1. Поняття та функції фінансів.

2. Публічна фінансова діяльність: поняття, стадії та методи.

3. Система органів, що здійснюють публічну фінансову
діяльність.
4. Поняття й структура фінансової системи держави.
5. Фінансово-правові норми: поняття, ознаки та види.
6. Фінансові правовідносини: поняття, особливості, види.
7. Фінансове право як галузь права.
8. Фінансове право в системі права.
9. Предмет і метод фінансового права.
10. Система фінансового права.
11. Джерела фінансового права.
12. Фінансове законодавство.
13. Поняття, суть та функції грошей.
14. Поняття та структура грошової системи України.
15. Правові основи грошового обороту.
16. Правове регулювання готівкового обігу.
17. Правове регулювання безготівкового обігу.
18. Цифрові фінанси.
19. Діджиталізація фінансової сфери в Україні.
20. Стратегія розвитку фінтеху в Україні до 2025 року.
21. Поняття, зміст та види платіжних систем.
22. Платіжні інструменти.
23. Поняття валюти та валютних цінностей.
24. Валютні обмеження: поняття, види, особливості застосування.
25. Поняття й зміст валютних операції.
26. Поняття та зміст валютного регулювання.
27. Зовнішнє (міжнародне) та внутрішнє (національне) валютне регулювання.
28. Валютний нагляд.
29. Відповідальність за порушення валютного законодавства.
30. Поняття і види віртуальних активів.
31. Фінансово-правове регулювання обігу віртуальних активів.
32. Поняття и значення фінансового контролю.
33. Види фінансового контролю.
34. Методи фінансового контролю.
35. Фінансовий моніторинг в системі методів фінансового контролю
36. Система органів внутрішнього фінансового контролю.
37. Система органів зовнішнього фінансового контролю.
38. Правовий статус органів Державної податкової служби України.
39. Правовий статус органів Державної казначейської служби України.
40. Правовий статус органів Державної аудиторської служби України.
41. Правовий статус Рахункової палати.
42. Правовий статус Державної служби фінансового
моніторингу України.
43. Незалежний фінансовий контроль.
44. Правовий статус Національного банку України.
45. Функції Національного банку України.
45. Бюджетне право в системі фінансового права.
46. Поняття бюджету та його складові частини.
47. Правова характеристика загального і спеціального фондів бюджету.
48. Дефіцит бюджету: поняття та шляхи подолання.
49. Профіцит бюджету: сутність та напрями використання бюджетних коштів.
50. Доходи бюджету: поняття і види.
51. Податкові надходження в структурі доходів бюджету:.
52. Видатки бюджету.
53. Бюджетна система та бюджетний устрій.
54. Принципи бюджетної системи.
55. Бюджетна класифікація: поняття значення та структура.
56. Державний бюджет України: його доходи та видатки.
57. Місцеві бюджети: види, склад доходів і видатків.
58. Поняття та принципи міжбюджетних відносин.
59. Міжбюджетні трансферти: поняття та види.
60. Бюджетний цикл та бюджетний період.
61. Поняття та принципи бюджетного процесу.
62. Стадії бюджетного процесу.
63. Учасники бюджетного процесу та їх повноваження.
64. Правовий статус розпорядників бюджетних коштів.
65. Правовий статус одержувачів бюджетних коштів.
66. Застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі.
67. Складання проектів бюджетів.
68. Бюджетний запит: поняття, зміст і значення.
69. Зміст закону про Державний бюджет.
70. Правова природа Бюджетної декларації.
71. Розгляд й прийняття бюджетів.
72. Бюджетний розпис: поняття, зміст і значення.
73. Кошторис бюджетних установ: поняття і зміст.
74. Характеристика виконання бюджетів за видатками.
75. Характеристика виконання бюджетів за доходами.
76. Публічні закупівлі в бюджетному процесі.
77. Особливості бюджетного процесу в умовах воєнного стану.
78. Звітність про бюджет.
79. Відповідальність за порушення бюджетного законодавства.
80. Сутність, значення й функції державної позики.
81. Види державної позики.
82. Державні цінні папери як метод залучення коштів до бюджету.
83. Військові облігації.
84. Державні (місцеві) гарантії.
85. Державний борг: поняття та види.
86. Місцевий борг.
87. загальна характеристика управління й обслуговування державного боргу.
88. Методи управління державного боргу й особливості їх застосування в умовах воєнного
стану.
89. Державні та місцеві цільові фонди.
90. Правовий режим страхових внесків у централізовані позабюджетні цільові фонди.

1. Поняття та функції фінансів.

Поняття «фінанси» розглядають у двох аспектах:
-матеріальний;
-економічний.
У матеріальному значенні фінанси є фондами коштів, які мобілізуються та
використовуються державою для здійснення її функцій. В разі цього поняттям «фонди
коштів» охоплюються готівкові грошові кошти, безготівкові грошові кошти на рахунках і
у внесках, іноземна валюта, цінні папери й розрахункові клірингові одини-ці, які можуть
виступати як грошовий еквівалент.
Сучасна наука визначає фінанси як систему економічних відносин, які виникають у
процесі акумуляції, розподілу та використання фондів коштів, необхідних для виконання
державою, органами місцевого самоврядування своїх завдань та фун-кцій, забезпечення
розширеного відтворення та соціальних потреб.

Фінанси - це система грошових відносин, які виникають з приводу утворення, розподілу і

використання централізованих і децентралізованих фондів коштів відповідно до потреб
суспільства та його членів.

Публічний централізований фонд коштів - це публічний фонд грошових коштів, який

функціонує з метою задоволення публічних потреб населення держави чи
адміністративно-територіальної одиниці на підставі імперативно-правових норм із
дотриманням принципів плановості, строковості, обовʼязковості, джерелом формування
якого є податки, збори, обовʼязкові платежі.

Публічний децентралізований фонд коштів - це фонд грошових коштів підприємства,

установи, організації, діяльність яких регулюється і імперативними, і диспозитивними
нормами та спрямована на забезпе-чення потреб населення, держави або
адміністративно-територіальної одиниці чи її частини, джерелами формування є дотації,
субвенції та доходи від господарської діяльності.

Особливості фінансів визначаються таким:

1. Фінанси тісно повʼязані з природою і функціями держави.
2. Фінанси становлять особливі, однорідні відносини між державою, юридичними й
фізичними особами з приводу формування, розподілу та використання
централізованих і децентралізованих грошових фондів.
3. Фінанси нерозривно повʼязані з існуванням товарно-грошових від-
носин.
4. Фінанси повʼязані з розподілом і перерозподілом частини сукупного суспільного
продукту.

Сутність фінансів виявляється у функціях, які вони виконують у соціально-економічному

житті держави, територіальних громад.
Фінансам властиві такі функції:
-розподільча (гарантує забезпечення державою субʼєктів відносин необхідними
грошовими ресурсами, підтримку суспільних пропорцій. Під час розподілу формуються і
підтримуються пропорції між частинами сукупного суспільного продукту, національного
доходу.);

РІВНІ РОЗПОДІЛЬЧОЇ ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ:

· внутрішньогосподарський - характеризує розподіл грошових ресурсів усередині
підприємства (формування фондів матеріальних витрат, заробітної плати,
прибутку);
· внутрішньогалузевий - забезпечує розподіл коштів усередині галузі, між
підгалузями. Насамперед йдеться про розподіл коштів основних галузей
матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, транспорт,
звʼязок, будівництво);
· міжгалузевий - розподіл грошових ресурсів між основними галузями.У цих умовах
формуються основні пропорції суспільного відтворення;
· міжтериторіальний - гарантує надходження коштів окремим регіонам держави,
залежить від адміністративно-територіального поділу держави і забезпечує
утворення місцевих бюджетів.
-контрольна (спрямована на здійснення фінансового контролю за законністю, цільовим та
ефективним використанням фінансових ресурсів).
+регулююча (проявляється при формуванні та використанні грошових фондів, кошти яких
спрямовуються на фінансування відповідних завдань та функцій держави);
+стабілізуюча (спрямована на створення державою стабільних умов для економічного та
соціального розвитку);
+стимулююча

2. Публічна фінансова діяльність: поняття, стадії та методи.

Фінансова діяльність держави є діяльністю щодо формування, розподілу і використання
централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою забезпечення здійснення
функцій держави, завдань соціально-економічного характеру, управління,
обороноздатності, діяльності державних органів.

Сутність фінансової діяльності розкривається на окремих стадіях, якими і визначаються

особливості її здійснення.
· 1. На стадії формування централізованих і децентралізованих фондів відбувається
утворення бюджетних фондів (Державного бюджету України і місцевих бюджетів),
децентралізованих фондів.
· 2. На стадії розподілу грошових коштів фінансова діяльність здійснюється на трьох
рівнях:
· а) на рівні формування грошових фондів, яке відбувається, наприклад, під
час надходження грошових коштів до бюджетів;
· б) власне розподіл, який охоплює рух грошових коштів, вже закріплених за
певними бюджетами, на фінансування певних державних завдань і функцій;
· в) перерозподіл, здійснюваний через механізми непрямих податків, мит,
трансфертних платежів.
· 3. На стадії використання державних грошових коштів фінансова діяльність
здійснюється за різними напрямами (галузями, регіонами та ін.).
· 4. Завершальною стадією є контроль за рухом грошових фондів. Він
характеризується певною своєрідністю. Якщо перші три стадії руху грошових
фондів і фінансової діяльності послідовно йдуть один за одним й закінчення однієї
припускає початок наступної стадії, то контроль відрізняється певною подвійністю:
· а) з одного боку, він носить крізний характер і здійснюється на кожній стадії
руху грошових коштів;
· б) з другого боку, виступає як підсумковий етап в русі грошових ресурсів,
поєднуючи підсумково-звітні дії.

Суттю та метою фінансової діяльності держави, органів місцевого самоврядування є

формування їх публічних фондів коштів і проведення необхідних витрат (використання
цих публічних фондів) для виконання завдань та функцій держави, місцевого
самоврядування, тобто, задоволення публічного інтересу.
Предметом такої діяльності є відносини, що виникають у процесі утворення, розподілу та
використання фондів коштів держави, місцевого самоврядування, які за своєю природою є
публічними фондами, необхідними для реалізації їх завдань.
Фінансову діяльність здійснюють: держава, її державні органи га організації; інші
суспільно-територіальні утворення (області, райони), які беруть участь у формуванні
фондів органів місцевого самоврядування та їх органи і організації; муніципальні
утворення (міста, селища, села) та їх органи і організації; підприємства, установи,
організації.
Обʼєктом фінансової діяльності є: публічні фонди коштів, що належать державі,
місцевому самоврядуванню; доходи, прибутки субʼєктів господарювання та фізичних осіб.

Методи фінансової діяльності диференціюються залежно від стадії руху грошових

фондів.
1. Методи мобілізації грошових ресурсів:
а) метод обов'язкової мобілізації реалізує безумовні імперативні обов'язки, їх виконання,
гарантії, що забезпечують це виконання. Він реалізується насамперед через форми
податкових платежів, інших безумовних і обов'язкових зборів. Імперативно
визначаються і гарантуються вид платежу, платник, об'єкт, ставка, розмір, строки,
засоби забезпечення тощо;
б) метод добровільної мобілізації передбачає переважно диспозитивні засоби
забезпечення фінансових надходжень, механізми кредитування (внески населення,
придбання державних цінних паперів, лотерейних квитків тощо).
2. Методи розподілу грошових ресурсів:
а) метод фінансування являє собою цільове, планове, безоплатне та безповоротне
передавання державних коштів з бюджетів на певні цілі, завдання, реалізацію
державних функцій;
б) метод кредитування означає цільове, відплатне, термінове та поворотне
передавання коштів, здійснюване на платній основі. Цей метод поєднує два різні за
змістом способи: державне та банківське кредитування, хоча банківське кредитування
лише частково належить до сфери публічного регулювання.
Методи фінансування і кредитування можуть поділятися на різні підвиди залежно від мети
використання коштів, джерел їх утворення, організаційно-правових режимів суб'єктів
тощо.

Так, до видів фінансування відносяться: 1) дотації; 2) субвенції;3) субсидії.

Дотація (від лат. dotatio - дар, пожертвування) - виділення коштів з державного бюджету з
метою ліквідувати недостатність коштів окремих установ, підприємств та організацій і
коштів місцевих бюджетів.
Субвенція (від лат. subvenio - приходжу на допомогу) - форма фінансової допомоги у
вигляді грошової суми, яка виділяється з бюджету вищого рівня на певний термін для
вирівнювання соціально-економічного розвитку відповідного адміністративно-
територіального утворення.
На відміну від дотацій використовується лише за призначенням на фінансування
конкретних заходів та у встановлений строк. У разі недодержання цих вимог та неповного
використання коштів виділеної субвенції або у звʼязку з нецільовим її використанням вона
підлягає поверненню до того органу, який її надав.
Субсидія (від лат. subsudium - допомога, підтримка) - фінансова допомога у грошовій чи
натуральній формі, яку надає держава за рахунок коштів державного чи місцевого
оюджетів, а також спеціальних фондів, юридичним чи фізичним особам, іншим державам
на фінансування певних заходів (покриття дефіциту бюджету, фінансування певних
програм чи проектів).

Щодо методу кредитування, то це надання фінансових ресурсів, який здійснюється

на умовах зворотності, строковості та платності. Його особливою формою є
державний кредит, в якому позичальником або кредитором виступає держава або
органи місцевого самоврядування.
3. Методи використання грошових ресурсів в основному пов'язані з витрачанням
грошових фондів і поділяються:
а) залежно від спрямованості видатків:
- на пооб'єктний - передбачає спрямування грошових ресурсів на фінансування певних
об'єктів (майнових комплексів і т. д.);
- на посуб'єктний - виділення і передавання коштів окремим суб'єктам (конкретним
розпорядникам чи одержувачам бюджетних коштів - окремим особам, категоріям осіб або
регіонам);
б) залежно від форми надходження грошових ресурсів:
- на безготівкові грошові розрахунки;
- на готівкові кошти.
Методи фінансової діяльності не є застиглими формами реалізації руху грошових фондів,
її забезпечення.

3. Система органів, що здійснюють публічну фінансову діяльність.

Органи загальної компетенції. Вони реалізують повноваження у сфері фінансової
діяльності поряд з іншими типами повноважень. Здійснюючи діяльність з багатьох
напрямів, вони реалізують у тому числі й фінансову (Верховна Рада України, Кабінет
Міністрів і т. д.), що не є для них основною чи єдиною.
Органи спеціальної компетенції, створені державою і наділені повноваженнями
виключно для здійснення фінансової діяльності (Державна казначейська служба України,
Державна фінансова інспекція України, Державна Податкова служба тощо).
Державна політика у фінансовій сфері здійснюється Верховною Радою України, яка
затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет і вносить зміни до нього,
здійснює контроль за використанням Державного бюджету України, ухвалює рішення
щодо звіту про його виконання. Виключно законами України регулюються найважливіші
питання у фінансовій сфері.

2)Президент України має певні повноваження стосовно фінансової сфери: призначення

міністра фінансів; подання на затвердження до Верховної Ради кандидатур Голови
Національного банку України.
+ здійснює керівництво фінансовою діяльністю відповідно до ст. 106 Конституції України
і завдяки своєму особливому правовому статусу в державі може скасувати акти Кабінету
Міністрів України. Він наділений правом «вето» щодо прийнятих Верховною Радою
України законів із поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

3)Кабінет Міністрів України, який забезпечує: проведення фінансової, цінової,

інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюджет
України; виконання затвердженого Державного бюджету України; надання звіту про
виконання Державного бюджету України.

4)Міністерство фінансів України бере участь у складанні балансу фінан-сових ресурсів та

платіжного балансу, організує роботу з підготовки проекту Державного бюджету України,
розробляє пропозиції щодо вдосконалення податкової системи, спільно з Національним
банком і Міністерством економіки здійснює заходи, спрямовані на зміцнення грошового
обігу, контролює випуск і обіг цінних паперів тощо.

5)Фінансові органи місцевих державних адміністрацій (п.4–5 ст.119 Конституції України):

– розробляють проекти місцевих бюджетів і подають їх на затвердження рад народних
депутатів;
– організують виконання бюджетів, складають звіти про їх виконання;
– забезпечують надходження коштів у позабюджетні і валютні фонди й ін.
6)Національний банк України (далі також – НБУ) є власністю держави, підзві- тний
Верховній Раді України, має право законодавчої ініціативи. Діяльність Національного
банку спрямована на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу,
кредитування, фінансування і розрахунків у народному господарстві. Тому за НБУ
закріплено такі функції і надані права:
– брати участь у розробці основних напрямів економічного і соціального ро- звитку
народного господарства, державного бюджету, прогнозу грошових прибутків та витрат
населення;
– розробляти основні напрями грошово-кредитної політики;

7)Державна казначейська служба України, яка забезпечує організацію виконання

Державного бюджету України, здійснює контроль за його виконанням і регулювання
відносин між Державним бюджетом України та позабюджетними фондами, формує
короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і надання інформації
Верховній Раді та Президенту України.

8)Рахункова палата Верховної Ради України - орган державного фінансово-економічного

контролю, створений Верховною Радою України.Рахункова палата забезпечує єдину
систему контролю за виконанням Державного бюджету України й використанням
позабюджетних фондів.
9)Місцеві органи самоврядування й місцеві органи виконавчої
влади.
10)Державна податкова служба України — центральний орган виконавчої влади у сфері
податків в Україні. діяльність служби спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України через Міністра фінансів. Служба реалізує: державну податкову
політику,державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове
державне соціальне страхування; державну політику у сфері боротьби з
правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також
законодавства з питань сплати єдиного внеску.

4. Поняття й структура фінансової системи держави.

фінансової системи - це сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, які
створюються і використовуються з певними намірами економічного і соціального
розвитку.
Фінансова система включає певні ланки:
– бюджетну систему;
– кредитну систему;
– обов’язкове державне страхування;
– фінанси підприємств.
Бюджетна система України складається з Державного бюджету і місцевих бюджетів
(бюджету Автономної Республіки Крим; обласних бюджетів; районних бюджетів;
бюджетів місцевого самоврядування.) Бюджети акумулюють переважно всі грошові
фонди публічного характеру. Принципи системи: принцип збалансованості -
повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень
бюджету на відповідний бюджетний період; принцип обґрунтованості - бюджет
формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку
України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що здійснюються
відповідно до затверджених методик та правил та інші принципи такі як прозорість,
публічність, результативність тощо.
Кредитна система включає як державне, так і банківське кредитування. Однак якщо
державний кредит є безумовною сферою публічного регулювання, де держава виступає
позичальником коштів на певні цілі та у специфічній формі, то банківське кредитування
досить специфічно входить до фінансової системи. Фінансово-правовий аспект
банківського кредитування стосується тільки тих відносин, що охоплюють і регулюють
рух державних коштів, не включаючи диспозитивні, цивільно-правові аспекти
банківського кредитування.
Обов ’язкове державне страхування пов’язане з розподілом і перерозподілом частини
сукупного суспільного продукту, спрямуванням коштів на виплату пенсій і т. д. Державне
страхування виступає формою утворення і використання цільових грошових фондів,
призначених для соціальних, попереджувальних та інших цілей.
Фінанси підприємств як відокремлені грошові фонди пов’язані з формуванням,
розподілом та використанням коштів підприємств. Фінанси державних підприємств без-
умовно є складовою фінансової системи, характеризуються публічним змістом і
регулюванням. Фінанси недержавних підприємств входять сюди тільки тією мірою, якою
вони пов’язані з реалізацією імперативних обов’язків з формування державних грошових
фондів (наприклад, кошти підприємств, за рахунок яких сплачуються податки).

5. Фінансово-правові норми: поняття, ознаки та види.

Фінансово-правові норми — загальнообов'язкові приписи компетентних органів
державної влади та місцевого самоврядування з приводу мобілізації, розподілу й
використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, виражені у
категоричній формі й забезпечені державним примусом. Вони визначають права та
обов'язки учасників фінансових відносин, обставини, за наявності яких вони стають
носіями прав та обов'язків, і передбачають відповідальність за невиконання
приписів держави.
Загальні риси:
- має загальнообов'язковий характер, тобто вказує, яким чином, в якому напрямку,
протягом якого часу, на якій території мають діяти суб'єкти фінансових правовідносин:
- є формально-визначеним правилом поведінки;
- встановлюється уповноваженими органами влади;
- реалізація норми фінансового права забезпечується примусом держави;
Специфічні риси:
1) регулюють лише фінансові правовідносини;
2) мають державно-владний, імперативний характер і виражені в категоричній формі, що
не допускає їх довільної зміни, а зміст і обсяг прав та обов'язків суб'єктів фінансових
правовідносин має бути чітко визначений;
3) за допомогою них забезпечується реалізація насамперед публічних інтересів;
4) їм притаманний грошовий вираз;
5) за порушення приписів фінансово-правових норм можуть застосовуватися не лише
заходи фінансового впливу, але й дисциплінарного, адміністративного або кримінального.
Компоненти норми фінансового права:
Гіпотеза визначає умови, обставини, при яких можуть виникнути фінансові
правовідносини і які вказують на учасників цих правовідносин.
Диспозиція - "серцевина" норми, містить розпорядження про те, як повинні діяти
учасники фінансових відносин, тобто визначає їх права і обов'язки.
Санкція - це міра відповідальності, що застосовується до порушників фінансово-правових
норм.
Класифікація фінансово-правових норм:
Зобов'язуючі норми права регулюють активну поведінку суб'єктів, тобто вимагають
конкретних дій, і встановлюють права та обов'язки. Цей характер притаманний більшості
фінансово-правових норм, що є відображенням методу фінансового права - методу
владних розпоряджень.
Забороняючі фінансово-правові норми регулюють пасивну поведінку суб'єктів фінансових
відносин і вказують не здійснювати дій, що порушують фінансову дисципліну і
законність.
Уповноважуючі норми наділяють правом здійснювати певні юридичне значущі дії;
встановлюють право на здійснення певних самостійних дій у визначених межах.
Матеріальні норми закріплюють матеріальний, грошовий зміст юридичних прав і
обов'язків учасників фінансових відносин.
Процесуальні норми встановлюють порядок діяльності і застосування норм матеріального
права.

6. Фінансові правовідносини: поняття, особливості, види.

Фінансові правовідносини – це суспільні відносини, що виникають при залученні,
розподілі, використанні фондів грошових коштів і урегульовані нормами фінансового
права. Ці правовідносини виникають на основі норм фінансового права, їх учасники
знаходяться у взаємозв’язку через суб’єктивні юридичні права та обов’язки, і такі зв’язки
(відносини) охороняються примусовою силою держави.
Основними особливостями є:
1. Виникають у процесі фінансової діяльності держави.
2. Об’єкт фінансових відносин – гроші (грошові зобов’язання), точніше фонди коштів,
які формуються, розподіляються та використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних
прав і юридичних зобов’язань.
3. Однією із сторін у завжди виступає держава або її уповноважений орган.
4. У фінансових правовідносинах не буває рівності сторін.
5. Виражають організуючу роль держави в розподілі й перерозподілі національного доходу
країни;
6. Носять державно-владний майновий (грошовий) характер, тому ці суспільні відносини
можна визначити як владно-майнові.
7. Права та обов’язки сторін фінансових правовідносин визначаються безпосередньо
законом або нормативно-правовим актом. Тому виникнення, зміна і припинення
фінансових правовідносин завжди пов’язано із законом або іншим нормативно-правовим
актом.
Залежно від основних функцій фінансові правовідносини поділяються на:
1) охоронні (забезпечують реалізацію охоронної функції права, у фінансовому праві
виникають переважно у звʼязку з порушенням фінансово-правових норм);
2) регулятивні, які в свою чергу поділяють на:
· абсолютні (наприклад, правовідносини зі встановлення податків і зборів, із
випуску внутрішніх державних позик);
· відносні (наприклад, міжбюджетні відносини, відносини зі сплати податкових і
неподаткових платежів до бюджету).
За характером фінансово-правових норм відносини поділяються на:
1. матеріальні (у них реалізуються права й обовʼязки субʼєктів щодо отримання,
розподілу, використання фінансових ресурсів);
2. процесуальні (у них виражається юридична форма, в якій відбувається отримання
державою чи органами місцевого самоврядування фінансових ресурсів, їх розподіл
і використання).
За видами фінансово-правових інститутів відносини поділяються на:
· бюджетні;
· податкові;
· валютні;
· банківські;
- відносини в галузі загальнообовʼязкового державного соціального
страхування;
- відносини в галузі фінансового контролю тощо.
Залежно від обʼєкта фінансові правовідносини поділяються на:
1. майнові - обʼєктом є гроші (податки, трансферти), наприклад відносини щодо
сплати податків, бюджетного фінансування;
2. немайнові - обʼєкт не має грошового еквіваленту (проект бюдже-ту, бюджет як
законодавчий і плановий акт; діяльність зі здійснення фі-
нансового контролю тощо).
За структурою юридичного змісту фінансові правовідносини поді-
ляються на:
1) прості - їх зміст складається з одного права й одного обовʼязку.
У фінансовому праві трапляються рідко, наприклад встановлення по-
датку;
2) складні - складаються з декількох взаємоповʼязаних субʼєктивних прав і обовʼязків,
наприклад міжбюджетні відносини, податкові

7. Фінансове право як галузь права.

Фінансове право – це публічна самостійна комплексна галузь права, норми якої
регулюють суспільні відносини щодо формування, розподілу та використання
централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, здійснення фінансового
контролю а також здійснення емісії національної валюти.
Предмет – суспільні відносини щодо формування, розподілу використання
централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, здійснення фінансового
контролю а також здійснення емісії національної валюти.
Найважливішими рисами відносин предмета фінансового права прийнято вважати такі:
відносини виникають у сфері фінансової діяльності держави у процесі мобілізації,
розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів; в цих
відносинах завжди проявляється владно-організуюча роль держави; об’єктом цих відносин
є гроші чи грошові зобов’язання, пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням
централізованих і децентралізованих фондів коштів; дані відносини мають владно-
майновий (грошовий) характер.
Методи фінансового права як галузі права:
Метод державно-владних приписів: є різновидом імперативного, який має свої
особливості:
– завжди з однієї сторони присутня держава в особі органу державної влади, ОМС або
іншого уповноваженого суб’єкта, який відносно другої сторони наділений владними
повноваженнями(відсутня рівність сторін);
– інша сторона не має права оперативної самостійності
Ще є метод рекомендації, метод погодження, метод субординації. Найчастіше ці методи
застосовуються не як самостійні, а в тому чи іншому поєднанні з основним методом
фінансово-правового регулювання — методом владних приписів.
Імперативний метод фінансово-правового регулювання доповнюється й використанням
способів рекомендацій, погоджень. Їх особливістю є похідний характер від основного
імперативного методу в рамках реалізації, виконання владного веління. Погодження між
суб’єктами фінансово-правових відносин можливі, але з приводу більш зручного, точного,
своєчасного виконання імперативного обов’язку, тобто погоджується не сама природа
обов’язку, а порядок, особливості його виконання. Рекомендації також доречні у
фінансовому праві, однак вони або гарантуються, підкріплюються імперативними
веліннями, або уточнюють їх.
Застосування імперативного методу не виключає використання рекомендацій, погоджень,
наявності права вибору в поведінці підлеглого суб’єкта. Так, податкові органи можуть
надати підприємствам податковий кредит (відстрочення платежу) на підставі спеціальної
угоди. Крім того, часткова диспозитивність поведінки підлеглої сторони – платника
податків – може виявлятися й у можливості податкового планування. Однак усі ці
особливості в кінцевому результаті підпорядковані методу владних приписів.

8. Фінансове право в системі права.

Конституційне право регулює основи суспільного ладу і політики, державний устрій,
правове положення громадян, систему і принципи організації діяльності державних
органів, головні завдання і функції держави. Як і всі останні галузі права, фінансове право
базується і розвивається на цих основах. Наприклад, фінансово-правові норми, що
регулюють, утворення фондів державних фінансових ресурсів, засновані на засадах
рівноправності всіх форм власності в країні.

Тісно стикається фінансове право з адміністративним правом, оскільки діяльність по

формуванню, розподілу і використанню фінансових ресурсів держави є за своїм
характером управлінською. Між тим, предмет адміністративного права не поглинає ті
суспільні відносини, які відносяться до фінансового права.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, повноваження

органів виконавчої влади на видання управлінських актів, в тому числі і органів
спеціального управління фінансами держави, закріплює структуру цих органів,
організаційні форми їх діяльності, порядок призначення і звільнення посадових осіб,
закріплює їх права і обов’язки і т.д. Спираючись на норми і принципи адміністративного
права, фінансове право регулює ті відносини, які безпосередньо пов’язані з виконанням
цими органами функцій по збиранню, розподілу і використанню фінансових ресурсів
держави, контролю за їх цільовим витрачанням.

Ще тісніший зв’язок фінансового права в умовах ринкових перетворень з цивільним

правом, оскільки до предмету останнього серед багатьох майнових відносин входять і
грошові відносини. Крім того, деякі органи державного управління спеціальної
компетенції, наприклад, Національний банк України, водночас є господарською
організацією юридичною особою, що діє на комерційних засадах. Між цими органами, з
одного боку, і підприємствами, установами, організаціями і громадянами з другого,
виникають відносини на основі договорів. Наприклад, на основі кредитної угоди.

Трудове право. Особливості справляння збору на загальнообов'язкове державне

пенсійне страхування, зборів до фондів соціального страхування регулюється нормами
фінансового права. Правове ж регулювання системи прав, обов'язків і гарантій, яка
передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення
громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності,
втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та
в інших випадках, передбачених законом, за рахунок відповідних грошових фондів,
охоплюється предметом трудового права.
Зв’язок фінансового і кримінального права має двоїсту природу. З одного боку, окремі
норми кримінального права спрямовані на захист об’єктів, що є об’єктами
фінансово-правового регулювання. З другого боку, кваліфікація деяких злочинів
неможлива без застосування категорій фінансового права і норм фінансового
законодавства.
Досить активно застосовуються нормативні акти міжнародного права, що регулюють
фінансову діяльність. Так, договори (конвенції, угоди) про усунення подвійного
оподаткування пов’язують Україну з багатьма державами (Великобританією,
Польщею та ін.). Особливістю подібних зв’язків фінансового і міжнародного права є вища
юридична чинність міжнародних договорів порівняно із вітчизняними законами.
9. Предмет і метод фінансового права.
Предмет – суспільні відносини щодо формування, розподілу використання
централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, здійснення фінансового
контролю а також здійснення емісії національної валюти.
Найважливішими рисами відносин предмета фінансового права прийнято вважати такі:
відносини виникають у сфері фінансової діяльності держави у процесі мобілізації,
розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів; в цих
відносинах завжди проявляється владно-організуюча роль держави; об’єктом цих відносин
є гроші чи грошові зобов’язання, пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням
централізованих і децентралізованих фондів коштів; дані відносини мають владно-
майновий (грошовий) характер.
Методи фінансового права як галузі права:
Метод державно-владних приписів: є різновидом імперативного, який має свої
особливості:
– завжди з однієї сторони присутня держава в особі органу державної влади, ОМС або
іншого уповноваженого суб’єкта, який відносно другої сторони наділений владними
повноваженнями(відсутня рівність сторін);
– інша сторона не має права оперативної самостійності
Ще є метод рекомендації, метод погодження, метод субординації. Найчастіше ці методи
застосовуються не як самостійні, а в тому чи іншому поєднанні з основним методом
фінансово-правового регулювання — методом владних приписів.
Імперативний метод фінансово-правового регулювання доповнюється й використанням
способів рекомендацій, погоджень. Їх особливістю є похідний характер від основного
імперативного методу в рамках реалізації, виконання владного веління. Погодження між
суб’єктами фінансово-правових відносин можливі, але з приводу більш зручного, точного,
своєчасного виконання імперативного обов’язку, тобто погоджується не сама природа
обов’язку, а порядок, особливості його виконання. Рекомендації також доречні у
фінансовому праві, однак вони або гарантуються, підкріплюються імперативними
веліннями, або уточнюють їх.
Застосування імперативного методу не виключає використання рекомендацій, погоджень,
наявності права вибору в поведінці підлеглого суб’єкта. Так, податкові органи можуть
надати підприємствам податковий кредит (відстрочення платежу) на підставі спеціальної
угоди. Крім того, часткова диспозитивність поведінки підлеглої сторони – платника
податків – може виявлятися й у можливості податкового планування. Однак усі ці
особливості в кінцевому результаті підпорядковані методу владних приписів.

10. Система фінансового права.

Система фінансового права — це об'єктивно обумовлена внутрішня організація
фінансового права, що полягає в єдності й узгодженості фінансово-правових норм та їх
згрупуванні у фінансово-правові інститути й підгалузі.
Основними структурними елементами системи фінансового права є:
1. фінансово-правова норма як базовий структурний елемент;
2. фінансово-правовий інститут як сукупність фінансово-правових норм, які регулюють
певну групу однорідних фінансово-правових відносин. Інститути фінансового права
можна класифікувати:
2.1 за функціональною роллю: регулятивні (наприклад, Інститут місцевих податків і
зборів) охоронні (наприклад, інститут фінансової відповідальності);
2.2. за змістом: матеріальні (наприклад, інститут бюджетного устрою) та процесуальні
(наприклад, Інститут бюджетного процесу):
3. підгалузь фінансового права як об'єднання інститутів фінансового права, що регулюють
окремий вид фінансових правовідносин (наприклад, бюджетне право).
У системі галузі фінансового права є декілька підсистем, інститутів, які можна
виокремити в розділи.
Загальна частина акумулює інститути, що закріплюють загальні підходи до регулювання
фінансової системи, які стосуються всіх норм Особливої частини. Загальна частина
охоплює норми, що нібито винесені за дужки. У дужках - інститути Особливої частини і
саме до них застосовуються положення Загальної частини, але вже в конкретному
випадку, зумовленому характером інституту.
До Загальної частини входять фінансово-правові норми, що затверджують основні
принципи, форми і методи фінансової діяльності; поняття і функції фінансів; систему
фінансових органів, їх повноваження; правове становище інших субʼєктів фінансового
права; загальні положення організації фінансового контролю.

Норми Загальної частини конкретизуються в Особливій частині, що складається з

декількох розділів, підгалузей, які охоплюють відповідні інститути. Особливу частину
становлять фінансово-правові норми, що регулюють відносини у сферах бюджетної
системи; державних доходів і видатків; обовʼязкового державного страхування;
публічного кредиту; публічного регулювання банківської діяльності; валютного
регулювання та контролю.

11. Джерела фінансового права.

Джерелом фінансового права України є нормативно-правові акти органів законодавчої і
виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, у яких містяться юридичні
норми, що регулюють фінансово-економічні відносини.

1)Конституція України. Конституція України визначає відправні початки нормативної

регламентації фінансових відносин і є базою для фінансового законодавства.

До першої групи входять статті Конституції України, норми яких установлюють

повноваження у сфері фінансів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету
Міністрів України, Рахункової палати.
Статтею 67 Конституції України вимагається в обовʼязках кожного громадянина
сплачувати податки і збори в порядку та розмірах, установлених законом, і щорічно
подавати до органів податкової служби за місцем проживання (а зараз і реєстрації)
декларації про своє матеріальне становище і доходи за минулий рік у порядку,
встановленому
законом.
Стаття 85 Конституції України, визначаючи повноваження Верховної Ради України у
сфері фінансів, закріпила за нею право на затвердження Державного бюджету України 1
внесення змін у нього, здійснення контролю за виконанням Державного бюджету України
і ухвалення рішення щодо звіту про виконання.
Статтею 98 Конституції України передбачено створення нового контрольного органу. —
Рахункової палати, яка здійснює контроль за використанням коштів Державного бюджету
України від імені Верховної Ради України.
За статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є
гривня.
Стаття 106 Конституції України визначила право Президента
України підписувати всі закони України і надала йому право вето з приводу прийнятих
Верховною Радою законів, тому Президент України використовує своє право і щодо
фінансових законів.
На Кабінет Міністрів України ст. 116 Конституції України було покладено забезпечення
проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; розробка проекту
закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого
Верховною Радою Державного бюджету України, представлення Верховній Раді України
звіту про виконання Державного бюджету України.
2)Закони. Серед законів України джерелами фінансового права є щорічні закони України
«Про Державний бюджет України», прийнятий 21 червня 2001 року Бюджетний кодекс
України, розгалужене податкове законодавство.
Значне місце серед джерел фінансового права займають укази Президента з фінансових
питань. Наприклад, Указ Президента України«Про зміцнення фінансової дисципліни і
запобігання правопорушень в бюджетній сфері», Указ Президента України «Про
вдосконалення діяльності державних органів, роботи державних службовців та
підвищення ефективності використання бюджетних коштів», Указ Президента України
«Про заходи щодо забезпечення наповнення Державного бюджету та посилення
фінансово-бюджетної дисципліни» та інші.
3)Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з фінансових питань.
4)Акти центральних фінансових органів (Міністерства фінансів України, Державної
податкової адміністрації України, Державного казначейства України, Головного
контрольно-ревізійного управління) є нормативно правові акти (інструкції, методичні,
вказівки, розʼяснення), затверджені наказами керівників міністерств і відомств.
5) Слід відзначити особливу роль як джерела фінансового права Бюджетного кодексу
України, який у цілому почав діяти з 1 січня 2002 р., а також що готується до
затвердження Верховною Радою України Податкового кодексу України.
6) До джерел фінансового права також необхідно відносити міжнародні договори (угоди),
учасником яких є Україна. Згідно зі ст. 9 Конституції України діючі міжнародні договори,
згода на обовʼязковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України.

12. Фінансове законодавство.

Під системою фінансового законодавства слід розуміти систему усіх упорядкованих
відповідним чином нормативно-правових актів, що регулюють фінансові відносини в
державі.
Фінансове законодавство - це зовнішня форма фінансового права, що відображає його
внутрішню структуру. Норми фінансового права містяться у нормативно-правових актах,
або джерелах, як загального характеру так і спеціальних нормативно-правових актах.
Під поняттям фінансового законодавства слід розуміти всю сукупність нормативних форм
фінансового права - нормативних актів, якими встановлюються, змінюються чи
відміняються гіпотези, диспозиції чи санкції правових норм або правові норми в цілому.
В силу цього, первинним елементом системи фінансового законодавства конкретна
фінансово-правова форма - закон, декрет, указ, постанова, інструкція тощо - в якій
виражена відповідна фінансова-правова норма в цілому чи окремі її елементи.
Структура системи фінансового законодавства має вертикальний та горизонтальний зрізи.
Вертикальну структуру системи фінансового законодавства України за критеріями
субʼєктів правотворчості та юридичної сили фінансово-правових
норм складають:
· Конституція у країни;
· фінансово-правові закони;
· інші закони України, що містять фінансово-правові норми;
· декрети Кабінету Міністрів України; укази Президента України;
· постанови Кабінету Міністрів;
 · акти органів виконавчої влади, що опосередковано здійснюють фінансову
діяльність держави; акти фінансово-кредитних органів держави; фінансово-правові
акти органів місцевого самоврядування.
Горизонтальна структура системи фінансового законодавства в основному співпадає зі
структурою системи фінансового права. В ній виділяються статті нормативно-правових
актів, субінститути, інститути, підгалузі. До основних інститутів системи фінансового
законодавства
України належать:
· бюджетне законодавство;
· податкове законодавство;
· правові акти по регулюванню фінансів державних підприємств;
· нормативно-правові акти з питань обовʼязкового соціального страхування;
· нормативно-правові акти про державні видатки;
· нормативно-правові акти з питань державного боргу;
· нормативно-правові акти з питань державного кредиту;
· банківське законодавство;
· нормативно-правові акти з питань валютного регулювання;
· нормативно-правові акти з питань фінансового контролю;
· фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування.
Найбільш розвинутими сегментами системи фінансового законодавства
є бюджетне та податкове законодавство.
Також діють міжнародні акти, ратифіковані Верховною Радою України.
Для фінансового права характерна ще одна особливість джерел, а саме: актів, які б
містили суто фінансово-правові норми досить мало ("джерел у чистому вигляді"), в
основному зустрічаються нормативно-правові акти комплексного характеру, які поряд з
нормами фінансового права містять норми й інших галузей права.
При встановленні сутності поняття фінансового законодавства слід керуватися
тлумаченням терміну "законодавство", яке надано Конституційним Судом України.
Виходячи із зазначеного, під фінансовим законодавством слід розуміти сукупність
фінансово-правових актів
Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

13. Поняття, суть та функції грошей.

Гро́ ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших
товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є
засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні
гроші виконують функції світових.
Міра вартості - це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості
товарів, надаючи їй форму ціни. Це відбувається тому, що у товарах і грошах втілена
абстрактна праця, причому певна її кількість. Тому за допомогою грошей відбувається
порівняння вартості різних товарів. Вартість товарів, виражена у грошах, є його ціною.
Другою за значенням є функція грошей як засобу обігу. У цій функції гроші служать
засобом реалізації товарів, виступають посередником у їх обміні. Гроші як засіб обігу
забезпечують перебіг товарів від виробника до споживача, після чого товари виходять із
сфери обігу. Проте самі гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб’єкта до
іншого.
Як засіб платежу - гроші обслуговують погашення боргових зобовʼязань, які виникають
між субʼєктами економіки в процесі відтворення; боргові зобовʼязання виникають, коли
платіж відділяється у часі від передачі продавцем товару покупцю.
Функцію засобу нагромадження гроші виконують, якщо за обміном товару на гроші не
настане обмін грошей на товар і гроші залишать сферу обігу і утворять скарб. Процес
виробництва зумовлює необхідність нагромадження грошей і тимчасового вилучення
засобів і предметів праці має накопичувати достатню суму грошей, а тому тією чи іншою
мірою він виступає збирачем скарбів.
Світові гроші - обслуговують економічні відносини субʼєктами економіки різних країн. Як
світові гроші використовуються іноземні валюти, які мають найбільшу довіру на
світовому ринку ($, марка ФРН, Фунт стерлінгів і т.д.), а також міжнародні валюти: СДР,
ЄВРО)

Види гршей За критерієм матеріально-речового змісту розрізняють дві групи носіїв

грошових властивостей: повноцінні (товарні та металеві) і неповноцінні (паперові та
кредитні):
Повноцінні — це гроші, номінальна вартість яких відповідає вартості благородного
металу, що міститься в них.
Неповноцінні гроші — це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. До них
відносяться паперові, кредитні гроші та білонна (розмінна) монета.
Металеві гроші спочатку з'явилися як шматки металу різної форми та ваги, з часом вони
трансформувались у форму монет. Монета - грошовий знак, виготовлений з металу
(золота, срібла, міді або сплавів) встановлених законом ваги і форми, що використовується
як засіб грошового обігу та платежу.
Паперові гроші — це гроші, що не мають самостійної вартості, або ця вартість не
співрозмірна з номіналом.
Замінники грошей: чеки векселі, кредитні картки
Розвиток суспільного поділу праці, зокрема виділення скотарства і землеробства,
сприяв подальшому розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового,
епізодичного обміну до регулярного. Поступово із загальної маси товарів стихійно
виділялись такі, які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами
в одних місцевостях була худоба, в інших – зерно, в третіх – хутро тощо.
У одного й того ж народу в різні часи, на різних місцевих ринках і у різних народів в один
і той же час існували різні найбільш ходові товари, які виконували роль загального
еквіваленту. Врешті-решт, у процесі історичної еволюції товарного виробництва і
товарного обміну відбувається перехід від загального товарообміну до грошової форми
обміну.

14. Поняття та структура грошової системи України.

Під грошовою системою слід розуміти урегульовану нормами права сукупність форм та
методів планомірної організації державою грошового обігу. Грошову систему становлять
взаємопов’язані елементи: грошова одиниця; засоби обігу та засоби платежу (металеві,
паперові, кредитні та електронні гроші); порядок емісії грошей; статус національної та
іноземних валют, масштаб цін; форми грошового обігу; форми та умови безготівкового
обігу та обігу кредитних грошей; державні органи, які регулюють та контролюють
грошовий обіг.

Першим елементом грошової системи є грошова одиниця, яка встановлюється

законодавством про грошову систему. В Україні, відповідно до ст. 99 Конституції,
грошовою одиницею є гривня. Гривня як грошова одиниця України є єдиним законним
платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними і юридичними особами без
будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів та розрахунків.
Випуск та обіг на території України інших грошових одиниць і використання грошових
сурогатів як засобу платежу забороняються.
Грошові кошти в Україні існують у готівковій формі (формі грошових знаків), у
безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках), у електронній та цифровій. Таке
положення встановлено ст. 3 Закону України «Про платіжні послуги»
Масштаб цін. При цьому у ч. 3 ст. 32 Закону України «Про Національний банк України»
закріплено, що офіційне співвідношення між гривнею та золотом або іншими
дорогоцінними металами не встановлюється. Тож наразі масштаб цін трактують як засіб
вираження вартості (ціни) товарів, робіт і послуг у грошових одиницях.

Види грошових знаків являють собою позначення грошей, що мають законну платіжну
чинність та їх номінали. Згідно п. 3.2 ст. 3 Закону України «Про платіжні послуги»
грошові знаки випускаються у формі банкнот і монет, що мають зазначену на них
номінальну вартість. Постановою Президії Верховної Ради України «Про затвердження
найменування і характерних ознак грошової одиниці України» 1 були встановлені загальні
зовнішні ознаки гривні та її купюрна будова.

Організація готівкового обігу. Тобто коли Суб’єкти господарювання здійснюють

розрахунки готівкою між собою і з фізичними особами через касу як коштами,
одержаними як готівкова виручка, так і коштами, одержаними із банків. Зазначені
розрахунки проводяться також шляхом переказу готівки для сплати відповідних платежів.

Що стосується організації безготівкових розрахунків, то відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1

Закону України «Про платіжні послуги» їх специфікою визначено те, що безготівкові
розрахунки передбачають перерахування коштів з рахунків платників на рахунки
отримувачів, а також перерахування надавачами платіжних послуг коштів, внесених
платниками готівкою, на рахунки отримувачів.

Державні органи, що регулюють та контролюють грошовий обіг. Головним суб’єктом, що

регулює та контролює грошовий обіг, є Національний банк України. Саме він є
центральним банком держави, її емісійним центром, основною функцією якого відповідно
до статті 99 Конституції України є забезпечення стабільності націо- нальної грошової
одиниці.

15. Правові основи грошового обороту.

Конституцією України визначено, що грошовою одиницею України є гривня. Ця
національна валюта є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма
фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України для
проведення переказів. Кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у
безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках). Грошові знаки випускаються у
формі банкнот і монет, що мають зазначену на них номінальну вартість. Банкноти і монети
є безумовними зобов’язаннями Національного банку України і забезпечуються всіма його
активами. Грошові кошти обертаються через відповідні платіжні системи, що узаконені на
території держави.
Правове регулювання грошового обігу в Україні закладено в Конституції України та
в законах України “Про Національний банк України”, “Про платіжні послуги”.
В Законі «Про Національний банк України» визначено, що НБУ є центральним банком
України, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
Грошовою одиницею України є гривня, що дорівнює 100 копійкам. Випуск та обіг на
території України інших грошових одиниць і використання грошових сурогатів як засобу
платежу забороняються. Офіційне співвідношення між гривнею та золотом або іншими
дорогоцінними металами не встановлюється.
Закон « Про платіжні послуги» визначає поняття та загальний порядок виконання
платіжних операцій в Україні, встановлює виключний перелік платіжних послуг та
порядок їх надання, категорії надавачів платіжних послуг та умови авторизації їх
діяльності, визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, загальні
засади випуску та використання в Україні електронних грошей та цифрових грошей
Національного банку України, установлює права, обов’язки та відповідальність учасників
платіжного ринку України, визначає загальний порядок здійснення нагляду за діяльністю
надавачів платіжних послуг, надавачів обмежених платіжних послуг, порядок здійснення
оверсайта платіжної інфраструктури.
Обіг коштів у державі здійснюється за допомогою платіжної системи.
Основними завданнями правового регулювання грошового обігу в Україні є: а)
забезпечення чіткого розмежування повноважень і відповідальності в сфері грошового
обігу між органами держави; б) забезпечення органам держави можливостей за
допомогою норм оперативно регулювати і контролювати грошовий обіг в країні; в)
підтримання необхідного темпу зростання грошової маси в обігу і правильного
співвідношення між готівковим і безготівковим грошовим обігом з метою ефективного
функціонування економіки країни.
Особлива роль у здійсненні грошової політики держави покладається на Національний
банк України, який здійснює певні повноваження щодо організації готівкового грошового
обігу.
Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює
його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк України
використовує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, встановлює і змінює
ставку рефінансування та застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

16. Правове регулювання готівкового обігу.

Регулюється обіг готівки в Україні Положенням про ведення касових операцій у
національній валюті в Україні (затверджено постановою правління НБУ 29.12.2017 №
148)Законодавством визначено, що всі підприємства повинні зберігати кошти в установах
банків. Всі готівкові розрахунки підприємств між собою та з громадянами проводяться за
рахунок коштів, одержаних в касі банку або за рахунок виручки отриманої від реалізації
товарів(робіт, послуг).Касові операції оформляються касовими ордерами, видатковими
відомостями, розрахунковими документами, документами за операціями із застосуванням
електронних платіжних засобів, іншими касовими документами
З метою обмеження готівкового обігу НБУ використовує такі методи регулювання
обороту: лімітування готівки в касах п-ва, обмеження суми готівкових розрахунків,
встановлення порядку і встановлення строків здачі виручки в банк. Законодавством
передбачено, що підприємства можуть зберігати в своїй касі готівку в межах лімітів
залишку готівки в касі на кінець робочого дня. Ліміт залишку готівки в касі (далі - ліміт
каси) -граничний розмір суми готівки, що може залишатися в касі в позаробочий час та
забезпечити роботу напочатку наступного робочого дня;
Обмеження розміру готівкових розрахунків Суб’єкти господарювання між собою
протягом одного дня в розмірі 10 000 (десяти тисяч)гривень; фізичної особи з суб’єктами
господарювання протягом одного дня за товари (роботи, послуги) у розмірі 50 000
(п'ятдесяти тисяч) гривень; фізичних осіб між собою за договорами купівлі-продажу, які
підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 50 000 (п'ятдесяти тисяч) гривень.
Однак для фізичних осіб нема відповідальності за порушення. Крім того слід мати на увазі
необхідність застосування реєстраторів розрахункових операцій. Реєстратори
розрахункових операцій застосовуються суб'єктами підприємницької діяльності, які
здійснюють операції з розрахунків у готівковій та/або в безготівковій формі
Строки здавання підприємствами готівкової виручки (готівки) для її зарахування на
рахунки в банках визначаються підприємством і встановлюються за погодженням з
відповідним банком (у якому відкрито рахунок підприємства, на який зараховуються
кошти) відповідно до вимог, що залежать від наявності банку в населеному пункті.

17. Правове регулювання безготівкового обігу.

Основними нормативно-правовими актами, що регламентують здійснення
безготівкових операцій в Україні є Закон України «Про банки і банківську
діяльність», Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»,
Інструкція «Про порядок відкриття, використання і закриття Рахунків у
національній та іноземних валютах», Інструкція «Про безготівкові розрахунки в
Україні в національній валюті», Господарський кодекс України.
Безготівкові розрахунки проводяться фінансово-кредитними установами на
підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Безготівкові розрахунки - платежі, які здійснюються шляхом перерахування коштів

з рахунку платника на рахунок одержувача у банках без використання грошових
купюр.

Принциповою особливістю безготівкових розрахунків (на відміну від готівкових) є те, що

обов’язковим учасником цих розрахункових відносин виступає банк (або кілька
банківських установ). Учасники безготівкових розрахунків - банки та їх філії,
підприємства, фізичні особи, з рахунків яких списуються або на рахунки яких
зараховуються кошти; Банк здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів
на підставі відповідних договорів і своїх внутрішніх правил здійснення безготівкових
розрахунків, якщо ці правила відповідають вимогам нормативно-правових актів. За
договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок,
відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять,
виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка
та проведення інших операцій за рахунком.
Банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день
надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не
встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов'язаний за
розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день
надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк
непередбачений договором банківського рахунка або законом.
Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів
клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його
права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд. Клієнт зобов'язаний
сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено
договором. Кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих
рахунків(включаючи договірне списання коштів) або на підставі платіжних вимог
стягувачів у разі примусового списання коштів.

18. Цифрові фінанси.

Цифрові фінанси – це термін, який використовується для опису впливу нових
технологій на індустрію фінансових послуг. Він включає різноманітні продукти,
програми, процеси та бізнес-моделі, які змінили традиційний спосіб надання банківських
та фінансових послуг. Хоча технологічні інновації у сфері фінансів не є новим поняттям,
інвестиції в нові технології суттєво зросли за останні роки, а темпи інновацій є досить
швидкими. Тепер ми взаємодіємо з нашим банком за допомогою мобільних технологій.
Ми здійснюємо платежі, переказуємо гроші та здійснюємо інвестиції, використовуючи
різноманітні нові інструменти, яких не було кілька років тому.
Відповідно до стратегічних цілей Уряду України, підвищення рівня користування
фінансовими послугами при одночасному захисті прав споживачів та покращенні їх
фінансової грамотності є обов'язковими умовами розвитку фінансового сектору держави.
Україна ставить за мету збільшити частку безготівкових транзакцій у загальному обсязі
транзакцій з 49 відсотків у 2019 р. до 65 відсотків впродовж наступних п'яти років
ЦІ технології також можуть сприяти знищенню національних бар’єрів і стимулюванню
конкуренції в таких сферах, як: – онлайн-банкінг, послуги онлайн-платежів та переказів; –
рівне (P2P) кредитування; – персональні інвестиційні консультації та послуги. 24 вересня
2020 року Європейська комісія прийняла пакет цифрових фінансів, що включає
стратегію цифрового фінансування та законодавчі пропозиції щодо криптоактивів та
цифрової стійкості для конкурентоспроможного фінансового сектору ЄС, який надає
споживачам доступ до інноваційних фінансових продуктів, забезпечуючи при цьому
захист споживачів та фінансову стабільність. Цифрові фінансові послуги можуть
допомогти модернізувати європейську економіку в різних секторах і перетворити
Європу на глобального цифрового гравця. Комісія прагне використовувати зв’язок між
новими стартапами та відомими фірмами у фінансовому секторі, одночасно усуваючи
пов’язані з цим ризики.
Програма « Цифрові фінанси 2020» – це серія заходів, організованих у співпраці з
державами-членами у лютому-червні 2020 року щодо FinTech та цифрових інновацій у
фінансовому секторі для підготовки нової стратегії ЄС щодо цифрових фінансів.
Паралельно 13 Європейська комісія організувала онлайн-дискусії за круглим столом з
ключовими зацікавленими сторонами, відкриті для громадськості
фінтех (фінансові технології) — це технології, що застосовуються в фінансових службах,
або використовуються для того, щоб допомогти компаніям керувати фінансовими
аспектами свого бізнесу, включаючи нові програми та додатки, процеси та бізнес-моделі.
Раніше фінтех сприймався виключно як внутрішні розробки та процеси фінансових
установ, до яких у споживачів фінансових послуг не було прямого доступу.
Але сьогодні фінтех став основою для всіх онлайн-транзакцій — переказів грошей,
кредитування, сплати комунальних платежів тощо

19. Діджиталізація фінансової сфери в Україні.

Найбільш влучним є визначення діджиталізації як «однієї з визначальних тенденцій
розвитку людської цивілізації, яка формує більш інклюзивне суспільство та кращі
механізми управління, розширює доступ до охорони здоровʼя, освіти та банківської
справи, підвищує якість та охоплення державних послуг, розширює спосіб співпраці
людей, а також дає змогу скористатися більшим розмаїттям товарів за нижчими цінами».
Діджитилізація банківського сектору - процес використання цифрових технологій для
оптимізації роботи банків, підвищення ефективності їх діяльності, швидкості обробки
інформації та обслуговування клієнтів.
Результатом активної діджиталізації банківського сектору стала поява та стрімкий
розвиток у світі необанків - фінансових компаній, які надають банківські послуги (на
основі власної ліцензії або на основі ліцензії певного банку) та ряд допоміжних послуг, а
також здійснюють свою діяльність через онлайн- або мобільні платформи. Зменшивши
операційні витрати на утримання та обслуговування фізичних відділень, необанки
пропонують послуги за привабливими для клієнтів тарифами та з мінімальними комісіями,
які переважно нижчі, ніж в звичайних банках. Їх постійні витрати є нижчими, тоді як дохід
від клієнтів становить одну тридцяту від середнього банківського, і він може досягати
рентабельності капіталу понад 30%.
Поступове впровадження банками діджи-тал-технологій, новітніх рішень дистанційної
комунікації з клієнтами, а також гнучкість у трансформації, оптимізації і адаптації
традиційних бізнес-процесів банків до нової реальності ведення бізнесу допомагає банкам
наразі за надзвичайно несприятливого політично-військового та економічного середовища
виживати і навіть бути операційно прибутковими. Так, у 2022 році банківська система
отримала прибуток у розмірі 24,7 млрд грн.
Тому очевидними перевагами діджиталізації для банків є: удосконалення банківських
продуктів та послуг; зменшення операційних витрат; підвищення швидкості обробки
інфор-мації, а, отже, лояльності клієнтів і конкурентних переваг; зменшення негативного
впливу «людського фактору» під час здійснення банківських операцій; підвищення
ефективності діяльності; допомога менеджменту банків у прийнятті управлінських рішень
на основі технологій моделювання та штучного інтелекту; підвищення захисту інформації.

20. Стратегія розвитку фінтеху в Україні до 2025 року.

Національний банк України затвердив Стратегію розвитку фінтеху в Україні до 2025 року
в липні 2020 року (далі – Стратегія) – покроковий план створення в Україні повноцінної
фінтех-екосистеми з інноваційними фінансовими сервісами та доступними цифровими
послугами.
Стратегія ґрунтувалась на ключових напрямах, заданих Стратегією розвитку фінансового
сектору України до 2025 року.
Зокрема, цей документ структурував та деталізував тренди і напрями розвитку
фінансових інновацій.
Ключовими дієвими елементами Стратегії були:
- розвинена кешлес-економіка - підвищення доступності безготівкових операцій та
зростання довіри, розвиток інфраструктури для здійснення безготівкових операцій;
високий рівень цифрової та фінансової грамотності
- реалізація стратегічних ініціатив регулятора в області підвищення цифрової та
фінансової обізнаності, стимулювання розвитку кооперацій між фінсектором та
академічною сферою;
-стала фінтех-екосистема - розвиток відкритої архітектури фінансового ринку, платформ
регуляторів та оверсайта, розвиток інфраструктури фінтех-екосистеми, посилення
інвестиційного потенціалу та ступеня розвитку фінтехів, інтеграція фінансового ринку
України в світовий фінансовий простір, стимулювання діджиталізації фінсектору, розвиток
цифрової інфраструктури
Напрямки Стратегії НБУ щодо розвитку фінтеху повноцінно можна вважати викликами,
що постають перед регулятором для досягнення максимально високого рівня ефективності
від використання фінансових технологій.

Реалізація Стратегії також пов’язана з виконанням діджитал-проєктів, над якими працює

Національний банк. Зокрема, йдеться про запровадження віддаленої ідентифікації та
верифікації, імплементацію євродирективи PSD2, надання можливості здійснення
миттєвих платежів із рахунку на рахунок у СЕП у форматі 24/7; посилення регуляторного
периметру у сфері кібербезпеки та всі інші інноваційні проєкти центробанку.

21. Поняття, зміст та види платіжних систем.

Платіжна система - система для виконання платіжних операцій із формальними та
стандартизованими домовленостями і загальними правилами щодо процесингу, клірингу
та/або виконання розрахунків між учасниками платіжної системи; (Дане визначення
зазначено в пункті 59 ч. 1 ст.1 ЗУ Про платіжні послуги.)

З економічної точки зору сутність платіжної системи визначається через її призначення, а

саме: організацію грошового обороту, реалізацію платежів за фінансово-господарськими
операціями; розвиток грошово-кредитної сфери та економіки загалом. Основною і
необхідною метою формування платіжних систем є забезпечення швидкості розрахунків
за фінансово-господарськими операціями, а також надійності і впорядкованості самих
платежів
Як вказано у ч. 4 ст. 71 Закону України «Про платіжні послуги», діяльність платіжної
системи має відповідати вимогам законодавства України, вона функціонує на підставі
правил, які встановлює оператор такої системи. Основною функцією платіжної системи
згідно Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» є організація
переказу коштів. Правила платіжної системи мають встановлювати:
1) організаційну структуру платіжної системи;
2) умови участі;
3) порядок вступу та виходу із системи;
4) управління ризиками;
5) порядок ініціювання та здійснення переказу і взаєморозрахунків за цим переказом у
системі;
6) порядок вирішення спорів учасників між собою та між учасниками і користувачами;
7) систему захисту інформації;
8) порядок проведення реконсиляції як процедури контролю
ідентифікації та перевірки виконання кожного переказу за допомо-
гою щонайменше трьох показників, які визначені платіжною сис-
темою.
Платіжна система включає платіжну організацію, учасників
платіжної системи та сукупність відносин, які виникають між цими
двома суб’єктами при проведенні переказу коштів.

У ч. 6 ст. 71 Закону України «Про платіжні послуги» визначено суб’єктів відносин у

платіжній системі. Ними є:
– оператор платіжної системи – юридична особа, яка встановлює правила платіжної
системи, виконує інші функції для забезпечення функціонування платіжної системи та
несе відповідальність за діяльність цієї платіжної системи відповідно до її правил та вимог
законодавства;
– розрахунковий банк – уповноважений оператором відповідної платіжної системи банк,
що бере участь у проведенні розрахунків у платіжній системі;
– технологічний оператор – юридична особа, що виконує операційні, інформаційні та інші
технологічні функції, пов’язані з наданням платіжних послуг, без залучення коштів за
платіжними операціями на свій рахунок;
– учасники платіжної системи – юридичні особи, які на підставі договору про участь у
платіжній системі надають користувачам послуги з виконання платіжних операцій за
допомогою цієї системи та відповідно до законодавства мають право надавати такі
послуги.
– користувачі – фізичні або юридичні особи, які отримують чи мають намір отримати
платіжну послугу як платники або отримувачі (або обидва одночасно) та/або є власниками
електронних грошей (цифрових грошей Національного банку України), а в разі надання
послуг банком – клієнт банку.

Класифікацію платіжних систем здійснюють на підставі різних ознак. Приміром, за

територіальною ознакою вони поділяються на:
– внутрішньодержавні – здійснює свою діяльність і забезпечує виконання платіжних
операцій виключно в межах України, а її оператором є резидент;
– міжнародні – діє на території двох і більше держав, однією з яких є Україна; виконання
платіжних операцій у межах цієї платіжної системи може забезпечуватися у тому числі з
однієї держави до іншої, а її оператором може виступати як резидент, так і нерезидент.

Залежно від суб’єктного складу платіжні системи можуть бути банківськими й

небанківськими. При цьому особливим видом банківських платіжних систем є платіжні
системи, створені Націо- нальним банком України. Так, відповідно до ст. 72 Закону
України «Про платіжні послуги» Національний банк України має право створювати
системи міжбанківських розрахунків, системи роздрібних платежів та інші види
платіжних систем для виконання платіжних операцій. В таких системах оператором
платіжної системи та розрахунковим банком є безпосередньо Національний банк.
Учасниками системи міжбанківських розрахунків Національного банку України можуть
бути банки-резиденти, Державна казначейська служба України та інші суб’єкти, які для
проведення платіжних операцій мають відкрити рахунки в Національному банку України.
Створені Національним банком України платіжні системи є державними платіжними
системами.

22. Платіжні інструменти.

Під платіжним інструментом розуміють засіб певної форми на паперовому,
електронному чи іншому носії інформації, який використовують для ініціювання переказів
(п. 1.31 ст. 1 Закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»).
Платіжні інструменти включають, передусім, документи на переказ. Цей
різновид платіжних інструментів включає:
а) розрахункові документи;
б) документи на переказ готівки;
в) міжбанківські розрахункові документи;
г) клірингові вимоги;
д) інші документи, що використовують у платіжних системах для ініціювання
переказу.
Форми цих документів, їх обов'язкові реквізити встановлюються нормативно-
правовими актами Національного банку України. Електронний документ на переказ має
однакову юридичну силу з паперовим за умови наявності електронного підпису як його
обов'язкового реквізиту.
Емісія електронних платіжних засобів передбачас проведення операцій з випуску
електронних платіжних засобів певної платіжної системи в межах України та може
здійснюватися виключно банками, які уклали договір та отримали дозвіл на виконання цих
операцій. Під електронним платіжним засобом розуміють платіжний інструмент, який
надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати
інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ.
Як платіжний пристрій можуть виступати банківський автомат, платіжний
термінал, програмнотехнічний комплекс самообслуговування і т. д.
Електронний платіжний засіб має містити обов'язкові реквізити для можливості
ідентифікації платіжної системи та емітента. Користувачами електронного платіжного
засобу можуть бути як юридичні,так і фізичні особи, які укладають договір з банком щодо
порядку та умов його використання.
Послуги з технологічного, інформаційного обслуговування розрахунків за
операціями, що здійснюються з використанням електронних платіжних засобів у
платіжній системі, визначають як еквайринг. Еквайринг у межах України здійснюсться
виключно юридичними особами.
Обслуговування обігуелектронних платіжних засобів передбачає застосування
таких методів:
a) кліринг. Кліринговий механізм забезпечує збирання, сортування, реконсиляцію та
проведення взаємозаліку зустрічних вимог учасників платіжної системи, обчислення за
кожним із них сумарного сальдо за визначений період часу між загальними обсягами
вимог та зобов'язань.
б) маршрутизація. Застосування цього методу передбачає обмін даними між
учасниками платіжної системи при виконанні операцій.

23. Поняття валюти та валютних цінностей.

 Ст. 1 Закону України «Про валюту і валютні операції»: Валютні цінності -
національна валюта (гривня), іноземна валюта та банківські метали;:
1) національна валюту (гривню):
a) грошові знаки грошової одиниці України - гривні у вигляді банкнот, монет;
б) кошти на рахунках у банках та інших фінансових установах виражені у гривні;
в) електронні гроші, номіновані у гривні;
г)цифрові гроші Національного банку України

2) іноземна валюту:
a) грошові знаки грошових одиниць іноземних держав у вигляді банкнот, казначейських
білетів, монет;
б) кошти на рахунках у банках та інших фінансових установах, виражені у грошових
одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових одиницях, що належать до
виплати в іноземній валюті;
в) електронні гроші, номіновані у грошових одиницях іноземних держав та (або)
банківських металах;
3) банківські метали - золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені
(афіновані) до найвищих проб у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а
також монети, вироблені з дорогоцінних металів.
Найвищими є проби банківських металів у зливках і порошках не нижче ніж: для
золота – 995, для срібла – 999, для платини і паладію – 999,5 1

Стосовно національної та іноземної валюти законодавець виділяє два режими

обігу та застосування.
1) режим обігу нац.. та інозем. валюти, які перебувають в обігу та є законним
платіжни засобом на території України та відповідних іноземних держав.
2) національна та іноземна валюта, які вилучені або вилучаються з обігу, але
підлягають обміну на грошові знаки, що перебувають у обігу.
Законом України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що
гривня як грошова одиниця України є єдиним законним платіжним засобом в Україні,
приймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій
території України для проведення переказів та розрахунків. Цей припис грунтується на
положенні ст. 99 Конституції України: «Грошовою одиницею України є гривня.
Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку
держави – Національного банку України».

Національна та іноземні валюти знаходяться у певному співвідношенні –

конвертованості.

У загальному вигляді конвертованість валют – це здатність національної валюти до

вільного обміну на валюту інших країн.

1-ша група – конвертовані валюти, які широко використовуються для здійснення платежів
за міжнародними операціями, валюти країн – членів Європейського Союзу та банківські
метали. Цю групу валют часто називають вільноконвертованою валютою. Такі валюти
продаються на головних валютних ринках світу і дозволяються для здійснення інвестицій
в Україну. До них належать: долар США, євро, австралійський долар, спеціальні права
запозичення (СПЗ) та ін. СПЗ випускаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та
розподіляються між країнами – учасницями цього Фонду пропорційно до їх внесків. На
цей час СПЗ в основному використовуються як розрахункова валюта МВФ та міжнародна
резервна валюта. Поняття вільно конвертованої валюти тісно пов’язане із поняттям
«резервна валюта». Резервна валюта – це валюта країни, у якій центральні банки інших
країн формують і зберігають свої офі- ційні золотовалютні резерви. Нині резервними
валютами виступають: долар США, євро, японська єна, англійський фунт стерлінгів,
китайський юань, СПЗ;
2-га група – конвертовані валюти, які широко не використовуються для здійснення
платежів за міжнародними операціям та не продаються на головних валютних ринках
світу. Валюти цієї групи часто називають частково конвертованими. Часткова
конвертованість таких валют реалізується шляхом застосування державою так званих
валютних обмежень. До таких валют належать: азербайджанський манат, багамський
долар, ларі та ін.;
3-тя група – неконвертовані валюти. Такі національні валюти функціонують лише в межах
однієї країни і не обмінюється на інші іноземні валюти, їх ввіз та вивіз жорстко
обмежується. До них належать: ефіопський бир, іракський динар, кубинське песо та ін.

24. Валютні обмеження: поняття, види, особливості застосування.

Основним елементом національної системи валютного регулювання є валютні
обмеження.
Валютні обмеження – законодавча чи адміністративна заборона, лімітування чи
регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними
цінностями.
Валютні обмеження як різновид валютної політики переслідують такі цілі: 1)
вирівнювання платіжного балансу;
2) підтримання валютного курсу;
3) концентрація валютних цінностей в руках держави для вирішення поточних і
стратегічних завдань.
Залежно від типу валютних операцій (поточних або операцій, пбв'язаних із рухом
капіталу) застосовують різний перелік валютних обмежень. У системі валютних
обмежень, що діють в Україні слід виокремити такі:

1. обмеження, пов'язані з ліцензуванням валютних операцій;

2. обмеження, які зумовлено встановленням порядку придбання іноземної

валюти за дорученням і за рахунок резидентів на міжбанківському валютному
ринку України з метою забезпечення виконання їхніх зобов'язань за
зовнішньоекономічними контрактами;

3. обмеження, пов'язані з використанням іноземної валюти як засобу платежу

на території України;

4. обмеження, пов'язані з встановленням обов'язкового продажу частини

надходжень у іноземній валюті на користь резидентів-юридичних осіб;

5. обмеження, пов'язані з встановленням порядку здійснення розрахунків у

іноземній валюті;

6. обмеження, пов'язані з відкриттям й використанням валютних рахунків

резидентами за межами України;

7. обмеження, пов'язані з відкриттям і використанням рахунків у національній

валюті нерезидентами на території України;
8. обмеження, пов'язані з переміщенням готівкової національної та іноземної
валюти фізичними й юридичними особами через митний кордон
України.

Переважна більшість тимчасових валютних обмежень міститься у постановах

Національного банку України Nº 52 та Nº 73. Серед них: вимога декларування валютних
цінностей для фізичних осіб вартістю понад 10 тис. євро; введення е-ліміту для фізичних
осіб (замість індивідуальних ліцензій Національного банку України); обмежений продаж
іноземної валюти; регулювання строку платежів при здійсненні експортних та імпортних
операцій тощо.
Потрібно зауважити, що їх застосування, із запровадженням нової моделі валютного
регулювання, розглядається як винятковий захід, тим більше, що метою Національного
банку України на майбутне є поступове зняття всіх валютних обмежень і перехід до
режиму вільного руху капіталу.

Зміст принципу ризикорієнтованості розкривається через правило: «більше ризиківбільше

контролю, менше ризиків - менше уваги». Наслідком цього є зменшення кількості
валютних операцій, які підпадають під валютний нагляд. Залежно від наявних ризиків
банки можуть застосовувати до субʼєктів валютних операцій різні вимоги. За цим
принципом та відповідно до норм Закону «Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та
фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», фінансові операції на суму 400
тис. грн та більше можуть бути зупинені, якщо вони відповідають критеріям ризику, в
тому числі якщо клієнт не надав достатніх підтверджень щодо характеру операції або
походження коштів. Зауважимо, що банки прискіпливо контролюють лише переказ
великих сум коштів, особливо за договорами про надання послуг, а також платежів на
суму, що перевищують 400 тис. грн в еквіваленті, платежів, які здійснюються за
нестандартними видами угод або які здійснюються новими клієнтами, що не довели банку
історію провадження ними зовнішньоекономічної діяльності. Водночас банки не
здійснюють нагляд за валютними операціями на суму менше ніж 400 тис. грн,
повʼязаними з експортом та імпортом товарів!

+постанови Правління Національного банку України від 24 лютого 2022 р. No 18 «Про

роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану». Нею введено,
зокрема, такі обмеження:
– заборонено видачу готівки у гривнях в розмірі, що перевищує 100 000 грн на день, а
також готівки в іноземній валюті в еквівалент- них розмірах;
– заборонено уповноваженим особам здійснювати торгівлю валютними цінностями, за
винятком спеціально передбачених випадків;
– заборонено здійснювати транскордонний переказ валютних цінностей з України чи
переказ коштів на кореспондентські рахунки банків-нерезидентів у гривнях чи іноземній
валюті, включаючи перекази за дорученням клієнтів банків, крім спеціально передбаче-
них випадків;
– зупинено здійснення обслуговуючими банками видаткових операцій за рахунками
резидентів російської федерації/республіки білорусь, за рахунками юридичних осіб (крім
банків), кінцевими бенефіціарними власниками яких є резиденти російської федерації,
крім виняткових випадків, пов’язаних із фінансуванням Збройних Сил України, сплати
податків, зборів, тощо

25. Поняття й зміст валютних операції.

Валютні операції передбачають деталізацію режиму переміщення, обігу валютних
цінностей.
 Конструкція валютних операцій передбачає поєднання:
а) операцій, що пов'язані з переходом права власності на валютні цінності;
б) операцій, що пов'язані з торгівлею валютними цінностями;
в) операцій, що пов'язані з транскордонним переказом валютних цінностей та
транскордонним переміщенням валютних цінностей.

До суб’єктів валютних операцій відносять резидентів та (або) нерезидентів, які їх

здійснюють. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону про валюту до резидентів належать:

а) фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які
мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, які тимчасово
перебувають за межами України;
б) фізичні особи – підприємці, зареєстровані згідно із законодавством України;
в) юридичні особи та інші суб’єкти господарювання з місцезнаходженням на території
України, які здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України;
г) дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за
кордоном, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва
підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької
діяльності відповідно до законодавства України;
д) відокремлені підрозділи юридичних осіб, зазначених в підп. «б» п. 8 ч. 1 ст. 1, а саме
філії, представництва, відділення або інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу
юридичної особи та здійснюють підприємницьку діяльність від імені юридичної особи на
території України.
До нерезидентів належать:
а) фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які
мають постійне місце проживання за межами України, у тому числі ті, які тимчасово
перебувають на території України;
б) юридичні особи та інші суб’єкти господарювання з місцезнаходженням за межами
України, які створені та діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому
числі ті, частки участі в яких належать резидентам;
в) розташовані на території України іноземні дипломатичні, консульські, торговельні та
інші офіційні представництва, міжна- родні організації та їх філії, що мають імунітет і
дипломатичні при- вілеї, а також представництва інших організацій, що не здійснюють
підприємницької діяльності відповідно до законодавства України;
г) відокремлені підрозділи юридичних осіб, зазначених у підп. «в» п. 9 ч. 1 ст. 1, що
розташовані за межами України

Валютні операції здійснюються уповноваженими установами, до яких належать: банки,

небанківські фінансові установи та оператори поштового зв’язку, які отримали ліцензію
Національного банку України згідно із Законом про валюту.

Так, банки можуть здійснювати будь-які валютні операції, які не суперечать

законодавству України. Наприклад, купівлю, продаж, обмін іноземної валюти та (або)
банківських металів на валютному ринку України та (або) на міжнародному валютному
ринку; власні операції з торгівлі іноземною валютою/банківськими металами в межах
установлених лімітів відкритої валютної позиції; операції з банківськими металами в
найвищих пробах банківських металів у зливках і порош- ках із сертифікатами якості, а
також із монетами та ін.

Водночас, небанківські фінансові установи та оператори поштового зв’язку мають

обмежені права на валютному ринку.
Небанківські фінансові установи мають право провадити господарську діяльність з обміну
валют, переказу коштів, факторингу (відступлення права грошової вимоги), забезпечення
розрахунків за договорами страхування життя в іноземній валюті на території України,
здійснення інших валютних операцій, дозволених Національним банком України.

Права ж операторів поштового зв’язку на валютному ринку обмежується можливістю

здійснювати переказ коштів та обмін валют.

26. Поняття та зміст валютного регулювання.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону про валюту під валютним регулюванням розуміють
діяльність Національного банку України та в установлених цим Законом випадках
Кабінету Міністрів України, спрямовану на регламентацію здійснення валютних операцій
суб’єктами валютних операцій і уповноваженими установами

Закон України «Про валюту та валютні операції». Зазначений

Закон прийнятий на заміну застарілого Декрету "Про систему валютного
регулювання і контролю" від 1993 року, норми якого базувалися на принципах
тотального контролю та низки прямих заборон.

Законом запроваджено ліберальну модель валютного регулювання , яка будується на

основі свободи здійснення валютних операцій і забезпечується шляхом дотримання
принципів валютного регулювання, встановлених ст. 2 Закону про валюту. До них
належать:
1) свобода здійснення валютних операцій, що передбачає:
– право фізичних та юридичних осіб – резидентів укладати угоди з резидентами та (або)
нерезидентами та виконувати зобов’язання,пов’язані з цими угодами, у національній
валюті чи в іноземній валюті, у тому числі відкривати рахунки у фінансових установах
інших країн;
– право фізичних та юридичних осіб – резидентів придбавати валютні цінності, активи за
кордоном, переміщувати через митний кордон України валютні цінності;
– запровадження обмежень і заходів захисту виключно з підстав та у порядку, визначених
законом, з метою забезпечення стабільності фінансової системи і рівноваги платіжного
балансу України;
– недопущення неправомірного і необґрунтованого втручання держави у валютні операції;
2) ризикорієнтованість, прозорість, достатність та ефективність валютного регулювання,
що реалізується шляхом:
– спрямованості на забезпечення фінансової стабільності, економічного і соціального
розвитку;
– відповідності заходів захисту, строків їх запровадження та обсягів, пов’язаних з ними
валютних обмежень масштабам і структурі системних ризиків, що загрожують фінансовій
стабільності;
– обґрунтованості запровадження та подовження строку дії заходів захисту;
– тимчасового характеру дії заходів захисту;
– підзвітності та публічності Національного банку України під час запровадження заходів
захисту, подовження строку їх дії, оцінки результативності застосування заходів захисту;
– пріоритетності менш дискримінаційних інструментів валютного регулювання над більш
дискримінаційними та пропорційності застосування таких інструментів;
– пріоритетності ринкових інструментів валютного регулювання над адміністративними;
3) самостійність та ринковість валютного регулювання, що передбачає:
– гнучкість валютного курсу;
– незалежність Національного банку України у формуванні та реалізації валютної і
монетарної політики у межах, визначених законом.

Принцип свободи здійснення валютних операцій передбачає можливість здійснення будь-

яких валютних операцій, які не заборонені чинним законодавством, тобто основний
принцип, що раніше формувався як «дозволено все, що прямо передбачено законом»,
змінився на «дозволено все, що прямо не заборонено законом».

До основних інструментів, які найчастіше використовуються у валютному регулюванні в

Україні, відносять: валютні інтервенції; політику облікової ставки НБУ; валютні
обмеження; транскордонне переміщення валютних цінностей через митний кордон
України та ін. Розглянемо деякі з них детальніше.

Так, під валютними інтервенціями розуміють купівлю, продаж або обмін Національним
банком іноземної валюти на валютному ринку України з метою впливу на обмінний курс
гривні до іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні

Наступним важливим інструментом валютного регулювання є облікова ставка НБУ. яка є

одним із монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк України
встановлює для банків та інших суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо
вартості залучених та розміщених грошових коштів

Необхідно підкреслити, що існує певна закономірність між обліковою ставкою НБУ і

валютним курсом: підвищення облікової ставки веде до зростання курсу валюти, а її
скорочення – до зниження цього курсу.

Завдяки валютним обмеженням держава отримує можливість вплинути на певні валютні

операції у напрямі, що відповідає сучасній економічній ситуації.

27. Зовнішнє (міжнародне) та внутрішнє (національне) валютне регулювання.

Міжнародне (зовнішнє) валютне регулювання регулюється міжнародними угодами і
здійснюється міжнародними фінансово-кредитними установами та організаціями такими,
як: Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку,
Європейський центральний банк з метою створення єдиного валютного простору, що
забезпечує вільний обмін товарами і послугами у світовому економічному просторі.
Провідну роль у регулюванні міжнародних валютних відносин покладено світовим
співтовариством на Міжнародний валютний фонд (МВФ)

Цілями міжнародного валютного регулювання є стимулювання валютної стабільності,

забезпечення механізму валютного регулювання у відносинах між державами, спрямоване
на зменшення руйнівних наслідків, викликаних короткочасними коливаннями обмінних
курсів та запобігання конкуруючому знеціненню валют, а також установлення системи
багатосторонніх платежів за поточними угодами між державами та скасування валютних
обмежень, що перешкоджають зростанню світової торгівлі.

Зовнішнє або міжнародне валютне регулювання сприяє розвитку зовнішньої торгівлі та

державного фінансового співробітництва, стабілізації валют, підвищенню рівня їх
конвертованості, підтриманню рівноваги платіжних балансів країн.

Внутрішнє валютне регулювання, в свою чергу, здійснюється компетентними органами

держави з метою здійснення контролю за внутрішніми і зовнішніми валютно-фінансовими
потоками, проведенням моніторингу й регулювання стану внутрішнього валютного ринку
України.

28. Валютний нагляд.

До введення в дію Закону України «Про валюту і валютні операції» нпа що регламентував
контрольну діяльність у валютній сфері, був Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему
валютного регулювання і валютного контролю» та прийняті на його виконання акти. Втрата
чинності Декретом та введення в дію нового Закону зумовило термінологічну зміну. Нині замість
поняття «валютний контроль» застосовується «валютний нагляд».
Валютний нагляд – система заходів, спрямованих на забезпечення дотримання суб’єктами
валютних операцій і уповноваженими установами валютного законодавства. Отже, мета
валютного нагляду полягає в тому, щоб змістовий бік валютних відносин набув свого вияву в
чітко встановленій, нормативно визначеній формі.
Валютний нагляд являє собою підвид фінансового контролю, тобто забезпечує контрольно-
регламентаційні дії у конкретній, вузькій сфері суспільних відносин, що стосується обігу
валютних цінностей.
У межах діяльності з валютного нагляду відбувається зіставлення фактичної поведінки суб’єктів
валютних відносин її еталонному зразку, який визначається регулятивними приписами валютного
законодавства.
Валютний нагляд в Україні здійснюється Національним банком України та центральним органом
виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, яким наразі є Державна
податкова служба та агентами валютного нагляду.
Агентами валютного нагляду є уповноважені установи, підзвітні Національному банку України,
серед яких:
а) банки, тобто юридичні особи, які на підставі банківської ліцензії мають виключне право
надавати банківські послуги, відомості про яких внесені до Державного реєстру банків (ст. 2
Закону України «Про банки і банківську діяльність»);
б) небанківські фінансові установи – юридичні особи, які відповідно до закону надають одну чи
декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових
послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесені до відповідного реєстру в
установленому законом порядку. До небанківських фінансових установ належать кредитні спілки,
ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, інвестиційні фонди і компанії
та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг,
в) оператори поштового зв’язку (Українське державне підприємство поштового зв’язку
«Укрпошта» . При цьому слід зазначити, що відповідні суб’єкти для здійснення валютних
операцій та похідного від них валютного нагляду повинні отримати від Національного банку
України генеральні ліцензії.
Агенти валютного нагляду мають право вимагати у суб’єктів валютних операцій, тобто резидентів
і нерезидентів, фізичних та юридичних осіб. ФОП їв, документи пов’язані із здійсненням
валютних операцій у визначений ними строк.
В свою чергу Національний банк України у визначеному ним порядку здійснює валютний нагляд
за цими агентами, тобто уповноваженими установами - банками, небанківськими фінансовими
установами та операторами поштового зв’язку, які отримали ліцензію Національного банку
України відповідно до Закону України «Про валюту і валютні операції».
Органи валютного нагляду мають право проводити перевірки з питань дотримання вимог
валютного законодавства, під час яких мають право вимагати від агентів валютного нагляду та
інших осіб, які є об’єктом таких перевірок, надання доступу до систем автоматизації валютних
операцій, підтвердних документів та іншої інформації про валютні операції, а також пояснень
щодо проведених валютних операцій.
Валютному нагляду також притаманний специфічний об’єкт та предмет моніторингу. Об’єкт
валютного нагляду – це специфічні суспільні відносини, які перебувають під перманентним
моніторигом відповідних наглядових суб’єктів. До об’єктів валютного нагляду належать
відносини, які виникають з приводу здійснення валютних операцій.

29. Відповідальність за порушення валютного законодавства.

Юридична відповідальність за порушення валютного законодавства є однією з важливих
складових забезпечення законності у фінансовій сфері.
ст. 14 Закону України «Про валюту і валютні операції» встановлює, що за порушення
вимог валютного законодавства можуть бути застосовані:
1) до банків – заходи впливу (письмове застереження, письмове зобовʼязання вжити
заходів для усунення порушень, обмеження, зупинення чи припинення здійснення
окремих
видів операцій, штрафні санкції і тд) згідно із Законом України «Про банки і банківську
діяльність»;

2) до уповноважених установ (крім банків) – такі заходи впливу:

а) письмове застереження;
б) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів валютних операцій;
в) штрафні санкції (у розмірі не більш як 20 відсотків суми власного капіталу відповідної
уповноваженої установи);
г) зупинення або відкликання (анулювання) ліцензії на здійснення валютних операцій;

3) до юридичних осіб (крім уповноважених установ) – заходи впливу у вигляді штрафних

санкцій (у розмірі до 100 відсотків суми операції, проведеної з порушенням валютного
законодавства);

4) до фізичних осіб, посадових осіб уповноважених установ, посадових осіб юридичних

осіб – заходи впливу у вигляді штрафів, передбачені КУпАП.

Зокрема, передбачено, що заходи впливу можуть бути застосовані протягом шести місяців
з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через три роки з дня його вчинення.
За кожне порушення вимог валютного законодавства може бути застосований тільки один
із заходів впливу, передбачений законом.

Порядок застосування заходів впливу до фізичних осіб, посадових осіб уповноважених

установ, посадових осіб юридичних осіб визначається Кодексом України про
адміністративні правопорушення, який також містить низку статей, які спрямовані на
забезпечення належного рівня управління та законності в сфері здійснення операцій з
валютними цінностями.

Наприклад, незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як

засобу платежу або як застави тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від
п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією
валютних цінностей (ст. 162 КУпАП)

Стаття 162-1 КУпАП встановлює адміністративну відповідальність за порушення порядку

здійснення валютних операцій для спеціальних суб’єктів – посадових осіб юридичних осіб
(крім уповноважених установ), а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності у
вигляді штрафу від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян

У контексті питання про юридичну відповідальність за порушення валютного

законодавства не можна оминути тему переміщення валютних цінностей через митний
кордон України, яке відповідно до ч. 3 ст. 197 МК України 1 здійснюється з урахуванням
вимог Закону України «Про валюту і валютні операції».

Недекларування валютних цінностей, що переміщуються громадянами через митний

кордон України, в сумі, що перевищує дозволену законодавством України для їх
переміщення без письмового декларування (до 10 тис євро) , буде тягнути за собою
відповідальність згідно з ч. 1 ст. 471 МК України у вигляді штрафу в розмірі 20 відсотків
суми, що перевищує дозволену законодавством України для переміщення валютних
цінностей без письмового декларування, згідно з офіційним курсом Національного банку
України на день вчинення порушення митних правил.

30. Поняття і види віртуальних активів.

Відповідно до пункту 1 ч.1 статті 1 ЗУ Про віртуальні активи:
віртуальним активом є нематеріальне благо, що є об’єктом цивільних прав, має вартість
та виражене сукупністю даних в електронній формі. Існування та оборотоздатність
віртуального активу забезпечується системою забезпечення обороту віртуальних активів.
Віртуальний актив може посвідчувати майнові права, зокрема права вимоги на інші
об’єкти цивільних прав;
Також визначення віртуального активу містить в собі ЗУ Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню
тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, де в пункті 13
ч. 1 ст. 1 зазначено, що віртуальний актив — це цифрове вираження вартості, яким
можна торгувати у цифровому форматі або переказувати і яке може використовуватися для
платіжних або інвестиційних цілей;
ВИДИ:
Віртуальні активи можуть бути незабезпеченими або забезпеченими.
Незабезпечені віртуальні активи- віртуальні активи, що не посвідчують жодних майнових
або немайнових прав;
Забезпечені віртуальні активи - віртуальні активи, що посвідчують майнові права, зокрема
права вимоги на інші об’єкти цивільних прав;
Під забезпеченням віртуального активу розуміється посвідчення ним майнових прав,
зокрема прав вимоги на інші об’єкти цивільних прав. Забезпечення віртуальних активів не
є забезпеченням виконання зобов’язання. Під посвідченням майнових прав розуміється
підтвердження права власника забезпеченого віртуального активу вимагати об’єкт
забезпечення.
Об’єктом забезпечення віртуального активу є інший об’єкт цивільних прав, права вимоги
на який посвідчує такий віртуальний актив. Об’єкт забезпечення віртуального активу
визначається правочином, згідно з яким такий віртуальний актив створено. Майнові права,
зокрема права вимоги, на об’єкт забезпечення віртуального активу передаються набувачу
такого віртуального активу.
Також ще існують фінансові віртуальні активи, вони являють собою:
емітований резидентом України забезпечений віртуальний актив, що забезпечений
валютними цінностями;
емітований резидентом України забезпечений віртуальний актив, що забезпечений цінним
папером або деривативним фінансовим інструментом.
Віртуальні активи не є засобом платежу на території України та не можуть бути
предметом обміну на майно (товари), роботи (послуги).
31. Фінансово-правове регулювання обігу віртуальних активів.
Поняття «обіг віртуальних активів» відповідно до положень Закону України «Про
віртуальні активи» співпадає з терміном «оборот віртуальних активів» та охоплює
правовідносин, що складаються як між учасниками ринку віртуальних активів, так і між
учасниками ринку віртуальних активів та державою.
Таким чином, оборот віртуальних активів - усі правовідносини, які стосуються
віртуальних активів, які виникають між учасниками ринку віртуальних активів, а також
між ними та державою; ( Дане визначення визначено в пункті 7 ч.1 ст.1 ЗУ Про
віртуальні активи)
І також в пункті 11 ч.1 ст.1 даного закону дається визначення поняттю системи
забезпечення обороту віртуальних активів, яка являє собою - програмний або
програмно-апаратний комплекс обміну електронними даними, який забезпечує
ідентифікацію та оборотоздатність віртуальних активів;
Стаття 14. Загальні принципи державного регулювання обороту віртуальних активів
1. Загальними принципами державного регулювання обороту віртуальних активів є:
1) доцільність - обґрунтована необхідність державного регулювання окремих
правовідносин з метою вирішення існуючої проблеми;
2) адекватність - відповідність форм та рівня державного регулювання правовідносин
потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх
прийнятних альтернатив;
3) ефективність - забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально
можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів
суб’єктів господарювання, громадян та держави;
4) збалансованість - забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб’єктів
господарювання, громадян та держави;
5) передбачуваність - послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям
державної політики, планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дає змогу
суб’єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;
6) прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних
осіб, їх об’єднань дій регуляторних органів на всіх етапах регуляторної діяльності,
обов’язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій,
наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх
об’єднаннями, обов’язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до
відома фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, інформування громадськості про
здійснення регуляторної діяльності.
32. Поняття и значення фінансового контролю.
Зважаючи на те, що об’єктом фінансованого контролю є відносини, які виникають у
процесі руху публічних грошових фондів, то відносини у сфері грошового обігу та
розрахунків охоплюються об’єктом фінансового контролю. Під останнім варто розуміти –
комплекс заходів та способів, спрямованих на забезпечення дотримання фінансового
законодавства. У свою чергу контроль у сфері грошового обігу та розрахунків, як складова
фінансового контролю, це – застосування цих заходів та прийомів щодо руху коштів у
внутрішньому обороті в готівковій і безготівковій формах, що обслуговують реалізацію
товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки.
Систему основних завдань фінансового контролю становлять:
· забезпечення дотримання законодавства у сфері публічної фінансової діяльності;
· своєчасне і повне виявлення відхилень від законодавчо встановлених норм, а також
причин їхнього виникнення;
· надання методологічної допомоги для належного здійснення мобілізації, розподілу і
використання коштів публічних фондів;
· виявлення резервів зростання фінансових ресурсів.
33. Види фінансового контролю.
Залежно від взаємозв’язку об’єкта контролю — фінансової діяльності, і суб’єкта —
органу контролю, фінансовий контроль поділяється на два основні види: внутрішній
і зовнішній. При внутрішньому контролі фінансова діяльність кожного суб’єкта
контролюється ним самим через спеціальні підрозділи — контрольно-ревізійні відділи,
управління тощо. Такий контроль має форму внутрішнього аудиту, метою якого є
перевірка доцільності та обґрунтованості окремих фінансових операцій, їх відповідності
фінансовій стратегії і тактиці даного суб’єкта.
Зовнішній контроль полягає у перевірці фінансової діяльності того чи іншого суб’єкта
відповідними уповноваженими органами контролю. Метою цього контролю є перевірка
відповідності фінансової діяльності чинному фінансовому законодавству.
Цей контроль за ознакою суб’єктів його здійснення поділяється на державний, відомчий,
внутрішньокорпоративний, незалежний і суспільний.
Державний — це контроль з боку держави як за фінансовою діяльністю юридичних і
фізичних осіб, так і за власними фінансами. Він покладається на спеціальні органи
фінансового контролю (в Україні це Рахункова палата і Контрольно-ревізійна служба) та
на органи управління фінансами і фінансовою системою (Міністерство фінансів,
Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, органи управління
державними цільовими фондами). Це найбільш організований та дійовий вид контролю,
який охоплює мікро- та макрорівень розподілу і перерозподілу створеного ВВП, а
відповідно і реалізацію загальнодержавної фінансової політики. У разі виявлення
порушень застосовуються фінансові санкції, а винні особи можуть притягуватися до
адміністративної, а в окремих випадках і кримінальної відповідальності.
Відомчий та внутрішньокорпоративний контроль полягає у перевірці фінансової
діяльності суб’єктів, що підпорядковані міністерствам і відомствам або входять до складу
корпоративних об’єднань. Цей контроль охоплює три напрями. По-перше, відповідність
фінансової діяльності чинному фінансовому законодавству. По-друге, її узгодженість із
фінансовою стратегією і тактикою міністерств, відомств, корпоративних об’єднань. По-
третє, внутрішньовідомчі (внутрішньокорпоративні) розподільні та перерозподільні
відносини. Цей вид контролю спрямований насамперед на виявлення та усунення
порушень і недоліків у фінансовій діяльності підвідомчих підприємств і організацій. За
результатами контролю приймаються адміністративні рішення відповідно до чинного
законодавства та статутних документів.
Незалежний фінансовий контроль здійснюється незалежними контролюючими органами
— аудиторськими фірмами. Цей контроль теж спрямований на перевірку законності
фінансової діяльності і доцільності здійснення окремих фінансових операцій. Однак
висновки за результатами контролю мають рекомендаційний характер. Вони визначають
відповідність чи невідповідність фінансової діяльності чинному законодавству, реальність
та повноту її відображення у фінансовому обліку та звітності.
Суспільний фінансовий контроль — це контроль з боку суспільства за фінансовою
діяльністю держави. Він не має, як правило, організованих форм (певною мірою функції
цього контролю виконує Рахункова палата) і здійснюється за рахунок відкритості,
гласності й прозорості фінансової діяльності держави. Кожний громадянин повинен мати
право на ознайомлення, наприклад, з процесом складання і виконання бюджету, який
формується переважно за рахунок доходів юридичних і фізичних осіб. Контрольні функції
громадян реалізуються також через виборчу систему — обираючи певні партії чи окремих
депутатів, виборці обирають чи відкидають і певну фінансову політику.
Залежно від стадії здійснення контролю він поділяється на попередній, поточний і
наступний.
Попередній контроль здійснюється до початку руху грошових потоків. Його мета —
перевірити доцільність і надійність даної фінансової операції, виявити рівень ризику, що
пов’язаний з нею, та передбачити конкретні способи його хеджування, з’ясувати
відповідність даної операції чинному фінансовому законодавству, інтересам підприємства
чи фізичної особи. Важливим напрямом цього контролю є перевірка контрагента —
отримувача коштів: його юридичного статусу, фінансового стану, ділових рис,
партнерської відповідальності тощо.
Поточний контроль здійснюється у процесі руху грошових потоків. Його мета —
забезпечити реальність проходження грошових потоків, реалізацію їх адресності й
цільового призначення та дотримання встановлених термінів проведення фінансових
операцій.
Наступний контроль проводиться після здійснення фінансових операцій та за підсумками
фінансової діяльності за певний період. Його мета — перевірка реалізації стратегії і
тактики фінансової діяльності того чи іншого суб’єкта, а в масштабах суспільства —
процесу реалізації фінансової політики. Наступний контроль дає повну і вичерпну
інформацію про фінансову діяльність як кожного суб’єкта, так і суспільства у цілому.
Види фінансового контролю - це складники фінансового контролю, що
розкривають його сутність та відрізняються сферою застосування (об'єктом контролю),
способами та суб'єктами їхнього здійснення.
Підстави класифікації фінансового контролю.
Залежно від сфери фінансової діяльності розрізняють контроль:
1) бюджетний; 2) податковий; 3) валютний; та ін.
Бюджетний контроль. Контроль за дотриманням бюджетного законодавства
спрямований на забезпечення ефективного й результативного управління бюджетними
коштами та здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу його учасниками відповідно
до БКта іншого законодавства, а також забезпечує:
1) оцінку управління бюджетними коштами;
2) правильність ведення бухгалтерського обліку та достовірність фінансової і
бюджетної звітності;
3) досягнення економії бюджетних коштів, їхнього цільового використання,
ефективності і результативності в діяльності розпорядників бюджетних коштів шляхом
прийняття обгрунтованих управлінських рішень;
4) проведення аналізу та оцінки стану фінансової і господарської діяльності
розпорядників бюджетних коштів;
5) запобігання порушенням бюджетного законодавства та забезпечення інтересів
держави у процесі управління об'єктами державної власності;
6) обгрунтованість планування надходжень і витрат бюджету.
Податковий контроль - це система заходів, що вживаються контролюючими
органами з метою контролю правильності нарахувания, повноти і своєчасності сплати
податків і зборів, а також дотримання
законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових
операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства. Податковий контроль
здійснюють органи виконавчої влади, що забезпечують формування єдиної державної
податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів,
митних платежів та реалізують державну податкову, державну митну політику,
забезпечують формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного
внеску, забезпечують формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з
правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також
законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Валютний контроль - вид фінансового контролю, спрямований на забезпечення
дисципліни у сфері валютних відносин. Валютні операції за участю резидентів і
нерезидентів підлягають валютному контролю. Валютному контролю підлягають також
зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, які випливають із
чинного законодавства України. Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право
вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення
ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах
повноважень, визначених чинним законодавством.
Залежно від суб'єкта, що здійснює контроль, виокремлюють:
l) публічний (державний та муніципальний);
2) незалежний (аудиторський та ін.) фінансовий контроль.
Державний фінансовий контроль здійснюють ВРУ, КМУ, Нац банк України,
Рахункова палата, Державна казначейська служба України, Державна аудиторська служба
України тощо.
 Муніципальний фінансовий контроль здійснюють органи місцевого
самоврядування. Сфера його застосування досить широка - від затвердження місцевого
бюджету, його виконання і затвердження звіту про
його виконання до конкретних питань дотримання фінансової дисципліни, що належать до
компетенції органів місцевого самоврядування.
Аудиторський фінансовий контроль є незалежним професійним іздійснюсться
аудиторами та аудиторськими фірмами. Передбачає перевірку даних бухгалтерського
обліку і показників фінансової звітності підконтрольного суб'єкта з метою висловлення
незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність
вимогам чинного законодавства.
Залежно від спрямованості фінансового контролю розрізняють:
1) державний зовнішній фінансовий контроль;
2) державний внутрішній фінансовий контроль.
Державний зовнішній фінансовий контроль передбачає діяльність вищого органу
фінансового контролю в системі державних органів з будь-якого контролю, який є
зовнішнім стосовно системи органів
виконавчої влади, оскільки зазначений орган не належить до такої системи.
Принципом державного внутрішнього фінансового контролю є чітке
розмежування внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту. Внутрішній аудит повинен
визначати, яким чином здійснюється внутрішній контроль, включаючи способи
попереднього контролю.
Внутрішній контроль - це управлінський контроль, який допомагає керівництву в
управлінні і виконанні завдань на постійній основі, тому внутрішній контроль не повинен
розглядатися як окрема
система органів державного і комунального сектору. Внутрішній контроль також повинен
давати змогу викладати управлінське судження та виявляти ініціативу з метою підвищення
ефективності і результативності діяльності, а також зниження витрат.

34. Методи фінансового контролю.

Методи фінансового контролю — це способи та прийоми його проведення, здійснення
контрольних заходів.
Вибір конкретного методу контролю залежить від багатьох чинників, але, насамперед, —
це вид контрольованого та контролюючого суб’єктів, об’єкт контролю, його мета та
завдання. Методи фінансового контролю реалізуються в методиках, правилах його
проведення, визначених конкретних діях, що деталізують порядок проведення перевірок.
Методика фінансового контролю має переважно прикладний характер, регулюється,
зазвичай, процесуальними нормами, часто — актами застосування права.
Фінансовий контроль здійснюється такими методами.
1. Облік — це метод, характерний для будь-якого контролю, не тільки фінансового. Його
можна диференціювати за двома напрямками:
а) облік зобов’язаних осіб під час занесення даних про них у відповідні реєстри
(наприклад: реєстри платників податків) чи облікову документацію;
б) облік об’єктів (коштів, матеріальних ресурсів), з якими пов’язане виконання фінансових
обов’язків.
2. Обстеження здійснюється щодо окремих сторін діяльності підконтрольного суб’єкта,
базується на широкому колі показників і проводиться з метою визначення необхідності
здійснення детальної перевірки або ревізії. Найчастіше під час обстеження
використовуються такі прийоми, як опитування й анкетування. Обстеження є одним із
основних методів попереднього контролю, під час якого вирішуються такі завдання:
• дослідження фінансової звітності підконтрольного суб’єкта;
• дослідження його фінансового стану;
• аналіз дотримання інструкцій, нормативів, лімітів, їх відповідності нормам, закріпленим
на законодавчому рівні;
• оцінка цільової витрати виділених коштів і т.ін.
3. Аналіз є системним і пофакторним методом фінансового контролю, що проводиться за
періодичною або річною звітністю та на підставі якого визначається рівень виконання
плану, норм, фінансової дисципліни. При цьому використовуються такі аналітичні
прийоми, як індексний метод та метод середніх і відносних значень, за допомогою яких
досліджуються головні фінансово-економічні показники діяльності підконтрольного
суб’єкта.
У процесі аналізу фінансової звітності вирішуються такі завдання:
• аналіз фінансового стану на основі показників кошторисів, балансів і т.ін.;
• аналіз ліквідності бухгалтерських балансів;
• розрахунок і оцінка фінансових коефіцієнтів;
• визначення фінансової стійкості;
• аналіз фінансової звітності.
4. Перевірка — епізодична контрольна дія на певному напрямку діяльності
підконтрольного суб’єкта, що виконується за місцем його розташування на основі
облікових, звітних документів для виявлення порушень фінансової дисципліни й усунення
їх наслідків. Перевірка відображається в зіставленні фактичних даних контролю з даними,
які відобразилися в первинній документації. Під час перевірок, зазвичай, контролюються
окремі сторони фінансово-господарської діяльності. За результатами визначаються заходи
щодо усунення виявлених недоліків. Слід зазначити, що підконтрольними суб’єктами
(об’єктами) називають фізичні чи юридичні особи, на певний вид діяльності яких
спрямовані контрольні дії.
Перевірки класифікують за декількома ознаками:
1) за обсягом контрольованих дій:
а) комплексна перевірка — перевіряються всі види діяльності підконтрольного суб’єкта за
певний період;
б) вибіркова перевірка — перевіряються окремі сторони діяльності підконтрольного
суб’єкта. Така перевірка може здійснюватися або окремо, або як частина комплексної;
в) цільова (тематична) перевірка — перевіряються окремі види операцій або напрямки
діяльності підконтрольного суб’єкта. Проводиться за визначеним переліком питань або з
одного напрямку діяльності.
2) залежно від місця проведення:
а) камеральна перевірка — здійснюється органом фінансового контролю за місцем його
розташування, з наданням йому звітних та інших документів без виїзду на контрольовані
об’єкти;
б) виїзна перевірка — відбувається за місцем розташування підконтрольного суб’єкта,
його приміщень і об’єктів;
в) зустрічна перевірка — здійснюється як частина камеральної або виїзної та полягає в
зіставленні показників, підтверджених документально, щодо діяльності підконтрольних
суб’єктів та відомостей інших осіб з показниками, відображеними в документах власне
зобов’язаного суб’єкта.
3) залежно від періодичності проведення:
а) планова перевірка — здійснюється відповідно до плану роботи органу фінансового
контролю;
б) повторна перевірка — проводиться через певний час після планової за тими ж
питаннями і за той самий контрольований період з метою контролю за усуненням
виявлених недоліків під час планової перевірки;
в) різновидом позапланової перевірки є зустрічна, яку охарактеризовано вище.
4) залежно від показників, що підлягають перевірці:
а) формальна перевірка — перевірка на правильність заповнення первинних документів,
реквізитів, існування підчищень, виправлень і т.ін.;
б) арифметична перевірка — перевірка правильності розрахунків в облікових і звітних
документах.
5. Ревізія — системна діяльність спеціальних органів фінансового контролю, пов’язана з
аналізом і дослідженням первинної облікової та звітної документації з метою перевірки
своєчасного та повного виконання фінансових обов’язків підконтрольними суб’єктами,
правильного ведення ними бухгалтерського обліку, розрахунків податкових зобов’язань та
подання звітності. На відміну від перевірки, що є одиничною контрольною дією, ревізія
має системний характер. Об’єктом ревізії є бухгалтерські книги, звіти, кошториси,
декларації та інші документи незалежно від способів надання інформації.
Ревізію можна проводити на таких підставах:
а) наявність даних, що спотворюють фінансові обов’язки;
б) наявність факту невідповідності облікових і звітних показників;
в) неподання у встановлений термін звітів;
г) виявлення порушень під час останньої попередньої перевірки;
д) реорганізація або ліквідація підприємства, організаці.
35. Фінансовий моніторинг в системі методів фінансового контролю
ЗУ Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї
масового знищення
фінансовий моніторинг - сукупність заходів, що вживаються суб’єктами фінансового
моніторингу у сфері запобігання та протидії, що включають проведення державного
фінансового моніторингу та первинного фінансового моніторингу;
Положеннями ч. 2 ст. 6 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та
фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення” передбачено перелік суб’єктів
первинного фінансового моніторингу.
Варто звернути увагу, що окрім банків та фінансових установ, до них відносять ще й
операторів поштового зв’язку, постачальників послуг, пов’язаних з обігом віртуальних
активів, а також спеціально визначених суб’єктів первинного фінансового моніторингу
(бухгалтери, адвокати, нотаріуси та ін.).
Звісно, першочерговим завданням фінансового моніторингу є забезпечення національної
безпеки шляхом здійснення заходів щодо виявлення та запобігання легалізації доходів,
одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення. Водночас, вищевказане створює передумови
для утвердження міжнародної фінансової безпеки.
Іншим аспектом є те, що доходи, одержані злочинним шляхом в жодному випадку не
мають бути легалізовані. Особи, які вчиняють такі фінансові операції, діють не тільки
всупереч законодавству та загальним нормам моралі, але й наживаються на цьому.
36. Система органів внутрішнього фінансового контролю.
Органи загальної компетенції ті, що здійснюють фінансовий контроль
опосередковано. Контроль тут має загалом інформаційний чи методологічний характер та
здійснюється в межах основних функцій. До
контролюючих органів загальної компетенції належать ВРУ, Президент України,
Міністерство фінансів України, Національний банк України.
На ВРУ покладений фінансовий контроль при затвердженні Держ бюджету і
внесенні змін до нього, при його виконанні, ухваленні рішення по звіту про його
виконання. Галузеве закріплення контрольних повноважень ВРУ здійснене у ст. 109 БК, а
саме контроль за дотриманням бюджетного законодавства у процесі: визначення
Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; розгляду
проекту та прийняття закону про Держ бюджет; внесення змін до закону про Держ бюджет
України; виконання закону про Держ бюджет, у тому числі шляхом заслуховування звітів
про виконання Держ бюджету; використання кредитів (позик), що залучаються державою
від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Разом із цим
фінансовий контроль Верховна Рада України здійснює і через свої комітети.
КМУ щоденно здійснює управління публічними фінансами і паралельно здійснює
загальний фінансовий контроль. КМУ розробляє і здійснює загальнодержавні програми
економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку країни; забезпечує
проведення державної фінансової та податкової політики, сприяє стабільності грошової
одиниці України; розробляє проект закону про Держ бюджет і забезпечує його виконання
після затвердження, направляє у ВРУ звіт про його виконання; здійснює і координує
роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; забезпечує проведення фінансової,
цінової,
інвестиційної і податкової політики.
Міністерство фінансів України є головним органом у системі центральних органів
виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної фінансової,
бюджетної, а також податкової і митної політики (крім адміністрування податків, зборів,
митних платежів та реалізації податкової і митної політики), політики у сфері державного
фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів,
бухгалтерського обліку, випуску і проведення лотерей, організації та контролю за
виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва,
використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного
каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у
сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом, або фінансуванню тероризму. Загалом Міністерство фінансів здійснює
методологічну роботу із вдосконалення контрольних заходів, правового та кадрового
забезпечення. У межах своїх повноважень воно забезпечує реалізацію єдиної державної
політики у сфері контролю за дотриманням бюджетного законодавства, координує та
спрямовує діяльність органів виконавчої влади, уповноважених на проведення контролю
за дотриманням бюджетного законодавства, визначає основні організаційно-методичні
засади та дає оцінку функціонуванню систем внутрішнього контролю і внутрішнього
аудиту, якщо інше не передбачено законодавством.
Прикладом фінансового контролю з боку Президента України є право вето, яким
він може скористатися щодо законопроекту про Держ бюджет на відповідний рік.
Основною функцією Національного банку України є забезпечення стабільності
національної
грошової одиниці. Національним банком України здійснюється банківський нагляд, у
межах якого йому надані широкі контрольні повноваження. Контроль здійснюється як при
адміністративному (ліцензування, встановлення обмежень тощо), так і при індикативному
(встановлення обов'язкових економічних нормативів,
визначення обов'язкових резервів, визначення процентної політики тощо) регулюванні.
Використовується такий спосіб контролю, як проведення інспекційних перевірок, які
здійснюються з метою оцінки загального фінансового стану банку чи учасника банківської
групи або окремих видів його діяльності (операцій), у тому числі визначення рівня
безпеки і стабільності його операцій, ризиків достовірності його звітності, виявлення та
запобігання ризиковій діяльності, що загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів,
і дотримання вимог банківського законодавства України, у тому числі нормативно-
правових актів Національного банку.
37. Система органів зовнішнього фінансового контролю.
Органи спеціальної компетенції - це спеціально створені органи для здійснення
заходів фінансового контролю: Державна податкова служба України, Державна
казначейська служба України, Державна служба фінансового моніторингу України,
Державна аудиторська служба України, Рахункова палата.
 Органи спеціальної компетенції спеціально створені для здійснення фінансового
контролю на всіх стадіях руху публічних грошових коштів.
Фінансовий контроль Державною аудиторською службою України здійснюється
чотирма контрольними заходами:
а) проведення державного фінансового аудиту;
б) проведення перевірок державних закупівель;
в) здійснення інспектування (ревізій);
г) перманентне здійснення моніторингу закупівель.
Підконтрольними суб'єктами виступають: міністерства, інші органи виконавчої
влади, державні фонди, фонди загальнообов'язкового державного соціального
страхування, бюджетні установи, суб'єкти господарювання державного сектору економіки,
а також підприємства, установи та організації, які отримують кошти з бюджетів усіх
рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального
страхування або використовують державне чи комунальне майно. Державна аудиторська
служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час
здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до
відповідальності винних осіб.
Державна служба фінансового моніторингу України.
Основними завданнями є:
- реалізація державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та
фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, а також внесення пропозицій
шодо її формування; збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові операції, що
підлягають фінансовому моніторингу, інші фінансові операції або інформації, що може
бути пов'язана з підозрою у легалізації (відмиванні) доходів, одержаних злочинним
шляхом, або фінансуванні тероризму;
- створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної
системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї
масового знищення.
Поряд із значною методологічною та організаційною роботою Державна служба
фінансового моніторингу здійснює перевірки (планові, позапланові, виїзні, невиїзні)
суб'єктів первинного фінансового
моніторингу: дотримання СПФМ (Суб'єктами первинного фінансового моніторингу)
вимог законодавства під час призначення працівника, відповідального за проведення
фінансового моніторингу; дотримання СПФМ вимог законодавства при постановці на
облік у Державній службі фінансового моніторингу; виконання працівником,
відповідальним за проведення фінансового моніторингу, своїх обов'язків, зокрема щодо
інформування керівника СПФМ про виявлені фінансові операції, що підлягають
фінансовому моніторингу, та інші заходи, вжиті для реалізації вимог законодавства у сфері
фінансового моніторингу; наявність правил фінансового моніторингу, програм здійснення
фінансового моніторингу та їхня відповідність вимогам законодавства тощо.
Державна казначейська служба України, здійснює контроль за веденням
бухгалтерського обліку всіх надходжень і витрат державного бюджету та місцевих
бюджетів, складанням та поданням фінансової і бюджетної звітності; бюджетними
повноваженнями при зарахуванні надходжень бюджету; відповідністю кошторисів
розпорядників бюджетних коштів показникам розпису бюджету; відповідністю взятих
бюджетних зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів відповідним бюджетним
асигнуванням, паспорту бюджетної
програми; відповідністю платежів взятим бюджетним зобов'язанням та відповідним
бюджетним асигнуванням.
 Державна податкова служба України. Контролюючий орган здійснює контроль
шляхом ведення обліку платників податків; інформаційно-аналітичного забезпечення
діяльності; перевірок та звірок.
Вирізняють три види перевірок: камеральні, документальні та фактичні.
Рахункова палата є органом контролю ВРУ. Їй належить здійснення контролю за:
надходженням та використанням коштів Держ бюджету; утворенням, обслуговуванням і
погашенням державного боргу; ефективністю управління коштами Держ бюджету;
використанням коштів місцевих бюджетів у частині трансфертів, які надаються з
державного бюджету.

38. Правовий статус органів Державної податкової служби України.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/227-2019-п#n15
Державна податкова служба України (ДПС) є центральним органом виконавчої влади,
діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через
Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з
адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування
(далі - єдиний внесок).
2. ДПС у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, указами
Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до
Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами
законодавства.
3. Основними завданнями ДПС є:
1) реалізація державної податкової політики, здійснення в межах повноважень,
передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових
фондів податків, зборів, платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом
та обігом спирту, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, тютюнової сировини, рідин, що
використовуються в електронних сигаретах, пального, державної політики з
адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю
здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням
порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), проведення
розрахункових операцій, а також за наявністю ліцензій на провадження видів
господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону;
2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування:
державної податкової політики;
здійснення контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів
податків, зборів, платежів;
державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних
напоїв, тютюнових виробів, тютюнової сировини, рідин, що використовуються в
електронних сигаретах, та пального;
державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також у сфері боротьби з
правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску;
державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в
іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення
готівкових розрахунків за товари (послуги), проведення розрахункових операцій, а також
за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають
ліцензуванню відповідно до закону.
4. ДПС відповідно до покладених на неї завдань:
1) вносить в установленому порядку на розгляд Міністра фінансів пропозиції щодо
вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів
України, нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, наказів
Мінфіну, а також подає Міністрові фінансів на погодження позицію щодо проектів
нормативно-правових актів, розробниками яких є інші центральні органи виконавчої
влади;
2) розробляє проекти законів України, проекти актів Президента України, Кабінету
Міністрів України, проекти наказів Мінфіну та пропозиції щодо інших нормативно-
правових актів з питань, що належать до сфери діяльності ДПС, та в установленому
порядку подає їх Міністру фінансів;
3) розробляє та подає пропозиції щодо форм податкових декларацій (розрахунків),
звітності та інших документів;
4) здійснює контроль за дотриманням вимог податкового законодавства, законодавства
щодо адміністрування єдиного внеску та законодавства з інших питань, контроль за
дотриманням якого покладено на ДПС;
5) здійснює контроль за правомірністю бюджетного відшкодування податку на додану
вартість;
6) здійснює податковий контроль за встановленням відповідності умов
контрольованих операцій принципу “витягнутої руки”;
6-1) здійснює податковий контроль за контрольованими іноземними компаніями;
7) здійснює реєстрацію та веде облік платників податків, платників єдиного внеску,
об’єктів оподаткування та об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням, проводить
диференціацію платників податків;
8) забезпечує достовірність та повноту ведення обліку платників податків (платників
єдиного внеску), об’єктів оподаткування та об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням;
9) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, формування та ведення
Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, інших реєстрів, банків і баз
даних, ведення яких покладено законодавством на ДПС, а також реєстру страхувальників
Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування;
10) здійснює контроль за дотриманням виконавчими комітетами сільських, селищних
рад та рад об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та
перспективним планом формування територій громад, порядку прийняття та обліку
податків і зборів від платників податків, своєчасністю і повнотою перерахування
зазначених сум до бюджету;
11) забезпечує ведення обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску;

39. Правовий статус органів Державної казначейської служби України.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/215-2015-п#Text
Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом
виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах
казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до
законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Казначейство є учасником системи електронних платежів Національного банку.
2. Казначейство у своїй діяльності керується Конституцією та законами України,
указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими
відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими
актами законодавства, а також дорученнями Кабінету Міністрів України і Міністра
фінансів.
3. Основними завданнями Казначейства є:
1) реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних
коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання
бюджетів;
2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування
державної політики у зазначених сферах.
 4. Казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому
законодавством порядку:
1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його
компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів
Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів
міністерств та в установленому порядку подає їх Міністру фінансів;
2) забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення
єдиного казначейського рахунка, відкритого у Національному банку, зокрема:
здійснює розрахунково-касове обслуговування розпорядників та одержувачів
бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законодавства;
здійснює відкриття і закриття рахунків в національній валюті, проводить операції на
рахунках, формує та видає виписки з рахунків;
здійснює розподіл бюджетних коштів між державним бюджетом, бюджетами
Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, між місцевими
бюджетами, а також між загальним та спеціальним фондами бюджету відповідно до
нормативів відрахувань, визначених бюджетним законодавством, і їх перерахування
відповідно до законодавства;
здійснює повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до
бюджету, за поданням (висновком) органів, що контролюють справляння надходжень
бюджету;
здійснює за висновком ДПС та її територіальних органів перерахування між видами
доходів і бюджетів коштів, помилково та/або надміру зарахованих до державного та/або
місцевих бюджетів через єдиний рахунок;
здійснює бюджетне відшкодування податку на додану вартість;
здійснює операції з повернення кредитів, наданих за рахунок коштів державного та
місцевих бюджетів;
проводить відповідні розрахунки між державним та місцевими бюджетами, між
місцевими бюджетами, а також між учасниками бюджетного процесу та суб’єктами
господарювання;
формує та веде єдиний реєстр розпорядників та одержувачів бюджетних коштів і базу
даних мережі розпорядників та одержувачів бюджетних коштів;
формує і доводить до розпорядників та одержувачів бюджетних коштів витяги з
розпису державного бюджету, витяги з розпису державного бюджету за територіями,
територіальний розподіл за міжбюджетними трансфертами та зміни до них;
здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов’язань розпорядників та одержувачів
бюджетних коштів;
перераховує міжбюджетні трансферти;
здійснює операції в іноземній валюті для проведення витрат розпорядників та
одержувачів бюджетних коштів;
здійснює погашення та обслуговування державного боргу, здійснює платежі, пов’язані
з виконанням гарантійних зобов’язань держави, в національній та іноземній валютах за
дорученням Мінфіну;
3) здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або
боржників на підставі рішення суду;
4) здійснює відкриття, закриття та обслуговування рахунків у системі електронного
адміністрування податків;
5) обслуговує кошти фондів загальнообов’язкового державного соціального і
пенсійного страхування, інших клієнтів та кошти єдиного внеску на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування;
6) управляє наявними фінансовими ресурсами, що консолідуються на єдиному
казначейському рахунку;
40. Правовий статус органів Державної аудиторської служби
України.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/43-2016-п#Text

Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є

центральним органом виконавчої влади, діяльність якого
спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України через Міністра фінансів та який реалізує державну
політику у сфері державного фінансового контролю.

2. Держаудитслужба у своїй діяльності керується Конституцією та

законами України, указами Президента України
та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до
Конституції та законів України, актами Кабінету
Міністрів України, іншими актами законодавства.

3. Основними завданнями Держаудитслужби є:

1) реалізація державної політики у сфері державного

фінансового контролю;

2-1) внесення на розгляд Міністра фінансів

пропозицій щодо забезпечення формування державної
політики у сфері державного фінансового контролю;

3) здійснення державного фінансового контролю, спрямованого

на оцінку ефективного, законного, цільового,
результативного використання та збереження державних фінансових
ресурсів, необоротних та інших активів,
досягнення економії бюджетних коштів;

4) надання у передбачених законом випадках адміністративних

послуг.

4. Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань,

що належать до її компетенції, розробляє
пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів
Президента України та Кабінету Міністрів України,
нормативно-правових актів міністерств та в установленому
порядку подає їх Міністру фінансів;

2) здійснює контроль у:
 міністерствах, інших органах виконавчої влади, державних
фондах, фондах загальнообов’язкового державного
соціального страхування, бюджетних установах, суб’єктах
господарювання державного сектору економіки, в тому числі
суб’єктах господарювання, у статутному капіталі
яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належать суб’єктам
господарювання державного сектору економіки, а також
на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують
(отримували у періоді, який перевіряється) кошти з
бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів
загальнообов’язкового державного соціального страхування
або використовують (використовували у періоді, який
перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні
установи);

суб’єктах господарської діяльності незалежно від форми

власності, які не віднесені законодавством до
підконтрольних установ, за судовим рішенням, ухваленим у
кримінальному провадженні;

3) реалізує державний фінансовий контроль через здійснення:

державного фінансового аудиту; перевірки
закупівель; інспектування (ревізії);
моніторингу закупівель;

4) здійснює контроль за:

цільовим, ефективним використанням і збереженням державних

фінансових ресурсів, необоротних та інших
активів;

досягненням економії бюджетних коштів і результативності

в діяльності розпорядників бюджетних коштів;

цільовим використанням і своєчасним поверненням кредитів

(позик), отриманих під державні (місцеві)
гарантії;

достовірністю визначення потреби в бюджетних коштах під час

складання планових бюджетних показників та
відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів бюджетних
зобов’язань відповідним бюджетним асигнуванням,
паспорту бюджетної програми;

відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів

 довгострокових зобов’язань за енергосервісом
затвердженим в установленому порядку умовам закупівлі
енергосервісу;

дотриманням законодавства на всіх стадіях бюджетного процесу

щодо державного і місцевих бюджетів;

дотриманням законодавства про закупівлі;

веденням бухгалтерського обліку, а також складенням

фінансової і бюджетної звітності, паспортів
бюджетних програм та звітів про їх виконання, кошторисів
та інших документів, що застосовуються в процесі
виконання бюджету;

станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової

звітності;

виконанням функцій з управління об’єктами державної

власності;

станом внутрішнього контролю та внутрішнього аудиту у

розпорядників бюджетних коштів, станом
внутрішнього контролю в інших підконтрольних установах;

усуненням виявлених недоліків і порушень;

реалізацією інвестиційних проектів;

законним та ефективним використанням публічних коштів та

інших активів для використання (впровадження)
інформаційних технологій (систем, процесів, ресурсів);

законністю та правомірністю витрат бенефіціарів (партнерів) у

межах виконання спільних операційних програм
прикордонного та транскордонного співробітництва;

відповідністю взятих розпорядниками бюджетних коштів

довгострокових зобов’язань у рамках державно-
приватного партнерства умовам договорів, укладених у рамках
державно-приватного партнерства, та вимогам
бюджетного законодавства;

5) проводить оцінку управління бюджетними коштами,

досягнення їх економії, стану фінансової і
господарської діяльності, ефективності і результативності в діяльності
підконтрольних установ;
 Отже, Держаудитслужба має повноваження щодо здійснення
державного фінансового контролю використання
бюджетніх коштів підприємств, установ, організацій не залежно
від організаційно-правової форми та форми власності,
а також в державних органах виконавчої влади.

Здійснення державного фінансового контролю

Держаудитслужба провадить через проведення наступних
заходів: державного фінансового аудиту, перевірки
закупівель, інспектування (ревізії), та моніторингу
закупівель.

41.Правовий статус Рахункової палати.

https://ips.ligazakon.net/document/view/t150576

Рахункова палата від імені Верховної Ради України

здійснює контроль за надходженням коштів до Державного
бюджету України та їх використанням.

2. Рахункова палата підзвітна Верховній Раді України та регулярно

її інформує про результати своєї роботи.

3. Рахункова палата є державним колегіальним органом.

4. Рахункова палата є юридичною особою, має

печатку із своїм найменуванням і зображенням Державного Герба
України.

5. Рахункова палата розташовується в місті Києві.

1. Рахункова палата:

1) здійснює фінансовий аудит та аудит

ефективності щодо:

надходжень до державного бюджету податків, зборів, обов'язкових

платежів та інших доходів, включаючи адміністрування
контролюючими органами таких надходжень;

проведення витрат державного бюджету, включаючи використання

бюджетних коштів на забезпечення діяльності
Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів
України, Конституційного Суду України, Верховного Суду
України, вищих спеціалізованих судів, Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини, Вищої
 ради правосуддя, Офісу Генерального прокурора та
інших органів, безпосередньо визначених
Конституцією України; використання коштів
державного бюджету, наданих місцевим бюджетам та фондам
загальнообов'язкового державного соціального і
пенсійного страхування; здійснення таємних видатків державного
бюджету;

управління об'єктами державної власності, що

мають фінансові наслідки для державного бюджету,
включаючи забезпечення відрахування (сплати) до державного
бюджету коштів, отриманих державою як власником
таких об'єктів, та використання коштів державного
бюджету, спрямованих на відповідні об'єкти;

надання кредитів з державного бюджету та повернення

таких коштів до державного бюджету;

операцій щодо державних внутрішніх та зовнішніх запозичень,

державних гарантій, обслуговування і погашення
державного та гарантованого державою боргу;

використання кредитів (позик), залучених державою до

спеціального фонду державного бюджету від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових організацій,
виконання міжнародних договорів України, що призводить
до фінансових наслідків для державного бюджету, у
межах, які стосуються таких наслідків;

здійснення закупівель за рахунок коштів державного бюджету;

виконання державних цільових програм, інвестиційних

проектів, державного замовлення, надання державної
допомоги суб'єктам господарювання за рахунок коштів
державного бюджету;

управління коштами державного бюджету центральним органом

виконавчої влади, що реалізує державну політику
у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів;

стану внутрішнього контролю розпорядників коштів державного

бюджету;

інших операцій, пов'язаних із надходженням коштів до

державного бюджету та їх використанням;
2) проводить експертизу поданого до Верховної Ради України
проекту закону про Державний бюджет України
(включаючи матеріали, що додаються до цього проекту закону) та
готує відповідні висновки;

3) аналізує виконання Державного бюджету України та готує

відповідні висновки, а також пропозиції щодо усунення
виявлених відхилень і порушень;

4) аналізує річний звіт про виконання закону про Державний

бюджет України, поданий Кабінетом Міністрів
України, та готує відповідні висновки з оцінкою ефективності
управління коштами державного бюджету, а також
пропозиції щодо усунення виявлених порушень та вдосконалення
бюджетного законодавства;

5) аналізує ефективність використання суб'єктами господарювання

пільг із сплати до державного бюджету податків,
зборів, обов'язкових платежів, доцільність функціонування
пільгових режимів оподаткування та їх вплив на
загальний стан надходжень державного бюджету;

42.Правовий статус Державної служби фінансового моніторингу України.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/537-2015-п#Text

Державна служба фінансового моніторингу України

(Держфінмоніторинг) є центральним органом виконавчої
влади, діяльність якого спрямовується та координується
Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і
який реалізує державну політику у сфері запобігання
та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення.

2. Держфінмоніторинг у своїй діяльності керується

Конституцією та законами України, указами Президента
України і постановами Верховної Ради України, прийнятими
відповідно до Конституції України та законів України,
актами Кабінету Міністрів України, іншими актами
законодавства.

3. Основними завданнями Держфінмоніторингу є:

1) реалізація державної політики у сфері запобігання та

протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення;

2) внесення на розгляд Міністра фінансів пропозицій щодо

забезпечення формування державної політики
у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню)
доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню
тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового
знищення;

3) збирання, оброблення та проведення аналізу (операційного і

стратегічного) інформації про фінансові операції,
що підлягають фінансовому моніторингу, інші фінансові операції
або інформації, що може бути пов’язана з
підозрою в легалізації (відмиванні) доходів, одержаних злочинним
шляхом, або фінансуванні тероризму чи
фінансуванні розповсюдження зброї масового знищення;

4) забезпечення функціонування та розвитку єдиної

інформаційної системи у сфері запобігання та протидії
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним
шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення;

5) проведення національної оцінки ризиків;

6) налагодження співпраці, взаємодії та інформаційного обміну

з державними органами, Національним банком,
компетентними органами іноземних держав та міжнародними
організаціями у сфері запобігання та протидії
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом,
фінансуванню тероризму та фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення;

7) забезпечення в установленому порядку представництва

України в міжнародних організаціях з питань
запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом, фінансуванню
тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового
знищення.

4. Держфінмоніторинг відповідно до покладених на Службу

завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань,

що належать до компетенції Служби, розробляє
пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента
України та Кабінету Міністрів України,
нормативно-правових актів міністерств та в установленому
порядку подає їх Міністрові фінансів;

2) надсилає посадовим особам, державним органам (крім

Національного банку), в тому числі
правоохоронним органам, органам прокуратури та судам,
органам місцевого самоврядування, органам державної
виконавчої служби, підприємствам, установам, організаціям
запити щодо одержання відповідно до закону
інформації (у тому числі копій документів), необхідної для
виконання покладених на Держфінмоніторинг
завдань;

3) співпрацює з органами виконавчої влади, Національним

банком, іншими державними органами, включеними
до системи запобігання та протидії легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або
фінансуванню тероризму чи фінансуванню
розповсюдження зброї масового знищення;

4) подає в разі наявності достатніх підстав вважати, що

фінансова операція або сукупність пов’язаних
між собою фінансових операцій можуть бути пов’язані з
легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних
злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи
фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення, до
правоохоронних та розвідувальних органів відповідні
узагальнені матеріали (додаткові узагальнені матеріали) та
одержує від них інформацію про хід їх розгляду;

43.Незалежний фінансовий контроль.

Фінансовий контроль являє собою сукупність видів,

форм і методів перевірки законності і доцільності
здійснення фінансових операцій та реалізації на цій основі
завдань фінансової політики. Отже, фінансовий
контроль зв’язаний з реалізацією фінансової політики як
безпосередньо, так і через контроль за фінансовою
діяльністю окремих суб’єктів.

Основні функції контролю за реалізацією

 фінансової політики покладені на вищі органи законодавчої та
виконавчої влади. Безпосередній контроль здійснюють
Міністерство фінансів та спеціалізований незалежний
орган — Рахункова палата. При цьому завдання Рахункової палати
більш важливі. Міністерство фінансів, розробляючи
засади і напрями фінансової політики, контролює тільки їх
реалізацію. Рахункова ж палата має контролювати як
обґрунтованість та доцільність здійснюваної фінансової політики,
так і хід її реалізації.

Фінансовий контроль за діяльністю окремих суб’єктів

має на меті перевірку її відповідності чинному фінансовому
законодав-
ству. Також такий контроль також безпосередньо
пов’язаний з її реалізацією.

Види фінансового контролю. Залежно від

взаємозв’язку об’єкта контролю — фінансової діяльності, і
суб’єкта — органу контролю, фінансовий контроль
поділяється на два основні види: внутрішній і зовнішній.

При внутрішньому контролі фінансова діяльність

кожного суб’єкта контролюється ним самим через спеціальні
підрозділи — контрольно-ревізійні відділи,
управління тощо. Такий контроль має форму внутрішнього аудиту,
метою якого є перевірка доцільності та
обґрунтованості окремих фінансових операцій, їх
відповідності фінансовій стратегії і тактиці даного суб’єкта.

Зовнішній контроль полягає у перевірці фінансової діяльності того чи

іншого суб’єкта відповідними уповноваженими
органами контролю. Метою цього контролю є перевірка
відповідності фінансової діяльності чинному фінансовому
законодавству. Цей контроль за ознакою суб’єктів його
здійснення поділяється на державний, відомчий,
внутрішньокорпоративний, незалежний і суспільний.
Державний — це контроль з боку держави як за
фінансовою діяльністю юридичних і фізичних осіб, так і за
власними фінансами. Він покладається на
спеціальні органи фінансового контролю (в Україні це
Рахункова палата і Контрольно-ревізійна служба) та на
органи управління фінансами і фінансовою системою
(Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація,
Державне казначейство, органи управління
державними цільовими фондами).

Відомчий та внутрішньокорпоративний контроль

полягає у перевірці фінансової діяльності суб’єктів, що
підпорядковані міністерствам і відомствам або входять
до складу корпоративних об’єднань. Цей контроль охоплює
три напрями. По-перше, відповідність фінансової
діяльності чинному фінансовому законодавству. По-друге, її
узгодженість із фінансовою страте-
гією і тактикою міністерств, відомств, корпоративних
об’єднань. По-третє, внутрішньовідомчі
(внутрішньокорпоративні) розподільні та перерозподільні
відносини. Цей вид контролю спрямований насамперед на
виявлення та усунення порушень і недоліків у фінансовій
діяльності підвідомчих підприємств і організацій. За
результатами контролю приймаються адміністративні рішення
відповідно до чинного законодавства та статутних
документів.

Незалежний фінансовий контроль здійснюється

незалежними контролюючими органами — аудиторськими фірмами.
Цей контроль теж спрямований на перевірку
законності фінансової діяльності і доцільності здійснення
окремих фінансових операцій. Однак висновки за
результатами контролю мають рекомендаційний характер. Вони
визначають відповідність чи невідповідність
фінансової діяльності чинному законодавству, реальність та
повноту її відображення у фінансовому обліку та
звітності.

Суспільний фінансовий контроль — це контроль з

боку суспільства за фінансовою діяльністю держави. Він не
має, як правило, організованих форм (певною
мірою функції цього контролю виконує Рахункова палата) і
здійснюється за рахунок відкритості, гласності й
прозорості фінансової діяльності держави

Форми фінансового контролю. Залежно від

стадії здійснення контролю він поділяється на попередній,
поточний і наступний.

Попередній контроль здійснюється до початку руху

грошових потоків. Його мета — перевірити доцільність і
надійність даної фінансової операції, виявити рівень
ризику, що пов’язаний з нею, та передбачити конкретні
способи його хеджування, з’ясувати відповідність
даної операції чинному фінансовому законодавству,
інтересам підприємства чи фізичної особи. Важливим напрямом
цього контролю є перевірка контрагента — отримувача
коштів: його юридичного статусу, фінансового стану, ділових
рис, партнерської відповідальності тощо.

Поточний контроль здійснюється у процесі руху

грошових потоків. Його мета — забезпечити реальність
проходження грошових потоків, реалізацію їх адресності й
цільового призначення та дотримання встановлених
термінів проведення фінансових операцій.

Наступний контроль проводиться після здійснення

фінансових операцій та за підсумками фінансової діяльності
за певний період. Його мета — перевірка реалізації
стратегії і тактики фінансової діяльності того чи іншого
суб’єкта, а в масштабах суспільства — процесу
реалізації фінансової політики. Наступний контроль дає повну
і вичерпну інформацію про фінансову діяльність як
кожного суб’єкта, так і суспільства у цілому.

Ревізія є методом комплексного контролю усієї

фінансової і господарської діяльності підприємств та
організацій стосовно її відповідності чинному законодавству.
Тематичні перевірки полягають у контролі за окремими
сторонами фінансової діяльності. Зокрема, це
камеральні (у податковій інспекції) і документальні (у
платника) перевірки податкових декларацій та звітів.

Обстеження являє собою ознайомлення з окремими

напрямами фінансової діяльності з метою виявлення
проблем та шляхів їх удосконалення. За результатами ревізій
і перевірок складаються акти, за результатами
обстеження — довідки.

44.Правовий статус Національного банку України.

Національний банк України є центральним банком

України, особливим центральним органом державного
управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження
і принципи організації якого визначаються
Конституцією та законами України, перш за все Законом
України “Про Національний банк України”.

Саме тому правовий статус Національного банку

можна визначати на трьох рівнях, а саме:

- конституційний, закріплюється нормами Конституції України (ст. 99

та 100), що визначають основну функцію
Національного банку та повноваження Ради Національного
банку України;

- спеціальний законодавчий, закріплюється

 нормами Закону України “Про Національний банк України”;

- підзаконний, закріплюється нормами відомчих нормативних актів

Національного банку, що визначають статус
окремих структурних підрозділів банку (Постанова Правління НБУ
“Про затвердження Положення про філії
(територіальні управління) Національного банку України”
від 22 грудня 2000 р. № 495).

Відповідно до Конституції України основною

функцією Національного банку є забезпечення стабільності
грошової одиниці України. Національний банк
здійснює функції регулювання і нагляду за діяльністю банків
для підтримки стабільності грошово-кредитної
системи, при цьому НБУ не втручається в оперативну діяльність
банків.

Національний банк України має подвійну правову

природу: він є, з одного боку, органом державного
управління спеціальної компетенції, здійснюючи управління
грошово-кредитною системою, а з іншого – юридичною особою
і може укладати цивільно-правові угоди з
вітчизняними й іноземними кредитними установами.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене

майно, що є об’єктом права державної власності і
перебуває у його повному господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов’язаннями

органів державної влади, а органи державної влади не
відповідають за зобов’язаннями Національного банку,
крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі
зобов’язання.

Національний банк не відповідає за зобов’язаннями

інших банків, а інші банки не відповідають за
зобов’язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони
добровільно беруть на себе такі зобов’язання.

Національний банк може відкривати свої установи,

філії та представництва в Україні, а також представництва
за її межами.

Національний банк, його установи, філії та

представництва мають печатку із зображенням Державного
Герба України та своїм найменуванням.
45. Функції Національного банку України.
Традиційно центральний банк виконує чотири основні функції: здійснює монопольну
емісію банкнот, є банком банків, банкіром уряду, проводить грошово-кредитне
регулювання і банківський нагляд.
Відповідно до Конституції України (ст. 99) та Закону України “Про Національний банк
України” (ст. 6) забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією -
Національного банку України. Законодавець закріпив за НБУ виконання й інших функцій:
1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад
грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;
2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського
обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і
банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює,
координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем,
автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
8) здійснює банківське регулювання та нагляд;
9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та
операцій у передбачених законами випадках;
10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток
внутрішньодержавних платіжних систем;
11) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків,
тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;
12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
13) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних
банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні
центральних банків;
14) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне
регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і
здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які
отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;
15) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій
з ними та банківськими металами;
16) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
17) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії
на право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
18) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі
Національного банку;
19) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;
20) визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення
воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи
Національного банку;
21) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання
питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України;
22) здійснює методологічне забезпечення з питань зберігання, захисту, використання та
розкриття інформації, що становить банківську таємницю;
23) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції,
визначеної законом.
Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його
повноважень, які є обов’язковими для органів державної влади і органів місцевого
самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм
власності, а також для фізичних осіб.
Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов, а також
інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного
банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України
і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом’якшують або
скасовують відповідальність. Нормативно-правові акти Національного банку підлягають
обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності
відповідно до законодавства України.
Варто зауважити, що на сьогодні Національний банк позбавлений права законодавчої
ініціативи, однак його нормотворча функція забезпечує належне функціонування
банківської системи в цілому.
Національний банк створює й організує діяльність державної скарбниці країни, забезпечує
зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів і золотих запасів,
представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, у
міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях, де міжнародне
співробітництво передбачається на рівні центральних банків.
В умовах хронічного дефіциту державних бюджетів посилюється функція кредитування
держави і управління державним боргом. Під управлінням державним боргом розуміють
операції центрального банку щодо розміщення і погашення позик, організації виплат
доходів по них, щодо проведення конверсії і консолідації. Національний банк
використовує різноманітні методи управління державним боргом: купує або продає
державні зобов’язання з метою впливу на їх курси і прибутковість, змінює умови продажу,
різноманітними засобами підвищує принадність державних зобов’язань для приватних
інвесторів.
Від імені Уряду Національний банк регулює резерви іноземної валюти і золота, є
традиційним зберігачем державних золотовалютних резервів. Він здійснює регулювання
міжнародних розрахунків, платіжних балансів, бере участь в операціях світового ринку
позичкових капіталів і золота.
Виконання поставлених перед НБУ функцій передбачає здійснення єдиної державної
грошово-кредитної політики, основні засади якої ґрунтуються на основних критеріях та
макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та
Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний
період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня
інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та
торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Національний банк щорічно інформує Верховну Раду України про напрями грошово-
кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на
більш тривалий період.
Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк здійснює:
1) виготовлення та зберігання банкнот і монет; 2) створення резервних фондів банкнот і
монет; 3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових
знаків; 4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет; 5) встановлення
правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки; 6)
визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансових установ,
підприємств і організацій; 7) визначення вимог стосовно технічного стану і організації
охорони приміщень банківських установ.
Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює
його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк
використовує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, встановлює і змінює
ставку рефінансування та застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

45. Бюджетне право в системі фінансового права.

Бюджетне право – це сукупність фінансово-правових норм, що визначають
бюджетний устрій, повноваження державних органів та органів місцевого
самоврядування щодо бюджету, структуру та порядок розподілу доходів
міжбюджетами та інші відносини у сфері бюджетної діяльності.
Предмет бюджетного права – це система суспільних відносин з приводу формування,
розподілу, використання і контролю бюджетних коштів держави та органів місцевого
самоврядування, які регулюються нормами права.
Здійснення бюджетної діяльності держави та місцевих органів влади потребує
правового забезпечення, визначення прав, обов’язків, відповідальності всіх
зацікавлених суб’єктів. У цьому полягає призначення бюджетного права, яке
пов’язане з фінансовим правом тим, що природа цих відносин єдина. По-перше, тому,
що за своєю суттю та змістом це матеріальні, грошові відносини. По-друге, тому, що
ці суспільні відносини реалізуються у правовій, установленій законом формі.
Коло бюджетних відносин вужче фінансових, але досить різноманітне. Це
обумовлено кількістю учасників бюджетних відносин, стосунками, що складаються
між ними, складністю їх правової компетенції. Кількість учасників залежить від
форми державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.
Бюджетні правовідносини мають свої особливості
Бюджетне право – це сукупність фінансово-правових норм, що визначають
бюджетний устрій, повноваження державних органів та органів місцевого
самоврядування щодо бюджету, структуру та порядок розподілу доходів
міжбюджетами та інші відносини у сфері бюджетної діяльності.
Предмет бюджетного права – це система суспільних відносин з приводу формування,
розподілу, використання і контролю бюджетних коштів держави та органів місцевого
самоврядування, які регулюються нормами права.
Здійснення бюджетної діяльності держави та місцевих органів влади потребує
правового забезпечення, визначення прав, обов’язків, відповідальності всіх
зацікавлених суб’єктів. У цьому полягає призначення бюджетного права, яке
пов’язане з фінансовим правом тим, що природа цих відносин єдина. По-перше, тому,
що за своєю суттю та змістом це матеріальні, грошові відносини. По-друге, тому, що
ці суспільні відносини реалізуються у правовій, установленій законом формі.
Коло бюджетних відносин вужче фінансових, але досить різноманітне. Це
обумовлено кількістю учасників бюджетних відносин, стосунками, що складаються
між ними, складністю їх правової компетенції. Кількість учасників залежить від
форми державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.
Бюджетні правовідносини мають свої особливості
Бюджетне право – це сукупність фінансово-правових норм, що визначають бюджетний
устрій, повноваження державних органів та органів місцевогосамоврядування щодо
бюджету, структуру та порядок розподілу доходівміжбюджетами та інші відносини у сфері
бюджетної діяльності.

Предмет бюджетного права – це система суспільних відносин з приводу

формування,розподілу, використання і контролю бюджетних коштів держави та органів
місцевогосамоврядування, які регулюються нормами права.

Здійснення бюджетної діяльності держави та місцевих органів влади потребує правового

забезпечення, визначення прав, обов’язків, відповідальності всіхзацікавлених суб’єктів. У
цьому полягає призначення бюджетного права, якепов’язане з фінансовим правом тим, що
природа цих відносин єдина. По-перше, тому,що за своєю суттю та змістом це матеріальні,
грошові відносини. По-друге, тому, щоці суспільні відносини реалізуються у правовій,
установленій законом формі.

Коло бюджетних відносин вужче фінансових, але досить різноманітне. Це обумовлено

кількістю учасників бюджетних відносин, стосунками, що складаютьсяміж ними,
складністю їх правової компетенції. Кількість учасників залежить відформи державного
устрою та адміністративно-територіального поділу країни.

Бюджетні правовідносини мають свої особливості

По-перше, ці правовідносини виникають на підставі норм бюджетного права, які

закріплені у бюджетному законодавстві (наприклад, у Бюджетному кодексі України).Тобто
ці норми права регулюють відносини з приводу бюджетної діяльності.

По-друге, під суб’єктами бюджетних правовідносин слід розуміти учасників цихвідносин,

які мають взаємопов’язані права та обов’язки. Кожен суб’єкт цих відносинбере участь у
формуванні доходів або розподілі видатків бюджетів, у їх складанні абовиконанні.

По-третє, реалізація бюджетних правовідносин пов’язана з виконанням суб’єктамицих

відносин, своїх прав та обов’язків

По-четверте, виникнення бюджетних правовідносин пов’язане, головнимчином, з

діяльністю держави, її представницьких органів. Вони згідно з КонституцієюУкраїни як
представники народу мають найширшу бюджетну правомочність.Реалізація їхньої волі –
це воля держави, і залежно від засобів її реалізаціїздійснюється діяльність усіх суб’єктів.

По-п’яте, держава захищає ці правовідносини. Вона має органи державного тафінансового

контролю, встановлює відповідальність суб’єктів за порушення нормбюджетного права

По-шосте, дія бюджетних правовідносин обмежена часом. Закони та рішення місцевих

органів влади про бюджети діють тільки протягом бюджетного року (з 1січня по 31
грудня) в Україні і потім перестають існувати. Але бюджетні правовідносини мають
складніший характер, оскільки вони пов’язані з бюджетнимпроцесом, дія якого, згідно зі
стадіями цього процесу, починається з 15 червняпопереднього року і закінчується 1 травня
року, наступного за звітним. Тому зприйняттям актів про бюджет на наступний рік дія
бюджетних правовідносинпоновлюється
Класифікація бюджетно-правових норм традиційно здійснюється за такими критеріями:
1. За функцією, яку вони виконують у правовому регулюванні: а) регулятивні, тобто
встановлюють юридичні права та обов’язки суб’єктівбюджетних правовідносин; б)
правоохоронні, які розраховані на неправомірну поведінку осіб і мають санкції,
щозастосовуються до правопорушників

2. За рівнем правового регулювання: а) норми матеріального права, які закріплюють

організацію та принципипобудови бюджетної системи, її структуру, принципи побудови;
б) норми процесуального права, які встановлюють процедуру діяльності органівдержави
щодо проходження бюджету, тобто бюджетний процес. Вони маютьпроцедурний характер
і поширюються на стадії бюджетного процесу.

3. За характером диспозиції:а) уповноважуючі бюджетно-правові норми, в яких держава

надає учасникамбюджетних відносин повноваження щодо проведення певних дій б)
зобов’язуючі– приписують здійснити певні дії, спрямовані на мобілізацію абовитрачення
бюджетних коштів;в) забороняючі бюджетно-правові норми – приписують не чинити дій,
які порушуютьабо підривають бюджетну дисципліну

4 За часом дії: • постійні (наприклад, Бюджетний кодекс України); • тимчасові (наприклад,

Закон продержавний бюджет

Отже, бюджетні правовідносини мають публічно-правовий, державно-владний і майновий,

а такожпов’язаний з ним немайновий, характер
По-шосте, дія бюджетних правовідносин обмежена часом. Закони та рішення
місцевих органів влади про бюджети діють тільки протягом бюджетного року (з 1
січня по 31 грудня) в Україні і потім перестають існувати. Але бюджетні
правовідносини мають складніший характер, оскільки вони пов’язані з бюджетним
процесом, дія якого, згідно зі стадіями цього процесу, починається з 15 червня
попереднього року і закінчується 1 травня року, наступного за звітним. Тому з
прийняттям актів про бюджет на наступний рік дія бюджетних правовідносин
поновлюється

46. Поняття бюджету та його складові частини.

Отже, як економічна категорія бюджет охоплює сукупність економічних відносин, що
пов’язані з формуванням, розподілом, використанням певних централізованих грошових
фондів для фінансування завдань державних та адміністративно- територіальних утворень
і виконання функцій органів влади.
Ознаки бюджету як економічної категорії: а) бюджетні відносини є засобом розподілу
(перерозподілу) ВВП між виробничою й невиробничою сферами; б) вони
опосередковують рух коштів, що пере- бувають у розпорядженні компетентних органів; в)
при їх реалізації забезпечується виконання функцій держави та органів місцевого
самоврядування.
Відповідний зміст притаманний бюджету і як правовій категорії. У цьому разі він являє
собою правовий акт, основний фінансо-вий план утворення, розподілу та використання
централізованого грошового фонду держави або територіальної громади.
Як правова категорія бюджет характеризується такими ознаками: а) фінансовий план
відповідного фінансово-правового утворення; б) затвердже- ний у формі нормативно-
правового акта (закону або рішення); в) закріплює юридичні права й обов’язки учасників
бюджетних відносин; г) має універсальний характер, оскільки його показники охоплюють
усі сфери та галузі економічного й соціального розвитку держави; д) забезпечує зв’язок
усіх ланок бюджетної системи; е) має періодичний характер (термін дії лише протягом
календарного року); є) спеціальна процедура прийняття виключно представницьким
органом (Верховною Радою України та місцевими радами).
У БК України (п. 1 ч. 1 ст. 2) закріплено таке визначення бюджету – це план формування й
використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються відповідно
органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим й органами
місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду .
Призначення бюджетів різних рівнів – фінансово забезпечувати ефективне виконання всіх
завдань, які покладені на органи державної влади і місцевого самоврядування. Водночас
слід говорити про те, що кошти, які акумулюються в державному та місцевих бюдже- тах,
мають використовуватися задля задоволення потреб громадян. З огляду на положення ст.
95 Конституції України бюджетні кошти повинні справедливо і неупереджено,
пропорційно розподілятися між різними сферами.
Бюджет за матеріальним змістом є централізованим грошовим фондом, який: а) має
універсальний характер, оскільки акумулює різні види доходів та з якого фінансуються
конкретні видатки; б) формується на відповідному рівні (державний або місцевий); в)
сприяє забезпеченню функцій органів державної або місцевої влади. Отже, аналіз і
узагальнення наведеного вище дає підстави стверджувати, що у змісті категорії «бюджет»
необхідно виокрем- лювати три аспекти: 1) економічний; 2) правовий та 3) матеріальний.
Аналізуючи поняття та сутність бюджету як правової категорії, маємо звернути увагу на
певні функції, через які розкривається його сутність. Для сучасного етапу розвитку
України характерними є роз- подільча, контрольна і регулююча функції. Розподільча –
передба- чає мобілізацію та акумулювання грошових коштів із різних дже- рел
надходжень, чітко визначених законодавством, та розподіл таких коштів за затвердженим
розписом на визначені завдання та функції. Контрольна – полягає у здійсненні контролю
за процесом формування (повного та своєчасного отримання всіх передбаче- них
надходжень бюджету), розподілу та ефективного використання таких надходжень, а також
– у контролі діяльності всіх органів публічної влади. Регулююча функція – виявляється у
врівноваженні обсягу доходів бюджетів за допомогою проведення трансфертів між
бюджетами (з державного бюджету до місцевих, між місцевими бюджетами, з місцевих
бюджетів до державного бюджету).
У БК України закріплено також таке поняття, як «зведений бюджет». Він становить
сукупність бюджетних показників усіх бюджетів, що існують на відповідній території.
Зведені бюджети використовують для аналізу і прогнозування економічного та соціального
розвитку держави, територіальних громад. Вони існують на рівні держави, Автономної
Республіки Крим, області, району, міста з районним поділом.
Зведені бюджети використовуються для забезпечення розрахунків соціальних і фінансових
нормативів, норм для складання проєктів бюджетів.
Бюджети приймаються на відповідний бюджетний період. Останній становить собою
конституційно визначений промі- жок часу тривалістю в один рік, протягом якого на
території дер- жави діють норми закону про Державний бюджет на певний рік та рішень
про бюджет, згідно із приписами яких існують, змінюються і припиняються бюджетні
правовідносини 1. Відповідно до ст. 3 БК України бюджетний період для всіх бюджетів, що
становлять бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається
1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою
України закону про Держав- ний бюджет України до 1 січня відповідного року не є
підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.

47. Правова характеристика загального і спеціального фондів бюджету.

Стаття 13. Складові частини бюджету
1. Бюджет може складатися із загального та спеціального фондів.
2. Складовими частинами загального фонду бюджету є:
 1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального
фонду бюджету;
2) всі видатки бюджету, що здійснюються за рахунок надходжень загального фонду
бюджету;
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначення цільового
спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок надходжень
загального фонду бюджету);
4) фінансування загального фонду бюджету.
3. Складовими частинами спеціального фонду бюджету є:
1) доходи бюджету (включаючи власні надходження бюджетних установ), які мають
цільове спрямування;
2) видатки бюджету, що здійснюються за рахунок конкретно визначених надходжень
спеціального фонду бюджету (у тому числі власних надходжень бюджетних установ);
3) кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету з визначенням цільового
спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюється за рахунок конкретно
визначених надходжень спеціального фонду бюджету);
4) фінансування спеціального фонду бюджету.
4. Власні надходження бюджетних установ отримуються додатково до коштів
загального фонду бюджету і включаються до спеціального фонду бюджету. При цьому
надходження бюджетних установ у вигляді майна (активів) в натуральній формі, отримане
від інших бюджетних установ, які відповідно до законодавства виконують функції з
управління об’єктами державної (комунальної) власності, у межах відповідного бюджету,
не є власними надходженнями таких бюджетних установ.
Власні надходження бюджетних установ поділяються на такі групи:
перша група - надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними
установами згідно із законодавством;
друга група - інші джерела власних надходжень бюджетних установ.
У складі першої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 - плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх
основною діяльністю;
підгрупа 2 - надходження бюджетних установ від додаткової (господарської)
діяльності;
підгрупа 3 - плата за оренду майна бюджетних установ, що здійснюється відповідно
до Закону України "Про оренду державного та комунального майна";
підгрупа 4 - надходження бюджетних установ від реалізації в установленому порядку
майна (крім нерухомого майна).
У складі другої групи виділяються такі підгрупи:
підгрупа 1 - благодійні внески, гранти та дарунки;
підгрупа 2 - надходження, що отримують бюджетні установи від підприємств,
організацій, фізичних осіб та від інших бюджетних установ для виконання цільових
заходів, у тому числі заходів з відчуження для суспільних потреб земельних ділянок та
розміщених на них інших об’єктів нерухомого майна, що перебувають у приватній
власності фізичних або юридичних осіб;
підгрупа 3 - надходження, що отримують державні і комунальні заклади професійної
(професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти від розміщення на депозитах
тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким
закладам законом надано відповідне право; надходження, що отримують державні і
комунальні заклади фахової передвищої та вищої освіти, наукові установи та заклади
культури як відсотки, нараховані на залишок коштів на поточних рахунках, відкритих у
банках державного сектору для розміщення власних надходжень, отриманих як плата за
послуги, що надаються ними згідно з основною діяльністю, благодійні внески та гранти.
 Власні надходження бюджетних установ використовуються (з урахуванням частини
дев'ятої статті 51 цього Кодексу) на:
покриття витрат, пов'язаних з організацією та наданням послуг, що надаються
бюджетними установами згідно з їх основною діяльністю (за рахунок надходжень
підгрупи 1 першої групи);
організацію додаткової (господарської) діяльності бюджетних установ (за рахунок
надходжень підгрупи 2 першої групи);
утримання, облаштування, ремонт та придбання майна бюджетних установ (за
рахунок надходжень підгрупи 3 першої групи);
ремонт, модернізацію чи придбання нових необоротних активів та матеріальних
цінностей, покриття витрат, пов'язаних з організацією збирання і транспортування відходів
і брухту на приймальні пункти (за рахунок надходжень підгрупи 4 першої групи);
господарські потреби бюджетних установ, включаючи оплату комунальних послуг і
енергоносіїв (за рахунок надходжень підгруп 2 і 4 першої групи);
організацію основної діяльності бюджетних установ (за рахунок надходжень підгруп
1 та 3 другої групи);
виконання відповідних цільових заходів (за рахунок надходжень підгрупи 2 другої
групи).
5. Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди, їх складові частини
визначаються виключно цим Кодексом та законом про Державний бюджет України.
6. Підставою для рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної
місцевої ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути
виключно цей Кодекс та закон про Державний бюджет України.
7. Передача коштів між загальним та спеціальним фондами бюджету дозволяється
тільки в межах бюджетних призначень шляхом внесення змін до закону про Державний
бюджет України, прийняття рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього
(крім випадку, передбаченого частиною другою статті 57цього Кодексу).
8. Платежі за рахунок спеціального фонду бюджету здійснюються в межах коштів, що
фактично надійшли до цього фонду на відповідну мету (з дотриманням вимог частини
другої статті 57 цього Кодексу), якщо цим Кодексом та/або законом про Державний
бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) не встановлено інше.
9. Створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади
Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та іншими
бюджетними установами не допускається. Відкриття позабюджетних рахунків для
розміщення бюджетних коштів (включаючи власні надходження бюджетних установ)
органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами
місцевого самоврядування та іншими бюджетними установами забороняється, крім
випадків, передбачених частиною восьмою статті 16 та частиною другою статті 78 цього
Кодексу, а також крім розміщення закордонними дипломатичними установами України
бюджетних коштів на поточних рахунках іноземних банків, розміщення на поточних
рахунках у банках державного сектору власних надходжень державних і комунальних
закладів фахової передвищої та вищої освіти, наукових установ та закладів культури,
отриманих як плата за послуги, що надаються ними згідно з основною діяльністю,
благодійні внески та гранти, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України,
розміщення закладами професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої
освіти на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних
послуг, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо таким закладам
законом надано відповідне право, та розміщення на рахунках банків надходжень,
визначених пунктом 1 частини третьої статті 15, пунктом 13 частини третьої статті 29 та
пунктом 12 частини першої статті 69-1 цього Кодексу, у порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
 10. Звітні показники щодо бюджетного відшкодування податку на додану вартість,
планові і звітні показники щодо повернення кредитів до бюджету, погашення боргу,
розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів, забезпечення
встановленого розміру оборотного залишку бюджетних коштів та інші відповідні
показники, визначені Міністерством фінансів України, обов'язково відображаються з
від'ємним значенням.

48. Дефіцит бюджету: поняття та шляхи подолання.

Дефіцит бюджету визначається БК України як перевищення видатків бюджету над його
доходами (з урахуванням різниці між наданням кредитів з бюджету та поверненням
кредитів до бюджету) (ст. 2 БК України). Фактично наявність бюджетного дефіциту свід-
чить про існування таких видатків держави, що не мають грошо- вого забезпечення.
Нерівнозначність дохідної та видаткової частин призводить до утворення негативного
сальдо бюджету, що має свої причини та потребує обов’язкового вирішення 2.
Основною умовою для затвердження бюджету з дефіцитом є наявність саме обґрунтованих
джерел фінансування. При цьому визначений Бюджетною декларацією показник дефіциту
державного бюджету на кожен рік середньострокового періоду не може перевищувати 3
відсотки прогнозного номінального обсягу ВВП України на відповідний рік.
Існування дефіциту бюджету вимагає постійного пошуку шля- хів його подолання і
збалансованості бюджету. Існують три базові підходи до принципу збалансованості
бюджету, в основі яких зна- ходиться період, протягом якого бюджет відповідної країни
має бути збалансованим 1. Згідно з першою концепцією, бюджет має бути збалансований
щорічно. Такий підхід виключає наявність дефі- циту взагалі. Недоліком цієї позиції є
зменшення ефективності фінансової політики держави, що має антициклічну, стабілізуючу
спрямованість.
Друга концепція полягає в тому, що бюджет має бути збалансо- ваний не щорічно, а в ході
економічного циклу. У цій ситуації уряд повинен свідомо викликати дефіцит бюджету
шляхом зниження податків та збільшення уря- дових витрат. У подальшому уряд здійснює
підвищення податків та витрат. Ключовою проблемою є те, що спади та піднесення в
еконо- мічному циклі можуть бути неоднаковими (як за глибиною, так і за тривалістю),
тобто поява великого дефіциту в період спаду може не покритися позитивним сальдо
бюджету в період піднесення, отже, буде мати місце циклічний дефіцит бюджету.
Відповідно до тре- тьої концепції акцент робиться на збалансуванні економіки, а не
бюджету конкретної країни. Саме такий втілюється в Україні.
Заходи, яких вживатимуть органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
для пошуку шляхів подолання дефіциту бюджету можуть бути різними, але всі вони
зводяться до створення можливостей зростання доходів та скорочення видатків бюджету.
Окрім того, можливо також застосування емісійного (моне- тизація) та беземісійного
(запозичення) методів подолання дефі- циту. Використання монетизації як джерела
фінансування бюджету означає надання центральним банком (НБУ) необхідної суми
коштів.
Вирішення проблеми бюджетного дефіциту неемісійним мето- дом відбувається за
рахунок внутрішніх або зовнішніх запозичень. У разі фінансування за рахунок внутрішніх
позик йдеться про збіль- шення податків чи інших доходів або скорочення видатків
(кредити НБУ, доходи від операцій з цінними паперами тощо). Зовнішніми джерелами
можуть виступати кредити міжнародних фінансових установ та іноземних держав, а також
безоплатна і безповоротна фінансова допомога під цільові програми.
Водночас використання зовнішніх та внутрішніх кредитних джерел покриття дефіциту
обумовлює виникнення державного боргу (внутрішнього та зовнішнього відповідно), що
включає додат- кові витрати на його обслуговування. Зростання державного боргу
передбачає посилення податкового тягаря на зобов’язаних суб’єк- тів, додаткові видатки,
пов’язані з погашенням такого боргу та виплатою відсотків за ним.
Наразі для фінансування бюджету БК України передбачає наступні джерела: 1) кошти від
державних (місцевих) внутрішніх та зовніш- ніх запозичень; 2) кошти від приватизації
державного майна (вклю- чаючи інші надходження, безпосередньо пов’язані з процесом
при- ватизації) – щодо державного бюджету; 3) повернення бюджетних коштів з депозитів,
надходження внаслідок продажу/пред’явлення цінних паперів; 4) вільний залишок
бюджетних коштів; 5) тимча- сово вільні кошти єдиного казначейського рахунка.

49. Профіцит бюджету: сутність та напрями використання бюджетних коштів.

На противагу дефіциту профіцит бюджету є перевищенням дохо- дів бюджету над його
видатками (з урахуванням різниці між поверненням кредитів до бюджету та наданням
кредитів з бюджету). Профіцит бюджету затверджується з метою погашення боргу,
забезпечення встановленого розміру оборотного залишку бюджетних коштів та придбання
цінних паперів (ч. 2 ст. 14 БК України).
Оборотний залишок бюджетних коштів – частина залишку коштів загального фонду
відповідного бюджету, яка утворюється для покриття тимчасових касових розривів. Він
встановлюється у розмірі не більше 2 відсотків планових видатків загального фонду
бюджету і затверджується у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий
бюджет). При цьому на кінець бюджетного періоду оборотний залишок бюджетних коштів
має бути збереже- ний у встановленому розмірі (ч. 3 ст. 14 БК України).
Метою встановлення оборотного залишку бюджетних коштів є покриття тимчасових
касових розривів, які становлять недостатню спроможність бюджету на конкретну дату
погасити за рахунок наявних та очікуваних грошових активів загального фонду.
Оборотний залишок бюджетних коштів 1: а) являє собою своєрід- ний бюджетний резерв;
б) формується виключно за умови виникнення тимчасових касових розривів бюджетів
відповідного рівня; в) формується в бюджетах відповідно до положень законодавства на
початок планового бюджетного періоду, тобто на стадії складання проектів бюджетів і
затверджується на стадії прийняття закону про Державний бюджет (рішення про місцевий
бюджет); г) має чітко визначені напрями використання таких бюджетних коштів; д) завжди
передбачається у відповідному бюджеті, має обов’язковий характер; е) має фіксований
розмір – не більше 2% планових видатків загального фонду бюджету.
Напрями використання бюджетних коштів – дії (заходи), що пов’язані з наданням
публічних послуг та/або забезпеченням надання таких послуг, спрямовуються на
досягнення мети та забезпечують виконання завдань у межах коштів, передбачених на
виконання бюджетної програми.
У напрямах використання бюджетних коштів висвітлюється сукупність заходів
бюджетної програми.
Виконання напряму використання бюджетних коштів доцільно перевіряти за
допомогою результативних показників затрат, продукту та ефективності.
Напрями використання бюджетних коштів не рекомендується визначати за
економічною сутністю видатків.

4.1. Під час визначення напрямів використання коштів головний розпорядник

самостійно приймає рішення щодо способу висвітлення у бюджетній програмі публічних
послуг з урахуванням ознак для формування бюджетних програм, встановлених розділом
IV цих Методичних рекомендацій.
Під час визначення напрямів використання бюджетних коштів рекомендується
враховувати, що у разі коли бюджетну програму сформовано за ознакою:

1) отримувачів публічної послуги, напрями використання бюджетних коштів можуть

бути сформовані:
за ознакою публічної послуги для визначення видів соціальних виплат, компенсацій,
допомог, відшкодувань тощо певній категорії осіб. Водночас слід враховувати суспільну
значимість кожної публічної послуги, подібність послуг між собою та кількість видів
послуг. За наявності значної кількості публічних послуг подібні доцільно згрупувати в
один напрям використання бюджетних коштів за спільною ознакою;
за надавачем публічної послуги;

2) публічної послуги, напрями використання бюджетних коштів можуть бути

сформовані:
за ознакою публічної послуги з урахуванням кінцевого ефекту/продукту, який
створює/виробляє відповідна послуга;
за отримувачами індивідуальних публічних послуг для відображення деталізації
соціальних виплат, компенсацій, допомог, відшкодувань та категорій осіб у межах групи
отримувачів, що відображені у найменуванні бюджетної програми;
за надавачем публічної послуги. Такі напрями доцільно визначати у разі, коли
діяльність такого надавача характеризується єдиним унікальним продуктом/послугою;

3) надавача публічної послуги, напрями використання бюджетних коштів можуть

бути сформовані:
за ознаками публічної послуги з урахуванням з ефекту/продукту, який
створює/виробляє відповідна послуга;
за отримувачами індивідуальних публічних послуг для відображення деталізації
відповідних послуг та категорій осіб у межах групи отримувачів.

4.2. Затрати, за рахунок яких забезпечується надання кількох послуг (співробітники,

автомобілі тощо), доцільно розподіляти між різними напрямами використання бюджетних
коштів у разі, якщо їх використання обліковується окремо для кожної з послуг.
У разі якщо для затрат, за рахунок яких забезпечується надання кількох послуг, не
здійснюється окремий облік для кожної із послуг, до характеристик бюджетної програми
може бути включено напрям використання бюджетних коштів, який забезпечує досягнення
різних/кількох завдань бюджетної програми.
Головним розпорядникам рекомендується поступово переглядати підходи до
організації планування та виконання бюджетних програм, здійснення
внутрішньогосподарського (управлінського) обліку та запроваджувати облік затрат окремо
для кожної з послуг.
Видатки, спрямовані на придбання послуг, продукту для безпосереднього
користування бюджетними установами, недоцільно виділяти як напрями використання
бюджетних коштів. У разі необхідності головний розпорядник може включати такі
видатки до показників затрат.

50. Доходи бюджету: поняття і види.

доходи бюджету – це податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі,

справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, плату за
надання адміністративних послуг, власні надходження бюджетних установ).
Класифікація доходів бюджету
1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами:
1) податкові надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій з
капіталом; 4) трансферти.
2. Податковими надходженнями визнаються встановлені законами України про
оподаткування загальнодержавні податки і збори та місцеві податки і збори.
3. Неподатковими надходженнями визнаються:
1) доходи від власності та підприємницької діяльності;
 2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської
діяльності;
2-1) власні надходження бюджетних установ;
3) інші неподаткові надходження.
4. Трансферти - кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади
Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або
міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Операції з капіталом. Як і у випадку з неподатковими надходжен-нями, законодавець не

дає родового визначення цієї категорії, а лише перераховує їхні різновиди. До складу
доходів від операцій з капіталом, відповідно до бюджетної класифікації, включаються:
надходження від продажу основного;
надходження від реалізації державних запасів товарів;
кошти від продажу землі та нематеріальних активів;
податки на фінансові операції та операції з капіталом.

51. Податкові надходження в структурі доходів бюджету:.

52. Видатки бюджету.

53. Бюджетна система та бюджетний устрій.

бюджетна система України - сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів,

побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-
територіальних устроїв і врегульована нормами права;

Структура бюджетної системи України

1. Бюджетна система України складається з:
1) державного бюджету; 2) місцевих бюджетів: а) бюджету Автономної Республіки
Крим; б) обласних бюджетів; в) районних бюджетів; г) бюджетів місцевого
самоврядування.
Бюджетний устрій України - це визначена правовими нормами система бюджетів
України, розмежування доходів і видатків між ними, повноваження органів законодавчої та
виконавчої влади у сфері бюджету. Бюджетний устрій має дві ланки: державний бюджет і
численні місцеві бюджети.
Для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, встановлюється
бюджетний період в один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і
закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про
Державний бюджет України до 1 січня відповідного року не є підставою для встановлення
іншого бюджетного періоду (ст. З Бюджетного кодексу України).
Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету
України за особливих обставин може бути іншим у випадках: 1) введення воєнного стану;
2) оголошення надзвичайного стану в Україні.
У разі затвердження Державного бюджету України на інший, ніж передбачено ч. 1 ст.
З Бюджетного кодексу України, бюджетний період місцеві бюджети мають бути
затверджені на такий самий період.
Бюджетна система ґрунтується на принципах: єдності, збалансованості, самостійності,
повноти, обґрунтованості, ефективності та результативності, субсидіарності, цільового
використання бюджетних коштів, справедливості й неупередженості, публічності та
прозорості.
54. Принципи бюджетної системи.

Бюджетна система України ґрунтується на таких принципах:

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України
забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним
регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку
виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету мають
відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є
самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за
бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого
самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого
самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть відповідальності за
бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави.
Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів
бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання
бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради
Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне
від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети;
4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження
бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових
актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування;
5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках
економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат
бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності - при складанні та виконанні бюджетів
усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на
основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки,
шляхом забезпечення якісного надання публічних послуг при залученні мінімального
обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні
визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та
місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності
максимально можливого наближення надання публічних послуг до їх безпосереднього
споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти
використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними
асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується
на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між
громадянами і територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості - інформування громадськості з питань
бюджетної політики, складання, розгляду, затвердження, виконання державного бюджету
та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням державного бюджету та місцевих
бюджетів.

55. Бюджетна класифікація: поняття значення та структура.

 Бюджетна класифікація використовується для складання і виконання державного та
місцевих бюджетів, звітування про їх виконання, здійснення контролю за фінансовою
діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення
фінансового аналізу в розрізі доходів, організаційних, функціональних та економічних
категорій видатків, кредитування, фінансування і боргу, а також для забезпечення
загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників. Бюджетна
класифікація є обов'язковою для застосування всіма учасниками бюджетного процесу в
межах бюджетних повноважень.
2. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію
державної фінансової і бюджетної політики (далі - Міністерство фінансів України),
затверджує бюджетну класифікацію, зміни до неї та інформує про це Верховну Раду
України.
3. Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків та кредитування бюджету;
3) класифікація фінансування бюджету;
4) класифікація боргу.

56. Державний бюджет України: його доходи та видатки.

Державний бюджет України є одним із основних складників публічної

фінансової системи держави.
Державний бюджет можна розглядати як фінансовій план країни; державний фонд
коштів; план управління фінансовою системою на рік; нормативно-правовий акт, який
закріплює фінансовий план держави по надходженню та витрачанню коштів.
Державному бюджету України притаманні дві основні функції: розподільча і
контрольна.
Розподільча функція України Державного бюджету обумовлює необхідність
формування системи мобілізації i розподілу бюджетних ресурсів як між фондами, так і
шляхом доведення іх до кінцевих отримувачів (споживачів) уже із фондів для
використання відповідно до цільового призначення. Податки, збори, їхні ставки і механізм
вилучення, бюджетні процеси, бюджетний кодекс – все це відображення розподільної
функції бюджетів.
Контрольна функція держ бюджету містить два складових елемента: по-перше,
контроль правильності формування грошових фондів та їхнє використання; по-друге,
оцінка досягнутих результатів використання державних фінансів поставленим цілям.
Основним завданням контрольної функції є оптимізація руху бюджених коштів як у
частині отримання надходжень, такі їх розподілу, що знаходить своє відображення у
відповідних показниках наповнення бюджету і витратних призначеннях.
Державний бюджет є стрижневим елементом публічної фінансової системи
країни та основним механізмом здійснення фінансової політики держави.
Багатогранна сутність державного бюджету вказує на те, що він, з одного боку,
є об'єктивною економічною категорією, яка відображає сферу економічних відносин,
а з другого— виступає як продукт функціонування держави у формі закону та
управлінської діяльності людей, як фінансовий план, де відображаються процеси
формування та використання фінансових ресурсів та на підставі якого здійснюється
розпис доходів і видатків держави або її адміністративно-територіальної одиниці на
визначений строк.

57. Місцеві бюджети: види, склад доходів і видатків.

 Місцеві бюджети – це бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети
та бюджети місцевого самоврядування, бюджети місцевого самоврядування – це бюджети
територіальних громад сіл, їx об'єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).
Згідно з положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцевий
бюджет – це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для
забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування.
БКУ Стаття 63. Структура місцевих бюджетів
1. Місцевий бюджет відповідно до цього Кодексу містить надходження і витрати на
виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять
єдиний баланс відповідного бюджету.
1. До доходів загального фонду бюджетів сільських, селищних, міських територіальних
громад належать:
1) 60 відсотків податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізичних осіб,
визначеного пунктом 1-1 частини другої статті 29 цього Кодексу), що сплачується
(перераховується) згідно з Податковим кодексом України на відповідній території (крім
території міст Києва та Севастополя);
1-1) 40 відсотків податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізичних осіб,
визначеного пунктом 1-1 частини другої статті 29 цього Кодексу), що сплачується
(перераховується) згідно з Податковим кодексом України на території міста Києва та
зараховується до бюджету міста Києва; 100 відсотків податку на доходи фізичних осіб
(крім податку на доходи фізичних осіб, визначеного пунктом 1-1 частини другої статті 29
цього Кодексу), що сплачується (перераховується) згідно з Податковим кодексом України
на території міста Севастополя та зараховується до бюджету міста Севастополя;
2) 37 відсотків рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у частині
деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування;
3) 45 відсотків рентної плати за спеціальне використання води (крім рентної плати за
спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення), що зараховується до
міських бюджетів міст Києва та Севастополя користувачами води за місцем її забору;
4) 25 відсотків рентної плати за користування надрами для видобування корисних
копалин загальнодержавного значення (крім рентної плати за користування надрами для
видобування нафти, природного газу, газового конденсату та бурштину), що зараховується
до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
4-2) 3 відсотки рентної плати за користування надрами для видобування нафти,
природного газу та газового конденсату (крім рентної плати за користування надрами в
межах континентального шельфу та/або виключної (морської) економічної зони України),
що зараховується за місцезнаходженням (місцем видобутку) відповідних природних
ресурсів;
4-3) 5 відсотків рентної плати за користування надрами для видобування корисних
копалин загальнодержавного значення (крім рентної плати за користування надрами для
видобування нафти, природного газу, газового конденсату та бурштину), що зараховується
за місцезнаходженням (місцем видобутку) відповідних природних ресурсів;
4-4) 30 відсотків рентної плати за користування надрами для видобування бурштину, що
зараховується до місцевих бюджетів за місцезнаходженням (місцем видобутку) бурштину;
5) плата за використання інших природних ресурсів, що зараховується до міських
бюджетів міст Києва та Севастополя;
15) державне мито, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування за місцем
вчинення дій та видачі документів;
16) акцизний податок з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі
підакцизних товарів
16-1) 13,44 відсотка акцизного податку з виробленого в Україні та з ввезеного на митну
територію України пального
 17) 10 відсотків податку на прибуток підприємств (крім податку на прибуток
підприємств державної власності та податку, визначеного пунктом 18 цієї частини статті,
пунктом 1 частини першої статті 64-1 та пунктом 1-2 частини першої статті 66 цього
Кодексу), який зараховується до бюджету міста Києва;
18) податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності.
Податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності,
засновником яких є сільські, селищні, міські ради, зараховується до відповідних бюджетів;
19) місцеві податки та збори, що сплачуються (перераховуються) згідно з Податковим
кодексом України (крім єдиного податку, визначеного пунктом 16-4 частини другої статті 29
цього Кодексу);
21) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що
видаються виконавчими органами відповідних місцевих рад, яка зараховується до
відповідних бюджетів місцевого самоврядування;
22) плата за ліцензії та сертифікати (крім плати за сертифікацію, визначеної пунктом 25 -2
частини другої статті 29 цього Кодексу), що зараховується до міських бюджетів міст Києва
та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
23) плата за ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного і плодового та
зернового дистиляту, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового
ректифікованого плодового, дистиляту виноградного спиртового, спирту-сирцю
плодового, біоетанолу, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що
використовуються в електронних сигаретах, що зараховується до міських бюджетів міст
Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
24) плата за ліцензії на право оптової торгівлі спиртом етиловим, спиртом етиловим
ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, що
зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем
здійснення діяльності;
26) плата за державну реєстрацію (крім адміністративного збору за проведення
державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських
формувань), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
27) плата за ліцензії на право оптової торгівлі алкогольними напоями, тютюновими
виробами та рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, що зараховується
до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення
діяльності;
28) плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими
виробами та рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, що зараховується
до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення
діяльності;
28-1) плата за ліцензії на виробництво пального, на право оптової торгівлі пальним, на
право роздрібної торгівлі пальним, на право зберігання пального, що зараховується до
міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення
діяльності;
29) надходження від орендної плати за користування майновим комплексом та іншим
майном, що перебуває в комунальній власності, засновником яких є сільські, селищні,
міські ради;
30) рентна плата за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого
значення; рентна плата за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням
корисних копалин; рентна плата за спеціальне використання води водних об’єктів
місцевого значення; рентна плата за спеціальне використання лісових ресурсів (крім
рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у частині деревини,
заготовленої в порядку рубок головного користування). Такі платежі зараховуються до
бюджетів місцевого самоврядування за місцезнаходженням (місцем розташування)
відповідних природних ресурсів, а щодо водних об’єктів - за місцем податкової реєстрації
платника рентної плати;
31) плата за розміщення тимчасово вільних коштів відповідних бюджетів місцевого
самоврядування (крім коштів, отриманих закладами професійної (професійно-технічної),
фахової передвищої та вищої освіти від розміщення на депозитах тимчасово вільних
бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом
надано відповідне право);
32) орендна плата за водні об’єкти (їх частини), що надаються в користування на умовах
оренди Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями,
місцевими радами, яка зараховується до відповідних бюджетів місцевого самоврядування;
33) кошти від реалізації безхазяйного майна (у тому числі такого, від якого відмовився
власник або отримувач), знахідок, спадкового майна (у разі відсутності спадкоємців за
заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними
спадщини, а також відмови від її прийняття), майна, одержаного територіальною
громадою в порядку спадкування чи дарування, а також валютних цінностей і грошових
коштів, власники яких невідомі;
35) частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їх
об’єднань, що вилучається до бюджету, в порядку, визначеному відповідними місцевими
радами;
36) плата за надання інших адміністративних послуг, що справляється за місцем надання
послуг;
36-1) адміністративний збір за державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та
їх обтяжень, що здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад,
районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, який
зараховується до бюджетів місцевого самоврядування за місцем надання послуг;
36-2) адміністративний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб,
фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що здійснюється виконавчими
органами сільських, селищних, міських рад, районними у містах Києві та Севастополі
державними адміністраціями, який зараховується до бюджетів місцевого самоврядування
за місцем надання послуг;
36-3) плата за скорочення термінів надання послуг у сфері державної реєстрації речових
прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних
осіб - підприємців та громадських формувань, а також плата за надання інших платних
послуг, пов’язаних з такою державною реєстрацією, що здійснюється виконавчими
органами сільських, селищних, міських рад, районними у містах Києві та Севастополі
державними адміністраціями, який зараховується до бюджетів місцевого самоврядування
за місцем надання послуг;
37) штрафні санкції за порушення законодавства про патентування;
37-1) адміністративні штрафи та штрафні санкції за порушення законодавства у сфері
виробництва та обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та
тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального,
що зараховуються за місцем вчинення порушення;
37-2) 10 відсотків надходжень від адміністративних штрафів за адміністративні
правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в
автоматичному режимі, що зараховуються за місцем фіксації правопорушення за
допомогою відповідних технічних засобів - приладів контролю;
38) адміністративні штрафи та інші штрафні санкції, що накладаються місцевими
органами виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад або утвореними ними в
установленому порядку адміністративними комісіями;
38-1) адміністративні штрафи, що накладаються органами електротранспорту
(тролейбус, трамвай), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні
правопорушення, пов’язані з порушенням правил користування електротранспортом;
 39) штрафні санкції внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних
коштів договорів з суб’єктами господарювання на придбання товарів, робіт і послуг за
рахунок коштів відповідних бюджетів місцевого самоврядування;
40) кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівлі/спрощеної закупівлі
як забезпечення їх тендерної пропозиції/пропозиції учасника спрощеної закупівлі, які не
підлягають поверненню таким учасникам, у частині здійснення закупівель за рахунок
коштів відповідних бюджетів місцевого самоврядування;
42) 80 відсотків коштів, отриманих підприємствами, установами та організаціями, що
утримуються за рахунок бюджетів місцевого самоврядування, за здані у вигляді брухту і
відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50 відсотків
коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді
брухту і відходів срібло;
43-2) 50 відсотків плати за ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення
азартних ігор у гральних закладах казино і за ліцензії на провадження діяльності з
організації та проведення азартних ігор у залах гральних автоматів, що зараховуються до
бюджетів місцевого самоврядування за місцезнаходженням відповідного закладу;
1. До видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів,
належать видатки на:
1) місцеву пожежну охорону;
1-1) муніципальні формування з охорони громадського порядку;
2) органи місцевого самоврядування;
3) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї, у тому числі на
підтримку діяльності молодіжних центрів;
б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення;
в) програми соціального захисту малозабезпеченої категорії учнів закладів професійної
(професійно-технічної) освіти;
г) центри обліку та заклади соціального захисту для бездомних осіб, центри соціальної
адаптації осіб, звільнених з установ виконання покарань;
ґ) компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;
д) компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого
віку, особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю, хворим, які не здатні до
самообслуговування і потребують сторонньої допомоги;
е) надання фінансової підтримки громадським об’єднанням ветеранів на виконання
програм (проектів, заходів) відповідного адміністративно-територіального рівня;
5) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою
населених пунктів;
6) культурно-мистецькі програми місцевого значення;
7) програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації;
8) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту, включаючи заходи із
залучення населення до фізичної активності та занять спортом;
9) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури;
10) транспорт, дорожнє господарство:
а) регулювання цін (тарифів) на перевезення пасажирів у пасажирському транспорті за
рішенням місцевого органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування
відповідно до наданих повноважень;
б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (у тому числі роботи, що
проводяться спеціалізованими монтажно-експлуатаційними підрозділами);
в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення, вулиць і
доріг комунальної власності у населених пунктах, а також капітальний та поточний
ремонт вулиць і доріг населених пунктів та інших доріг, які є складовими автомобільних
доріг державного значення (як співфінансування на договірних засадах);
 11) заходи з організації рятування на водах;
12) обслуговування місцевого боргу;
13) програми природоохоронних заходів місцевого значення, заходи програм у сфері
житлово-комунального господарства з будівництва та реконструкції водопровідних та
каналізаційних очисних споруд, доочищення питної води, модернізації систем
теплопостачання, заміни природного газу альтернативними видами палива, модернізації та
ремонту ліфтового господарства, реконструкції та ремонту житлових будинків, оснащення
житлового фонду будинковими засобами обліку енергоносіїв та споживання води,
капітального ремонту, реконструкції, будівництва мереж зовнішнього освітлення вулиць,
капітального ремонту гуртожитків, що передаються у власність територіальних громад,
впровадження енергозберігаючих технологій;
14) управління комунальним майном;
15) регулювання земельних відносин;
16) заходи у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій
техногенного та природного характеру в межах повноважень, встановлених законом;
17) заходи та роботи з територіальної оборони та мобілізаційної підготовки місцевого
значення;
18) проведення місцевих виборів у випадках, передбачених законом, та
республіканських Автономної Республіки Крим і місцевих референдумів;
19) членські внески до асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних
об'єднань;
20) підвищення кваліфікації депутатів місцевих рад та посадових осіб місцевого
самоврядування;
1. До видатків, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських
територіальних громад, належать видатки на:
2) освіту:
а) дошкільну освіту;
б) загальну середню освіту:
ліцеї (засновником яких є міська, селищна, сільська рада), початкові школи, гімназії;
в) фахову передвищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців на умовах
регіонального замовлення у закладах фахової передвищої освіти комунальної власності,
засновником яких є міська, сільська або селищна рада);
ґ) вищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-
педагогічних кадрів на умовах регіонального замовлення у закладах вищої освіти
комунальної власності, засновником яких є міська, сільська або селищна рада);
д) позашкільну освіту;
3) охорону здоров'я:
ґ) оплату комунальних послуг та енергоносіїв комунальних закладів охорони здоров’я,
які належать відповідним територіальним громадам, для забезпечення надання медичних
послуг за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення;
д) місцеві програми розвитку та підтримки комунальних закладів охорони здоров’я, які
належать відповідним територіальним громадам, місцеві програми надання населенню
медичних послуг понад обсяг, передбачений програмою державних гарантій медичного
обслуговування населення;
4) соціальний захист та соціальне забезпечення:
а) державні програми соціального забезпечення: притулки для дітей, центри соціально-
психологічної реабілітації дітей та соціальні гуртожитки для дітей-сиріт та дітей,
позбавлених батьківського піклування (якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які
перебувають у цих закладах, припадає на територію відповідної територіальної громади),
малі групові будинки; територіальні центри соціального обслуговування (надання
соціальних послуг);
 в) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих
категорій громадян;
г) сільські, селищні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики
стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї, у тому числі утримання та програми центрів
соціальних служб;
58. Поняття та принципи міжбюджетних відносин.
Бюджетні відносини — це перш за все розподіл повноважень між органами державної
влади і органами місцевого самоврядування, а вже потім — розподіл обов'язків за
видатками і джерел доходів між бюджетами різних рівнів.
Міжбюджетні відносини — відносини між державою, АР Крим і місцевим
самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами,
необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами
України (рис. 4.1).
Мета регулювання міжбюджетних відносин — забезпечення відповідності між
повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за
бюджетами і бюджетними ресурсами, які мають забезпечувати виконання цих
повноважень.
У Бюджетному кодексі України передбачено спеціальний механізм міжбюджетних
трансфертів, які у свою чергу базуються на фінансових нормативах бюджетної
забезпеченості та відповідних коригуючих коефіцієнтах.

Стаття 82. Види видатків бюджетів

1. Видатки бюджетів поділяються на:
1) видатки на забезпечення конституційного ладу, державної цілісності та суверенітету,
незалежного судочинства, а також інші передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть
бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню;
2) видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути передані на виконання
Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення
найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності;
3) видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого
самоврядування, які мають місцевий характер і визначені законами України.
Трансфертна політика має базуватися на прозорих правових нормах і стабільних
формулах розподілу ресурсів, передбачаючи стимули для пошуку додаткових власних
джерел доходів бюджету та скорочення витрат. В Україні до міжбюджетних трансфертів
належать: дотація вирівнювання, субвенції, кошти, що передаються до Державного
бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів, інші дотації (рис. 4.2).

59. Міжбюджетні трансферти: поняття та види.

Міжбюджетні трансферти — кошти, які безоплатно і безповоротно передають з
одного бюджету до іншого.
Міжбюджетні трансферти поділяються на такі види:

9. дотація вирівнювання;

10. субвенція;

11. кошти, що передаються до державного бюджету України та місцевих бюджетів з

інших місцевих бюджетів;
12. додаткова дотація.
Таким чином, міжбюджетні трансферти виконують декілька функцій: соціальної
рівноваги, справедливого розподілу бюджетних ресурсів, економічної незалежності
місцевих бюджетів, оптимального виконання бюджетних призначень, стабільності в
отриманні обсягу ресурсів.
види трансфертів – субвенції:

13. • субвенції на здійснення програм соціального захисту;

14. • субвенції на виконання інвестиційних проектів;

15. • субвенції на утримання об'єктів спільного користування чи ліквідацію

наслідків діяльності об'єктів спільного користування;

16. • освітня субвенція;

17. • медична субвенція;

18. • субвенція на підготовку робітничих кадрів;

19. • субвенція на забезпечення медичних заходів окремих державних програм та

комплексних заходів програмного характеру.

60. Бюджетний цикл та бюджетний період.

10) бюджетний процес - регламентований бюджетним законодавством процес
складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання, а
також контролю за дотриманням бюджетного законодавства;
Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України,
становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31
грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний
бюджет України до 1 січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого
бюджетного періоду.
Повний цикл бюджетного процесу (тобто період від початку складання проекту
бюджету до затвердження звіту про його виконання) триває понад 2 роки (приблизно 2 з
половиною роки). Отже, бюджетний цикл складають: 1) період формування бюджету; 2)
виконання бюджету; 3) пільгові бюджетні терміни (час дії тогорічних асигнувань); 4)
період звітності. На відміну від бюджетного циклу бюджетний період триває календарний
рік.
Зазвичай, початок бюджетного року пристосовується до закінчення бюджетної сесії
парламенту країни, на якій приймається бюджет.
До речі, бюджетний період може бути змінений. Ст.96 Конституції України передбачає
таку можливість, а ст.3 БК України відносить до таких обставин: а) введення воєнного
стану; б) оголошення надзвичайного стану в Україні.
61. Поняття та принципи бюджетного процесу.
Бюджетний процес — це регламентований Бюджетним законодавством процес
складання розгляду , затврдження , виконання бюджетів,а також звітування про їх
виконання та контроль за дотриманням бюджетного законодавства.
Діяльність щодо Б процессу має циклічний і періодичний характер .
Бюджетний кодекс виділяє чотири стадії бюджетного процесу:

20. Складання та розгляд бюджетної декларації

21. складання проектів бюджетів;

22. розгляд проекту та прийняття Закону про Державний бюджет України, рішень
про місцеві бюджети;

23. виконання бюджету, у тому числі у разі необхідності внесення змін до Закону
про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

24. підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо
нього.
Стадії не можуть бути змінені і ідуть в чіткій послідовності і закріплені в БК.
Принципи бюджетного процессу

25. єдність, збалансованість,самостійність, публічність..

Но є окремі принципи:

26. Щорічність- обовязкове прийняття бюджету кожного року до початку

планового року

27. Циклічність – послідовна зміна стадій

28. Розподіл бюджетних повноважень між органами представницької і

виконавчої влади : формування та виконання- виконавчі органи, розгляд і
затвердження і контроль- преставницькі органи.

29. Спеціалізація бюджетних показників –базується на бюджетній класифікації

і реалізується через неї.

30. Плановість і прогнозованість – в бюджетному процесі передбачено

складання прогнозу бюджетів, які дозволяють виявити і оцінит
ефективність використання коштів.

31. Програмноцільовий – простежується звязок витатків з результатами

62. Стадії бюджетного процесу.
Бюджетний процес — це регламентований Бюджетним законодавством процес
складання розгляду , затврдження , виконання бюджетів,а також звітування про їх
виконання та контроль за дотриманням бюджетного законодавства.
Діяльність щодо Б процессу має циклічний і періодичний характер .
Бюджетний кодекс виділяє чотири стадії бюджетного процесу:

32. Складання та розгляд бюджетної декларації

33. складання проектів бюджетів;

34. розгляд проекту та прийняття Закону про Державний бюджет України, рішень
про місцеві бюджети;

35. виконання бюджету, у тому числі у разі необхідності внесення змін до Закону
про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

36. підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо
нього.
 Стадії не можуть бути змінені і ідуть в чіткій послідовності і закріплені в БК.
Виокремлення таких стадій визначається логікою, оскільки вони охоплюють усю
діяльність державних органів, починаючи від усвідомлення необхідності здійснення
видатків на відповідні потреби, їх прогнозування, винаходження дохідних джерел для
їхнього покриття тощо. Незважаючи на те, що кожна із стадій є відносно самостійною,
послідовно змінюючи одна одну, такі стадії є взаємопов’язаними і взаємообумовленими.
Розмежування стадій бюджетного процесу сприяє ефективності правового регулювання
бюджетних відносин.

63. Учасники бюджетного процесу та їх повноваження.

Учасниками бюджетного процесу є органи, установи та посадові особи, наділені
бюджетними повноваженнями (Б повноваження – це права та обов'язки з управління
бюджетними коштами).
Учасники :
-Вру –Президент –КМУ –Мін фін – Нацбанк –Казначейство –Комітет ВРУ з питань
бюджету – Розпорядники бюджетних коштів.
1. Комітет Вру з питань бюджету:
- відстеження, опрацювання і узагальнення пропозицій і висновків усіх комітетів ВРУ і
депутатів
-Приймає участь у 3-ох читаннях
-Заслуховує інформацію щодо виконання бюджетних повноважень впродовж всього
бюджетного процессу.
2.КМУ:
-Розробка і подання бюджетної декларації ,проекту бюджету , готує і подає звіти ,
приймає рішення щодо використання резервного фонду.
3.Мін фін :
- підписує наказ «Про бюджетну класифікацію»
- здійснює обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу.
4.Нацбанк:
- визначення прогнозних показників на наступний рік ( курс іноземної валюти до гривні)
-надає пропозиції

5.Президента України:
-. Підписує закон про Державний бюджет і має право вето
6.Розпорядник бюджетних коштів : - Головний розпорядник і розпорядник нижчого
рівня
Сааме ці субєкти виконують значну частину бюджету , забезпечують ефективне і
цільове використання б. коштів
Розпорядниками можуть бути : - бюджетні установи в особі їх представників ( ректор
університету)
Головні розпорядники наділені повноваженнями :
-розробляють плани діяльності на плановий і наступний за плановим 2 б.періоди
-отримують б. призначення
- розробляють проекти використання коштів
- можуть подавати б. запити- документ який містить пропозиції

Повноваження Державного казначейства України :

1. Організовує та здійснює виконання Державного бюджету з принципу єдиного
казначейського рахунку.
2. Здійснює управління доходами та видатками Державного бюджету, проводить
операції з наявними бюджетними коштами.
3.Здійснює фінансування видатків Державного бюджету та ін.
 Повноваження Рахункової палати Верховної Ради України:
1. Контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, за цільовим
використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення
загальнодержавних програм.
2. Організовувати і проводити оперативний контроль за використанням коштів
Державного бюджету України за звітний період тощо.

64. Правовий статус розпорядників бюджетних коштів.

За обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на
головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого
рівня.
2. Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:
1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет
України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України,
Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства,
Національне антикорупційне бюро України, Служба безпеки України, Конституційний Суд
України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи,
безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна
судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія
аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна
академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України,
Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або
Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в
особі їх керівників;
2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної
Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують
діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної
Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим
в особі їх керівників;
3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві
бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад
(секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних
адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників.
3. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України визначаються відповідно
до пункту 1 частини другої цієї статті та затверджуються законом про Державний бюджет
України шляхом встановлення їм бюджетних призначень.
4. Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про
місцевий бюджет відповідно до пунктів 2 і 3 частини другої цієї статті.
5. Головний розпорядник бюджетних коштів:
1) розробляє план діяльності на середньостроковий період (включаючи заходи щодо
реалізації інвестиційних проектів) з урахуванням Бюджетної декларації (прогнозу
місцевого бюджету), закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий
бюджет), прогнозних та програмних документів економічного і соціального розвитку;
2) організовує та забезпечує на підставі Бюджетної декларації (прогнозу місцевого
бюджету) та плану діяльності на середньостроковий період складання бюджетного запиту
і подає його Міністерству фінансів України (місцевому фінансовому органу);
3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний
бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування
повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів
нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у
встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;
 4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани
використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не
передбачено законодавством;
5) розробляє проекти порядків використання коштів державного бюджету за
бюджетними програмами, передбаченими частиною сьомою статті 20 цього Кодексу;
6) розробляє та затверджує паспорти бюджетних програм і складає звіти про їх
виконання, при цьому забезпечуючи:
своєчасність затвердження паспортів бюджетних програм, достовірність і повноту
інформації, що в них міститься;
відповідність змісту паспортів бюджетних програм закону про Державний бюджет
України (рішенням про місцевий бюджет) та/або розпису бюджету (крім випадків
внесення змін до паспортів бюджетних програм у разі внесення змін до спеціального
фонду кошторису бюджетної установи в частині власних надходжень бюджетних установ),
порядкам використання бюджетних коштів і правилам складання паспортів бюджетних
програм та звітів про їх виконання;
підтвердження результативних показників бюджетних програм офіційною державною
статистичною, фінансовою та іншою звітністю, даними бухгалтерського, статистичного та
внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, запровадження форми
внутрішньогосподарського (управлінського) обліку для збору такої інформації.
7) здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних
повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних
коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого
рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі;
8) здійснює контроль за своєчасним поверненням у повному обсязі до бюджету коштів,
наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів (позик), отриманих
державою (Автономною Республікою Крим, обласною радою чи міською територіальною
громадою), та коштів, наданих під державні (місцеві) гарантії;
9) здійснює контроль за повнотою надходжень, взяттям бюджетних зобов'язань
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів і
витрачанням ними бюджетних коштів;
10) забезпечує організацію та ведення бухгалтерського обліку, складання та подання
фінансової і бюджетної звітності у порядку, встановленому законодавством;
11) забезпечує доступність інформації про бюджет відповідно до законодавства та цього
Кодексу.

65. Правовий статус одержувачів бюджетних коштів.

одержувач бюджетних коштів - суб'єкт господарювання, громадська чи інша організація,
яка не має статусу бюджетної установи, уповноважена розпорядником бюджетних коштів
на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує на їх виконання
кошти бюджету;
Одержувач використовує бюджетні кошти відповідно до вимог бюджетного
законодавства на підставі плану використання бюджетних коштів, що містить розподіл
бюджетних асигнувань.
Критеріями визначення одержувача для здійснення заходів бюджетної програми є:
досвід роботи за відповідним профілем не менше двох років та наявність відповідної
кваліфікації з урахуванням напряму чи заходу бюджетної програми;
виробничий потенціал і показники виробничої діяльності, науково-технічної бази (у разі
потреби);
наявність бездефіцитного фінансового плану на поточний рік, фінансово-економічного
розрахунку (обґрунтування) здійснення заходів бюджетної програми;
незбиткова діяльність одержувача за останні два роки, відсутність простроченої
заборгованості за наданими банками кредитами;
 співвідношення вартості робіт, послуг та їх якості;
застосування договірних умов.
Критерії визначення одержувача можуть не застосовуватися до комунальних
підприємств, яким надається фінансова підтримка для стабілізації фінансового стану
підприємства.
Одержувачем не може бути суб'єкт господарювання, громадська чи інша організація, яку
визнано в установленому порядку банкрутом, стосовно якої порушено справу про
банкрутство чи яка перебуває в стадії ліквідації, крім вугледобувних підприємств, щодо
яких введено процедуру розпорядження майном.
66. Застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі.
Запровадження програмно-цільового методу фінансування означає, що планування
витрат має бути пов’язане з вирішенням конкретних завдань. Його визначення міститься в
п.42 ч.1 ст.2 БК України = метод управління бюджетними коштами для досягнення
конкретних результатів за рахунок коштів бюджету із застосуванням оцінки ефективності
використання бюджетних коштів на всіх стадіях бюджетного процесу.
В свою чергу в ч.1 ст.20 БК України встановлено, що програмно-цільовий метод у
бюджетному процесі як на рівні державного бюджету, так і на рівні місцевих бюджетів має
такі 4 основні складові: 1) бюджетні програми, 2) відповідальні виконавці бюджетних
програм, 3) паспорти бюджетних програм, 4) результативні показники бюджетних
програм.
Характерними рисами програмно-цільового методу є: 1) зосередженість на результатах,
які мають бути досягнуті внаслідок виконання програм; 2) можливість оцінки наслідків
бюджетних рішень у процесі їх прийняття; 3) посилення відповідальності за витрачання
бюджетних коштів; 4) можливість проведення ґрунтовного аналізу витрат бюджетних
коштів на основі показників результативності; 5) забезпечення прозорості бюджетного
процесу.
До головних складових програмно-цільового методу в бюджетному процесі можна
віднести: 1) стратегічне планування діяльності органів державної влади та такий його
елемент як фінансове стратегічне планування (перший етап циклу бюджетування); 2)
середньострокове бюджетування, що визначає певні часові фіскальні межі для
оптимального розподілу ресурсів у середньостроковій перспективі за програмами (другий
етап циклу бюджетування); 3) система моніторингу й оцінки бюджетних програм і
результатів діяльності їх виконавців (основою для останньої є стратегічні плани).
Технічним інструментарієм програмно-цільового бюджетування є: 1) стратегічний план
головного розпорядника бюджетних коштів; 2) середньострокові фіскальні межі (обсяги
доходів, видатків і джерел фінансування дефіциту на середньострокову перспективу); 3)
бюджетна програма, що є інструментом реалізації бюджетування, який систематизує цілі
та очікувані результати від витрачання бюджетних коштів; 4) показники виконання, що
відображають безпосередні результати (від реалізації програми) та кінцеві результати
діяльності органів державної влади (показники реалізації стратегії).

67. Складання проектів бюджетів.

Складає проект – Кабмін. Коли Кабмін розробляє проект то цим займаються
міністерсва : - міністерство економічного розвитку і торгівлі – розробляють прогноз
основних макропоказників , в цьому прогнозі визначається обсяг ВВП, зведений баланс
доходфі і ресурсів , середня заробітна плата.- і передає ці показники кабміну.
-Нацбанк – розробляє і подає прогнозні монетарні показники і показники валютно-
курсової політики.
-Мін фін – базуючись на інформації яку подали нацбанк і мін екон розвитку – визначає
загальний рівень доходів , видатків і кредитування та дає оцінку обсягу фінансування для
складання бюджету.
 Складання місцевих бюджетів проволиться за таким же алгоритмом і місцеві
органи влади повинні надавати необхідну інформацію центральним органам
виконавчої влади.
Державний бюджет формується на основі найважливіших економічних документів
країни. Складанню його проекту передує проведення підготовчих заходів, забезпечення
відповідними даними органів влади, що триває близько 4 місяців (із січня до кінця квітня
поточного року). Так, у процесі цієї роботи Міністерство економіки розробляє прогноз
основних макропоказників економічного й соціального розвитку України на плановий рік,
зокрема щодо обсягу валового внутрішнього продукту, зведеного балансу фінансових
ресурсів, балансу доходів і витрат населення. Національний банк до 1 квітня готує і подає
до Верховної Ради та Кабінету Міністрів України проект основних засад грошово-
кредитної політики та проект свого кошторису на наступний рік. Проводять також аналіз
звітних даних про виконання державного та місцевого бюджетів за попередні роки,
виявлення тенденцій у виконанні як дохідної частини бюджетів (наприклад, визначають
збільшення чи зменшення доходів за кожним видом податків та неподаткових надходжень
тощо), так і видаткової.

Крім того, міністр фінансів за основними макропоказниками економічного та

соціального розвитку України на наступний бюджетний період (із зазначенням обсягу
валового внутрішнього продукту, індексів споживчих та оптових цін, прогнозованого
офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та наприкінці року, прогнозованого
рівня безробіття) та за даними аналізу виконання бюджету в поточний період визначає
загальний рівень доходів і видатків бюджету і дає оцінку обсягу фінансування бюджету
для складання пропозицій до проекту Державного бюджету України.
На основі аналізу та оцінки цих показників Кабінет Міністрів України складає проект
Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний рік і подає його на
розгляд до Верховної Ради України у травні.

Організація підготовки бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів

перебуває у віданні уряду республіки та органів виконавчої влади відповідних рад.
Міністерство фінансів України доводить до уряду Автономної Республіки Крим, місцевих
рад та їх виконавчих органів особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на
наступний рік. Вищі органи виконавчої влади доводять цю інформацію до відома органів
виконавчої влади нижчого рівня.
Виконавчі органи Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та інші
місцеві органи виконавчої влади на основі Основних макропоказників економічного та
соціального розвитку України розробляють прогнозні показники економічного та
соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, які є базою
для складання проектів бюджетів. Це потрібно зробити у строки, самостійно визначені
виконавчими органами місцевих рад. Крім того, головні розпорядники бюджетних коштів
організовують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам
у строки та порядку, що встановлені цими органами. Місцеві фінансові органи аналізують
бюджетні запити та приймають рішення щодо внесення їх до пропозицій проекту
місцевого бюджету.
Проект рішення про місцевий бюджет разом із необхідними документами перед його
розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради
схвалюють Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація
чи виконавчий орган відповідної ради.

68. Бюджетний запит: поняття, зміст і значення.

бюджетний запит - документ, підготовлений головним розпорядником бюджетних
коштів, що містить пропозиції до проекту бюджету на плановий бюджетний період з
відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для виконання
покладених на нього функцій на середньостроковий період, на підставі відповідних
граничних показників видатків бюджету та надання кредитів з бюджету;
Складання таких запитів дозволяє визначити та проаналізувати пропозиції, необхідні
для реалізації бюджетних програм, досягнення поставлених цілей та оцінки очікуваних
результатів програм.
При складанні бюджетних запитів головні розпорядники бюджетних коштів на підставі
плану своєї діяльності розподіляють людські, матеріальні та інші ресурси, які необхідні
для виконання конкретної бюджетної програми.
Інформація, яка включається до бюджетного запиту, має характеризувати направленість
дій головного розпорядника на досягнення цілей державної політики, визначених у
Бюджетній декларації, через реалізацію визначених ним бюджетних програм. Головний
розпорядник забезпечує узгодженість стратегічного та бюджетного планування шляхом
визначення набору заходів та результативних показників бюджетних програм, які є
необхідними та достатніми для виконання показників досягнення цілей державної
політики в середньостроковій перспективі.
Бюджетний запит містить інформацію про усі бюджетні кошти, використані головним
розпорядником у попередньому році і які він планує використати у поточному році та у
середньостроковому періоді, та усі бюджетні програми, які реалізовані, реалізуються та
пропонуються до реалізації у відповідному бюджетному періоді.
7. Усі вартісні показники у формах наводяться у тисячах гривень з округленням до
десятої.
Бюджетний запит містить показники загального фонду державного бюджету (далі -
загальний фонд) та спеціального фонду державного бюджету (далі - спеціальний фонд).

69. Зміст закону про Державний бюджет.

Закон України "Про Державний бюджет України" приймається щорічно і діє на
протязі бюджетного року. Закон про Державний бюджет складається з шістьох
частин:
I - Загальні положення
II - Доходи Державного бюджету України.
Указані:
- податкові та неподаткові джерела надходжень до загального фонду Державного
бюджету;
- зміни в податковому законодавстві; особливості справляння податків;
- джерела формування доходів спеціального фонду Державного бюджету.
III - Державний борг та фінансування Державного бюджету України.
В цій частині Закону визначені:
- надходження фінансування загального фонду Державного бюджету України;
- джерела формування спеціального фонду Державного бюджету України у частині
фінансування;
- інші статті.
IV - Видатки та кредитування Державного бюджету України.
Затверджені:
1) Бюджетні призначення головним розпорядникам коштів Державного бюджету у
розрізі відповідальних виконавців за бюджетними програмами.
2) Витрати розвитку та споживання в складі Державного бюджету.
3) Щорічні суми разової матеріальної допомоги різним верствам населення.
4) Перелік захищених статей видатків загального фонду Державного бюджету за
економічною структурою видатків.
 5) Порядок списання коштів з рахунку державного бюджету органами Державного
казначейства тощо.
V - Взаємовідносини Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
Затверджені:
1) Джерела доходів загального фонду місцевих бюджетів.
2) Обсяги міжбюджетних трансфертів.
3) Пропорції розподілу надходжень доходів до загального фонду між Державним
бюджетом України та відповідними місцевими:
4) Установлений рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум)
для призначення допомоги:
5) Порядок покриття Державним казначейством тимчасових касових розривів місцевих
бюджетів та ін.
VI - Прикінцеві положення.
1) Затверджені прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 382
гривні, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних
груп населення:
2) Заборонені розрахунки з бюджетом у не грошовій формі, в тому числі шляхом
взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій.
3) Збір з купівлі-продажу валюти справляється з операцій купівлі-продажу безготівкової
валюти в розмірі 1,5 відсотка.
4) Заборона на здійснення реструктуризації заборгованості (недоїмки) суб'єктів
господарювання за податками, зборами, кредитами тощо.

70. Правова природа Бюджетної декларації.

Бюджетна декларація – містить основні положення бюджетної політики країни , її
завдання і функції , загальні показники доходів і видатків , фінансування і кредитування.
Містить нові норми :

1. Загальні граничні показники видатків на 3 роки

2. Граничні показники видатків для кожного головного розпорядника

3. Конкретні цілі

4. Закріплюється оцінка фіскальних ризиків

5. Визначений показник дефіциту бюджету на кожний рік , не може перевищувати 3

% від прогнозу номінального обсягу ВВП
Розробляє декларацію МІН ФІН а затверджує КАБМІН
Б. декларація готується на основі оцінки документів: - щорічне послання президента
до ВРУ щодо внутрішнього і зовнішнього становища – монетарних показників наданої
нацбанком – прогнози міністерства економічного розвитку
Функції :
-Прогностична- зазначає аспекти які треба досягнути -Інформативна- надає субєктам ,
які задіяні в б. процесі інформацію стосовно проблем які є у б. сфері і шляхи вирішення-
Аналітична – -Управлінська- коригування субєктами напрямів і цілей б. політики.-
Стабілізуюча-
9. Бюджетна декларація містить положення щодо:
1) основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України
(із зазначенням показників номінального і реального обсягу валового внутрішнього
продукту, індексів споживчих цін та цін виробників, рівня безробіття, припущень щодо
курсу гривні до долара США в середньому за рік та на кінець року, а також інших
показників, врахованих під час розроблення Бюджетної декларації);
2) загальних показників доходів і фінансування державного бюджету, повернення
кредитів до державного бюджету, загальних граничних показників видатків державного
бюджету та надання кредитів з державного бюджету (з розподілом на загальний та
спеціальний фонди);
3) частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту, що
перерозподіляється через зведений бюджет України, пріоритетних завдань податкової
політики, показників за основними видами доходів державного бюджету (з розподілом на
загальний та спеціальний фонди);
4) дефіциту (профіциту) державного бюджету, показників за основними джерелами
фінансування державного бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а
також державного боргу, гарантованого державою боргу і надання державних гарантій;
5) розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та рівня його
забезпечення;
6) пріоритетних завдань фінансового забезпечення реалізації державної політики у
різних сферах діяльності (включаючи фінансове забезпечення судової влади та її
незалежності);
7) обсягу державних капітальних вкладень на розроблення та реалізацію державних
інвестиційних проектів із зазначенням пріоритетних напрямів таких капітальних вкладень,
обсягу коштів державного фонду регіонального розвитку, обсягу коштів державного
дорожнього фонду (за напрямами, визначеними частиною третьою статті 24-2 цього
Кодексу), обсягу коштів державного фонду внутрішніх водних шляхів (за напрямами,
визначеними частиною третьою статті 24-5 цього Кодексу);
7-1) загального обсягу довгострокових зобов’язань у рамках державно-приватного
партнерства щодо об’єктів державної власності на середньостроковий період та обсягу
щорічних видатків на виконання таких зобов’язань;
8) граничних показників видатків державного бюджету та надання кредитів з
державного бюджету головним розпорядникам коштів державного бюджету (з розподілом
на загальний та спеціальний фонди), а також цілей державної політики у відповідній сфері
діяльності, формування та/або реалізацію якої забезпечує головний розпорядник коштів
державного бюджету, та показників їх досягнення за результатами попереднього
бюджетного періоду, очікуваних у поточному бюджетному періоді та прогнозних на
середньостроковий період у межах визначених граничних показників;
9) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами (включаючи положення
та показники, необхідні для складання прогнозів місцевих бюджетів);
10) загальної оцінки фіскальних ризиків та їх впливу на показники державного бюджету;
11) інших питань, необхідних для складання проекту закону про Державний бюджет
України.

71. Розгляд й прийняття бюджетів.

Третьою стадією бюджетного процесу згідно зі ст. 19 Бюджетного кодексу України є
розгляд та прийняття закону про Державний бюджет, рішень про місцеві бюджети.
Стаття 39. Розгляд та затвердження Державного бюджету України
1. Розгляд та затвердження Державного бюджету України відбувається у Верховній Раді
України за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України.
2. Протягом трьох днів з дня прийняття Верховною Радою України закону про
Державний бюджет України Кабінет Міністрів України подає Президенту України
обґрунтування і розрахунки щодо бюджетних показників такого закону, змінених
порівняно з проектом закону про Державний бюджет України, поданим Кабінетом
Міністрів України до Верховної Ради України на розгляд у першому читанні.
 3. Якщо Президент України повернув до Верховної Ради України для повторного
розгляду закон про Державний бюджет України із вмотивованими і сформульованими
пропозиціями, які передбачають зміни бюджетних показників, Кабінет Міністрів України
у тижневий строк подає Верховній Раді України зміни до показників, зазначених у
текстових статтях такого закону, та оновлені додатки до нього відповідно до пропозицій
Президента України.
Регламент ВРУ Стаття 155. Процедура розгляду проекту закону про Державний
бюджет України на наступний рік
1. Проект закону про Державний бюджет України на наступний рік розглядається за
процедурою трьох читань з урахуванням особливостей, передбачених цією главою.
2. У разі порушення Кабінетом Міністрів України строків подання до Верховної Ради
проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік, а також порушення
строків подання його на друге читання строки розгляду Верховною Радою проекту закону
про Державний бюджет України на наступний рік обчислюються з дня його фактичного
подання Кабінетом Міністрів України.
3. У разі відставки Кабінету Міністрів України до подання до Верховної Ради проекту
закону про Державний бюджет України на наступний рік або після відхилення Верховною
Радою поданого проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік відлік
строків розгляду Верховною Радою проекту закону про Державний бюджет України на
наступний рік припиняється і відновлюється після подання до Верховної Ради проекту
закону про Державний бюджет України на наступний рік новосформованим Кабінетом
Міністрів України.
1. Контроль за виконанням Державного бюджету України здійснює Верховна Рада як
безпосередньо, так і через Рахункову палату.
72. Бюджетний розпис: поняття, зміст і значення.
Бюджетний розпис — документ, в якому встановлюється розподіл доходів,
фінансування бюджету, повернення кредитів до бюджету, бюджетних асигнувань головним
розпорядникам бюджетних коштів за певними періодами року відповідно до бюджетної
класифікації.
Затверджується Міністром фінансів України, відповідно до бюджетних призначень у
місячний строк з дня прийняття закону про Державний бюджет України.
Розпис Державного бюджету України на відповідний рік має бути збалансованим та
включати:
- розпис доходів державного бюджету, що поділяється на річний розпис доходів
загального і спеціального фондів державного бюджету та помісячний розпис доходів
загального фонду державного бюджету;
- розпис фінансування державного бюджету, що поділяється на річний розпис
фінансування загального і спеціального фондів державного бюджету за типом боргового
зобов'язання та помісячний розпис фінансування загального фонду державного бюджету
за типом боргового зобов'язання;
- розпис асигнувань державного бюджету, що поділяється на річний розпис
асигнувань державного бюджету та помісячний розпис асигнувань загального фонду
державного бюджету тощо.
- розпис повернення кредитів до державного бюджету та надання кредитів з
державного бюджету, що поділяється на річний розпис повернення кредитів до
державного бюджету та надання кредитів з державного бюджету, помісячний розпис
повернення кредитів до загального фонду державного бюджету та надання кредитів із
загального фонду державного бюджету;

73. Кошторис бюджетних установ: поняття і зміст.

кошторис - основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на
бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл
бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для
виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених
відповідно до бюджетних призначень;
Кошторис бюджетних установ має такі складові частини: загальний фонд (обсяг
надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною
класифікацією видатків на виконання бюджетною установою основних функцій або
розподіл надання кредитів з бюджету за класифікацією кредитування бюджету);
спеціальний фонд (обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету на конкретну мету та
їх розподіл за повною економічною класифікацією видатків на видатки згідно із
законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов’язаних з виконанням
установою основних функцій, або розподіл надання кредитів з бюджету згідно із
законодавством за класифікацією кредитування бюджету) [2]. Кошторис складається
дохідної і видаткової частини. Дохідна частина спеціального фонду проекту кошторису
формується на підставі індивідуальних розрахунків доходів і платежів і відрахувань до
бюджету за кожним джерелом доходів.
Невід’ємною частиною кошторису є план асигнувань, який регламентує взяття
установою зобов’язань протягом року та затверджується разом із кошторисом. Одночасно
з проектом кошторису подається штатний розпис. Складені проекти кошторисів і планів
асигнувань бюджетні установи подають для розгляду та затвердження головним
розпорядникам у встановлені строки.
У видатковій частині кошторису зазначають загальну суму витрат з розподілом їх за
економічною класифікацією видатків, та із встановленням витрат за рахунок бюджетних
асигнувань і за рахунок надходжень із спеціального фонду [5]. Розрахунки доходів і
видатків установи, що є основою для складання проекту кошторису, подаються на розгляд
керівнику установи, який своїм підписом їх затверджує.

74. Характеристика виконання бюджетів за видатками.

Виконання Державного бюджету України і місцевих бюджетів за видатками та
кредитуванням здійснюється по стадіях:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на основі та
в межах затвердженого розпису бюджету;
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм, а також порядків
використання бюджетних коштів;
3) взяття бюджетних зобов'язань;
4) отримання товарів, робіт і послуг
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов'язань;
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання завдань бюджетних програм;
7) повернення кредитів до бюджету (щодо кредитування бюджету).

75. Характеристика виконання бюджетів за доходами.

Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень Державного бюджету
України та за поданням (висновком) органів, що контролюють справляння надходжень
бюджету, здійснює повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру
зарахованих до бюджету.
Перерахування між видами доходів і бюджетів коштів, помилково та/або надміру
зарахованих до державного бюджету через єдиний рахунок, здійснюється Казначейством
України за висновком податкових органів, поданим на дату формування реєстру платежів з
єдиного рахунка в розрізі окремого платника у складі зведеного реєстру платежів з
єдиного рахунка згідно з Податковим кодексом України.
Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забезпечують своєчасне та в
повному обсязі надходження до державного бюджету податків і зборів та інших доходів
відповідно до законодавства. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
державні адміністрації та виконавчі органи міських (міст республіканського Автономної
Республіки Крим та обласного значення) рад координують діяльність відповідних органів
стягнення щодо виконання визначених для територій показників доходів бюджету.
4. Податки і збори та інші доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на
єдиний казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що
контролюють справляння надходжень бюджету (за винятком установ України, які
функціонують за кордоном).
Податки і збори та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до
державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.
6. Забороняється проведення розрахунків з бюджетом у негрошовій формі, у тому числі
шляхом взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування
зустрічних платіжних вимог у фінансових установах, за винятком операцій, пов'язаних з
державним боргом, та випадків, передбачених законом про Державний бюджет України.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі
органи відповідних місцевих рад забезпечують виконання відповідних місцевих
бюджетів. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління
виконанням відповідного місцевого бюджету, координують діяльність учасників
бюджетного процесу з питань виконання бюджету.
Казначейство України веде облік усіх надходжень, що належать місцевим бюджетам,
та за поданням (висновком) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету,
погодженим з відповідними місцевими фінансовими органами, здійснює повернення
(перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
Місцевий бюджет виконується за розписом, який затверджується керівником місцевого
фінансового органу.

76. Публічні закупівлі в бюджетному процесі.

Про закон
Визначення
Уповноважена особа
Контроль
77. Особливості бюджетного процесу в умовах воєнного стану.
ключові зміни та моменти у галузі місцевих бюджетів з відповідними посиланнями для
полегшення орієнтування у нормах бюджетного законодавства:

1. Внесення змін до місцевого бюджету приймається виконавчими комітетами

відповідних місцевих рад, місцевими державними адміністраціями, військово-цивільними
адміністраціями або військовими адміністраціями за поданням місцевих фінансових
органів без ухвалення відповідного рішення Верховною Радою Автономної Республіки
Крим, відповідною місцевою радою.

2. Перерозподіл видатків бюджету та надання кредитів з бюджету за бюджетними

програмами, включаючи резервний фонд бюджету, додаткові дотації та субвенції, у межах
загального обсягу бюджетних призначень головного розпорядника бюджетних коштів, а
також збільшення видатків розвитку за рахунок зменшення інших видатків здійснюється
без погодження відповідною комісією місцевої ради.

3. Виконавчі комітети відповідних місцевих рад, місцеві державні адміністрації,

військово-цивільні адміністрації або військові адміністрації можуть приймати рішення про
перерахування коштів з місцевого бюджету до державного бюджету з метою відображення
збройної агресії Російської Федерації проти України.
4. Передача коштів між місцевими бюджетами можлива без укладання договору.

5. Проекти місцевих бюджетів затверджуються рішеннями виконавчих комітетів

відповідних місцевих рад або розпорядженнями місцевих державних адміністрацій,
військово-цивільних чи військових адміністрацій.

6. Перевірки Державною аудиторською службою з виконання місцевих бюджетів не

проводяться, а розпочаті перевірки зупиняються (Постанова КМУ від 11 березня 2022 р. №
252 «Деякі питання формування та виконання місцевих бюджетів у період воєнного
стану»).

7. Дозволено перевищення обсягу резервного фонду бюджету понад 1% обсягу видатків

загального фонду відповідного бюджету (відповідно до абзацу четвертого частини першої
пункту 22 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України,
далі – Кодекс).

9. Скасовано заборону на здійснення розпорядниками (одержувачами) бюджетних коштів

попередньої оплати товарів, робіт та послуг, що закуповуються за бюджетні кошти.

12. Фінансування добровольчих формувань тероборони

13. Підтримка внутрішньопереміщених та/або евакуйованих осіб

25. Оборонні та публічні закупівлі товарів, робіт та послуг здійснюються без застосування
процедур закупівель та спрощених закупівель, визначених Законами України "Про
публічні закупівлі" та "Про оборонні закупівлі". Замовники повинні забезпечувати
оприлюднення укладеного договору в електронній системі закупівель протягом п'яти
робочих днів після його підписання (ухвала КМУ від 28 лютого 2022 р. № 169).

78. Звітність про бюджет.

Четвертою, завершальною стадією бюджетного процесу є підготовка, розгляд і
затвердження звітів про виконання державного та місцевих бюджетів. Так, відповідно до
ст. 58 Бюджетного кодексу, зведення, складання і подання звітності про виконання
Державного бюджету України здійснює Державне казначейство України.
Кабінет Міністрів України подає річний звіт Верховній Раді України не пізніш як 1 травня
року, наступного за звітним. Він містить:
1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;
2) звіт про виконання Державного бюджету України;
3) звіт про рух грошових коштів;
4) інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету України;
5) звіт про бюджетну заборгованість;
6) звіт про використання коштів із резервного фонду Кабінету Міністрів України;
7) інформацію про стан державного боргу тощо.
Звіт Кабінету Міністрів аналізує Рахункова палата. У процесі такого аналізу
використовують звітні та інформаційно-аналітичні дані Міністерства фінансів,
Міністерства економіки, Державної податкової адміністрації, Державної митної служби,
Державного комітету статистики, Фонду державного майна, Національного банку України.
79. Відповідальність за порушення бюджетного законодавства.
Стаття 121. Відповідальність за порушення бюджетного законодавства
 1. Посадові особи, з вини яких допущено порушення бюджетного законодавства,
несуть цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно
з законом.
2. Порушення бюджетного законодавства, вчинене розпорядником чи одержувачем
бюджетних коштів, може бути підставою для притягнення до відповідальності згідно з
законами України його керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від
характеру вчинених ними діянь.
У Бюджетному кодексі України передбачається не лише перелік порушень бюджетного
законодавства, а також певні заходи впливу, які застосовуються у разі вчинення бюджетних
правопорушень. Порядок застосування цих заходів регламентується на рівні підзаконних
норма тивно-правових актів, а не Бюджетним кодексом України. Таким чином,
законодавець передбачає заходи, які можна віднести до фінансово- правової
відповідальності.

Відповідно до ст. 117 Бюджетного кодексу України до таких заходів належать

1) попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства з вимогою щодо

усунення порушення бюджетного законодавства;

2) зупинення операції з бюджетними коштами;

3) призупинення бюджетних асигнувань;

4) зменшення бюджетних асигнувань;

5) повернення бюджетних коштів до відповідного бюджету;

6) зупинення дії рішення про місцевий бюджет;

7) безспірне вилучення коштів з місцевих бюджетів.

Слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним, так як бюджетне законодавство

передбачає можливість застосування інших заходів впливу, які можуть бути визначені
законом про Державний бюджет України.

Посадові особи, з вини яких допущено порушення бюджетного законодавства, несуть

цивільну, дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність. Тобто
порушення бюджетного законодавства, вчинене розпорядником чи одержувачем
бюджетних коштів, може
бути підставою для притягнення до відповідальності згідно з законами України його
керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру вчинених ними
діянь.

Таким чином, відповідальність за порушення бюджетного законодавства також

передбачається Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним
кодексом України.

Так, ст. 210 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за нецільове

використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з
бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч
Бюджетному кодексу України чи закону про Державний бюджет України на відповідний
рік, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах. В свою чергу, під
великими розмірами розуміється сума, що в тисячу і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Такі дії передбачають сплату штрафу (від
100 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) або виправні роботи до 2
років, або обмеження волі на строк до 3 років, з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років. Ті самі дії, предметом яких
були бюджетні кошти в особливо великих розмірах, тобто в три тисячі і більше разів
перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або вчинені повторно, або за
попе- редньою змовою групою осіб – караються обмеження волі на строк від 2 до 5 років
або позбавленням волі на строк від 2 до 6 років, з позбавленням права обіймати певні
посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

Стаття 211 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за видання

нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують
витрати всупереч закону, якщо предметом таких дій були бюджеті кошти у великих
розмірах. Такі дії кара- ються штрафом (від 100 до 400 неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян) або виправними роботами (до 2 років), або обмеженням волі (до 5
років), або позбавленням волі (до 4 років), з позбавленням права займати певні посади чи
займатися певною діяльністю (до 3 років). Ті самі дії, предметом яких були бюджетні
кошти в особливо великих розмірах або вчинені повторно – караються позбавленням волі
(від 2 до 6 років) з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною
діяльністю (до 3 років).

Що ж стосується Кодексу України про адміністративні правопорушення, то відповідно до

ст. 164-12 за порушення бюджетного законодавства передбачає накладення штрафу на
посадових осіб.
З аналізу положень діючого законодавства випливає, що фактично відсутні норми про
відповідальність за недотримання учасниками бюджетного процесу порядку складання,
розгляду, затвердження, внесення змін до бюджету, не передбачені відповідні склади
порушень бюджетного законодавства, або неможливість притягнення певних суб’єктів до
відповідальності. Прикладом цього є питання відповідаль- ності Міністерства розвитку
економіки, торгівлі та сільського господар- ства України та Державної статистичної
служби України щодо достові-
рності та обґрунтованості даних, які ними подаються до Міністерства фінансів України та
інших органів державної влади на стадіях складання та розгляду Бюджетної декларації та
складання проекту Державного бюджету України, та лягають в основу Державного
бюджету на наступний бюджетний період.
80. Сутність, значення й функції державної позики.

В усіх цивілізованих державах основними методами мобілізації державних доходів є

податки, позики й емісії.

Другим за своїм фінансовим значенням методом мобілізації державних доходів є позика.

Як правова категорія позика — це урегульовані правовими нормами відносини з

акумуляції державою тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб на принципах
добровільності, терміновості й зворотності з метою покриття бюджетного дефіциту та
регулювання грошового обігу.

Кошти, залучені на основі державної позики, надходять у розпорядження державної влади,

що перетворює їх на додаткові фінансові ресурси. Мобілізовані таким чином кошти
насамперед миг бути призначено для покриття бюджетного дефіциту.
Суспільне значення державної позики полягає в її фіскальній перерозподільчій функціях.
Позитивний вплив фіскальної функції державної позики — це рівномірний розподіл
податкового тягаря за часом. Вага податкового тягаря, що розповсюджується на інші
покоління, залежить від термінів запозичення коштів і відсотків за позикою, які сплачує
позичальник. І Ісрерозподільча функція державної позики зводиться до того, що при
проведенні правильної позичкової політики може бути нилучено з обігу значні вільні
кошти, які держава перерозподілить між галузями народного господарства,
підприємствами й Іншими суб'єктами, що хазяйнують, і мають суттєве соціальне іа
економічне значення для суспільства.

Держава використовує позику й для регулювання грошового обігу. В умовах інфляції

державні позики як основна форма державної внутрішньої позики тимчасово зменшують
платоспроможний попит населення, тому що з обігу вилучають надлишкові грошові знаки.
Однак, при непродуктивному використанні мобілізованих за допомогою державної позики
коштів і'кгрелом погашення можуть бути нові позики.

Розміщення

нових державних позик для погашення заборгованості за вже випущеними називають

рефінансуванням державного боргу.

81. Види державної позики.

Державні позики є основною формою державного кредиту. Класифікація державних позик

здійснюється за такими ознаками:
За правом оформлення розрізняють державні позики, що оформляються підписними
зобов'язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском
цінних паперів (облігаційні). Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів
інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. За допомогою цінних
паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.
Залежно від розміщення позик їх поділяють на внутрішні - на внутрішньому фінансовому
ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і
зовнішні - надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн,
міжнародних організацій і фінансових інституцій.
За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускають
центральні органи управління. Надходження від них спрямовуються в Державний бюджет.
Місцеві позики випускають місцеві органи управління і мобілізовані кошти
спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. державний кредит позика
За характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики.
Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються
перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних
паперів на ринок, тобто їх власники неможуть їх перепродати.

82. Державні цінні папери як метод залучення коштів до бюджету.

Мета

Емісія державних цінних паперів спрямована на вирішення наступних завдань:

- покриття постійного дефіциту державного бюджету;
- покриття короткострокових касових розривів у бюджеті в зв'язку з нерівномірністю
надходження податків і вироблених витрат;
- залучення ресурсів для здійснення кпупномасштабних проектів;
- залучення ресурсів для покриття цільових витрат уряду;
- залучення коштів для погашення заборгованості за іншими державними цінними
паперами.

По термінах запозичення розрізняють цінні папери:

короткострокові - зі строками запозичень до 1 року.
середньострокові - з терміном обігу від 1 року до 5 років.
довгострокові - з терміном обігу понад 5 років.

За способом отримання доходу розрізняють цінні папери:

дисконтні - продаються інвесторам за ціною нижче номіналу. При погашенні інвестор
отримує дохід у вигляді різниці між номінальною вартістю і ціною придбання.
купонні - випускаються з купонами, за якими виплачується з певною періодичністю
купонний дохід. У більшості випадків це середньострокові і довгострокові цінні папери,
так як інвестор зацікавлений одержати прибуток не через 30 років, а поступово протягом
цього часу.
83. Військові облігації.
Військові облігації за своїм правовим статусом є облігаціями внутрішньої державної
позики (надалі – ОВДП). Продаж військових облігацій здійснюється на аукціоні, які
відбуваються регулярно – як правило, щотижня.

ОВДП — це цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішніх ринках капіталу і

підтверджують зобов’язання України щодо відшкодування пред’явникам цих облігацій
їхньої номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій.
Тобто, ОВДП — це вид боргових цінних паперів, які випускаються задля залучення
додаткових грошових ресурсів на потреби державного бюджету. Емітентом (особа, яка
випускає цінні папери) ОВДП є Міністерство фінансів України.

В свою чергу військові облігації – це особливий вид ОВДП. Основне цільове призначення
випуску військових облігацій – підтримка економіки держави та Збройних сил під час
війни або військових дій. Тому держава створює умови, щоб придбати військові облігації
могла якомога більша кількість громадян.
Люди купують за певну ціну у держави військові облігації, а після настання терміну
погашення держава повертає їм грошові кошти, а також сплачує нараховані відсотки.
Придбати військові облігації можуть як фізичні (громадяни), так і юридичні особи. З
метою залучення до придбання якомога більшої кількості осіб держава постійно полегшує
та спрощує процедуру купівлі військових облігацій.
84. Державні (місцеві) гарантії.

Визначення
Це зобовязання гаранта повністю або частково виконати боргові зобов’язання суб’єкта
господарювання – резидента України перед кредитором у разі невиконання таким
суб’єктом його зобов’язань за кредитом (позикою), залученим під державну чи місцеву
гарантію. Слід звернути увагу, що гарантії нада- ються саме для суб’єктів
господарювання-резидентів України всіх форм власності. Таким чином, держава бере на
себе зобов’язання виконати борг на певних умовах перед третіми особами. Виділяють
державні та місцеві гарантії.

Частиною першою статті 17 Бюджетного кодексу України встановлено, що державні

гарантії можуть надаватися виключно у межах і за напрямами, що визначені законом про
Державний бюджет України, на підставі:
—-рішення Кабінету Міністрів України – для забезпечення часткового виконання боргових
зобов’язань суб’єктів господарювання - резидентів України;
—-міжнародних договорів України – для забезпечення повного або часткового виконання
боргових зобов’язань суб’єктів господарювання - резидентів України.
Згідно з частиною третьою статті 17 БКУ встановлено, що державні гарантії надаються на
умовах платності, строковості, а також забезпечення виконання зобов'язань у спосіб,
передбачений законом, а частиною четвертою цієї статті встановлено, що державні
гарантії не надаються для забезпечення боргових зобов'язань суб'єктів господарювання,
якщо безпосереднім джерелом повернення кредитів (позик) передбачаються кошти
державного бюджету (крім боргових зобов'язань, що виникають за кредитами (позиками)
від міжнародних фінансових організацій).
Відповідно до статті 121 Закону України «Про інвестиційну діяльність» державна
підтримка для реалізації інвестиційних проектів надається, зокрема, шляхом надання
державних гарантій.
Відбір інвестиційних проектів, для реалізації яких надається державна підтримка,
здійснюється на конкурсній основі на підставі даних Державного реєстру інвестиційних
проектів та проектних (інвестиційних) пропозицій, а також експертних висновків за
результатами проведення експертної оцінки їх економічної ефективності.
Порядок відбору проектних (інвестиційних) пропозицій та інвестиційних проектів, для
розроблення або реалізації яких надається державна підтримка, затверджено постановами
Кабінету Міністрів України від 13.11.2013 № 835 та від 22.07.2015 № 571.
Крім того, Законом України «Про державну допомогу суб’єктам господарювання»
передбачено, що уповноважений орган (Антимонопольний комітет України) приймає
рішення про визнання державної допомоги (зокрема, у формі державної гарантії)
допустимою.
Таким чином, наданню державних гарантій в якості забезпечення кредитування має
передувати підготовка відповідного інвестиційного проекту, проходження ним державної
експертизи та отримання висновку Антимонопольного комітету стосовно допустимості
державної допомоги.
Для погодження залучення підприємством запозичення, надання гарантії або поруки за
таким зобов'язанням підприємство подає Міністерству або уповноваженому органу заяву,
до якої, крім інших документів додається копія рішення відповідного органу управління
підприємства, до компетенції якого статутом віднесено прийняття рішень про погодження
умов кредиту (позики).

85. Державний борг: поняття та види.

Визначення
Державний дериватив – цінний папір, що розміщується державою на міжнародних
фондових ринках і підтверджує зобов’язання України відповідно до умов розміщення
цього цінного паперу в разі досягнен- ня певних показників ВВП України, а також
здійснити інші виплати

Види боргу: зовнішній та внутрішній

Внутрішній державний борг - це загальна сума заборгованості держави чи місцевого

самоврядування, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань
держави або місцевого самоврядування, включаючи боргові зобов'язання держави чи
органів місцевого самоврядування, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за
ризиками або щодо зобов'язань на підставі законодавства або договору.

Внутрішній борг України умовно можна поділити на боргові зобов'язання двох видів:

- ринкові, що існують у формі державних емісійних цінних паперів;

- неринкові, що виникли за підсумками виконання державного бюджету, інші позики та

зобов'язання.
До нього належить також заборгованість, що утворилася в результаті компенсації
гарантованих заощаджень громадян чи інших державних боргових сертифікатів
Радянського Союзу, розміщених свого часу серед населення. В Україні виник специфічний
державний борг перед населенням через несвоєчасну виплату заробітної плати, пенсій,
стипендій, інші соціальні програми та виплати.

Слід зазначити, що структура державного боргу згідно із законом України «Про

державний внутрішній борг України» повинна визначатися щорічно Верховною Радою
України водночас із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

Зовнішній державний борг - це заборгованість держави перед іноземними громадянами,

фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

В індустріально розвинутих країнах порівняно незначна частка сукупного державного

боргу відноситься на зовнішній борг, переважна частина державного боргу припадає на
вітчизняних інвесторів.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

- збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;

- циклічні спади і автоматичні стабілізатори економіки;

- скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування

(зменшення) державних витрат;

- вплив політичних бізнес-циклів - надмірне збільшення видатків напередодні виборів для

завоювання популярності виборців та збереження влади.

Існує позитивний взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу.

Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, у свою чергу, потребує
додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим збільшує бюджетний дефіцит.
На обсягу бюджетного дефіциту відображаються всі зміни у величині державного боргу, в
тому числі зумовлені впливом інфляції. Тому важливо, щоб державна заборгованість
вимірювалася у реальних, а не лише в номінальних величинах.

Залежно від сукупності боргових зобов'язань державний борг класифікують на:

- капітальний - містить усю сукупність боргових зобов'язань держави на певну дату;

- поточний державний борг - складається із платежів за зобов'язаннями, що позичальник

зобов'язаний погасити у звітному періоді.

Залежно від суб'єкта розрізняють:

- державний борг - являє собою загальну суму заборгованості держави;

- муніципальний борг - являє собою загальну суму заборгованості муніципального

утворення за непогашеними борговими зобов'язаннями і не виплаченими за ними
відсотками.

Конкретний розмір внутрішнього і зовнішнього державного боргу щорічно обнародується

в законі про Державний бюджет України на поточний рік.
86. Місцевий борг.

Відповідно до Бюджетного кодексу України, місцевий борг – загальна сума боргових

зобов’язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста з повернення
отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають
внаслідок місцевого запозичення.
Місцеве запозичення – операції з отримання до бюджету Автономної Республіки Крим чи
міського бюджету кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковості з
метою фінансування бюджету Автономної Республіки Крим чи міського бюджету.
Відповідно до бюджетного законодавства місцеві запозичення можуть залучатися лише за
певних умов:

1. сукупний обсяг запозичень до місцевого бюджету не може перевищувати обсягу

дефіциту бюджету розвитку місцевого бюджету на відповідний рік;
2. кошти від місцевого запозичення залучаються до фінансування лише бюджету
розвитку відповідного місцевого бюджету;
3. видатки на обслуговування місцевого боргу не можуть щорічно перевищувати 10%
видатків від загального фонду відповідного місцевого бюджету протягом будь-якого
періоду, коли планується обслуговування боргу;
4. загальний обсяг місцевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим
чи територіальною громадою міста боргу станом на кінець бюджетного періоду не
може перевищувати 200% (для міста Києва – 400%), середньорічного
індикативного прогнозного обсягу надходжень бюджету розвитку.

Витрати з погашення місцевого боргу здійснюються з бюджету розвитку відповідного

місцевого бюджету.
Витрати на обслуговування та погашення місцевого боргу здійснюються місцевим
фінансовим органом відповідно до кредитних договорів, а також нормативно-правових
актів, за якими виникають боргові зобов’язання Автономної Республіки Крим чи
територіальних громад, незалежно від обсягу коштів, визначеного на таку мету рішенням
про місцевий бюджет.
Якщо очікуваний обсяг витрат на обслуговування та погашення місцевого боргу
перевищить обсяг коштів, визначений рішенням про місцевий бюджет на таку мету,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, міська рада вносять відповідні зміни до
рішення про місцевий бюджет.

Місцева гарантія – зобов’язання органів місцевої влади повністю або частково виконати
платежі на користь кредитора у разі невиконання позичальником, що отримав кредит під
місцеві гарантії, зобов’язань щодо повернення грошових коштів.
Місцеві гарантії можуть надаватися відповідними органами місцевого самоврядування
лише за дотримання певних умов:

5. платності;
6. строковості;
7. забезпечення виконання зобов’язань у спосіб, передбачений законом.
Тому, суб’єкти господарювання, щодо яких приймається рішення про надання місцевих
гарантій, зобов’язані надати майнове або інше забезпечення виконання зобов’язань та
сплатити до відповідного місцевого бюджету плату за їх отримання у розмірі
встановленому відповідною міською радою, якщо інше не передбачено рішенням про
місцевий бюджет.

87. загальна характеристика управління й обслуговування державного боргу.

Управління державним боргом — комплекс заходів, що здійснюються державою в особі
уповноважених органів щодо визначення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення
і погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.

Граничний обсяг державного боргу визначається за ст. 18 Бюджетного кодексу України, в

якій зазначено, що величина суми боргу не має перевищувати 60% фактичного річного
ВВП України [2]. У разі перевищення граничної величини боргу Кабінет Міністрів
України зобов’язаний вжити термінових заходів з метою зменшення суми державного
боргу до встановленої величини і нижче.

Управління державним (місцевим) боргом – сукупність дій, пов’язаних із здійсненням

запозичень, обслуговуванням і погашенням державного (місцевого) боргу, інших
правочинів з державним (місце- вим) боргом, що спрямовані на досягнення
збалансованості бюджету та оптимізацію боргового навантаження

До основних методів управління державним боргом відносять:

1) пролонгацію боргу, тобто форму добровільної згоди кредиторів на відстрочення

виплат за зобов’язаннями боржника; як правило, проводиться тоді, коли випуск нових
позик на обслуговування раніше випущених є фінансово недоцільним;

2) анулювання частини боргу, тобто відмову уряду від погашення боргу; анулювання
боргів може бути зумовлене фінансовою
неспроможністю держави, її банкрутством
або політичними мотивами; найчастіше подібний механізм застосовується до найменш
розвинутих країн, нездатних погасити свої
зобов’язання навіть у віддаленій перспективі;
за певних умов часткове списання боргу економічно вигідне і кредиторам;

3) викуп боргу з дисконтом на вторинному

ринку, тобто скорочення обсягу державного боргу через викуп власних боргів із
дисконтом (знижкою) на вторинному ринку; такий метод
реструктуризації боргу можуть собі дозволити лише деякі країни-боржники, які мають у
своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів;

4) обмін боргу на акції національних підприємств чи національну валюту, що є однією із

найпоширеніших ринкових схем реструктуризації державного боргу; передбачає надання
кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку в результаті
можна придбати акції національних компаній; частіше використовується безпосередній
обмін (своп) боргів на акції компаній, що перебувають у державній власності;

5) тимчасовий мораторій на виплату відсотків або частини основного боргу, тобто

відстрочення сплати внутрішніх або зовнішніх
боргових зобов’язань, що оголошується спеціальними актами державної влади на певний
строк чи до закінчення певних надзвичайних
подій;

6) конверсію боргу, тобто зміну початкових

умов державної позики, зокрема зміну строків позики, часу виплати, способу погашення
позики, а найчастіше – зміну величини позикового відсотка (зміну дохідності позик);

7) консолідацію боргу, тобто зміну умов

позики щодо часу її чинності (тривалості) з
можливою зміною величини позикового відсотка, зокрема перетворення недержавного
кредиту короткострокових державних позик
у довгострокові, об’єднання кількох державних позик попередніх років в одну позику;
консолідація і конвертація можуть проводитись одночасно;

8) реструктуризацію зовнішнього боргу, що проводиться у рамках Паризького клубу

офіційних кредиторів (реструктуризація міжурядових позик і позик, гарантованих урядом)
та Лондонського клубу приватних кредиторів
(реструктуризація комерційного боргу); борг
перед МВФ і Світовим банком реструктуризації не підлягає [6].

88. Методи управління державного боргу й особливості їх застосування в умовах воєнного стану.
Управління державним боргом — це сукупність заходів держави з виплати процентних
доходів кредиторам і погашення позик, зміни умов уже випущених позик, визначення
умов і випуску нових позик. Проблема управління державним боргом полягає в
забезпеченні платоспроможності держави, реальних джерел його погашення. Для
капітального боргу важливо встановити терміни погашення і виплати процентних доходів
за наявності відповідних для цього джерел.
Методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін
облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення позики, відстрочення
погашення боргових зобов’язань та анулювання боргу. Конверсія
— це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір відсотків, які
мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають
консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися також одночасно. Уніфіка-
ція позик — це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації кількох раніше
випущених позик обмінюються на облігації нової позики. В окремих випадках може
здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше
випущених облігацій прирівнюються до однієї нової облігації. Цей метод економічних
обґрунтувань не має.
Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових
позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Усі зазначені методи
застосовують щодо внутрішнього боргу.
Відстрочення погашення боргових зобов’язань, а також анулювання боргу може
застосовуватись як до внутрішніх, так і зовнішніх позик. Анулювання боргів може бути
зумовлене фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством або політичними
мотивами.
Розглядаючи сутність операцій з обслуговування державного боргу, слід звернути увагу
на відмінності в трактуванні понять обслуговування боргу та погашення боргу.
Згідно з міжнародною статистикою погашення боргу — це операції з повернення
основної суми боргу кредитору. Обслуговування боргу включає операції з повернення
основного боргу та сплати процентів і компенсаційних виплат за борговими
зобов’язаннями.
Згідно з українською практикою обслуговування боргу — це сплата процентів і
компенсаційних виплат за борговими зобов’язаннями (без погашення основного боргу).
Управління внутрішнім державним боргом України здійснюється Міністерством
фінансів України в порядку, погодженому з НБУ. Розміщення боргових зобов’язань
Кабінету Міністрів України та надання гарантій від його імені провадить за його
дорученням Міністерство фінансів України. Граничні розміри внутрішнього державного
боргу України, його структуру, джерела і строки погашення затверджує Верховна Рада
України у вигляді Державної програми запозичень одночасно із затвердженням
Державного бюджету України на наступний рік (див. дод. 12).
89. Державні та місцеві цільові фонди.

Державні цільові фонди – це сукупність фінансових ресурсів, які створюються і

використовуються з метою фінансування програм, що виконуються державними органами
управління.

Це, зокрема, програми соціального розвитку (пенсійне обслуговування, соціальне

страхування, виплата компенсацій та надання пільг, захист населення та ін.); стабілізації
грошово-кредитної системи (гарантування вкладів, захист інвесторів, стабілізація
діяльності підприємств і установ та ін.), структурної перебудови економіки (конверсія,
інноваційна діяльність), будівництва й експлуатації певних об'єктів (автомобільних доріг
загального користування, мостів, аеропортів тощо), сприяння раціональному
використанню природних ресурсів (охорона природного середовища), створення належних
умов праці (охорона праці, захист інвалідів) та ін. Такі фонди формуються на
загальнодержавному і місцевому рівнях.

Цільові фонди створюються з метою залучення додаткових джерел для фінансування

державних програм.

Місцевий цільовий фонд

Відповідно до Закону України «Про хмісцеве самоврядування в Україні» органи місцевого

самоврядування донедавна мали право формувати позабюджетні, у тому числі валютні,
фонди, кошти яких могли зберігатися на спеціальних рахунках в установах банків [2].
Чинним Бюджетним кодексом України створення позабюджетних фондів органами
місцевого самоврядування не допускається [3]. Нині цільові фонди включаються за
доходами і видатками до відповідних місцевих бюджетів.

90. Правовий режим страхових внесків у централізовані позабюджетні цільові фонди

Крім цільових бюджетних фондів, в Україні створюються та функціонують позабюджетні

цільові фонди коштів.

Позабюджетні цільові фонди - це фонди фінансових ресурсів, необхідних для

фінансування пріоритетних напрямів соціально-економічних завдань держави та органів
місцевого самоврядування. Вони завжди формуються за рахунок обов'язкових внесків і
відрахувань юридичних та фізичних осіб і призначаються, як правило, для реалізації
конституційних прав громадян на пенсійне забезпечення, соціальне страхування, охорону
здоров'я та в багатьох країнах - на медичну допомогу. Ці фонди є державною власністю.

Позабюджетні цільові фонди в Україні створюються тільки на державному рівні. За

цільовим призначенням вони мають соціальну спрямованість, за способом формування -
самостійне управління. Централізовані цільові позабюджетні фонди створюються
компетентними органами із чітко цільовою спрямованістю.

Соціальні позабюджетні фонди - самостійні фінансово-кредитні установи. Але

самостійність ця інша, ніж у інших юридичних осіб - державних, кооперативних,
акціонерних і приватних організацій. Позабюджетні фонди організовують мобілізацію та
використання коштів фондів у розмірах і на цілі, передбачені державою в положеннях про
ці фонди. Держава визначає рівень страхових платежів, за її рішенням змінюються
структура та рівень грошових виплат із соціальних фондів.
Особливістю внескі до позабюджетних цільових фондів є те, що вони:

8. мають обов’язків характер (хоча можуть надаватись і на добровільній основі);

9. мають цільовий характер;
10. створюються тільки на державному рівні.

За допомогою державних позабюджетних фондів розв'язуються найважливіші соціальні

завдання:

- соціального захисту населення;

- підвищення життєвого рівня населення;

- збереження і поліпшення здоров'я населення;

- соціальної орієнтації безробітного населення;

- надання соціальних послуг населенню.

Джерелами формування доходів державних цільових позабюджетних фондів є:

1) обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб, встановлені законодавством;

2) добровільні внески юридичних та фізичних осіб;

3) кошти Державного бюджету;

4) інші доходи.

Основними позабюджетними цільовими фондами є: Пенсійний фонд, Фонд соціального

страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд
соціального страхування з тимчасової втраті працездатності, Фонд загальнообов'язкового
державного соціального страхування України на випадок безробіття

50. Доходи бюджету: поняття і види.

Доходи державного бюджету – це частина централізованих фінансових ресурсів

держави які врегульовані відповідними нормативними актами і необхідні для
виконання її функцій.
Статтею 9 БК України закріплено поділ доходів бюджету на: 1) податкові
надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій із
капіталом; 4) трансферти.
Податковими надходженнями є кошти, які надходять унаслідок сплати
законно встановлених податків і зборів. Наразі перелік цих платежів
закріплено статтями 9–10 ПК України (. податок на прибуток підприємств;
9.1.2. податок на доходи фізичних осіб;
9.1.3. податок на додану вартість;
9.1.4. акцизний податок;
9.1.5.
екологічни
й податок;
9.1.6.
рентна
плата;
9.1.7. мито.
Неподаткові надходження. Відповідно до ст. 9 БК України до складу
неподаткових включаються такі надходження: доходи від власності та
підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від
некомерційної господарської діяльності; власні надходження бюджетних
установ. Так, до доходів від власності та підприємницької діяльності
включено, наприклад: частина чистого прибутку (доходу) державних або
комунальних унітарних підприємств та їх об’єднань, що вилучається до
відповідного бюджету; плата за розміщення тимчасово вільних коштів
державного бюджету; суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну
державі, підприємству, установі, організації та. До підгрупи адміністративних
зборів та платежів: плата за надання адміністративних послуг; плата за
ліцензії на певні види господарської діяльності плата за ліцензії на право
оптової торгівлі спиртом етиловим. Власні надходження бюджетних установ
– це надходження, отримані в установленому порядку бюджетними
установами як плата за надання послуг, виконання робіт та цільових заходів,
гранти, дарунки та благодійні внески. Їх поділ надано у ст. 13 БК України. До
підгрупи інших неподаткових надходжень включено кошти від реалізації
майна, конфіскованого за рішенням суду надходження конфіскованої
національної та іноземної валюти за матеріалами митних органів. Доходи від
операцій з капіталом. Відповідно до Бюджетної класифікації ними
вважаються: надходження від продажу основного капіталу (кошти від
реалізації майна, одержаного державою або територіальною громадою в
порядку спадкування чи дарування), а також від валютних цінностей і
грошових коштів, власники яких невідомі; надходження коштів від Державного
фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; надходження від
відчуження майна що знаходиться у комунальній власності, кошти від продажу
землі й нематеріальних активів; податки на фінансові операції й операції з
капіталом .
Трансферти згідно із ч. 4 ст. 9 БК України – це кошти, одержані від інших
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на
безоплатній та безповоротній основ. До трансфертів належать: офіційні
трансферти від органів державного управління (кошти, що надходять з інших
бюджетів, дотації, субвенції); кошти від урядів зарубіжних країн та
міжнародних організацій.
51. Податкові надходження в структурі доходів бюджету
Податкові надходження формуються за рахунок мо- білізації до бюджету
податків, зборів та обов'язкових платежів, які в сукуп- ності утворюють
систему оподаткування Податковими надходженнями є кошти, які надходять
унаслідок сплати законно встановлених податків і зборів. Наразі до податкової
системи України включено сім загальнодержавних податків і чотири
місцеві податки і збори.
Стаття 9. Загальнодержавні податки та збори ( ПК)
9.1. До загальнодержавних податків належать:
1. податок на прибуток підприємств;
2. податок на доходи фізичних осіб;
3. податок на додану вартість;
4. акцизний податок;
5. екологічний податок;
6. рентна плата;
7. мито
Стаття 10. Місцеві податки
10.1. До місцевих податків належать:
1. податок на майно;
2. єдиний податок.( Єдиний податок (ЄП) — податок, що сплачують
суб’єкти господарської діяльності на спрощеній системі оподаткування,
основний підприємницький податок)
10.2. До місцевих зборів належать:
1. збір за місця для паркування транспортних засобів;
2. туристичний збір.
При цьому особливістю місцевого податку на майно є те, що він є комплексним
і до нього, відповідно до ст. 265 ПК України, відразу включено три податки: 1)
податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; 2) транспортний
податок; 3) плата за землю.
 52. Видатки бюджету.
Відповідно до БК України, під видатками державного бюджету слід розуміти
кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених
законом про державний бюджет на відповідний бюджетний період. Видатки
бюджетів поділяються на:
❑ видатки на забезпечення конституційного ладу, державної
цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також
інші передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть бути
передані на виконання Автономній Республіці Крим та
місцевому самоврядуванню (здійснюються тільки за рахунок
коштів Державного бюджету).
❑ видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути
передані на виконання Автономній Республіці Крим та
місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш
ефективного їх виконання на основі принципу
субсидіарності;
❑ видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної
Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають
місцевий характер і визначені законами України.(ці видатки
здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, а також
трансфертів з Державного бюджету України до місцевих
бюджетів).

Залежно від рівня управління, тобто з урахуванням

адміністративнотериторіального поділу країни, видатки бюджету в
унітарних державах поділяються на видатки державного бюджету і
видатки місцевих бюджетів.
Структура функціональної класифікації передбачає виділення видатків на: а)
загальнодержавні функції; б) оборону; в) громадський порядок, безпеку та
судову владу; г) економічну діяльність; ґ) охорону навколишнього природного
середовища; д) житлово-комунальне господарство; е) охорону здоров’я; ж)
освіту; з) соціальний захист та соціальне забезпечення. Економічна
класифікація видатків бюджету уточнює використання бюджетних коштів
відповідно до їх економічного призначення (заробітна плата, оренда, капітальні
витрати тощо). З урахуванням такого поділу виділяються захищені статті
видатків бюджету. Видатки бюджету за економічною класифікацією
групуються таким чином: поточні видатки (витрати на товари та послуги;
витрати на обслуговування боргових зобов’язань; субсидії та поточні
трансферти; соціальне забезпечення, оплата праці і нарахування на заробітну
плату; та ін.); капітальні видатки (придбання основного капіталу; капітальні
трансферти); нерозподілені видатки
Організаційне групування видатків бюджету пов’язано із розподілом витрат
на цільові державні програми.
Наприклад, в Україні державні програми підтримки регіонального розвитку та
пріоритетних галузей економіки, державні програми розвитку транспорту,
дорожнього господарства, зв’язку.
В основі галузевої класифікації видатків бюджету лежить поділ економіки на
галузі і види діяльності.
З урахуванням цього витрати групуються за галузями:
промисловість,сільськегосподарство, будівництво,транспорт,зв’язок, освіта,
охорона здоров’я, культура .
Відомча ознака класифікації дає можливість у кожній групі бюджетних видатків
виділити безпосередніх розпорядників бюджетних коштів — відповідне
міністерство,державне відомство або іншу юридичну особу, якій надаються
асигнування з бюджету. Таке групування витрат дає змогу забезпечити конкретно-
фінансовий контроль за використанням бюджетних ресурсів
адресний . Головними
розпорядниками бюджетних коштів є бюджетні установи в особі їхніх керівників, які
відповідно до ст. 22 БК України одержують повноваження шляхом установлення бюджетних
призначень. За відомчою класифікацією видатки Державного бюджету України
розподіляються на фінансування: апарату Верховної Ради України, Державного
управління справами.
Стаття 91. Видатки місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів
1. До видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів,
належать видатки на: 1) місцеву пожежну охорону; 1-1) муніципальні формування з охорони
громадського порядку} 3) соціальний захист та соціальне забезпечення: а) програми місцевого
значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї, у тому числі на підтримку діяльності молодіжних
центрів;

53. Бюджетна система та бюджетний устрій.

Бюджет є основним структурним елементом . Також існує точка зору, згідно з

якою бюджетна система держави – це сукупність всіх бюджетів, які діють на
території країни. Чинний БК України визначає структуру бюджетної системи
як сукупність державного та місцевих бюджетів (ст. 5). Тож в Україні
закріплено дворівневу бюджетну систему, що відповідає її статусу унітарної
держави.
Структурованість бюджетної системи, знов-таки, визначена законодавцем.
Норми, що містяться у статтях 132 та 133 Основного Закону, визначають засади
територіального устрою України, систему адміністративно-територіального
устрою. Фактично відповідно до ст. 133 Конституції України і побудовано
склад бюджетної системи України. Вона складається з: 1) державного бюджету;
2) місцевих бюджетів: а) бюджету Автономної Республіки Крим; б) обласних
бюджетів; в) районних бюджетів; г) бюджетів місцевого самоврядування
(відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 БК України це бюджети сільських, селищних,
міських територіальних громад, а також бюджети районів у містах (у разі
утворення районних у місті рад).
Державний бюджет України представляє перший рішень бюджетної
системи. його розглядають як фінансовий план країни; державний фонд
коштів, нормативноправовий акт, який закріплює фінансовий план держави з
надходження та витрачання коштів. Поряд із тим у ст. 1 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» дається визначення поняття бюджет
місцевого самоврядування (місцевий бюджет)- це план утворення і
використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та
повноважень місцевого самоврядування . Бюджети місцевого самоврядування
можна обґрунтовано вважати складовою місцевих. Бюджети місцевого
самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують
відповідні органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах,
районах у містах. Щодо решти місцевих бюджетів, то участь представницьких
органів влади – Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідних
обласних та районних рад – обмежено лише затвердженням місцевих
бюджетів та затвердженням звітів про їх виконання. Складання і виконання
таких місцевих бюджетів покладається на відповідні місцеві державні
адміністрації згідно з Бюджетним кодексом України. «Бюджети місцевого
самоврядування відрізняються від інших місцевих бюджетів своєю
первинністю, яка полягає у можливості акумулювання значної частини
надходжень від власних джерел територіальних громад – місцевих податків та
зборів, які встановлюються органами місцевого самоврядування відповідно до
ст. 10 ПК України .

54. Принципи бюджетної системи.

Бюджетна система України ґрунтується на принципах, які знайшли своє
відображення у ст. 7 БК України. До їх кола віднесено: а) єдність; б)
збалансованість; в) самостійність; г) повноту; ґ) обґрунтованість; д)
ефективність та результативність; е) субсидіарність; є) цільове використання
бюджетних коштів; ж) справедливість і неупередженість; з) публічність та
прозорість.
Принцип єдності. Названий принцип забезпечується наявністю єдиної
узгодженої правової бази, грошової системи. Так, беззаперечним є зв’язок
бюджетного права та податкового, бо основним джерелом доходів бюджетів,
що входять до бюджетної системи держави, є податки.
Принцип збалансованості. сутність цього принципу, згідно з БК України,
зводиться до того, що доходи і витрати бюджетів мають раціонально
співвідноситися між собою, фінансування окремих функцій та завдань повинне
забезпечуватися за рахунок реально існуючих коштів. Показово, що до
тлумачення поняття «збалансованість бюджету» вдавався Конституційний суд
України. збалансованість бюджету (будь-якого рівня) передбачає
рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і дохідною
частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не
виключає при цьому можливості прийняття бюджету з перевищенням
видатків над доходами і навпаки (з дефіцитом або профіцитом).
Принцип самостійності. Він полягає в обґрунтованій самостійності бюджетів,
тобто держава не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання влади АРК та
органів місцевого самоврядування, а органи місцевого самоврядування не
будуть нести відповідальності за бюджетні зобов’язання один одного та за
бюджетні зобов’язання держави. При цьому самостійність бюджетів
забезпечується закріпленням відповідних джерел доходів, правом відповідних
державних органів визначати провідні напрями використання бюджетних
коштів. Приміром, самостійність місцевих бюджетів характеризується тим, що:
бюджетним законодавством передбачений перелік видатків, які фінансуються
за рахунок коштів місцевих бюджетів, при цьому органи місцевого
самоврядування мають право самостійно визначати напрямки та обсяги
витрачання коштів.
Принцип повноти. Згідно із принципом повноти до складу бюджетів повинні
зараховуватися всі надходження та витрати, які здійснюються відповідно до
нормативно-правових актів державної влади, органів місцевого самоврядування:
податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій із капіталом,
трансферти (ст. 9 БК України. Принцип обґрунтованості. Він передбачає
формування бюджету на реалістичних макропоказниках економічного і соціального
розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету . Для
належного функціонування принципу обґрунтованості необхідне закладення в основу
Закону про Державний бюджет (рішення про місцевий бюджет) на відповідний рік
реальних показників доходів та видатків бюджету з урахуванням тих загроз, що
постають перед нашим суспільством. Принцип ефективності та результативності.
Він означає, що при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного
процесу мають прагнути досягнення цілей при залученні мінімального обсягу
бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні
визначеного бюджетом обсягу коштів.= раціональне використання коштів бюджетів
і ресурсів.
Принцип субсидіарності. Ця засада передбачає розподіл видів видатків між
державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами.
Він тісно пов’язаний із принципом самостійності бюджетів, коли окремі бюджетні
фонди спрямовані на задоволення потреб безпосередніх споживачів. = закріплення
окремих доходів за певними бюджетами та наданням міжбюджетних трансфертів.
За рахунок цих коштів забезпечується задоволення потреб, гарантованих державою,
для мешканців всіх територіальних громад. Принцип цільового використання
бюджетних коштів означає, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі,
визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями, але водночас
будь-який бюджет може містити статтю, в якій визначатимуться кошти на
непередбачувані випадки (катастрофи, стихійні лиха). Згідно із принципом
справедливості й неупередженості бюджетна система
України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного
багатства між громадянами і територіальними громадами. Принцип публічності та
прозорості бюджетної системи полягає у тому, що відбувається інформування
громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного
бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням таких бюджетів..
Фактично в цій ситуації йдеться про принцип гласності
55. Бюджетна класифікація: поняття значення та структура
Бюджетна класифікація – це документ, що закріплює всі можливі
різновиди доходів і видатків бюджетів та являє собою єдине систематизоване
згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування бюджету, боргу
відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Бюджетна
класифікація відіграє значну роль на всіх стадіях бюджетного процесу. По-
перше, бюджетна класифікація є підґрунтям для складання проєктів
бюджетів, передбачає розподіл доходів та видатків, фінансування бюджетів.
По-друге, на її базі визначаються права та обов’язки розпорядників бюджетних
коштів. По-третє, бюджетна класифікація забезпечує спрямоване надходження
коштів у бюджети, а також їх цільове й адресне використання.
Бюджетна класифікація є обов'язковою для застосування всіма учасниками
бюджетного процесу в межах бюджетних повноважень.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків та кредитування бюджету; 3)
класифікація фінансування бюджету; 4)
класифікація боргу.
Доходи державного бюджету – це частина централізованих фінансових
ресурсів держави які врегульовані відповідними нормативними актами і
необхідні для виконання її функцій.
Статтею 9 БК України закріплено поділ доходів бюджету на: 1) податкові
надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій із
капіталом; 4) трансферти.
Класифікація видатків бюджету відбувається відповідно до критеріїв,
визначених ст. 10 БК України, якими є: бюджетні програмами (програмна
класифікація видатків та кредитування бюджету); ознака головного
розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та
кредитування бюджету); функції, з виконанням яких пов’язані видатки та
кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування
бюджету; економічна ознака.
В Бюджетній класифікації також надано класифікацію кредитування
бюджету. Вона передбачає виділення внутрішнього та зовнішнього
кредитування. У межах внутрішнього кредитування виокремлюють такі його
напрями: надання кредитів органам державного управління інших рівнів;
надання кредитів підприємствам, установам, організаціям.
Класифікація фінансування бюджету відбувається за двома напрямами – за
типом кредитора та за типом боргового зобов’язання. За типом кредитора
виокремлюють: внутрішнє фінансування (фінансування за рахунок коштів
державних фондів, за рахунок позик банківських установ, за рахунок залишків
коштів на рахунках бюджетних установ); зовнішнє фінансування (позики,
надані міжнародними фінансовими організаціями, органами управління
іноземних держав, іноземними комерційними банками,). За типом боргового
зобов’язання вирізняють: фінансування за борговими операціями
(запозичення, погашення); надходження від приватизації державного майна;
У свою чергу, фінансування бюджету, згідно з БК України визначається, як
надходження та витрати бюджету, пов’язані із зміною обсягу боргу, обсягів
депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації державного майна, зміна
залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття дефіциту
бюджету або визначення профіциту бюджету. Класифікація фінансування
бюджету містить джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для
покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що
утворилися в результаті профіциту бюджету. Витрати на погашення боргу
належать до складу фінансування бюджету.
Класифікація боргу, як і класифікація фінансування, відбувається за типом
кредитора та за типом боргового зобов’язання. За типом кредитора
виокремлюють: внутрішній борг (заборгованість за позиками, одержаними з
бюджетів різних рівнів та державних фондів); зовнішній борг (заборгованість
за позиками, одержаними від міжнародних фінансових організацій, органів
управління іноземних держав.
56. Державний бюджет України: його доходи та видатки.
Державний бюджет — головний загальнодержавний фонд централізованих
коштів. Державний бюджет на кожний фінансовий рік розглядається
Верховною Радою України і затверджується як закон. Державний бюджет
України представляє перший рішень бюджетної системи. його розглядають
як фінансовий план країни; державний фонд коштів; план управління
фінансовою системою на рік; нормативноправовий акт, який закріплює
фінансовий план держави з надходження та витрачання коштів. як фінансовий
план, де відображаються процеси формування та використання фінансових
ресурсів та на підставі якого здійснюється розпис доходів і видатків держави
або її адміністративнотериторіальної одиниці на визначений строк Так,
вертикальний розподіл бюджету дозволяє вирізнити в його складі загальний та
спеціальний фонди, тоді як горизонтальний розподіл визначає склад доходів
(ст. 29 – за Державним бюджетом, та видатків (статті 30, 31 – за Державним
бюджетом). Стаття 9. Класифікація доходів бюджету
1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами: 1) податкові
надходження; 2) неподаткові надходження;3) доходи від операцій з капіталом;
4) трансферти.
Неподаткові надходження. Відповідно до ст. 9 БК України до складу
неподаткових включаються такі надходження: доходи від власності та
підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від
некомерційної господарської діяльності; власні надходження бюджетних
установ. Так, до доходів від власності та підприємницької діяльності
включено, наприклад: частина чистого прибутку (доходу) державних або
комунальних унітарних підприємств та їх об’єднань, що вилучається до
відповідного бюджету; плата за розміщення тимчасово вільних коштів
державного бюджету; суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну
державі, підприємству, установі, організації та. До підгрупи адміністративних
зборів та платежів: плата за надання адміністративних послуг; плата за
ліцензії на певні види господарської діяльності плата за ліцензії на право
оптової торгівлі спиртом етиловим. Власні надходження бюджетних установ
– це надходження, отримані в установленому порядку бюджетними
установами як плата за надання послуг, виконання робіт та цільових заходів,
гранти, дарунки та благодійні внески. Їх поділ надано у ст. 13 БК України. До
підгрупи інших неподаткових надходжень включено кошти від реалізації
майна, конфіскованого за рішенням суду надходження конфіскованої
національної та іноземної валюти за матеріалами митних органів. Доходи від
операцій з капіталом. Відповідно до Бюджетної класифікації ними
вважаються: надходження від продажу основного капіталу (кошти від
реалізації майна, одержаного державою або територіальною громадою в
порядку спадкування чи дарування), а також від валютних цінностей і
грошових коштів, власники яких невідомі; надходження коштів від Державного
фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; надходження від
відчуження майна що знаходиться у комунальній власності, кошти від продажу
землі й нематеріальних активів; податки на фінансові операції й операції з
капіталом .
Трансферти згідно із ч. 4 ст. 9 БК України – це кошти, одержані від інших
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на
безоплатній та безповоротній основ. До трансфертів належать: офіційні
трансферти від органів державного управління (кошти, що надходять з інших
бюджетів, дотації, субвенції); кошти від урядів зарубіжних країн та
міжнародних організацій.

Стаття 29. Склад доходів Державного бюджету України

1. До доходів Державного бюджету України включаються доходи бюджету, за
винятком тих, що згідно із статтями 64, 64-1, 66, 69-1 та 71 цього Кодексу
закріплені за місцевими бюджетами.
1) податок на доходи фізичних осіб
податок на доходи фізичних осіб від оподаткування пасивних доходів у вигляді
процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок,
військовий збір. 90 відсотків податку на прибуток підприємств. 6) податок на
додану вартість; 7) акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних
товарів
12) рентна плата за транспортування нафти та нафтопродуктів магістральними
нафтопроводами та нафтопродуктопроводами територією України; 3) рентна
плата за транзитне транспортування трубопроводами аміаку територією
України; 24) плата за надання адміністративних послуг. 25-1) адміністративний
збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб. 31) плата за
оформлення посвідчення закордонного паспорту.
48) плата за надання державних гарантій та кредитів (позик), залучених
державою, і плата за користування кредитами (позиками), залученими
державою; 49) плата за користування кредитом з державного бюджету; 51)
збори на обов’язкове державне пенсійне страхування. надходження в рамках
програм бюджетної підтримки Європейського Союзу.
Стаття 87. Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України
Стаття 9. Загальнодержавні податки та збори ( ПК) 9.1. До загальнодержавних
податків належать: 9.1.1. податок на прибуток підприємств; 9.1.2. податок на
доходи фізичних осіб; 9.1.3. податок на додану вартість; 9.1.4. акцизний
податок; 9.1.5. екологічний податок; 9.1.6. рентна плата; 9.1.7. мито

57. Місцеві бюджети: види, склад доходів і видатків.

місцевих бюджетів: а) бюджету Автономної Республіки Крим; б) обласних
бюджетів; в) районних бюджетів; г) бюджетів місцевого самоврядування
(відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 БК України це бюджети сільських, селищних,
міських територіальних громад, а також бюджети районів у містах (у разі
утворення районних у місті рад).
У ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дається
визначення поняття бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет)-
це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для
забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування . Бюджети
місцевого самоврядування можна обґрунтовано вважати складовою місцевих.
Стаття 10 ПК. Місцеві податки 10.1. До місцевих податків належать: 10.1.1.
податок на майно; 10.1.2. єдиний податок. 10.2. До місцевих зборів належать:
10.2.1. збір за місця для паркування транспортних засобів; 10.2.2. туристичний
збір. Місцеві бюджети також містять відповідні закріплені надходження
(перелік яких визначено статтями 64, 66, 69 БК України)
Доходи місцевих бюджетів умовно поділяють на власні (ті, які органи місцевого
самоврядування (надалі – ОМС) можуть «заробити») та передані (ті, які місцевим
бюджетам передають з державного бюджету на безповоротній основі. Їх ще називають
міжбюджетними трансфертами).
Власні доходи місцевих бюджетів формують:
• податкові надходження (забезпечують понад 88% загальної суми власних доходів
місцевих бюджетів): частина від загальнодержавних податків та зборів (податок на
доходи фізичних осіб, податок на прибуток, рентна плата (за користування надрами,
видобування корисних копалин і т. п.), акциз з пального та ін.), місцеві податки і збори
(податок на майно, єдиний податок, туристичний збір та ін.);
• неподаткові надходження (становлять трохи більше 10% загальної суми власних
доходів місцевих бюджетів): плата за видачу ліцензій та дозволів, орендна плата,
держмито, штрафи;
• інші надходження: кошти від продажу основного капіталу, цільові фонди, донорські
кошти, отримані від ЄС та міжнародних організацій тощо.
Другу частину доходів місцевих бюджетів становлять кошти, які їм передають з
держбюджету (чи іншого місцевого бюджету) у вигляді дотацій та субвенцій (тобто,
міжбюджетних трансфертів). За ці кошти не стягують платню (як, наприклад, за
користування кредитом) і їх не потрібно повертати (як позику чи кредит).
Розподіл видатків місцевих бюджетів у Бюджетному кодексі здійснено на ті, що
пов’язані: 1) з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування і 2) з
виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади. Перелік
конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється відповідною радою.
Стаття 91. Видатки місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих
бюджетів 1) місцеву пожежну охорону; 1-1) муніципальні формування з охорони
громадського порядку; 2) органи місцевого самоврядування; 3) соціальний захист та
соціальне забезпечення: б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій
населення; ; 5) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та
благоустрою населених пунктів; ; 7) програми підтримки кінематографії та засобів
масової інформації; 8) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту; 10)
транспорт, дорожнє господарство в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання
доріг місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах.
14) управління комунальним майном; 15) регулювання земельних відносин; 16) заходи
у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру. 12) обслуговування місцевого боргу. 1) видатки на фінансування
бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання
соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до
споживачів
Упродовж 2018 року з місцевих бюджетів витратили 570.6 млрд грн. «Найдорожчими»
статтями видатків були: загальноосвітні школи (16.3% усіх видатків місцевих
бюджетів), субсидії ЖКГ (11.6%), лікарні загального профілю (7.6%), допомога
малозабезпеченим сім’ям (7.4%), ремонт та будівництво доріг (5.8%), дитсадки (5.6%),
житлово-комунальне господарство (5.3%) та утримання органів місцевої влади і
місцевого самоврядування (4.8%).
58. Поняття та принципи міжбюджетних відносин
Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною
Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення
відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання
функцій, передбачених Конституцією України та законами України. Метою
регулювання таких відносин є забезпечення відповідності між
повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за
бюджетами, та фінансовими ресурсами.
Правове врегулювання міжбюджетних відносин здійснюється розд. IV БК
України. Міжбюджетні відносини відбивають взаємозв’язки бюджетів різних
рівнів. Основоположним для таких відносин є принцип рівності
Державного бюджету у взаємовідносинах з місцевими бюджетами та рівності
місцевих бюджетів у взаємовідносинах між ними, що передбачає встановлення
єдиних для всіх бюджетів нормативів відрахування від загальнодержавних
податків та зборів, а також єдиного порядку їхньої сплати тощо. Крім того,
такі відносини повинні базуватися на принципах: розподілу та закріплення
видатків за відповідними рівнями бюджетної системи;; забезпечення
зацікавленості виконання планів надходження доходів у Державний та
місцеві бюджети. вирівнювання мінімальної бюджетної забезпеченості
бюджетів, що необхідно для виконання певних функцій; забезпечення
рівномірного надходження доходів та запобігання касовим розривам;
забезпечення зацікавленості у виконанні планів надходження доходів у
Державний та місцеві бюджети/
Доходи і видатки всіх бюджетів мають відповідний розподіл, оскільки держава
намагається наділити всіх суб’єктів бюджетного права необхідним для
виконання їхніх функцій обсягом доходів. При цьому необхідно забезпечити
збалансованість усіх бюджетів, зацікавленість місцевих органів у збільшенні
бюджетних надходжень. Отже, бюджети повинні мати необхідний обсяг
коштів для реалізації переданих державних повноважень, для чого доходи
бюджетів мають бути належним чином розподілені.
На підставі аналізу чинного бюджетного законодавства України робимо
висновок, що розподіл коштів у бюджетній системі може здійснюватися двома
способами: а) у порядку закріплення визначених видів доходів за бюджетами
різного рівня на постійній чи довгостроковій основі (закріплені доходи); б) у
порядку бюджетного регулювання.
Місцеві бюджети також містять відповідні закріплені надходження (перелік
яких визначено статтями 64, 66, 69 БК України). Закріплені доходи створюють
основу дохідної бази кожного бюджету. Але для повного покриття потреб їх
недостатньо і тому кожен з бюджетів необхідно збалансовувати за допомогою
інших дохідних джерел, наприклад, регулюючих доходів. Регулюючі доходи –
це передбачені в Законі про Державний бюджет або в рішенні про бюджет
місцевих органів доходи, надходження яких щорічно визначаються та
перерозподіляються між різними ланками бюджетів.

59. Міжбюджетні трансферти: поняття та види.

Держава щороку здійснює перерозподіл коштів всередині бюджетної системи з
метою збалансування всіх видів бюджетів. У процесі перерозподілу коштів
між різними ланками бюджетної системи відбувається реалізація
міжбюджетних трансфертів. За такого підходу міжбюджетні трансферти
певною мірою гарантують фінансову спроможність місцевих бюджетів до
виконання бюджетних програм і фінансування у повному обсязі видатків
територіальних громад.
Так, згідно зі ч. 4 ст. 9 БК трансферт визначається як кошти, одержані від
інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки
Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних
організацій на безоплатній та безповоротній основі. Статтею 2 цього
Кодексу міжбюджетні трансферти визначають як кошти, що безповоротно і
безоплатно передаються з одного бюджету в інший, причому ст. 96
встановлює їхні види: 1) базова дотація; 2) субвенція; 3) реверсна дотація; 4)
додаткові дотації .
Субвенція становить форму фінансової допомоги держави місцевим
органам, що надається з метою забезпечення ними реалізації конкретних
заходів чи програм за умови дольового фінансування. Субвенція — вид
грошової допомоги місцевим органам влади з боку держави. Субвенції
виділяються на певний термін на конкретні цілі.
Наприклад, з бюджету області виділяють якусь суму коштів бюджету міста
на ремонт лікарні, який повинен повністю завершитися через рік. Якщо
лікарню не відремонтують або зроблять це невчасно, то кошти повністю
або частково потрібно буде повернути.
Види субвенцій: субвенція з Державного бюджету України місцевим
бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту; – освітня
субвенція; – медична субвенція; – субвенція на виконання інвестиційних
проєктів; – субвенція на надання державної підтримки особам з особливими
освітніми потребами; – субвенція на фінансове забезпечення будівництва,
реконструкції, ремонту і утримання автомобільних доріг загального
користування місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у
населених пунктах.
Традиційно дотація визначається як виділення коштів з бюджету для
покриття запланованих збитків чи збалансування нижчестоящих бюджетів
підприємств і організацій.
Базова дотація визначається як трансферт, що надається з державного
бюджету місцевим бюджетам для горизонтального вирівнювання
податкоспроможності територій.
Бюджетна дотація — це грошова допомога, яка надається вищестоящим
бюджетом нижчестоящому при недостатній кількості у нього власних
доходів для покриття запланованих видатків (для збалансування бюджету).
Дотація не має цільового призначення та не підлягає поверненню.
Наприклад, бюджет пенсійного фонду (ПФУ) на 2019 рік сягнув 398,2
мільярда гривень. Власні доходи ПФУ складуть 230,6 мільярда, інші ж
167,5 мільярда виділять із бюджету України. Власне ці 167,5 мільярда і є
дотацією.
Реверсна дотація – кошти, що передаються до Державного бюджету України з
місцевих бюджетів для горизонтального вирівнювання податкоспроможності
територій (ст. 96 БК України).
У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні
трансферти місцевим бюджетам: 1) базова дотація; 2) субвенція на здійснення
програм соціального захисту; 3) додаткова дотація на компенсацію втрат
доходів місцевих бюджетів внаслідок надання пільг, встановлених державою;
4) субвенція на виконання інвестиційних проєктів; 5) освітня субвенція; 6)
інші субвенції та інші додаткові дотації.
Між місцевими бюджетами можуть надаватися такі міжбюджетні трансферти:
а) субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію
негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування; б) субвенції
на виконання інвестиційних проєктів, у тому числі на будівництво або
реконструкцію об’єктів спільного користування;

60. Бюджетний цикл та бюджетний період.

Бюджетний цикл, на відміну від бюджетного періоду(Бюджетний період для
всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один
календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31
грудня того ж року.) , який дорівнює календарному року, містить проміжок
часу від початку формування бюджету на рік, що планується, до затвердження
звіту про його виконання. Повний цикл бюджетного процесу (тобто період від
початку складання проекту бюджету до затвердження звіту про його
виконання) триває понад 2 роки (приблизно 2 з половиною роки).Отже,
бюджетний цикл включає:
1) період формування бюджету; 2) виконання бюджету; 3) період звітності.
: складання прогнозу бюджету, складання проекту бюджету, розгляд проекту
бюджету та його затвердження, реалізація прийнятого бюджету і
насамкінець, звітування про результати виконання бюджету за рік.
Завершення одного бюджетного циклу фактично накладається на початок вже
наступного бюджетного циклу.
Протягом липня-вересня складається прогноз бюджету. Його розробляють
на 3 роки – плановий (тобто той, на який плануємо бюджет) і 2 наступних роки
– прогнозні. Прогноз робиться для того, щоб розуміти, які податки та скільки їх
буде збиратися в наступні 3 роки, а також на які цілі витрачатимуться кошти з
зібраних податків. Прогноз оприлюднюється на сайті місцевої ради та
приймається на сесії не пізніше 1 вересня.
У травні-жовтні відбувається складання бюджету на новий рік.
У період з листопада по 25 грудня відбувається розгляд та затвердження
проекту рішення про бюджет
Звітування про виконання бюджету відбувається з січня по 15 березня.

61. Поняття та принципи бюджетного процесу.

У статті 2 БК України дається таке визначення бюджетного процесу – це
регламентований бюджетним законодавством процес складання, розгляду,
затвердження, виконання бюджетів, звітування про їхнє виконання, а
також контролю за дотриманням бюджетного законодавства Бюджетний
процес ґрунтується на відповідних принципах, які є гарантією чіткого та
неупередженого планування, ефективного використання коштів, дотримання
бюджетної дисципліни та здійснення постійного контролю за виконанням
бюджетів.
До першої групи належать принципи, закріплені ст. 7 БК України, а саме
принципи: єдності бюджетної системи України, збалансованості,
самостійності, повноти, публічності та прозорості тощо.
Друга група містить принципи, властиві тільки бюджетному процесу: –
принцип щорічності бюджету. Йдеться про обов’язкове прийняття бюджету
кожного року до початку планового року. Дуже важливим є прийняття
державного бюджету до настання планового року, оскільки це передбачає і
забезпечує своєчасну концентрацію фінансових ресурсів у бюджеті та
фінансування в повному обсязі потреб держави й територіальних громад;
– принцип циклічності. Він означає послідовні зміну однієї стадії
бюджетного процесу іншою.– принцип розподілу бюджетних повноважень
між органами представницької та виконавчої влади Так, бюджетним
законодавством встановлено такий розподіл повноважень по стадіях
бюджетного процесу: формування та виконання бюджету віднесено до
компетенції виконавчих органів, а розгляд, затвердження та здійснення
контролю за виконанням бюджету – до компетенції представницьких
органів;
– принцип спеціалізації бюджетних показників. Він реалізується через
бюджетну класифікацію, яка, згідно зі ст. 8 БК України, закріплюючи
вичерпний перелік доходів і видатків бюджетів, полягає в конкретизації
доходів за джерелами, а видатків – за цільовими напрямами
– програмно-цільовий принцип. Його реалізація дозволяє простежити
зв’язок видатків бюджетів з одержанням чітких результатів, оскільки метою
запровадження програмно-цільового методу в бюджетному процесі є
встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням бюджетних коштів
та результатами їхнього використання.
Окрім того, необхідно наголосити на таких принципах: гласності, що
передбачає широке обговорення проєкту бюджету, доведення його до відома
населення, публікацію затвердженого бюджету; наочності – відображення
показників бюджетів у взаємозв’язку з економічними показниками
розвитку України;
 62. Стадії бюджетного процесу
У статті 19 БК України закріплюються п’ять стадій бюджетного процесу, а
саме:
1) складання та розгляд Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) і
прийняття рішення щодо них. Цією діяльністю займається Міністерство
фінансів спільно із іншими центральними органами виконавчої влади..
Водночас у ч. 1 ст. 33 БК України вказано, що Міністерство фінансів України
спільно із іншими центральними органами виконавчої влади розробляє проєкт
Бюджетної декларації і до 15 травня року, що передує плановому.
2) складання проєктів бюджетів. Складання проєктів бюджетів – це друга
стадія бюджетного процесу, на якій задіяно низку суб’єктів: Кабінет Міністрів
України, Міністерство фінансів України, головні розпорядники бюджетних
коштів. Основним підґрунтям для складання проекту державного бюджету є
Бюджетна декларація та бюджетні запити. Складання бюджетних запитів є
одним із елементів програмноцільового методу бюджетного планування, що
застосовується для встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням
бюджетних коштів та результатами їх використання. 3) розгляд проєкту та
прийняття закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий
бюджет). Третьою стадією бюджетного процесу, згідно зі ст. 19 БК України, є
розгляд та прийняття закону про Державний бюджет, рішень про місцеві
бюджети. На цій стадії беруть участь такі суб’єкти, як: Кабінет Міністрів
України, Верховна Рада України, Президент України, народні депутати,
Комітет Верховної Ради з питань бюджету та інші профільні комітети
парламенту, Рахункова палата.
4) виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний
бюджет України (рішення про місцевий бюджет). Виконання бюджету – це
організований процес мобілізації доходів бюджетів і здійснення видатків
відповідно до закону про державний бюджет і рішень органів місцевого
самоврядування про місцеві бюджети.
Виконання бюджету є повним та своєчасним надходженням до бюджетів усіх
передбачених законодавством доходів та забезпеченням фінансування всіх
запланованих видатків.
5) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету. Відповідно до ч. 1 ст. 58
БК України звітність про виконання Державного бюджету включає фінансову і
бюджетну звітність. Фінансова (бухгалтерська) звітність – це система
 взаємопов’язаних узагальнених показників, що відображають фінансовий стан
бюджету, результати його виконання за звітний період.
Розмежування стадій бюджетного процесу сприяє ефективності правового
регулювання бюджетних відносин. Такі стадії проходять усі бюджети, що
становлять бюджетну систему України: Державний бюджет України та місцеві
бюджети. Усі стадії бюджетного процесу ретельно регламентовані
процесуальними нормами бюджетного права, що забезпечує чітке планування
та додержання бюджетної дисципліни. Окрім того, кожна зі стадій бюджетного
процесу, у свою чергу, теж складається з декількох етапів, які є також
обов’язковими.

63. Учасники бюджетного процесу та їх повноваження.

На всіх стадіях бюджетного процесу задіяні його учасники, якими є згідно зі ст. 19 БК України
органи, установи та посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями. Бюджетними
повноваженнями визнаються права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин з
управління бюджетними коштами. Учасниками бюджетного процесу є органи та
посадові особи представницької та виконавчої влади, а саме: Верховна Рада,
Президент, Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Національний банк України,
місцеві ради тощо; розпорядники та одержувачі бюджетних коштів, органи державного
фінансового контролю.
Представницькі органи влади усіх рівнів, як-от: Верховна Рада України, Верховна
Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, мають право розгляду та затвердження
бюджетів та звітів про їхнє виконання, здійснювати контроль за виконанням бюджетів.
Зокрема, Верховна Рада України наділена такими бюджетними повноваженнями:
визначення бюджетної політики держави; прийняття Бюджетної декларації; визначення
бюджетних повноважень усіх учасників бюджетного процесу, складу і обсягів доходів
та видатків Державного бюджету України; розгляд та прийняття закону про Державний
бюджет на відповідний період та внесення змін до нього; розгляд та прийняття рішення
щодо звіту про виконання Державного бюджету України. Комітет Верховної Ради
України з питань бюджету наділений такими бюджетними повноваженнями:
відстеження, опрацювання та узагальнення пропозицій та висновків комітетів
Верховної Ради України, народних депутатів України до проєкту закону про Державний
бюджет та законопроєктів, які впливають на доходну та видаткову частини бюджетів;
підготовка необхідних матеріалів і представлення на засіданні Верховної Ради України
у першому, другому та третьому читаннях проєкту закону України про Державний
бюджет України на відповідний бюджетний період; підготовка висновків про виконання
закону про Державний бюджет України протягом року. Значна роль у бюджетному
процесі належить органам виконавчої влади. Саме вони забезпечують усю
підготовчу роботу щодо складання проєктів бюджетів, готують необхідні документи та
матеріали, які разом із проєктами подаються до представницьких органів. До
бюджетних повноважень Кабінету Міністрів України належать: схвалення та
подання Верховній Раді України Бюджетної декларації; розробка та подання Верховній
Раді України проєкту про Державний бюджет України на наступний бюджетний період;
забезпечення виконання закону про Державний бюджет України; підготовка та подання
Верховній Раді України звітів про виконання Державного бюджету України;
Міністерство фінансів України посідає центральне місце в бюджетному процесі, бо
здійснює багато функцій, пов’язаних із бюджетною діяльністю, наприклад, готує
Бюджетну декларацію і проєкт Державного бюджету, координує діяльність учасників
бюджетного процесу з питань виконання бюджету, складання проєкту закону про
Державний бюджет України; організація виконання Державного бюджету України на
всіх стадіях бюджетного процесу. Особливо необхідно зазначити, що Міністерству
фінансів України фактично надане право встановлення тимчасового обмеження
асигнувань загального фонду Державного бюджету України (секвестру видатків)
(ст. 54 БК України). Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган) за
обґрунтованим поданням головного розпорядника бюджетних коштів здійснює
перерозподіл бюджетних асигнувань, затверджених у розписі бюджету та кошторисі.
Особлива роль у бюджетному процесі відведена Національному банку України, який
наділений такими бюджетними повноваженнями: визначення прогнозних монетарних
показників на наступний рік; розробка законопроєктів, пов’язаних із формуванням
доходної та видаткової частин бюджетів, подання Президенту України, Верховній Раді
України та Кабінету Міністрів України інформації, необхідної для складання Бюджетної
декларації. Також слід визначити роль Президента України у бюджетному процесі,
який розробляє та подає до Верховної Ради України щорічне послання про внутрішнє і
зовнішнє становище України, в якому визначає пріоритети бюджетної політики на
відповідний рік. На його підставі Міністерство фінансів України спільно з іншими
центральними органами виконавчої влади розробляє проєкт Бюджетної декларації (ч. 1
ст. 33 БК України). Окрім того, Президент України має право на повернення до Верховної Ради
України для повторного розгляду закону про Державний бюджет України із вмотивованими і
сформульованими пропозиціями (ч. 3 ст. 39 БК). Під головним розпорядником бюджетних
коштів БК України розуміє бюджетні установи в особі їх керівників, які отримують
повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. Отже, розпорядники бюджетних
коштів – це бюджетні установи в особі їхніх керівників, уповноважені на отримання
бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету.
64. Правовий статус розпорядників бюджетних коштів
Під головним розпорядником бюджетних коштів БК України розуміє
бюджетні установи (Сюди відносяться міністерства, відомства, місцеві
державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші офіційні
установи і організації. Соціально-культурні організації. Це навчальні заклади
від шкіл до вузів, лікарні та поліклініки, дитячі садки, бібліотеки, наукові
установи) в особі їхніх керівників,
уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних
зобов’язань та здійснення видатків з бюджету. Розпорядник коштів бюджету
нижчого рівня у своїй діяльності підпорядковується відповідному головному
розпоряднику. Ці суб’єкти фактично виконують відповідну частину бюджету
та забезпечують ефективне і цільове використання виділених у їх
розпорядження бюджетних коштів.
Згідно зі ст. 22 БК України головними розпорядниками бюджетних коштів
можуть бути виключно: 1) за бюджетними призначеннями, передбаченими
законом про Державний бюджет України, – установи, уповноважені
забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України,
Кабінету Міністрів України в особі їхніх керівників; міністерства, Національне
антикорупційне бюро України, Служба безпеки України, Конституційний Суд
України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Національна академія наук
України, Національна академія аграрних наук України. 2) за бюджетними
призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки
Крим, – уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують
діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів
Автономної Республіки Крим 3) за бюджетними призначеннями, визначеними
іншими рішеннями про місцеві бюджети, – місцеві державні адміністрації,
виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради).
Головні розпорядники бюджетних коштів наділені широкими повноваженнями,
зокрема: 1) розробляють план діяльності на середньостроковий період з
урахуванням Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету), закону
про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет); 4)
отримують бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про
Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); 5) приймають
рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня; 6) затверджують
кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани
використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів). Крім
того, вони контролюють своєчасне повернення в повному обсязі до бюджету
коштів, наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів
(позик), отриманих державою (Автономною Республікою Крим чи
територіальною громадою міста), та коштів, наданих під державні (місцеві)
гарантії. Важливим є наділення головних розпорядників бюджетних коштів
правом здійснювати внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами
бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів.
 65. Правовий статус одержувачів бюджетних коштів.
Ще одним учасником бюджетного процесу є одержувач бюджетних коштів.
Одержувач не здійснює управління бюджетними коштами, а лише
використовує їх відповідно до бюджетної програми і плануОдержувач
бюджетних коштів – це суб’єкт господарювання, громадська чи інша
організація, що не має статусу бюджетної установи, уповноважена
розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених
бюджетною програмою, та отримує на їхнє виконання кошти бюджету(п. 38 ч.
1 ст. 2 БК України). Ним може бути як юридична особа, так і фізична особа –
підприємець. Водночас обов’язковою умовою набуття такими особами статусу
одержувача є невіднесення її до кола бюджетних установ. Їхні права та
обов’язки такі: своєчасно та в повному обсязі отримувати кошти, витрачати їх
відповідно до бюджетної програми, бюджетного розпису та кошторису.
Одержувачі бюджетних коштів повинні відповідати таким критеріям для
здійснення заходів бюджетних програм: 1) досвід роботи за відповідним
профілем не менше двох років та наявність відповідної кваліфікації з
урахуванням напряму чи заходу бюджетної програми; 3) наявність
бездефіцитного фінансового плану на поточний рік 4) незбиткова діяльність
одержувача за останні два роки, відсутність простроченої заборгованості за
наданими банками кредитами. Одержувачем не може бути суб’єкт
господарювання, громадська чи інша організація, яку визнано в установленому
порядку банкрутом
Одержувачі бюджетних коштів можуть отримувати зазначені бюджетні
ресурси лише через розпорядника бюджетних коштів.

Приклад одержувачів: приватні компанії, благодійні фонди

Одержувачі
Приватні комерційні банки
Асоціація підприємців та роботодавців України"
"Дослідницький інститут енергетичних стратегій
66. Застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі.
Особливістю бюджетного процесу є застосування програмноцільового методу
(ст. 20 БК України). Його сутність полягає в тому, що всі дії учасників
бюджетного процесу спрямовано на отримання відповідних результатів при
використанні коштів бюджету. При цьому обов’язково акцентується увага на
тому, наскільки ефективно бюджетні кошти витрачаються. Учасники
бюджетного процесу здійснюють не просто управління бюджетними коштами,
що передбачає управління бюджетними витратами, а суб’єкти орієнтуються на
досягнення результату. Зрештою характер бюджетної діяльності змінюється:
вона орієнтована не просто на контроль за використанням бюджетних
коштів, а на контроль за забезпеченням ефективного використання
коштів. Такий метод застосовують як на рівні державного бюджету, так і на
рівні місцевих бюджетів. Так, відповідно до ст. 21 БК України головні
розпорядники коштів державного бюджету складають плани своєї діяльності на
середньостроковий період відповідно до прогнозних та програмних документів
економічного та соціального розвитку. Елементами програмно-цільового
методу в бюджетному процесі є бюджетні програми, відповідальні виконавці
бюджетних програм, паспорти бюджетних програм, результативні показники
бюджетних програм (ч. 2 ст. 20 БК України). Бюджетна програма – це
сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, завдань та
очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює розпорядник
бюджетних коштів. З метою досягнення поставлених цілей головні
розпорядники коштів державного бюджету формують бюджетні програми на
плановий і наступні за плановим два бюджетні періоди. За бюджетною
програмою головним розпорядником визначається відповідальний
виконавець. Відповідальним виконавцем бюджетних програм може бути
головний розпорядник бюджетних коштів за бюджетними програмами.
Паспорт бюджетної програми – документ, що визначає мету, завдання,
напрями використання бюджетних коштів, відповідальних виконавців.
Напрями використання бюджетних коштів – дії (заходи), що
спрямовуються на досягнення мети та забезпечують виконання завдань у
межах коштів, передбачених на виконання бюджетної програми. Бюджетні
паспорти мають бути розроблені головними розпорядниками і подані на
затвердження до Міністерства фінансів України.
Наступним елементом програмно-цільового методу в бюджетному процесі
є результативні показники бюджетної програми.. Такі показники мають
підтверджуватися офіційною державною статистичною, фінансовою та іншою
звітністю, даними бухгалтерського, статистичного та
внутрішньогосподарського (управлінського) обліку.
Результативні показники поділяються на чотири групи: 1) показники
затрат; 2) показники продукту; 3) показники ефективності та 4) показники
якості. Показники затрат характеризують структуру витрат бюджетної
програми. Показники продукту характеризують результати діяльності
головного розпорядника за відповідний бюджетний період у межах бюджетної
програми. Показники ефективності характеризують економність при
витрачанні бюджетних коштів, ефективність надання державних послуг.
Показники якості характеризують динаміку досягнення мети та виконання
завдань бюджетної програми. Особливістю програмно-цільового методу є те,
що на всіх стадіях бюджетного процесу його учасники в межах своїх
повноважень здійснюють оцінку ефективності бюджетних програм. Це
передбачає провадження заходів з моніторингу, аналізу та контролю за
цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів.
67. Складання проектів бюджетів
Складання проєктів бюджетів – це друга стадія бюджетного процесу, на якій
задіяно низку суб’єктів:
Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, головні
розпорядники бюджетних коштів. Основним підґрунтям для складання
проекту державного бюджету є Бюджетна декларація та бюджетні запити.
Бюджетний запит – це документ, підготовлений головним розпорядником
бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо
обсягу бюджетних коштів, необхідних для виконання покладених на нього
функцій. Подані бюджетні запити аналізує Міністерство фінансів України на
предмет ефективності використання бюджетних коштів. Міністр фінансів
України приймає рішення про включення бюджетного запиту до проекту
Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету
Міністрів України.
Готовий проєкт закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів
України подає Кабінету Міністрів України для розгляду. Кабінет Міністрів
України схвалює проект закону про Державний бюджет України та подає його
разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України та Президенту
України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому (ч. 3 ст. 37 БК
України). Що стосується місцевих бюджетів, то місцевий фінансовий орган на
підставі основних прогнозних макропоказників економічного і соціального
розвитку України та аналізу виконання місцевого бюджету у попередніх та
поточному бюджетних періодах прогнозує обсяги доходів місцевого бюджету,
визначає обсяги фінансування місцевого бюджету, повернення кредитів до
місцевого бюджету та орієнтовні граничні показники видатків місцевого
бюджету. Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на
сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої
ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою
державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної місцевої
ради (ч. 1 ст. 76 БК України).

68. Бюджетний запит: поняття, зміст і значення.

Основним підґрунтям для складання проекту державного бюджету є Бюджетна

декларація та бюджетні запити. Бюджетний запит – це документ,
підготовлений головним розпорядником бюджетних коштів, що містить
пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів,
необхідних для виконання покладених на нього функцій на середньостроковий
період, на підставі відповідних граничних показників видатків бюджету та
надання кредитів з бюджету (п. 9 ч. 1 ст. 2 БКУ). Складання бюджетних запитів
є одним із елементів програмноцільового методу бюджетного планування, що
застосовується для встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням
бюджетних коштів та результатами їх використання. Суб’єктами, які
забезпечують складання таких запитів, є головні розпорядники бюджетних
коштів. Інструкції з підготовки бюджетних запитів розробляє і доводить до
головних розпорядників бюджетних коштів Міністерство фінансів
України . Зазначений документ може запроваджувати організаційні, фінансові
та інші обмеження, яких зобов’язані дотримуватися всі розпорядники
бюджетних коштів у процесі їх підготовки. До фінансових обмежень належать,
приміром встановлення граничних розмірів видатків бюджету, надання
кредитів.
До бюджетних запитів мають бути включені конкретні результативні
показники, що дозволить установити ефективність використання бюджетних
коштів. Із метою досягнення безперервності та ефективності бюджетного
планування головні розпорядники бюджетних коштів зобов’язані забезпечити
своєчасність та достовірність поданих Міністерству фінансів України запитів.
Такі документи мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу
бюджетних показників. У випадку якщо запити містять недостовірні або
необґрунтовані дані або подані з порушенням установлених вимог, то такі дані
не включаються до проекту бюджету.
Подані бюджетні запити аналізує Міністерство фінансів України на предмет
його відповідності меті, пріоритетності, а також ефективності використання
бюджетних коштів. На основі результатів проведеного аналізу Міністр фінансів
України приймає рішення про включення бюджетного запиту до проекту
Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету
Міністрів України .

69. Зміст закону про Державний бюджет

Закон про Державний бюджет України
закон, який затверджує Державний бюджет України та містить положення щодо
забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду.
Відповідно до ст. 40 БК України законом про Державний бюджет України
визначаються: 1) загальні суми доходів, видатків та кредитування державного
бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) державного бюджету у
відповідному бюджетному періоді і гарантованого державою боргу на кінець
відповідного бюджетного періоду, граничний обсяг і напрями надання
державних гарантій; 3) доходи державного бюджету за бюджетною
класифікацією; 4) фінансування державного бюджету за бюджетною
класифікацією; 5) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів
державного бюджету за бюджетною класифікацією з обов’язковим виділенням
видатків споживання (з них видатків на оплату праці, оплату комунальних
послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку 6) бюджетні призначення
міжбюджетних трансфертів; 7) розмір оборотного залишку коштів державного
бюджету; 8) розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний
період; 9) розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період та
рівень забезпечення прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період;
10) перелік кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав,
банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних
програм; 11) додаткові положення, що регламентують процес виконання
бюджету. Отже, таким є основний зміст закону про Державний бюджет
України. Перше читання проєкту закону про Державний бюджет повинно
відбутися до 20 жовтня. Розгляд у другому читанні проєкту закону про
Державний бюджет України на наступний рік завершується не пізніше 20
листопада року, що передує плановому
Третє читання повинно відбутися не пізніше 25 листопада року, що передує
плановому. Водночас закон про Державний бюджет має бути прийнятий
Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому, оскільки
порядок розгляду та прийняття бюджетів заснований на тому, щоб забезпечити
розгляд та затвердження їхніх проєктів обов’язково до початку чергового
бюджетного (фінансового) року. Після затвердження бюджету Парламентом він
стає обов’язковим для виконання.
Закон про Державний бюджет має бути прийнято вчасно, оскільки
недотримання такого строку спричиняє низку негативних наслідків. Затримка у
прийнятті важливого для держави закону свідчить про політичну
нестабільність і загрожує належному виконанню соціальних зобов’язань
держави, чим порушує права і законні інтереси громадян країни.
70. Правова природа Бюджетної декларації.
1. Складання та розгляд Бюджетної декларації (прогнозу місцевого
бюджету) і прийняття рішення щодо них-перша стадія бюджетного
процесу.
У цьому документі мають міститися головні пріоритети бюджетної
політики на плановий рік, які повинні стати орієнтиром для Уряду, який
керує складанням проєкту бюджету, і для Верховної Ради України при
розгляді і затвердженні бюджету.
У ч. 1 ст. 33 БК України вказано, що Міністерство фінансів України спільно
із іншими центральними органами виконавчої влади розробляє проєкт
Бюджетної декларації і до 15 травня року, що передує плановому, подає його на
розгляд до Кабінету Міністрів України. Ухвалюється на основі: монетарних
показників Національного банку України; – основних прогнозних
макропоказників економічного та соціального розвитку України. Кабінет
Міністрів України не пізніше 1 червня року, що передує плановому,
схвалює Бюджетну декларацію. Після цього Бюджетна декларація набуває
статусу офіційного документа. Кабінет Міністрів України подає до Верховної
Ради України Бюджетну декларацію. Так, починається аналіз цього документа
народними депутатами, комітетами, підсумком чого стає розробка пропозицій
до проєкту Бюджетної декларації. Показово, що Бюджетна декларація не має
сили закону, вона затверджується постановою парламенту. У статті 33 БК
України названо невичерпний перелік положень Бюджетної декларації.
Зокрема, вона містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо: 1)
основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку
України (із зазначенням показників номінального і реального обсягу валового
внутрішнього продукту, індексів споживчих цін та цін виробників, рівня
безробіття, припущень щодо курсу гривні до долара США в середньому за рік
та на кінець року 2) загальних показників доходів і фінансування державного
бюджету, повернення кредитів до державного бюджету, загальних граничних
показників видатків державного бюджету та надання кредитів з державного
бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди 4) дефіциту
(профіциту) державного бюджету, а також державного боргу, і надання
державних гарантій; 5) розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового
мінімуму; 6) пріоритетних завдань фінансового забезпечення реалізації
державної політики у різних сферах діяльності; 7) обсягу державних
капітальних вкладень на розроблення та реалізацію державних інвестиційних
проектів. 8) граничних показників видатків державного бюджету та надання
кредитів з державного бюджету головним розпорядникам коштів державного
бюджету. 9) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами.
 71. Розгляд й прийняття бюджетів.
Третьою стадією бюджетного процесу, згідно зі ст. 19 БК України, є розгляд та прийняття
закону про Державний бюджет, рішень про місцеві бюджети. На цій стадії беруть участь такі
суб’єкти, як: Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, Президент України, народні
депутати, Комітет Верховної Ради з питань бюджету. Відповідно до ст. 39 БК України на Кабінет
Міністрів України покладено обов’язок подання протягом трьох днів з дня прийняття Верховною
Радою України закону про Державний бюджет України Президенту України обґрунтування і
розрахунки щодо бюджетних показників такого закону.
За результатами обговорення проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік
Верховна Рада може прийняти два рішення: або прийняття до розгляду, або відхилити проєкт
закону. Його відхилення може статися у разі невідповідності поданого проєкту вимогам БК
України та/або Бюджетній декларації.
Так, після прийняття Верховною Радою рішення про прийняття до розгляду проєкту починається
підготовчий етап перед першим читанням. У цей час Комітет Верховної Ради України з питань
бюджету приймає до розгляду пропозиції суб’єктів законодавчої ініціативи. Серед підготовчих
заходів особливе значення має проведення Рахунковою палатою експертизи проєкту закону про
Державний бюджет України на наступний рік.
Перше читання проєкту закону про Державний бюджет повинно відбутися до 20 жовтня. На
ньому заслуховується доповідь Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету про
висновки та пропозиції до проєкту закону про Державний бюджет, після чого щодо останніх
відбувається голосування в цілому. Проєкт закону про Державний бюджет України на
наступний рік вважається прийнятим у першому читанні, якщо на підтримку під час
голосування в цілому проєкту постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до
проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік проголосувала більшість
народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Схвалені Верховною Радою
висновки та пропозиції до проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік
набувають статусу Бюджетних висновків Верховної Ради. Останні є невід’ємною складовою
частиною прийнятого проєкту закону в першому читанні та підлягають обов’язковому розгляду і
врахуванню Кабінетом Міністрів України при підготовці проєкту до другого читання.
Розгляд у другому читанні проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік
завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому. Під час другого читання
проєкту передбачається в першу чергу затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту)
державного бюджету, граничного обсягу державного боргу та граничного обсягу надання
державних гарантій; загальної суми доходів, видатків та кредитування державного бюджету;
розміру мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період, розміру прожиткового
мінімуму, обсяг міжбюджетних трансфертів. Третє читання повинно відбутися не пізніше 25
листопада року, що передує плановому. Комітет з питань бюджету має подати остаточну
редакцію законопроєкту. Під час третього читання проводиться голосування щодо статей, які не
були прийняті у другому читанні, та по проєкту закону в цілому. У разі неприйняття проєкту
закону про Державний бюджет України на наступний рік у цілому цей законопроєкт за рішенням
Верховної Ради направляється на повторне третє читання. Водночас закон про Державний
бюджет має бути прийнятий Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує
плановому.
Обговорення і затвердження місцевих бюджетів віднесено до компетенції місцевих
представницьких органів. У підсумку вони приймають рішення про місцевий бюджет, яке є,
згідно із п. 45 ч. 1 ст. 2 БК України, нормативноправовим актом Верховної Ради Автономної
Республіки Крим чи відповідної місцевої ради, що затверджує місцевий бюджет та визначає
повноваження відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної
адміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування здійснювати виконання
місцевого бюджету протягом бюджетного періоду.
Неприйняття закону про Державний бюджет України вчасно не має стати перепоною у тому, аби
місцеві бюджети також не були затверджені. Тому, відповідно до ч. 3 ст. 77 БК України, якщо до 1
грудня року, що передує плановому, Верховною Радою України не прийнято закон про
Державний бюджет України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна місцева
рада при затвердженні відповідних місцевих бюджетів враховують обсяги міжбюджетних
трансфертів .Бюджетним кодексом України у ч. 2 ст. 77 встановлено чітку дату, до якої
місцеві бюджети мають бути затверджені, а саме до 25 грудня (включно) року, що передує
плановому.

72. Бюджетний розпис: поняття, зміст і значення

Державний та місцеві бюджети виконуються за відповідними розписами.
Бюджетний розпис – це документ, у якому встановлюється розподіл доходів
та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам
бюджетних коштів по відповідно до бюджетної класифікації. Державний
бюджет України виконується за розписом, який затверджується Міністром
фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін
після набрання чинності законом про Державний бюджет України. Бюджетні
розписи місцевих бюджетів складають фінансові управління на місцях. Ці
документи складаються відповідно до загального і спеціального фондів
бюджету за повною економічною класифікацією видатків бюджету. Затверджені
розписи передаються Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та
Рахунковій палаті. Державна казначейська служба України після затвердження
розпису доводить головним розпорядникам витяг із розпису, що є підставою
для затвердження в установленому порядку кошторисів, планів використання
бюджетних коштів та планів бюджетних асигнувань. На основі бюджетного
розпису починається виконання бюджетів за доходами. Безпосередньо
виконання доходної частини бюджетів покладено на органи, що контролюють
справляння надходжень бюджету. Місцевий бюджет виконується за розписом,
який затверджується керівником місцевого фінансового органу.
Порядок складання та виконання розпису Державного бюджету України
визначений Інструкцією про складання і виконання розпису Державного
бюджету України, затвердженою наказом Міністерства фінансів України N
57 від 28.01.2002 р. Згідно з вказаною Інструкцією розпис Державного
бюджету України на відповідний рік включає: • розпис доходів державного
бюджету , що поділяється на річний розпис доходів загального і спеціального
фондів державного бюджету та помісячний розпис доходів загального фонду
державного бюджету; • розпис фінансування державного бюджету що
поділяється на річний розпис фінансування загального і спеціального фондів
державного бюджету та помісячний розпис фінансування загального фонду
державного бюджету; • розпис асигнувань державного бюджету ; • розпис
повернення кредитів до державного бюджету та надання кредитів з державного
бюджету (далі - розпис кредитування), що поділяється на річний розпис
повернення кредитів до державного бюджету та надання кредитів з державного
бюджету, помісячний розпис повернення кредитів до загального фонду
державного бюджету та надання кредитів із загального фонду державного
бюджету; • річний розпис витрат спеціального фонду державного бюджету з
розподілом за видами надходжень; помісячний розпис спеціального фонду
державного бюджету

73. Кошторис бюджетних установ: поняття і зміст

Бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку,
що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи
місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими (творчі спілки,
релігійні організації, благодійні організації, пенсійні фонди, спілки, асоціації).
Важливим є те, що бюджетні установи можуть використовувати бюджетні
кошти виключно в порядку, що затверджений кошторисом доходів та
видатків. Бюджетне асигнування обов’язково затверджується та є підставою
для затвердження кошторисів.

Кошторис є основним плановим фінансовим документом бюджетної

установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо
отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних
зобов’язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх
функцій.
При визначенні видатків у проєктах кошторисів установи повинен
забезпечуватися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей.
До кошторисів можуть включатися тільки видатки, передбачені
законодавством, необхідність яких обумовлена характером діяльності установи.
Видатки на придбання обладнання, які не є першочерговими, можуть
передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та
відсутності заборгованості. Видатки на оплату заробітної плати з коштів
спеціального фонду обчислюються залежно від обсягу діяльності, що
провадиться за рахунок цих коштів. На органи Казначейства України покладено
обов’язок здійснювати контроль за відповідністю бюджетного розпису й
відповідних кошторисів розпорядників бюджетних коштів. Розпорядники
бюджетних коштів діють у межах бюджетних асигнувань, що встановлені
затвердженими кошторисами.
Детальний порядок складання, розгляду, затвердження та основних вимог до
виконання кошторисів закріплено в постанові Кабінету Міністрів України
«Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та
основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» від 28
лютого 2002 р. № 228 відповідно до якої встановлено, що Міністерство
фінансів України,місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників
відомості про граничні обсяги видатків бюджету та надання кредитів з
бюджету загального фонду бюджету на наступний рік, що є підставою для
складання проєктів кошторисів. Головні розпорядники встановлюють для
розпорядників нижчого рівня граничні обсяги видатків та надання кредитів з
бюджету із загального фонду бюджету, термін подання проєктів кошторисів.
Проєкти кошторисів складаються усіма установами на наступний
бюджетний рік.
74. Характеристика виконання бюджетів за видатками
Виконання бюджету є повним та своєчасним надходженням до бюджетів усіх
передбачених законодавством доходів та забезпеченням фінансування всіх
запланованих видатків. Згідно зі ст. 42 БК України та ст. 116 Конституції
України Кабінет Міністрів України забезпечує і відповідає за виконання
Державного бюджету України. Міністерство фінансів України здійснює
загальну організацію та управління процесом виконання Державного бюджету
України
Виконання бюджету за видатками. Видатками бюджету визначаються кошти,
які направлені на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним
бюджетом. До видатків бюджету не слід відносити: повернення надміру
сплачених до бюджету сум податків і зборів та інших доходів бюджету,
проведення їх бюджетного відшкодування; закладання бюджетних коштів під
депозит; погашення боргу; придбання цінних паперів, кредитування з бюджету.
Відповідно до горизонтальної структури бюджету стадія виконання бюджету
розподіляється на свої доходну та видаткову частини.
Ст. 46 БК України: виконання Державного бюджету України за видатками та
кредитуванням проходить кілька етапів, а саме:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних
коштів в межах затвердженого розпису бюджету; Бюджетні асигнування
– це повноваження, які у процесі виконання бюджету надаються
розпоряднику бюджетних коштів, відповідно до бюджетного призначення на
взяття ним зобов’язань та використання бюджетних коштів на реалізацію
конкретних заходів. Бюджетне призначення – це повноваження головного
розпорядника бюджетних коштів, що дає дозвіл на надання бюджетних
асигнувань для здійснення платежів на конкретні заходи, використовуючи
кошти відповідного бюджету. Бюджетне призначення дає можливість
суб’єктам виконувати бюджетні зобов’язання.
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм, а також
порядків використання бюджетних коштів; Кошторис є основним
плановим фінансовим документом бюджетної установи, яким на бюджетний
період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і
розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов’язань та
здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій.
3) взяття бюджетних зобов’язань; Розпорядники бюджетних коштів беруть
бюджетні зобов’язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних
асигнувань, встановлених кошторисами. Бюджетне зобов’язання – це
будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення
 замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги протягом
бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі (п. 7 ч. 1
ст. 2 БК України).
4) отримання товарів, робіт і послуг; Так, четвертим етапом стадії виконання
бюджетів за видатками є отримання товарів, робіт і послуг. Отримання
таких матеріальних та нематеріальних благ тісно пов’язано з функціями
відповідних бюджетних установ (замовників таких товарів, робіт, послуг) і
відбувається в межах їх бюджетних повноважень. При цьому конкретними
діями розпорядника бюджетних коштів на цьому етапі є закупівля
товарів, робіт, послуг з використанням певних процедур,
регламентованих Законом України «Про публічні закупівлі».
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов’язань;
Розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і послуг
відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання приймає рішення про
їх оплату та надає доручення на здійснення платежу органу Казначейства
України
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання завдань бюджетних
програм;

75. Характеристика виконання бюджетів за доходами

Виконання бюджету є повним та своєчасним надходженням до бюджетів усіх
передбачених законодавством доходів та забезпеченням фінансування всіх
запланованих видатків. Згідно зі ст. 42 БК України та ст. 116 Конституції
України Кабінет Міністрів України забезпечує і відповідає за виконання
Державного бюджету України. Міністерство фінансів України здійснює
загальну організацію та управління процесом виконання Державного бюджету
України. Відповідно до горизонтальної структури бюджету стадія виконання
бюджету розподіляється на свої доходну та видаткову частини..
Виконання бюджетів за доходами починається з першого січня коли
починається новий бюджетний період, який триває до кінця календарного
року, протягом якого формуються та наповнюються дохідні частини бюджетів.
Варто зазначити, що виконання бюджету за доходами не передує в чистому
вигляді виконанню бюджету за видатками. Не можна вважати, що до виконання
видаткових показників бюджету можна приступити лише тоді, коли виконано
бюджет за доходами.
Виконання бюджетів за доходами передбачає реалізацію повноважень
органами Державної казначейської служби України. Відповідно до ст. 45 БК
України Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень
Державного бюджету України та за поданням (висновком) органів, що
контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення
(перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
Платники податків сплачують платежі до бюджету у готівковий або
безготівковий формі через установи банків, у яких вони обслуговуються. Банк
платника перераховує грошові кошти через систему електронних платежів
Національного банку України на відповідні рахунки. В Головних управліннях
Казначейства України відповідно до законодавства відкриваються відповідні
рахунки. Отже, усі доходи державного бюджету зараховуються
безпосередньо на єдиний казначейський рахунок, що забезпечує облік
бюджетних коштів та посилює контроль за їх рухом. Податки і збори та інші
доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний
казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що
контролюють справляння надходжень бюджету. Проведення розрахунків з
бюджетом у негрошовій формі забороняється, у тому числі шляхом
взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування
зустрічних платіжних вимог у фінансових установах.

76. Публічні закупівлі в бюджетному процесі.

На стадії виконання бюджету відбуваються публічні закупівлі товарів, робіт,
послуг для задоволення потреб країни, територіальних громад. Відповідно до
Закону України «Про публічні закупівлі» публічні закупівлі мають на меті
забезпечити прозоре здійснення закупівель, запобігти проявам корупції у цій
сфері.
У ст. 5 Закону України «Про публічні закупівлі» визначені принципи
здійснення публічних закупівель та недискримінація учасників, до яких
належать: 1) добросовісна конкуренція серед учасників; 2) максимальна
економія, ефективність та пропорційність; 3) відкритість та прозорість на всіх
стадіях закупівель; 4) недискримінація учасників та рівне ставлення до них; 5)
об’єктивне та неупереджене визначення переможця процедури закупівлі/
спрощеної закупівлі; 6) запобігання корупційним діям і зловживанням.
Отже, поняття «публічні закупівлі» можна визначити як відносини між
замовниками та учасниками на стадії виконання бюджетів з приводу
придбання товарів, робіт та послуг відповідно до річного плану закупівель.
ProZorro - система електронних закупівель. Система ProZorro дозволила
запровадити замість паперових тендерів закупівлі в онлайн-режимі, а процес
вибору переможця став публічним. Електронна система спростила доступ до
торгів з боку учасників, держави та учасників. Крім того, громадськість може
контролювати здійснення публічної закупівлі, оскільки уся інформація про
публічні закупівлі доступна в системі ProZorro.
Норми Закону України «Про публічні закупівлі» застосовуються до замовників
за умови, що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг)
дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт – 1,5 мільйона гривень.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 цього Закону до замовників, які здійснюють
закупівлі відповідно до цього Закону, належать: 1) органи державної влади, та
правоохоронні органи держави, органи влади Автономної Республіки Крим,
органи місцевого самоврядування 2) Пенсійний фонд України, цільові страхові
фонди зі страхування; 3) юридичні особи, які є підприємствами, установами,
організаціями, якщо така діяльність не здійснюється на комерційній основі, за
наявності однієї з таких ознак:
– юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів; – у
статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій
(часток, паїв) перевищує 50 відсотків
4) юридичні особи та/або суб’єкти господарювання, які здійснюють діяльність
в одній або декількох сферах господарювання (як то: видобуток природного
газу; забезпечення виробництва, транспортування та постачання теплової та
електричної енергії споживачам
Залежно від вартості, особливостей товарів, робіт або послуг, виокремлюються
такі види процедур закупівель
1) конкурентні (відкриті торги, торги з обмеженою участю, конкурентний
діалог, спрощена закупівля), в яких беруть участь два або більше учасників;
2) неконкурентні (переговорна процедура закупівель, яка використовується
замовником як виняток і відповідно до якої замовник укладає договір про
закупівлю після проведення переговорів щодо ціни та інших умов договору про
закупівлю з одним або кількома учасниками процедури закупівлі).
Відкриті торги є основною процедурою закупівлі, під час проведення якої тендерні
пропозиції мають право подавати всі заінтересовані особи.
Торги з обмеженою участю застосовуються у разі потреби попередньої перевірки
кваліфікації учасників шляхом проведення кваліфікаційного відбору
Конкурентний діалог може бути застосований замовником у разі неможливості
визначити необхідні технічні, якісні характеристики робіт або визначити вид послуг і
для прийняття рішення про закупівлю необхідно провести переговори з учасниками
процедури закупівлі.
Спрощена закупівля: Замовники у разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг,
вартість яких не перевищує 50 тисяч гривень, можуть використовувати електронну
систему закупівель шляхом здійснення спрощених закупівель, або проводячи закупівлі
через електронний каталог.
77. Особливості бюджетного процесу в умовах воєнного стану.
Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1
січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
Водночас БК України передбачено можливість зміни бюджетного періоду для
Державного бюджету України за особливих обставин. Особливими обставинами, за
яких Державний бюджет України може бути затверджено на інший бюджетний період,
є: 1) введення воєнного стану; 2) оголошення надзвичайного стану в Україні. При
цьому в разі затвердження Державного бюджету України на інший бюджетний період,
ніж один рік, місцеві бюджети мають бути затверджені на такий самий період.
Зазначимо, що у зв’язку з військовою агресією російської федерації відповідно від 24
лютого 2022 року в нашій державі було введено воєнний стан. Незважаючи на цю
обставину затвердження іншого бюджетного періоду, ніж один календарний рік,
не відбулося.
Щодо бюджетного процесу в умовах воєнного стану, то оновленими п. 22 та п. 22-1
розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» БКУ передбачено певні послаблення та
винятки.
По-перше, не застосовуються ст. 33 та ст. 75-1 БКУ й усі пов’язані з ними норми
щодо бюджетної декларації та прогнозів місцевих бюджетів.
Також не застосовуються вимоги ч. 7 ст. 13 БКУ щодо передання коштів між
загальним і спеціальним фондами бюджету виключно в межах бюджетних призначень
через ухвалення рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього.
Також тимчасово скасовано терміни подання ДКСУ звітності про виконання місцевих
бюджетів.
По-друге, не застосовуються наразі й вимоги БКУ щодо обов’язкової публікації (не
пізніше 1 березня року, що настає за звітним роком) звіту місцевих бюджетів у газетах
та публічного подання (до 15 березня року, що настає за звітним) інформації про
виконання бюджетних програм головними розпорядниками бюджетних коштів.
По-третє, не застосовуються ч. 7 і 8 ст. 78 БКУ в частині обмежень щодо ухвалення
рішень ВР АР Крим, відповідною місцевою радою про внесення змін до місцевих
бюджетів. Зокрема, щоб ухвалити рішення внести зміни до рішення про місцевий
бюджет, не потрібно офіційного висновку місцевого фінансового органу про
перевиконання чи недовиконання дохідної частини загального фонду.
Резервний фонд В умовах воєнного стану не застосовуються вимоги ч. 3 ст. 24 БКУ
щодо обмеження розміру резервного фонду бюджету 1 % обсягу видатків загального
фонду відповідного бюджету.
Захищені видатки Серед норм, які не діють в умовах воєнного стану, опинилась і ст.
55 БКУ, якою регламентовано захищені видатки.
Тобто як таких захищених видатків у період воєнного стану немає. Є тільки
пріоритетність здійснення видатків ДКСУ та органами казначейства, яка наразі
врегульована оновленою постановою КМУ від 09.06.2021 р. № 590.
Так, перша черга — це видатки на національну безпеку й оборону та на здійснення
заходів правового режиму воєнного стану. Друга черга (видатки загального фонду):
Постанова КМУ від 22.12.2023 р. № 1361 “Деякі питання виконання Державного
бюджету України в умовах воєнного стану”
2) головні розпорядники коштів державного бюджету, що належать до сектору безпеки
і оборони:
не вносять зміни до паспортів бюджетних програм, видатки за якими спрямовуються
на національну безпеку і оборону;
подають у місячний строк після припинення або скасування воєнного стану до
Міністерства фінансів звіти про виконання паспортів бюджетних програм на
відповідні роки, видатки за якими спрямовуються на національну безпеку і оборону;
«Проект державного бюджету має чіткі пріоритети – оборона країни і економіка
для перемоги, відтак в цьогорічному бюджеті майже не передбачено капітальні
видатки та видатки на будівництво (зокрема, державного дорожнього фонду,
державного фонду регіонального розвитку.
78. Звітність про бюджет.
Підготовка та розгляд звіту про виконання державного і місцевих бюджетів і
прийняття рішення щодо них є завершальною стадією бюджетного процесу.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 БК України звітність про виконання Державного
бюджету включає фінансову і бюджетну звітність. Бюджетна звітність – це
система взаємопов’язаних узагальнених показників, які відображають стан
виконання бюджету. Фінансова та бюджетна звітність має бути достовірною,
відповідати аналогічним даним бухгалтерського обліку і звітності органів
Казначейства; – фінансова та бюджетна звітність повинна містити інформацію
про всі проведені господарські операції.
Звітність про виконання Державного бюджету України за періодичністю є
оперативною, місячною, квартальною та річною.
Оперативна звітність є повною, розгорнутою і має всі дані, потрібні для
аналізу стану виконання бюджету та прийняття відповідних рішень. Вона може
бути щоденною, тижневою, декадною. Відповідно до ст. 59 БК України
місячний звіт про виконання Державного бюджету подається Казначейством
Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України,
Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15-го числа
місяця, що настає за звітним і подає зведені показники звітів про виконання
бюджетів, а також інформацію про виконання захищених видатків Державного
бюджету України; використання коштів з резервного фонду Державного
бюджету України; здійснені операції з управління державним боргом; Якщо за
результатами місячного звіту про виконання загального фонду Державного
бюджету України виявиться, що отриманих надходжень державного бюджету
недостатньо для здійснення бюджетних асигнувань, Міністр фінансів України
може вносити зміни до розпису Державного бюджету України за загальним
фондом з метою забезпечення збалансованості надходжень та витрат
державного бюджету.
Квартальний (1/4року) звіт про виконання Державного бюджету України
об’єднує такі окремі звіти: звіт про фінансові результати; звіт про стан
державного боргу і гарантованого державою боргу; зведені показники звітів
про виконання бюджетів; звіт про прострочену заборгованість суб’єктів
господарювання перед державою за кредитами (позиками); інформація про
здійснені операції з управління державним боргом; інформація про надані
державні гарантії; пояснення щодо стану виконання показників Державного
бюджету України та місцевих бюджетів за звітний період. Якщо за
результатами квартального звіту про виконання Державного бюджету України
має місце недоотримання надходжень загального фонду Державного бюджету
України більше ніж на 15 % суми, передбаченої розписом державного бюджету
на відповідний період, Міністерство фінансів України готує пропозиції про
внесення змін до Державного бюджету України.
Річний звіт про виконання Державного бюджету України подається
Кабінетом Міністрів України Верховній Раді та Рахунковій палаті не пізніше 1
квітня року, наступного за звітним. Річний звіт включає: 1) баланс; 2) звіт
про виконання Державного бюджету України; 3) звіт про фінансові результати;
4) звіт про рух грошових коштів; 5) звіт про власний капітал; 6) інформацію
про виконання захищених видатків Державного бюджету України. За
результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо річного
звіту про виконання закону про Державний бюджет України.
Звітність про виконання місцевих бюджетів визначається відповідно до
вимог, встановлених щодо звітності про виконання Державного бюджету
України в статтях 58–61 БК України. За строками звітність про виконання
місцевих бюджетів є оперативною, місячною, квартальною, річною. До
звітності про виконання як Державного, так і місцевих бюджетів Державною
казначейською службою України встановлено єдині вимоги щодо її складання.
Відповідні органи Казначейства України складають та подають місцевим
фінансовим органам звітність про виконання місцевих бюджетів.

79. Відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Згідно зі ст. 1 БК України питання відповідальності за порушення бюджетного
законодавства 1 регулюється цим нормативноправовим актом. До його
структури входить Глава 18, яка присвячена питанням відповідальності та
заходам впливу за вчинені порушення бюджетного законодавства. Відповідно
до п. 1 ст. 116 БК України порушенням бюджетного законодавства визнається
порушення учасником бюджетного процесу встановлених цим Кодексом чи
іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду,
затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його
виконання.
Кримінальна відповідальність
Стаття 210. Нецільове використання бюджетних коштів службовою особою,
здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених
бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч Бюджетному кодексу
України чи закону про Державний бюджет України на відповідний рік, якщо
предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, -
караються штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років або без такого.
Стаття 211. Видання службовою особою нормативно-правових актів, що
зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч
закону, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, -
карається штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі
на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

КУПАП
Стаття 164-12. Порушення бюджетного законодавства
Включення недостовірних даних до бюджетних запитів, що призвело до
затвердження необґрунтованих бюджетних призначень або необґрунтованих
бюджетних асигнувань; порушення вимог Бюджетного кодексу України при
здійсненні попередньої оплати за товари, роботи та послуги за рахунок
бюджетних коштів, порушення вимог Бюджетного кодексу України при
здійсненні витрат державного бюджету (місцевого бюджету) у разі
несвоєчасного набрання чинності законом про Державний бюджет України на
відповідний рік, -
тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від тридцяти до
п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної

відповідальності за порушення бюджетного законодавства згідно зі ст. 65
Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. є вчинення ним
дисциплінарного проступку.
Згідно зі статтями 1173–1175 ЦК України передбачається відшкодування
державою шкоди, завданої органом державної влади, органом влади
Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їх
посадовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, у тому числі у
сфері нормотворчої діяльності. Такий припис безпосередньо стосується шкоди,
яка може бути заподіяна через вчинення відповідними владними суб’єктами
порушень бюджетного законодавства.
До учасників бюджетного процесу можуть застосовуватися заходи впливу,
передбачені ст. 116 БК. зупинення операцій з бюджетними коштами 3)
призупинення бюджетних асигнувань

80. Сутність, значення й функції державної позики.

Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 2 БК України державне запозичення – це
операції, пов’язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах
повернення, платності та строковості з метою фінансування державного
бюджету Державні запозичення є одними з основних джерел фінансування
бюджету, про що вказано у ч. 1. ст. 15 БК України і конкретизовано, що
джерелами фінансування бюджету(покриття дефіциту) є: 1) кошти від
державних (місцевих) внутрішніх та зовнішніх запозичень; тощо. Кабінет
Міністрів України визначає основні умови здійснення державних запозичень, у
тому числі основні умови кредитних договорів та основні умови розміщення
(емісії) державних цінних паперів
З усіх джерел фінансування бюджету саме державні внутрішні та зовнішні
запозичення стають основними, що зумовлюється відносною швидкістю і
зручністю мобілізації таких коштів. Водночас ця обставина істотно впливає на
тенденцію зростання державного боргу. Державні запозичення поряд із
доходами бюджетів одночасно стають ключовими джерелами надходжень
бюджетів. Згідно з п. 37 ч. 1 ст. 2 БК України, надходження бюджету –
доходи бюджету, повернення кредитів до бюджету, кошти від державних
(місцевих) запозичень тощо.
Державні запозичення надходять до бюджету на тимчасовій, платній і
зворотній основі. Державні запозичення є неодмінним елементом фінансової
системи кожної країни. При цьому державні запозичення мають значення в
контексті вирішення проблем бюджетного дефіциту, впливають на стабільність
національної валюти. Серед основних ознак державних запозичень можна
виокремити такі: застосування механізму державних запозичень зумовлює
виникнення публічних боргових зобов’язань; 3) одним з їх учасником
обов’язково стають публічні територіальні утворення (держави або її
територіальні громади 5) державні запозичення дозволяють додатково
мобілізувати до бюджетів кошти, що стають додатковими грошовими
ресурсами покриття бюджетного дефіциту; 6) кошти державних запозичень
спрямовуються на задоволення публічних інтересів.
Залежно від території розміщення існують внутрішні та зовнішні державні
запозичення.
ЗА терміном: короткострокові державні запозичення (з терміном погашення до
1 року), середньострокові (від 1 до 5 років), та довгострокові ( понад 5 років).
Залежно від валюти здійснення державних запозичень розрізняють державні
запозичення у національній валюті й державні запозичення в іноземній
валюті.
Державні запозичення здійснюються в межах, визначених законом України про
Державний бюджет України на поточний рік з дотриманням граничного обсягу
державного боргу на кінець бюджетного періоду. Відповідно до ч. 2 ст. 18 БК
України загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу
на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного
номінального обсягу ВВП України. Відповідно до ч. 2 ст. 16 БК України
кредити (позики) від іноземних держав, іноземних фінансових установ і
міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних проєктів
залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і належать
до державних зовнішніх запозичень.

81. Види державної позики.

Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 2 БК України державне запозичення – це операції,
пов’язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах повернення,
платності та строковості з метою фінансування державного бюджету.
Так, залежно від території розміщення існують внутрішні та зовнішні державні
запозичення. При підключенні підстави строку залучення коштів, отримують
короткострокові державні запозичення (з терміном погашення до 1 року),
середньострокові державні запозичення (їх погашення відбувається у строк від
1 до 5 років), та довгострокові державні запозичення (термін погашення
становить понад 5 років). Залежно від методу визначення доходу за
державними запозиченнями виділяють боргові зобов’язання з твердим
доходом або відносно визначеним доходом. Залежно від валюти здійснення
державних запозичень розрізняють державні запозичення у національній
валюті й державні запозичення в іноземній валюті. Важливим є критерій
форми здійснення державних запозичень, за ним державні запозичення
здійснюються у формах державних позик (головним чином через емісію
державних цінних паперів) і прямих державних кредитів, що забезпечені
державними гарантіями.

Відповідно до ч. 2 ст. 16
БК України кредити
(позики) від іноземних
держав, іноземних
фінансових установ і
міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних проєктів
залучаються державою на підставі міжнародних договорів України

Реніший вид цінний паперів:В залежності від ринку розміщення державні

облігації поділяються на: облігації внутрішніх державних позик України
(ОВДП); облігації зовнішніх державних позик України (ОЗДП); цільові
державні облігації України.

82. Державні цінні папери як метод залучення коштів до бюджету.

ЗАКОН Про ринки капіталу та організовані товарні ринки
ЦІННІ ПАПЕРИ
Стаття 8. Цінні папери та їх класифікація
Боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і
передбачають обов’язок емітента сплатити у визначений строк кошти. До
боргових цінних паперів належать: б) державні облігації України;
Згідно з п. 37 ч. 1 ст. 2 БК України, одне з надходження бюджету –
надходження внаслідок продажу/пред’явлення цінних паперів. Подібні
фінансові інструменти випускають усі національні уряди. Вони покликані
фінансувати бюджетний дефіцит країни або допомогти сплатити попередні
борги держави (це називається рефінансуванням).
Кабінет Міністрів України визначає основні умови здійснення державних
запозичень, у тому числі основні умови розміщення (емісії) державних цінних
паперів.
Кожного тижня Мінфін проводить аукціони з продажу ОВДП, а отримані кошти
спрямовує до державного бюджету на фінансування поточних потреб.
Отримуючи гроші в борг, уряд зобов’язується повернути їх через визначений
час та сплатити певний відсоток.
14) державні цінні папери - державні облігації України, казначейські
зобов’язання України, фінансові казначейські векселі, державні деривативи.
Стаття 16. Державні облігації України
Державні облігації України поділяються на облігації внутрішньої державної
позики України та облігації зовнішніх державних позик України.
Облігації внутрішньої державної позики (скор. ОВДП) — державні цінні
папери, що розміщуються на внутрішньому фондовому ринку.
ОВДП випускаються Міністерством фінансів України, та продаються дилерам
та їх клієнтам на первинному ринку для фінансування потреб державного
бюджету України. Депозитарієм ОВДП — тобто установою, яка веде їх
централізований облік в бездокументарній формі — є НБУ.
ОВДП вважаються найнадійнішими цінними паперами в Україні оскільки їх
погашення у повному обсязі (100% суми) гарантується державою.
Мінфін випускає облігації зовнішньої державної позики (ОЗДП), які завжди
номіновані в іноземній валюті, найчастіше в доларах або євро. Як правило, такі
цінні папери називаються єврооблігаціями. Вони продаються на міжнародних
фінансових ринках.
Казначейське зобов’язання України - це державний цінний папір, що
розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб та
посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником
казначейського зобов’язання України.

83.
Військ
ові
обліга
ції.
Що
таке
військ
ові
обліга
ції
Військові облігації - це фактично різновид облігацій внутрішньої державної
позики (ОВДП), тобто цінні папери, емітентом яких є держава в особі
Міністерства фінансів України.
Військові облігації відрізняються від звичайних ОВДП наявністю цільового
призначення - для потреб Збройних сил України та потреб держави у
військовий час, а також випущенням їх в період воєнних дій на території
України. Фактично, держава залучає кошти фізичних та юридичних осіб для
потреб Збройних сил з умовою їх повернення через певний період часу
(наприклад, є на 2 місяці, є на 1 рік). При тому, особа, яка стає власником
військових облігацій, отримує дохід у вигляді річних відсотків. Первинними
дилерами є банки, в тому числі державні, а також фінансові установи,
інвестиційні фонди.
Військові облігації доступні до придбання у гривні, доларах США та євро
Це облігації внутрішнього займу — цінні папери, які випускає держава. Так
вона позичає гроші в громадян. Йдуть вони на підтримку економіки та,
насамперед, армії. За ці гроші купують зброю, набої, техніку, медикаменти.
Повертати ці запозичення держава буде з відсотками. Номінальна вартість
однієї облігації — 1000 гривень. Дохід залежить саме від терміну. Що більший
період, тим більше відсотки. Короткострокові облігації на два місяці принесуть
9,5%, а півторарічні 11,5%..
Дохід від них не оподатковується, на відміну від, наприклад, депозитів. По-
друге, підтверджувати походження коштів, за які вони куплені, не потрібно.
Важливо, що за відсотки, отримані за цими облігаціями, не треба платити
податок на доходи фізичних осіб і військовий збір.
Раніше Постановою Кабміну від 25.02.2022 № 156 Про випуск облігацій
внутрішньої державної позики “Військові облігації” вирішено здійснити
державні внутрішні запозичення в обсязі до 400 млрд. гривень шляхом
поетапного випуску облігацій внутрішньої державної позики "Військові
облігації" з такими основними умовами:
- номінальна вартість однієї облігації - 1000 гривень;
- купонний період - один рік;
- ставка доходу - 11 відсотків річних; - строк обігу - до 15 років.
Кошти, залучені від розміщення облігацій, зараховуються до державного
бюджету.
Існує два види військових облігацій: купонні — зі строком погашення більше
року та купонними платежами; дисконтні — зі строком погашення менше року,
продаються за ціною нижче номіналу. Дисконтні військові облігації:
• Строк погашення менше року: Дисконтні військові облігації
мають коротший строк погашення, який може бути менше одного
року.
• Продаються за ціною нижче номіналу: Зазвичай ці облігації
продаються із знижкою від їхньої номінальної вартості. Наприклад,
 якщо номінальна вартість облігації 1000 доларів, її можуть продати
за 950 доларів. Купонні військові облігації:
Строк погашення більше року: Купонні військові облігації мають більший
термін до дати погашення, який може перевищувати один рік.
Купонні платежі: Вони генерують купонні платежі, що представляють собою
фіксовані відсотки від номінальної вартості облігації.
Купонні військові облігації призначені для довгострокового інвестування та
генерування регулярного доходу, тоді як дисконтні військові облігації зазвичай
короткострокові та можуть приносити дохід у формі знижки при покупці.
84. Державні (місцеві) гарантії.
Законодавчого визначення фінансово-правовий інститут державних і місцевих
гарантій набуває у п. 151 ч. 1 ст. 2 БК України через категорію «гарантійне
зобов’язання», зміст якої закріплено як зобов’язання гаранта повністю або
частково виконати боргові зобов’язання суб’єкта господарювання –
резидента України перед кредитором у разі невиконання таким суб’єктом
його зобов’язань за кредитом (позикою), залученим під державну чи місцеву
гарантію .
Отже державна гарантія - зобов'язання України повністю або частково
виконати платежі на користь кредитора у разі невиконання позичальниками,
іншими, ніж Україна, що отримали кредит під державні гарантії, зобов'язань
щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.
Відносини з надання гарантій передбачають особливий суб’єктний склад:
принципала, бенефіціара і гаранта, причому першим може бути лише суб’єкт
господарювання – резидент України, а останнім обов’язково виступає держава
в особі відповідних органів або Верховна Рада Автономної Республіки Крим,
обласні чи міські ради.
Виокремлюють декілька різновидів державних і місцевих гарантій. Так, за
підставою гаранта існують:
а) державні гарантії (гарантом виступає уряд України; б) місцеві гарантії
(гарантом виступають Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна
обласна чи міська рада). При задіянні критерію резидентства бенефіціара
отримаємо: а) внутрішні державні і місцеві гарантії (гарантії перед
резидентами країни); б) зовнішні державні й місцеві гарантії (гарантії перед
нерезидентами країни). Якщо взяти до уваги критерій валюти, у якій виданий
кредит/позика під публічні гарантії, то існують державні й місцеві гарантії,
що надаються: а) за кредитами, виданими в національній валюті; б) за
кредитами, виданими в іноземній валюті.
Так само як і державні (місцеві) запозичення, державні (місцеві) гарантії
надаються на умовах платності, строковості, що підкреслює їх природний
взаємозв’язок.
Згідно з ч. 4 ст. 17 БК України державні (місцеві) гарантії не надаються для
забезпечення боргових зобов’язань суб’єктів господарювання, якщо
безпосереднім джерелом повернення кредитів (позик) передбачаються кошти
державного (місцевого) бюджету.
Прострочена заборгованість суб’єкта господарювання перед державою за
кредитом (позикою) під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з
бюджету (включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та
пеню) стягується з такого суб’єкта господарювання податковими органами, що
є органами стягнення такої заборгованості у порядку, передбаченому ПК
України.

85. Державний борг: поняття та види.

Наслідком здійснення державних запозичень, а також можливості
забезпечення боргових зобов’язань суб’єктів господарювання державними
гарантіями є виникнення та існування державного боргу і гарантованого
державою боргу.
Зміст поняття державного боргу визначено законодавцем у п. 20 ч. 1 ст. 2 БК
України як загальна сума боргових зобов’язань держави з повернення
отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що
виникають внаслідок державного запозичення . Державний борг — сукупні
боргові зобов'язання держави перед усіма кредиторами (юридичними та
фізичними особами, іноземними державами, міжнародними організаціями.
Основу змісту державного боргу становлять державні запозичення. Водночас
не всі боргові зобов’язання держави виникають на підставі здійснення
державних (місцевих) запозичень. (борги за платежами в державному секторі,
заборгованість із виплати заробітної плати.)
Гарантований державою борг – загальна сума боргових зобов'язань суб'єктів
господарювання - резидентів України щодо отриманих та непогашених на
звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними
гарантіями.
Граничний обсяг державного боргу і гарантованого державою боргу,
граничний обсяг надання державних гарантій визначаються на кожний
бюджетний період законом про Державний бюджет України. Загальний обсяг
державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного
періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу
валового внутрішнього продукту України.
Згідно зі ст. 18 БК України, у разі очікуваного перевищення граничної
величини державного боргу та гарантованого державою боргу Кабінет
Міністрів України невідкладно звертається до Верховної Ради України за
дозволом на тимчасове перевищення такої граничної величини та подає для
схвалення план заходів з приведення загального обсягу державного боргу та
гарантованого державою боргу до встановлених вимог. При цьому з метою
забезпечення дотримання граничних обсягів державного (місцевого) боргу та
державних (місцевих) гарантій Боргове агентство України веде Реєстр
державного боргу і гарантованого державою боргу, Реєстр державних гарантій,
а Міністерство фінансів України веде Реєстр місцевих запозичень та місцевих
гарантій.
Державний борг традиційно поділяють на зовнішній та внутрішній.
• Зовнішній державний борг — заборгованість держави іншим
країнам, міжнародним економічним організаціям та іншим особам.
Державний зовнішній борг є частиною валового зовнішнього боргу
країни.
• Внутрішній державний борг — заборгованість держави власникам
державних
цінних паперів та іншим кредиторам.

Загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець

бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального
обсягу валового внутрішнього продукту України. Установити, що положення
частини другої статті 18 цього Кодексу не застосовуються у випадках:
1) введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

86. Місцевий борг.

Наслідком здійснення місцевих запозичень, а також можливості забезпечення

боргових зобов’язань суб’єктів господарювання місцевими гарантіями є
виникнення та існування (місцевого) боргу і гарантованого місцевого
(Автономною Республікою Крим, територіальною громадою міста) боргу.
Аналогічно до нього у п. 35 ч. 1 ст. 2 БК України закріплено й поняття
місцевого боргу, що розуміється як загальна сума боргових зобов’язань
Автономної Республіки Крим, обласної ради чи міської територіальної громади
з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну
дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення.
Своєю чергою, загальний обсяг місцевого боргу та гарантованого Автономною
Республікою Крим, обласною радою чи міською територіальною громадою
боргу станом на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 200
відсотків (для міста Києва – 400 відсотків) середньорічного прогнозного обсягу
надходжень бюджету розвитку визначеного відповідно до показників на
наступні за плановим два бюджетні періоди у прогнозі відповідного місцевого
бюджету.
Існування місцевого боргу породжує необхідність здійснення уповноваженими
органами місцевого самоврядування комплексу заходів щодо обліку,
обслуговування, погашення та управління державним боргом.
Згідно зі ст. 18 БК України, у разі очікуваного перевищення граничної
величини місцевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим,
обласною радою чи міською територіальною боргу місцевий фінансовий орган
невідкладно звертається до (Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
відповідної обласної чи міської ради) за дозволом на тимчасове перевищення
такої граничної величини та подає для схвалення план заходів з приведення
загального обсягу місцевого боргу та гарантованого державою боргу до
встановлених вимог. При цьому з метою забезпечення дотримання граничних
обсягів місцевого боргу та місцевих гарантій Міністерство фінансів України
веде Реєстр місцевих запозичень та місцевих гарантій.

87. Загальна характеристика управління й обслуговування державного боргу

Звідси сутність державного і місцевого боргу в широкому розумінні становлять
відносини з приводу формування (випуску), обслуговування, погашення та
визнання боргових зобов’язань держави, Автономної Республіки Крим,
обласних рад.
Виникнення державного боргу зумовлює необхідність його обслуговування,
погашення та управління, що здійснюється уповноваженими органами
відповідно до умов здійснених раніше державних (місцевих) запозичень,
наданих гарантій. Відповідно до п. 37 ч. 1 ст. 2 БК України обслуговування
державного (місцевого) боргу – операції щодо здійснення плати за
користування кредитом (позикою), сплати комісій, штрафів та інших платежів,
пов’язаних з управлінням державним (місцевим) боргом. До таких операцій не
належить погашення державного (місцевого) боргу, що визначено як операції з
повернення кредитів (позик) відповідно до умов кредитних договорів та/
або розміщення (емісії) боргових цінних паперів. Своєю чергою категорія
управління державним (місцевим) боргом є більш загальною а її зміст
закріплено у ч. 1 ст. 2 БК України як сукупність дій, пов’язаних зі
здійсненням запозичень, обслуговуванням і погашенням державного
(місцевого) боргу, що спрямовані на досягнення збалансованості бюджету.
Зокрема, згідно з ч. 6 ст. 16
БК України витрати на обслуговування та погашення державного (місцевого)
боргу здійснюються Борговим агентством України (місцевим фінансовим
органом) відповідно до кредитних договорів. Якщо очікуваний обсяг витрат на
обслуговування та погашення державного боргу перевищить обсяг коштів,
визначений законом про Державний бюджет України на таку мету,
Міністерство фінансів України невідкладно інформує про це Кабінет Міністрів
України та Рахункову палату.
З метою ефективного управління державним боргом за рішенням Кабінету
Міністрів України, на фінансовому ринку можуть здійснюватися державні
запозичення понад обсяги, визначені на поточний бюджетний період законом
про Державний бюджет України. Умовою таких операцій з управління
державним боргом, відповідно до ст. 16 БК України, є виконання у
поточному бюджетному періоді плану державних запозичень до загального
фонду державного бюджету в обсязі, що не перевищує 25 відсотків плану
державних запозичень до загального фонду державного бюджету на поточний
бюджетний період. Такі кошти спрямовуються на фінансування державного
бюджету в наступному бюджетному періоді з відповідним зменшенням
обсягів державних запозичень на наступний бюджетний період.
З урахуванням здійснення державних запозичень, що мають різні терміни
залучення коштів і їх повернення (зокрема до п’яти років для
середньострокових державних запозичень), управління державним боргом має
відбуватись не лише в межах одного бюджетного періоду чи одного
бюджетного циклу, а передбачати охоплення декілька найближчих таких
періодів та циклів. Унаслідок цього виникає потреба у розробленні стратегії
управління державним боргом. Така стратегія на середньостроковий період
формується з урахуванням показників, визначених Бюджетною декларацією та
законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

88. Методи управління державного боргу й особливості їх застосування в

умовах воєнного стану.
В умовах війни обсяги державних зобов’язань, насамперед перед іноземними
державами, стрімко зростають. Неефективне управління державним боргом
може сприяти економічній дестабілізації країни. Збільшення зовнішнього
державного боргу може спричинити зниження державного авторитету України
на міжнародній економічній арені, а також викликає появу недовіри та
сумнівності у спроможності держави забезпечувати вчасне обслуговування
взятих фінансових зобов’язань. До вторгнення країни-агресора на територію
України наша держава мала вже вироблену стратегію по управлінню
державним боргом, але через війну в країні необхідне переорієнтування майже
всіх пріоритетів та напрямів державного фінансування з метою забезпечення
обороноздатності країни, вирішення величезної кількості гуманітарних
проблем, а також здійснюється позаплановий пошук грошових ресурсів на
внутрішньому та на зовнішньому ринках для того, аби профінансувати
бюджети усіх рівнів.
Кабінет Міністрів України затвердив середньострокову стратегію
управління державним боргом на 2024–2026 роки. Одне із завдань урядової
стратегії – зробити борг якомога дешевшим в обслуговуванні і
максимально розтягнути виплати за ним у часі. Акцент – на залучення
зовнішнього довгострокового пільгового фінансування та збільшення частки
грантів для держави, активізацію взаємовідносин з інвесторами та сприяння
розвиткові внутрішнього ринку капіталу.
У зв'язку з цим було визначено три основні цілі управління державним боргом:
1. Залучення зовнішнього довгострокового пільгового фінансування та
максимізація частки грантів офіційного сектору. 2. Продовження розвитку
міцних взаємовідносин з інвесторами та сприяння розвитку внутрішнього
ринку капіталу. 3. Мінімізація ризику рефінансування.
ОВДП для фінансування військових видатків Для фінансування військових
видатків Україна покладається на внутрішній борговий ринок. З березня 2022
року Україна регулярно випускає військові облігації на внутрішньому ринку,
щоб забезпечити безперебійне забезпечення фінансових потреб держави в
умовах воєнного стану. Уряд зобов'язується використовувати ці кошти на
підтримку армії для закупівлі зброї, боєприпасів, обладнання, продуктів
харчування та медикаментів. Для населення військові облігації – це чудова
можливість поєднати підтримку обороноздатності країни із вигідним
інвестуванням.
ЄС. Європейська Комісія має намір створити спеціальний інструмент для
відновлення України та підтримки її макрофінансової стабільності. Інструмент
для підтримки відновлення, відбудови та модернізації України має сягнути 50
млрд євро на період з 2024 по 2027 рік як у вигляді грантів, так і у вигляді
кредитів.
Особлива увага у цьому зв’язку – до поглиблення співпраці з МВФ, МБРР та
ЄС в межах реалізації структурних реформ у найбільш вразливих галузях
української економіки. «Це важливо для залучення пільгового фінансування, у
тому числі від МБРР та Євросоюзу, і зміцнення довіри іноземних інвесторів та
подальшого зниження вартості комерційних кредитів»
Ціль 2. 1. Продовження розвитку міцних взаємовідносин з інвесторами та
поглиблення місцевих ринків капіталу Забезпечення сильної підтримки від
іноземних інвесторів Фінансування від приватних комерційних інвесторів
залишатиметься ключовим елементом стратегії фінансування відбудови
України.
За прогнозами Міжнародного валютного фонду у 2025 році державний борг
України перевищить 100% її ВВП. Проте експерти вважають: за збереження
достатнього рівня міжнародної фінансової допомоги
Україні, навіть без огляду на війну, справно розраховуватися за обслуговування
боргу цілком до снаги.
Рефінансування– це випуск нових позик для того, щоб розплатитися з власниками
облігацій старої позики. Конверсія державного боргу – це зміна дохідності позик.
Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками.
Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і
конверсія можуть провадитися також одночасно. Консолідація– це зміна строків дії
позик. Уніфікація– це об’єднання кількох позик в одну. Наприклад, кілька облігацій
старих позик обмінюють на облігації нової позики у співвідношенні 3:1.
Реструктуризація – це використання зазначених вище методів у комплексі.
Анулювання (скасування) державного боргу означає відмову держави від
зобов’язань за випущеними позиками (внутрішніми, зовнішніми або за всім
державним боргом). Анулювання цінних паперів держави можливе через дві причини:
по-перше, в разі фінансової неспроможності держави (дефолту); по-друге, в результаті
приходу до влади нових політичних сил, які відмовляються визнавати фінансові
зобов’язання своїх попередників.

89. Державні та місцеві цільові фонди.

Державні цільові фонди — це сукупність фондів грошових коштів, які
знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади.
Державні цільові фонди – це сукупність фінансових ресурсів, які
створюються і використовуються з метою фінансування програм, що
виконуються державними органами. Це, зокрема, програми соціального
розвитку (пенсійне обслуговування, соціальне страхування, виплата
компенсацій та надання пільг); стабілізації грошово-кредитної системи
(гарантування вкладів.) Загальнодержавні цільові фонди — це фонди, які
створюються на загальнодержавному рівні з метою фінансування
загальнодержавних програм.
Місцеві фонди формуються місцевими органами самоврядування для
забезпечення виконання місцевих програм.
За критерієм відносин з державним бюджетом державні цільові фонди
поділяються на бюджетні та позабюджетні. Бюджетні фонди – це фонди, які
входять до складу державного бюджету. Фінансування видатків таких фондів
здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. При цьому одна частина
фондів фінансується за рахунок загального фонду, а інша – зі спеціального
фонду. Позабюджетні цільові фонди – це фонди, які не включаються до
державного бюджету, мають самостійні джерела надходжень і здійснюють
видатки незалежно від державного бюджету.
До позабюджетних державних цільових фондів належать: Пенсійний фонд
України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Фонд
загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок
безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності,
Фонд соціального страхування від нещасних випадків.
Місцеві органи влади згідно із Законом "Про місцеве самоврядування в
Україні", можуть створювати місцеві позабюджетні фонди. Вони поділяються
на два види: валютні фонди та резервні фонди. Відповідні ради виступають
розпорядниками коштів місцевих валютних фондів. Резервні фонди
утворюються місцевими органами влади в обсязі 1% видатків відповідного
бюджету. Кошти резервних фондів використовуються для фінансування
невідкладних заходів, що не передбачені місцевими бюджетами.
До державних цільових фондів мобілізуються доходи тільки за рахунок
надходжень, визначених законодавством країни. До основних джерел
фінансування державних цільових фондів в Україні належать: 1) обов'язкові
відрахування юридичних і фізичних осіб до складу доходів фондів. Вони
встановлюються законодавством України тільки для таких фондів, які мають
загальнодержавне значення. Такими є Пенсійний фонд України. 2) обов'язкові
внески коштів визначеними категоріями юридичних та фізичних осіб.; 3)
цільові бюджетні виплати. Це перерахування коштів Державного бюджету до
фондів з метою фінансування визначених програм. 4) доходи, що одержують
фонди від розміщення тимчасово вільних коштів у комерційних банках. 5)
грошові кошти, які одержують фонди від продажу цінних паперів; 6)
одержання кредитів та позик фондом. 7) добровільні та благочинні внески
коштів
Джерелами формування коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття є страхові внески страхувальників,
асигнування державного бюджету, суми фінансових санкцій до юридичних і фізичних
осіб за порушення порядку сплати страхових внесків та використання коштів Фонду,
благодійні внески юридичних і фізичних осіб та інші надходження. Кошти,
мобілізовані Фондом, використовуються з метою виплати забезпечення та надання
соціальних послуг безробітним, відшкодування витрат Пенсійному фонду України,
пов'язаних із достроковим виходом певних категорій осіб на пенсію.

90. Правовий режим страхових внесків у централізовані позабюджетні

цільові фонди Україні створюються та функціонують позабюджетні
цільові фонди коштів.
Позабюджетні цільові фонди - це фонди фінансових ресурсів, необхідних для
фінансування пріоритетних напрямів соціально-економічних завдань держави та
органів місцевого самоврядування. Вони завжди формуються за рахунок обов'язкових
внесків і відрахувань юридичних та фізичних осіб і призначаються, як правило, для
реалізації конституційних прав громадян на пенсійне забезпечення, соціальне
страхування, охорону здоров'я та в багатьох країнах - на медичну допомогу. Ці фонди є
державною власністю.
Позабюджетні цільові фонди в Україні створюються тільки на державному рівні.
Централізовані цільові позабюджетні фонди створюються компетентними органами із
чітко цільовою спрямованістю.
Позабюджетні фонди організовують мобілізацію та використання коштів фондів у
розмірах і на цілі, передбачені державою в положеннях про ці фонди.
Особливістю внескі до позабюджетних цільових фондів є те, що вони:
• мають обов’язків характер (хоча можуть надаватись і на
добровільній основі);
• мають цільовий характер;
• створюються тільки на державному рівні.
За допомогою державних позабюджетних фондів розв'язуються
найважливіші соціальні завдання: - соціального захисту населення;
- підвищення життєвого рівня населення;
- збереження і поліпшення здоров'я населення; -
соціальної орієнтації безробітного населення; -
надання соціальних послуг населенню.
Джерелами формування доходів державних цільових позабюджетних фондів є:
1) обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб,
встановлені законодавством;
2) добровільні внески юридичних та фізичних осіб; 3)
кошти Державного бюджету; 4) інші доходи.
Основними позабюджетними цільовими фондами є: Пенсійний фонд, Фонд
соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань, Фонд соціального страхування з тимчасової втраті працездатності,
Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття

Податки є основним джерелом доходів бюджетів

Які податки потрапляють до державного і до місцевого бюджетів
У нас унітарна держава з наявною у складі авт республіки, тому враховуючи
дану особливість у нас дворівнева бюджетна система(держ і місц бюджети)
Юридична класифікація податків: загальнодержавні та місцеві
7.1. Під час встановлення податку обов'язково визначаються такі елементи:
1. платники податку;
2. об'єкт оподаткування;
3. база оподаткування;
4. ставка податку;
5. порядок обчислення податку;
6. податковий період;
7. строк та порядок сплати податку;
8. строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.
Всі податки, окрім мита, закріплені у Податковому кодексі
До загальнодержавних податків належать відрахування, обов'язкові до сплати
на всій території України. Вони мають фіксовану процентну ставку. До
загальнодержавних податків належать ПДВ, ЄСВ, на прибуток, ПДФО,
акцизний і екологічний податки, а також — на надра, землю тощо.
Стаття 9.
Загальнодержавні податки
та збори 9.1. До
загальнодержавних
податків належать:
1. податок на прибуток підприємств;
2. податок на доходи фізичних осіб;
3. податок на додану вартість;
4. акцизний податок;
5. екологічний податок; 9.1.6. рентна плата;
9.1.7. мито.
Кошти від їх сплати надходять або повністю до держбюджету, або у певних
пропорціях розподіл між місцевими бюджетами та держбюджетом(напр,
податок на прибуток підприємства і податок на доходи фіз осіб – частина залиш
у бюджеті міста, частина в обласному бюджеті, а частина до держбюджету)
Найголовніший податок який насичує наш бюджет є податок на додану вартість
Основні непрямі податки, є 3 види: мито, акцизний податок, податок на додану
вартість.

Місцеві податки без виключення у повному обсязі надходять до місцевого

бюджету. Але введення місц податків лежить у компетенції відповідного органу
місцевого самоврядування. Місцеві податки діють локально, в межах
встановленої «вилки» ставок. До них належать єдиний податок, податок на
нерухоме майно (крім земельної ділянки), туристичний збір і збори за
здійснення різних видів діяльності підприємця.
10.1. До місцевих
податків належать:
10.1.1. податок на
майно;
10.1.2. єдиний податок.
10.2. До місцевих зборів належать:
1. збір за місця для паркування транспортних засобів;
2. туристичний збір.
-1
10.2 . Місцеві ради обов’язково установлюють єдиний податок та податок на
майно (в частині транспортного податку та плати за землю, крім земельного
податку за лісові землі).
ПДФО
Податок на прибуток передбачено у законодавствах усіх країн. Саме він є
головним джерелом наповнення державного бюджету.
Податок на доходи фізичних осіб є обов'язковим для кожного громадянина, хто
отримує будь-який прибуток. Усі працівники вважають себе його платником. І
дійсно, податок вираховується з їхньої зарплатні. Але відповідальність за
своєчасну сплату ПДФО несе роботодавець. Фактично платниками податку на
доходи фізичних осіб є три головні категорії:
1. Фізичні особи-резиденти. Це громадяни України, які
постійно мешкають на території країни. Під оподаткування
потрапляє прибуток, отриманий на місці та за кордоном.
Наприклад, сплата за послуги, надані дистанційно.
2. Фізичні особи-нерезиденти. Це громадяни, які не мають
постійного місця проживання в Україні, але отримують дохід
на території країни.
3. Податковий агент. Це роботодавець, який нараховує, утримує
та сплачує податок. ПДФО утримується із заробітної плати
працівника, але забезпечити сплату повинен саме
роботодавець.
Стаття 163. Об'єкт оподаткування
163.1. Об'єктом оподаткування резидента є:
1. загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід;
2. доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно
оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання);
3. іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами
України.
163.2. Об'єктом оподаткування нерезидента є:
163.2.1. загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його
походження в Україні; 163.2.2. доходи з джерела їх походження в Україні, які
остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання).
Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням
особливостей, визначених цим розділом.
Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає
оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника
податку протягом звітного податкового періоду.
Як платити податок на доходи фізичних осіб
Під час нарахування оплати праці робітників податкова база визначається, як
зарплата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне
соціальне страхування (ЄСВ) та виплат у Накопичувальний фонд.
Окрім податку на дохід в розмірі 18%, законодавством передбачена сплата
військового збору, який залежить від суми виплат і складає 1,5%.
Таким чином під час нарахування заробітної плати в розмірі 10 000 грн зразок
розрахунків буде виглядати так:
• податкова база — 10 000 грн;
• сума податку на доходи фізичних осіб —
10 000х18%=1800 грн;
• військовий збір — 10 000х1,5%=150 грн;
єсв22% Що таке ПДВ
Податок на додану вартість, або ПДВ — це певний відсоток надбавки, яку
оплачує покупець будьякого товару або послуги. Водночас у бюджет цей
податок перераховує продавець товару або послуги (він же зобов'язаний вести
облік), а платником є покупець. Продавець у цій системі взаємин є податковим
агентом.

ПДВ є непрямим податком. Щоб до кінця розібратися, що таке ПДВ, після

визначення ставок цього податку, необхідно познайомитися з такими
поняттями, як податкове зобов'язання та податковий кредит (вхідний ПДВ).
Але на цих поняттях ми зупинимося трохи пізніше.

Об'єкт оподаткування ПДВ — це будь-які операції з надання послуг, продажу

товарів та здійснення робіт на митній території України. Водночас важливо
зазначити, що цей податок стосується не тільки українців, але і нерезидентів,
не тільки товарів і послуг, які виробляються на території України, але також
ввезення або вивезення товарів за межі України.

Платник ПДВ — це будь-яка особа, яка проводить або планує проводити

господарську діяльність.

Сьогодні Податок на додану вартість визначається Податковим кодексом

України, а також окремими законами України та підзаконними актами.

Ставки ПДВ в Україні

Ставка ПДВ в Україні може бути різною, наприклад: 20%, 14%, 7% і 0%.
Зупинимося на кожній із них докладніше.
Ставка ПДВ 20% — обкладається більшість товарів і послуг, інші процентні
ставки є, імовірніше, винятком (ст. 193.1-а ПКУ)
Ставка ПДВ 14% — сільськогосподарська продукція, яка ввозиться на
територію України або поставляється на території України. Чіткий перелік
видів цієї продукції визначено в ст.193.1-г ПКУ. Ставка ПДВ 7% — менш
поширена відсоткова ставка, платники якої визначені в ст.193.1-в ПКУ.
Наприклад, це ліки, медична техніка, послуги з показу театральних, музичних
та інших постановок, прем'єри кінофільмів, виставки, екскурсії, деякі послуги
готельного бізнесу та ін.
Ставка ПДВ 0% — перелік всіх товарів і послуг, на продаж яких діє нульова
ставка ПДВ позначений в ст.195 ПКУ. Це вивезення за кордон товарів в різних
митних режимах: безмитної торгівлі, вільної митної зони, режимі експорту. На
поставку деяких видів товарів: для заправки або забезпечення морських і
повітряних суден, космічних кораблів і носіїв, наземного військового
транспорту, а також магазинах безмитної торгівлі лише для громадян, які
виїжджають та ін.
В ст.196 ПКУ є перелік послуг і товарів, які зовсім не обкладаються ПДВ. Не є
платниками ПДВ ФОП та юридичні особи, які завезли в країну товари на суму
до 150 Євро, що займаються страхуванням, роялті, дивіденди, не обкладаються
ПДВ нараховані заробітні плати та ін.

Як порахувати ПДВ
Для того щоб зрозуміти як вирахувати ПДВ, необхідно розібратися з поняттями
податковий кредит з ПДВ і податкові зобов'язання.

Податковий кредит з ПДВ і податкове зобов'язання

Податкове зобов'язання (вихідний ПДВ) — уся сума ПДВ, сплаченого
покупцем за певний період у складі послуг, робіт чи товарів.

Податковий кредит абсолютно не пов'язаний з кредитуванням. Податковий

кредит з ПДВ — це сума, на яку платник ПДВ має законне право зменшити
податкове зобов'язання

Єдиний податок – це податок, що сплачується у рамках спрощеної системи

оподаткування, обліку та звітності (спрощена система оподаткування). Єдиний
податок «замінює» цілий ряд податків, які б сплачувалися платником, що не
обрав спрощену систему оподаткування. Платники єдиного податку
звільняються від обов’язку нарахування, сплати та подання податкової звітності
з таких податків і зборів: 1) податку на прибуток підприємств (за деякими
винятками); 2) податку на доходи фізичних осіб у частині доходів (об’єкта
оподаткування), що отримані в результаті господарської діяльності платника
єдиного податку першої – четвертої групи (фізичної особи) та оподатковані
єдиним податком; 3) податку на додану вартість з операцій з постачання
товарів, робіт та послуг, місце постачання яких розташоване на митній
території України, крім податку на додану вартість, що сплачується фізичними
особами та юридичними особами, які обрали ставку єдиного податку в розмірі
3 відсотки від доходу, а також що сплачується платниками єдиного податку
четвертої групи; 4) податку на майно в частині земельного податку за
земельні ділянки, що використовуються платниками єдиного податку першої-
третьої груп для провадження господарської діяльності (крім діяльності з
надання земельних ділянок та/або нерухомого майна, що знаходиться на таких
земельних ділянках, в оренду (найм), позичку, на іншому праві користування)
та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення
сільськогосподарського товаровиробництва; 5) рентної плати за спеціальне
використання води платниками єдиного податку четвертої групи. Всього
передбачено чотири групи платників єдиного податку.
Кількість груп єдиного податку всього чотири, з них:
• 1 та 2 групи – виключно для фізосіб-підприємців. Ставки
податку протягом року у фіксованій грошовій сумі, тобто
сума податку не залежить ні від доходу, ні від прибутку;
• 3 група – можуть бути як фізособи-підприємці, так і
юрособи. Оподатковується дохід, а не прибуток суб’єкта
господарювання;
4 група – лише для сільськогосподарських виробників (як фізосіб-підприємців,
так і юридичних осіб). Для першої групи платників єдиного податку ставка
знаходиться в межах до 10% (включно) розміру прожиткового мінімуму. Для
другої групи – у межах до 20% (включно) розміру мінімальної заробітної
плати. Місцева рада встановлює на власний розсуд ставки єдиного податку для
платників першої та другої груп, однак робить це в чітко встановлених межах.
Ставка податку для платників третьої групи встановлюється у відсотках до
отриманого доходу. Розмір ставки єдиного податку для платників третьої
групи встановлюється у розмірі 3% доходу – у разі сплати податку на
додану вартість та 5% доходу у разі включення податку на додану вартість до
складу єдиного податку. ПК України передбачені умови, за якими ставка
податку для платників першоїтретьої групи становить 15% (п. 293.4 ст. 293ПК
України). Для платників єдиного податку четвертої групи розмір ставки
податку з одного гектара сільськогосподарських угідь та/або земель водного
фонду залежить від категорії (типу) земель, їх розташування та становить (у
відсотках бази оподаткування).

Відповідно до п. 14.1.4. ст. 14 ПК України акцизний податок – це непрямий

податок на споживання окремих видів товарів (продукції), визначених як
підакцизні, що включається до ціни таких товарів (продукції). Правовий
механізм акцизного податку визначено розділом VI ПК України. Акцизний
податок розглядають як такий, що є податком на специфічні товари.
Отже, об’єктом оподаткування акцизним податком у загальному вигляді
визнаються виробництво та імпорт підакцизних товарів. Вичерпний перелік
таких товарів закріплено у ст. 215 ПК України. До їх кола належать: 1) спирт
етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво; 2) тютюнові
вироби, тютюн та промислові замінники тютюну; 3) рідини, що
використовуються в електронних сигаретах; 4) пальне, у тому числі товари
(продукція), що використовуються як пальне для заправлення транспортних
засобів, обладнання або пристроїв з двигунами внутрішнього згоряння із
запалюванням від стиснення, з двигунами внутрішнього згоряння з іскровим
запалюванням, з двигунами внутрішнього згоряння з кривошипно-шатунним
механізмом; 5) автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи,
мотоцикли, транспортні засоби, призначені для перевезення 10 осіб i більше,
транспортні засоби для перевезення вантажів; 6) електрична енергія. Ставки
акцизного податку встановлено у ст. 215 ПК України. При цьому
специфікою закріплення цього елементу податку є відсутність базової
ставки, тоді як активно застосовуються різні ставки для окремих підакцизних
товарів. Позначимо, що від того, який вид ставки встановлено для певних
підакцизних товарів, залежить порядок визначення бази оподаткування,
єдиного алгоритму формування якої не встановлено. Зважаючи на те, що
податковий обов’язок виникає у платника при операціях з різними видами
підакцизних товарів, наразі у ПК України відсутнє єдине положення щодо бази
оподаткування як елементу акцизного податку в цілому. Тож, податкова база в
даному випадку визначається окремо за кожним різновидом підакцизного
товару (електричною енергією, транспортними засобами, тютюновими
виробами тощо).

Митні платежі – податки, що відповідно до податкового або митного

законодавства справляються під час переміщення або у зв'язку з переміщенням
товарів через митний кордон України та контроль за справлянням яких
покладено на контролюючі органи.
До митних платежів відносяться:
а) мито – це загальнодержавний податок, встановлений Податковим кодексом
України та цим Кодексом, який нараховується та сплачується відповідно до
цього Кодексу, законів України та міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України; б) акцизний податок із
ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції);
в) податок на додану вартість із ввезених на митну територію України товарів
(продукції).

Податок на прибуток підприємств

Податок на прибуток підприємств: по-перше, загальнодержавний
(встановлюється виключно Верховною Радою України відповідним законом і
підлягає сплаті на всій її території нашої держави); по-друге, прямий
(справляється в процесі придбання і акумуляції матеріальних благ,
визначається розміром об’єкта оподаткування та включаються в ціну товару чи
послуги і сплачується виробником або власником. передбачає його сплату
юридичними особами. Платники податку на прибуток. ПК України у ст. 133
визначає декілька категорій платників, які розподілені на дві групи залежно від
статусу резидентства. Так, серед резидентів виділено: 1) суб’єктів
господарювання – юридичних осіб, які здійснюють господарську
діяльність як на території України, так і за її межами; 2) управителя
фонду операцій з нерухомістю; 3) фізичних осіб – підприємців 4)
юридичних осіб, що утворені відповідно до законодавства інших країн
(іноземні компанії). Платниками податку серед нерезидентів названо: 1)
юридичних осіб, які утворені в будь-якій організаційно-правовій формі та
отримують доходи з джерелом походження з України; 2) нерезиденти, які
здійснюють господарську діяльність на території України через постійне
представництво та/або отримують доходи із джерелом походження з України.
Основною групою платників за цим податком є суб’єкти господарювання.
Таким чином, платниками виступають суб’єкти господарювання – юридичні
особи будь якої організаційно-правової форми. Об’єкт оподаткування
встановлено ст. 134 ПК України. Ним є прибуток із джерелом походження з
України та за її межами. Таким є об’єкт оподаткування для всіх суб’єктів, окрім
тих, що позначені як такі, що здійснюють певні види діяльності (букмекерської
діяльності, азартних ігор та ін.,. Базова ставка податку визначена
у розмірі 18 відсотків. Водночас ПК України передбачено й граничні
ставки (. Граничною ставкою податку визнається максимальний або
мінімальний розмір ставки за певним податком, встановлений цим Кодексом.)
Зокрема, ставки 0, 4, 5, 6, 12, 15, 18 і 20 відсотків застосовуються до доходів,
що отримують платники від здійснення певних видів діяльності (приміром, за
договорам страхування, діяльність щодо випуску та проведення лотерей,
букмекерської діяльності тощо).
22% до заробітної плати найманого працівника, які роботодавець
зобов’язаний перераховувати державі, в Україні офіційно називають “Єдиним
соціальним внеском”.Формальний платник (податковий агент) –
роботодавець – не отримує жодної вигоди від сплаченого “внеску”, отже,
для нього цей платіж є податком на працю в чистому вигляді. За законом,
платником ЄСВ в Україні є роботодавець, а йому зі сплачених внесків не
повертають нічого взагалі, ні зараз, ні в майбутньому.
Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування
(єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до
системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в
обов'язковому порядку та на регулярній основі Платники єдиного
соціального внеску Платниками єдиного внеску є:
• роботодавці;
 • фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали
спрощену систему оподаткування;
• особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме
наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або
викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому
числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які
провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну
діяльність та отримують дохід від цієї діяльності; · члени
фермерського господарства,
(
ФОП, який має працівників, набуває статусу роботодавця
)

50. Доходи бюджету: поняття і види.

Доходи державного бюджету – це частина централізованих фінансових ресурсів

держави які врегульовані відповідними нормативними актами і необхідні для
виконання її функцій.
Статтею 9 БК України закріплено поділ доходів бюджету на: 1) податкові
надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій із
капіталом; 4) трансферти.
Податковими надходженнями є кошти, які надходять унаслідок сплати
законно встановлених податків і зборів. Наразі перелік цих платежів
закріплено статтями 9–10 ПК України (. податок на прибуток підприємств;
9.1.2. податок на доходи фізичних осіб;
9.1.3. податок на додану вартість;
9.1.4. акцизний податок;
9.1.5.
екологічни
й податок;
9.1.6.
рентна
плата;
9.1.7. мито.
Неподаткові надходження. Відповідно до ст. 9 БК України до складу
неподаткових включаються такі надходження: доходи від власності та
підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від
некомерційної господарської діяльності; власні надходження бюджетних
установ. Так, до доходів від власності та підприємницької діяльності
включено, наприклад: частина чистого прибутку (доходу) державних або
комунальних унітарних підприємств та їх об’єднань, що вилучається до
відповідного бюджету; плата за розміщення тимчасово вільних коштів
державного бюджету; суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну
державі, підприємству, установі, організації та. До підгрупи адміністративних
зборів та платежів: плата за надання адміністративних послуг; плата за
ліцензії на певні види господарської діяльності плата за ліцензії на право
оптової торгівлі спиртом етиловим. Власні надходження бюджетних установ
– це надходження, отримані в установленому порядку бюджетними
установами як плата за надання послуг, виконання робіт та цільових заходів,
гранти, дарунки та благодійні внески. Їх поділ надано у ст. 13 БК України. До
підгрупи інших неподаткових надходжень включено кошти від реалізації
майна, конфіскованого за рішенням суду надходження конфіскованої
національної та іноземної валюти за матеріалами митних органів. Доходи від
операцій з капіталом. Відповідно до Бюджетної класифікації ними
вважаються: надходження від продажу основного капіталу (кошти від
реалізації майна, одержаного державою або територіальною громадою в
порядку спадкування чи дарування), а також від валютних цінностей і
грошових коштів, власники яких невідомі; надходження коштів від Державного
фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; надходження від
відчуження майна що знаходиться у комунальній власності, кошти від продажу
землі й нематеріальних активів; податки на фінансові операції й операції з
капіталом .
Трансферти згідно із ч. 4 ст. 9 БК України – це кошти, одержані від інших
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на
безоплатній та безповоротній основ. До трансфертів належать: офіційні
трансферти від органів державного управління (кошти, що надходять з інших
бюджетів, дотації, субвенції); кошти від урядів зарубіжних країн та
міжнародних організацій.
51. Податкові надходження в структурі доходів бюджету
Податкові надходження формуються за рахунок мо- білізації до бюджету
податків, зборів та обов'язкових платежів, які в сукуп- ності утворюють
систему оподаткування Податковими надходженнями є кошти, які надходять
унаслідок сплати законно встановлених податків і зборів. Наразі до податкової
системи України включено сім загальнодержавних податків і чотири
місцеві податки і збори.
Стаття 9. Загальнодержавні податки та збори ( ПК)
9.1. До загальнодержавних податків належать:
65.1. податок на прибуток підприємств;
65.2. податок на доходи фізичних осіб;
65.3. податок на додану вартість;
65.4. акцизний податок;
65.5. екологічний податок;
65.6. рентна плата;
65.7. мито
Стаття 10. Місцеві податки
10.1. До місцевих податків належать:
a.1. податок на майно;
a.2. єдиний податок.( Єдиний податок (ЄП) — податок, що сплачують
суб’єкти господарської діяльності на спрощеній системі оподаткування,
основний підприємницький податок)
10.2. До місцевих зборів належать:
a.1. збір за місця для паркування транспортних засобів;
a.2. туристичний збір.
При цьому особливістю місцевого податку на майно є те, що він є комплексним
і до нього, відповідно до ст. 265 ПК України, відразу включено три податки: 1)
податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; 2) транспортний
податок; 3) плата за землю.

52. Видатки бюджету.

Відповідно до БК України, під видатками державного бюджету слід розуміти
кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених
законом про державний бюджет на відповідний бюджетний період. Видатки
бюджетів поділяються на:
❑ видатки на забезпечення конституційного ладу, державної
цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також
інші передбачені цим Кодексом видатки, які не можуть бути
передані на виконання Автономній Республіці Крим та
місцевому самоврядуванню (здійснюються тільки за рахунок
коштів Державного бюджету).
❑ видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути
передані на виконання Автономній Республіці Крим та
місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш
 ефективного їх виконання на основі принципу
субсидіарності;
❑ видатки на реалізацію прав та обов'язків Автономної
Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають
місцевий характер і визначені законами України.(ці видатки
здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, а також
трансфертів з Державного бюджету України до місцевих
бюджетів).

Залежно від рівня управління, тобто з урахуванням

адміністративнотериторіального поділу країни, видатки бюджету в
унітарних державах поділяються на видатки державного бюджету і
видатки місцевих бюджетів.
Структура функціональної класифікації передбачає виділення видатків на: а)
загальнодержавні функції; б) оборону; в) громадський порядок, безпеку та
судову владу; г) економічну діяльність; ґ) охорону навколишнього природного
середовища; д) житлово-комунальне господарство; е) охорону здоров’я; ж)
освіту; з) соціальний захист та соціальне забезпечення. Економічна
класифікація видатків бюджету уточнює використання бюджетних коштів
відповідно до їх економічного призначення (заробітна плата, оренда, капітальні
витрати тощо). З урахуванням такого поділу виділяються захищені статті
видатків бюджету. Видатки бюджету за економічною класифікацією
групуються таким чином: поточні видатки (витрати на товари та послуги;
витрати на обслуговування боргових зобов’язань; субсидії та поточні
трансферти; соціальне забезпечення, оплата праці і нарахування на заробітну
плату; та ін.); капітальні видатки (придбання основного капіталу; капітальні
трансферти); нерозподілені видатки
Організаційне групування видатків бюджету пов’язано із розподілом витрат
на цільові державні програми.
Наприклад, в Україні державні програми підтримки регіонального розвитку та
пріоритетних галузей економіки, державні програми розвитку транспорту,
дорожнього господарства, зв’язку.
В основі галузевої класифікації видатків бюджету лежить поділ економіки на
галузі і види діяльності.
З урахуванням цього витрати групуються за галузями:
промисловість,сільськегосподарство, будівництво,транспорт,зв’язок, освіта,
охорона здоров’я, культура .
Відомча ознака класифікації дає можливість у кожній групі бюджетних видатків
виділити безпосередніх розпорядників бюджетних коштів — відповідне
міністерство,державне відомство або іншу юридичну особу, якій надаються
асигнування з бюджету. Таке групування витрат дає змогу забезпечити конкретно-
фінансовий контроль за використанням бюджетних ресурсів
адресний . Головними
розпорядниками бюджетних коштів є бюджетні установи в особі їхніх керівників, які
відповідно до ст. 22 БК України одержують повноваження шляхом установлення бюджетних
призначень. За відомчою класифікацією видатки Державного бюджету України
розподіляються на фінансування: апарату Верховної Ради України, Державного
управління справами.
Стаття 91. Видатки місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів
1. До видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів,
належать видатки на: 1) місцеву пожежну охорону; 1-1) муніципальні формування з охорони
громадського порядку} 3) соціальний захист та соціальне забезпечення: а) програми місцевого
значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї, у тому числі на підтримку діяльності молодіжних
центрів;

53. Бюджетна система та бюджетний устрій.

Бюджет є основним структурним елементом . Також існує точка зору, згідно з

якою бюджетна система держави – це сукупність всіх бюджетів, які діють на
території країни. Чинний БК України визначає структуру бюджетної системи
як сукупність державного та місцевих бюджетів (ст. 5). Тож в Україні
закріплено дворівневу бюджетну систему, що відповідає її статусу унітарної
держави.
Структурованість бюджетної системи, знов-таки, визначена законодавцем.
Норми, що містяться у статтях 132 та 133 Основного Закону, визначають засади
територіального устрою України, систему адміністративно-територіального
устрою. Фактично відповідно до ст. 133 Конституції України і побудовано
склад бюджетної системи України. Вона складається з: 1) державного бюджету;
2) місцевих бюджетів: а) бюджету Автономної Республіки Крим; б) обласних
бюджетів; в) районних бюджетів; г) бюджетів місцевого самоврядування
(відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 БК України це бюджети сільських, селищних,
міських територіальних громад, а також бюджети районів у містах (у разі
утворення районних у місті рад).
Державний бюджет України представляє перший рішень бюджетної
системи. його розглядають як фінансовий план країни; державний фонд
коштів, нормативноправовий акт, який закріплює фінансовий план держави з
надходження та витрачання коштів. Поряд із тим у ст. 1 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» дається визначення поняття бюджет
місцевого самоврядування (місцевий бюджет)- це план утворення і
використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та
повноважень місцевого самоврядування . Бюджети місцевого самоврядування
можна обґрунтовано вважати складовою місцевих. Бюджети місцевого
самоврядування самостійно розробляють, затверджують і виконують
відповідні органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах,
районах у містах. Щодо решти місцевих бюджетів, то участь представницьких
органів влади – Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідних
обласних та районних рад – обмежено лише затвердженням місцевих
бюджетів та затвердженням звітів про їх виконання. Складання і виконання
таких місцевих бюджетів покладається на відповідні місцеві державні
адміністрації згідно з Бюджетним кодексом України. «Бюджети місцевого
самоврядування відрізняються від інших місцевих бюджетів своєю
первинністю, яка полягає у можливості акумулювання значної частини
надходжень від власних джерел територіальних громад – місцевих податків та
зборів, які встановлюються органами місцевого самоврядування відповідно до
ст. 10 ПК України .

54. Принципи бюджетної системи.

Бюджетна система України ґрунтується на принципах, які знайшли своє
відображення у ст. 7 БК України. До їх кола віднесено: а) єдність; б)
збалансованість; в) самостійність; г) повноту; ґ) обґрунтованість; д)
ефективність та результативність; е) субсидіарність; є) цільове використання
бюджетних коштів; ж) справедливість і неупередженість; з) публічність та
прозорість.
Принцип єдності. Названий принцип забезпечується наявністю єдиної
узгодженої правової бази, грошової системи. Так, беззаперечним є зв’язок
бюджетного права та податкового, бо основним джерелом доходів бюджетів,
що входять до бюджетної системи держави, є податки.
Принцип збалансованості. сутність цього принципу, згідно з БК України,
зводиться до того, що доходи і витрати бюджетів мають раціонально
співвідноситися між собою, фінансування окремих функцій та завдань повинне
забезпечуватися за рахунок реально існуючих коштів. Показово, що до
тлумачення поняття «збалансованість бюджету» вдавався Конституційний суд
України. збалансованість бюджету (будь-якого рівня) передбачає
рівномірне (паритетне) співвідношення між його видатковою і дохідною
частинами, дотримання відповідності видатків доходам, проте не
виключає при цьому можливості прийняття бюджету з перевищенням
видатків над доходами і навпаки (з дефіцитом або профіцитом).
Принцип самостійності. Він полягає в обґрунтованій самостійності бюджетів,
тобто держава не несе відповідальності за бюджетні зобов’язання влади АРК та
органів місцевого самоврядування, а органи місцевого самоврядування не
будуть нести відповідальності за бюджетні зобов’язання один одного та за
бюджетні зобов’язання держави. При цьому самостійність бюджетів
забезпечується закріпленням відповідних джерел доходів, правом відповідних
державних органів визначати провідні напрями використання бюджетних
коштів. Приміром, самостійність місцевих бюджетів характеризується тим, що:
бюджетним законодавством передбачений перелік видатків, які фінансуються
за рахунок коштів місцевих бюджетів, при цьому органи місцевого
самоврядування мають право самостійно визначати напрямки та обсяги
витрачання коштів.
Принцип повноти. Згідно із принципом повноти до складу бюджетів повинні
зараховуватися всі надходження та витрати, які здійснюються відповідно до
нормативно-правових актів державної влади, органів місцевого самоврядування:
податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій із капіталом,
трансферти (ст. 9 БК України. Принцип обґрунтованості. Він передбачає
формування бюджету на реалістичних макропоказниках економічного і соціального
розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету . Для
належного функціонування принципу обґрунтованості необхідне закладення в основу
Закону про Державний бюджет (рішення про місцевий бюджет) на відповідний рік
реальних показників доходів та видатків бюджету з урахуванням тих загроз, що
постають перед нашим суспільством. Принцип ефективності та результативності.
Він означає, що при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного
процесу мають прагнути досягнення цілей при залученні мінімального обсягу
бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні
визначеного бюджетом обсягу коштів.= раціональне використання коштів бюджетів
і ресурсів.
Принцип субсидіарності. Ця засада передбачає розподіл видів видатків між
державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами.
Він тісно пов’язаний із принципом самостійності бюджетів, коли окремі бюджетні
фонди спрямовані на задоволення потреб безпосередніх споживачів. = закріплення
окремих доходів за певними бюджетами та наданням міжбюджетних трансфертів.
За рахунок цих коштів забезпечується задоволення потреб, гарантованих державою,
для мешканців всіх територіальних громад. Принцип цільового використання
бюджетних коштів означає, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі,
визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями, але водночас
будь-який бюджет може містити статтю, в якій визначатимуться кошти на
непередбачувані випадки (катастрофи, стихійні лиха). Згідно із принципом
справедливості й неупередженості бюджетна система
України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного
багатства між громадянами і територіальними громадами. Принцип публічності та
прозорості бюджетної системи полягає у тому, що відбувається інформування
громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного
бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням таких бюджетів..
Фактично в цій ситуації йдеться про принцип гласності
55. Бюджетна класифікація: поняття значення та структура
Бюджетна класифікація – це документ, що закріплює всі можливі
різновиди доходів і видатків бюджетів та являє собою єдине систематизоване
згрупування доходів, видатків, кредитування, фінансування бюджету, боргу
відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів. Бюджетна
класифікація відіграє значну роль на всіх стадіях бюджетного процесу. По-
перше, бюджетна класифікація є підґрунтям для складання проєктів
бюджетів, передбачає розподіл доходів та видатків, фінансування бюджетів.
По-друге, на її базі визначаються права та обов’язки розпорядників бюджетних
коштів. По-третє, бюджетна класифікація забезпечує спрямоване надходження
коштів у бюджети, а також їх цільове й адресне використання.
Бюджетна класифікація є обов'язковою для застосування всіма учасниками
бюджетного процесу в межах бюджетних повноважень.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
1) класифікація доходів бюджету;
2) класифікація видатків та кредитування бюджету; 3)
класифікація фінансування бюджету; 4)
класифікація боргу.
Доходи державного бюджету – це частина централізованих фінансових
ресурсів держави які врегульовані відповідними нормативними актами і
необхідні для виконання її функцій.
Статтею 9 БК України закріплено поділ доходів бюджету на: 1) податкові
надходження; 2) неподаткові надходження; 3) доходи від операцій із
капіталом; 4) трансферти.
Класифікація видатків бюджету відбувається відповідно до критеріїв,
визначених ст. 10 БК України, якими є: бюджетні програмами (програмна
класифікація видатків та кредитування бюджету); ознака головного
розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків та
кредитування бюджету); функції, з виконанням яких пов’язані видатки та
кредитування бюджету (функціональна класифікація видатків та кредитування
бюджету; економічна ознака.
В Бюджетній класифікації також надано класифікацію кредитування
бюджету. Вона передбачає виділення внутрішнього та зовнішнього
кредитування. У межах внутрішнього кредитування виокремлюють такі його
напрями: надання кредитів органам державного управління інших рівнів;
надання кредитів підприємствам, установам, організаціям.
Класифікація фінансування бюджету відбувається за двома напрямами – за
типом кредитора та за типом боргового зобов’язання. За типом кредитора
виокремлюють: внутрішнє фінансування (фінансування за рахунок коштів
державних фондів, за рахунок позик банківських установ, за рахунок залишків
коштів на рахунках бюджетних установ); зовнішнє фінансування (позики,
надані міжнародними фінансовими організаціями, органами управління
іноземних держав, іноземними комерційними банками,). За типом боргового
зобов’язання вирізняють: фінансування за борговими операціями
(запозичення, погашення); надходження від приватизації державного майна;
У свою чергу, фінансування бюджету, згідно з БК України визначається, як
надходження та витрати бюджету, пов’язані із зміною обсягу боргу, обсягів
депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації державного майна, зміна
залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття дефіциту
бюджету або визначення профіциту бюджету. Класифікація фінансування
бюджету містить джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для
покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що
утворилися в результаті профіциту бюджету. Витрати на погашення боргу
належать до складу фінансування бюджету.
Класифікація боргу, як і класифікація фінансування, відбувається за типом
кредитора та за типом боргового зобов’язання. За типом кредитора
виокремлюють: внутрішній борг (заборгованість за позиками, одержаними з
бюджетів різних рівнів та державних фондів); зовнішній борг (заборгованість
за позиками, одержаними від міжнародних фінансових організацій, органів
управління іноземних держав.
56. Державний бюджет України: його доходи та видатки.
Державний бюджет — головний загальнодержавний фонд централізованих
коштів. Державний бюджет на кожний фінансовий рік розглядається
Верховною Радою України і затверджується як закон. Державний бюджет
України представляє перший рішень бюджетної системи. його розглядають
як фінансовий план країни; державний фонд коштів; план управління
фінансовою системою на рік; нормативноправовий акт, який закріплює
фінансовий план держави з надходження та витрачання коштів. як фінансовий
план, де відображаються процеси формування та використання фінансових
ресурсів та на підставі якого здійснюється розпис доходів і видатків держави
або її адміністративнотериторіальної одиниці на визначений строк Так,
вертикальний розподіл бюджету дозволяє вирізнити в його складі загальний та
спеціальний фонди, тоді як горизонтальний розподіл визначає склад доходів
(ст. 29 – за Державним бюджетом, та видатків (статті 30, 31 – за Державним
бюджетом). Стаття 9. Класифікація доходів бюджету
1. Доходи бюджету класифікуються за такими розділами: 1) податкові
надходження; 2) неподаткові надходження;3) доходи від операцій з капіталом;
4) трансферти.
Неподаткові надходження. Відповідно до ст. 9 БК України до складу
неподаткових включаються такі надходження: доходи від власності та
підприємницької діяльності; адміністративні збори та платежі, доходи від
некомерційної господарської діяльності; власні надходження бюджетних
установ. Так, до доходів від власності та підприємницької діяльності
включено, наприклад: частина чистого прибутку (доходу) державних або
комунальних унітарних підприємств та їх об’єднань, що вилучається до
відповідного бюджету; плата за розміщення тимчасово вільних коштів
державного бюджету; суми, стягнені з винних осіб, за шкоду, заподіяну
державі, підприємству, установі, організації та. До підгрупи адміністративних
зборів та платежів: плата за надання адміністративних послуг; плата за
ліцензії на певні види господарської діяльності плата за ліцензії на право
оптової торгівлі спиртом етиловим. Власні надходження бюджетних установ
– це надходження, отримані в установленому порядку бюджетними
установами як плата за надання послуг, виконання робіт та цільових заходів,
гранти, дарунки та благодійні внески. Їх поділ надано у ст. 13 БК України. До
підгрупи інших неподаткових надходжень включено кошти від реалізації
майна, конфіскованого за рішенням суду надходження конфіскованої
національної та іноземної валюти за матеріалами митних органів. Доходи від
операцій з капіталом. Відповідно до Бюджетної класифікації ними
вважаються: надходження від продажу основного капіталу (кошти від
реалізації майна, одержаного державою або територіальною громадою в
порядку спадкування чи дарування), а також від валютних цінностей і
грошових коштів, власники яких невідомі; надходження коштів від Державного
фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; надходження від
відчуження майна що знаходиться у комунальній власності, кошти від продажу
землі й нематеріальних активів; податки на фінансові операції й операції з
капіталом .
Трансферти згідно із ч. 4 ст. 9 БК України – це кошти, одержані від інших
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на
безоплатній та безповоротній основ. До трансфертів належать: офіційні
трансферти від органів державного управління (кошти, що надходять з інших
бюджетів, дотації, субвенції); кошти від урядів зарубіжних країн та
міжнародних організацій.

Стаття 29. Склад доходів Державного бюджету України

1. До доходів Державного бюджету України включаються доходи бюджету, за
винятком тих, що згідно із статтями 64, 64-1, 66, 69-1 та 71 цього Кодексу
закріплені за місцевими бюджетами.
1) податок на доходи фізичних осіб
податок на доходи фізичних осіб від оподаткування пасивних доходів у вигляді
процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок,
військовий збір. 90 відсотків податку на прибуток підприємств. 6) податок на
додану вартість; 7) акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних
товарів
12) рентна плата за транспортування нафти та нафтопродуктів магістральними
нафтопроводами та нафтопродуктопроводами територією України; 3) рентна
плата за транзитне транспортування трубопроводами аміаку територією
України; 24) плата за надання адміністративних послуг. 25-1) адміністративний
збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб. 31) плата за
оформлення посвідчення закордонного паспорту.
48) плата за надання державних гарантій та кредитів (позик), залучених
державою, і плата за користування кредитами (позиками), залученими
державою; 49) плата за користування кредитом з державного бюджету; 51)
збори на обов’язкове державне пенсійне страхування. надходження в рамках
програм бюджетної підтримки Європейського Союзу.
Стаття 87. Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України
Стаття 9. Загальнодержавні податки та збори ( ПК) 9.1. До загальнодержавних
податків належать: 9.1.1. податок на прибуток підприємств; 9.1.2. податок на
доходи фізичних осіб; 9.1.3. податок на додану вартість; 9.1.4. акцизний
податок; 9.1.5. екологічний податок; 9.1.6. рентна плата; 9.1.7. мито

57. Місцеві бюджети: види, склад доходів і видатків.

місцевих бюджетів: а) бюджету Автономної Республіки Крим; б) обласних
бюджетів; в) районних бюджетів; г) бюджетів місцевого самоврядування
(відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 БК України це бюджети сільських, селищних,
міських територіальних громад, а також бюджети районів у містах (у разі
утворення районних у місті рад).
У ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дається
визначення поняття бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет)-
це план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для
забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування . Бюджети
місцевого самоврядування можна обґрунтовано вважати складовою місцевих.
Стаття 10 ПК. Місцеві податки 10.1. До місцевих податків належать: 10.1.1.
податок на майно; 10.1.2. єдиний податок. 10.2. До місцевих зборів належать:
10.2.1. збір за місця для паркування транспортних засобів; 10.2.2. туристичний
збір. Місцеві бюджети також містять відповідні закріплені надходження
(перелік яких визначено статтями 64, 66, 69 БК України)
Доходи місцевих бюджетів умовно поділяють на власні (ті, які органи місцевого
самоврядування (надалі – ОМС) можуть «заробити») та передані (ті, які місцевим
бюджетам передають з державного бюджету на безповоротній основі. Їх ще називають
міжбюджетними трансфертами).
Власні доходи місцевих бюджетів формують:
• податкові надходження (забезпечують понад 88% загальної суми власних доходів
місцевих бюджетів): частина від загальнодержавних податків та зборів (податок на
доходи фізичних осіб, податок на прибуток, рентна плата (за користування надрами,
видобування корисних копалин і т. п.), акциз з пального та ін.), місцеві податки і збори
(податок на майно, єдиний податок, туристичний збір та ін.);
• неподаткові надходження (становлять трохи більше 10% загальної суми власних
доходів місцевих бюджетів): плата за видачу ліцензій та дозволів, орендна плата,
держмито, штрафи;
• інші надходження: кошти від продажу основного капіталу, цільові фонди, донорські
кошти, отримані від ЄС та міжнародних організацій тощо.
Другу частину доходів місцевих бюджетів становлять кошти, які їм передають з
держбюджету (чи іншого місцевого бюджету) у вигляді дотацій та субвенцій (тобто,
міжбюджетних трансфертів). За ці кошти не стягують платню (як, наприклад, за
користування кредитом) і їх не потрібно повертати (як позику чи кредит).
Розподіл видатків місцевих бюджетів у Бюджетному кодексі здійснено на ті, що
пов’язані: 1) з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування і 2) з
виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади. Перелік
конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється відповідною радою.
Стаття 91. Видатки місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих
бюджетів 1) місцеву пожежну охорону; 1-1) муніципальні формування з охорони
громадського порядку; 2) органи місцевого самоврядування; 3) соціальний захист та
соціальне забезпечення: б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій
населення; ; 5) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та
благоустрою населених пунктів; ; 7) програми підтримки кінематографії та засобів
масової інформації; 8) місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту; 10)
транспорт, дорожнє господарство в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання
доріг місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах.
14) управління комунальним майном; 15) регулювання земельних відносин; 16) заходи
у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру. 12) обслуговування місцевого боргу. 1) видатки на фінансування
бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання
соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до
споживачів
Упродовж 2018 року з місцевих бюджетів витратили 570.6 млрд грн. «Найдорожчими»
статтями видатків були: загальноосвітні школи (16.3% усіх видатків місцевих
бюджетів), субсидії ЖКГ (11.6%), лікарні загального профілю (7.6%), допомога
малозабезпеченим сім’ям (7.4%), ремонт та будівництво доріг (5.8%), дитсадки (5.6%),
житлово-комунальне господарство (5.3%) та утримання органів місцевої влади і
місцевого самоврядування (4.8%).

58. Поняття та принципи міжбюджетних відносин

Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною
Республікою Крим та територіальними громадами щодо забезпечення
відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання
функцій, передбачених Конституцією України та законами України. Метою
регулювання таких відносин є забезпечення відповідності між
повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами за
бюджетами, та фінансовими ресурсами.
Правове врегулювання міжбюджетних відносин здійснюється розд. IV БК
України. Міжбюджетні відносини відбивають взаємозв’язки бюджетів різних
рівнів. Основоположним для таких відносин є принцип рівності
Державного бюджету у взаємовідносинах з місцевими бюджетами та рівності
місцевих бюджетів у взаємовідносинах між ними, що передбачає встановлення
єдиних для всіх бюджетів нормативів відрахування від загальнодержавних
податків та зборів, а також єдиного порядку їхньої сплати тощо. Крім того,
такі відносини повинні базуватися на принципах: розподілу та закріплення
видатків за відповідними рівнями бюджетної системи;; забезпечення
зацікавленості виконання планів надходження доходів у Державний та
місцеві бюджети. вирівнювання мінімальної бюджетної забезпеченості
бюджетів, що необхідно для виконання певних функцій; забезпечення
рівномірного надходження доходів та запобігання касовим розривам;
забезпечення зацікавленості у виконанні планів надходження доходів у
Державний та місцеві бюджети/
Доходи і видатки всіх бюджетів мають відповідний розподіл, оскільки держава
намагається наділити всіх суб’єктів бюджетного права необхідним для
виконання їхніх функцій обсягом доходів. При цьому необхідно забезпечити
збалансованість усіх бюджетів, зацікавленість місцевих органів у збільшенні
бюджетних надходжень. Отже, бюджети повинні мати необхідний обсяг
коштів для реалізації переданих державних повноважень, для чого доходи
бюджетів мають бути належним чином розподілені.
На підставі аналізу чинного бюджетного законодавства України робимо
висновок, що розподіл коштів у бюджетній системі може здійснюватися двома
способами: а) у порядку закріплення визначених видів доходів за бюджетами
різного рівня на постійній чи довгостроковій основі (закріплені доходи); б) у
порядку бюджетного регулювання.
Місцеві бюджети також містять відповідні закріплені надходження (перелік
яких визначено статтями 64, 66, 69 БК України). Закріплені доходи створюють
основу дохідної бази кожного бюджету. Але для повного покриття потреб їх
недостатньо і тому кожен з бюджетів необхідно збалансовувати за допомогою
інших дохідних джерел, наприклад, регулюючих доходів. Регулюючі доходи –
це передбачені в Законі про Державний бюджет або в рішенні про бюджет
місцевих органів доходи, надходження яких щорічно визначаються та
перерозподіляються між різними ланками бюджетів.

59. Міжбюджетні трансферти: поняття та види.

Держава щороку здійснює перерозподіл коштів всередині бюджетної системи з
метою збалансування всіх видів бюджетів. У процесі перерозподілу коштів
між різними ланками бюджетної системи відбувається реалізація
міжбюджетних трансфертів. За такого підходу міжбюджетні трансферти
певною мірою гарантують фінансову спроможність місцевих бюджетів до
виконання бюджетних програм і фінансування у повному обсязі видатків
територіальних громад.
Так, згідно зі ч. 4 ст. 9 БК трансферт визначається як кошти, одержані від
інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки
Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних
організацій на безоплатній та безповоротній основі. Статтею 2 цього
Кодексу міжбюджетні трансферти визначають як кошти, що безповоротно і
безоплатно передаються з одного бюджету в інший, причому ст. 96
встановлює їхні види: 1) базова дотація; 2) субвенція; 3) реверсна дотація; 4)
додаткові дотації .
Субвенція становить форму фінансової допомоги держави місцевим
органам, що надається з метою забезпечення ними реалізації конкретних
заходів чи програм за умови дольового фінансування. Субвенція — вид
грошової допомоги місцевим органам влади з боку держави. Субвенції
виділяються на певний термін на конкретні цілі.
Наприклад, з бюджету області виділяють якусь суму коштів бюджету міста
на ремонт лікарні, який повинен повністю завершитися через рік. Якщо
лікарню не відремонтують або зроблять це невчасно, то кошти повністю
або частково потрібно буде повернути.
Види субвенцій: субвенція з Державного бюджету України місцевим
бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту; – освітня
субвенція; – медична субвенція; – субвенція на виконання інвестиційних
проєктів; – субвенція на надання державної підтримки особам з особливими
освітніми потребами; – субвенція на фінансове забезпечення будівництва,
реконструкції, ремонту і утримання автомобільних доріг загального
користування місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у
населених пунктах.
Традиційно дотація визначається як виділення коштів з бюджету для
покриття запланованих збитків чи збалансування нижчестоящих бюджетів
підприємств і організацій.
Базова дотація визначається як трансферт, що надається з державного
бюджету місцевим бюджетам для горизонтального вирівнювання
податкоспроможності територій.
Бюджетна дотація — це грошова допомога, яка надається вищестоящим
бюджетом нижчестоящому при недостатній кількості у нього власних
доходів для покриття запланованих видатків (для збалансування бюджету).
Дотація не має цільового призначення та не підлягає поверненню.
Наприклад, бюджет пенсійного фонду (ПФУ) на 2019 рік сягнув 398,2
мільярда гривень. Власні доходи ПФУ складуть 230,6 мільярда, інші ж
167,5 мільярда виділять із бюджету України. Власне ці 167,5 мільярда і є
дотацією.
Реверсна дотація – кошти, що передаються до Державного бюджету України з
місцевих бюджетів для горизонтального вирівнювання податкоспроможності
територій (ст. 96 БК України).
У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні
трансферти місцевим бюджетам: 1) базова дотація; 2) субвенція на здійснення
програм соціального захисту; 3) додаткова дотація на компенсацію втрат
доходів місцевих бюджетів внаслідок надання пільг, встановлених державою;
4) субвенція на виконання інвестиційних проєктів; 5) освітня субвенція; 6)
інші субвенції та інші додаткові дотації.
Між місцевими бюджетами можуть надаватися такі міжбюджетні трансферти:
а) субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію
негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування; б) субвенції
на виконання інвестиційних проєктів, у тому числі на будівництво або
реконструкцію об’єктів спільного користування;

60. Бюджетний цикл та бюджетний період.

Бюджетний цикл, на відміну від бюджетного періоду(Бюджетний період для
всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один
календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31
грудня того ж року.) , який дорівнює календарному року, містить проміжок
часу від початку формування бюджету на рік, що планується, до затвердження
звіту про його виконання. Повний цикл бюджетного процесу (тобто період від
початку складання проекту бюджету до затвердження звіту про його
виконання) триває понад 2 роки (приблизно 2 з половиною роки).Отже,
бюджетний цикл включає:
1) період формування бюджету; 2) виконання бюджету; 3) період звітності.
: складання прогнозу бюджету, складання проекту бюджету, розгляд проекту
бюджету та його затвердження, реалізація прийнятого бюджету і
насамкінець, звітування про результати виконання бюджету за рік.
Завершення одного бюджетного циклу фактично накладається на початок вже
наступного бюджетного циклу.
Протягом липня-вересня складається прогноз бюджету. Його розробляють
на 3 роки – плановий (тобто той, на який плануємо бюджет) і 2 наступних роки
– прогнозні. Прогноз робиться для того, щоб розуміти, які податки та скільки їх
буде збиратися в наступні 3 роки, а також на які цілі витрачатимуться кошти з
зібраних податків. Прогноз оприлюднюється на сайті місцевої ради та
приймається на сесії не пізніше 1 вересня.
У травні-жовтні відбувається складання бюджету на новий рік.
У період з листопада по 25 грудня відбувається розгляд та затвердження
проекту рішення про бюджет
Звітування про виконання бюджету відбувається з січня по 15 березня.
61. Поняття та принципи бюджетного процесу.
У статті 2 БК України дається таке визначення бюджетного процесу – це
регламентований бюджетним законодавством процес складання, розгляду,
затвердження, виконання бюджетів, звітування про їхнє виконання, а
також контролю за дотриманням бюджетного законодавства Бюджетний
процес ґрунтується на відповідних принципах, які є гарантією чіткого та
неупередженого планування, ефективного використання коштів, дотримання
бюджетної дисципліни та здійснення постійного контролю за виконанням
бюджетів.
До першої групи належать принципи, закріплені ст. 7 БК України, а саме
принципи: єдності бюджетної системи України, збалансованості,
самостійності, повноти, публічності та прозорості тощо.
Друга група містить принципи, властиві тільки бюджетному процесу: –
принцип щорічності бюджету. Йдеться про обов’язкове прийняття бюджету
кожного року до початку планового року. Дуже важливим є прийняття
державного бюджету до настання планового року, оскільки це передбачає і
забезпечує своєчасну концентрацію фінансових ресурсів у бюджеті та
фінансування в повному обсязі потреб держави й територіальних громад;
– принцип циклічності. Він означає послідовні зміну однієї стадії
бюджетного процесу іншою.– принцип розподілу бюджетних повноважень
між органами представницької та виконавчої влади Так, бюджетним
законодавством встановлено такий розподіл повноважень по стадіях
бюджетного процесу: формування та виконання бюджету віднесено до
компетенції виконавчих органів, а розгляд, затвердження та здійснення
контролю за виконанням бюджету – до компетенції представницьких
органів;
– принцип спеціалізації бюджетних показників. Він реалізується через
бюджетну класифікацію, яка, згідно зі ст. 8 БК України, закріплюючи
вичерпний перелік доходів і видатків бюджетів, полягає в конкретизації
доходів за джерелами, а видатків – за цільовими напрямами
– програмно-цільовий принцип. Його реалізація дозволяє простежити
зв’язок видатків бюджетів з одержанням чітких результатів, оскільки метою
запровадження програмно-цільового методу в бюджетному процесі є
встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням бюджетних коштів
та результатами їхнього використання.
Окрім того, необхідно наголосити на таких принципах: гласності, що
передбачає широке обговорення проєкту бюджету, доведення його до відома
населення, публікацію затвердженого бюджету; наочності – відображення
показників бюджетів у взаємозв’язку з економічними показниками
розвитку України;

62. Стадії бюджетного процесу

У статті 19 БК України закріплюються п’ять стадій бюджетного процесу, а
саме:
1) складання та розгляд Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) і
прийняття рішення щодо них. Цією діяльністю займається Міністерство
фінансів спільно із іншими центральними органами виконавчої влади..
Водночас у ч. 1 ст. 33 БК України вказано, що Міністерство фінансів України
спільно із іншими центральними органами виконавчої влади розробляє проєкт
Бюджетної декларації і до 15 травня року, що передує плановому.
2) складання проєктів бюджетів. Складання проєктів бюджетів – це друга
стадія бюджетного процесу, на якій задіяно низку суб’єктів: Кабінет Міністрів
України, Міністерство фінансів України, головні розпорядники бюджетних
коштів. Основним підґрунтям для складання проекту державного бюджету є
Бюджетна декларація та бюджетні запити. Складання бюджетних запитів є
одним із елементів програмноцільового методу бюджетного планування, що
застосовується для встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням
 бюджетних коштів та результатами їх використання. 3) розгляд проєкту та
прийняття закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий
бюджет). Третьою стадією бюджетного процесу, згідно зі ст. 19 БК України, є
розгляд та прийняття закону про Державний бюджет, рішень про місцеві
бюджети. На цій стадії беруть участь такі суб’єкти, як: Кабінет Міністрів
України, Верховна Рада України, Президент України, народні депутати,
Комітет Верховної Ради з питань бюджету та інші профільні комітети
парламенту, Рахункова палата.
4) виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний
бюджет України (рішення про місцевий бюджет). Виконання бюджету – це
організований процес мобілізації доходів бюджетів і здійснення видатків
відповідно до закону про державний бюджет і рішень органів місцевого
самоврядування про місцеві бюджети.
Виконання бюджету є повним та своєчасним надходженням до бюджетів усіх
передбачених законодавством доходів та забезпеченням фінансування всіх
запланованих видатків.
5) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету. Відповідно до ч. 1 ст. 58
БК України звітність про виконання Державного бюджету включає фінансову і
бюджетну звітність. Фінансова (бухгалтерська) звітність – це система
взаємопов’язаних узагальнених показників, що відображають фінансовий стан
бюджету, результати його виконання за звітний період.
Розмежування стадій бюджетного процесу сприяє ефективності правового
регулювання бюджетних відносин. Такі стадії проходять усі бюджети, що
становлять бюджетну систему України: Державний бюджет України та місцеві
бюджети. Усі стадії бюджетного процесу ретельно регламентовані
процесуальними нормами бюджетного права, що забезпечує чітке планування
та додержання бюджетної дисципліни. Окрім того, кожна зі стадій бюджетного
процесу, у свою чергу, теж складається з декількох етапів, які є також
обов’язковими.

63. Учасники бюджетного процесу та їх повноваження.

На всіх стадіях бюджетного процесу задіяні його учасники, якими є згідно зі ст. 19 БК України
органи, установи та посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями. Бюджетними
повноваженнями визнаються права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин з
управління бюджетними коштами. Учасниками бюджетного процесу є органи та
посадові особи представницької та виконавчої влади, а саме: Верховна Рада,
Президент, Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Національний банк України,
місцеві ради тощо; розпорядники та одержувачі бюджетних коштів, органи державного
фінансового контролю.
Представницькі органи влади усіх рівнів, як-от: Верховна Рада України, Верховна
Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, мають право розгляду та затвердження
бюджетів та звітів про їхнє виконання, здійснювати контроль за виконанням бюджетів.
Зокрема, Верховна Рада України наділена такими бюджетними повноваженнями:
визначення бюджетної політики держави; прийняття Бюджетної декларації; визначення
бюджетних повноважень усіх учасників бюджетного процесу, складу і обсягів доходів
та видатків Державного бюджету України; розгляд та прийняття закону про Державний
бюджет на відповідний період та внесення змін до нього; розгляд та прийняття рішення
щодо звіту про виконання Державного бюджету України. Комітет Верховної Ради
України з питань бюджету наділений такими бюджетними повноваженнями:
відстеження, опрацювання та узагальнення пропозицій та висновків комітетів
Верховної Ради України, народних депутатів України до проєкту закону про Державний
бюджет та законопроєктів, які впливають на доходну та видаткову частини бюджетів;
підготовка необхідних матеріалів і представлення на засіданні Верховної Ради України
у першому, другому та третьому читаннях проєкту закону України про Державний
бюджет України на відповідний бюджетний період; підготовка висновків про виконання
закону про Державний бюджет України протягом року. Значна роль у бюджетному
процесі належить органам виконавчої влади. Саме вони забезпечують усю
підготовчу роботу щодо складання проєктів бюджетів, готують необхідні документи та
матеріали, які разом із проєктами подаються до представницьких органів. До
бюджетних повноважень Кабінету Міністрів України належать: схвалення та
подання Верховній Раді України Бюджетної декларації; розробка та подання Верховній
Раді України проєкту про Державний бюджет України на наступний бюджетний період;
забезпечення виконання закону про Державний бюджет України; підготовка та подання
Верховній Раді України звітів про виконання Державного бюджету України;
Міністерство фінансів України посідає центральне місце в бюджетному процесі, бо
здійснює багато функцій, пов’язаних із бюджетною діяльністю, наприклад, готує
Бюджетну декларацію і проєкт Державного бюджету, координує діяльність учасників
бюджетного процесу з питань виконання бюджету, складання проєкту закону про
Державний бюджет України; організація виконання Державного бюджету України на
всіх стадіях бюджетного процесу. Особливо необхідно зазначити, що Міністерству
фінансів України фактично надане право встановлення тимчасового обмеження
асигнувань загального фонду Державного бюджету України (секвестру видатків)
(ст. 54 БК України). Міністерство фінансів України (місцевий фінансовий орган) за
обґрунтованим поданням головного розпорядника бюджетних коштів здійснює
перерозподіл бюджетних асигнувань, затверджених у розписі бюджету та кошторисі.
Особлива роль у бюджетному процесі відведена Національному банку України, який
наділений такими бюджетними повноваженнями: визначення прогнозних монетарних
показників на наступний рік; розробка законопроєктів, пов’язаних із формуванням
доходної та видаткової частин бюджетів, подання Президенту України, Верховній Раді
України та Кабінету Міністрів України інформації, необхідної для складання Бюджетної
декларації. Також слід визначити роль Президента України у бюджетному процесі,
який розробляє та подає до Верховної Ради України щорічне послання про внутрішнє і
зовнішнє становище України, в якому визначає пріоритети бюджетної політики на
відповідний рік. На його підставі Міністерство фінансів України спільно з іншими
центральними органами виконавчої влади розробляє проєкт Бюджетної декларації (ч. 1
ст. 33 БК України). Окрім того, Президент України має право на повернення до Верховної Ради
України для повторного розгляду закону про Державний бюджет України із вмотивованими і
сформульованими пропозиціями (ч. 3 ст. 39 БК). Під головним розпорядником бюджетних
коштів БК України розуміє бюджетні установи в особі їх керівників, які отримують
повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. Отже, розпорядники бюджетних
коштів – це бюджетні установи в особі їхніх керівників, уповноважені на отримання
бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету.
64. Правовий статус розпорядників бюджетних коштів
Під головним розпорядником бюджетних коштів БК України розуміє
бюджетні установи (Сюди відносяться міністерства, відомства, місцеві
державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші офіційні
установи і організації. Соціально-культурні організації. Це навчальні заклади
від шкіл до вузів, лікарні та поліклініки, дитячі садки, бібліотеки, наукові
установи) в особі їхніх керівників,
уповноважені на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних
зобов’язань та здійснення видатків з бюджету. Розпорядник коштів бюджету
нижчого рівня у своїй діяльності підпорядковується відповідному головному
розпоряднику. Ці суб’єкти фактично виконують відповідну частину бюджету
та забезпечують ефективне і цільове використання виділених у їх
розпорядження бюджетних коштів.
Згідно зі ст. 22 БК України головними розпорядниками бюджетних коштів
можуть бути виключно: 1) за бюджетними призначеннями, передбаченими
законом про Державний бюджет України, – установи, уповноважені
забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України,
Кабінету Міністрів України в особі їхніх керівників; міністерства, Національне
антикорупційне бюро України, Служба безпеки України, Конституційний Суд
України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Національна академія наук
України, Національна академія аграрних наук України. 2) за бюджетними
призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки
Крим, – уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують
діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів
Автономної Республіки Крим 3) за бюджетними призначеннями, визначеними
іншими рішеннями про місцеві бюджети, – місцеві державні адміністрації,
виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради).
Головні розпорядники бюджетних коштів наділені широкими повноваженнями,
зокрема: 1) розробляють план діяльності на середньостроковий період з
урахуванням Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету), закону
про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет); 4)
отримують бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про
Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); 5) приймають
рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня; 6) затверджують
кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани
використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів). Крім
того, вони контролюють своєчасне повернення в повному обсязі до бюджету
коштів, наданих за операціями з кредитування бюджету, а також кредитів
(позик), отриманих державою (Автономною Республікою Крим чи
територіальною громадою міста), та коштів, наданих під державні (місцеві)
гарантії. Важливим є наділення головних розпорядників бюджетних коштів
правом здійснювати внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих
розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами
бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів.

65. Правовий статус одержувачів бюджетних коштів.

Ще одним учасником бюджетного процесу є одержувач бюджетних коштів.
Одержувач не здійснює управління бюджетними коштами, а лише
використовує їх відповідно до бюджетної програми і плануОдержувач
бюджетних коштів – це суб’єкт господарювання, громадська чи інша
організація, що не має статусу бюджетної установи, уповноважена
розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених
бюджетною програмою, та отримує на їхнє виконання кошти бюджету(п. 38 ч.
1 ст. 2 БК України). Ним може бути як юридична особа, так і фізична особа –
підприємець. Водночас обов’язковою умовою набуття такими особами статусу
одержувача є невіднесення її до кола бюджетних установ. Їхні права та
обов’язки такі: своєчасно та в повному обсязі отримувати кошти, витрачати їх
відповідно до бюджетної програми, бюджетного розпису та кошторису.
Одержувачі бюджетних коштів повинні відповідати таким критеріям для
здійснення заходів бюджетних програм: 1) досвід роботи за відповідним
профілем не менше двох років та наявність відповідної кваліфікації з
урахуванням напряму чи заходу бюджетної програми; 3) наявність
бездефіцитного фінансового плану на поточний рік 4) незбиткова діяльність
одержувача за останні два роки, відсутність простроченої заборгованості за
наданими банками кредитами. Одержувачем не може бути суб’єкт
господарювання, громадська чи інша організація, яку визнано в установленому
порядку банкрутом
 Одержувачі бюджетних коштів можуть отримувати зазначені бюджетні
ресурси лише через розпорядника бюджетних коштів.

Приклад одержувачів: приватні компанії, благодійні фонди

Одержувачі
Приватні комерційні банки
Асоціація підприємців та роботодавців України"
"Дослідницький інститут енергетичних стратегій

66. Застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі.

Особливістю бюджетного процесу є застосування програмноцільового методу
(ст. 20 БК України). Його сутність полягає в тому, що всі дії учасників
бюджетного процесу спрямовано на отримання відповідних результатів при
використанні коштів бюджету. При цьому обов’язково акцентується увага на
тому, наскільки ефективно бюджетні кошти витрачаються. Учасники
бюджетного процесу здійснюють не просто управління бюджетними коштами,
що передбачає управління бюджетними витратами, а суб’єкти орієнтуються на
досягнення результату. Зрештою характер бюджетної діяльності змінюється:
вона орієнтована не просто на контроль за використанням бюджетних
коштів, а на контроль за забезпеченням ефективного використання
коштів. Такий метод застосовують як на рівні державного бюджету, так і на
рівні місцевих бюджетів. Так, відповідно до ст. 21 БК України головні
розпорядники коштів державного бюджету складають плани своєї діяльності на
середньостроковий період відповідно до прогнозних та програмних документів
економічного та соціального розвитку. Елементами програмно-цільового
методу в бюджетному процесі є бюджетні програми, відповідальні виконавці
бюджетних програм, паспорти бюджетних програм, результативні показники
бюджетних програм (ч. 2 ст. 20 БК України). Бюджетна програма – це
сукупність заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети, завдань та
очікуваного результату, визначення та реалізацію яких здійснює розпорядник
бюджетних коштів. З метою досягнення поставлених цілей головні
розпорядники коштів державного бюджету формують бюджетні програми на
плановий і наступні за плановим два бюджетні періоди. За бюджетною
програмою головним розпорядником визначається відповідальний
виконавець. Відповідальним виконавцем бюджетних програм може бути
головний розпорядник бюджетних коштів за бюджетними програмами.
Паспорт бюджетної програми – документ, що визначає мету, завдання,
напрями використання бюджетних коштів, відповідальних виконавців.
Напрями використання бюджетних коштів – дії (заходи), що
спрямовуються на досягнення мети та забезпечують виконання завдань у
межах коштів, передбачених на виконання бюджетної програми. Бюджетні
паспорти мають бути розроблені головними розпорядниками і подані на
затвердження до Міністерства фінансів України.
Наступним елементом програмно-цільового методу в бюджетному процесі
є результативні показники бюджетної програми.. Такі показники мають
підтверджуватися офіційною державною статистичною, фінансовою та іншою
звітністю, даними бухгалтерського, статистичного та
внутрішньогосподарського (управлінського) обліку.
Результативні показники поділяються на чотири групи: 1) показники
затрат; 2) показники продукту; 3) показники ефективності та 4) показники
якості. Показники затрат характеризують структуру витрат бюджетної
програми. Показники продукту характеризують результати діяльності
головного розпорядника за відповідний бюджетний період у межах бюджетної
програми. Показники ефективності характеризують економність при
витрачанні бюджетних коштів, ефективність надання державних послуг.
Показники якості характеризують динаміку досягнення мети та виконання
завдань бюджетної програми. Особливістю програмно-цільового методу є те,
що на всіх стадіях бюджетного процесу його учасники в межах своїх
повноважень здійснюють оцінку ефективності бюджетних програм. Це
передбачає провадження заходів з моніторингу, аналізу та контролю за
цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів.
67. Складання проектів бюджетів
Складання проєктів бюджетів – це друга стадія бюджетного процесу, на якій
задіяно низку суб’єктів:
Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, головні
розпорядники бюджетних коштів. Основним підґрунтям для складання
проекту державного бюджету є Бюджетна декларація та бюджетні запити.
Бюджетний запит – це документ, підготовлений головним розпорядником
бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо
обсягу бюджетних коштів, необхідних для виконання покладених на нього
функцій. Подані бюджетні запити аналізує Міністерство фінансів України на
предмет ефективності використання бюджетних коштів. Міністр фінансів
України приймає рішення про включення бюджетного запиту до проекту
Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету
Міністрів України.
Готовий проєкт закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів
України подає Кабінету Міністрів України для розгляду. Кабінет Міністрів
України схвалює проект закону про Державний бюджет України та подає його
разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України та Президенту
України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому (ч. 3 ст. 37 БК
України). Що стосується місцевих бюджетів, то місцевий фінансовий орган на
підставі основних прогнозних макропоказників економічного і соціального
розвитку України та аналізу виконання місцевого бюджету у попередніх та
поточному бюджетних періодах прогнозує обсяги доходів місцевого бюджету,
визначає обсяги фінансування місцевого бюджету, повернення кредитів до
місцевого бюджету та орієнтовні граничні показники видатків місцевого
бюджету. Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на
сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої
ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою
державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної місцевої
ради (ч. 1 ст. 76 БК України).
68. Бюджетний запит: поняття, зміст і значення.

Основним підґрунтям для складання проекту державного бюджету є Бюджетна

декларація та бюджетні запити. Бюджетний запит – це документ,
підготовлений головним розпорядником бюджетних коштів, що містить
пропозиції з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів,
необхідних для виконання покладених на нього функцій на середньостроковий
період, на підставі відповідних граничних показників видатків бюджету та
надання кредитів з бюджету (п. 9 ч. 1 ст. 2 БКУ). Складання бюджетних запитів
є одним із елементів програмноцільового методу бюджетного планування, що
застосовується для встановлення безпосереднього зв’язку між виділенням
бюджетних коштів та результатами їх використання. Суб’єктами, які
забезпечують складання таких запитів, є головні розпорядники бюджетних
коштів. Інструкції з підготовки бюджетних запитів розробляє і доводить до
головних розпорядників бюджетних коштів Міністерство фінансів
України . Зазначений документ може запроваджувати організаційні, фінансові
та інші обмеження, яких зобов’язані дотримуватися всі розпорядники
бюджетних коштів у процесі їх підготовки. До фінансових обмежень належать,
приміром встановлення граничних розмірів видатків бюджету, надання
кредитів.
До бюджетних запитів мають бути включені конкретні результативні
показники, що дозволить установити ефективність використання бюджетних
коштів. Із метою досягнення безперервності та ефективності бюджетного
планування головні розпорядники бюджетних коштів зобов’язані забезпечити
своєчасність та достовірність поданих Міністерству фінансів України запитів.
Такі документи мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу
бюджетних показників. У випадку якщо запити містять недостовірні або
необґрунтовані дані або подані з порушенням установлених вимог, то такі дані
не включаються до проекту бюджету.
Подані бюджетні запити аналізує Міністерство фінансів України на предмет
його відповідності меті, пріоритетності, а також ефективності використання
бюджетних коштів. На основі результатів проведеного аналізу Міністр фінансів
України приймає рішення про включення бюджетного запиту до проекту
Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету
Міністрів України .
69. Зміст закону про Державний бюджет
Закон про Державний бюджет України
закон, який затверджує Державний бюджет України та містить положення щодо
забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду.
Відповідно до ст. 40 БК України законом про Державний бюджет України
визначаються: 1) загальні суми доходів, видатків та кредитування державного
бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
2) граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) державного бюджету у
відповідному бюджетному періоді і гарантованого державою боргу на кінець
відповідного бюджетного періоду, граничний обсяг і напрями надання
державних гарантій; 3) доходи державного бюджету за бюджетною
класифікацією; 4) фінансування державного бюджету за бюджетною
класифікацією; 5) бюджетні призначення головним розпорядникам коштів
державного бюджету за бюджетною класифікацією з обов’язковим виділенням
видатків споживання (з них видатків на оплату праці, оплату комунальних
послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку 6) бюджетні призначення
міжбюджетних трансфертів; 7) розмір оборотного залишку коштів державного
бюджету; 8) розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний
період; 9) розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період та
рівень забезпечення прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період;
10) перелік кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав,
банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних
програм; 11) додаткові положення, що регламентують процес виконання
бюджету. Отже, таким є основний зміст закону про Державний бюджет
України. Перше читання проєкту закону про Державний бюджет повинно
відбутися до 20 жовтня. Розгляд у другому читанні проєкту закону про
Державний бюджет України на наступний рік завершується не пізніше 20
листопада року, що передує плановому
Третє читання повинно відбутися не пізніше 25 листопада року, що передує
плановому. Водночас закон про Державний бюджет має бути прийнятий
Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому, оскільки
порядок розгляду та прийняття бюджетів заснований на тому, щоб забезпечити
розгляд та затвердження їхніх проєктів обов’язково до початку чергового
бюджетного (фінансового) року. Після затвердження бюджету Парламентом він
стає обов’язковим для виконання.
Закон про Державний бюджет має бути прийнято вчасно, оскільки
недотримання такого строку спричиняє низку негативних наслідків. Затримка у
прийнятті важливого для держави закону свідчить про політичну
нестабільність і загрожує належному виконанню соціальних зобов’язань
держави, чим порушує права і законні інтереси громадян країни.

70. Правова природа Бюджетної декларації.

1. Складання та розгляд Бюджетної декларації (прогнозу місцевого
бюджету) і прийняття рішення щодо них-перша стадія бюджетного
процесу.
У цьому документі мають міститися головні пріоритети бюджетної
політики на плановий рік, які повинні стати орієнтиром для Уряду, який
керує складанням проєкту бюджету, і для Верховної Ради України при
розгляді і затвердженні бюджету.
У ч. 1 ст. 33 БК України вказано, що Міністерство фінансів України спільно
із іншими центральними органами виконавчої влади розробляє проєкт
Бюджетної декларації і до 15 травня року, що передує плановому, подає його на
розгляд до Кабінету Міністрів України. Ухвалюється на основі: монетарних
показників Національного банку України; – основних прогнозних
макропоказників економічного та соціального розвитку України. Кабінет
Міністрів України не пізніше 1 червня року, що передує плановому,
схвалює Бюджетну декларацію. Після цього Бюджетна декларація набуває
статусу офіційного документа. Кабінет Міністрів України подає до Верховної
Ради України Бюджетну декларацію. Так, починається аналіз цього документа
народними депутатами, комітетами, підсумком чого стає розробка пропозицій
до проєкту Бюджетної декларації. Показово, що Бюджетна декларація не має
сили закону, вона затверджується постановою парламенту. У статті 33 БК
України названо невичерпний перелік положень Бюджетної декларації.
Зокрема, вона містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо: 1)
основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку
України (із зазначенням показників номінального і реального обсягу валового
внутрішнього продукту, індексів споживчих цін та цін виробників, рівня
безробіття, припущень щодо курсу гривні до долара США в середньому за рік
та на кінець року 2) загальних показників доходів і фінансування державного
бюджету, повернення кредитів до державного бюджету, загальних граничних
 показників видатків державного бюджету та надання кредитів з державного
бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди 4) дефіциту
(профіциту) державного бюджету, а також державного боргу, і надання
державних гарантій; 5) розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового
мінімуму; 6) пріоритетних завдань фінансового забезпечення реалізації
державної політики у різних сферах діяльності; 7) обсягу державних
капітальних вкладень на розроблення та реалізацію державних інвестиційних
проектів. 8) граничних показників видатків державного бюджету та надання
кредитів з державного бюджету головним розпорядникам коштів державного
бюджету. 9) взаємовідносин державного бюджету з місцевими бюджетами.

71. Розгляд й прийняття бюджетів.

Третьою стадією бюджетного процесу, згідно зі ст. 19 БК України, є розгляд та прийняття
закону про Державний бюджет, рішень про місцеві бюджети. На цій стадії беруть участь такі
суб’єкти, як: Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, Президент України, народні
депутати, Комітет Верховної Ради з питань бюджету. Відповідно до ст. 39 БК України на Кабінет
Міністрів України покладено обов’язок подання протягом трьох днів з дня прийняття Верховною
Радою України закону про Державний бюджет України Президенту України обґрунтування і
розрахунки щодо бюджетних показників такого закону.
За результатами обговорення проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік
Верховна Рада може прийняти два рішення: або прийняття до розгляду, або відхилити проєкт
закону. Його відхилення може статися у разі невідповідності поданого проєкту вимогам БК
України та/або Бюджетній декларації.
Так, після прийняття Верховною Радою рішення про прийняття до розгляду проєкту починається
підготовчий етап перед першим читанням. У цей час Комітет Верховної Ради України з питань
бюджету приймає до розгляду пропозиції суб’єктів законодавчої ініціативи. Серед підготовчих
заходів особливе значення має проведення Рахунковою палатою експертизи проєкту закону про
Державний бюджет України на наступний рік.
Перше читання проєкту закону про Державний бюджет повинно відбутися до 20 жовтня. На
ньому заслуховується доповідь Голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету про
висновки та пропозиції до проєкту закону про Державний бюджет, після чого щодо останніх
відбувається голосування в цілому. Проєкт закону про Державний бюджет України на
наступний рік вважається прийнятим у першому читанні, якщо на підтримку під час
голосування в цілому проєкту постанови Верховної Ради щодо висновків та пропозицій до
проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік проголосувала більшість
народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Схвалені Верховною Радою
висновки та пропозиції до проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік
набувають статусу Бюджетних висновків Верховної Ради. Останні є невід’ємною складовою
частиною прийнятого проєкту закону в першому читанні та підлягають обов’язковому розгляду і
врахуванню Кабінетом Міністрів України при підготовці проєкту до другого читання.
Розгляд у другому читанні проєкту закону про Державний бюджет України на наступний рік
завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому. Під час другого читання
проєкту передбачається в першу чергу затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту)
державного бюджету, граничного обсягу державного боргу та граничного обсягу надання
державних гарантій; загальної суми доходів, видатків та кредитування державного бюджету;
розміру мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період, розміру прожиткового
мінімуму, обсяг міжбюджетних трансфертів. Третє читання повинно відбутися не пізніше 25
листопада року, що передує плановому. Комітет з питань бюджету має подати остаточну
редакцію законопроєкту. Під час третього читання проводиться голосування щодо статей, які не
були прийняті у другому читанні, та по проєкту закону в цілому. У разі неприйняття проєкту
закону про Державний бюджет України на наступний рік у цілому цей законопроєкт за рішенням
Верховної Ради направляється на повторне третє читання. Водночас закон про Державний
бюджет має бути прийнятий Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує
плановому.
Обговорення і затвердження місцевих бюджетів віднесено до компетенції місцевих
представницьких органів. У підсумку вони приймають рішення про місцевий бюджет, яке є,
згідно із п. 45 ч. 1 ст. 2 БК України, нормативноправовим актом Верховної Ради Автономної
Республіки Крим чи відповідної місцевої ради, що затверджує місцевий бюджет та визначає
повноваження відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної
адміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування здійснювати виконання
місцевого бюджету протягом бюджетного періоду.
Неприйняття закону про Державний бюджет України вчасно не має стати перепоною у тому, аби
місцеві бюджети також не були затверджені. Тому, відповідно до ч. 3 ст. 77 БК України, якщо до 1
грудня року, що передує плановому, Верховною Радою України не прийнято закон про
Державний бюджет України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна місцева
рада при затвердженні відповідних місцевих бюджетів враховують обсяги міжбюджетних
трансфертів .Бюджетним кодексом України у ч. 2 ст. 77 встановлено чітку дату, до якої
місцеві бюджети мають бути затверджені, а саме до 25 грудня (включно) року, що передує
плановому.

72. Бюджетний розпис: поняття, зміст і значення

Державний та місцеві бюджети виконуються за відповідними розписами.
Бюджетний розпис – це документ, у якому встановлюється розподіл доходів
та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам
бюджетних коштів по відповідно до бюджетної класифікації. Державний
бюджет України виконується за розписом, який затверджується Міністром
фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін
після набрання чинності законом про Державний бюджет України. Бюджетні
розписи місцевих бюджетів складають фінансові управління на місцях. Ці
документи складаються відповідно до загального і спеціального фондів
бюджету за повною економічною класифікацією видатків бюджету. Затверджені
розписи передаються Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та
Рахунковій палаті. Державна казначейська служба України після затвердження
розпису доводить головним розпорядникам витяг із розпису, що є підставою
для затвердження в установленому порядку кошторисів, планів використання
бюджетних коштів та планів бюджетних асигнувань. На основі бюджетного
розпису починається виконання бюджетів за доходами. Безпосередньо
виконання доходної частини бюджетів покладено на органи, що контролюють
справляння надходжень бюджету. Місцевий бюджет виконується за розписом,
який затверджується керівником місцевого фінансового органу.
Порядок складання та виконання розпису Державного бюджету України
визначений Інструкцією про складання і виконання розпису Державного
бюджету України, затвердженою наказом Міністерства фінансів України N
57 від 28.01.2002 р. Згідно з вказаною Інструкцією розпис Державного
бюджету України на відповідний рік включає: • розпис доходів державного
бюджету , що поділяється на річний розпис доходів загального і спеціального
фондів державного бюджету та помісячний розпис доходів загального фонду
державного бюджету; • розпис фінансування державного бюджету що
поділяється на річний розпис фінансування загального і спеціального фондів
державного бюджету та помісячний розпис фінансування загального фонду
державного бюджету; • розпис асигнувань державного бюджету ; • розпис
повернення кредитів до державного бюджету та надання кредитів з державного
бюджету (далі - розпис кредитування), що поділяється на річний розпис
повернення кредитів до державного бюджету та надання кредитів з державного
бюджету, помісячний розпис повернення кредитів до загального фонду
державного бюджету та надання кредитів із загального фонду державного
бюджету; • річний розпис витрат спеціального фонду державного бюджету з
розподілом за видами надходжень; помісячний розпис спеціального фонду
державного бюджету
73. Кошторис бюджетних установ: поняття і зміст
Бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку,
що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи
місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими (творчі спілки,
релігійні організації, благодійні організації, пенсійні фонди, спілки, асоціації).
Важливим є те, що бюджетні установи можуть використовувати бюджетні
кошти виключно в порядку, що затверджений кошторисом доходів та
видатків. Бюджетне асигнування обов’язково затверджується та є підставою
для затвердження кошторисів.

Кошторис є основним плановим фінансовим документом бюджетної

установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо
отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних
зобов’язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх
функцій.
При визначенні видатків у проєктах кошторисів установи повинен
забезпечуватися суворий режим економії коштів і матеріальних цінностей.
До кошторисів можуть включатися тільки видатки, передбачені
законодавством, необхідність яких обумовлена характером діяльності установи.
Видатки на придбання обладнання, які не є першочерговими, можуть
передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат та
відсутності заборгованості. Видатки на оплату заробітної плати з коштів
спеціального фонду обчислюються залежно від обсягу діяльності, що
провадиться за рахунок цих коштів. На органи Казначейства України покладено
обов’язок здійснювати контроль за відповідністю бюджетного розпису й
відповідних кошторисів розпорядників бюджетних коштів. Розпорядники
бюджетних коштів діють у межах бюджетних асигнувань, що встановлені
затвердженими кошторисами.
Детальний порядок складання, розгляду, затвердження та основних вимог до
виконання кошторисів закріплено в постанові Кабінету Міністрів України
«Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та
основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ» від 28
лютого 2002 р. № 228 відповідно до якої встановлено, що Міністерство
фінансів України,місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників
відомості про граничні обсяги видатків бюджету та надання кредитів з
бюджету загального фонду бюджету на наступний рік, що є підставою для
складання проєктів кошторисів. Головні розпорядники встановлюють для
розпорядників нижчого рівня граничні обсяги видатків та надання кредитів з
бюджету із загального фонду бюджету, термін подання проєктів кошторисів.
Проєкти кошторисів складаються усіма установами на наступний
бюджетний рік.

74. Характеристика виконання бюджетів за видатками

Виконання бюджету є повним та своєчасним надходженням до бюджетів усіх
передбачених законодавством доходів та забезпеченням фінансування всіх
запланованих видатків. Згідно зі ст. 42 БК України та ст. 116 Конституції
України Кабінет Міністрів України забезпечує і відповідає за виконання
Державного бюджету України. Міністерство фінансів України здійснює
загальну організацію та управління процесом виконання Державного бюджету
України
Виконання бюджету за видатками. Видатками бюджету визначаються кошти,
які направлені на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним
бюджетом. До видатків бюджету не слід відносити: повернення надміру
сплачених до бюджету сум податків і зборів та інших доходів бюджету,
проведення їх бюджетного відшкодування; закладання бюджетних коштів під
депозит; погашення боргу; придбання цінних паперів, кредитування з бюджету.
Відповідно до горизонтальної структури бюджету стадія виконання бюджету
розподіляється на свої доходну та видаткову частини.
Ст. 46 БК України: виконання Державного бюджету України за видатками та
кредитуванням проходить кілька етапів, а саме:
1) встановлення бюджетних асигнувань розпорядникам бюджетних
коштів в межах затвердженого розпису бюджету; Бюджетні асигнування
– це повноваження, які у процесі виконання бюджету надаються
розпоряднику бюджетних коштів, відповідно до бюджетного призначення на
взяття ним зобов’язань та використання бюджетних коштів на реалізацію
 конкретних заходів. Бюджетне призначення – це повноваження головного
розпорядника бюджетних коштів, що дає дозвіл на надання бюджетних
асигнувань для здійснення платежів на конкретні заходи, використовуючи
кошти відповідного бюджету. Бюджетне призначення дає можливість
суб’єктам виконувати бюджетні зобов’язання.
2) затвердження кошторисів, паспортів бюджетних програм, а також
порядків використання бюджетних коштів; Кошторис є основним
плановим фінансовим документом бюджетної установи, яким на бюджетний
період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і
розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов’язань та
здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій.
3) взяття бюджетних зобов’язань; Розпорядники бюджетних коштів беруть
бюджетні зобов’язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних
асигнувань, встановлених кошторисами. Бюджетне зобов’язання – це
будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення
замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги протягом
бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі (п. 7 ч. 1
ст. 2 БК України).
4) отримання товарів, робіт і послуг; Так, четвертим етапом стадії виконання
бюджетів за видатками є отримання товарів, робіт і послуг. Отримання
таких матеріальних та нематеріальних благ тісно пов’язано з функціями
відповідних бюджетних установ (замовників таких товарів, робіт, послуг) і
відбувається в межах їх бюджетних повноважень. При цьому конкретними
діями розпорядника бюджетних коштів на цьому етапі є закупівля
товарів, робіт, послуг з використанням певних процедур,
регламентованих Законом України «Про публічні закупівлі».
5) здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов’язань;
Розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і послуг
відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання приймає рішення про
їх оплату та надає доручення на здійснення платежу органу Казначейства
України
6) використання товарів, робіт і послуг для виконання завдань бюджетних
програм;

75.Характеристика виконання бюджетів за доходами

Виконання бюджету є повним та своєчасним надходженням до бюджетів усіх
передбачених законодавством доходів та забезпеченням фінансування всіх
запланованих видатків. Згідно зі ст. 42 БК України та ст. 116 Конституції
України Кабінет Міністрів України забезпечує і відповідає за виконання
Державного бюджету України. Міністерство фінансів України здійснює
загальну організацію та управління процесом виконання Державного бюджету
України. Відповідно до горизонтальної структури бюджету стадія виконання
бюджету розподіляється на свої доходну та видаткову частини..
Виконання бюджетів за доходами починається з першого січня коли
починається новий бюджетний період, який триває до кінця календарного
року, протягом якого формуються та наповнюються дохідні частини бюджетів.
Варто зазначити, що виконання бюджету за доходами не передує в чистому
вигляді виконанню бюджету за видатками. Не можна вважати, що до виконання
видаткових показників бюджету можна приступити лише тоді, коли виконано
бюджет за доходами.
Виконання бюджетів за доходами передбачає реалізацію повноважень
органами Державної казначейської служби України. Відповідно до ст. 45 БК
України Казначейство України веде бухгалтерський облік усіх надходжень
Державного бюджету України та за поданням (висновком) органів, що
контролюють справляння надходжень бюджету, здійснює повернення
(перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.
Платники податків сплачують платежі до бюджету у готівковий або
безготівковий формі через установи банків, у яких вони обслуговуються. Банк
платника перераховує грошові кошти через систему електронних платежів
Національного банку України на відповідні рахунки. В Головних управліннях
Казначейства України відповідно до законодавства відкриваються відповідні
рахунки. Отже, усі доходи державного бюджету зараховуються
безпосередньо на єдиний казначейський рахунок, що забезпечує облік
бюджетних коштів та посилює контроль за їх рухом. Податки і збори та інші
доходи державного бюджету зараховуються безпосередньо на єдиний
казначейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що
контролюють справляння надходжень бюджету. Проведення розрахунків з
бюджетом у негрошовій формі забороняється, у тому числі шляхом
взаємозаліку, застосування векселів, бартерних операцій та зарахування
зустрічних платіжних вимог у фінансових установах.
 76.Публічні закупівлі в бюджетному процесі.
На стадії виконання бюджету відбуваються публічні закупівлі товарів, робіт,
послуг для задоволення потреб країни, територіальних громад. Відповідно до
Закону України «Про публічні закупівлі» публічні закупівлі мають на меті
забезпечити прозоре здійснення закупівель, запобігти проявам корупції у цій
сфері.
У ст. 5 Закону України «Про публічні закупівлі» визначені принципи
здійснення публічних закупівель та недискримінація учасників, до яких
належать: 1) добросовісна конкуренція серед учасників; 2) максимальна
економія, ефективність та пропорційність; 3) відкритість та прозорість на всіх
стадіях закупівель; 4) недискримінація учасників та рівне ставлення до них; 5)
об’єктивне та неупереджене визначення переможця процедури закупівлі/
спрощеної закупівлі; 6) запобігання корупційним діям і зловживанням.
Отже, поняття «публічні закупівлі» можна визначити як відносини між
замовниками та учасниками на стадії виконання бюджетів з приводу
придбання товарів, робіт та послуг відповідно до річного плану закупівель.
ProZorro - система електронних закупівель. Система ProZorro дозволила
запровадити замість паперових тендерів закупівлі в онлайн-режимі, а процес
вибору переможця став публічним. Електронна система спростила доступ до
торгів з боку учасників, держави та учасників. Крім того, громадськість може
контролювати здійснення публічної закупівлі, оскільки уся інформація про
публічні закупівлі доступна в системі ProZorro.
Норми Закону України «Про публічні закупівлі» застосовуються до замовників
за умови, що вартість предмета закупівлі товару (товарів), послуги (послуг)
дорівнює або перевищує 200 тисяч гривень, а робіт – 1,5 мільйона гривень.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 цього Закону до замовників, які здійснюють
закупівлі відповідно до цього Закону, належать: 1) органи державної влади, та
правоохоронні органи держави, органи влади Автономної Республіки Крим,
органи місцевого самоврядування 2) Пенсійний фонд України, цільові страхові
фонди зі страхування; 3) юридичні особи, які є підприємствами, установами,
організаціями, якщо така діяльність не здійснюється на комерційній основі, за
наявності однієї з таких ознак:
– юридична особа є розпорядником, одержувачем бюджетних коштів; – у
статутному капіталі юридичної особи державна або комунальна частка акцій
(часток, паїв) перевищує 50 відсотків
4) юридичні особи та/або суб’єкти господарювання, які здійснюють діяльність
в одній або декількох сферах господарювання (як то: видобуток природного
газу; забезпечення виробництва, транспортування та постачання теплової та
електричної енергії споживачам
Залежно від вартості, особливостей товарів, робіт або послуг, виокремлюються
такі види процедур закупівель
1) конкурентні (відкриті торги, торги з обмеженою участю, конкурентний
діалог, спрощена закупівля), в яких беруть участь два або більше учасників;
2) неконкурентні (переговорна процедура закупівель, яка використовується
замовником як виняток і відповідно до якої замовник укладає договір про
закупівлю після проведення переговорів щодо ціни та інших умов договору про
закупівлю з одним або кількома учасниками процедури закупівлі).
Відкриті торги є основною процедурою закупівлі, під час проведення якої тендерні
пропозиції мають право подавати всі заінтересовані особи.
Торги з обмеженою участю застосовуються у разі потреби попередньої перевірки
кваліфікації учасників шляхом проведення кваліфікаційного відбору
Конкурентний діалог може бути застосований замовником у разі неможливості
визначити необхідні технічні, якісні характеристики робіт або визначити вид послуг і
для прийняття рішення про закупівлю необхідно провести переговори з учасниками
процедури закупівлі.
Спрощена закупівля: Замовники у разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг,
вартість яких не перевищує 50 тисяч гривень, можуть використовувати електронну
систему закупівель шляхом здійснення спрощених закупівель, або проводячи закупівлі
через електронний каталог.
77. Особливості бюджетного процесу в умовах воєнного стану.
Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1
січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
Водночас БК України передбачено можливість зміни бюджетного періоду для
Державного бюджету України за особливих обставин. Особливими обставинами, за
яких Державний бюджет України може бути затверджено на інший бюджетний період,
є: 1) введення воєнного стану; 2) оголошення надзвичайного стану в Україні. При
цьому в разі затвердження Державного бюджету України на інший бюджетний період,
ніж один рік, місцеві бюджети мають бути затверджені на такий самий період.
Зазначимо, що у зв’язку з військовою агресією російської федерації відповідно від 24
лютого 2022 року в нашій державі було введено воєнний стан. Незважаючи на цю
обставину затвердження іншого бюджетного періоду, ніж один календарний рік,
не відбулося.
Щодо бюджетного процесу в умовах воєнного стану, то оновленими п. 22 та п. 22-1
розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» БКУ передбачено певні послаблення та
винятки.
По-перше, не застосовуються ст. 33 та ст. 75-1 БКУ й усі пов’язані з ними норми
щодо бюджетної декларації та прогнозів місцевих бюджетів.
Також не застосовуються вимоги ч. 7 ст. 13 БКУ щодо передання коштів між
загальним і спеціальним фондами бюджету виключно в межах бюджетних призначень
через ухвалення рішення про місцевий бюджет або про внесення змін до нього.
Також тимчасово скасовано терміни подання ДКСУ звітності про виконання місцевих
бюджетів.
По-друге, не застосовуються наразі й вимоги БКУ щодо обов’язкової публікації (не
пізніше 1 березня року, що настає за звітним роком) звіту місцевих бюджетів у газетах
та публічного подання (до 15 березня року, що настає за звітним) інформації про
виконання бюджетних програм головними розпорядниками бюджетних коштів.
По-третє, не застосовуються ч. 7 і 8 ст. 78 БКУ в частині обмежень щодо ухвалення
рішень ВР АР Крим, відповідною місцевою радою про внесення змін до місцевих
бюджетів. Зокрема, щоб ухвалити рішення внести зміни до рішення про місцевий
бюджет, не потрібно офіційного висновку місцевого фінансового органу про
перевиконання чи недовиконання дохідної частини загального фонду.
Резервний фонд В умовах воєнного стану не застосовуються вимоги ч. 3 ст. 24 БКУ
щодо обмеження розміру резервного фонду бюджету 1 % обсягу видатків загального
фонду відповідного бюджету.
Захищені видатки Серед норм, які не діють в умовах воєнного стану, опинилась і ст.
55 БКУ, якою регламентовано захищені видатки.
Тобто як таких захищених видатків у період воєнного стану немає. Є тільки
пріоритетність здійснення видатків ДКСУ та органами казначейства, яка наразі
врегульована оновленою постановою КМУ від 09.06.2021 р. № 590.
Так, перша черга — це видатки на національну безпеку й оборону та на здійснення
заходів правового режиму воєнного стану. Друга черга (видатки загального фонду):

Постанова КМУ від 22.12.2023 р. № 1361 “Деякі питання виконання Державного

бюджету України в умовах воєнного стану”
2) головні розпорядники коштів державного бюджету, що належать до сектору безпеки
і оборони:
не вносять зміни до паспортів бюджетних програм, видатки за якими спрямовуються
на національну безпеку і оборону;
подають у місячний строк після припинення або скасування воєнного стану до
Міністерства фінансів звіти про виконання паспортів бюджетних програм на
відповідні роки, видатки за якими спрямовуються на національну безпеку і оборону;
«Проект державного бюджету має чіткі пріоритети – оборона країни і економіка
для перемоги, відтак в цьогорічному бюджеті майже не передбачено капітальні
видатки та видатки на будівництво (зокрема, державного дорожнього фонду,
державного фонду регіонального розвитку.
78. Звітність про бюджет.
Підготовка та розгляд звіту про виконання державного і місцевих бюджетів і
прийняття рішення щодо них є завершальною стадією бюджетного процесу.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 БК України звітність про виконання Державного
бюджету включає фінансову і бюджетну звітність. Бюджетна звітність – це
система взаємопов’язаних узагальнених показників, які відображають стан
виконання бюджету. Фінансова та бюджетна звітність має бути достовірною,
відповідати аналогічним даним бухгалтерського обліку і звітності органів
Казначейства; – фінансова та бюджетна звітність повинна містити інформацію
про всі проведені господарські операції.
Звітність про виконання Державного бюджету України за періодичністю є
оперативною, місячною, квартальною та річною.
Оперативна звітність є повною, розгорнутою і має всі дані, потрібні для
аналізу стану виконання бюджету та прийняття відповідних рішень. Вона може
бути щоденною, тижневою, декадною. Відповідно до ст. 59 БК України
місячний звіт про виконання Державного бюджету подається Казначейством
Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України,
Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15-го числа
місяця, що настає за звітним і подає зведені показники звітів про виконання
бюджетів, а також інформацію про виконання захищених видатків Державного
бюджету України; використання коштів з резервного фонду Державного
бюджету України; здійснені операції з управління державним боргом; Якщо за
результатами місячного звіту про виконання загального фонду Державного
бюджету України виявиться, що отриманих надходжень державного бюджету
недостатньо для здійснення бюджетних асигнувань, Міністр фінансів України
може вносити зміни до розпису Державного бюджету України за загальним
фондом з метою забезпечення збалансованості надходжень та витрат
державного бюджету.
Квартальний (1/4року) звіт про виконання Державного бюджету України
об’єднує такі окремі звіти: звіт про фінансові результати; звіт про стан
державного боргу і гарантованого державою боргу; зведені показники звітів
про виконання бюджетів; звіт про прострочену заборгованість суб’єктів
господарювання перед державою за кредитами (позиками); інформація про
здійснені операції з управління державним боргом; інформація про надані
державні гарантії; пояснення щодо стану виконання показників Державного
бюджету України та місцевих бюджетів за звітний період. Якщо за
результатами квартального звіту про виконання Державного бюджету України
має місце недоотримання надходжень загального фонду Державного бюджету
України більше ніж на 15 % суми, передбаченої розписом державного бюджету
на відповідний період, Міністерство фінансів України готує пропозиції про
внесення змін до Державного бюджету України.
Річний звіт про виконання Державного бюджету України подається
Кабінетом Міністрів України Верховній Раді та Рахунковій палаті не пізніше 1
квітня року, наступного за звітним. Річний звіт включає: 1) баланс; 2) звіт
про виконання Державного бюджету України; 3) звіт про фінансові результати;
4) звіт про рух грошових коштів; 5) звіт про власний капітал; 6) інформацію
про виконання захищених видатків Державного бюджету України. За
результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо річного
звіту про виконання закону про Державний бюджет України.
Звітність про виконання місцевих бюджетів визначається відповідно до
вимог, встановлених щодо звітності про виконання Державного бюджету
України в статтях 58–61 БК України. За строками звітність про виконання
місцевих бюджетів є оперативною, місячною, квартальною, річною. До
звітності про виконання як Державного, так і місцевих бюджетів Державною
казначейською службою України встановлено єдині вимоги щодо її складання.
Відповідні органи Казначейства України складають та подають місцевим
фінансовим органам звітність про виконання місцевих бюджетів.

79. Відповідальність за порушення бюджетного законодавства.

Згідно зі ст. 1 БК України питання відповідальності за порушення бюджетного
законодавства 1 регулюється цим нормативноправовим актом. До його
структури входить Глава 18, яка присвячена питанням відповідальності та
заходам впливу за вчинені порушення бюджетного законодавства. Відповідно
до п. 1 ст. 116 БК України порушенням бюджетного законодавства визнається
порушення учасником бюджетного процесу встановлених цим Кодексом чи
іншим бюджетним законодавством норм щодо складання, розгляду,
затвердження, внесення змін, виконання бюджету та звітування про його
виконання.
Кримінальна відповідальність
Стаття 210. Нецільове використання бюджетних коштів службовою особою,
здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених
бюджетних призначень або з їх перевищенням всупереч Бюджетному кодексу
України чи закону про Державний бюджет України на відповідний рік, якщо
предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, -
караються штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років або без такого.
Стаття 211. Видання службовою особою нормативно-правових актів, що
зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч
закону, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, -
карається штрафом від однієї тисячі до чотирьох тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох
років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі
на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

КУПАП
Стаття 164-12. Порушення бюджетного законодавства
Включення недостовірних даних до бюджетних запитів, що призвело до
затвердження необґрунтованих бюджетних призначень або необґрунтованих
бюджетних асигнувань; порушення вимог Бюджетного кодексу України при
здійсненні попередньої оплати за товари, роботи та послуги за рахунок
бюджетних коштів, порушення вимог Бюджетного кодексу України при
здійсненні витрат державного бюджету (місцевого бюджету) у разі
несвоєчасного набрання чинності законом про Державний бюджет України на
відповідний рік, -
тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від тридцяти до
п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної

відповідальності за порушення бюджетного законодавства згідно зі ст. 65
Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. є вчинення ним
дисциплінарного проступку.
Згідно зі статтями 1173–1175 ЦК України передбачається відшкодування
державою шкоди, завданої органом державної влади, органом влади
Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їх
посадовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, у тому числі у
сфері нормотворчої діяльності. Такий припис безпосередньо стосується шкоди,
яка може бути заподіяна через вчинення відповідними владними суб’єктами
порушень бюджетного законодавства.

До учасників бюджетного процесу можуть застосовуватися заходи впливу,

передбачені ст. 116 БК. зупинення операцій з бюджетними коштами 3)
призупинення бюджетних асигнувань

80. Сутність, значення й функції державної позики.

Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 2 БК України державне запозичення – це
операції, пов’язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах
повернення, платності та строковості з метою фінансування державного
бюджету Державні запозичення є одними з основних джерел фінансування
бюджету, про що вказано у ч. 1. ст. 15 БК України і конкретизовано, що
джерелами фінансування бюджету(покриття дефіциту) є: 1) кошти від
державних (місцевих) внутрішніх та зовнішніх запозичень; тощо. Кабінет
Міністрів України визначає основні умови здійснення державних запозичень, у
тому числі основні умови кредитних договорів та основні умови розміщення
(емісії) державних цінних паперів
З усіх джерел фінансування бюджету саме державні внутрішні та зовнішні
запозичення стають основними, що зумовлюється відносною швидкістю і
зручністю мобілізації таких коштів. Водночас ця обставина істотно впливає на
тенденцію зростання державного боргу. Державні запозичення поряд із
доходами бюджетів одночасно стають ключовими джерелами надходжень
бюджетів. Згідно з п. 37 ч. 1 ст. 2 БК України, надходження бюджету –
доходи бюджету, повернення кредитів до бюджету, кошти від державних
(місцевих) запозичень тощо.
Державні запозичення надходять до бюджету на тимчасовій, платній і
зворотній основі. Державні запозичення є неодмінним елементом фінансової
системи кожної країни. При цьому державні запозичення мають значення в
контексті вирішення проблем бюджетного дефіциту, впливають на стабільність
національної валюти. Серед основних ознак державних запозичень можна
виокремити такі: застосування механізму державних запозичень зумовлює
виникнення публічних боргових зобов’язань; 3) одним з їх учасником
обов’язково стають публічні територіальні утворення (держави або її
територіальні громади 5) державні запозичення дозволяють додатково
мобілізувати до бюджетів кошти, що стають додатковими грошовими
ресурсами покриття бюджетного дефіциту; 6) кошти державних запозичень
спрямовуються на задоволення публічних інтересів.
Залежно від території розміщення існують внутрішні та зовнішні державні
запозичення.
ЗА терміном: короткострокові державні запозичення (з терміном погашення до
1 року), середньострокові (від 1 до 5 років), та довгострокові ( понад 5 років).
Залежно від валюти здійснення державних запозичень розрізняють державні
запозичення у національній валюті й державні запозичення в іноземній
валюті.

Державні запозичення здійснюються в межах, визначених законом України про

Державний бюджет України на поточний рік з дотриманням граничного обсягу
державного боргу на кінець бюджетного періоду. Відповідно до ч. 2 ст. 18 БК
України загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу
на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного
номінального обсягу ВВП України. Відповідно до ч. 2 ст. 16 БК України
кредити (позики) від іноземних держав, іноземних фінансових установ і
міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних проєктів
залучаються державою на підставі міжнародних договорів України і належать
до державних зовнішніх запозичень.

81. Види державної позики.

Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 2 БК України державне запозичення – це операції,
пов’язані з отриманням державою кредитів (позик) на умовах повернення,
платності та строковості з метою фінансування державного бюджету.
Так, залежно від території розміщення існують внутрішні та зовнішні державні
запозичення. При підключенні підстави строку залучення коштів, отримують
короткострокові державні запозичення (з терміном погашення до 1 року),
середньострокові державні запозичення (їх погашення відбувається у строк від
1 до 5 років), та довгострокові державні запозичення (термін погашення
становить понад 5 років). Залежно від методу визначення доходу за
державними запозиченнями виділяють боргові зобов’язання з твердим
доходом або відносно визначеним доходом. Залежно від валюти здійснення
державних запозичень розрізняють державні запозичення у національній
валюті й державні запозичення в іноземній валюті. Важливим є критерій
форми здійснення державних запозичень, за ним державні запозичення
здійснюються у формах державних позик (головним чином через емісію
державних цінних паперів) і прямих державних кредитів, що забезпечені
державними гарантіями.

Відповідно до ч. 2 ст. 16
БК України кредити
(позики) від іноземних
держав, іноземних
фінансових установ і
міжнародних фінансових
організацій для реалізації
інвестиційних проєктів
залучаються державою на підставі міжнародних договорів України

Реніший вид цінний паперів:В залежності від ринку розміщення державні

облігації поділяються на: облігації внутрішніх державних позик України
(ОВДП); облігації зовнішніх державних позик України (ОЗДП); цільові
державні облігації України.

82. Державні цінні папери як метод залучення коштів до бюджету.

ЗАКОН Про ринки капіталу та організовані товарні ринки
ЦІННІ ПАПЕРИ
Стаття 8. Цінні папери та їх класифікація
Боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і
передбачають обов’язок емітента сплатити у визначений строк кошти. До
боргових цінних паперів належать: б) державні облігації України;
Згідно з п. 37 ч. 1 ст. 2 БК України, одне з надходження бюджету –
надходження внаслідок продажу/пред’явлення цінних паперів. Подібні
фінансові інструменти випускають усі національні уряди. Вони покликані
фінансувати бюджетний дефіцит країни або допомогти сплатити попередні
борги держави (це називається рефінансуванням).
Кабінет Міністрів України визначає основні умови здійснення державних
запозичень, у тому числі основні умови розміщення (емісії) державних цінних
паперів.
Кожного тижня Мінфін проводить аукціони з продажу ОВДП, а отримані кошти
спрямовує до державного бюджету на фінансування поточних потреб.
Отримуючи гроші в борг, уряд зобов’язується повернути їх через визначений
час та сплатити певний відсоток.
14) державні цінні папери - державні облігації України, казначейські
зобов’язання України, фінансові казначейські векселі, державні деривативи.
Стаття 16. Державні облігації України
Державні облігації України поділяються на облігації внутрішньої державної
позики України та облігації зовнішніх державних позик України.
Облігації внутрішньої державної позики (скор. ОВДП) — державні цінні
папери, що розміщуються на внутрішньому фондовому ринку.
ОВДП випускаються Міністерством фінансів України, та продаються дилерам
та їх клієнтам на первинному ринку для фінансування потреб державного
бюджету України. Депозитарієм ОВДП — тобто установою, яка веде їх
централізований облік в бездокументарній формі — є НБУ.
ОВДП вважаються найнадійнішими цінними паперами в Україні оскільки їх
погашення у повному обсязі (100% суми) гарантується державою.
Мінфін випускає облігації зовнішньої державної позики (ОЗДП), які завжди
номіновані в іноземній валюті, найчастіше в доларах або євро. Як правило, такі
цінні папери називаються єврооблігаціями. Вони продаються на міжнародних
фінансових ринках.
Казначейське зобов’язання України - це державний цінний папір, що
розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб та
посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником
казначейського зобов’язання України.
83.
Військ
ові
обліга
ції.
Що
таке
військ
ові
обліга
ції
Військові облігації - це фактично різновид облігацій внутрішньої державної
позики (ОВДП), тобто цінні папери, емітентом яких є держава в особі
Міністерства фінансів України.
Військові облігації відрізняються від звичайних ОВДП наявністю цільового
призначення - для потреб Збройних сил України та потреб держави у
військовий час, а також випущенням їх в період воєнних дій на території
України. Фактично, держава залучає кошти фізичних та юридичних осіб для
потреб Збройних сил з умовою їх повернення через певний період часу
(наприклад, є на 2 місяці, є на 1 рік). При тому, особа, яка стає власником
військових облігацій, отримує дохід у вигляді річних відсотків. Первинними
дилерами є банки, в тому числі державні, а також фінансові установи,
інвестиційні фонди.
Військові облігації доступні до придбання у гривні, доларах США та євро
Це облігації внутрішнього займу — цінні папери, які випускає держава. Так
вона позичає гроші в громадян. Йдуть вони на підтримку економіки та,
насамперед, армії. За ці гроші купують зброю, набої, техніку, медикаменти.
Повертати ці запозичення держава буде з відсотками. Номінальна вартість
однієї облігації — 1000 гривень. Дохід залежить саме від терміну. Що більший
період, тим більше відсотки. Короткострокові облігації на два місяці принесуть
9,5%, а півторарічні 11,5%..
Дохід від них не оподатковується, на відміну від, наприклад, депозитів. По-
друге, підтверджувати походження коштів, за які вони куплені, не потрібно.
Важливо, що за відсотки, отримані за цими облігаціями, не треба платити
податок на доходи фізичних осіб і військовий збір.
Раніше Постановою Кабміну від 25.02.2022 № 156 Про випуск облігацій
внутрішньої державної позики “Військові облігації” вирішено здійснити
державні внутрішні запозичення в обсязі до 400 млрд. гривень шляхом
поетапного випуску облігацій внутрішньої державної позики "Військові
облігації" з такими основними умовами:
- номінальна вартість однієї облігації - 1000 гривень;
- купонний період - один рік;
- ставка доходу - 11 відсотків річних; - строк обігу - до 15 років.
Кошти, залучені від розміщення облігацій, зараховуються до державного
бюджету.
Існує два види військових облігацій: купонні — зі строком погашення більше
року та купонними платежами; дисконтні — зі строком погашення менше року,
продаються за ціною нижче номіналу. Дисконтні військові облігації:
• Строк погашення менше року: Дисконтні військові облігації
мають коротший строк погашення, який може бути менше одного
року.
• Продаються за ціною нижче номіналу: Зазвичай ці облігації
продаються із знижкою від їхньої номінальної вартості. Наприклад,
якщо номінальна вартість облігації 1000 доларів, її можуть продати
за 950 доларів. Купонні військові облігації:
Строк погашення більше року: Купонні військові облігації мають більший
термін до дати погашення, який може перевищувати один рік.
Купонні платежі: Вони генерують купонні платежі, що представляють собою
фіксовані відсотки від номінальної вартості облігації.
Купонні військові облігації призначені для довгострокового інвестування та
генерування регулярного доходу, тоді як дисконтні військові облігації зазвичай
короткострокові та можуть приносити дохід у формі знижки при покупці.
84. Державні (місцеві) гарантії.
Законодавчого визначення фінансово-правовий інститут державних і місцевих
гарантій набуває у п. 151 ч. 1 ст. 2 БК України через категорію «гарантійне
зобов’язання», зміст якої закріплено як зобов’язання гаранта повністю або
частково виконати боргові зобов’язання суб’єкта господарювання –
резидента України перед кредитором у разі невиконання таким суб’єктом
його зобов’язань за кредитом (позикою), залученим під державну чи місцеву
гарантію .
Отже державна гарантія - зобов'язання України повністю або частково
виконати платежі на користь кредитора у разі невиконання позичальниками,
іншими, ніж Україна, що отримали кредит під державні гарантії, зобов'язань
щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.
Відносини з надання гарантій передбачають особливий суб’єктний склад:
принципала, бенефіціара і гаранта, причому першим може бути лише суб’єкт
господарювання – резидент України, а останнім обов’язково виступає держава
в особі відповідних органів або Верховна Рада Автономної Республіки Крим,
обласні чи міські ради.
Виокремлюють декілька різновидів державних і місцевих гарантій. Так, за
підставою гаранта існують:
а) державні гарантії (гарантом виступає уряд України; б) місцеві гарантії
(гарантом виступають Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна
обласна чи міська рада). При задіянні критерію резидентства бенефіціара
отримаємо: а) внутрішні державні і місцеві гарантії (гарантії перед
резидентами країни); б) зовнішні державні й місцеві гарантії (гарантії перед
нерезидентами країни). Якщо взяти до уваги критерій валюти, у якій виданий
кредит/позика під публічні гарантії, то існують державні й місцеві гарантії,
що надаються: а) за кредитами, виданими в національній валюті; б) за
кредитами, виданими в іноземній валюті.
Так само як і державні (місцеві) запозичення, державні (місцеві) гарантії
надаються на умовах платності, строковості, що підкреслює їх природний
взаємозв’язок.
Згідно з ч. 4 ст. 17 БК України державні (місцеві) гарантії не надаються для
забезпечення боргових зобов’язань суб’єктів господарювання, якщо
безпосереднім джерелом повернення кредитів (позик) передбачаються кошти
державного (місцевого) бюджету.
Прострочена заборгованість суб’єкта господарювання перед державою за
кредитом (позикою) під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з
бюджету (включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та
пеню) стягується з такого суб’єкта господарювання податковими органами, що
є органами стягнення такої заборгованості у порядку, передбаченому ПК
України.

85. Державний борг: поняття та види.

Наслідком здійснення державних запозичень, а також можливості
забезпечення боргових зобов’язань суб’єктів господарювання державними
гарантіями є виникнення та існування державного боргу і гарантованого
державою боргу.
Зміст поняття державного боргу визначено законодавцем у п. 20 ч. 1 ст. 2 БК
України як загальна сума боргових зобов’язань держави з повернення
отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що
виникають внаслідок державного запозичення . Державний борг — сукупні
боргові зобов'язання держави перед усіма кредиторами (юридичними та
фізичними особами, іноземними державами, міжнародними організаціями.
Основу змісту державного боргу становлять державні запозичення. Водночас
не всі боргові зобов’язання держави виникають на підставі здійснення
державних (місцевих) запозичень. (борги за платежами в державному секторі,
заборгованість із виплати заробітної плати.)
Гарантований державою борг – загальна сума боргових зобов'язань суб'єктів
господарювання - резидентів України щодо отриманих та непогашених на
звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено державними
гарантіями.
Граничний обсяг державного боргу і гарантованого державою боргу,
граничний обсяг надання державних гарантій визначаються на кожний
бюджетний період законом про Державний бюджет України. Загальний обсяг
державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець бюджетного
періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального обсягу
валового внутрішнього продукту України.
Згідно зі ст. 18 БК України, у разі очікуваного перевищення граничної
величини державного боргу та гарантованого державою боргу Кабінет
Міністрів України невідкладно звертається до Верховної Ради України за
дозволом на тимчасове перевищення такої граничної величини та подає для
схвалення план заходів з приведення загального обсягу державного боргу та
гарантованого державою боргу до встановлених вимог. При цьому з метою
забезпечення дотримання граничних обсягів державного (місцевого) боргу та
державних (місцевих) гарантій Боргове агентство України веде Реєстр
державного боргу і гарантованого державою боргу, Реєстр державних гарантій,
а Міністерство фінансів України веде Реєстр місцевих запозичень та місцевих
гарантій.
Державний борг традиційно поділяють на зовнішній та внутрішній.
• Зовнішній державний борг — заборгованість держави іншим
країнам, міжнародним економічним організаціям та іншим особам.
Державний зовнішній борг є частиною валового зовнішнього боргу
країни.
• Внутрішній державний борг — заборгованість держави власникам
державних
цінних паперів та іншим кредиторам.

Загальний обсяг державного боргу та гарантованого державою боргу на кінець

бюджетного періоду не може перевищувати 60 відсотків річного номінального
обсягу валового внутрішнього продукту України. Установити, що положення
частини другої статті 18 цього Кодексу не застосовуються у випадках:
1) введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

86. Місцевий борг.

Наслідком здійснення місцевих запозичень, а також можливості забезпечення

боргових зобов’язань суб’єктів господарювання місцевими гарантіями є
виникнення та існування (місцевого) боргу і гарантованого місцевого
(Автономною Республікою Крим, територіальною громадою міста) боргу.
Аналогічно до нього у п. 35 ч. 1 ст. 2 БК України закріплено й поняття
місцевого боргу, що розуміється як загальна сума боргових зобов’язань
Автономної Республіки Крим, обласної ради чи міської територіальної громади
з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну
дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення.
Своєю чергою, загальний обсяг місцевого боргу та гарантованого Автономною
Республікою Крим, обласною радою чи міською територіальною громадою
боргу станом на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 200
відсотків (для міста Києва – 400 відсотків) середньорічного прогнозного обсягу
надходжень бюджету розвитку визначеного відповідно до показників на
наступні за плановим два бюджетні періоди у прогнозі відповідного місцевого
бюджету.
Існування місцевого боргу породжує необхідність здійснення уповноваженими
органами місцевого самоврядування комплексу заходів щодо обліку,
обслуговування, погашення та управління державним боргом.
Згідно зі ст. 18 БК України, у разі очікуваного перевищення граничної
величини місцевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим,
обласною радою чи міською територіальною боргу місцевий фінансовий орган
невідкладно звертається до (Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
відповідної обласної чи міської ради) за дозволом на тимчасове перевищення
такої граничної величини та подає для схвалення план заходів з приведення
загального обсягу місцевого боргу та гарантованого державою боргу до
встановлених вимог. При цьому з метою забезпечення дотримання граничних
обсягів місцевого боргу та місцевих гарантій Міністерство фінансів України
веде Реєстр місцевих запозичень та місцевих гарантій.

87. Загальна характеристика управління й обслуговування державного боргу

Звідси сутність державного і місцевого боргу в широкому розумінні становлять
відносини з приводу формування (випуску), обслуговування, погашення та
визнання боргових зобов’язань держави, Автономної Республіки Крим,
обласних рад.
Виникнення державного боргу зумовлює необхідність його обслуговування,
погашення та управління, що здійснюється уповноваженими органами
відповідно до умов здійснених раніше державних (місцевих) запозичень,
наданих гарантій. Відповідно до п. 37 ч. 1 ст. 2 БК України обслуговування
державного (місцевого) боргу – операції щодо здійснення плати за
користування кредитом (позикою), сплати комісій, штрафів та інших платежів,
пов’язаних з управлінням державним (місцевим) боргом. До таких операцій не
належить погашення державного (місцевого) боргу, що визначено як операції з
повернення кредитів (позик) відповідно до умов кредитних договорів та/
або розміщення (емісії) боргових цінних паперів. Своєю чергою категорія
управління державним (місцевим) боргом є більш загальною а її зміст
закріплено у ч. 1 ст. 2 БК України як сукупність дій, пов’язаних зі
здійсненням запозичень, обслуговуванням і погашенням державного
(місцевого) боргу, що спрямовані на досягнення збалансованості бюджету.
Зокрема, згідно з ч. 6 ст. 16
БК України витрати на обслуговування та погашення державного (місцевого)
боргу здійснюються Борговим агентством України (місцевим фінансовим
органом) відповідно до кредитних договорів. Якщо очікуваний обсяг витрат на
обслуговування та погашення державного боргу перевищить обсяг коштів,
визначений законом про Державний бюджет України на таку мету,
Міністерство фінансів України невідкладно інформує про це Кабінет Міністрів
України та Рахункову палату.
З метою ефективного управління державним боргом за рішенням Кабінету
Міністрів України, на фінансовому ринку можуть здійснюватися державні
запозичення понад обсяги, визначені на поточний бюджетний період законом
про Державний бюджет України. Умовою таких операцій з управління
державним боргом, відповідно до ст. 16 БК України, є виконання у
поточному бюджетному періоді плану державних запозичень до загального
фонду державного бюджету в обсязі, що не перевищує 25 відсотків плану
державних запозичень до загального фонду державного бюджету на поточний
бюджетний період. Такі кошти спрямовуються на фінансування державного
бюджету в наступному бюджетному періоді з відповідним зменшенням
обсягів державних запозичень на наступний бюджетний період.
З урахуванням здійснення державних запозичень, що мають різні терміни
залучення коштів і їх повернення (зокрема до п’яти років для
середньострокових державних запозичень), управління державним боргом має
відбуватись не лише в межах одного бюджетного періоду чи одного
бюджетного циклу, а передбачати охоплення декілька найближчих таких
періодів та циклів. Унаслідок цього виникає потреба у розробленні стратегії
управління державним боргом. Така стратегія на середньостроковий період
формується з урахуванням показників, визначених Бюджетною декларацією та
законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
 88. Методи управління державного боргу й особливості їх застосування в
умовах воєнного стану.
В умовах війни обсяги державних зобов’язань, насамперед перед іноземними
державами, стрімко зростають. Неефективне управління державним боргом
може сприяти економічній дестабілізації країни. Збільшення зовнішнього
державного боргу може спричинити зниження державного авторитету України
на міжнародній економічній арені, а також викликає появу недовіри та
сумнівності у спроможності держави забезпечувати вчасне обслуговування
взятих фінансових зобов’язань. До вторгнення країни-агресора на територію
України наша держава мала вже вироблену стратегію по управлінню
державним боргом, але через війну в країні необхідне переорієнтування майже
всіх пріоритетів та напрямів державного фінансування з метою забезпечення
обороноздатності країни, вирішення величезної кількості гуманітарних
проблем, а також здійснюється позаплановий пошук грошових ресурсів на
внутрішньому та на зовнішньому ринках для того, аби профінансувати
бюджети усіх рівнів.
Кабінет Міністрів України затвердив середньострокову стратегію
управління державним боргом на 2024–2026 роки. Одне із завдань урядової
стратегії – зробити борг якомога дешевшим в обслуговуванні і
максимально розтягнути виплати за ним у часі. Акцент – на залучення
зовнішнього довгострокового пільгового фінансування та збільшення частки
грантів для держави, активізацію взаємовідносин з інвесторами та сприяння
розвиткові внутрішнього ринку капіталу.
У зв'язку з цим було визначено три основні цілі управління державним боргом:
1. Залучення зовнішнього довгострокового пільгового фінансування та
максимізація частки грантів офіційного сектору. 2. Продовження розвитку
міцних взаємовідносин з інвесторами та сприяння розвитку внутрішнього
ринку капіталу. 3. Мінімізація ризику рефінансування.
ОВДП для фінансування військових видатків Для фінансування військових
видатків Україна покладається на внутрішній борговий ринок. З березня 2022
року Україна регулярно випускає військові облігації на внутрішньому ринку,
щоб забезпечити безперебійне забезпечення фінансових потреб держави в
умовах воєнного стану. Уряд зобов'язується використовувати ці кошти на
підтримку армії для закупівлі зброї, боєприпасів, обладнання, продуктів
харчування та медикаментів. Для населення військові облігації – це чудова
можливість поєднати підтримку обороноздатності країни із вигідним
інвестуванням.
ЄС. Європейська Комісія має намір створити спеціальний інструмент для
відновлення України та підтримки її макрофінансової стабільності. Інструмент
для підтримки відновлення, відбудови та модернізації України має сягнути 50
млрд євро на період з 2024 по 2027 рік як у вигляді грантів, так і у вигляді
кредитів.
Особлива увага у цьому зв’язку – до поглиблення співпраці з МВФ, МБРР та
ЄС в межах реалізації структурних реформ у найбільш вразливих галузях
української економіки. «Це важливо для залучення пільгового фінансування, у
тому числі від МБРР та Євросоюзу, і зміцнення довіри іноземних інвесторів та
подальшого зниження вартості комерційних кредитів»
Ціль 2. 1. Продовження розвитку міцних взаємовідносин з інвесторами та
поглиблення місцевих ринків капіталу Забезпечення сильної підтримки від
іноземних інвесторів Фінансування від приватних комерційних інвесторів
залишатиметься ключовим елементом стратегії фінансування відбудови
України.
За прогнозами Міжнародного валютного фонду у 2025 році державний борг
України перевищить 100% її ВВП. Проте експерти вважають: за збереження
достатнього рівня міжнародної фінансової допомоги
Україні, навіть без огляду на війну, справно розраховуватися за обслуговування
боргу цілком до снаги.
Рефінансування– це випуск нових позик для того, щоб розплатитися з власниками
облігацій старої позики. Конверсія державного боргу – це зміна дохідності позик.
Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками.
Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і
конверсія можуть провадитися також одночасно. Консолідація– це зміна строків дії
позик. Уніфікація– це об’єднання кількох позик в одну. Наприклад, кілька облігацій
старих позик обмінюють на облігації нової позики у співвідношенні 3:1.
Реструктуризація – це використання зазначених вище методів у комплексі.
Анулювання (скасування) державного боргу означає відмову держави від
зобов’язань за випущеними позиками (внутрішніми, зовнішніми або за всім
державним боргом). Анулювання цінних паперів держави можливе через дві причини:
по-перше, в разі фінансової неспроможності держави (дефолту); по-друге, в результаті
приходу до влади нових політичних сил, які відмовляються визнавати фінансові
зобов’язання своїх попередників.

89. Державні та місцеві цільові фонди.

Державні цільові фонди — це сукупність фондів грошових коштів, які
знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади.
Державні цільові фонди – це сукупність фінансових ресурсів, які
створюються і використовуються з метою фінансування програм, що
виконуються державними органами. Це, зокрема, програми соціального
розвитку (пенсійне обслуговування, соціальне страхування, виплата
компенсацій та надання пільг); стабілізації грошово-кредитної системи
(гарантування вкладів.) Загальнодержавні цільові фонди — це фонди, які
створюються на загальнодержавному рівні з метою фінансування
загальнодержавних програм.
Місцеві фонди формуються місцевими органами самоврядування для
забезпечення виконання місцевих програм.
За критерієм відносин з державним бюджетом державні цільові фонди
поділяються на бюджетні та позабюджетні. Бюджетні фонди – це фонди, які
входять до складу державного бюджету. Фінансування видатків таких фондів
здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. При цьому одна частина
фондів фінансується за рахунок загального фонду, а інша – зі спеціального
фонду. Позабюджетні цільові фонди – це фонди, які не включаються до
державного бюджету, мають самостійні джерела надходжень і здійснюють
видатки незалежно від державного бюджету.
До позабюджетних державних цільових фондів належать: Пенсійний фонд
України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Фонд
загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок
безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності,
Фонд соціального страхування від нещасних випадків.
Місцеві органи влади згідно із Законом "Про місцеве самоврядування в
Україні", можуть створювати місцеві позабюджетні фонди. Вони поділяються
на два види: валютні фонди та резервні фонди. Відповідні ради виступають
розпорядниками коштів місцевих валютних фондів. Резервні фонди
утворюються місцевими органами влади в обсязі 1% видатків відповідного
бюджету. Кошти резервних фондів використовуються для фінансування
невідкладних заходів, що не передбачені місцевими бюджетами.
До державних цільових фондів мобілізуються доходи тільки за рахунок
надходжень, визначених законодавством країни. До основних джерел
фінансування державних цільових фондів в Україні належать: 1) обов'язкові
відрахування юридичних і фізичних осіб до складу доходів фондів. Вони
встановлюються законодавством України тільки для таких фондів, які мають
загальнодержавне значення. Такими є Пенсійний фонд України. 2) обов'язкові
внески коштів визначеними категоріями юридичних та фізичних осіб.; 3)
цільові бюджетні виплати. Це перерахування коштів Державного бюджету до
фондів з метою фінансування визначених програм. 4) доходи, що одержують
фонди від розміщення тимчасово вільних коштів у комерційних банках. 5)
грошові кошти, які одержують фонди від продажу цінних паперів; 6)
одержання кредитів та позик фондом. 7) добровільні та благочинні внески
коштів
Джерелами формування коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття є страхові внески страхувальників,
асигнування державного бюджету, суми фінансових санкцій до юридичних і фізичних
осіб за порушення порядку сплати страхових внесків та використання коштів Фонду,
благодійні внески юридичних і фізичних осіб та інші надходження. Кошти,
мобілізовані Фондом, використовуються з метою виплати забезпечення та надання
соціальних послуг безробітним, відшкодування витрат Пенсійному фонду України,
пов'язаних із достроковим виходом певних категорій осіб на пенсію.

90. Правовий режим страхових внесків у централізовані позабюджетні

цільові фонди Україні створюються та функціонують позабюджетні
цільові фонди коштів.
Позабюджетні цільові фонди - це фонди фінансових ресурсів, необхідних для
фінансування пріоритетних напрямів соціально-економічних завдань держави та
органів місцевого самоврядування. Вони завжди формуються за рахунок обов'язкових
внесків і відрахувань юридичних та фізичних осіб і призначаються, як правило, для
реалізації конституційних прав громадян на пенсійне забезпечення, соціальне
страхування, охорону здоров'я та в багатьох країнах - на медичну допомогу. Ці фонди є
державною власністю.
Позабюджетні цільові фонди в Україні створюються тільки на державному рівні.
Централізовані цільові позабюджетні фонди створюються компетентними органами із
чітко цільовою спрямованістю.
Позабюджетні фонди організовують мобілізацію та використання коштів фондів у
розмірах і на цілі, передбачені державою в положеннях про ці фонди.
Особливістю внескі до позабюджетних цільових фондів є те, що вони:
• мають обов’язків характер (хоча можуть надаватись і на
добровільній основі);
• мають цільовий характер;
• створюються тільки на державному рівні.
За допомогою державних позабюджетних фондів розв'язуються
найважливіші соціальні завдання: - соціального захисту населення;
- підвищення життєвого рівня населення;
- збереження і поліпшення здоров'я населення; -
соціальної орієнтації безробітного населення; -
надання соціальних послуг населенню.
Джерелами формування доходів державних цільових позабюджетних фондів є:
1) обов'язкові платежі юридичних і фізичних осіб,
встановлені законодавством;
2) добровільні внески юридичних та фізичних осіб; 3)
кошти Державного бюджету; 4) інші доходи.
Основними позабюджетними цільовими фондами є: Пенсійний фонд, Фонд
соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних
захворювань, Фонд соціального страхування з тимчасової втраті працездатності,
Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття
Податки є основним джерелом доходів бюджетів
Які податки потрапляють до державного і до місцевого бюджетів
У нас унітарна держава з наявною у складі авт республіки, тому враховуючи
дану особливість у нас дворівнева бюджетна система(держ і місц бюджети)
Юридична класифікація податків: загальнодержавні та місцеві
7.1. Під час встановлення податку обов'язково визначаються такі елементи:
1. платники податку;
2. об'єкт оподаткування;
3. база оподаткування;
4. ставка податку;
5. порядок обчислення податку;
6. податковий період;
7. строк та порядок сплати податку;
8. строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.
Всі податки, окрім мита, закріплені у Податковому кодексі
До загальнодержавних податків належать відрахування, обов'язкові до сплати
на всій території України. Вони мають фіксовану процентну ставку. До
загальнодержавних податків належать ПДВ, ЄСВ, на прибуток, ПДФО,
акцизний і екологічний податки, а також — на надра, землю тощо.
Стаття 9.
Загальнодержавні податки
та збори 9.1. До
загальнодержавних
податків належать:
1. податок на прибуток підприємств;
2. податок на доходи фізичних осіб;
3. податок на додану вартість;
4. акцизний податок;
5. екологічний податок; 9.1.6. рентна плата;
9.1.7. мито.
Кошти від їх сплати надходять або повністю до держбюджету, або у певних
пропорціях розподіл між місцевими бюджетами та держбюджетом(напр,
податок на прибуток підприємства і податок на доходи фіз осіб – частина залиш
у бюджеті міста, частина в обласному бюджеті, а частина до держбюджету)
Найголовніший податок який насичує наш бюджет є податок на додану вартість
Основні непрямі податки, є 3 види: мито, акцизний податок, податок на додану
вартість.
Місцеві податки без виключення у повному обсязі надходять до місцевого
бюджету. Але введення місц податків лежить у компетенції відповідного органу
місцевого самоврядування. Місцеві податки діють локально, в межах
встановленої «вилки» ставок. До них належать єдиний податок, податок на
нерухоме майно (крім земельної ділянки), туристичний збір і збори за
здійснення різних видів діяльності підприємця.
10.1. До місцевих
податків належать:
10.1.1. податок на
майно;
10.1.2. єдиний податок.
10.2. До місцевих зборів належать:
1. збір за місця для паркування транспортних засобів;
2. туристичний збір.
-1
10.2 . Місцеві ради обов’язково установлюють єдиний податок та податок на
майно (в частині транспортного податку та плати за землю, крім земельного
податку за лісові землі).
ПДФО
Податок на прибуток передбачено у законодавствах усіх країн. Саме він є
головним джерелом наповнення державного бюджету.
Податок на доходи фізичних осіб є обов'язковим для кожного громадянина, хто
отримує будь-який прибуток. Усі працівники вважають себе його платником. І
дійсно, податок вираховується з їхньої зарплатні. Але відповідальність за
своєчасну сплату ПДФО несе роботодавець. Фактично платниками податку на
доходи фізичних осіб є три головні категорії:
1. Фізичні особи-резиденти. Це громадяни України, які
постійно мешкають на території країни. Під оподаткування
потрапляє прибуток, отриманий на місці та за кордоном.
Наприклад, сплата за послуги, надані дистанційно.
2. Фізичні особи-нерезиденти. Це громадяни, які не мають
постійного місця проживання в Україні, але отримують дохід
на території країни.
3. Податковий агент. Це роботодавець, який нараховує, утримує
та сплачує податок. ПДФО утримується із заробітної плати
працівника, але забезпечити сплату повинен саме
роботодавець.
Стаття 163. Об'єкт оподаткування
163.1. Об'єктом оподаткування резидента є:
1. загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід;
2. доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно
оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання);
3. іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами
України.
163.2. Об'єктом оподаткування нерезидента є:
163.2.1. загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його
походження в Україні; 163.2.2. доходи з джерела їх походження в Україні, які
остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання).
Базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням
особливостей, визначених цим розділом.
Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає
оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника
податку протягом звітного податкового періоду.
Як платити податок на доходи фізичних осіб
Під час нарахування оплати праці робітників податкова база визначається, як
зарплата, зменшена на суму єдиного внеску на загальнообов'язкове державне
соціальне страхування (ЄСВ) та виплат у Накопичувальний фонд.
Окрім податку на дохід в розмірі 18%, законодавством передбачена сплата
військового збору, який залежить від суми виплат і складає 1,5%.
Таким чином під час нарахування заробітної плати в розмірі 10 000 грн зразок
розрахунків буде виглядати так:
• податкова база — 10 000 грн;
• сума податку на доходи фізичних осіб —
10 000х18%=1800 грн;
• військовий збір — 10 000х1,5%=150 грн;
єсв22% Що таке ПДВ
Податок на додану вартість, або ПДВ — це певний відсоток надбавки, яку
оплачує покупець будьякого товару або послуги. Водночас у бюджет цей
податок перераховує продавець товару або послуги (він же зобов'язаний вести
облік), а платником є покупець. Продавець у цій системі взаємин є податковим
агентом.

ПДВ є непрямим податком. Щоб до кінця розібратися, що таке ПДВ, після

визначення ставок цього податку, необхідно познайомитися з такими
поняттями, як податкове зобов'язання та податковий кредит (вхідний ПДВ).
Але на цих поняттях ми зупинимося трохи пізніше.

Об'єкт оподаткування ПДВ — це будь-які операції з надання послуг, продажу

товарів та здійснення робіт на митній території України. Водночас важливо
зазначити, що цей податок стосується не тільки українців, але і нерезидентів,
не тільки товарів і послуг, які виробляються на території України, але також
ввезення або вивезення товарів за межі України.

Платник ПДВ — це будь-яка особа, яка проводить або планує проводити

господарську діяльність.
Сьогодні Податок на додану вартість визначається Податковим кодексом
України, а також окремими законами України та підзаконними актами.

Ставки ПДВ в Україні

Ставка ПДВ в Україні може бути різною, наприклад: 20%, 14%, 7% і 0%.
Зупинимося на кожній із них докладніше.

Ставка ПДВ 20% — обкладається більшість товарів і послуг, інші процентні

ставки є, імовірніше, винятком (ст. 193.1-а ПКУ)
Ставка ПДВ 14% — сільськогосподарська продукція, яка ввозиться на
територію України або поставляється на території України. Чіткий перелік
видів цієї продукції визначено в ст.193.1-г ПКУ. Ставка ПДВ 7% — менш
поширена відсоткова ставка, платники якої визначені в ст.193.1-в ПКУ.
Наприклад, це ліки, медична техніка, послуги з показу театральних, музичних
та інших постановок, прем'єри кінофільмів, виставки, екскурсії, деякі послуги
готельного бізнесу та ін.
Ставка ПДВ 0% — перелік всіх товарів і послуг, на продаж яких діє нульова
ставка ПДВ позначений в ст.195 ПКУ. Це вивезення за кордон товарів в різних
митних режимах: безмитної торгівлі, вільної митної зони, режимі експорту. На
поставку деяких видів товарів: для заправки або забезпечення морських і
повітряних суден, космічних кораблів і носіїв, наземного військового
транспорту, а також магазинах безмитної торгівлі лише для громадян, які
виїжджають та ін.
В ст.196 ПКУ є перелік послуг і товарів, які зовсім не обкладаються ПДВ. Не є
платниками ПДВ ФОП та юридичні особи, які завезли в країну товари на суму
до 150 Євро, що займаються страхуванням, роялті, дивіденди, не обкладаються
ПДВ нараховані заробітні плати та ін.

Як порахувати ПДВ
Для того щоб зрозуміти як вирахувати ПДВ, необхідно розібратися з поняттями
податковий кредит з ПДВ і податкові зобов'язання.

Податковий кредит з ПДВ і податкове зобов'язання

Податкове зобов'язання (вихідний ПДВ) — уся сума ПДВ, сплаченого
покупцем за певний період у складі послуг, робіт чи товарів.

Податковий кредит абсолютно не пов'язаний з кредитуванням. Податковий

кредит з ПДВ — це сума, на яку платник ПДВ має законне право зменшити
податкове зобов'язання
Єдиний податок – це податок, що сплачується у рамках спрощеної системи
оподаткування, обліку та звітності (спрощена система оподаткування). Єдиний
податок «замінює» цілий ряд податків, які б сплачувалися платником, що не
обрав спрощену систему оподаткування. Платники єдиного податку
звільняються від обов’язку нарахування, сплати та подання податкової звітності
з таких податків і зборів: 1) податку на прибуток підприємств (за деякими
винятками); 2) податку на доходи фізичних осіб у частині доходів (об’єкта
оподаткування), що отримані в результаті господарської діяльності платника
єдиного податку першої – четвертої групи (фізичної особи) та оподатковані
єдиним податком; 3) податку на додану вартість з операцій з постачання
товарів, робіт та послуг, місце постачання яких розташоване на митній
території України, крім податку на додану вартість, що сплачується фізичними
особами та юридичними особами, які обрали ставку єдиного податку в розмірі
3 відсотки від доходу, а також що сплачується платниками єдиного податку
четвертої групи; 4) податку на майно в частині земельного податку за
земельні ділянки, що використовуються платниками єдиного податку першої-
третьої груп для провадження господарської діяльності (крім діяльності з
надання земельних ділянок та/або нерухомого майна, що знаходиться на таких
земельних ділянках, в оренду (найм), позичку, на іншому праві користування)
та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення
сільськогосподарського товаровиробництва; 5) рентної плати за спеціальне
використання води платниками єдиного податку четвертої групи. Всього
передбачено чотири групи платників єдиного податку.
Кількість груп єдиного податку всього чотири, з них:
• 1 та 2 групи – виключно для фізосіб-підприємців. Ставки
податку протягом року у фіксованій грошовій сумі, тобто
сума податку не залежить ні від доходу, ні від прибутку;
• 3 група – можуть бути як фізособи-підприємці, так і
юрособи. Оподатковується дохід, а не прибуток суб’єкта
господарювання;
4 група – лише для сільськогосподарських виробників (як фізосіб-підприємців,
так і юридичних осіб). Для першої групи платників єдиного податку ставка
знаходиться в межах до 10% (включно) розміру прожиткового мінімуму. Для
другої групи – у межах до 20% (включно) розміру мінімальної заробітної
плати. Місцева рада встановлює на власний розсуд ставки єдиного податку для
платників першої та другої груп, однак робить це в чітко встановлених межах.
Ставка податку для платників третьої групи встановлюється у відсотках до
отриманого доходу. Розмір ставки єдиного податку для платників третьої
групи встановлюється у розмірі 3% доходу – у разі сплати податку на
додану вартість та 5% доходу у разі включення податку на додану вартість до
складу єдиного податку. ПК України передбачені умови, за якими ставка
податку для платників першоїтретьої групи становить 15% (п. 293.4 ст. 293ПК
України). Для платників єдиного податку четвертої групи розмір ставки
податку з одного гектара сільськогосподарських угідь та/або земель водного
фонду залежить від категорії (типу) земель, їх розташування та становить (у
відсотках бази оподаткування).

Відповідно до п. 14.1.4. ст. 14 ПК України акцизний податок – це непрямий

податок на споживання окремих видів товарів (продукції), визначених як
підакцизні, що включається до ціни таких товарів (продукції). Правовий
механізм акцизного податку визначено розділом VI ПК України. Акцизний
податок розглядають як такий, що є податком на специфічні товари.
Отже, об’єктом оподаткування акцизним податком у загальному вигляді
визнаються виробництво та імпорт підакцизних товарів. Вичерпний перелік
таких товарів закріплено у ст. 215 ПК України. До їх кола належать: 1) спирт
етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво; 2) тютюнові
вироби, тютюн та промислові замінники тютюну; 3) рідини, що
використовуються в електронних сигаретах; 4) пальне, у тому числі товари
(продукція), що використовуються як пальне для заправлення транспортних
засобів, обладнання або пристроїв з двигунами внутрішнього згоряння із
запалюванням від стиснення, з двигунами внутрішнього згоряння з іскровим
запалюванням, з двигунами внутрішнього згоряння з кривошипно-шатунним
механізмом; 5) автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи,
мотоцикли, транспортні засоби, призначені для перевезення 10 осіб i більше,
транспортні засоби для перевезення вантажів; 6) електрична енергія. Ставки
акцизного податку встановлено у ст. 215 ПК України. При цьому
специфікою закріплення цього елементу податку є відсутність базової
ставки, тоді як активно застосовуються різні ставки для окремих підакцизних
товарів. Позначимо, що від того, який вид ставки встановлено для певних
підакцизних товарів, залежить порядок визначення бази оподаткування,
єдиного алгоритму формування якої не встановлено. Зважаючи на те, що
податковий обов’язок виникає у платника при операціях з різними видами
підакцизних товарів, наразі у ПК України відсутнє єдине положення щодо бази
оподаткування як елементу акцизного податку в цілому. Тож, податкова база в
даному випадку визначається окремо за кожним різновидом підакцизного
товару (електричною енергією, транспортними засобами, тютюновими
виробами тощо).

Митні платежі – податки, що відповідно до податкового або митного

законодавства справляються під час переміщення або у зв'язку з переміщенням
товарів через митний кордон України та контроль за справлянням яких
покладено на контролюючі органи.
До митних платежів
а) мито – це загальнодержавний податок, встановлений Податковим кодексом
України та цим Кодексом, який нараховується та сплачується відповідно до
цього Кодексу, законів України та міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України; б) акцизний податок із
ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції);
в) податок на додану вартість із ввезених на митну територію України товарів
(продукції).

Податок на прибуток підприємств

Податок на прибуток підприємств: по-перше, загальнодержавний
(встановлюється виключно Верховною Радою України відповідним законом і
підлягає сплаті на всій її території нашої держави); по-друге, прямий
(справляється в процесі придбання і акумуляції матеріальних благ,
визначається розміром об’єкта оподаткування та включаються в ціну товару чи
послуги і сплачується виробником або власником. передбачає його сплату
юридичними особами. Платники податку на прибуток. ПК України у ст. 133
визначає декілька категорій платників, які розподілені на дві групи залежно від
статусу резидентства. Так, серед резидентів виділено: 1) суб’єктів
господарювання – юридичних осіб, які здійснюють господарську
діяльність як на території України, так і за її межами; 2) управителя
фонду операцій з нерухомістю; 3) фізичних осіб – підприємців 4)
юридичних осіб, що утворені відповідно до законодавства інших країн
(іноземні компанії). Платниками податку серед нерезидентів названо: 1)
юридичних осіб, які утворені в будь-якій організаційно-правовій формі та
отримують доходи з джерелом походження з України; 2) нерезиденти, які
здійснюють господарську діяльність на території України через постійне
представництво та/або отримують доходи із джерелом походження з України.
Основною групою платників за цим податком є суб’єкти господарювання.
Таким чином, платниками виступають суб’єкти господарювання – юридичні
особи будь якої організаційно-правової форми. Об’єкт оподаткування
встановлено ст. 134 ПК України. Ним є прибуток із джерелом походження з
України та за її межами. Таким є об’єкт оподаткування для всіх суб’єктів, окрім
тих, що позначені як такі, що здійснюють певні види діяльності (букмекерської
діяльності, азартних ігор та ін.,. Базова ставка податку визначена
у розмірі 18 відсотків. Водночас ПК України передбачено й граничні
ставки (. Граничною ставкою податку визнається максимальний або
мінімальний розмір ставки за певним податком, встановлений цим Кодексом.)
Зокрема, ставки 0, 4, 5, 6, 12, 15, 18 і 20 відсотків застосовуються до доходів,
що отримують платники від здійснення певних видів діяльності (приміром, за
договорам страхування, діяльність щодо випуску та проведення лотерей,
букмекерської діяльності тощо).
22% до заробітної плати найманого працівника, які роботодавець
зобов’язаний перераховувати державі, в Україні офіційно називають “Єдиним
соціальним внеском”.Формальний платник (податковий агент) –
роботодавець – не отримує жодної вигоди від сплаченого “внеску”, отже,
для нього цей платіж є податком на працю в чистому вигляді. За законом,
платником ЄСВ в Україні є роботодавець, а йому зі сплачених внесків не
повертають нічого взагалі, ні зараз, ні в майбутньому.
Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування
(єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до
системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в
обов'язковому порядку та на регулярній основі Платники єдиного
соціального внеску Платниками єдиного внеску є:
• роботодавці;
• фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали
спрощену систему оподаткування;
• особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме
наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або
викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому
числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які
провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну
діяльність та отримують дохід від цієї діяльності; · члени
фермерського господарства,
(
ФОП, який має працівників, набуває статусу роботодавця
)