Оглавление

1.Зародження та основні етапи розвитку економічної теорії......................................................................2

2.Предмет економічної теорії та його еволюція. Нормативна та позитивна економічна теорія..............3
3.Методологія теоретико-економічних досліджень.....................................................................................4
4.Система економічних законів. Місце економічної теорії в системі наук................................................5
5.Функції економічної теорії. Економічна теорія і економічна політика...................................................6
6.Економічні потреби суспільства, їх сутність і структура. Економічний закон зростання потреб........7
7.Економічні інтереси, їх сутність, види і взаємодія....................................................................................8
8. Сутність і структурні елементи економічної системи..............................................................................9
9.Типологізація економічних систем. Командно-адміністративна та ринкова економіка.....................10
10.Трансформації економічних систем. Концепції переходу постсоціалістичних країн до ринкової
економіки........................................................................................................................................................11
11.Ринкова трансформація економіки України: передумови та основні напрями..................................11
12.Власність як економічна категорія. Роль власності в економічній системі........................................12
13.Суб’єкти та об’єкти відносин власності. Типи і форми власності.......................................................13
14.Форми організації суспільного виробництва. Товарне виробництво..................................................15
16.Фактори суспільного виробництва та їх взаємозв’язок. Виробнича функція.....................................17
17.Товар і його властивості. Теорії вартості (цінності) товару.................................................................18
18.Закон вартості, його зміст і функції........................................................................................................18
19.Ефективність суспільного виробництва та її показники.......................................................................19
20.Соціальна ефективність виробництва та її показники. Індекс людського розвитку..........................21
21.Гроші як категорія ринкового господарства. Теорії виникнення і сутності грошей..........................21
22.Функції грошей таїх еволюція. Функціональні форми грошей...........................................................21
23. Грошова система, її структурні елементи та типи................................................................................22
24. Об’єктивні умови виникнення та структура ринку. Функції ринку...................................................24
25. Основні види ринків, їх взаємоз’язок.....................................................................................................25
26. Інфраструктура ринку: сутність, функції, основні елементи..............................................................25
27. Підприємництво в ринковій економіці: основні ознаки і функції......................................................28
28. Теорії підприємництва. Ризик у підприємницькій діяльності та його види......................................29
29.Підприємство в ринковій економіці. Цілі та функції підприємства....................................................30
30. Теорія ринкової рівноваги: взаємодія попиту і пропозиції..................................................................30
31. Сутність попиту, цінові і нецінові чинники попиту. Закон попиту....................................................31
32.Сутність пропозиції, цінові та нецінові фактори пропозиції. Закон пропозиції................................32
33. Еластичність попиту і пропозиції, види еластичності.........................................................................32
34.Сутність економічної конкуренції, її функції, види і методи...............................................................33
35. Поняття ринкових структур, їх основні види і характеристика..........................................................34
36. Сутність і види монополій. Антимонопольна політика держави........................................................35
37. Капітал як економічна категорія і фактор виробництва......................................................................36
38. Кругооборот капіталу, його функціональні форми. Оборот промислового капіталу.......................37
39. Фізичне і моральне зношення основного капіталу. Амортизація і амортизаційний фонд...............38
40.Витрати виробництва: сутність та класифікація....................................................................................39
41.Сутність і механізм розподілу доходів. Функціональний розподіл доходів.......................................40
42. Форми і системи заробітної плати..........................................................................................................41
43. Аграрні відносини, їх зміст і особливості.............................................................................................42
44.Земля як фактор виробництва. Земельна рента, її сутність та види.....................................................43
45. Основні макроекономічні показники системи національних рахунків (СНР)..............................44
46. Методи обчислення ВВП, їх характеристика. Дефлятор ВВП............................................................45
47. Суспільне відтворення : сутність, типи та моделі................................................................................46
48. Сутність економічного зростання, його показники та фактори..........................................................46
49.Типи та моделі економічного зростання.................................................................................................47
50. Циклічність економічного розвитку. Сутність і види циклів..............................................................49
51. Економічний цикл і його фази. Антициклічна політика держави.......................................................50
52. Соціально-економічний зміст та фактори безробіття. Види безробіття.............................................51
53.Соціально-економічні наслідки безробіття. Державне регулювання зайнятості...............................52
54. Інфляція: сутність, причини виникнення, основні фактори................................................................53
55.Види інфляції. Інфляція попиту та пропозиції. Рівень інфляції...........................................................53
56.Соціально-економічні наслідки інфляції. Антиінфляційна політика держави...................................54
57.Фінансова система: принципи побудови та структура..........................................................................56
58. Державний бюджет, його суть та структура. Бюджетний дефіцит і державний борг......................57
59.Податкова система, її структура і функції. Принципи оподаткування................................................58
60. Банківська система, її структура і функції............................................................................................59
61.Еволюція теоретичних уявлень про роль держави в економіці...........................................................60
62. Теорії макроекономічного регулювання. Економічні функції держави.............................................61
63. Сутність, основні риси та етапи становлення світового господарства...............................................62
64. Сутність і види МЕВ, їх характеристика...............................................................................................63
65.Міжнародні валютні відносини. Етапи розвитку світової валютної системи....................................64
66. Глобалізація як сучасний етап розвитку світової економіки. Глобальні проблеми людства...........65
 1.Зародження та основні етапи розвитку економічної теорії.
Економічна наука - це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та
систематизація об'єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної
дійсності.
Основні етапи розвитку економічної науки.
Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу,
торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних).  Погляди
представників цієї школи відображали інтереси розвитку зовнішньої торгівлі.
Фізіократи. На відміну від меркантилістів, фізіократи вперше перенесли дослідження зі сфери обігу
безпосередньо в сферу виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в
сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля - безплідні
сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для
суспільства.
Класична політична економія. Виникла з розвитком капіталізму,Класики зосереджували увагу на
аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть
розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції.
Саме вони започатковують трудову теорію вартості
Марксизм. Маркс досліджував систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого
класу. Маркс зробив аналіз аналіз розвитку форм власності, запропонував свої концепції додаткової
вартості, грошей, продуктивності праці.
Маржиналізм теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсальної концепції
використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин. Дослідження маржиналістів
ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні
витрати". Представники маржиналізму - К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас
Сучасні течії:
Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політекономії з урахуванням сучасних умов.
Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану
економічну систему.
Кейнсіанство - одна з провідних сучасних теорій, на противагу неокласикам, обґрунтовує
об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом
стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної
політики.
Інституціоналізм. розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими
суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і
соціально-психологічних факторів.  Об'єктами вивчення для них є "інститути*
Неокласичний синтез - узагальнююча концепція, представники якої обґрунтовують принцип
поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на
необхідності руху до змішаної економіки.

2.Предмет економічної теорії та його еволюція. Нормативна та позитивна економічна теорія

 Економічна теорія, вивчаючи реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і
розвитку, предмет її дослідження змінюється й уточнюється. 
Визначення предмета економічної теорії Школа (автори )

Давньогрецькі та давньоримські
Вчення про закони домашнього господарства, домоводства
мислителі
Наука про створення, примноження та розподіл багатства нації
Меркантилісти, фізіократи,
Наука про виробничі відносини та закони, що управляють
класична політична економія
виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на різних
Марксисти
етапах розвитку людського суспільства

Сучасні західні економісти визначають економічну теорію як науку про:

- сферу індивідуальних і суспільних дій людей, що найтіснішим
чином пов'язана зі створенням і використанням матеріальних А. Маршалл
основ добробуту;

- дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва

П. Самуельсон
різних товарів;

-діяльність людей за умов рідкісності ресурсів; Б. Долан

- вивчення поведінки людей як зв'язку між метою та обмеженістю

Дж. Робінсон
засобів, що можуть мати альтернативні шляхи застосування;

-ефективне використання обмежених виробничих ресурсів або

управління ними з метою досягнення максимального задоволення К.Р. Макконнелл, С.Л . Брю
потреб людини

Економічна теорія в широкому розумінні включає такі розділи: основи економічної теорії
(політекономія), мікроекономіка, мезоекономіка, макроекономіка, мегаекономіка.
Основи економічної теорії (політекономія) - це фундаментальна, методологічна частина
економічної науки, яка розкриває сутність економічних категорій, законів та закономірностей
функціонування
Мікроекономіка вивчає економічні процеси і поведінку економічних суб'єктів первинної ланки:
домогосподарства, підприємств, фірм…
Макроекономіка вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, тобто на рівні
національної економіки. Об'єктом її дослідження є валовий національний продукт, національний
дохід, національне багатство.
Мезоекономіка вивчає окремі галузі й підсистеми національної економіки (агропромисловий
комплекс, військово-промисловий комплекс.)
Мегаекономіка вивчає закономірності функціонування і розвитку світової економіки в цілому, тобто
на глобально-планетарному рівні.
Економічна теорія залежно від функціональної мети поділяється на позитивну
та нормативну економічну теорію.
Позитивна економічна теорія ставить за мету всебічне пізнання економічних процесів та явищ,
розкриває їхні взаємозв'язки та взаємозалежність, які зумовлюються реальною дійсністю. Тобто вона
досліджує фактичний стан економіки, економічну дійсність і відповідає на запитання: яка вона є?
Нормативна економічна теорія з'ясовує об'єктивні процеси, дає їм оцінку, робить висновки та
розробляє рекомендації щодо вдосконалення економічної системи, переходу ЇЇ на вищий ступінь
розвитку. Вона відповідає на запитання: як повинно бути, що для цього треба зробити?
 3.Методологія теоретико-економічних досліджень
Методологія – це сукупність методів та прийомів за допомогою яких економічна наука
вивчає свій предмет.
Метод — система засобів, заходів, підходів та шляхів, за допомогою яких здійснюється
пізнання категорій, законів та тенденцій господарського життя.
Метод економічної теорії може мати суб'єктивний чи об'єктивний характер. Суб'єктивний
підхід означає, що вчений вивчає економічні явища, робить висновки та оцінює їх з позиції своїх
інтересів і переконань. За допомогою такого методу, як правило, економіку досліджують однобічно,
висновки та теорії перекручуються. Застосування об'єктивного методу означає, що вчений
використовує наукові засоби та підходи, всебічно, неупереджено досліджує економічні явища та
процеси. Економісти повинні вивчати господарське життя за допомогою наукового інструментарію.
Основні методи, якими послуговується економічна теорія:
 системний підхід, що реалізується у розумінні будь-яких економічних явищ та процесів на
основі комплексного дослідження внутрішніх структурних, причино-наслідкових і т.д.
характеристик
 діалектичний підхід, який застосовується економічних дослідженнях і враховує
взаємозв’язок, взаємозалежності, рух і розвиток, перехід кількісних змін у якісні, а також
циклічність розвитку
 методи аналізу та синтезу:
аналіз – розумове розкладання досліджуваного явища на елементи; синтез – поєднання окремих
елементів задля дослідження певних явищ
 індукція – формулювання висновків від одиничного до загального; дедукція – від загального
до одиничного
 метод наукової абстракції – намагання дослідника виявити найсуттєвіші закономірності
економічних явищ, нехтуючи при цьому поверхневим, зайвим тощо
 метод поєднання логічного та історичного використовується економічною теорією для
дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод досліджує явища у тій
послідовності у якій вони виникали, а логічний – в їхній логічній послідовності, прямуючи
від простого до складного, звільняючись від непотрібних історичних нашарувань. Їхнє
поєднання дає нам змогу бачити повну картину того, що відбувається
 економічне моделювання – це формалізований опис і кількісне вираження економічних
процесів і явищ(за допомогою математики та економетрики), структура якого абстрактно
відображає реальну картину економічного життя
 соціально-економічний експеримент – намагання штучно відтворити економічні явища та
процеси на основі певної схеми, структури, що дозволить їх подальше вивчення
 метод порівняння – для визначення схожості та відмінності господарських явищ.

4.Система економічних законів. Місце економічної теорії в системі наук.

Економічні закони відображають найсуттєвіші, стійкі, такі, що постійно повторюються,
причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності економічних процесів і явищ. Закони
виражають сутність економічних відносин.
Економічні закони у своїй сукупності створюють систему економічних законів яка включає
всезагальні, загальні і специфічні закони.
1) всезагальні економічні закони (притаманні всім суспільно-економічним формаціям): закон
економії робочого часу, закон зростання продуктивності праці, закон адекватності виробничих
відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін.;
 2) загальні економічні закони (діють у кількох формаціях): закон вартості, закон грошового
обігу, закон попиту і пропозиції тощо;
3) специфічні економічні закони (діють у межах лише однієї суспільно-економічної
формації): основний економічний закон, закон концентрації окремих форм власності та капіталу
(наприклад, за умов капіталізму — закони концентрації промислового, торговельного,
індивідуального, позичкового капіталу та ін.);
4) стадійні та ступеневі закони (діють на одній із вищих стадій або ступенів розвинутої
суспільно-економічної формації). Так, на вищій стадії капіталізму діє закон монополізації
капіталістичного виробництва, закон зрощування промислового капіталу з банківським та інші; на
вищому ступені цієї стадії діє закон одержавлення капіталістичної економіки, закон планомірності
тощо.
Економічні закони мають як спільні, так і відмінні риси порівняно із законами природи.
Спільне: закони мають об’єктивний характер. Вони зумовляються наявними соціально-
економічними умовами.
Відмінне: Економічні – є законами госп діяльності людей і поза неї не існують,мають історично
минущий характер. Зак. Припроди – діють довічно і завжди, є закономи припроди і можуть діяти
поза людським суспільством.
Існує три рівні використання економічних законім:
1) Науково теоретичний – на основі результатів наукового аналізу економічних процесів та
явищ відкриваються і сформулюється економічний закон
2) Державно-управлінській – державна влада, спираючись на закони економічної теорії,
розробляє відповідні правові закони та положення, визначає програми економічного розвитку
3) Господарсько-практичний – використання економічних законів у практиці господарювання
економічних суб’єктів.

Економічна теорія є фундаментальною базою, теоретичним ядром усього комплексу

економічних наук - галузевих, міжгалузевих і функціональних. Вона досліджує природу, глибинну
суть економічних явищ і процесів, базисні соціально-економічні відносини і господарську поведінку
людей у певній економічній системі.  Результатом цих досліджень є розкриття економічних понять,
категорій та законів, які характеризують фундаментальні основи економічного буття. За словами М.
Твена, "знання політекономії - першооснова вмілого керівництва державою".

5.Функції економічної теорії. Економічна теорія і економічна політика.

Існує 5 функцій економічної теорії:
Пізнавальна функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ.
Розкриваючи і формулюючи економічні категорії і закони, економічна теорія тим самим збагачує
знання людей.
Методологічна функція полягає в тому, що економічна теорія виступає теоретико-методологічною
базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття,
економічні закони, категорії, принципи господарювання, які реалізуються в усіх галузях і сферах
людської діяльності.
Практична функція економічної теорії зводиться до наукового обґрунтування економічної політики
держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального
господарювання.
Економічна політика - це цілісна система заходів держави, спрямованих на розвиток
національної економіки в інтересах усіх соціальних груп суспільства. Вона має визначати
оптимальні варіанти вирішення економічних проблем.
Прогностична функція економічної теорії виявляється у розробці наукових основ передбачення
перспектив соціально-економічного розвитку країни в майбутньому. По суті, вона зводиться до
розробки прогнозів довгострокових програм розвитку суспільного виробництва.
Виховна функція - полягає у формуванні в громадян економічної культури, логіки сучасного
ринкового економічного мислення, аналітичних здібностей, які забезпечують цілісне уявлення про
функціонування економіки на національному і загальносвітовому рівнях і дають їм можливість
виробити грамотну господарську поведінку в умовах ринкової системи.
Економічна теорія є технікою мислення, допомагаючи тому, хто нею володіє, приходити до
правильних висновків.
Є два види економічного мислення: буденне і наукове.
Буденне мислення - поверхове, однобічне і безсистемне сприйняття людиною реальних
економічних процесів.
Наукове мислення - всебічне і глибоке пізнання людиною економічної дійсності на основі
використання наукових методів дослідження, що дозволяє розкрити сутність економічних процесів.
Існує 3 етапи формування наукового економічного мислення:
1) Спостереження і відображення у свідомості людини
2) Обробка та осмислення одержання економічної інформації
3) Реалізація, впровадження людиною економічних знань.

6.Економічні потреби суспільства, їх сутність і структура. Економічний закон зростання

потреб.
Потреба - це нужда в чому-небудь, об'єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і
розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності.
Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які
дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти
такими умовами. 
Потреби відбивають внутрішні спонукальні мотиви діяльності людей.  У найзагальнішому
вигляді визначають:
- фізіологічні потреби, зумовлені існуванням і розвитком людини як біологічної істоти (їжа, одяг,
житло тощо);
- соціальні потреби, зумовлені соціальною (суспільною) природою людини (спілкування, суспільне
визнання, самореалізація тощо);
- духовні потреби, зумовлені розвитком людини, як особистості (творчість, самовдосконалення,
самовираження тощо).
1. За рівнем необхідності (першочерговості):
а) потреби у предметах першої необхідності (їжа, житло, одяг);
б) потреби у предметах розкоші (яхти, норкові шуби і т. п.).
2. За об'єктами:
а) матеріальні потреби;
б) духовні потреби.
3. За суб'єктами:
а) особисті потреби;
б) потреби фірм;
в) суспільні потреби.
4. За формами задоволений:
а) потреби, які задовольняються індивідуально;
б) потреби, які задовольняються колективно (водопостачання, газопостачання)
5. За роллю в суспільному виробництві:
а) потреби у предметах споживання;
 б) потреби в засобах виробницт
У західній економічній літературі найбільшого поширення при класифікації потреб людини
набула так звана "піраміда потреб" відомого соціолога США А. Маслоу, яка відображає рівні їх
пріоритетності. В основі такої піраміди знаходяться основні матеріальні (фізіологічні) потреби у
продуктах харчування, одязі, житлі, відтворенні роду. Наступний рівень - потреби "в безпеці", тобто
захист особи від негативних зовнішніх факторів (посягання на свободу та життя), так і від соціальних
проблем (від безробіття, злиднів тощо). Третій рівень потреб передбачає потреби в стосунках між
людьми, які ґрунтуються на доброзичливості, любові. Четвертий — характеризує повагу до людини з
боку інших людей та самоповагу. Вершину піраміди складає потреба, що відтворює людину як
особистість у суспільстві, тобто така, яка реалізується через розвиток і примноження здібностей,
інтелекту та ін. й характеризується як самореалі-зація.
Економічні потреби - це потреби в економічних благах.
Закон зростання потреб. Потреби людей не є постійними. Вони — продукт розвитку суспільства. Їх
характер, структура і способи задоволення залежить від досягнутого рівня продуктивних сил,
ступеня розвитку культури і науки, соціально-економічного ладу. У кожному суспільстві діє закон
зростання потреб. Його суть полягає в тому, що в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з
тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб. Цей
закон характеризує взаємодію потреб і виробництва у процесі розвитку. Такий процес є
безперервним (…), оскільки потреби людини є безмежними.
Вcезагальний економічний закон зростання потреб відображає внутрішньо необхідні,
суттєві й сталі зв'язки між виробництвом і споживанням, потребами та існуючими
можливостями їхнього задоволення" Відповідно до цього закону безперервний розвиток потреб
є рушійною силою економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює
появу все нових і нових потреб.
   Отже, відповідно до закону зростання потреб відбувається стале і якісне зростання
економічних потреб. Сфера потреб розширюється не тільки по вертикалі, але й по горизонталі:
потреби вищого рівня виникають у все більшої кількості людей; у міру суспільного розвитку людина
прагне одержувати блага більш високого рівня.
   До специфічних особливостей дії закону зростаючих потреб належить його “незворотність”: з тією
чи іншою мірою інтенсивності за будь-якої ситуації потреби змінюються, як правило, в одному
напрямку — у бік зростання. У розвитку потреб, як і в їх задоволенні, виключно велика роль
належить виробництву. Проте слід пам’ятати, що поза потребами неможливе й саме виробництво.

7.Економічні інтереси, їх сутність, види і взаємодія.

Інтерес - форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення.
Економічні інтереси є сутнісною характеристикою рушійних сил формування та розвитку
економічних суб'єктів.
Економічні інтереси - усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення
економічних потреб
За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Водночас економічні інтереси є
суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.
Суб'єкти економічних інтересів - окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей,
суспільство в цілому.
Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).”
Економічні інтереси суспільства можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:
-За суб`єктами: особисті, колективні, суспільні
-За нагальністю, важливістю: першочергові, другорядні
-За часовою ознакою: поточні, перспективні
-За об’єктами: майнові, фінансові, інтелектуальні
-За ступенем усвідомлення: дійсні, уявні
-За можливістю реалізіції: реальні, утопічні
Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій
економіці:
- економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію загальної корисності з
урахуванням існуючих ціні доходів;
- економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і
підвищення конкурентоспроможності продукції;
- економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.
За територіальною ознакою виокремлюють такі економічні інтереси: муніципальні, регіональні,
національні, загальнолюдські
державні та муніципальні службовці, покликані здійснювати заходи щодо практичної реалізації
зазначених інтересів, є носіями особистих потреб, які не завжди збігаються із суспільними. Зазначена
суперечність породжує корупцію - негативне соціальне явище, пов'язане зі зловживанням державною
владою
Основні форми корупції: хабарництво, зловживання посадовим становищем, перевищення владних
або посадових повноважень
Шляхи поєднання економічних інтересів:
- субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим;
- координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів.
Командно-адміністративна економіка характеризується жорсткою субординацією економічних
інтересів на основі пріоритетності та абсолютизації державного інтересу, який ототожнюється із
суспільним і протиставляється колективним та особистим інтересам.
На відміну від командно-адміністративної системи у ринковій економіці домінує особистий інтерес
споживача. Практика успішного розвитку передових західних країн засвідчує, що не субординація,
а координація інтересів є найефективнішим засобом їхнього узгодження та реалізації.

8. Сутність і структурні елементи економічної системи.

Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином
упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру
суспільства, яка має загальну мету.
Будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має
відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого?
Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні
економічні дії.
Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів.
Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних
відносин і механізму господарювання
Продуктивні сили - це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і
розумовими здібностями
Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим
показником .
Економічні відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і
споживання матеріальних та нематеріальних благ.
Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних,
соціально-економічних відносин 
Техніко-економінні відносини - це відносини між людьми з приводу створення та використання
ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили
природи і виробляють необхідні життєві блага.
Організаційно-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу застосування способів і
методів організації та управління суспільним виробництвом
Соціально-економічні відносини - насамперед це відносини власності в економічному значенні
цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі - спосіб поєднання
працівника з засобами виробництва.
Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із
сукупності форм і методів регулювання економічних процесів. Найважливіша функція
господарського механізму - забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного
виробництва.
Розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну,
змішану.
Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві
слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, , відсталою технікою,
широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою. У сучасних умовах країни з
традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу.
Ринкова економічна система. характеризується пануванням приватної власності на економічні
ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів,
свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів. Такій
системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний
з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Всі макро-
та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо)
регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною
рушійною силою розвитку економіки.
Командно-адміністративна система - це неринкова економіка, яка базується на пануванні
державної власності, одер-жавленні та монополізації народного господарства, жорсткому,
централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних
товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. їй притаманні висока затратність
виробництва.
Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн
світу і характеризується такими рисами:
- різноманітністю (плюралізмом) форм власності
- високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури
суспільства
- оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки

9.Типологізація економічних систем. Командно-адміністративна та ринкова економіка.

Сучасна економічна наука пропонує багато класифікацій економічних систем залежно від
їхньою поділу за найхарактернішими ознаками. Зокрема, аналіз і порівняння економічних систем
здійснюється за формаційним, пофазним, інституціональним і загально цивілізаційним підходами.
Виділяють такі основні типи економічних систем:
традиційна (натуральне господарство);ринкова; адміністративно-командна (АКС);змішана (ринкова
економіка змішаного типу);перехідна.
Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується:
- пануванням приватної власності;
- організацією суспільного виробництва на основі досконалої конкуренції;
- втручанням в економічні процеси мінімального і виваженого;
- метою, мотивом виробництва є прибуток;
- свободою вибору підприємницької діяльності, особистою свободою всіх економічних суб'єктів;
- усі мікро- та макроекономічні процеси (розподіл ресурсів ціноутворення , розподіл доходів)
регулюються ринковим механізмом;
- втручання в економічні процеси мінімальне і виважене.
Командна (планомірно-організована) система характеризується :
- пануванням суспільної власності у формі державної;
- планомірною формою організації суспільного виробництва, централізацією управління;
- високою затратністю виробництва;
- відсутністю конкуренції між товаровиробниками;
- пануванням виробництва над споживанням;
- хронічним дефіцитом;
- монополією державного управління економічної та політичної влади;
- неможливістю економічного вибору й розвитку підприємництва;
- майже повною зайнятістю.

10.Трансформації економічних систем. Концепції переходу постсоціалістичних країн до

ринкової економіки.
Трансформаційна економіка – це особливий стан соціально-економічного розвитку, якому
характерна зміна всіх соціально-економічних форм. Такий період виникає, коли стара економічна
система занепадає, і при цьому зароджуються елементи нової системи.
Ознаками перехідної економіки є:
 нестійкість – змінюється не лише механізм функціонування системи, а й повністю механізм
розвитку;
 багатоваріантність – вона зумовлює альтернативний характер розвитку перехідних економік;
 суперечливість – між старим і новим у економічній системі;
 історичність – зумовлена особливостями країн, які впливають на специфіку моделей
переходу;
 ризиковість
Для постсоціалістичних країн трансформацією є перехід від командно-адміністративної до ринкової
економіки. При цьому здійснюються реформи у таких напрямках:
 роздержавлення – обмеження впливу держави на економіку;
 приватизація – перехід значної частини державної власності у приватну;
 демонополізація – створення конкурентного середовища;
 лібералізація - усунення державного контролю за цінами, збільшення іноземних інвестицій
Існують дві концепції переходу до ринкової економіки:
1. інституціонально-кейнсціанський варіант еволюційних змін(градуалістська політика)
При такому варіанті розвивається приватний сектор; ринкові механізми поширюються на
виробництво товарів(приватні структури) та інвестиції (держава); розвивається гіперінфляція як
наслідок лібералізації; спад виробництва – ще один наслідок лібералізації; поширюється
розшарування верств населення за доходами
2. ліберально-монетарний варіант радикальних змін («шокова терапія»)
Передбачає швидкий перехід до досконалого ринкового середовища, при цьому проводяться
радикальні антиінфляційні заходи; моментальна лібералізація цін; держава повністю усувається від
втручання в економіку; запроваджується фінансова самостійність підприємств; ліквідовується
більшість субсидій.
 11.Ринкова трансформація економіки України: передумови та основні напрями.

Найважливішою ознакою вітчизняної економіки є її трансформаційний характер, пов'язаний з

якісними перетвореннями основоположних засад суспільного життя. Об'єктивна необхідність
ринкової трансформації економіки України зумовлена вичерпанням екстенсивних факторів
економічного зростання, соціально-економічною неефективністю, негнучкістю та низькою
адаптивністю командно-адміністративної системи до умов науково-технічного прогресу та
постіндустріальних перетворень.

Передумови:
- тотальне директивне планування та адміністративний контроль над усіма сферами суспільного
життя;
- переважна орієнтація на задоволення потреб союзної кооперації;
- переобтяженість ресурсомісткими, екологонебезпечними базовими галузями;
- значна матеріале, капітало- та енергомісткість;
- техніко-технологічна відсталість, несприйняття ряду важливих напрямків НТП;
- гіпертрофований розвиток військово-промислового комплексу;
- значна частка галузей, що виробляють проміжний продукт;
- прихована інфляція, масштабний дефіцит товарів та послуг;
- нераціональна зайнятість, зрівнялівка, низька оплата праці;
- низький рівень продуктивності праці, відсутність дієвої мотивації трудової діяльності тощо.
Таким чином, об'єктивними передумовами радикальних перетворень вітчизняної економіки
стали масштабність та гострота соціально-економічних проблем і крах попередніх спроб
реформування командної економіки без зміни її сутнісних характеристик.
Трансформаційний характер економіки України пов'язаний з такими перехідними
процесами:

- суверенізацією національного господарського комплексу;

- лібералізацією та демократизацією економічного життя;
- плюралізацією форм власності та господарювання;
- структурною постіндустріальною перебудовою;
- започаткуванням інноваційного типу суспільного відтворення;
- гуманізацією та соціалізацією економічних процесів;
- радикальною зміною функцій та ролі держави;
- становленням громадянського суспільства з розвиненими демократичними інститутами;
- гармонійним включенням до глобального соціально-економічного середовища.

Загальний стратегічний вектор розвитку України - розбудова змішаної соціально орієнтованої

економіки постіндустріального типу. Основні напрями:

- подолання застарілих уявлень про залежність економічного прогресу нації виключно від
розширеного відтворення матеріально-речового складу суспільного багатства;
- забезпечення динамічного економічного зростання шляхом проведення активної
інвестиційної політики, спрямованої на активізацію людського капіталу;
- формування національної інноваційної системи як органічної цілісності науки, інновацій та
виробництва;
- удосконалення національного законодавства згідно з вимогами міжнародних стандартів та
угод у сфері інтелектуальної власності, її комерціалізація та належний правовий захист;
 - структурна перебудова економіки галузевого і територіального спрямування,
реструктуризація інституціональної системи, адміністративно-територіальна реформа;
- поступова зміна соціально-економічного генотипу нації у напрямі зростання соціальної
активності, самостійності, вивільнення творчого потенціалу особистості;
- становлення громадянського суспільства з розвиненими демократичними інститутами,
здатними забезпечити самореалізацію особистості та самоорганізацію соціуму;
- упровадження нової парадигми зовнішньоекономічних зв'язків, спрямованої на гармонійну
інтеграцію країни до глобального економічного середовища

12.Власність як економічна категорія. Роль власності в економічній системі.

Власність - складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних
відносин. она займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання
робітника із засобами виробництва.Головною її характеристикою є не річ і не відношення людей до
речей, а те, ким і як привласнюється річ.
Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення
люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини
між людьми з приводу привласнення речей.Привласнення - процес, що виникає у результаті
поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю.
Власність - це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу
привласнення засобів виробництва та його результатів.
"привласнення" породжує свій антипод - категорію "відчуження". Відчуження - це позбавлення
суб'єкта права на володіння.
Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:
- відносини з приводу привласнення об'єктів власності;
- відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них
доходу);
- відносини з приводу господарського використання об'єктів власності.
Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності.
Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити.
Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності.
Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності
реалізується через право власності.
Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних
взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу
привласнення.
 повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння,
користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і
користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними
власниками.
Власність як юридинна категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між
фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами
власності через систему юридичних законів і норм.

13.Суб’єкти та об’єкти відносин власності. Типи і форми власності.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити:
- засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;
- нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні насадження тощо);
- природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);
- предмети особистого споживання та домашнього вжитку;
- гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;
- інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори
літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація,
комп'ютерні програми, технології тощо);
- культурні та історичні цінності;
- робоча сила.
Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності:
- окрема особа (індивідуум) - людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків;
- юридичні особи - організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових
форм;
- держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та
самоврядування)
- декілька держав або всі держави планети.
Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до
класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.
Вертикально-історичний, підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі
тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою.
Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний
об'єкт власності - землю, а також на засоби праці й результати виробництва.
Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності
рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).
Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю.
Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та
результати праці.
Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її
види і типи.
Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.
Приватна власність - це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і
розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній особі.
Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної
з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності.
Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій
діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.
Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З
метою здійснення спільної підприємницької діяльності.
Корпоративна (акціонерна) власність - це капітал" утворений завдяки випуску і продажу акцій.
Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної
власності.
Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти
суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники.
Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній
Державна власність - це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і
розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.
Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).
Загальнодержавна власність - це спільна власність усіх громадян країни.
Муніципальна (комунальна) власність - це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних
державних органів.
Власність трудового колективу - спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у
розпорядження колективу підприємства.
Власність громадських і релігійних об'єднань створюється за рахунок власних коштів,
пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб'єктами такої
власності є партії.
Змішана власність поєднує різні форми власності - приватну, державну, колективну, кооперативну
та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів.
А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів:
1. Право володіння.
2. Право користування.
3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).
4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ).
5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчуження, зміну чи знищення
блага).
6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому
середовищі).
7. Право на передачу благ у спадок.
8. Право на безстроковість володіння благом.
9. Заборона на використання шкідливим способом.
10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу).
11."Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей
після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо.

14.Форми організації суспільного виробництва. Товарне виробництво.

Форма суспільного виробництва - це тип організації господарської діяльності людей, реальне
функціонування суспільного виробництва. Суспільство знає дві основні форми господарювання:
натуральне виробництво і товарне виробництво. Розрізняють дві основні форми організації
суспільного виробництва: натуральну і товарну.
Натуральне господарство - такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють
продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної фор ми
і призначені для особистого та внутрішнього господарського споживання безпосередніми
виробниками.
Основні риси натурального господарства – замкнутість економічної діяльності(кожна
господарська одиниця відокремлена) , ґрунтується на ручній праці, примітивних засобах
виробництва, відсутність обміну, панівна форма сусп.виробництва у докапіталістичних формаціях.
Товарне виробництво - це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти
виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку;
прийшло на заміну натуральному г. як ефективніша та розвинутіша форма організації сусп.вироб.
Основні риси товарного господарства – відкритість економічної діяльності, між
виробниками існують господарські зв’язки через обмін продуктами їхньої праці, через обмін
продуктами їхньої праці.
Причини виникнення і функціонування товарного виробництва:
1.Наявність суспільного поділу праці. за якого відбувається спеціалізація виробників на
виготовленні певних продуктів або на певних видах діяльності. Там, де немає суспільного поділу
праці, не може бути і товарного виробництва, оскільки виробники обмінювались би однаковими
продуктами.
 2. Наявність економічного відособлення виробників благ як власників. Економічна основа
відокремленості – приватна, колективна, акціонерна власність. Продукти праці протистоять один
одному як товари, якщо товаровиробник є товаровласником. Економічна відокремленість зумовлює
наявність сильно визначеного економічного інтересу суб'єкта і свободу вибору.
Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і розвинуте.
Просте товарне виробництво - це дрібне виробництво індивідуальних самостійних ремісників і
селян, що працюють на ринок. Воно було притаманне докапіталістичним суспільствам
Розвинута форма товарного виробництва - це вищий ступінь товарної організації господарства,
заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії. Притаманна
капіталістичному суспільству.
Спільні ознаки простого та розвинутого товарного виробництва: наявність суспільного поділу праці,
приватна власність на засоби праці ринкова форма зв’язків між виробниками, конкуренція.
Відмінності:
Просте – базується на особистій праці виробника, метою є задоволення особистих потреб виробника,
обмежений характер виробництва товарів, незначні масштаби виробництва.
Розвинуте – базується на системі найманої праці, метою є отримання прибутку підприємцем,
набуває панівного характеру, великі масштаби виробництва, передова техніка.
Зростає ступінь загальності товарного виробництва, що зумовлено поглибленням суспільного
поділу праці, що супроводжується виникненням нових галузей виробництва, розширенням товарних
відносин, зростанням чисельності населення, що викликає розширення ринку найманої праці,
процесом інтернаціоналізації
Товарне виробництво є основою виникнення і розвитку ринкової економіки.

15.Матеріальне і нематеріальне виробництво, їх взаємозв’язок. Специфіка послуги як товару.

Суспільне виробництво - це сукупна організована діяльність людей із перетворювання
речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для
їх існування та розвитку.
Основні риси виробництва:
-Завжди є суспільним
-Має безперервний характер розвитку
-У процесі виробництва виникають економічні відносини
Найважливішими елементами процесу виробництва у будь-якому суспільстві є праця, предмети
праці, засоби праці.
Праця - свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з
метою задоволення потреб.
Праця виступає як процес функціонування робочої сили.
Робоча сила - це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує
у процесі праці.
Предмети праці - всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які становлять
матеріальну основу майбутнього продукту.
Засоби праці - це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.
Сукупність предметів і засобів праці складають засоби виробництва.
Виробництво структурно поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне
виробництво
Матеріальне виробництво – сукупність галузей та сфер, які виробляють матеріально-речеві благата
надають матеріальні послуги.
 Промисловість, с/г, лісове, особисте, ремісниче господарство, будівництво
 Комунальне господарство та побутове обслуговування
 Транспорт,зв'язок, торгівля

Нематеріальне виробництво – сукупність галузей та сфер, що виробляють нематеріальні блага

та нематеріальні послуги, що надають можливість задовольняти духовні та соціальні потреби людей.
 Охорона здоров'я
 Освіта, інформатика
 Культура, мистецтво
 Спорт, туризм
 Духовне виробництво
Продукт нематеріального виробництво – товар-послуга.
Ознаки товару-послуги:
 Сутність не у матеріально-речевій формі товару, а у корисному ефекті трудової діяльності
 Процес виробництва збігається з процесом споживання
 Послуга не може накопичуватися
Взаємодія матеріального та нематеріального виробництва
Сфера матеріального виробництва створює матеріально-технічну базу для самої себе та сфери
нематеріального виробництва.
Сфера нематеріального виробництва створює умови для нормального відтворення працівників, у т. ч. і
для матеріального виробництва. Підвищення якості послуг у сфері нематеріального виробництва
призводить до підвищення якості праці.

16.Фактори суспільного виробництва та їх взаємозв’язок. Виробнича функція.

Фактори виробництва- усі необхідні елементи, що використовуються у виробничому
процесі.
Ресурси виробництва – сукупність елементів, які потенційно можуть бути використані у
виробництві.
Таким чином фактори виробництва- задіяні ресурси, тобто реально використовувані в процесі
виробництва.
За Марксом особистий ( пов’язаний з робочою силою) та уречевлений (засоби виробництва)
Основною теорією, що розкриває значення елементів суспільного виробництва є факторна
теорія. Розробка факторної теорії розпочалася в межах класичної політичної економії, триває і до
сьогодні. Первинно, трьох факторну модель виробництва започаткував Ж.Б.Сей( праця, землі,
капітал). У межах неокласичної школи підкреслювалося значення 4-го фактора підприємницької
здібності.
Нині:
Фактор праці в сучасних умовах розглядається
як людський капітал, тобто накопичений
людиною запас знань, навичок, здібностей, що
використовується у виробництві.
Земля – узагальнений фактор, що включає
землю, родовища,природні багатства, інколи
нерухомість.
Капітал- сукупність технічних, матеріальних,
грошових засобів, що використовуються у виробництві.
Підприємницька здібність- діяльність людини з поєднанням інших факторів виробництва.
Наука- фактор виробництва, що спрямований на одержання і систематизацію нових знань, здатний
втілюватися у новітні засоби виробництва, технології тощо.
Інформація – фактор виробництва, що акумулює, обробляє та систематизує знання людини з метою
використання в різних сферах економічної діяльності.
Екологія- спрямований на раціональне використання природних ресурсів, охорону, безпеку і
відтворення навколишнього середовища ( на макрорівні – або здешевлювати випуск продукції або
збільшувати витрати виробництва, на макрорівні - вплив на продуктивність суспільної праці, обсяги
ВВП та нац. Доходу)
Виробнича функція
Припустимо, що за дуже спрощеного виробничого процесу один фактор використовують для
виготовлення якогось одного матеріального блага. Це можна зобразити у вигляді формули:
Q = F(А),
де Q — економічне благо;
А — фактор виробництва;
F — функція.
У даному разі економічне благо є результатом одного фактора. У реальній дійсності процес
виробництва відбувається значно складніше і в ньому використовують, як правило, не один, а багато
факторів .
Виробнича функція — це технічне співвідношення між кількістю ресурсів, що використовуються
виробниками, і обсягом виробленої на цій основі продукції.

17.Товар і його властивості. Теорії вартості (цінності) товару.

Товар - це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується
для обміну (купівлі- продажу на ринку).
Згідно з класичною теорією найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і
вартість.
Найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і вартість.
Споживча вартість - це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини.Оскільки
товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу
вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших.
Вартість товару - це уречевлена в товарі суспільна праця виробника.
Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття - мінової вартості.
Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією)" в якому товар одного
роду обмінюється на товар іншого виду.
Наведена вище концепція товару і його властивостей – є теорією трудової вартості.
Однак у сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до характеристики
товару. Введені в науковий обіг такі поняття, як "корисність", "цінність" та "рідкість" товару.
Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття чисто суб'єктивне,
індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, які
отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги.
Один і той самий товар 3 однаковою споживчою вартістю може мати зовсім різний ступінь
корисності для окремих споживачів. Наприклад, цигарки - для людини, що палить, і тієї, яка не
палить.
Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим ніби оцінюють ступінь їхньої
корисності конкретно для себе. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця.
В економічній науці існує кілька теорій вартості:
-Теорія факторів виробництва визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво
-Теорія попиту і пропозиції визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них
у процесі обміну
-Теорія трудової вартості оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільно необхідної праці на
їхнє виробництво
-Теорія граничної корисності визначає вартість товарів ступенем корисності останньої одиниці
товару для споживача.
Рідкість - характеристика економічних благ, що відображає обмеженість ресурсів для задоволення
безмежних потреб суспільства. Більшу цінність мають ті блага, що обмежені, рідкісні порівняно з
потребами в них.
Наприклад, вода має більшу корисність для людини, ніж діамант. Але води достатньо, а діамантів
мало. Тому діаманти, корисність яких набагато менша для задоволення життєвих потреб, адже без
них можна взагалі обійтися, оцінюються людьми дорожче, ніж вода.

18.Закон вартості, його зміст і функції.

Закон вартості є законом функціонування і розвитку товарного виробництва. Закон
вартості - це закон, який передбачає, що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на
основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.
Закон вартості відповідає як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності. Закон
вартості діє через відхилення цін від вартості. Коливання цін є механізмом дії закону вартості.
У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції):
- стихійно регулює суспільне виробництво;
- стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;
- обумовлює економічну і соціальну диференціацію товаровиробників.
Закону вартості властиві такі основні риси:
1) в основі вартості лежить суспільно необхідна праця;
2) величина вартості товару прямо пропорційна до кількості втіленої в ньому суспільно
необхідної праці і обернено пропорційна до її продуктивної сили;
3) еквівалентний обмін товарів, тобто обмін товарів відповідно до кількості втіленої в них
суспільно необхідної праці;
4) з виникненням грошей і ціни закон вартості виступає стихійним регулятором ринкових цін,
визначає їх рівень;
5) через механізм ринкових цін закон вартості активно впливає на процес економічного
виробництва, сприяє його скороченню або розширенню.
В умовах розвиненого товарного виробництва закон вартості діє як закон цін. Саме через
механізм ринкових цін закон вартості виконує такі основні функції:
1) регулятора товарного виробництва, розподілу суспільної праці між галузями та сферами
виробництва;
2) стимулятора зростання продуктивності суспільної праці, зниження витрат на виробництво
продукції;
3) диференціації товаровиробників залежно від співвідношення їх індивідуальних витрат
праці із суспільно необхідними.

19.Ефективність суспільного виробництва та її показники.

Ефективність виробництва - категорія, яка характеризує віддачу, результативність
виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими
витратами ресурсів досягається цей приріст, тобто свідчить про якість економічного зростання.
Для визначення ефективного використання
кожного фактора виробництва окремо,
застосовується система конкретних показників:
продуктивність праці; трудомісткість;
фондовіддача; фондомісткість; матеріале-віддача;
матеріаломісткість; капіталомісткість; еколого-еф.

Капіталомісткість - це показник, близький до показника фондомісткості продукції. Він

визначається як відношення обсягу капітальних вкладень до зумовленого ним приросту обсягу
виробленої продукції:

де Кq- капіталомісткість продукції; К - обсяг капіталовкладень; Q - приріст обсягу

виробленої продукції.

Рівень життя - це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами

певної країни в конкретно-історичний період.
Рівень життя - це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами
певної країни в конкретно-історичний період. Прожитковий мінімум відображає так звану межу
бідності населення, за якою настає деградація особистості.
У розвинутих країнах існує і такий показник, як якість життя населення, сформований на основі так
званих індексів розвитку людини (ІРЛ), який характеризують:
- обсяг реального ВВП на душу населення;
- середню тривалість життя;
- рівень грамотності населення;
- середню тривалість навчання в країні.
Крім того, для аналізу стану її прогнозування соціально-економічної ситуації в країні розраховують
й інші показники:
- рівень мінімальної погодинної заробітної плати;
- рівень безробіття;
-межу бідності;
- коефіцієнт народжуваності;
- рівень охорони здоров'я;
- рівень фізичного розвитку людини;
- якість і комфортність житла;
- тривалість робочого тижня;
- кількість вільного часу та наявність можливостей його раціонального використання;
- умови праці та ц безпеки;
- ступінь розповсюдження засобів зв'язку та комунікацій;
- стан і екологічна місткість навколишнього середовища тощо.

20.Соціальна ефективність виробництва та її показники. Індекс людського розвитку.

Соціальна ефективність – це ступінь відповідності результатів виробництва соціальним
потребам суспільства, інтересам окремої людини. Соціальна ефективність суспільного виробництва
показує, наскільки його розвиток відповідає вирішенню своєї головної, кінцевої мети - служити
споживачу, задовольняти особисті потреби кожної людини. Показники соціальної
ефективності:Розмір ВВП та НД на душу населення, Частка фонду споживання в НД, Рівень життя
населення, ІРЛ.
Рівень життя - це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними
благами певної країни.Він визначається рівнем фактичного споживання матеріальних і духовних
благ та послуг на душу населення.
Прожитковий мінімум - це вартісна величина набору продуктів харчування достатнього для
забезпечення нормального функціонування організму людини. Прожитковий мінімум відображає так
звану межу бідності населення, за якою настає деградація особистості.
У розвинутих країнах існує і такий показник, як якість життя населення, тобто ІРЛ , який
характеризують:обсяг реального ВВП, середня тривалість життя, рівень грамотності населення.Крім
того, для аналізу стану її прогнозування соціально-економічної ситуації в країні розраховують й інші
показники: рівень мінімальної погодинної заробітної плати; рівень безробіття; межу бідності; рівень
охорони здоров'я, рівень фізичного розвитку людини; кількість вільного часу; умови праці та
безпеки; ступінь розповсюдження засобів зв'язку та комунікацій; стан і екологічна місткість
навколишнього середовища тощо.

21.Гроші як категорія ринкового господарства. Теорії виникнення і сутності грошей.

Гроші мають багатотисячолітню історію. Це складний і найважливіший елемент ринкової економіки.
Зрозуміти економічну сутність грошей можна лише на основі всебічного розуміння причин їх
виникнення та закономірностей розвитку.
Теоретичні концепції виникнення га природи грошей.
Раціоналістична (до кінця XVIII ст.). Пояснює виникнення грошей як результат домовленості між
людьми про введення спеціального інструмента (грошей) для здійснення обміну товарів.
Еволюційна (Сміт, Рікардо; Маркс). Стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі
людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного
виробництва та обміну.
Металева (Ман, Стаффорд, Норе) — визнавали лише металеві гроші з благородних металів.
Стверджували, що золото й срібло є грошима завдяки своїм природним властивостям, а не розвитку
відносин обміну.
Номіналістична (Берклі, Дж. Стюарт) вважали гроші суто умовними номінальними знаками, вартість
яких не залежить від матеріального змісту, а визначається лише найменуванням.
Кількісна (Локк, Юм, Монтеск'є — стверджували, що вартість грошей та рівень товарних цін
визначаються кількістю грошей в обігу.
Отже, гроші - це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає
посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу
виробництва та обміну товарів.

22.Функції грошей таїх еволюція. Функціональні форми грошей.

Функції грошей - це дії, які вони здійснюють у ринковій економіці.
Класична економічна теорія виділяє п'ять функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу
утворення скарбів, засобу платежу, світових грошей.
Функція грошей як міри вартості полягає у здатності грошей як загального еквівалента
вимірювати вартість усіх інших товарів, надаючи їй форму ціни. Функція грошей як міри вартості в
епоху золотих та повноцінних паперових грошей реалізується через масштаб цін.
У функції засобу обігу - гроші виконують роль посередника в обміні товарів і забезпечують
їхній обіг. Функцію засобу обігу гроші виконують у формі монет і паперових грошей.
Функцію утворення скарбу виконують ті гроші, які виходять з обігу, тимчасово
переривають свій рух, Нагромаджуються і перетворюються на скарб у своїй золотій або срібній
"плоті".
Функція засобу платежу полягає в обслуговуванні грошима погашення різноманітних
боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин. На основі цієї функції виникли кредитні
гроші - вексель, банкнота, чек.
Функція світових грошей полягає в обслуговуванні грошима міждержавних економічних
відносин, пов'язаних з розрахунками за зовнішньоторговельні операції, наданням кредитів та іншими
угодами.
Функціональні форми – похідні від грошових функцій, їх логічне продовження. В економічній
науці та практиці протягом тривалого часу широко використовується агрегатний метод класифікації
функціональних форм грошей, в основу якого покладено ступінь ліквідності кожної з них.
Агрегат М1 являє собою грошову масу у вузькому розумінні. В нього включаються два визначальні
блоки грошей: Готівкові гроші (металеві й паперові) та Трансакційні депозити.
М1 = М0 + кошти на розрахункових і поточних рахунках у національній валюті.
Агрегат М2 поєднує в собі форми у широкому розумінні цього поняття. Гроші, що входять до цього
агрегату, отримали назву “майже грошей” або грошових активів. Відмінність цих грошей від
агрегату М1 полягає в тому, що, якщо гроші, що входять до агрегату М1, використовуються як засіб
обігу, то грошові форми агрегату М2 застосовуються як високоліквідний засіб нагромадження
купівельної спроможності.
М2 = М1 + строкові депозити у національній валюті, кошти на рахунках капітальних вкладень
підприємств та організацій, кошти Держстраху та валютні заощадження.
Агрегат М3 охоплює грошові форми агрегату М2, кошти клієнтів за трастовими операціями банків
та цінними паперами власного боргу банків. До М3 включаються грошові складові, які більшість
людей ніколи не бачить. Такі активи тримають здебільшого великі корпорації, а також багаті
приватні особи.
М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків та цінними паперами власного боргу
банків.
 23. Грошова система, її структурні елементи та типи
Грошова система - це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в певній
країні й законодавчо закріплена державою.
Елементи грошової системи:
 Назва національної грошової одиниці
 Види та купюрність грошових знаків і характер їхнього забезпечення
 Порядок грошової емісії (друкування грошей і їх випуску в обіг)
 Встановлення курсу національної валюти і порядок її обміну на іноземну
 Наявність державних фінансових інститутів, які здійснюють регулювання державного обігу в
країні
Існує два типи грошових систем: металева та паперово-кредитна.
Металева система - це грошова система, в якій роль загального еквівалента і засобу обігу
виконують металеві гроші із золота чи срібла. Металева система поділяється на два види
- біметалізм і монометалізм.
Біметалізм є системою, де роль загального еквівалента законодавчо закріплюється одночасно на
рівних правах за двома благородними металами - золотом і сріблом.
Монометалізм - це грошова система, в якій роль загального еквівалента закріпляється за одним
благородним металом - золотом.
Розрізняють чотири різновиди золотого монометалізму: золотомонетний стандарт, золотозливковий
стандарт, золотодевізний стандарт, золотодоларовий стандарт.
Золотомонетний стандарт - це класична форма золотого стандарту, за якого золото виконувало всі
функції грошей, а в обігу перебували як золоті монети так і банкноти вільно розмінні на золото.
Золотозли́тковий станда́рт  — обмежений варіант золотого стандарту, хоча банкноти і далі
обмінюються на золото, але обмін здійснюється лише на зливки встановленого розміру.
Золотодевізний або золотовалютний стандарт – одна з форм організації грошового обігу за
збереження золотого стандарту при якій гроші повністю або ж частково пов’язані із золотом через
забезпечення «девізами», тобто чужоземною валютою розмінною на золото.
При золотодоларовому стандарті розмін національних валют на золото був відмінений в усіх
країнах, а обмін доларів США на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн -
членів МВФ. У 1971 р. було припинено й обмін доларів на золото.
1976 р. країни - члени МВФ провели на Ямайці (м. Кінгстон) Міжнародну конференцію, на якій
оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи - паперово-кредитної, в основу якої
покладено такі головні принципи:
- юридично закріплена демонетизація золота, тобто повна відмова від золотого стандарту;
- скасована фіксація золотого вмісту національних валют (масштабу цін);
- припинено виконання золотом ролі загального еквівалента;
- скасовано офіційну ціну на золото
- золото перетворено із грошового товару в звичайний товар
- впроваджено перехід до плаваючих валютних курсів.
У паперово-кредитній системі функціонують паперові й кредитні гроші
Паперові гроші - знаки, символи цінності (вартості), що не мають власної вартості та наділені
державною владою примусовим курсом обігу.
Кредитні гроші - це знаки вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної угоди й
виражають відносини між кредитором і боржником.
Є такі види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, кредитна картка* електронні гроші 
Вексель - це письмове боргове зобов'язання суворо встановленої законом форми, в якому вказані
величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача)
вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого строку.
 Простий вексель ~- це вексель, підписаний однією особою на ім'я іншої особи, який не може бути
переданий третій особі.
Переказний вексель (тратта) - це вексель, який може передаватися третій особі (ремітенту) для
отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк.
Комерційний вексель - це боргове зобов'язання, яке підприємці видають один одному при купівлі-
продажу товарів з відстрочкою платежу, тобто в борг. Це кредит у товарній формі. Власник
комерційного векселя може використати його замість грошей для платежу за товари, куплені у
третьої особи.
Банкнота - це вексель банку, за яким пред'явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк
замінює комерційний вексель.
Чек - це письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або
перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей
Кредитна картка - це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника
рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.
Електронні гроші - це магнітні носії платіжної інформації, які замінюють паперові гроші, чеки та
інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою
електронно-інформаційних систем

24. Об’єктивні умови виникнення та структура ринку. Функції ринку

Ринок- система ек відносин, що пов’язані з обміном товарів та послуг. Ці відносини
опосередковуються регулюючими фін-кредитними та ін. механізмами, базуються на плюралізмі
форм власності і господарювання

**ПОЯСНЕННЯ до умов формування ринку (тобто не обов’язково, можна виписати лише частково
та не до всіх умов):
Поділ праці зумовлює потребу в обміні. Розвиток обміну призвів до появи грошей, а це
1. наявність товаровиробників, які економічно та юридично незалежні, несуть відповідальність та
можуть вступати в рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі-продажу товарів, повинні
мати право вести будь-яку діяльність, яка не заборонена законодавством, самостійно визначати
виробничу програму, вибирати постачальників, установлювати ціни, розпоряджатися доходами
2. наявність різних форм власності, серед яких домінує приватна власність, що має певні переваги у
порівнянні з іншими формами: вона повною мірою відповідає принципам індивідуальної свободи і
створює умови для самореалізації ; дає можливість приватному власнику самостійно вирішувати
фінансові й виробничі питання, нести повну відповідальність за результати господарювання
3. Конкуренція є передумовою формування ефективної ринкової системи ціноутворення
4. Вільне ціноутворення сприяє узгодженню інтересів покупця і продавця та регулює пропорції в
економіці в умовах конкуренції.
Структура ринку:
І. За об’єктами (найголовніше)
1.ринок ресурсів (праці, капіталу, землі, нерухомості)
2.ринок товарів (товарів, послуг, науково-технічних розробок і інформації)
3.фінансовий ринок (грошей, цінних паперів,валют)- перерозподіляє грош.кошти для забезпечення
фін.ресурсами суб’єктів підприєн.діяльн, соц-ек розвитку суспільства
ІІ. За територіальною ознакою
-місцевий
-регіональний
-національний
-світовий (міжнародний)
ІІІ. За співвідношенням монополії і конкуренціі
1.конкурентний
2.монополізований (монопольний або олігопольний)
3.ринок монополістичної конкуренції
**ПОЯСНЕННЯ
Олігополія – небагато великих фірм монополізують вир-во і реалізацію основної маси товарів (м’яка
– 10+ підприємств, жорстка – 3-5)
Монополістична конкуренція – велика к-ть товаровиробників пропонує подібну, але не ідентичну
продукцію, тобто товар диференційований.(напр. ринок взуття, одягу, парфумів,шоу-бізнесу )
IV.За законодавчою ознакою
-легальний –нелегальний
IV.За способом формування - стихійний (домінує) - організований
Функції ринку:
Стимулююча – стимулює ↑ ефективності, ↑ якості, ↓ витрат
Алокаційна – забезп. оптимальне використання та розміщення ресурсів
Регулююча – регулює пропорції сусп вир-ва на мікро та макро- рівні
Інформаційна – інформує ек.суб’єктів про перспективні напрями діяльності за допомогою
механізму цін
Санаційна – позбавляє економіку від неефективних виробництв
Розподільча – здійсн. ринковий розподіл доходів
Інтеграційна

25. Основні види ринків, їх взаємоз’язок.

1. Ринок предметів споживання і послуг. Ринок споживчих товарів і послуг являє собою сферу
обігу, за допомогою якої реалізуються товари народного споживання та послуги. Ця сфера
забезпечує задоволення потреб різних соціальних груп, кожної сім'ї, кожної людини.
2. Ринок засобів виробництва. Свобода економічної діяльності господарюючих суб'єктів, їхня
самостійність залежить від забезпеченості засобами виробництва, можливості вільної реалізації
продукції, встановлення цін на неї, укладання договорів. Підприємництво існує лише тоді, коли
кожна юридична чи фізична особа має можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва.
3. Фінансовий ринок - це певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-
продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб'єктами цих відносин
є підприємства різних форм власності, населення, комерційні банки, фінансово-кредитні організації
та ін.
4. Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позичальниками з приводу
позики в товарній або грошовій формі. Суб'єктами кредитного ринку виступають юридичні особи
(підприємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи
(громадяни).
5. Валютний ринок - це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні
національні валюти. Його функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв'язків між
різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків
 26. Інфраструктура ринку: сутність, функції, основні елементи.
Інфраструктура - це основа, підґрунтя, фундамент економічної системи та її підсистем, її
внутрішня будова, що забезпечує цілісність.
Інфраструктура ринку - комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які
забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.

Одним із
найважливіших
інфраструктур
елементів є біржі.
Біржа -
організаційно-правова
форма оптової торгівлі
часовими товарами за
стандартами та
зразками (товарна
біржа) або
систематичних
операцій з купівлі-
продажу цінних
паперів (фондова
біржа), валюти (валютна біржа), робочої сили (біржа праці), угод із фрахтування (фрахтова біржа).
Товарна біржа - це оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості: торгівля
товарами за стандартами та зразками, що дає можливість реалізувати не сам товар, а контракт на
його поставку; регулярність торгів на основі певних правил; формування цін на основі зіставлення
попиту і пропозиції (котирування); свобода вибору контрагента за угодою; стандартизація контрактів
і мінімальних партій поставок.
Фондова біржа - організований ринок цінних паперів, що виконує функцію мобілізації
грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних
програм.
Цінні папери - документи, що виражають майнові (боргові) зобов'язання.
Види цінних паперів
Акції - цінні папери, випущені акціонерними товариствами, які засвідчують вкладення певної
кількості капіталу і дають право їхньому власникові на отримання певного доходу (дивіденду) з
прибутку акціонерного товариства .
Облігація - документ, що засвідчує передачу грошей у борг на певний строк із правом отримання
щорічного фіксованого доходу та зобов'язання про повернення суми боргу у визначений строк.
Вексель - письмове боргове зобов'язання за встановленою законом формою, яке видається
позичальником кредитору, що надає останньому право вимагати від боржника повернення зазначеної
у векселі суми в певний строк.
Варрант - цінний папір, що випускається разом з облігацією чи привілейованою акцією і дає ЇЇ
власникові право на додаткові пільги у визначений час.
Ваучер - майновий купон, що видається в процесі приватизації державного майна для придбання
акцій підприємств, які підлягають приватизації.
Сертифікат (депозитний) - фінансовий документ, випущений банком, який засвідчує наявність
грошового депозиту і зобов'язання виплатити цю суму тримачеві сертифіката у певний строк.
 Коносамент - розписка, що видається агентом транспортного підприємства відправникові вантажу,
яка засвідчує прийняття вантажу для перевезення і зобов'язання видати його в пункті призначення
тримачеві коносаменту.
Валютна біржа - біржа, що здійснює на регулярній та впорядкованій основі купівлю-продаж
іноземної валюти за ринковими цінами.
Курс, який встановлюється на біржі, називають офіційним курсом. Він лежить в основі
розрахунків комерційних банків із клієнтами. У роботі валютної біржі беруть участь представники
держави. Біржовим валютним товаром є валюта і золото.
Біржа праці - державна структура, яка опосередковує стосунки між роботодавцями і найманою
робочою силою. Функції служби зайнятості: вивчення і прогнозування ситуації на ринку праці;
організація громадських робіт; організація перекваліфікації кадрів за вимогами ринку; виплата
допомоги з безробіття; відшкодування (часткове) витрат, пов'язаних зі зміною місця роботи.
Фрахтова біржа - постійно діючий ринок, на якому укладаються угоди щодо фрахтування та
відфрахтування суден. Тут концентрується інформація про: попит і пропозицію на тоннаж; рівень
фрахтових ставок; умови договору фрахтування. Термін «фрахт» позначає: вантаж; плату за
перевезення вантажу водними шляхами або плати за використання суден протягом визначеного часу.
Розглянуті вище біржі називаються спеціалізованими.
Універсальна біржа - біржа, яка здійснює операції не тільки з широким асортиментом товарів, а й
з валютою, цінними паперами та фрахтовими контрактами.
Отже, біржі - це ринкові структури, де укладаються угоди, здійснюються біржові операції.
Угода (операція)-домовленість про взаємну передачу прав та зобов'язань стосовно біржового
товару, яка супроводжується передачею фінансового інструмента (банківських документів чи
грошей) від однієї особи до іншої.
Форвардна угода - строкова угода за готівковою формою розрахунку, відповідно до якої покупець
і продавець погоджуються на поставку товару обумовленої якості та кількості (або валюти) на певну
дату в майбутньому. Ціна товару, курс валюти тощо фіксуються в момент укладання угоди.
Ф'ючерсні угоди - угоди про купівлю-продаж фінансових інструментів або товарів обумовленої
марки на біржах за умови оплати їх за узгодженою ціною через певний проміжок часу після
укладання угоди.
Онкольні угоди - система купівлі реального товару або цінних паперів, за якою ціна не фіксується
аж до вимоги покупця . Продавець страхує себе хеджуванням продажу. Ціна, за якою він закриває
хедж, стає ціною закупівлі реального товару.
Хедж - строкова угода, укладена для страхування від можливого коливання цін.
Опціон - договірне зобов'язання купити або продати певний вид цінностей чи фінансових прав за
встановленою на момент підписання угоди ціною в межах певного періоду. Опціон на купівлю дає
право, але не зобов'язує купити ф'ю-черсний контракт, товар або іншу цінність за певною ціною.
Опціон на продаж дає право, але не зобов'язує продавати ф'ючерсний контракт або інші цінності за
визначеною ціною.
Аукціон - форма організації реалізації товарів та послуг, що ґрунтується на проведенні публічних
торгів, де право купити має той, хто пропонує найвищу ціну.
Біржові посередники
Брокер - торговий посередник, який забезпечує укладання угод за бажанням клієнтів та за їхній
рахунок. Винагорода за послугу брокера -брокеридж.
Маклер (дилер, джобер) - біржовий посередник, котрий купує і продає тільки для себе й за свій
рахунок.
"Бики" - спекулянти і хеджери, що розраховують на підвищення цін, скуповуючи угоди, товари та
інші цінності.
"Ведмеді" - спекулянти і хеджери, що розраховують на зниження цін, скуповуючи товари, угоди та
інші цінності.
Інші організаційні форми продажу товарів та послуг
Торговельно-промис лові палати - комерційні організації, головним завданням яких є сприяння
розвитку економічних і торговельних зв'язків із партнерами зарубіжних країн.
Торговий дім - торговельні фірми, які закуповують товари у виробників або оптовиків і
перепродують їх всередині своєї держави або за її межами.
Ярмарок - періодично організована в одному й тому самому місці виставка зразків товарів
широкого вжитку і (або) устаткування, транспортних засобів, засобів зв'язку, ноу-хау, де експоненти
укладають угоди в національному та міжнародному масштабі.
Магазин-демзал - роздрібне торговельне підприємство, яке торгує за каталогами.
Маркетинг - різновид діяльності фірм, пов'язаний із продажем та збутом продукції, що включає:
розробку товару, дослідження ринку, налагодження комунікацій, організацію розподілу,
встановлення цін, розгортання сервісного обслуговування тощо.
Консалтингові фірми надають послуги суб'єктам економіки з питань: дослідження і
прогнозування ринку; оцінки торговельно-політичних умов здійснення експортно-імпортних
операцій; розробки і впровадження маркетингових програм тощо.
Аудиторська фірма здійснює консультування з питань бухгалтерського обліку та контролю
фінансової діяльності щодо проведення господарсько-фінансових ревізій; управління через систему
обліку; готує висновки стосовно достовірності фінансового звіту фірм, що підлягають
аудиторському контролю.
Підсумок: Функціонування ринку безпосередньо залежить від розвитку ринкової інфраструктури,
яка забезпечує життєдіяльність, стійкість, інформаційне та наукове забезпечення, страховий та
правовий захист суб'єктів ринку.

27. Підприємництво в ринковій економіці: основні ознаки і функції.

Підприємництво, підприємницька діяльність — самостійна, ініціативна, систематична, на
власний ризик господарська діяльність із метою досягнення економічних та соціальних результатів
та одержання прибутку.
Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль
підприємця на певний об'єкт.
Об'єкт підприємництва - сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом
комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

 Суб’єкти підприємницької діяльності:

 Приватні особи – організатори одноосібної та великої економічної діяльності
 Група юридичних або фізичних осіб, пов’язаних між собою договірними відносинами та
економічними інтересами
 Держава в особі відповідних органів
Принципи підприємницької діяльності:
- орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів;
- прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інноваційній сфері економіки, застосувати
найновіше першим;
- максимальне використання конкурентних переваг; -дотримання принципів ділової етики;
- постійний творчий пошук, прагматизм, наслідування демократичних традицій.
Ознаки підприємництва як економічної діяльності:
- самостійність;
- новаторство;
- ініціатива;
- творчість;
- ризиковість;
- економічна та соціальна відповідальність;
- масштабність мислення;
- діловитість.
Підприємництво є проявом науково-технічної, економічної (комерційної), організаційної
творчості і новаторства. Сучасна західна література поділяє підприємницьку діяльність на три
функції
1. ресурсну (мобілізація капіталу, трудових, матеріальних і інформаційних ресурсів)
2. організаційну (організація виробництва, збуту, маркетингу, реклама)
3. творчу (новаторство, генерація і використання ініціативи, вміння ризикувати).

28. Теорії підприємництва. Ризик у підприємницькій діяльності та його види.

Підприємництво - це складне, багатоаспектне явище. Його розглядають з філософської,
політекономічної, юридичної, психологічної, соціальної точок зору.
Вперше наукове поняття "підприємництво" було введено банкіром-економістом Р. Кантільйоном,.
Він розглядав підприємництво як особливу економічну функцію, а ризик вважав основною його
характеристикою. Підприємцями він вважав людей з нефіксованими прибутками, а дохід підприємця
- платою за ризик.
А. Сміт розглядав підприємця як власника, метою діяльності якого є отримання прибутку. Згідно з
позицією Ж.Б. Сея, Головною рисою підприємця є творчий, експериментальний, ризиковий характер
його діяльності. А. Маршалл приділяв увагу організаторській функції підприємця.
Німецький економіст та соціолог В. Зомбарт визначав підприємця таким чином:
а) як завойовники, оскільки він духовно розкріпачений, багатий на ідеї,
б) як організатора, який уміє об'єднувати навколо себе людей
в) як творця, що вміє переконати покупців купити саме його товар
Важливим етапом в розробці теорії підприємництва вважаються праці економіста і соціолога Й
Шумпетера та австрійського економіста Ф. Хаєка. Й Шумпетер розглядав підприємця як
центральний елемент механізму економічного розвитку та особистість з яскраво вираженими
новаторськими діловими здібностями. Й Шумпетер дав визначення: підприємець - це людина, що
намагається перетворити нову ідею або винахід на успішну інновацію.
Ф. Хаєк пов'язував підприємництво насамперед з особистою свободою, яка дає людині змогу
раціонально розпоряджатися своїми здібностями, знаннями, інформацією та доходами. Суттю
підприємництва він вважав пошук та дослідження нових економічних можливостей.
За американським економістом П. Самуельсоном, підприємництво пов'язане з новаторством, а сам
підприємець є сміливою людиною з оригінальним мисленням.
Ризик – це важливий елемент підприємницької діяльності. Підприємницький ризик – це
імовірність виникнення збитків або неодержання доходів.
Виділяють дві групи ризиків: статистичні (прості) і динамічні (спекулятивні).
Статичні ризики завжди несуть у собі втрати. В залежності від причини втрат статистичні
ризики підрозділяються на декілька видів.
Динамічний ризик несе в собі або втрати, або прибуток. Вони є важкими для управління. До
них відносять різні види політичних, економічних, галузевих ризиків.
Ринковий ризик пов´язаний з можливим коливанням ринкових відсоткових ставок
національної грошової одиниці чи іноземних курсів валют.
 Економічні ризики – це ризики, обумовлені несприятливими змінами в економіці країни та
економіці самого підприємства.
Комерційний ризик – це ризик, що виникає в процесі реалізації товарів і послуг, створених
чи придбаних підприємцем.
За структурною ознакою комерційні ризики поділяються на майнові, виробничі і торгові.
Майнові ризики – це ризики, пов´язані з імовірністю втрати майна підприємця через
крадіжку, диверсію, перенапруження технічної і технологічної систем і т.п.
Виробничі ризики – ризики, пов´язані зі збитком від зупинки виробництва унаслідок впливу
різних факторів.
Торгові ризики являють собою ризики, пов´язані зі збитками по внаслідок затримки
платежів, відмови від платежу в період транспортування товару, непостачання товару тощо.
Фінансовий ризик – це ризик, що виникає при здійсненні фінансового підприємництва чи
фінансових угод. До фінансових ризиків відносяться валютний, кредитний та інвестиційний ризики.
Валютний ризик – це імовірність фінансових втрат внаслідок зміни курсу валют у період
зміни контракту між фізичними особами та виробництвом і розрахунків по ньому.
Одним із найважливіших видів ризиків діяльності підприємства в умовах ринкової економіки
є кредитний ризик.
Кредитний ризик – це імовірність того, що партнери – учасники контракту виявляться
неспроможними виконати договірні зобов´язання як у цілому, так і по окремих позиціях.
Процентний ризик виникає через коливання процентних ставок, що приводить до зміни
витрат на виплату чи відсотків доходів на інвестиції. З цим видом ризиків стикаються банки,
страхові та інвестиційні компанії.

29.Підприємство в ринковій економіці. Цілі та функції підприємства.

Головними суб'єктами ринкової економіки є різні підприємства. Вони є основною, первинною
організаційно-економічною ланкою національного господарства. Вони створюються для
виробництва потрібних суспільству матеріальних благ та різноманітних послуг.
Стимулом для створення підприємства як суб'єкта підприємницької діяльності є одержання прибутку
і використання його для задоволення суспільних та особистих потреб.
Істотним для ефективної діяльності підприємства є чітке визначення його цілі. Основну його
діяльність у світовій економіці прийнято називати місією, що визначає причину існування
підприємства. Такою місією підприємств вважають виробництво продукції (надання послуг) для
задоволення потреб ринку й отримання максимально можливого прибутку.
Щоб досягнути основної мети, підприємство має визначити множинні цілі, які повинні бути :
- конкретними і підлягати вимірюванню;
- орієнтованими в часі;
- досяжними;
- взаємоузгодженими і не перешкоджати реалізації одні одним.
До основних функцій підприємства належать:
- виробництво продукції визначеної кількості та високої якості;
- реалізація продукції споживачу;
- матеріально-технічне забезпечення підприємства;
- управління персоналом і організація праці;
- зниження витрат і здешевлення продукції;
- сплата податків та інші платежі.

30. Теорія ринкової рівноваги: взаємодія попиту і пропозиції

Пропозиція і попит взаємопов'язані, вони працюють разом і одночасно, подібно до двох лез
ножиць ("ножиці" Маршалла). Їх взаємодія (перетин) встановлює рівноважну ціну товару і обсяг
його реалізації. В результаті досягається ринкова рівновага, що означає, що всі ринкові фактори
збалансовані.
Покупці і продавці використовують ціни як сигнали, які пов'язують їх бажання. Потім, на їх
основі, відбувається обмін грошей на споживчі товари або фактори виробництва. Покупці
визначають ціни попиту (або, інакше, той максимум ціпи, який вони бажають платити), а ціни
пропозиції встановлюють продавці (або той мінімум, за який вони готові продати одиницю своєї
продукції). При цьому обсяг продажів буде дорівнює обсягу попиту. Цей стан отримав назву
ринкової рівноваги.
Отже, ринкова рівновага – це стан ринку, за якого обсяг попиту дорівнює пропозиції (QD=QS).
Графічно обидві криві перетинаються.
Рівноважна ціна – це ринкова ціна (P*), за якої обсяг попиту дорівнює пропозиції. При
перевищенні ціни її рівноважного рівня виникає надлишок, при заниженні – дефіцит. Завдяки
досягненню рівноваги цін і обсягів продукції ринок розподіляє ресурси суспільства між різними
варіантами їх використання. Таким чином, за допомогою процесу взаємодії попиту і пропозиції
ринок відповідає на питання, як і для кого виробляти потрібні товари і послуги.
Розрізняють часткову рівновагу на окремому ринку і загальну рівновагу ринку.
Ціни на товари перебувають у постійному русі: зміна ціни на один товар впливає на обсяг
попиту і пропозиції на інший, а це, у свою чергу, впливає на рівноважну ціну. Якщо вся система цін
виявляється у стані рівноваги, тоді настає загальна рівновага ринку.
Умови рівноваги не спонукають економічних суб'єктів до того, аби змінювати свою економічну
поведінку. Для того щоб виникли мотиви до такої зміни, необхідно, щоб змінилися зовнішні умови:
технології, очікування, рівні цін тощо.
Отже, стан і часткової, і загальної рівноваги є теоретичною абстракцією. У реальному житті
така економічна ситуація виникає лише подекуди і рівновага дуже швидко порушується.

31. Сутність попиту, цінові і нецінові чинники попиту. Закон попиту.

Попит — платоспроможна потреба, яку споживачі можуть задовольнити, придбавши певні
блага. Попит пов'язує кількість благ, що купуються, з тими варіантами, від яких треба відмовитись
заради придбання цих благ. 
Ринковий попит - це сума індивідуальних попитів, які пред'являються кожним споживачем
за різних цін.
Ціна попиту — це максимальна ціна, яку споживачі готові запропонувати за певний товар.
Зниження ціни веде до відповідного збільшення попиту (за інших незмінних умов). Отже, між ціною
товару та обсягом попиту на нього існує обернений зв'язок. Його називають законом попиту. Він
полягає в тому, що чим нижча ціна товару, тим більший обсяг його може бути реалізований на
ринку, і навпаки, чим вищою буде ціна, тим меншу кількість його можна буде продати.
На попит впливає ряд факторів.
Основними факторами, що впливають на попит, є:
1) ціни на товари та послуги;
2) доходи споживачів;
3) ціни на товари-субститути
(замінники).
Поряд із цим на попит роблять вплив
деякі нецінові фактори. До них
належать:
1) зміни смаків споживачів;
2) кількість споживачів;
3) очікування споживачів,
4) зміна потреб і моди;
5) реклама.
Закон попиту : між ціною і обсягом попиту існує обернений зв’язок: обсяг попиту скорочується зі
зростанням ціни і зростає зі зниженням ціни.

32.Сутність пропозиції, цінові та нецінові фактори пропозиції. Закон пропозиції

Пропозиція - це обсяг товарів та послуг, який виробники хочуть і можуть поставити на ринок
за різною ціною за певний проміжок часу.
Сталий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та обсягом товарів (послуг), який товаровиробник
здатний поставити на ринок, виражається законом пропозиції.
Зміст закону пропозиції полягає в тому, що чим вища ціна (за інших однакових
умов ),тим більше товару за такою ціною товаровиробники готові запропонувати на ринок
упродовж певного проміжку часу, і навпаки, чим нижча ціна, тим менше товарів виробник
бажатиме і зможе поставити на ринок.
Пропозиція, як і попит, набуває форми не тільки індивідуальної, а й ринкової пропозиції.
Ринкова пропозиція визначається як загальна сума індивідуальних пропозицій, а крива ринкової
пропозиції складається із сукупності індивідуальних обсягів товарів, запропонованих усіма
виробниками цього товару за певною ціною.
Ціновими факторами, які визначають нахил короткострокової кривої сукупної пропозиції, є
зміна процентної ставки та зміна рівня цін.
Нецінові фактори впливу на пропозицію:
Технологічний прогрес. Застосування нових технологій, наприклад, у виробництві йогуртів
дає змогу скоротити період визрівання продукту, продовжити термін зберігання ним корисних
властивостей, зменшити собівартість одиниці продукції. Це сприяє розширенню пропозиції йогуртів
на ринку, відтак крива SS зсувається праворуч.
Зміна цін на ресурси. Зростання цін на ресурси (за
інших незмінних умов) призводить до збільшення витрат
виробництва, зростання собівартості продукції, що змушує
підприємця скорочувати пропозицію свого товару. Тому
крива пропозиції зсувається ліворуч.
Зміна цін на споріднені товари. Якщо, наприклад,
ціна на маргарин зростає, а на йогурти залишається
незмінною, то підприємець, що виробляє йогурти, шукатиме
альтернативний спосіб застосування своїх ресурсів і,
вірогідно, спрямує їх на виробництво маргарину, зменшивши
тим самим виробництво йогуртів. При цьому крива SS
зміститься ліворуч.
Зміни у бюджетно-податковій політиці. У випадку зростання ставки оподаткування крива
SS (за інших однакових умов) зміститься ліворуч. Якщо ж зростатимуть трансферти бізнесу, крива
SS зміститься праворуч.
Очікування підприємців. Оптимістичні очікування підприємців сприятимуть зсуву кривої SS
праворуч, а песимістичні зумовлять й зміщення ліворуч.

33. Еластичність попиту і пропозиції, види еластичності.

Еластичність — міра чутливості попиту і пропозиції до зміни факторів, які їх визначають,
насамперед до зміни вартості товарів. У кількісному вираженні еластичність означає ступінь або
міру реагування однієї змінної величини внаслідок одновідсоткової зміни другої змінної величини
Найважливішу роль в еластичності попиту і пропозиції відіграють зміни величини попиту залежно
від ціни.
Основними факторами, що впливають на цінову еластичність попиту, є такі:
1) наявність якісних взаємозамінних товарів та рівень цін на них (чим більше таких замінників і чим
нижчі ціни на них, тим еластичніший попит);
2) питома вага продукту в доходах споживача (чим важливіше місце посідає певний продукт у
бюджеті споживача, тим вища еластичність попиту на нього за незмінності всіх інших умов);
3) тривалість періоду для здійснення вибору (чим довший період часу для прийняття рішень, тим
еластичніший попит на товар);
4) тип товарів, зокрема їх поділ на предмети розкоші й товари широкого вжитку (попит на предмети
розкоші переважно еластичний, на товари широкого вжитку — нееластичний).
Еластичний попит — це швидка і значна зміна величини попиту під впливом зміни ціни
товару.
За нееластичного попиту величина попиту змінюється на менший відсоток, ніж
змінюється ціна, а загальна виручка скорочується.
Еластичність попиту залежно від зростання ціни переважно є від'ємною величиною. Це означає, що
із зростанням ціни попит на товар зменшується.
Найважливішими факторами, що впливають на еластичність пропозиції (крім цін), є кількість
товаровиробників, очікування (цінові та інші) суб'єктів економічної діяльності, величина
встановлюваних державою податків, фактор часу тощо.

34.Сутність економічної конкуренції, її функції, види і методи.

Конкуренція - економічне суперництво, боротьба між суб'єктами господарської діяльності за
кращі умови виробництва і реалізації і товарів та послуг з метою отримання якомога більшого
прибутку.
Функції конкуренції: розподільна,
регулювання, стимулювання, санаційна,
контрольна.
Досконала (вільна) конкуренція - це така
ринкова ситуація, за якої чисельні,
незалежно діючі виробники продають
ідентичну продукцію і жоден із них не в
змозі контролювати ринкову ціну.
Розрізняють три ринкові структури
недосконалої конкуренції: ринок
абсолютної монополії, ринок
монополістичної конкуренції, ринок
олігополістичної конкуренції.
Абсолютна монополія - це така ситуація, за якої на ринку є лише один продавець і безліч
покупців, які не мають вибору, а тому змушені купувати необхідний товар за запропонованою ціною.
( одна фірма предс. всю галузь)
Монополістична конкуренція - це така ситуація на ринку, коли велика кількість виробників
пропонує подібну, але не ідентичну продукцію, тобто вона базується на диференціації продукції.(
велика к-ть прод. і покуп.; вхід на ринок і вихід із нього - практично вільний, але є перешкоди)
Олігополістична конкуренція - це модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм
монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів.( мала к-ть підпр. у галузі;важко
потрапити на ринок;контроль над ціною є істотним у разі узгодження дій конкуруючих підприємств)
 Цінові методи конкуренції - це конкуренція, в якій головним засобом боротьби є ціна.
Залежно від форм і цілей конкуренції формуються такі види цін: монопольно високі, монопольно
низькі, демпінгові, дискримінаційні.
Монопольно висока ціна - це різновид ринкової ціни речового товару або послуги, яка
встановлюється монополіями вище від вартості товару і забезпечує їм прибуток.
Монопольно низькі ціни встановлюються на т. та п., які закуповують великі компанії, на
комплектуючі деталі у дрібних та середніх фірм через контрактну систему; на сировину, яка закуп. в
країнах, що розв.
Демпінгові ціни - це надзвичайно занижені ціни на товари при продажу їх на внутрішніх і
зовнішніх ринках з метою розорення та усунення конкурентів з уже освоєних ринків, що з часом дає
можливість компенсувати свої втрати значним підвищенням цін на товари.
Дискримінаційні ціни - це різні ціни на один і той самий товар для різних покупців.
Цінова дискримінація І ступеня, або абсолютно цінова Дискримінація, існує тоді, коли
кожному споживачеві встановлюють індивідуальну ціну на рівні його готовності платити за благо,
тобто найвищу із цін, за якою споживач погоджується на купівлю певної одиниці товару або
послуги.
Цінова дискримінація ІІ ступеня полягає у встановленні різної ціни за різні одиниці одного й
того ж товару. Цей спосіб дискримінації, як і у попередньому випадку, використовує спадну криву
ринкового попиту, що відбиває зменшення готовності покупця платити однакову ціну при
збільшенні обсягу закупівель.
Цінова дискримінація ІІІ ступеня (на сегментованих ринках) запроваджується монополістом
тоді, коли можна виділити кілька окремих груп споживачів з різною еластичністю попиту, тобто
визначити так звані сегменти ринку. Після цього тим покупцям, попит яких є значно нееластичний,
буде запропонована вища ціна, а тим, чий попит еластичний - нижча.
Нецінова конкуренція - це стратегія конкурентної боротьби, яка спрямована не на зміну цін,
а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції. (конкур. за продуктами(покращ.
якості); конкур. за умовами продажу(вдоск. послуг, що супров. реалізацію товару)). Нечесна
конкуренція - це нецивілізовані форми конкурентної боротьби, які проявляються в порушенні
суб'єктами ринкових відносин чинного законодавства, професійних, етичних, моральних норм і
правил поведінки для досягнення неправомірних переваг у конкуренції (Неправомірне використання
позначень товару іншого виробника; Дезінформація споживачів про товар; Компрометація товарів
конкурентів; Тиск на постачальників ресурсів і банки; Неправомірне збирання,розголошення та
використання комерційної таємниці ; Переманювання провідних спеціалістів).

35. Поняття ринкових структур, їх основні види і характеристика

Ринкова структура – це внутрішня форма організації ринку; утворення, що відрізняються
одне від одного кількістю і розмірами учасників, характером продукції, що випускається, умовами
виходу на ринок.
Сьогодні виділяють чотири типи ринкових структур: вільна або досконала конкуренція,
монополістична конкуренція, олігополістична конкуренція і абсолютна монополія.
1. Досконала конкуренція – ринкова ситуація, за якої чисельні виробники продають ідентичну
продукцію і жоден з них не здатен контролювати ринкову ціну. Така ринкова структура
характеризується мінімальними бар’єрами для входу на ринок та можливістю кожного
покупця і продавця володіти повною інформацією про попит, пропозицію та ціну товарів.
2. Монополістична конкуренція – ситуація на ринку, що припускає велику кількість
продавців, які пропонують численним покупцям різнорідну продукцію. Вхід на такий ринок є
відносно нескладним, але кожна фірма має знайти свою «нішу», закріпити за собою групу
 покупців методами нецінової конкуренції (реклама, імідж фірми, торгова марка і т.ін.)
Учасниками монополістичної конкуренції можуть бути як великі, так і середні та малі
підприємства.
3. Олігополістична конкуренція – модель ринкової структури, за якої невелика кількістю
великих фірм продають однорідну чи диференційовану продукцію. Такі фірми мають
можливість погоджувати виробничу політику, контролювати ринок і перешкоджати
проникненню на нього нових фірм. Вирізняють «жорстку» олігополію (3 – 5 підприємств
контролюють ринок) і «м’яку»(10 і більше). Така ринкова структура є провідною в сучасній
економіці розвинених країн.
4. Монополія – ринок, на якому один виробник протистоїть численним покупцям.
Монопольний виробник перешкоджає появі на ринку нових конкурентів і здійснює значний
контроль над цінами, до яких змушені пристосовуватися покупці. Така фірма як результат
контролю за цінами отримує більш високі (монопольні) прибутки. Окремим видом монополії
є монопсонія – коли безліч продавців пропонує продукцію лише одному покупцеві. Ситуація,
коли монополіст-продавець стикається з монполістом-покупцем називається двобічною або
білатерною монополією.

36. Сутність і види монополій. Антимонопольна політика держави.

Монополія у широкому розумінні означає виключне право держави, підприємства, фізичної

особи на володіння будь-чим або на здійснення якого-небудь виду діяльності.
Під економічною монополією розуміють велике підприємство, фірму або об'єднання (спілку),
яке посідає панівне місце на ринку і концентрує значну частину виробництва і збуту певного
виду продукції з метою одержання монопольного прибутку. Завдяки цьому такі підприємства
посідають домінуюче становище на ринку, набувають можливості впливати на процес
ціноутворення, домагаючись вигідних для себе цін і, як результат, отримують більш високі
(монопольні) прибутки. Отже, найбільш визначальним критерієм монопольного утворення є
панування на ринку.
За характером і причинами виникнення монополії поділяють на три типи:
- монополія окремого підприємства (це абсолютна монополія й існує вона рідко);
- монополія як угода (угода декількох могутніх фірм, що дає можливість швидко створити
ситуацію, коли продавці (виробники) виступають на ринку "єдиним фронтом", зводять нанівець
конкурентну боротьбу, насамперед цінову, а покупець перебуває в безальтернативних умовах.);
- монополія, що ґрунтується на диференціації продукту (створює ринок монополістичної
конкуренції).
За сферою функціонування і причиною виникнення розрізняють:
- природну (відбиває ситуацію, коли попит на певний товар чи послугу найкраще задовольняється
однією або кількома фірмами через особливості технологій виробництва й обслуговування
споживачів. Це має місце в таких сферах як електро-, водо-, тепло-, газопостачання, окремих сферах
зв'язку і транспорту.),
- адміністративну (виникає внаслідок дій державних органів. Надання окремим фірмам виключного
права на виконання певного роду діяльності або це організаційні структури для державних
підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються державним органам. Вони діють на ринку
як єдиний суб'єкт господарювання і між ними відсутня конкуренція)
- економічну (її поява зумовлена економічними причинами, вона формується на базі
закономірностей господарського розвитку. Йдеться про підприємців, які зуміли завоювати
монопольне становище на ринку).
Монополією слід вважати лише те підприємство, яке використовує ринкову владу - диктує ціни на
ринку, придушує конкуренцію і здійснює інші негативні дії. Проти таких підприємств-монополістів з
метою запобігти зловживанню їх монопольним становищем держава здійснює антимонопольну
політику.
Антимонопольна політика - комплекс заходів,розроблених і впроваджених у багатьох
країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження діяльності монополій,
а також створення відповідного законодавства.
Основними завданнями Антимоноподьного комітету України є:
- здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної
конкуренції;
- запобігання, виявлення і припинення порушень конкурентного законодавства;
- контроль за економічною концентрацією;
- сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

До методів здійснення антимонопольної політики відносять:

- правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів;
-організаційно-контролюючі', розробка та організація виконання заходів, спрямованих на
запобігання порушення конкурентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок,
призначення експертизи;
-адміністративно-імперативні: примусовий поділ суб'єктів господарювання, застосування санкцій,
накладання штрафів;
-профілактично-роз'яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій,
попередніх висновків стосовно порушень, роз'яснення щодо кваліфікації порушень.

37. Капітал як економічна категорія і фактор виробництва.

1. Предметно-функціонального підходу, згідно з яким капітал ототожнюється з нагромадженою
працею, призначеною для подальшого виробництва або продажу з метою одержання доходу.
У межах цього підходу значного поширення набув аналіз капіталу як фактора виробництва, що
впливає на результати підприємницької діяльності і приносить дохід власникові. При цьому
підкреслюється особливе місце капіталу в системі економічних ресурсів, зумовлене його високою
мобільністю, похідним характером формування та роллю, що опосередковується.
Аналіз матеріально-речового змісту капіталу постійно розширюється за рахунок збагачення
діапазону видів нагромадження праці та певних благ, однак не дає можливості виявити джерело
зростання підприємницького доходу та розкрити його соціально-економічний зміст.
2. Соціально-економічного підходу, згідно з яким капітал трактується як економічна категорія —
специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов. Особливістю соціально-
економічного підходу є прагнення охарактеризувати суспільно-економічну сутність капіталу в
органічному взаємозв'язку з економічними відносинами та виявити джерело самозростання вартості.
Розглядаючи капітал як самозростаючу вартість, К. Маркс трактував його як капіталістичні
виробничі відносини експлуатації найманої праці.

38. Кругооборот капіталу, його функціональні форми. Оборот промислового капіталу.

Кругооборот капіталу – це рух самозростаючої вартості, в ході якого капітал приймає та
скидає 3 функціональні форми (грошову, продуктивну, товарну) і проходить 3 стадії (обігу,
виробництва, обігу).
І стадія обігу. На цій стадії капітал скидає грошову форму і приймає продуктивну форму.
Функція грошового капіталу – підготовка умов для виробництва додаткової вартості. У зв’язку з тим,
що в кожній формі капітал виконує певну функцію, ці форми називають функціональними формами.
Функція продуктивного капіталу  – виробництво товару, вартість якого включає в себе додаткову
вартість.
ІІ стадія виробництва. Капітал припиняє свій рух у сфері обігу і продовжує рух вже у сфері
виробництва. На стадії виробництва капітал знаходиться у формі продуктивного капіталу. У процесі
капіталістичного виробництва відбувається споживання елементів продуктивного капіталу і
створюється капіталістичний товар, тобто товар, який є носієм додаткової вартості. Капітал скидає
продуктивну форму і приймає товарну форму .
ІІІ стадія обігу. Функція товарного капіталу – реалізація додаткової вартості та інших
елементів капітальної вартості, що зросла. Це відбувається у наслідок скидання капіталом товарної
форми  і прийняття ним грошової форми, тобто тієї форми, в якій капітал може почати новий
кругооборот. Наявність 3-х форм капіталу, що виконують певні функції у капіталістичному
виробництві, обумовлює існування трьох фігур кругообороту промислового капіталу. 
1.Кругооборот грошового капіталу співпадає із загальною формулою кругообороту
капіталу. Він відображає основну мету капіталістичного виробництва – зростання авансованої
вартості, погоню за додатковою вартістю. У цій фігурі акцентується увага на стадії обігу. 
2.Кругооборот продуктивного капіталу: Мета кругообороту – повторення процесу
виробництва, тобто відтворення. Тут підкреслюється головна роль процесу виробництва, примат
виробництва. Але складається враження, що це самоціль, тобто виробництво відбувається заради
самого виробництва. 
3.Кругооборот товарного капіталу:
Мета кругообороту – створення корисних речей, що здатні задовольняти суспільні потреби,
забезпечувати продуктивне та особисте споживання. Підкреслюється безперервність обігу,
складається враження примату обігу товарних мас, задоволення суспільної потреби. Кожна з
розглянутих фігур кругообороту капіталу виявляє ту чи іншу його особливість, тому, якщо
розглядати їх окремо, то вони можуть викривляти характер капіталістичних відносин. Тільки
розглянуті в єдності  вони розкривають сутність, рушійний мотив капіталістичного виробництва.
Щоб рух капіталу як самозростаючої вартості  відбувався безперервно капітал повинен одночасно
знаходитись у всіх трьох формах.
Оборот капіталу - це кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що
безперервно повторюється.
До оборотного капіталу належать такі предмети праці, як сировина, пальне, енергія, куповані
напівфабрикати, тара, запасні частини для поточного ремонту основних фондів, затрати на освоєння
нової продукції, напівфабрикати власного виробництва тощо, які повністю споживаються в одному
виробничому циклі, втрачають або змінюють при цьому свою натурально-речову форму і повністю
переносять свою вартість на новостворений продукт. Крім того, до них належать деякі засоби праці,
що не входять до основних фондів
  Оборотний капітал також поділяється: на виробничі запаси і незавершене виробництво. До
оборотного капіталу належить також вартість робочої сили, яка набуває форми змінного капіталу, а
відтак, і заробітної плати. Отже, оборотний капітал - це частина продуктивного капіталу, що
повністю бере участь у процесі виробництва, а частина його (робоча сила) у створенні вартості та
додаткової вартості, витрачається на один виробничий цикл і вартість якої при цьому повністю
переноситься на новостворений товар і після його реалізації повертається до капіталіста у грошовій
формі.
Та частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є капіталом
обігу. Оборотний капітал та капітал обігу - це оборотні засоби капіталу.
і виробничі фонди, на підприємствах створюють амортизаційний фонд, до якого перераховують
відповідні кошти.
 39. Фізичне і моральне зношення основного капіталу. Амортизація і амортизаційний фонд.
Амортизація - термін, що використовується у двох значеннях:
1) процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру
його зношування;
2) процес відновлення вартості основного капіталу за рахунок цільового нагромадження грошових
засобів.
Розрізняють фізичне та моральне зношування основного капіталу.
Фізичне зношування основного капіталу відбувається у процесі виробничого споживання
його елементів, а також під фізико-хімічним впливом навколишнього природного середовища.
Розмір фізичного зносу залежить від тривалості та інтенсивності використання основного капіталу.
Втрати від фізичного зносу можуть бути скорочені за рахунок поточного та капітального ремонтів.
Однак з часом можливості подальшої експлуатації засобів праці поступово втрачаються.
Моральне зношування основного капіталу - техніко-економічне старіння його елементів, що
виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через появу дешевих або
досконаліших засобів праці; зумовлене науково-технічним прогресом.
Розрізняють моральне зношування першого(дешевше та досконаліше устаткування) та другого
(винайдення нового) видів.
За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів
праці. Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження
вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. Перший вид
зношування не викликає потреби в негайній заміні старої техніки на нову, але свідчить про
необхідність активнішого використання наявного обладнання.
За другої форми відбувається винайдення нових, ефективніших за наявні засобів праці,
застосування яких покращує якісні характеристики та здешевлює продукцію, що випускається. Така
форма морального зносу підриває конкурентоспроможність підприємств і потребує заміни діючого
застарілого обладнання до закінчення терміну його фізичного зношування.
Амортизаційне відрахування - щорічне списання частини вартості основного капіталу.
Амортизаційні відрахування є частиною валових витрат підприємства. Водночас вони виступають
джерелом відшкодування зношування основних засобів, утворюючи фінансові передумови для
інвестування.
Річна амортизація основного капіталу розраховується за формулою:

Де Ар- річна амортизація; К - вартість основного капіталу; * - термін (кількість років) служби
основного капіталу.
Амортизаційний фонд - грошовий фонд, призначений для відшкодування вартості спожитих
елементів основного капіталу, які вибувають з виробничого процесу в міру свого фізичного та
морального зношування. Амортизаційний фонд накопичується підприємствами поступово і
використовується для вкладень в основні засоби не відразу, а в міру накопичення коштів. Тому
якийсь час кошти амортизаційного фонду є вільними.
Норма амортизації - виражене у відсотках відношення річної суми амортизації до вартості
елементів основного капіталу.
Де Д' - норма амортизації; А - сума амортизаційних відрахувань зарік; К- вартість авансованого
основного капіталу.
За сучасних умов амортизаційні відрахування перетворюються на одне з найважливіших
джерел нагромадження.
До основних методів амортизації належать:
1. Метод прискореної амортизації-така система її нарахування, за якої протягом перших років
чи всього амортизаційного періоду забезпечується випереджальне зростання суми амортизаційних
відрахувань порівняно з реальними темпами втрати споживчих властивостей і вартості засобів праці,
У цьому випадку використовують:
а) незмінну річну норму амортизації відносно залишкової вартості засобів праці, яка поступово
зменшується;
б) поступове скорочення річних норм амортизації відносно початкової вартості основного капіталу в
міру подовження строків його функціонування.
Прискорена амортизація активізує виведення з експлуатації фізично зношеного і морально
застарілого устаткування і дає змогу динамічно підходити до відтворення основних засобів з
урахуванням фактора часу та тенденцій розвитку науково-технічного прогресу.
2. Метод неприскореної амортизації - така система її нарахування, за якої протягом
економічно раціонального строку служби засобів праці забезпечується рівність нагромадженої суми
амортизаційних відрахувань та реальних темпів втрати споживчих властивостей і вартості цих
засобів праці.

40.Витрати виробництва: сутність та класифікація

Витрати виробництва - вартісна оцінка затрат економічних ресурсів, здійснених
підприємцями задля виробництва продукції.
Поняття витрат в економічній науці базується на
загальній ідеї обмеженості ресурсів і можливості
їх альтернативного використання.
У зв'язку з цим дійсні витрати поділяються
на зовнішні та внутрішні.
Зовнішні (явні, або експліцитні) витрати -
витрати на оплату економічних ресурсів,
постачальники яких не є власниками фірми
(грошові витрати на придбання сировини, палива,
обладнання, трудових і транспортних послуг
тощо).
Внутрішні (неявні, або імпліцитні) витрати -
витрати фірми на використання власних
(неоплачуваних) ресурсів, включають
недоотримані підприємцем доходи при
найвигіднішому альтернативному застосуванні
власних ресурсів, а також мінімальну плату,
необхідну для продовження діяльності підприємця в певній сфері бізнесу.
Виокремлення явних та неявних витрат відображає два підходи до розуміння природи затрат фірми.
І. Бухгалтерський підхід: врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються
безпосередньо після отримання рахунка чи накладної - бухгалтерськими витратами.
ІІ. Економічний підхід: врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з
можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від
бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.
 Залежно від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених фірмою
до виробництва певного виду продукції, розрізняють:
- витрати фірми в довгостроковому періоді (часовому інтервалі, достатньому для зміни всіх
зайнятих ресурсів);
- витрати фірми в короткостроковому періоді (часовому інтервалі, протягом якого хоча б один
вид ресурсів залишається незмінним).
Витрати фірми в короткостроковому періоді поділяються на постійні, змінні, сукупні, середні та
граничні.
У деяких випадках фірми несуть незворотні витрати, які не можуть бути відшкодовані і
характеризують:
- втрачені можливості, пов'язані з помилковими управлінськими рішеннями (збитки, які
відшкодовуються за рахунок прибутку);
- втрати, які здійснюються раз і назавжди й не компенсуються у разі припинення діяльності фірми
(витрати на рекламу та ін.).

41.Сутність і механізм розподілу доходів. Функціональний розподіл доходів.

Дохід - багатогранне економічне поняття, яке застосовується у різних значеннях.
У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб'єктів
господарського життя.
У вузькому значенні дохід - це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень,
місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється у запасах активів (будівлях, спорудах,
знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах іт.ін.), дохід передбачає приплив грошей.
Функціональний розподіл доходів – розподіл доходів за факторами виробництва . Він є
первинним , а тому визначає можливості й межі перерозподілу, в наслідок чого формуються
кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств.
Марксистська теорія розподілу доходів.
 капіталістичний сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом;
 - носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину
минулої, втіленої в засобах виробництва, праці на знову створюваний продукт, а по-друге,
створює нову вартість;

 - новостворена вартість (яка після реалізації набуває форми національного доходу) є, згідно з
теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;
 - результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить до структури сукупного суспільного
продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);
 - національний дохід має дві складові (v + m), де V - затрати змінного капіталу (найманої
праці), які набувають форми заробітної плати, та m - затрати змінного капіталу, які набирають
форми додаткової вартості;

 - капіталісту додаткова вартість (m), нічого не коштує, а для найманого працівника - це

неоплачена праця;
 - пропорція, в якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову
вартість (m), показує ступінь експлуатації (m', яка визначається так: (m/v)*100 % .Чим більша
частка m в структурі (V + m), тим вищий ступінь експлуатації найманої праці капіталом;
 -додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами
(промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) та землевласниками). У
зв'язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм:
  Р - прибуток промислового капіталіста;
 H - прибуток торговельного капіталіста;
 i-позичковий процент, як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток
банкіра);
 R - рента - форма доходу землевласника.
 Визначення частки найманого працІвника у вартості національного доходу здійснюється за
законом вартості робочої сили ( здатність до найманої праці)
 Заробітна плата- форма вартості робочої сили
 Робоча сила – товар, який має специфічну споживчу вартість(корисність).
Маржиналістська теорія
 власниками економічних ресурсів у ринковій економіці є домогосподарства;
 - є чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:
 земля створює ренту (R);
 капітал (інвестиційні ресурси) - процент (і);
 праця - заробітну плату (ш);
 здатність до підприємництва - підприємницький дохід, нижньою межею якого
є нормальний прибуток (Рn);
 величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском
кожного чинника у валовий дохід фірми;
 - такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і
для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки вів
забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного з факторів.
Підприємець може збільшувати чисельність найманих працівників до тих пір, поки грошова
оцінка граничного продукту дорівнюватиме величині заробітної плати.

42. Форми і системи заробітної плати

В умовах ринкових відносин розрізняють номінальну та реальну заробітну плату.Номінальна

заробітна плата - являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. З урахуванням
ступеня розвитку суспільства, економічного, інституціонального чинників і навіть природно-
кліматичних умов заробітну плату як ціну будь-якого товару визначають багато факторів:
- ступінь розвитку науково-технічного, економічного і духовного процесу країни;
- ступінь збалансованості трудових ресурсів і робочих місць, тобто співвідношення попиту і
пропозиції робочої сили;
- фізичне здоров'я людини, її загальноосвітній, культурний і професійний рівень;
- умови праці (привабливість, шкідливість, організація);
- рівень організованості найманих робітників у боротьбі за свої соціальні права;
- рівень захищеності найманих робітників державою, встановлення та дотримання нею соціальних
гарантій (обмеження величини робочого дня, отримання нормального співвідношення між
мінімальною заробітною платою і прожитковим мінімумом).
Не можна не зазначити, що в умовах переходу до ринкової економіки на такі розбіжності в
середньомісячній заробітній платі не останню роль при її обчисленні відіграє своєчасне врахування
кількості і якості праці, її продуктивність та ефективність.
Це завдання розв'язується за допомогою:
1) науково-технічного нормування праці;
2) тарифної системи;
3) форм і системи оплати праці.
 Науково-технічне нормування праці - процес встановлення обґрунтованих норм праці (норм
виробітку, норми часу, норми обслуговування тощо), які необхідні для об'єктивного оцінювання
витрат праці на виконання конкретних видів робіт. Норми праці встановлюються для працівників
відповідно до досягнутого рівня техніки, технології та організації виробництва.
Якість праці найманих працівників вимірюється за допомогою тарифної системи, яка
складається з чотирьох елементів:
1) тарифно-кваліфікаційних довідників;
2) тарифних сіток;
3) тарифних ставок (окладів);
4) районних коефіцієнтів.
Тарифно-кваліфікаційний довідник містить у собі детальну характеристику окремих професій і
конкретних видів робіт. У ньому перераховуються вимоги щодо знань, умінь, навичок виконання тієї
чи іншої роботи. Кожна робота тарифікується певним розрядом. За першим розрядом тарифікуються
найпростіші роботи, а за вищим (останнім) розрядом - найскладніші роботи, виконання яких
потребує високої майстерності.
Тарифні сітки - шкала співвідношення оплати праці різних груп робітників залежно від
складності робіт, рівня кваліфікації виконавців складається з тарифних розрядів і тарифних
коефіцієнтів. Кожен з них показує, у скільки разів більше має оплачуватись вищий розряд порівняно
з першим (тарифний коефіцієнт першого розряду дорівнює 1).
Тарифна ставка (оклад) - це фіксований розмір оплати праці працівника за виконання норми
праці (трудових обов'язків) визначеної складності (кваліфікації) за одиницю часу (година, день,
місяць). Початковою тарифною ставкою є ставка першого кваліфікаційного розряду, розмір якої
відповідає гарантованому мінімуму заробітної плати.
Районні коефіцієнти показують підвищення заробітної плати за специфічні умови праці у віддалених
районах, на островах тощо.

43. Аграрні відносини, їх зміст і особливості.

Аграрні відносини- це економічні відносини, що складається в суспільстві щодо земельної
власності, землеволодіння і землекористування в сільському господарстві.
Їх специфіка визначається тим, що головним і не відтвореним засобом виробництва агрокультури є
земля. Розподіл землі між класами і соціальними групами в різних економічних системах визначає
характер аграрних відносин, що складаються в них, породжуючи часом гострі протиріччя в
суспільстві. Радикальні вирішення цих протиріч здійснюються в ході прогресивних аграрних
реформ, мета яких - створення таких умов, у яких би безпосередній виробник займав положення
хазяїна на землі, вільно вибираючи виробничий напрямок для свого господарства, розпоряджався
зробленим продуктом і доходом.Основу аграрних відносин складають відносини землеволодіння і
землекористування.
Об'єктами аграрних відносин є: земля, земельна рента, сільськогосподарська продукція,
засоби виробництва.
Суб'єкти аграрних відносин — це капіталісти-орендарі, землевласники, наймані
сільськогосподарські робітники, фермери, селяни, держава. Типовою для сільського господарства є
ситуація, за якою земельна ділянка здається в оренду. При цьому кожен суб'єкт аграрних відносин,
володіючи властивим тільки йому одним фактором виробництва, одержує віддачу від цього ресурсу.
Землевласник здає в оренду земельну ділянку й одержує за це земельну ренту як складову частину
орендної плати.
Капіталіст-орендар орендує земельну ділянку, вкладає в нього капітал і дістає середній
прибуток.Наймані сільськогосподарські робітники обробляють земельну ділянку, вкладають у неї
свою працю і за це одержують заробітну плату.
Орендна плата за користування землею визначається за формулою
ОП=ЗР+А+%к,
де А — амортизація споруджень і будівель на землі; ЗР - земельна рента; %к — відсоток на
поміщений у землю капітал. 

44.Земля як фактор виробництва. Земельна рента, її сутність та види.

Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси,
родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому
процесі.
При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор
виробництва, що має ряд специфічних ознак:
- по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва.
- по-друге, земля є невідтворюваним фактором виробництва.
- по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором
виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва
для суб'єктів господарювання;
- по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення
науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти
морально;
- по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія
для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування
корисних копалин та ін.
З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу - земельна рента.
Земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю.
Земельна рента у докапіталістичних системах вилучалася на основі особистої залежності
безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах
капіталізму земельна рента формується на основі прикладання капіталу до землі й тому в загальній
масі додаткового продукту є надлишком над середнім прибутком.
Є три основних види земельної ренти: диференційна, абсолютна, монопольна.
Слід розрізняти дві форми диференційної ренти -
першу та другу.
Диференційна рента І - це додатковий чистий дохід,
одержуваний у результаті продуктивнішої праці на
кращих за природною родючістю і
місцезнаходженням землях.
Диференційна рента II виникає в результаті
штучного підвищення продуктивності землі завдяки
використанню ефективніших засобів виробництва,
тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в
землю.
Взаємозв'язок першої і другої диференційної ренти полягає в тому, що вони засновані на
використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а"друга - з економічною
(штучною) родючістю ґрунтів.
 45. Основні макроекономічні показники системи
національних рахунків (СНР).
Потреби аналізу економічних явищ і процесів,
результатів господарювання в межах національної
економіки держави, регулювання її розвитку породжують необхідність у розробці і використанні
системи надійних макроекономічних показників. СНР розроблена на основі концепції
господарського кругообігу, яка базується на таких принципах: 1) продуктивною є будь-яка праця, а
тому до сукупного суспільного продукту зараховуються як речові блага й матеріальні послуги, так і
нематеріальні послуги; 2) виробництво, розподіл, обмін і споживання розглядаються як
взаємопов'язані сторони єдиного процесу відтворення; 3) органічне поєднання обліку
взаємопов'язаних товарно-виробничих, споживчо-розподільних та дохідно-фінансових операцій; 4)
грошові витрати і доходи в економіці еквівалентні, тобто сума грошових витрат дорівнює сумі
доходів.
СНР - це узгоджена система збирання та обліку основних потоків статичної інформації на
рівні макроекономічних показників. До основних показників СНР для національної економіки
належать валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), чистий
внутрішній продукт (ЧВП), національний дохід (НД), особистий дохід (ОД), дохід у розпорядженні
громадян.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це валова вартість (у ринкових цінах) усіх товарів і
послуг, створених протягом певного періоду на території даної країни і з використанням лише її
факторів виробництва.
Якщо від ВВП відрахувати додану вартість, створену іноземними фірмами на території даної
країни, і додати додану вартість, створену вітчизняними фірмами за кордоном, то одержимо валовий
національний продукт (ВНП).
ВВП обчислюється трьома основними методами.
1. За доходами: підсумовуються доходи приватних осіб, акціонерних товариств, приватних
підприємств, а також доходи держави від підприємницької діяльності та органів державного
управління у вигляді податків на виробництво та імпорт.
2. За витратами: підсумовуються витрати на капіталовкладення (валові інвестиції у національну
економіку), особисте споживання, державні закупки (державне споживання) і сальдо зовнішньої
торгівлі [4].
3. Метод доданої вартості (виробничий метод): підсумовуються вартість виготовлених кінцевих
товарів і послуг усіх сфер економіки.
Додана вартість - це вартість, яка створена в процесі виробництва на даному підприємстві та
відображає реальний внесок підприємства у формування вартості конкретного продукту (товару,
послуг), тобто заробітну плату, прибуток, ренту, процент за кредит, амортизаційні відрахування
тощо. Вартість спожитих матеріалів, сировини, які були закуплені у постачальників і в створенні
яких підприємство не брало участі, в додану вартість не включаються.
Розрізняють номінальний і реальний ВВП. Продукт, який обчислений за діючими цінами, називають
номінальним ВВП, а скорегований на зміну цін - реальним ВВП [5].
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) - можна отримати з ВВП, коли його зменшити на величину
амортизаційних відрахувань: ЧВП = ВВП – Амортизаційні відрахування
Національний дохід (НД) - сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів
виробництва (праці, капіталу, землі), - можна отримати, коли показник ЧВП зменшити на величину
чистих непрямих податків на бізнес: НД = ЧВП – Чисті непрямі податки
ВВП більш точний, ніж ВНП, адже інколи непросто визначити національну належність додаткової
вартості, особливо транснаціональних корпорацій. У рекомендаціях ООН по складанню системи
національних рахунків (СНР) основним показником вважається ВВП, але передбачено обчислення і
ВНП, адже ВВП і ВНП дуже близькі, їх часто позначають у єдиному континуумі - ВНП/ВВП.
ВВП за витратами = С + I + О + X, де С - особисті споживчі витрати, О - державна закупівля
товарів і послуг, І- валові приватні внутрішні інвестиції, X - чистий експорт.
Якщо розрахувати співвідношення між номінальним і реальним продуктом, одержують показник -
дефлятор ВВП: Дефлятор ВВП = Номінальний ВВП / Реальний ВВП.
Дефлятор ВВП - це загальний індекс цін. За його допомогою визначають реальний обсяг
національного продукту. Номінальний ВВП вимірюється в поточних цінах, реальний визначається з
урахуванням інфляції та дефляції. Індекс цін виражається в десятковій формі: Реальний ВВП =
Номінальний ВВП / Індекс цін.

46. Методи обчислення ВВП, їх характеристика. Дефлятор ВВП.

ВВП — вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах території країни за певний
період (за рік) як за участі національних, так і іноземних ресурсів (резидентами та нерезидентами).
1. Виробничий метод визначає ВВП як суму доданих вартостей. Оскільки участь у створенні ВВП
бере сектор державного управління, то ВВП дорівнює сумі валових доданих вартостей (ВДВ) плюс
непрямі чисті податки (Т чн).
Чисті непрямі податки визначають як різницю між податками і субсидіями на продукти та імпорт.
2. Розподільчий метод визначення ВВП ґрунтується на тому, що величина ВВП визначається як сума
первинних доходів макроекономічних суб'єктів.
ВВП = зарплата + прибуток під-в та корпорацій + чистий процент (отримані-сплачені) + рента +
непрямі чисті податки на бізнес + амортизація осн.капіталу
3. За потоком витрат: ВВП = споживчі витрати д/г + валові приватні інвестиції + витрати держави +
чистий експорт
Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах,
що існують на момент виробництва. Реальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в
сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів
виробництва.
Для врахування впливу інфляційних чинників на обсяг ВВП (чи будь-якого іншого показника)
використовують індекси, найпоширенішим з яких є дефлятор.
ВВП н
D=
ВВП р

47. Суспільне відтворення : сутність, типи та моделі.

Суспільне відтворення - це процес суспільного виробництва який взято не як окремий
одноразовий акт, а як постійно повторюваний процес, тобто суспільне відтворення - це безупинний
процес суспільного виробництва.
Розглядаються такі види суспільного відтворення:
 Просте відтворення - це відновлення виробництва з року в рік практично в незмінних
масштабах і на практично незмінній техніко-технологічній основі.
При розширеному відтворенні обсяг виробництва зростає, структура суспільного продукту
вдосконалюється. Це відбувається завдяки використанню частини фонду відтворення матеріальних
витрат та додаткового продукту на нагромадження, тобто для розширення та модернізації
виробництва.
В окремі періоди розвитку економічної системи може відбуватися зменшення масштабів
розширеного відтворення, тобто звужене відтворення. Звужене відтворення може бути зумовлене
економічними кризами або трансформаційними кризами. Але в ряді галузей звужене відтворення
може бути результатом прогресивних структурних змін в економіці.
У практиці народного господарювання існує два типи розширеного відтворення:
екстенсивний та інтенсивний:
Екстенсивний тип розширеного відтворення передбачає збільшення обсягів виробленої
продукції та надання послуг за рахунок зростання використовуваних речових і особистих факторів
виробництва, інших ресурсів без зміни їх техніко-технологічної основи.
Інтенсивний тип розширеного відтворення означає збільшення обсягів виробленої продукції
та надання послуг за рахунок зростання продуктивності праці, раціонального використання
матеріальних, трудових і фінансових ресурсів на основі науково-технічного прогресу.
Існує декілька форм інтенсивного відтворення:
 фондоємна - підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат
виробничих фондів на одиницю продукції;
 фондозберігаюча - форма підвищення продуктивності праці супроводжується економією
виробничих фондів на одиницю продукції;
 oнейтральна - підвищення продуктивності праці досягається за рахунок додаткових витрат
уречевленої праці;
 всебічна - продуктивність праці досягається внаслідок підвищення ефективності всіх
ресурсних факторів: засобів і предметів праці, а також робочої сили.

48. Сутність економічного зростання, його показники та фактори.

Економічне зростання є відображенням розширеного відтворення і однією з цілей
макроекономічної політики.
Економічне зростання визначається з двох позицій:
1) як поступальний приріст реального обсягу ВВП, ВНП або національного доходу (НД) за
рахунок збільшення обсягів використовуваних ресурсів і (або) кращого їх використання без
порушення рівноваги у короткострокових періодах;
2) як реальний приріст ВВП (ВНП чи НД) на одну особу.
Розрізняють три типи економічного вростання:
- екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу
виробництва ресурсів;
- інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання
ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;
- змішаний, який поєднує інтенсивні й екстенсивні типи.
 Оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм майже не існує, то будь-яке
економічне зростання можна вважати змішаним. Залежно від того, які фактори превалюють, можна
говорити про переважно інтенсивний чи екстенсивний типи.
Економічне зростання може розглядатися як через абсолютні, так і через відносні показники:
1) абсолютний приріст будь-якого економічного показника
де дУ – приріст показника, Ут – обсяг показника у період т, Ут-1 – обсяг показника у період, що
передує періоду т;

2) Відносний – темп приросту макроекономічного показника ,

дТ- темп приросту

Умовно всі чинники (фактори) економічного зростання поділяють на три групи:

1) чинники попиту, які забезпечують зростання сукупних витрат, що сприяє збільшенню
обсягів виробництва і доходу;
2) чинники пропозиції, що є визначальними в більшості моделей і мають складну структуру,
яка включає: природні ресурси у їх якісному та кількісному вираженні; обсяг і якість
капіталу; чисельність і якість трудових ресурсів; технологічний рівень; інституційні чинники;
інформаційне забезпечення; організаційні чинники тощо;
3) чинники розподілу, які стосуються як розподілу ресурсів, що суттєво впливає на чинники
пропозиції, так і розподілу на* ціонального продукту та доходу, що впливає на сукупний
попит.
Джерелами економічного зростання є:
- економічні ресурси, що пропонуються їх власниками;
- зростання продуктивності ресурсів на основі розвитку НТП.

49.Типи та моделі економічного зростання

Економічне зростання — зміна результатів функціонування економіки. 
Економічне зростання визначаеться з двох позицій:
1) як поступ приріст реального обсягу ВВП, ВНД або національного доходу (НД) за рахунок ↑
обсягів використовуваних ресурсів (або) кращого їх використання
2) як реальний приріст на особу.
3 типи економічного зростання:
- Екстенсивний - шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів;
- Інтенсивний - шляхом eфективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі
науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва;
- Змішаний, який noеднyє інтенсивні й екстенсивні типи
Показники економічного зростання:

Моделі ек.зростання
Неокейнсінська на основі макроекономічних показників та мультиплікатора
Найпростіша модель на основі кривої виробничих можливостей (КВМ)
КВМ показує комбінації випуску продукції за наявної кількості природних, трудових,
інвестиційних ресурсів і певного технологічного рівня виробництва.
Зміщення її праворуч і вгору означає економічне зростання. Це зміщення відбуваеться в
результаті збільшення обсягів пропозиції ресурсів і технічного прогресу.
Пропорції, в яких відбуваеться приріст можуть відрізнятись. Чим більше національна
економіка виробляє предметів споживання, тим більше вона дбає про сьогодення. Чим більше
економіка виробляe засобів виробництва, тим більше вона дбаe про майбутне.

Можно нарисовать схематически без

пунктиров и лишних обозначений А и В,
Y, X и тд

Но подписать названия осей

Неокласична модель на основі виробничої функції та її модифікації

Iзoкванта (крива байдужості )-це крива рівновеликих випусків обсягів виробництва за різних
комбінацій залучених до виробництва ресурсів. Лінія ОY відображає економічне зростання

50. Циклічність економічного розвитку. Сутність і види циклів.

Циклічність - це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства
як єдиного цілого. Вона є закономірним явищем, яке відбувається у процесі руху від однієї
макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.
Окремі економічні цикли відрізняються один від одного тривалістю та інтенсивністю,
відмінностями матеріальної основи їх розвитку, соціально-економічними наслідками. При аналізі
циклічності слід усвідомити, що рух економіки відбувається не колом, а по спіралі, від нижчого до
вищого рівня розвитку. Циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання
ринкової економіки, що забезпечує її прогресивний розвиток.
Зміст циклічності багатоаспектний. Вона також досить складна за структурою. З урахуванням
тривалості виокремлюють кілька типів
економічних циклів: короткі (2-3
роки), середні (близько 10 років) та довгі (40-
60 років) і вікові циклічні коливання у
вигляді вікових циклів лідерства.
Економічний цикл — рух
виробництва від початку попередньої до
початку наступної кризи економіки, який
різною мірою позначається на фазах циклу та
інших сферах суспільного відтворення, а
отже, і на економічних відносинах.
 51. Економічний цикл і його фази. Антициклічна політика держави
Промисловий (економічний) цикл є найгострішою формою прояву властивих ринковій
(капіталістичній) економіці суперечностей і водночас досить жорстким, але дієвим способом
вирішення їх.
Класична схема ділового циклу включає в себе чотири фази
Ознаки економічної кризи: перевиробництво товарів порівняно з платоспроможним попитом
на них; значне скорочення обсягів виробництва; падіння цін; дефіцит вільних грошових засобів,
необхідних для платежів; біржовий крах та банкрутство підприємств; зростання безробіття; падіння
рівня заробітної плати; падіння рівня прибутку; масове знищення товарів" устаткування тощо;
дезорганізація кредитної системи.
Риси депресії: "застій" виробництва; низький рівень цін; "в'яла" торгівля; невисока ставка
позичкового відсотка; ліквідація товарного надлишку.
Риси пожвавлення: розширення виробництва до відновлення докризового рівня; зростання
цін; підвищення норми прибутку; зростання зайнятості; пожвавлення торгівлі; посилення
оптимістичних очікувань.
Риси піднесення: перевищення максимального обсягу виробництва докризового рівня;
швидке зростання зайнятості; зростання заробітної плати та інших видів доходів; кредитна експансія;
штучне стимулювання сукупного попиту, зумовлене очікуванням торговцями зростання цін та їх
бажанням купити більше товарів за нижчими цінами; зростання пропозиції, яка з часом перевищує
попит і створює умови для нової кризи.
З прискоренням НТП та посиленням втручання держави в економічне життя суспільства
економічний цикл модифікується . Сучасна економічна теорія визначає дві фази економічного
(промислового) циклу:
-рецесія, яка включає в себе кризу та
депресію;
- піднесення, що включає в себе пожвавлення
та бум.

Рецесія - це фаза економічного циклу, якій

властиві падіння виробництва, що
знаходиться між найвищою (бум) та
найнижчою його точками (дном), і спад
виробництва.
Піднесення (розширення) виробництва -
фаза, що знаходиться між найнижчою та
найвищою точками циклу. Це період
зниження рівня сукупного випуску, доходу,
зайнятості, торгівлі, який триває від шести місяців до одного року і характеризується значним
падінням у багатьох секторах економіки.
Таким чином, тренд можна розглядати як результат дії факторів, що зумовлюють довгострокове
економічне зростання (рівень заощаджень, приріст трудових ресурсів, технічні зрушення тощо), а
цикл - як тимчасове відхилення від цієї тенденції.
Економічний цикл (цикл ділової активності, або бізнес-цикл) - це регулярні коливання рівня
ділової активності (як правило, представленого коливаннями національного доходу), за яких після
зростання активності настає її зниження, що знову змінюється зростанням.
Протидія циклічним коливанням відбувається в контексті проведення антициклічної
політики держави, яка спрямована на:
1. Подолання кризових явищ та створення умов для економічного розширення.
 2. Недопущення «перегріву» економіки, тобто високого рівня інфляції на найвищих стадіях
циклу. Інструментами анти циклічної політики є політика дорогих та дешевих грошей,
звуження або розширення видатків.

52. Соціально-економічний зміст та фактори безробіття. Види безробіття.

Безробіття - це складна економічна, соціальна та психологічна проблема. Воно робить
економіку неефективною, а соціальні відносини - напруженими. Крім того, людина, що стала
безробітною, зазнає надзвичайного психологічного навантаження, втрачає можливість реалізувати
свої потенційні творчі здібності працівника, відчуває свою непотрібність, нездатність утримувати
себе та свою сім'ю, впадає в депресію і т. ін.
Безробіття як економічний феномен пов'язане з перевищенням пропозиції ресурсу праці
над попитом на цей ресурс.
  Безробiття становить макроекономiчну проблему, оскiльки чинники, якi на нього впливають, є
передусiм економiчнi, а саме:
- структурні зрушення в економiцi, якi призводять до масштабних змiн у структуpi й кiлькостi
попиту на робочу силу i мають особливо тяжкi наслiдки в перiоди стагнацiї або зниження ділової
активностi;
- зниження темпів економічного розвитку, що спричинюються до зменшення кiлькостi робочих
мiсць, порушення збалансованості чисельності працiвникiв з кiлькiстю робочих мiсць;
- недостатнiй сукупний попит;
- iнфляцiя, яка виявляється в скороченнi капiтальних вкладів (зменшення iнвестицiй призводить до
скорочення виробництва, а отже, i зайнятостi), а також у зниженнi реальних доходiв населення, що
зумовлює збiльшення пропонування робочої сили за умови зниження попиту на неї;
- спiввiдношення цiн на фактори виробництва, яке веде до переважання працеощадних технологiй;
- сезоннi коливання виробництва, якi викликають змiни в попитi на робочу силу;
- НТП, наслiдки якого посилюють безробiття через комплексний вплив, котрий виявляється, по-
перше, у впровадженнi працеощадних технологiй, автоматизацiї виробництва, що витискає велику
кiлькiсть неквалiфiкованої працi; по-друге, в ускладненнi виробництва, що неминуче спричинюється
до спецiалiзацiї, а отже, збiльшення структурних диспропорцiй мiж попитом i пропонуванням
робочої сили.
   Соцiальнi чинники:
- недосконале трудове законодавство як результат компромісу мiж вимогами працiвникiв i
профспiлок, з одного боку, i державою — з другого, посилює негнучкiсть ринку працi, призводить до
скорочення попиту на живу працю в пiдприємцiв, зменшуючи її питому вагу;
- трансфертнi платежi, що впливають як на зниження, так i на пiдвищення безробiття;
- недостатня професiйна i територiальна мобiльнiсть робочої сили;
- недостатнiй розвиток програм зайнятостi;
- низький piвeнь i статус системи освiти, професiйної пiдготовки i перепiдготовки;
- брак iнформацiї про вiльнi робочi мiсця;
- низька економiчна активнiсть рiзних груп населення.
Фрикційне безробіття виникає у зв'язку з тим, що встановлення рівноваги між кількістю та
якістю найманих працівників, з одного боку, і кількістю та якістю робочих місць - з іншого, потребує
певного часу.
Структурне безробіття зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих у зв'язку зі
змінами структури економіки. Ця форма безробіття виникає у зв'язку з тим, що певні професії
"старіють" і потреба в них значно зменшується або й зовсім зникає. Разом з тим виникають галузі та
види виробництв, які потребують нових навичок, кваліфікацій, знань, професій. Далеко не завжди
колишній шахтар може стати кваліфікованим перукарем, продавцем чи програмістом. Це означає,
що структурне безробіття є переважно вимушеним і значно тривалішим, ніж фрикційне.
Фрикційне та структурне безробіття становлять природне безробіття.
Циклічне безробіття - це відхилення фактичного безробіття від природного в той чи інший
бік. У період рецесії відбувається падіння обсягів національного виробництва нижче потенційного
рівня, фактичне безробіття перевищує природний рівень. У період буму, коли має місце інфляційне
зростання економіки, фактичний обсяг ВВП перевищує потенційний рівень, а фактичний рівень
безробіття буде нижчим від природного рівня.
Відкрите безробіття - така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає, що він
позбавлений роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості.
Приховане безробіття пов'язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши
надію її знайти.

53.Соціально-економічні наслідки безробіття. Державне регулювання зайнятості.

Безробіття є не лише серйозною економічною проблемою, а й соціальною, причому соціальні
втрати більш суттєві для суспільства. Наявність безробіття в суспільстві свідчить про неповне
використання трудових ресурсів. Надмірне безробіття, без сумніву, негативно відображається на всій
економіці країни.
До негативних наслідків безробіття можна віднести:
1. різке падіння доходів населення
2. відставання ВВП внаслідок перевищення фактичного рівня безробіття над природним
3. загроза соціального вибуху, посилення негативних соціальних тенденцій у суспільстві
4. додаткове навантаження на держбюджет
5. при тривалому безробітті працівник втрачає кваліфікацію, а одержання нової
кваліфікації й адаптація до нових умов часто протікають для нього болісно.
Попри негативні наслідки явище безробіття має також певний конструктивний вплив на
економічну систем. Серед них можна виділити такі найголовніші:
1. забезпечення вільного вибору найманого працівника
2. коригування попиту і пропозиції на робочу силу в територіальному, регіональному та
інших аспектах
3. пристосування працівників до сучасних вимого ринку праці
4. забезпечення мобільності ресурсу праці
Соціальна політика держави в умовах нестабільності та безробіття спрямована на
стимулювання зайнятості та соціальний захист потерпілих від безробіття людей.
Згідно з неокласичною теорією, економічна система здатна до саморозвитку та
саморегулювання.Повна зайнятість та потенційний обсяг виробництва встановлюється природним
шляхом без втручання держави.
Прихильники кейнсіанської теорії вважають, що економіка не здатна забезпечити через
коливання рівня цін, процента і заробітної плати природний рівень виробництва, інфляції і
зайнятості. Саме тому держава повинна втручатися в процес формування ефективного попиту. З
огляду на сказане, держава мусить визначити оптимальне співвідношення між запланованим
зменшенням рівня безробіття і темпом зростання інфляції. Вважається, що політики віддають
перевагу боротьбі з безробіттям, жертвуючи зростанням інфляції, оскільки виборці за вищою
шкалою оцінюють політику підтримання зайнятості. Важливо зазначити, що політика стимулювання
ефективного попиту є короткостроковою.
З погляду інтересів довгострокової перспективи завдання уряду полягає у забезпеченні
ефективних змін у структурі зайнятості. Державне забезпечення зайнятості здійснюється як
прямими, так і непрямими методами.
До прямих методів належать:
• законодавче регламентування умов найму та використання праці через трудове законодавство;
• стимулювання створення нових робочих місць;
• створення стимулів для зацікавленості найманих працівників пропонувати трудові послуги тощо.
Непрямі методи:
• державна стимулююча політика, спрямована на створення додаткових робочих місць через систему
організації та розширення громадських робіт;
• фіскальна політика, спрямована на зміну ставок оподаткування, з одного боку, та використання
субсидій, асигнувань та інших важелів, спрямована на підтримання та підвищення рівня зайнятості з
іншого;
• здійснення виплат по безробіттю і т. ін.;
• встановлення рівня прожиткового мінімуму та створення умов для його забезпечення;
• вплив на зменшення диференціації доходів;
• захист інтересів споживачів;
• створення сприятливих умов для професійної, територіальної та соціальної мобільності населення;
• організація ефективної системи формування доходів, за якої рівень винагороди визначається
внеском у результат діяльності, незалежно від галузі, в якій ця діяльність здійснюється.
54. Інфляція: сутність, причини виникнення, основні фактори.
Інфляція (лат. inflatio — роздувати) — процес знецінювання грошей у результаті
перевищення кількістю перебуваючих в обігу грошових знаків загальної суми цін товарів та послуг,
внаслідок недотримання законів грошового обігу.
Розрізняють три види інфляції:
1) "повзуча" — ціни зростають у
незначному обсязі (до 5 % на рік);
2) "галопуюча" — ціни зростають за рік на
10 % і дещо більше;
3) "гіперінфляція" — ціни зростають на 1—
2 % щоденно.

Сучасна інфляція є наслідком дії багатьох

факторів.
Серед внутрішніх факторів можна виділити
негрошові та грошові - монетарні.
Негрошові фактори - це порушення
диспропорцій господарства, циклічний
розвиток економіки, монополізація
виробництва, незбалансованість інвестицій,
державно-монополістичне ціноутворення,
кредитна експансія, екстраординарні обставини соціально-політичного характеру тощо. Зовнішніми
факторами інфляції є світові структурні кризи (сировинна, енергетична, валютна), валютна політика
держав, спрямована на експорт інфляції в інші країни, нелегальний експорт золота, валюти.

55.Види інфляції. Інфляція попиту та пропозиції. Рівень інфляції

Види інфляції:
За темпами зростання:
• Повзуча (менше 10% на рік)
• Галопуюча (10-100% на рік)
• Гіперінфляція (астрономічне зростання - 100% і більше на рік)
За характером прояву
• Відкрита (розвивається вільно)
• Прихована (держава вживає заходи задля стримування цін)
Залежно від переважаючого впливу факторів
• Інфляція попиту (порушення рівноваги з боку попиту)
• Інфляція пропозиції (зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення
сукупної пропозиції)
За співвідношенням темпів зростання цін на товари
• Збалансована (стабільність цін товарів різних товарних груп відносно один одного)
• Незбалансована (нестабільність цін товарів різних товарних груп відносно один одного)
За ступенем прогнозування
• Очікувана
• Неочікувана
Інфляція попиту
Попит, як і пропозиція, можуть визначати рівень цін. Збільшення загального попиту в країні
призводить до зростання рівня цін, тобто збільшення інфляції. Таке збільшення може бути
спричинене зростанням пропозиції грошей, зменшенням податків тощо. Отже, зростання загального
попиту суспільства веде до збільшення інфляції та обсягу виробництва. У випадку інфляції, яка
викликана змінами в попиті, спостерігається залежність між рівнем цін та безробіттям. Таким чином,
ціни підвищуються, а безробіття падає.
Інфляція пропозиції
Інфляція пропозиції має місце, якщо відбувається різке зростання витрат виробництва (тобто
виробникам необхідно закласти в ціну товару більшу кількість витрат, отже, ціна цього товару
збільшується). Витрати можуть збільшитися з багатьох причин: збільшення цін на нафту, поганий
врожай у країні тощо. При зниженні пропозиції в країні рівень цін підвищується. Різке порушення
механізму пропозиції, збільшуючи інфляцію, знижує обсяг виробництва та підвищує безробіття.
Рівень інфляції обчислюється за формулою:

І ц=
∑ 1 1
Pi Q i
∑ P0i Q1i
де Iц – індекс зростання цін за рік; P0i і P1i - ціни однакових товарів, виражені відповідно в цінах
базового та поточного років; Q1i - обсяг виробництва певного продукту в поточному році.

56.Соціально-економічні наслідки інфляції. Антиінфляційна політика держави.

Економічні наслідки інфляції
По-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює хаос і диспропорції в
економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета
виробництва (прибуток) може бути досягнута і без зростання виробництва.
По-друге, капітали переливаються зі сфери виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні
комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також
переміщаються за кордон у пошуках прибутковішого застосування й гарантованого прибутку.
Зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція.
По-третє, порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей
підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як "втеча від грошей", коли
підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари, нерухомість та
інші матеріальні цінності. Розриваються кредитні угоди, бо при інфляції невигідно надавати
довгострокові кредити під невеликі проценти, оскільки кредиторові доведеться отримувати борги у
знецінених грошах.
По-четверте, поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий
продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима своїх економічних
функцій, і відносини обміну повертаються назад - до простої, або випадкової, форми вартості.
По-п'яте, інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище
країни. Вона підриває конкурентоспроможність і експорт вітчизняних товарів, водночас стимулює
імпорт товарів з-за кордону, оскільки на внутрішньому ринку вони продаються за вищими цінами.
Інфляція стримує надходження іноземного капіталу, знижує офіційний і ринковий курси
національної валюти через її знецінення.
Соціальні наслідки інфляції
Економічна наука вважає, що інфляція е своєрідним податком, яким держава шляхом емісії нічим не
забезпечених грошей додатково обкладає доходи населення, що веде до негативних соціальних
наслідків. Ще Дж.М. Кейнс писав, що "тривалим процесом інфляції уряди можуть конфіскувати
таємно і непомітно значну частину багатства своїх громадян".
По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий
дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги.
По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових
полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.
По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності,
посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.
Антиінфляційна політика – комплекс заходів державного регулювання економіки,
спрямованих на боротьбу з інфляцією. Історично сформувались два основних шляхи такої політики:
дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів.
Дефляційна політика базується на методах обмеження грошового попиту через грошово-кредитний
та податковий механізми шляхом зниження державних видатків, підвищення відсоткової ставки за
кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси тощо. Особливість дії дефляційної
політики полягає у тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання та,
навіть, кризові явища. Тому більшість урядів при її проведенні в 60–70-х роках виявляли стриманість
в її проведенні або навіть відмовлялись від неї.
Політика доходів передбачає паралельний контроль над цінами та заробітною платою шляхом
повного їх заморожування або встановлення меж їх росту. За соціальними мотивами цей вид
антиінфляційної політики застосовується рідко. В той же час досвід використання політики доходів у
США при президентові Ніксоні, у Великобританії при лейбористських урядах, а також в
скандинавських країнах свідчить про обмеженість її результатів. По-перше, уповільнення зростання
цін викликало дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалось лише на деякий час, а
із скасуванням обмежень знову прискорювалося.
До основних заходів антиінфляційної державної політики належать:
- зростання виробництва і насичення ринку товарами;
- обмеження емісії грошей;
- подолання дефіциту державного бюджету;
- стимулювання нагромаджень та інвестицій;
- проведення обґрунтованої кредитної політики;
- скорочення ставок податків;
- проведення приватизації і стимулювання розвитку середнього й малого бізнесу;
- збільшення безготівкового обігу;
- широке впровадження електронної системи розрахунків;
- скорочення бартерних операцій;
- регулювання валютного курсу;
- розвиток ринку цінних паперів;
- подавлення інфляційних очікувань населення;
- проведення грошових реформ конфіскаційного типу.
Дефляція - загальне зниження середнього рівня цін в економіці. Процес, протилежний
інфляції.

57.Фінансова система: принципи побудови та структура.

Система фінансових відносин різних рівнів та інститутів, що забезпечують їхнє функціонування,
утворюють фінансову систему країни.
Фінансова система існує в кожній
державі незалежно від рівня її
економічного розвитку і являє собою
доволі складний механізм.
Ефективність функціонування
фінансової системи залежить від двох
визначальних чинників:
1) від налагодженості фінансових
відносин у суспільстві;
2) від організації управління фінансами
(органи управління і форми та методи управлінської діяльності).
В історичному плані свого становлення і розвитку фінансова система була покликана, насамперед,
забезпечити державу фінансово-грошовими ресурсами, необхідними їй для виконання своїх
політичних, економічних і соціальних функцій. Джерелом цих ресурсів є валовий внутрішній
продукт. Тому в основі функціонування фінансової системи є фінанси підприємств усіх форм
власності.
Фінансову систему розглядають за двома категоріями: за внутрішньою структурою та
організаційною будовою.
 За внутрішньою структурою – це сукупність відносно відокремлених та
взаємопов'язаних сфер і ланок, які відображають специфічні форми та методи фінансових
відносин.
 За організаційною будовою – це сукупність фінансових органів та інституцій, які
управляють грошовими потоками в економіці та характеризують систему управління
фінансами у країні.
Внутрішня будова фінансової системи
Виділення складових елементів внутрішньої будови фінансової системи проводиться за ознакою
каналів руху грошових потоків і місця концентрації фінансових ресурсів. Концентрація фінансових
ресурсів проводиться у відповідних грошових фондах, які можуть виступати ознакою виділення
окремих ланок фінансової системи.
Внутрішня структура фінансової системи відображає об'єктивну сукупність фінансових відносин і є
загальною для всіх країн. Вона складається зі сфер і ланок. Сфера характеризує узагальнену за
певною ознакою сукупність фінансових відносин. В основу виділення сфер фінансова наука
рекомендує покласти рівень економічної системи. Ланка показує відособлену частину фінансових
відносин. II виділення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових
ресурсів або специфічних форм і методів фінансових відносин.
Виділяється чотири сфери фінансових відносин:
- рівень мікроекономіки - фінанси суб'єктів господарювання;
- рівень макроекономіки - державні фінанси;
- рівень світового господарства - міжнародні фінанси;
- узагальнюючий рівень - фінансовий ринок.
Сфера фінансів суб'єктів господарювання не поділяється на окремі ланки, оскільки вони мають
загальні принципи організації й методи ведення фінансової діяльності. Існують певні особливості
пов'язані із формою власності чи галузевою специфікою. Однак, вони не настільки суттєві щоб на їх
підставі виділяти окремі ланки. Ці особливості впливають на організацію фінансових відносин, але
не змінюють їх суті.
Сфера державних фінансів характеризує фінансову діяльність держави. Вона включає такі ланки:
бюджет держави; державний кредит; фонди цільового призначення; фінанси державного сектора.
Сфера міжнародних фінансів відображає обмінні та перерозподільні відносини на світовому рівні і
включає три напрямки: міжнародні розрахунки; фінанси міжнародних політичних, економічних,
гуманітарних організацій; міжнародні фінансові інститути.
Сфера фінансового ринку охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару.
Фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і капіталів.
Відособленою ланкою фінансової системи виступає страхування, яке не належить до конкретної
сфери.
Організаційна структура фінансової системи
Організаційна структура фінансової системи характеризується сукупністю фінансових органів та
інститутів, які відображають систему управління фінансами.
Організаційний склад фінансової системи України складають
а) органи управління;
б) фінансові інститути.
Принципи побудови фінансової системи:
 Єдність, яка обумовлена єдиною економічною і політичною основою суспільства, єдиною
фінансовою політикою, що реалізується в життя через фінансову систему.
 Функціональне призначення ланок, яке виражається в тому, що в кожній із них
вирішуються свої завдання специфічними методами, існують відповідні фонди грошових
коштів, апарат управління.

58. Державний бюджет, його суть та структура. Бюджетний дефіцит і державний борг.
Державний бюджет — це основний фінансовий документ держави.
За матеріальним складом державний бюджет — це централізований фонд фінансових ресурсів
держави, а за соціально-економічною суттю — це основний засіб перерозподілу національного
доходу.
Суть державного бюджету реалізується через такі основні функції: 1) розподільчу; 2)
контрольну. Зміст розподільчої функції виявляється у розподілі ВВП, який є основним джерелом
формування державного бюджету. Державний бюджет використовується для міжгалузевого і
територіального перерозподілу фінансових ресурсів з урахуванням рівня розвитку економіки та
культури на всій території.
Контрольна функція дає змогу знати, чи своєчасно й у повному обсязі фінансові ресурси
надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції перерозподілу бюджетних
коштів, наскільки ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух
бюджетних коштів, який відображається в доходах і видатках бюджету.
Форми виплат із державного бюджету:
- асигнування - видатки на утримання підприємств та установ;
- субсидії - державна допомога організаціям, установам, громадянам;
- субвенції - державна грошова допомога місцевим органам влади або окремим галузевим
господарським органам для розвитку;
- дотації - допомога підприємствам, організаціям, установам для покриття збитків з метою
підтримки.
За станом розрізняють державний бюджет:
- нормальний (збалансований), коли надходження і видатки бюджету врівноважені;
- дефіцитний, коли видатки перевищують доходи;
- профіцитний, коли доходи перевищують видатки.
Розрізняють бюджетний дефіцит:
- фактичний - відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;
- структурний - показує, якими мають бути надходження, урядові витрати і дефіцит при
потенційному обсязі національного виробництва;
- циклічний - відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і
визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.
Державний борг існує у двох формах:
- внутрішнього боргу перед юридичними та фізичними
особами країни;
- зовнішнього боргу перед іноземними країнами (міжнародними фінансовими організаціями,
урядами іноземних країн та іноземними приватними особами й організаціями).
Існує безпосередній зв'язок між бюджетним дефіцитом і державним боргом:
з одного боку, державний борг є різницею між нагромадженою сумою всіх позитивних сальдо
бюджетів і сумою всіх від'ємних сальдо (дефіцитів), отже, бюджетний дефіцит формує державний
борг;
з другого боку, зростання боргу потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування, що
зумовлює зростання бюджетного дефіциту.

59.Податкова система, її структура і функції. Принципи оподаткування.

Податкова система — сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів
їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилучення їх, здійснюють
контроль за дотриманням податкового законодавства.
Елементи податкової системи:
1) суб’єкт (платник податків) — юридична чи фізична особа, що сплачує податки;
2) об’єкт оподаткування — кількісно визначена ек.одиниця, яка служить базою для
оподаткування;при цьому об’єкт оподаткування вказує на те, що саме оподатковується, які
операції,тов.,доходи,власність тощо
3) податкова база — розмір об’єкта оподаткування в грош.та фізичному вимірі; саме до бази
оподатк.застосовується податкова ставка для визначення розміру податкового платежу.
4) податкова ставка (норма оподаткування) — законодавчо встановлений розмір податку на одиницю
оподаткування;
- універсальні(єдині для всіх): пропорційні,прогресивні
- диференційовані (різні для різних суб і об оподаткування): регресивні
5) податкові пільги — повне або часткове звільнення від податків або зменшення податкових ставок,
передбачене чинним законодавством;
Прискорена амортизація основного капіталу – списання амортизації в обсягах, що значно
перевищують реальне зношення капіталу
Інвестиційний податковий кредит – фінансування державою інвестицій приватного бізнесу; є
податковою знижкою за своїм змістом.
6) податкові платежі – сукупність податків та зборів,які сплачууть фіз..та юр. особи до бюджетів
різних рівнів.
7) податковий тягар – ефект впливу податків на економіку в цілому та окремих їх платників.
8) податкові організації та інституції , призначення яких є акумуляція податк.надходжень та
контроль за дотриманням чинного податк.законодавства.
4 правила оподаткування за А.Смітом:
1. пропорційність – податки мають сплачувати всі, але відповідно до розміру свого доходу
2. визначеність – податок, який слід сплатити має бути чітко наперед визначеним та не змінюватись
довільно
3. зручність – кожен податок має сплачуватись у такий час і спосіб, який є найменш обтяжливим для
платника
4. необтяжливість – податок має бути мінімальним і встановлюватись за принципом справедливості
Принципи оподаткування:
o Обов’язковість
o Загальність
o Оптимальне поєднання ек.об*єктивності та соц..справедливості
o Відносна стабільність у короткостроковому і средньостр.періодах
o Гнучкість та адаптивність у довгостроковому періоді
o Простота і зручність
o Уникнення подвійного оподаткування
o Захист національних економічних інтересів
Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому
Податковим кодексом України порядку, становить податкову систему України.
Податкову систему України можна представити у вигляді трьох основних підсистем:
 підсистема оподаткування юридичних осіб
 підсистема оподаткування фізичних осіб
 збори в державні цільові фонди.
Усі ці підсистеми знаходяться в тісному взаємозв’язку між собою, їх складають одні структурні
елементи: прямі податки, непрямі податки, а також інші податки і збори.
Загальнодержавні податки і збори установлюються Верховною Радою України і стягуються на всій
території України

60. Банківська система, її структура і функції

Банківська система – це сукупність банків і кредитних установ, що діють в рамках
загального грошово-кредитного механізму. Її елементи створюють, акумулюють та надають грошові
кошти на кредитних засадах.
Структура банківської системи:
Центральний банк - це державна установа, яка є головною ланкою кредитної системи.
Його функціями є:
- розробка та реалізація грошово-кредитної політики;
- емісія готівкових та безготівкових грошей;
- зберігання золотовалютних резервів країни;
- акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків – кожний комерційний банк як член
національної кредитної системи зобов'язаний зберігати певний відсоток від суми вкладів на
резервних рахунках центрального банку;
- кредитування комерційних банків у період економічних труднощів;
 Комерційні банки – є основою кредитної системи. Найбільшого поширення набула така
форма банків, як акціонерна. За способом формування капіталу розрізняють комерційні банки без
участі держави, з участю держави, з участю іноземного капіталу тощо.
Функції комерційних банків:
- ведення поточних рахунків (акумуляція безстрокових депозитів);
- акумуляція строкових депозитів вкладників;
- видача грошових засобів з рахунків;
- перерахування з одного рахунка на інший;
- розміщення акумульованих грошових засобів шляхом надання кредитів, купівлі-продажу цінних
паперів;
Спеціалізовані банківські установи
Ощадні банки – фінансові установи, що спеціалізуються на обслуговуванні населення, залученні
грошових заощаджень громадян, наданні кредитів та інших банківських послуг.
Іпотечний банк - банк, що спеціалізується на наданні довгострокових кредитів під заставу
нерухомого майна (землі, будівель тощо) та випуску заставних листів, забезпечених нерухомістю.
Інноваційний банк спеціалізується на фінансуванні й кредитуванні інноваційних проектів.
Кредитування здійснюється шляхом придбання відповідних акцій та розміщення облігаційних позик.
Інвестиційний банк залучає довгостроковий позичковий капітал і надає його в розпорядження
позичальникам (підприємцям, державі) через випуск облігацій та інших видів боргових зобов'язань.
Зовнішньоторговельний банк здійснює операції з кредитування експорту та імпорту за
зовнішньоторговельними розрахунками

61.Еволюція теоретичних уявлень про роль держави в економіці.

У XVIII столітті класики економічної теорії стверджували, що держава не повинна втручатися в

економічну діяльність членів суспільства. За висновком А. Сміта на ринку діє «невидима рука», яка
врівноважує попит та пропозицію. Насправді ринковий механізм протягом століть забезпечував
нормальне регулювання економіки.
Але глибока світова економічна криза продовж 1929-1933 років показала, що  на новому етапі
розвитку продуктивних сил ринковий механізм  не спроможний розв’язувати всі економічно-
соціальні проблеми суспільства.
Тому відомий економіст Джон Кейнс обґрунтував теорію, за якою держава має активно втручатися в
економічні процеси,  з метою їх регулювання і не припущення економічних криз.
У кінці ХІХ і на початку ХХ століття в результаті прискореного НТР відбулася інтенсивне
нагромадження капіталу і утворення великих монополій, які значно обмежили конкуренцію і дію
ринкового механізму – це спричинило негативні наслідки для країн.  Тому перед урядом постало
завдання сформувати антимонопольне законодавство і спрямувати діяльність компаній в правове
русло. 
Інтенсивний розвиток промислового виробництва значно збільшив використання природних
ресурсів і посилив негативний вплив на природне середовище. Тому виникла потреба в державному
регулюванні цих процесів. 
    Еволюція теоретичних уявлень про роль держави в економіці:
 Меркантилісти вважали багатством країни золото і срібло, заохочували накопичення їх у
країні. Відстоювали економічну політику протекціонізму.
 Фізіократи вбачали основну роль держави в створенні умов для розвитку сільського
господарства як єдиної продуктивної сфери.
  Класична теорія саморегулювання визнає ринковий механізм найкращим інструментом, який
ефективно регулює розподіл ресурсів, автоматично встановлює рівновагу між попитом і
пропозицією. Роль держави полягає у забезпеченні законності  та порядку.
 Марксизм декларує відміну приватної власності. Держава повністю, свідомо та
цілеспрямовано контролює економічну діяльність, розподіл ресурсів, доходів.
 Кейнсіанство вважає, що система ринкових відносин не є досконалою і саморегулюючою, що
максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне
втручання держави в економіку.
 Неокласичні теорії ( монетаризм , раціональних очікувань, економіки пропозиції) розглядають
ринкову економіку як таку, ща здатна до автоматичного саморегулювання; роль держави
обмежується жорсткою грошово-кредитною політикою.
 Неокейнсіанство не  передбачає втручання держави у відносини власності. Усі заходи
державного регулювання стосуються сфери обігу, перерозподілу доходів.
 Неокласичний синтез є теоретичною основою змішаної системи державного регулювання
економіки.
 Соціально-інституціональний напрям пропонує посилити вплив соціально-психологічних та
політичних чинників ( інститутів ) на економічний розвиток. 
      Необхідність втручання держави в економіку є атрибутом соціально-орієнтованої ринкової
економіки. Розумний симбіоз ринкових і державних регуляторів дає можливість досягти високої
ефективності виробництва, стабільного економічного розвитку і соціальної справедливості.

62. Теорії макроекономічного регулювання. Економічні функції держави.

В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії. Можна
визначити кілька етапів розвитку теорії В основі регулювання національної економіки лежать різні
економічні теорії. Можна визначити кілька етапів розвитку теорії регулювання економіки.
Меркантилізм — перша економічна школа (XV—XVII ст.)» яка розглядала золото і срібло
(пізніше — надлишок продуктів, що обмінюються на зовнішньому ринку) як джерела багатства і
розробляла рекомендації своїм правителям стосовно розвитку міжнародної торгівлі.

Фізіократи — економічна школа

(засновником є Ф. Кене, XVIII ст.),
представники якої вважали, що джерелом
багатства є праця у сільському
господарстві, тому рекомендували урядам
своїх країн розвивати саме цю галузь.
Класична теорія регулювання
(саморегулювання) — найвидатніші
представники — англійські економісти А.
Сміт і Д. Рікардо (друга половина XVIII —
початок XIX ст.). Основним регулятором
економічних процесів визнає ринковий
механізм, який ефективно регулює розподіл
ресурсів, автоматично встановлює
економічну рівновагу (між попитом і пропозицією) і заперечує необхідність втручання держави в
економіку.
Марксизм — економічна школа, заснована на вченні К. Маркса, яка обґрунтовує необхідність
знищення приватної власності та конкуренції, заміни стихійного розвитку свідомим,
цілеспрямованим впливом держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану на основі
суспільної (загальнонародної) власності.
Кейнсіанство — напрямок розвитку економічної теорії, засновником якого вважають
видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946). Обґрунтовує об'єктивну
необхідність і практичне значення державного регулювання економіки.
Теорії неокласичного, неоліберального, неоконсервативного напрямку (монетаризм, теорія
раціональних очікувань, теорія "економіки пропозиції" тощо) визнають необхідність державного
втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і віддають перевагу
непрямим (опосередкованим) методам державного впливу.
Монетаризм — економічна школа, яка пропагує відмову від широкого втручання держави в
економіку, віддає перевагу непрямим методам, а саме — регулюванню грошового обігу.
Теорія "економіки пропозиції"— неоліберальна економічна теорія, яка, на відміну від
кейнсіанства, пропагує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності
виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків,
стимулювання інноваційного підприємництва, скорочення соціальних витрат тощо.
Теорія раціональних очікувань — неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави зі
стабілізації економіки є неефективними. Це обумовлено тим, що суб'єкти господарювання
(підприємці, споживачі, наймані робітники), осмислюючи всю інформацію про об'єкти, які
представляють для них грошовий інтерес, розуміючи можливі наслідки економічної політики
держави, ведуть себе раціонально: приймають оптимальні (найкращі для них) рішення — рішення,
які максимізують їхнє благополуччя.

Економічні функції держави:

 створення правового поля, в межах якого суб'єкти господарювання можуть залучатись до
економічної діяльності і здійснювати її;
 заходи щодо захисту конкуренції;
o законодавчо обмежується монополізація на ринку
o забороняється злиття компаній-конкурентів
o забороняються практично всі форми дискримінації в ціновій політиці
o боротьба з нечесними методами конкуренці
 заходи коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту;
 заходи з перерозподілу доходів і багатства
 заходи щодо стабілізації економіки

63. Сутність, основні риси та етапи становлення світового господарства.

Світове господарство — це сукупність національних господарств усіх країн, пов'язаних між
собою всесвітніми економічними відносинами.
Процес створення світового господарства розпочався на мануфактурній стадії розвитку
капіталізму (XVI—XVIII ст.), завершився на рубежі XIX—XX ст. внаслідок розвитку в країнах
Європи великої машинної індустрії, для якої потрібно багато сировини, а продовольства — для
швидкозростаючого міського населення. Умовою формування світового господарства був бурхливий
розвиток транспорту, широких міжконтинентальних зв'язків, світового ринку. Виникнення
колоніальної системи сприяло перетворенню економіки колоніальних країн в аграрно-сировинні
придатки капіталістичних держав.
Ряд науковців визначає такі етапи формування світового господарства:
1) етап зародження світового господарства в XVI ст. на основі виникнення світового ринку і
розвитку економічних відносин;
 2) етап формування світового господарства на основі розвитку великої машинної індустрії і
сучасного транспорту;
3) етап переважаючого розвитку "в ширину" (перша половина XX ст.) і "в глибину" (друга
половина XX ст.). Для цього етапу характерними є становлення нового виробництва, в якому
домінують постіндустріальні ознаки розвитку, транснаціоналізація економіки, посилення
економічної інтеграції країн, формування глобальних галузей господарства, зміни в Структурі
світової торгівлі, зростання виробничих чинників (капіталу, менеджменту, технології тощо),
інформатизація і телекомунікація суспільства.

64. Сутність і види МЕВ, їх характеристика.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ)-економічні відносини в системі світового
господарства.
Види(форми) МЕВ:
1)Світова торгівля – форма МЕВ, що ґрунтується на МПП, спеціалізації певних країн на
виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко-економічним рівнем, географічними та
іншими умовами.
Світовий ринок – сфера товарного обміну, що базується на МПП. На ньому представлена
найконкурентоспроможніша продукція, виготовлена з низькими витратами і з кращими споживчими
властивостями, на рух товарів та послуг впливає зовнішньоекономічна політика, ціна товарів та
послуг відображає середні затрати виробників-учасників.
Існують 2 протилежні доктрини у галузі міжнародного обміну:
-свободи торгівлі (фрітредерства), переваги: забезпечення міжнародної спеціалізації, зменшення
ризику дефіциту, розширення ринку, активізація розвитку конкуренції;
-протекціонізму ;переваги: забезпечення гарантій щодо економічної державної безпеки, опікування
нових галузей, забезпечення вищого рівня зайнятості.
Особливості сучасного етапу розвитку світової торгівлі: перевищення темпів зростання
світової торгівлі над темпами зростання ВВП, зміна структури товарообігу через зростання питомої
ваги продукції переробної промисловості, зростання темпів торгівлі машинами та обладнанням,
розвиток ринку наукомісткої промисловості, зростання значення ринку послуг, зростання частини
взаємної торгівлі індустріально розвинених країн
2) Міжнародний рук капіталів(МРК) – переміщення засобів за кордон(або з-за кордону) з метою
отримання прибутку.
Форми вивозу капіталу:
А)за суб’єктами, що вивозять капітал – приватний і державний
Б)за об’єктами – грошовий і товарний
В)за строками – довгостроковий і короткостроковий
Г)за способом отримання доходу на капітал - позичковий(форми вивозу: позики, кредити, банківські
депозити) та підприємницький(форми вивозу: прямі та портфельні інвестиції) капітал.
Функції міжнародного ринку капіталу: забезпечення економіки готівкою, надання можливостей
корпораціям та окремим особам отримувати дохід від розміщення їхніх тимчасово вільних грошових
засобів, перерозподіл ресурсів у глобальному масштабі.
3) Науково-технічне співробітництво – форма МЕВ, до якої включають створення спільних
науково-дослідних центрів, лабораторій для використання новітніх ідей у галузі науки, техніки,
спільні дослідження, консультації та координація дій у галузі науково-технічної політики,
організація підготовки квалівікованого персоналу дослідників.
4) Міжнародні валютно-фінансові відносини - це відносини, що виникають між суб'єктами світового
ринку, опосередковуючи рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Формою їх організації є
міжнародна валютна система(МВС), що сформувалася на основі розвитку світового ринку. Вона
включає основні міжнародні платіжні засоби, механізм валютних паритетів і курсів, умови взаємної
конвертованості валют, форми міжнародних розрахунків, режим міжнародних валютних ринків,
статус міжнародних валютно-кредитних організацій, що регулюють міжнародні валютні відносини
5) Міжнародна міграція робочої сили(ММРС) – переміщення працездатного населення з однієї
країни в іншу з метою пошуку роботи, нових сфер застосування своїх здібностей, кращих умов
життя.
Причини міжнародної міграції: національні відміннсості в рівнях з.п., у вартості життя, в рівнях
безробіття, нерівномірність інвестиційних процесів у різних країнах, потреба у використанні
іноземної робочої сили національнними державами.
Форми міграції робочої сили:
А)безповоротна – зміна постійного місця проживання
Б)Тимчасова – зміна місця на тривалий та визначений час
В)Сезонна – пошук сезонної роботи за межами своєї країни
Г)Маятникова – регулярні поїздки за кордон у пошуках роботи з обов’язковим поверненням у свою
країну
Тенденції розвитку ММРС:
-поширення міграційних процесів практично на всі країни світу
-головний напрям міграції: з країн, що розвиваються, та з країн з перехідними економіками у
найрозвиненіші країни
-пожвавлення маятникової міграції між кранами з перехідними економіками
-міждержавні переселення між країнами, що розвиваються
-посилення тенденції «втеча умів» з країн з перехідними економіками та країн, що розвиваються, у
розвинені країни
-зростання частки «молодої міграції»
-розширення обсягів нелегальної торгівлі.

65.Міжнародні валютні відносини. Етапи розвитку світової валютної системи.

Валюта в широкому розумінні - це грошова одиниця країни (гривня, рубль, долар і т. ін.);у
вузькому розумінні - це грошові одиниці іноземних держав.
Інтернаціоналізація економіки, розвиток зовнішньої торгівлі та вивозу капіталу сприяють
розширенню валютних відносин між країнами.
Міжнародні валютні відносини - сукупність відносин, пов'язаних із функціонуванням
грошей як світових грошей, що забезпечують зовнішню торгівлю товарами та послугами, міграцію
капіталів, перевід прибутків у інвестиції, надання позик, науково-технічний обмін, державні та
приватні грошові перекази тощо.
МВС виникла в процесі еволюції світового господарства і юридично закріплена міждержавними
угодами.
Основними елементами міжнародної валютної системи виступають:
 національні і колективні резервні валюти;
 механізм валютних паритетів та курсів;
 умови конвертації валют;
 режим міжнародних валютних ринків та ін.
МВС формується на регіональному та світовому рівні. Регіональна валютна система - форма
організації валютних відносин ряду держав певного регіону, яка закріплена в міжнародних угодах і у
створених міждержавних фінансово-кредитних інститутах (найбільш яскравий приклад -
Європейська валютна система). Світова валютна система - глобальна форма організації валютних
відносин у межах світового господарства, закріплена багатосторонніми міждержавними угодами, яка
регулюється міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями.
Основними функціями МВС є:
 опосередкування міжнародних економічних зв'язків;
 забезпечення платіжно-розрахункового обігу в межах світового господарства;
 регламентування та координація режимів національних валютних систем;
 забезпечення необхідних умов для нормального відтворюваль-ного процесу і безперебійної
реалізації вироблених товарів;
 уніфікації та стандартизації принципів валютних відносин.
Головне завдання міжнародної валютної системи - регулювання міжнародних розрахунків та
валютних ринків для підтримки рівноваги зовнішньоекономічного обміну, стримування інфляції.
МВС є одним з найбільш важливих механізмів, який може сприяти розширенню або обмежувати
міжнародні економічні відносини.
Етапи розвитку міжнародної валютної системи (МВС)
І. Система "золотого стандарту":
Переваги:
- стабільність курсів валют сприяє розвитку торгівлі та зменшує ризики;
 жорстке саморегулювання. 
Недоліки:
- відмова від самостійної грошової політики;
- залежність від видобутку золота.
II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
Основні принципи:
- встановлення твердих обмінних курсів країн-учасниць до курсу долара;
- курс долара фіксований відносно золота;
-центральні банки підтримують стабільний курс національної валюти відносно долара;
- організаційною ланкою виступають МВФ і МБРР.
III. Ямайська валютна система (створена в 1976 р.)
Основні особливості:
- заснована на кількох валютах;
- відмінено монетний паритет золота;
- основний засіб розрахунків - вільно конвертована валюта, а також міжнародні кредитні гроші - СПЗ
і резервні позиції МВФ;
- вільний плаваючий курс валют визначається попитом і пропозицією;
- центральні банки країн не зобов'язані втручатися в роботу валютних ринків для підтримання
фінансового паритету національних валют;
- країна сама обирає режим валютного курсу (фіксований, плаваючий або змішаний).

66. Глобалізація як сучасний етап розвитку світової економіки. Глобальні проблеми людства.
Глобалізація (від фр. global - планетарний, всеосяжний) - всеохопний процес
трансформації світового співтовариства у відкриту цілісну систему інформаційно-
технологічних, фінансово-економічних, суспільно-політичних, соціально-культурних
взаємозв'язків і взаємозалежностей.
Глобалізація – процес усесвітньої соціальної, культурної, економічної інтеграції та уніфікації,
ознака сучасного господарства. Рушійною силою глобалізації виступають ТНК( національна
корпорація, яка переросла межі національної економіки і функціонує у світовій економіці)
Ознаки глобалізації
 1. Формування глобального ринку товарів, послуг, фінансів
2. Формування глобального інформаційного простору
3. Вихід бізнесу за національні кордони у формі ТНК
4. Посилення взаємозалежності та взаємопроникнення національних економік
5. Створення органів ( наднаціональних економічних) ( діяльність МВФ, Світового банку)
6. Розширення масштабів обміну і інтенсифікація руху товарів, капіталів, трудових ресурсів
7. Культурологічний вимір глобалізації – тяжіння до єдиних цінностей, стандартів, культурних
моделей.
Глобалізація – процес багатогранний і суперечливий, має як +, так і –
Основні загрози глобалізації:
1. Посилення нерівномірності економічного розвитку, консервування економічного відставання
2. Асинхронність, диспропорційність економічного розвитку
3. Фінансово-економічні кризи ( глобальні)
Глобальні проблеми - проблеми, пов'язані з природними, природно-антропогенними, суто
антропогенними (у т. ч. економічними, соціальними) явищами, що виникли в процесі розвитку
сучасної цивілізації та мають загально-планетарний характер як за масштабами та значенням, так і за
способами вирішення, а тому потребують координації зусиль усього світового співтовариства.
Сировинна, енергетична, продовольча та інші проблеми для людства не нові, новим для сучасного
етапу розвитку є їх глобальний характер. Найзагальнішою причиною загострення глобальних
проблем е криза індустріальної цивілізації.
Класифікація глобальних проблем за сферами дії
1 сфера – проблема взаємодії природи і суспільства;
2 сфера – проблеми суспільних взаємовідносин;
3 сфера – проблеми розвитку людини і забезпечення її майбутнього.
Але межі між сферами мають умовний характер, класифікація проблем не означає, що вони
відокремлені одна від одної.
Екологічна криза - незворотні антропогенні зміни екосистеми, глобальне порушення
природної рівноваги й деградація природного середовища, яке втрачає здатність до
відтворення, асиміляції та саморегулювання.
Екологічні чинники зумовлюють появу нових явищ у міжнародних економічних відносинах. Ідеться
насамперед про екологічний демпінг(необгрунтоване зниженням експортних цін шляхом
скорочення витрат на природозберігаючі та екологічно безпечні технології.), екологічний
неоколоніалізм(екологічна експансія розвинених країн, винесення екологічно небезпечних
виробництв у країни, що розвиваються) та екологічний протекціонізм(політика держави,
спрямована на заборону та обмеження виробництва, продажу та використання екологічно
небезпечної продукції).
Для того, щоб зрозуміти яким чином можна вирішити глобальні проблеми створили
концепцію сталого розвитку ( єдність соціального, екологічного й економічного).
Поряд із екологічною нині виділяють сучасні глобальні інформаційні проблеми, а також
явища технологічного та інформаційного неоколоніалізму(прагнення глобальних гравців
реалізувати своє монопольне становище у сфері новітніх інформаційних послуг)
Головна передумова успішного вирішення глобальних проблем - розгляд їх у
взаємопов'язаній цілісності, тісному переплетенні економічних, політичних, соціальних, культурних,
технологічних, екологічних, психологічних та інших процесів.