Питання для підготовки до іспиту з дисципліни «Фінансове право» (2023-2024)

Поняття та функції фінансів.

Призначення фінансів – розподіл і перерозподіл сукупного суспільного продукту в грошовій формі.
Фінанси - система економічних відносин, пов'язаних із планомірним утворенням і розподілом
публічних централізованих і децентралізованих фондів коштів, необхідних для функціонування держави й
органів місцевого самоврядування та ін. утворень, визнаних державою необхідними.
Фінансові відносини пов'язані не тільки з грошима. Фінансові відносини охоплюють і відносини
забезпечення виконання обов'язку зі сплати податку, які не пов'язані з рухом коштів, а стосуються майна. Це
підкреслює неспіврозмірність фінансів і грошей. Об'єктивна необхідність фінансів обумовлюється існуванням
держави, наявністю товарно-грошових відносин. Грошові ж фонди утворюють матеріальний зміст фінансів,
але не їх сутність. Фінанси становлять відносини, що стосуються формування, розподілу і використання
грошових фондів.
Ознаки фінансів знаходять своє вираження в їхніх функціях.
Функції фінансів: розподільна (перерозподільча, стимулююча, дестимулююча, накопичувальна і т. д.) і
контролююча.
Розподільча функція фінансів гарантує забезпечення державою суб'єктів відносин необхідними
грошовими ресурсами, підтримку суспільних пропорцій.
Розподільча функція фінансів реалізується на кількох рівнях:
a) внутрішньогосподарський - характеризує розподіл грошових ресурсів усередині підприємства (формування
фондів матеріальних витрат, заробітної плати, прибутку);
б) внутрішньогалузевий - забезпечує розподіл коштів усередині галузі, між підгалузями. Насамперед йдеться
про розподіл коштів основних галузей матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство,
транспорт, зв'язок, будівництво);
в) міжгалузевий - розподіл грошових ресурсів між основними галузями. У цих умовах формуються основні
пропорції суспільного відтворення;
г) міжтериторіальний - гарант надходження коштів окремим регіонам держави, залежить від
адміністративно-територіального розподілу держави і забезпечує утворення місцевих бюджетів.
Контролююча функція фінансів органічно пов'язана із розподільчою.Здійснюючи розподіл грошових
фондів, держава одночасно контролюс їхні розміри, співвідношення, пропорції. Контролююча функція
фінансів притаманна всьому процесу розподілу і руху грошових ресурсів.

Публічна фінансова діяльність: поняття, стадії та методи.

Публічна фінансова діяльність являє собою діяльність державних органів та органів місцевого
самоврядування із формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових
фондів з метою забезпечення здійснення функцій держави, завдань соціально-економічного характеру,
управління, обороноздатності, діяльності державних органів.
Залежно від змісту і характеру функцій публічна фінансова діяльність здійснюється:
a) як реалізація державної влади;
б) як виконавчо-розпорядницька діяльність з державного управління.
Публічна фінансова діяльність особливості:
1) має міжгалузевий, загальний характер, оскільки забезпечення фінансовими ресурсами спрямоване на
всі галузі і сфери державного управління, сферу контролю;
2) реалізується як державними органами, так і органами місцевого самоврядування;
3) поєднує як безпосередне управління з використанням імперативних методів, так і непряме,
рекомендаційне управління (шодо грошових ресурсів недержавних юридичних осіб, фізичних осіб);
4) здійснюється через діяльність як представницьких, так і виконавчих органів влади.
Об'єктом публічної фінансової діяльності є відносини, що стосуються або опосередковують рух
державних грошових фондів на всіх стадіях їх обігу (формування, розподіл, використання).
Суб'єктний склад: держава, територіальні громади, юридичні і фізичні особи.
Роль держави в публічній фінансовій діяльності:
- виступає як господарюючий суб'єкт, має статус власника коштів і організатора господарської діяльності;
- виступас носієм влади, що реалізується й у сфері публічної фінансової діяльності.
 Зміст публічної фінансової діяльності розкривасться на окремих стадіях, якими і визначаються
особливості її здійснення:
1. На стадії формування централізованих і децентралізованих фондів відбувасться утворення
бюджетних, децентралізованих фондів.
2. На стадії розподілу коштів:
a) на рівні формування грошових фондів;
б) власне розподіл охоплює рух коштів, уже закріплених за окре- мими бюджетами, на фінансування
публічних завдань і функцій;
в) перерозподіл, який здійснюється через механізми непрямих податків, мита, трансферних платежів.
3. На стадії використання державних коштів така діяльність провадиться за різними напрямами.
4. Стадія контролю за рухом коштів публічних фондів.
Класифікація форм публічної фінансової діяльності може здійснюватися на різних підставах:
a) за організаційними формами:
- створення централізованих фондів коштів;
- формування децентралізованих грошових фондів;
б) за змістом її напрямів:
- у сфері бюджетної діяльності;
- усфері податкового регулювання;
- усфері кредитування;
- усфері валютного регулювання;
- усфері фінансового контролю.

Публічна фінансова діяльність держави здійснюється різними методами - засобами, прийомами, за

допомогою яких держава, уповноважені нею органи здійснюють мобілізацію, розподіл і використання
централізованих і децентралізованих грошових фондів.
В основі вибору методу лежить кілька факторів:
1) стадія публічної фінансової діяльності держави, руху грошових фондів;
2) форма власності на кошти, що переходять державі й територіальній громаді;
3) джерела державних доходів;
4) мета, на яку використовуються грошові ресурси;
5)співвідношення між доходами і витратами.
Методи публічної фінансової діяльності диференціюються залежно від стадії руху грошових фондів.
1. Методи мобілізації грошових ресурсів:
1) метод обов'язкової мобілізації реалізує безумовні імперативні обов'язки, їх виконання, гарантії, що
забезпечують це виконання. Реалізується він насамперед через форми податкових платежів, інших безумовних
і обов'язкових зборів.
2) метод добровільної мобілізації припускае переважно диспозитивні засоби забезпечення фінансових
надходжень, механізми кредитування (внески населення, придбання державних цінних паперів і т. д.).
2. Методи розподілу грошових ресурсів:
a) метод фінансування становить цільову, планову, безоплатну і безповоротну передачу коштів із публічних
фондів;
б) метод кредитування означає цільову, відплатну, термінову і поворотну передачу коштів, здійснювану на
платній основі. Способи: державне і банківське кредитування.
3. Методи використання грошових ресурсів здебільшого пов'язаніз витрачанням грошових фондів
і поділяються:
a) залежно від спрямованості видатків на:
- пооб'єктний - направлення грошових ресурсів на фінансування певних об'єктів;
- посуб'єктний - виділення і передача коштів окремим суб'єктам (окремим особам, категоріям осіб);
б) залежно від форми надходження грошових ресурсів:
- безготівкові грошові перерахування, розрахунки;
- готівкові кошти.

3. Система органів, що здійснюють публічну фінансову

діяльність.
Владний вплив усфері публічних фінансів чинить складна система органів.
 Органи, що здійснюють публічну фінансову діяльність - це організації та установи, які чинним
законодавством України наділені компетенцісю щодо здійснення публічної фінансової діяльності та діють
відповідним чином.
Підстави класифікації органів, що здійснюють публічну фінансову діяльність:
1. Рівень. Виділяють:
a) загальнодержавні органи (ВРУ; КМУ; Нац. банк України;);
б) регіональні органи (Верховна Рада Автономної Республіки Крим);
в) органи місцевого самоврядування.
2. Гілка влади. Можна виокремити органи:
а) законодавчої влади; б) виконавчої влади; в) органи місцевого самоврядування.
3. Інститути.
а) органи, що здійснюють публічну фінансову діяльність у податковій та митній сферах;
б) фінансово-інспекційні органи (Державна аудиторська служба України);
в) органи Державної казначейської служби;
г) валютно-контрольні органи;
г) фінансово-моніторингові органи тощо.
4. Компетенція. Розрізняють органи:
а) загальної компетенції (здійснення публічної фінансової діяльності не є основним напрямом).
б) спеціальної компетенції (створені виключно або переважно для діяльності у сфері публічних фінансів).
5. Види владних повноважень. Виділення органів, які здійснюють:
а) керівництво; б) організацію; в) розробкута нормування; г) координацію; д) контроль щодо державних та
місцевих фінансів тощо.
6. Професійність. Публічно-фінансові органи поділяють на:
а) такі, провідні працівники яких повинні бути фахівцями з права чи економіки (Рахункова палата);
б) такі, в яких відсутня подібна законодавча вимога (організації суспільного фінансового контролю).
7. Організаційна форма. Ця підстава дозволяє поділяти органи на:
a) державні; б) муніципальні; в) незалежні.
8. Коло питань (обсяг регулювання). Виділяються органи:
а) універсальні, які торкаються всіх (або найширшого кола) фінансових питань;
б) особливі - їхня діяльність стосується якогось конкретного (вузького) сегмента.
9. Реальність функціонування. Виокремлюють органи, що повсякденно здійснюють діяльність у сфері
публічних фінансів, і такі, які є тільки декларативними (проголошеними).
Наведені підстави класифікації не є вичерпними, вони можуть бути доповнені й іншими критеріями.

4. Поняття й структура фінансової системи держави.

Фінансову систему часто характеризують у двох аспектах:
a) як сукупність фінансових інститутів, які опосередковують формування і використання грошювих фондів;
б) як сукупність державних органів і установ, що здійснюють фінансову діяльність.
Класифікація за розподілення публічних коштів, які входять до складу публічної фінансової
системи залежно від власника цих коштів, включає:
l) фінансову систему держави;
2) фінансову систему територіальних громад.
Головною конструкцією, що виражає зміст як публічної фінансової системи, так і її складових, є
бюджет. Ст. 2 Бюджетного кодексу: бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсів для
забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади та місцевого
самоврядування протягом бюджетного періоду.
Природу та зміст публічної фінансової системи виражає бюджетна система в цілому.
Бюджетна система України являє собою сукупність державного бюджетута місцевих бюджетів,
побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і
врегульована нормами права (ст. 2 БК).
Джерела формування публічної фінансової системи:
1. Кредитні відносини включають публічне кредитування - закріплення засобів залучення коштів до
централізованих публічних грошових фондів як у розпорядження держави, так і в розпорядження
територіальних громад. Публічний кредит - є сферою публічного регулювання, де держава виступає
позичальником коштів на визначені цілі й у специфічній формі. Ст. 2 БК державне запозичення охоплює
операції, пов'язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з
метою фінансування державного бюджету.
 2. Надходження за рахунок функціонування обов'язкового державного страхування. Державне
страхування виступає формою утворення і використання цільових грошових фондів, призначених для
соціальних, попереджувальних та інших цілей (приклад: виплата пенсій).
3. Із функціонуванням публічної фінансової системи пов'язані і кошти підприємств.
Фінанси підприємств становлять основу децентралізованих фінансів, які є предметом регулювання перш за
все приватноправовими галузями. Фінанси підприємств потрапляють у випадках:
a) коли йдеться про фінанси державних або комунальних підприємств;
б) коли вони пов'язані з реалізацісю імперативних обов'язків із формування публічних грошових фондів
(наприклад, кошти підприємств, за рахунок яких сплачуються податки).

5. Фінансово-правові норми: поняття, ознаки та види.

ФІНА́ НСОВО-ПРАВОВА́ НО́ РМА – встановлене державою та забезпечене її примусовою силою
загальнообов’язкове формально виражене правило поведінки суб’єктів суспільних відносин, що
виникають і розвиваються в процесі мобілізації, розподілу і витрачання публічних фондів коштів,
встановлює права та обов’язки їх учасників і має імперативний характер.

Фін. право як галузь права є складною системою, вихідним, первинним елементом якої є Ф.-п. н.

ОЗНАКИ: Ф.-п. н.: є загальнообов’язковими правилами поведінки суб’єктів суспільних відносин, що

встановлені державою та забезпечені її примусовою силою, тому їм властиві загальні риси прав. норми, а
саме: вони є правилом поведінки суб’єктів, владним приписом держави, мають регулятивний, формально
визначений і загальнообов’язковий характер.

Загальний характер Ф.-п. н. полягає в її розповсюдженні на невизначене коло суб’єктів, можливості

її неодноразового виконання. Формальна визначеність виражається в змісті (обсязі суб’єктивних прав і юрид.
обов’язків учасників фін. правовідносин) і формі (об’єктивізації в джерелах фін. права (див. Джерела
фінансового права). Саме джерело права надає правилу поведінки якість прав. норми. Ф.-п. н. закріплює
вичерпний перелік учасників фін. правовідносин, наділяючи їх суб’єктивними юрид. правами і покладаючи на
них суб’єктивні юрид. обов’язки.

Імперативний характер Ф.-п. н. означає, що: а) в таких нормах містяться категоричні приписи
(дозволи, заборони та ін.) щодо виконання відповідних дій у сфері фінансів, обумовлені перш за все
імперативним методом прав. регулювання фін. відносин; б) категорична форма припису виключає зміну умов
та обставин, що містяться в таких нормах, самими учасниками відносин, тобто виключає можливість зміни
положень норм за волевиявленням будь-якої зі сторін; в) обов’язковість поширюється не тільки на
зобов’язаних суб’єктів, але й на владних. Держ. органи, уповноважені видавати Ф.-п. н., теж пов’язані їх
вимогами; г) додержання моделі поведінки, яка закріплена нормою, незалежно від згоди учасників цих
відносин. Порушення приписів, що містяться в Ф.-п. н., тягне за собою відповідні санкції.

ВИДИ: Ф.-п. н. поділяються за функціональною спрямованістю на зобов’язуючі, забороняючі,

уповноважуючі.

Зобов’язуючі Ф.-п. н. вимагають від учасників відносин здійснення відповідних позитивних дій у
напрямах мобілізації, розподілу або витрачання фін. ресурсів (наприклад, зобов’язують відповідних суб’єктів
сплачувати податки, здійснювати податкову звітність; НБУ внести суми грошових коштів у разі перевищення
кошторисних доходів над видатками тощо). Такі норми містяться у всіх нормативних актах (законах), що
регулюють здійснення публічної фін. діяльності.

Забороняючі Ф.-п. н. вимагають стримуватися від відповідних дій з метою дотримання фін.
дисципліни (приміром, заборонено безспірно списувати кошти з рахунків, на яких обліковуються кошти
Держ. бюджету та місцевих бюджетів у рахунок погашення зобов’язань бюджетних установ, нецільове
використання бюджетних коштів, тощо).

Уповноважуючі Ф.-п. н. надають суб’єктам права на здійснення відповідних позитивних дій, але у
чітко передбачених нормою межах. При їх застосуванні певні права сполучаються з імперативністю велінь,
коли встановлюються суворі межі здійснення таких прав (наприклад, бюджетна установа має право
використовувати надані кошти з бюджету, але у чіткій відповідності з бюджетним призначенням та
кошторисом; кредитна установа наділена правом надавати кредити, але за умов, які закріплені у зак-ві).
Управомочений орган повинен приймати найбільш доцільне рішення відповідно до зак-ва і конкретних умов,
але у межах, які чітко визначені й закріплені такою нормою.
 Залежно від змісту Ф.-п. н. розподіляються на: матеріальні (визначають матеріальний зміст юрид.
прав та обов’язків учасників фін. правовідносин, закріплюють види й обсяг доходів і видатків відповідних
фондів): процесуальні (закріплюють порядок (процедуру) дій у напрямах мобілізації, розподілу та
витрачання коштів публічних фондів).

6. Фінансові правовідносини: поняття, особливості,

види.
Фінансові правовідносини є юридичною формою вираження й закріплення публічних фінансових
відносин, що можуть існувати лише в правовій формі.
Усі фінансові правовідносини виникають і розвиваються саме при формуванні, розподілі й
використанні коштів, необхідних для реалізації завдань як соціально-економічного розвитку, так і
забезпечення безпеки й обороноздатності країни тощо.
Характеристика таких відносин як організаційних не виключає їхнього майнового характеру,
оскільки держава за допомогою фінансово-правових норм організує і координує здійснення фінансової
діяльності саме з метою належного її грошового існування. Тому майновий характер фінансових
правовідносин означає реальний, відповідним чином організований рух грошових коштів, результатом якого
стає створення й використання фондів коштів.
Однією зі сторін фінансових правовідносин завжди виступае держава в особі уповноваженого
державного органу. Держава, здійснюючи фінансову діяльність, зацікавлена в ефективності й раціональності
процесів мобілізації, розподілу, використання фінансових ресурсів і тому для задоволення потреб публічного
характеру вона наділяє свої органи владними повноваженнями. . Фінансові правовідносини мають
державно-владний характер і тому в них не буває рівності сторін.
Фінансові правовідносини виникають, змінюються і припиняються завжди на підставі закону. Для
виникнення, зміни і припинення фінансових правовідносин необхідна також наявність юридичних фактів
- життєвих обставин, з якими правова норма пов'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин і які
мають місце в реальному житті та не створюються нормою фінансового права, а тільки визнаються нею.
Отже, фінансові правовідносини можна визначити як урегульовані нормами фінансового права
економічні відносини, що виникають, змінюються і припиняються в процесі мобілізації, розподілу й
використання фондів і мають державно-владний і майновий характер.
Правовідносини класифікуються на матеріальні і процесуальні.
У матеріальних фінансових правовідносинах реалізуються права й обов'язки суб'єктів щодо одержання,
розподілу і використання визначених фінансових ресурсів, що виражені в конкретному розмірі чи певному
виді доходів і видатків
Процесуальні фінансові правовідносини виникають при встановленні форм і методів фінансової
діяльності держави, у них виражається юридична форма, у якій відбувається мобілізація коштів у відповідні
фонди, а також порядок їх розподілу, контроль за їх використанням тощо.

7. Фінансове право як галузь права.

ФІНА́ НСОВЕ ПРА́ ВО – галузь публічного права, що регулює відносини у сфері формування,
розподілу і використання коштів публічних фондів1.

ФІНАНСОВЕ ПРАВО є самостійною публічною галуззю права, що визначає пріоритет публічного

інтересу над приватним при регулюванні фін. відносин. У питаннях захисту публічного інтересу основне
місце посідає воля держави, яка, проте, обумовлюється екон. потребами і підпорядковується завданням
захисту інтересів суспільства в цілому. Публічне право відповідними засобами створює такі умови
правопорядку, за наявності яких громадянин відчуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні
приватні інтереси, використовуючи при цьому відповідні приватноправ. засоби.

ФІНАНСОВОМУ ПРАВУ як галузі права притаманні

● однорідність змісту,

1
 ● єдність норм

● та законодавча відокремленість.
ФІНАНСОВЕ ПРАВО регулює конкретне коло відносин, що виникають у ході публічної фін. діяльності.
Норми фін. права становлять єдину систему, стрижнем якої є однорідність предмета регулювання.
Законодавча відокремленість передбачає закріплення керівних положень галузі в нормах, що її формують.
Разом із тим можлива комплексна регламентація відносин різними галузями права, що обумовлює зв’язок
ФІНАНСОВЕ ПРАВО з ін. галузями. Наявність загального для всієї галузі ФІНАНСОВЕ ПРАВО об’єкта
прав. впливу обумовлює єдність галузі та можливість внутрішнього структурування.

Фінансове право - самостійна галузь єдиної правової системи держави. Його самостійність зумовлена
предметом правового регулювання, змістом, якісною єдністю суспільних відносин, що регулюються
фінансовим правом, превалюванням однотипних фінансово-правових методів.

Характеризуючи окрему галузь права, потрібно враховувати зв'язок з іншими елементами системи
права.

Фінансове право як публічна галузь права тісно пов'язане з конституційним та адміністративним

правом, важливим є його зв'язок з цивільним та господарським правом.

Наприклад, конституційне право охоплює суспільні відносини, що випливають з організації держави,

її устрою, тоді як адміністративне право — суспільні відносини, пов'язані з державним управлінням.
Конституційне право є провідною галуззю національного права і складається з сукупності конституційних
норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з відносинами особи з державою,
реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого
самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, визначенням територіальної
організації держави. Конституція України є Основним законом держави, єдиним нормативно-правовим актом
найвищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини, в т. ч. й у сфері фінансової
діяльності. Норми фінансового права забезпечують виконання положень конституційних норм шляхом
мобілізації, розподілу та витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Конституційні і фінансові норми є частково однорідними (у регулюванні однакових відносин), але не

тотожними. Норми Конституції України посідають найвище становище в ієрархії правових норм.
Конституційні норми, на відміну від фінансово-правових, мають більший юридичний зміст. Отже, галузеві
фінансові норми ґрунтуються на правових механізмах, закладених у конституційних нормах, які
коректуються під час право-застосування.

Фінансове право тісно пов'язане з іншими галузями права:

● кримінальним (оскільки кримінальне законодавство встановлює відповідальність за

правопорушення у сфері фінансових відносин, наприклад, за порушення бюджетної дисципліни,
несплату податків),
● трудовим (нарахування ПДФО та обов'язкових платежів на фонд оплати праці пов'язане з
оформленими на підприємстві трудовими відносинами), пенсійним, екологічним, земельним,
природоохоронним тощо.

8. Фінансове право в системі права.

Фінансове право є самостійною публічною галуззю права, що має власний предмет і метод. Віднесення
фінансового права до публічних галузей визначає пріоритет публічного інтересу над приватним при
регулюванні фінансових відносин.
Фінансовому праву як галузі права притаманні однорідність змісту, єдність норм та законодавча
відокремленість. Фінансове право регулює визначене коло відносин, що виникають у ході публічної
фінансової діяльності. Норми фінансового права становлять єдину систему, стрижнем якої є однорідність
предмета регулювання.
Слід зазначити, що є зв'язок фінансового права з іншими галузями. Наявність загального для всієї
галузі фінансового права об'єкта правового впливу обумовлює єдність галузі та можливість внутрішнього
структурування. Фінансове право являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини,
які виникають у ході публічної фінансової діяльності.
Слід розмежовувати режими регламентації публічних та приватних фінансових відносии. Публічні
фінансові відносини пов'язані із формуванням, розподілом і використанням публічних фондів грошових
коштів. Регламентація публічних фінансових відносин здійснюсться нормами фінансового права. Приватні
фінансові відносини загалом регламентуються нормами цивільного права. При цьому тут норми фінансового
права регулюють лише питання грошового обігу.
Особливістю норм фінансового права є те, що об'єктом регулювання у тому числі виступають валюта
України, грошова система, грошовий обіг. Гроші виступають об'єктом цивільних прав, що обумовлює
регламентацію використання грошей у цивільному обороті нормами цивільного права. За таких умов слід
акцентувати увагу на різній природі регулювання валюти і грошей: якщо йдеться про валюту як платіжний
засіб, то регулювання відбувається нормами фінансового права.
Право власності, що виступає стрижнем цивільно-правового регулювання, є вихідною підставою
виникнення таких публічних фінансових відносин, як відносини оподаткування.
Подібний зв'язок виникає між фінансовим та трудовим правом. Виплата заробітної плати породжує
цілу низку відносин, що регламентуються нормами фінансового права. Так, у робітника виникає обов'язок
сплатити податок на доходи фізичних осіб.
Окремо слід зупинитися на співвідношенні фінансового і кримінального права. Нормами
кримінального права здійснюється захист тих об'єктів, що є об'єктами фінансово-правового регулювання.
Тобто забезпечується кримінальне переслідування осіб, які використали бюджетні кошти не за цільовим
призначенням, ухилилися від сплати податків та зборів, підроблювали гроші тощо.
Слід також торкнутися питання взаємодії фінансового і адміністративного права. Як і у випадку з
кримінальним правом, нормами адміністративного права здійснюсться захист об'єктів фінансово-правового
регулювания. Оскільки обов'язковим учасником фінансових відносин є держава, адміністративне право
регламентує структуру органів влади та забезпечує прийняття управлінських рішень.
Фінансове право, як і будь-яка галузь права, має своїми витоками конституційне право. Конституція
України містить основні засади фінансового права. Саме на рівні Основного Закону закріплено гривню як
грошову одиницю України, встановлено вимоги до державного та місцевих бюджетів тощо. Вихідною
засадою для побудови податкової системи є вимога Конституції України про обов'язковість сплати податків та
зборів. Загалом ціла низка норм Конституції України, спільних для усіх галузей права, формують фундамент
побудови галузі фінансового права.

9. Предмет і метод фінансового права.

Норми фінансового права регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі публічної
фінансової діяльності. Серед обов'язкових ознак відносин, що становлять предмет фінансового права,
необхідно виокремити:
- виникнення в процесі фінансової діяльності держави, тобто у процесі формування, розподілу й
використання публічних фондів.
- майновий характер (зазвичай грошовий);
- спрямованість на забезпечення публічного інтересу;
- обов'язкова участь публічного суб'єкта (держави або органу місцевого самоврядування).
Предметом фінансового права є сукупність однорідних суспільних відносин, що виникають у процесі
формування, розподілу, використання публічних фондів грошових коштів, контролю за цим процесом, а
також відносин грошового обігу.
Методи фінансового права:
1. Імперативний метод – має високий рівень визначеності фінансово-правових норм, які вимагають точного
і безумовного виконання їх приписів із забороною часникам фінансово-правових відносин самостійно
вибтрати певну поведінку в конкретних умовах.
2. Субординаційний метод – застосовується для сторін які юридично не рівні. Однією стороною фінансово-
правових відносин завжди виступає представник держави, який направляє іншій стороні владну вказівку,
закріплену в нормативно-правовому акті, що має бути виконана.
3. Диспозитивний метод –дозволяє суб’єкту обирати певну поведінку в межах передбачених правовою
нормою, зазвичай має місце в банківських відносинах.
4. Рекомендаційний метод – визначає компетентними органами певних зразків поведінки суб’єктів, що
можуть бути використані ними на власний розсуд.
5. Метод фінансово-правовового регулювання – сукупність засобів впливу з боку держави на учасників
фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів, який за
 структурою є органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових
відносин зметою реалізації ними своїх функцій.
6. Інші методи – метод субординації, погодження, рекомендації.

10. Система фінансового права.

Система фінансового права - це об'єктивна сукупність суспільних фінансових відносин, що визначає
внутрішню структуру фінансового права, зміст і особливість розміщення норм, які регулюють фінансові
відносини.
Ця система розбита на групи, що характеризуються специфічними особливостями, логічною
структурою.
Виокремлюють Загальну і Особливу частини фінансового права.
Загальна частина акумулює інститути, що закріплюють загальні підходи до регулювання фінансової
системи, які стосуються всіх норм Особливої частини і саме до них застосовуються положення Загальної
частини, але вже в конкретному випадку, обумовленому характером відповідного фінансово-правового
інституту чи підгалузі. До Загальної частини належать фінансово-правові норми, що закріплюють основні
принципи, форми і методи фінансової діяльності; поняття і функції фінансів; систему органів, що здійснюють
публічну фінансову діяльність та їхні повноваження; правове становище інших
суб'єктів фінансового права; загальні положення організації фінансового контролю.
До Особливої частини входять фінансово-правові норми, що регулюють відносини у сфері бюджетної
системи, державних доходів і видатків; кредитування; публічного регулювання банківської діяльності;
валютного регулювання тощо.
Система фінансового права на сучасному етапі включає:
a) простий фінансово-правовий інститут. Ідеться про найбільш елементарне угруповання фінансово-
правових норм за відповідною ознакою;
б) складний фінансово-правовий інститут - формується шляхом об'єднання кількох простих фінансово-
правових інститутів;
в) комплексний фінансово-правовий інститут, який охоплює сукупність однорідних фінансово-
правових норм, що входять до різних інститутів або підгалузей фінансового права;
г) підгалузь фінансового права як специфічне, відносно відокремлене угруповання фінансово-правових
норм та інститутів.

11. Джерела фінансового права.

Джерела фінансового права - це форми встановлення і вираження фінансово-правових норм, що
видаються компетентними органами держави та місцевого самоврядування і становлять певну систему.
Форми об'єктивізації фінансово-правових норм можуть бути різні: відбиті в законі чи іншому
нормативно-правовому акті, у актах вищих судових органів або виражені як результат договірної практики
відповідних органів тощо.
Джерела фінансового права мають такі загальні ознаки: формальна визначеність, нормативність,
загальнообов'язковість, юридична сила, загальновідомість, системність, законність.
Особливі ознаки:
1. Предметна ознака. Джерело права регулює певне коло суспільних відносин, тобто має певну сферу
поширення. Звідси у джерелах фінансового права знаходять свое закріплення саме його норми - спеціальні
приписи держави й органів місцевого самоврядування щодо мобілізації, розподілу й використання коштів
публічних фондів.
2. Множинність. Однією з особливостей фінансового права України є доволі велике коло його джерел,
що знаходяться у певному взаємозв'язку та супідрядності. При множинності нормативно-правових актів, що
регулюють фінансові відносини, сьогодні в Україні відсутній сдиний кодифікований акт, який би закріплював
наскрізні, єдині для всіх інститутів і підгалузей фінансового права принципи, юридичні категорії і поняття.
3. Спрямованість на реалізацію публічних інтересів. Держава використовуючи фінанси, вона регулює
процеси, пов'язані з розподілом і перерозподілом сукупного суспільного продукту й національного доходу.
Головним завданням державного регулювання фінансових відносин є узгодження інтересів суб'єктів цих
відносин завдяки встановленню необхідних обмежень і заборон.
4. Чіткість, ясність, категоричність формулювань фінансовоправових норм стосовно мобілізації,
розподілу та використання коштів публічних фондів.
 Джерела фінансового справа становлять певну систему. Система джерел фінансового права - це
органічна, цілісна, динамічна, ієрархічна, структурно упорядкована сукупність взаємозалежних та
взаємодіючих чинних правових актів, покликаних урегульовувати відносини у сфері публічної фінансової
діяльності.
Джерела фінансового права можуть бути класифіковані за різними підставами:
1. Залежно від того, які галузеві правові норми відбиті у певному акті: комплексні - містять поряд із
фінансово-правовими нормами і норми інших галузей права, і покликані врегульовувати не тільки фінансові, а
й інші суспільні відносини; галузеві - містять виключно фінансово-правові норми.
2. За обсягом фінансово-правового регулювання: загального та інституційного характеру. Джерела
загального характеру містять норми з різних питань фінансової діяльності держави та органів місцевого
самоврядування, в той час як джерела інституційного характеру - норми, що стосуються регулювання
окремих інститутів чи підгалузей фінансового права.
3. За часом дії поділяють на постійні та тимчасові.
4. Залежно від території їхньої дії. Можна виокремити джерела фінансового права загальнодержавної
та місцевої дії. Дія загальнодержавних джерел фінансового права поширюється на всю територію України,
тоді як місцевих - на певну її частину.

12. Фінансове законодавство.

Фінансове законодавство виступає як дуже складна, певним чином узгоджена система нормативно-
правових актів.
Необхідно чітко розмежовувати фінансове законодавство та законодавство, що регулює рух фінансів
узагалі або фінансові відносини в цілому, як об'єкт міжгалузевого регулювання. У першому випадку
сукупність законодавчих норм буде обмежуватися лише сфераю предметного впливу фінансово-правової
галузі, тобто до цього угруповання будуть входити всі законодавчі акти, які врегульовують поведінку
учасників відносин у зв'язку з рухом публічних грошових фондів.
Галузь фінансового законодавства буде складатись:
a) із кодифікованих законів (Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України);
б) із цілісних законодавчих актів (законів України, указів Президента, постанов та декретів КМУ);
в) окремих законодавчих норм або предметних блоків, частин чи розділів окремих законів .
Фінансове законодавство складно підвести під певний єдиний знаменник та поділити цю галузь на певні
блоки (бюджетний, податковий, валютний). Складно в межах галузі фінансового законодавства виділити ту
підставу, на яку мають спиратися всі законодавчі системи інститутів чи підгалузей фінансового права, ту
підставу, яка буде присутня в будь-якому структурному елементі фінансового права, набуваючи видової
специфіки.
Саме тому в перспективі можна розглядати фінансове законодавство як певну систему, що
поєднує інституційні, підгалузеві та галузеві сукупності законодавчих норм.

13. Поняття, суть та функції грошей.

Гроші забезпечують сталий розподіл сукупного суспільного продукту, гарантують підтримання
раціональних пропорцій розширеного виробництва. Гроші являють собою механізм, який реалізує ряд
функцій: міра вартості, засіб платежу, засіб обігу, засіб накопичення, світові гроші.
Фінансово-правовий аспект:
1. аналіз проблем, пов'язаних із грошовим обігом, має здійснюватися виключно як предмет фінансового
права. Тобто характеристика грошового обігу має стосуватися особливого різновиду майна: грошей,
власником яких є публічний суб'єкт (держава та територіальні громади).
2. Будь-які інституціональні відносини в режимі фінансово-правового регулювання пов'язані з
впорядкуванням руху грошей.
3. Грошовий обіг безпосередньо пов'язаний із державою.
4. Зміст грошей, їхня правова природа обумов. і сталою конструкцією - національною грошовою
одиницею.
Законодавством України закріплюються як обов'язкові елементи ті складові, які становлять
об'єкт фінансово-правового регулювання:
- найменування гривні як грошової одиниці України (ст. 99 Конституції України);
- статус грошової одиниці України (гривні) як єдиного законного платіжного засобу в Україні, яка
приймається всіма фізичними та юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України (п.
3.3 ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»);
 - види державних грошових знаків, що перебувають в обігу у вигляді банкнот, монет, які є безумовними
зобов'язаннями Національного банку України та забезпечуються всіма його активами (частини 2, 3 ст. 34
Закону України «Про Національний банк України»);
- масштаб цін як змісту дорогоцінних металів у грошовій одиниці. Відповідно до ч. 3 ст. 32 Закону
України «Про Національний банк України» в Україні офіційне співвідношення між гривнею та золотом або
іншими дорогоцінними металами не встановлюється.
Банкноти та монети, які використовують як національну валюту, мають однакову правову природу. П.
3 ст. 33 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України з метою забезпечення
організації готівкового грошового обігу встановлює номінал системи захисту, платіжні ознаки та дизайн
грошових знаків.
Банкноти та монети можуть бути платіжними і неплатіжними.
Платіжними є банкноти і монети які за ознаками платіжності повністю відповідають затвердженому
зразку і за критеріями зношення, пошкодження та дефектів відповідають встановленим вимогам.
Непридатні до обігу банкноти поділяються на: зношені, значно зношені банкноти, з дефектами
виробника. Установам банків забороняється видавати клієнтам непридатні до обігу банкноти і монети.
Банки зобов'язані без будь-яких обмежень приймати від фізичних та юридичних осіб для обміну не
придатні до обігу банкноти, а також які:
а) зберегли цілу частину площею не менше ніж 55% своєї початкової площі;
б) розірвані на дві частини, на яких збереглись обидва однакові номери та серія, і загальна площа цих
частин є не меншою, ніж 55% початкової площі банкноти.
Неплатіжними є справжні банкноти, що не можуть використовуватися за всіма видами
платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів у зв'язку з набуттям у
процесі обігу ознак зношення та пошкодження, які не відповідають установленим Нац. банком критеріям, а
також навмисно пошкоджені з метою вчинення кримінального правопорушення банкноти; навмисно
пошкоджені монети; деформовані монети; банкноти, які виведені Нац. банком з обігу; зразки банкнот.

14. Поняття та структура грошової системи України.

Грошова система як державно-правова форма організації грошового обігу передбачає адекватне
законодавче регулювання. Законодавчими актами регулюються основні ланки грошової системи. На цьому ж
рівні врегульовані структура і повноваження державних інститутів, що беруть участь в організації грошового
обігу, умови їхньої взаємодії.
Грошова система включас два блоки елементів:
1. Функціональні елементи грошової системи:
a) грошова одиниця України (національна валюта);
б) масштаб цін;
в) види державних грошових знаків, що мають статус сдиного законного платіж. засобу на території України.
2. Організаційні елементи грошової системи:
a) організація готівкового обігу;
б) організація безготівкового обігу;
в) сукупність державних органів, які здійснюють управління грошовим обігом України.
Грошова одиниця. ст. 99 Конституції України, грошовою одиницею є гривня.
Масштаб цін. Закріплення змісту різних форм, кількості дорогоцінних металів у національній грошовій
одиниці. В Україні масштаб цін як фіксований зміст дорогоцінного металу в національній грошовій одиниці
не використовують. Відповідно до ч. 3 ст. 32 Закону України «Про Національний банк України» офіційне
співвідношення між гривнею і золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюсться.
Види державних грошових знаків. Ч. 2 ст. 34 Закону України «Про Національний банк України» -
готівкові гроші знаходяться в обігу у вигляді грошових знаків - банкнот і монет.
Законодавчо встановлюсться закритий, вичерпний перелік державних грошових знаків, які можуть
перебувати в обігу на території України.

15. Правові основи грошового обороту.

Особливістю змісту категорії грошей і, природно, специфіки правового регулювання відносин, які пов’язані з
ними, є те, що гроші, грошові маси повинні знаходитися в постійному обігу, русі. Причому цей процес має
безперервний характер. Таким чином, постійне перебування готівкових та безготівкових грошей в
безперервному русі є змістом грошового обігу. Грошовий обіг включає всю сукупність потоків грошових мас,
які здійснюються по зустрічних напрямках, що виражаються у формі взаємозаліків, котрі охоплюють систему
відносин між усіма суб’єктами, які беруть участь у фінансовій діяльності.
Характеристика грошового обігу передбачає аналіз двох аспектів руху грошей у цьому випадку. По‐перше,
це матеріальний аспект, який відображає поєднання двох форм обігу грошової маси та здійснення розрахунків
у готівковій та безготівковій формі. По‐друге, це процедурний аспект, який характеризує грошовий обіг як
певний динамічний процес, що поєднує відповідні стадії та забезпечує їхню об’єктивну послідовність.
У межах фінансово‐правового регулювання знаходиться відповідний інститут грошового обігу. Фінансово‐
правова природа цього інституту пояснюється низкою підстав: а) через грошові важелі забезпечується
публічне регулювання фінансової діяльності; б) владно-майновий аспект публічної природи грошей
обумовлюється тим, що вони є певним різновидом майна, та тим, що єдиним організатором появи та
зникнення цього виду майна є держава, яка наділяє Національний банк України винятковим правом емісії та
через нього ж гарантує стабільність національної грошової одиниці; в) усі об’єкти фінансово‐правового
регулювання пов’язуються з тими чи іншими угрупованнями грошей. Публічні грошові фонди (бюджети)
саме і виступають сукупністю грошових коштів; г) грошовий обіг забезпечується реалізацією імперативного
методу регулювання через сукупність обов’язкових приписів щодо організації обігу національної та іноземної
валюти.
Специфіка фінансово‐правового регулювання грошового обігу передбачає обґрунтування його структури,
юридичних особливостей правовідносин, об’єктом яких є гроші. Важливо враховувати, що при правовому
регулюванні подібних відносин вирізняють два сектори грошового обороту. З одного боку, це
горизонтальний сектор, що передбачає диспозитивне регулювання, який ґрунтується на вільному
волевиявленні сторін. Відносини цього сектору представлені пере‐ важно у сфері господарської діяльності при
здійсненні товарно‐грошових та нетоварних операцій в умовах реалізації різних форм обміну. Із другого боку,
існує вертикальний сектор, зміст якого виражається в безеквівалентному і безповоротному русі грошей.
Його становлять публічні відносини, що регулюються імперативними правовими нормами, які виступають
реалізацією схеми «влада – підпорядкування», та пов’язані здебільшого з безумовним виконанням певних
імперативних обов’язків. У цих умовах рух грошових коштів виключає наявність ознак еквівалентності або
повернення.
Саме останнє значення і становить зміст фінансово‐правового регулювання грошового обігу. Рух грошей у
різних формах на різних стадіях суспільного відтворення дозволяє виокремити одну з головних особливостей,
що виражає суспільні аспекти регулювання цього процесу – єдність грошового обороту. Природно, ми
можемо обґрунтовувати і реалізовувати різні видові форми правових режимів існування грошей або грошових
фондів, однак галузева єдність в оцінці змісту грошового обороту є однією з методологічних основ правового
регулювання цього явища.

16. Правове регулювання готівкового обігу.

Готівкові гроші знаходяться в обігу у вигляді грошових знаків - банкнот і монет.

Загальна сума банкнот і монет, що перебувають в обігу, визначасться в рахунках Національного банку
як його пасив.
Підприємства здійснюють розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами через касу як за
рахунок готівкової виручки, так і за рахунок коштів, одержаних із банків. Зазначені розрахунки проводяться
також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів. Підприємства здійснюють облік операцій з
готівкою у відповідних книгах обліку.
Підприємства (підприємці) мають право здійснювати розрахунки готівкою між собою або з
фізичними особами протягом 1 дня за одним або кількома платіжними документами в межах граничних сум
розрахунків готівкою, установлених відповідною постановою Правління Нац. банку Укр.. Платежі понад
установлені граничні суми проводяться через банки або небанківські фінансові установи, які в
установленому законодавством порядку отримали ліцензію на переказ коштів без відкриття рахунка, шляхом
перерахування коштів з поточного рахунка на поточний рахунок або внесення коштів до банку для
подальшого їх перерахування на поточні рахунки.
Оприбуткуванням готівки в касах підприємств, які проводять готівкові розрахунки з оформленням їх
касовими ордерами і веденням касової книги, є здійснення обліку готівки в повній сумі її фактичних
надходжень у касовій книзі на підставі прибуткових касових ордерів. Підприємствам, яким Законом надано
право проводити розрахунки готівкою із споживачами без використания реєстратора розрахункових операцій
і розрахункової книжки, специфіка функціонування яких унемождивлюс оформлення ними кожно операції
касовим ордером, дозволясться оприбутковувати готівку наприкінці робочого дня за сукупністю операцій у
цілому за робочий день зоформленням касовими документами і відображениям у відповідній книзі обліку.
17. Правове регулювання безготівкового обігу.
Безготівкові грошові розрахунки грунтуються на закріпленні правового режиму використання
певного роду символів, форм цифрових записів щодо знаходження або обігу грошової маси, в умовах якої
реальні грошові знаки як засіб платежу відсутні.
Безготівкові розрахунки - перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки
отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів,
унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться на
паперових носіях чи в електронному вигляді.
Кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи
договірне списання коштів) або на підставі розрахункових документів стягувачів. Платники та стягувачи
оформляють доручення/розпорядження про списання коштів з рахунків на відповідних бланках розрахунк.
документів.
Платіжні вимоги на примусове списання коштів з рахунків платників банки приймають незалежно
від наявності на них достатнього залишку коштів та виконують їх у межах залишку.
Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись розрахункові документи на паперових
носіях та в електронному вигляді таких видів платіжних інструментів:
а) меморіального ордера;
б) платіжного доручення;
в) платіжної вимоги-доручення;
г) платіжної вимоги;
д) розрахункового чека;
е) акредитива;
є) інкасового доручення (розпорядження).
Банк здійснює зупинення видаткових операцій за рахунком клієнта в разі накладення на кошти арешту
відповідно до законодавства України. Зупинення видаткових операцій здійснюсться в межах суми, на яку
накладено арешт, крім випадків, коли арешт накладено без установлення такої суми. Банк здійснює зупинення
видаткових операцій за рахунками клієнтів на підставі рішення суду, яке винес. за зверненням контролююч.
органу і надійшло до банку безпосередньо від суду або контролюючого органу після отримання рішення суду.

18. Цифрові фінанси.

Цифрові фінанси - це термін, який використовується для опису впливу нових технологій на індустрію
фінансових послуг. Він включає різноманітні продукти, програми, процеси та бізнес-моделі, які змінили
традиційний спосіб надання банківських та фінансових послуг.
Хоча технологічні інновації у сфері фінансів не є новим поняттям, інвестиції в нові технології суттєво зросли
за останні роки, а темпи інновацій є досить швидкими. Тепер ми взаємодіємо з нашим банком за допомогою
мобільних технологій. Ми здійснюємо платежі, переказуємо гроші та здійснюємо інвестиції, використовуючи
різноманітні нові інструменти, яких не було кілька років тому. Штучний інтелект, соціальні мережі, машинне
навчання, мобільні додатки, технологія розподіленого реєстру, хмарні обчислення та аналітика великих даних
породили нові послуги та бізнес-моделі від усталених фінансових установ та нових учасників ринку.
Відповідно до стратегічних цілей Уряду України, підвищення рівня користування фінансовими послугами при
одночасному захисті прав споживачів та покращенні їх фінансової грамотності є обовʼязковими умовами
розвитку фінансового сектору держави. Україна ставить за мету збільшити частку безготівкових транзакцій у
загальному обсязі транзакцій з 49 відсотків у 2019 р. до 65 відсотків впродовж наступних пʼяти років.
На основі широких громадських консультацій та розʼяснювальної роботи з питань цифрових фінансів 24
вересня 2020 року Європейська комісія прийняла пакет цифрових фінансів, що включає стратегію
цифрового фінансування та законодавчі пропозиції щодо криптоактивів та цифрової стійкості для
конкурентоспроможного фінансового сектору ЄС, який надає споживачам доступ до інноваційних фінансових
продуктів, забезпечуючи при цьому захист споживачів та фінансову стабільність. Цифрові фінансові послуги
можуть допомогти модернізувати європейську економіку в різних секторах і перетворити Європу на
глобального цифрового гравця. Комісія прагне використовувати звʼязок між новими стартапами та відомими
фірмами у фінансовому секторі, одночасно усуваючи повʼязані з цим ризики.
Програма « Цифрові фінанси 2020» - це серія заходів, організованих у співпраці з державами-членами у
лютому-червні 2020 року щодо FinTech та цифрових інновацій у фінансовому секторі для підготовки нової
стратегії ЄС щодо цифрових фінансів. Паралельно Європейська комісія організувала онлайн-дискусії за
круглим столом з ключовими зацікавленими сторонами, відкриті для громадськості.
У контексті стратегії цифрових фінансів для Європи, заходи щодо цифрових фінансів 2020 року триватимуть,
щоб наблизити запропоновані дії до громадян. Вони дадуть можливість зацікавленим сторонам та
громадськості послухати експертів Європейської комісії, які презентують новий пакет цифрових фінансів, та
відповісти на їхні запитання.
Стратегія цифрових фінансів визначає загальні риси того, як Європа може підтримати цифрову
трансформацію фінансів у найближчі роки, водночас регулюючи її ризики. Стратегія визначає чотири основні
пріоритети: усунення фрагментації на єдиному цифровому ринку, адаптація нормативної бази ЄС для
сприяння цифровим інноваціям, сприяння фінансуванню на основі даних та вирішення проблем і ризиків за
допомогою цифрової трансформації, включаючи підвищення цифрової операційної стійкості фінансової
системи.

19. Діджиталізація фінансової сфери в Україні.

Найбільш влучним є визначення діджиталізації як «однієї з визначальних тенденцій розвитку людської
цивілізації, яка формує більш інклюзивне суспільство та кращі механізми управління, розширює доступ до
охорони здоровʼя, освіти та банківської справи, підвищує якість та охоплення державних послуг, розширює
спосіб співпраці людей, а також дає змогу скористатися більшим розмаїттям товарів за нижчими цінами».
Діджитилізація банківського сектору - процес використання цифрових технологій для оптимізації роботи
банків, підвищення ефективності їх діяльності, швидкості обробки інформації та обслуговування клієнтів.
Результатом активної діджиталізації банківського сектору стала поява та стрімкий розвиток у світі необанків -
фінансових компаній, які надають банківські послуги (на основі власної ліцензії або на основі ліцензії певного
банку) та ряд допоміжних послуг, а також здійснюють свою діяльність через онлайн- або мобільні платформи.
Зменшивши операційні витрати на утримання та обслуговування фізичних відділень, необанки пропонують
послуги за привабливими для клієнтів тарифами та з мінімальними комісіями, які переважно нижчі, ніж в
звичайних банках. Їх постійні витрати є нижчими, тоді як дохід від клієнтів становить одну тридцяту від
середнього банківського, і він може досягати рентабельності капіталу понад 30%.
Поступове впровадження банками діджи-тал-технологій, новітніх рішень дистанційної комунікації з
клієнтами, а також гнучкість у трансформації, оптимізації і адаптації традиційних бізнес-процесів банків до
нової реальності ведення бізнесу допомагає банкам наразі за надзвичайно несприятливого політично-
військового та економічного середовища виживати і навіть бути операційно прибутковими. Так, у 2022 році
банківська система отримала прибуток у розмірі 24,7 млрд грн.
Тому очевидними перевагами діджиталізації для банків є: удосконалення банківських продуктів та послуг;
зменшення операційних витрат; підвищення швидкості обробки інфор-мації, а, отже, лояльності клієнтів і
конкурентних переваг; зменшення негативного впливу «людського фактору» під час здійснення банківських
операцій; підвищення ефективності діяльності; допомога менеджменту банків у прийнятті управлінських
рішень на основі технологій моделювання та штучного інтелекту; підвищення захисту інформації.

20. Стратегія розвитку фінтеху в Україні до 2025 року.

Національний банк України затвердив Стратегію розвитку фінтеху в Україні до 2025 року в липні 2020 року
(далі – Стратегія) – покроковий план створення в Україні повноцінної фінтех-екосистеми з інноваційними
фінансовими сервісами та доступними цифровими послугами.
Стратегія ґрунтувалась на ключових напрямах, заданих Стратегією розвитку фінансового сектору України до
2025 року.
Зокрема, цей документ структурував та деталізував тренди і напрями розвитку фінансових інновацій.

Ключовими дієвими елементами Стратегії були:

- розвинена кешлес-економіка - підвищення доступності безготівкових операцій та зростання довіри,

розвиток інфраструктури для здійснення безготівкових операцій;
високий рівень цифрової та фінансової грамотності
- реалізація стратегічних ініціатив регулятора в області підвищення цифрової та фінансової
обізнаності, стимулювання розвитку кооперацій між фінсектором та академічною сферою;
 -стала фінтех-екосистема - розвиток відкритої архітектури фінансового ринку, платформ регуляторів
та оверсайта, розвиток інфраструктури фінтех-екосистеми, посилення інвестиційного потенціалу та
ступеня розвитку фінтехів, інтеграція фінансового ринку України в світовий фінансовий простір,
стимулювання діджиталізації фінсектору, розвиток цифрової інфраструктури
Напрямки Стратегії НБУ щодо розвитку фінтеху повноцінно можна вважати викликами, що постають перед
регулятором для досягнення максимально високого рівня ефективності від використання фінансових
технологій.

Реалізація Стратегії також пов’язана з виконанням діджитал-проєктів, над якими працює Національний банк.
Зокрема, йдеться про запровадження віддаленої ідентифікації та верифікації, імплементацію євродирективи
PSD2, надання можливості здійснення миттєвих платежів із рахунку на рахунок у СЕП у форматі 24/7;
посилення регуляторного периметру у сфері кібербезпеки та всі інші інноваційні проєкти центробанку.

21. Поняття, зміст та види платіжних систем.

Платіжна система - система для виконання платіжних операцій із формальними та стандартизованими
домовленостями і загальними правилами щодо процесингу, клірингу та/або виконання розрахунків між
учасниками платіжної системи; (Дане визначення зазначено в пункті 59 ч. 1 ст.1 ЗУ Про платіжні
послуги.)

Відповідно до чинного ЗУ Про платіжні послуги наразі в Україні існують такі види платіжних систем, як:

1) Платіжні системи, створені Національним банком України

2) Внутрішньодержавні та міжнародні платіжні системи

Стаття 72. Платіжні системи, створені Національним банком України

1. Національний банк України має право створювати системи міжбанківських розрахунків, системи
роздрібних платежів та інші види платіжних систем для виконання платіжних операцій. Національний банк
України забезпечує безперервне, надійне та ефективне функціонування і розвиток створених ним платіжних
систем.
2. Створені Національним банком України платіжні системи є державними платіжними системами.
3. Національний банк України є оператором платіжної системи та розрахунковим банком для створених
ним платіжних систем.
4. Відносини між оператором платіжної системи та учасниками створених Національним банком України
платіжних систем регулюються договорами.
5. Учасниками системи міжбанківських розрахунків Національного банку України можуть бути банки-
резиденти, Державна казначейська служба України та інші суб’єкти, визначені законом, за умови дотримання
вимог, встановлених Національним банком України.
6. Для проведення платіжних операцій через систему міжбанківських розрахунків Національного банку
України учасники системи міжбанківських розрахунків Національного банку України, визначені частиною
п’ятою цієї статті, відкривають рахунки в Національному банку України.
7. Порядок функціонування створених Національним банком України платіжних систем, прийняття і
виключення з них учасників, виконання платіжних операцій у таких платіжних системах, перелік реквізитів
платіжних інструкцій, які в них використовуються, та інші питання, пов’язані з їхньою діяльністю,
визначаються Національним банком України.

Стаття 73. Внутрішньодержавні та міжнародні платіжні системи

1. Будь-яка юридична особа - резидент, у тому числі банк або інший надавач платіжних послуг, мають
право створювати в Україні внутрішньодержавні та/або міжнародні платіжні системи.
 2. Учасниками внутрішньодержавної платіжної системи можуть бути надавачі фінансових платіжних
послуг, які уклали договір участі в платіжній системі відповідно до правил цієї платіжної системи.
3. Учасниками міжнародної платіжної системи, в якій оператором платіжної системи є резидент, мають
право бути надавачі фінансових платіжних послуг та юридичні особи - нерезиденти, що відповідно до
законодавства країни своєї реєстрації мають право на надання відповідних платіжних послуг, які уклали
договір участі в платіжній системі відповідно до правил цієї платіжної системи.
4. Надавачі фінансових платіжних послуг мають право укладати договори про участь у міжнародних
платіжних системах, в яких оператором платіжної системи є нерезидент, відповідно до правил таких
платіжних систем, якщо ці системи внесені до Реєстру.

22. Платіжні інструменти.

Під платіжним інструментом розуміють засіб певної форми на паперовому, електронному чи іншому
носії інформації, який використовують для ініціювання переказів (п. 1.31 ст. 1 Закону «Про платіжні системи
та переказ коштів в Україні»).
Платіжні інструменти включають, передусім, документи на переказ. Цей різновид платіжних
інструментів включає:
а) розрахункові документи;
б) документи на переказ готівки;
в) міжбанківські розрахункові документи;
г) клірингові вимоги;
д) інші документи, що використовують у платіжних системах для ініціювання переказу.
Форми цих документів, їх обов'язкові реквізити встановлюються нормативно-правовими актами
Національного банку України. Електронний документ на переказ має однакову юридичну силу з паперовим за
умови наявності електронного підпису як його обов'язкового реквізиту.
Емісія електронних платіжних засобів передбачас проведення операцій з випуску електронних
платіжних засобів певної платіжної системи в межах України та може здійснюватися виключно банками, які
уклали договір та отримали дозвіл на виконання цих операцій. Під електронним платіжним засобом
розуміють платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою
отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ.
Як платіжний пристрій можуть виступати банківський автомат, платіжний термінал,
програмнотехнічний комплекс самообслуговування і т. д.
Електронний платіжний засіб має містити обов'язкові реквізити для можливості ідентифікації
платіжної системи та емітента. Користувачами електронного платіжного засобу можуть бути як юридичні,так
і фізичні особи, які укладають договір з банком щодо порядку та умов його використання.
Послуги з технологічного, інформаційного обслуговування розрахунків за операціями, що здійснюються
з використанням електронних платіжних засобів у платіжній системі, визначають як еквайринг. Еквайринг у
межах України здійснюсться виключно юридичними особами.
Обслуговування обігуелектронних платіжних засобів передбачає застосування таких методів:
a) кліринг. Кліринговий механізм забезпечує збирання, сортування, реконсиляцію та проведення
взаємозаліку зустрічних вимог учасників платіжної системи, обчислення за кожним із них сумарного сальдо
за визначений період часу між загальними обсягами вимог та зобов'язань.
б) маршрутизація. Застосування цього методу передбачає обмін даними між учасниками платіжної
системи при виконанні операцій.

23. Поняття валюти та валютних цінностей.

Ст. 1 Закону України «Про валюту і валютні операції»: Валютні цінності - національна валюта
(гривня), іноземна валюта та банківські метали;:
1) національна валюту (гривню):
a) грошові знаки грошової одиниці України - гривні у вигляді банкнот, монет;
б) кошти на рахунках у банках та інших фінансових установах виражені у гривні;
в) електронні гроші, номіновані у гривні;
2) іноземна валюту:
a) грошові знаки грошових одиниць іноземних держав у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет;
б) кошти на рахунках у банках та інших фінансових установах, виражені у грошових одиницях іноземних
держав і міжнародних розрахункових одиницях, що належать до виплати в іноземній валюті;
в) електронні гроші, номіновані у грошових одиницях іноземних держав та (або) банківських металах;
3) банківські метали - золото, срібло, платина, метали платинової групи, а також монети, вироблені з
дорогоцінних металів.
Стосовно національної та іноземної валюти законодавець виділяє два режими обігу та
застосування.
1) режим обігу нац.. та інозем. валюти, які перебувають в обігу та є законним платіжни засобом на
території України та відповідних іноземних держав.
2) національна та іноземна валюта, які вилучені або вилучаються з обігу, але підлягають обміну на
грошові знаки, що перебувають у обігу.
Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що гривня як грошова
одиниця України є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається всіма фізичними і
юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів та
розрахунків. Цей припис грунтується на положенні ст. 99 Конституції України: «Грошовою одиницею
України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку
держави – Національного банку України».

24. Валютні обмеження: поняття, види, особливості

застосування.
Основним елементом національної системи валютного регулювання є валютні обмеження.

Валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування чи регламентація операцій

резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями.

Валютні обмеження як різновид валютної політики переслідують такі цілі: 1) вирівнювання платіжного
балансу;

2) підтримання валютного курсу;

3) концентрація валютних цінностей в руках держави для вирішення поточних і стратегічних завдань.

Залежно від типу валютних операцій (поточних або операцій, пбв'язаних із рухом капіталу) застосовують
різний перелік валютних обмежень. У системі валютних обмежень, що діють в Україні слід виокремити
такі:

 обмеження, пов'язані з ліцензуванням валютних операцій;

 обмеження, які зумовлено встановленням порядку придбання іноземної валюти за дорученням і за
рахунок резидентів на міжбанківському валютному ринку України з метою забезпечення виконання
їхніх зобов'язань за зовнішньоекономічними контрактами;
 обмеження, пов'язані з використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України;
 обмеження, пов'язані з встановленням обов'язкового продажу частини надходжень у іноземній валюті
на користь резидентів-юридичних осіб;
 обмеження, пов'язані з встановленням порядку здійснення розрахунків у іноземній валюті;
 обмеження, пов'язані з відкриттям й використанням валютних рахунків резидентами за межами
України;
 обмеження, пов'язані з відкриттям і використанням рахунків у національній валюті нерезидентами на
території України;
 обмеження, пов'язані з переміщенням готівкової національної та іноземної валюти фізичними й
юридичними особами через митний кордон України.

Валютні обмеження мають дискримінаційний характер, бо сприяють перерозподілу валютних

цінностей на користь держави і великих підприємств за рахунок дрібних і середніх підприємців,
ускладнюючи їм доступ до іноземної валюти. Валютні обмеження переважно є складовою політики
протекціонізму і дискримінації торгових партнерів. Неабияке значення в їх реалізації мають політичні мотиви.
25. Поняття й зміст валютних операцій.
Валютні операції передбачають деталізацію режиму переміщення, обігу валютних цінностей.
Конструкція валютних операцій передбачає поєднання:
а) операцій, що пов'язані з переходом права власності на валютні цінності;
б) операцій, що пов'язані з торгівлею валютними цінностями;
в) операцій, що пов'язані з транскордонним переказом валютних цінностей та транскордонним
переміщенням валютних цінностей.
ч. 2 ст. 9 Закону «Про валюту і валютні операції» небанківські фінансові установи здійснюють такі
валютні операції:
1) торгівля валютними цінностями в готівковій формі;
2) переказ коштів;
3) здійснення розрахунків у іноземній валюті на території України за договорами страхування життя;
4) факторинг;
5) інші валютні операції, визначені Національним банком України.
Підставою здійснення валютних операцій с ліцензії, які видаються Національним банком України,
Ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій діють безстроково. Національний
банк України у визначеному ним порядку веде реєстр осіб, яким видано ліцензії на здійснення валютних
операцій, та розміщує інформацію про видані ліцензії на сторінках офіційного інтернет-представництва
Національного банку України.

26. Поняття та зміст валютного регулювання.

Валютне регулюванням - спеціальний правовий режим реалізації валютних відносин, який передбачає
комплекс заходів, що здійснюють уповноважені державні органи, спрямованих на організацію
функціонування внутрішнього валютного ринку в державі та визначення порядку проведення валютних
операцій.
Валютне регулювання передбачає реалізацію таких принципів:
- єдність і цілісність системи валютного регулювання, що забезпечується формуванням єдиної
нормативно-правової бази;
- захист національної валюти та забезпечення стабільності на внутрішньому валютному ринку;
- стабільність, незмінність окремих елементів системи валютного регулювання;
- гнучкість коригування залежно від стану внутрішнього валютного ринку, загального
макроекономічного стану в країні та тенденцій розвитку світового валютного ринку;
- стимулювання розвитку міжнародного економічного співробітництва з метою поліпшения
інвестиційного клімату в країні та вирівнювання платіжного балансу.
Валютне регулювання здійснюсться через встановлення особливих режимів обігу валютних цінностей,
обмеження в правах та покладення обов'язків на суб'єктів валютних відносин.

27. Зовнішнє (міжнародне) та внутрішнє (національне)

валютне регулювання.
Залежно від сфери здійснення рівнів валютного регулювання розмежовуються:
1. Зовнішнє (міжнародне) валютне регулювання – здійснюється міжнародними фінансово-кредитними
організаціями із метою створення єдиного валютного простору, що забезпечує вільний обмін товарами та
послугами у світовому економічному просторі.
2. Внутрішне (національне) валютне регулювання. Основним елементом національної системи валютного
регулювання с валютні обмеження. Валютні обмеження слід розглядати як систему державних заходів,
спрямованих на встановлення порядку проведення валютних операцій.
28. Валютний нагляд.
Із метою забезпечення дотримання суб'єктами валютних операцій і уповноваженими установами
валютного законодавства здійснюється валютний нагляд (ст. 11 Закону «Про валюту і валютні операції»).
Здійснюється органами валютного нагляду та агентами валютного нагляду з метою встановлення
відповідності здійснюваних валютних операцій валютному законодавству з урахуванням ризик-орієнтованого
підходу.
Національний банк України та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову і
митну політику, як органи валютного нагляду в межах своєї компетенції здійснюють нагляд за
дотриманням резидентами та нерезидентами валютного законодавства.
Заходи, що пов'язані з реалізацією валютного нагляду, здійснюють агенти валютного нагляду, в якості
яких виступають уповноважені установи, що є підзвітними Національному банку України.
Агенти валютного нагляду мають право вимагати в суб'єктів валютних операцій документи, пов'язані
із здійсненням валютних операцій, а суб'єкти валютних операцій зобов'язані надавати такі документи на
вимогу агентів валютного нагляду у визначений ними строк.
Органи валютного нагляду мають право: проводити перевірки з питань дотримання вимог валютного
законодавства; вимагати від агентів валютного нагляду та інших осіб, які є об'єктом таких перевірок, надання
доступу до систем автоматизації валютних операцій, документів та іншої інформації про валютні операції;
отримувати пояснення щодо проведених валютних операцій.
Особи, які є об'єктом таких перевірок, зобов'язані безоплатно надавати відповідний доступ,
пояснення, документи та іншу інформацію шодо тих питань, які є предметом перевірки.
У разі виявлення агентом валютного нагляду порушення суб'єктом валютної операції валютного
законодавства агент валютного нагляду запобігас проведенню такої валютної операції та інформує про таку
валютну операцію орган валютного нагляду в порядку, встановленому Національним банком України. При
цьому органи валютного нагляду обмінюються інформацією щодо виявлених порушень валютного
законодавства, отриманою ними під час здійснення валютного нагляду, з метою реалізації повноважень у
сфері валютного регулювання та нагляду.

29. Відповідальність за порушення валютного

законодавства.
Із метою забезпечення дотримання суб'єктами валютних операцій і уповноваженими установами
валютного законодавства здійснюється валютний нагляд (ст. 11).
Національний банк України та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову і
митну політику, як органи валютного нагляду в межах своєї компетенції здійснюють нагляд за дотриманням
резидентами та нерезидентами валютного законодавства.
Заходи, що пов'язані з реалізацією валютного нагляду, здійснюють агенти валютного нагляду, в якості
яких виступають уповноважені установи, що є підзвітними Національному банку України.
Органи валютного нагляду мають право: проводити перевірки з питань дотримання вимог валютного
законодавства; вимагати від агентів валютного нагляду та інших осіб, які є об'єктом таких перевірок, надання
доступу до систем автоматизації валютних операцій документів та іншої інформації про валютні операції;
отримувать пояснення щодо проведених валютних операцій. Особи, які є об'єктом таких перевірок, зобов'язані
безоплатно надавати відповідний доступ, пояснення, документи та іншу інформацію щодо тих питань, які є
предметом перевірки.
Відповідно до ст. 14 Закону України «Про валюту і валютні операції» за порушення вимог
валютного законодавства можуть бути застосовані:
1) до банків - заходи впливу згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність»;
2) до уповноважених установ (крім банків) - такі заходи впливу:
a) письмове застереження;
б) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів валютних операцій;
в) штрафні санкції;
г) зупинення або відкликання (анулювання) ліцензії на здійснення валютних операцій;
3) до юридичних осіб (крім уповноважених установ) – заходи впливу у вигляді штрафних санкцій;
4) до фізичних осіб, посадових осіб уповноважених установ, посадових осіб юридичних осіб - заходи
впливу у вигляді штрафів, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення.
При цьому Національний банк України має право застосувати до уповноважених установ (крім банків)
заходи впливу у вигляді штраф-у розмірі не більш як 20 відсотків суми власного капіталу відповідної
уповноваженої установи. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну
політику, має право адекватно вчиненому порушенню застосувати до юридичних осіб (крім уповноважених
установ) захід впливу у вигляді штрафних санкцій у розмірі до 100 відсотків суми операції, проведеної з
порушенням валютного законодавства.
Безпосередньо порядок застосування заходів впливу за порушення вимог валютного законодавства
також диференційовано залежно від виду порушника.
До юридичних осіб (крім уповноважених установ) - центральним органом виконавчої влади, що реалізує
державну податкову та митну політику. Натомість порядок застосування заходів впливу до фізичних осіб,
посадових осіб уповноважених установ, посадових осіб юридичних осіб визначається Кодексом України про
адміністративні правопорушення. Кошти, отримані внаслідок притягнення винних осіб до відповідальності,
спрямовуються до державного бюджету.
Законодавцем закріплено граничні строки притягнення до відповідальності при скоєнні валютного
правопорушення. Протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через три роки з дня
його вчинення. Може бути застосований тільки один із заходів впливу, передбачений законом.

30. Поняття і види віртуальних активів.

Відповідно до пункту 1 ч.1 статті 1 ЗУ Про віртуальні активи:

віртуальним активом є нематеріальне благо, що є об’єктом цивільних прав, має вартість та виражене
сукупністю даних в електронній формі. Існування та оборотоздатність віртуального активу забезпечується
системою забезпечення обороту віртуальних активів. Віртуальний актив може посвідчувати майнові права,
зокрема права вимоги на інші об’єкти цивільних прав;

Також визначення віртуального активу містить в собі ЗУ Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення, де в пункті 13 ч. 1 ст. 1 зазначено, що віртуальний актив — це
цифрове вираження вартості, яким можна торгувати у цифровому форматі або переказувати і яке може
використовуватися для платіжних або інвестиційних цілей;

ВИДИ:

Віртуальні активи можуть бути незабезпеченими або забезпеченими.

Незабезпечені віртуальні активи- віртуальні активи, що не посвідчують жодних майнових або немайнових
прав;

Забезпечені віртуальні активи - віртуальні активи, що посвідчують майнові права, зокрема права вимоги на
інші об’єкти цивільних прав;

Під забезпеченням віртуального активу розуміється посвідчення ним майнових прав, зокрема прав вимоги
на інші об’єкти цивільних прав. Забезпечення віртуальних активів не є забезпеченням виконання
зобов’язання. Під посвідченням майнових прав розуміється підтвердження права власника забезпеченого
віртуального активу вимагати об’єкт забезпечення.

Об’єктом забезпечення віртуального активу є інший об’єкт цивільних прав, права вимоги на який посвідчує
такий віртуальний актив. Об’єкт забезпечення віртуального активу визначається правочином, згідно з яким
такий віртуальний актив створено. Майнові права, зокрема права вимоги, на об’єкт забезпечення віртуального
активу передаються набувачу такого віртуального активу.

Також ще існують фінансові віртуальні активи, вони являють собою:

емітований резидентом України забезпечений віртуальний актив, що забезпечений валютними цінностями;
емітований резидентом України забезпечений віртуальний актив, що забезпечений цінним папером або
деривативним фінансовим інструментом.
Віртуальні активи не є засобом платежу на території України та не можуть бути предметом обміну на
майно (товари), роботи (послуги).
31. Фінансово-правове регулювання обігу віртуальних
активів.
Поняття «обіг віртуальних активів» відповідно до положень Закону України «Про віртуальні активи»
співпадає з терміном «оборот віртуальних активів» та охоплює правовідносин, що складаються як між
учасниками ринку віртуальних активів, так і між учасниками ринку віртуальних активів та державою.

Таким чином, оборот віртуальних активів - усі правовідносини, які стосуються віртуальних активів, які
виникають між учасниками ринку віртуальних активів, а також між ними та державою; ( Дане визначення
визначено в пункті 7 ч.1 ст.1 ЗУ Про віртуальні активи)

І також в пункті 11 ч.1 ст.1 даного закону дається визначення поняттю системи забезпечення обороту
віртуальних активів, яка являє собою - програмний або програмно-апаратний комплекс обміну
електронними даними, який забезпечує ідентифікацію та оборотоздатність віртуальних активів;

Стаття 14. Загальні принципи державного регулювання обороту віртуальних активів

1. Загальними принципами державного регулювання обороту віртуальних активів є:

1) доцільність - обґрунтована необхідність державного регулювання окремих правовідносин з метою

вирішення існуючої проблеми;

2) адекватність - відповідність форм та рівня державного регулювання правовідносин потребі у вирішенні

існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

3) ефективність - забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих

позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб’єктів господарювання,
громадян та держави;

4) збалансованість - забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб’єктів господарювання,

громадян та держави;

5) передбачуваність - послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики,

планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дає змогу суб’єктам господарювання здійснювати
планування їхньої діяльності;

6) прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань дій
регуляторних органів на всіх етапах регуляторної діяльності, обов’язковий розгляд регуляторними органами
ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними
особами, їх об’єднаннями, обов’язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома
фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної
діяльності.

32. Поняття й значення фінансового контролю.

Зважаючи на те, що об’єктом фінансованого контролю є відносини, які виникають у процесі руху публічних
грошових фондів, то відносини у сфері грошового обігу та розрахунків охоплюються об’єктом фінансового
контролю. Під останнім варто розуміти – комплекс заходів та способів, спрямованих на забезпечення
дотримання фінансового законодавства. У свою чергу контроль у сфері грошового обігу та розрахунків, як
складова фінансового контролю, це – застосування цих заходів та прийомів щодо руху коштів у внутрішньому
обороті в готівковій і безготівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі та
розрахунки.

Систему основних завдань фінансового контролю становлять:

· забезпечення дотримання законодавства у сфері публічної фінансової діяльності;

· своєчасне і повне виявлення відхилень від законодавчо встановлених норм, а також причин їхнього
виникнення;

· надання методологічної допомоги для належного здійснення мобілізації, розподілу і використання коштів
публічних фондів;

· виявлення резервів зростання фінансових ресурсів.

33. Види фінансового контролю.

Види фінансового контролю - це складники фінансового контролю, що розкривають його сутність та
відрізняються сферою застосування (об'єктом контролю), способами та суб'єктами їхнього здійснення.
Підстави класифікації фінансового контролю.
Залежно від сфери фінансової діяльності розрізняють контроль:
1) бюджетний; 2) податковий; 3) валютний; та ін.
Бюджетний контроль. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства спрямований на
забезпечення ефективного й результативного управління бюджетними коштами та здійснюється на всіх
стадіях бюджетного процесу його учасниками відповідно до БКта іншого законодавства, а також забезпечує:
1) оцінку управління бюджетними коштами;
2) правильність ведення бухгалтерського обліку та достовірність фінансової і бюджетної звітності;
3) досягнення економії бюджетних коштів, їхнього цільового використання, ефективності і
результативності в діяльності розпорядників бюджетних коштів шляхом прийняття обгрунтованих
управлінських рішень;
4) проведення аналізу та оцінки стану фінансової і господарської діяльності розпорядників бюджетних
коштів;
5) запобігання порушенням бюджетного законодавства та забезпечення інтересів держави у процесі
управління об'єктами державної власності;
6) обгрунтованість планування надходжень і витрат бюджету.
Податковий контроль - це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою
контролю правильності нарахувания, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання
законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій,
патентування, ліцензування та іншого законодавства. Податковий контроль здійснюють органи виконавчої
влади, що забезпечують формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині
адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізують державну податкову, державну митну
політику, забезпечують формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску,
забезпечують формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при
застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Валютний контроль - вид фінансового контролю, спрямований на забезпечення дисципліни у сфері
валютних відносин. Валютні операції за участю резидентів і нерезидентів підлягають валютному контролю.
Валютному контролю підлягають також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого
майна, які випливають із чинного законодавства України. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають
право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних
операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, визначених чинним
законодавством.
Залежно від суб'єкта, що здійснює контроль, виокремлюють:
l) публічний (державний та муніципальний);
2) незалежний (аудиторський та ін.) фінансовий контроль.
Державний фінансовий контроль здійснюють ВРУ, КМУ, Нац банк України, Рахункова палата,
Державна казначейська служба України, Державна аудиторська служба України тощо.
Муніципальний фінансовий контроль здійснюють органи місцевого самоврядування. Сфера його
застосування досить широка - від затвердження місцевого бюджету, його виконання і затвердження звіту про
його виконання до конкретних питань дотримання фінансової дисципліни, що належать до компетенції
органів місцевого самоврядування.
Аудиторський фінансовий контроль є незалежним професійним іздійснюсться аудиторами та
аудиторськими фірмами. Передбачає перевірку даних бухгалтерського обліку і показників фінансової
звітності підконтрольного суб'єкта з метою висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх
суттєвих аспектах та відповідність вимогам чинного законодавства.
Залежно від спрямованості фінансового контролю розрізняють:
1) державний зовнішній фінансовий контроль;
2) державний внутрішній фінансовий контроль.
Державний зовнішній фінансовий контроль передбачає діяльність вищого органу фінансового
контролю в системі державних органів з будь-якого контролю, який є зовнішнім стосовно системи органів
виконавчої влади, оскільки зазначений орган не належить до такої системи.
Принципом державного внутрішнього фінансового контролю є чітке розмежування внутрішнього
контролю і внутрішнього аудиту. Внутрішній аудит повинен визначати, яким чином здійснюється внутрішній
контроль, включаючи способи попереднього контролю.
Внутрішній контроль - це управлінський контроль, який допомагає керівництву в управлінні і
виконанні завдань на постійній основі, тому внутрішній контроль не повинен розглядатися як окрема
система органів державного і комунального сектору. Внутрішній контроль також повинен давати змогу
викладати управлінське судження та виявляти ініціативу з метою підвищення ефективності і результативності
діяльності, а також зниження витрат.

34. Методи фінансового контролю.

Методи фінансового контролю — це способи та прийоми його проведення, здійснення контрольних заходів.
Вибір конкретного методу контролю залежить від багатьох чинників, але, насамперед, — це вид
контрольованого та контролюючого суб’єктів, об’єкт контролю, його мета та завдання. Методи фінансового
контролю реалізуються в методиках, правилах його проведення, визначених конкретних діях, що деталізують
порядок проведення перевірок. Методика фінансового контролю має переважно прикладний характер,
регулюється, зазвичай, процесуальними нормами, часто — актами застосування права.
Фінансовий контроль здійснюється такими методами.
1. Облік — це метод, характерний для будь-якого контролю, не тільки фінансового. Його можна
диференціювати за двома напрямками:
а) облік зобов’язаних осіб під час занесення даних про них у відповідні реєстри (наприклад: реєстри платників
податків) чи облікову документацію;
б) облік об’єктів (коштів, матеріальних ресурсів), з якими пов’язане виконання фінансових обов’язків.
2. Обстеження здійснюється щодо окремих сторін діяльності підконтрольного суб’єкта, базується на
широкому колі показників і проводиться з метою визначення необхідності здійснення детальної перевірки або
ревізії. Найчастіше під час обстеження використовуються такі прийоми, як опитування й анкетування.
Обстеження є одним із основних методів попереднього контролю, під час якого вирішуються такі завдання:
• дослідження фінансової звітності підконтрольного суб’єкта;
• дослідження його фінансового стану;
• аналіз дотримання інструкцій, нормативів, лімітів, їх відповідності нормам, закріпленим на законодавчому
рівні;
• оцінка цільової витрати виділених коштів і т.ін.
3. Аналіз є системним і пофакторним методом фінансового контролю, що проводиться за періодичною або
річною звітністю та на підставі якого визначається рівень виконання плану, норм, фінансової дисципліни. При
цьому використовуються такі аналітичні прийоми, як індексний метод та метод середніх і відносних значень,
за допомогою яких досліджуються головні фінансово-економічні показники діяльності підконтрольного
суб’єкта.
У процесі аналізу фінансової звітності вирішуються такі завдання:
• аналіз фінансового стану на основі показників кошторисів, балансів і т.ін.;
• аналіз ліквідності бухгалтерських балансів;
• розрахунок і оцінка фінансових коефіцієнтів;
• визначення фінансової стійкості;
• аналіз фінансової звітності.
4. Перевірка — епізодична контрольна дія на певному напрямку діяльності підконтрольного суб’єкта, що
виконується за місцем його розташування на основі облікових, звітних документів для виявлення порушень
фінансової дисципліни й усунення їх наслідків. Перевірка відображається в зіставленні фактичних даних
контролю з даними, які відобразилися в первинній документації. Під час перевірок, зазвичай, контролюються
окремі сторони фінансово-господарської діяльності. За результатами визначаються заходи щодо усунення
виявлених недоліків. Слід зазначити, що підконтрольними суб’єктами (об’єктами) називають фізичні чи
юридичні особи, на певний вид діяльності яких спрямовані контрольні дії.
Перевірки класифікують за декількома ознаками:
1) за обсягом контрольованих дій:
а) комплексна перевірка — перевіряються всі види діяльності підконтрольного суб’єкта за певний період;
б) вибіркова перевірка — перевіряються окремі сторони діяльності підконтрольного суб’єкта. Така перевірка
може здійснюватися або окремо, або як частина комплексної;
в) цільова (тематична) перевірка — перевіряються окремі види операцій або напрямки діяльності
підконтрольного суб’єкта. Проводиться за визначеним переліком питань або з одного напрямку діяльності.
2) залежно від місця проведення:
а) камеральна перевірка — здійснюється органом фінансового контролю за місцем його розташування, з
наданням йому звітних та інших документів без виїзду на контрольовані об’єкти;
б) виїзна перевірка — відбувається за місцем розташування підконтрольного суб’єкта, його приміщень і
об’єктів;
в) зустрічна перевірка — здійснюється як частина камеральної або виїзної та полягає в зіставленні показників,
підтверджених документально, щодо діяльності підконтрольних суб’єктів та відомостей інших осіб з
показниками, відображеними в документах власне зобов’язаного суб’єкта.
3) залежно від періодичності проведення:
а) планова перевірка — здійснюється відповідно до плану роботи органу фінансового контролю;
б) повторна перевірка — проводиться через певний час після планової за тими ж питаннями і за той самий
контрольований період з метою контролю за усуненням виявлених недоліків під час планової перевірки;
в) різновидом позапланової перевірки є зустрічна, яку охарактеризовано вище.
4) залежно від показників, що підлягають перевірці:
а) формальна перевірка — перевірка на правильність заповнення первинних документів, реквізитів, існування
підчищень, виправлень і т.ін.;
б) арифметична перевірка — перевірка правильності розрахунків в облікових і звітних документах.
5. Ревізія — системна діяльність спеціальних органів фінансового контролю, пов’язана з аналізом і
дослідженням первинної облікової та звітної документації з метою перевірки своєчасного та повного
виконання фінансових обов’язків підконтрольними суб’єктами, правильного ведення ними бухгалтерського
обліку, розрахунків податкових зобов’язань та подання звітності. На відміну від перевірки, що є одиничною
контрольною дією, ревізія має системний характер. Об’єктом ревізії є бухгалтерські книги, звіти, кошториси,
декларації та інші документи незалежно від способів надання інформації.
Ревізію можна проводити на таких підставах:
а) наявність даних, що спотворюють фінансові обов’язки;
б) наявність факту невідповідності облікових і звітних показників;
в) неподання у встановлений термін звітів;
г) виявлення порушень під час останньої попередньої перевірки;
д) реорганізація або ліквідація підприємства, організаці.

35. Фінансовий моніторинг в системі методів

фінансового контролю.
ЗУ Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом,
фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення

фінансовий моніторинг - сукупність заходів, що вживаються суб’єктами фінансового моніторингу у сфері

запобігання та протидії, що включають проведення державного фінансового моніторингу та первинного
фінансового моніторингу;

Положеннями ч. 2 ст. 6 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового
знищення” передбачено перелік суб’єктів первинного фінансового моніторингу.

Варто звернути увагу, що окрім банків та фінансових установ, до них відносять ще й операторів поштового
зв’язку, постачальників послуг, пов’язаних з обігом віртуальних активів, а також спеціально визначених
суб’єктів первинного фінансового моніторингу (бухгалтери, адвокати, нотаріуси та ін.).
Звісно, першочерговим завданням фінансового моніторингу є забезпечення національної безпеки шляхом
здійснення заходів щодо виявлення та запобігання легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом,
фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Водночас, вищевказане
створює передумови для утвердження міжнародної фінансової безпеки.

Іншим аспектом є те, що доходи, одержані злочинним шляхом в жодному випадку не мають бути легалізовані.
Особи, які вчиняють такі фінансові операції, діють не тільки всупереч законодавству та загальним нормам
моралі, але й наживаються на цьому.

36. Система органів внутрішнього фінансового

контролю.
Органи загальної компетенції ті, що здійснюють фінансовий контроль опосередковано. Контроль тут
має загалом інформаційний чи методологічний характер та здійснюється в межах основних функцій. До
контролюючих органів загальної компетенції належать ВРУ, Президент України, Міністерство фінансів
України, Національний банк України.
На ВРУ покладений фінансовий контроль при затвердженні Держ бюджету і внесенні змін до нього, при
його виконанні, ухваленні рішення по звіту про його виконання. Галузеве закріплення контрольних
повноважень ВРУ здійснене у ст. 109 БК, а саме контроль за дотриманням бюджетного законодавства у
процесі: визначення Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; розгляду
проекту та прийняття закону про Держ бюджет; внесення змін до закону про Держ бюджет України;
виконання закону про Держ бюджет, у тому числі шляхом заслуховування звітів про виконання Держ
бюджету; використання кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав, банків і
міжнародних фінансових організацій. Разом із цим фінансовий контроль Верховна Рада України здійснює і
через свої комітети.
КМУ щоденно здійснює управління публічними фінансами і паралельно здійснює загальний
фінансовий контроль. КМУ розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-
технічного, соціального і культурного розвитку країни; забезпечує проведення державної фінансової та
податкової політики, сприяє стабільності грошової одиниці України; розробляє проект закону про Держ
бюджет і забезпечує його виконання після затвердження, направляє у ВРУ звіт про його виконання; здійснює і
координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; забезпечує проведення фінансової, цінової,
інвестиційної і податкової політики.
Міністерство фінансів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з
формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, а також податкової і митної
політики (крім адміністрування податків, зборів, митних платежів та реалізації податкової і митної політики),
політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів,
бухгалтерського обліку, випуску і проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних
паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних
металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного
каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Загалом Міністерство фінансів здійснює методологічну
роботу із вдосконалення контрольних заходів, правового та кадрового забезпечення. У межах своїх
повноважень воно забезпечує реалізацію єдиної державної політики у сфері контролю за дотриманням
бюджетного законодавства, координує та спрямовує діяльність органів виконавчої влади, уповноважених на
проведення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, визначає основні організаційно-методичні
засади та дає оцінку функціонуванню систем внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту, якщо інше не
передбачено законодавством.
Прикладом фінансового контролю з боку Президента України є право вето, яким він може
скористатися щодо законопроекту про Держ бюджет на відповідний рік.
Основною функцією Національного банку України є забезнечення стабільності національної
грошової одиниці. Національним банком України здійснюється банківський нагляд, у межах якого йому
надані широкі контрольні повноваження. Контроль здійснюсться як при адміністративному (ліцензування,
встановлення обмежень тощо), так і при індикативному (встановлення обов'язкових економічних нормативів,
визначення обов'язкових резервів, визначення процептної політики тощо) регулюванні. Використовується
такий спосіб контролю, як проведення інспекційних перевірок, які здійснюються з метою оцінки загального
фінансового стану банку чи учасника банківської групи або окремих видів його діяльності (операцій), у тому
числі визначення рівня безпеки і стабільності його операцій, ризиків достовірності його звітності, виявлення
та запобігання ризиковій діяльності, що загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів, і дотримання
вимог банківського законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку.

37. Система органів зовнішнього фінансового контролю.

Органи спеціальної компетенції - це спеціально створені органи для здійснення заходів фінансового
контролю: Державна податкова служба України, Державна казначейська служба України, Державна служба
фінансового моніторингу України, Державна аудиторська служба України, Рахункова палата.
Органи спеціальної компетенції спеціально створені для здійснення фінансового контролю на всіх
стадіях руху публічних грошових коштів.
Фінансовий контроль Державною аудиторською службою України здійснюється чотирма
контрольними заходами:
а) проведення державного фінансового аудиту;
б) проведення перевірок державних закупівель;
в) здійснення інспектування (ревізій);
г) перманентне здійснення моніторингу закупівель.
Підконтрольними суб'єктами виступають: міністерства, інші органи виконавчої влади, державні
фонди, фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетні установи, суб'єкти
господарювання державного сектору економіки, а також підприємства, установи та організації, які отримують
кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального
страхування або використовують державне чи комунальне майно. Державна аудиторська служба України
вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового
контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб.
Державна служба фінансового моніторингу України.
Основними завданнями є:
- реалізація державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюджения зброї
масового знищення, а також внесення пропозицій шодо її формування; збирання, оброблення та аналіз
інформації про фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу, інші фінансові операції або
інформації, що може бути пов'язана з підозрою у легалізації (відмиванні) доходів, одержаних злочинним
шляхом, або фінансуванні тероризму;
- створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері
запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування теро-
ризмучи фінансування розповсюдження зброї масового знищення.
Поряд із значною методологічною та організаційною роботою Державна служба фінансового
моніторингу здійснює перевірки (планові, позапланові, виїзні, невиїзні) суб'єктів первинного фінансового
моніторингу: дотримання СПФМ (Суб'єктами первинного фінансового моніторингу) вимог законодавства під
час призначення працівника, відповідального за проведення фінансового моніторингу; дотримання СПФМ
вимог законодавства при постановці на облік у Державній службі фінансового моніторингу; виконання
працівником, відповідальним за проведення фінансового моніторингу, своїх обов'язків, зокрема щодо
інформування керівника СПФМ про виявлені фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу, та
інші заходи, вжиті для реалізації вимог законодавства у сфері фінансового моніторингу; наявність правил
фінансового моніторингу, програм здійснення фінансового моніторингу та їхня відповідність вимогам
законодавства тощо.
Державна казначейська служба України, здійснює контроль за веденням бухгалтерського обліку всіх
надходжень і витрат державного бюджету та місцевих бюджетів, складанням та поданням фінансової і
бюджетної звітності; бюджетними повноваженнями при зарахуванні надходжень бюджету; відповідністю
кошторисів розпорядників бюджетних коштів показникам розпису бюджету; відповісністю взятих бюджетних
зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів відповідним бюджетним асигнуванням, паспорту бюджетної
програми; відповідністю платежів взятим бюджетним зобов'язанням та відповідним бюджетним
асигнуванням.
Державна податкова служба України. Контролюючий орган здійснює контроль шляхом ведення
обліку платників податків; інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності; перевірок та звірок.
Вирізняють три види перевірок: камеральні, документальні та фактичні.
Рахункова палата є органом контролю ВРУ. Їй належить здійснення контролю за: надходженням та
використанням коштів Держ бюджету; утворенням, обслуговуванням і погашенням державного боргу;
ефективністю управління коштами Держ бюджету; використанням коштів місцевих бюджетів у частині
трансфертів, які надаються з державного бюджету.
38. Правовий статус органів Державної податкової служби
України.
Державна податкова служба України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує
державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове
державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час
застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Орган є правонаступником Державної фіскальної служби України (2014-2019 pp.).
ДПСУ:
1) здійснює адміністрування податків і зборів, ін. платежів, єдиного внеску, забезпеч. контроль за
своєчасн., достовірністю, повнотою їх нарахування та сплати до бюджету і відповід. позабюджетних фондів;
2) контролює свосчасність подання платниками податків та єдиного внеску передбаченої законом
звітності, своєчасність, достовірність, повноту нарахування та сплати податків і зборів, єдиного внеску та та
інших платежів;
3) здійснює контроль за дотриманням податкового законодавства, законодавства щодо трансферного
ціноутворення, законодавства щодо адміністрування єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за
дотриманням якого законом покладено на ДПСУ;
4) здійснює облік платників податків та єдиного внеску, об'єктів оподаткування та об'єктів, пов'язаних з
оподаткуванням;
5) забезпечує ведення обліку податків і зборів, платежів;
6) здійснює диференціацію платників податків;
7) здійснює застосування адміністративного арешту майна платників податків та/або зупинення
видаткових операцій на їхніх рахунках у банках, фінансових санкцій до платників єдиного внеску;
8) здійснює погашення податкового боргу платників податків, а також стягнення своєчасно
ненарахованих та/або несплачених сум єдиного внеску з платників єдиного внеску;
9) організовує роботу та здійснює контроль за проведенням відстрочення, розстрочення та
реструктуризації грошових зобов'язань та/або податкового боргу, а також недоїмки зі сплати єдиного внеску;
приймає рішення про розстрочення та відстрочення грошових зобов'язань та/або податкового боргу;
10) організовує списання безнадійного податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску;
11) готує пропозиції щодо прогнозу доходів бюджетів і надходжень єдиного внеску;
12) надає консультації відповідно до Податкового кодексу України, а також законодавства з питань
сплати єдиного внеску; затверджує узагальнюючі податкові консультації;
13) подає Мінфіну пропозиції шодо визначення прогнозних (індикативних) показників доходів
державного бюджету для складення проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік;
14) складає звітність шодо стану розрахунків платників податків із бюджетом та сплати єдиного внеску,
а також інших показників роботи за напрямами діяльності ДПСУ;
15) здійснює контроль за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів та
забезпечує міжгалузеву координацію у цій сфері;
16) вживає заходів для виявлення, аналізу та перевірки фінансових операцій, які можуть бути пов'язані з
легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму;
17) забезпечує у ДПСУ та її територіальних органах безпеку діяльності, а також державних службовців
та працівників від протиправних посягань, пов'язаних з виконанням ними службових обов'язків;
18) організовує роботу з виявлення, обліку, зберігання, оцінки, розпорядження безхазяйним майном, а
також іншим майном, що переходить у власність держави, та з обліку, попередньої оцінки, зберігання майна,
вилученого, конфіскованого за порушення податкового законодавства;
19) проводить роботу зі стягнення заборгованості із суб'сктів господарювання за кредитами та
позиками, залученими державою або під державні гарантії;
20) здійснює контроль за правомірністю бюджетного відшкодування ПДВ.
ДПСУ здійснює повноваження як безпосередньо, так і через утворення територіальних органів.

39. Правовий статус органів Державної казначейської служби

України.
До повноважень Державної казначейської служби України належать:
 реалізація державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів,
бухгалтерського обліку виконання бюджетів, а також внесення на розгляд Міністра фінансів України
пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах;
 забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського
рахунка, відкритого в Нац. банку Укр., управляє наявними фінансовими ресурсами, що консолідуються на
цьому рахунку;
 веде бухгалтерський облік операцій з виконання Держ. бюджету та місцевих бюджетів, зводить і складає
звітність про виконання державного, місцевих, зведених місцевих і зведеного бюджетів та подає звітність
органам законодавчої, виконавчої влади, місцевим финансовим органам;
 здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення
суду, здійснює видачу погашення фінансових казначейських векселів, а також відкриття, закриття та
обслуговування рахунків у системі електронного адміністрування податків;
 обслуговує кошти фондів загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування, інших
клієнтів та кошти єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Казначейство здійснює контроль за:
1) веденням бухгалтерського обліку всіх надходжень і витрат державного та місцевих бюджетів;
2) складенням та поданням розпорядниками та одержувачами коштів фінансової та бюджетної звітності;
3) бюджетними повноваженнями під час зарахування надходжень бюджету;
4) відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів показникам розпису бюджету;
відповідністю взятих ними бюджетних коштів бюджетних зобов'язань відповідним бюджетним асигнуванням,
паспорту бюджетної програми; відповідністю платежів узятим бюджетним зобов'язанням та відповідним
бюджетним асигнуванням;
5) дотриманням правил валютного контролю (за операціями з бюджетними коштами в інозем. валюті);
6) дотриманням порядку проведення лотерей;
7) дотриманням розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів, іншими клієнтами вимог
законодавства у сфері закупівель у частині наявності, відповідності та правильності оформлення документів; а
також застосовує заходи впливу за порушення бюджетного законодавства.
Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому
порядку територіальні органи.

40. Правовий статус органів Державної аудиторської служби

України.
До основних завдань Державної аудиторської служби України можна віднести:
 формування і реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю;
 безпосереднє здійснення цього контролю, задля оцінки ефективного, законного, цільового
результативного використання та збереження державних фінансових ресурсів, необоротних та ін.
активів, досягнення економії бюджетних коштів, а також надання в передбачених законом випадках
адміністративних послуг.
Свої повноваження ДАСУ здійснює як безпосередньо, так і через утворені в установленому порядку
міжрегіональні територіальні органи (міністерства, державні фонди, фонди загальнообов'язкового
державного соціального страхування, бюджетні установи та ін.)
До повноважень цього органу віднесено здійснення державного контролю за:
1) використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, а також
цільовим використанням і свосчасним поверненням кредитів, отриманих під державні гарантії;
2) досягненням економії бюджетних коштів і результативності в діяльності розпорядників бюджетних
коштів;
3) достовірністю визначення потреби в бюджетних коштах під час складання планових бюджетних
показників та відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів бюджетних зобов'язань відповідним
бюджетним асигнуванням, паспорту бюджетної програми;
4) відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів довгострокових зобов'язань за енерго
сервісом;
5) дотриманням законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу щодо держ. і місцевих бюджетів;
6) дотриманням законодавства про державні закупівлі;
7) станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності, а також веденням
бухгалтерського обліку, складенням фінансової і бюджетної звітності, паспортів бюджетних програм та звітів
про їх виконання, кошторисів та інших документів, що застосовуються в процесі виконання бюджету;
 8) виконанням функцій з управління об'єктами державної власності;
9) станом внутрішнього контролю та внутрішнього аудиту у розпорядників бюджетних коштів, станом
внутрішнього контролю в інших підконтрольних установах, усуненням виявлених недоліків і порушень.
Крім того, ДАСУ:
а) проводить оцінку управління бюджетними коштами, досягнення їх економії, стану фінансової і
господарської діяльності, ефективності і результативності в діяльності підконтрольних установ, а також
оцінку достовірності їх фінансової звітності;
б) сприяє забезпеченню законного та ефективного використання державних і комунальних коштів та/або
майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку та складення фінансової
звітності суб'єктами господарювання державного сектору економіки;
в) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє
пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів
України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх Уряду.

41. Правовий статус Рахункової палати.

Рахункова палата - це постійно діючий державний колегіальний орган контролю, що створюється
ВРУ. Голова та інші члени Рахункової палати (дев'яти осіб разом) призначаються і звільняються ВРУ.
Правові основи її діяльності, статус, функції, повноваження та порядок їх здійснення визначає Закон
України «Про Рахункову палату».
Рахункова палата, зокрема:
- здійснює фінансовий аудит та аудит ефективності щодо:
1) надходжень до державного бюджету податків, зборів, обов'язкових платежів та ін. доходів,
включаючи адміністрування контролюючими органами таких надходжень;
2) проведення витрат державного бюджету;
3) використання коштів державного бюджету, наданих місцевим бюджетам та фондам
загальнообов'язкового державного соціального і пенсійного страхування;
4) здійснення державного бюджету;
5) управління об'єктами державної власності, що мають фінансові наслідки для державного бюджету;
6) надання кредитів з державного бюджету та повернення таких коштів до державного бюджету;
7) операцій шодо державних внутрішніх та зовнішніх запозичень, державних гарантій, обслуговування і
погашення державного та гарантованого державою боргу;
8) здійснення державних закупівель за рахунок коштів державного бюджету;
9) виконання кошторису доходів та витрат НБУ;
10) виконання державних цільових програм, інвестиційних проектів, державного замовлення, надання
державної допомоги суб'єктам господарювання за рахунок коштів державного бюджету;
- проводить експертизу поданого до ВРУ проекту закону про Державний бюджет України та готує
відповідні висновки; аналізує виконання Держ. бюджету Укр. та готує відповідні висновки, а також
пропозиції щодо усунення виявлених відхилень і порушень;
- здійснює попередній аналіз звітів Антимонопольного комітету Укр. та Фонду державного майна Укр. в
частині, що впливає на виконання державного бюджету;
- аналізує ефективність використання суб'єктами господарювання пільг зі сплати до державного
бюджету податків, зборів, обов'язкових платежів, доцільність функціонування пільгових режимів
оподаткування та їхній вплив на загальний стан надходжень державного бюджету.
Рахункова палата за результатами здійснення заходів державного зовнішнього фінансового
контролю (аудиту):
а) регулярно інформує ВРУ, Президента Укр. про результати здійснення заходів такого контролю,
включаючи факти порушень бюджетного законодавства;
б) щокварталу подає ВРУ висновки про стан виконання закону про Держ. бюджет, а також пропозиції
щодо усунення виявлених відхилень і порушень, а також висновки і пропозиції щодо річного звіту про
виконання закону про Державний бюджет України.
Рахункова палата є організаційно, функціонально та фінансово незалежною, вона самостійно
планує свою діяльність.
42. Правовий статус Державної служби фінансового
моніторингу України.
Діяльність Державної служби фінансового моніторингу України спрямована на проведення
фінансового моніторингу - сукупності заходів, що здійснюються суб'єктами фінансового моніторингу у
сфері запобігання та протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму
та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, що включають проведення державного
фінансового моніторингу та первинного фінансового моніторингу.
До основних завдань цього центрального органу виконавчої влади належать:
а) вносити на розгляд Мінфіну пропозиції щодо забезпечення формування державної політики в
окресленій сфері;
б) створювати та забезпечувати функціонування і розвиток відповідної єдиної державної інформаційної
системи.
Система фінансового моніторингу складасться з первинного та державного рівнів.
Суб'єктами первинного фінансового моніторингу є:
1) банки, страховики, страхові брокери, кредитні спілки, ломбарди та ін.;
2) платіжні організації, учасники чи члени платіжних систем;
3) товарні та інші біржі, що проводять фінансові операції з товарами;
4) професійні учасники фондового ринку (ринку цінних паперів);
5) оператори поштового зв'язку, інші установи, які проводять фінансові операції з переказу коштів;
6) філії або представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, які надають фінансові послуги на
території України;
7) спеціально визначені суб'єкти первинного фінансового моніторингу:
a) суб'єкти підприємницької діяльності, які надають посередницькі послуги під час здійснення операцій
з купівлі-продажу нерухомого майна;
б) суб'єкти господарювання, які здійснюють торгівлю за готівку дорогоцінними металами і
дорогоцінним камінням та виробами з них;
в) суб'єкти господарювання, які проводять лотереї та азартні ігри, у тому числі казино;
г) нотаріуси, адвокати, адвокатські бюро та об'єднання, аудитори, аудиторські фірми, суб'єкти
господарювання, що надають послуги з бухгалтерського обліку, суб'єкти господарювання, що надають
юридичні послуги;
8) інші юридичні особи, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але надають окремі
фінансові послуги.

43. Незалежний фінансовий контроль.

Незалежний фінансовий контроль представлений аудитом.
Аудит спосіб контролю, що спрямований на перевірку даних бухгалтерського обліку і показників
фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про її
достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів)
бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб'єктів господарювання) згідно із вимогами
користувачів.
Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені
суб'єктами господарювання на його проведення. Аудит - вузькопрофесійна діяльність. Аудитором може бути
фізична особа, яка має сертифікат, що визначає її кваліфікаційну придатність на заняття аудиторською
діяльністю на території України.
Аудиторською діяльністю фізична особа - підприємець може займатися після включення її до Реєстру
аудиторських фірм та аудиторів. Аудиторам забороняється безпосередньо займатися іншими видами
підприємницької діяльності, що не виключає їх права отримувати дивіденди від акцій та доходи від інших
корпоративних прав.
Сертифікація аудиторів здійснюється Аудиторською палатою України. Сертифікат можуть отримати
фізичні особи, які мають вищу економічну або юридичну освіту, документ про здобуття якої визнається в
Україні, необхідні знання з питань аудиту, фінансів, економіки та господарського права, досвід роботи не
менше трьох років підряд на посадах ревізора, бухгалтера, юриста, фінансиста, економіста, асистента
(помічника) аудитора.
Термін чинності сертифіката не може перевищувати п'яти років. Продовження терміну чинності
сертифіката здійснюється через п'ять років за підсумками контрольного тестування за фахом у порядку,
встановленому Аудиторською палатою України.
Проведення ж аудиту с обов'язковим для:
- підтвердження достовірності та повноти річної фінансової звітності та консолідованої фінансової звітності
публічних акціонерних товариств, підприємств - емітентів облігацій, професійних учасників ринку цінних
паперів, фінансових установ та інших суб'єктів господарювання, звітність яких відповідно до законодавства
України підлягає офіційному оприлюдненню, за винятком установ і організацій, що повністю утримуються за
рахунок державного бюджету;
- перевірки фінансового стану засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, публічних
акціонерних товариств (крім фізичних осіб), страхових і холдингових компаній, інститутів спільного
інвестування, довірчих товариств та інших фінансових посередників;
- емітентів цінних паперів, які здійснюють публічне розміщення, та похідних (деривативів), а також при
отриманні ліцензії на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.
За результатами аудиту складасться аудиторський висновок.

44. Правовий статус Національного банку України.

Верхній рівень банківської системи України представлено єдиним органом — Національним банком
України. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року
(далі — Закон про НБУ)

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного
управління, юридичний статус, завдання, функції і повноваження якого визначено Конституцією України, цим
Законом та іншими законами України.

Використання законодавцем терміну «особливий центральний орган державного управління» під час
характеристики Національного банку України є універсальним підходом за двома підставами.

По-перше, вказане законодавче визначення відзначає державно-управлінську природу діяльності

Національного банку України в процесі реалізації покладених на нього функцій.

По-друге, в такий спосіб відзначено принципову особливість правового статусу вітчизняного

центрального банку. З урахуванням положення ст. б Конституції України щодо здійснення державної влади
в України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Національний банк України не
входить до жодної з гілок влади, що виступає важливою гарантією його незалежності від органів
державної влади. Незалежність Національного банку від органів державної влади слід вважати основним
принципом його діяльності.

Принцип незалежності центрального банку спрямовано на забезпечення ефективної реалізації його основної
функції.

Стаття 99 Конституції України визначає основну функцію і призначення Національного банку України
- забезпечення стабільності грошової одиниці.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у
межах затвердженого кошторису, а у визначених цим Законом випадках - також за рахунок Державного
бюджету України.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної
власності і перебуває у його повному господарському віданні.

Забезпечення стабільності національної валюти є прерогативою Національного банку України й саме тому
особливого значення набуває закріплення його правового статусу, який би забезпечував ефективну реалізацію
центральним банком його основної та інших функцій.
Отже, НБУ є головним державним органом, призначенням якого є забезпечення організації здійснення
грошово-кредитної політики і Україні.

45. Функції Національного банку України.

Національний банк України. В Конституції України основною його функцією визначено забезпечення
стабільності грошової одиниці України.
До функцій НБУ також належать:
1) визначення та проведения грошово-кредитної політики;
2) монопольна емісія національної валюти України та організація готівкового грошового обігу;
3) встановлення для банків правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності,
захисту інформації, коштів та майна;
4) організація створення та методологічне забезпечення системи грошово-кредитної і банківської
статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
5) регулювання діяльності платіжних систем, визначення порядку і форм платежів, у т.ч. між банками;
6) здійснення погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій,
ведення Державного реєстру банків, Реєстру аудиторських фірм, які мають право на проведення аудиторських
перевірок банків;
7) здійснення валютного регулювання, визначення порядку здійснення операцій в іноземній валюті;
8) забезпечення накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та
банківськими металами;
9) аналіз та прогноз динаміки макроскономічних, грошово-кредитних, валютних та фінансових
показників, у тому числі складення платіжного балансу;
10) організація інкасації та перевезення банкнот, монет та інших цінностей, видача ліцензії на право їх
інкасації та перевезення.
НБУ виступає кредитором останньої інстанції для банків, організовує систему рефінансування, а
також виконує завдання з фінансового контролю. При цьому НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-
господарської діяльності наведених осіб, а проводить інспекції та використовує безвиїзний нагляд.
НБУ є центральним банком України.

45. Бюджетне право в системі фінансового права.

Бюджет є центральною ланкою фінансової системи держави, а фінанси, як уже зазначалося, це система
грошових відносин, у процесі яких утворюються і використовуються централізовані грошові фонди, потрібні
для виконання завдань і функцій держави або органу місцевого самоврядування. Тому сукупність правових
норм, що регулюють відносини в сфері бюджету, і становлять бюджетне право, є основним розділом
фінансового права. Предмет бюджетного права становлять відносини України та органів місцевого
самоврядування в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України і відповідних місцевих
представницьких та виконавських органів. Відносини, що регулюються бюджетним правом, виникають у
зв’язку зі створенням, розподілом і використанням централізованих фондів грошових коштів, які надходять у
розпорядження держави та органів місцевого самоврядування на кожній території. їх можна об’єднати в певні
групи, що регулюють окремі сторони бюджетної діяльності й досить чітко відрізняються одна від одної:

 1) види бюджетів, що належать до бюджетної системи України, принципи їх зв’язку;

 2) структура доходів і видатків як бюджетної системи в цілому, так і кожного виду бюджетів,
принципи розподілу доходів і витрат між бюджетами;
 3) повноваження України і місцевих органів самоврядування у сфері бюджетної діяльності.

У юридичній літературі норми бюджетного права за змістом поділяють на матеріальні й процесуальні.

Бюджетні матеріальні норми закріплюють структуру бюджетної системи України, перелік доходів і видатків
та порядок їх розподілу між бюджетами, а також повноваження суб’єктів бюджетних правовідносин у галузі
бюджетів. Процесуальні норми встановлюють порядок проходження бюджету -складання і розгляд його
проекту, затвердження і виконання бюджету, а також складання, розгляду й затвердження звіту про його
виконання.

Для здійснення владних повноважень представницькі органи держави чи окремих адміністративно-

територіальних одиниць повинні мати в своєму розпорядженні грошовий фонд - бюджет. Право на
самостійний бюджет є основним матеріальним правом, з якого випливають інші права - право на надходження
до бюджету визначених законодавством доходів і фінансування заходів, пов’язаних з їх функціонуванням.

Отже, бюджетне право України як підгалузь фінансового права - це сукупність правових норм, що регулюють
бюджетний устрій, структуру й порядок розподілу доходів і видатків бюджетної системи, повноваження
держави і органів місцевого самоврядування в галузі бюджетів і бюджетний процес.

46. Поняття бюджету та його складові частини.

Бюджет може бути охарактеризований у декількох аспектах: економічному і правовому.
Як економічна категорія бюджет с централізованим грошовим фондом, який акумулюсться на рівні
певного утворення (держави або територіальної громади) та яким розпоряджається відповідний орган
державної влади. Як економічна категорія бюджет охоплює сукупність економічних відносин, що пов'язані з
формуванням, розподілом, використанням певних централізованих грошових фондів для фінансування
завдань державних та адміністративно-територіальних утворень і виконання функцій органів влади.
Як правова категорія. У пьому разі він являє собою правовий акт, оснований фінансовий план
утворення, розподілу та використання централізованого грошового фонду держави або територіальної
громади. Як правова категорія бюджет характеризусться кількома особливостями:
a) затверджується відповідним представницьким органом держанної влади;
б) закріплюс юридичні права і обов'язки учасників бюджетних відносин.
П. 1 ч. 1 ст. 2 БК України бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсів для
забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади АРК,
органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.
Чинний Бюджетний кодекс України визначає структуру бюджетної системи як сукупність
державного та місцевих бюджетів (ст. 5). Фактично відповідно до ст. 133 Конституції України і побудовано
склад бюджетної системи України, яка включає Державний бюджет України та місцеві бюджети (бюджет
АРК, обласні бюджети, районні бюджети, бюджети місцевого самоврядування).
Підставами розмежування бюджетів на місцеві та місцевого самоврядування є повноваження певних
органів влади щодо їх прийняття та виконання і особливості формування дохідної частини. Доходи місцевих
бюджетів містять переважно закріплені доходи (ст. 66 БК), тобто ті, що надходять за рахунок розподілу
загальнодержавних податків і зборів. Бюджети місцевого самоврядування містять як подібні доходи (ст. 64
БК), так і значне коло надходжень власного характеру, доходів, що формуються за рахунок власних джерел
відповідних територіальних громад: місцевих податків та зборів; плати за землю; коштів від відчуження
майна; плати за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності та ін. (ст. 69 БК).
Бюджети місцевого самоврядування с базовими бюджетами.
Бюджетний кодекс України використовус також таке поняття, як «зведений бюджет». Він становить
сукупність бюджетних показників усіх бюджетів, що існують на відповідній території. Зведені бюджети
використовують для аналізу і прогнозування економічного та соціального розвитку держави, територіальних
громад. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету
АРК, зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя. Відповідним чином визначено й інші зведені
бюджети.
Зведені бюджети створено з метою:
a) розрахунків соціальних та фінансових нормативів, норм для складання проектів бюджетів;
б) аналізу ефективності бюджетних витрат;
в) з'ясування підстав надання трансфертів.
Зведені бюджети мають виключно розрахунково-інформаційний характер.
47. Правова характеристика загального і спеціального фондів
бюджету.
Згідно з Бюджетним кодексом України Державний бюджет складається з двох фондів: загального та
спеціального. До загального фонду відносять кошти, що призначені для реалізації загальних функцій, а до
спеціального - кошти, що мають конкретне призначення, у тому числі позабюджетні кошти бюджетних
установ та організацій.
Перелік складових частин загального фонду Перелік складових частин спеціального фонду
бюджет)' бюджету

Всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для Доходи бюджету (включаючи власні надходження
зарахування до спеціального фонду бюджету бюджетних установ), які мають цільове спрямування

Видатки бюджету, що здійснюються за рахунок

Всі видатки бюджету, що здійснюються за конкретно визначених надходжень спеціального фонду
рахунок надходжень загального фонду бюджету бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних
установ)

Кредитування бюджету (повернення кредитів до Кредитування бюджету (повернення кредитів до

бюджету без визначення цільового спрямування бюджету з визначенням цільового спрямування та
та надання кредитів з бюджету, що здійснюється надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок
за рахунок надходжень загального фонду конкретно визначених надходжень спеціального фонду
бюджету) бюджету)

Фінансування загального фонду бюджету Фінансування спеціального фонду бюджету

Спеціальні фонди в бюджеті України в середньому складають п'яту частину. їх обсяги та використання чітко
регламентовані і залежать від надходжень. У структурі загального фонду державного бюджету надходження
від п'яти податків і зборів (податку на прибуток, ПДВ, акцизного податку, ввізного мита, рентних платежів)
становлять 85,1 відсотка.

У складі бюджетів має передбачатися певний обсяг нерозподілених видатків у вигляді резервного фонду для
здійснення протягом року непередбачених видатків, що не мають постійного характеру та не могли бути
передбачені під час складання проекту бюджету. Порядок використання коштів із резервного фонду бюджету
визначається КМУ (ст. 24 БК). Рішення про виділення коштів із резервного фонду бюджету приймаються
відповідно КМУ, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями,
виконавчими органами місцевого самоврядування. Резервний фонд не може перевищувати 1 % обсягу
видатків загального фонду відповідного бюджету.

Розподіл бюджету на загальний і спеціальний фонди стосується не тільки державного бюджету України, а й
місцевих бюджетів, які можуть бути поділені на загальний і спеціальний фонди за наявності такої норми у
відповідному законі. Перелік доходів загального фонду місцевих бюджетів наводиться в ч. 1 ст. 69 БК (всього
21 позиція), перелік надходжень до спеціального фонду місцевих бюджетів — у ч. 2 ст. 69 Кодексу (всього 15
позицій). Складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів є бюджет розвитку місцевих бюджетів
(ч. 4 ст. 71 БК).

48. Дефіцит бюджету: поняття та шляхи подолання.

Бюджетна система України грунтується на чітко визначених принципах, серед яких принцип
збалансованості.
 Бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного та соціального розвитку країни, що
здійснюються відповідно до затверджених методик та правил, виходячи із яких, теорією фінансової науки
запроваджено інститути дефіциту та профіциту бюджету.
Згідно з Бюджетним кодексом дефіцит бюджету визначено як перевищення видатків бюджету над
його доходами. Профіцит - це перевищення доходів над видатками.
Дефіцит бюджету визначається у відсотках до ВВП та може зменшуватися у період економічного
підйому за рахунок підвищення податкових надходжень, зниження рівня безробіття та підвищення
економічного зростання, що у свою чергу зменшує соціальне навантаження на бюджет щодо фінансування
державних програм по страхуванню безробіття та тимчасової допомоги малозабезпеченим.
Ст. 14 БК України, затвердження бюджету з дефіцитом дозволяється у разі наявності обгрунтованих
джерел фінансуванна бюджету. Фінансування бюджету, згідно з БК України визначається як надходження та
витрати бюджету, пов'язані із зміною обсягу боргу, обсягів депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації
державного майна, зміна залишків бюджетних коштів, які використовують для покриття дефіциту бюджету
або визначення профіциту бюджету.
Класифікація фінансування бюджету містить джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для
покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті
профіциту бюджету. Витрати на погашення боргу належать до складу фінансування бюджету.
Щоб знизити дефіцит держбюджету необхідно:
–удосконалити податкову систему, забезпечити оптимальний рівень податкових вилучень для
формування бюджетів усіх рівнів і створення сприятливих умов для підприємницької діяльності;
–залучити до інвестиційної сфери особисті заощадження населення;
–забезпечити фінансову підтримку малого та середнього бізнесу шляхом розробки і виконання цільових
програм розвитку малого й середнього підприємництва;
–посилити відповідальність суб’єктів господарювання та їх керівників, зокрема особисту майнову і
кримінальну відповідальність, за недотримання вимог законодавства, несвоєчасність і повноту розрахунків
з бюджетом та державними позабюджетними фондами;
–скоротити видаткову частину бюджету: зменшити витрати на фінансування управлінських структур,
створити жорсткий контроль за виплатою державних коштів;
–перейти від бюджетного фінансування до системи надання субсидій, субвенцій, інвестиційних позик
суб’єктам господарювання;
–удосконалити нормативно-правове забезпечення бюджетного процесу.

49. Профіцит бюджету: сутність та напрями використання

бюджетних коштів.
Профіцит бюджету – отримуваний доход перевищує всі витрати. Замість нестачі з’являється надлишок
коштів.
Стаття 14 БК: Профіцит бюджету затверджується з метою погашення боргу, забезпечення встановленого
розміру оборотного залишку бюджетних коштів та придбання цінних паперів з урахуванням особливостей,
визначених статтею 72 цього Кодексу.
Оборотний залишок бюджетних коштів - частина залишку коштів загального фонду відповідного
бюджету, яка утворюється для покриття тимчасових касових розривів.
Оборотний залишок бюджетних коштів встановлюється у розмірі не більше 2 відсотків планових
видатків загального фонду бюджету і затверджується у законі про Державний бюджет України (рішенні про
місцевий бюджет).
На кінець бюджетного періоду оборотний залишок бюджетних коштів має бути збережений у
встановленому розмірі.
Перевищення залишку коштів загального фонду бюджету над оборотним залишком бюджетних коштів на
кінець бюджетного періоду становить вільний залишок бюджетних коштів, який використовується на
здійснення витрат бюджету згідно із законом про Державний бюджет України та/або змінами до нього
(змінами до рішення про місцевий бюджет).
50. Доходи бюджету: поняття і види.
Доходи бюджету — це об’єктивні категорії, кожна з яких має специфічне суспільне призначення: доходи є
фінансовою базою діяльності держави, видатки задовольняють загальнодержавні потреби. Для забезпечення
прозорості в організації залучення коштів та їх розподілі доходи і видатки Державного бюджету України
(аналогічно і місцевих бюджетів) включають загальний і спеціальний фонди.

Доходи загального фонду державного бюджету призначені для забезпечення фінансовими ресурсами
загальних видатків і не спрямовуються на конкретну мету.

Спеціальний фонд має формуватися з конкретно визначених джерел надходжень і використовуватися на

фінансування конкретно визначених цілей.

Формою прояву категорії доходи бюджету є різні види платежів підприємств, організацій і населення в
бюджет, а їхнім матеріальним — втіленням грошові кошти, які мобілізуються в бюджет. Характеризуючи
економічну сутність категорії доходи бюджету, необхідно звернути увагу на те, що бюджетні доходи, з одного
боку, є результатом розподілу вартості валового внутрішнього продукту між різними учасниками
відтворювального процесу, а з другого — об’єктом подальшого розподілу сконцентрованої в руках держави
вартості.

Класифікація доходів бюджету передбачає поділ усіх можливих доходів на чотири групи:
1) податкові доходи;
2) неподаткові доходи;
3) доходи від операцій з капіталом;
4) офіційні трансферти.
Податковими надходженнями є кошти, які надходять внаслідок сплати законно встановлених
податків і зборів. Перелік цих платежів закріплено статтями 9 та 10 ПК України. До складу податкових
надходжень включаються такі підгрупи:
a) податки на доходи, прибуток;
б) податки на власність;
в) рентна плата та плата за використання інших природних ресурсів;
г) внутрішні податки на товари та послуги;
д) ввізне та вивізне мито;
е) окремі податки і збори, що зараховуються до місцевих бюджетів (податок з реклами, комунальний
податок, курортний збір та ін.);
є) рентна плата за транспортування, збори на паливно-енергетичні ресурси;
ж) місцеві податки.
Неподаткові надходження. На практиці під неподатковими надходженнями розуміють встановлені у
чинному законодавстві надходження до бюджетів. Ці платежі, на відміну від податків і зборів, можуть мати як
обов'язковий, так і добровільний характер.
Ст. 9 БК України до складу неподаткових включаються такі надходження:
1) доходи від власності та підприємницької діяльності;
2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;
4) інші неподаткові надходження.
Операції з капіталом. До складу доходів від операцій з капіталом, відповідно до бюджетної
класифікації, включаються:
1) надходження від продажу основного капіталу;
2) надходження від реалізації державних запасів товарів;
3) кошти від продажу землі та нематеріальних активів;
4) податки на фінансові операції та операції з капіталом.
У статті 9 БК України застосовусться інший термін - «трансферти», під яким розуміють кошти,
одержані від інших органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших
держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі. До офіційних трансфертів
відповідно до бюджетної класифікації належать:
1) офіційні трансферти від органів державного управління (кошти, що надходять з інших бюджетів;
дотації; субвенції);
2) кошти від урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій.
51. Податкові надходження в структурі доходів бюджету.
Згідно з Бюджетним кодексом України існують такі джерела доходів бюджету: податкові надходження,
неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти, цільові фонди.
Податкові надходження – це доходи, що залучаються до складу бюджету у формі загальнодержавних і
місцевих податків, зборів та інших обов'язкових платежів.
До податкових надходжень належать прямі та непрямі податки, збори та обов'язкові платежі, а саме податок
на доходи, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір із вироблених в
Україні товарів, акцизний збір із ввезених на територію України товарів, ввізне та вивізне мито.

52. Видатки бюджету.

Відповідно до Бюджетного кодексу України видатки бюджету — це кошти, що спрямовуються на здійснення
програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів на погашення основної суми
боргу та повернення надміру сплачених до бюджету сум.
Класифікація видатків бюджету відбувається відповідно до критеріїв, затверджених бюджетною
класифікацією. Наразі застосовують чотири класифікаційні критерії (ознаки):
1) функції, з виконанням яких пов'язані видатки та кредитування бюджету (функціональна класифікація
видатків та кредитування бюджету);
2) економічні ознаки;
3) ознака головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та кредитування
бюджету);
4) бюджетна програма (програмна класифікація видатків та кредитування бюджету).
Функціональна класифікація видатків бюджету дозволяє визначити пріоритети в діяльності держави,
за допомогою бюджетного фінансування забезпечити виконання всіх завдань та функцій державою та має
такі рівні деталізації:
- розділи, в яких визначають видатки бюджетів на здійснення загальних функцій держави, АРК чи
місцевого самоврядування;
-підрозділи та групи, у яких конкретизують напрями витрачання бюджетних коштів на здійснення
функцій держави, АРК чи місцевого самоврядування.
Структура функціональної класифікації передбачас виділення видатків на: a) загальнодержавні
функції; б) оборону; в) громадський порядок, безпеку та судову владу; г) економічну діяльність; д) охорону
навколишнього природного середовища; е) житлово-комунальне господарство; є) охорону здоров'я;
ж) духовний та фізичний розвиток; з) освіту; і) соціальний захист та соціальне забезпечення.
Економічна класифікація видатків бюджету уточнює використання бюджетних коштів відповідно до
їх предметних ознак . На підставі економічної класифікації видатків забезпечується єдиний підхід до
розпорядників та одержувачів бюджетних коштів, виділяються захищені статті видатків бюджету. Економічна
класифікація видатків бюджету призначена для чіткого розмежування видатків бюджетних установ та одер-
жувачів бюджетних коштів за економічними характеристиками операцій, які здійснюються відповідно до
функцій держави та місцевого самоврядування. Видатки бюджету за економічною класифікацією
групуються в єдині блоки і становлять:
1) поточні видатки:
а) витрати на товари та послуги;
б)виплати процентів (доходу) за зобов'язаннями;
в) субсидії та поточні трансферти;
г) соціальне забезпечення, оплата праці і нарахування на заробітну плату;
д) інші поточні видатки:
2) капітальні видатки:
а) придбання основного капіталу;
б) капітальні трансферти;
в) нерозподілені.
Відомча класифікація видатків бюджету визначає розподіл бюджетних призначень за головними
розпорядниками бюджетних коштів. Головними розпорядниками бюджетних коштів є бюджетні установи в
особі їхніх керівників, які відповідно до ст. 22 БК України одержують повноваження шляхом установлення
бюджетних призначень.
Програмна класифікація видатків бюджету будується на розподілі бюджетних призначень за
бюджетними програмами. Кожна програма має чітку цільову прив’язку, що відображається в структурі
кодування програмної класифікації видатків державного бюджету.
Таким чином, за допомогою видатків бюджетів держава має можливість:

 — регулювати розподіл грошових коштів між виробничою сферою і сферою суспільних послуг;
 — впливати на вартісну структуру виробництва;
 — стимулювати розвиток пріоритетних, нових галузей та виробництв, суттєво впливаючи на
зміцнення своєї економічної могутності.

53. Бюджетна система та бюджетний устрій.

Чинний Бюджетний Кодекс України визначає структуру бюджетної системи як сукупність державного та
місцевих бюджетів (ст. 5).

Норми, що містяться у статтях 132 та 133 Основного Закону, визначають засади територіального устрою
України, систему адміністративно-територіального устрою. Фактично відповідно до ст. 133 Конституції
України і побудовано склад бюджетної системи України, якавключає:

⁃ Державний бюджет України;

⁃ місцеві бюджети:
a) бюджет Автономної Республіки Крим;

б) обласні бюджети;

в) районні бюджети;

г) бюджети місцевого самоврядування: бюджети територіальних громад сіл, їх обʼєднань: бюджети

територіальних громад селищ; бюджети територіальних громад міст (районів у містах): бюджети обʼєднаних
територіальних громад.

Підставами розмежування бюджетів на місцеві та місцевого само-врялування є повноваження певних

органів влали шоло їх прийняття та виконання і особливості формування дохідної частини. Доходи місцевих
бюджетів містять переважно закріплені доходи (ст. 66 БК України), тобто ті, що надходять за рахунок
розподілу загальнодер жавних податків і зборів. Бюджети місцевого самоврядування містять як подібні
доходи (ст. 64 БК України), так і значне коло надходжень власного характеру, доходів, що формуються за
рахунок власних джерел відповідних територіальних громад: місцевих податків та зборів; коштів від
відчуження майна; плати за оренду майнових комплексів, що знаходяться в комунальній власності та ін. (ст.
69 БК України).

Бюджети місцевого самоврядування є базовими бюджетами.

54. Принципи бюджетної системи.

Бюджетна система України грунтується на певних принципах, які знайшли своє відображення у ст. 7
БК України. До кола таких принципів віднесено: а) єдність; б) збалансованість; в) самостійність; г) повноту;
д) обгрунтованість; е) ефективність та результативність; є) субсидіарність; ж) цільове використання коштів; з)
справедливість і неупередженість; і) публічність та прозорість.
Зміст принципу єдності бюджетної системи полягае в існуванні єдиної узгодженої правової бази,
грошової системи, регулювання бюджетних відносин, бюджетної класифікації, єдиного порядку виконання
бюджетів та ведения бухгалтерського обліку і звітності.
Принции збалансованості означає, що повноваження на здійснення витрат повинні відповідати обсягу
надходжень до бюджету.
Сутність принципу самостійності полягає в обгрунтованій самостійності бюджетів, тобто держава не
несе відповідальності за бюджетні зобов'язання влади АРК та органів місцевого самоврядування, а органи
місцевого самоврядування не будуть нести відповідальності за бюджетні зобов'язання один одного та за
бюджетні зобов'язання держави.
Згідно із принципом повноти до складу бюджетів повинні зараховуватись усі надходження та витрати,
які здійснюються відповідно до нормативно-правових актів державної влади, органів влади АРК, органів
місцевого самоврядування.
 Принцип обгрунтованості передбачає формування бюджету на реалістичних макро показниках
економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що
здійснюються відповідно до затверджених методик та правил.
Принцип ефективності та результативності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники
бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи
цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання послуг,
гарантованих державою, АРК, місцевим самоврядуванням, при залученні мінімального обсягу бюджетних
коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.
Відповідно до принципу субсидіарності розподіл видів видатків між державним бюджетом та
місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами грунтується на необхідності максимально
можливого наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього споживача.
Принцип цільового використания бюджетних коштів означає можливість використання грошових
коштів, що акумульовані у бюджетах відповідного рівня виключно на цілі, визначені бюджетними
призначеннями та бюджетними асигнуваннями.
Згідно із принципом справедливості і неупередженості бюджетна система України будується на
засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними
громадами.
Принцип публічності та прозорості бюджетної системи полягає у тому, що відбувається
інформування громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного бюджету та
місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням таких бюджетів.

55. Бюджетна класифікація: поняття, значення та структура.

Бюджетна класифікація - це документ, що закріплює усі можливі різновиди доходів та видатків
бюджетів та являє собою єдине систематизоване згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування
бюджету, боргу відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.
Затверджується Міністром фінансів України.
Документ є основою для складання проектів та виконання бюджетів: на його основі
встановлюється розподіл доходів та видатків, фінансування бюджетів, визначаються права та обов'язки
розпорядників бюджетних коштів тощо.
Бюджетна класифікація застосовується для здійснення фінансового контролю за своєчасністю та
повним обсягом надходження коштів в бюджети, а також за їх цільовим використанням; забезпечує
загальнодержавне та міжнародне порівняння бюджетних показників; забезпечує адресне виділення коштів,
економічний аналіз видатків, що означае зведення всіх витрат, незалежно від їх орієнтування, в єдині
економічні категорії.
Бюджетна класифікація складається з:
1) класифікації доходів бюджету;
2) класифікації видатків та кредитування бюджету;
3) класифікації фінансування бюджету;
4) класифікації боргу.

56. Державний бюджет України: його доходи та видатки.

Державний бюджет можна розглядати як фінансовій план країни; державний фонд коштів; план
управління фінансовою системою на рік; нормативно-правовий акт, який закріплює фінансовий план держави
по надходженню та витрачанню коштів.
Державному бюджету України притаманні дві основні функції: розподільча і контрольна.
Розподільча функція Державного бюджету обумовлює необхідність формування системи мобілізації і
розподілу бюджетних ресурсів як між фондами, так і шляхом доведення їх до кінцевих отримувачів уже із
фондів для використання відповідно до цільового призначення. Податки, збори, їхні ставки і механізм
вилучення, бюджетні процеси, бюджетний кодекс - все це відображення розподільної функції бюджетів.
Контрольна функція державного бюджету містить два складових елементи: по-перше, контроль
правильності формування грошових фондів та їхнє використання; по-друге, оцінка досягнутих результатів
використання державних фінансів поставленим цілям. Особливість контрольної функції державного
бюджету полягає у: забезпеченні своєчасності та повноти надходження в розпорядження держави фінансових
ресурсів від різних суб'єктів; визначенні відповідності розміру ресурсів держави обсягу її потреб; контролі й
вирівнюванні бюджетного розподілу; визначенні пропорції розподілу бюджетних коштів та дослідженні
ефективності їх використання. Основним завданням контрольної функції є оптимізація руху бюджетних
коштів як участині отримання надходжень, так і їх розподілу, що знаходить своє відображення у відповідних
показниках наповнення бюджету і витратних призначеннях. 3 метою реалізації контрольної функції бюджету
держави діє система фінансового контролю.
Багатогранна сутність державного бюджету вказує на те, що він, з одного боку, є об'єктивною
економічною категорією, яка відображає сферу економічних відносин, а з другого - виступає як продукт
функціонування держави у формі закону та управлінської діяльності людей, як фінансовий план, де
відображаються процеси формування та використання фінансових ресурсів та на підставі якого здійснюється
розпис доходів і видатків держави або її адміністративно-територіальної одиниці на визначений строк.

ДОХОДИ закріплені в статті 29 БК:

Стаття 29. Склад доходів Державного бюджету України
1. До доходів Державного бюджету України включаються доходи бюджету, за винятком тих, що згідно
із статтями 64, 64-1, 66, 69-1 та 71 цього Кодексу закріплені за місцевими бюджетами….(НАПРИКЛАД,
податок на додану вартість; військовий збір, рентна плата за транспортування нафти та нафтопродуктів
магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами територією України; тощо)
ВИДАТКИ закріплені в статті 30 БК:
Стаття 30. Склад видатків та кредитування Державного бюджету України
1. Видатки та кредитування Державного бюджету України включають бюджетні призначення,
встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, пов'язані з реалізацією програм та
заходів згідно із статтею 87 цього Кодексу…. (НАПРИКЛАД, повернення кредитів, наданих з державного
бюджету, що не мають цільового призначення, згідно із законом; ) повернення кредитів, наданих з державного
бюджету фермерським господарствам; 1) надходження внаслідок стягнення простроченої заборгованості
перед державою за кредитами (позиками), залученими державою або під державні гарантії, кредитами з
державного бюджету, якщо інше не встановлено законом про Державний бюджет України; тощо)

57. Місцеві бюджети: види, склад доходів і видатків.

П. 34 ч. 1 ст. 2 БК України, згідно з яким місцеві бюджети - це бюджет АРК, обласні, районні
бюджети та бюджети місцевого самоврядування, а згідно з п. 2 ч. 1 ст. 2 вказаного Кодексу бюджети
місцевого самоврядування - це бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст.
Згідно з положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцевий бюджет -
це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень
місцевого самоврядування.
Бюджетна система України як унітарної держави складається з двох ланок - державного та місцевих
бюджетів.
Місцеві бюджети, мають певну ієрархію побудови: обласний, районний, міський, районний у місті,
селищний і сільський бюджети.
Статтею 5 БК України встановлено такий склад системи місцевих бюджетів України:
a) бюджет АРК;
б) обласні бюджети;
в) районні бюджети;
г) бюджети місцевого самоврядування (територіальних громад):
- бюджети територіальних громад сіл та їх об'єднань;
- бюджети територіальних громад селищ;
- бюджети територіальних громад міст;
- бюджети територіальних громад районів у містах.
Доходи місцевих бюджетів містять переважно закріплені доходи, ті, що надходять за рахунок та в
результаті розподілу загальнодержавних податків і зборів. А також значне коло надходжень власного
характеру, доходів, що формуються за рахунок власних джерел відповідних територіальних громад.
Об'єктом організаційної структури та реальним вираженням місцевих фінансів є фінансові ресурси
органів місцевого самоврядування
Видатки місцевих бюджетів зазначені в Наказі Міністерства фінансів України Про затвердження
складових Програмної класифікації видатків та кредитування місцевого бюджету від 20.09.2017 р.
Таким чином, видатками є, наприклад, Надання загальної середньої освіти міжшкільними ресурсними
центрами за рахунок коштів місцевого бюджету, Лікарсько-акушерська допомога вагітним, породіллям та
новонародженим, Екстрена та швидка медична допомога населенню, Фінансова підтримка театрів,
Забезпечення підготовки спортсменів школами вищої спортивної майстерності, Підтримка і розвиток
спортивної інфраструктури тощо.

58. Поняття та принципи міжбюджетних відносин.

Міжбюджетні відносини - це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та територіальними
громадами щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання
функцій, передбачених Конституцією України та законами України. Метою регулювання таких відносин є
забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами
за бюджетами, та фінансових ресурсів, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.

Правове врегулювання міжбюджетних відносин здійснюється розділом 4 Бюджетного кодексу України.

Міжбюджетні відносини відбивають взаємозв'язки бюджетів різних рівнів. Основоположним для таких
відносин є принцип рівності Державного бюджету у взаємовідносинах з місцевими бюджетами та рівності
місцевих бюджетів у взаємовідносинах між ними, що передбачає встановлення єдиних для всіх бюджетів
нормативів відрахування від загальнодержавних податків та зборів, а також єдиного порядку їх сплати тощо.
Крім того, такі відносини повинні базуватися на принципах: розподілу та закріплення видатків за
відповідними рівнями бюджетної системи; розмежування та закріплення на постійній основі та за
тимчасовими нормативами регулюючих доходів; вирівнювання рівня мінімальної бюджетної забезпеченості
бюджетів, який є необхідним для виконання певних функцій; забезпечення рівномірного надходження доходів
та недопущення касових розривів; забезпечення зацікавленості виконання планів надходження доходів у
Державний та місцеві бюджети тощо.

Доходи і видатки всіх бюджетів мають відповідний розподіл, оскільки держава намагається наділити всіх
суб'єктів бюджетного права необхідним для виконання їх функцій обсягом доходів. При цьому мають бути
забезпечені збалансованість усіх бюджетів, зацікавленість місцевих органів у збільшенні бюджетних
надходжень, запобігання касових розривів (незбігання строків надходження та використання бюджетних
коштів), бездефіцитність бюджетів тощо. Крім цього, доходи та видатки кожного бюджету повинні бути
найбільшою мірою пов'язані з підвідомчим господарством і соціальною сферою.

59. Міжбюджетні трансферти: поняття та види.

У процесі перерозподілу коштів між різними ланками бюджетної системи відбувається реалізація
міжбюджетних трансфертів.
БК ст. 9 трансферт - кошти, отримані від інших органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, інших держав чи міжнародних організацій на безоплатній і безповоротній основі.
БК ст. 2 міжбюджетні трансферти - кошти, що безповоротно і безоплатно передаються з одного
бюджету в інший, причому ст. 96 встановлює їхні види:
1) базова дотація;
2) субвенція;
3) реверсна дотація;
4) додаткові дотації
У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим
бюджетам: 1) базова дотація; 2) субвенція на здійснення програм соціального захисту; 3) додаткова дотація на
компенсацію втрат доходів місцевих бюджетів внаслідок надання пільг, встановлених державою; 4) субвенція
на виконання інвестиційних проектів; 5) освітня субвенція; 6) інші субвенції та інші додаткові дотації і т. д.
Між місцевими бюджетами можуть надаватися такі міжбюджетні трансферти:
а) субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків
діяльності об'єктів спільного користування;
б) субвенції на виконання інвестиційних проектів, у тому числі на будівництво або реконструкцію
об'єктів спільного користування;
в) дотації та інші субвенції.
Базова дотація визначається як трансферт, що надається з державного бюджету місцевим бюджетам
для горизонтального вирівнювання податкоспроможності територій.
 Реверсна дотація - кошти, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів для
горизонтального вирівнювання податкоспроможності територій (ст. 96 БК України).
Ст. 2 БК субвенція - міжбюджетний трансфер для використання на певну мету в порядку, визначеном
тим органом, що прийняв рішення про її надання. Тобто відмінною характеристикою дотацій та субвенцій є
їхнє цільове призначення.
Відповідно до чинного бюджетного законодавства можна виділити такі види субвенцій:
- субвенція з Державного бюджету України місцевим бюджетам на здійснення державних програм
соціального захисту;
- освітня субвенція;
- медична субвенція;
- субвенція на підготовку робітничих кадрів;
- субвенція на виконання інвестиційних проектів та ін.

60. Бюджетний цикл та бюджетний період.

Бюджетний цикл - це строк діяльності держави або органу місцевого самоврядування з одним бюджетом на
один бюджетний період і охоплює час формування бюджету, тобто складання прогнозного проекту і Основ
бюджетної політики на наступний період, пропозиції проекту бюджету у першому читанні в парламенті,
розгляд проекту, затвердження бюджету і закону про бюджет (або рішення), виконання бюджету і закону про
державний бюджет, контроль за його виконанням протягом року і, нарешті, складання, розгляд і затвердження
звіту про виконання бюджету. Після затвердження звіту про виконання бюджету завершується бюджетний
цикл по бюджету одного періоду. Бюджетний цикл триває приблизно три роки.

Бюджетна діяльність має періодичний та циклічний характер.

Повний цикл бюджетного процесу (тобто період від початку складання проекту бюджету до
затвердження звіту про його виконання) триває понад 2 роки (приблизно 2 з половиною роки). Отже,
бюджетний цикл складають: 1) період формування бюджету; 2) виконання бюджету; 3) пільгові
бюджетні терміни (час дії тогорічних асигнувань); 4) період звітності. На відміну від бюджетного
циклу бюджетний період триває календарний рік.

Зазвичай, початок бюджетного року пристосовується до закінчення бюджетної сесії парламенту

країни, на якій приймається бюджет.

До речі, бюджетний період може бути змінений. Ст.96 Конституції України передбачає таку
можливість, а ст.3 БК України відносить до таких обставин: а) введення воєнного стану; б)
оголошення надзвичайного стану в Україні.

Як бачимо: ситуація оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації,

необхідність усунення природних чи техногенних катастроф, а також введення в окремих місцевостях
режиму АТО БК України як підстави для зміни бюджетного періоду не передбачені.

Стаття 3 БК. Бюджетний період

1. Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один
календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття
Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня відповідного року не є
підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
2. Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих
обставин може бути іншим, ніж передбачено частиною першою цієї статті.
Особливими обставинами, за яких Державний бюджет України може бути затверджено на інший, ніж
передбачено частиною першою цієї статті, бюджетний період, є:
1) введення воєнного стану;
2) оголошення надзвичайного стану в Україні.
3. У разі затвердження Державного бюджету України на інший, ніж передбачено частиною першою цієї
статті, бюджетний період місцеві бюджети мають бути затверджені на такий самий період.
 4. Для середньострокового бюджетного планування середньостроковий період включає плановий та
наступні за плановим два бюджетні періоди.

61. Поняття та принципи бюджетного процесу.

Бюджетний процес визначається як сукупність дій уповноважених органів держави та місцевого
самоврядування щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджетів, а також складання, роз-
гляду і затвердження звіту про їхнє виконання, здійснювана на підставі норм бюджетного права. У широкому
розумінні бюджетний процес являє собою засновану на владних повноваженнях діяльність відповідних
органів, підпорядковану чітким процедурам щодо бюджету.
Ст. 2 БК України бюджетний процес - це регламентований бюджетним законодавством процес
складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їхнє виконання, а також контролю за
дотриманням бюджетного законодавства.
Бюджетний цикл включає:
1) період формування бюджету;
2) виконання бюджету;
3) період звітності.
Сьогодні в Україні бюджетний цикл дорівнює близько два з половиною роки.
Бюджетний процес грунтується на відповідних правових засадах, принципах. До кола принципів,
властивих саме тільки бюджетному процесу, відносяться:
- принцип щорічності бюджету;
- принцип циклічності. Він означає послідовні зміну однієї стадії бюджетного процесу іншою;
- принцип розподілу бюджетних повноважень між органами представницької та виконавчої влади і
послідовної реалізації останніми їхніх бюджетних повноважень;
- принцип спеціалізації бюджетних показників (реалізується через бюджетну класифікацію, яка, згідно зі ст.
8 БК України, закріплюючи вичерпний перелік доходів і видатків бюджетів, полягає в конкретизації доходів
за джерелами, а видатків - за цільовими напрямами);
- принцип плановості і прогнозності. Наразі в бюджетному процесі перебачено складання прогнозу як
державного, так і місцевих бюджетів на наступні за плановим два бюджетні періоди;
- програмно-цільовий принцип.

62. Стадії бюджетного процесу.

Ст. 19 БК України закріплюються п'ять стадій бюджетного процесу, а саме:
1) складання та розгляд Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) і прийняття рішення щодо них;
2) складання проектів бюджетів;
3) розгляд проекту та прийняття закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет);
4) виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про
місцевий бюджет);
5) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.
Усі стадії бюджетного процесу ретельно регламентовані процесуальними нормами бюджетного
права, що забезпечує чітке планування та додержання бюджетної дисципліни. Кожна зі стадій бюджетного
процесу у свою чергу теж складається з декількох етапів, які є також обов'язковими.

63. Учасники бюджетного процесу та їхні повноваження.

Учасники бюджетного процесу згідно зі ст. 19 БК органи, установи та посадові особи, які наділені
бюджетними повноваженнями. Бюджетними повноваженнями визнаються права і обов'язки учасників
бюджетних правовідносин з управління бюджетними коштами.
Учасниками бюджетного процесу є: Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Міністерство
фінансів, Національний банк України, місцеві ради; розпорядники та одержувачі бюджетних коштів, органи
державного фінансового контролю.
Представницькі органи влади усіх рівнів мають право розгляду та затвердження бюджетів та звітів про
їхнє виконання, здійснювати контроль за виконанням бюджетів. ВРУ наділена такими бюджетними
повноваженнями: визначення бюджетної політики держави; прийняття постанови про схвалення або взяття
до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; визначення бюджетних
повноважень усіх учасників бюджетного процесу, складу і обсягів доходів та видатків Державного бюджету;
затвердження показників соціально-економічного розвитку країни, необхідних для формування бюджетів усіх
рівнів; розгляд та прийняття закону про Державний бюджет на відповідний період та внесення змін до нього;
розгляд та прийняття рішення щодо звіту про виконання Державного бюджету тощо.
Органи виконавчої влади забезпечують всю підготовчу роботу щодо складання проектів бюджетів,
готують необхідні документи та матеріали, які разом із проектами подаються до представницьких органів. Ці
органи забезпечують виконання бюджетів, здійснюють контроль за виконанням бюджетів, надають звіт про
їхнє виконання. До бюджетних повноважень КМУ належать: розробка та подання ВРУ проекту Основних
напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; розробка та подання ВРУ проекту про
Державни бюджет на наступний бюджетний період; забезпечення виконання закону про Державний бюджет ,
підготовка та надання ВРУ звітів про виконання Державного бюджету, розрахунок показників зведеного
бюджету та підготовка звіту про його виконання; прийняття рішень щодо використання коштів резервного
фонду Державного бюджету прийняття рішень про здійснення державних запозичень в обсягах і на умовах,
визначених законом про Державний бюджет на відповідний бюджетний період.
Національний банк України, наділений такими бюджетними повноваженнями: визначення
прогнозних монетарних показників на наступний рік; розробка законопроектів, пов'язаних із формуванням
доходної та видаткової частин бюджетів, та підготовка пропозицій до проекту закону про Державний бюджет
на наступний бюджетний період.
БК називає й коло інших суб'єктів бюджетного процесу, зокрема, розпорядників бюджетних коштів, які
поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів
нижчого рівня, бюджетні установи та одержувачі бюджетних коштів.
Під головним розпорядником бюджетних коштів БК розуміє бюджетні установи в особі їхніх
керівників, уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення
видатків з бюджету. Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня у своїй діяльності підпорядковується
відповідному головному розпоряднику.
Закритий перелік головних розпорядників бюджетних коштів встановлено у ст. 22 БК України.
Головні розпорядники бюджетних коштів наділені широкими повноваженнями, зокрема:
1) розробляють плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди;
2) організовують та забезпечують на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних показників
бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди складання проекту кошторису та бюджетного запиту
і подає їх Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу);
3) отримують бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет;
приймають рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками
бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, розподіляють та доводять до них у
встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;
4) розробляють проекти порядків використания коштів державного бюджету за бюджетними
програмами;
5) розробляють та затверджують паспорти бюджетних програм і складають звіти про їхнє виконання,
здійснюють аналіз показників виконання бюджетних програм.
Розпорядники надають бюджетні кошти бюджетним установам та одержувачам бюджетних коштів.
Бюджетна установа - орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також уста-
нова чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи
органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи
місцевих бюджетів та є неприбутковими.
До повноважень цих суб'єктів належить готування бюджетних запитів. Бюджетний запит - це
документ, підготовленний розпорядником бюджетних коштів, який містить пропозиції з відповідним
обгрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на наступний бюджетний
період.
Одержувач бюджетних коштів не здійснює управління бюджетними коштами, а лише використовує
їх відповідно до бюджетної програми і плану. Одержувач бюджетних коштів - це суб'єкт господарювання,
громадська чи інша організація, шо не має статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником
бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує на їхне виконання
кошти бюджету. Їхні права та обов'язки такі: свосчасно та в повному обсязі отримувати кошти, витрачати їх
відповідно до бюджетної програми, бюджетного розпису та кошторису тощо.

64. Правовий статус розпорядників бюджетних коштів.

Розпорядники бюджетних коштів – це бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання
бюджетних асигнувань, взяття зобов’язань і здійснення видатків бюджету.
Для здійснення програмних заходів які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування
надаються розпорядником бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на:

5. - Головних розпорядників
6. - Розпорчядників нижчого рівня
7. Головні розпорядники бюджетних коштів - це бюджетні установи в особі їх керівників які
отримують повноваження шляхом бюджетних призначень. Їх перелік визначається в ст.33 БК, а також
можуть бути визначено головні розпорядники в ЗУ про Державний бюджет.

Розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня - це бюджетні установи і організації, які у своїй
діяльності підпорядковані відповідному вищестоящому розпоряднику, діяльність яких координується через
нього. Вони поділяються на розпорядників коштів другого та третього ступенів.

Розпорядниками бюджетних коштів другого ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які
уповноважені на отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету на виконання
функцій самої установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів для переказу розпорядникам третього
ступеня та безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам. В основному - це установи і організації
обласного рівня, що мають підвідомчі структурні підрозділи, як, наприклад: управління статистики, центр
сприяння зайнятості населення, податкова служба, фінансова інспекція, головне управління казначейства
тощо.

Розпорядники коштів другого ступеня вважаються такими, якщо вони розподіляють і перераховують кошти
підвідомчим установам. Якщо ж вони витрачають кошти безпосередньо на утримання свого апарату або на
централізовані заходи, то одночасно вважаються розпорядниками коштів третього ступеня.

Розпорядниками коштів третього ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на
отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету на виконання функцій самої
установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам.

Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:

1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи,

уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів
України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Конституційний Суд
України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та інші органи, безпосередньо
визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Національна академія наук України,

2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, -

уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної
Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади
Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні
адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні
підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників.

Головний розпорядник бюджетних коштів: (Стаття 22 БК)

1) розробляє плани діяльності на плановий та наступні за плановим два бюджетні періоди

2) організовує та забезпечує на підставі плану діяльності та індикативних прогнозних показників бюджету на

наступні за плановим два бюджетні періоди складання проекту кошторису та бюджетного запиту і подає їх
Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу);

3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні
про місцевий бюджет); тощо.
65. Правовий статус одержувачів бюджетних коштів.
Одержувач бюджетних коштів - це суб'єкт господарювання, громадська чи інша організація, яка не має
статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів,
передбачених бюджетною програмою, та отримує на їх виконання кошти бюджету.
Відповідно до пункту 3 частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу головний розпорядник бюджетних
коштів приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками
оюджетних коштів нижчого рівня та/аоо одержувачами оюджетних коштів, розподіляє та доводить у
встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань. До субʼєктів бюджетних правовідносин слід віднести
лише одержувачів бюджетних коштів недержавної та немуніципальної форми власності, що є виконавцями
бюджетних програм в силу делегованих їм повноважень.
Окрім того, згідно частини 6 статті 22 Бюджетного кодексу розпорядник бюджетних коштів може
уповноважити одержувача оюджетних коштів на виконання заходів, передоачених оюджетною програмою, та
надати йому кошти бюджету (на безповоротній чи поворотній основі) в межах відповідних бюджетних асиг-
нувань. Одержувач бюджетних коштів використовує такі кошти на підставі плану використання бюджетних
коштів, що містить розподіл оюджетних асигнувань, затверджених у кошторисі цього розпорядника
бюджетних коштів.
«Одержувач в бюджетному праві наділений рядом прав та обов’язків і посідає конкретне місце в системі
відносин з організації використання та використання державних фондів коштів, його слід вважати субʼєктом
бюджетно-правових відносин». При цьому важливо, що не кожен, хто одержує бюджетні кошти може
розглядатися як субʼєкт бюджетних правовідносин і, відповідно бути одержувачем бюджетних коштів.
Зокрема такими не виступають господарюючі субʼєкти, які є постачальниками робіт та послуг на державні
потреои та фізичні осоои, які є одержувачами соціальних допомог, інших виплат, за рахунок коштів бюджету і
перераховуються на їх рахунки, оскільки вони не наділені в бюджетному праві субʼєктивними правами та
обовʼязками, тобто бюджетною правосуб’єктністю.
Дискусійності питання віднесення одержувачів бюджетних коштів до учасників бюджетного процесу сприяє
неоднозначність та колізійність бюджетного законодавства. Так, Бюджетний кодекс хоча і дає визначення
одержувачів бюджетних коштів, вказує делегування їм повноважень по виконанню бюджетних програм, проте
не називає одержувачів бюджетних коштів як учасників оюджетного процесу

66. Застосування програмно-цільового методу у бюджетному

процесі.
Сьогодні в бюджетному процесі застосовується програмно-цільовий метод - всі дії учасників
бюджетного процесу спрямовано на отримання відповідних результатів при використанні коштів бюджету.
При цьому обов'язково акцентується увага на тому, наскільки ефективно бюджетні кошти витрачаються.
Такий метод застосовують як на рівні державного бюджету, так і на рівні місцевих бюджетів.
Елементами програмно-цільового методу є бюджетні програми, відповідальні виконавці бюджетних
програм, паспорти бюджетних програм, результативні показники бюджетних програм.
Бюджетна програма - це сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, завдань та
очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно
до покладених на нього функцій. Їхній зміст обумовлено: 1) індикативними прогнозними показниками
обсягів видатків і надання кредитів з бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди, що доводяться
Мін. фінансів України, а також 2) прогнозними та програмними документами економічного та соціального
розвитку, державними цільовими програмами з визначеням очікуваних результатів діяльності; 3) показниками
державного бюджету на плановий бюджетний період та прогнозом Державного бюджету України на наступи
плановим два бюджетні періоди, 4) планами і цілями діяльності розпорядника.
Відповідальний виконавець бюджетних програм у процесі їх виконання забезпечує цільове та
ефективне використання бюджетних коштів протягом усього строку реалізації відповідних бюджетних
програм у межах визначених бюджетних призначень.
Паспорт бюджетної програми - документ, що визначає мету, завдання, напрями використання
бюджетних коштів, відповідальних виконавців, результативні показники та інші характеристики бюджетної
програми відповідно до бюджетного призначення, встановленого законом про Державний бюджет України.
Результативні показники бюджетної програми. Їх використовують для оцінки ефективності
бюджетної програми і поділяють на кількісні та якісні показники, які визначають результат виконання
бюджетної програми, характеризують дії реалізації, ступінь досягнення поставленої мети та виконання
завдань бюджетної програми. Встановленими критеріями є: реалістичність; актуальність; суспільна
значимість.
Результативні показники поділяються на чотири групи: 1) показники затрат, 2) показники продукту,
3) показники ефективності та 4) показники якості.
Показники затрат визначають обсяги та структуру ресурсів, які забезпечують виконання бюджетної
програми, характеризують структуру витрат бюджетної програми та можуть включати штатну чисельність
працівників бюджетної установи, у тому числі залучених до надання державних послуг, кількість осіб, які
мають право на отримання державних послуг, розміри виплат, встановлені нормативно-правовими актами,
кількість обладнання, площу будівель, які потребують обслуговування, загальний обсяг робіт, які необхідно
виконати у поточному та наступних роках, кошторисну вартість реалізації інвестиційних проектів.
Показники продукту характеризують результати діяльності головного розпорядника за відповідний
бюджетний період у межах бюджетної програми, можуть відображати обсяг виробленої продукції, наданих
державних послуг чи виконаних робіт, кількість осіб, яким надано державні послуги.
Показники ефективності характеризують економність при витрачанні бюджетних коштів,
ефективність надання державних послуг, співвідношення між одержаним продуктом і витраченим ресурсом та
визначаються як витрати ресурсів на одиницю показника продукту відношення кількості вироблених товарів
до витраченого обсягу ресурсу.
Показники якості характеризують динаміку досягнення мети та виконання завдань бюджетної
програми, відповідність створеного продукту установленим нормативам, рівень реалізаці інвестиційних
проектів, виконання робіт, ступінь готовності об'єкта будівництва, якість створеного продукту; рівень
задоволення користувачів державних послуг відповідно до їхнього призначення, рівень забезпечення
державними послугами осіб, які мають на них право висвітлюють послаблення негативних чи посилення
позитивних тенденцій в економіці, користь для суспільства від реалізації бюджетной програми.

67. Складання проектів бюджетів.

Це перша стадія бюджетного процесу.
ст. 96 Конституції та БК - право складання проекту бюджету належить виключно органам виконавчої
влади. Складання місцевих бюджетів провадиться за таким же алгоритмом, що і державного бюджету.
Державний бюджет формується на основі найважливіших економічних документів країни. Складанню
проекту Державного бюджету України передує проведення підготовчих заходів, що триває близько 4 місяців
(із січня до кінця квітня поточного року). Тут задіяні Міністерство фінансів, Міністерство економічного
розвитку і торгівлі, Національний банк України та інші суб'єкти.
Міністерство економічного розвитку і торгівлі подає основні макропоказники економічного і
соціального розвитку. У ньому зазначаються: обсяг ВВП, зведений баланс фінансових ресурсів, баланс
доходів і витрат населення, індекс споживчих цін, прибуток підприємств, середньомісячна заробітна плата
працівників, кількість зайнятих економічною діяльністю осіб, рівень безробіття населення, продуктивність
праці та ін.
Національний банк, до 1 березня року, шо передує плановому, надає інформацію про розрахунок
частини прогнозованого прибутку до розподілу поточного року, яка підлягатиме перерахуванню до
державного бюджету. До 15 березня року, що передує плановому, він подає прогнозні монетарні показники і
показники валютно-курсової політики на наступний рік та наступні за плановим два бюджетні періоди, до 15
квітня року, що передує плановому, - уточнену інформацію про розрахунок частини прогнозованого прибутку
до розподілу наступного року, яка підлягатиме перерахуванню до державного бюджету, на середньостроковий
період.
Міністерство фінансів України визначає загальний рівень доходів, видатків і кредитування бюджету
та дає оцінку обсягу фінансування бюджету, повернення кредитів до Державного бюджету та його орієнтовні
граничні показники. Провадиться робота щодо аналізу звітних даних з виконання державного та місцевих
бюджетів за попередні роки, виявлення тенденцій у виконанні як доходної частини бюджетів так і видаткової
частини.
До кола учасників на першій стадії бюджетного процесу віднесено і Комітет Верховної Ради з питань
бюджету. Він бере участь у підготовці пропозицій щодо державних капітальних вкладень між головними
розпорядниками бюджетних коштів за результатами відбору державних інвестиційних проектів (ст. 331 БК).
Державні капітальні вкладення – це капітальні видатки державного бюджету, що спрямовуються на
створення, реконструкцію, технічне переоснащення основних засобів державної власності, очікування строк
корисної експлуатації яких перевищус один рік.
Також ведеться робота по складанню бюджетних запитів - документів, підготовлених головним
розпорядником бюджетних коштів, що містять пропозиції з відповідним обгрунтуванням щодо обсягу таких
коштів, необхідних для його діяльності на наступні бюджетні періоди.
 Разом із проектом закону про Держ бюджет, схваленим КМУ, також подається низка документів:
1) пояснювальна записка до проекту закону про Держ бюджет України,
2) прогнозні показники зведеного бюджету України відповідно до бюджетної класифікації;
3) перелік пільг з податків, зборів із розрахунком втрат доходів бюджету від їх надання та ін.
На цьому перша стадія бюджетного процесу закінчується.

68. Бюджетний запит: поняття, зміст і значення.

На стадії складання проектів бюджетів ведеться робота по складанню бюджетних запитів - документів,
підготовлених головним розпорядником бюджетних коштів, що містять пропозиції з відповідним
обгрунтуванням щодо обсягу таких коштів, необхідних для його діяльності на наступні бюджетні періоди.
Для належного їх складання Міністерство фінансів розробляє і доводить до головних розпорядників
бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів.
У цих документах головні розпорядники коштів зазначають розподіл фінансових та інших ресурсів,
необхідних для здійснення конкретних програм та заходів, що обумовлює визначення саме реальних
пропозицій щодо проекту державного бюджету. До форм бюджетних запитів головні розпорядники повинні
подати детальні розрахунки та обгрунтування витрат, які планується здійснювати за кожним із напрямів
використання коштів бюджету, пояснювальну записку з обтрунтуванням розподілу коштів за функціями,
вказуються нормативно-правові акти, які регулюють питання функціонування підрозділів, які не є
юридичними особами та створені при структурних підрозділах розпорядника, зокрема: централізовані
бухгалтерії, служби технічного нагляду, консультативно-методичні групи та ін.
Відповідальність за свосчасність, достовірність та зміст поданих бюджетних запитів несе головний
розпорядник.
БК ст. 34 - інструкції з підготовки бюджетних запитів можуть запроваджувати фінансові обмеження та
організаційні й ін. вимоги, яких зобов'язані дотримуватися усі розпорядники бюджетних коштів у процесі
підготовки бюджетних запитів. Розрахунок обсягів видатків/надання кредитів на плановий та наступні за
плановим два бюджетні періоди здійснюсться за кожною функцією за загальним та спеціальним фондами у
розрізі кодів економічної класифікації видатків та класифікації кредитування бюджету з урахуванням, як
правило, таких факторів: 1) нормативно-правових актів; 2) зобов'язань, передбачених договорами; 3) норм і
нормативів; 4) пріоритетності видатків; 5) періодичності проведення окремих видатків; 6) необхідності
зменшення заборгованості попередніх бюджетних періодів та недопущення утворення заборгованості за
зобов'язаннями у плановому та наступних за плановим двох бюджетних періодах; 7) цін і тарифів поточного
року на відповідні товари, закупівлю яких передбачається здійснювати у межах функції; 8) кількісних та
вартісних факторів, що впливають на обсяг видатків/надання кредитів тощо.
До кількісних факторів належать, штатна чисельність працівників, чисельність студентів, кількість
бюджетних установ, кількість інвалідів, підопічних тощо. До вартісних факторів – індекси споживчих цін та
цін виробників, ціни (тарифи) на товари (роботи, послуги), розмір прожиткового мінімуму та рівень його
забезпечення, розміри мінімальної заробітної плати та посадового окладу працівника тарифного розряду
єдиної тарифної сітки тощо.
Процедури узгодження показників бюджетних запитів закінчуються прийняттям рішення
Міністром фінансів про включення бюджетного запиту до проекту Державного бюджету.
Після цього розроблений проект закону про Державний бюджет Mіністерство фінансів подає до КМУ.
КМУ приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Держ бюджет. Схвалений проект КМУ не
пізніше 15 вересня року, що передує плановому, подає ВРУ. Після схвалення КМУ проекту закону про Держ
бюджет, Міністерство фінансів доводить до місцевих органів влади розрахунки прогнозних обсягів
міжбюджетних трансфертів, методику їхнього визначення та інші показники, необхідні для складання
проектів місцевих бюджетів.

69. Зміст закону про Державний бюджет.

Ст. 40 БК законом про Держ бюджет визначаються:
1) загальні суми доходів, видатків та кредитування державного бюджету (з розподілом на загальний та
спеціальний фонди);
2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) державного бюджету у відповідному бюджетному періоді і
гарантованого державою боргу на кінець відповідного бюджетного періоду, граничний обсяг і напрями
надання державних гарантій, а також повноваження щодо цих гарантій;
3) доходи державного бюджету за бюджетною класифікацією (у додатку до закону);
4) фінансування державного бюджету за бюджетною класифікацією;
5) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів державного бюджету за бюджетною
класифікацією з обов'язковим виділенням видатків споживання та видатків розвитку, включаючи
розподіл видатків на централізовані заходи між адміністративно-територіальними одиницями;
6) бюджетні призначення міжбюджетних трансферів;
7) розмір оборотного залишку коштів державного бюджету;
8) розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період;
9) розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу, а
також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення та рівень забезпечення
прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період;
10) перелік кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав, банків і міжнародних
фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів), із зазначенням кредиторів,
загальних обсягів кредитів (позик) та обсягів їх залучення у відповідному бюджетному періоді в розрізі
бюджетних програм (у додатку до закону);
11) додаткові положення, що регламентують процес виконания бюджету.
Очевидно, що протягом бюджетного періоду до закону про Державний бюджет України можуть бути
внесені зміни за поданням суб'єктів права законодавчої ініціативи.

70. Правова природа Бюджетної декларації.

Ст. 32 БК - Кабінет міністрів розробляє Бюджетну декларацію та проект закону про Державний
бюджет.
Ч. 1 ст. 33 БК України вказано, що Міністерство фінансів України спільно із іншими центральними
органами виконавчої влади складає проект Бюджетної декларації і до 15 травня року, що передує плановому,
подає його на розгляд до КМУ.
Документ готується на підставі аналізу та оцінки прогнозних і програмних документів, наприклад:
- щорічного послання Президента України до ВРУ про внутрішнє і зовнішнє становище України;
- монетарних показників та іншої інформації Національного банку України;
- програми діяльності КМУ;
- орієнтовних основних прогнозних макропоказників економічного та соціального розвитку України,
підготовлених Мінекономрозвитку.
Зазначений проект Бюджетної декларації не пізніше1 червня року, що передує плановому, розглядається
і схвалюється КМУ та подається до ВРУ.
Ст. 152 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» визначено процедуру розгляду і
затвердження Бюджетної декларації в парламенті.
Починасться аналіз цього документа народними депутатами, комітетами, підсумком чого стає розробка
пропозицій до Бюджетної декларації на наступний бюджетний період. Такі пропозиції подаються до Комітету
з питань бюджету в десятиденний строк із дня надходження цього документа до ВРУ.
Комітет з питань бюджету розглядає пропозиції, що надійшли, а також готує та подає на розгляд ВРУ
проект постанови щодо Бюджетної декларації. Цей проект надається народним депутатам не пізніш як за два
дні до розгляду зазначеного питания на пленарному засіданні Верховної Ради. Верховна Рада розглядає
питания щодо Бюджетної декларації не пізніше 15 липня року, що передує плановому.
За наслідками розгляду цього питання Верховна Рада може прийняти рішення про:
1) прийняття проекту постанови Верховної Ради щодо Бюджетної декларації;
2) схвалення рекомендації Верховної Ради щодо бюджетної політики.
Характерно, що бюджетна резолюція не має сили закону, вона затверджується постановою
парламенту. Її зміст певною мірою може бути змінено, але таке відхилення має бути обґрунтованим.
Структура цього документа бюджетним законодавством не визначена. В документі мають міститися
головні пріоритети бюджетної політики на плановий рік, які повинні стати орієнтиром для Уряду, який керує
складанням проекту бюджету, і для ВРУ при розгляді і затвердженні бюджету. Мають окреслюватися
економічні показники, якісний аналіз стану економіки України, прогноз щодо її розвитку.
Бюджетна декларація виконує такі функції:
- прогностичну – зазначає ті аспекти і показники, яких передбачається досягнути і реалізувати.
- інформативну - надає певним суб'єктам, задіяним у бюджетному процесі, а також громадянам інформацію
стосовно проблем, що існують, пояснення причин їх виникнення і наслідків, а також шляхів вирішення.
Забезпечує реалізацію таких принципів бюджетної системи, як публічність і прозорість;
- аналітичну - поєднує в собі важливу інформацію, отриману на підставі аналізу сучасного стану розвитку
економічних, соціальних, фінансових та інших відносин, що передбачас визначення певних результативних
показників;
- управлінську - передбачає коригування уповноваженими суб'єктами напрямів, цілей і заходів бюджетної
політики;
- стабілізуючу - інформація і цифрові показники, що в ньому визначаються, мають на меті покращення
економічного й соціального становища держави, тоді як заходи, що в ній визначено, приведуть до виявлення
внутрішніх і зовнішніх резервів для зростання фінансових ресурсів держави і територіальних громад.

71. Розгляд й прийняття бюджетів.

Виконання бюджету - повне та своєчасне надходження до бюджетів усіх передбачених законодавством
доходів та забезпечення фінансування всіх запланованих видатків.
Головним у процесі виконання бюджетів є забезпечення в повному обсязі надходження податків,
зборів та інших неподаткових обов'язкових платежів у доходну частину бюджету та фінансування заходів та
програм у межах затверджених видатків бюджету.
Ця стадія бюджетного процесу містить виконання доходної та видаткової частин бюджету.
Вирізняють три системи виконання бюджету: 1) банківську; 2) казначейську; 3) змішану.
Банківська форма виконання бюджету характеризуються тим, що будь-яка інформація про рух
бюджетних коштів централізується безпосередньо у банківській системі, а обслуговування бюджету,
відкриття рахунків з виконання бюджету, проведення розрахунково-касового обслуговування бюджетних
установ та організацій, надання бюджетних коштів розпорядникам і отримувачам має проводитись лише через
установи банків.
Казначейська форма виконання бюджету полягає у зведенні всіх коштів бюджетів на всіх рівнях на
єдиний казначейський рахунок, що є основним рахунком держави для проведення фінансових операцій та
ефективного управління коштами державного та місцевих бюджетів через систему електронних платежів
Національного банку України.
Змішана форма виконання бюджету поєднує банківську та казначейську форми, створюючи
можливість відкриття та ведення рахунків для виконання бюджету як в органах казначейства, так і в
установах банків.
Ст. 43 БК в нашій державі при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується
казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейства виконують обов'язки щодо організації
виконання бюджетів та керівництва всіма бюджетними коштами. Казначейська система виконання бюджету
означає зведення всіх коштів бюджетів усіх рівнів на єдиному рахунку, який відкривається на ім'я органів
Державного казначейства в установах уповноважених банків. Єдиний казначейський рахунок (далі - ЄКР) -
це консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству в Національному банку України для обліку
коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України. Він є
основним рахунком держави для проведення фінансових операцій та ефективного управління коштами
державного та місцевих бюджетів через систему електронних платежів Національного банку України.
Для відобрження операцій, проведених через систему електронних платежів (далі - СЕП) протягом
банківського дня, у центрі оброблення такої системи Державному казначейству України та Головним
управлінням Державного казначейства України відкрито технічні рахунки.
Необхідність застосування казначейської форми виконання бюджету обумовлюється такими
чинниками:
1. Нестійкою і незадовільною діяльністю комерційних банків, які виявляли недостатню оперативність при
зачисленні доходів у бюджети й оплаті платіжних доручень при використанні бюджетних коштів.
2. Банківська форма виконання бюджету не забезпечувала проведення ретельного контролю за цільовим
використанням бюджетних коштів, що не давало бути бюджетам прозорими та ефективними.
3. Розпорядники бюджетних коштів у такому разі не мали можливості оперативно корегувати розподіл та
надання ресурсів їхнім одержувачам.
Сучасне бюджетне законодавство дозволяє у виняткових випадках залучати банківські установи до
виконання як державного, так і місцевих бюджетів (ст. 13, 16, 78 БК України). Фактично це вказує на
тенденцію до поступового переходу на змішану форму виконання бюджетів.
72. Бюджетний розпис бюджету: поняття, зміст і значення.
Бюджети виконуються за відповідними розписами. Бюджетний розпис - це документ, в якому
встановлюється розподіл доходів та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам
бюджетних коштів по певних періодах року відповідно до бюджетної класифікації.
Державний бюджет виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів відповідно до
бюджетних призначень у місячний термін після набрання чинності закону про Державний бюджет України.→
До затвердження розпису Міністром фінансів України затверджується тимчасовий розпис на відповідний
період.
Розписи місцевих бюджетів складають фінансові управління на місцях та затверджуються відповідними
керівниками місцевого фінансового органу. До затвердження розпису затверджується тимчасовий розпис
місцевого бюджету
Затверджені розписи передаються Комітету ВРУ з питань бюджету та Рахунковій палаті. Державна
казначейська служба після затвердження розпису доводить головним розпорядникам витяг із розпису, що є
підставою для затвердження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань та планів використання
бюджетних коштів.
На основі бюджетного розпису починається виконання бюджетів за доходами.
На основі розписів відкриваються асигнування, перераховуються кошти місцевим бюджетам,
розпорядникам коштів, зараховуються на реєстраційні рахунки в установах казначейства.
Беручи за основу розпис головного розпорядника, фінансові органи затверджують ліміти для
розпорядників і одержувачів коштів, які іноді відрізняються від обсягу бюджетних асигнувань на квартал,
але фінансовий орган вправі відстрочити до трьох місяців надання ліміту на витрачання коштів. У свою чергу
одержувачі бюджетних коштів вправі взяти на себе обов'язки зі здійснення витрат і платежів, складаючи
платіжні документи за кошторисом доходів-витрат у межах встановлених лімітів.
Зміни до розпису мають відповідати таким вимогам:
1) бути збалансованими за місяцями, тобто не порушувати загального обсягу показників загального або
спеціального фонду місцевого бюджету на місяць, якого стосуються такі зміни;
2) не змінювати загального обсягу показників загального або спеціального фонду місцевого бюджету на
рік, за винятком внесення змін до рішення про місцевий бюджет;
3) враховувати фактично виділені асигнування за попередній період;
4) проводитися переважно за відсутності заресстрованої в органах Казначейства кредиторської
заборгованості за тим кодом економічної класифікації видатків бюджет та класифікації кредитування
бюджету, за яким передбачається зменшення асигнувань;
5) вноситися на поточний та наступні періоди.
При внесенні змін до розписів відповідного бюджету місцевий фінансовий орган подає довідки до
Казначейства України.

73. Кошторис бюджетних установ: поняття і зміст.

Установи та організації, які утримуються за рахунок коштів бюджетів, для забезпечення своєї діяльності та
виконання покладених на них функцій складають та затверджують кошторис доходів і видатків відповідно з
бюджетними призначеннями, які встановлені Законом України “Про Державний бюджет”.

Кошторис доходів і видатків бюджетної установи, організації - це основний плановий документ, який
підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування
коштів для виконання нею своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних
призначень.

Зміст кошторису формують дві складові:

· загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за
повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою, організацією основних функцій;

· спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною
економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення, а також на реалізацію
пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням установою основних функцій.

Існують наступні види кошторисів:

· індивідуальні кошториси – це кошториси, які складаються бюджетними організаціями. Причому незалежно
від того, веде бюджетна організація облік самостійно чи обслуговується централізованою бухгалтерією,
індивідуальний кошторис та план асигнувань складаються за кожною виконуваною нею функцією;

· зведені кошториси – це зведення показників індивідуальних кошторисів розпорядників коштів бюджету

нижчого рівня за функціональною класифікацією, що складаються головним розпорядником, розпорядником
вищого рівня для подання їх Міністерству фінансів України, Міністерству фінансів Автономної Республіки
Крим, місцевим фінансовим органам. Зведені кошториси не затверджуються;

· кошториси на централізовані заходи – це кошториси, до яких включаються асигнування тільки в тих

випадках, коли проведення таких заходів за рахунок коштів бюджету дозволено законодавством України
(централізовані заходи здійснюються головними розпорядниками).

74. Характеристика виконання бюджету за видатками.

Видатками бюджету визначаються кошти, які направлені на здійслення програм та заходів,
передбачених відповідним бюджетом.
Розрізняють фактичні та касові видатки бюджету.
Фактичними видатками визнаються реальні витрати установ й організацій, які підтверджуються
відповідними документами під час видачі заробітної плати, стипендії та інших аналогічних платежів.
Касові видатки бюджету - кошти, отримані банком готівкою або за безготівковим розрахунком з
рахунку Державної казначейської служби України за всіма видатками бюджету з перерахуванням коштів на
рахунок юридичної особи та оплату рахунків розпорядників бюджетних коштів. До видатків бюджету не
слід відносити: повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів та інших доходів бюджету,
проведения їх бюджетного відшкодування; закладання бюджетних коштів під депозит; погашення боргу;
придбання цінних паперів, кредитування з бюджету.
Відповідно до БК виконання Державного бюджету України за видатками та кредитуванням
проходить кілька етапів, а саме:
l) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі та в межах
затвердженого розпису бюджету;
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм (у разі застосування програмно-цільового
методу у бюджетному процесі), а також порядків використання бюджетних коштів;
3) взяття бюджетних зобов'язань;
4) отримання товарів, робіт і послуг;
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов'язань;
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання заходів бюджетних програм;
7) повернення кредитів до бюджету (щодо кредитування бюджету).
Бюджетні розписи є підставою для одержання та здійснення асигнувань з бюджетів розпорядниками
бюджетних коштів. Бюджетне асигнування являє собою повноваження розпорядника бюджетних коштів,
надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів,
яке має кількісні, часові та цільові обмеження (п. 6 ч. 1 ст. 2 БК України).
Кошторис є основним плановим фінансовим документом бюджетної установи, яким на бюджетний
період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань
на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій
та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень.
Затвердження кошторисів бюджетних установ відбувається в такий спосіб. У двотижневий строк з
моменту прийняття закону про Державний бюджет України, відповідного рішення ВР АРК, місцевих рад
Міністерство фінансів України, Міністерство фінансів АРК, місцеві фінансові органи доводять до головних
розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування. Лімітна довідка - документ, який містить
затверджені бюджетні призначення (встановлені бюджетні асигнування) та їхній помісячний розподіл, а
також інші показники, що згідно із законодавством повинні бути визначені на основі нормативів. Така
довідка може видаватися:
а) Міністерством фінансів України;
б) Міністерством фінансів АРК;
в) місцевим фінансовим органом;
г) головним розпорядником.
 Показники лімітної довідки доводяться до відома розпорядників для уточнення проектів кошторисів і
складання проектів планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального
фонду бюджету, планів спеціального фонду, зведення показників спеціального фонду кошторису, планів вико-
ристання бюджетних коштів, помісячних планів використання бюджетних коштів.
Кошториси, плани асигнувань загального фонду бюджету, плани надання кредитів із загального фонду
бюджету, плани спеціального фонду, плани використання бюджетних коштів, помісячні плани використан-
ня бюджетних коштів і штатні розписи затверджуються керівником відповідної вищестоящої установи.
На органи Казначейства України покладено обов'язок здійснювати контроль за відповідністю
бюджетного розпису й відповідних кошторисів розпорядників бюджетних коштів. Після цієї процедури
розпорядники бюджетних коштів у межах бюджетних асигнувань, що встановлені затвердженими
кошторисами, беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки.
Суб'єктом, уповноваженим здійснювати реєстрацію й облік бюджетвих зобов'язань, є Казначейство
України.
Виконання місцевих бюджетів за видатками як стадія бюджетного процесу має чимало спільного із
процедурою виконання Державного бюджету України за видатками. Так, спільним є:
а) перелік стадій, які мають місце й у процесі виконання місцевих бюджетів за видатками та
кредитуванням;
б) казначейське обслуговування таких бюджетів органами Казначейства України;
в) наявність розпису як підстави виконання відповідного місцевого бюджету.
Казначейство України здійснює операції щодо виконання платіжних доручень розпорядників
бюджетних коштів, оформлених відповідно до вимог законодавства, на підставі підтвердних документів
відповідно до взятих бюджетних зобов'язань та наявних бюджетних асигнувань за видатками місцевих
бюджетів.
Завершальним етапом виконання місцевих бюджетів за видатками є закриття рахунків місцевих
бюджетів після закінчення бюджетного періоду.
Закриття бюджетних рахунків (так само, як і відкриття) здійснюють органи Казначейства України згідно
з наказом Міністерства фінансів України.

75. Характеристика виконання Державного бюджету за

доходами.
Згідно ЗУ “Про бюджетну систему України” розрізняють такі етапи бюджетного процесу:
 складання проекту бюджету;
 розгляд бюджету;
 затвердження бюджету;
 виконання бюджету;
 складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.
Виконання бюджетів починається з формування доходних частин бюджетів, а саме з виконання
бюджетів за доходами. Виконання бюджетів за доходами передбачає реалізацію повноважень органами
Державної казначейської служби України. Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень
Державного бюджету та за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює
повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету (ч. 3 ст. 45 БК України).
Платники податків сплачують платежі до бюджету через установи банків, у яких вони обслуговуються.
Банк платника перераховус грошові кошти через систему електронних платежів Національного банку
України на відповідні рахунки. Кількість рахунків, які відкриваються в Казначействі України та Головних
управліннях Казначейства для акумулювання коштів загального фонду державного бюджету, залежить від
необхідності забезпечення виконання закону про Державний бюджет України. Таким чином, усі доходи
державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний казначейський рахунок, що забезпечує
облік бюджетних коштів та посилює контроль за їх рухом, дає змогу обліковувати фактичну наявність коштів
у бюджетах.
Порядок зарахування до державного бюджету коштів, що отримуються установами України, які
функціонують за кордоном, та власних надходжень державних і комунальних вищих навчальних закладів,
наукових установ та закладів культури, отриманих як плата за послуги, що надаються ними згідно із основною
діяльністю, благодійні внески та гранти встановлюється КМУ.
Податки і збори та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету
з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок (ч. 4-5, 8 ст. 45 БК).
 У разі зміни місцезнаходження суб'єктів господарювання – платників податків сплата визначених
законодавством податків і зборів після реєстрації здійснюється за місцем попередньої реєстрації до закінчення
поточного бюджетного періоду.
Відповідно до частин 3-5 ст. 78 «Виконання місцевих бюджетів» БК місцевий бюджет виконусться за
розписом, який затверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису
місцевого бюджету затверджується тимчасовий розпис місцевого бюджету на відповідний період. Керівник
місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого
бюджету встановленим бюджетним призначенням.
Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забезпечують свосчасне та в повному
обсязі надходження до місцевих бюджетів податків і зборів та інших доходів місцевих бюджетів відповідно до
законодавства.
Податки і збори та інші доходи місцевого бюджету визнаються зарахованими до місцевого бюджету з
дня зарахування відповідно на єдиний казначейський рахунок та рахунки, відкриті в установах банків
державного сектору і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння
надходжень бюджету (ч. 5 ст. 78 БК України).

76. Публічні закупівлі в бюджетному процесі.

Закон України “Про публічні закупівлі” (далі – Закон) визначає правові та економічні засади здійснення
закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об’єднаних
територіальних громад.

Планування закупівель та інші передумови здійснення закупівель визначаються статтею 4 Закону. Так, згідно
з частиною першою статті 4 Закону планування закупівель здійснюється на підставі наявної потреби у
закупівлі товарів,робіт і послуг. Заплановані закупівлі включаються до річного плану закупівель(далі – річний
план). Річний план та зміни до нього безоплатно оприлюднюються замовником в електронній системі
закупівель протягом п’яти робочих днів з дня затвердження річного плану та змін до нього. Закупівля
здійснюється відповідно до річного плану.

Спрощена закупівля – новий вид закупівлі, що повністю замінює Допорогові закупівлі. Це закупівлі від 50
тис. грн до 200 тис. грн, проте відтепер вони ОБОВ’ЯЗКОВО повинні відбуватися через дану процедуру, крім
випадків передбачених у частині сьомій Статті 3 Закону України “Про публічні закупівлі”. Відповідно поза
системою можливі закупівлі до 50 тис. грн (замість 200 тис. грн) з обов’язковою публікацією звіту про
укладений договір в системі Prozorro.

Відкриті торги – процедура, яка застосовується в випадку, коли очікувана вартість закупівлі від 200 тис. грн
до 133 тис. євро.

Відкриті торги з публікацією англійською мовою (європейські торги) – це особливість процедури відкритих
торгів, пов’язана з розміром очікуваної вартості закупівлі. Застосовується при закупівлі товарів та послуг від
133 тис. євро, або робіт від 5 млн. 150 тис. євро.

Переговорна процедура закупівлі – неконкурентний вид процедури, який відбувається шляхом прямих
переговорів замовника з потенційними постачальниками без проведення аукціону та не зобов’язує містити
тендерну документацію.
Переговорна система процедури включає функцію проведення скороченої процедури. Скорочена процедура
може бути задіяна виключно в випадку нагальної потреби провести закупівлю, через особливі соціальні й
економічні обставини, або при закупівлі товарів і послуг, на які не мають встановлювати кваліфікаційні
критерії.
Переговорна процедура закупівлі для потреб оборони – поєднання процедури “Відкритих торгів” і
переговорної процедури закупівлі та складається з двох етапів. На відміну від переговорної процедури, в цій
перший етап проходить в системі, а другий поза системою, але з підтвердженням результату в ній.

Конкурентний діалог – одна з основних процедур публічних закупівель. Застосовується дана процедура у
випадках, коли:
  Замовник не може визначити технічні умови закупівлі
 предметом закупівлі є послуги (консультаційні, юридичні, інтелектуальні) та роботи (будівельні,
дослідно-конструкторські), які потребують переговорів із Постачальниками для визначення вимог.

Для того, щоб замовник, який ще не встановив конкретні умови та вимоги для проведення закупівлі, провів
закупівлю якнайкраще, він публікує оголошення про проведення конкурентного діалогу, щоб уточнити,
змінити вимоги й умови до закупівлі.

Процедура конкурентний діалог складається з двох етапів:

1. Переговори для визначення умов закупівлі.

2. Аукціон

Рамкова угода – угода про намір проведення закупівлі, що дозволяє замовникам і постачальникам отримати
надійних партнерів для довготривалої співпраці. Замовник, або Централізована закупівельна організація
(ЦЗО) обирає трьох і більше потенційних постачальників за наданням товарів і послуг, робіт терміном до 4-ох
років.

77. Особливості бюджетного процесу в умовах воєнного

стану.
24 лютого 2022 року Указом Президента України Nº 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в
Україні було запроваджено воєнний стан. У звʼязку із введенням в Україні воєнного стану Кабінетом
Міністрів України 28 лютого 2022 року прийнято постанову Nº 169 «Про деякі питання здійснення оборонних
та публічних закупівель товарів, робіт і послуг в умовах воєнного стану», якою врегульовано порядок
здійснення оборонних та публічних закупівель товарів в умовах воєнного стану.
Передбачено, що в умовах воєнного стану оборонні та публічні закупівлі товарів, робіт і послуг здійснюються
без застосування процедур закупівель та спрощених закупівель, визначених Законами України "Про публічні
закупівлі та "Про оборонні закупівлі". Переліки та обсяги закупівель товарів, робіт і послуг визначаються
рішеннями замовників, що здійснюють такі закупівлі.
Такі закупівлі не включаються до річного плану закупівель. За результатами їх здійснення в електронній
системі закупівель замовник оприлюднює звіт про договір про закупівлю, укладений без використання
електронної системи закупівель, договір про закупівлю та всі додатки до нього не пізніше ніж через 20 днів з
дня припинення чи скасування воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях. Вимога щодо
оприлюднення не застосовується до договорів, які містять інформацію з обмеженим доступом.
Щодо закупівель товарів, робіт і послуг, вартість яких не перевищує 50 тисяч гривень, замовник повинен
дотримуватися принципів здійснення публічних закупівель та може використовувати електронну систему
закупівель, у тому числі електронні каталоги для закупівлі товарів. У разі здійснення таких закупівель без
використання електронної системи закупівель замовник обовʼязково оприлюднює в електронній системі
закупівель відповідно до статті 10 Закону України "Про публічні закупівлі" звіт про договір про закупівлю,
укладений без використання електронної системи закупівель.
Переліки та обсяги закупівель товарів, робіт і послуг - для забезпечення потреб сектору безпеки і оборони, а
також інших товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони України
визначатимуться рішенням державних замовників у сфері оборони, перелік яких визначено постановою
Кабінету Міністрів України від 03.03.2021 року Nº 363 "Питання оборонних закупівель» Замовники під час
здійснення передбачених цією постановою закупівель повинні відповідно до Закону України "Про публічні
закупівлі" дотримуватися принципів здійснення публічних закупівель та забезпечувати оприлюднення
укладеного договору в електронній системі закупівель протягом пʼяти робочих днів після його підписання.
Зазначений строк продовжується на час неналежного функціонування електронної системи закупівель,
підтверджений її адміністратором. Договір, не оприлюднений в електронній системі закупівель у
встановлений строк, є нікчемним. Проте вказане правило не поширюється на договори, що укладені для
забезпечення потреб сектору безпеки і оборони. Такі договори оприлюднюються в електронній системі
закупівель протягом 10 робочих днів після припинення чи скасування воєнного стану.
Закупівлі товарів, робіт і послуг вартістю до 50 тис. грн. проводяться замовником шляхом укладення прямого
договору або використання електронного каталогу. При цьому у будь-якому випадку слід оприлюднити звіт
про договір про закупівлю, укладений без використання електронної системи закупівель, протягом трьох
робочих днів 3 дня укладення договору про закупівлю. При здійсненні таких закупівель замовник має
оприлюднювати річний план або зміни до нього. Процедури закупівель та спрощені закупівлі, розпочаті до
введення правового режиму воєнного стану в Україні, завершуються у порядку, визначеному Законом
України «Про публічні закупівлі». У разі якщо замовники, які розпочали процедури закупівлі до введення
правового режиму воєнного стану в Україні, не мають можливості завершити такі процедури закупівлі у
звʼязку із обставинами, що не залежать від замовників, вони можуть визнати тендер таким, що не відбувся, у
разі якщо здійснення закупівлі стало неможливим внаслідок дії непереборної сили.

78. Звітність про бюджет.

Відповідно до ч.1 ст. 58 БК України встановлюється фінансова та бюджетна звітність.
Фінансова (бухгалтерська) звітність - це система взасмопов'язаних узагальнених показників, що
відображають фінансовий стан бюджету та результати його виконання за звітний період.
Бюджетна звітність - це система взаємопов'язаних узагальнених показників, які відображають стан
виконання бюджету, містять інформацію в розрізі бюджетної класифікації. Бюджетна звітність є місячною,
квартальною та річною.
З метою впорядкування складання звітності про виконання бюджетів її класифікують за:
1) змістом і джерелами формування: на фінансову і бюджетну;
2) призначенням: на внутрішню (використовусться органами Державної казначейської служби України
для касового планування, оперативного прогнозування, оцінки і контролію за операціями щодо виконання
державного та місцевих бюджетів) та зовнішню (складається з метою якісної та кількісної оцінки результатів
виконання бюджетів і надання її зовнішнім користувачам відповідно до вимог законодавства);
3) ступенем узагальнення інформації: на первинну (складасться на підставі даних бухгалтерського
обліку про виконання державного та місцевих бюджетів) і консолідовану (складається з використанням
спеціальних методів, що усувають спільні статті і подвійний рахунок);
4) періодичністю: на оперативну (призначену для поточного контролю та управління; вона буває
щоденною, щотижневою, декадною або за інший період, визначений Державною казначейською службою
України); місячну та квартальну (ці види звітності є проміжними і формуються наростаючим підсумком із
початку звітного року) та річну, яка складається за відповідний звітний період.
З метою забезпечення повноти й достовірності інформації звітність про виконання бюджетів
формується, узагальнюється та консолідується за двома напрямами:
1) розпорядники та одержувачі бюджетних коштів подають детальні звіти, що містять бухгалтерські
баланси, дані про виконання кошторисів, результати діяльності та іншу інформацію до органу Державної
казначейської служби України за місцем обслуговування та до бюджетної установи вищого рівня;
2) у системі Казначейства звітність про надходження та використання бюджетних коштів, рух грошових
коштів, бюджетну заборгованість та інші звіти узагальнюється територіальними органами та консолідується
на центральному рівні, що потребує злагодженої та тісної взаємодії між ними.

79. Відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Засади відповідальності за порушення бюджетного законодавства закріплено у гл. 18 БК України
«Відповідальність та заходи впливу за вчинені порушення бюджетного законодавства».
Ч. 1 ст. 121 БК посадові особи, з вини яких допущено порушення бюджетного законодавства, несуть
цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Ч. 1 ст. 116 БК «порушенням бюджетного законодавства» визнається порушення учасником
бюджетного процесу встановлених БК чи іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду,
затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його виконання.
Ст. 119 БК нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, шо не відповідають:
бюджетним призначенням, встановленим законом про Держ бюджет (рішенням про місцевий бюджет),
напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми або в порядку
використання бюджетних коштів (включаючи порядок та умови надання субвенцій); бюджетним
асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).
Згідно із ч. 1 ст. 123 БК органи Казначейства України несуть відповідальність за:
 1) невиконання вимог щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання
бюджетів;
2) несвоєчасність подання звітності про виконання бюджетів;
3) здійснення витрат з перевищенням показників, затверджених розписом бюджету;
4) порушення в процесі контролю за бюджетними повноваженнями при зарахуванні надходжень
бюджету та здійсненні платежів за бюджетними зобов'язаннями розпорядників бюджетних коштів відповідно
до бюджетних асигнувань;
5) недотримання порядку казначейського обслуговування державного і місцевих бюджетів.
Відповідно до ч. 2 ст. 123 БК керівники органів Казначейства України несуть персональну
відповідальність у разі вчинення ними порушення бюджетного законодавства та невиконання вимог щодо
казначейського обслуговування державного і місцевих бюджетів, встановлених БК України.
Склад бюджетного правопорушення. Об'єктом бюджетного правопорушення є врегульовані
нормами фінансового (бюджетного) права суспільні відносини щодо складання, розгляду, затвердження, вико-
нання бюджетів, звітування про їхнє виконання, а також контролю за дотриманням бюджетного
законодавства. Об'єктивна сторона бюджетного правопорушення як його зовнішній прояв виявляється у
формі дії (активної поведінки) або бездіяльності (пасивної поведінки). Суб'єктами бюджетного
правопорушення можуть бути винятково учасники бюджетного процесу, тобто органи, установи та посадові
особи, наділені бюджетними повноваженнями. Суб'єктивна сторона бюджетного правопорушення,
внаслідок особливостей нормативно-правового регулювання, а також специфіки суб'єктного складу вона
фактично відсутня.

80. Сутність, значення й функції державної позики.

В усіх цивілізованих державах основними методами мобілізації державних доходів є податки, позики й
емісії.

Другим за своїм фінансовим значенням методом мобілізації державних доходів є позика.

Як правова категорія позика — це урегульовані правовими нормами відносини з акумуляції державою

тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб на
принципах добровільності, терміновості й зворотності з метою покриття бюджетного дефіциту та
регулювання грошового обігу.

Кошти, залучені на основі державної позики, надходять у розпорядження державної влади, що перетворює
їх на додаткові фінансові ресурси. Мобілізовані таким чином кошти насамперед миг бути призначено для
покриття бюджетного дефіциту.

Суспільне значення державної позики полягає в її фіскальній перерозподільчій функціях. Позитивний вплив
фіскальної функції державної позики — це рівномірний розподіл податкового тягаря за часом. Вага
податкового тягаря, що розповсюджується на інші покоління, залежить від термінів запозичення коштів і
відсотків за позикою, які сплачує позичальник. І Ісрерозподільча функція державної позики зводиться до того,
що при проведенні правильної позичкової політики може бути нилучено з обігу значні вільні кошти, які
держава перерозподілить між галузями народного господарства, підприємствами й Іншими суб'єктами, що
хазяйнують, і мають суттєве соціальне іа економічне значення для суспільства.

Держава використовує позику й для регулювання грошового обігу. В умовах інфляції державні позики як
основна форма державної внутрішньої позики тимчасово зменшують платоспроможний попит населення,
тому що з обігу вилучають надлишкові грошові знаки. Однак, при непродуктивному використанні
мобілізованих за допомогою державної позики коштів і'кгрелом погашення можуть бути нові позики.

Розміщення нових державних позик для погашення заборгованості за вже випущеними

називають рефінансуванням державного боргу.
81. Види держаної позики.
Державний кредит є невід'ємною складовою економічної і фінансової системи держави. У теорії і на практиці
його прийнято поділяти на внутрішній і міжнародний державний кредит, кожен з яких у свою чергу має свої
особливості і форми вияву.

Основною формою державного кредиту є державні позики, які прийнято класифікувати за певними
ознаками.

За правовим оформленням розрізняють:

— державні позики, що надаються на підставі угод (безоблігаційні). Як правило, угодами оформляються

кредити від урядів інших країн (міжурядові позики на двосторонній основі), а також кредити від міжнародних
організацій (зовнішні позики на багатосторонній основі);

— державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, за допомогою яких мобілізуються кошти на
фінансовому ринку.

За місцем розміщення позики поділяються на:

— внутрішні (облігації, казначейські зобов'язання), що розміщуються в певній країні на внутрішньому

фінансовому ринку і зазвичай у національній валюті. У процесі розміщення внутрішніх державних позик
можуть брати активну участь і нерезиденти. У такому випадку допуск нерезидентів до ринку державних
цінних паперів розширює фінансові можливості останнього;

— зовнішні (облігації, фідуціарні позики), які розміщуються на міжнародному фінансовому ринку переважно
в іноземній валюті чи безоблігаційні позики, що надаються на підставі угод і надходять ззовні від урядів
інших країн, міжнародних організацій та нерезидентів.

Залежно від статусу позичальника (точніше емітента) позики поділяються на:

— державні, що випускаються центральними органами управління (в Україні Міністерством фінансів за

рішенням Кабінету Міністрів України). Кошти, акумульовані від їх розміщення, спрямовуються у державний
бюджет;

- місцеві, що випускаються місцевими органами управління, а кошти від них спрямовуються у відповідні
місцеві бюджети. У розвинутих країнах ринок муніципальних цінних паперів є одним із динамічних і значних
за обсягом елементів національного фондового ринку, а місцеві позики є важливою складовою фінансів
місцевого самоврядування. Місцеві позики

дають змогу мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів і є однією
з форм залучення інвестицій.

Залежно від строків погашення державою своїх боргових зобов'язань розрізняють: короткострокові
(поточні, як правило, до одного року), середньостро кові (від одного до п'яти років) і довгострокові позики
(понад п'ять років).

За видами дохідності державні позики поділяються на:

— відсоткові, кола виплата доходу за державними позиками здійснюється у вигляді позикового відсотка. При
цьому власники державних цінних паперів можуть отримувати дохід як за фіксованою на весь період позики
ставкою, так і плаваючою, яка регулярно переглядається і може змінюватися відповідно до певних чинників.
— безвідсоткові (дисконтні), які характерні тим, що державні цінні папери реалізуються зі знижкою, а
погашаються за номінальною вартістю. Відсотки за такою облігацією не нараховують, а дохід (інтерес)
кредитора виникає внаслідок її погашення за ціною, вищою від ціни придбання;
— виграшні, які реалізуються без встановлення фіксованих відсотків, а виплата доходу здійснюється на
підставі проведення тиражів виграшів. Власники отримають дохід за умови включення номера їхньої облігації
у виграшний тираж погашення, причому дохід отримають лише ті кредитори, чиї облігації виграли.

За характером обігу цінних паперів державні позики поділяють на:

— ринкові, які вільно купуються і продаються на ринку цінних паперів;

— неринкові, які мають обмеження щодо купівлі і продажу, або не допускають виходу цінних паперів на
ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати.

82. Державні цінні папери як метод залучення коштів до

бюджету.
Державні цінні папери є важливим джерелом неінфляційного покриття дефіциту бюджету. (Покриття
дефіциту бюджету через емісію грошей призводить до надходження в обіг незабезпечених реальними
активами платіжних засобів, а отже, до інфляції.) Вважається, що випуск державних цінних паперів є одним з
ефективних методів фінансування бюджетного дефіциту.
Державні цінні папери випускають не тільки для покриття дефіциту бюджету, а й для погашення емітованих
раніше державних боргових зобов'язань. З допомогою нових випусків державних цінних паперів
здійснюються виплата доходу та погашення боргових зобов'язань попередніх випусків.
Державні цінні папери поділяють на дві основні категорії: ринкові та неринкові. Ринкові цінні папери можуть
перебувати у вільному обігу на фінансовому ринку. Неринкові цінні папери це підлягають вільному обігу,
тобто не можуть бути передані або продані іншій особі. В умовах випуску таких паперів часто передбачається
можливість дострокового погашення, при якому власнику цінного папера будуть сплачені понижені проценти.
Неринкові цінні папери розміщуються тільки серед фізичних осіб.
Прикладом неринкового цінного папера є ощадна облігація СІЛА. Вона належить до безпроцентних облігацій
і продається з дисконтом. Термін її погашення — 10 років, хоча вона може бути погашена в будь-який
момент, але не раніше ніж через 6 міс. після її придбання інвестором.
До ринкових цінних паперів у США відносять коротко-, середньострокові векселі та облігації. Принципова
відмінність між цими видами державних цінних паперів полягає в термінах їх погашення. Термін обігу
короткострокового векселя — до одного року (найчастіше З, в, 12 міс). Середньострокові векселі перебувають
в обігу на ринку від 1 до 10 років. Облігації мають термін погашення не менш як 10 років. Емітус ці цінні
папери і здійснює їх первинне розміщення на аукціонах казначейство.
Короткострокові векселі є безпроцентними борговими цінними паперами, що продаються з дисконтом. За
середньостроковими векселями та облігаціями їх власникам раз на півроку сплачуються проценти.
Короткострокові державні цінні папери в США, Великій Британії та інших розвинених країнах світу
вважаються практично безризиковими і високоліквідними фінансовими інструментами. Рівень дохідності за
ними є основою для формування ринкових процентних ставок.
Залежно від того, хто є емітентом державних цінних паперів — центральний уряд чи місцеві органи влади,
цінні папери можна віднести до категорії загальнодержавних чи муніципальних.
Центральний уряд емітує облігації зовнішньої та внутрішньої позики, ощадні облігації, казначейські
зобов'язання, казначейські векселі та ноти. Місцевими органами влади емітуються муніципальні облігації з
різними термінами обігу — від кількох місяців до десятків років. У багатьох випадках дохід за такими
облігаціями не оподатковується, що робить їх досить привабливими для населення.
Середньо- та довгострокові муніципальні облігації забезпечують фінансування проектів, пов'язаних з
будівництвом житла, об'єктів соціально-культурної сфери, доріг. Короткострокові муніципальні облігації
іноді називають комерційними паперами, які не оподатковуються. Забезпеченням муніципальних облігацій є
місцеві податки та доходи від реалізації проектів. Муніципальні облігації вважаються більш ризиковими, ніж
цінні папери, випущені центральними органами влади. Вони мають відповідні рейтинги, які визначаються
провідними рейтинговими агентствами.
83. Військові облігації.
Військові облігації - це інвестиційний інструмент підтримки державного бюджету, доступний для громадян,
бізнесу та іноземних інвесторів.

Це вид цінних паперів. Їх випускає держава, щоб підтримати економіку.

Облігації є двох видів — купонні та дисконтні:

Дисконтні : Зі строком погашення менше року, продаються за ціною нижче номіналу

Купонні: Зі строком погашення більше року та купонними платежами.

Купуючи облігації, ви даєте державі в борг гроші і назад отримуєте їх з відсотками. Тобто заробляєте на
цьому, отримуючи прибуток у відсотках.

Військові облігації відрізняються тим, що кошти з них йдуть на підтримку економіки у воєнний стан. Вони
мають визначений строк дії. В день виплати вклад повертається разом із відсотками.

Фактично, держава залучає кошти фізичних та юридичних осіб для потреб Збройних сил з умовою їх
повернення через певний період часу (наприклад, є на 2 місяці, є на 1 рік). При тому, особа, яка стає
власником військових облігацій, отримує дохід у вигляді річних відсотків. Для військових облігацій наразі
встановлюються ставки 10-11% річних, в залежності від строку розміщення та повернення.

Ще одна перевага придбання військових облігацій в тому, що заробіток (дохід у вигляді відсотків) не
оподатковується, на відміну від депозитних вкладів банківських та фінансових установ. Тобто особа не
сплачує податок на прибуток та військовий збір.

Не менш важливим аргументом для придбання військових ОВДП є те, що деякі дилери не потребують
підтвердження походження коштів, за які особа купляє військові облігації. Відсутність вимог підтвердити
легальність походження коштів значно спрощує та пришвидшує процедуру, а також в подальшому не виникає
питань щодо походження цих коштів, а прибуток у вигляді відсотків річних особа може включити в офіційний
дохід.

84. Державні (місцеві) гарантії.

Гарантійне зобов'язання - це зобов'язання гаранта повністю або частково виконати боргові
зобов'язання суб'єкта господарювання - резидента України перед кредитором у разі невиконання таким
суб'єктом його зобов'язань за кредитом (позикою), залученим під державну чи місцеву гарантію.
Таким чином, держава бере на себе зобов'язання виконати борг на певних умовах перед третіми
особами. Виокремлюють державні та місцеві гарантії.
Державні гарантії для забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов'язань суб'єктів
господарювання – резидентів України можуть надаватися за рішенням КМУ або на підставі міжнародних
договорів України виключно у межах і за напрямами, що визначені законом про Держ бюджет України. За
дорученням КМУ відповідні правочини щодо його рішень вчиняє Міністр фінансів України.
Місцеві гарантії можуть надаватися за рішенням Верховної Ради АРКрим, відповідної міської ради для
забезпечення повного або часткового виконання боргових зобов'язань суб'єктів господарювання - резидентів
України, що належать до комунального сектору економіки, розташовані на відповідній території та
здійснюють на цій території реалізацію інвестиційних проектів, метою яких є розвиток комунальної
інфраструктури або впровадження ресурсозберігаючих технологій.
Державні (місцеві) гарантії надаються на умовах платності, строковості, а також забезпечення
виконання зобов'язань у спосіб, передбачений законом. Правочин оформляється в письмовій формі та має
визначати: предмет гарантії; повні найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання і кредитора;
обсяг кредиту (позики); обсяг гарантійних зобов'язань та порядок їхнього виконання; умови настання
гарантійного випадку; строк дії гарантії.
 Обов'язковою умовою надання державної (місцевої) гарантії є укладення договору між Міністерством
фінансів України та суб'єктом господарювания про погашення заборгованості суб'єкта господарюнання перед
державов за виконання гарантійних зобов'язань. Істотними умовами такого договору мають бути
зобов'язання суб'єкта господарювання:
- внести плату за надання державної (місцевої) гарантії;
- надати майнове або інше забезпечення виконання зобов'язань за гарантією;
- відшкодувати витрати державного (місцевого) бюджету пов'язані з виконанням гарантійних
зобов'язань;
- сплатити пеню за прострочення відшкодування зазначених витрат.
-надати гаранту права на договірне списання банком коштів з рахунків суб'єкта господарювання на
користь гаранта.
Забороняється реструктуризація заборгованості суб'єктів господарювання перед державою (АРК чи
територіальною громадою міста) за кредитами (позиками), залученими державою (АРК чи територіальною
громадою міста) або під державні (місцеві) гарантії, за кредитами з бюджету, крім розстрочення її сплати під
час санації такого суб'єкта господарювання за участю інвестора, який бере на себе солідарні зобов'язання
щодо погашення такої заборгованості, на строк не більше трьох років на підставі договору, укладеного між
таким суб'єктом господарювання, інвестором та органом доходів і зборів. При цьому сума пені, нарахована
внаслідок невиконання позичальником таких зобов'язань на реструктуризовану суму заборгованості,
списується.
Забороняється списання заборгованості суб'єктів господарювання перед державою (АРК чи
територіальною громадою міста) за кредитами (позиками), залученими державою (АРК чи територіальною
громадою міста) або під державні (місцеві) гарантії, кредитами з бюджету, крім заборгованості суб'єктів
господарювання, визнаних у встановленому порядку банкрутами, вимоги щодо погашення заборгованості
яких не були задоволені у зв'язку з недостатністю їхніх активів і стосовно яких проведено державну
реєстрацію припинення юридичної особи у зв'язку з визнанням її банкрутом, а також крім заборгованості,
щодо стягнення якої судом прийнято рішення не на користь держави, що набрало законної сили, та/або
стягнення якої в судовому порядку є неможливим або недоцільним. Порядок списання такої заборгованості
визначасться КМУ. Міністерство фінансів України має право здійснювати на відкритих аукціонах продаж
права вимоги погашення простроченої більше трьох років заборгованості перед державою за кредитами
(позиками), залученими державою або під державні гарантії, а також за кредитами з бюджету в порядку,
встановленому КМУ.

85. Державний борг: поняття та види.

Державний борг - це загальна сума боргових зобов'язань держави з повернення отриманих та
непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення.

ВИДИ:
Внутрішній державний борг – це заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які
володіють цінними паперами, випущеними її урядами.
Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземцями, громадянами, фірмами, урядами
інших країн і міжнародними фінансовими організаціями.
Причини виникнення державного боргу:
1. Збільшення державних витрат без відповідного зростання державних доходів.
2. Циклічні спади і автоматичні стабілізатори економіки.
3. Скорочення податків без відповідного зменшення державних витрат.
4. Вплив політичних бізнес-циклів – збільшення державних витрат напередодні виборів з метою
завоювання голосів для збереження влади.
Абсолютний розмір державного боргу є дуже змістовним показником.
Відносні показники державного боргу:
 Відношення суми обслуг. до ВВП.
 Величина боргу на душу населення.
Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку їх поділяють на:
 Короткострокові – це наслідки бюджетного дефіциту під назвою „ефект витіснення”.
 Довгострокові – це економічні наслідки державного боргу під назвою „тягар боргу”.
„Ефект витіснення” виникає через підвищення ринкових відсоткових ставок у випадку фінансування
бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних цінних паперів.
Зовнішня заборгованість виникає при перевищенні імпорту товарів і послуг над експортом.

Дефіцит рахунку обумовлений несприятливим торгівельним балансом фінансів за рахунок притоку капіталу.

Чистий приток капіталу виникає внаслідок міжнародних позик від іноземних урядів,комерційних банків,
міжнародних організацій

Темпи зростання боргу залежать від части зовнішніх запозичень у загальному обсязі загального боргу,
процентної ставки.

86. Місцевий борг.

Місцевий борг - це загальна сума боргових зобов'язань АРК чи територіальної громади міста з
повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок
місцевого запозичення.
Місцеве запозичення – операції з отримання до бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету
кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з метою фінансування бюджету Автономної
Республіки Крим чи міського бюджету.
Місцеві запозичення здійснюються з метою фінансування бюджету розвитку бюджету Автономної Республіки
Крим та міських бюджетів та використовуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об’єктів
довготривалого користування або об’єктів, які забезпечують виконання завдань Верховної Ради Автономної
Республіки Крим та міських рад, спрямованих на задоволення інтересів населення Автономної Республіки
Крим і територіальних громад міст.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради мають право здійснювати місцеві внутрішні
запозичення. Місцеві зовнішні запозичення можуть здійснювати лише Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, Київська, Севастопольська міські ради, міські ради міст обласного значення. При цьому місцеві
зовнішні запозичення шляхом отримання кредитів (позик) від міжнародних фінансових організацій можуть
здійснювати всі міські ради.

Право на здійснення місцевих запозичень у межах, визначених рішенням про місцевий бюджет, належить
Автономній Республіці Крим, територіальній громаді міста в особі керівника місцевого фінансового органу за
дорученням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міської ради.

Відповідно до бюджетного законодавства місцеві запозичення можуть залучатися лише за певних умов:

o сукупний обсяг запозичень до місцевого бюджету не може перевищувати обсягу дефіциту бюджету
розвитку місцевого бюджету на відповідний рік;
o кошти від місцевого запозичення залучаються до фінансування лише бюджету розвитку відповідного
місцевого бюджету;
o видатки на обслуговування місцевого боргу не можуть щорічно перевищувати 10% видатків від
загального фонду відповідного місцевого бюджету протягом будь-якого періоду, коли планується
обслуговування боргу;
o загальний обсяг місцевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим чи територіальною
громадою міста боргу станом на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 200% (для міста
Києва – 400%), середньорічного індикативного прогнозного обсягу надходжень бюджету розвитку.
Видатки місцевого бюджету на обслуговування місцевого боргу здійснюються за рахунок коштів загального
фонду місцевого бюджету і не можуть перевищувати 10 відсотків видатків загального фонду місцевого
бюджету протягом будь-якого періоду, коли планується обслуговування місцевого боргу.

Витрати з погашення місцевого боргу здійснюються з бюджету розвитку відповідного місцевого бюджету.
Витрати на обслуговування та погашення місцевого боргу здійснюються місцевим фінансовим органом
відповідно до кредитних договорів, а також нормативно-правових актів, за якими виникають боргові
зобов’язання Автономної Республіки Крим чи територіальних громад, незалежно від обсягу коштів,
визначеного на таку мету рішенням про місцевий бюджет.
Якщо очікуваний обсяг витрат на обслуговування та погашення місцевого боргу перевищить обсяг коштів,
визначений рішенням про місцевий бюджет на таку мету, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міська
рада вносять відповідні зміни до рішення про місцевий бюджет.

87. Загальна характеристика управління й

обслуговування державного боргу.
Одним із важливих регуляторів державного боргу є встановлення законодавцем максимально
дозволеного рівня обсягу боргу.
Граничний обсяг державного боргу і гарантованого державою боргу, граничний обсяг надання
державних (місцевих) гарантій визначаються на кожний бюджетний період законом про Державний бюджет
України (рішенням про місцевий бюджет). При цьому його розмір на кінець бюджетного періоду не може
перевищувати 60% річного номінального обсягу ВВП України.
Загальний обсяг місцевого боргу та гарантованого АРК чи територіальною громадою міста боргу
станом на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 200% (для міста Кисва 400%) середньорічного
індикативного прогнозного обсягу надходжень бюджету розвитку, визначеного прогнозом відповідного
місцевого бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди.
Міністерство фінансів України веде Реєстр державного боргу і гарантованого державою боргу, Реєстр
державних гарантій, а також Ресстр місцевих запозичень та місцевих гарантій.
Існують встановлені процедури погашення, обслуговування та управління державним боргом.
Погашення державного боргу - операції з повернення позичальником кредитів (позик) відповідно до
умов кредитних договорів та/або випуску боргових цінних паперів.
Обслуговування державного боргу - операції щодо здійснення плати за користування кредитом
(позикою), сплати комісій, штрафів та інших платежів, пов'язаних з управлінням державним (місцевим)
боргом. До таких операцій не належить погашення державного (місцевого) боргу.
Витрати на обслуговування та погашення державного (місцевого) боргу здійснюються Мін фінансів
України (місцевим фінансовим органом) відповідно до кредитних договорів, а також нормативно-правових
актів, за якими виникають державні боргові зобов'язання (боргові зобов'язання АРК чи територіальних
громад), незалежно від обсягу коштів, визначеного на таку мету законом про Державний бюджет України
(рішенням про місцевий бюджет).
Якщо очікуваний обсяг витрат на обслуговування та погашення державного боргу перевищить обсяг
коштів, визначений законом про Державний бюджет України на таку мету, Міністерство фінансів України
невідкладно інформує про це КМУ.
Кабінет Міністрів України невідкладно інформує про очікуване перевищення таких витрат Верховну
Раду України та подає у двотижневий строк пропозиції про внесення змін до закону про Державний бюджет
України.
Управління державним боргом - сукупність дій, пов'язаних із здійсненням запозичень,
обслуговуванням і погашенням державного (місцевого) боргу, інших правочинів з державним (місцевим)
боргом, що спрямованні на досягнення збалансованості бюджету та оптимізацію боргового навантаження.
Законом України «Про особливості здійснення правочинів з державним, гарантованим державою
боргом та місцевим боргом» встановлені такі інститути:
1. Тимчасове зупинення платежів за державними зовнішніми запозиченнями та гарантованим державою
боргом.
2. Тимчасове зупинення платежів за місцевими зовнішніми запозиченнями.
3. Мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Дуже важливо розробити саме стратегію розвитку: розширення інвестиційної спрямованості
кредитних ресурсів та пошук внутрішніх джерел кредитування через «державну рекламну урядову кампанію»
про гарантованість повернення таких залучень та стабільність доходу. Тобто кожний громадянин стає ніби
інвестором держави за обов'язкових умов поворотності та прибутковості від такої інвестиції.
88. Методи управління державного боргу й особливості
їх застосування в умовах воєнного стану.
Методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за
регресивним співвідношенням, відстрочення погашення і анулювання позики. Конверсія — це зміна
дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками.
Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть
провадитися також одночасно. Уніфікація позик — це об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше
випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. В деяких випадках може здійснюватися
обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли декілька раніше випущених облігацій
прирівнюють до однієї нової. Цей метод економічних обґрунтувань не має.

Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово
недоцільним, оскільки всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Усі
зазначені методи застосовують і щодо внутрішнього боргу.

Відстрочення погашення боргових зобов'язань, а також анулювання боргу може застосовуватися як до

внутрішніх, так і зовнішніх позик. Анулювання боргів може бути зумовлено фінансовою неспроможністю
держави, тобто банкрутством, або політичними мотивами.

Управління державним внутрішнім боргом держави здійсняється міністерством фінансів у порядку,

погодженому з національним банком. Слід зазначити, що внутрішній борг має певні переваги над зовнішнім.
Повернення внутрішнього боргу і виплати відсотків за ним не зменшують фінансовий потенціал держави, тоді
як зовнішній борг має в своїй основі відплив капіталу з держави.

89. Державні та місцеві цільові фонди.

Державні цільові фонди – це сукупність фінансових ресурсів, які створюються і використовуються з метою
фінансування програм, що виконуються державними органами управління. Це, зокрема, програми соціального
розвитку (пенсійне обслуговування, соціальне страхування, виплата компенсацій та надання пільг, захист
населення та ін.); стабілізації грошово-кредитної системи (гарантування вкладів, захист інвесторів,
стабілізація діяльності підприємств і установ та ін.), структурної перебудови економіки (конверсія,
інноваційна діяльність), будівництва й експлуатації певних об'єктів (автомобільних доріг загального
користування, мостів, аеропортів тощо), сприяння раціональному використанню природних ресурсів (охорона
природного середовища), створення належних умов праці (охорона праці, захист інвалідів) та ін.

В Україні державні цільові фонди створюються відповідно до вимог законодавства, а їх доходи формуються за
рахунок визначених законодавством податків і зборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб (незалежно від
форми власності) та фізичних осіб. Державні цільові фонди поділяються на дві групи: загальнодержавні та
місцеві. Загальнодержавні цільові фонди – це фонди, які створюються на загальнодержавному рівні з метою
фінансування загальнодержавних програм. Місцеві фонди формуються місцевими органами самоврядування
для забезпечення виконання місцевих програм.

За критерієм відносин з державним бюджетом державні цільові фонди поділяються на бюджетні та

позабюджетні. Бюджетні фонди – це фонди, які входять до складу державного бюджету. Фінансування
видатків таких фондів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. При цьому одна частина фондів
фінансується за рахунок загального фонду, а інша – зі спеціального фонду. Забезпечення видатків бюджетних
державних цільових фондів зі спеціального фонду, як правило, має основою цільові надходження доходів.
Позабюджетні цільові фонди – це фонди, які не включаються до державного бюджету, мають самостійні
джерела надходжень і здійснюють видатки незалежно від державного бюджету.

До позабюджетних державних цільових фондів належать: Пенсійний фонд України, Фонд стабілізації
підприємств та організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних, Фонд гарантування вкладів фізичних
осіб, Державний позабюджетний фонд приватизації, Фонд соціального страхування України, Фонд
загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального
страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків та ін.

До складу бюджетних фондів в останні роки в Україні входили: Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державний інноваційний фонд, Фонд
соціального захисту інвалідів, Державний фонд охорони навколишнього природного середовища.

Державні цільові фонди в Україні створюються і на місцевому рівні. Метою їх формування є залучення до
бюджету додаткових фінансових ресурсів для забезпечення фінансування визначених програм на рівні
регіону. Місцеві органи влади згідно із Законом "Про місцеве самоврядування в Україні", можуть створювати
місцеві позабюджетні фонди. Вони поділяються на два види: валютні фонди та резервні фонди. Місцеві
валютні фонди створюються шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку
України за рахунок коштів місцевих бюджетів, а також інших надходжень. Відповідні ради виступають
розпорядниками коштів місцевих валютних фондів. Резервні фонди утворюються місцевими органами влади в
обсязі 1% видатків відповідного бюджету. Кошти резервних фондів використовуються для фінансування
невідкладних заходів, що не передбачені місцевими бюджетами.

90. Правовий режим страхових внесків у централізовані

позабюджетні цільові фонди.
Крім цільових бюджетних фондів, в Україні створюються та функціонують позабюджетні цільові фонди
коштів.

Позабюджетні цільові фонди - це фонди фінансових ресурсів, необхідних для фінансування пріоритетних
напрямів соціально-економічних завдань держави та органів місцевого самоврядування. Вони завжди
формуються за рахунок обов'язкових внесків і відрахувань юридичних та фізичних осіб і призначаються, як
правило, для реалізації конституційних прав громадян на пенсійне забезпечення, соціальне страхування,
охорону здоров'я та в багатьох країнах - на медичну допомогу. Ці фонди є державною власністю.

Позабюджетні цільові фонди в Україні створюються тільки на державному рівні. За цільовим

призначенням вони мають соціальну спрямованість, за способом формування - самостійне управління.
Централізовані цільові позабюджетні фонди створюються компетентними органами із чітко цільовою
спрямованістю.

Соціальні позабюджетні фонди - самостійні фінансово-кредитні установи. Але самостійність ця інша, ніж у
інших юридичних осіб - державних, кооперативних, акціонерних і приватних організацій. Позабюджетні
фонди організовують мобілізацію та використання коштів фондів у розмірах і на цілі, передбачені державою в
положеннях про ці фонди. Держава визначає рівень страхових платежів, за її рішенням змінюються структура
та рівень грошових виплат із соціальних фондів.

Особливістю внескі до позабюджетних цільових фондів є те, що вони:

 мають обов’язків характер (хоча можуть надаватись і на добровільній основі);

 мають цільовий характер;
 створюються тільки на державному рівні.

За допомогою державних позабюджетних фондів розв'язуються найважливіші соціальні завдання:

- соціального захисту населення;

- підвищення життєвого рівня населення;

- збереження і поліпшення здоров'я населення;

- соціальної орієнтації безробітного населення;

- надання соціальних послуг населенню.

Джерелами формування доходів державних цільових позабюджетних фондів є:

1) обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб, встановлені законодавством;

2) добровільні внески юридичних та фізичних осіб;

3) кошти Державного бюджету;

4) інші доходи.

Основними позабюджетними цільовими фондами є: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування від
нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд соціального страхування з
тимчасової втраті працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування
України на випадок безробіття