їм на праві господарського відання чи
оперативного управління, також частину своїх прибутків відраховують у вигляді обов'язкових
платежів у централізовані фонди з метою фінансового забезпечення діяльності держави та
органів місцевого самоврядування, залишаючи у своєму розпорядженні прибутки, необхідні
для господарської діяльності.

Публічні доходи — отримані у процесі розподілу й перерозподілу НД доходи, що на підставі

норм фінансового права скеровані до фондів коштів, які використовуються на задоволення
публічного інтересу під час реалізації завдань і функцій держави, муніципальних органів і
органів, яким держава дає змогу представляти публічний фінансовий інтерес.
У формуванні доходів держави беруть участь усі ланки фінансової системи, але не всі публічні
фонди, які належать до фінансової системи держави, відраховують доходи на формування
державного або місцевих бюджетів. Суспільні потреби покриваються не тільки бюджетними
доходами, тому поняття публічних доходів держави і муніципальних органів ширше за поняття
доходів державного і місцевих бюджетів, які формуються під час перерозподілу НД з метою
фінансування державних і місцевих потреб.
Види доходів, які формують державний і місцеві бюджети, визначені БКУ, а правові режими
різних видів бюджетних доходів визначаються податковим законодавством, законами про
Державний бюджет України, рішеннями місцевих рад про місцеві бюджети, постановами
КМУ. Отже, державні доходи — це частина НД, яка через різні види платежів, установлених
законодавством, щороку переходить у власність держави та використовується нею для
фінансування своїх завдань і функцій.
Доходи органів місцевого самоврядування також є частиною НД і використовуються для
виконання завдань місцевого самоврядування в інтересах населення, що проживає на території
адміністративних одиниць. Ст. 142 Конституції України поклала обов'язок на державу брати
участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування і фінансово його
підтримувати. А процес створення публічних централізованих і децентралізованих фондів
коштів, необхідних для функціонування держави, органів місцевого самоврядування та інших
суспільних потреб, супроводжується виникненням і здійсненням фінансових правовідносин,
регулюється різними правовими актами, які встановлюють специфічні правові режими для всіх
платежів.
Формуючи бюджетні доходи, держава в основному застосовує обов'язкові методи мобілізації
(утримання) платежів у юридичних і фізичних осіб, головним з яких є податки — специфічний
обов'язковий платіж, який встановлюється конституцією. У доходах бюджетів різних держав
податкові надходження можуть становити майже 90 %. Місцеві бюджети формуються за
рахунок муніципальної власності, відрахувань від державного бюджету або від частини
загальнодержавних податків.
Надзвичайна важливість публічних доходів, які надходять у власність і розпорядження
держави й органів місцевого самоврядування для формування централізованих фондів
(бюджетів), позабюджетних централізованих цільових фондів, які дозволені державою,
викликає необхідність чіткого регулювання відносин, пов'язаних з їх мобілізацією. Правові
норми, що регулюють відносини в галузі доходів (оскільки вони пов'язані з розподілом і
перерозподілом НД), є фінансово правовими. Доходи, як ми бачимо, надходять з різних
джерел, тому держава при їх мобілізації застосовує різні методи залежно від власників.
Водночас слід об'єднати всі фінансово-правові норми, які регулюють відносини в галузі
доходів, в одну групу, як і бюджетне право, в окремий розділ фінансового права.

53. Податкове право і податкові правовідносини

Податкове право — це підгалузь фінансового права. Воно містить закони і підзаконні

нормативні акти, правові норми, якими закріплюються принципи побудови податкової
системи, права, обов'язки та відповідальність учасників податкових правовідносин, види
платежів і т. п., а також теоретичні положення (вчених), що пояснюють ті чи інші явища,
обставини, терміни тощо. Іншими словами, податкове право — сукупність правових норм,
якими регулюються відносини в галузі податків.
Предмет фінансового права охоплює відносини, пов’язані з рухом публічних коштів, то
податкове право виділяє тільки відносини з односпрямованого руху грошових коштів знизу
нагору - від платників до бюджетів у формі податків і зборів. Специфічним є також метод
правового регулювання, що має чітко виражений імперативний характер
Податкові правовідносини — це врегульовані нормами податкового права фінансові
правовідносини, що виникають з приводу справляння податків та інших обов'язкових платежів
податкового характеру з юридичних і фізичних осіб до державного й місцевих бюджетів, а
також до державних цільових фондів.
Особливості:
1) мають публічно-правовий характер, оскільки є формою реалізації публічних інтересів;
2) це майнові відносини, оскільки їх об'єктом є майнові блага фізичних і юридичних осіб;
3) є відносинами владного характеру, що обумовлено формою реалізації податкової норми, яка
має імперативний характер, а тому однією зі сторін в податкових правовідносинах завжди
виступає орган влади, наділений відповідними повноваженнями у сфері оподаткування (він
має право видавати владні приписи, здійснювати контрольну діяльність);
4) виникають, змінюються і припиняються виключно у сфері фінансової діяльності держави на
стадії формування державних і місцевих доходів;
5) характеризуються однобічною спрямованістю фінансових ресурсів — від платників податків
до бюджетів і державних цільових фондів у формі обов'язкових платежів податкового
характеру.
Суб’єкт - пп і державні податкові органи.
Об’єкт - доходи пп які виступають як у грошовій так и у майновій формі.

54. Податки у системі обов’язкових платежів іх особливості та функції

Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з

платників податку.
Ознаки:
1. Обовязковий характер
2. Безумовний характер
3. Податок завжди надходить в бюджет відповідного рівня.
Види податків:
загальнодержавні - податки та збори, і є обов'язковими до сплати на усій території України
До загальнодержавних належать такі податки та збори:
1. податок на прибуток підприємств;
2. податок на доходи фізичних осіб;
3. податок на додану вартість;
4. акцизний податок;
5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу;
6. екологічний податок;
7. рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами
8. плата за користування надрами;
9. плата за землю;
До місцевих належать податки та збори, що встановлені, рішеннями сільських, селищних і
міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних
територіальних громад.
1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;
2. єдиний податок.
Основні функції податку:
Фіскальна (від лат. fiscus — державна казна), найважливіша. Відповідно до цієї функції
податки виконують своє основне призначення - поповнення дохідної частини бюджету,
доходів держави для задоволення потреб суспільства. В період становлення буржуазної
держави ця спрямованість податків вважалася єдиною.Дуже важливою є стабільність
фіскальної функції податків, коли остання означає не простий перелік надходжень до бюджету,
а механізм цих надходжень, що діє на постійній, стабільній основі, забезпечує централізоване
стягнення податків, співвідношення їх з витратами бюджетів. Регулююча, пов’язана з
регулюванням як виробництва, так і споживання (наприклад, непрямі податки). При цьому
регулюючий механізм існує об’єктивно, і вплив на платників податків здійснюється незалежно
від волі держави. податкове регулювання — складний механізм, що враховує не тільки
податковий тиск, а й перспективи того чи іншого виду діяльності, рівні прибутковості і т. ін.
Контрольна, що реалізується у процесі оподаткування при регламентації державою фінансово-
господарської діяльності підприємств і організацій, одержанні доходів громадянами,
використанні ними майна. За допомогою цієї функції оцінюють раціональність,
збалансованість податкової системи, кожного податку, перевіряють, наскільки податки
відповідають реалізації мети в умовах, що склалися
Додаткові функції податку:
Розподільна, відображенням фіскальної: її завдання - наповнити скарбницю, щоб потім
розподілити отримані кошти. Але на стадії розподілу ця функція дуже тісно переплітається з
регулюючою, і в одній дії можуть виявлятися обидві ці функції.Наприклад, непрямі податки,
регулюючи споживання, створюють основи для перерозподілу коштів одних платників на
користь інших (акцизи на делікатесні види продуктів). Це дає підставу говорити про існування
первинного і вторинного розподілу (перерозподілу) за допомогою податків.
Стимулююча (дестимулююча), що створює орієнтири розвитку чи згортання виробництва,
діяльності. Як і регулююча, вона може бути пов’язана із застосуванням механізму пільг,
зміною об’єкта оподаткування, зменшенням оподатковуваної бази. Іноді цю функцію
розглядають як підвид регулюючої.
Накопичувальна, що є своєрідним узагальненням усіх попередніх функцій. Вона має
тимчасовий характер, виступає етапною, що забезпечує наповнення бюджету на певний період.
Кінцева мета оподаткування - сформувати не тільки бюджет, а й створити мету, інтереси в
розподілі цих та інших коштів платників, тобто створити умови для нагромадження як
юридичними, так і фізичними особами. У цьому разі йдеться про активне нагромадження, що
виражається у збільшенні потужностей, розвитку виробництва і т. ін. Здійснити це можна за
допомогою диференціації чи зниження майнових податків, надання пільг за цільового
використання коштів. Ця функція дуже тісно пов’язана зі стимулюючою, але є більш
глобальною й узагальнюючою. Якщо стимулююча функція пов’язана з процесом, діяльністю
платників, то накопичувальна орієнтована на кінцевий результат, визначає мету діяльності і
має більш статичний характер.

55. Податкова система: поняття, склад і принципи побудови

Податкова система — це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів і внесків до

бюджету і державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку.
Податкову систему України можна представити у вигляді трьох основних підсистем:
підсистема оподаткування юридичних осіб
підсистема оподаткування фізичних осіб
збори в державні цільові фонди
сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в
установленому цим Кодексом порядку, становить податкову систему України.
Принципами побудови системи оподаткування є:
1) стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва,
виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;
2) стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності -
введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток
виробництва;
3) обов'язковість - впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів),
визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та
встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
4) рівнозначність і пропорційність - справляння податків з юридичних осіб здійснюється у
певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків і зборів
(обов'язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів
(обов'язкових платежів) - на більші доходи;
5) рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення
однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи
нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів);
6) соціальна справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств
населення шляхом запровадження економічно обгрунтованого неоподатковуваного мінімуму
доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування
громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;
7) стабільність - забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок,
а також податкових пільг протягом бюджетного року;
8) економічна обгрунтованість - встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на
підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з
урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
9) рівномірність сплати - встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів)
виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для
фінансування витрат.

56. Юридичний склад податку.

Юридичний склад податку складається з обов’язкових і факультативних елементів.

До обов’язкових належать суб’єкти, об’єкти, база, масштаб й одиниця, ставка, податковий
період, строк і порядок сплати податку, строк та порядок подання звітності про обчислення і
сплату податку. До факультативних – податкові пільги, порядок повернення помилково
сплачених сум податків.
Суб’єктами, або платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти
України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які
мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що
є об'єктом оподаткування згідно з Податковим кодексом або податковими законами, і на яких
покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з Податковим кодексом.
Кожний з платників податків може бути платником податку за одним або кількома податками
та зборами.

Слід також відзначити податкових агентів. Податковим агентом визнається особа, на яку
Податковим кодексом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що
нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до
відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.
Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки,
встановлені Податковим кодексом для платників податків.

Об'єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина,
обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та
інші об'єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство
пов'язує виникнення у платника податкового обов'язку.

Базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного
об'єкта оподаткування.
База оподаткування – це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об'єкта
оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для
визначення розміру податкового зобов'язання.

Один об'єкт оподаткування може утворювати кілька баз оподаткування для різних податків.
Конкретна вартісна, фізична або інша характеристика певного об'єкта оподаткування може
бути базою оподаткування для різних податків.

Одиницею виміру бази оподаткування визнається конкретна вартісна, фізична або інша
характеристика бази оподаткування або її частини, щодо якої застосовується ставка податку.
Ставкою податку визнається розмір податкових нарахувань на (від) одиницю (одиниці) виміру
бази оподаткування.
Базовою (основною) ставкою податку визначається ставка, що визначена такою для окремого
податку.
Граничною ставкою податку визнається максимальний або мінімальний розмір ставки за
певним податком.
Абсолютною (специфічною) є ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань
встановлюється як фіксована величина стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування.
Відносною (адвалорною) визнається ставка податку, згідно з якою розмір податкових
нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного
виміру бази оподаткування.
Строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення
податкового обов'язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується
останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у
порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у
визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

Податковим періодом визнається встановлений Податковим кодексом період часу, з

урахуванням якого відбувається обчислення та сплата окремих видів податків та зборів.
Податковий період може складатися з кількох звітних періодів.
Базовий податковий (звітний) період – період, за який платник податків зобов'язаний
здійснювати розрахунки податків, подавати податкові декларації (звіти, розрахунки) та
сплачувати до бюджету суми податків та зборів, крім випадків, передбачених Податковим
кодексом, коли контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового
зобов'язання платника податку.

Види податкового періоду:

1. календарний рік;
2. календарне півріччя;
3. календарний квартал;
4. календарний місяць;
5. календарний день.

Сплата податків та зборів здійснюється в грошовій формі у національній валюті України, крім
випадків, передбачених Податковим кодексом або законами з питань митної справи.
Сплата податків та зборів здійснюється в готівковій або безготівковій формі, крім випадків,
передбачених Податковим кодексом або законами з питань митної справи.

Податкова пільга – передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника

податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та
збору в меншому розмірі за наявності певних підстав.
Податкова пільга надається шляхом:
а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку
та збору;
б) зменшення податкового зобов'язання після нарахування податку та збору;
в) встановлення зниженої ставки податку та збору;
г) звільнення від сплати податку та збору.
Різновидом податкових пільг є податкові канікули, податкова знижка та податковий кредит.
Податкові канікули – це звільнення певних груп платників від оподаткування на визначений
період. Призначення цієї пільги — надання податкової підтримки окремим секторам економіки
або галузям, а також стимулювання інвестицій.
Податкова знижка для фізичних осіб, які не є суб’єктами господарювання, – документально
підтверджена сума (вартість) витрат платника податку - резидента у зв'язку з придбанням
товарів (робіт, послуг) у резидентів - фізичних або юридичних осіб протягом звітного року, на
яку дозволяється зменшення його загального річного оподатковуваного доходу, одержаного за
наслідками такого звітного року у вигляді заробітної плати.
Податковий кредит – сума ПДВ, що була сплачена платником ПДВ при придбанні ним
основних засобів чи інших товарів, використовуваних у господарській діяльності такого
платника.

57. Права і обов’язки платників податку

Платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні

особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують
(передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом
оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено
обов'язок із сплати податків та зборів
Стаття 16. Обов'язки платника податків
16.1.1. стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством
України;
16.1.2. вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується
обчислення і сплати податків та зборів;
16.1.3. подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним
законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою
податків та зборів;
16.1.4. сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та
законами з питань митної справи;
16.1.5. подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих органів
документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів
оподаткування), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність,
інші документи, пов'язані з обчисленням та сплатою податків та зборів. У письмовій вимозі
обов'язково зазначаються конкретний перелік документів, які повинен надати платник
податків, та підстави для їх надання;
16.1.6. подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених
до бюджету в зв'язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх
використання
Платник податків має право:
1. безоплатно отримувати у контролюючих органах, у тому числі і через мережу Інтернет,
інформацію про податки та збори і нормативно-правові акти, що їх регулюють, порядок обліку
та сплати податків та зборів, права та обов'язки платників податків, повноваження
контролюючих органів та їх посадових осіб щодо здійснення податкового контролю;
2. представляти свої інтереси в контролюючих органах самостійно, через податкового агента
або уповноваженого представника;
3. обирати самостійно, якщо інше не встановлено цим Кодексом, метод ведення обліку доходів
і витрат;
4. користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому цим
Кодексом;
5. одержувати відстрочення, розстрочення сплати податків або податковий кредит в порядку і
на умовах, встановлених цим Кодексом;
6. бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають
під час таких перевірок, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених
контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі
наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із
застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку,
встановленому цим Кодексом;
7. оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність)
контролюючих органів (посадових осіб), надані контролюючими органами податкові
консультації;
8. вимагати від контролюючих органів проведення перевірки відомостей та фактів, що можуть
свідчити на користь платника податків.

58. Види обов’язкових платежів за законодавством України.

Податки, збори, мито — все це обов'язкові платежі до бюджету відповідного рівня або до
позабюджетного фонду, які здійснюються платниками для порядку та на умовах, визначених
законодавчими актами.
1) податок — узаконена форма відчуження власності юридичних та фізичних осіб до бюджету
відповідного рівня (у розмірах і в строки, передбачені в законі) на принципах обов'язковості,
безповоротності, індивідуальної безоплатності;
2) збори — платежі, які стягуються з платника державними органами за надання права брати
участь або використовувати як матеріальні, так і нематеріальні об'єкти (наприклад, право брати
участь у бігах на іподромах, користуватись автомобільними дорогами тощо);
3) мито — платежі, що стягуються з юридичних та фізичних осіб за здійснення спеціально
уповноваженими органами дії, за видачу документів, що мають юридичне значення. Так,
митними органами стягується платіж за ввезення та вивезення товарів (перевезення через
митний кордон держави), судами — за подання позову тощо.

59. Правове регулювання податку на додану вартість: платники, об’єкт оподаткування, ставки

Податок на додану вартість (далі - ПДВ) — це непрямий податок, який входить в ціну товарів
(робіт, послуг) та сплачується покупцем, але його облік та перерахування до державного
бюджету здійснює продавець (податковий агент).
Платники податку на додану вартість
Відповідно до статті 180.1 Податкового кодексу України платниками податку на додану
вартість є:
будь-яка особа, що провадить або планує провадити господарську діяльність і реєструється за
своїм добровільним рішенням як платник податку на додану вартість;
будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку на додану
вартість
будь-яка особа, що ввозить товари на митну територію України в обсягах, які підлягають
оподаткуванню, та на яку покладається відповідальність за сплату податків у разі переміщення
товарів через митний кордон України відповідно до Митного кодексу України, а також:
особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, які передбачають повне або
часткове умовне звільнення від оподаткування, у разі порушення таких митних режимів,
встановлених митним законодавством;
особа, яка використовує, у тому числі при ввезенні товарів на митну територію України,
податкову пільгу не за цільовим призначенням та/або всупереч умовам чи цілям її надання
згідно із Податковим кодексом України, а також будь-які інші особи, що використовують
податкову пільгу, яку для них не призначено.
Увага! Норми цього пункту не застосовуються до операцій з ввезення на митну територію
України фізичними особами (громадянами) чи суб'єктами підприємницької діяльності, які не є
платниками податку, культурних цінностей, зазначених у пункті 197.7 статті 197 Податкового
кодексу України;
особа, що веде облік результатів діяльності за договором про спільну діяльність без утворення
юридичної особи;
особа - управитель майна, яка веде окремий податковий облік з податку на додану вартість
щодо господарських операцій, пов'язаних з використанням майна, що отримане в управління за
договорами управління майном
особа, що проводить операції з постачання конфіскованого майна, знахідок, скарбів, майна,
визнаного безхазяйним, майна, за яким не звернувся власник до кінця строку зберігання, та
майна, що за правом успадкування чи на інших законних підставах переходить у власність
держави (у тому числі майна, визначеного у статті 243 Митного кодексу України), незалежно
від того, чи досягає вона загальної суми операцій із постачання товарів/послуг, визначеної
пунктом 181.1 статті 181 Податкового кодексу України, а також незалежно від того, який
режим оподаткування використовує така особа згідно із законодавством;
особа, що уповноважена вносити податок з об'єктів оподаткування, що виникають внаслідок
поставки послуг підприємствами залізничного транспорту з їх основної діяльності, що
перебувають у підпорядкуванні платника податку в порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України;
особа - інвестор (оператор), який веде окремий податковий облік, пов'язаний з виконанням
угоди про розподіл продукції.
ВАЖЛИВО! Положення статті не поширюються на осіб - нерезидентів, які надають послуги з
підготовки до зняття і зняття енергоблоків Чорнобильської АЕС з експлуатації та перетворення
об'єкта "Укриття" на екологічно безпечну систему, фінансування яких здійснюється за рахунок
коштів міжнародної технічної допомоги, що надається на безоплатній та безповоротній основі,
відповідно до положень Рамкової угоди між Україною та Європейським банком реконструкції
та розвитку стосовно діяльності Чорнобильського фонду "Укриття" в Україні та Угоди про
грант (Проекту ядерної безпеки Чорнобильської АЕС) між Європейським банком
реконструкції та розвитку як Розпорядником коштів, наданих згідно з Грантом з Рахунка
ядерної безпеки, Урядом України та Чорнобильською атомною електростанцією.
Об'єкт оподаткування
Об'єктом оподаткування є операції платників податку з:
постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України,
відповідно до статті 186 Податкового кодексу України, у тому числі операції з безоплатної
передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари,
що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в
користування лізингоотримувачу/орендарю;
постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України,
відповідно до статті 186 Податкового кодексу України;
ввезення товарів на митну територію України;
вивезення товарів за межі митної території України;
постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним,
автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.
Відповідно до статті 193 Податкового кодексу України ставки податку встановлюються від
бази оподаткування в таких розмірах:
20 відсотків;
0 відсотків;
7 відсотків по операціях з:
постачання на митній території України та ввезення на митну територію України лікарських
засобів, дозволених для виробництва і застосування в Україні та внесених до Державного
реєстру лікарських засобів, а також медичних виробів, які внесені до Державного реєстру
медичної техніки та виробів медичного призначення або відповідають вимогам відповідних
технічних регламентів, що підтверджується документом про відповідність, та дозволені для
надання на ринку та/або введення в експлуатацію і застосування в Україні.
постачання на митній території України та ввезення на митну територію України лікарських
засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання, дозволених для застосування у межах
клінічних випробувань, дозвіл на проведення яких надано центральним органом виконавчої
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

60. Правові засади та порядок відшкодування ПДВ

Стаття 200. Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до

Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України
(бюджетному відшкодуванню), та строки проведення розрахунків
200.1. Сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або
бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання
звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового)
періоду.
200.2. При позитивному значенні суми, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету
у строки, встановлені цим розділом.
200.3. При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума
враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні
(податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього
Кодексу), а в разі відсутності податкового боргу - зараховується до складу податкового
кредиту наступного звітного (податкового) періоду.
200.5. Не мають права на отримання бюджетного відшкодування особи, які:
- були зареєстровані як платники цього податку менш ніж за 12 календарних місяців до місяця,
за наслідками якого подається заява на бюджетне відшкодування (крім нарахування
податкового кредиту внаслідок придбання або спорудження (будівництва) основних фондів);
- мали обсяги оподатковуваних операцій за останні 12 календарних місяців менші, ніж
заявлена сума бюджетного відшкодування (крім нарахування податкового кредиту внаслідок
придбання або спорудження (будівництва) основних фондів).
200.6. Платник податку може прийняти самостійно рішення про зарахування в повному обсязі
належної йому суми бюджетного відшкодування або її частини у зменшення податкових
зобов'язань з цього податку, що виникли протягом наступних звітних (податкових) періодів.
Зазначене рішення відображається платником податку у податковій декларації, яку він подає за
результатами звітного (податкового) періоду, в якому виникає право на подання заяви про
отримання бюджетного відшкодування згідно з нормами цієї статті. Платник податку зберігає
право на отримання бюджетного відшкодування коштами у майбутніх звітних (податкових)
періодах.
200.7. Платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв
рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному
контролюючому органу податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного
відшкодування, яка відображається у податковій декларації.
200.8. До податкової декларації платником податків додаються розрахунок суми бюджетного
відшкодування та оригінали митних декларацій. У разі якщо митне оформлення товарів,
вивезених за межі митної території України, здійснювалося з використанням електронної
митної декларації, така електронна митна декларація надається контролюючим органом за
місцем митного оформлення контролюючому органу за місцем обліку такого платника
податків в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує
формування та реалізує державну податкову і митну політику, в електронній формі з
дотриманням умови щодо
реєстрації електронного підпису відповідно до закону.
200.9. Форма заяви про відшкодування та форма розрахунку суми бюджетного відшкодування
визначаються центральним
органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну
політику.
200.10. Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання
податкової декларації, контролюючий
орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних.
200.11. За наявності достатніх підстав, які свідчать, що розрахунок суми бюджетного
відшкодування було зроблено з порушенням
норм податкового законодавства, контролюючий орган має право провести документальну
позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого
бюджетного відшкодування протягом 30 календарних днів, що настають за граничним
терміном проведення камеральної перевірки.
200.12. Контролюючий орган зобов'язаний у п'ятиденний строк після закінчення перевірки
подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із
зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.
200.13. На підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що
здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену
в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного
рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку
протягом п’яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу.
200.14. Якщо за результатами камеральної або документальної позапланової виїзної перевірки
контролюючий орган виявляє
невідповідність суми бюджетного відшкодування сумі, заявленій у податковій декларації, то
такий орган:
а) у разі заниження заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування щодо суми,
визначеної контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику податку
податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого заниження та підстави для її
вирахування. У цьому випадку вважається, що платник податку добровільно відмовляється від
отримання такої суми
заниження як бюджетного відшкодування у зменшення податкових зобов'язань з цього податку
в наступних податкових періодах;
б) у разі перевищення заявленої платником податку суми бюджетного відшкодування над
сумою, визначеною контролюючим органом за результатами перевірок, надсилає платнику
податку податкове повідомлення, в якому зазначаються сума такого
перевищення та підстави для її вирахування;
в) у разі з'ясування за результатами проведення перевірок факту, за яким платник податку не
має права на отримання бюджетного
відшкодування, надсилає платнику податку податкове повідомлення, в якому зазначаються
підстави відмови в наданні бюджетного відшкодування.
200.15. У разі якщо за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування,
платник податку або контролюючий орган розпочинає процедуру адміністративного або
судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після
отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення
провадження у справі зобов'язаний повідомити про це орган, що здійснює казначейське
обслуговування бюджетних коштів. Орган, що здійснює казначейське обслуговування
бюджетних коштів припиняє процедуру відшкодування в частині оскаржуваної суми до
набрання законної сили судовим рішенням.

Після закінчення процедури адміністративного або судового оскарження контролюючий орган

протягом п'яти робочих днів, що настали за днем отримання відповідного рішення,
зобов'язаний подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів
висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

61. Оподаткування прибутку підприємств: платники, об’єкт, ставка

ПКУ. РОЗДІЛ III. ПОДАТОК НА ПРИБУТОК ПІДПРИЄМСТВ

Стаття 133. Платники податку
133.1. Платниками податку - резидентами є:
133.1.1. суб’єкти господарювання - юридичні особи, які провадять господарську діяльність як
на території України, так і за її
межами, крім юридичних осіб, визначених пунктами 133.4 та 133.5 цієї статті.
133.1.3. Управитель фонду операцій з нерухомістю, який здійснює діяльність відповідно до
Закону України "Про фінансово-
кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"
щодо операцій і результатів діяльності із довірчого управління, що здійснюється таким
управителем через фонд.
133.2. Платниками податку - нерезидентами є:
133.2.1. юридичні особи, які утворені в будь-якій організаційно-правовій формі та отримують
доходи з джерелом походження з України, за винятком установ та організацій, що мають
дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами
України;
133.2.2. постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи із джерелом походження
з України або виконують
агентські (представницькі) та інші функції стосовно таких нерезидентів чи їх засновників.
133.3. Постійне представництво до початку своєї господарської діяльності стає на облік в
контролюючому органі за своїм
місцезнаходженням у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що
забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику. Постійне представництво,
яке розпочало свою господарську діяльність до реєстрації в контролюючому органі,
вважається таким, що ухиляється від оподаткування, а одержані ним прибутки вважаються
прихованими від оподаткування.
133.4. Не є платниками податку неприбуткові підприємства, установи та організації у порядку
та на умовах, встановлених цим пунктом.
133.4.2. Доходи (прибутки) неприбуткової організації використовуються виключно для
фінансування видатків на утримання такої неприбуткової організації, реалізації мети (цілей,
завдань) та напрямів діяльності, визначених її установчими документами.
133.4.6. До неприбуткових організацій, що відповідають вимогам цього пункту і не є
платниками податку, зокрема, можуть бути віднесені:
бюджетні установи;
громадські об’єднання, політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, благодійні
організації, пенсійні фонди;
спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб;
житлово-будівельні кооперативи (з першого числа місяця, наступного за місяцем, в якому
відповідно до закону здійснено
прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку і такий житловий
будинок споруджувався або придбавався житлово-будівельним (житловим) кооперативом),
дачні (дачно-будівельні), садівничі та гаражні (гаражно-будівельні) кооперативи (товариства);
об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, асоціації власників жилих будинків;
професійні спілки, їх об’єднання та організації профспілок, а також організації роботодавців та
їх об’єднання; сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кооперативні об’єднання
сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів;
інші юридичні особи, діяльність яких відповідає вимогам цього пункту.
133.4.7. Для неприбуткових організацій, які відповідають вимогам цього пункту та внесені до
Реєстру неприбуткових установ та організацій, встановлюється річний податковий (звітний)
період, крім випадків, передбачених підпунктом 133.4.3 цього пункту.
133.5. Не є платниками податку суб’єкти господарювання, що застосовують спрощену систему
оподаткування, обліку та звітності, визначені главою 1 розділу XIV цього Кодексу.
133.6. Національний банк України здійснює розрахунки з Державним бюджетом України
відповідно до Закону України "Про Національний банк України".
Стаття 134. Об’єкт оподаткування
134.1. Об’єктом оподаткування є:
134.1.1. прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається
шляхом коригування (збільшення або
зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у
фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів)
бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які
виникають відповідно до положень цього Кодексу.
134.1.2. дохід за договорами страхування
134.1.3. дохід (прибуток) нерезидента з джерелом походження з України;
134.1.4. дохід суб’єктів, які здійснюють випуск та проведення лотерей
134.1.5. дохід операторів, отриманий від букмекерської діяльності, азартних ігор (у тому числі
казино), крім доходу, отриманого
від азартних ігор з використанням гральних автоматів, зменшеного на суму виплачених
виплат гравцю, що підлягає оподаткуванню згідно з пунктом 141.5 статті 141 цього Кодексу.
Стаття 135. База оподаткування
135.1. Базою оподаткування є грошове вираження об’єкту оподаткування, визначеного згідно
із статтею 134 цього Кодексу з урахуванням положень цього Кодексу.
Стаття 136. Ставки податку
136.1. Базова (основна) ставка податку становить 18 відсотків.
136.2. Під час провадження страхової діяльності юридичних осіб - резидентів одночасно із
ставкою податку на прибуток,
визначеною у пункті 136.1 цієї статті, ставки податку на дохід встановлюються у таких
розмірах:
136.2.1. 3 відсотки за договорами страхування від об’єкта оподаткування, що визначається у
підпункті 141.1.2 пункту 141.1
статті 141 цього Кодексу;
136.2.2. 0 відсотків за договорами з довгострокового страхування життя, договорами
добровільного медичного страхування та
договорами страхування у межах недержавного пенсійного забезпечення, зокрема договорів
страхування додаткової пенсії, та
походження з України у випадках, встановлених пунктом 141.4 статті 141 цього Кодексу.
визначених підпунктами 14.1.52, 14.1.52
136.3. Ставки 0, 4, 6, 12, 15 і 20 відсотків застосовуються до доходів нерезидентів та
прирівняних до них осіб із джерелом їх
і 14.1.116 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу.

136.4. Під час провадження букмекерської діяльності, азартних ігор (у тому числі казино)
одночасно із ставкою податку на прибуток, визначеною у пункті 136.1 цієї статті, ставка
податку на дохід встановлюється у розмірі:
136.4.1. 10 відсотків від доходу, отриманого від азартних ігор з використанням гральних
автоматів;
136.4.2. 18 відсотків від доходу, отриманого від букмекерської діяльності, азартних ігор (у
тому числі казино), крім доходу, отриманого від азартних ігор з використанням гральних
автоматів, зменшеного на суму виплачених виплат гравцю.
136.5. Податок на дохід, визначений як об’єкт оподаткування у підпунктах 134.1.2, 134.1.4,
134.1.5 пункту 134.1 статті 134 цього Кодексу, є частиною податку на прибуток.
136.6. Під час провадження діяльності з випуску та проведення лотерей встановлюється ставка
податку на дохід від суми доходів, визначених підпунктом 134.1.4 пункту 134.1 статті 134
цього Кодексу, у розмірі 30 відсотків з урахуванням положень пункту 47 підрозділу 4 розділу
XX цього Кодексу.

62. Акцизний податок

Пп:
1. Особа, яка виробляє підакцизні товари (продукцію) на митній території України, у тому
числі з давальницької сировини.
2. Особа - суб'єкт господарювання, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на митну
територію України.
3. Фізична особа - резидент або нерезидент, яка ввозить підакцизні товари (продукцію) на
митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню, відповідно до митного
законодавства.
4. Особа, яка реалізує конфісковані підакцизні товари
5. Особа, яка реалізує або передає у володіння, користування чи розпорядження підакцизні
товари.
6. Особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, що передбачають звільнення
від оподаткування, у разі порушення таких вимог.
7. Особа, на яку покладається виконання умов щодо цільового використання підакцизних
товарів (продукції), на які встановлено ставку податку 0 гривень за 1 літр 100-відсоткового
спирту, 0 євро за 1000 кг нафтопродуктів у разі порушення таких умов.
8. Особа, на яку при здійсненні операцій з підакцизними товарами (продукцією), які не
підлягають оподаткуванню або звільняються від оподаткування, покладається виконання умов
щодо цільового використання підакцизних товарів (продукції) в разі порушення таких умов.
9. Платниками особливого податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з
деривативами є фізична або юридична особа - резидент або нерезидент (в тому числі їх
відокремлені підрозділи), які проводять операції з деривативами або з продажу, обміну або
інших способів відчуження цінних паперів, крім випадків, передбачених пунктом 213.2 статті
213 цього Кодексу.
Не є платниками особливого податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з
деривативами центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи, державні
установи та організації - не суб'єкти підприємницької діяльності.
Не є платниками особливого податку на операції з відчуження цінних паперів та операцій з
деривативами фізичні або юридичні особи - резиденти або нерезиденти (в тому числі їх
відокремлені підрозділи), які проводять операції з відчуження акцій, ощадних (депозитних)
сертифікатів, акцій приватних акціонерних товариств, корпоративних прав в іншій, ніж цінні
папери, формі, цінних паперів, корпоративних прав в іншій, ніж цінні папери, формі,
емітованих нерезидентами.
Об'єктами оподаткування є операції з:
1. реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції);
2. реалізації (передачі) підакцизних товарів (продукції) з метою власного споживання,
промислової переробки, здійснення внесків до статутного капіталу, а також своїм працівникам;
3. ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію України;
4. реалізації конфіскованих підакцизних товарів за якими не звернувся власник до кінця строку
зберігання, та підакцизних товарів (продукції), що за правом успадкування чи на інших
законних підставах переходять у власність держави;
5. реалізації або передачі у володіння, користування чи розпорядження підакцизних товарів),
що були ввезені на митну територію України із звільненням від оподаткування до закінчення
строку, визначеного законодавством,
6. обсяги та вартість втрачених підакцизних товарів (продукції), що перевищують встановлені
норми втрат
7. операції з продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів, де відбувається
перехід права власності на цінні папери, та операції з деривативами, крім операцій, що
здійснюються на міжбанківському ринку деривативів.

63. ПДФ

ПП:
- фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і
іноземні доходи;
- фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні;
- податковий агент.
Об’єкт
1. загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід;
2. доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх
нарахування (виплати, надання);
3. іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.
Об'єктом оподаткування нерезидента є:
1. загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в Україні;
2. доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх
нарахування (виплати, надання).
Ставка:
Ставки податку
Ставка податку становить 15 %
Платники податку, які подають податкові декларації за податковий (звітний) рік застосовують
ставку податку
17% на суму що перевищую 10 кратний розмір зп
Ставка податку становить 5 % бази оподаткування щодо доходу, нарахованого як:
- процент на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок;

- процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним) сертифікатом;

- процент на вклад (депозит) члена кредитної спілки у кредитній спілці;
- дохід, який виплачується компанією, що управляє активами інституту спільного
інвестування, на розміщені активи відповідно до закону, включаючи дохід, що виплачується
(нараховується) емітентом внаслідок викупу (погашення) цінних паперів інституту спільного
інвестування, відповідно до закону, який визначається як різниця між сумою, отриманою від
викупу, та сумою коштів або вартістю майна, сплаченою платником податку продавцю (у тому
числі емітенту) у зв'язку з придбанням таких цінних паперів, як компенсація їх вартості;
- дохід за іпотечними цінними паперами (іпотечними облігаціями та сертифікатами) відповідно
до закону;
- дохід у вигляді відсотків (дисконту), отриманий власником облігації від їх емітента
відповідно до закону;
- дохід за сертифікатом фонду операцій з нерухомістю та дохід, отриманий платником податку
внаслідок викупу (погашення) управителем сертифікатів фонду операцій з нерухомістю в
порядку, визначеному в проспекті емісії сертифікатів;
- доходи у вигляді дивідендів;
- дохід у вигляді інвестиційного прибутку від операцій з облігаціями внутрішніх державних
позик, у тому числі від зміни курсу іноземної валюти;
- доходи в інших випадках, прямо визначених відповідними нормами цього розділу.
Ставка податку становить подвійний розмір ставки, бази оподаткування щодо доходів,
нарахованих як виграш чи приз (крім виграшу у державній та недержавній грошовій лотереї та
виграшу гравця (учасника), отриманого від організатора азартної гри) на користь резидентів
або нерезидентів.
Як виняток з абзацу першого цього пункту грошові виграші у спортивних змаганнях (крім
винагород спортсменам - чемпіонам України, призерам спортивних змагань міжнародного
рівня, у тому числі спортсменам-інвалідам, визначених у підпункті "б" підпункту 165.1.1
пункту 165.1 статті 165 цього Кодексу) оподатковуються за ставкою, визначеною у пункті
167.1 цієї статті.
Ставка податку становить 10 % бази оподаткування щодо доходу у формі заробітної плати, ,
шахтарів - працівників, які видобувають вугілля, залізну руду, руди кольорових і рідкісних
металів, марганцеві та уранові руди, працівників шахтобудівних підприємств, які зайняті на
підземних роботах повний робочий день та 50 відсотків і більше робочого часу на рік, а також
працівників державних воєнізованих аварійно-рятувальних служб (формувань), у тому числі
центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного
захисту, у вугільній промисловості.

64. Пільги передбаченя ПК при оподаткуванні ПДФ

Платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного

доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової
соціальної пільги:
1. у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної
особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, -
для будь-якого платника податку;
2. у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам суми пільги, визначеної для платника податку, який
утримує двох чи більше дітей віком до 18 років, - у розрахунку на кожну таку дитину;
3. у розмірі, що дорівнює 150 відсоткам суми пільги, цього пункту, - для такого платника
податку, який:
а) є одинокою матір'ю (батьком), вдовою (вдівцем) або опікуном, піклувальником - у
розрахунку на кожну дитину віком до 18 років;
б) утримує дитину-інваліда - у розрахунку на кожну таку дитину віком до 18 років;
в) є особою, віднесеною законом до першої або другої категорій осіб, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи, включаючи осіб, нагороджених грамотами Президії
Верховної Ради УРСР у зв'язку з їх участю в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;
г) є учнем, студентом, аспірантом, ординатором, ад'юнктом;
ґ) є інвалідом I або II групи, у тому числі з дитинства, крім інвалідів, пільга яким визначена
д) є особою, якій присуджено довічну стипендію як громадянину, що зазнав переслідувань за
правозахисну діяльність, включаючи журналістів;
е) є учасником бойових дій на території інших країн у період після Другої світової війни, на
якого поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального
захисту",
4. у розмірі, що дорівнює 200 відсоткам суми пільги, - для такого платника податку, який є:
а) Героєм України, Героєм Радянського Союзу, Героєм Соціалістичної Праці або повним
кавалером ордена Слави чи ордена Трудової Слави, особою, нагородженою чотирма і більше
медалями "За відвагу";
б) учасником бойових дій під час Другої світової війни або особою, яка у той час працювала в
тилу, та інвалідом I і II групи, з числа учасників бойових дій на території інших країн у період
після Другої світової війни, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів
війни, гарантії їх соціального захисту";
в) колишнім в'язнем концтаборів, гетто та інших місць примусового утримання під час Другої
світової війни або особою, визнаною репресованою чи реабілітованою;
г) особою, яка була насильно вивезена з території колишнього СРСР під час Другої світової
війни на територію держав, що перебували у стані війни з колишнім СРСР або були окуповані
фашистською Німеччиною та її союзниками;
ґ) особою, яка перебувала на блокадній території колишнього Ленінграда (Санкт-Петербург,
Російська Федерація) у період з 8 вересня 1941 року по 27 січня 1944 року

65. Спрощена система оподаткування за чинним законодавством

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння

податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, на сплату єдиного
податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного
обліку та звітності.
Суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності, поділяються на такі групи платників єдиного податку:
1) перша група - фізичні особи - підприємці, які не використовують працю найманих осіб,
здійснюють виключно роздрібний продаж товарів з торговельних місць на ринках та/або
провадять господарську діяльність з надання побутових послуг населенню і обсяг доходу яких
протягом календарного року не перевищує 150000 гривень;
2) друга група - фізичні особи - підприємці, які здійснюють господарську діяльність з надання
послуг, у тому числі побутових, платникам єдиного податку та/або населенню, виробництво
та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом
календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
- не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у
трудових відносинах, одночасно не перевищує 10 осіб;
- обсяг доходу не перевищує 1000000 гривень.
3) третя група - фізичні особи - підприємці, які протягом календарного року відповідають
сукупності таких критеріїв:
4) четверта група - юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-
правової форми, які протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
- середньооблікова кількість працівників не перевищує 50 осіб;
- обсяг доходу не перевищує 5000000 гривень.
5) п’ята група - фізичні особи - підприємці, які протягом календарного року відповідають
сукупності таких критеріїв:
- не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у
трудових відносинах, не обмежена;
6) шоста група - юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової
форми, у яких протягом календарного року обсяг доходу не перевищує 20000000 гривень.
Ставки єдиного податку
1) для першої групи платників єдиного податку - у межах від 1 до 10 відсотків розміру
мінімальної заробітної плати;
2) для другої групи платників єдиного податку - у межах від 2 до 20 відсотків розміру
мінімальної заробітної плати.
Для третьої і четвертої груп платників єдиного податку:
1) 3 відсотки доходу - у разі сплати податку на додану вартість згідно з цим Кодексом;
2) 5 відсотків доходу - у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Для п’ятої і шостої груп платників єдиного податку:
1) 5 відсотків доходу - у разі сплати податку на додану вартість згідно з цим Кодексом;
2) 7 відсотків доходу - у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Для фізичних осіб - підприємців, які здійснюють діяльність з виробництва, постачання,
продажу (реалізації) ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів, дорогоцінного
каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння,
ставка єдиного податку встановлюється у розмірі, визначеному підпунктом 2 підпункту 293.3.1
або підпунктом 2 підпункту 293.3.2 пункту 293.3 цієї статті.
293.4. Ставка єдиного податку встановлюється для платників єдиного податку першої - третьої
і п’ятої груп у розмірі 15 відсотків:
1) до суми перевищення обсягу доходу, визначеного у підпунктах 1, 2, 3 і 5 пункту 291.4 статті
291 цього Кодексу;
2) до доходу, отриманого від провадження діяльності, не зазначеної у реєстрі платників
єдиного податку, віднесеного до першої або другої групи;
3) до доходу, отриманого при застосуванні іншого способу розрахунків, ніж зазначений у цій
главі;
4) до доходу, отриманого від здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати
спрощену систему оподаткування.
293.5. Ставки єдиного податку для платників четвертої та шостої груп встановлюються у
подвійному розмірі ставок, визначених пунктом 293.3 цієї статті:
1) до суми перевищення обсягу доходу, визначеного у підпунктах 4 і 6 пункту 291.4 статті 291
цього Кодексу;
2) до доходу, отриманого при застосуванні іншого способу розрахунків, ніж зазначений у цій
главі;
3) до доходу, отриманого від здійснення видів діяльності, які не дають права застосовувати
спрощену систему оподаткування.
293.6. У разі здійснення платниками єдиного податку першої і другої груп кількох видів
господарської діяльності застосовується максимальний розмір ставки єдиного податку,
встановлений для таких видів господарської діяльності.

66. Місцеві податки і збори

1. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

Пп - є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової
нерухомості.
Об'єкт оподаткування
Об'єктом оподаткування є об'єкт житлової нерухомості, в тому числі його частка.
Не є об'єктом оподаткування:
а) об'єкти житлової нерухомості, які перебувають у власності держави або територіальних
громад (їх спільній власності);
б) об'єкти житлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження та безумовного
(обов'язкового) відселення, визначені законом, в тому числі їх частки;
в) будівлі дитячих будинків сімейного типу;
г) садовий або дачний будинок, але не більше одного такого об'єкта на одного платника
податку;
ґ) об’єкти житлової нерухомості, в тому числі їх частки, що належать фізичним особам, які
відповідно до закону мають статус багатодітних або прийомних, або малозабезпечених сімей,
опікунів, піклувальників дітей, але не більше одного такого об’єкта на сім’ю, опікуна,
піклувальника;
д) гуртожитки;
е) об’єкти житлової нерухомості, в тому числі їх частки, що належать дітям-сиротам, дітям,
позбавленим батьківського піклування, та особам з їх числа, визнаним такими відповідно до
закону, дітям-інвалідам, які виховуються одинокими матерями (батьками), але не більше
одного такого об’єкта на дитину.
Ставка податку
Ставки податку для фізичних осіб встановлюються в таких розмірах:
а) не більше 1 відсотка - для квартири/квартир, житлова площа яких не перевищує 240 кв.
метрів, або житлового будинку/будинків, житлова площа яких не перевищує 500 кв. метрів;
б) 2,7 відсотка - для квартири/квартир, житлова площа яких перевищує 240 кв. метрів, або
житлового будинку/будинків, житлова площа яких перевищує 500 кв. метрів;
в) 1 відсоток - для різних видів об’єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності
одного платника податку, сумарна житлова площа яких не перевищує 740 кв. метрів;
г) 2,7 відсотка - для різних видів об’єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності
одного платника податку, сумарна житлова площа яких перевищує 740 кв. метрів.
265.5.3. Ставки податку для юридичних осіб встановлюються в таких розмірах:
а) 1 відсоток - для квартир, житлова площа яких не перевищує 240 кв. метрів, та житлових
будинків, житлова площа яких не перевищує 500 кв. метрів;
б) 2,7 відсотка - для квартир, житлова площа яких перевищує 240 кв. метрів, та житлових
будинків, житлова площа яких перевищує 500 кв. метрів.
Податкове зобов'язання за звітний рік з податку сплачується
а) фізичними особами - протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення;
б) юридичними особами - авансовими внесками щокварталу до 30 числа місяця, що наступає за
звітним кварталом, які відображаються в річній податковій декларації.
Збір за місця для паркування транспортних засобів
Платниками збору є юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи -
підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради організовують та
провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для
платного паркування та спеціально відведених автостоянках.
Об'єктомоподаткування є земельна ділянка, яка згідно з рішенням сільської, селищної або
міської ради спеціально відведена для забезпечення паркування транспортних засобів на
автомобільних дорогах загального користування, тротуарах або інших місцях, а також
комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок
коштів місцевого бюджету, за винятком площі земельної ділянки, яка відведена для
безоплатного паркування транспортних засобів,
Ставки збору
Ставки збору встановлюються за кожний день провадження діяльності із забезпечення
паркування транспортних засобів у гривнях за 1 квадратний метр площі земельної ділянки,
відведеної для організації та провадження такої діяльності, у розмірі від 0,03 до 0,15 відсотка
мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.
Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності

Платниками збору є суб'єкти господарювання (юридичні особи та фізичні особи - підприємці),

їх відокремлені підрозділи, які отримують в установленому цією статтею порядку торгові
патенти та провадять такі види підприємницької діяльності:
а) торговельна діяльність у пунктах продажу товарів;
б) діяльність з надання платних побутових послуг за переліком, визначеним Кабінетом
Міністрів України;
в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти;
г) діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових лотерей).
Ставки збору
267.3.1. Ставка збору за провадження торговельної діяльності та діяльності з надання платних
послуг встановлюється сільськими, селищними та міськими радами (далі у цьому пункті -
органами місцевого самоврядування) з розрахунку на календарний місяць у відповідному
розмірі від мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня календарного року
(далі - мінімальна заробітна плата), визначеному цим пунктом, з урахуванням
місцезнаходження пункту продажу товарів та асортименту товарів, пункту з надання платних
послуг та виду платних послуг.
267.3.2. Ставка збору за провадження торговельної діяльності (крім провадження торговельної
діяльності нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом із застосуванням пістолетних
паливно-роздавальних колонок на стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних
станціях, заправних пунктах) та діяльності з надання платних послуг встановлюється в таких
межах:
а) на території міста Києва та обласних центрів - від 0,08 до 0,4 розміру мінімальної заробітної
плати;
б) на території міста Севастополя, міст обласного значення (крім обласних центрів) і районних
центрів - від 0,04 до 0,2 розміру мінімальної заробітної плати;
в) на території інших населених пунктів - від 0,02 до 0,1 розміру мінімальної заробітної плати.
У разі якщо пункти продажу товарів (надання послуг) розташовані в курортній місцевості або
на території, прилеглій до митниці, інших пунктів переміщення через митний кордон, органи
місцевого самоврядування, до бюджетів яких спрямовуються кошти від сплати збору, можуть
прийняти рішення щодо збільшення ставки збору, встановленої в підпункті 267.3.2цього
пункту, але не більш як 0,4 розміру мінімальної заробітної плати.. Ставка збору за
провадження торговельної діяльності нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом на
стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних станціях, заправних пунктах
встановлюється в межах від 0,08 до 0,4 розміру мінімальної заробітної плати залежно від місця
розташування таких пунктів продажу.
Строки сплати збору:
а) за провадження торговельної діяльності з придбанням короткотермінового торгового
патенту - не пізніш як за один календарний день до початку провадження такої діяльності;
б) за провадження торговельної діяльності (крім торговельної діяльності з придбанням
короткотермінового торгового патенту), діяльності з надання платних послуг, здійснення
торгівлі валютними цінностями - щомісяця не пізніше 15 числа, який передує звітному місяцю;
в) за здійснення діяльності у сфері розваг - щоквартально не пізніше 15 числа місяця, який
передує звітному кварталу.
Туристичний збір
Туристичний збір - це місцевий збір, кошти від якого зараховуються до місцевого бюджету.
Платниками збору є громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які
прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, на якій діє рішення
сільської, селищної та міської ради про встановлення туристичного збору, та отримують
(споживають) послуги з тимчасового проживання (ночівлі) із зобов'язанням залишити місце
перебування в зазначений строк.
Особливості справляння збору
Податкові агенти справляють збір під час надання послуг, пов'язаних з тимчасовим
проживанням (ночівлею), і зазначають суму сплаченого збору окремим рядком у рахунку
(квитанції) на проживання.
Порядок сплати збору
Сума туристичного збору, обчислена відповідно до податкової декларації за звітний
(податковий) квартал, сплачується щоквартально, у визначений для квартального звітного
(податкового) періоду строк, за місцезнаходженням податкових агентів.
Податковий агент, який має підрозділ без статусу юридичної особи, що надає послуги з
тимчасового проживання (ночівлі) не за місцем реєстрації такого податкового агента,
зобов'язаний зареєструвати такий підрозділ як податкового агента туристичного збору у
контролюючому органі за місцезнаходженням підрозділу.
Базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному кварталу.

67. Адміністрування податків :поняття і загальна характеристика

Адміністрування податків є однією з найважл ознак держави та необхідною умовою її
існування.
Адміністрування означає – управління, організація, виконання, здійсн, нагляд; у широкому
розумінні, це – організаційно-розпорядча діяльність керівників і органів управлін, що
здійснюєт шляхом наказів і розпоряджень.
Адміністрування процесів оподаткування об'єднує за допом однієї ідеї комплекс заходів,
спрямованих на забезпеч виконання законод та нормативно-правових актів.
Об'єктом адміністрування є процес узгодження й погашення податкових зобов'язань платників
податків.
Метою адміністрування є забезпечення погашення податкових зобов'язань платників шляхом
оптимального втручання в їхню господарську діяльність через застосування законодавчо
встановлених механізмів і процедур.
Податкове адміністрування являє собою комплекс правових, економічних і фінансових заходів
держави для формуванян системи оподаткування, забезпечення своєчасної і повної сплати
податків і зборів з метою задоволення фінансових потреб суспільства в цілому, а також
розвитку економіки країни шляхом перерозподілу фінансових ресурсів.
Отже, під податковим адмініструванням слід розуміти сукупність норм (правил), методів,
засобів і дій, за допомогою яких спеціально уповноважені органи держави здійснють
управлінську дільність у податковій сфері, спрямовану на контроль за дотриманням
законодавства про податки та збори (обов'язкові платежі), за правильністю нарахування,
повнотою і своєчасністю внесення у відповідні бюджети податків і зборів, а у випадках,
передбачених законами України, - за правильністю нарахування, повнотою та своєчасністю
надходжень у відповідний бюджет ін обов'язкових платежів та притягнення до
відповідальності порушників податкового законодавства.

68.

68. Правове регулювання обліку платників податків фізичних та юридичних осіб.

Усі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються в органах державної податкової
служби шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб -
платників податків.

Фізичні особи - підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну
діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи в органах державної податкової
служби.

Облік платників податків в органах державної податкової служби ведеться за податковими

номерами.

Порядок визначення податкового номера встановлюється центральним органом державної

податкової служби.

Взяття на облік фізичних осіб - підприємців в органах державної податкової служби

здійснюється за місцем їх державної реєстрації на підставі відомостей з реєстраційної картки,
наданих державним реєстратором згідно із Законом України "Про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Приватні нотаріуси та інші фізичні особи, умовою ведення незалежної професійної діяльності
яких згідно із законом є державна реєстрація такої діяльності у відповідному уповноваженому
органі та отримання свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката
тощо), що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності,
протягом 10 календарних днів після такої реєстрації зобов'язані стати на облік в органі
державної податкової служби за місцем свого постійного проживання.

Облік самозайнятих осіб здійснюється шляхом внесення до Державного реєстру фізичних осіб
- платників податків (далі – Державний реєстр) записів про державну реєстрацію або
припинення підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності, перереєстрацію,
постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи, а також
вчинення інших дій, які передбачені Порядком обліку платників податків, зборів.

Для взяття на облік фізичної особи, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність,
така особа повинна подати заяву та документи особисто (надіслати рекомендованим листом з
описом вкладення) або через уповноважену особу до органу державної податкової служби за
місцем постійного проживання.

Взяття на облік самозайнятої особи здійснюється органом державної податкової служби не

пізніше наступного робочого дня з дня отримання відповідних відомостей від державного
реєстратора (для фізичних осіб - підприємців) або прийняття заяви (для осіб, які здійснюють
незалежну професійну діяльність).

Довідка про взяття на облік платника податків надсилається (видається) фізичній особі -
підприємцю або особі, яка здійснює незалежну професійну діяльність, наступного робочого
дня з дня взяття на облік.

Фізичній особі, яка провадить незалежну професійну діяльність, довідка про взяття на облік
платника податків видається органом державної податкової служби із зазначенням строку,
якщо такий строк вказаний у свідоцтві про реєстрацію чи іншому документі (дозволі,
сертифікаті тощо), що підтверджує право фізичної особи на провадження незалежної
професійної діяльності.

Довідка про взяття на облік самозайнятої особи втрачає чинність з моменту виникнення змін у
даних про фізичну особу, які зазначаються у такій довідці, та підлягає заміні в органі
державної податкової служби.

Самозайняті особи зобов'язані подавати до органів державної податкової служби за місцем

свого обліку відомості про зміну облікових даних протягом місяця з дня виникнення таких
змін.

Зміни до відомостей про самозайняту особу, які містяться у Державному реєстрі, набирають
чинності з дня внесення відповідного запису до такого реєстру.

Внесення до Державного реєстру запису про припинення підприємницької діяльності фізичної

особи - підприємця чи незалежної професійної діяльності фізичної особи здійснюється у разі:

1. визнання фізичної особи недієздатною або обмеження її цивільної дієздатності – з дати

набрання законної сили відповідним рішенням суду;

2. смерті фізичної особи, у тому числі оголошення такої особи померлою, що підтверджується
свідоцтвом про смерть (витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян,
інформацією органу державної реєстрації актів цивільного стану), а також визнання фізичної
особи безвісно відсутньою, що підтверджується судовим рішенням;

3. внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців

запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи -
підприємця – з дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної
особи - підприємця;
4. реєстрації припинення незалежної професійної діяльності фізичної особи у відповідному
уповноваженому органі – з дати реєстрації;

5. закінчення строку, на який було видано свідоцтво про реєстрацію чи інший документ
(дозвіл, сертифікат тощо), – з дати закінчення такого строку;

6. заборони судом фізичній особі провадити підприємницьку діяльність або незалежну

професійну діяльність – з дати набрання законної сили відповідним рішенням суду, якщо інше
не визначене у рішенні суду;

7. наявності обмежень права на провадження підприємницької діяльності або незалежної

професійної діяльності, які встановлені законодавством, – з дати надходження відповідних
документів до органу державної податкової служби за місцем обліку фізичної особи, якщо
інше не встановлено законом чи рішенням суду;

8. анулювання чи скасування згідно із законодавством свідоцтва про реєстрацію чи іншого

документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на провадження
підприємницької або незалежної професійної діяльності, – з дати такого анулювання чи
скасування.

Державна реєстрація (реєстрація) припинення підприємницької чи незалежної професійної

діяльності фізичної особи або внесення до Державного реєстру запису про припинення такої
діяльності фізичною особою не припиняє її зобов'язань, що виникли під час провадження
підприємницької чи незалежної професійної діяльності, та не змінює строків, порядків
виконання таких зобов'язань та застосування санкцій за їх невиконання.

У разі коли після внесення до Державного реєстру запису про припинення підприємницької чи
незалежної професійної діяльності фізична особа продовжує провадити таку діяльність,
вважається, що вона розпочала таку діяльність без взяття її на облік як самозайнятої особи.

Юридичні особи.

З метою проведення податкового контролю платники податків підлягають реєстрації або

взяттю на облік в органах державної податкової служби за місцезнаходженням юридичних
осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, місцем проживання особи (основне місце
обліку), а також за місцем розташування (реєстрації) їх підрозділів, рухомого та нерухомого
майна, об'єктів оподаткування або об'єктів, які пов'язані з оподаткуванням або через які
провадиться діяльність (неосновне місце обліку).

Центральний орган державної податкової служби може прийняти рішення про зміну основного
місця обліку платника податків.

Об'єктами оподаткування і об'єктами, пов'язаними з оподаткуванням, є майно та дії, у зв'язку з

якими у платника податків виникають обов'язки щодо сплати податків та зборів.

Платник податків зобов'язаний стати на облік у відповідних органах державної податкової

служби за основним та неосновним місцем обліку, повідомляти про всі об'єкти оподаткування і
об'єкти, пов'язані з оподаткуванням, органи державної податкової служби за
місцезнаходженням таких об'єктів у порядку, встановленому центральним органом державної
податкової служби.

Заява про взяття на облік платника податків за неосновним місцем обліку подається у
відповідний податковий орган протягом 10 робочих днів після створення відокремленого
підрозділу, реєстрації рухомого чи нерухомого майна чи відкриття об'єкта чи підрозділу, через
які провадиться діяльність або які підлягають оподаткуванню.

Взяття на облік платників податків - юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів

здійснюється після їх державної реєстрації чи включення відомостей про них до відповідних
державних реєстрів на умовах, що визначаються законодавчими актами України, крім
випадків, визначених Податковим кодексом, коли органами реєстрації є органи державної
податкової служби або коли проведення державної реєстрації платника податків у
відповідному статусі законодавством не передбачається.

Взяття на облік за основним місцем обліку юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів як

платників податків та зборів в органах державної податкової служби здійснюється на підставі
відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором згідно із Законом
України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", не
пізніше наступного робочого дня з дня отримання зазначених відомостей органами державної
податкової служби.

Взяття на облік за основним місцем обліку платників податків - юридичних осіб та

відокремлених підрозділів юридичних осіб, для яких законом установлені особливості їх
державної реєстрації та які не включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та
організацій України, здійснюється не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від
них відповідної заяви, яку платник податків зобов'язаний подати у десятиденний строк після
державної реєстрації (легалізації, акредитації чи засвідчення факту створення іншим
способом).

Довідка про взяття на облік платника податків надсилається (видається) платникам податків -
юридичним особам та відокремленим підрозділам юридичних осіб наступного робочого дня з
дня взяття на облік за основним місцем обліку.

Підставою для взяття на облік (внесення змін, перереєстрації) відокремленого підрозділу

іноземної компанії, організації, у тому числі постійного представництва нерезидента, є
належна акредитація (реєстрація, легалізація) такого підрозділу на території України згідно із
законом.
Для взяття на облік постійні представництва нерезидентів та відокремлені підрозділи
іноземних юридичних осіб зобов'язані звернутися протягом 10 календарних днів з дня їх
державної реєстрації (акредитації, легалізації) в установленому порядку або до початку
провадження господарської діяльності, якщо така реєстрація не є обов'язковою згідно із
законодавством, до органів державної податкової служби за своїм місцезнаходженням.

69. Порядок визначення суми податкового зобов’язання

Ст. 54
Визначення сум податкових та грошових зобов'язань
Крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно
обчислює суму податкового та/або грошового зобов'язання та/або пені, яку зазначає у
податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому
органу у строки, встановлені цим Кодексом. Така сума грошового зобов'язання та/або пені
вважається узгодженою.
Грошове зобов'язання щодо суми податкових зобов'язань з податку, що підлягає утриманню та
сплаті (перерахуванню) до бюджету в разі нарахування/виплати доходу на користь платника
податку - фізичної особи, вважається узгодженим податковим агентом або платником податку,
який отримує доходи не від податкового агента, в момент виникнення податкового
зобов'язання, який визначається за календарною датою, встановленою розділом IV цього
Кодексу для граничного строку сплати податку до відповідного бюджету.
54.3. Контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань,
зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення)
від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми
податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим
законодавством, якщо:
1. платник податків не подає в установлені строки податкову (митну) декларацію;

2. дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки,

свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, суми бюджетного
відшкодування та/або від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або
від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у
податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках;
3. згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум
податкових зобов'язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових)
санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є
контролюючий орган;
4. рішенням суду, що набрало законної сили, особу визнано винною в ухиленні від сплати
податків;
5. дані перевірок щодо утримання податків у джерела виплати, в тому числі податкового
агента, свідчать про порушення правил нарахування, утримання та сплати до відповідних
бюджетів податків і зборів, передбачених цим Кодексом, у тому числі податку на доходи
фізичних осіб таким податковим агентом;
6. результати митного контролю, отримані після закінчення процедури митного оформлення та
випуску товарів, свідчать про заниження або завищення податкових зобов'язань, визначених
платником податків у митних деклараціях.
54.4. У разі надходження від уповноважених органів іноземних держав документально
підтверджених відомостей щодо країни походження, вартісних, кількісних або якісних
характеристик, які мають значення для оподаткування товарів і предметів при ввезенні
(пересиланні) на митну територію України або територію вільної митної зони або вивезенні
(пересиланні) товарів і предметів з митної території України або території вільної митної зони,
які відрізняються від задекларованих під час митного оформлення, контролюючий орган має
право самостійно визначити базу оподаткування та податкові зобов'язання платника податків
шляхом проведення дій, визначених пунктом 54.3 цієї статті, на підставі відомостей,
зазначених у таких документах.
54.5. Якщо згідно з нормами цієї статті сума грошового зобов'язання розраховується
контролюючим органом, платник податків не несе відповідальності за своєчасність,
достовірність і повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне та
повне погашення нарахованого узгодженого грошового зобов'язання і має право оскаржити
зазначену суму в порядку, встановленому цим Кодексом.

70. Оскарження рішень контролюючих органів

Рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або
судовому порядку.
У разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму
грошового зобов'язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або
виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або
іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із
скаргою про перегляд цього рішення.
Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій протягом 10
календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового
повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується.
Скарги на рішення державних податкових інспекцій подаються до контролюючих органів в
Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, областях, міжрегіональних
територіальних органів.
Скарги на рішення контролюючих органів в Автономній Республіці Крим, містах Києві та
Севастополі, областях, міжрегіональних територіальних органів та митниць подаються до
центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
податкову і митну політику.
Під час процедури адміністративного оскарження обов'язок доведення того, що будь-яке
нарахування, здійснене контролюючим органом у випадках, визначених цим Кодексом, або
будь-яке інше рішення контролюючого органу є правомірним, покладається на контролюючий
орган.

Обов'язок доведення правомірності нарахування або прийняття будь-якого іншого рішення

контролюючим органом у судовому оскарженні встановлюється процесуальним законом.
Платник податків одночасно з поданням скарги контролюючому органу вищого рівня
зобов'язаний письмово повідомляти контролюючий орган, яким визначено суму грошового
зобов'язання або прийнято інше рішення, про оскарження його податкового повідомлення-
рішення або будь-якого іншого рішення.
У разі коли контролюючий орган приймає рішення про повне або часткове незадоволення
скарги платника податків, такий платник податків має право звернутися протягом 10
календарних днів, наступних за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, зі
скаргою до контролюючого органу вищого рівня.
У разі порушення платником податків вимог пунктів 56.3 і 56.6 подані ним скарги не
розглядаються та повертаються йому із зазначенням причин повернення.
Контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов'язаний прийняти
вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем
отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або
надати йому під розписку.
Керівник (його заступник або інша уповноважена посадова особа) відповідного
контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги
платника податків понад 20-денний строк, визначений у пункті 56.8 цієї статті, але не більше
60 календарних днів, та письмово повідомити про це платника податків до закінчення строку,
визначеного у пункті 56.8 цієї статті.
Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається платнику податків
протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника (його
заступника або іншої уповноваженої посадової особи), така скарга вважається повністю
задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених
строків.

Скарга вважається також повністю задоволеною на користь платника податків, якщо рішення
керівника (його заступника або іншої уповноваженої посадової особи) про продовження
строків її розгляду не було надіслано платнику податків до закінчення 20-денного строку,
зазначеного в абзаці першому цього пункту.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує
державну податкову і митну політику, прийняте за розглядом скарги платника податків, є
остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути
оскаржене в судовому порядку.
56.11. Не підлягає оскарженню грошове зобов'язання, самостійно визначене платником
податків.
Якщо відповідно до цього Кодексу контролюючий орган самостійно визначає грошове
зобов'язання платника податків за причинами, не пов'язаними із порушенням податкового
законодавства, такий платник податків має право на адміністративне оскарження рішень
контролюючого органу протягом 30 календарних днів, що настають за днем надходження
податкового повідомлення-рішення (рішення) контролюючого органу.
У разі коли останній день строків, зазначених у цій статті, припадає на вихідний або святковий
день, останнім днем таких строків вважається перший робочий день, що настає за вихідним або
святковим днем.
Скарга, подана із дотриманням строків, визначених пунктом 56.3 цієї статті, зупиняє
виконання платником податків грошових зобов'язань, визначених у податковому повідомленні-
рішенні (рішенні), на строк від дня подання такої скарги до контролюючого органу до дня
закінчення процедури адміністративного оскарження.
Протягом зазначеного строку податкові вимоги з податку, що оскаржується, не надсилаються,
а сума грошового зобов'язання, що оскаржується, вважається неузгодженою.
Днем подання скарги вважається день фактичного отримання скарги відповідним
контролюючим органом, а в разі надсилання скарги поштою - дата отримання відділенням
поштового зв'язку від платника податків поштового відправлення із скаргою, яка зазначена
відділенням поштового зв'язку в повідомленні про вручення поштового відправлення або на
конверті.
Процедура адміністративного оскарження закінчується:
1. днем, наступним за останнім днем строку, передбаченого для подання скарги на податкове
повідомлення-рішення або будь-яке інше рішення відповідного контролюючого органу у разі,
коли така скарга не була подана у зазначений строк;
2. днем отримання платником податків рішення відповідного контролюючого органу про повне
задоволення скарги;

3. днем отримання платником податків рішення центрального органу виконавчої влади, що

забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику;
5. днем звернення платника податків до контролюючого органу із заявою про розстрочення,
відстрочення грошових зобов'язань, що оскаржувались.
День закінчення процедури адміністративного оскарження вважається днем узгодження
грошового зобов'язання платника податків.
56.18. З урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник
податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення
контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.
Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає
адміністративному оскарженню.
Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.
При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання недійсним рішення
контролюючого органу грошове зобов'язання вважається неузгодженим до дня набрання
судовим рішенням законної сили.
56.19. У разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного
оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення
або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання протягом
місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до
пункту 56.17 цієї статті.
56.20. Вимоги до оформлення скарги, порядок подання та розгляду скарг встановлюється
центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
податкову і митну політику.
56.21. У разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на
підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів,
або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та
припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або
контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника
податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
56.22. Якщо платник податків оскаржує рішення контролюючого органу в адміністративному
порядку та/або до суду, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального
правопорушення щодо ухилення від сплати податків не може ґрунтуватися виключно на цьому
рішенні контролюючого органу до закінчення процедури адміністративного оскарження або до
остаточного вирішення справи судом. Початок досудового розслідування стосовно платника
податків або повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення його
службовим (посадовим) особам не може бути підставою для зупинення провадження у справі
або залишення без розгляду скарги (позову) такого платника податків, поданої до суду в межах
процедури оскарження рішень контролюючих органів.

71. Засоби забезпечення виконання податкового зобов’язання ПП

Податкова застава і податковий Арешт

З метою забезпечення виконання платником податків своїх обов'язків, визначених цим
Кодексом, майно платника податків, який має податковий борг, передається у податкову
заставу.
Право податкової застави виникає у разі:
1. несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно
визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем
зазначеного строку;
2. несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов'язання, самостійно
визначеної контролюючим органом, - з дня виникнення податкового боргу.
Право податкової застави поширюється на будь-яке майно платника податків, яке перебуває в
його власності (господарському віданні або оперативному управлінні) у день виникнення
такого права і балансова вартість якого відповідає сумі податкового боргу платника податків,
крім випадків, передбачених пунктом 89.5 цієї статті, а також на інше майно, на яке платник
податків набуде прав власності у майбутньому.
У разі якщо балансова вартість майна, на яке поширюється податкова застава, є меншою ніж
сума податкового боргу платника податків, право податкової застави поширюється на таке
майно..
У разі збільшення суми податкового боргу складається акт опису до суми, відповідної сумі
податкового боргу платника податків, у порядку, передбаченому цією статтею.
Право податкової застави не поширюється на майно, визначене підпунктом 87.3.7 пункту 87.3
статті 87 цього Кодексу, на іпотечні активи, що належать емітенту та є забезпеченням
відповідного випуску іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, на грошові доходи від
цих іпотечних активів до повного виконання емітентом зобов'язань за цим випуском іпотечних
сертифікатів з фіксованою дохідністю, а також на склад іпотечного покриття та грошові
доходи від нього до повного виконання емітентом зобов'язань за відповідним випуском
звичайних іпотечних облігацій.
Право податкової застави не застосовується, якщо загальна сума податкового боргу платника
податків не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису.

До акта опису включається ліквідне майно, яке можливо використати як джерело погашення
податкового боргу.
Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника контролюючого
органу, яке пред'являється платнику податків, що має податковий борг.
Акт опису майна, на яке поширюється право податкової застави, складається податковим
керуючим у порядку та за формою, що затверджені центральним органом виконавчої влади,
що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.
Відмова платника податків від підписання акта опису майна, на яке поширюється право
податкової застави, не звільняє такого платника податків від поширення права податкової
застави на описане майно. У такому випадку опис здійснюється у присутності не менш як двох
понятих.
У разі якщо платник податків не допускає податкового керуючого для здійснення опису майна
такого платника податків у податкову заставу та/або не подає документів, необхідних для
такого опису, податковий керуючий складає акт відмови платника податків від опису майна у
податкову заставу.Контролюючий орган звертається до суду щодо зупинення видаткових
операцій на рахунках платника податків, заборону відчуження таким платником податків
майна та зобов'язання такого платника податків допустити податкового керуючого для опису
майна у податкову заставу.
Зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків та заборона відчуження таким
платником податків майна діють до дня складення акта опису майна платника податків у
податкову заставу податковим керуючим або акта про відсутність майна, що може бути
описано у податкову заставу, або погашення податкового боргу в повному обсязі. Податковий
керуючий не пізніше робочого дня, що настає за днем складення цих актів, зобов'язаний
надіслати банкам, іншим фінансовим установам, а також платнику податків рішення про
складення актів, яке є підставою для поновлення видаткових операцій та скасування заборони
на відчуження майна.
5. У разі якщо на момент складення акта опису майно відсутнє або його балансова вартість
менша від суми податкового боргу, право податкової застави поширюється на інше майно, на
яке платник податків набуде право власності у майбутньому до погашення податкового боргу в
повному обсязі.
Платник податків зобов'язаний не пізніше робочого дня, наступного за днем набуття права
власності на будь-яке майно, повідомити контролюючий орган про наявність такого майна.
Контролюючий орган зобов'язаний протягом трьох робочих днів з дня отримання зазначеного
повідомлення прийняти рішення щодо включення такого майна до акта опису майна, на яке
поширюється право податкової застави та балансова вартість якого відповідає сумі
податкового боргу платника податків, або відмовити платнику податків у включенні такого
майна до акта опису.
У разі якщо контролюючий орган приймає рішення про включення майна до акта опису,
складається відповідний акт опису, один примірник якого надсилається платнику податків з
повідомленням про вручення.До прийняття відповідного рішення контролюючим органом
платник податків не має права відчужувати таке майно.
У разі порушення платником податків вимог цього пункту він несе відповідальність згідно із
законом.
6. Якщо майно платника податків є неподільним і його балансова вартість більша від суми
податкового боргу, таке майно підлягає опису у податкову заставу у повному обсязі.
7. Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою контролюючого органу.
8. Контролюючий орган зобов'язаний безоплатно зареєструвати податкову заставу у
відповідному державному реєстрі.
КЕРІВНИК КО за місцем реєстрації пп що має податковий борг призначає податкового
керуючого.
Податковий керуючий описує майно платника податків, що має податковий борг, в податкову
заставу, здійснює перевірку стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі,
проводить опис майна, на яке поширюється право податкової застави, для його продажу у
випадках, передбачених цим Кодексом, одержує від боржника інформацію про операції із
заставленим майном, а в разі його відчуження без згоди контролюючого органу (за умови, коли
наявність такої згоди має бути обов'язковою згідно з вимогами цього Кодексу) вимагає
пояснення від платника податків або його службових (посадових) осіб. У разі продажу в
рахунок погашення податкового боргу майна платника податків, на яке поширюється право
податкової застави, податковий керуючий має право отримувати від такого платника податків
документи, що засвідчують право власності на зазначене майно. У разі якщо платник податків,
що має податковий борг, перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень,
визначених цим Кодексом, такий податковий керуючий складає акт про перешкоджання
платником податків виконанню таких повноважень
Платник податків зберігає право користування майном, що перебуває у податковій заставі,
якщо інше не передбачено законом.Платник податків може відчужувати майно, що перебуває у
податковій заставі, тільки за згодою контролюючого органу, а також у разі, якщо
контролюючий орган впродовж десяти днів з моменту отримання від платника податків
відповідного звернення не надав такому платнику податків відповіді щодо надання (ненадання)
згоди.
У разі якщо в податковій заставі перебуває лише готова продукція, товари та товарні запаси,
платник податків може відчужувати таке майно без згоди контролюючого органу за кошти за
цінами, що не є меншими за звичайні, та за умови, що кошти від такого відчуження будуть
направлені в повному обсязі в рахунок виплати заробітної плати, єдиного внеску на
загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або погашення податкового боргу.
У разі відчуження або оренди (лізингу) майна, яке перебуває у податковій заставі, платник
податків за згодою контролюючого органу зобов'язаний замінити його іншим майном такої
самої або більшої вартості. Зменшення вартості заміненого майна допускається тільки за
згодою контролюючого органу за умови часткового погашення податкового боргу
Майно платника податків звільняється з податкової застави з дня:
1. отримання контролюючим органом підтвердження повного погашення суми податкового
боргу в установленому законодавством порядку;
2. визнання податкового боргу безнадійним;
3. набрання законної сили відповідним рішенням суду про припинення податкової застави у
межах процедур, визначених законодавством з питань банкрутства;
4. отримання платником податків рішення відповідного органу про скасування раніше
прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов'язання або його частини (пені та
штрафних санкцій) внаслідок проведення процедури адміністративного або судового
оскарження.
АРЕШТ
Арешт майна може бути застосовано, якщо з'ясовується одна з таких обставин:
1. платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі;
2. фізична особа, яка має податковий борг, виїжджає за кордон;
3. платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності
законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу;
4. відсутні дозволи (ліцензії) на здійснення господарської діяльності, торгові патенти, а також
у разі відсутності реєстраторів розрахункових операцій, зареєстрованих у встановленому
законодавством порядку, крім випадків, визначених законодавством;
5. відсутня реєстрація особи як платника податків у контролюючому органі, якщо така
реєстрація є обов'язковою відповідно до цього Кодексу, або коли платник податків, що
отримав податкове повідомлення або має податковий борг, вчиняє дії з переведення майна за
межі України, його приховування або передачі іншим особам;
6. платник податків відмовляється від проведення перевірки стану збереження майна, яке
перебуває у податковій заставі;
7. платник податків не допускає податкового керуючого до складення акта опису майна, яке
передається в податкову заставу.
Арешт майна полягає у забороні платнику податків вчиняти щодо свого майна, яке підлягає
арешту,
Арешт майна може бути повним або умовним.
Повним арештом майна визнається заборона платнику податків на реалізацію прав
розпорядження або користування його майном. У цьому випадку ризик, пов'язаний із втратою
функціональних чи споживчих якостей такого майна, покладається на орган, який прийняв
рішення про таку заборону.
Умовним арештом майна визнається обмеження платника податків щодо реалізації прав
власності на таке майно, який полягає в обов'язковому попередньому отриманні дозволу
керівника відповідного контролюючого органу на здійснення платником податків будь-якої
операції з таким майном. Зазначений дозвіл може бути виданий керівником контролюючого
органу, якщо за висновком податкового керуючого здійснення платником податків окремої
операції не призведе до збільшення його податкового боргу або до зменшення ймовірності
його погашення.
72. Загальна характеристика податкових перевірок
Стаття 75. Види перевірок
75.1. Контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або
позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
Камеральні та документальні перевірки проводяться контролюючими органами в межах їх
повноважень виключно у випадках та в порядку, встановлених цим Кодексом, а фактичні
перевірки - цим Кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких
покладено на контролюючі органи.
75.1.1. Камеральною вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні контролюючого
органу виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях (розрахунках)
платника податків та даних системи електронного адміністрування податку на додану вартість
(даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
казначейського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників
в системі електронного адміністрування податку на додану вартість, даних Еди ного реєстру
податкових накладних і даних митних декларацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних
накладних та даних системи електронного адміністрування реалізації пального.
Предметом камеральної перевірки також може бути своєчасність поданняподаткових
декларацій(розрахунків) та / або
своєчасність реєстраціїподаткових накладнихта / або розрахунків коригування до податкових
накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних, акцизних накладних та / або розрахунків
коригування до акцизних накладних в Єдиному реєстрі акцизних накладних, виправлення
помилок у податкових накладних та / або своєчасність сплати узгодженої суми податкового
(грошового) зобов'язання виключно на підставі даних, що зберігаються (пр орабативаются) у
відповідних інформаційних базах.
75.1.2. Документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність,
достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та
зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням
якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо
укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими
особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансово ,
Статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких
передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та
податковому обліку і пов'я зані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог
іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а
також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом
документів та податкової інформації, в тому числі за результатами перевірок інших платників
податків.
Документальна планова перевірка проводиться відповідно до плану-графіка перевірок.
Не може бути предметом планової документальної перевірки з питання дотримання платником
податків принципу "витягнутої руки", крім випадків перевірки дотримання платником податків
вимог підпунктів 140.5.4 , 140.5.6 пункту 140.5 статті 140 цього
Кодексу.
Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого
органу і проводиться за наявності хоча
б однієї з підстав, визначених цим Кодексом.
Документальної виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за
місцезнаходженням платника податків чи місцем
розташування об'єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.
Документальної невиїзної перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні
контролюючого органу. Документальної невиїзної позапланової електронної перевіркою за
заявою платника податків (далі - електронна перевірка)
вважається перевірка, яка проводиться на підставі заяви, поданої платником податків з
незначним ступенем ризику, визначеним
відповідно до пункту 77.2 статті 77 цього Кодексу, до контролюючого органу, в якому він
знаходиться на податковому обліку. Заява подається за 10 календарних днів до очікуваного
початку проведення електронної перевірки, але не раніше офіційного повідомлення
центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну податкову і митну політику,
про впровадження проведення такої перевірки для відповідних платників податків: які
застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності; суб'єктів господарювання
мікро-, малого; середнього підприємництва; інших платників податків. Форма заяви , порядок
її подання прийняття рішення про проведення електронної перевірки встановлюються
центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну
фінансову політику.
75.1.3. Фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження
платником податків діяльності, розташування господарських або інших об'єктів права
власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо
дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення
платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій, наявності ліцензій,
свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання роботодавцем
законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з
працівниками (найманими особами).

73. Поняття державних і місцевих видатків.

Державні витрати - це грошові відносини з приводу розподілу і використання централізованих

і децентралізованих фондів грошових ресурсів держави з метою фінансування
загальнодержавних потреб соціально-економічного розвитку.
Місцеві витрати - це публічні видатки, здійснені з метою фінансування місцевих потреб
соціально-економічного розвитку (органи місцевого самоврядування, комунальні освітні,
лікувальні установи та установи тощо).
Групи державних витрат за предметними ознакою : - на державне управління;
- на соціальні потреби;
- на народне господарство та підтримку економіки; - на національну оборону;
- за роллю у відтворювальному процесі:
- на сферу матеріального виробництва;
- на невиробничу сферу;
- на створення державних резервів
Групи державних витрат з економічного змістом: - заробітня плата;
- стипендія;
- пенсії і допомоги;
- медикаменти;
- харчування;
- канцелярські витрати;
- витрати на поточний і капітальний ремонт.
Витрати держави можна класифікувати на поточні і витрати на розвиток; в зв'язку з розподілом
державного і місцевих бюджетів на загальний і спеціальний витрати можна класифікувати на
такі:
1) пов'язані з фінансуванням діючих установ, навчальних закладів, соціальних програм тощо;
2) пов'язані з окремими, спеціальними заходами, програмами.
Принципи фінансування державних витрат: - плановість;
- безкоштовність;
- незворотність;
- цільове спрямування коштів;
- ефективність використання коштів;
- фінансування в міру виконання плану;
- оптимальне поєднання власних, бюджетних та кредитних джерел; - дотримання режиму
економії;
- здійснення контролю за використанням коштів.
74. Бюджетне фінансування: поняття і принципи

Бюджетне фінансування - це безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та

місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів
й забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій.
Принципи бюджетного фінансування:
1) Кожне бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з
одного бюджету. Винятком є фінансування незапланованих заходів, пов'язаних з стихійним
лихом, епідеміями, ліквідацією втрат від катастроф.
2) Фінансування бюджетних установ на основі встановлених економічно і науково
обгрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.
3) Розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують
асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється в залежності від значущості та
підпорядкування.Так, з державного бюджету отримують фінансування національні установи;
підприємства, організації та заклади, що підпорядковані міністерствам, державним комітетам
та відомствам.
4) Згідно з Бюджетним кодексом України розмежування видів видатків між бюджетами
здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання
послуги та наближення її безпосередньо до споживача.

75. Поняття і порядок кошторисно-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безвідплатного відпуску
грошових коштів на утримання
установ, які знаходяться на повному фінансуванні з бюджету, на підставі відповідних
фінансових планів - кошторисів бюджетних
установ.
Згідно з Бюджетним кодексом України бюджетна установа - органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, а
також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за
рахунок відповідно державного бюджету чи
місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими
Склад бюджетної сфери:
- державне управління;
- Міжнародна діяльність;
- національна оборона, правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави;
- соціально-культурна сфера (освіта, охорона здоров'я, соціальний захист і соціальне
забезпечення, культура і мистецтво, фізична
культура і спорт), житлово-комунальне господарство (з місцевих бюджетів).
Забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається кошторисно-бюджетним
фінансуванням, що являє
собою систему науково та економічно обґрунтованих заходів щодо визначення критеріїв
розподілу коштів і напрямів використання
фінансових ресурсів, а також визначення оптимальних обсягів для кожного суб'єкта, що
утримується за рахунок бюджетних коштів.

Кошторис бюджетних установ є основним плановим документом, який надає повноваження

бюджетній установі щодо
отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання
бюджетною установою своїх функцій та
досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.
Такі призначення визначають обсяг повноважень головного розпорядника бюджетних коштів,
наданих йому відповідно до
 законодавства. Бюджетне призначення має кількісні та часові обмеження та дозволяє надавати
бюджетні асигнування.
Фінансово-правові відносини при кошторисно-бюджетного фінансування виникають з
моменту затвердження кошторису
бюджетної установи розпорядником бюджетних коштів вищого рівня.У цьому полягає
правове значення кошторису як індивідуального фінансово-планового акта, який спрямований
на виконання правових норм і конкретизує їх у розрізі конкретних правовідносин. Правові
основи складання, затвердження та виконання кошторису бюджетних установ визначені
Кабінетом Міністрів
України.
Види кошторисів : індивідуальні та зведені. Постанова КМУ Про затвердження Порядку
складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних
установ
Вони відрізняються рівнем узагальнення інформації про доходи та видатки бюджетних
установ.Бюджетна установа
незалежно від того, чи веде вона облік самостійно чи обслуговується централізованою
бухгалтерією, для забезпечення своєї діяльності складає індивідуальні кошториси і плани
асигнувань за кожною виконуваною нею бюджетною програмою (функцією).План асигнувань
є помісячний розподіл асигнувань, затверджених у кошторисі, за скороченою формою
економічної класифікації, який регламентує взяття установою зобов'язань протягом року. Він є
невід'ємною частиною кошторису і затверджується разом з ним.
Форми кошторису і плану затверджує Міністерство фінансів України.
Зведені кошториси і зведені плани асигнувань містять узагальнену інформацію щодо всіх
розпорядників бюджетних коштів,
які фінансуються через головного розпорядника і використовуються для здійснення контролю
за формуванням планових показників і
витрачання, коштів. Зведені кошториси не затверджуються.
Складові кошторису :
- загальний фонд містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків
на виконання бюджетною установою
основних функцій;
- спеціальний фонд містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету на конкретну
мету та їх розподіл на здійснення
відповідних видатків згідно із законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів,
пов'язаних з виконанням установою
основних функцій.
Видатки спеціального фонду кошторису за рахунок власних надходжень плануються у такій
послідовності: за визначеною
метою, на погашення заборгованості установи та на проведення заходів, пов'язаних з
виконанням основних функцій, які не забезпечені
(не повністю забезпечені) видатками загального фонду.
Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи затверджуються керівником відповідної
вищестоящої установи. Кошториси,
плани асигнувань загального фонду бюджету, плани надання кредитів із загального фонду
бюджету, плани спеціального фонду, передбачені на проведення централізованих заходів,
затверджуються окремо на кожний захід керівниками міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади,держадміністрацій та виконавчих органів місцевих рад, які запланували
зазначені заходи. Такі
кошториси і плани асигнувань можуть бути затверджені за загальним обсягом видатків.
Одночасно з кошторисом затверджується план асигнувань загального фонду бюджету, плану
надання кредитів із загального
фонду бюджету, план спеціального фонду, план використання бюджетних коштів (крім плану
використання бюджетних коштів одержувачів), помісячний план використання бюджетних
коштів і штатний розпис установи, включаючи структурні підрозділи, які утримуються за
рахунок власних надходжень. Зазначені документи, а також розрахунки, які обґрунтовують
показники видатків бюджету і надання кредитів з бюджету, що включаються до проекту
кошторису, представляються в двох примірниках, один з яких
повертається такій установі, а другий залишається в установі, керівник якого затвердив
кошторис.
У тижневий термін після затвердження штатних розписів головні розпорядники подають
Мінфіну, Міністерству фінансів
Автономної Республіки Крим, місцевим фінансовим органам зведені показники по мережі,
штатними розписами і контингентами
установ та одержувачів за формами, встановленими Мінфіном.
Після закінчення 30-денного терміну органи Державного казначейства здійснюють операції з
розрахунково-касового
обслуговування розпорядників коштів тільки відповідно до затверджених кошторисів і планів
асигнувань. Для здійснення контролю за асигнуваннями органи Державного казначейства
проводять реєстрацію та ведуть облік зведених
кошторисів і планів асигнувань розпорядників вищого рівня у розрізі розпорядників нижчого
рівня та одержувачів.
Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення в будь-якій формі (крім випадків,
передбачених статтею 16 Бюджетного кодексу України ) або надавати юридичним чи фізичним
особам кредити з бюджету (якщо не встановлено відповідні бюджетні призначення на надання
кредитів з бюджету).
Звітуючи про виконання загального фонду кошторису бюджетної установи, розпорядники
бюджетних коштів повинні
відобразити показники видатків за економічною класифікацією. На підставі цих показників
визначається сума доходів на наступний рік за кожним джерелом надходження з урахуванням
умов роботи установи. При цьому враховується рівень фактичного виконання
доходів, очікуване виконання.
Видатки спеціального фонду бюджету здійснюються виключно в межах і за рахунок
відповідних надходжень до цього фонду
на підставі кошторисів. Одночасно установи мають право використовувати протягом
поточного року залишки коштів на рахунках спеціального фонду на початок року.

76. Правові засади загальнообов’язкового державного соціального страхування

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування — система прав, обов'язків і гарантій, яка

передбачає надання соціального захисту (включає матеріальне забезпечення громадян у разі
хвороби; повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника;
безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках,
передбачених законом) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати
страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець),
громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
В Україні існують такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування:
На випадок безробіття
здійснюється через Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України
на випадок безробіття
Соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими
похованням
здійснюється через Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
Від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання , які спричинили втрату
працездатності
здійснюється через Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та
професійних захворювань України
Пенсійне страхування.
здійснюється через Пенсійний фонд України танедержавні пенсійні фонди
77. Державний і місцевий кредит.Правовое регулювання державного боргу

Держа?вний креди?т — кредит, наданий державою юридичним особам з державною користю.

Формами державного кредиту є позички і казначейські зобов'язання.
Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як
ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих
грошових фондів держави.
Це зумовлюється тим,що Державний кредит - це відносини вторинного розподілу ВВП.
Казначейські зобов'язання - це боргові цінні папери, що емітуються державою в особі її
уповноважених органів, розповсюджується винятково на добровільних засадах серед фізичних
та юридичних осіб і засвідчують до бюджету та дають право на отримання фінансового
доходу, або інші майнові права, відповідно до умов їх випуску.
Державний борг - загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та
непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного
запозичення;
Державний борг складається з державного внутрішнього боргу і державного зовнішнього
боргу, але не включає в себе борг місцевих органів влади та державних підприємств.
Зовнішній державний борг - це борг іноземним державам, організаціям й окремим особам. Він
лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватися за нього цінними
товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки й погасити сам борг.
Внутрішній борг - це борг держави своєму населенню

78. Банківська система: поняття і структура

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а

також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до
положень цього Закону та інших законів України. Банк самостійно визначає напрями своєї
діяльності і спеціалізацію за видами послуг. Національний банк України визначає види
спеціалізованих банків та порядок набуття банком статусу спеціалізованого. Національний
банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні
нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до
положень Конституції України у, Закону України "Про Національний банк України" інших
законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України.
Національний банк України визначає особливості регулювання та нагляду за банком, що має
статус Розрахункового центру з обслуговування договорів на фінансових ринках, з
урахуванням специфіки його діяльності.

79. Загальна характеристика НБУ

Націона?льний банк Украї?ни (НБУ) — центральний банк України, особливий центральний

орган державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи
організації якого визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний
банк України» та іншими законами України. Він єемісійним центром, проводить єдину
державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці України —
гривні.
Відповідно до Конституції України основним завданням Національного банку є забезпечення
стабільності грошової одиниці України.
- відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-
кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;
- монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
- виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
- встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і
звітності, захисту інформації, коштів та майна;
- організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської
статистичної інформації та статистикиплатіжного балансу;
- регулює діяльність платіжних систем та систем розрахунків в Україні, визначає порядок і
форми платежів, у тому числі між банками;
- визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює та
забезпечує безперервне, надійне та ефективне функціонування, розвиток створених ним
платіжних та облікових систем,контролює створення платіжних інструментів, систем
автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
- здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі;
- складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
- представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та
інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
- забезпечує накопичення та зберігання золото-валютних резервів та здійснення операцій з
ними та банківськими металами;
- аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.

80. Форми державного регулювання банківської діяльності

Форми регулювання банківської діяльності

Державне регулювання діяльності банків здійснюється
Національним банком України у таких формах:
I. Адміністративне регулювання:
1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;
2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;
3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
4) нагляд за діяльністю банків;
5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.
II. Індикативне регулювання:
1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;
2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;
3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських
операцій;
4) визначення процентної політики;
5) рефінансування банків;
6) кореспондентських відносин;
7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку;
9) імпорту та експорту капіталу.

81. Порядок створення та реєстрація банків та ліцензування банківськиї операцій

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також
держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники
істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий
стан.
Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання
громадян, релігійні та благодійні організації.
Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами.
Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову
форму банку.Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням. Слово "банк" та
похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які
зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток
становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних
договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства
України.
Національний банк України має право відмовити у використанні банком запропонованого
найменування за наведених у цій статті підстав.
Статут банку обов'язково має містити таку інформацію про банк:
1) найменування банку (повне та скорочене);
2) його місцезнаходження;
3) організаційно-правову форму;
4) види діяльності, які має намір здійснювати банк;
5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну
вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що
купуються акціонерами;
6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття
рішень;
7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 цього Закону;
8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;
9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;
10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;
11) положення про аудиторську перевірку банку;
12) положення про органи внутрішнього аудиту банку.
Державна реєстрація юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність,
проводиться відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
Уповноважена засновником особа подає документи для проведення державної реєстрації
юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, після погодження
Національним банком України статуту цієї особи.
Особа, уповноважена засновником юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську
діяльність, для погодження статуту цієї особи подає Національному банку України разом із
заявою про погодження статуту такі документи:
1) протоколи зборів засновників та установчих зборів, договір про створення банку або
рішення про створення державного банку;
2) статут банку;
3) копії документів, визначених Національним банком України, необхідних для ідентифікації
самого засновника та всіх осіб, через яких здійснюватиметься опосередковане володіння
істотною участю у банку;
4) документи, визначені Національним банком України, що дають змогу зробити висновок про:
- ділову репутацію самого засновника, а для засновника - юридичної особи також і членів
виконавчого органу та/або наглядової ради та всіх осіб, через яких здійснюватиметься
опосередковане володіння істотною участю в особі, яка має намір здійснювати банківську
діяльність;
- фінансовий стан засновника - юридичної особи, а також про майновий стан засновника -
фізичної особи
- наявність у засновника достатньої кількості власних коштів для здійснення заявленого внеску
до статутного капіталу;
5) документи, що засвідчують повну сплату засновниками внесків до статутного капіталу;
6) відомості про структуру власності самої юридичної особи, яка має намір здійснювати
банківську діяльність, та засновника, що набуває істотної участі в ній, відповідно до вимог
Національного банку України;
7) відомості за формою, встановленою Національним банком України, про асоційованих осіб
засновника - фізичної особи;
8) відомості за формою, встановленою Національним банком України, про юридичних осіб, у
яких засновник - фізична особа є керівником та/або контролером;
9) копію тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;
10) висновок Антимонопольного комітету України у випадках, передбачених законодавством
України;
11) копію платіжного документа про внесення плати за погодження статуту банку, розмір якої
встановлюється Національним банком України.
Особа, уповноважена засновником юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську
діяльність, для погодження статуту цієї особи додатково подає Національному банку України
документи щодо засновників - іноземних юридичних осіб та щодо засновників - фізичних осіб
- іноземців. Документи, що подаються згідно з цією частиною, мають бути складені з
урахуванням вимог частин дванадцятої і тринадцятої статті 34 цього Закону.
Національний банк України приймає рішення про погодження статуту або про відмову в
погодженні статуту не пізніше тримісячного строку з дня подання повного пакета документів,
визначених цим Законом. Національний банк України приймає рішення з урахуванням вимог
частини чотирнадцятої статті 34 цього Закону.
Юридична особа набуває статусу банку і право на здійснення банківської діяльності виключно
після отримання банківської ліцензії та внесення відомостей про неї до Державного реєстру
банків.
Забороняється здійснювати банківську діяльність без отримання банківської ліцензії.
Банківська ліцензія
Юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, зобов'язана протягом року з
дня державної реєстрації подати Національному банку України в порядку, визначеному цим
Законом та нормативно-правовими актами Національного банку України, документи для
отримання банківської ліцензії.Юридична особа, яка має намір здійснювати банківську
діяльність, для отримання банківської ліцензії подає Національному банку України разом із
заявою про видачу банківської ліцензії такі документи:
2) копію статуту з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації
юридичної особи;
3) копії зареєстрованого Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про
результати закритого (приватного) розміщення акцій та свідоцтва про реєстрацію випуску
акцій (для банку, що створюється у формі публічного акціонерного товариства);
4) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної
комісії;
5) відомості за формою, визначеною Національним банком України, що дають змогу зробити
висновок про:
- наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів), у тому
числі голови правління, їх професійну придатність та ділову репутацію;
- професійну придатність головного бухгалтера та керівника служби внутрішнього аудиту;
- ділову репутацію членів спостережної ради, головного бухгалтера та керівника служби
внутрішнього аудиту;
- наявність організаційної структури та відповідних спеціалістів, необхідних для забезпечення
надання банківських та інших фінансових послуг, банківського обладнання, комп'ютерної
техніки, програмного забезпечення, приміщень, що відповідають вимогам, встановленим
Національним банком України;
6) копії внутрішніх положень банку, що регламентують надання банківських та інших
фінансових послуг, визначають порядок здійснення внутрішнього контролю та процедуру
управління ризиками;
7) бізнес-план на три роки, складений згідно з вимогами, встановленими Національним банком
України;
8) копію платіжного документа про внесення плати за видачу банківської ліцензії, розмір якої
встановлюється Національним банком України.
Юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, зобов'язана подати
Національному банку України для отримання банківської ліцензії одночасно всі документи та
інформацію, визначені цим Законом.
Національний банк України приймає рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову
в її наданні протягом двох місяців з дня отримання повного пакета документів
Банк не має права передавати банківську ліцензію третім особам.
82. Правові гарантії захисту інтересів власників банківських рахунків.
Банківська система в будь-якій країні є важливою складовою економіко-господарського
механізму. З метою забезпечення її стабільного та ефективного функціонування держава
створює ряд гарантій банківської діяльності, чинне місце серед яких займає банківська
таємниця. Під банківською таємницею в Україні розуміється інформація про діяльність і
фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та
взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може
завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. ЗУ «Про банки і банк. діяльність »

До банківської таємниці, зокрема, відносяться відомості про стан рахунків клієнтів, у тому
числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України; операції, які
були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-
економічний стан клієнтів; системи охорони банку та клієнтів; коди, що використовуються
банками для захисту інформації; відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи
комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна
інформація.
Законом віднесені до банківської таємниці інформацію про організаційно-правову структуру
юридичної особи - клієнта банку, її керівників, напрями діяльності.
Як відомо, в Україні відповідно до Законів України "Про банки і банківську діяльність" та
"Про національний банк України" здійснюється банківський нагляд. Банківський нагляд - це
система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих
на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами в процесі
їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення
стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників. Очевидно лише, що в процесі
здійснення банківського нагляду в наочної інстанції може накопичитися значний обсяг
банківської інформації конфіденційного характеру. У зв'язку з цим інформація про банках або
клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, також становить банківську
таємницю. У разі заподіян-ня банку або його клієнту збитків шляхом витоку інформації про
банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки
відшкодовуються винними органами.
ЗУ “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” – створюється Фонд гарантування
вкладів – настання страхового випадку – виплата компенсації до 200к
Інструкція про порядок здійснення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб захисту прав
та охоронюваних законом інтересів вкладників
1. Вкладник має право:
1) отримувати у приміщенні банку та на веб-сайті банку актуальну інформацію про систему
гарантування вкладів фізичних осіб як до укладання договору, так і під час дії договору;
2) отримати на першу вимогу належні йому кошти за договором банківського вкладу на
вимогу, банківського рахунку в банку, який не віднесений до категорії неплатоспроможних або
щодо якого не прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з
підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську
діяльність», з урахуванням вимог законодавства;
3) отримати кошти за договором банківського строкового вкладу (депозиту) із спливом строку,
визначеного у договорі банківського вкладу, в банку, який не віднесений до категорії
неплатоспроможних або щодо якого не прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії
та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про
банки і банківську діяльність», з урахуванням вимог законодавства;
4) отримати в готівковій або безготівковій формі (за вибором
2. Вкладник зобов’язаний:
1) дотримуватися умов укладених з банком договорів;
2) повідомляти банк про зміну інформації, яка надавалася вкладником при укладенні договору
щодо зміни прізвища (імені, по
батькові), місця проживання, серії та номера паспорта, реєстраційного номера облікової картки
платника податків у строки, зазначені в договорі, укладеному з банком;
3) надавати банку інформацію (офіційні документи), необхідну для ідентифікації, верифікації,
уточнення інформації про вкладника, а також для виконання банком інших вимог
законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї
масового знищення;
4) до укладення договору одержати довідку про систему гарантування вкладів фізичних осіб,
форму якої наведено у додатку до цієї Інструкції (далі - Довідка), в письмовій (паперовій або
електронній) формі. У разі якщо вкладник укладає договір за допомогою засобів
інформаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем в електронній формі, підтвердити її
одержання шляхом надсилання повідомлення в електронній формі про одержання Довідки.
V. Контроль за дотриманням банками вимог щодо захисту прав та охоронюваних законом
інтересів вкладників
1. Фонд здійснює контроль за дотриманням банками вимог щодо захисту прав та
охоронюваних законом інтересів вкладників.
2. Вкладники мають право подати до Фонду скаргу на дії банку, в тому числі банку-агента, про
порушення прав та охоронюваних інтересів вкладника, які стосуються функціонування
системи гарантування вкладів фізичних осіб, здійснення виплат банками-агентами, розкриття
інформації про систему гарантування вкладів фізичних осіб.
3. У разі отримання інформації про порушення банками прав та законних інтересів вкладників,
вимог щодо розкриття інформації про систему гарантування вкладів фізичних осіб Фонд
розпочинає провадження по справі відповідно до Положення про порядок накладення
адміністративно-господарських санкцій Фондом гарантування вкладів фізичних осіб,
затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 23
липня 2012 року No 11, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 14 вересня 2012 року
за No 1584/21896 (із змінами).
4. За порушення вимог цієї Інструкції до банків можуть бути застосовані санкції, визначенні
статтею 33 Закону України «Про
систему гарантування вкладів фізичних осіб
Стаття 26. Гарантії за вкладом
1. Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд
відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури
виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування
коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному
банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою
200000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення
граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

83. Правові засади банківського контролю і нагляду

Головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність

банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює
постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими
особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами
та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами
банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних
нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської
діяльності осіб, зазначених у цій статті
Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників
і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.
Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені
підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських
груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших
юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення
банківської діяльності.
Національний банк України для цілей банківського нагляду має право отримувати від
державних органів та інших осіб інформацію, у тому числі конфіденційну, щодо
фінансового/майнового стану засновників банку та осіб, що набувають або збільшують істотну
участь у банку, їх ділової репутації, джерел походження коштів, що використовуватимуться
для формування статутного капіталу банку.
Державні органи та інші особи зобов'язані протягом 20 днів з дня отримання запиту
Національного банку України надати йому відповідну інформацію.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від
банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень
банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку
України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу
безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської
діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду
дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або
неадекватною, банк зобов'язаний на вимогу Національного банку України невідкладно
розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів,
спрямованих на усунення недоліків.
Національний банк України має право запровадити особливий режим контролю за діяльністю
банку та призначити куратора банку. Особливий режим контролю є додатковим інструментом
банківського нагляду, що використовується, як правило, одночасно із заходами впливу,
встановленими статтею 73 цього Закону. Під час здійснення особливого режиму контролю за
діяльністю банку Національний банк України має право заборонити банку використовувати
для розрахунків прямі кореспондентські рахунки та/або вимагати від банку проведення
розрахунків виключно через консолідований кореспондентський рахунок.
При здійсненні банківського нагляду Національний банк України може користуватися
послугами інших установ за окремими угодами.
У разі відкликання у банку банківської ліцензії Національний банк України повідомляє про це
відповідні органи банківського нагляду інших держав, в яких банк мав філії або
кореспондентські та інші рахунки.
Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та
безвиїзного нагляду.
Національний банк України у межах безвиїзного нагляду має право письмово вимагати від
банку копії документів, а також письмові пояснення з питань його діяльності.
Банк зобов'язаний надавати на письмову вимогу Національного банку України відповідну
інформацію та копії документів.
Національний банк України у разі розгляду питань щодо застосування заходів впливу до
конкретного банку має право запрошувати для надання пояснень голову правління (ради
директорів) або голову спостережної ради цього банку.
При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах,
Національний банк України співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення,
надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях:
- для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності;
- для перевірки права на здійснення банківської діяльності.
Національний банк України під час здійснення нагляду співпрацює з іншими державними
органами, які здійснюють регулювання ринків фінансових послуг в Україні, та з відповідними
органами нагляду за фінансовими установами іноземних держав. Співпраця відбувається на
підставі укладених договорів, меморандумів чи в інших формах.

84. Заходи впливу, що застосовуються Національним банком України за порушення вимог

банківського законодавства.
Стаття 73. Заходи впливу
У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки
Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського, валютного
законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансування розповсюдження
зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його
вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності,
яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними
державами або міждержавними об'єднаннями, або міжнародними організаціями санкцій до
банків або власникам істотної участі в банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи
інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України
адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи
впливу, до яких відносяться:
1) письмове застереження;
2) скликання загальних зборів учасників, ради банку, правління банку;
3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа
зобов'язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку,
підвищення ефективності функціонування та/або адекватності системи управління ризиками
тощо;
4) призупинення виплати дивідендів або розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
5) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;
6) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
7) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком
операцій, у тому числі операцій з пов'язаними з банком особами;
8) заборона надавати бланкові кредити;
9) накладення штрафів на:
- банк відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але в
розмірі не більше 1 відсотка суми зареєстрованого статутного капіталу;
- банк за невиконання вимог куратора банку в розмірі від двох тисяч до трьох тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; власників істотної участі у банку за
невиконання прийнятих на себе зобов'язань про надання необхідної фінансової допомоги
банку в рамках вжиття заходів з метою приведення діяльності проблемного банку у
відповідність з вимогами законодавства у розмірі від п'яти тисяч до десяти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
- особа, яка набула або збільшила істотну участь у банку з порушенням вимог статті 34 цього
Закону щодо порядку набуття або збільшення істотної участі в банку у розмірі до 10 відсотків:
- номінальної вартості придбаних акцій (паїв) банку, якщо особа набула або збільшила пряму
істотну участь у банку;
- номінальної вартості акцій (паїв), які належать акціонеру (учаснику) банку, через якого особа
набула або збільшила істотну участь у банку, якщо особа набула або збільшила
опосередковану істотну участь у банку.
Штраф за порушення порядку придбання чи збільшення істотної участі у банку накладається
на особу, яка набула або збільшила істотну участь у банку, або на будь-яку з осіб в структурі
власності банку, через яку така особа набула або збільшила істотну участь у банку.
10) тимчасова, до усунення порушення, заборона використання власником істотної участі в
банку права голосу (тимчасова заборона права голосу);
11) тимчасове, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади;
12) віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного;
13) відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.
Тимчасова заборона права голосу застосовується шляхом заборони використання права голосу:
відносно власника прямого істотної участі в банку - належать власнику істотної участі акцій
(паїв) банку, а за порушення порядку придбання чи збільшення істотної участі у банку
придбаних власником істотної участі акцій (паїв) банку;
щодо власника опосередкованої істотної участі в банку-акцій (паїв), що належать акціонеру
(учаснику) банку, через якого особа придбала або збільшила істотну участь у банку.
Тимчасова заборона права голосу може бути застосована додатково до інших заходів впливу,
передбачених частиною першою цієї статті.
У разі застосування тимчасової заборони права голосу Національний банк України призначає
довірену особу, якій передається право голосу щодо відповідних акцій (паїв) і право будь-яким
чином брати участь в управлінні банком.
Національний банк України не має права призначати довіреною особою особу, яка є власником
істотної участі в цьому банку.
Довірена особа зобов'язана під час голосування діяти в інтересах кваліфікованого та зваженого
управління банком. Довірена особа зобов'язана протягом усього часу, упродовж якого вона
зберігає свій статус, відповідати вимогам, встановленим цим Законом та нормативно-
правовими актами Національного банку України щодо бездоганної ділової репутації.
Особу, яку на підставі розпорядження Національного банку України було відсторонено від
посади або якій тимчасово заборонено користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв),
може бути поновлено на посаді або відновлено у використанні права голосу придбаних акцій
(паїв) лише на підставі рішення Національного банку України.
Національний банк України в разі порушення банківською групою, відповідальною особою
банківської групи, іншими учасниками банківської групи вимог цього Закону, нормативно-
правових актів Національного банку України, здійснення ризикової діяльності, яка загрожує
інтересам вкладників банку, наявності структури банківської групи, що унеможливлює
здійснення нагляду на консолідованій основі, має право застосувати заходи впливу адекватно
вчиненому порушенню, передбачені частиною першою цієї статті та/або будь-які зазначені
нижче:
1) установлення для банківської групи підвищених економічних нормативів, лімітів та
обмежень щодо здійснення окремих видів операцій;
2) заборона проведення операцій між банком та іншими учасниками банківської групи;
3) вимога до банку щодо відчуження часток участі в статутному капіталі дочірніх компаній,
асоційованих компаній, які є членами банківської групи, розірвання угод, на підставі яких, за
відсутності формального володіння, здійснюється вирішальний вплив на управління та/або
діяльність цих осіб.
Національний банк України в разі порушення небанківськими фінансовими установами, що
входять до складу банківської групи, вимог цього Закону, нормативно-правових актів
Національного банку України має право звернутися до державних органів, які здійснюють
нагляд за такими особами, щодо вжиття до цих осіб адекватних заходів впливу.
Стаття 74. Порядок застосування заходів впливу
Порядок застосування заходів впливу, встановлених статтею 73 цього Закону, визначається
нормативно-правовими актами Національного банку України.
Розмір фінансових санкцій, що застосовуються до банків та інших юридичних осіб, нагляд за
діяльністю яких здійснює Національний банк України, встановлюються законами України та
нормативно-правовими актами Національного банку України. Заходи впливу до банків, філій
іноземних банків, фізичних осіб, встановлені статтею 73 цього Закону, можуть бути
застосовані Національним банком України протягом шести місяців з дня виявлення
порушення, але не пізніше ніж через три роки з дня його вчинення.
Заходи впливу до банків, філій іноземних банків за порушення вимог законодавства у сфері
запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або
фінансуванню тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення, які
можуть бути застосовані Національним банком України протягом шести місяців з дня
виявлення порушення, але не пізніше ніж через три роки з дня його вчинення.

Рішення Національного банку про застосування міри впливу у вигляді накладення штрафу є
виконавчим документом і набирає законної сили з дня його прийняття. У разі невиконання
такого рішення воно передається Національним банком України до органів державної
виконавчої служби для примусового виконання.
85. Грошова система та її структура.

Грошова система — це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично

склалася й регулюється законами цієї держави. Її основу становить сукупність економічних
відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування. Кожна промислово розвинена
країна має власну грошову систему, яку розвиває й вдосконалює для розвитку національної
економіки.
1. Грошова одиниця — це встановлений законодавством грошовий знак, що є засобом виміру
та вираження цін усіх товарів. Як правило, грошова одиниця ділиться на дрібніші частини. У
переважній більшості країн для цього використовується десятинна система поділу. Приміром,
1 гривня = 100 копійок, 1 долар = 100 центів, 1 фунт стерлінгів = 100 пенсів тощо.
2. Види грошових знаків, що мають законну платіжну силу, у грошовій системі представляють,
в основному, кредитні гроші у вигляді банкнот і розмінних монет та паперових грошей у формі
державних казначейських квитків.
3. Масштаб цін. Масштаб цін колись означав вираження суспільної вартості у грошових
одиницях, що опирався на фіксовану державою вагову кількість грошового металу у грошовій
одиниці. Якщо на внутрішньому ринку виникає невідповідність між товарною й грошовою
масою, то національна валюта, як правило, втрачає офіційно зафіксований державою паритет
по відношенню до іноземних валют, а деякі країни взагалі відмовилися від встановлення
офіційного масштабу. Масштаб цін в цих умовах визначається
як певна кількість товарної маси, що приймається за одиницю, а остаточно складається під
впливом взаємодії попиту й пропозиції. Його функцією стало завдання служити засобом
виміру вартостей товарів за допомогою цін.
4. Валютний курс — співвідношення між грошовими одиницями (валютами) різних країн, що
визначається, їх купівельною силою. Валютний курс характеризується еквівалентною сумою,
ціною грошової одиниці однієї країни, що виражена у грошових одиницях іншої країни.
Залежно від типу грошової системи, рівня розвитку ринкових відносин, економічного і
соціально — політичного стану суспільства можуть застосовуватися: фіксовані валютні курси;
плаваючі системи валютних курсів; системи валютних коридорів.
5. Порядок готівкової і безготівкової емісії та обігу грошових знаків. Такі регулювання
держава здійснює за допомогою актів внутрішнього законодавства та врахування економічного
і валютного становища країни.
6. Регламентація безготівкового грошового обороту — це функція держави і НБУ, яка
реалізується через:
• встановлення порядку використання грошей, що знаходяться на рахунках банків;
• держава визначає сфери, у яких платежі виконуються шляхом безготівкового перерахування
коштів з одного рахунку на інший;
• держава законодавчо визначає способи платежу, форми розрахунків, порядок платежу тощо.
7. Правила вивезення і ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків.
У цій сфері НБУ виконує такі
функції:
• здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;
• складає спільно з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
• контролює дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного
боргу України; визначає ліміти
заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентів;
• нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної
валютної політики; видає ліцензії
на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
• визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют,
виражених в іноземній валюті або
у розрахункових (клірингових) одиницях.
 8. Державним органом, що здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання є
Національний банк України, який за основу своєї діяльності визначає:
• забезпечення стабільності національної грошової одиниці гривні;
• розробляє і реалізує грошово-кредитну політику та здійснює контроль за повсякденною її
реалізацією;
• стимулює розвиток і зміцнення банківської системи України;
• формує забезпечення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків в
інтересах вкладників і кредиторів.

86. Правові основи готівкового грошового обігу.

Грошовий обіг - це рух грошової маси в готівковій та безготівковій формах.

Стаття 99 Конституції України визначила грошову одиницю як гривню, а ЗУ «Про
Національний банк України» зазначив, що гривня складається з 100 копійок.
Стаття 33. Повноваження Національного банку щодо організації готівкового грошового обігу
Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк здійснює:
1) виготовлення банкнот і монет;
1 -1 ) зберігання банкнот і монет безпосередньо або в банках, уповноважених ним на
зберігання і для проведення операцій з ними; 1 -2 ) визначення вимог до банків, які можуть
бути уповноважені на зберігання банкнот і монет та для проведення операцій з
ними, встановлення порядку зберігання такими банками банкнот і монет та проведення
операцій з ними;
2) створення резервних фондів банкнот і монет;
3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну банкнот і монет, а
також обмежень щодо використання
систем захисту, платіжних ознак та відтворення елементів дизайну банкнот та монет;
4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;
5) встановлення правил випуску в обіг, обробки, зберігання, інкасації, перевезення, вилучення
з обігу та знищення готівки;
6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансових установ,
підприємств і організацій;
7) визначення вимог щодо технічного стану та організації охорони приміщень банків , їх
відокремлених підрозділів, а також
небанківських фінансових установ та операторів поштового зв'язку, які отримали ліцензію
Національного банку на здійснення валютних операцій та / або ліцензію на переказ коштів без
відкриття рахунків.
Національний банк у встановленому ним порядку має право проводити перевірки і ревізії
готівки в банках, уповноважених Національним банком на зберігання банкнот і монет та для
проведення операцій з ними.
Фінансово-правові норми, що містяться в ст. 33 і ст. 40 ЗУ «Про Національний банк України»
та визначають емісійне право НБУ, можна об'єднати в чотири групи:
1) такі, які регулюють організацію грошової системи (виготовлення і зберігання банкнот і
монет, створення резервних фондів банкнот і монет; встановлення номіналів, систем захисту,
платіжних ознак та дизайну грошових знаків; встановлення порядку заміни пошкоджених
банкнот і монет);
2) організацію обігу готівки (встановлення правил випуску в обіг, зберігання, переклад,
вилучення та інкасації готівки);
3) визначення порядку касових операцій для банків, інших фінансових установ, підприємств і
організацій. Порядок касових операцій, встановлених Національним банком України,
поширюється на всіх юридичних осіб;
4) визначення порядку безготівкових розрахунків. Національний банк України встановлює
правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в
економічному обороті України з застосуванням паперових і електронних грошей.
Цими нормами розкриваються повноваження НБУ як єдиного органу держави, в якому надано
право емісії національної валюти.
Загальні засади регулювання грошового обігу в Україні регулюються Конституцією України,
законами України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність»,
«Про зв'язок», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», іншими актами
законодавства України і нормативно -правовими актами НБУ, а також Уніфікованими
правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати,
Уніфікованими правилами по інкасо Міжнародної торгової палати, Уніфікованими правилами
по договірних гара тиям Міжнародної торгової палати та іншими міжнародно-правовими
актами.

87. Безготівкові розрахунки в фінансово-правових відносинах.

Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті

Постанова Національного банку
України
Безготівкові розрахунки - перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки
отримувачів коштів, а також
перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними
готівкою в касу банку, на рахунки
одержувачів коштів.Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів
на паперових носіях або в
електронному вигляді;
Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватися розрахункові документи на паперових
носіях та в електронному вигляді. Ця Інструкція встановлює правила використання при
здійсненні розрахункових операцій таких видів платіжних інструментів:
- розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку
про списання зі
свого рахунку зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок одержувача
- платіжна вимога-доручення - розрахунковий документ, який складається з двох частин:
верхньої - вимоги одержувача безпосередньо до платника про сплату певної суми коштів;
нижньої - доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку
визначеної ним суми коштів та
перерахування її на рахунок одержувача;
- розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або в разі договірного списання
обтяжувача або одержувача
до банку, який обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ
визначеної суми коштів з рахунку платника на
рахунок одержувача;
- розрахунковий документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження
власника рахунку
(чекодавця) банку-емітенту, в якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю
зазначеної в чеку суми коштів
меморального ордера - розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для
оформлення операцій щодо списання
коштів з рахунку платника і внутрішньобанківських операцій відповідно доЗакону України
"Про платіжні системи та переказ коштів в
Україні" і нормативно-правових актів Національного банку;
- інкасового доручення - розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача
(контролюючий орган) в банк, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником
переказ визначеної суми коштів з рахунку платника на рахунок одержувача;
Використання векселів та електронних платіжних засобів регулюється законодавством
України, в тому числі нормативно- правовими актами Національного банку.
- платіжне доручення
- платіжна вимога
- розрахунковий чек -
Вексель - це цінний папір, який підтверджує безумовне грошове зобов'язання боржника
(векселедавця) сплатити векселедержателю певну суму грошей після настання певного
терміну. ЗУ « Про обіг векселів в Україні »
+ Банківська платіжна картка - стандартизований пластиковий ідентифікаційний засіб, за
допомогою якого клієнту надається можливість здійснювати операції сплати за товари,
послуги та отримувати готівкові кошти.

88. Поняття, правові основи і принципи валютного регулювання.

« Про валюту і валютні операції » (2018)

валютне регулювання - діяльність Національного банку України та в установлених цим
Законом випадках Кабінету Міністрів України,
спрямована на регламентацію здійснення валютних операцій суб'єктами валютних операцій і
уповноваженими установами;
Стаття 2. Принципи валютного регулювання
1. Валютне регулювання в Україні ґрунтується на таких принципах:
1) свобода здійснення валютних операцій, що передбачає:
право фізичних та юридичних осіб - резидентів укладати угоди з резидентами і (або)
нерезидентами і виконувати зобов'язання,
пов'язані з цими угодами, в національній валюті або в іноземній валюті, в тому числі
відкривати рахунки у фінансових установах інших країн;
право фізичних та юридичних осіб - резидентів купувати валютні цінності, активи за
кордоном, переміщувати через митний кордон України валютних цінностей;
введення обмежень і заходів захисту виключно з підстав і в порядку, визначених законом, з
метою забезпечення стабільності фінансової системи і рівноваги платіжного балансу України;
недопущення неправомірного і необґрунтованого втручання держави в валютні операції;
2) ризикоорієнтованість , прозорість, достатність і ефективність валютного регулювання,
реалізується шляхом:
спрямованості на забезпечення фінансової стабільності, економічного і соціального розвитку;
відповідності заходів захисту, термінів їх введення і обсягів, пов'язаних з ними валютних
обмежень масштабами і структурою
системних ризиків, що загрожують фінансовій стабільності; обґрунтованості введення і
продовження терміну дії заходів захисту; тимчасового характеру дії заходів захисту;
підзвітності та публічності Національного банку України під час введення заходів захисту,
продовження терміну їх дії, оцінки результативності застосування заходів захисту;
пріоритетності менш дискримінаційних інструментів валютного регулювання над більш
дискримінаційними і пропорційності застосування таких інструментів;
пріоритетності ринкових інструментів валютного регулювання над адміністративними; 3)
самостійність і ринковість валютного регулювання, що передбачає:
гнучкість валютного курсу;
незалежність Національного банку України у формуванні та реалізації валютної і монетарної
політики в межах, визначених законом.

89. Валютний контроль: поняття, мета, правове регулювання.

слово "контролю" замінити словом "нагляду "

валютний нагляд - система заходів, спрямованих на забезпечення дотримання суб'єктами
валютних операцій і уповноваженими
установами валютного законодавства;
Стаття 11. Валютний нагляд
1. Валютний контроль в Україні здійснюється органами валютного контролю та агентами
валютного нагляду.
2. Валютний контроль здійснюється органами валютного контролю та агентами валютного
нагляду з метою встановлення
відповідності проведених валютних операцій валютному законодавству з урахуванням ризик-
орієнтованого підходу.
3. Валютний нагляд відповідно до частини другої цієї статті здійснюється органами валютного
контролю та агентами валютного нагляду без втручання у відповідні валютні операції і
діяльність суб'єктів таких операцій, крім випадків запобігання агентами
валютного нагляду проведення валютних операцій, які не відповідають вимогам валютного
законодавства.
4. Органами валютного нагляду відповідно до цього Закону є Національний банк України і
центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну податкову і митну політику.
Органи валютного нагляду в межах своєї компетенції здійснюють нагляд за
дотриманням резидентами і нерезидентами валютного законодавства.
5. Національний банк України у визначеному ним порядку здійснює валютний нагляд за
уповноваженими установами.
6. Центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну податкову і митну політику,
здійснює валютний нагляд за дотриманням резидентами (крім уповноважених установ) і
нерезидентами вимог валютного законодавства.
Заходи валютного нагляду за дотриманням суб'єктами господарської діяльності (крім
уповноважених установ) вимог валютного законодавства здійснюються центральним органом
виконавчої влади, який реалізує державну податкову і митну політику, відповідно до положень
Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської
діяльності" .
7. Уповноважені установи є агентами валютного нагляду, підзвітними Національному банку
України.
Уповноважені установи під час проведення ними валютних операцій, крім валютних операцій,
пов'язаних з експортом та імпортом товару на суму, яка менше розміру, встановленого для
фінансових операцій, що підлягають обов'язковому фінансовому моніторингу відповідно до
законодавства в сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму або фінансуванню розповсюдженню зброї
масового знищення, здійснюють безпосередній нагляд за вико лненіем вимог валютного
законодавства резидентами (крім інших уповноважених організацій) і нерезидентами, які
здійснюють валютні операції через ці уповноважені установи.
Порядок здійснення валютного нагляду агентами валютного нагляду встановлюється
Національним банком України.
8. Агенти валютного нагляду мають право вимагати у суб'єктів валютних операцій документи,
пов'язані із здійсненням валютних операцій, суб'єкти валютних операцій зобов'язані надавати
такі документи на вимогу агентів валютного нагляду в певний ними термін.
9. Органи валютного нагляду мають право проводити перевірки з питань дотримання вимог
валютного законодавства певними частинами п'ятою і шостою цієї статті суб'єктами
здійснення таких операцій. Під час проведення перевірок з питань дотримання вимог
валютного законодавства органи валютного нагляду мають право вимагати від агентів
валютного нагляду та інших осіб, які є об'єктом таких перевірок, надання доступу до систем
автоматизації валютних операцій, підтверджуючих документів та іншої інформації про
валютні операції, а також пояснень щодо проведених валютних операцій, а агенти валютного
нагляду та інші особи, які є об'єктом таких перевірок, зобов'язані безоплатно надані
відповідний доступ, пояснення, документи та іншу інформацію.
Інформація про банки чи клієнтів банків, яка збирається під час здійснення валютного нагляду
за банками, становить банківську таємницю.
Інформація про небанківські фінансові установи та операторів поштового зв'язку, а також їх
клієнтів, що збирається під час здійснення валютного нагляду за небанківськими фінансовими
установами та операторами поштового зв'язку, які отримали ліцензію Національного банку
України на здійснення валютних операцій, є інформацією з обмеженим доступом.
10. У разі виявлення порушень валютного законодавства органи валютного нагляду мають
право вимагати від агентів валютного нагляду та інших осіб, які є об'єктом таких перевірок і
допустили такі порушення, дотримання вимог валютного законодавства та застосовувати
заходи впливу, передбачені законом.
11. У разі виявлення агентом валютного нагляду порушення суб'єктом валютної операції
валютного законодавства агент валютного нагляду запобігає проведенню такої валютної
операції та інформує про таку валютну операцію орган валютного нагляду в порядку,
встановленому Національним банком України.
12. Органи валютного нагляду обмінюються інформацією про виявлені порушення валютного
законодавства, отриманої ними під час здійснення валютного нагляду, з метою реалізації
повноважень у сфері валютного регулювання і нагляду.
13. Органи валютного контролю та агенти валютного нагляду, їх посадові особи зобов'язані в
порядку, передбаченому законодавством України, запобігати розголошення комерційної
таємниці та іншої інформації, доступ до якої відповідно до законодавства України є
обмеженим і яка стала їм відома при здійсненні ними своїх повноважень. За розголошення
такої інформації органи валютного контролю та агенти валютного нагляду, їх посадові особи
несуть відповідальність, передбачену законодавством України.
14. За невиконання обов'язків, встановлених цим Законом, а також за порушення прав
резидентів і нерезидентів органи
валютного контролю та агенти валютного нагляду, їх посадові особи несуть відповідальність,
передбачену законодавством України.

90. Суб’єкти валютного контролю і їх контрольні повноваження

ЗУ «Про НБУ»
Стаття 44. Повноваження в сфері валютного регулювання і нагляду
Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні валютного
законодавства. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання і нагляду
відносяться:
1) видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій;
2) видача, переоформлення, призупинення, відновлення, відгук (анулювання) ліцензій на
здійснення валютних операцій, здійснення валютного нагляду згідно із Законом України "Про
валюту і валютні операції";
3) встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, які купують і
продають іноземну валюту;
4) заходи захисту згідно Закону України "Про валюту і валютні операції";
5) застосування за порушення вимог валютного законодавства заходів впливу до банків,
небанківських фінансових установ та
операторів поштового зв'язку, які отримали ліцензію на здійснення валютних операцій.

1. Національний банк України є головним органом валютного контролю, що:

• здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території
України з усіх питань, не віднесених цим Декретом до компетенції інших державних органів;
• забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного
контролю згідно з цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
2. Уповноважені банки, фінансові установи та національний оператор поштового зв'язку, які
отримали від Національного банку України генеральні ліцензії на здійснення валютних
операцій, здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і
нерезидентами через ці установи.
3. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
податкову і митну політику, здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що
провадяться резидентами і нерезидентами на території України.
4. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері надання послуг
поштового зв’язку, здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та
пересилання валютних цінностей через митний кордон України.
5. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері
державної митної справи, здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних
цінностей через митний кордон України.
Правила вивезення і ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків —
у цій сфері НБУ виконує такі функції:
• здійснює валютну політику на підставі принципів загальної економічної політики України;
• складає спільно з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
• контролює дотримання затвердженого Верховною Радою ліміту зовнішнього державного
боргу України; визначає ліміти
заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентів;
• нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної
валютної політики; видає
ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
• визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют,
виражених в іноземній валюті або у розрахункових (клірингових) одиницях.