Тема 12.

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ
План:
1. Поняття, необхідність, призначення міжнародних фінансів
2. Міжнародні розрахунки та валютне регулювання.
3. Валютні відносини, валютні системи як основа міжнародних фінансів
4. Міжнародний фінансовий ринок, його структура, особливості
функціонування.
5. Міжнародні фінансові інститути
6. Діяльність Міжнародного валютного фонду та групи Світового банку.

1. Поняття, необхідність, призначення міжнародних фінансів.

Економіка сучасної України належить до відкритих економічних
систем. З кожним роком взаємодія українських громадян, приватних осіб,
підприємців, фірм, корпорацій, державних закладів з іншими країнами й
іноземними економічними суб’єктами набуває подальшого розвитку, що
зумовлює потребу в усвідомленні сутності системи міжнародних фінансів.
Міжнародні фінанси почали формуватися багато тисячоліть тому, коли
з’явились елементарні форми міжнародної торгівлі. Відтоді виникали
відносини натурального обміну надлишками виробництва між окремими
особами, сім’ями, родами, племенами. Крім того, після війн, які вели між
собою народи, виникали зобов’язальні відносини одного роду сплатити
іншому певну данину.
Пізніше, з появою особливого суспільного проверстку торгових
посередників - купців, які мали власні кошти і торгували не тільки в межах
окремих держав, а й з іншими країнами, міжнародна торгівля починає
активно розвиватися. В епоху рабовласницького ладу обмінювалися
переважно предметами розкоші або цінною сировиною.
Великі географічні відкриття зумовили зрушення в торговельній
справі, яка мала обслуговуватися відповідними грошовими відносинами.
Виникають, умовно кажучи, міжнародні фінансисти - міняли та міняльні
контори, які обмінювали іноземні монети на місцеві й були посередниками
під час платежів. Найбільшого поширення ці операції набули у великих
містах Італії, куди надходили товари та гроші з різних країн. Далі, з
розвитком монетарної справи, що була спричинена періодичним обміном
зіпсованих монет на інші та збільшенням обсягів заморської торгівлі,
з’являються банкіри, які почали надавати грошові позики. Такі позики також
були дуже потрібні купцям під час поїздок на іноземні ярмарки.
Значно більшого розвитку міжнародні фінанси набувають з переходом
від натурального виробництва до товарно-грошового. І коли деякі країни,
випереджуючи в економічному розвитку інші, в гонитві за надприбутками
починають розміщувати свій капітал за кордоном, міжнародні фінанси
набувають форми досить складної системи міжнародних потоків грошових
коштів і пов’язаних з ними відносин.
 Розвиток товарно-грошових і фінансово-економічних відносин
постійно дає поштовх для зміни та удосконалення міжнародних фінансів.
Основною характеристикою міжнародних фінансів є те, що вони призначені
ефективно обслуговувати міждержавний рух товарів і послуг та перерозподіл
грошового капіталу між контрагентами світового фінансового ринку.
Міжнародні фінанси, у свою чергу, відображають стан світової фінансової
кон’юнктури та слугують орієнтиром для оперативного прийняття
адекватних рішень суб’єктами міжнародних фінансових відносин.
Міжнародні фінанси вивчаються в різних аспектах:
- як економічна категорія – це фонди фінансових ресурсів, які
утворилися на оcнові розвитку міжнародних економічних (ринкових)
відносин і використовуються для безперервності й рентабельності
суспільного відтворення на світовому ринку та задоволення суспільних
потреб, мають міжнародне значення ;
- з інституційного погляду – сукупність банків, валютних та фондових
бірж, міжнародних фінансових інституцій, регіональних фінансово-
кредитних установ, міжнародних регіональних економічних організацій та
об’єднань ;
- як економічні відносини – це відносини у грошовій формі, що
виникають у процесі перерозподілу національних продуктів під час руху
товарів, послуг, капіталів на світовому ринку; включають міждержавні та
транснаціональні кредитно-фінансові відносини і характеризуються участю
іноземного елементу ;
- як економічний важіль – застосування різноманітних засобів для
досягнення максимального прибутку суб’єктів господарювання або
зростання загальної вартості капіталу, що був вкладений у міжнародний
бізнес.
Об’єктом міжнародних фінансів є потоки грошових коштів і пов’язані
з ними фінансові відносини на світовому ринку. Грошові потоки, які
виникають у процесі діяльності наднаціональних суб’єктів міжнародних
фінансів (міжнародних фінансових організації та інститутів), спрямовані на
концентрацію фінансових ресурсів у певних фондах та їх подальший
перерозподіл. До того ж виникають централізовані витрати, направлені на
фінансування централізованих заходів і програм, та витрати на утримання
апарату даних організацій.
Суб’єктами міжнародних фінансів є фізичні та юридичні особи, уряди,
міжнародні організації й фінансові інституції, а також банки та інші
кредитно-фінансові установи - посередники на міжнародному фінансовому
ринку. Суб’єкти міжнародних фінансів з позиції конкретної держави
поділяються на резидентів і нерезидентів.
До функцій міжнародних фінансів відносять розподільчу та
контрольну.
Розподільча функція. її суть полягає в грошовому розподілі й
перерозподілі світового продукту через механізм міжнародних фінансів.
Механізм розподілу й перерозподілу має певні об’єктивні та суб’єктивні
закономірності.
До об’єктивних закономірностей відносять такі:
· капітал обертається відповідно до закону пропорційного розвитку;
· потоки грошових коштів знаходяться в русі у пошуку найвищої норми
прибутку;
· отримання прибутку завжди пов’язано з ризиком. Суб’єктивними
чинниками, що впливають на механізм розподілу, є політичні й особисті
інтереси суб’єктів міжнародних фінансів. Об’єктивні та суб’єктивні
закономірності можуть збігатися або бути різноспрямованими.
Розподільча функція передбачає дві основні ролі міжнародних
фінансів: обмін і перерозподіл вартості між державами. Перша роль
виконується, коли на противагу грошовим потокам рухається товар. Друга -
коли акумулюються і трансформуються грошові фонди між державами. У
поєднанні цих двох ролей і виявляється розподільча функція.
Контрольна функція. Суть її полягає в тому, що в будь-який час і на
будь-якому етапі є можливість здійснювати облік та аналіз руху світового
суспільного продукту в грошовій (універсальній, зіставній) формі, оскільки
міжнародні фінанси відображають рух суспільного продукту саме в грошовій
формі. Зібрану під час цього обліку й проаналізовану інформацію можна
використовувати як орієнтир для швидкого прийняття подальших адекватних
рішень щодо міжнародних фінансів, а також для опрацювання суб’єктами
міжнародних фінансових відносин поточної та стратегічної політики своєї
діяльності. На ефективну реалізацію цієї функції впливає як політика
держави, характер і рівень її економічного розвитку, технічне оснащення
процесу збирання й оброблення інформації, так і ступінь розуміння
можливості практичної реалізації контрольної функції.
У функціях міжнародних фінансів відбивається основне їх
призначення - ефективно обслуговувати міждержавний рух товарів і послуг
та перерозподіл грошового капіталу між конкуруючими агентами світового
ринку, а також вчасно подавати сигнали про стан світової фінансової
кон’юнктури.

2. Міжнародні розрахунки та валютне регулювання.

Міжнародні розрахунки проводяться перш за все у зовнішній торгівлі
за надані послуги і продані товари та некомерційні операції при кредитуванні
й русі капіталів між країнами, в тому числі пов’язаному з будівництвом
об’єктів за кордоном при наданні різноманітної допомоги, підтримки.
Міжнародні розрахунки – це регулювання платежів за грошовими
зобов’язаннями та вимогами, які виникають між юридичними особами та
громадянами різних держав на підставі економічних, політичних, науково-
технічних, культурних та інших відносин. Серед міжнародних розрахунків
переважають платежі із зовнішньої торгівлі, кредитів та інвестицій.
Міжнародні розрахунки в основному провадяться через банки за допомогою
кореспондентських відносин, що обумовлюють ведення цими установами
кореспондентських рахунків, переважно у безготівковому вигляді.
Основні форми міжнародних розрахунків
Міжнародні розрахунки класифікуються найчастіше за двома
ознаками: строками платежу та порядком документообороту. За строками
виділяються негайні платежі – сконто і платежі в кредит – інстолмент. За
порядком документообороту основними є інкасо та акредитив. Рідше
застосовуються розрахунки банківськими переказами та розрахунки за
відкритими рахунками.
Негайний платіж виконується після одержання покупцем товару чи
документів на нього. Якщо оплата відбувається не пізніше 5-10 днів, то
постачальник, звичайно, робить покупцеві знижку із ціни у розмірі близько 3
%. Ця знижка називається «сконто» (звідси і назва форми платежу). Термін
«готівковий», який іноді вживається щодо цього платежу, не слід розуміти
буквально. Він лише підкреслює швидкість здійснення операцій, але зовсім
не характеризує зовнішньої форми платіжних засобів.
Під платежем у кредит у міжнародній практиці розуміють тільки
комерційний кредит, тобто кредит, який надають один одному експортер чи
імпортер у вигляді відстрочки чи задатку. Оплата ж за рахунок одержаних від
уряду чи банків позичок не вважається платежем у кредит, оскільки імпортер
платить негайно.
Банківський переказ представляє собою доручення одного банку
іншому виплатити певну суму отримувачу. За його допомогою здійснюються
авансові платежі або оплата вже отриманого товару імпортером експортеру.
Ці перекази часто поєднуються з іншими формами міжнародних розрахунків
з гарантією банку, який у випадку несплати вартості товару імпортером
здійснює платіж проти товаророзпорядчих документів, одержаних від
експортера. Крім того, за допомогою банківського переказу можуть
погашатися борги за кредит, врегульовуватись скарги (рекламації),
здійснюватись розрахунки за неторговельними операціями. Використання
банківських переказів сприяє прискоренню та спрощенню міжнародних
розрахунків.
Платіж на відкритий рахунок найменш надійна форма. Експортер
поставляє товари, імпортер переказує гроші на день платежу. Коли
розрахунки ведуться з використанням відкритого рахунку, товар
постачається на умовах його наступної оплати, а належна сума заноситься
імпортером на рахунок експортера. Платежі здійснюються за згодою у
встановлений період, а остаточне врегулювання заборгованості з відкритого
рахунка – через банки, із застосуванням інших форм міжнародних
розрахунків. Тому банки, як правило, не виділяють міжнародні розрахунки з
відкритого рахунка, а включають їх в інкасо чи через банківські перекази.
Інкасо – банківська операція, за допомогою якої банк, за дорученням
свого клієнта (експортера), отримує згідно з розрахунковими документами
належні йому грошові кошти від платника (імпортера) за відвантажені на
його адресу товари (виконані роботи, надані послуги) і зараховує їх на його
рахунок у банку. Спрощено інкасо можна визначити як доручення продавця
(кредитора) своєму банку отримати від покупця (платника) безпосередньо чи
через інший банк певну грошову суму або підтвердження, що цю суму буде
сплачено у встановлений термін.
Завдяки значно меншим формальним вимогам ця банківська послуга є
більш дешевою і гнучкою в порівнянні з документарним акредитивом.
Розрахунок за інкасову форму більш вигідний покупцю (імпортеру), оскільки
зберігає його право власності на товар до моменту оплати розрахункових
документів. Разом з тим недоліком інкасової форми розрахунків є велика
тривалість часу проходження документів через банки, можливість відмови чи
затримки покупцем оплати представлених документів. Тому інкасова форма
розрахунків застосовується в тому випадку, коли: експортер не сумнівається
у своєму контрагенті за договором, оскільки між двома сторонами діють
перевірені часом відносини; політичні, економічні і правові умови в країні
імпортера, розглядаються як стабільні; у країні покупця немає імпортних
обмежень або якщо є такі, останній завчасно одержав усі необхідні дозволи
на здійснення угоди; у країні експортера немає твердих обмежень термінів
здійснення розрахунків за отриманий товар.
На сьогодні інкасо скасовано для внутрішніх розрахунків і
використовується тільки при міжнародних розрахунках. Інкасо в
міжнародних розрахунках має такі особливості:
1. документарний характер – банки приймають на
2. інкасо доручення експортерів за наявності комерційних документів;
3. розрахункові документи акцептуються імпортером у попередньому
порядку;
4. широко застосовується кредит: експортеру, як дисконт векселя;
імпортеру, як підтоварні позики.
Інкасові платежі класифікують так:
1. При використанні зовнішнього (експортного) інкасо банк
зобов’язується отримати платіж по чеку, тратті, банківському чеку або
простому векселю у особи, що знаходиться за кордоном, наприклад, у
зарубіжного імпортера, від імені свого клієнта-експортера.
2. При використанні внутрішнього (імпортного) інкасо банк допомагає
зарубіжному банку отримати платіж по чеку, тратті, банківському чеку або
простому векселю від резидента, тобто допомагає зарубіжному банку в
отриманні платежу від свого клієнта-імпортера за дорученням зарубіжного
постачальника.
Є два основні види інкасо: чисте і документарне.
Чисте інкасо – інкасація фінансових документів, що не
супроводжуються комерційними документами, тобто банки обробляють
тільки вексель (простий або переказний), чек або інші фінансові документи і
не обробляють рахунок-фактуру, коносамент, транспортну накладну й інші.
Документарне інкасо – інкасація фінансових документів, що
супроводжуються комерційними документами або інкасація лише
комерційних документів, які не супроводжуються фінансовими документами.
Це своєрідний компроміс між авансовим платежем (коли покупець
розраховує на експортера, що повинний відправити товар відповідно до
замовлення й оплати) і торгівлею по відкритому рахунку (коли експортер
розраховує на покупця, який повинен оплатити відправлений йому товар).
Гарантованою і більш дорогою формою міжнародних розрахунків є
акредитив. Уніфікованими правилами документарних акредитивів він
розглядається як: будь-яка угода, як би вона не була названа чи означена, в
силу якої банк (банк-емітент або банк покупця), діючи на прохання і на
підставі інструкції клієнта (замовник акредитиву або покупець), повинен
здійснити платіж третій особі (бенефіціару, продавцю), або повинен оплатити
чи акцептувати переказні векселі (тратти), що виставлені бенефіціаром, або
надає повноваження іншому банку здійснити такий платіж, оплатити,
акцептувати чи купити переказні векселі (тратти), при наявності
передбачених в акредитиві документів та виконанні інших умов акредитиву.
Тобто, це є умовним грошовим зобов’язанням банку здійснити платіж,
акцепт або негоціацію тратт, або надати повноваження іншому банку на
здійснення цих дій, на користь продавця.
Виходить, в основі акредитиву лежить формула – «гроші проти
документів», тобто продавцю гарантується негайна оплата відвантажених
товарів або наданих послуг, і він застрахований від неплатоспроможності чи
відмови покупця платити; а покупцю – що виплачені ним засоби не
пропадуть і надійдуть у розпорядження продавця після того, як він виконає
свої зобов’язання. Саме в цьому і складається перевага акредитивної форми
розрахунків. Але основним її недоліком є вартість акредитива (комісійні
банків за авізування, підтвердження, перевірку документів, платіж), що
значною мірою і впливає на активність його використання в
зовнішньоторговельних відносинах .
Застосовується наступна схема розрахунків за допомогою
акредитиву:
1. Покупець (зарубіжний покупець/вітчизняний імпортер) і продавець
(вітчизняний експортер/зарубіжний постачальник) перш за все укладають
контракт, у якому передбачають форму розрахунку за допомогою
акредитиву.
2. Покупець доручає банку, що його обслуговує, виставити акредитив
на користь продавця.
3. Банк-емітент (банк покупця) відкриває акредитив та сповіщає про це
свого клієнта. Тим самим він гарантує платіж бенефіціару за умови, що той
буде дотримуватись відповідних строків і умов.
4. Банк-емітент повідомляє авізуючий банк (банк продавця) про
відкриття акредитива бенефіціару на конкретну суму. Авізуючий банк
повідомляє про це свого клієнта, а також слідкує за дотриманням умов
акредитиву, що вказані банком-емітентом, але не приймає на себе ніяких
зобов’язань щодо гарантування платежу продавцеві. Подібна гарантія
виходить від банку-емітента акредитива.
5. Відвантаження продавцем товару.
 6. Продавець надає банку, який вказаний в акредитиві відповідні, також
зазначені в акредитиві, документи (транспортні документи, копії рахунків-
фактур, страховий поліс) – документарний акредитив.
7. Якщо документи, надані експортером, оформлені правильно, то
покупець повідомляє банк про виконання умов акредитиву. У результаті
цього відбувається переказ визначеної суми коштів з акредитива авізуючому
банку. Продавець може вибрати один з чотирьох можливих способів
платежу, залежно від того, що передбачено умовами акредитиву: негайний
платіж по векселю; відстрочений платіж по векселю; акцепт векселя; облік
векселя .
В усіх акредитивах обов’язково має передбачатись дата закінчення
строку його дії і місце подання документів для здійснення платежу.
Розрізняють такі основні види акредитивів: відкличні і безвідкличні,
покриті і непокриті, підтверджені і непідтверджені, переказні, револьверні
(поновлені), акредитиви з “червоною міткою”. У банківській практиці
застосовуються й інші види акредитивів, але більшість з них є модифікацією
зазначених вище видів.
Відкличний (відзивний) акредитив – це акредитив, що може бути
змінений або анульований банком-емітентом без попереднього повідомлення
бенефіціара при недотриманні умов, передбачених договором. Усі
розпорядження про зміни умов відкличного акредитива заявник може надати
бенефіціару лише через банк-емітент, який повідомляє авізуючий банк, а
останній повідомляє бенефіціара. Безвідкличний (безвідзивний) акредитив не
може бути зміненим або анульованим без згоди бенефіціара, на користь
якого він відкритий, і банка-емітента. Такий акредитив є твердим
зобов’язанням банка-емітента перед бенефіціаром про сплату коштів у
порядку і в строки, визначені умовами акредитиву. У кожному акредитиві
має бути зазначено, чи відкличний він, чи безвідкличний. Якщо позначки
немає то акредитив є безвідкличним.
Покритий (депонований) акредитив – акредитив, при відкритті якого
покупцем завчасно бронюються кошти у повній сумі на окремому рахунку
банка-емітента. Непокритий акредитив – акредитив, оплата за яким у разі
тимчасової відсутності коштів на рахунку покупця гарантується банком-
емітентом за рахунок його кредиту.
Підтверджений акредитив – акредитив, що отримав додаткову
гарантію платежу з боку іншого банку.
Переказний акредитив, який може бути переданий для будь-яких
розрахунків іншій особі (власнику).
Револьверний (поновлений) акредитив – акредитив, відповідно до якого
оплата за відвантажені товари проводиться почергово за фактом
відвантаження (оплачується лише певна частина партії реально
відвантажених товарів від загальної суми поставок, передбачених у
контракті).
Акредитив із “червоною міткою” – будь-який вид акредитива, що
передбачає видачу авізуючим банком продавцю авансів до відповідної суми.
Відкриваючи такий акредитив, банк-емітент зобов’язується відшкодувати
авізуючому банку суми виплачених авансів, навіть якщо відвантаження після
цього не було проведено.
Валютне регулювання – це сукупність нормативних документів,
установлених органами валютного регулювання у законодавчому чи
адміністративному порядку, які спрямовані на регулювання потоків капіталу
в країну та за її межі, а також валютних операцій, що здійснюються в межах
держави, з метою підтримання стабільності курсу національної грошової
одиниці, достатнього рівня валютних резервів і збалансованості міжнародних
платежів.
Метою валютного регулювання є підтримка економічної стабільності й
утворення надійного фундаменту для розвитку міжнародних економічних
відносин шляхом впливу на валютний курс і на валютно-обмінні операції.
Валютне регулювання спрямоване, насамперед, на організацію
міжнародних розрахунків, визначення порядку здійснення операцій з
іноземною валютою та іншими валютними цінностями і є, отже, формою
державного впливу на зовнішньоекономічні відносини країни. Наявність
валютного регулювання і контролю з боку держави – об’єктивна економічна
необхідність і практика всіх розвинених країн.
Основні завдання валютного регулювання та контролю:
1. організація системи курсоутворення, захист і забезпечення
необхідного ступеня конвертованості національних грошей;
2. регулювання платіжної функції іноземної валюти, регламентація
поточних операцій платіжного балансу; організація внутрішнього валютного
ринку;
3. регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними
цінностями;
4. захист іноземних інвестицій, регулювання процесів утворення та
руху капіталу;
5. встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через
кордон валютних цінностей;
6. забезпечення стабільних джерел надходження інвалюти на
національний валютний ринок.
Суб’єктами валютного регулювання і контролю виступають усі без
винятку учасники валютних операцій:
1. центральний банк;
2. уряд країни;
3. уповноважені банки;
4. юридичні особи – резиденти і нерезиденти;
5. фізичні особи – резиденти і нерезиденти.
Об’єктом валютного регулювання і контролю в Україні є операції
резидентів і нерезидентів, фізичних і юридичних осіб, що пов’язані з
переміщенням валюти, зміною її власника, перерахуванням валюти за
кордон, отримання валютних коштів за товари і послуги, а також
зобов’язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна
резидентів, які перебувають за межами України.
В умовах функціонування ринкової економіки головним об’єктом
валютного регулювання валютний курс національної грошової одиниці,
зміни якого спричиняють відчутний вплив на розвиток економічних процесів
тієї чи іншої країни.
Основними методами валютного регулювання, якими користуються
центральні банки, є:
Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку
країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної
валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці.
Впливаючи на зміну на валютному ринку попиту і пропозиції певної
грошової одиниці, валютні інтервенції призводять до відповідної кореляції
обмінного курсу цієї грошової одиниці.
Валютна інтервенція може здійснюватись:
1. за рахунок власних резервів іноземної валюти;
2. на зазначені цілі використовуються «своп-угоди» - договір з
певною країною з приводу одержання кредиту у валюті цієї ж країни,
необхідного для здійснення валютної інтервенції.
3. за рахунок продажу цінних паперів, номінованих в іноземній
валюті.
Девізна валютна політика – політика регулювання валютного курсу
купівлею і продажем інвалюти.
Центральний банк здійснює девізну валютну політику на підставі
регулювання курсу національної грошової одиниці до інвалют купівлею та
продажем інвалюти на фінансових ринках.
Девальвація – офіційне зниження курсу національної грошової одиниці
відносно інвалют до міжнародних розрахункових одиниць.
Вона може відбуватися стихійно або проводитися цілеспрямовано як
елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки,
передусім, на розвиток зовнішньоекономічних відносин через підвищення
конкурентоспроможності товарів національного виробника та поліпшення
стану платіжного балансу.
Ревальвація – офіційне підвищення курсу національної грошової
одиниці відносно інвалют або міжнародних розрахункових одиниць. Вона
вигідна для імпортерів і кредиторів, але не вигідна для експортерів.
Дисконтна політика є традиційним інструментом центрального банку
для регулювання валютного курсу та збереження валютних резервів.
Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив
на приплив чи відплив капіталів, а отже і на валютний курс. Підвищення
ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на валюту, а її
зниження призводить до послаблення валюти.
Валютні резерви – це запаси резервних активів, що перебувають на
рахунках у ЦБ та в банках за кордоном і використовуються для сплати
боргових зобов’язань, а також, у разі необхідності, для проведення валютних
інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.
Офіційні валютні резерви складаються із: золота; інвалют у вигляді
банкнот і монет або коштів на рахунках за кордоном; спеціальних прав
запозичення( СПЗ); цінних паперів (крім акцій), що оплачуються в інвалюті;
із внеску країни до МВФ, тобто її квоти; будь-яких ін. міжнародно визнаних
резервних активів за умови забезпечення їх надійності і ліквідності.
Валютні обмеження – сукупність заходів і нормативних правил,
установлених у законодавчому чи адміністративному порядку та
спрямованих на досягнення рівноваги у платіжному балансі, підтримання
стабільності курсу національних грошових одиниць або досягнення інших
цілей.

3. Валютні відносини, валютні системи як основа міжнародних

фінансів.
Міжнародні валютні відносини є невід’ємною складовою ланкою
світової економіки. Їх функціонування й розвиток пов’язані з
обслуговуванням всього комплексу економічних зв’язків, що складаються
між окремими країнами, юридичними суб’єктами ринку та приватними
особами. Йдеться про обслуговування зовнішньої торгівлі, вивіз капіталу,
надання позик і кредитів, науково-технічний обмін, розвиток туризму, інші
державні та приватні стосунки.
Розвиток валютних відносин зумовлюється об’єктивними
передумовами, вдосконаленням міжнародного поділу праці та спеціалізацією
виробництва, інтернаціоналізацією всього комплексу виробничого
відтворення і суспільно-політичного життя народів. Визначальний вплив на
їх поглиблення справляє формування на світовому ринку інтернаціональної
вартості товарів і послуг, а звідси і розвиток інтернаціоналізації грошових
відносин.
Своєю чергою, валютні відносини не є пасивною структурою світового
господарства. Вони спричиняють активний зворотній вплив на його якісні
перетворення , зокрема на забезпечення системної збалансованості та
економічної рівноваги світових господарських зв’язків.
Валютні відносини пов’язані з функціонуванням грошей у
міжнародному обороті, які за призначенням опосередковують
(забезпечують валютою) міжнародні економічні зв’язки. Вони тісно
пов’язані з внутрішньою грошовою системою. Разом з тим вони не
включають механізми грошового обігу окремих країн.
На фундаменті валютних відносин формується валютна політика та
валютна система, державно-правова форма організації валютних відносин.
Валютна політика – сукупність заходів, які проводяться державою в
сфері міжнародних валютних відносин у відповідності з її поточними та
стратегічними цілями. Проводиться як складова частина державної
економічної політики країни, виступає важливим інструментом валютного
регулювання.
 Валютою називають грошову одиницю, яку використовують для
виміру вартості товару.
Поняття «валюта» використовується в трьох значеннях:
1) грошова одиниця певної країни;
2) грошові знаки іноземних держав, а також кредитні та платіжні
засоби, виражені в іноземних грошових одиницях та використовуються в
міжнародних розрахунках, іноземна валюта;
3) умовна міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця
або платіжний засіб.
Економічні, політичні, культурні та інші зв’язки між країнами
породжують грошові відносини між ними, пов’язані з оплатою отриманих
товарів та послуг. Державно-правова форма організації міжнародних
валютних (грошових) відносин країн представляє собою валютну систему.
Таким чином, валютна система представляє собою сукупність двох
елементів: валютного механізму та валютних відносин. Під валютним
механізмом мають на увазі правові норми та інститути, які діють на
національному та міжнародному рівнях. Національна валютна система –
це державно-правова форма організації валютних відносин на території
певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і
правила роботи з валютою інших країн. Функціонування національної
валютної системи регулюється з врахуванням норм міжнародного права та
національного законодавства країни.
Складовими елементами валютної системи є національна валюта,
умови її конвертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в
національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю,
правила використання іноземної валюти і міжнародних платіжних та
кредитних засобів обігу тощо.
До складу національних валютних систем входять відповідні
ланки:банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи
валютного контролю, а також інші державні та приватно-комерційні
інститути, що беруть участь у валютних відносинах.
Розрізняють світові та національні валютні системи. Світові валютні
системи розвиваються на регіональному та глобальному (світовому) рівнях.
Світова валютна система включає міжнародні кредитно-фінансові інститути
та комплекс міжнародних договірних та державно-правових норм, що
забезпечують функціонування валютних інструментів. Елементами світової
валютної системи: певний набір міжнародних платіжних засобів, валютні
курси та валютні паритети, умови конвертованості, форми міжнародних
розрахунків, режим міжнародних ринків валюти та золота, міжнародні та
національні банківські установи тощо.
У своєму розвитку світова валютна система пройшла три основні
етапи.
Перший етап – система золотого стандарту (початок XIX ст. – 20-30-гі
роки XX ст.).
 Другий етап – система золотовалютного (доларового) стандарту (40-50-
ті роки XX ст. – середина 70-х рр.).
Третій етап – система паперово-валютного (девізного) стандарту
(функціонує з 1976 року).
Цілісна структура міжнародних валютних відносин представляє собою
активну взаємодію регіональних валютних систем. Регіональна валютна
система – це правова форма організації валютних відносин між групою
країн. Найважливішими елементами такої системи е регіональна міжнародна
розрахункова одиниця, спеціальний режим регулювання валютних курсів,
спільні валютні фонди та регіональні кредитно-розрахункові установи.
Прикладом регіональної валютної системи може бути Європейська валютна
система, яка була заснована у 1979 році, і одночасно виступає як елемент
сучасної світової валютної системи.

4. Міжнародний фінансовий ринок, його структура, особливості

функціонування.
Міжнародний фінансовий ринок – це ринок вільних, придатних для
інвестування за межами свого утворення та походження грошових ресурсів,
міграція яких знаходиться під дією попиту та пропозиції, існуючих в окремих
країнах та регіонах, а також під контролем держав та міжнародних валютно-
фінансових центрів. Ця міграція здійснюється вже більше двох століть в
формі експорту та імпорту капіталу із країни в країну. Значення
міжнародного фінансового ринку важко переоцінити, достатньо лише
відмітити, що експорт капіталу із країн «Старого світу» таких як
Великобританія, Франція, Німеччина став однією з головних причин
економічного розвитку США, Канади, Австралії, Індії, Китаю та інших країн.
Експорт капіталу здійснювався в двох формах: експорту позикового
капіталу та прямих інвестицій. Основним каналом експорту позикового
капіталу була емісія облігацій зарубіжних емітентів, які потребували
фінансових ресурсів. Облігації іноземних урядів розглядалися інвесторами як
найбільш привабливі, надійні, а тому й найбільш придатні для міжнародного
обігу. До другої половини XIX століття саме державні облігації були
переважаючим різновидом цінних паперів на фінансових ринках країн.
Пізніше з розвитком акціонерної форми капіталу на міжнародному ринку
цінних паперів з’явилися акції та облігації національних компаній, що
зацікав іноземних інвесторів. Це були насамперед цінні папери
транснаціональних корпорацій, виробнича діяльність яких за межами країни
їх базування спонукала фірми до своїх цінних паперів на іноземні біржі.
Найбільшу активність в цьому прояв американські компанії, саме завдяки їх
діяльності на міжнародному ринку з’явились як цінні папери «першого
порядку» (акції та облігації фірм виробників), так і похідні від них - цінні
папери «другого порядку» (емітовані інвестиційними компаніями, які в свою
чергу купували та розміщували папери промислових фірм). Також на в обігу
на міжнародному фінансовому ринку почали використовуватись фінансові
деривативи - опціони, процентні ф’ючерси та інші. Із виникненням
євровалют з якими почали оперувати міжнародні банки на міжнародному
фінансовому ринку з’явилися євроакції та єврооблігації - цінні папери, що
виникли як надбудова над національними фондовими цінностями
Таким чином виникнення міжнародного фінансового ринку можна
розглядати як наслідок інтернаціоналізації господарської діяльності та
виникнення міжнародного підприємництва. Міжнародний фінансовий ринок
є ринком вторинних фінансових ресурсів, являє собою надбудову над
національними фінансовими ринками. Формування міжнародного
фінансового ринку пов’язано з науково-технічною революцією та
породженими нею велетенськими за капіталоємкістю проектами та
необхідністю пошуку для їх реалізації відповідно потужних джерел
фінансових ресурсів. Можна виділити ряд факторів, що сприяють
формуванню міжнародного фінансового ринку та розширенню його
географії. До їх числа можна віднести :
• зростаючий взаємозв’язок між національним та іноземним секторами
економіки як наслідок посилення значення зовнішньої торгівлі;
• перегулювання з боку держави грошових, капітальних потоків,
валютних курсів та міграції трудових ресурсів;
• посилення ролі та значення міжнародних фондових бірж та
фінансових інститутів в результаті впровадження новацій в торгівлю
фінансовими інструментами та удосконалення платіжних розрахунків;
• розвиток електронних міжбанківських телекомунікацій, електронний
переказ фінансових активів.
Характерною ознакою міжнародного фінансового ринку є те, що
операції на ньому, як правило, не підпадають під регулювання будь-якої
однієї країни.
Учасниками міжнародного фінансового ринку виступають уряди,
центральні банки, фінансові інститути, великі промислові корпорації, фізичні
особи окремих держав, а також міжнародні організації, міжнародні фінансові
інститути, наднаціональні корпорації.
Вкладниками на міжнародному ринку є підприємства, що здійснюють
зовнішньоекономічну діяльність, інституційні інвестори, приватні особи,
державні фінансові установи. Всі вони при цьому переслідують різні цілі і
мають різні можливості залежно від регулювання відповідних національних
ринків. Центральні банки та державні фінансові установи розміщують на
міжнародному ринку свої валютні резерви. Підприємства використовують
тимчасово вільні грошові кошти для отримання доходу. Фінансові
посередники вкладають кошти на міжнародному ринку для підтримання
ліквідності, страхування від валютного та процентного ризиків, а також з
метою отримання спекулятивного прибутку. Позичальниками на
міжнародному ринку виступають великі багатонаціональні корпорації,
державні та приватні підприємства, - центральні й комерційні банки, уряди та
державні фінансові установи. При цьому більша частина всіх кредитне-
депозитних операцій сконцентрована на міжбанківському ринку, тобто
учасниками таких операцій є винятково банки, а більшу частину
позичальників останніми роками становлять резиденти промислове
розвинених країн. Це стало наслідком неплатоспроможності країн «третього
світу», які становлять значну частину позичальників на міжнародному ринку
в 80-х роках.
Банки промислово розвинених країн досить давно здійснюють
діяльність на міжнародному ринку. Основними операціями міжнародних
банків є оптові операції на міжбанківському ринку, операції з фінансування
міжнародної торгівлі, фінансування окремих держав. Діяльність
міжнародних банків в іноземних державах досить різнобічна і значною
мірою залежить від банківського та валютного регулювання конкретної
країни. Банківські установи міжнародних банків переважно здійснюють свою
діяльність як оптові банки. Обсяг операцій в іноземних валютах міжнародних
банків постійно збільшується, в тому числі й обсяг операцій, що проводяться
банками на ринку спот та ринку свопів. Останнім часом набір операцій таких
банків розширився за рахунок роздрібних операцій та діяльності, характерної
для інвестиційних банків.
На міжнародному ринку банки залучають кошти переважно на
короткий термін і під процентні ставки, розраховані на основі відповідних
процентних ставок на національних ринках так, щоб інвестиції на
міжнародному ринку були привабливими для інвесторів. Крім вкладів банки
залучають на ринку кошти, емітуючи комерційні цінні папери, депозитні
сертифікати, векселі тощо.
Головне призначення міжнародного фінансового ринку –
забезпечення доступу до фінансових ресурсів і міжнародних проектів. Зміст
функції фінансового забезпечення процесів інвестування полягає в створенні
фінансовим ринком умов для залучення (концентрації) фінансових ресурсів,
необхідних для розвитку економіки і виявляє найбільш ефективні сфери і
напрями інвестиційних потоків з позиції забезпечення високого рівня
дохідності капіталу. Виконуючи функцію спрямування коштів від кредиторів
до позичальників, фінансові ринки сприяють вищій продуктивності та
ефективності світової економіки.
Наступною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення
міжнародної ліквідності, тобто можливості окремих країн мобільно залучати
достатню кількість фінансових ресурсів у різних формах на вигідних умовах.
Таке залучення ресурсів на міжнародному фінансовому ринку значно
розширює фінансові можливості кожної країни і сприяє вирівнюванню
економічного їх розвитку та створенню умов для підвищення суспільного
добробуту.
Третя функція міжнародного фінансового ринку, що витікає із змісту
попередніх, це імітація високоліквідних фінансових інструментів, які можуть
бути використані, як засіб міжнародних платежів, продані чи обміняні на
інші фінансові інструменти.
Зміст четвертої функції міжнародного фінансового ринку зводиться
до формування ринкових цін на окремі види фінансових активів, враховуючи
кон’єктуру ринку.
 Механізм функціонування міжнародного фінансового ринку забезпечує
виявлення величини і структури попиту на окремі фінансові активи та
своєчасне його задоволення в межах всіх категорій споживачів, які
тимчасово мають потребу в залучені капіталу із зовнішніх джерел.
Міжнародний фінансовий ринок виробив механізм страхування
цінового (валютного) ризику і відповідно систему спеціальних інструментів,
за допомогою яких можна знизити до мінімуму ризик продавців і покупців
фінансових активів. Крім того, в системі фінансового ринку отримала
широкого розвитку пропозиція різноманітних страхових послуг та
запровадження фінансових інновацій.

5. Міжнародні фінансові інститути.

З інституційної точки зору міжнародний фінансовий ринок – це
сукупність кредитно-фінансових інститутів, через які відбувається рух
капіталів(фінансових потоків) у сфері міжнародних економічних відносин.
До таких інститутів належать:
- центробанки країн;
- комерційні банки, насамперед транснаціональні корпорації та банки
(ТНК та ТНБ);
- фондові та валютні біржі та інші фінансові інститути включаючи
страхові компанії та брокерські фірми.
Інтернаціоналізація господарського життя та особливо економік світу
зумовлює необхідність функціонування посередників у реалізації
міжнародних фінансових відносин, якими виступають міжнародні фінансові
інститути.
Роль міжнародних фінансових інститутів полягає в тому, що вони є
найбільш активними рушійними силами у стимулюванні глобалізаційного
розвитку: вони формують сталі і системні зв’язки між країнами, які виходять
за межі суто валютно-фінансових і розвиваються як економічні в цілому.
Міжнародні фінансові інститути створюються на світовому і регіональному
рівнях для сприяння економічному розвиткові країн — засновників цих
організацій. Вони започатковуються на основі багатосторонніх угод між
державами, їх основними функціями є мобілізація коштів і надання
допомоги на кредитних засадах для здійснення важливих економічних
проектів.
Основними фінансовими інститутами на світовому ринку є заклади
групи Світового Банку, МВФ, Банк міжнародних розрахунків.
Міжнародні фінансові інститути поділяються на дві групи: всесвітні
та регіональні. До всесвітніх відносяться Міжнародний валютний фонд
(МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків. Регіональні
створюються за континентальною ознакою: Європейський банк
реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку; Африканський банк
розвитку; Міжамериканський банк розвитку та ін.
МВФ є провідним світовим фінансовим інститутом. Основними цілями
діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва
у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для
вирівнювання платіжних балансів країн-членів Фонду.
Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група
Світового банку, яка включає до свого складу чотири міжнародні фінансові
інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);
Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародну фінансову корпорацію та
Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій.
Основною метою діяльності МБРР виступає сприяння розвитку
економіки країн-членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитів та
гарантування приватних інвестицій.
Банк міжнародних розрахунків. Основне завдання банку полягає у
налагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн
світу та здійснення розрахунків між ними. Банк забезпечує також здійснення
розрахунків між країнами, що входять до Європейської валютної системи.
Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та
операції на фондовому ринку.
ЄБРР здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які
проводять ринкові реформи. Україна є членом ЄБРР з 1992 р. Не менше 60%
кредитів ЄБРР має спрямовуватись у приватний сектор економіки і не більше
40 % у державну інфраструктуру.
Завданням Європейського інвестиційного банку є фінансування
проектів, що мають регіональне, галузеве та загальноєвропейське значення
(енергетика, транспорт, телекомунікації, а також проекти, що зв’язані з
охороною навколишнього природного середовища). Кредити надаються
терміном від 20 до 25 років на ринкових умовах. Пільги встановлюються
лише в тих випадках, коли передбачається боніфікація за рахунок бюджету
ЄС.
Європейський банк валютного співробітництва надає кредити на
покриття дефіциту платіжного балансу.
У цілому всесвітні міжнародні фінансові інститути відіграють, як
видно з їх функцій, важливу роль у світовій економіці, забезпечуючи
надійний рух міжнародних грошовий потоків.
Основу світового фінансового ринку становлять світові фінансові
центри – місце зосередження банків, інших спеціалізованих фінансових
інститутів, які здійснюють широкий спектр міжнародних фінансових
операцій: депозитні, кредитні, реалізують угоди з цінними паперами,
валютою та золотом. Основні фінансові центри історично склалися в:
Лондоні, Нью-Йорку і Токіо. В Європі міжнародними фінансовими центрами
виступають також Брюссель, Франкфурт – на Майні та Цюріх. Варто
зауважити, що раніше міжнародні фінансові центри створювалися, як
правило в економічно розвинутих країнах. Для цього необхідно було мати
розвинуту фінансову інфраструктуру та стабільну національну валюту. Нині
для цього достатньо гнучкого ліберального фінансового законодавства та
спрощеної процедури банківських операцій. Тому останнім часом з’явилися
нові офшорні фінансові центри, такі як Гонконг, Сінгапур, Бахрейн,
Багамські острови та інші, що пов’язано перш за все з економічною
свободою та лібералізацією національних фінансових ринків. Ці ринки
привабливі для багатьох учасників завдяки запровадженню в офшорних
зонах ліберального фінансового і валютного законодавства, конфіденційності
(анонімності) банківських рахунків, відсутності валютних застережень та
валютного контролю.

6. Діяльність Міжнародного валютного фонду та групи Світового

банку

Міжнародний валютний фонд, МВФ (англійською IMF) – спеціальне

агентство Організації Об’єднаних Націй (ООН), засноване 39-ма державами,
з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм
допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і
середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус
спеціалізованої установи ООН.
Штаб-квартира МВФ знаходиться в м. Вашингтон, США.
МВФ було створено 27 грудня 1945 року після підписання 28-ма
державами угоди, розробленої на Конференції ООН з валютно-фінансових
питань 22 липня 1944 року. В 1947 році фонд розпочав свою діяльність і став
органічною частиною Бретон-Вудської валютної системи.
Україна набула членства в МВФ 3 червня 1992 року (відповідно до
Закону України від 03.06.92 № 2402-ХІІ "Про вступ України до
Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та
розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації
розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій").
Квота України у фонді складає 1 млрд. 372 млн. СПЗ (Спеціальних
прав запозичення).
Згідно з результатами Одинадцятого перегляду квот (30.01.99р.) країн-
членів МВФ квоту України збільшено з 997,3 млн. СПЗ до 1372 млн. СПЗ
(майже 1929 млн. дол. США), що дало змогу збільшити обсяг кредитів від
МВФ.
Група Світового банку – це міжнародна організація розвитку, мета
якої – надавати допомогу країнам-членам групи на шляху до економічного і
соціального прогресу; фінансує свої кредитні операції, здійснювані в Україні,
та інших членів Групи з середнім рівнем доходу шляхом запозичення коштів
на світових ринках капіталу; є власністю 180 держав-учасниць.
Спільні цілі організацій Світового банку:
1. Сприяння стабільному економічному зростанню країн-учасниць;
2. Допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються;
3. Заохочення розвитку приватного сектора;
 4. Заохочення іноземного інвестування.
У країнах, що розвиваються за допомогою Групи Світового Банку
досягнуто:
1. середня тривалість життя збільшилась з 55 до 65 років;
2. число грамотних серед дорослого населення подвоїлась;
3. загальне число дітей, що навчаються в початковій школі виросло з
411 до 681 мільйона;
4. дитяча смертність знизилась на 50%.

Міжнародний банк
реконструкції і
розвитку

Міжнародна Багатостороннє
фінансова агенство по
корпорація гарантіях
інвестицій

Група Світового
банку

Міжнародний центр
Міжнародна розв’язання спірних
асоціація розвитку питань у сфері
інвестицій

Рис. 12.1. Склад Групи Світового банку

Україна вступила до Світового банку у 1992 році. вона є членом його

структур – МБРР, МФК, МАР і БАГІ. Серед міжнародних фінансово-
кредитних організацій Міжнародний банк реконструкції та розвитку є другим
після Міжнародний валютний фонд кредитором України, його частка
становить 32,8%.
За рахунок Світового банку в Україні реалізується 16 проектів на
загальну суму 2895 млн. доларів США та 15 млн. євро.