2

ЗМІСТ
Вступ................................................................................................................. 7
Тема 1. Предмет, метод, зміст і завдання «Економікс» ……………… 8
1.1. Предмет «Економікс», економічні суб’єкти та об’єкти……………… 8
1.2. Базові мікроекономічні поняття та їх взаємодія. Економічні закони
та категорії…………………………………………………………………… 9
1.3.Методологія економічного дослідження………………………………. 11

Тема 2. Основи аналізу попиту.................................................................... 13

2.1. Попит: сутність, закон та фактори, що впливають…………………… 13
2.2. Еластичність попиту та її прикладне значення……………………….. 15

Тема 3. Основи аналізу пропозиції ………………………………………. 19

3.1. Пропозиція: сутність, закон та фактори, що впливають……………... 19
3.2. Еластичність пропозиції та її прикладне значення…………..……….. 21

Тема 4. Ринкова рівновага та її динаміка……......................................... 24

4.1. Ринкова рівновага: сутність, графічна модель, види ринкового
дисбалансу. Поняття надлишків покупців та продавців…….……………. 24
4.2. Динаміка ринкової рівноваги…………………………………………... 26
4.3. Випадки втручання держави у ринковий механізм ціноутворення…. 27

Тема 5. Корисність товару і рівновага споживача…………………….. 32

5.1. Корисність товару та рівновага споживача (кількісна теорія
корисності)…………………………………………………………………… 32
5.2. Криві байдужості та їх властивості………………………………...….. 34
5.3. Поняття бюджетної лінії та її побудова……………………………….. 37
5.4. Вибір споживача з точки зору концепції кривих байдужості та
бюджетних ліній (порядкова теорія корисності)………………………….. 38

Тема 6. Аналіз поведінки споживача……………………………………. 40

6.1. Реакція споживача на зміну його доходу. Крива Енгеля…………….. 40
6.2. Реакція споживача на зміну ціни товару. Побудова кривої попиту…. 42
6.3. Ефект заміщення та доходу. Парадокс Гіффена……………………… 43

Тема 7. Виробнича функція……………………………………………….. 46

7.1. Теорія виробництва. Поняття і параметри виробничої функції……... 46
7.2. Закон спадної продуктивності факторів виробництва. Динаміка
сукупного, середнього і граничного продуктів виробництва…………….. 47
7.3. Поняття ізокванти та її властивості. Гранична норма технологічного
заміщення факторів виробництва………..…………………………………. 49
7.4. Ефект масштабу та його види………………………………………...... 50

Тема 8. Витрати виробництва……………………………………………. 53

8.1. Витрати виробництва: сутність, класифікація. Види прибутку
підприємства. Взаємозв’язок між витратами та прибутком……………… 53
3
8.2. Витрати виробництва в короткостроковому та довгостроковому
періодах………………………………………………………………………. 55
8.3. Ізокоста: поняття та властивості. Рівновага виробника та траєкторія
розвитку виробничої діяльності підприємства……………………………. 58

Тема 9. Поведінка фірми в умовах досконалої конкуренції………….. 61

9.1. Основні ознаки ринку досконалої конкуренції……………………….. 61
9.2. Особливості попиту, граничного, середнього та сукупного доходів в
умовах досконалої конкуренції…………………………………………….. 62
9.3. Визначення оптимального обсягу виробництва в умовах досконалої
конкуренції. Довгострокова рівновага конкурентної фірми……………… 63

Тема 10. Підприємство на монопольному ринку………………………. 69

10.1. Ознаки чистої монополії. Види монополій………………………….. 69
10.2. Особливості попиту, граничного та сукупного доходів в умовах
чистої монополії……………………………………………………………... 70
10.3. Визначення оптимального обсягу виробництва чистим
монополістом. Цінова дискримінація: сутність, умови здійснення,
модель та види……………………………………………………………….. 72
10.4. Монопольна влада: сутність, чинники та показники……………….. 75

Тема 11. Поведінка підприємства на ринку монополістичної

конкуренції, олігополістична структура ринку і підприємство……... 77
11.1. Ознаки монополістичної конкуренції. Особливості попиту,
граничного та сукупного доходів в умовах монополістичної
конкуренції…………………………………………………………………… 77
11.2. Визначення оптимального обсягу виробництва в
короткостроковому періоді. Довгострокова рівновага фірми
монополістичного конкурента……………………………………………… 78
11.3. Ознаки олігополії. Типи поведінки підприємств за олігополії…...... 81
11.4. Формалізовані моделі олігополістичного ціноутворення………….. 83

Тема 12. Загальна характеристика ринку факторів виробництва і

поведінки підприємства…………………………………………………… 89
12.1. Особливості ринку факторів виробництва…………………………... 89
12.2. Поведінка підприємства на ринку праці………………..…………… 95
12.3. Ринок капіталу і конкурентна стратегія підприємств. Ринок землі... 100

Тема 13. Макроекономічні показники в системі національних

рахунків ……………………………………………………………………... 107
13.1. Методологічні принципи побудови системи національних рахунків. 107
Основні категорії системи національних рахунків………………………….
13.2. Валовий випуск та валовий внутрішній продукт (ВВП), методи
обчислення. ЧВП, національний дохід, особистий та післяподатковий
дохід………………………………………………………………………… 112
13.3. Розрахунок ВВП в умовах інфляції…………………………………... 115
4
Тема 14. Цикл як форма економічного руху ринкової системи ……... 118
14.1. Циклічні коливання як об’єктивна риса ринкової економіки………. 118
14.2. Характеристика фаз економічного циклу. …………………………... 119
14.3. Причини і наслідки циклічних коливань. Акселератор…………….. 120
14.4. Види циклів. Теорія довгих хвиль Кондратьєва…………………….. 123

Тема 15. Ринок праці. Зайнятість і безробіття в умовах ринку ……… 127
15.1. Ринок праці та його рівновага. Зайнятість…………………………… 127
15.2. Безробіття, його причини та основні форми………………………… 131
15.3. Природний рівень безробіття, ціна безробіття. Закон Оукена……... 132
15.4. Економічна нерівність в умовах ринку. Крива Лоренца.
Соціальний захист населення……………………………………………… 134

Тема 16. Ринок капіталу. Інфляція як прояв макроекономічної

нестабільності ……………………………………………………………… 137
16.1. Суть інфляції, її вимірювання, причини і види……………………… 137
16.2. Механізм інфляції: інфляція попиту та інфляція пропозиції……….. 138
16.3. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса……………….. 140
16.4. Соціально-економічні наслідки інфляції. Антиінфляційна політика
уряду………………………………………………………………………….. 141

Тема 17. Макроекономічна рівновага ринкової системи …………….. 143

17.1. Суть сукупного попиту та фактори, що на нього впливають………. 143
17.2. Сукупна пропозиція та фактори, що на неї впливають……………... 145
17.3. Ринкова рівновага попиту і пропозиції. Моделі…………………….. 148
17.4. Концепція загальної рівноваги ринку………………………………... 152

Тема 18. Вплив споживання, заощаджень та інвестицій на

макроекономічну рівновагу ……………………………………………… 155
18.1. Кейнсіанська функція споживання…………………………………… 155
18.2. Функції споживання з урахуванням фактору часу………………….. 160
18.3.Роль інвестицій в економіці. Інвестиційні функції…………………... 163
18.4.Мультиплікатор інвестицій. Заощадження та інвестиції……………. 167

Тема 19. Сукупні витрати приватної економіки та їх вплив на

рівень національного виробництва ……………………………………... 172
19.1. Визначення рівноважного ВВП методом «видатки-випуск» і
методом «вилучення - ін’єкції». Їх графічна інтерпретація………………. 172
19.2. Сутність, схематична модель та кількісна визначеність
мультиплікатора видатків та мультиплікатора автономних витрат……… 176
19.3. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості………………. 182
19.4. Взаємозв'язок моделей: «кейнсіанський хрест» та модель AD-AS… 187

Тема 20. Держава в системі макроекономічного регулювання.

Соціальна політика ………………………………………………………... 190
5
20.1. Суть, форми та інструменти державного регулювання економіки. 190
20.2. Класична та кейнсіанська теорія макроекономічного регулювання. 193
20.3. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання. 194
20.4 Напрями державного регулювання економічних процесів в Україні. 195

Тема 21. Фіскальна політика держави в умовах ринку ………………. 198

21.1. Суть фіскальної політики та її напрями. Державний бюджет як
об’єкт фіскальної політики. Податки та їх види…………………………... 198
21.2. Дискреційна фіскальна політика. Мультиплікатор державного
бюджету. Податковий мультиплікатор. Недискреційна фіскальна
політика. ……………………………………………………………………... 200
21.3. Фіскальна політика регулювання економічного циклу. Державний
борг…………………………………………………………………………… 204
21.4. Фіскальна політика, спрямована на стимулювання пропозиції.
Крива Лафера………………………………………………………………… 205

Тема 22. Грошовий ринок, банки та грошово-кредитна політика

держави ……………………………………………………………………… 207
22.1. Гроші, їх суть і функції. Сутність грошової системи. ……………… 207
22.2. Банківська система. Функції Центрального банку країни………….. 212
22.3. Грошовий ринок: попит і пропозиція грошей та їх рівновага……… 216
22.4. Грошово-кредитна політика та її інструменти. Політика “дорогих”
і “дешевих” грошей………………………………………………………….. 218
22.5. Рівновага національного ринку на основі моделі IS-LM…………… 220

Тема 23. Економічне зростання країни …………………………………. 221

23.1. Поняття, фактори, типи та показники економічного зростання……. 221
23.2. Економічний розвиток та його показники…………………………… 222
23.3. Неокласична модель економічного зростання Р. Солоу……………. 224
23.4. Тенденції економічного зростання в світі та в Україні……………... 230

Тема 24. Міжнародні економічні відносини ……………………………. 232

24.1. Міжнародні економічні відносини та розвиток торгівлі. Теорія
порівняльних переваг………………………………………………………... 232
24.2. Вплив зовнішньої торгівлі на економіку країни. Мультиплікатор
імпортних закупок…………………………………………………………… 233
24.3. Валютна система та етапи її розвитку………………………………... 238

Глосарій ……………………………………………………………………... 242

Список рекомендованої літератури ……………………………………... 270

6
 ВСТУП

Економікс – наука, яка розкриває основні закономірності

функціонування ринкової економіки на рівні товаровиробника та споживача та
відтворює механізм прийняття рішень господарюючими суб'єктами, які
прагнуть досягти максимального задоволення потреб в умовах використання
обмежених ресурсів.
Предметом Економікс є особливості діяльності економічних суб’єктів
(споживачів, виробників та держави) в ринкових умовах, направлених на
задоволення потреб, отримання найкращого економічного результату,
досягнення суспільного добробуту шляхом використання обмежених ресурсів.
Мета дисципліни – формування у майбутніх спеціалістів
методологічної бази з основ ринкової економіки, мікроекономічного аналізу
поведінки суб'єктів ринку та системи знань з теорії поведінки споживача, теорії
підприємства та ринкових структур, ринку факторів виробництва, формування
системи знань з теоретичної макроекономіки, які відображають сукупні
результати економічної діяльності країни та теоретичний інструментарій
ринкового і державного регулювання національної економіки.
Завдання дисципліни:
– сформувати у здобувачів знання з основ ринкової економіки,
закономірностей поведінки економічних суб’єктів у ринкових умовах;
– озброїти універсальним інструментарієм для прийняття обґрунтованих
рішень щодо здійснення суто індивідуального (з погляду даного економічного
агента) вибору за обмежених засобів і наявності альтернативних можливостей;
– навчити майбутніх фахівців-економістів аналізувати і оцінювати реальні
умови господарювання, результати функціонування національної економіки;
– обґрунтовано формулювати мету виробничо-господарської діяльності,
знаходити оптимальні шляхи її реалізації за умов обмежених ресурсів;
– з’ясувати сутність механізму макроекономічної політики щодо
регулювання економіки;
– сформувати здатність поглиблено аналізувати проблеми і явища в одній
або декількох професійних сферах, самостійно здійснювати економічний вибір,
оперативно приймати правильні рішення з врахуванням економічних ризиків та
можливих соціально-економічних наслідків.

7
 Тема 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД, ЗМІСТ І ЗАВДАННЯ «ЕКОНОМІКС»

1.1. Предмет «Економікс», економічні суб’єкти та об’єкти.

1.2. Базові мікроекономічні поняття та їх взаємодія. Економічні закони
та категорії.
1.3.Методологія економічного дослідження.

Література [1; 3; 4; 6; 9; 13]

2.1. Предмет «Економікс», економічні суб’єкти та об’єкти.

Економікс – наука, яка розкриває основні закономірності
функціонування ринкової економіки на рівні товаровиробника та споживача та
відтворює механізм прийняття рішень господарюючими суб’єктами, які
прагнуть досягти максимального задоволення потреб в умовах використання
обмежених ресурсів.
Предметом Економікс є особливості діяльності економічних суб’єктів
(споживачів, виробників та держави) в ринкових умовах, направлених на
задоволення потреб, отримання найкращого економічного результату,
досягнення суспільного добробуту шляхом використання обмежених ресурсів.
Основними частинами Економікс є мікроекономіка та макроекономіка.
Розглядаючи предмет Економікс потрібно зазначити, що є економічними
об’єктами та суб’єктами.
Основними економічними об’єктами є ресурси та продукти
економічної діяльності. Використання цих об’єктів тими, хто має в них
потреби, тобто суб’єктами, є можливим завдяки наявності ринку ресурсів та
ринку товарів та послуг.
Економічні суб’єкти здійснюють економічну діяльність, тобто вибір,
який і вивчає Економікс. Основними кономічними суб’єктами є:
 домогосподарства,
 підприємства,
 держава.
Домогосподарство – це самостійний економічний суб’єкт, який
складається з однією або декількох осіб, є власником певних ресурсів, на ринку
товарів і послуг виступає покупцем та має на меті задоволення своїх власних
потреб.
Підприємство – це самостійний економічний суб’єкт, який займається
виробництвом товарів та послуг, що виробляє з ресурсів і має на меті
отримання прибутку.
Держава – самостійний економічний суб’єкт, який складається з
урядових установ, здійснює юридичну, політичну та економічну владу і має на
меті задоволення суспільних потреб.
Взаємодія економічних суб’єктів здійснюється на ринку ресурсів товарів
та послуг і може бути зображена у вигляді економічного кругообороту ресурсів,
товарів, доходів і витрат (рис. 1.1.):

8
 Ринок ресурсів

кредити, гарантії,
суспільні блага інвестиції тощо
Домогосподарства Держава Підприємства
податки податки

Ринок товарів
і послуг

Рис. 1.1. Кругооборот ресурсів, товарів, доходів і витрат

Отже, Економікс вивчає діяльність економічних суб’єктів та механізм
прийняття ними рішень з приводу об’єктів в умовах ринку, направлених на
задоволення потреб, отримання найкращого економічного результату,
досягнення суспільного добробуту шляхом використання обмежених ресурсів.

1.2. Базові мікроекономічні поняття та їх взаємодія. Економічні

закони та категорії.
Базовими економічними поняттями є потреби, блага, ресурси, фактори
виробництва та економічний вибір.
Потреби –це бажання людини, відчуття нестачі та необхідності в певних
речах або послуг. З іншого боку, потреби є стимулом до економічної діяльності.
Потреби задовольняються за допомогою благ. Блага можуть бути
економічні та неекономічні. Економічні блага –це товари та послуги, тобто
результати людської діяльності. Неекономічні блага –це дари природи, які не є
результатами людської праці. Мікроекономіку цікавлять економічні блага –
товари і послуги.
Для створення товарів і послуг потрібні ресурси. Ресурси –це все те, за
допомогою чого створюються товари і послуги; це елементи процесу
виробництва. Виділяють такі види ресурсів:
1. земля (як сукупність усіх природних ресурсів, як місце розташування
будь-якого підприємства та як об’єкт оренди).
2. праця (сукупність працездатного населення зайнятого в процесі
виробництва).
3. капітал (сукупність фінансових та матеріально-технічних ресурсів).
4. підприємницькі здібності (здібності особливої групи людей, що
полягають у ефективному використанні ресурсів для створення товарів і
9
послуг; ці здібності пов’язані з ризиком, новаторством).
5. інформація (впорядкована система знань, методів та способів
організації економічної діяльності).
Ресурси стають факторами виробництва у процесі виробництва.
Основними відмінностями між ресурсами та факторами виробництва є:
- ресурси можуть бути платними і безплатними, а фактори виробництва
завжди платні;
- ресурси можуть мати і не мати власника, а фактори виробництва завжди
мають власника;
- ресурси є джерельною базою для факторів виробництва;
- не всі ресурси стають факторами виробництва.
Спільним у факторів виробництва і ресурсів є їх обмеженість або
рідкість.
У зв’язку з обмеженістю ресурсів і факторів виробництва виникає
проблема економічного вибору. Економічний вибір – це вибір найкращого з
альтернативних варіантів використання ресурсів для досягнення найкращого
економічного результату (максимізація корисності для домогосподарств,
максимізація прибутку для підприємств і максимізація суспільного добробуту
для держави).
З проблемою економічного вибору пов’язана проблема альтернативної
вартості (витрат). Альтернативні витрати визначають цінність найкращого
варіанта, від якого відмовляються в процесі здійснення економічного вибору. Їх
характеризує цінність втрачених можливостей – витрати на виробництво будь-
якого блага, виражені через інше благо, яким пожертвували.
Графічним відображенням проблеми економічному виборі є крива
виробничих можливостей.
Крива виробничих можливостей – це крива, що показує альтернативні
варіанти використання ресурсів для створення двох груп товарів (засобів
виробництва та предметів споживання) (рис. 1.2.).
Для побудови кривої виробничих можливостей потрібні певні
припущення:
1. В економіці задіяні всі економічні ресурси тобто досягнута повна
зайнятість ресурсів.
2. Всі економічні ресурси задіяні в найкращих комбінаціях тобто
досягнутий повний обсяг виробництва.
3. Всі товари, що виробляються в економіці можна поділити на дві
великі групи – засоби виробництва (Y) та предмети споживання (X).
Y 10
9
8
7
6
5
4
3
2
1
0
0 1 2 3 4
X

Рис. 1.2. Крива виробничих можливостей

10
 Кожна точка кривої виробничих можливостей показує ефективний варіант
використання ресурсів. Точки, що знаходяться всередині кривої виробничих
можливостей показують неефективні варіанти використання ресурсів через їх
неповну задіяність. Точки, що лежать поза кривою – неможливі варіанти
використання ресурсів через їх нестачу.
Крива виробничих можливостей – це абстрактна модель яка відображає
проблему економічного вибору з якою стикаються всі економічні суб’єкти.

1.3. Методологія економічного дослідження.

Всі методи, що використовуються для дослідження економічних

процесів та явищ можна поділити на дві групи: загальнонаукові методи та
специфічні методи.
До загальнонаукових методів належать:
 абстракція,
 індукція –дедукція,
 синтез –аналіз,
 спостереження,
 експеримент,
 метод висування і перевірки гіпотези тощо.
Основними специфічними методами пізнання Економікс є:
 граничний аналіз;
 рівноважний підхід;
 моделювання.
Граничний аналіз передбачає дослідження економічних явищ не лише
в закінченому, а й у постійно змінюваному вигляді; дослідження не лише
сукупних або середніх економічних величин, але й їхніх змін (приростів) і
співвідношення між ними. Економічні суб'єкти в процесі прийняття
раціональних рішень зіставляють граничні витрати та граничну вигоду. Іншими
словами, метод граничного аналізу, який показує як кожна додаткова дія
економічного суб’єкта впливає на його мету.
Рівноважний підхід являє собою виявлення і дослідження такого стану
економічних процесів і явищ, за якого вони відносно стабільні, перебувають у
рівновазі, тобто коли нема внутрішніх тенденцій до зміни.
Моделювання – це спрощене відображення економічної дійсності за
допомогою мовних конструкцій, математичних рівнянь, графічного
зображення, що фіксують і описують взаємозв'язки різноманітних змінних.
В цілому, економічний аналіз базується на загальному методологічному
припущенні, що всі економічні суб’єкти в умовах ринкової економіки
поводяться раціонально і прагнуть максимізувати реалізацію своїх економічних
інтересів (потреб). Раціональна поведінка – це намагання усіх суб’єктів
економіки досягти максимальних економічних результатів за даних ринкових
умов і наявних обмежень. У економічному аналізі припускається, що індивіди
прагнуть максимізувати корисність, фірми – прибуток, держава – суспільний
добробут.

11
 Питання до теми
1. Що вивчає Економікс як наука? Як предмет Економікс пов'язаний із
суб’єктами та об’єктами ринкових відносин?
2. Що являють собою економічні суб’єкти та які цілі вони переслідують?
3. Як взаємопов’язані потреби, блага, ресурси та фактори виробництва?
4. В чому полягає проблема економічного вибору? Як ця проблема
пов’язана із альтернативними витратами?
5. Яке практичне значення кривої виробничих можливостей?
6. Які методи використовуються в економічному аналізі для пізнання
економічних процесів і явищ?

12
 Тема 2. ОСНОВИ АНАЛІЗУ ПОПИТУ

2.1. Попит: сутність, закон та фактори, що впливають.

2.2. Еластичність попиту та її прикладне значення.

Література [3; 4; 6; 9; 11; 16]

2.1. Попит: сутність, закон та фактори, що впливають.

Попит – це платоспроможне бажання споживачів придбати товари та

послуги за різноманітними цінами в певний проміжок часу. Величина попиту
– це та кількість товару та послуг яку бажають та взмозі купити споживачі за
певною ціною в певний час.
Величина (обсяг) попиту на певний товар (QDX) визначається,
насамперед, його ціною (PX) і є функцією від ціни:
QDX = f (PX) , (2.1)
Між величиною попиту та ціною існує стійка залежність, яка набуває
вигляду економічного закону – закону попиту. А саме: чим більша ціна товару,
тим меншу кількість товарів та послуг готові та бажають купити споживачі і
навпаки. Графічним відображенням закону попиту є крива попиту.
Зміна обсягу попиту відбувається в результаті зміни ціни товару за
інших рівних умов. Графічно вона зображується переміщенням від однієї точки
кривої попиту до іншої точки цієї кривої (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Зміна обсягу попиту

Як видно на рис. 2.1 зниження ціни з рівня Р0 до Р2 веде до збільшення

обсягу попиту з q0 до q2. Зростання ціни з рівня Р0 до рівня Р1, навпаки веде до
зменшення обсягу попиту з q0 до q1. На кривій попиту ці і зміни
відображаються переміщеннями від точки А до точки С у разі зниження ціни і
від А до В – у разі зростання ціни.
Зміна попиту взагалі означає, що за кожною із можливих цін покупці
бажають і можуть купити даного товару більше або менше. Зміни попиту в
цілому відбуваються під впливом дії (зміни) нецінових чинників попиту, до
яких належать:
 доходи споживачів ( І );
 Якщо при зростанні доходу, попит на товар зростає, а при
зменшенні – зменшується, то такий товар є повноцінним, тобто товаром високої
13
або нормальної якості. Якщо ж в міру зростання доходу попит на товар
зменшується, а при зменшенні доходу – зростає, такий товар називається
неповноцінним, тобто товаром низької якості.
 ціни на інші товари – товари-замінники (субститути) та товари-
доповнюючі (комплементарні блага). Так, при зростанні ціни на товар попит на
товар субститут збільшується, а при зменшенні ціни – зменшується (тобто між
ціною на товар на попитом на товар субститут існує пряма залежність). При
зростанні ціни на товар попит на товар комплементарний зменшується і
навпаки (тобто існує обернена залежність).
 смаки і уподобання споживачів, мода;
 податки на споживання (Т) – при зростанні податків попит
зменшується і навпаки та субсидії (Н) – при зростанні субсидій попит зростає і
навпаки.
 очікування споживачів щодо майбутнього рівня цін;
 сезонність (попит на зимові речі має сезонний характер);
 кількість споживачів на ринку (чим більша кількість споживачів на
ринку, тим більший попит і навпаки).
Реакція покупців на зміну нецінових чинників призводить до зміни
попиту взагалі. Графічно зміна попиту в цілому зображується переміщенням
кривої попиту: вгору праворуч – зростання попиту, вниз ліворуч – скорочення
попиту (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Зміна попиту в цілому

D1 < D0 < D2

Розрізняють індивідуальний та ринковий попит. Індивідуальний попит

– це попит окремого споживача на певний товар. Ринковий попит – це
результат зваженого підсумку індивідуальних попитів усіх споживачів, які
функціонують на даному ринку.
Якщо залежність між обсягом попиту і ціною є лінійною, то аналітична
форма вираження закону попиту має такий вигляд:
QDX = a – b . PX. , (2.2)
Коефіцієнт b показує тангенс кута дотичної до кривої попиту, а
коефіцієнт a – показує значення обсягу попиту при нульовій ціні. Відношення
Q/P характеризує нахил кривої попиту Для лінійної кривої попиту вісь У
перетинається на рівні Р = a/b, а вісь Х – на рівні Q = a.
Отже, за функцією попиту завжди можна побудувати криву попиту.
Споживчий попит обумовлений рядом ефектів. Так, розрізняють
функціональний та нефункціональний попит. Функціональний попит
14
обумовлений дією закону попиту – тобто пов'язаний з обернено пропорційною
залежністю між величиною попиту та ціною.
В свою чергу, нефункціональний попит може бути соціальним,
спекулятивним і нераціональним. Соціальний попит включає такі три ефекти.
Ефект приєднання до більшості обумовлює зміну величини попиту в тому ж
самому напрямку, що і попит інших. Попит суб’єктів, що знаходяться під
впливом ефекту сноба направлений в протилежному напрямку попиту
більшості осіб. Ефект Веблена обумовлює зростання попиту на товари з
високими цінами. Спекулятивний попит ще називають ажіотажним попитом,
який пов'язаний із зростанням обсягів купівлі благ при інфляційних очікування.
Нераціональний попит – це попит на товари, який обумовлений миттєвим
бажанням покупців придбати товари і послуги.
Споживчий попит

функціональний нефункціональний

соціальний спекулятивний нераціональний

ефект ефект сноба ефект Веблена

приєднання
до більшості
Рис. 2.3. Споживчий попит

2.2. Еластичність попиту та її прикладне значення.

Еластичність попиту – це здатність попиту змінюватись внаслідок

зміни ціни або нецінованих факторів.
Розрізняють три види еластичності попиту:
а) Цінова еластичність попиту показує зміну величини попиту
внаслідок зміни ціни товару. Коефіцієнт еластичності попиту показує
відсоткову зміну обсягу попиту внаслідок зміни ціни на 1%. Коефіцієнт цінової
еластичності попиту (Edp) обчислюється за формулами:
відсоток зміни обсягу попиту
Edp  ; (2.3)
відсоток зміни ціни
Qd P
Edp  : ;
Qd P
Q P
Edp   .
P Q
де EDPx – цінова еластичність попиту на товар Х;
ΔQDx і ΔPx –зміни відповідно обсягу попиту і ціни товару Х;
Qx0 і Px0 – попередній обсяг попиту і попередня ціна товару Х.

Коефіцієнт цінової еластичності попиту, обрахований за такою

формулою називається точковою бо вимірює еластичність в точці на кривій
попиту.
15
 Однак часто потрібно знати еластичність на деякій ділянці кривої
попиту, відповідній переходу від однієї точки до іншої. У такому разі, як
правило, функція попиту аналітично не задана, а є лише кілька спостережень
ціни й обсягу попиту. Для аналізу еластичності на певній ділянці кривої попиту
визначається так звана дугова еластичність попиту, яка обчислюється у такий
спосіб:

QDX PX QDX PX QDX PX

E DPX  :  :  . , (2.4)
(QDX 0  QDX1 ) / 2 ( PX 0  PX ! ) / 2 QDX PX PX QDX

де EDPx – дугова цінова еластичність попиту на товар Х;

ΔQDx – зміна обсягу попиту;
QDx0 та QDx1 – попередній і поточний обсяги попиту;
ΔPx – зміна ціни товару X;
Px0 і Px1 – відповідно попередня і поточна ціни;
Р таQ – середні значення ціни і обсягу попиту відповідно.

Якщо функція попиту задана лінійним рівнянням виду: QDX = a – b PX,

то коефіцієнт еластичності попиту (Edp x) можна визначити за формулою:
Px 0
Edp x  b  . (2.5)
Q x0

Рис. 2.3. Крива попиту D для лінійної функції попиту

Цінова еластичність попиту завжди має знак мінус, який показує

обернено пропорційну залежність між величиною попиту та ціною, і тому для
аналізу цінової еластичності використовують модульні значення.
Абсолютне значення коефіцієнта еластичності попиту може
змінюватися від 0 до  . В залежності від модульних значеннях коефіцієнта
еластичності розрізняють наступні види попиту:
 еластичний попит, тобто величина попиту змінюється швидше за
зміну ціни, це характерно для значення коефіцієнта цінової еластичності більше
1.
 нееластичний попит –це коли попит змінюється повільніше за
зміну ціни, тоді коефіцієнт цінової еластичності менше 1.
 одиничноеластичний попит – коли відсоткова зміна обсягу попиту
і ціни однакова.
 абсолютноеластичний попит – це попит, який нескінченно
змінюється внаслідок нескінченно малої зміни ціни.
16
  абсолютнонееластичний попит, будь яка зміна ціни не викликає
зміну обсягу попиту.
На звичайній від’ємній кривій попиту завжди є відрізки еластичного
попиту (верхня ліва частина кривої попиту), нееластичного попиту (права
нижня частина кривої) і точка одиничної еластичності на межі між ними (рис.
2.4.).
D2
(Ed=0)

D1 (Ed=  )

а) б) в)
Рис. 2.4. Відмінності кривих попиту залежно від його цінової
еластичності:
а) попит, зображений кривою D1 еластичніший за попит, зображений кривою D2;
б) відрізки еластичного (ЕD > 1) і нееластичного ( ED < 1) попиту та точка одиничної
еластичності (ED = 1) на від’ємній кривій попиту);
в) D1 – крива абсолютно еластичного попиту; D2 – крива абсолютно нееластичного
попиту.

Між коефіцієнтом цінової еластичності попиту та виручкою від

реалізації виробника (TR) існує стійка залежність, яку можна проілюструвати у
вигляді таблиці:
Значення коефіцієнту Вплив зміни ціни на виручку від реалізації
цінової еластичності попиту виробника
Якщо ціна збільшується Якщо ціна зменшується
|Edp|>1 Виручка зменшується Виручка зростає
|Edp|=1 Виручка є максимальною та залишається
незмінною
|Edp|<1 Виручка зростає Виручка зменшується

б). Перехресна еластичність попиту показує відсоткову зміну обсягу

попиту на один товар внаслідок зміни ціни на інший товар на 1%. Коефіцієнт
перехресної еластичності попиту на товар X відносно ціни на товар Y (Edp x/y)
обчислюється за формулами:
відсоток зміни обсягу попиту на товар Х
Еdp  , (2.6)
X/Y відсоток зміни ціни товару У

Qd X PY Qd X PY

Edp X / Y  :   .
Qd X PY PY Qd X
де EDx/y – перехресна еластичність попиту;
ΔQDx – зміна обсягу попиту на товар Х;
QDx0 – попередній обсяг попиту на товар Х;

17
 ΔPy – зміна ціни товару Y;
Py0 – попередня ціна товару Y.
Якщо Edxy>0, тобто має додатне значення, це означає, що товари х та у
є товарами субститутами, якщо Edxy<0, тобто має від’ємне значення, товари х
та у є товарами комплементарними, а якщо Edxy=0, товари х та у – незалежні
товари.
в). Еластичність попиту за доходом показує відсоткову зміну величини
попиту внаслідок зміни доходу на1%. Коефіцієнт еластичності попиту за
доходом (Edi) обчислюється за формулою:

Qd I Qd I0
Edi  :   ., (2.7)
Qd 0 I0 I Q0

де EDI – еластичність попиту за доходом;

ΔQD – зміна обсягу попиту;
QD0 – попередній обсяг попиту;
ΔI – зміна доходу споживача;
І0 – попередній дохід;
Р0 – попередня ціна товару.
Якщо Edi>0, товар є повноцінним, тобто нормальної або високої якості,
якщо Edi<0, товар є неповноцінним, тобто низької якості. У випадку якщо
1>Edi>0, товар є товаром першої необхідності, а якщо Edi >3, товар вважається
товаром розкоші.

Питання до теми
1. Чим попит відрізняється від величини (обсягу) попиту?
2. Як графічно відображається зміна величини попиту та попиту
вцілому?
3. Яку залежність відображає закон попиту?
4. Які нецінові фактори попиту можна назвати та яким є їх вплив на
попит?
5. Які види еластичності попиту розрізняють?
6. В чому полягає прикладне значення еластичності попиту?

18
 Тема 3. ОСНОВИ АНАЛІЗУ ПРОПОЗИЦІЇ
3.1. Пропозиція: сутність, закон та фактори, що впливають.
3.2. Еластичність пропозиції та її прикладне значення.

Література [3; 4; 6; 9; 11; 16]

3.1. Пропозиція: сутність, закон та фактори, що впливають.

Пропозиція – це платоспроможність бажання товаровиробників

поставити на ринок товари та послуги за різноманітними цінами. Величина
пропозиції – це та кількість товарів та послуг, яку бажають та готові поставити
на ринок виробники за конкретною ціною.
Величина (обсяг) пропозиції на певний товар (QSХ) залежить від ціни
(PX) і є функцією від ціни:
QSХ = f (PХ), (3.1)
Між величиною пропозиції та ціною існує стійка залежність, яка набуває
вигляду економічного закону – закону пропозиції. А саме: чим більша ціна,
тим більшу кількість товарів та послуг готові та бажають поставити на ринок
виробники і навпаки.
Зміна обсягу пропозиції відбувається в результаті зміни ціни товару за
інших рівних умов. Графічно вона зображується переміщенням від однієї до
іншої точки даної кривої пропозиції: вгору праворуч – зростання обсягу
пропозиції (на рис. 3.1 – рух від точки А до точки В), або донизу ліворуч –
зменшення обсягу пропозиції (на рис. 3.1 – рух від точки А до точки С).

Рис. 3.1. Ринкова пропозиція та зміна обсягу пропозиції: а) у разі

зростання ціни від Р0 до Р1 обсяг пропозиції збільшується з q0 до q1; б) у разі
зниження ціни від Р0 до Р2 обсяг пропозиції зменшується з q0 до q2.

Зміна пропозиції взагалі – це зміна кількості товарів, що їх продавці

бажають і можуть продати, здійснювана у результаті зміни нецінових
факторів, до яких належать:
 ціни на ресурси (чим більша ціна на ресурси, тим менша пропозиція
і навпаки);
 природнокліматичні умови, сезонність (особливо це пов’язано з
пропозицією сільськогосподарської продукції);
 податки та дотації (при зростанні податків (Т) пропозиція
зменшується і навпаки, а при зростанні дотацій (Н) пропозиція зростає і
навпаки);
19
  ціни на супутні товари (споріднені) – це товари, які може виробляти
підприємство без суттєвих змін в технології (при зростання цін на один товар,
пропозиція даного товару зростає, а пропозиція супутнього товару зменшується
і навпаки);
 кількість виробників на ринку (чим більше товаровиробників на
ринку, тим ринкова пропозиція є більшою і навпаки);
 рівень технологій (чим досконала технологія, тим пропозиція є
більшою);
 очікування виробників щодо майбутнього рівня цін, прибутків,
податків та дотацій.
Реакція продавців на зміну нецінових чинників приводить до зміни
пропозиції в цілому і графічно зображується переміщенням усієї кривої
пропозиції: вниз праворуч – зростання пропозиції, або вгору ліворуч –
зменшення пропозиції (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Зміна пропозиції в цілому: S1 < S0 < S2.

Як видно з рис. 3.2, за незмінюваної ціни Р0 зростання попиту, що

відображено переміщенням кривої попиту з S0 до S2, веде до збільшення обсягу
пропозиції з q0 до q2. Скорочення пропозиції, що відображено на рис. 3.2
переміщенням кривої пропозиції з S0 до S1, веде до зменшення обсягу
пропозиції з q0 до q1. Аналогічні зміни відбуваються для будь-якої точки кривої
попиту і є справедливими для всієї системи цін на певний товар.
Якщо функція пропозиції є лінійною, аналітична форма її вираження має
такий вигляд:
QSХ = –c + d•PХ, (3.2)
де c і d – константи для заданої функції. Для будь якої лінійної функції пропозиції d
– кутовий коефіцієнт нахилу кривої пропозиції; c – умовна точка початку кривої пропозиції,
розташована ліворуч від нульового значення на продовжені осі Х (обсягу пропозиції Q), яку
не прийнято зображувати на графіках. Отже для кожної лінійної функції пропозиції можна
побудувати графік кривої пропозиції S (рис. 3.3).

Рис. 3.3. Крива пропозиції S лінійної функції пропозиції

20
 Отже, за функцією попиту завжди можна побудувати криву попиту.
Розрізняють індивідуальну та ринкову пропозицію. Індивідуальна
пропозиція – це пропозиція одного товаровиробника, а ринкова пропозиція –
це пропозиція всіх товаровиробників даного ринку.

3.2. Еластичність пропозиції та її прикладне значення.

Цінова еластичність пропозиції показує відсоткову зміну величини

пропозиції внаслідок зміни ціни на один відсоток. Коефіцієнт цінової
еластичності пропозиції (Esp) розраховується за формулою:
відсоток зміни величини пропозиції
Esp  ; (3.3)
відсоток зміни ціни

Qs P Qs P0
Esp  :   ;
QS0 P0 P Qs 0
де ESP – цінова еластичність пропозиції;
P та QS – початкові відповідно ціна і обсяг пропозиції;
ΔP та ΔQS – зміни відповідно рівня ціни і обсягу пропозиції.

Якщо функція пропозиції має лінійний вигляд: QSХ = –c + dPХ, то

точкову еластичність пропозиції за ціною можна обчислити за формулою:
P
E SP  d ., (3.4)
QS
Цінова еластичність пропозиції завжди має знак плюс, який показує
прямо пропорційну залежність між величиною пропозиції та ціною. В
залежності від значення коефіцієнта еластичності розрізняють наступні види
пропозиції:
 еластична пропозиція, тобто величина пропозиції змінюється
швидше за зміну ціни, це характерно для значення коефіцієнта еластичності
більше 1.
 нееластична пропозиція – це коли пропозиція змінюється
повільніше за зміну ціни, тоді коефіцієнт цінової еластичності пропозиції
менше 1.
 одиничноеластична пропозиція – коли відсоткова зміна обсягу
пропозиції і ціни однакова.
 абсолютноеластична пропозиція – це пропозиція, яка нескінченно
змінюється внаслідок нескінченно малої зміни ціни.
 абсолютнонееластична пропозиція – будь яка зміна ціни не
викликає зміну обсягу пропозиції.
Наявність, мобільність та доступність ресурсів для виробників є
визначальною умовою збільшення ними пропозиції товарів у відповідь на
підвищення ринкових цін. За наявності потрібних ресурсів основним чинником
еластичності пропозиції стає час, що є у розпорядженні виробників для
реагування на зміну ціни продукту.
21
 У довгостроковому періоді пропозиція еластичніша, ніж у
короткостроковому періоді, оскільки у короткостроковому періоді продавці
стикаються з обмеженням продуктивності, а в довгостроковому можуть
розширювати виробничі потужності.
Отже у миттєвому, короткостроковому і довгостроковому періодах на
однакове підвищення ціни окрема фірма або ринок в цілому відповідає різною
зміною обсягу пропозиції (див. рис. 3.4).

Рис. 3.4. Миттєва (а), короткострокова (б) і довгострокова (в)

еластичність пропозиції

У миттєвому періоді пропозиція є абсолютно нееластичною, а її крива

S набуває на графіку вертикального положення. Єдина можливість у цій
ситуації ліквідувати несподівано виниклий дефіцит – підвищення ціни (див.
рис. 3.4, а).
У короткостроковому періоді неможливо ввести нові потужності для
виробництва даного товару, але на наявних потужностях можна організувати
багатозмінну роботу, для чого потрібно найняти додаткових робітників і
закупити потрібні сировину і матеріали. Отже, виробники зможуть дещо
збільшити випуск своєї продукції. Крива пропозиції S буде похилішою (див.
рис. 3.4, б). У подальшому рівноважна ціна може дещо знизиться, хоча й буде
залишатися вищою за початковий рівень.
У довгостроковому періоді, якщо попит на товар залишається
стабільно високим, у виробників з'являється можливість розширити
виробництво за рахунок застосування нових потужностей, реконструкції та
оновлення діючих підприємств, переливу капіталу з інших галузей. Крива
пропозиції S матиме ще похиліший вигляд, а приріст обсягу випуску буде
значно більшим порівняно з короткостроковим періодом (див. рис. 3.4, в).
Подальше зростання обсягу випуску приведе до зниження рівноважної ціни,
хоча, очевидно, вона не досягне початкового рівня. Це пояснюється тим, що
збільшення випуску супроводжується зазвичай зростанням витрат у розрахунку
на одиницю випуску.

22
 Питання до теми
1. Чим пропозиція відрізняється від величини (обсягу) пропозиції?
2. Як графічно відображається зміна величини пропозиції та
пропозиції вцілому?
3. Яку залежність відображає закон пропозиції?
4. Які нецінові фактори пропозиції можна назвати та яким є їх вплив
на попит?
5. Що виражає цінова еластичності пропозиції?

23
 Тема 4. РИНКОВА РІВНОВАГА ТА ЇЇ ДИНАМІКА
4.1. Ринкова рівновага: сутність, графічна модель, види ринкового
дисбалансу. Поняття надлишків покупців та продавців.
4.2. Динаміка ринкової рівноваги.
4.3. Випадки втручання держави у ринковий механізм.

Література [1; 3; 4; 6; 9; 11; 13]

4.1. Ринкова рівновага: сутність, графічна модель, види ринкового

дисбалансу. Поняття надлишків покупців та продавців.

Взаємодія попиту та пропозиції призводить до встановлення в

ідеальному випадку ринкової рівноваги. Ринкова рівновага – це така ситуація
на ринку, за якої платоспроможне бажання споживачів щодо купівлі товару
співпадає з платоспроможним бажанням виробників щодо їх продажу на ринку.
Математично ринкова рівновага може бути записана як рівність величин
попиту і пропозиції:
Qd = Qs
Графічно ринкова рівновага є точкою перетину кривих попиту і
пропозиції (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Ринкова рівновага: Е – точка ринкової рівноваги; Р* –

рівноважна ціна; Q* – рівноважний обсяг продажу.

Наслідками встановлення ринкової рівноваги є рівноважна ціна (Р*) та

рівноважні кількість продукції (Q*). Рівноважна ціна – це ціна, яка влаштовує
як споживачів так і виробників на даному ринку, тобто це компроміс їх
інтересів. Рівноважний обсяг продажу – це той обсяг продукції який
купується і продається на ринку.
За будь-якої ціни, відмінної від рівноважної, на ринку, як видно на
рис. 4.1, виникне або дефіцит товару або його надлишок. Дефіцит товару – це
стан ринку, при якому обсяг попиту на певний товар перевищує обсяг його
пропозиції внаслідок встановлення ринкової ціни на рівні, нижчому за ціну
ринкової рівноваги (на рис. 4.1. дефіцит утворився при ціні Р2, що є нижчою за
рівноважну ціну Р0). Обсяг дефіциту визначається як різниця між обсягами
пропозиції і попиту і має від’ємне значення:
Qдеф = QS – QD.
24
 Надлишок товару – це стан ринку, при якому кількість благ, що
пропонуються на ринку, перевищує кількість тих, що їх запитують покупці,
який виникає внаслідок фіксації ринкової ціни на рівні, що перевищує ціну
ринкової рівноваги (на рис. 4.1. надлишок виникає в результаті встановлення
ціни Р1, що є вищою за рівноважну ціну Р0). Обсяг ринкового надлишку так
само визначається різницею між обсягами пропозиції і попиту, але має додатне
значення:
Qнадл = QS – QD.
Рівноважна ціна є вигідною, як для споживачів так і для виробників (рис.
4.2). Так, рівноважна ціна є вигідною для споживачів, оскільки вона є меншою
ніж максимальна ціна, за яку згодні купувати цей товар споживачі:
Р*< Рd мах (т. А)
Рівноважна ціна є вигідною і для виробників, тому що вона є більшою
ніж мінімальна ціна, за якою згодні продати цей товар виробники:
Р*> Рs мin (т. В)

Р А

PE
E

В D
QE Q

Рис. 4.2. Утворення надлишків у покупця і продавця

Площа трикутника АЕРе – означає надлишок або вигоду споживачів від

встановлення ринкової рівноваги, площа трикутника РеЕВ – означає надлишок
або вигоду виробників.
Окрім надлишку та дефіциту товарів, як основних типів дисбалансів,
існують випадки за яких ринкова рівновага взагалі не встановлюється. Перший
пов'язаний з тим, що максимальна кількість товару, яку взмозі купити
споживачі, є меншою за мінімальну кількість товару, яку згодні поставити на
ринок виробники, тобто: QDmax < QSmin.
Другий випадок пов’язаний з тим, що максимальна ціна, за яку згодні
купити цей товар споживачі, є меншою за мінімальну ціну, за яку готові
продати свій товар виробники, тобто: PDmax < PSmin
Отже, рівноважний стан ринку є ідеальним явищем, для якого
характерна відсутність у продавців і покупців стимулів до зміни своїх рішень
щодо обсягів купівлі-продажу. Проте, рівноважний стан за своєю природою
нестабільний, тому що ринкові умови, які його визначають, постійно
25
змінюються, викликаючи коливання попиту і пропозиції. Саме механізм
коливань попиту і пропозиції примушує розвиватися ринкову економіку.
Результатом цих коливань є відновлення втраченої рівноваги на попередньому
або новому рівні.

4.2. Динаміка ринкової рівноваги.

Ринкове ціноутворення є автоматичним регулятором ринкових відносин.

Вихід ринку зі стану рівноваги (див. рис. 4.3, а) відбувається під впливом
нецінових чинників, що зумовлюють зміну попиту чи пропозиції або їхню
одночасну (односпрямовану чи різноспрямовану) зміну. Внаслідок динаміки
попиту і пропозиції змінюються як рівноважні ціни Р*, так і рівноважні
кількості певних товарів q* (обсяги їх купівлі-продажу), а саме:
а) зменшення попиту під впливом нецінових чинників за незмінної
ринкової пропозиції неодмінно веде до падіння рівноважної ціни і обсягу
продажу (див. рис. 4.3, б);
б) збільшення попиту під впливом нецінових чинників за незмінної
ринкової пропозиції неодмінно підвищує рівноважну ціну і обсяг продажу (див.
рис. 4.3, в);
в) зменшення пропозиції під впливом нецінових чинників за сталого
попиту веде до підвищення рівноважної ціни і скорочення обсягу купівлі-
продажу (див. рис. 4.3, г);
г) збільшення пропозиції під впливом нецінових чинників за сталого
попиту веде до падіння рівноважної ціни і збільшення обсягу купівлі-продажу
(див. рис. 4.3, д);
д) одночасне зростання і попиту і пропозиції веде до збільшення обсягу
купівлі-продажу; при цьому динаміка ринкової ціни залежить від
співвідношення темпів зростання попиту і пропозиції. За швидшого зростання
попиту – рівноважна ціна збільшується; за швидшого зростання пропозиції –
зменшується; за однакових темпів зростання попиту і пропозиції – ринкова ціна
не змінюється. Нижче подано саме останній варіант одночасного зростання
попиту і пропозиції (див. рис. 4.3, е);
е) одночасне зменшення попиту і пропозиції призводить до скорочення
обсягу купівлі-продажу; при цьому динаміка рівноважної ціни як і у
попередньому випадку залежить від співвідношення темпів падіння попиту і
пропозиції (див. рис.4.3, ж);
ж) збільшення пропозиції в умовах скорочення попиту веде до падіння
рівноважної ціни; при цьому динаміка обсягу продажу залежить від
співвідношення темпів зміни попиту і пропозиції. Якщо пропозиція зростає
швидше, ніж зменшується попит, обсяг продажу зростає; якщо попит
зменшується швидше, ніж зростає пропозиція, обсяг продажу зменшується; при
однакових темпах змін попиту і пропозиції рівноважний обсяг продажу не
змінюється. Саме останній варіант наведено на графіку (див. рис. 4.3, з);
з) зменшення пропозиції в умовах зростання попиту веде до зростання
рівноважної ціни; при цьому динаміка обсягу продажу, як і у попередньому

26
варіанті залежить від співвідношення темпів зміни попиту і пропозиції (див.
рис. 4.3, і).

Рис. 4.3. Динаміка рівноважної ціни і обсягу продажу під впливом зміни
попиту і пропозиції

Незважаючи на всі позитивні риси, ринковий механізм не може

повністю виключити потреби державного регулювання ринку. Зупинимось на
аналізі деяких аспектів і засобів втручання держави у функціонування
ринкового механізму, які безпосередньо впливають на динаміку ринкової
рівноваги.

4.3. Випадки втручання держави у ринковий механізм.

Держава втручається у ринковий механізм ринку за допомогою податків

та субсидій (дотацій), які можуть стягуватися або ж накладатися як на
виробників, так і на споживачів товару.
а). Введення державою податку з продажу одиниці продукції (податку
на виробника) призводить до встановлення нової ринкової рівноваги, а
податковий тягар розподіляється між споживачем та продавцем в залежності
від еластичності попиту та пропозиції.
Функція пропозиції набуває нового вигляду: QST = –c + d(P - Т), (4.1)
де Т – це розмір податку.
27
 Стан нової рівноваги визначається рівністю: QST = QD. Як бачимо на Рис.
4.4. внаслідок втручання держави в ринкове ціноутворення за рахунок податку
на виробника рівноважна ціна зростає, і від цього програє споживач, а
рівноважний обсяг зменшується, що є втратами виробника.
Р

ST

S
ET
PT
E
PE
B
A
D
QT QE Q

Рис. 4.4. Вплив податку виробникам на ринкову рівновагу

Площа трапеції PTETЕPE являє собою втрати споживачів від введення

податку (ціна одиниці продукції збільшилась). Площа трапеції PEЕAB являє
собою втрати виробників від введення податку (обсяг купівлі товару
зменшився). Втрати споживача та продавця можна визначити за формулами:
Втрати споживача = ½ (PT – PE) (QT+ QE), (4.2)
Втрати продавця =½ (T – (PT - PE) (QT+ QE), (4.3)
де РE та QE – початкові рівноважна ціна та обсяг продукції до введення податку;
PT і QT – відповідно ціна та обсяг продукції після введення податку;
T – розмір податку з одиниці продажу.
Податкові надходження держави = Т•QT, (4.4)
б). Дотації є податками «навпаки». Дотації зазвичай отримують
виробники, хоча у багатьох випадках їх отримують безпосередньо і споживачі
(як компенсацію за підвищення цін на окремі товари: хліб, дитяче харчування
комунальні послуги тощо).
Введення державою дотації з продажу одиниці продукції призводить до
встановлення нової ринкової рівноваги, а вигода від дотації розподіляється між
споживачем та продавцем в залежності від еластичності попиту та пропозиції.
Функція пропозиції набуває нового вигляду: QSH = –c + d(P+Н), (4.5)
де Н – це розмір субсидії.
Стан нової рівноваги визначається рівністю: QSH = QD.
Як бачимо із Рис. 4.5 внаслідок втручання держави в ринкове
ціноутворення за рахунок дотації на виробника рівноважна ціна зменшується, і
від цього виграє споживач, а рівноважний обсяг збільшується, що є виграшем
для виробника.

28
 Р

SH
B A
PE E
PH EH

D
QE QH Q

Рис. 4.5. Вплив дотацій виробникам на ринкову рівновагу

Площа трапеції PEEЕHPH являє собою вигоди покупців (споживачів) від

введення дотації (ціна одиниці продукції зменшилася). Площа трапеції PЕЕАВ –
вигоди продавців (виробників) від введення дотації (обсяг купівля товару
збільшився).
Вигоди споживача та продавця можна визначити за формулами:
Виграш споживача = ½(PE – PH) (QE+ QH) (4.6)
Виграш продавця =½ (Н – (PE – PH) (QE + QH), (4.7)
де РE та QE – початкові рівноважна ціна та обсяг продукції до введення дотації;
PH і QH – відповідно ціна та обсяг продукції після введення дотації;
Н – розмір дотації з одиниці продажу.
Втрати держави = Н•QH, (4.8)

в). Окрім того, держава може ввести податок на споживання. Останнє

призводить до встановлення нової ринкової рівноваги, а податковий тягар
розподіляється між споживачем та продавцем в залежності від еластичності
попиту та пропозиції.
Функція попиту набуває нового вигляду: QDT = a - b(P - Т), (4.9)
де Т – це розмір податку.
Стан нової рівноваги визначається рівністю: QS = QDT.
В цьому випадку, як бачимо із рис. 4.6, рівноважна ціна зменшується, від
чого втрачають виробники, а рівноважний обсяг також зменшується, що є
втратою для споживачів.
Втрати споживача та продавця можна визначити за формулами:
Втрати виробника = ½(PE – PT) (QT+ QE), (4.10)
Втрати споживача =½ (T – (PE - PT) (QT+ QE), (4.11)
де РE та QE – початкові рівноважна ціна та обсяг продукції до введення податку;
PT і QT – відповідно ціна та обсяг продукції після введення податку;
T – розмір податку з одиниці продажу.
Податкові надходження держави = Т•QT (4.12)

д). Дотації споживачам досить часто називають субсидіями. Введення

державою субсидії на споживання призводить до встановлення нової ринкової
рівноваги, а вигода від субсидії розподіляється між споживачем та продавцем в
29
залежності від еластичності попиту та пропозиції. Функція попиту набуває
нового вигляду: QDН = a - b(P+Н), (4.13)
де Н – це розмір субсидії.
Стан нової рівноваги визначається рівністю: QS = QDН
Як бачимо із рис. 4.7. внаслідок втручання держави в ринкове
ціноутворення за рахунок субсидії на споживання рівноважна ціна зростає, і від
цього виграє виробник, а рівноважний обсяг також збільшується, що є
виграшем для покупця.
Р

S
EH
PH
E
PE
В A
DH
D
QE QH Q

Рис. 4.7. Вплив субсидії споживачу на ринкову рівновагу

Площа трапеції PEEAB являє собою вигоди покупців (споживачів) від

введення субсидії (обсяг купівля товару збільшився), а площа трапеції P HЕHEPE
– виграш продавців(виробників) від введення субсидії (ціна одиниці продукції
збільшилась).
Вигоди споживача та продавця можна визначити за формулами:
Виграш виробника = ½(PH – PE) (QH + QE) (4.14)
Виграш споживача =½ (Н – (PH - PE) (QH + QE), (4.15)
де РE та QE – початкові рівноважна ціна та обсяг продукції до введення субсидії;
PH і QH – відповідно ціна та обсяг продукції після введення субсидії
Н – розмір субсидії з одиниці продажу.
Втрати держави = Н•QH (4.16)
Крім використання податків і дотацій, держава може застосовувати і
такі методи втручання у ринковий механізм, як фіксовані ціни.
Коливання рівноважних цін є звичайною справою на ринку. Інколи
держава намагається зафіксувати ціни на більш низькому або на більш
високому рівні, ніж рівноважний, або ж на рівноважному рівні, що склався на
певний момент. У першому варіанті виникає дефіцит товарів, у другому – їхній
надлишок, у третьому – дуже швидко виникає перша або друга ситуація.
Занижені фіксовані ціни найчастіше використовують з метою
соціального захисту населення. Окрім дефіциту і обов’язкового виникнення
«чорного ринку» (спекуляції), їхня підтримка вимагає від уряду значних
дотацій виробникам.
Підвищені фіксовані ціни встановлюють або з фіскальною метою
(алкоголь, коштовності тощо), або для підтримки вітчизняних виробників
деяких галузей, наприклад, сільського господарства. В останньому варіанті
30
виникає надлишок сільськогосподарської продукції, який уряд має
викуповувати, витрачаючи на це значні кошти з бюджету.

Питання до теми
1. Що являє собою ринкова рівновага та як можна її зобразити
графічно?
2. Внаслідок чого встановлюється дефіцит та надлишок товару?
3. Поясніть чому рівноважна ціна вигідна як для продавця, так і для
покупця. Що являють собою надлишки покупців та споживачів?
4. Як може змінитися ринкова рівновага внаслідок коливання попиту
та пропозиції?
5. Які основні випадки втручання держави в ринковий механізм
ціноутворення виділяють? Від чого залежить пропорція розподілу вигод або
втрат між покупцями та продавцями?

31
 Тема 5. КОРИСНІСТЬ ТОВАРУ І РІВНОВАГА СПОЖИВАЧА
5.1. Корисність товару та рівновага споживача (кількісна теорія
корисності).
5.2. Криві байдужості та їх властивості.
5.3. Поняття бюджетної лінії та її побудова.
5.4. Вибір споживача з точки зору концепції кривих байдужості та
бюджетних ліній (порядкова теорія корисності).

Література [1; 3; 4; 6; 9; 11; 17]

5.1. Корисність товару та рівновага споживача (кількісна теорія

корисності).

Теорія поведінки споживача була розроблена маржиналістською

теорією. Історично першою школою маржиналізму були кардиналісти
(кількісна теорія корисності) (Візер, Бем-Баверк, Менгер), які прагнули
встановити зв’язок між попитом і ціною, запасом і кількістю благ. Вони
обґрунтували положення про те, що кількість є одним з найважливіших
факторів, що впливають на ціну в умовах обмеженості ресурсів. Саме ними
була виявлена закономірність, що кількість одного блага, яка послідовно
споживається володіє спадною корисністю для споживача.
Споживач на ринку орієнтується на здатність блага задовольняти його
потреби, тобто бути корисним.
Корисність – це і є властивість блага задовольняти потреби споживача.
Достатньою умовою корисності блага є його доступність, а необхідною умовою
- бажаність блага. Розрізняють загальну (сукупну) та граничну корисність.
Загальна корисність (TU - total utility) – це повне задоволення, яке
отримує покупець від споживання певної кількості благ за певний проміжок
часу.
Функція сукупної корисності (TUX ) має вигляд: TUX = f(QX), (5.1)
де TUX – сукупна корисність , QX – обсяг споживання блага.
Гранична корисність (MU - marginal utility) – додаткове задоволення,
яке отримує людина від споживання кожної додаткової одиниці даного блага.
Вимірюється корисність в умовних одиницях задоволення – ютилях.
Функція граничної корисності (MUx) описується рівнянням:
TU X
MU X  TU QX  TU (QX 1)  (TU X ). , (5.2)
Q X
Вихідними умовами поведінки споживача є ( згідно кількісної теорії
корисності):
1) Раціональність поведінки та прагнення до максимізації загальної
корисності.
2) Наявність системи переваг і точне уявлення про граничну корисність
благ.
3) Стимулюючий вплив бюджету споживача, здатність до компромісів у
споживчому наборі товарів.

32
 4) Наявність цін на товари та послуги, які встановлюються без участі
споживача.
Ступінь корисності блага залежить від:
- запасу даного блага (діаманти та вода);
- інтенсивності потреби в споживанні блага (стоматолог і зубний біль).
Між загальною та граничною корисністю існує стійка залежність, яку
можна сформулювати наступними твердженнями:
 значення сукупної та граничної корисності співпадають для першої
одиниці блага;
 гранична корисність максимальна від першої одиниці блага;
 при зростанні обсягу споживання блага гранична корисність
зменшується, а сукупна корисність зростає до точки повного насичення даним
благом;
 там, де гранична корисність дорівнює нулю, сукупна корисність
набуває максимального значення – ця точка називається точкою повного
насичення даним благом;
 коли гранична корисність має від’ємне значення, сукупна
корисність зменшується;
 благо з від’ємною граничною корисністю називається антиблагом.
Ця залежність може бути зображена графічно:

Рис. 5.1. Взаємозв’язок динамки загальної (сукупної) TU (а) та

граничної MU (б) корисності блага

33
 Отже, намагання збільшити кількість спожитих благ до рівня повного
насичення потреби веде до зменшення корисності кожної наступної одиниці
блага, що споживається ─ закон спадної граничної корисності. Цей закон
формує вибір споживача.
Механізм здійснення вибору блага споживачем при обмеженому
бюджеті:
Споживаючи два блага (наприклад, каву і бутерброди) людина
суб’єктивно визначає їх пропорцію таким чином, щоб гранична корисність
останньої чашки кави дорівнює граничній корисності останнього бутерброда.
Ця ситуація називається рівновагою споживача . За такої ситуації споживач не
зацікавлений у зміні пропорцій двох благ.
В цьому випадку досягається максимальна загальна корисність при
даному бюджеті і цінах, а кожна грошова одиниця, яка витрачена на придбання
одного блага, приносить споживачу таку ж додаткову корисність, як і кожна
грошова одиниця, що витрачена на придбання іншого блага.
Стан рівноваги можна сформулювати у вигляді правила максимізації
корисності:
MUх MUy MUz
  ...  , (5.3)
Px Py Pz
де MUx, MUy, MUz – гранична корисність відповідно благ x, y, z;
Px, Py, Pz – ціни відповідно благ x, y, z;
λ – гранична корисність грошей.

5.2. Криві байдужості та їх властивості.

Ще одним засобом аналізу поведінки споживачів є ординалістська або

порядкова теорія корисності. Представники цієї теорії (Еджуорт, Парето,
Слуцький, Хікс) замінили вимірювання корисності за допомогою абсолютної
шкали (ютилів) відносною та описали поведінку споживача за допомогою
ранжування благ. При цьому споживачу необхідно зробити лише вибір між
двома наборами благ.
Вихідними умовами для аналізу поведінки споживача є (згідно
порядкової теорії корисності):
1). Споживач має сформовану систему переваг.
2). Уподобання споживачів транзитивні – послідовні: якщо споживач
байдужий у виборі між набором А і В та В і С, то він байдужий і у виборі між А
і С ( Волга краща за Жигулі, Жигулі кращі за Ниву, то Волга краща Ниви).
3). Споживач не насичується, в тому розумінні, що набір з більшою
кількістю благ завжди кращий, ніж набір з меншою кількістю благ.
4). Споживач згоден відмовитись від невеликої кількості блага Х, якщо
йому запропонують більшу кількість блага-субститута.
Отже, споживач виходить на ринок і суб’єктивно визначає набори благ,
які приносять йому однакову загальну (сукупну) корисність або які для нього
байдужі чи еквівалентні. Набори благ в цих кошиках називаються наборами
байдужості – це набори альтернативних варіантів споживчого вибору, кожен з
яких забезпечує однакові ступені задоволення і не має переваг перед іншими
34
(набори А, В, С). Графічне сполучення даних наборів байдужості складає
криву байдужості.

Рис. 5.2. Карта кривих байдужості.

Крива байдужості – це сукупність наборів товарів і послуг, які

забезпечують однаковий рівень загальної (сукупної) корисності.
Властивості кривих байдужості:
1) Криві байдужості мають від’ємний (спадний) характер (нахил), тому
що описують обернений зв'язок між кількостями двох благ.
2) Є можливість побудувати криву байдужості на новому рівні
споживання. Чим далі крива від початку координат, тим більша величина
сукупної корисності наборів, які розташовані на цій кривій. Сукупність кривих
байдужості називається картою байдужості (Рис 5.2.).
U1<U2<U3
3) Криві байдужості ніколи не перетинаються, оскільки уподобання
споживачів транзитивні.
4) Криві байдужості мають увігнуту форму, причому їх нахил стає більш
пологим по мірі руху вниз і праворуч по кривій.
На відрізку АC можлива ефективна заміна одного блага іншим. Поза
цим відрізком заміна виключена: товар Х та У стають незалежними один від
одного.
Для кількісного визначення обсягу певного товару, яким готовий
пожертвувати споживач заради іншого товару використовують показник
граничної норми заміщення (MRSxy).
Гранична норма заміщення показує, від якої кількості товару Х
готовий відмовитись споживач на користь придбання додаткової одиниці
товару У, залишаючись на тій самій кривій байдужості. Цей показник
зменшується по мірі руху праворуч донизу по кривій байдужості і
розраховується таким чином:
 y
MRSxy  ., (5.4)
x
де  х,  у – прирости благ Х та У відповідно.
Чим більша кількість одного продукту, тим менша гранична корисність
його додаткової одиниці.
 y MUx
MRSxy   ., (5.5)
x MUy
де MUх, MUу – відповідно граничні корисності благ Х та У.

35
 Гранична норма заміщення певної кількості товару Y додатковою
одиницею товару X, або співвідношення їхніх граничних корисностей,
характеризує кут нахилу кривої байдужості до осі абсцис. Cпадна гранична
норма заміщення у порядковій теорії корисності має те саме значення, що й
спадна гранична корисність у кількісній теорії. Різниця полягає лише у тому,
що в кардиналістській концепції корисність кожної додаткової одиниці товару
оцінюється в спеціальних умовних одиницях корисності – ютилях, а в
ординалістській – обсягом іншого товару, від якого споживач готовий
відмовитися.
Форма кривих байдужості зумовлюється характером взаємозв’язку благ
в процесі споживання.
Для товарів субститутів (властивість благ задовольняти потреби за
рахунок зміни одного на інше благо: авіаційний, залізничний та автотранспорт)
криві байдужості мають незвичну конфігурацію. Взаємозамінюваність благ
може бути:
1) Абсолютна взаємозамінюваність – одне благо може повністю
замінити інше (червоні та рожеві троянди). Для абсолютних замінників криві
байдужості мають форму прямих ліній (рис. 5.3, б). Для таких товарів гранична
норма заміщення благ дорівнює константі: MRSxy = const. Окрім цього, для
таких товарів рівновага споживача є кутовою.
2) Відносна взаємозамінюваність – коли відсутнє повне заміщення
одного блага іншим (наприклад, чай і кава, масло і маргарин). Для більшості
товарів, які є відносними взаємозамінниками криві байдужості мають форму
увігнутої дуги з великою зоною заміщення (див. рис. 5.3, а).
Товари можуть також доповнювати один одного у споживанні.
Доповнюваність благ є різною:
1) Абсолютна доповнюваність – коли одному благу відповідає тільки
певна кількість іншого (авто-номерні знаки). Для абсолютно
комплементарних благ, коли споживання певної кількості одного блага
вимагає обов’язкового споживання чітко визначеної кількості іншого блага,
криві байдужості є L-подібними, тобто мають форму прямого кута (рис. 5.3, в).
В такому випадку, вибір споживача є вимушеним і єдиним, незалежно від цін
на товари X і Y. Гранична норма заміщення одного блага іншим дорівнює
нулю: MRSxy = 0, тому що один товар не можна замінити іншим.
2) Відносна доповнюваність – коли відсутні строгі залежності між
благами (наприклад, чай і цукор, авто і бензин).

36
 Рис. 5.3. Відмінності конфігурацій кривих байдужості:
а – товари Х і Y відносні замінники; б – товари Х і Y абсолютні
замінники; в – товари Х і Y абсолютно комплементарні блага.

5. 3. Поняття бюджетної лінії та її побудова.

Крива байдужості описує послідовне ранжування або шкалу уподобань

споживачів відносно різних наборів товарів та послуг. Однак, ці уподобання не
дають інформації про те, який з наборів є більш вигідним для споживача, тому
розглянемо об’єктивну умову вибору, а саме – бюджетні обмеження, які разом
із цінами впливають на вибір споживача.
Бюджетна лінія – це лінія можливостей споживача. Вона показує різні
можливості комбінації товарів, які споживач взмозі придбати за існуючих цін в
разі повного використання свого доходу (рис. 5.4.).

Рис.5.4. Бюджетні лінії споживача

Загальне рівняння бюджетної лінії має такий вигляд:

І=Px•X + Py•Y, (5.6)
де, І – дохід споживача;
Px та Py – відповідно ціни товарів X та Y;
X та Y – обсяги споживання благ X та Y.
Властивості бюджетної лінії:
1) Розташування бюджетних ліній залежить від величини грошового
доходу. Якщо дохід зростає, то бюджетна лінія переміщується праворуч і вгору;
якщо дохід скорочується – ліворуч і донизу.
2) Розташування бюджетних ліній також залежить і від зміни цін на
товари X та Y. Якщо ціни змінюються на два товари пропорційно – бюджетна
37
лінія рухається або праворуч, або ліворуч, якщо ж змінюється ціна одного з
товарів – бюджетна ліня змінює кут нахилу.
3) Кут нахилу бюджетної лінії показує співвідношення цін двох товарів:
Px
 кут нахилу бюджетної лінії
Py

5.4. Вибір споживача з точки зору концепції кривих байдужості.

Оптимальний вибір споживача повинен відповідати двом умовам:

1) об’єктивна – вибір повинен знаходитись на бюджетній лінії.
2) суб’єктивна – вибір повинен бути найбільш бажаним для споживача,
тобто знаходитись на найвищій, із можливих, кривій байдужості.
Якщо крива байдужості показує, що покупець хотів би купити, а
бюджетна лінія – що споживач може купити, то у своїй єдності вони можуть
дати відповідь на питання, як забезпечити максимальне задоволення від купівлі
за обмеженого бюджету. Це фіксується у точці дотику (перетину) бюджетної
лінії до найвищої кривої байдужості, що її можна досягти. Ця точка показує
якнайбільше задоволення споживача і є точкою споживчої рівноваги, або
точкою оптимуму споживача (рис.5.5).

Рис.5.5. Стан споживчої рівноваги

У стані рівноваги споживач витратить усі свої грошові ресурси й

отримає максимально можливе задоволення, придбавши комбінацію товарів,
що відповідає точці, де бюджетна лінія збігається з дотичною до найвищої з
досяжних кривих байдужості – на рис. 5.5 точка С, що є точкою дотику
бюджетної лінії І до кривої байдужості U2.
Оптимальний вибір споживача знаходиться там, де кути нахилу кривої
байдужості та бюджетної лінії дорівнюють один одному (співпадають).
Кут нахилу кривої байдужості виражається граничною нормою
заміщення:
 y
MRSxy  ., (5.7)
x
А кут нахилу бюджетної лінії співвідношення цін двох товарів:
Px
, (5.8)
Py
38
 Отже, в точці оптимального вибору виконується таке рівняння:
Px
MRSxy  ., (5.9)
Py
Окрім цього, стан споживчої рівноваги алгебраїчно можна записати як
систему з двох рівнянь:
 MUx MUy
 
 Px Py
 I  Px  Qx  Py  Qy.


Питання до теми
1. Що являють собою гранична та загальна корисності та який
взаємозв’язок існує між цими поняттями?
2. В чому полягає правило максимізації корисності?
3. Що показує крива байдужості та які властивості вона має?
4. Що виражає бюджетна лінія та які властивості для неї характерні?
5. Що виражає стан рівноваги споживача аналітично та графічно?

39
 Тема 6. АНАЛІЗ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА
6.1. Реакція споживача на зміну його доходу. Крива Енгеля.
6.2. Реакція споживача на зміну ціни товару. Побудова кривої попиту.
6.3 Ефект заміщення та доходу. Парадокс Гіффена.

Література [1; 3; 4; 6; 9; 13]

6. 1. Реакція споживача на зміну його доходу. Крива Енгеля.

Якщо доход споживача є змінним фактором в моделі рівноваги

споживача, тоді виникає можливість проаналізувати його реакцію на зміну в
бюджеті за допомогою аналізу карти кривих байдужості та ліній бюджетних
обмежень. Так, якщо бюджет (доход) зростає, бюджетна лінія переміщується
праворуч вгору та щоразу торкатиметься все більш віддалених кривих
байдужості.
Якщо через точки рівноваги споживача при різних рівнях доходу
провести лінію, то отримуємо криву «доход –споживання» (крива рівня
життя - ІЕР). Ця крива показує як при зміні доходу змінюється обсяг спожитих
благ. При зростанні доходу обсяги купівлі товару змінюються в різних
напрямках в залежності від категорії товару. Проілюструємо означене графічно
на рис. 6.1:

Рис. 6.1. Криві «доход - споживання»:

а – товар X якісніший; б – товар Y якісніший

Якщо обсяги споживання товарів х та у зростають пропорційно зміні

доходу, то крива «доход-споживання» є монотонно зростаючою. Якщо ж обсяг
споживання товару х при зростанні доходу зменшується, крива «доход-
споживання» набуває від’ємного нахилу. А якщо обсяг споживання блага х
залишається незмінним, то крива «доход-споживання» має вигляд або
вертикальної або горизонтальної прямої, в залежності від того, яке благо х чи у
є нейтральним.
Зміна кількості споживання блага х залежно від рівня доходу дає змогу
побудувати криву Єнгеля. Криві Єнгеля показують співвідношення між
доходом і обсягами споживання певного товару при незмінності інших
факторів. В залежності від зазначених вище груп товарів криві Енгеля можуть
мати різну конфігурацію:

40
 I
1) Для товарів першої необхідності
обсяг споживання зростає повільніше за
зміну доходу. Крива Єнгеля для таких
товарів має висхідну «круту» форму (рис.
I1 6.2.):
3%
I0

2%
Q0 Q1 Qx

Рис. 6.2. Крива Енгеля для товарів першої необхідності

I 2) Обсяг споживання товарів розкоші

зростає швидше за зміну доходів. Крива
Єнгеля для предметів розкоші буде мати
наступну форму(рис. 6.3.):

I1
2%
I0

4%
Q0 Q1 Qx

Рис. 6.3. Крива Енгеля для товарів розкоші

I 3). Для неповноцінних товарів характерно, що

за досить низького рівня доходу обсяг
споживання цих благ зростає в міру зростання
I1 доходу, потім швидкість зростання обсягів їх
купівлі уповільнюється (крива стає крутішою), а
з часом обсяг споживання цих товарів зі
зростанням доходу зменшується, наближаючись
I0
до нуля. Крива Енгеля для товарів неповноцінних
буде мати наступну конфігурацію (рис. 6.4.):

Q1 Q0 Qx

Рис. 6.4. Крива Енгеля для неповноцінних товарів

41
 6. 2. Реакція споживача на зміну ціни товару. Побудова кривої
попиту.

Окрім зміни доходу на поведінку споживача мають вплив зміна цін

товарів. Якщо дохід є незмінним, то зміна ціни на товар призводить до
порушення стану споживчої рівноваги. Якщо припустити, що ціна товару X або
Y зменшується, крива бюджетного обмеження змінює кут нахилу та
переміщується праворуч. Проілюструємо означені ситуації графічно (рис.
6.5.а,б):

б
Рис. 6.5. Крива „ціна – споживання” при зміні ціни товару X (а) та при
зміні ціни товару Y (б)

Через точки, що з’єднують точки рівноваги споживача під впливом

зміни ціни, можна провести криву «ціна-споживання»(РЕР). На основі даної
кривої може бути побудована крива індивідуального попиту на певний товар
(рис. 6.6.).
 PYi Yi

лінія «ціна-
споживання»(РЕР)

В0 В1 В2
0 Х
Р

Р3

Р2
Р1 D

0 Х

Рис. 6.6. Побудова на основі лінії «ціна-споживання» індивідуальної

кривої попиту на певний товар

42
 Лінія «ціна-споживання» має особливі конфігурацію для двох груп товар
– товарів взаємодоповнюючих (комплементарних благ) та товар
взаємозамінних (субститутів). Так, для товарів комплементарних характерно
те, що при зростанні обсягу споживання на товар X, обсяг споживання товару Y
теж зростає. Крива «ціна-споживання» для даної групи товарів має додатній
нахил (рис. 6.7.).
Y
лінія «ціна-
споживання»

Y
2
U2
Y
1 U1
I1 I2
X X2 X
1
Рис. 6.7. Лінія «ціна-споживання» для комплементарних товарів

Для товарів-субститутів характерно, що при зростання попиту на товар

X, попит на товар Y зменшується. Крива «ціна-споживання» має від’ємний
нахил.
Y

Y
1 лінія «ціна-
Y споживання»
U1
2
U2
I1 I2
X1 X2 X

Рис. 6.8. Лінія «ціна-споживання» для товарів-субститутів

6.3. Ефект заміщення та доходу. Парадокс Гіффена.

Ступінь впливу зміни ціни і реального доходу обумовлюють

різноманітні зміни обсягів споживання товару. Так, якщо зменшиться ціна
товару X, то змінюються і споживчі можливості покупця. З одного боку, це
робить даний товар більш привабливим (дешевим) порівняно з товарами
субститутами. З іншого боку, вивільнення коштів від здешевлення товару X дає
змогу споживачу збільшити обсяги купівлі інших товарів. Отже, при зміні ціни
на один товар спостерігається дія двох ефектів:
43
  ефекту доходу;
 ефекту заміщення.
Ефект доходу – це зміни у споживанні товарів, викликані зміною
реального доходу споживача під впливом руху цін. Так, із збільшенням доходу
обсяги споживання нормальних товарів зростають, а неякісних – зменшуються.
Ефект заміщення – це зміни в споживанні товару, які є результатом
зміни цін даного товару відносно цін на інший товар. Цей ефект однаково
спрацьовує і для нормальним, і для неякісних товарів.
Ці два ефекти діють одночасно. Стосовно нормальних товарів обидва
діють в одному напрямку, а у споживанні неякісних товарів їх спрямованість
протилежна.
Ефект Споживання товару
нормального неякісного
Ефект доходу:
ціна зменшується споживання зростає споживання зменшується
ціна зростає споживання зменшується споживання зростає
Ефект заміщення:
ціна зменшується споживання зростає споживання зростає
ціна зростає споживання зменшується споживання зменшується
Залежно від того, який ефект спрацьовує сильніше, динаміка ціни та
обсягів споживання товару можуть мати або однакову, або протилежну
спрямованість.
Якщо, ефект заміщення має більший вплив за ефект доходу, то із
зростанням ціни обсяги споживання товару зменшуються, а при зменшення
ціни – збільшуються.
Якщо ефект доходу є більшим за ефект заміщення, то може скластися
ситуація за якої при зростанні ціни зростають і обсяги споживання, а при
зменшенні ціни – зменшуються. Проте така ситуація зустрічається нечасто, і
вона характерна виключно для товарів неповноцінних – товарів низької якості.
Неякісний товар – це товар для якого ефект доходу перевищує ефект
заміщення. Ці товари називаються товарами Гіффена. А споживання цього
товару внаслідок підвищення ціни на нього називається парадоксом Гіффена.
Взагалі існує два підходи до визначення ефекту доходу та ефекту
заміщення, які в науці пов’язані з іменами англійського економіста Дж. Хікса та
російського математика і економіста Є. Є. Слуцького.
За Хіксом, різні рівні грошового доходу, які забезпечують той самий
рівень задоволення, тобто дають змогу досягти тієї самої кривої байдужості,
становлять однаковий рівень реального доходу. За Слуцьким, лише той рівень
грошового доходу, який достатній для придбання того самого набору або
комбінації товарів, забезпечує і незмінний рівень реального доходу.
Версія Хікса є більш загальною і відповідає порядковій теорії
корисності, а вирішення, запропонована Слуцьким, втілює особливості
кількісного підходу у поведінці споживача.

44
 Питання до теми
1. Що являє собою лінія «доход-споживання»?
2. Що ілюструє криві Енгеля і яку конфігурацію вони мають для
товарів першої необхідності, товарів розкоші та неповноцінних товарів?
3. Що показує крива «ціна-споживання»?
4. В чому полягають ефекти доходу та заміщення?
5. Що являє собою парадокс Гіффена?

45
 Тема 7. ВИРОБНИЧА ФУНКЦІЯ
7.1. Теорія виробництва. Поняття і параметри виробничої функції.
7.2. Закон спадної продуктивності факторів виробництва. Динаміка
сукупного, середнього і граничного продуктів виробництва.
7.3. Поняття ізокванти та її властивості. Гранична норма технологічного
заміщення факторів виробництва.
7.4. Ефект масштабу та його види.

Література [1; 3; 4; 6; 9; 11; 13; 18]

7.1. Теорія виробництва. Поняття і параметри виробничої функції.

Другим після споживача найважливішим суб’єктом мікроекономіки є

виробник. Саме він визначає економічну ситуацію на макрорівні, оскільки він
забезпечує пропозицію – постачає на ринок товари і послуги.
Під виробництвом розуміється діяльність по використанню факторів
виробництва з метою досягнення найкращого результату. Економічна
діяльність фірми може бути описана виробничою функцією.
Виробнича функція показує залежність максимального обсягу
створеного продукту та витрат виробництва, пов’язаних з купівлею факторів
виробництва. Виробнича функція може бути описана рівнянням:
Q(TP) = f (K ,L ,M), (7.1)
де Q – максимальний обсяг продукту, який можливо виробити за даної технології та
певного обсягу використання факторів виробництва;
К – витрати капіталу;
L – витрати праці;
М – витрати сировини, матеріалів.
Основною метою діяльності підприємства є максимальний прибуток.
Способом її досягнення є ефективність виробництва. Розрізняють технологічну
і економічну ефективність.
Виробництво є технологічно ефективним, якщо не існує іншого
способу, при якому для виробництва даного обсягу продукції витрачається
менша кількість хоча б одного з ресурсів при умові не збільшення інших видів
ресурсів. Тобто обсяг виробленої продукції є максимальним при використанні
визначеної кількості ресурсів.
Оскільки ресурси платні, підприємство, крім визначення найкращої
технології, зосереджується на пошуку економічно ефективного варіанту
виробництва з мінімальними витрат. Економічно ефективним способом
виробництва заданої кількості продукції слід вважати такий спосіб, при якому
досягається мінімізація альтернативної вартості витрат, що використовується в
процесі виробництва.
Результат фірми залежить від обраної технології. Технологія – це
сукупність методів, практичних навичок та знань, які використовуються в
процесі виробництва. Якщо технологія незмінна, то виробнича функція
підприємства має такі властивості:
- існує межа для збільшення обсягів виробництва за рахунок зміни
одного з факторів виробництва при незмінності інших;
46
 - існує необхідність певного взаємного доповнення факторів
виробництва;
- існує можливість заміни одного фактору виробництва іншим, однак
така заміна має свою межу;
- зміни у використанні і комбінуванні факторів виробництва більш
еластичні в довгостроковому періоду ніж у короткостроковому.
Розрізняють виробничу функцію з одним та із двома змінними
факторами виробництва. Виробнича функція з одним змінним фактором
дозволяє визначити поведінку виробника стосовно зміни використання фактору
виробництва в короткостроковому періоді, яка обумовлена дією закону спадної
граничної продуктивності факторів виробництва.
Виробнича функція з двома змінними факторами, як правило – праці
та капіталу, називається ізоквантою.

7.2. Закон спадної продуктивності факторів виробництва. Динаміка

сукупного, середнього і граничного продуктів виробництва.

Для збільшення обсягів виробництва фірма взмозі нарощувати обсяги

використання одного з ресурсів. Виробнича функція з одним змінним
фактором виробництва показує залежність між обсягом виробництва та
обсягом використаних ресурсів за умови, що один із факторів виробництва є
змінним при незмінності інших.
Існує критична межа у нарощенні одного із факторів виробництва, по
досягненню якої, продуктивність змінного ресурсу буде мати спадний характер.
Ця залежність називається законом спадної продуктивності факторів
виробництва (закон спадної віддачі ресурсів).
Умови дії закону:
 закон діє в короткостроковому періоді;
 при незмінності технологій;
 при однорідності кожної одиниці змінного фактору виробництва;
 в умовах незмінності хоча б одного з ресурсів.
Дію означеного закону можна проілюструвати за допомогою показників
сукупного, середнього та граничного продуктів.
Сукупний продукт (Q(TP)) – обсяг виробництва, що залежить від
змінного ресурсу:
ТР = f (n ), (7.2)
де n – обсяг змінного ресурсу.
Середній продукт (АТР або AP), або продуктивність ресурсу являє
собою обсяг виробництва, що припадає на одиницю ресурсу. Середній продукт
обчислюється за формулою:
TP
ATP  ., (7.3)
n
де TP – сукупний продукт або обсяг виробленого продукту (Q) за даного обсягу
використання факторів виробництва,
n – обсяг змінного фактору виробництва.

47
 Граничний продукт (МР), або гранична продуктивність являє собою
приріст сукупного продукту на додаткову одиницю ресурсу. Граничний
продукт обчислюється за формулами:
TP
MPn  TPn  TP(n  1)   (TP). (7.4)
n

Динаміка цих показників ілюструє поведінку товаровиробника в

короткостроковому періоді щодо нарощення змінного ресурсу:
TP I II III IV
50 TP
A
40

30

20

10
а
0 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 X
MP,AP С
16
14
12 В
10
8 AP
6 MP
4
2
б
0 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 X
Рис. 7.1. Взаємозв’язок динаміки сукупного ТР (а), середнього АР та
граничного МР (б) продуктів у короткостроковому періоді

Розглянемо чотири стадії в процесі нарощування змінного ресурсу та

охарактеризуємо поведінку товаровиробника на цих стадіях:
I (від 0 до МР max (т. С)) – сукупний продукт зростає швидкими
темпами, середній продукт теж зростає, граничний продукт зростає і в кінці
даної фази набуває максимального значення. Ця фаза є сприятливою для
товаровиробника з боку нарощення змінного ресурсу.
II (від МР max до МР=0, АР max (т. В)) – сукупний продукт на цій фазі
зростає, однак спадними темпами, бо зменшується граничний продукт;
середній продукт зростає і набуває свого максимального значення і є більшим
за граничний продукт, який зменшується. Ця фаза вважається оптимальною
щодо обраної технології, хоча сукупний продукт і не є максимальним.
Оптимальний обсяг залучення змінного фактору виробництва
вважається в точці, коли:
МР = АРmax
Саме за такого обсягу змінного фактору технологія виробництва
вважається оптимальною.
III (від МР=0, АР max до ТР max, МР=0) – на цій фазі сукупний
продукт зростає повільно і набуває свого максимального значення, середній
продукт зменшується, граничний продукт зменшується до нуля. Cукупний
продукт максимальний саме при значенні нульового граничного продукту.

48
Поведінка товаровиробника полягає у підтримці виробництва на даному рівні, а
подальше нарощення змінного ресурсу є нефективним.
IV (від ТР max (т. А), МР=0 до ∞) – сукупний та середній продукти
зменшуються, граничний продукт зменшується і має від’ємне значення.
Поведінка товаровиробника полягає у зупинці нарощування змінного ресурсу
через застарілу технологію.
Отже, сукупність розглянутих фаз ілюструє графічну інтерпретацію
виробничої функції з одним змінним фактором в короткостроковому періоді,
яка обумовлена дією закону спадної продуктивності факторів виробництва.

7.3. Поняття ізокванти та її властивості. Гранична норма

технологічного заміщення факторів виробництва.

Якщо припустити, що обсяг виробництва залежить тільки від комбінації

двох ресурсів – праці (L) та капіталу (К), виробнича функція набуває вигляду:
Q= f (L, K).
Така виробнича функція називається виробничою функцією з двома
змінними факторами виробництва.
Ізокванта є граничним відображенням такої виробничої функції і
показує наявність багатьох варіантів використання ресурсів для виробництва
певного обсягу продукції.
Всі можливі комбінації двох ресурсів – праці та капіталу, використання
яких забезпечує однаковий обсяг випуску знаходяться на одній кривій –
ізокванті (рис. 7.2.,а).

Рис. 7.2. Ізокванта (а) і карта ізоквант (б),

(на карті ізоквант Q1 < Q2 < Q3)

Властивості ізокванти:
1) Спадний характер, який означає, що вздовж даної ізокванти
скорочення годин праці обов’язково обумовлює збільшення годин роботи
машин (обсягу капіталу), щоб не допустити зменшення обсягу виробництва;
2) Ізокванти мають вигляд вогнутих до початку координат кривих, які не
перетинаються (якщо перетинаються – не раціональне виробництво, тому воно
неможливе);
3) Ізокванти, які розташовані далі від початку координат відповідають
більшому обсягу випуску продукції.

49
 Сукупність ізоквант, кожна з яких показує максимальний випуск
продукції, який досягається при використанні певних комбінацій ресурсів,
називається картою ізоквант (рис. 7.2.,б).
4) Кут нахилу ізокванти або кутовий коефіцієнт показує, на яку
величину може бути скорочено використання капіталу за рахунок введення у
виробництво однієї додаткової одиниці праці при фіксованому обсязі продукції.
Від’ємний нахил ізокванти показує, що скорочення кількості фактору праці при
незмінності обсягів виробництва, вимагає збільшення застосування капіталу.
Абсолютне значення коефіцієнту виражається показником граничної
норми технологічного заміщення (MRTSLK).
Гранична норма технологічного заміщення показує, на яку величину
можна скоротити використання капіталу за рахунок використання додаткової
одиниці праці при фіксованому обсязі виробництва.
Гранична норма технологічного заміщення капіталу (K) працею (L)
визначається за формулою:
 Ê
MRTS LK  , (7.5)
L
де ∆К та ∆L – прирости відповідно обсягів капіталу та праці.
Властивості граничної норми технологічного заміщення:
- MRTS зменшується по мірі руху згори донизу по кривій ізокванті;
- MRTS залежить від граничних продуктів праці та капіталу;
- зменшення MRTS свідчить про те, що ефективність використання
будь-якого ресурсу обмежена. При заміщенні капіталу працею віддача праці
зменшується, а віддача капіталу збільшується і навпаки:
 K МРL
MRTS LK   , (7.6)
L МРk

де MPL, MPK – граничні продукти відповідно праці та капіталу.

Ізокванта може бути записана у вигляді функції Кобба – Дугласа, як
найпоширенішої функції виробництва. Остання має такий вигляд:
QK,L = А Кα ·Lβ , (7.7)

де К і L – відповідно обсяги залучення у виробництво капіталу і праці;

α і β – постійні величини;
А – коефіцієнт пропорційності.

7.4. Ефект масштабу та його види.

Віддача за обсягом – це концепція, яка в тривалому періоді ілюструє

зміни в обсязі виробництва при змінності обсягів залучення всіх ресурсів.
Незмінний ефект масштабу виробництва пояснюється однорідністю
змінних факторів і має місце, коли обсяг випуску продукту збільшується
пропорційно росту витрат ресурсів. У цьому разі середня і гранична
продуктивність факторів виробництва залишається незмінною, а сукупний
галузевий випуск продукту буде однаковим незалежно від того, працюватиме
одне велике підприємство чи замість нього буде створено кілька дрібних.
50
 Графічно незмінний ефекту масштабу зображається картою ізоквант, на
якій відстань між ізоквантами не змінюється (рис.7.3(а).
Додатній ефект масштабу виробництва має місце, коли обсяг випуску
продукції фірмою збільшується у пропорції, яка перевищує пропорцію
зростання витрат ресурсів. Це характерно для тих виробництв, де можлива
широка автоматизація виробничих процесів, застосування поточних і
конвеєрних ліній, оптимізація розподілу праці, комплексна переробка базової
сировини тощо.
Графічно додатній ефект масштабу зображується на карті ізоквант
наближенням кожної наступної ізокванти до попередньої (на рис. 7.3.(б)).
У разі дії додатного ефекту масштабу вигідніше виробляти продукцію на
одній великій фірмі, ніж на кількох малих, оскільки зростання масштабу
виробництва здебільшого не потребує пропорційного збільшення залучення
всіх ресурсів. Проте з часом додатній ефект масштабу вичерпується і
перетворюється на незмінний, а згодом – на від’ємний.
Від’ємний ефект масштабу виробництва виявляється, коли зростання
обсягу випуску продукції відбувається у меншій пропорції, ніж збільшення
витрат виробничих ресурсів. При від’ємному ефекті масштабу виробництва не
вигідно збільшувати розміри підприємства. Причиною низької ефективності у
цьому разі, як правило, є додаткові витрати, пов’язані з управлінням подібним
підприємством, забезпеченням дотримання норм трудової і технологічної
дисципліни, координації взаємодії підрозділів підприємства тощо.
Графічно від’ємний ефект масштабу зображається картою ізоквант, на
якій відстань між наступною і попередньою ізоквантами збільшується (на рис.
7.3. (в)).

0a = ab = bc 0а > ab > bc 0 a < ab < bc

3K

0 1L 2L 3L L 0 1L 2L 3L L 0 1L 2L 3L L
а б в
Рис. 7.3. Ефекти масштабу: незмінний, додатній та від’ємний.

Для аналізу взаємозв’язку між обсягами витрат ресурсів на окремому

підприємстві протягом певного часу та випуском цим підприємством продукції
за той же проміжок часу розробляють і використовують виробничі функції.

51
 Питання до теми
1. Що таке виробнича функція і які її властивості?
2. В чому полягає зміст закону спадної граничної продуктивності
факторів виробництва та які його умови дії?
3. Який взаємозв’язок динаміки сукупного, середнього та граничного
продуктів фірми в короткостроковому періоді?
4. Що показує ізокванта і які її основні властивості?
5. Що являє собою ефект масштабу та яких видів він існує?

52
 Тема 8. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА

8.1. Витрати виробництва: сутність, класифікація. Види прибутку

підприємства. Взаємозв’язок між витратами та прибутком.
8.2. Витрати виробництва в короткостроковому та довгостроковому
періодах.
8.3. Ізокоста: поняття та властивості. Рівновага виробника та траєкторія
розвитку виробничої діяльності підприємства.

Література [1; 3; 4; 6; 9; 11; 13; 18]

8.1. Витрати виробництва: сутність, класифікація. Види прибутку

підприємства. Взаємозв’язок між витратами та прибутком.

Витрати виробництва – грошові затрати підприємства на купівлю

ресурсів необхідних для організації виробництва та збуту продукції. (заробітна
плата працівників, витрати на сировину та матеріали, оренда, амортизація
основного капіталу тощо).
Класифікація витрат виробництва:
І. Від приналежності до грошових чи не грошових витрат:
 Явні (бухгалтерські або зовнішні)
 Неявні (альтернативні або внутрішні).
 Неявні – це витрати, які пов’язані з
Явні – це витрати, які пов’язані з альтернативним використанням ресурсів, що є
власністю підприємства та з можливістю
купівлею ресурсів, що належать отримання доходу від їх використання
третім особам; це грошові витрати (орендна плата за приміщення, що є власністю
підприємства (заробітна плата, підприємства). До цих витрат відносять
сировина і матеріали, оренда тощо) нормальний прибуток як винагороду
підприємця, достатню для утримання його
підприємницьких здібностей у даній сфері
підприємницької діяльності.
+
Економічні витрати

Рис 8.1. Розподіл економічних витрат

Економічні витрати є сумою явних та неявних витрат виробництва.

З категорією витрат виробництва пов’язана категорія прибутку.
Прибуток являє собою різницю між сукупним доходом фірми (TR) та
витратами виробництва (TC).
PR = TR – TC (8.1)
Розрізняють бухгалтерський прибуток (PR бух.) та економічний
прибуток (PR екон.), які обчислюються як різниці сукупного доходу та
відповідно зовнішніх (явних, бухгалтерських) витрат або економічних витрат
(сума зовнішніх та внутрішніх витрат (неявних, альтернативних) витрат
виробництва:
PR бух. = TR – TC зовн. (8.2)
53
 PR екон. = TR – (TC зовн. + TC внутр.) (8.3)
PR екон = TR – TC екон. (8.4)
Сукупний доход фірми – це грошова сума, яку отримує підприємець
після продажу продукції. Іншими словами, сукупний доход є добутком
кількості продукції та ціни одиниці продукції:
TR = Р•Q (8.5)
Доход від одиниці продукції являє собою середній доход (AR) і
визначається за формулою:
TR
AR  . (8.6)
Q
Додатковий доход від продажу кожної наступної одиниці продукції
являє собою граничний дохід (MR) і визначається за формулою:
TR TRn  TRn  1
MRn  TRn  TR( n 1)  
Q Qn Qn 1 (8.7)

ІІ. В залежності від обсягів виробництва :

Постійні витрати Змінні витрати
(FC) TFC (VC) TVC
- це витрати, які існують навіть тоді, коли - це витрати, які залежать від обсягу
продукція не виробляється, тобто ці витрати не продукції ( витрати на паливо,
залежать від обсягу виробництва (оренда за сировину, заробітну плату
приміщення, заробітна плата управлінського працівникам тощо)
персоналу, відсотки за кредит).
+
+
Сукупні витрати (ТС)
ТC = FC + VC (8.8)
ІІІ. Витрати, які припадають на одиницю продукції – середні витрати:
Середні постійні витрати Середні змінні витрати
(АFC) (AVC)
- це сума постійних витрат, які припадають - це сума змінних витрат, які припадають
на одиницю виробленої продукції на одиницю виробленої продукції
TFC (8.9) TVC (8.10)
AFC  ; AVC  ;
Q Q

Середні сукупні витрати (ATC)

- це сума сукупних витрат, які припадають на одиницю продукції, або це
сума середніх постійних та середніх змінних витрат
TC TFC TVC (8.11)
ATC   AFC  AVC   .
Q Q Q

Граничні витрати (МС) – це додаткові витрати, що здійснюються

фірмою на випуск ще одної додаткової одиниці продукції і визначаються як
зміна сукупних витрат при зміні обсягу випуску. Граничні витрати
обчислюються за такими формулами:
TC
MCn TC n  TC ( n 1)   (TC ) . (8.12)
Q

54
 8.2. Витрати виробництва в короткостроковому та довгостроковому
періодах.

Короткостроковий період – це період, в якому витрати поділяються на

постійні та змінні, тобто це період протягом якого підприємство може
змінювати обсяги залучення ресурсів.
Динаміка короткострокових витрат виробництва пов’язана з законом
спадної продуктивності факторів виробництва та відтворює відповідну
динаміку граничних та середніх продуктів в дзеркальному відображенні.
Постійні витрати зображуються горизонтальною лінією паралельною
вісі обсягу виробництва. Змінні витрати спочатку при зростанні обсягів
виробництва зростають, потім певний час залишаються практично не змінними,
а далі невпинно зростають. Сукупні витрати мають таку ж саму динаміку, як і
змінні, але розпочинаються з точки постійних витрат. Вертикальна відстань між
сукупними і змінними витратами є завжди однаковою і дорівнює сумі
постійних витрат (рис. 8.1).

Рис. 8. 2. Загальні сукупні TC, постійні TFC та змінні TVC витрати

виробництва
Середні постійні витрати зображуються кривою з від’ємним нахилом.
Це витрати, що постійно згасають при зростанні обсягів виробництва. Середні
змінні витрати мають U-подібну форму, тобто спочатку при зростанні обсягів
виробництва зменшуються, потім певний час залишаються сталими, а далі
зростають. Середні сукупні витрати є сумою середніх змінних та середніх
постійних витрат. Вони мають таку ж U-подібну форму, як і середні змінні,
однак знаходяться у верхній частині графіку, а відстань між середніми
сукупними і середніми змінними витратами є такою, що постійно зменшується.
Граничні витрати мають V-подібну форму, починаються з точки середніх
змінних витрат для першої одиниці продукції і проходять через мінімальні
точки середніх змінних та середніх сукупних витрат (рис. 8.2).

Рис. 8.3. Короткострокова динаміка середніх сукупних АС,

середніх змінних AVC, середніх постійних AFC та
граничних МС витрат виробництва
55
 Динаміка витрат виробництва зумовлює виробничу стратегію та
економічну поведінку фірми. За даної технології та організації виробництва
фірма оптимізує свою діяльність, виробляючи продукцію в обсязі, що
відповідає мінімальним середнім сукупним витратам.
Отже, з точки зору мінімізації витрат, оптимальним вважається такий
обсяг виробництва, за якого середні сукупні витрати набувають свого
мінімального значення, а це відбувається в точці перетину з граничними
витратами:
ATC min = MC

Довгостроковий період – це період, в якому всі витрати є змінними,

тобто відсутній поділ витрат на постійні і змінні. Останнє пов’язано з тим, що
протягом такого періоду підприємство може змінювати обсяги залучення всіх
ресурсів. Отже, у довгостроковому періоді всі витрати є змінними.
Зазвичай при зміні постійних витрат, тобто при збільшенні виробничих
потужностей, фірма може перейти до прогресивніших методів виробництва та
заощаджувати при цьому на змінних витратах. На великих підприємствах у
довгостроковому періоді можливе застосування поточних і конвеєрних ліній, а
також технологій, ґрунтованих на автоматизації виробництва. Це призводить до
підвищення капітальних витрат, але одночасно зменшує застосування живої
праці у виробничих процесах і веде до скорочення середніх витрат
виробництва.
Крива середніх сукупних витрат у довгостроковому періоді LАТС
(LAC) має також U-подібну форму, як і крива АТС (АС) у короткостроковому
періоді, але причини їх однакової динаміки різні. У короткостроковому періоді
форма АС залежить від дії закону спадної віддачі. В довгостроковому періоді на
форму LАТС спочатку діє зростаючий ефект масштабу і величина середніх
сукупних витрат зменшується. Але зі зростанням обсягів виробництва цей
ефект вичерпується і певний час розширення обсягів випуску відбувається при
незмінних сукупних середніх витратах. Після досягнення певного критичного
обсягу випуску починає діяти спадний ефект масштабу і подальше розширення
виробництва супроводжується поступовим зростанням середніх витрат (рис.
8.3).

56
 LATC

Додатний ефект Постійний ефект Від'ємний ефект

масштабу масштабу масштабу

LATC

0 Q1 Q2 Q

Рис. 8.4. Динаміка довгострокових витрат залежно від ефектів масштабу:

при зростанні обсягу випуску від 0 до Q1 – LAC зменшуються (додатний ефект
масштабу); при збільшенні випуску від Q1 до Q2 – LAC залишаються сталими
(постійний ефект масштабу); при обсягах випуску, більших за Q2 – середні
витрати зростають (від’ємний ефект масштабу).

Ефект масштабу – це залежність між приростом витрат виробництва (Δ

TC) та приростом обсягів виробництва (Δ Q). Розрізняють три види ефекту
масштабу.
Економія від масштабу (або зростаюча віддача від масштабу) має
місце, коли довгострокові середні витрати фірми спадають зі збільшенням
випуску продукції (на рис. 8.3 – перехід від 0 до Q1). Тобто приріст сукупних
витрат є меншим за приріст обсягів виробництва.
ΔTC < ΔQ → “ + ”
Незмінна віддача від масштабу має місце, коли величина
довгострокових середніх сукупних витрат не залежить від обсягу випуску
продукції (на рис. 8.3 – перехід від Q1 до Q2). Тобто прирости сукупних витрат
та обсягів виробництва є однаковими.
ΔTC = ΔQ → “const”
Від’ємна (спадна) віддача від масштабу має місце, коли довгострокові
середні сукупні витрати зростають зі збільшенням обсягу випуску (на рис. 8.3 –
обсяги випуску, що перевищують Q2). Тобто приріст сукупних витрат є
більшим за приріст обсягів виробництва.
ΔTC > ΔQ → “ – ”
У випадку зростаючої економії від масштабу виробництва підприємству
необхідно нарощувати обсяг виробництва через те, що це призведе до відносної
економії наявних ресурсів. Зменшуючи економія від масштабів свідчить про те,
що мінімально ефективний розмір підприємства вже досягнутий та подальше
зростання обсягів виробництва недоцільне.
Фактори, що впливають на дію зростаючої віддачі від масштабу:
 спеціалізація праці;
 спеціалізація управлінського персоналу;
 ефективне використання капіталу;
57
  виробництво побічних продуктів, комплексне використання
відходів.
Фактори, що впливають на дію від’ємної віддачі від масштабу:
 збільшення моменту некерованості великих підприємств;
 ризики підприємницької діяльності.
Зауважимо, що навіть за умови зростаючого ефекту від масштабу
виробництва фірмі слід збільшувати обсяги виробництва продукції доти, поки
потенційні можливості економії на масштабах не будуть вичерпані (точка А на
рис. 8.4).
C
LMC

LAC
A

LACmin

0 Q
Рис. 8.5. Типовий характер динаміки середніх і граничних витрат
виробництва в довгостроковому періоді

У деяких випадках у підприємства виникають витрати, які воно не в

змозі собі відшкодувати, якщо, приміром, припинить свою діяльність та вийде з
даної галузі. В такому разі говорять про незворотні витрати, альтернативна
вартість яких дорівнює нулю. Їх не слід брати до уваги при економічному
аналізі подальшої поведінки підприємства.

8.3. Ізокоста: поняття та властивості. Рівновага виробника та

траєкторія розвитку виробничої діяльності підприємства.

Процес виробництва – це процес використання ресурсів, купівля який

передбачає певні грошові затрати фірми.
Ізокоста – це лінія, яка показує можливі комбінації купівлі двох
ресурсів – праці та капіталу при заданих цінах на них та певному бюджеті
фірми (обсягу витрат).
Витрати на купівлю праці є добутком ціни праці та обсягу залучення
праці, а витрати на капітал – добутком ціни одиниці капіталу та обсягу даного
ресурсу. Тобто рівняння ізокости має такий вигляд:
TC P L L  PK  K. , . (8.13)
де ТС – загальні витрати виробника;
PL, PK – ціни відповідно праці та капіталу;
L, K – обсяги купівлі факторів виробництва – праці та капіталу.
Якщо уявити дві крайні ситуації, за яких фірма купує або тільки працю,
або тільки капітал, можна зобразити ізокосту графічно. Сукупність ізокост
утворює карту ізокост (рис. 8.5.).

58
 Рис. 8.6. Карта ізокост: ТС1 < ТС2 < ТС3

Властивості ізокости:
1) Ізокоста залежить від рівня витрат фірми. Чим далі ізокоста від
початку координат, тим витрати на купівлю двох ресурсів є більшими.
2) Ізокоста залежить від цін на два ресурси. Якщо ціни змінюються на
два ресурси пропорційно – ізокоста рухається або праворуч, або ліворуч, якщо
ж змінюється ціна одного з ресурсів – ізокоста змінює кут нахилу.
PL
3) Кут нахилу ізокости визначає співвідношення цін двох ресурсів:
PK
Оптимальний вибір виробника повинен відповідати двом умовам:
1) об’єктивна – вибір повинен знаходитись в межах обсягу витрат
фірми.
2) суб’єктивна – вибір повинен бути найбільш бажаним для виробника,
забезпечувати максимально можливий обсяг виробництва, тобто знаходитись
на найвищій, із можливих, ізокванті.
Для визначення рівноваги виробника, потрібно поєднати карту
ізоквант з ізокостою. Та ізокванта, відносно якої ізокоста займе положення
дотичної, визначить найбільший обсяг виробництва за даних бюджетних
можливостей.
Точка дотику ізокванти та ізокости буде точкою найбільш раціональної
поведінки виробника, або точкою його рівноваги ( точки Е1, Е2 і Е3 на рис. 8.5).
Поєднавши точки дотику ізоквант з ізокостами, одержимо траєкторію
розширення економічної діяльності фірми, або траєкторію розвитку
виробничої діяльності підприємства ( крива 0S на рис. 8.6).

K
S
E3
E2
E1
Q3
Q2
Q
1
TC TC2 TC
1 3

Рис. 8.7. Траєкторія розширення виробництва:Е1 , Е2 , Е3 – точки

рівноваги виробника; крива 0S – траєкторія розвитку (розширення)
підприємства
59
 Нахил ізокванти у будь-якій точці визначається кутом нахилу дотичної
або нормою технологічного заміщення, яка з урахуванням умови рівноваги
виробника.
Оптимальний вибір виробника(рівновага виробника) знаходиться
там, де кути нахилу ізокванти та ізокости дорівнюють один одному
(співпадають).
Кут нахилу ізокванти виражається граничною нормою технологічного
заміщення:
 K МРL
MRTS LK   , (8.14)
L МРk

А кут нахилу ізокости співвідношення цін двох ресурсів:

PL
. (8.15)
PK
Отже, в точці оптимального вибору виконується таке рівняння:
 K PL MPL
MRTS LK =   .. (8.16)
L PK MPK
Окрім цього, стан споживчої рівноваги алгебраїчно можна записати як
систему з двох рівнянь:
 MPL MPK
 
 PL PK
TC  PL  L  PK  K .
Отже, виробник перебуває у стані рівноваги, а витрати виробництва
мінімізуються за умови, що граничні продукти всіх залучених у виробництво
ресурсів зважені по цінам відповідних ресурсів є однаковими.

Питання до теми
1. Що таке витрат виробництва та які класифікації витрат виділяють?
2. Чим бухгалтерський прибуток відрізняється від економічного?
3. Чим обумовлена короткострокова динаміка витрат виробництва?
4. Що таке ефект масштабу (віддача від масштабу) та яким чином він
пов'язаний з довгостроковими середніми сукупними витратами виробництва?
5. Що показує ізокоста та які властивості вона має?
6. Як можна охарактеризувати рівновагу виробника та що являє собою
траєкторія розвитку виробничої діяльності підприємства?

60
 Тема 9. ПОВЕДІНКА ФІРМИ В УМОВАХ ДОСКОНАЛОЇ
КОНКУРЕНЦІЇ

9.1. Основні ознаки ринку досконалої конкуренції

9.2. Особливості попиту, граничного, середнього та сукупного доходів в
умовах досконалої конкуренції
9.3. Визначення оптимального обсягу виробництва в умовах досконалої
конкуренції. Довгострокова рівновага конкурентної фірми.

9.1. Основні ознаки ринку досконалої конкуренції.

Конкуренція – основна риса ринкових відносин. Залежно від

організаційної побудови, умов і механізму функціонування певного галузевого
ринку розрізняють конкуренцію досконалу і недосконалу.
Ринкова структура визначається умовами, в яких фірми, що її
створюють, конкурують між собою. До цих умов належать:
а) кількість і розмір фірм;
б) характер продукції;
в) контроль над ціною;
г) умови входу і виходу з галузі;
д) доступність інформації тощо.
Ступінь впливу окремого продавця (покупця) на ринкову ціну
характеризує досконалу або недосконалу конкуренцію.
Досконала конкуренція – організаційна модель ринку, за якої велика
кількість продавців та покупців продукції не мають вплив на встановлення
ринкової ціни.
Основні ознаки досконалої конкуренції:
1). Існує велика кількість продавців і покупців товару, при чому
покупцям байдуже у якого продавця купувати, а продавцям байдуже кому
продавати продукцію.
2). Виробляється однорідна продукція, тобто стандартизована.
3). Жоден товаровиробник не має впливу на встановлення ринкової ціни.
Підприємство на ринку досконалої конкуренції є «pricetaker».
4). Відсутні бар’єри входу в галузь і виходу із неї.
5). Існує вільний перелив ресурсів, в тому числі капіталів та інформації.
6). Цінова та нецінова конкуренція не має сенсу.
Фірма, яка працює в умовах досконалої конкуренції називається
конкурентною фірмою.
Досконала конкуренція – є ідеальною моделлю ринку, але не в
розумінні найкращою, а в розумінні мислено сконструйованою, абстрактною,
якої в реальній дійсності не існує. Деякі ринки мають певні ознаки досконалої
конкуренції – ринок сільськогосподарської продукції, ринок цінних паперів.

61
 9.2. Особливості попиту, граничного, середнього та сукупного
доходів в умовах досконалої конкуренції.

Особливості попиту, граничного, середнього та сукупного доходів в

умовах досконалої конкуренції:
4. Попит фірми за умов досконалої конкуренції є абсолютноеластичним,
зображається горизонтальною лінією і співпадає з лінією ціни,
середнього та граничного доходів(рис. 9.1., б).
МR = МС = P
2. Ринкова ціна встановлюється внаслідок дії стихійних ринкових сил,
тобто взаємодії попиту та пропозиції на галузевому рівні. Так, на графіку
встановлюється ринкова рівновага в точці перетину попиту і пропозиції.
Наслідками встановлення рівноваги є рівноважні параметри – рівноважний
обсяг виробництва (Qe) та рівноважна ціна (Рe). Цю ціну фірма приймає як
задану величину, тобто встановлює як ціну окремої конкурентної фірми
(P*)(рис. 9.1., а).
3. Сукупний дохід фірми (TR) зображається висхідною з початку
координат прямою, яка залежить від ціни та обсягу виробництва. Кут нахилу
цієї кривої залежить від ціни, і при зменшенні ціни, зменшує кут нахилу і
розташовується ближче до вісі абсцис.
P P
S TR
S1
TR1

Pе P* D, MR=AR

Pе1 P1*
D1, MR1=AR1
D
Qе Qе1 Q q
Галузь (а) Фірма (б)

Рис. 9.1. Ринкова рівновага в конкурентній галузі – (а); динаміка попиту

D, граничного MR і сукупного TR доходів конкурентної фірми – (б) .

5. В умовах досконалої конкуренції існує «парадокс прибутків».

Останній полягає в тому, що існування економічного прибутку в
короткостроковому періоді стимулює товаровиробників інших галузей
переливати капітали в дану галузь. Це збільшує пропозицію, крива
пропозиції переміщується ліворуч донизу (S1), рівноважна ціна
зменшується, як на рівні галузі (Pе1), так і на рівні конкретної фірми
(P1*). При зменшенні ціни виручка від реалізації (сукупний доход )
також зменшується (TR1). Таким чином, відбувається постійний
взаємозв’язок галузі та фірми.

62
 9.3. Визначення оптимального обсягу виробництва в умовах
досконалої конкуренції. Довгострокова рівновага конкурентної фірми.

Умови досконалої конкуренції – це умови мінливі через існування

вільних галузевих входу і виходу. У зв’язку з цим, перед фірмою постійно
постає питання вибору оптимального обсягу виробництва, який би
максимізував прибуток або мінімізував збитки, якщо це можливо.
Існує дві методики визначення оптимального обсягу виробництва –
методики сукупного та граничного аналізу. Сукупний аналіз полягає у
порівнянні сукупних величин – сукупного доходу (TR) та сукупних витрат (TC).
Граничний аналіз полягає у порівняння граничних величин – граничного
доходу (MR) та граничних витрат (MC).
Розглянемо три основні ситуації, з якими може стикатися фірма в
короткостроковому періоді в умовах досконалої конкуренції:
І. Максимізація прибутку.
ІІ. Мінімізація збитків.
ІІІ. Умова закриття фірми.
Ці три ситуації проілюструємо за допомогою двох названих вище
методик.
І.
а). Максимізація прибутку (сукупний аналіз):
Прибуток, як вже відомо, являє собою різницю між сукупним доходом
та сукупними витратами. Якщо підприємство отримує прибуток, ця різниця є
додатньою, тобто сукупний дохід перевищує сукупні витрати:
TR>TC
Зона між сукупним доходом і сукупними витратами в проміжку між
точками А та В означає зону прибутку, а зони нижче точки С та вище точки D –
зони збитків. Максимальна вертикальна відстань між сукупним доходом та
сукупними витратами в зоні прибутку визначає прибуток максимальний, за
якого обсяг виробництва є оптимальним (рис. 9.2.).
TR,TC

TC TR
D
A
max прибуток
C
B

Q1 Qопт Q2 Q

Рис 9.2. Максимізація прибутку конкурентною фірмою за методиками

сукупного аналізу: QОПТ – рівноважний обсяг випуску продукції; відрізок AB –
прибуток на одиницю продукції.

Б). Максимізація прибутку (граничний аналіз):

63
 Якщо фірма отримує прибуток, це означає, що ціна одиниці продукції
покриває всі середні сукупні витрати, тобто:
P>ATC
Оптимальний обсяг виробництва за методикою граничного аналізу
встановлюється на рівні перетину граничного доходу та граничних витрат:
MR=MC
Точка перетину лінії ціни, граничного і середнього доходу з кривої
граничних витрат, яка лежить вище за середні сукупні витрати відповідає площі
прямокутника (РАВС), що означає максимальний прибуток (рис. 9.3.).
MС, P,
MR, ATC MC
ATC

A D, MR
P
C B

Q
Qопт
Рис 9.3. Максимізація прибутку конкурентною фірмою за методиками
граничного аналізу: QОПТ – рівноважний обсяг випуску продукції; відрізок AB –
прибуток на одиницю продукції; площа прямокутника PABC – максимально
можливий прибуток фірми

ІІ.
А). Мінімізація збитків (сукупний аналіз):
Якщо сукупний дохід не покриває сукупні витрати, фірма несе збитки.
Підприємство має змогу мінімізувати збитки, якщо сукупний дохід покриває
змінні витрати і частину постійних:
TC>TR>VC
Максимальна вертикальна відстань між сукупним доходом та змінними
витратами відповідає мінімальним збиткам, а обсяг виробництва за цих умов є
оптимальним в даній ситуації (рис. 9.4.).
TR,TC,
VC
TC TR

TVC

min збитки

Q
Qопт
Рис. 9.4. Мінімізація збитків досконало конкурентною фірмою:
сукупний аналіз.

64
 Б). Мінімізація збитків (граничний аналіз):
Якщо фірма несе збитки, то в ціні одиниці продукції не
відшкодовуються середні сукупні витрати. Підприємство може мінімізувати
збитки та продовжувати свою діяльність, якщо ціна є більше за середні змінні
витрати, тобто:
ATC>P>AVC
Оптимальний обсяг виробництва за методикою граничного аналізу і в
даному випадку встановлюється на рівні перетину граничного доходу та
граничних витрат:
MR=MC
Точка перетину лінії ціни, граничного і середнього доходу з кривої
граничних витрат, яка лежить вище за середні змінні витрати відповідає площі
прямокутника, що означає мінімальні збитки (рис. 9.5.).

P, MR,
MC
MC,
ATC, ATC
AVC
AVC
D, MR
P
min збитки
Q
Qопт

Рис. 9.5. Мінімізація збитків досконало конкурентною фірмою:

граничний аналіз.

ІІІ. Умова закриття фірми.

Наведена ситуація мінімізації збитків визначає ту граничну межу на якій
фірма у короткостроковому періоді має можливість певний час ще залишатися
на галузевому ринку і самостійно прийняти рішення щодо закриття фірми.
Однак, якщо доход фірми є рівним змінним витратам виробництва, або ціна
зменшується до рівня середніх змінних витрат виробництва, то фірма
опиняється в зовсім інших умовах. За такої ситуації збитки фірми від
продовження виробництва дорівнюють збиткам від його зупинки. Така
рівновага фірми називається граничною ( рис. 9.6. та 9.7.).

65
 TR,TC TC
TVC
TVC TR

Qопт Q
Рис. 9.6. Гранична рівновага досконало конкурентної фірми: сукупний
аналіз

P, MR
MC, ATC
AVC
MC
AC
AVC
D,MR
P

збитки
Q
Qопт

Рис. 9.7. Гранична рівновага досконало конкурентної фірми: граничний

аналіз

З точки зору сукупного аналізу, якщо сукупний доход фірми не

покриває не тільки сукупні витрати, але й змінні витрати, підприємство
автоматично йде з ринку через нестачу оборотних коштів:
TC>TR<VC.
За цих умов розмір збитків буде перевищувати розмір постійних витрат.
За граничним аналізом, якщо ціна одиниці продукції не покриває не
тільки середні сукупні витрати, але й середні змінні витрати, фірма
автоматично закривається, тобто
ATC>P<AVC.

«Парадокс прибутків», який є характерним для досконалої конкуренції,

призводить до постійного падіння цін на продукцію доти, доки ціна не буде
рівною середнім сукупним витратам, тобто прибуток буде відсутнім і
встановиться довгострокова рівновага.
Умовами виникнення довгострокової рівноваги є:
 підприємство не повинно мати спонукальних мотивів до зміни
обсягів виробництва при заданих розмірах;
 підприємство повинно бути задоволено своїми розмірами;
 не повинно існувати мотивів, що спонукають підприємство до
виходу із галузі, а нові підприємства до входу в неї.
66
 Такий стан ринку свідчить про досягнення довгострокової
конкурентної рівноваги у галузі, яка фактично є критичною рівновагою і
передбачає, що всі фірми галузі працюють на рівні самоокупності, коли TR =
TC (сукупний аналіз), а MR = MC = P = ATCmin (граничний аналіз) (рис. 9.8.
та рис. 9.9. відповідно).

TR,TC
TC
TR

Qопт Q

Рис. 9.8. Довгострокова рівновага досконало

конкурентної фірми: сукупний аналіз

P, MR
MC, ATC
МС

ATC
D, MR
P
ATC min

Q
Qопт

Рис. 9.9. Довгострокова рівновага досконало

конкурентної фірми: граничний аналіз

Отже, за умов досконалої конкуренції у довгостроковому періоді

ринкові ціни встановлюються на мінімально можливому рівні (P = АТСmin),
обсяг випуску є максимально можливим, фірми не отримують економічного
прибутку, що в сукупності свідчить про оптимальний розподіл не тільки
ресурсів, а й результатів виробництва. амец і ознаки довгострокової рівноваги
економісти вважають головною перевагою досконалої конкуренції порівняно з
іншими ринковими структурами.
Ці умови створюються впродовж тривалого часу, а в короткому періоді
фірми можуть отримувати досить високий економічний прибуток, що і є
спонукальним мотивом господарської діяльності фірм у досконало
конкурентних галузях.

67
 Питання до теми
1. Що являє собою досконала конкуренція як структура ринку і які її
ознаки?
2. Які основні особливості попиту, граничного, середнього та сукупного
доходів конкурентної фірми?
3. Що являє собою сукупний та граничний аналіз діяльності фірми?
4. За яких умов фірма максимізує прибуток, мінімізує збитки або
закривається в умовах досконалої конкуренції?
5. Що являє собою «парадокс прибутків» та як він пов'язаний з
довгостроковою рівновагою конкурентної фірми?

68
 Тема 10. ПІДПРИЄМСТВО НА МОНОПОЛЬНОМУ РИНКУ

10.1. Ознаки чистої монополії. Види монополій.

10.2. Особливості попиту, граничного та сукупного доходів в умовах
чистої монополії.
10.3. Визначення оптимального обсягу виробництва чистим
монополістом. Цінова дискримінація: сутність, умови здійснення, модель та
види.
10.4. Монопольна влада: сутність, чинники та показники.

Література [1; 3; 6; 9; 11; 13; 18]

10.1. Ознаки чистої монополії. Види монополій.

Недосконала конкуренція – ринкова структура, що характеризується

наявністю у окремих ринкових суб’єктів – продавців або покупців –
можливості впливати на рівень ринкових цін або загальний галузевий обсяг
випуску (купівлі-продажу) продукції.
Основні типи недосконалої конкуренції такі:
 монополія, або чиста монополія – ринкова структура, у якій одна
фірма є постачальником на ринок продукту, що не має близьких замінників
(субститутів) і тому фірма сама повністю контролює як рівень галузевих цін,
так і галузевий обсяг випуску продукції;
 олігополія – ринкова структура, що складається з невеликої
кількості фірм (не більше десятка), деякі з яких мають відносно великі розміри,
а у більшості олігополістичних галузей дві – п’ять найпотужніших фірм
контролюють понад половину галузевого обсягу випуску продукції;
 монополістична конкуренція – ринкова структура, що складається
з великої кількості фірм (до кількох десятків), які випускають неоднорідну
продукцію та здійснюють самостійну цінову політику. Перешкод для появи
нових фірм у галузі немає, доступ до галузевих ресурсів майже вільний.
Аналіз чистої монополії має певне практичне значення, оскільки
сьогодні, за оцінками фахівців, у розвинених країнах світу від 5 до 10 %
валового внутрішнього продукту виробляється у галузях максимально
наближених до чистої монополії. Водночас аналіз чистої монополії дає
можливість усвідомити особливості функціонування найпоширеніших
сучасних ринкових структур – монополістичної конкуренції та олігополії.
Ознаки чистої монополії:
1). Єдиний продавець товару.
2). Межі галузі і фірми співпадають, оскільки фірма і є галуззю.
3). Продукт, що виробляє чистий монополіст є унікальний, тобто таким,
який немає близьких замінників.
4). Фірма-монополіст повністю контролює увесь ринковий обсяг
випуску і самостійно встановлює ціну на свій товар згідно з кривою ринкового

69
попиту, а не приймає її як ринкову реальність. Фірма за даних умов є
«pricemaker.
5). Вступ до галузі блоковано вхідними бар’єрами, до яких відносять:
а) економічний бар’єри, що пов’язані з:
- великим стартовим капіталом;
- значними витратами на рекламу;
- додатнім ефектом масштабу – тобто досягнення економії на витратах
виробництва тільки завдяки великим обсягам;
б) природні бар’єри, які обумовлені власністю на природні ресурси;
в) технологічні бар’єри – монополізація технологій та «ноу – хау»;
г) юридичні бар’єри ( патенти, ліцензії, тощо);
д) недобросовісна конкуренція ( промисловий шпіонаж, підкуп
постачальників ресурсів, лобізм тощо).
Залежно від особливостей походження та механізмів здійснення й
утримання монопольної влади розрізняють такі основні види монополій:
 природна монополія – монополія, яка офіційно визнається
технологічно необхідною і економічно доцільною та існує у галузях, де
економія, зумовлена зростанням масштабу виробництва, особливо значна і
може бути реалізована тільки за умови концентрації всього галузевого обсягу
випуску одним виробником;
 закрита монополія – монополія, захищена від конкуренції через
юридичні обмеження – механізми патентного і авторського права, державного
ліцензування та патентування окремих видів підприємницької діяльності тощо;
 відкрита, або підприємницька монополія – контроль за галузевим
ринком, встановлений на деякий час окремою фірмою або об’єднанням кількох
фірм внаслідок збігу економічних обставин – логіки розгортання конкурентної
боротьби, концентрації та централізації виробництва та ін. Відкрита монополія
не має спеціального правового захисту і, як правило, є тимчасовою;
 монопсонія – тип ринкової структури, за якої, незалежно від
кількості виробників, існує лише один споживач-монополіст, який має змогу
контролювати галузеві ціни і загальний галузевий обсяг купівлі-продажу
вироблюваної продукції;
 двостороння монополія – тип ринкової структури, за якої на
певному галузевому ринку протистоять один одному монополіст-виробник
(продавець) і монополіст-покупець (споживач); обидва мають монопольну
владу, тобто вплив на ринкову ціну і галузевий обсяг купівлі продажу.

10.2. Особливості попиту, граничного та сукупного доходів в умовах

чистої монополії.

Особливостями попиту, граничного та сукупного доходів в умовах

чистої монополії є наступні:
1. Попит фірми за умов чистої монополії, збігається з галузевою кривою
попиту. Крива попиту для чистого монополісту є кривою, що має від’ємний
нахил. Крива граничного доходу лежить нижче кривої попиту, а ціна одиниці
продукції співпадає з граничним доходом тільки для першої одиниці продукції,
70
а кожна наступна одиниця продукції продається за ціною, що перевищує
граничний доход.
2. Якщо граничний дохід має додатне значення (MR>0), попит є
еластичним, якщо граничний дохід рівний нулю (MR=0), попит є
одиничноеластичний, а при від’ємному значенні граничного доходу (MR<0),
попит є нееластичним. На еластичному відрізку кривої попиту (|Edp|>1) між
ціною та виручкою від реалізації існує обернено пропорційна залежність, а на
нееластичному – прямо пропорційна залежність.
Якщо попит має лінійну функцію і графічно зображується прямою
лінією з від’ємним нахилом, то і крива граничного доходу буде прямою, кут
нахилу якої становитиме половину кута нахилу кривої попиту. Підкреслимо,
що граничний дохід зменшується значно швидше, ніж середній, крива якого
збігається з кривою попиту (рис. 10.1).
6. Середній доход монополіста, що видно на графіку наведеному на рис.
10.1, набуває нульового значення у разі, коли сукупний доход так само
дорівнює нулю, а граничний – при максимальному значенні сукупного
доходу. Це пояснюється залежністю динаміки сукупного доходу,
зумовленої зниженням ціни, від характеру еластичності попиту.

Рис. 10.1. Взаємозв’язок динаміки попиту D, середнього AR, граничного

MR і сукупного TR доходів чистої монополії

4. Монополіст, як і інші, має на меті максимізацію прибутку (PR). Однак,

для збільшення обсягу продажу товарів чистий монополіст повинен зменшити
ціну одиниці продукції. А сукупний доход збільшується при зменшені ціни на
еластичному відрізку кривої попиту та зменшується при зменшені ціни на
нееластичному відрізку. Якщо мета монополіста – збільшення сукупного
доходу, то в своїй діяльності він обирає еластичний відрізок кривої попиту і
уникає нееластичного.
5. Монопольна влада фірми проявляється у здатності обирати певний
відрізок кривої попиту, а отже і комбінацію ціни та обсягу продажу. До того ж,
монополіст обирає ціну не найвищу з можливих, а таку ціну та обсяг випуску
товару, які б максимізували прибуток, при чому не з одиниці продажу, а з
усього обсягу продукції.
71
 10.3. Визначення оптимального обсягу виробництва чистим
монополістом. Цінова дискримінація: сутність, умови здійснення, модель
та види.

Політика ціноутворення і визначення обсягу виробництва в умовах

чистої монополії називається лімітуючим ціноутворенням. Ціна, яку
встановлює монополіст:
1. Дозволяє контролювати весь галузевий ринок і утримувати
монопольний стан.
2. Не дозволяє проникати на ринок іншим товаровиробникам.
Визначення оптимального обсягу виробництва в умовах чистої
монополії в короткостроковому періоді:
За методикою сукупного аналізу для визначення оптимального обсягу
випуску монополії треба порівняти її сукупний доход TR із сукупними
витратами ТС. Той обсяг випуску, за якого різниця між сукупним доходом і
сукупними витратами, що утворює прибуток монополії, буде максимальною, є
рівноважним, або оптимальним обсягом випуску (рис. 10.2).
TR,TC

TC TR

max прибуток

Qопт Q

Рис. 10.2. Максимізація прибутку чистого монополіста:

сукупний підхід

Отже, як видно на рис. 10.2, монополіст вибирає обсяг випуску, за якого

TR – ТС → max, або Pr = TR – ТС → max, не досягаючи при цьому
максимізації сукупного доходу TR.
Відповідно зниження ціни заради збільшення обсягу випуску має сенс
доти, доки приріст сукупного доходу перевищуватиме приріст сукупних витрат,
тобто доки ∆TR ≥ ∆TC.
За методикою граничного аналізу для визначення оптимального обсягу
випуску будь-якою фірмою існує загальне правило – правило рівності
граничного доходу і граничних витрат (MR = MC), яке поширюється і на чисту
монополію.
На відміну від досконалого конкурента, для якого граничний доход
завжди дорівнює ринковій ціні (MR=Р), для монополії граничний доход завжди
є меншим за ринкову ціну (MR<Р). Внаслідок цього загальне правило
визначення оптимального (рівноважного) обсягу випуску модифікується і
набуває для монополії такого вигляду:
72
 MR=МС<Р
Згідно з методикою граничного аналізу скорочення ціни заради
збільшення обсягу випуску має сенс доти, доки граничний доход монополії не
порівняється з її граничними витратами. Отже, підприємства-монополісти
максимізують свій прибуток, змінюючи, на відміну від досконалих конкурентів,
не тільки обсяги продажу, а й ринкові ціни вироблюваних товарів.
Розкриваючи особливості поведінки фірми-монополіста, підкреслимо
залежність її вибору не лише від споживчого попиту та граничного доходу, а й
від витрат виробництва. На відміну від конкурентної фірми, монополія
припиняє збільшення обсягу виробництва до того, як граничні витрати
зрівняються з ринковою ціною. Фірма-монополіст збільшуватиме виробництво
тільки до обсягу, за якого граничний доход дорівнюватиме граничним
витратам.
Подальше збільшення обсягу виробництва хоча б на одну одиницю
продукту, призведе до перевищення додаткових витрат над додатковим
доходом. Так само скорочення обсягу випуску хоча б на одну одиницю
продукту порівняно з оптимальним обсягом випуску означатиме втрачений
доход, одержання якого було б можливе від продажу ще одної додаткової
одиниці.
Обсяг випуску, за якого граничний дохід дорівнює граничним витратам,
забезпечує фірмі-монополісту максимальний прибуток. Такий обсяг випуску
називають оптимальним або рівноважним обсягом випуску продукції.
Ціна, за якої отримується максимальний прибуток, монополіст шукає на
висоті кривої попиту за рівноважного обсягу випуску (рис. 10.3).
P

MC

PM A
AC
B
C

D
Q*опт. Q
MR
Рис.10.3. Максимізація прибутку монопольного підприємства,
граничний підхід:
точці перетину, де MR = MC відповідає Qрівн.;
відрізок АВ – прибуток на одиницю продукції; площа прямокутника
СРмАВ – максимально можливий сукупний прибуток монопольної фірми

Оскільки крива граничного доходу не збігається з кривою попиту і

розташована нижче від неї, точка максимізації прибутку, що чітко видно на
наведеному вище графіку (див. Рис. 10.3), завжди лежатиме ліворуч і нижче за
точку перетину кривих граничного доходу і попиту. Це означає, що монополія
максимізує прибуток за меншого обсягу випуску, ніж той, що мав би місце на
конкурентному ринку. При цьому ціна, за якою монополія продає свій продукт
73
і яка на наведеному графіку відповідає точці А на кривій попиту, буде значно
вищою за ціну конкурентного ринку.
Якщо ціна, що відповідає випуску продукції, при якому граничний доход
дорівнює граничним витратам, буде нижчою за середні витрати виробництва,
фірма-монополіст матиме збитки. Коли ж ця ціна перевищує середні витрати
виробництва – фірма-монополіст одержує і максимізує економічний
прибуток.
Якщо ж виникає ситуація, за якої фірма-монополіст покриває всі свої
витрати, але не отримує прибутку, має місце стан беззбитковості в умовах
недосконалої конкуренції.
Коли ж крива середніх змінних витрат опиниться над кривою попиту і
фірма не зможе компенсувати навіть середніх змінних витрат, єдиним
варіантом мінімізації збитків для монополії стане повне припинення випуску
продукції.
Монополіст, прагнучи максимізувати прибуток проводить цінову
дискримінацію – продаж різним категоріям споживачів однієї і тієї самої
продукції за різними цінами.
Умовами здійснення цінової дискримінації є :
1. Продавець повинен повністю контролювати виробництво і
ціноутворення на всіх сегментах ринку.
2. Монополіст повинен бути здатним відокремити різні групи покупців з
різною еластичністю попиту.
3. У покупців не повинно бути ні стимулів, ні можливостей
перепродавати продукцію іншим споживачам.
Р,

Сегмент 1 МС Сегмент 2

P1

D1 P2 D2
MC

Q1 0 Q2
Q Q
MR1 MR2
Рис. 10.4. Модель цінової дискримінації, що здійснюється монополією
на двох сегментах ринку

На першому сегменті ринку попит на продукцію є нееластичним, а на

другому сегменті – еластичний. На рівні перетину граничних витрат та
граничного доходу (MC та MR) монополіст визначає оптимальний обсяг
виробництва – Q1 та Q2 відповідно. Ціну монополіст шукає на висоті кривої
попиту – P1 та P2. На першому сегменті з нееластичним попитом ціна вища і
рівень монопольної влади більший, а на другому сегменті з еластичним
74
попитом ціна відповідно нижча і рівень монопольної влади менший. Різниця
цін на двох сегментах визначає явище цінової дискримінації.
Таблиця 10.1.
Види цінової дискримінації:
Види цінової Критерій Приклади
дискримінації диференціації
Просторова територіальна цінові пояси та зони, ціна та тарифи в селі та у
диференціація місті, ціни офшорних зон
споживачів
Часова час придбання товарів денні та нічні ціни, сезонні ціни
Товарна а) мета придбання а) тарифи на виробниче та споживче
товарів використання електроенергії
б) обсяг придбання б) оптові та роздрібні ціни
в) якість товару в) надбавки та знижки за якість, сортність
г) торговельна марка г) ціни на товари представників всесвітньо
відомих на невідомих фірм та брендів
Персональна а) рівень доходів а) магазини для бідних та багатих
покупців б) знижка для постійних клієнтів, для першого
б) статус покупців або останнього покупця, ціни для
співробітників
в) соціальний статус в) ціни для дітей, студентів, дорослих та
покупців пенсіонерів.

Цінова дискримінація має на меті збільшення монопольного прибутку,

але вона має і певний позитивний результат – збільшення монопольної
пропозиції, щоправда без відповідного скорочення монопольних цін.

10.4. Монопольна влада: сутність, чинники та показники.

Монопольна влада – це здатність фірми впливати на ціну продукції та

обсяг продажу.
Чинниками монопольної влади є:
1. Кількість фірм на ринку (чим більша кількість фірм, тим менша
монопольна влада і навпаки).
2. Рівень еластичності попиту на продукцію монополіста, який
обмежує монопольну владу (чим більш еластичний попит, тим менша ціна
товару, тобто відповідно менший рівень монопольної влади і навпаки).
3. Характер конкуренції та стосунки між фірмами в галузі.
Монопольна влада вимірюється за допомогою таких показників:
1. Індекс Герфіндаля-Хіршмана (Iнн), який показує ступінь
монополізації галузі або виробництва товару. Цей індекс обчислюється за
формулою:
I HH S 1  S2      S N   Si ,
2 2 2 2
(10.1)
де Si – питома вага випуску продукції окремої фірми у загальному галузевому обсязі
виробництва продукції у відсотках, починаючи з найбільшої (S1) і закінчуючи найменшою
(SN) фірмою галузі.

75
 Для чистої монополії індекс Герфіндаля-Хіршмана має максимальне
значення і дорівнює 10 000, а для досконалої конкуренції він не перевищує 100
пунктів.
Згідно з методиками прийнятими у США, галузь вважається
висококонцентрованою (монополізованою), якщо IHH ≥ 1800. Так, якщо
внаслідок об’єднань або злиттів кількох фірм індекс Герфіндаля-Хіршмана
зростає більш ніж на 100 пунктів, а у висококонцентрованих – більш ніж на 300
пунктів об’єднання фірм може бути заборонено.
2. Індекс Лернера (IL), який характеризує ступінь контролю
монополіста за ринковою ціною обчислюється таким чином:
P  MC
IL  ,. (10.2)
P
P  MC 1
IL   ,. (10.3)
P Ed
де Р – ціна товару,
МС – граничні витрати монополіста,
Ed – еластичність попиту за ціною.

Індекс Лернера коливається в межах від 0 до 1. Якщо IL = 0, ринок є

досконало конкурентним, а якщо IL = 1, ринок є чистою монополією. Отже, чим
більшою є величина індексу Лернера, тим більшою є монопольна влада даного
виробника.
Через складність у підрахунку граничних витрат на практиці для
обчислення індексу Лернера граничні витрати часто замінюють
довгостроковими середніми витратами. За таких умов індекс Лернера набуває
такого вигляду:
( P  AC )
IL  ,. (10.4)
P
( P  AC ) ( P  AC )  Q TR  TC Pr
IL      Pr' , (10.5)
P P Q TR TR
де AC – середні витрати виробництва,
TR – сукупний доход,
TC – сукупні витрати,
PR – розмір прибутку,
PR - норма прибутку.

Питання до теми
1. Які основні ознаки монополії та які види монополій існують?
2. Які основні особливості попиту, граничного та сукупного доходів
фірми в умовах чистої монополії?
3. В чому виражається політика лімітуючого ціноутворення
монополіста?
4. Що являє собою цінова дискримінація і які її види виділяють?
5. Які основні чинники монопольної влади та показники її виміру?

76
 Тема 11. ПОВЕДІНКА ПІДПРИЄМСТВА НА РИНКУ
МОНОПОЛІСТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ, ОЛІГОПОЛІСТИЧНА
СТРУКТУРА РИНКУ І ПІДПРИЄМСТВО
11.1. Ознаки монополістичної конкуренції. Особливості попиту,
граничного та сукупного доходів в умовах монополістичної конкуренції.
11.2. Визначення оптимального обсягу виробництва в
короткостроковому періоді. Довгострокова рівновага фірми монополістичного
конкурента.
11.3. Ознаки олігополії. Типи поведінки підприємств за олігополії.
11.4. Формалізовані моделі олігополістичного ціноутворення.

Література [1; 3; 4; 6; 9; 11; 13; 18]

11.1. Ознаки монополістичної конкуренції. Особливості попиту,

граничного та сукупного доходів в умовах монополістичної конкуренції.

Монополістична конкуренція – це такий тип ринку, на якому

продукція виробляється досить значною кількістю фірм, кожна з них має
монопольну владу.
Ознаки монополістичної конкуренції:
1) Велика кількість фірм в галузі (10-50), однак окрема фірма контролює
не менше 2% галузевого обсягу виробництва, тобто кожна з них має хоч і
незначну, але монопольну владу.
2) Виробляється диференційована продукція. Диференціація продукту
означає, що випускається схожа, але не ідентична продукція, яка розрізняється
якістю, дизайном, певними технологічними відмінностями та іншими
характеристиками, що робить її привабливою для певного кола споживачів.
Напрями диференціації продукту:
- якість (дизайн та різні функціональні особливості);
- рівень обслуговування до і після купівлі товарів;
- територіальне розміщення торгових точок, час роботи, тощо.
3) Існування бар’єрів входу-виходу, які легко подолати.
4) Абсолютну перевагу має нецінова конкуренція, яка здійснюється в
напрямках:
- стимулювання збуту або реклама (пристосування смаків та потреб
споживачів до запропонованої продукції);
- підвищення якості продукції ( пристосування продукції до смаків і
вимог споживачів).
5) Фірми при встановленні ціни, не враховують діяльність своїх
конкурентів, тобто діють на ринку досить самостійно.

Особливостями попиту, граничного та сукупного доходів в умовах

монополістичної конкуренції є наступні:
1) Попит фірми є достатньо еластичним – менш еластичним порівняно з
досконалою конкуренцією і більш еластичним, ніж в умовах чистої монополії.

77
 2) Попит фірми є більш еластичним ніж галузевий попит і рівень його
еластичності визначається такими факторами:
- число конкурентів (збільшення числа конкурентів збільшує
еластичність попиту, а отже сприяє виникненню більших можливостей
зниження ціни та прибутку фірми до рівня нормального);
- ступінь диференціації продукції ( чим більш диференційованіша
продукція, тим рівень еластичності попиту на продукцію фірми є меншим та
більша можливість підвищення ціни вище середніх витрат і отримання
максимального прибутку).
3) Ціна та середні сукупні витрати фірми є більшими в порівнянні з
досконалою конкуренцією. Ціна монополістичного конкурента є більшою ніж в
умовах досконалих (РМК > РДК) через те, що існує монопольна влада. Середні
сукупні витрати фірми в умовах монополістичної конкуренції перевищують
означені витрати в умовах досконалої конкуренції, (АТСмК > АТСДК) через те,
що витрати на одиницю продукції складаються з технологічних витрат і витрат
на проведення заходів нецінової конкуренції. Останні значно розширюють
обсяг реалізації продукції фірми.
4) Обсяг виробництва в умовах монополістичної конкуренції менший
порівняно з досконало конкурентними умовами (QмК < QДК). Виникає неповна
завантаженість виробничих потужностей.
5) Крива попиту на продукцію фірми має від’ємний характер, а крива
граничного доходу (MR) лежить нижче кривої попиту, оскільки кожну наступну
одиницю продукції фірма продає за ціною, яка перевищує граничний дохід.
Виключення становить перша одиниця продукції, для якої ціна дорівнює
граничним витратам.
6) Виручка від реалізації продукції фірми збільшується при зменшенні
ціни на еластичному відрізку кривої попиту, так само, як і в умовах чистої
монополії. Однак хвилеподібна крива виручки від реалізації є більш пологою
ніж в умовах чистої монополії.

11.2. Визначення оптимального обсягу виробництва в

короткостроковому періоді. Довгострокова рівновага фірми
монополістичного конкурента.

Умови монополістичної конкуренції – умови нестійкі і ситуація на

даному ринку нагадує досконалу конкуренцію. Наявність економічного
прибутку в короткостроковому періоді за умов наявності досить легких бар’єрів
стимулює перелив капіталу з інших галузей. Це означає, що перед фірмою
постійно виникає питання визначення оптимального обсягу виробництва та
ціни одиниці продукції в мінливих умовах короткострокового періоду.
За кожної певної ринкової ситуації фірми монополістичні конкуренти
будуть обирати ціну і обсяг випуску, які максимізують прибуток або
мінімізують збитки, виходячи з уже відомого правила рівності граничного
доходу і граничних витрат. При цьому на ринку конкуруючих монополій
загальне правило визначення оптимального обсягу продажу модифікується
наступним чином:
78
 MR=MC<P
Так само, як і чиста монополія фірма в умовах монополістичної
конкуренції може максимізувати прибуток (див. рис. 11.1) тільки за умови,
якщо:
MR = MC < P > AC
P

MC

PM A
AC

B
C

D
Q*опт.
MR

Рис. 11.1. Максимізація прибутку монополістичним конкурентом,

граничний підхід:
Qрівн – рівноважний обсяг випуску монополістичного конкурента; відрізок АВ
– прибуток на одиницю продукції ; Рмон – ціна монополіста (Рмон > MR); площа
прямокутника АВСPмон – максимально можливий прибуток монополістичного
конкурента

Збитки стають для монополістичних конкурентів неминучими, якщо

ціна не відшкодовує сукупних середніх витрат виробництва, тобто у разі, коли:
MR = MC < P > ATC
У такому варіанті мінімізація збитків можлива за умови, якщо (рис.
11.2.): MR = MC < P > AVC
P

MC ATC

PM A
AVC
B
C

D
Q*опт.
MR Q
Рис. 11.2. Мінімізація збитків монополістичним конкурентом, граничний
підхід:
Qрівн – рівноважний обсяг випуску монополістичного конкурента; відрізок АВ
– мінімальні збитки на одиницю продукції ; Рмон – ціна монополіста (Рмон > MR);
площа прямокутника АВСPмон – мінімальні збитки монополістичного конкурента

79
 Завдяки тому, що в умовах монополістичної конкуренції галузевий
ринок є відкритим, переваги окремого виробника у довгостроковому періоді
поступово нівелюються. В результаті означених процесів середні сукупні
витрати зростають, а попит зменшується. Крива попиту і крива середніх
сукупних витрат рухаються в протилежному напрямку доти, доки не
встановиться довгострокова рівновага на рівні відсутності економічного
прибутку.

Довгострокова рівновага в умовах монополістичної конкуренції –

рівновага, за якої є можливість отримувати тільки нормальний прибуток, а
економічний прибуток дорівнює нулю. За цих умов ціна дорівнює середнім
сукупним витратам фірми. Загальне правило визначення довгострокової
рівноваги модифікується у такий спосіб:
MR = MC < P = AC > ACmin
Наведена модифікація загального правила визначення рівноважного
обсягу випуску в умовах монополістичної конкуренції означає, що за даної
ринкової структури випускається менший обсяг продукції, ніж за досконалої
конкуренції.
P, MR
MC, ATC
МC

Pмк ATC
D

Q
Qмк Qдк MR

Рис. 11.3. Довгострокова рівновага в умовах монополістичної

конкуренції: граничний аналіз

У довгостроковій рівновазі монополістичні конкуренти не повністю

використовують наявні виробничі можливості й мають певні надлишки
виробничих потужностей, тобто фірма недовиробляє певний обсяг
виробництва, розмір якого визначається як різниця між обсягами виробництва
за умов досконалоконкурентного ринку(на рівні мінімальних середніх сукупних
витрат) та монополістичного:
ΔQ= Qдк – Qмк
При цьому середні сукупні витрати виробництва, як і ринкові ціни, не
досягають рівня мінімальних середніх витрат. Якщо зважити не те, що
монополістичні конкуренти мають значні витрати нецінової конкуренції і
збуту, то стає зрозумілим, чому за умов монополістичної конкуренції ціни є
значно вищими, ніж за умов досконалої конкуренції. Маючи можливість
контролювати одночасно і обсяг випуск продукції, і ціну, монополія завищує
ціни, скорочуючи при цьому обсяги виробництва.
80
 Отже, менший обсяг продажу, більші витрат на одиницю продукції та
вищі ринкові ціни – все це своєрідна плата за більшу різноманітність
вироблюваних монополістичними конкурентами товарів.
В цілому, монополістична конкуренція вважається найбільш
перспективним та ефективним типом ринкових структур, оскільки саме
продукція, що вироблена за цих умов – диференційована продукція – має
можливості задовольнити потреби найвибагливішого покупця.

11.3. Ознаки олігополії. Типи поведінки підприємств за олігополії.

Олігополія є реальною ринковою структурою, за якої галузь

знаходиться під контролем декількох фірм, а появі нових виробників
перешкоджають високі вхідні бар’єри.
Олігополія може бути :
- жорсткою ( 2-3 товаровиробники);
- аморфною (7-8 товаровиробників).
Ідеальним теоретичним випадком є дуополія – існування двох
товаровиробників на ринку.
Основні ознаки олігополістичного ринку:
1). Малочисельність товаровиробників в галузі, при цьому 2-4
найпотужніші фірми контролюють приблизно 50-60 % галузевого виробництва.
Індекс Герфіндаля-Хіршмана (Iнн) в умовах олігополії коливається в межах
1800 – 5000.
2) Продукція, що виробляється може бути, як диференційованою
(автомобілебудування, виробництво побутової техніки), так і стандартизованою
(продукція чорної та кольорової металургії, електроенергетика та
металообробка). Так, в Україні олігополістичними є галузі чорної та кольорової
металургії, постачання бензопродукції та ринок банківських послуг.
3) Високі вхідні бар’єри в галузь, як і за умов чистої монополії.
4) Взаємозалежність фірм – це необхідність врахування дій конкурентів
при визначенні цін та обсягів виробництва. Якщо ні – виникає цінова війна,
тобто поступове зменшення ціни на продукцію з метою витіснення конкурента
з ринку.
Наслідки «цінової війни»:
- ціна може зменшуватись до рівня середніх сукупних витрат;
- обсяг виробництва може встановитись на рівні досконалої конкуренції;
- економічний прибуток олігополістів може дорівнювати нулю.
Отже, від «цінової війни» виграють споживачі, а їх руйнівна сила
штовхає товаровиробників до змови.
5) Існує тенденція до сполучення та злиття, яка обумовлена прагненням
до володіння ще більшою долею ринку і отримання ще більшого ефекту від
масштабу виробництва.
6) Абсолютну перевагу за умов диференціації продукції має нецінова
конкуренція, а за умов однорідності продукції – цінова.
Поведінка за умов олігополії може бути: кооперативною та
конкурентною (некооперативною).
81
 За кооперативної поведінки фірми намагаються проводити узгоджену
ринково-продуктову політику, спрямовану на зростання сукупного галузевого
прибутку, який розподіляється між олігополістами пропорційно їх долі на
галузевому ринку. За такої поведінки фірми ретельно відстежують ринкові
рішення конкурентів і неодмінно їх наслідують.
За конкурентної поведінки кожна фірма намагається максимізувати
власний прибуток, незважаючи на динаміки галузевого прибутку та поведінку
партнерів та конкурентів.
Отже, за умов олігополії на поведінку конкурентів діють дві тенденції,
які є протилежними:
1). Підприємства зацікавлені в максимізації галузевого сукупного
прибутку через змову та спільні дії, оскільки це дає змогу реалізувати
монопольну владу.
Змова – це явна, таємна чи мовчазна домовленість між підприємствами
в галузі з метою встановлення фіксованих цін та обсягів продукції.
Факторами, що спричиняють змову олігополістів є:
- підприємства виготовляють стандартизовану продукцію;
- в галузі існує невелика кількість фірм;
- легко виявити порушення угоди;
- існують високі бар’єри входу-виходу.
2). Кожне підприємство прагне отримати надприбуток за рахунок своїх
конкурентів, порушуючи угоду, або змову, що, в свою чергу, суттєво загострює
суперництво між ними.
Протиріччя між цими тенденціями ілюструє дилема олігополіста.
Ситуація, з якою стикаються олігополісти нагадує становище учасників
стратегічних ігор (доміно, покер, бридж, шахи тощо). Їм необхідно обрати
поведінку відповідно до дій суперників. Тому в аналізі олігополістичної
ситуації застосовують теорію ігор.
Теорія ігор – це наука, яка за допомогою математичних методів
досліджує поведінку індивідів, що мають протилежні інтереси.
Дилема олігополіста є типовою некооперативною грою. Нехай у нас є
два конкуренти (А і В) і кожен із них може обрати високу ціну чи низьку ціну,
яка визначає їх майбутній отримуваний прибуток (значення всередині таблиці).
А Висока Низька
ціна ціна
В
Висока 20 50
ціна
20 10
Низька 10 12
ціна
50 12
В цілому, дилема олігополіста наочно ілюструє невигідність для двох
учасників керуватись своїми власними інтересами. При чому кожний конкурент
вирішує для себе, який тип поведінки обрати: чи співробітничати, чи діяти
виключно в своїх власних інтересах.

82
 11.4. Формалізовані моделі олігополістичного ціноутворення.

На сучасному етапі єдиної теорії олігополії ціноутворення немає.

Причини зазначеного в наступному:
- існує велика кількість різновидів олігополій;
-в умовах загальної взаємозалежності важко передбачити попит та
граничний дохід олігополіста-конкурента, а отже неможливо визначити ціну та
обсяг, що максимізують прибуток.
Однак, вчені розробили формалізовані моделі олігополістичного
ціноутворення, серед яких можна виділити наступні:
1) ламана крива попиту;
2) картельна змова;
3) джентльменські угоди, або таємна змова;
4) лідерство в цілях;
5) модель «витрати плюс»;
6) модель Курно.
1) Ламана крива попиту:
Нехай у галузі три виробники – А, Б, В. Товаровиробник А вирішує
змінити ціну, а конкуренти Б і В можуть обрати два типи поведінки: або піти за
А, і тоді криві попиту та граничного доходу є менш еластичними, або залишити
ціни без змін і тоді криві попиту та граничного доходу є більш еластичними.
Розглянемо все можливі ситуації наслідування та не наслідування
поведінки А конкурентами Б та В у разі зростання та зменшення ціни одиниці
продукції.
Р↓ Р↑
обсяг продажу обсяг продажу товаровиробника А
БіВ товаровиробника А збільшиться зменшиться, однак товаровиробник
наслідують незначно, оскільки конкуренти А не буде витісненим з ринку
D1 поведінку А Б та В зменшать ціну, тобто (Б)
завадять йому отримати
перевагу
(А)
товаровиробники Б та В
БіВ перерозподілять ринок на свою
не змінять обсяг продажу продукції користь, обсяги продажу А значно
ціну, тобто не товаровиробника А зросте зменшаться, однак не будуть рівні
D2 наслідуватим значно нулю через наявність споживачів,
уть (В) які будуть віддавати перевагу саме
поведінку А продукції товаровиробника А
(Г)

Найбільш логічним припущенням, що повинна зробити фірма А

відносно поведінки своїх конкурентів при зменшенні або збільшенні ним ціни,
полягає в наступному:
- при зниженні ціни Б та В будуть наслідувати поведінку
товаровиробника А, щоб завадити йому витіснити їх з ринк;
- при підвищенні ціни – Б та В залишать ціни без змін і намагатимуться
захопити частку ринку втрачену фірмою А.

83
 Проілюструємо ситуацію графічно за допомогою накладання кривих
попиту та граничних доходів у двох випадках та виділення відрізків, що
відповідають логічному припущенню товаровиробника А про поведінку своїх
конкурентів Б та В.

Рис. 11.1. Модель ламаної кривої попиту:

а) – утворення ламаної кривої попиту; б) – визначення оптимального
обсягу випуску за моделлю ламаної кривої попиту

В точки перетину кривих попиту встановлюється ціна Р*. Відрізки

кривих попиту вище цієї точки означає ситуацію зростання ціни, а нижче –
відповідно зменшення ціни. Іншими словами відрізок D2А кривої попиту, що
характеризує ситуацію, коли конкуренти ігнорують є прийнятним для
зростання ціни. А відрізок АD1 кривої попиту, що характеризує ситуацію, коли
конкуренти наслідують поведінку А є більш прийнятним для зменшення ціни.
Отже, олігополіст стикається з ламаною кривою попиту – D2АD1. Крива
граничного доходу (MR) буде мати також незвичну форм. Через різку різницю в
еластичності попиту вище і нижче точки поточної ціни у кривій граничного
доходу відбуватиметься розрив, або вертикальний відрізок кривої MR (в межах
точок с та f). Ламана крива граничного доходу означає, що в певних межах
значні змінні витрати не будуть впливати на ціну та обсяг продажу, тобто будь-
яка зміна в граничних витратах не викличе ніякої зміни ціни та обсягу
реалізації.
Ламана крива попиту спонукає фірму-олігополіста працювати за умов
постійних цін. Недоліком означеної моделі є відсутність пояснення
встановлення ціни на рівні Р*.
2). Картельна змова:
Невизначеність поведінки суперників в умовах олігополії спричинює
труднощі в прогнозуванні результатів економічної діяльності, війни цін, появу
нових конкурентів в галузі. Означене призводить до виникнення стимулів до
змови про підтримку загальної ціни та обмеження у випуску продукції, тобто
до виникнення картелю.
Картель – об’єднання підприємств, які відкрито домовляються про ціни
та обсяг випуску продукції так, якби вони злились у чисту монополію.
Утворення картелю передбачає:
1. Визначення загального рівня обсягів випуску продукції та
монопольних цін, що максимізують прибуток.

84
 2. Встановлення квот для кожного учасника картелю (обмеження у
випуску продукції).
3. Створення механізму контролю за виконанням прийнятих рішень.
Картелі є недовговічними через привабливість високих цін та прибутків,
які отримують члени картелю, для інших конкурентів, а їх вхід на ринок
спричинює розпад картелю. Окрім цього спокусливим видається порушення
угоди.
3). Джентльменські угоди:
В більшості країн картельні змови заборонені законом, тому частіше
виникають таємні змови, які є не менш небезпечними для суспільства.
Таємна змова – домовленість про ціну, квоти, розподіл ринку та інші
засоби обмеження конкуренції, які переслідуються законом. Вони не
фіксуються документально, вони є недосяжними для антимонопольного
законодавства і саме тому їх ще називають «джентльменськими угодами».
4). Лідерство в цінах:
Лідерство в цінях – це така модель олігополістичного ціноутворення, за
якої провідна фірма галузі – галузевий лідер встановлює ціни, а інші
товаровиробники наслідують її. Це мовчазні таємні змови.
Лідер галузі – найбільш технологічно оснащена фірма, яка через
галузеві журнали чи бюлетені інформує про майбутню зміну цін. Прикладами
галузей, в яких широко використовують дану модель олігополістичного
ціноутворення є виробництво мінеральних добрив та автомобілебудування.
5). Модель «витрати плюс»:
Модель «витрати плюс» характерна для виробників, які виробляють
велику кількість продукції. В такому випадку важко визначитись з фактичними
розподілом витрат на електроенергію, опалення, страхування тощо між
конкретними товарами. Тому для визначення ціни спочатку визначають середні
змінні витрати на рівні завантаженості виробничих потужності на рівні 75-80%,
додається надбавка до ціни, яка включає середні постійні витрати та прибуток
на рівні 15-18%.
6). Модель Курно:
Найбільш хрестоматійною та найпоширенішою моделлю
застосовуваною для аналізу дуопольного ринку є модель Курно, яка пояснює
як здійснюють свій вибір стосовно обсягу виробництва і ринкової ціни два
олігополісти, що мають приблизно однакові економічні можливості,
випускають однорідну продукцію і продають її за ціною, яка залежить від
одночасного вибору обсягів продукції кожною з фірм.
Модель Курно виходить з того, що обидві фірми роблять всій вибір
одночасно, виходячи з відомого ринкового попиту, який вони разом і
задовольняють. При цьому кожна фірма бере до уваги свого конкурента і
вибирає свій обсяг випуску продукції, розглядаючи обсяг виробництва свого
конкурента як фіксований.
Обсяг пропозиції (виробництва) кожної фірми визначається за правилом
максимізації прибутку MR = MC і обов’язково враховує передбачувану частку
ринкового попиту, яка може належати конкуренту, тобто задовольнятися
іншою фірмою. Кожною фірмою послідовно припускається зміна частки
85
конкурента від всього ринкового попиту до нуля і відповідно до цього
будуються криві реакції кожної фірми на дії конкурента. Криві реакції
показують залежність обсягів випуску (пропозиції) кожної фірми від обсягів
випуску (пропозиції) конкурента (рис. 11.2).

Рис. 11.2. Визначення ринкової стратегії і оптимального обсягу випуску

фірмами-дуополістами за моделлю Курно:
а) – D1 – крива реагування першої фірми; Q1 = f(Q2) – рівноважний обсяг
випуску першої фірми; б) – D2 – крива реагування другої фірми; Q2 =
f(Q1) – рівноважний обсяг випуску другої фірми.

Залежність обсягу пропозиції однієї фірми Q1 від очікуваної частки

ринкового попиту другої фірми Q2 характеризує криву реакції цієї фірми R1;
аналогічно тлумачиться й крива реакції другої фірми – R2. Їх рівнянні можна
записати таким чином:
R1 = Q1 f(Q2);
R2 = Q2 f(Q1).
Аналіз кривих реагування двох фірм-дуополістів дає можливість
з’ясувати механізм визначення рівноважних обсягів випуску кожною з цих
фірм. Криві реагування R ілюструють випуски продукції кожною фірмою, які
максимізують їхні прибутки, залежно від випуску конкурента.
Для з’ясування галузевої рівноваги треба розглянути ринкову взаємодію
дуополістів-конкурентів, яка графічно зображується точкою перетину
індивідуальних кривих реагування і отримала назву рівноваги Курно (рис.
11.3).

86
 Рис. 11.3. Модель дуополії за Курно:
а) – конкурентна рівновага Курно; б) – рівновага Курно за наявності
змови дуополістів: R1 – крива реагування першої фірми; R2 – крива реагування
другої фірми; К0 – точка конкурентної рівноваги Курно; К1 – точка рівноваги
Курно за наявності змови дуополістів

Перетин кривих реагування двох фірм на рис. 11. 3, а (точка К0) показує
конкурентну рівновагу Курно, яка означає, що обидві фірми правильно
збагнули поведінку конкурента і прийняли оптимальні рішення щодо своїх
обсягів випуску та ринкової ціни, і тому жодна фірма не має стимулів для зміни
обсягу випуску. Точка К0 – точка конкурентної рівноваги Курно (див. рис. 12.3,
а) свідчить, що в підсумку кінцевий рівноважний обсяг випуску кожного
олігополіста дорівнює 1/3 конкурентного випуску продукції, а разом
дуополісти обмежують галузевий обсяг випуску продукції двома третинами
конкурентного випуску:
Q1 = Q2 = 1/3QK
Q1 + Q2 = 2/3QK
Ця модель рівноваги Курно базується на припущенні, що дуополісти
конкурують один з одним.
Ситуація принципово зміниться, якщо дуополісти домовляться між
собою і будуть колективно визначати обсяг галузевого випуску і ціну (див. рис.
11.3, б). За наявності змови дуополісти зможуть підвищити галузеву ціну за
рахунок скорочення галузевого обсягу випуску. Порівняно з конкурентною
рівновагою точка рівноваги Курно переміститься вниз і ліворуч в позицію К1,
скоротиться галузевий обсяг випуску продукції – він становитиме половину
конкурентного випуску (див. рис. 11.3, б). За рахунок зменшення обсягу
випуску значно зростуть ринкова ціна та економічні прибутки дуополістів.
Наявність змови між дуополістами фактично перетворює галузь на чисту
монополію.
Модель показує, що в умовах олігополії рівновага Курно для суспільства
є більш ефективною, ніж рівновага при таємний змові, але менш ефективною
порівняно з умовами досконалої конкуренції.
В цілому, за умови будь-якої моделі ціноутворення підтримується
відносно стабільний рівень цін.
На ефективність олігополії існує дві точки зору:

87
 1). Традиційна точка зору, представники якої стверджують, що
олігополія близька до чистої монополії і діє аналогічно їй – обмежує випуск і
завищує ціну для максимізації прибутку, а отже у олігополії виникають
стимули до стримування науково-технічного прогресу.
2). Точка зору Шумпетера-Гелбрейта, представники якої стверджують,
що олігополія сприяє НТП, оскільки, сучасна науково-дослідна робота вимагає
великих витрат, які можливо здійснити тільки в умовах олігополістичної
структури ринку. Наявність бар’єрів до вступу в галузь дають гарантії
олігополістам на отримання прибутку, певну частку якого може бути
відповідно направлена на науку.
Суспільство захищається від згубного впливу монополій та олігополій за
допомогою анти монопольного законодавства, яке направлене проти
нагромадження підприємствами небезпечної для суспільства монопольної
влади.

Питання до теми
1. Які основні ознаки монополістичної конкуренції?
2. Які напрями диференціації продукту можна виділити?
3. Яким чином конкуруючі монополії визначають оптимальний обсяг
виробництва в короткостроковому періоді?
4. Які особливості довгострокової рівноваги фірми в умовах
монополістичної конкуренції та чому за цим умов виникає надлишок
виробничих потужностей?
5. Що являє собою олігополія як реальна ринкова структура та які її
основні ознаки?
6. Що таке цінова війна та які її основні наслідки?

88
 Тема 12. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РИНКУ ФАКТОРІВ
ВИРОБНИЦТВА І ПОВЕДІНКИ ПІДПРИЄМСТВА.
12.1. Особливості ринку факторів виробництва.
12.2. Поведінка підприємства на ринку праці.
12.3. Ринок капіталу і конкурентна стратегія підприємств. Ринок землі.

Література [1; 3; 4; 6; 9; 11; 13; 18]

12.1. Загальна характеристика ринку факторів виробництва.

Ринок факторів виробництва – це сегмент національного ринку, на

якому домогосподарства як власники продають, а фірми купують необхідні для
організації виробництва ресурси (фактори виробництва).
Таким чином витрати покупців утворюють витрати виробництва, а
доходи продавців – доходи населення, які в сукупності складають
платоспроможний попит.
Основні функції ринку факторів виробництва:
1. Ринок визначає підходи до розв’язання питання «як виробляти?».
Саме рівень цін та кон’юнктура ринку факторів виробництва визначає вибір
технологій і особливу комбінацію ресурсів в певному виробництві.
2. Визначає питання «для кого виробляти?», оскільки покупцями
продукції будуть саме продавці ресурсів.
До особливостей ресурсних ринків належать:
 похідний характер попиту на ресурси: він збільшується або
зменшується залежно від зростання чи зменшення попиту на готову
продукцію, що виробляється за допомогою даних ресурсів;
 взаємозалежне споживання факторів виробництва: кількість
виробленого товару визначається наявністю всіх факторів, необхідних для
організації виробничого процесу;
 особистісний характер такого фактора виробництва, як праця, що
зумовлює специфіку її купівлі-продажу та відтворення;
 всі фактори виробництва (за винятком праці), окрім поточної ціни,
що дає можливість судити про ефективність використання ресурсу впродовж
деякого часу (зарплата, рента, процент), мають ще й капітальну оцінку.
Поточна ціна ресурсу – це ціна послуг даного фактора протягом
певного часу (оренда).
Капітальна ціна ресурсу – ціна його остаточного продажу, який
передбачає зміну власника.
Виробничі ресурси взаємозамінні у певних межах. Кожен ресурс зі
збільшенням його використання дає додатковий продукт, але у все менших
розмірах (за законом спадної продуктивності). Проте ефективність
використання того чи іншого ресурсу залежить не лише від абсолютної
величини додаткового продукту, що він його дає, а й від ціни за одиницю
ресурсу, тобто від вартості ресурсу.
Використання кожної додаткової одиниці будь-якого ресурсу при
незмінній кількості інших ресурсів дає приріст загальної кількості продукції.
89
Ця категорія має назву граничного продукту відповідного ресурсу і
позначається МРрес (наприклад MPК, MPL, MPN).
Умовою мінімізації сукупних витрат фірми за даного обсягу
виробництва і незмінних цін на ресурси є рівність граничних продуктивностей
усіх використовуваних ресурсів МРрес, що припадають на одну грошову
одиницю витрат на купівлю ресурсу (його ціну – Ррес):
MPa MP b MPz
  ... 
Pà Pb Pz
Якщо ціна на якийсь ресурс зміниться, наприклад знизиться (тобто
зросте його зважена за ціною продуктивність), фірма стане перерозподіляти
свої витрати на користь ефективнішого ресурсу (за рахунок скорочення
використання інших ресурсів) доти, доки вказана рівність знову не буде
виконуватись.
Особливістю попиту на ресурси є те, що він є похідним від попиту на
товари і послуги, які виробляються із використанням цих ресурсів.
Чинники попиту на ресурси:
1) зміна попиту на товари і послуги, які виробляються із даного ресурсу;
2) ціни на взаємопов’язані ресурси (на ресурси-замінники і ресурси-
комплементарні);
3) зміна технологій виробництва (зміна комбінацій використання
традиційних ресурсів, збільшення попиту на один ресурс та зменшення попиту
на інший вид ресурсу, продуктивність використання ресурсів тощо);
4) очікування виробників, щодо наступної динаміки цін на ресурси і змін
у попиті на товари власного виробництва.
Попит на ресурс обумовлений виробничими потребами у створенні
продукції. У відповідності із законом спадної продуктивності факторів
виробництва, фірма, купуючи ресурси, повинна порівнювати витрати з тим
продуктом, який приносить використання даного ресурсу.
Отже, попит на будь-який ресурс – грошова оцінка граничного
продукту кожної додаткової одиниці ресурсів, який залучається у виробництво.
При купівля ресурсів покупець повинен врахувати дохід, який
приносить продаж продукції виробленої кожною одиницею фактору
виробництва – граничний факторний дохід (МRР). Крива попиту на ресурс
співпадає з кривою граничного факторного доходу, що показує зміну обсягу
фактору виробництва при зміні цін на них.
Витрати на кожну додаткову одиницю фактору виробництва називають
граничними фактичними витратами (MRC) – це додаткові витрати, які
необхідні для використання додаткової одиниці ресурсів, після того, як певний
обсяг даного ресурсу вже використаний.
Правило залучення ресурсів на ринку факторів виробництва виглядає як
рівність граничного факторного доходи та граничних факторних витрат:
МRC=MRP
Залучення ресурсів для підприємства буде вигідним доти, поки гранична
доходність від використаного ресурсу не буде дорівнювати граничним
витратам на ресурси.

90
 В умовах досконалої конкуренції на ринках готової продукції гранична
виручка MR дорівнює ринковій ціні продукту Ртов, тобто MR=Pтов. У цьому разі
додатковий доход від граничного продукту ресурсу MRPрес буде дорівнювати
вартості цього додаткового продукту VMPрес:
MRPрес = Pтов MPрес = VMPрес.
При визначенні оптимального для себе обсягу попиту на ресурс фірма
передусім буде орієнтуватися на рівень доходності ресурсу, тобто на MRPрес.
Отже, крива MRPрес являє собою криву попиту фірми D на відповідний ресурс.
Оскільки в умовах досконалої конкуренції на ринку готової продукції
MRPрес = VMPрес, то на графіку буде зображена лише одна лінія від'ємного
нахилу, який пояснюється тим, що хоч ціна (і гранична виручка) на
конкурентному ринку є постійною величиною, фізичний граничний продукт від
ресурсу – величина спадна внаслідок дії закону спадної граничної
продуктивності.
Однак знання лише доходності від продажу додаткового обсягу
продукції недостатньо для визначення оптимального обсягу використання
ресурсу.
Якщо всі інші ресурси використовуються без змін, то збільшення витрат
фірми внаслідок використання додаткової одиниці певного ресурсу
виробництва має назву граничні витрати від використання ресурсу, які
позначаються MRСрес. Вони являють собою додаткові витрати, потрібні для
залучення у виробництво й використання додаткової одиниці ресурсу після
того, як певна їх кількість уже споживається.
Використання кожної додаткової одиниці ресурсу збільшує витрати
фірми. Доки доходність від продажу додаткового продукту, виробленого за
допомогою додаткової одиниці певного ресурсу MRPрес, буде перевищувати
витрати на придбання цієї одиниці ресурсу MRСрес, доти є сенс збільшувати
обсяг купівлі даного ресурсу.
Конкурентна фірма, що максимізує прибуток, має вводити в дію
додаткові одиниці змінних факторів виробництва доти, доки гранична
доходність від використання ресурсу не буде дорівнювати граничним витратам
на ресурс:
MRPрес = MRСрес
Якщо MRPрес  MRСрес, фірма буде збільшувати обсяг купівлі певного
фактора виробництва, якщо MRPрес  MRСрес, – фірма скорочуватиме обсяг
купівлі відповідного фактора виробництва.
В умовах досконалої конкуренції, коли ціни на ресурси не залежать від
дій фірми, граничні витрати на ресурс MRCрес дорівнюють ціні одиниці ресурсу
Ррес, (капіталу К, або праці L) тобто:
MRPрес = Ррес; MRPK = PK; MRPL = PL
Відповідно крива попиту на певний ресурс D збігається з кривою
граничної доходності даного ресурсу – кривою MRPресx, а крива пропозиції
певного ресурсу S з кривою граничних витрат на цей ресурс – кривою MRСрес
(рис. 12.1).

91
 Рис. 12.1. Рівновага на досконало конкурентному ринку ресурсів:
Е – точка ринкової рівноваги на ресурсному ринку; Р* – рівноважна ціна
ресурсу; Q* – рівноважний обсяг залучення ресурсу у виробництво

Як видно на рис. 12.1 крива попиту на конкурентному ринку ресурсів

відображає зміну обсягу попиту на фактори виробництва при зміні цін цих
факторів і збігається з кривою граничного продукту ресурсу у грошовому
вимірі MRPрес.. Крива граничних витрат фірми на купівлю ресурсів збігається
кривою пропозиції ресурсу на конкурентному ринку тому, що граничні витрати
на виробничий ресурси дорівнюють його ціні (MRСрес = Pрес).
На досконало конкурентному ринку ресурсів обсяг попиту окремої
фірми на ресурс становить незначну частку сукупного ринкового попиту. Це
означає, що фірма не має жодного впливу на ціну ресурсу і будь-який обсяг
ресурсу купує за незмінною рівноважною ринковою ціною ресурсу. Отже, для
окремої досконало конкурентної фірми пропозиція ресурсу S є абсолютно
еластичною за рівноважного рівня ціни Р*, а обсяг купівлі ресурсу залежить від
рівня ефективності його використання, тобто визначається динамікою
індивідуального граничного продукту ресурсу MRPрес конкретної фірми (рис.
12.2).

Рис. 12.2. Досконало конкурентна фірма на конкурентному ринку

ресурсу:
Sрес – крива індивідуальної пропозиції ресурсу; D1 (MRP1) і D2 (MRP2) –
індивідуальні криві попиту на ресурс двох фірм; Q1 і Q2 – обсяги купівлі
ресурсу двома фірмами

Досконало конкурентна фірма, купує ресурс за незмінною рівноважною

ринковою ціною Р* і залучає у виробництво тим більше ресурсу, що вищою є
його індивідуальна гранична продуктивність. Крива індивідуальної граничної
продуктивності є кривою індивідуального попиту фірми на ресурс. Як видно на
рис. 12.2, за вищої граничної продуктивності MRP2 фірма залучає у
виробництво обсяг ресурсу, що дорівнює Q2, фірма, у якої гранична
92
продуктивність нижча і описується кривою MRP1, купуватиме менший обсяг
ресурсу – Q1.
У разі, коли ринок готової продукції тією чи іншою мірою
монополізований, додатковий доход від реалізації додаткового продукту буде
менший за його вартість. Це пов’язано з тим, що в умовах недосконалої
конкуренції додаткова виручка MR буде меншою за ринкову ціну одиниці
продукту Pтов, і тому доход від реалізації граничного продукту монополіста
завжди менший за його вартість:
MRPрес  VMPрес
Це означає, що крива попиту на ресурс покупця, який має більшу чи
меншу монопольну владу на ринку певного готового товару Dм, збігається з
кривою граничної продуктивності ресурсу за виручкою, яка обчислюється як
добуток граничного продукту ресурсу на граничний доход від його продажу:
MRPрес = MPрес •MR.
На графіку крива граничної продуктивності ресурсу за виручкою
розміщується нижче і ліворуч від кривої вартості граничного продукту MRPрес і
збігається з кривою граничного доходу монополіста MR. Отже, попит
монополіста на ресурс є меншим за попит досконалого конкурента (рис. 12.3).

Рис. 12.3. Фірма-монополіст на конкурентному ресурсному ринку

Фірма-монополіст прагне встановити рівновагу на ринку ресурсу в точці

перетину кривих ринкової пропозиції ресурсу MRCрес (Sк) і власного граничного
доходу MR (Dм) – точка Ем на рис. 12.3. За такої рівноваги, як видно на рис.
12.3, монополіст купуватиме ресурс в обсязі Q*м, що є меншим за обсяг
конкурентної рівноваги Q*к, і за ціною Р*м, нижчою від ціни конкурентного
ринку Р*.
Якщо виробник-монополіст не може призначити ціну, що відповідає
висоті кривої ринкової пропозиції ресурсу і змушений купувати ресурс за
рівноважною конкурентною ціною Р*, рівновага для нього встановлюється в
точці Е1. Це змушує монополіста ще більше скоротити залучення ресурсу у
виробництво до обсягу Q1.
Якщо ж ресурсний ринок є ринком недосконалої конкуренції, тобто
монопольну владу має продавець певного ресурсу, то кожну додаткову
одиницю ресурсу фірма-покупець зможе придбати за ціною вищою від ціни
конкурентного ресурсного ринка. У такому разі лінія ціни Pрес, вона ж лінія
93
пропозиції ресурсу монопольним продавцем Sм, вона ж лінія середніх
факторних витрат ARCрес – має додатний нахил.
За відсутності цінової дискримінації з боку продавців це означає, що
фірма-покупець змушена купувати всі одиниці ресурсу, а не лише додаткову, за
новою, вищою ціною. Отже, граничні витрати фірми MRСрес, пов’язані зі
збільшенням використання ресурсу, виявляться вищими за ціну додаткової
одиниці ресурсу – ARCрес, тому що доведеться доплачувати, точніше
сплачувати однакову високу ціну, за всі придбані попередні одиниці ресурсу:
MRСрес  Pрес = ARCрес.
Тобто крива пропозиції в умовах недосконалої конкуренції Sм має
додатний нахил і не збігається, як за досконалої конкуренції, з кривою
граничних витрат від використання ресурсу MRСрес і розміщується вище від
кривої галузевої пропозиції (див. рис. 12.4).

Рис. 12.4. Встановлення рівноваги на монопольному ринку ресурсу

Як видно на рис 12.4, внаслідок монопольної влади продавця ресурсу,

ринкова рівновага встановлюється в точці Ем, розташованій вище і ліворуч від
точки конкурентної рівноваги Ек, а отже конкурентні покупці змушені
сплачувати вищу ціну Рм порівняно з ціною конкурентної рівноваги Р*к і
зменшити обсяг залучення ресурсу у виробництва з Qк до Qм.
Двостороння монополія на ресурсному ринку веде до подальшої
модифікації механізму встановлення ринкової рівноваги (рис. 12.5).

Рис. 12.5. Двостороння монополія на ресурсному ринку

94
 Розглянемо модель ринкової рівноваги на ресурсному ринку в умовах
двосторонньої монополії, наведену на рис. 12.5, детальніше.
Відповідно правилу рівності граничної доходності і граничних витрат
ресурсу, монополіст-продавець прагне, що видно на графіку, встановити
рівновагу в точці Е1 і продавати свій ресурс за ціною Р1 відповідно до висоти
кривої галузевого попиту для даного обсягу купівлі ресурсу Q1 (див. рис. 12.5).
Монопсоніст-покупець намагається встановити рівновагу в точці Е2 і
погоджується сплатити ціну Р2, яка відповідає висоті кривої галузевої
пропозиції для даного обсягу купівлі ресурсу Q2 (див. рис. 12.5).
Які будуть реальна ринкова ціна і обсяг купівлі-продажу ресурсу
залежить від співвідношення монопольної влади покупця-монопсоніста і
продавця-монополіста.

12.2. Поведінка підприємства на ринку праці.

Праця – це типовий ресурс, який використаний в наборі з іншими

ресурсами, однак є головною продуктивною силою суспільства.
Ринок праці – це система економічних відносин між покупцями і
продавцями праці з приводу купівлі та продажу особливого товару – робочої
сили.
На ринку праці продавцями виступають домогосподарства, а покупцями
є підприємства. Взаємодія попиту і пропозиції праці відбувається на ринку
праці.
Попит на працю визначається її граничною продуктивністю MRPL, яка,
в свою чергу, залежить від якісних і кількісних характеристик праці та методів
управління нею. Попит на працю залежить також від пропозиції інших факторів
виробництва, нагромадження капіталу, технічного та технологічного рівня
виробництва тощо.
Крива попиту на працю – це крива граничного продукту праці MRPL,
яка має спадний нахил, тому що фірма, наймаючи більшу кількість робітників,
отримує від них спадну віддачу за законом спадної граничної продуктивності.
Пропозиція праці відображає можливість робітників запропонувати
більшу кількість праці лише за умови більшої її оплати через наявність
альтернативних варіантів її використання.
Крива пропозиції праці – це крива граничних витрат, пов’язаних із
залученням у виробництво додаткового обсягу найманої праці (працівників)
МРСL, яка має додатний нахил, оскільки більша кількість праці пропонується
лише за умови вищої оплати.
На пропозицію праці впливають такі фактори:
1. Рівень оплати праці.
2. Демографічний фактор ( рівень народжуваності і смертності, темпи
приросту дієздатного населення).
3. Ступінь економічної активності різних груп дієздатного населення.
4. Процес міграції населення.
5. Наявність у людей альтернативного доходу.
95
 6. Існування інших альтернативних способів докладання своєї робочої
сили.
На попит на працю впливають:
1. Стан економічної кон’юнктури.
2. Фаза економічного циклу.
3. Рівень розвитку НТП.
4. Зміна у рівні оплати праці.
5. Зміна ціни на продукцію.
6. Зміна цін на замінюючі та доповнюючі фактори виробництва.
Поточною ціною праці є заробітна плата або ставка зарплати W (PL)
– ціна, яка виплачується за використання одиниці послуг праці. Витрати на
оплату праці є елементом витрат виробництва і відносяться до змінних витрат
VC.
Фактори, що впливають на ставку заробітної плати такі: співвідношення
між попитом і пропозицією праці; умови договору між профспілками і
роботодавцями; державне регулювання заробітної плати; неринкові фактори
впливу – регіональні, дискримінаційні тощо.
Визначення конкретних ставок заробітної плати залежить загалом від
структури або моделі конкретного ринку праці (абсолютно конкурентна,
монополістична, монопсонічна модель чи модель двосторонньої монополії).
Конкурентний ринок праці характеризується великою кількістю фірм,
які самостійно наймають робітників і своїм індивідуальним попитом формують
сукупний попит на ринку праці в цілому та великою кількістю кваліфікованих
робітників, які незалежно один від одного пропонують на ринку праці свої
послуги.
Конкурентний ринок праці виникає у разі, якщо:
1. Коли велика кількість робітників рівної кваліфікації незалежно один
від одного пропонують свої послуги роботодавцям.
2. Велика кількість незалежних фірм купують робочу силу рівної
кваліфікації.
3. Жоден із суб’єктів ринку праці немає впливу на рівень заробітної
плати.
4. Профспілки в галузі відсутні.
5. Держава не втрачається в регулювання заробітної плати та трудові
відносини.
За таких умов рівноважна ставка заробітної плати W* визначається за
правилом рівності граничної доходності праці MRPL і граничних витрат її
залучення у виробництво MRСL. При цьому жоден із суб’єктів ринку праці – ні
фірми, ні наймані робітники не можуть впливати на рівень заробітної плати
(див. рис. 12.6).

96
 Рис. 12.6. Рівновага на конкурентному ринку праці: MRPL (DL) – крива
конкурентного попиту на працю; MRCL (SL) – крива конкурентної пропозиції
праці; Е – точка конкурентної рівноваги; W* – рівноважна ставка зарплати; L* –
рівноважний обсяг залучення праці у виробництво

На конкурентному ринку праці для кожної окремої фірми індивідуальна

пропозиція праці є абсолютно еластичною, а отже фірма може за рівноважної
ринкової стави заробітної плати найняти будь-яку кількість робітників.
Індивідуальні рішення фірм щодо обсягу залучення праці залежить лише від
рівня граничної продуктивності праці, яка досягається на кожній фірмі (рис.
12.7).

Рис. 12.7. Досконало конкурентні фірми на конкурентному ринку праці

SL – крива конкурентної пропозиції праці; W* – рівноважна ставка
зарплати;D1, D2, D3 – попит трьох конкурентних фірм на працю; L1, L2, L3 –
обсяги залучення праці у виробництво відповідними фірмами

Як видно на рис. 12.7, за однакової рівноважної ставки заробітної плати

W* фірми, що мають вищу граничну продуктивність праці у грошовому вимірі
MRPL, залучають у виробництво більший обсяг праці: MRPL2>MRPL1, а отже і
L2>L1; MRPL3> MRPL2, відповідно і обсяг залучення праці буде більшим: L3>L2.
Державне регулювання трудових відносин і передусім встановлення
мінімального рівня заробітної плати, порушує рівноважний стан конкурентного
ринку праці і окрім позитивних має й певні негативні наслідки (рис. 12.8).

97
 Рис. 12.8. Наслідки встановлення мінімальної ставки заробітної плати

Як видно на рис. 12.8, встановлення мінімальної заробітної плати на

рівні, що перевищує рівноважну ринкову ставку оплати праці (Wmin > W*), веде
до скорочення обсягу залучення праці у виробництво, тобто до скорочення
зайнятості населення L* до LD. Одночасно до рівня LS зростає кількість
бажаючих продати послуги праці за нової вищої ставки оплати. Отже, в
економіці виникає вимушене безробіття в обсязі різниці між кількістю
бажаючих працювати LS та кількістю реально зайнятих працівників LD.
Неконкурентний ринок праці. Монопсонія на ринку праці виникає
тоді, коли одна велика фірма є єдиним роботодавцем у певному регіоні (галузі)
або для робітників певної професії (спеціальності, кваліфікації). Монополіст-
роботодавець має певну монопсонічну владу на ринку праці і може впливати як
на рівень заробітної плати, так на рівень зайнятості (див. рис. 12.9).

Рис. 12.9. Встановлення рівноваги на монопсонічному ринку праці

З рис. 12.9. видно, що за правилом MRСL = MRPL монопсоніст

встановлює рівновагу в точці Ем, де крива граничних витрат на працю
монопсоніста MRСLм перетинає криву галузевого конкурентного попиту на
працю MRPL. Відповідно монопсоніст запрошує на роботу Lм працівників і
встановлює ставку зарплати на рівні Wм, який відповідає висоті кривої
конкурентної пропозиції праці MRPL для даного обсягу залучення праці у
виробництво. Отже, порівняно із конкурентною рівновагою, монопсоніст
наймає менше працівників (Lм<L*) і сплачує їм нижчу заробітну плату
(Wм<W*).
Механізм встановлення рівноваги на рику праці ще більше
модифікується, якщо монопсоніст-роботодавець має певну монопольну владу
на товарному ринку (рис.12.10).
98
Рис.12.10. Встановлення рівноваги на рику праці за умови, що монопсоніст має
певну монопольну владу на товарному ринку

Для монопольного продавця певного товару крива граничної доходності

використовуваної ним праці збігається з кривою граничного доходу
монополіста MR, яка є кривою його попиту на працю. Як видно з рис. 12.10,
вона проходить ліворуч і нижче від кривої конкурентного попиту на працю
MRPL. Відповідно рівновага на ринку праці встановлюється в точці перетину
кривої граничних витрат на працю монопсоніста-роботодавця MRCLм з кривою
граничного доходу монопольного продавця товару MR – в точці Ем. Це означає,
що у виробництво буде залучена наймана праця в обсязі Lм1 за ставкою
зарплати Wм1, що відповідає висоті кривої конкурентної пропозиції праці для
цього обсягу її залучення у виробництво. Ці параметри рівноваги – ставка
зарплати Wм1 і обсяг купівлі праці Lм1, що видно на рис. 12.10, є нижчими не
тільки порівняно з параметрами рівноваги конкурентного ринку (W*, L*), але й
навіть з рівновагою, яка встановлюється на монопсонічному ринку праці (Wм,
Lм).
Монополія на ринку праці виникає за умови наявності потужних
профспілок, які мають змогу в інтересах і за дорученням своїх членів впливати
на рівень заробітної плати.
Результат дії профспілок залежить від їхнього виду. Відкриті
загальногалузеві або загальнонаціональні профспілки спрямовують свої
зусилля на збільшення зайнятості й підвищення заробітної плати усіх
робітників. Максимум, чого вони здатні домогтися, – це встановлення зарплати
та зайнятості на рівні конкурентної рівноваги.
Закриті профспілки, що об’єднують робітників певних спеціальностей,
домагаються передусім тільки підвищення заробітної плати і тільки для
обмеженого кола робітників, об’єднаних у цю профспілку.
В реальній дійсності на ринку праці заробітна працю диференційована в
різних галузях та для різних працівників. Факторами, що впливають на
диференціацію заробітної плати є:
- фактори, що пов’язані з дискримінацією заробітної плати;
- фактори, що обумовлені неціновими характеристиками праці (її
привабливістю, творчим характером, престижністю тощо);
- фактори, пов’язані з різним рівнем освіти і професійної підготовки
працівників;

99
 - фактори, обумовлені відсутністю інформації у працівників про
наявність вакантних місць на місцевому ринку праці;
- фактори, викликані неоднорідністю працівників і тому належністю їх
до різних кон’юнктурних груп, обумовлені наявністю унікальних здібностей.

12.3. Ринок капіталу і конкурентна стратегія підприємств. Ринок

землі.

Капітал – це виробничий ресурс тривалого використання, при

застосуванні якого створюється продукція. Капітал поділяється на основний та
оборотний. Основний капітал – та частина виробничого капіталу, який
приймає участь у процесі виробництва багато разів і частинами по мірі свого
зносу переносить свою вартість на готову продукцію. Оборотний капітал –
частина виробничого капіталу, яка приймає участь тільки в одному
виробничому циклі і повністю переносить свою вартість на готовий продукт.
Витрати на створення, розширення, реконструкцію та переобладнання
основного капіталу називають інвестиціями.
Інвестиційні рішення підприємств зумовлені необхідністю
компенсування фізичного та морального зносу капіталу та можливістю
отримання доходу від поповнення або оновлення основних виробничих фондів.
Основою прийняття інвестиційних рішень є альтернативна вартість капіталу.
В реальній дійсності це виглядає як порівняння вартості одиниці
капіталу в даний момент з майбутнім прибутком, який забезпечується цією
одиницею вкладень. Іншими словами визначається теперішня вартість
майбутніх доходів.
Дисконтування – це приведення вартості економічних показників
майбутніх років – доходів, витрат, прибутку тощо, до їх сучасної поточної
вартості або альтернативної цінності, що здійснюється у такий спосіб:
FV
PDV  , (12.1)
(1  i) t
де PDV – теперішня дисконтована приведена вартість майбутнього доходу;
FV – майбутня вартість доходу;
i – ставка дисконтування (зазвичай облікова або процентна банківська ставка) у
десятковому вимірі;
t – кількість періодів (років), що передують отриманню доходу.
Дисконтована вартість (PDV) у чистому вигляді це та сума грошей,
яку треба покласти в банк, щоб через визначену кількість років t одержати
бажану суму грошей FV.
Дисконтована вартість є оберненою величиною майбутньої вартості
сьогоднішнього доходу, яка через кілька років буде більшою за рахунок того,
що ефективне використання цих коштів (альтернативна вартість) передбачає
одержання певного доходу.
Найпростіший варіант альтернативного інвестуванню використання
вільних коштів – це їх розміщення в банківських установах (або купівля без
ризикових цінних паперів), що приносить гарантований щорічний процентний
доход.

100
 Майбутня вартість сьогоднішнього доходу (певної суми грошових
коштів) розраховуються як обернена величина PDV за формулою:
FV  K (1  i) t , (12.2)
де FV – майбутня вартість сьогоднішнього доходу;
К – сьогоднішня (поточна) вартість грошових коштів;
і – ставка банківського проценту;
t – кількість років.
Дисконтована вартість (PDV) зменшується, якщо збільшується
відсоткова ставка та тривалість періоду, що передує одержанню доходу і
зростає у разі їхнього зменшення.
Теперішня (приведена) дисконтована вартість потоку доходів (або
видатків) за кілька років визначається як сума дисконтованих вартостей доходів
(або видатків), які мають бути отримані (здійснені) кожного року:
TR1 TR2 TRt
PDV        , (12.3)
(1  i ) (1  i ) 2 (1  i ) t
де TR – очікуваний доход відповідного року;
i – ринкова відсоткова ставка у певному періоді у десятковому вимірі;
t – кількість років.
За наведеною методикою обчислюється поточна вартість (ринкова ціна
або курс) строкових облігацій або інших цінних паперів, за якими щорічно (або
з іншою періодичністю) виплачується певний доход.
Курс (цінність) довічних цінних паперів, повернення номінальної
вартості яких не передбачається, визначається за методикою капіталізації
доходу – обчислення суми грошей PDV, яку треба внести на депозитний
рахунок в банківську установу, щоб за поточної ставки банківського проценту i
отримувати щорічний процентний доход K, що дорівнює доходу від цінних
паперів:
K
PDV  . (12.4)
i
Ефективність (доцільність) інвестиційних проектів оцінюється
показником чистої приведеної (теперішньої) вартості (NPV), який
обчислюється у такий спосіб:
(TR  TC )1 (TR  TC ) 2 (TR  TC ) t
NPV    ...   I, (12.5)
(1  i) (1  i) 2
(1  i)
t

де (TR – ТC)1,...,t – чистий доход від реалізації інвестиційного проекту, одержаний у

відповідному році;
i – ринкова ставка банківського проценту;
t – тривалість періоду (кількість років), протягом якого реалізується інвестиційний
проект;
I – сьогоднішня вартість інвестиційних витрат.
Якщо реалізація інвестиційного проекту передбачає здійснення
періодичних інвестиційних видатків, то чиста приведена вартість
інвестиційного проекту визначається як різниці між сумою дисконтованої
вартості одержаного від реалізації проекту чистого доходу і сумою
дисконтованої вартості потоку інвестиційних видатків, а саме:

101
 n
(TR  TC ) t n
It
NPV    t . (12.6)
t 1 (1  i) t
t 1 (1  i )

Якщо надходження чистого доходу від реалізації проекту і видатки на

його фінансування здійснюються щорічно, чисту приведену вартість можна
розрахувати у такий спосіб:
n
(TR  TC )t  I t
NPV   . (12.7)
t 1 (1  i ) t
Інвестиційний проект є доцільним, якщо його чиста приведена вартість
має додатне значення: NPV ≥ 0. Отже, вкладати капітал доцільно, якщо
дисконтована сума майбутнього потоку доходів від реалізації інвестиційного
проекту перевищує вартість інвестування. Що більша величина чистої
дисконтованої вартості інвестиційного проекту, то вища його ефективність.
Основним вимірником для доходу на капітал є прибуток Pr, а основним
показником ефективності функціонального використання капіталу є норма
прибутку Pr', яка обчислюється як відсоткове відношення щорічного чистого
прибутку до інвестованого капіталу і показує річний приріст вкладеної одиниці
капіталу у відсотках:
Pr
Pr '  100% . (12.8)
K
Норма прибутку на капітал визначає напрями інвестування (вкладення
грошей для отримання доходів у майбутньому).
Основний вимірник ефективності інвестиційного проекту – це
внутрішня норма окупності інвестицій (IRR). Вона дорівнює ставці
дисконтування (проценту), яка перетворює чисту приведену вартість
інвестиційного проекту на нуль:
(TR  VC)1 (TR  VC) 2 (TR  VC) t
NPV    ...  I 0 (12.9)
(1  IRR ) (1  IRR ) 2 (1  IRR ) t
Внутрішня норма окупності – це максимальна ціна капіталу, яку фірма
може сплачувати, щоб інвестиційний проект залишався ефективним і був
доцільним. Отже, інвестиційний проект є доцільним і фірма збільшує прибуток
від його реалізації доти, доки норма чистого прибутку не зрівняється із
внутрішньою нормою окупності, тобто доки норма чистого прибутку не
зрівняється зі ставкою позичкового проценту: Pr' ≥ IRR = r
Гранична чиста норма окупності – це різниця між граничною
внутрішньою окупністю і ставкою позичкового проценту: Pr' – r.
Саме співвідношення норми чистого прибутку і ставки процента є
головним критерієм здійснення інвестиційних проектів. І цей критерій
застосовується незалежно від того, за рахунок яких коштів – власних чи
позичених (кредиту) здійснюється інвестиційний проект.
Коли підприємець здійснює інвестиційний проект за рахунок власних
коштів, він фактично відмовляється від альтернативних варіантів їх
використання, зокрема від надання позики і одержання позичкового проценту,
який і являє собою альтернативну вартість капіталу. Принцип альтернативних
витрат зумовлює прагнення забезпечити доходність власного капталу не нижчу
за ринкову.
102
 Взагалі попит підприємства на капітал завжди є не просто попитом на
певні капітальні блага (верстати, устаткування тощо), а передовсім попитом на
тимчасово вільні грошові кошти, які можна витратити на ці капітальні блага і
повернути їх у майбутньому з прибутком, частина якого буде сплачена за
користування цими вільними коштами.
Отже, попит на інвестиції – це попит на позичкові кошти, ринок
капіталу – це ринок грошового капіталу або кредитних ресурсів, а ціна
капіталу – це позичковий процент, що сплачується кредитору за користування
його грошами.
Попит на інвестиційні ресурси визначається динамікою норми чистого
прибутку від реалізації інвестиційного проекту, а рівноважний обсяг залучення
інвестиційних ресурсів – співвідношенням норми чистого прибутку і ставки
позичкового проценту (рис. 12.12).

Рис. 12.12. Визначення доцільності інвестицій та їхньої оптимальної

величини

Фірма збільшуватиме прибуток від інвестицій, якщо їхній обсяг

зростатиме до точки порівняння норми чистого прибутку Рr' і ставки
позичкового проценту r. Для оптимізації обсягів інвестицій потрібно
забезпечити виконання рівності Pr' = r (точка Е на рис. 12.12).
Отже, фірма максимізує прибуток, збільшуючи інвестиції доти, доки
гранична доходність інвестицій MRPI – внутрішня норма віддачі від інвестицій
(норма чистого прибутку) не зрівняється з граничними витратами на ресурс
MRCI – ставкою позичкового проценту r. Різницю між граничною доходністю
капіталу і граничними витратами на капітал називають граничною чистою
окупністю інвестицій.
Обсяг попиту на капітал зростає зі зростанням норми чистого прибутку і
зменшується зі зростанням ставки проценту. Обсяг пропозиції кредитних
ресурсів, навпаки, зростає зі зростанням ставки проценту і зменшується у разі
зниження ставки проценту. Оскільки власникам капіталу байдуже, куди буде
вкладатися капітал, ринковий механізм вирівнює доходність капітальних
вкладень в єдину ставку процента.
Зазвичай ставка позичкового проценту визначається не в абсолютному
значенні певної суми грошей, що сплачується за користування кредитом, а у
відносному вимірі – як відсоток від суми позичених грошей. Для зручності
розраховують річну ставку процента.

103
 Оскільки між наданням позики і поверненням грошей проходить певний
проміжок часу, виникає проблема втрати грошима їхньої купівельної
спроможності внаслідок інфляції. Тоді частина сплачуваного позичкового
процента піде на відшкодування втрати купівельної спроможності наданих у
позику грошей, а частина становитиме винагороду кредитора. У зв’язку з цим
розрізняють поняття номінальної і реальної ставки процента.
Номінальна ставка процента rN – це грошовий вимір ставки
позичкового процента за поточним грошовим курсом або за їхньою поточною
купівельною спроможністю.
Реальна ставка процента rR – це грошовий вимір ставки позичкового
процента за незмінної купівельної спроможності грошей або скоригована з
урахуванням інфляції.
За спрощеною методикою реальну ставку процента rR обчислюють як
різницю між номінальною ставкою у відсотках rN і рівнем інфляції у відсотках
(І %), а саме :
rR = rN – І% (12.10)
Наведена методика не дає змоги повністю врахувати втрату купівельної
спроможності усіх наданих у позику грошей. Для врахування інфляційного
знецінення наданої позики реальну ставку позичкового процента розраховують
у такий спосіб:
100  rN
rR   100 (12.11)
IP
де ІP – індекс цін у десятковому вимірі;
rR, rN – відповідно реальна і номінальна ставка позичкового процента у відсотках.
Рівноважна ринкова ставка позичкового процента формується залежно
від співвідношення попиту на кредитні ресурси та їх пропозиції. Проте у
реальній господарській практиці використовують диференційовані ставки
позичкового процента. Позичкова ставка, під яку надаються кредити певним
господарюючим суб’єктам, зазвичай залежить від багатьох чинників,
головними серед яких є:
 ступінь ризику кредитної угоди – ймовірність втрати грошей
кредитором або їх неповернення позичальником. Що вищий ступінь ризику, то
вища буде ставка позичкового процента;
 термін позики – довгострокові кредити, як правило, надаються під
нижчу позичкову ставку, ніж короткострокові позики;
 розмір позики – більші за розміром кредити надаються зазвичай за
меншу плату, дрібні кредити – під вищу ставку процента;
 ставки оподаткування кредитних установ – що вищі будуть ці
ставки, то дорожчі будуть кредитні кошти і, навпаки.
На ринкову ставку позичкового процента вливає державна кредитна
політика, а саме визначені Національним банком облікові ставки і ставки
рефінансування.
Ринок землі – це система економічних відносин з приводу купівлі,
продажу та тимчасового використання земельних ресурсів. Дохід на
невідтворювані ресурси називається економічною рентою. Рента – це ціна за
використання землі.
104
 Попит на землю є вирішальним чинником земельної ренти, він
визначається цінністю землі для фірм-користувачів. Можна виділити
сільськогосподарський і несільськогосподарський попит (попит на землю для
житлового будівництва, для промислового використання тощо).
На цінність землі сільськогосподарського призначення впливає якість
ґрунтів, клімат, віддаленість від центрів споживання (хоча вага останнього
чинника послаблюється внаслідок удосконалення засобів зберігання продукції
та її транспортування). Сільськогосподарський попит є вторинним по
відношенню до попиту на продовольчі товари, який вважається низько
еластичним. Отже, чинники, які визначають попит на продовольчі товари і стан
рівноваги на даному ринку, прямо впливають на сільськогосподарський попит.
Чинники сільськогосподарського попиту на землю:
 ціна продукції, вирощеної на цій землі;
 частка витрат на продукти харчування у бюджеті споживачів;
 продуктивність самої землі, яка залежить від: родючості, розміру і
месцерозташування земельної ділянки; кількості і якості ресурсів, у поєднанні з
якими використовується земля; цін на ці ресурси; трудових навичок та
виробничого досвіду землеробів тощо.
На цінність земель несільськогосподарського призначення головним
чином впливає її розміщення – цінність землі порівняно вища у містах, ніж у
сільській місцевості і надзвичайно висока в центрі великих міст; меншою
мірою на цінність землі впливає її якість, придатність для житлового
будівництва чи промислового використання.
Крива попиту на землю має спадний характер, тому що при збільшенні
обсягів використання земельних ресурсів доводиться залучати все менш
прибуткові ділянки землі.
Крива сукупного ринкового попиту на землю утворюється як
горизонтальна сума кривих сільськогосподарського та
несільськогосподарського попиту.
Пропозиція землі є абсолютно нееластичною. Обсяг землі є обмежений
і в національному масштабі, і на рівні окремих домогосподарств та
сільськогосподарських підприємств.
Цей ринок може бути зображений у вигляді економічної моделі попиту
та пропозиції землі. Попит на землю зображений кривою D1, а ціна за одиницю
площі дорівнює Р1. Рента від використання ділянки землі зображена нижнім
заштрихованим прямокутником. Коли попит на землю зросте до D 2, ціна за
одиницю землі підніметься до P2. Рента зросте на величину площі верхнього
прямокутника, тим самим збільшуючи загальну ренту.

Рис. 12.13. Модель ринку землі

105
 Ціна землі – це капіталізована земельна рента. Тобто ціна землі
становить таку суму грошей, яку треба покласти в банк, щоб за існуючої ставки
банківського процента щорічно отримувати доход не менший за ренту, яку
приносила продана ділянка землі.
Ціна землі (Pz) визначається як відношення розміру ренти (R) до норми
відсотку (і′), виражене у відсотках:
R
PZ  100% , (12.12)
i
У разі оренди землі складається орендний договір, у відповідності з
яким орендодавець (землевласник) передає землю у тимчасове використання
орендарю за певну ціну – орендну плату. Орендна плата дорівнює земельній
ренті тільки тоді, коли орендуються цілинні земельні ділянки. Зазвичай
орендна плата є більшою за земельну ренту. Окрім земельної ренти (R) до
орендної плати (РОР) включають амортизаційні нарахування (Am) і процентну
ставку на інвестований у землю капітал (і·K):
РОР = R + Am + i*K, (12.13)

Питання до теми
1. Які основні особливості організації та функції ринку факторів
виробництва? В чому полягає правило
2. Чим досконало конкурентний ринок факторів виробництва
відрізняється від недосконалого?
3. Що являє собою ринок праці та які фактори впливають на попит та
пропозицію праці? Які фактори впливають на диференціацію заробітної плати?
4. Які основні ознаки конкурентного ринку праці? Які особливості
встановлення рівноважного рівня заробітної плати конкурентного ринку праці
виділяють?
5. Які основні випадки недосконалої конкуренції на ринку праці можна
назвати?
6. Що таке капітал та як ця категорія співвідноситься з інвестиціями?
7. Що являє собою процес дисконтування? Що впливає на інвестиційні
рішення підприємства?
8. Які відносини виражає ринок землі та які особливості попиту та
пропозиції землі? Що являють собою ціна землі та орендна плата?

106
 Тема 13. МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ
НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

13.1. Методологічні принципи побудови системи національних рахунків.

Основні категорії системи національних рахунків.
13.2. Валовий випуск та валовий внутрішній продукт (ВВП), методи
обчислення. ЧВП, національний дохід, особистий та післяподатковий дохід.
13.3. Розрахунок ВВП в умовах інфляції.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

13.1. Методологічні принципи побудови системи національних

рахунків. Основні категорії системи національних рахунків.

Національне рахівництво являє собою рекомендовані ООН для

використання на макрорівні стандарти, що утворюють певну систему
національних рахунків (СНР). В основу національного рахівництва покладено
кейнсіанську модель кругообігу продукту та доходу і теорію економічного
циклу. Кругообіг між економічними суб’єктами відбувається завдяки
величезній кількості угод між ними, причому утворюється потік товарів і
послуг в один бік, та потік грошей (доходів) у протилежний бік. Якщо ці потоки
не мають втрат вони врівноважують один одного.
Система національних рахунків побудована на основі методологічних
принципів серед яких слід відмітити:
- в економіці відбувається постійний кругообіг товарів і грошей, внаслідок
реалізації товарів видатки перетворюються у доходи, а доходи у видатки;
- продуктивною є будь-яка діяльність, що приносить дохід економічним
суб’єктам;
- видатки на виробництво внутрішнього продукту дорівнюють доходу,
отриманому від його реалізації.
Система національних рахунків є придатною для практичного
використання, оскільки забезпечує можливість:
- цифрового відображення економічного стану країни;
- виявляти кількісні взаємозв’язки і пропорції, структури формування і
використання ресурсів, товарів і послуг;
- аналізувати процеси утворення, розподілу, перерозподілу і використання
доходів за секторами і галузями національної економіки, їх розподілу на
споживання і заощадження;
- аналізувати джерела і напрямки капіталовитрат, оцінювати фінансові
активи і пасиви;
- аналізу за формами власності регіонального, галузевого руху потоків
капіталу;
- міжнародного порівняння економічної інформації;
- застосування для поточного економічного аналізу й прийняття рішень
довгострокового характеру у межах макроекономічного регулювання.

107
 СНР відображає операції, які здійснюються протягом економічного циклу
з обміну, придбання вимог, прийняття зобов’язань, руху трансфертів. Таким
чином, ця система в обмеженому господарському періоді відображає одночасно
макроекономічний та бухгалтерській кругообіг доходу.
Відповідно до ринкових критеріїв економіка в СНР розподіляється на
інституціональні сектори, одиницею класифікації яких є інституціональні
одиниці. Інституціональна одиниця – це економічний агент, якій самостійно
може володіти товарами й активами, мати економічні зобов’язання,
здійснювати повний набір бухгалтерських розрахунків і від своєї особи
укладати угоди з іншими економічними агентами.
У СНР розрізняють два основних типи інституціональних одиниць: фізичні
особи (домогосподарства) та юридичні особи (підприємства). Всі
інституціональні одиниці відповідно до своїх функцій розподіляються за
такими основними секторами економічної діяльності:
- сектор домогосподарств, об’єднує усіх фізичних осіб, які є суб’єктами
некорпоративної підприємницької діяльності, споживачами товарів і послуг та
одержують доходи від участі у виробництві, від власності та за соціальними
програмами;
- сектор нефінансових корпорацій, складається з підприємств, які
займаються виробництвом товарів для ринку та наданням нефінансових послуг;
- сектор фінансових корпорацій, складається з комерційних
інституціональних одиниць, які здійснюють фінансове посередництво або
надають допоміжні фінансові послуги іншим інституціональним одиницям;
- сектор некомерційних організацій, об’єднує громадські організації, які
засновані на добровільній участі фізичних осіб і займаються наданням
неринкових послуг домогосподарствам;
- сектор загальнодержавного управління, складається з органів державного
управління на всіх рівнях, які виконують політичні функції і функцію
регулювання економіки, а також виробляють неринкові товари і послуги для
індивідуального або колективного споживання та здійснюють розподіл і
перерозподіл доходів.
Економіку доцільно розділити на кілька секторів за функціональними
ознаками в процесі макроекономічного кругообігу, що значно спрощує
здійснення макроекономічного причинно-наслідкового аналізу, тому часто
виділяють такі сектори:
- реальний сектор, який складається з домогосподарств та недержавних
нефінансових підприємств, забезпечує виробництво та пропозицію товарів і
послуг і одночасно створює попит на них;
- бюджетний сектор, в якому відбувається перерозподіл доходу, а сам він
представлений консолідованим державним бюджетом;
- грошовий сектор, який представлений грошовими потоками, що
проходять через центральний банк та мережу комерційних банків;
- зовнішній сектор, який складається з операцій економічних суб’єктів усіх
зазначених секторів даної країни із зарубіжними країнами та економічними
суб’єктами.

108
 В СНР виділяють внутрішню та національну економіки, для розмежування
якіх використовують такі поняття, як резидент і нерезидент. Всі
інституціональні одиниці в СНР розподіляються на резидентів і нерезидентів.
Резидентами вважаються інституціональні одиниці, які постійно знаходяться на
економічній території даної країни незалежно від приналежності їхнього
капіталу або громадянства. Нерезидентами є всі інституціональні одиниці, які
постійно знаходяться на території іноземної держави, навіть якщо вони є
філіалами інституціональних одиниць даної країни. Виходячи з цього,
внутрішню економіку розглядають як таку, що охоплює діяльність на
економічній території країни як резидентів, так і нерезидентів. Національна
економіка охоплює діяльність тільки резидентів як на економічній території
даної країни, так і поза її межами.
Інституціональні одиниці взаємодіють між собою шляхом здійснення
економічних операцій, які являють собою угоди, відповідно з якими
передаються права власності на матеріальні або фінансові активи та надаються
послуги. Зміст операцій в СНР полягає у відображенні процесів виробництва й
утворення доходу, його розподілу, перерозподілу та використання на
споживання та заощадження.
В СНР економічні операції вважаються нефінансовими або реальними,
якщо вони відображають угоди щодо виробництва, придбання товарів і послуг.
Економічні операції вважаються фінансовими, якщо відображають зміни в
активах і пасивах на рахунках економічних суб’єктів, в тому числі, обмін одних
фінансових активів на інші.
Всі економічні операції поділяють на три групи:
- операції з товарами і послугами, що відображають випуск, проміжне
споживання, кінцеві споживчі витрати, фактичне кінцеве споживання, валове
нагромадження капіталу, експорт та імпорт товарів і послуг;
- розподільчі операції, що відображають розподіл і перерозподіл доданої
вартості на оплату праці найманих робітників, податки на виробництво та
імпорт, субсидії, доходи від власності, поточні податки на доходи і майно,
соціальні внески та допомоги, інші поточні трансферти, капітальні трансферти;
- інші нагромаджувальні операції, пов’язані зі споживанням основного
капіталу та сальдо невиробничих фінансових активів.
В СНР всі рахунки також можна розподілити на три групи:
- поточні рахунки відображають вартість обсягів випуску, створення
доходу, його розподіл, перерозподіл та використання на споживання та
заощадження;
- накопичувальні рахунки відображають придбання і продаж фінансових і
нефінансових активів та пасивів інституціональними одиницями;
- балансові рахунки вказують вартість активів і пасивів на початок і кінець
звітного періоду.
До поточних рахунків відносять:
1. Рахунок товарів і послуг, що являє собою зведений рахунок, який
характеризує загальні ресурси та використання товарів і послуг. У ресурсній
частині відображають валовий випуск товарів і послуг, імпорт товарів і послуг,
чисті податки на товари та імпорт. Використання включає проміжне і кінцеве
109
споживання, валове нагромадження основного капіталу, зміну запасів
матеріальних оборотних коштів та експорт товарів і послуг.
2. Рахунок виробництва, що відображає процес виробництва товарів і
послуг. У ресурсах записують вартість валового випуску товарів і послуг
резидентами – виробничими одиницями за звітний період. Елементи
використання включають проміжне споживання, що складається з товарів і
послуг, витрачених на виробництво та додану вартість, як суму первинних
доходів створених у виробництві. Це балансуюча стаття, із неї починається
ресурсна частина рахунка утворення доходу.
3. Рахунок утворення доходу, що характеризує розподіл операцій, які
безпосередньо пов’язані з процесом виробництва. У ресурсах показують додану
вартість, а у використанні відображають витрати, які відраховуються від
доданої вартості. Балансуючою статтею є валовий прибуток. Якщо аналізується
сектор домогосподарств, то валовий прибуток набуває форми змішаного
доходу, який поєднує доходи у вигляді заробітної плати і прибутку.
4. Рахунок розподілу первинного доходу, що відображає розподіл валової
доданої вартості між власниками факторів виробництва і державою,
резидентами і нерезидентами тощо. У ресурсній частині відображають
заробітну плату, валовий дохід, змішаний дохід, імпорт, податки за
врахуванням субсидій на виробництво та виплати і одержання доходів від
власності на запозичені виробничі та фінансові активи. Балансуючою статтею є
сальдо первинних доходів, що залишається у кожного з інституціональних
секторів після операцій, пов’язаних з виробництвом. На рівні всієї економіки це
валовий національний дохід.
5. Рахунок вторинного розподілу доходу, що відображає перерозподіл
первинного доходу через трансфертні виплати. Ресурсна частина рахунку
складається з внесків на соціальне страхування, поточних видатків на доходи і
майно, соціальної допомоги та інших трансфертів, одержаних країною в цілому
та інституціональними секторами окремо. Балансуючою статтею є наявний
дохід.
6. Рахунок перерозподілу доходу, що надає оцінку наявного доходу для
некомерційних організацій, що надають індивідуальні неринкові товари і
послуги, та для домогосподарств, які ці товари і послуги отримують. Операції з
умовного обміну вказаними товарами і послугами передбачають використання
цього рахунку лише для домогосподарств, державних установ і некомерційних
організацій, що обслуговують домогосподарства. Балансуючою статтею цього
рахунку є скоригований наявний дохід.
7. Рахунок використання доходу, що відображає, яким чином наявний
дохід або скоригований наявний дохід розподіляється між кінцевим
споживанням і заощадженням за секторами економіки. В СНР вважається, що
кінцеве споживання здійснюють домогосподарства, державні установи та
некомерційні організації, що обслуговують домогосподарства. Ресурсну
частину рахунку складають наявний дохід та наявний скоригований дохід.
Перший відображає витрати на кінцеве споживання, другий – фактичне кінцеве
споживання. На рівні всієї економіки наявний дохід і скоригований наявний
дохід дорівнюють один одному, так само, як і витрати на кінцеве споживання і
110
фактичне кінцеве споживання. Ці витрати відрізняються при аналізі окремих
секторів, причому різниця між витратами на кінцеве споживання і фактичним
кінцевим споживанням дорівнює різниці між наявним і скоригованим наявним
доходом та дорівнює соціальним трансфертам, що одержані чи надані.
Балансуючою статтею рахунку використання доходу є заощадження, яке
завершує ланцюг поточних рахунків.
Наступною групою рахунків є накопичувальні рахунки:
1. Рахунок капіталу, що відображає фінансування нагромадження
основного капіталу і зміни запасів матеріальних оборотних коштів, включаючи
перерозподіл капітальних активів між секторами економіки та “рештою світу” у
вигляді капітальних трансфертів. Балансуючою статтею є або чисте
кредитування, або чисте запозичення, які, відповідно дорівнюють величині
кредитів у межах якої інституціональні одиниці чи сектори надають іншим або
запозичують у інших інституціональних одиниць чи секторів.
2. Рахунок фінансування, що відображає кредитні взаємозв’язки між
позичальниками й кредиторами, що виникають під час утворення активів.
Фінансові операції в межах СНР відображають чисте придбання фінансових
активів у частині використання, або сальдо взятих на себе зобов’язань у
ресурсній частині. Балансуючою статтею є чисте кредитування або чисте
запозичення.
3. Рахунок “решта світу”, що відображає операції нерезидентів із
резидентами. Зведений рахунок “решти світу” включає зовнішні рахунки
товарів і послуг, первинних доходів та поточних трансфертів, рахунок
накопичення, зовнішній рахунок активів і зобов’язань. У ресурсній частині
рахунку показують експорт товарів і послуг, виплачені доходи від зайнятості і
капіталу, трансферти, зміни кредиторської заборгованості. У використанні
відображають імпорт товарів і послуг, виплачені доходи від зайнятості і
капіталу, передані трансферти, зміни дебіторської заборгованості. У результаті
підсумок ресурсів означає виручку “решти світу”, а підсумок використання
відображає витрати “решти світу”.
Однак часто дані СНР недостатні для практичних цілей і потребують
деталізації, щоб застосувати їх для прогнозування і планування економічного
розвитку, дослідження структури народного господарства та її змін, динаміки
капіталу, матеріалоємності виробництва, проблем зайнятості тощо.
При вирішенні цих конкретних питань використовують моделі
міжгалузевого балансу. Моделювання міжгалузевого балансу пов’язане з ім’ям
В. Леонтьєва, якій розробив спосіб аналізу міжгалузевих зв’язків. Цей спосіб
отримав назву методу “витрати-випуск”, який покладено в основу моделей
міжгалузевого балансу, що складають на рівні національних економік.
Міжгалузевий баланс охоплює увесь процес відтворення: виробництво,
розподіл, споживання і нагромадження.
Міжгалузеві баланси будуються у натуральному і грошовому виразі та
характеризують процеси формування та використання валового продукту у
розрізі галузей економіки. Міжгалузевий баланс являє собою “шахову
таблицю”, у стовпцях якої відображені витрати у кожній галузі надані також у
галузевому розрізі. Тут також містяться дані про додану вартість і амортизацію
111
у відповідній галузі. Як наслідок, по вертикалі у таблиці відображене
споживання проміжного продукту кожною галуззю та її внесок у створення
кінцевого продукту і національного доходу. Сума, яка відображена в усіх
стовпцях, дорівнює вартості валового продукту. По горизонталі відображена
галузева структура споживання частини проміжного продукту, який
створюється у тій чи іншій галузі, а також її кінцевий продукт. У його складі
виділяють невиробниче споживання, нагромадження та експорт.
Таким чином, міжгалузевий баланс являє собою таблицю, яка складається
з чотирьох розділів. У першому розділі відображають міжгалузеві потоки
продукції, яка використовується у складі поточних витрат виробництва
(проміжний продукт); в другому розділі – склад кінцевого продукту; у третьому
розділі відображається додана вартість в галузях економіки; у четвертому
розділі – елементи перерозподілу доданої вартості.
Міжгалузевий баланс характеризується наступною системою рівнянь:
X  AX  Y (13.1)

де X – виробництво за галузями;
Y – кінцевий попит за галузями;
A – матриця коефіцієнтів прямих поточних витрат.
Дані системи національних рахунків доповнені міжгалузевим балансом
національної економіки ілюструють основні результати та можливості її
подальшого розвитку.

13.2. Валовий випуск та валовий внутрішній продукт (ВВП), методи

обчислення. ЧВП, національний дохід, особистий та післяподатковий
дохід.

Основними показниками у СНР є валовий внутрішній продукт (ВВП) і

валовий національний продукт (ВНП)
Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість
всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, вироблених на території
даної країни протягом року.
Валовий національний продукт (ВНП) – це сукупна ринкова вартість
всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг, вироблених як на
території даної країни, так і її резидентами за кордоном протягом року.
Відмінність між ВВП і ВНП полягає в тому, що ВВП розраховується за
територіальним принципом, а ВНП – за національним.
Так, при обчисленні ВВП враховується вартість продукції, виробленої на
території країни, незалежно від того, хто є власником факторів виробництва:
громадяни цієї країни або іноземці. Наприклад, прибутки іноземної корпорації,
що отримані на території певної країни, будуть враховані у ВВП цієї країни, але
не враховуються при обчисленні ВНП цієї країни.
ВНП – це більш широкий показник, який крім ВВП враховує також чисті
факторні доходи, зароблені резидентами країни за кордоном.
ВНП = ВВП + ЧФД (13.2)

112
 ЧФД, або чисті факторні доходи з-за кордону – це різниця між доходами,
отриманими громадянами або фірмами країни за кордоном і доходами фірма
або іноземних громадян, отриманими на території даної країни (прибутки,
зарплата, зароблені іноземцями в даній країні).
В одних країнах основним показником обсягів виробництва вважається
ВНП, а в інших (у тому числі й в Україні) – ВВП. Чисті факторні доходи з-за
кордону складають, як правило, незначну частку від ВВП: менше 1%, тому при
макроекономічному аналізі часто нехтують різниею між ВВП і ВНП, вживаючи
термін «продукт країни», або «дохід» країни.
Тому методи підрахунку використовують одні й тіж самі, що для ВВП, то
і для ВНП.
Умови підрахунку ВВП:
По-перше, необхідно уникати «подвійного рахунку» тих продуктів, які
проходять декілька виробничих стадій. Потрібно враховувати тільки вартість
кінцевих продуктів, призначених для кінцевого продажу споживачам, і
виключати з ВВП вартість проміжного продукту (сировини, матеріалу), які
призначені для подальшої переробки;
По-друге, при підрахунку ВВП потрібно включати лише додану вартість,
створену кожним підприємством.
Додана вартість – ринкова ціна всього обсягу продукції, виготовленої
підприємством протягом певного часу (наприклад, року) за відрахуванням
вартості спожитої сировини і матеріалів, придбаних у постачальників.
Підраховуючи і складаючи додану вартість, створену всіма підприємствами, у
всіх галузях країни, отримаємо ВВП (за виробничим методом);
По-третє, у ВВП не включаються непродуктивні операції (в результаті
проведення яких відсутня новостворена вартість), тобто:
1) невиробничі фінансові операції (державні і приватні трансфертні
платежі та операції з цінними паперами);
2) продаж уживаних речей.
Методи підрахунку ВВП:
1. Виробничий метод, або за доданою вартістю;
2. Метод «за витратами», або метод кінцевого використання;
3. Метод «за доходами», або розподільний метод.
1. Виробничий метод – представляє собою обчислення ВВП як суми
доданої вартості, створеної суб’єктами макроекономіки у всіх галузях
економіки разом.
ВВП = валовий випуск – матеріальні витрати + продуктові податки -
субсидії
де додана вартість = валовий випуск - проміжне споживання.

За витратами ВВП визначається шляхом додавання усіх витрат

суб’єктів економіки (населення, підприємства, держава, іноземні споживачі) на
закупку всієї виробленої в даному році продукції.
ВВПВИТР= С + ІВАЛ+ G ± Х (13.3)
де С – витрати населення на придбання товарів і послуг;

113
 ІВАЛ – валові інвестиційні витрати підприємств, які поділяються на
такі складові: придбання нових засобів виробництва; нове будівництво; зміни у
запасах на підприємстві (вироблені, але не проданіу цьому році товари).
G – державні закупки (або витрати держави на придбання товарів і
послуг);
Х – чистий експорт, або витрати іноземних споживачів на
придбання товарів і послуг, який представляє собою різницю між експортом і
імпортом. «Х» буде із знаком «+», якщо експорт > імпорту, і із знаком «−»,
якщо імпорт > експорту).
Х = Е - Z, (13.4)
де Е – експорт;
Z – імпорт.
2. За доходами ВВП підраховується шляхом додавання всіх доходів,
отриманих суб’єктами макроекономіки в процесі виробництва даного року.
ВВПДОХОД= L + P + R + r + A + TП.П. (13.5)
де L – зарплата найманих працівників;
Р – прибутки корпорацій та підприємств (до сплати податку з
прибутку);
R – рента, або доходи власників з нерухомості, землі і т.д.;
r – відсоток, отриманий населинням на вкладені кошти під процент
в банк, або за цінні папери;
A – амортизація (по країні);
TП.П. – побічні або непрямі (непродуктові) податки (акцизні збори,
ПДВ, ліцензійні платежі, державне мито).
Державні субсидії на виробництво не враховуються у обсягу ВНП, тобто
вони відраховуються з обсягу побічних податків.
Чистий валовий продукт (ЧВП) – ринкова вартість кінцевого
виробництва товарів і послуг за мінусом амортизації:
ЧВП = ВВП – А (13.6)
де А – обсяг капіталу, спожитого у процесі виробництва протягом року.
ЧВП підраховується тими самими методами, що і ВВП.
1. Підрахунок ЧВП за витратами
ЧВПВИТР= С + ІЧИСТі+ G ± Х (13.7)
де ІЧИСТі – чисті інвестиції, які представляють собою різницю між
валовими інвестиціями та амортизацією.
ІЧИСТ = ІВАЛ – А (13.8)
2. Підрахунок ЧВП за доходами
ЧВПДОХіД= L + P + R + r + TП.П. (13.9)
Інвестиції – це довгострокове вкладення капіталу у розширення чи
модернізацію виробництва з метою отримання більшого прибутку в
майбутньому і підвищення ефективності виробництва.
Національний дохід (НД) – найбільш точний показник реального
економічного зростання країни. Він характеризує рівень життя населення,
якщо розраховується на душу населення.
Національний дохід представляє собою суму доходів всіх суб’єктів
макроекономіки, отриманих ними в процесі виробництва протягом року. НД
114
можна обрахувати шляхом додавання усіх факторних доходів резидентів даної
країни – зарплати, ренти, проценти, прибутку
НД = L + P + R + r (13.10)
Національний дохід можна обрахувати шляхом вилучення з вартості з
чистого національного продукту непрямих податків:
НД = ЧВП – Тп.п (13.11)
Або
НД = ВВП – А – ТП.П. (13.12)
З національного доходу можна обрахувати особистий дохід (ОД)
населення.
Особистий дохід (ОД) – фактично отриманий населенням та
домогосподарством дохід, яикй обраховується наступним чином:
ОД = НД – 3 види доходів + трансфертні платежі (13.13)
Тобто, з НД відраховують 3 види доходів:
1) внески на соціальне страхування;
2) податки на прибутки з підприємств;
3) прибутки підприємств;
4) а потім додають трансфертні платежі, виплачені державою
населенню.
Трансфертні платежі – державні виплати окремим індивідам, які не
передбачають при цьому жодних поставок за ці гроші товарів чи послуг.
Структура трансфертних платежів:
1) виплата страхових внесків по старості;
2) допомога по безробіттю;
3) пенсії, допомога багатодітним та непрацездатним.
З особистого доходу підраховуються податки, що сплачують індивіди у
вигляді особистого податку, податку на майно, спадщину, утримання тварин
тощо і отримуємо дохід кінцевого використання (або особистий наявний
дохід населення). Цей показник відображає весь дохід країни (як зароблений,
так і отриманий від решти світу) яким може розпоряджатися національна
економіка. На його основі вподальшому формуються сукупні витрати
економіки.

13.3. Розрахунок ВВП в умовах інфляції.

Підрахунок ВВП в умовах інфляції проводиться в два етапи:

1) підраховується індекс споживчих цін (при незмінній структурі
виробництва);
2) підраховується реальний ВВП.
Перший етап: індекс споживчих цін (індекс Ласпейраса обраховується
як співвідношення між сукупною ціною товарів, що входять в ринковий
споживчий кошик, за цінами поточного періоду і вартістю такого ж ринкового
кошику за цінами базового періоду (тобто періоду до інфляції) і множиться на
100 %:

115
  С .ЦІН . 
q 0  p1
 100 % (13.14)
q 0  p0

де p1 і p0 – ціни відповідно в поточному і базовому періодах;

q0 – споживчий кошик товарів і послуг при незмінній структурі
виробництва і споживання.
Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти
харчування, одяг, житло, освіта, медичні послуги, тощо.
Для виявлення динаміки загального рівня цін при умові, що змінюється
обсяг і структура національного виробництва (а відповідно і споживання)
використовують індекс Пааше:

 П. 
q   p1
100%,
(13.15)
q К  p0

де qк – обсяг виробництва протягом року.

Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до
ВВП країни, називають ще дефлятором ВВП.
Дефлювання – це зменшення номінального ВВП до розмірів реального
ВВП.
Інфлювання – це збільшення номінального ВВП до розмірів реального.
В базовому році дефлятор ВВП рівний 1.
Другий етап. Реальний ВВП обраховується шляхом ділення номінального
ВВП на дефлятор ВВП даного року:і множення на 100%:
ВВП НОМ
ВВП реал  100% (13.16)
ІП
Номінальний ВВП відображає обсяг валового внутрішнього
виробництва, виражений у цінах поточного періоду.
Реальний ВВП відображає обсяг валового внутрішнього виробництва у
цінах базового періоду, тобто у стабільних цінах. :
Дефлятор ВВП допомагає обрахувати реальний обсяг ВВП, тобто
вартість валового внутрішнього продукту без впливу інфляції Звідси випливає,
що дефлятор ВВП обраховується як відношення номінального ВВП до
реального ВВП, виражене у відсотках (13.17):
ВВП ном
Деф  100% (13.17)
ВВП реал
Темп зростання ВНП протягом певного періоду обраховується як
співвідношення вартості ВНП поточного року до вартості ВНП базового року,
виражене у відсотках:
Y1
T  100% (13.18)
Y0
де Y1 – вартість ВВП поточного року;
Y0 – вартість ВВП базового року.
116
 Темп приросту ВВП протягом певного періоду обраховується як частка
від ділення різниці ВВП поточного року і ВВП базового року, виражена у
відсотках
У  У0
Т  1 100% (13.19)
У0
Темп зростання реального ВВП дорівнює темпу зростання номінального
ВВП (у відсотках) мінус значення дефлятора ВВП (у відсотках):
ВВПреал. = ВВПном. – дефлятор ВВП (13.20)
або
Y p  Yном  І (13.21)
Слід зазначити, що між індексом споживчих цін та дефлятором ВВП
існує три суттєві відмінності:
1) дефлятор ВВП відображає зміну цін на всі вироблені товари та надані
послуги, а індекс споживчих цін — тільки на товари, що входять до споживчого
кошика;
2) дефлятор ВВП не відображає зміну цін на імпортні товари (імпорт не
входить до складу ВВП, а індекс споживчих цін відображає;
3) індекс споживчих цін (індекс Ласпейреса) є базисно зваженим, а
дефлятор ВВП (індекс Пааше) є поточне зваженим.

Питання до теми
1. Що являє собою система національних рахунків?
2. На яких методологічних принципах ґрунтується СНР?
3. Дайте визначення інституціональної одинці, сектора, економічної
операції, рахунка.
4. Назвіть основні макроекономічні показники, що розраховуються в
СНР.
5. Як обчислюється валовий випуск?
6. Дайте характеристику основних методів обчислення ВВП. В чому
відмінність ВВП від ВНП?
7. Що таке кінцеве національне споживання?
8. У чому полягає різниця між номінальним і реальним ВВП?
9. Як розраховують індекс цін ВВП (дефлятор ВВП)? Чим відрізняється
«інфлятор» від «дефлятора» ВВП?
10. Дайте визначення економічним категоріям: повна вартість, додана
вартість, кінцеве споживання.

117
 Тема 14. ЦИКЛ ЯК ФОРМА ЕКОНОМІЧНОГО РУХУ РИНКОВОЇ
СИСТЕМИ

14.1. Циклічні коливання як об’єктивна риса ринкової економіки.

14.2. Характеристика фаз економічного циклу.
14.3. Причини і наслідки циклічних коливань. Акселератор.
14.4. Види циклів. Теорія довгих хвиль Кондратьєва.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

14.1. Циклічні коливання як об’єктивна риса ринкової економіки.

Циклічні коливання ринкової економіки представляють собою

специфічну форму руху капіталістичної системи. Це означає, що ринкова
економіка розвивається циклічно, що є об’єктивною закономірністю розвитку
капіталізму. Це давно вже було помічено економістами, і свої теорії циклу були
свого часу представлені К. Марксом, М. Туган-Барановським, М.
Кондратьєвим, К. Ерроу, Й. Шумпетером, Д. Хіксом та іншими, які відзначили,
що циклічність – це невід`ємна риса розвитку ринкової системи.
У загальному вигляді економічний цикл означає посилення або спад
економічної активності, що втілюється у коливаннях різних макроекономічних
показників (темпів зростання ВНП, загального обсягу виробництва і продажу
товарів, рівня безробіття та зайнятості, завантаження виробничих потужностей,
рівня цін, тощо).
Всім циклам притаманні певні загальні риси і однакова послідовність у
зміні фаз циклу. Різні економісти виділяють назви фаз циклу з певними
відмінностями, але найважливішими серед них є фази спаду і піднесення.
Марксистська теорія аналізує такі фази циклу:
І фаза – економічна криза, найнижча точка якої називається «дно»;
ІІ фаза – економічна депресія;
ІІІ фаза – пожвавлення економіки;
ІV фаза – піднесення економіки, найвища точка якого називається «пік»
або «бум» економічного розвитку (рис. 14.1).
Рівень зростання ВНП (%)

І ІІІ ІV
роки
Рис. 14.1. Циклічність економічного розвитку.

118
 Неокласична школа (К. Мітчелл, П. Самуельсон) аналізує такі фази
циклу:
І фаза – експансія, або піднесення економіки;
ІІ фаза – рецесія або стиснення, тобто спад економічного розвитку.
Економічний (діловий) цикл (рис. 14.2) – це коливання обсягу
національного виробництва, доходів і зайнятості, що характеризуються
розширенням або звуженням виробництва в багатьох галузях.
Його початок відраховують від початку однієї економічної кризи, а кінець
– з переходом до наступної кризи. За своїм змістом цикли являють собою
економічні цикли відтворення: вони відображають циклічність розвитку не
лише виробництва, а й обміну, розподілу та споживання в їх органічній єдності.

Рис. 14.2. Двофазна модель економічного циклу

Аналіз циклічних коливань в довгостроковому періоді дозволяє

визначити «довгостроковий тренд» – тобто загальну закономірність (або
тенденцію) економічного зростання суспільного виробництва в
довгостроковому періоді; криза при цьому є тимчасовим відхиленням від цієї
тенденції.

14.2. Характеристика фаз економічного циклу.

Найважливішими фазами економічного циклу є спад і піднесення.

Характерні ознаки економічного спаду та кризи:
1. Утворюється перевиробництво товарів і послуг в країні порівняно із
сукупним попитом;
2. Зменшуються покупки споживачів, а запаси вироблених товарів
довгострокового користування збільшуються внаслідок перенасичення ними
ринку. Фірми реагують на це скороченням обсягів виробництва, внаслідок чого
реальний обсяг ВНП падає і при цьому інвестиції скорочуються;
3. Зменшується попит на робочу силу і поступово зростає циклічне
безробіття;
4. Зменшується попит на ресурси, сировину і ціни на них знижуються;
119
 5. Заробітна плата і реальні доходи населення знижуються;
6. Прибутки фірм різко падають, знижуються курси акцій, зменшуються
відсоткові ставки;
7. Знижуються ціни на товари довготривалого використання;
8. Відбуваються потрясіння кредитно-банківської системи, банкруцтво
банків.
Характерні риси економічного пожвавлення:
1. Відбувається поступове розширення обсягів виробництва до масштабів
до кризового рівня;
2. Поступове зростання попиту на робочу силу та виробничі ресури.
3. Поява тенденції до переливання капіталу у більш перспективні галузі і
сфери застосування, де прогнозується більш висока норма прибутку.
4. З`являється попит на науково-технічні ідеї, розробки, нововведення для
виробництва, що стимулює впровадження нових засобів виробництва і
технологій.
5. Зростає попит на гроші, кредити з боку виробників, зростає банківська
процентна ставка.
6. Поступово зростають ціни на виробничі ресурси і товари
довготривалого використання.
Характерні риси піднесення:
1. Перехід до стійкого розширення виробництва, що веде до
відновлення його докризового рівня і навіть перевищення обсягів на піку
розвитку.
2. Зростання попиту на робочу силу, що веде до досягнення повної
зайнятості.
3. Зростання номінальної зарплати і реальних доходів населення.
4. Зростання доходів прибутків підприємств та значне зростання
обсягів інвестицій у виробництво.
5. Швидке зростання попиту населення на гроші, послуги і товари
довготривалого використання.
6. Швидке зростання цін, що може привести до інфляції в період
піднесення.

14.3. Причини циклічних коливань. Акселератор.

Щодо визначення загальних причин циклічних коливань не існує

однозначної відповіді, але більшість економістів вважає, що діловий цикл є
результатом змін у сукупному попиті (Дж. Кейнс та ін.), що веде до коливання
співвідношення між споживанням, заощадженнями і інвестиціями.
Виходячи з цього загальною причиною циклів є порушення
макроекономічної рівноваги між сукупним попитом (AD) і сукупною
пропозицією (AS), що виникає внаслідок поступового зниження сукупного
попиту. Це ілюструє рис. 14.3, де зниження сукупного попиту викликає падіння
обсягів ВНП. Тобто на етапі економічного піднесення, коли економіка входить
у пік економічного розвитку, в розвинених країнах виникає ситуація
перенасичення ринків товарами і послугами.
120
 Внутрішній ринок не може спожити увесь обсяг національного
виробництва, що приводить до надлишку пропозиції і зменшення сукупного
попиту. Це змушує виробників зменшувати обсяги виробництва і ціни на
готову продукцію, що веде до економічного спаду.

I А А S

P0
D0
P1
А
D1
ВНП1 ВНП0 V ВНП

Рис. 14.3. Зниження сукупного попиту та його вплив на обсяг

виробництва.

Кейнсіанська школа, аналізуючи причини циклічного розвитку

відзначила так званий ефект акселератора в період піднесення. Він
характеризує взаємозв’язок рівня інвестицій, сукупного попиту і обсягів
виробництва, сенс якого є в тому, що зростання доходу і сукупного попиту на
товари і послуги викликає збільшення інвестицій у виробництво, відповідних
засобів виробництва. І навпаки, зниження доходу і попиту призводить до
скорочення відповідних інвестицій. Тобто принцип акселерації відображає той
факт, що зміна доходу і сукупного попиту в будь-який бік спричиняє значно
більшу зміну в обсязі інвестицій, що веде до різких змін у обсягах виробництва.
Акселератор – це коефіцієнт, що характерізує прискорення економічного
зростання внаслідок зростання обсягу інвестицій. Він обраховується як
співвідношення приросту обсягу інвестицій до приросту обсягу доходу (обсягу
споживання).
I
A (14.1)
Y
де А – акселератор, тобто коефіцієнт, що характеризує зв'язок між зміною
доходою і зміною інвестиції;
ΔІ – зміна, або приріст чистих інвестицій;
ΔУ – зміна, або приріст доходу (споживання) населення.
Існує багато альтернативних підходів до аналізу причин циклів.
Монетарна теорія (Н. Хоутрі та інші) пояснюють цикли швидкістю
обороту грошової маси, що зумовлює прискорення або уповільнення розвитку
національного виробництва, вплив банківської процентної ставки на динаміку
цін.
Інноваційна теорія (Й. Шумпетер, Е. Хансен та інші) пояснюють циклічні
коливання використанням у виробництві важливих технічних нововведень, що
стимулюють зростання обсягів виробництва.

121
 Теорії перенагромадження (Ф. Хайєк, Л. Мізес та інші) пояснювала
причину криз надмірним нагромадженням капіталу в суспільстві, що вело до
перевиробництва.
Психологічні теорії (А. Пігу, Дж. Кейнс та інші) пояснювали спади
ділової активності або психологічними чинниками, що впливають на
економічну поведінку суб’єктів економіки, або зовнішніми впливами, і навіть
такими як підвищення активності Сонця (С. Джевонс).
Погляди науковців щодо циклічного розвитку економіки суттєво
різняться: від визнання закономірностей циклічного розвитку економіки, до
повного його заперечення. Якщо прибічники першої (переважаючої), точки
зору активно досліджують процеси циклічного розвитку економіки та
розробляють заходи щодо управління нею, то представники другого підходу
вважають, що нерівномірність розвитку економіки формують випадкові
чинники – імпульси, шоки, політичні події, тобто циклічність є наслідком дії
випадкових чинників.
У табл. 14.1 наведено короткий опис основних теоретичних концепцій
ХІХ–ХХ ст., які обґрунтовують циклічність розвитку економіки.
Таблиця 14.1
Основні теоретичні концепції циклічного розвитку економіки
в ХІХ-ХХ ст

У дослідженнях зарубіжних економістів, зокрема Б. Бернанке, А.

Грінспена, П. Кругмана розглядаються питання, що стосуються впливу
негативних або позитивних ефектів від циклічних коливань на економічний
розвиток і розроблення відповідних заходів проциклічної політики,
спрямованої на пом’якшення наслідків дії фінансових криз.

122
 Соціально-економічні наслідки циклічних коливань можуть бути як
позитивні так і негативні як то:
- скорочення темпів економічного зростання і зменшення обсягів ВВП;
- зростання безробіття і зниження рівня доходів населення;
- зниження прибутків підприємств і банкрутство

14.4. Види циклів.

За тривалістю економічні цикли поділяються на такі види:

1. короткострокові (малі, 3 – 4 роки);
2. середні (7 – 11 років);
3. великі (довгі хвилі) (40 – 60 років);
Сутнісь цих циклів:
Короткі цикли (цикли Д. Кітчина або господарські) пов’язані з
відновленням рівноваги попиту і пропозиції на споживчих ринках.
Матеріальною основою коротких циклів є процеси, що відбуваються у сфері
грошових відносин.
Середні цикли (цикли С. Кузнєца та К. Жугляра, або промислові)
пов’язані зі зміною попиту на засоби виробництва. Їх матеріальною основою є
фізичне оновлення основних засобів виробництва.
Довгі хвилі (цикли М. Кондрат’єва) пов’язані із зміною базових
технологій, оновленням технологічного способу виробництва, створенням
нових об’єктів інфраструктури і джерел енергії.
М Кондрат’єв та його послідовники визначили межі п’яти довгих хвиль:
І хвиля: 1785 – 1825 роки, на протязі якої відбулася промислова
революція в Європі, був винайдений паровий двигун, створено текстильна та
металургійна промисловість, тощо;
ІІ хвиля: 1825 – 1875 роки, на протязі якої відбувся промисловий
переворот в європейських країнах і був створений технологічний базис
виробництва на основі механічних засобів виробництва;
ІІІ хвиля:1875 – 1930 роки, на протязі якої відбувся перехід від ручної до
механізованої праці майже в усіх галузях, було створено транспорт, хімічну
промисловість, автомобілебудування та інші нові галузі;
ІV хвиля: 1930 – 1975 роки, на протязі якої відбувся перехід від
механізованої до автоматизованої праці, створені нові галузі виробництва та
інфраструктури під впливом НТР, була створена сучасна невиробнича сфера;
V хвиля: 1975 – 2025 роки, де відбулася раціоналізація виробництва і
перехід від автоматизованої до комп’ютеризованої праці, застосування
досягнень НТП у всіх галузях і прогнозується перехід після 2000 року до так
званої «інформаційної ери».
Дослідження довгих хвиль були продовжені Й. Шумпетером, який
охарактеризував їх розвиток в сучасних умовах і проаналізував їх характерні
риси:
1. Вони мають міжнародний характер, визначаються як внутрішніми, так і
зовнішніми факторами;

123
 2. Матеріальною основою виступає оновлення матеріально-технічної бази
виробництва, зміна базових технологій і поколінь машин, оновлення
інфраструктури;
3. На початку піднесення довгої хвилі спостерігається значний прогрес у
розвитку науки, наукових відкриттях, впровадженні нових технологій у
виробництво;
4. На піднесенні довгої хвилі відбувається втягування нових країн у
світові економічні зв’язки і підвищення економічної активності та торгівлі на
світовому ринку.
5. На піднесенні довгої хвилі спостерігається висока соціальна активність
населення, виникає найбільша кількість соціальних потрясінь, війн, революцій,
тощо.
6. У періоди зниження довгої хвилі спостерігається депресивні явища в
багатьох галузях, особливо в сільському господарстві.
Слід зазначити, що все перераховані вище цикли спостерігаються
одночасно. Найбільш тяжким для економіки країни буде ситуація, коли
спостерігається фаза спада у всіх циклах синхронно (рис. 14.4).

Рис. 14.4. Одночасний перебіг циклів.

Для визначення спільних позицій циклічності слід звернутися до

динаміки загальних циклів. Динаміка циклів грунтується на тому, що цикл
Кондратьєва безпосередньо пов'язаний з менш тривалими економічними
циклами (вони входять як в зростаючу, так і в спадну хвилі циклу Кондратьєва).
У період зростаючої фази ділові цикли є більш тривалими (10-12 років), їх фаза
підйому також триваліша, а фаза депресії скорочена. Під час спадної частини
довгострокової хвилі (кризова фаза) ділові цикли менш тривалі: фаза підйому
коротка, фаза депресії – більш глибока і довше виснажує економіку.
Основний внесок у популяризацію ідей Кондратьєва зробив у своїх
роботах Йозеф Шумпетер – саме він ввів термін «кондратьєвські хвилі». Й.
124
Шумпетер зміг підвести підсумки досліджень Кондратьєва і згрупувати їх зі
світовою глобалізацією (довгострокові цикли по Шумпетеру в основному
впливають на високорозвинені капіталістичні країни). Він вказав на факт того,
що в ди намічній концепції циклу (циклічність – закономірність економічного
зростання) двигуном зростання є інвестування в основний капітал, викликане
впровадженням нововведень (інноваційний прорив).
Формування капіталу й кредиту є головною умовою для реалізації
нововведень. Саме Й. Шумпетер є творцем сучасної теорії класифікації
економічних циклів. Основними з них є довгі хвилі Кондратьєва (Кхвилі),
середні промислові цикли Жюгляра, малі (грошові) цикли Китчина, які, будучи
пов'язаними, постійно взаємодіють.
Під час своїх досліджень Й. Шумпетер прийшов до усвідомлення того,
що дестабілізуючі фактори – конкуренція, монополії, циклічність в економіці –
насправді є каталізаторами процесу розвитку. У своїх працях він критикує
економічну модель досконалої конкуренції і переходить до моделі динамічного
підходу (підприємець є новатором, двигуном розвитку). Саме його теорії
перенагромадження капіталу (це явище пов'язане з НТР) й нове усвідомлення
циклічності економічного процесу (нововведення – стрибкоподібні елементи
циклу) перебудували розуміння макроекономічної ситуації.
Крім того, в 1939 році він створив гіпотезу, яка грунтується на тому, що в
К-хвилю вкладається шість середньострокових циклів Жюгляра, а кожен з
останніх включає три короткострокових циклу Кітчина (після було доведено,
що два), тобто про фрактальність (вона є найбільш ефективним методом
математичного прогнозування в економіці), відкритої Б. Мальдебротом.
Дослідження М. Кондратьєва і Й. Шумпетера стали базою прогнозування
циклів у майбутньому (перші три були вказані Кондратьєвим в доповіді
«Великі цикли кон'юнктури»):
1-й цикл – з 1803 до 1841-1843 років;
2-й цикл – з 1844-1851рр. до 1890 - 1896 років;
3-й цикл – з 1891–1896 рр. до 1945-1947 років;
4-й цикл – з 1945-1947 рр.до 1981-1983 років;
5-й цикл – з 1981-1983 рр. до ~ 2018 (2020) років (прогноз);
6-й цикл – з ~ 2018 (2020) до ~ 2060 років (прогноз).
Для згладжування циклічних коливань уряд повинен проводити
антициклічну політику, використовуючи грошово-кредитне, бюджетне,
адміністративне регулювання, сприяти підвищенню сукупного попиту.
У ході економічного циклу досить чітко виявляється така закономірність:
що вищі темпи економічного піднесення, то глибшим є наступний спад
виробництва. Високі темпи економічного зростання створюють атмосферу
надмірного «перегріву» економіки, що становить об’єктивну загрозу
наступного спаду виробництва і кризи.

125
 Таблиця 14.2
Найважливіші заходи антикризової політики
У періоди бумів У періоди депресії
Грошово-кредитна політика
Продаж державних цінних паперів Купівля державних цінних паперів на
на відкритому ринку відкритому ринку
Підвищення норми обов’язкових Зниження норми обов’язкових банківських
банківських резервів резервів
Підвищення облікової ставки Зниження облікової ставки
Фіскальна політика
Скорочення витрат держбюджету Додаткові витрати держбюджету
Збільшення податкових ставок Зменшення податкових ставок
Політика заробітної плати і тарифів
Зниження заробітної плати Збільшення заробітної плати
Політика державних інвестицій
Скорочення державного Прискорення виконання інвестиційних
будівництва програм

Питання до теми
1. Визначте основні причини економічних коливань.
2. Що означає циклічність як закономірність розвитку економіки?
3. Що таке економічний цикл та його фазова структура?
4. Які види економічних циклів існують?
5. У чому полягає сутніть теорії «довгих хвиль» ?
6. Назвить основні заходи антикризової політики можливі.
7. Які основні теоретичні концепції ХІХ–ХХ ст. обґрунтовують
циклічність розвитку економіки
8. У чому полягає сутніть гіпотези Й. Шумпетера, яку він створив в 1939
році?

126
 Тема 15. РИНОК ПРАЦІ. ЗАЙНЯТІСТЬ І БЕЗРОБІТТЯ В УМОВАХ
РИНКУ
15.1. Ринок праці та його рівновага. Зайнятість.
15.2. Безробіття, його причини та основні форми.
15.3. Природний рівень безробіття, ціна безробіття. Закон Оукена.
15.4. Економічна нерівність в умовах ринку. Крива Лоренца. Соціальний
захист населення.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

15.1. Ринок праці та його рівновага. Зайнятість.

Пошук шляхів до стабільності і процвітання у країнах з ринковою

економікою насамперед враховує необхідність досягнення високого рівня
зайнятості населення. Високий рівень зайнятості розглядається як ключова ціль
макроекономічної політики поряд зі стабільністю цін і економічним
зростанням. В умовах ринкової економіки робоча сила є товаром. Ціною товара
робоча сила виступає заробітна плата. Купується і продається цей специфічний
товар на ринку праці. Мета уряду будь-якої розвинутої країни – це досягнення
повної зайнятості на ринку праці, або зведення безробіття до природного рівня.
Зайнятість – це співвідношення між кількістю працездатного населення і
кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання робочої сили в
караїні та ситуацію на ринку праці.
До робочої сили країни входять зайняті і безробітні.
Зайняті на ринку праці – це люди віком 15 – 60 років, які виконують
певну роботу, яка оплачується роботодавцем, а також ті, хто тимчасово не
працює (знаходиться у відпустці або хворіє).
Безробітні – це люди віком 15 – 60 років, що не мають роботи, але
намагаються працевлаштуватися найближчим часом.
Постійне населення країни складається з:
1. Непрацездатного населення: особи віком до 16-ти років; чоловіки та
жінки старші 60-ти років; особи, що знаходяться в спеціалізованих установах.
2. Працездатного населення:
а) економічно неактивне населення: учні та студенти; пенсіонери;
домогосподарки; особи, що доглядають хворих; особи, що зневірилися знайти
роботу.
б) робоча сила: зайняті та безробітні.
Ринок праці – це ринок ресурсів праці, суб'єктами якого є
домогосподарства, фірми й держава як роботодавці, а рівноважна ціна
встановлюється в результаті конкуренції між суб'єктами ринку через механізми
попиту та пропозиції та під впливом регулюючих заходів держави.
Таким чином, ринок праці – це система економічних механізмів та
інститутів, які забезпечують використання та відтворення робочої сили.
Суб'єктами ринку виступають підприємства, домогосподарства,
держава, профспілки.

127
 Функції ринку праці:
1) соціальна – полягає в забезпеченні рівня доходів, необхідного для
нормального добробуту і відтворення робочої сили;
2) економічна – полягає в раціональному розподілі, використанні та
регулюванні праці;
3) стимулююча – сприяє розвитку конкурентноздатності його учасників,
як найманих працівників, так і роботодавців.
У самому загальному вигляді механізм функціонування ринку праці
такий: наймані робітники пропонують працю, а роботодавці здійснюють на неї
попит. Залежно від співвідношення попиту і пропозиції праці формується її
ринкова ціна – заробітна плата.
Попит на працю визначається потребами роботодавців у певній кількості
робітників певної кваліфікації для виготовлення певного обсягу товарів та
послуг згідно з існуючим сукупним попитом.
Пропозиція праці визначається потребами працездатних людей у
підтримці певного рівня добробуту з урахуванням існуючої сукупної
пропозиції.
На попит і пропозицію праці впливають такі чинники: існуючий рівень
заробітної плати, цін, продуктивності праці, витрат виробництва, професійна та
кваліфікаційна структура робочої сили, податкова система, діяльність
профспілок, комплекс заходів держави по регулюванню ринку праці, культурні
та релігійні традиції.
Існує декілька теорій, що пояснюють механізм функціонування ринку
праці.
Класична модель передбачає існування конкурентного ринку праці, на
якому існує велика кількість роботодавців, які здійснюють попит, і робітників,
які пропонують працю. Поведінка суб'єктів ринку є раціональною і диктується
досягненням своїх інтересів. Структура робочих місць, що пропонуються, і
робочої сили є однорідними, тому жорстких обмежень вільного переміщення
робітників на ринку праці немає. Досконала конкуренція на ринку праці
виявляється через гнучкість цін на працю. Попит на працю (D L), як і на будь-
який товар, знижується із збільшенням його ціни, пропозиція (S L), навпаки
зростає.
Графічна інтерпретація класичної моделі ринку праці має такий вигляд.
Рівноважна заробітна плата We забезпечує рівновагу між попитом та
пропозицією робочої сили в кількості Le. Координата точки Le на графіку
визначається точкою перетину кривих SL та DL (точка Е на рис. 15.1). Якщо
внаслідок якихось зовнішніх причин рівень заробітної плати скоротиться до
рівня W1 виникне дефіцит робочої сили, оскільки попит на робочу силу DL1
перевищить SL1.
В ситуації, коли рівень заробітної плати W2 перевищить рівноважний,
попит на робочу силу знизиться з DL1 до DL2, а пропозиція, навпаки, зросте з SL1
до SL2. Внаслідок цього виникне безробіття. За умов гнучкості заробітної плати
і мобільності робітників неконкурентний ринок праці завдяки своїм внутрішнім
механізмам усуне нерівновагу попиту і пропозиції робочої сили через вплив на
заробітну плату і відновлення її рівноважної величини.
128
 Кількість робочої сили
Рис. 15.1. Класична модель ринку праці

Таким чином, згідно з класичною теорією, причиною безробіття є

надмірна заробітна плата. Безробіття тисне на заробітну плату і скорочує її. При
більш низькій вартості робочої сили певна частина робітників не пропонує
свою працю. Тому згідно з класичною теорією безробіття є добровільним.
Кейнсіанський підхід до проблем безробіття. За кейнсіанською теорією
безробіття виникає через недостатній сукупний попит (Рис. 15.2).

Рис. 15.2. Вплив сукупного попиту на рівень безробіття

де P – рівень цін; Q – обсяг виробництва; QA– рівноважний обсяг

виробництва в точці A; QB – рівноважний обсяг виробництва в точці В;

Сукупний попит у суспільстві визначає обсяг виробництва, а значить, і

попит на робочу силу, тобто якщо LA– зайнятість у точці А а LB – зайнятість у
точці В й QB > QA то LB > LA.
Шляхом зниження заробітної плати, вважають прихильники кейнсіанської
теорії, можна стимулювати значне підвищення зайнятості. Засобом від
129
безробіття вважається підвищення державних витрат чи зниження податків, що
приводить до збільшення сукупного попиту і, отже, до збільшення попиту на
робочу силу.
В сучасному світі заробітна плата не є гнучкою. По-перше, її зниженню
відповідно до динаміки ринкової кон'юнктури в розвинутих країнах
організовано протидіють профспілки. Окремі профспілки можуть добиватись
укладення таких колективних угод з роботодавцями, що закріплюють заробітну
плату на рівні, вищому ніж рівноважний.
По-друге, самі роботодавці часто не прагнуть знижувати заробітну плату
щоб не втратити кваліфікованих працівників та уникнути негативного впливу
на продуктивність праці і соціального напруження і страйків. Ринок праці в
умовах відсутності абсолютної міжгалузевої і міжрегіональної мобільної
робочої сили може набувати характеру олігопсонії або монополії. Коли великій
кількості робітників протистоїть незначна кількість роботодавців, останні
можуть впливати на рівень заробітної плати без огляду на ринкові механізми.
На практиці ринок праці не є однорідним і поділений на сегменти.
Структурні зрушення в економіці можуть привести до нестачі робітників
певних професій і певного рівня кваліфікації. Досить часто виникає
неврівноваженість вільних робочих місць та наявної робочої сили на певній
території. Тому на цьому ринку може виникати конкуренція не тільки з боку
робітників, але й з боку роботодавців, які за рахунок більш високої заробітної
плати намагаються залучити найбільш кваліфікованих і досвідчених
спеціалістів в той же час як загальний попит на робочу силу може навіть
знижуватись. Як теоретичне відбиття цих обставин у 70-ті роки XX ст. виникла
теорія гнучкості ринку праці, яка вважає основною причиною виникнення
безробіття невідповідність кваліфікаційної та галузевої структури попиту
структурі пропозиції робочої сили.
Ліквідація безробіття потребує усунення вказаної невідповідності за
рахунок підвищення гнучкості самого ринку праці завдяки вдосконалення
системи перепідготовки і підвищення кваліфікації, підвищення ефективності і
мобільності служб зайнятості та створення механізмів фінансування
територіального переміщення працівників, зниження ступеня регламентації
ринку праці, застосування гнучких та індивідуалізованих форм зайнятості,
таких як короткострокові контракти, неповна зайнятість, надомна праця та ін.
Ці реалії, а також те, що на заробітну плату впливає значна кількість
різноманітних чинників, відбиває кейнсіанська теорія зайнятості, яка
спирається на твердження про негнучкість, особливо до зниження заробітної
плати в короткостроковому періоді. Внаслідок цього сам по собі ринок за
рахунок дії своїх внутрішніх механізмів, не здатний відновлювати і
підтримувати рівновагу на ринку праці, безробіття є вимушеним і вирішення
цієї проблеми потребує регулюючих заходів держави. Безробіття за Дж. М.
Кейнсом виникає як перевищення його фактичного рівня над природною
нормою внаслідок дефіциту попиту, і тому для його ліквідації держава має
проводити політику стимулювання сукупного попиту.

130
 15.2. Безробіття, його причини та основні форми.

Безробіття – це така ситуація на ринку праці, коли пропозиція робочої

сили перевищує попит на неї, внаслідок чого частина працездатних робітників
не можуть знайти робоче місце.
Стан ринку праці можна оцінити такими показниками:
Зайняті (15.1)
Рівень зайнятості  100
Доросле населення

Зайняті
Рівень зайнятості  100 (15.2)
Доросле населення

кількість безробітних
Рівень безробіття  100 (15.3)
Робоча сила

Величина безробіття – це різниця між числом осіб, що перебувають на

даний момент у складі робочої сили і числом зайнятих.
Рівень безробіття – це відсоток безробітної частини робочої сили.
Основні форми безробіття:
 фрикційне (нормальне, добровільне) – представляє собою ту частину
робітників, що добровільно звільнилися і шукають роботу кращу за оплатою чи
за умовами праці (складає ≈1% від усіх безробітних);
 структурне – з’являється внаслідок структурної перебудови
виробництва під впливом НТП, при якому частка робітників стають
непотрібними за рахунок введення кращих технологій (складає ≈ 2–3% від усіх
безробітних);
 циклічне – викликається економічним спадом та кризою, коли
примусово звільняються працездатні робітники, і утворюється перевищення
пропозиції праці над попитом на неї;
Інші форми безробіття: сезонне; застійне; приховане; поточне;
молодіжне; конверсійне, інституціональне.
Загальні причини безробіття: пошуки кращої роботи; негнучкість
заробітної плати; недостатній попит на робочу силу.
Кожна економічна школа, досліджуючи причини безробіття, створила
свою концепцію його причин:
Класична школа, що базується на теорії загальноекономічної рівноваги,
причину безробіття бачить у надмірно високій заробітній платі найманих
працівників, що створює надлишок пропозиції робочої сили над її попитом на
ринку праці. Рівновага на ринку праці (Л. Вальрас та інші) досягається через
ринкове саморегулювання: надлишок пропозиції робочої сили «тисне» на
зарплату, знижуючи її, зниження зарплат вимагає зниження цін, і в кінцевому
результаті підвищується рівень зайнятості.
Кейнсіанська школа, не визнавала причиною безробіття високий рівень
зарплат. Критикуючи класичні теорії, вона доводила, що зниження зарплати не
підвищує зайнятість, тому що скорочення зарплати веде до зниження сукупних
131
витрат на макрорівні; зниженню зарплат протистоять профспілки, мінімальний
рівень зарплати регулюється державою. Неокейнсіанці (А. Філліпс та інші)
причину безробіття пояснювали недостатністю сукупного попиту і сукупних
витрат на закупівлю товарів і послуг, що скорочує і попит на працю на
макрорівні. Філліпс досліджував залежність між рівнем безробіття і темпами
інфляції, доводячи можливість регулювання рівня безробіття за рахунок
інфляції.
Монетаристська теорія (М. Фрідмен) та теорія пропозиції висунули
концепцію «адаптивних очікувань» де доводили тезу про можливість суб’єктів
економіки усвідомлювати динаміку цін та інформацію про ринок праці і
пристосовуватися до цього шляхом вимог підвищення зарплат або згортанням
виробництва і попиту на працю.
Інституціональна теорія (Т. Веблен, Дж. Гелбрейт та інші) пов`язує
причини безробіття з функціонуванням самих інститутів ринку та неповною
інформованістю суб’єктів ринку, щодо вакансій на ринку праці. Тому
вирішення проблем зайнятості і безробіття залежить від здійснення ефективних
інституційних реформ та соціального контролю державою ринку праці.
Контрактна теорія (М. Бейлі і Д. Гордон) синтезує ідеї різних шкіл щодо
причин безробіття, як неокласичні, так і неокейнсіанські, рекомендуючи
укладати соціальні контрактні угоди, призначені мінімізувати ризик втрат і
стабілізувати зайнятість на ринку праці.

15.3. Природний рівень безробіття, ціна безробіття. Закон Оукена.

Повна зайнятість означає повне використання всіх придатних трудових

ресурсів, вона є метою ринкової економіки, але може бути досягнута тільки на
етапі економічного піднесення, хоча ніколи не складає 100 % від робочої сили.
Навіть на фазі піднесені існує певний відсоток безробітних, який
називається природним рівнем безробіття. Це такий рівень безробіття, який
забезпечується в умовах рівноваги на ринку праці. Він складається з суми
фрикційного і структурного безробіття та становить приблизно 5 – 6%. Коли
існує природний рівень безробіття в умовах повної зайнятості, то циклічне
безробіття дорівнює нулю.
Ціна безробіття означає втрати суспільства від безробіття. Вона
представляє собою зменшення обсягу ВНП за період зростання циклічного
безробіття.
В умовах повної зайнятості виробляється потенційний ВНП, тобто
максимальний ВНП, який економіка виробляє в умовах повної зайнятості, за
рахунок повного використання всіх ресурсів (при цьому фактичне безробіття
дорівнює природному).
В умовах появи циклічного безробіття виробляється фактичний ВНП,
який за обсягом менший потенційного. Втрати ВНП внаслідок циклічного
безробіття підраховують на основі закону Оукена, який демонструє зв’язок між
фактичним рівнем безробіття і відставанням обсягу ВНП.

132
 Закон Оукена показує, що коли фактичний рівень безробіття перевищує
природний рівень безробіття на 1%, то відставання обсягу ВНП складає
приблизно 2,5%.
ΔY =- β · (uфакт – uприр) (15.4)

або
Yприр  Yфакт
   (uфакт  uприр ) (15.5)
Yприр

де: β – коефіцієнт чутливості ВНП до циклічного безробіття (β = від 2 до

2,5%);
ΔY – розрив ВНП у процентах до потенційного рівня;
uфакт – фактичний рівень безробіття (у %);
uприр – природний рівень безробіття (у %);
Yприр – потенційний обсяг ВНП;
Yфакт – фактичний обсяг ВНП в період економічного спаду.
Цей закон дозволяє обчислити абсолютні втрати ВНП внаслідок появи
циклічного (кон'юнктурного) безробіття, або розрив ВНП по закону Оукена:
Yрозрив = β(uфакт – uприр)Yприр (15.6)

Наявність кон'юнктурного безробіття свідчить про неповне використання

виробничих можливостей країни.
Втрати економіки, викликані кон'юнктурним розривом, вищі, ніж
відхилення фактичної зайнятості від умов повної зайнятості з таких причин:
– не всі безробітні реєструються на біржі праці;
– не всі зайняті в умовах високого безробіття працюють повний робочий
день, тиждень, і т. ін.;
– знижується середня продуктивність праці через приховане безробіття в
умовах економічної кризи.
Величина параметра Оукена (β) залежить не тільки від технології
виробництва, але і від поведінки економічних суб'єктів на ринку праці.
Залежність величини параметра Оукена (β) від технології виробництва і
поведінки економічних суб'єктів можна проілюструвати кривою Оукена (Рис.
15.3).
Крива Оукена Y(u) виражає взаємозалежність між рівнем фактичного
безробіття (u) і величиною відхилення фактичного національного доходу (Y)
від національного доходу за умов повної зайнятості (YF).

Рис. 15.3. Графік кривої Оукена

133
де YF – національний дохід в умовах повної зайнятості (u*); Y1 – національний
дохід за умов зниження зайнятості до u1; Y2 – національний дохід за умов
зниження зайнятості до u2; u* - природний рівень безробіття.
Зрушення кривої Оукена відбувається за таких умов:
- коли змінюється величина національного доходу за умов повної
зайнятості (YF) (при збільшенні YF крива Оукена зміщується вгору і навпаки –
при зменшенні YF – вниз).
- коли зміниться норма природного безробіття (u*) (при збільшенні u*
крива Оукена зрушується вправо, і навпаки, при зменшенні u* - вліво).
На базі розриву ВНП можна обчислити потенційний ВНП (Yпот) і втрати
ВНП від циклічного безробіття (ΔY).
Yфакт  100%
Yпот  (15.7)
100%  Y
∆Y% = Y%пот – Y%факт (15.8)

Економічні і соціальні наслідки кон’юнктурного безробіття:

 Відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних
соціальних верств населення.
 Під час кон'юнктурного безробіття (через тривалі періоди бездіяльності)
втрачається кваліфікація робітників, що може згодом зумовити значне
зниження заробітної плати чи нові звільнення.
 Безробіття призводить до погіршення фізичного і психологічного стану
робітників, підвищується рівень їх захворювань тощо.
 Безробіття призводить до громадського і політичного безладдя.

15.4. Економічна нерівність в умовах ринку. Крива Лоренца.

Соціальний захист населення.

Ступінь нерівності в доходах ілюструє крива Лоренца, зображена на рис.

15.4. Кількість домогосподарств (100%) розміщена на осі абсцис, а величина
їхнього доходу на осі ординат. Теоретичну можливість абсолютної рівності в
розподілі доходу показує бісектриса, у будь-якій точці якої даний процент
домогосподарств отримує відповідний процент доходу.

Рис. 15.4. Крива Лоренца

134
 Площа між бісектрисою і кривою Лоренца відображає ступінь нерівності в
доходах. Чим більша ця площа, тим більший рівень диференціації доходів.
Якщо б фактичний розподіл доходу між групами родин був абсолютно рівним,
то крива Лоренца співпала б з бісектрисою.
Використовують ще такі показники як децільний коефіцієнт і коефіцієнт
Джині. Децільний коефіцієнт відображає співвідношення між середніми
доходами 10% найбільш багатої частини населення і доходами 10%
найбіднішої частини населення. Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації
доходів населення й розраховують діленням площі, що знаходиться між
бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника сторонами якого є
бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь.
Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33-35
характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а 24-26 – низький.
Криву Лоренца використовують для порівняння розподілу доходу в різні
періоди часу, або в різних країнах, або між різними соціальними групами,
беручи до уваги доходи як до, так і після відрахування податків і трансфертних
виплат.
Однією з основних функцій держави є перерозподіл доходу, тому
нерівність у розподілі доходів домогосподарств без відрахування податків та
обліку трансфертів, як правило, значно більша, ніж дохід після відрахування
податків та обліку трансфертів.
Існуючи в різних країнах податкові системи і трансфертні програми
побудовані таким чином, щоб суттєво зменшувати ступінь нерівності в
розподілі доходів домогосподарств.
Характер сучасної економіки допускає високу ступінь нерівності доходів.
Цій нерівності сприяють такі специфічні фактори:
- різні природні здібності людей;
- різні рівні освіти, яку змогли отримати люди;
- володіння власністю, яку люди отримали в спадок або заробили;
- монополія на певні знання або вміння.
Наводять аргумент, що рівність у доходах необхідна для максимального
задоволення потреб споживача або граничної корисності.
Головний аргумент на користь нерівності у розподілі доходів полягає у
тому, що необхідно забезпечити стимули для виробництва продукції і доходу.
Одночасно великий розрив між людьми у доходах не сприяє стійкості
соціальної системи суспільства.
Як бачимо, проблема будь-якого суспільства полягає у тому, як
розподілити дохід так, щоб мінімізувати негативний вплив такого розподілу на
економічну ефективність і забезпечити соціальну стабільність у суспільстві.
Для згладжування і пом’якшення економічної нерівності у розподілі
доходів держава повинна застосовувати систему соціального захисту
малозабезпечених верств населення, вона включає в себе такі основні складові
елементи:
- державну систему регулювання зайнятості і безробіття;
- механізм соціальної підтримки безробітних;
- регулювання процесу диференціації і перерозподілу доходів;
135
 - встановлення рівня прожиткового мінімуму;
- систему захисту інтересів споживачів.
В Україні існує система соціального захисту населення, яка була
впроваджена на початку 90-х років ХХ ст. при переході до ринку, але на
сучасному етапі вона не достатньо ефективна і потребує вдосконалення.
Питання до теми
1. Охарактеризуйте різновиди безробіття.
2. Яким є розподіл населення за категоріями у відповідності з
міжнародними стандартами?
3. Розкрийте сутність закону Оукена.
4. Чи можлива повна відсутність безробіття?
5. Чи може безробіття принести користь суспільству?
6. Що таке крива Лоренца? Що характеризує крива Лоренца?
7. Наведіть як можна більше аргументів «за» і «проти» нерівності у
розподілі доходів.
8. Розкрийте сутність короткострокової кривої Філліпса та висновки, які
випливають з аналізу для державного регулювання зайнятості?
9. Розкрийте зміст основних принципів формування державної політики
зайнятості населення?
10. Розкрийте особливості державної політики зайнятості в Україні?

136
 Тема 16. РИНОК КАПІТАЛУ. ІНФЛЯЦІЯ ЯК ПРОЯВ
МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

16.1. Суть інфляції, її вимірювання, причини і види.

16.2. Механізм інфляції: інфляція попиту та інфляція пропозиції.
16.3. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса.
16.4. Соціально-економічні наслідки інфляції. Антиінфляційна політика
уряду.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

16.1. Суть інфляції, її вимірювання, причини і види.

Інфляція – загальне підвищення рівня цін в країні, що означає знецінення

грошей, зниження їх купівельної спроможності, перенаповнення сфери
грошового обігу надлишковою кількістю паперових грошей, незабезпечених
відповідним зростанням обсягу національного виробництва товарів і послуг.
Безінфляційний розвиток економіки відбувається тоді, коли в обігу існує
точно визначена кількість паперових грошей, яка відповідає обсягу
виробленого національного продукту.
Маса грошей в обігу визначається за формулою:
Р У
М  (16.1)
V
або
M V  Р У (16.2)
де M – маса грошей в обігу;
У – обсяг випущених товарів і послуг;
P – середній рівень цін в країні;
V – швидкість обігу однієї грошової одиниці.
Вимірювання інфляції відбувається в два етапи:
1. вимірюється індекс споживчих цін (Ласпейраса);

І сп.ц . 
р 1  qк
 100 % (16.3)
р 0  qк
де qк – вартість товарів і послуг, які складають ринковий кошик;
р – рівень цін в країні (1 – поточний рік, 0 - базовий).
2. визначається темп інфляції.
І сп.ц.( t )  I сп.ц.( t 1)
Т інфл.   100 % (16.4)
I сп.ц.( t 1)

де t – поточний рік.
Види інфляції:
За темпами зростання:
- помірна , якщо ціни зростають до 10 % за рік;

137
 - галопуюча, або скачкоподібна, якщо ціни зростають до 100 % за рік;
- гіперінфляція, якщо ціни зростають від 100 до 1000% за рік, або більше,
як на 1% у день, її найвища стадія називається «супергіперінфляція», при якій
ціни зростають більше як на 1000% на рік.
За можливістю балансу:
- збалансована – це одночасне і пропорційне зростання цін в усіх
галузях;
- незбалансована – це означає, що в одних галузях ціни зростають
швидко, в інших повільно.
За можливістю прогнозу:
- очікувана – це означає, що населення передбачає зростання цін;
- неочікувана або непередбачувана, тобто несподівана для суб’єктів
економіки4
- стрибкоподібна та інерційна, при якій ціни повільно зростають
однаковими темпами.
За темпами розростання:
- внутрішня і зовнішня;
- локальна і світова;
Підвалини інфляції були закладені ще за радянських часів, коли офіційно
вважалося, що в умовах планової соціалістичної економіки інфляції не може
бути. В той же час в СРСР у 1964-1986 роках була повзуча (прихована)
інфляція на рівні 4-6%; у 1986-1989 рр. вона зросла до 11%, у 1990 р.
дорівнювала 20%, у 1991 р. – 25%.

16.2. Механізм інфляції: інфляція попиту та інфляція пропозиції.

Механізм розгортання інфляції відбувається двома шляхами або на
прикладі двох традиційних моделей:
1. Інфляція попиту
2. Інфляція пропозиції
1. Інфляція попиту (demand-pull inflation) – це випадок, коли інфляція виникає
за рахунок зростання сукупного попиту.
Причиною зростання сукупного попиту в розвинутих капіталістичних
країнах може бути суттєве збільшення доходів населення на етапі економічного
підйому країни, коли сукупні витрати стають більшими, ніж обсяг пропозиції
товарів і послуг. Це може бути тільки при повній зайнятості, коли пропозиція
знаходиться на класичному відрізку і створюється потенційний ВВП.

Рис. 16.1. Модель інфляції попиту.

138
2. Інфляція пропозиції або інфляція витрат (cost-push inflation) – це випадок,
коли інфляція виникає за рахунок зменшення сукупної пропозиції (що
викликана, в свою чергу, зростанням витрат).
Інфляція пропозиції відбувається внаслідок таких причин: відбувається
зростання витрат виробництва, яке призводить до збільшення витрат на кожну
одиницю виробленої продукції, внаслідок цього скорочується прибуток
підприємств та обсяги виробленої продукції; зменшення пропозиції веде до
певного дефіциту продукції при сталому попиті, що штовхає ціни до зростання.
Причини зростання витрат виробництва:
- зростання цін на виробничі ресурси і сировину, а особливо на
енергоносії;
- збільшення номінальної заробітної плати (спіраль «зарплата-ціни»);
- підвищення рівня податків в країні;
- збільшення банківської відсоткової ставки плати за кредити;
- обмежувальна зовнішньо-торгівельна політика;
- структурні особливості національної економіки;
- монополізм окремих галузей;
- мілітаризація економіки;
- інфляційні очікування виробників.
На графіку порушення макроекономічної рівноваги відбувається
внаслідок зменшення обсягів сукупної пропозиції по відношенню до сукупного
попиту (крива AS0 зміщується вліво вгору поступово до AS1). Це викликає
зменшення обсягів виробництва і зростання рівня цін на товари, тобто інфляцію
пропозиції.
Інфляція в Україні на початку 90-х років розогорталася як поєднання
моделі інфляції пропозиції з моделлю інфляції попиту.
Соціально-економічні наслідки інфляції: перерозподіл майна і доходів
між різними групами населення; падіння реальної заробітної плати, реальних
доходів і рівня життя населення; зниження ефективності функціонування
національної економіки і економічної активності; зниження рівня і обсягів
інвестування у виробництва; руйнування кредитно-банківської системи
внаслідок банкрутства кредиторів; зниження стимулів до заощаджень у
населення та їх знецінення.

Рис. 16.2. Модель інфляції пропозиції

139
 16.3. Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса.

Кейнсіанська теорія стверджує, що існує тісний взаємозв’язок між

інфляцією та безробіттям, які не можуть існувати одночасно: якщо зростає
безробіття, то знижується інфляція, і навпаки. Цю залежність проаналізував
англійський економіст Філіпс на прикладі англійської промисловості, який
вивів криву Філіпса, яка показує залежність: чим вищий рівень безробіття, тим
нижчий рівень інфляції, і навпаки.
На графіку показана крива Філіпса, де точка а характеризує високий
рівень інфляції на етапі економічного підйому (інфляція попиту) в умовах
повної зайнятості і природнього рівня безробіття; точка с характеризує високий
рівень безробіття в умовах економічної кризи і низький рівень цін, який виник
внаслідок попереднього перевиробництва товарів і послуг.
Підтримання інфляції і безробіття на низькому рівні є двома головними
завданнями макроекономічної політики держави. При їх вирішенні
використовується крива Філіпса у короткостроковому періоді, яка розкриває
обернену залежність між інфляцією і безробіттям (рис. 16.3 ).

темп зростання
цін та зарплати
а
40%

30%

20%
в
с
10%
5 10 15 20 25 30 35 40 45 50 темп зрост.безроб.

Рис. 16.3. Крива Філіпса

Крива Філіпса стверджує, що рівень інфляції залежить від трьох факторів:

- очікуваної інфляції;
- циклічного безробіття, тобто відхилення фактичного рівня безробіття
від його природного значення;
- шокових змін пропозиції.
Три зазначені фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:
   e   (u  u * )   , (16.5)
або
Інфляція =Очікувана інфляція -  Циклічне безробіття + Шоки пропозиції (16.6)

де  – параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на

динаміку циклічного безробіття; цей коефіцієнт завжди більший від нуля.
140
 Зверніть увагу, що перед показником циклічного безробіття стоїть знак
«мінус»: при високому рівні безробіття спостерігається тенденція до
зменшення темпів інфляції.
З точки зору сучасної економічної теорії, обернена залежність між рівнем
зайнятості і темпами інфляції існує тільки на короткострокових часових
інтервалах. Слід зазначити, що непередбачуване значне зростання темпів
інфляції може суттєво знизити норму безробіття, але тільки до того часу, поки
господарюючі суб’єкти відповідним чином не змінять своїх очікувань. Будь-яка
зміна очікуваного темпу інфляції зміщує криву Філіпса на короткострокових
інтервалах.
На довгостроковому часовому інтервалі крива Філіпса представляє собою
вертикальну лінію, яка визначає природну норму безробіття. (рис. 16.3.).
Стагфляція означає одночасне підвищення рівня цін і безробіття в
умовах падіння обсягу національного виробництва. Така ситуація виникає в
умовах переходу економічної кризи у депресію. При цьому перевиробництво
товарів поступово ліквідується, виробництво не зростає, циклічне безробіття
утримується, а ціни починають поступово зростати внаслідок збільшення
витрат виробництва. Ця ситуація дістала назву “шоки пропозиції”. Наприклад,
велика енергетична криза 1970–1975 років на світовому ринку викликала такий
шок пропозиції. В Україні ситуація стагфляції була характерна в 90-х роках,
коли відбулися «шоки пропозиції» за рахунок підвищення цін на сировину та
енергоносії.

16.4. Соціально-економічні наслідки інфляції. Антиінфляційна

політика уряду.

Особливості інфляції в Україні:

1. втрата ринків збуту вітчизняної продукції на території колишнього
СРСР;
2. економічна криза призвела до падіння обсягів виробництва,
закриття підприємств і зменшення надходжень податків до бюджету, що
викликало емісію грошей для покриття дефіциту державного бюджету, що
стимулювало швидкий розвиток інфляції;
3. неконтрольована діяьність комерційних банків призвела до
кредитної емісії, яка викликала знецінення грошей;
4. утворення від’ємного сальдо в 90-х роках зовнішньо-торгівельного
платіжного балансу призвело до його покриття валютними резервами
національного банку, що спричинило знецінення національної грошової
одиниці;
5. нездорова структура суспільного виробництва за соціалізму
призвела до швидкого зменшення товарів народного споживання у галузях
групи В, що викликало дефіцит товарів народного споживання і підвищення цін
на них;
6. помилкова політика уряду лібералізації цін призвела до втрати
державою контролю над ціноутворенням, що викликало стрибкоподібне
підвищення цін в умовах дефіциту товарів народного споживання на ринку;

141
 7. перехід Росії у 1993 до торгівлі енергоносіями за світовими цінами,
що призвело до шоків пропозиції в Україні.
Антиінфляційна політика – це сукупність заходів державного
регулювання, спрямованих на зниження темпів інфляції.
Антиінфляційна політика при інфляції попиту:
1) не допускати емісії грошей, незабезпечених відповідним випуском
товарів і послуг;
2) обмежувати доходи населення і тим самим СПо шляхом
заморожування заробітної плати населення; обмеження прибутків підприємств
шляхом підвищення податків; контроль держави за співвідношенням зростання
продуктивності праці в суспільстві та рівня заробітної плати в сторрну
збільшення темпів зростання продуктивності праці;
3) потрібно підтримувати валютний коридор фіксованого курсу по
відношенню до твердих валют, спираючись на стимулювання вітчизняного
виробництва конкурентноспроможної продукції;
4) рекомендовано продавати населенню та банківським установам
державні облігації та цінні папери;
5) необхідно проводити ефективну кредитно-грошову політику на
підвищення рівня банківської відсоткової ставки, спрямовану на подорожчання
кредитів;
6) необхідно дотримуватися позитивного сальдо платіжного балансу і
раціоналізувати зовнішньо-економічні зв’язки країни.
Антиінфляційна політика при інфляції пропозиції:
1) необхідно проводити індексацю заробітної плати, стипендії, пенсії
та інших доходів населення.;
2) рекомендоване тимчасове зменшення рівня податків;
3) застосовувати кредитно-грошову політику, спрямовану на
здешевлення кредитів;
4) стимулювати експорт конкурентноспроможної продукції для
отримання іноземної валюти і збільшення купівельної спроможності
національної валюти.
Питання до теми
1. В чому полягає сутність інфляції?
2. Які є способи визначення її рівня?
3. Які існують види інфляції?
4. Чим відрізняється інфляція від звичайного підвищення цін?
5. Які соціально-економічні наслідки інфляції?
6. В чому різниця між номінальним та реальним ВНП?
7. Сформулюйте різницю між індексом споживчих цін та дефлятором.
8. Яка існує залежність між рівнями інфляції і безробіття в короткий
період?
9. Назвіть основні причини інфляції. Поясніть, у чому різниця між
інфляцією попиту та інфляцією витрат.
10. Поясніть зміст сучасної кривої Філіпса та її відмінність від раннього
варіанту.

142
 Тема 17. МАКРОЕКОНОМІЧНА РІВНОВАГА РИНКОВОЇ
СИСТЕМИ

17.1. Суть сукупного попиту та фактори, що на нього впливають.

17.2. Сукупна пропозиція та фактори, що на неї впливають.
17.3. Ринкова рівновага попиту і пропозиції. Моделі.
17.4. Концепція загальної рівноваги ринку.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

17.1. Суть сукупного попиту та фактори, що на нього впливають.

Сукупний попит (AD – aggregate demand) – економічна категорія, яка

характеризує реальний обсяг національного виробництва товарів і послуг, який
можуть купити споживачі при певному рівні цін.
Носіями сукупного попиту є населення, підприємство, уряд, іноземні
споживачі, що й визначає його структуру:
AD = С + І + G ± X = CВ → ВНП (17.1)
Сукупний попит підпадає під дію закону попиту і характеризується
закономірністю:
чим нижчий рівень цін, тим більшу частину національного виробництва
товарів і послуг викуплять споживачі, і навпаки, чим вищий рівень цін, тим
менший обсяг національного виробництва товарів і послуг викуплять
споживачі.
Цю обернену залежність між рівнем цін та реальним обсягом
національного виробництвом товарів і послуг, що користуються попитом,
показує крива сукупного попиту, яка має від’ємний нахил.

Рис. 17.1. Модель сукупного попиту (AD)

Сукупний попит пов’язаний із сумою доходів населення у кінцевому

розпорядженні:
AD = ОДК (17.2)

Цінові фактори, що впливають на сукупний попит (з’являються і діють

тоді, коли рівень цін в країні коливається):

143
 1. Ефект реального багатства / касових залишків (ефект реальних
грошових запасів; ефект Пігу): якщо рівень цін підвищується, то величина
реальних грошових запасів (реального багатства) зменшується. Люди
почувають себе біднішими, ніж раніше, і скорочують величину споживання, а
оскільки споживання є частиною сукупного попиту, то величина AD
знижується:
P↑ →M/P↓ →C↓ → AD ↓ і навпаки.
Реальне багатство – це відношення номінального багатства індивідуума
(М), виражене в грошовій формі, до загального рівня цін (Р), тобто М/Р
ростання рівня цін веде до збільшення попиту на гроші, зростання відсоткової
ставки, подорожчання кредитів, скорочення попиту на речі довгострокового
користування, які традиційно беруть в кредит, і навпаки.
2. Ефект банківської відсоткової ставки (ефект Кейнса): якщо
рівень цін підвищується, то зростає попит на гроші (М D), оскільки потрібно
більше грошей для закупівлі товарів, що подорожчали. Люди знімають гроші з
банківських рахунків; можливості банків з видачі кредитів скорочується;ціна
грошей (ціна кредиту) тобто ставка відсоткова (і) зростає; подорожчання
кредиту знижує величину інвестиційного попиту (І), що є частиною сукупного
попиту; і, отже, величина AD знижується:
P↑ →(МD) ↑ →і↑ →І↓ →AD ↓ і навпаки.
3. Ефект імпортних закупок (ефект чистого експорту, або ефект
Манделла-Флемінга)::якщо зростає рівень цін на вітчизняну продукцію, то
товари цієї країни стають відносно більш дорогими для іноземців, і тому
експорт скорочується. Імпортні товари стають відносно більш дешевими для
громадян цієї країни, тому імпорт збільшується. У результаті чистий експорт
(Хп ) скорочується, а оскільки він є частиною сукупного попиту, то величина
AD знижується:
P↑ →Е ↓ →Ім↑ →Хп ↓ →AD ↓ і навпаки.
Ці три ефекти показують вплив цінових факторів, які відбиваються на
рівні сукупного попиту і обумовлюють рух уздовж кривої сукупного попиту.
До нецінових факторів зміни сукупного попиту належать усі
фактори, що впливають на величину сукупних витрат.
А) Фактори, що впливають на сукупні споживачі витрати.
Функцію споживання (С) можна записати так:
C=f(Yd , W, Yd, πe ,T, Tr, D, і, N):
Yd – рівень поточного доходу(використаний особистий дохід); W – рівень
добробуту, тобто величина багатства людини; Yd, – очікування зміни доходу в
майбутньому; πe – очікування зміни рівня цін (очікувана інфляція); Т – податки;
Tr – трансферти; D – рівень заборгованості домашніх господарств; і – ставка
відсотка за споживчим кредитом; N – кількість споживачів; «+» – збільшення
споживчих витрат; «-» – зменшення споживчих витрат; «?» – невизначений
вплив на споживчі витрати.
Наприклад, з одного боку, очікуване підвищення цін обумовлює
ажіотажний попит на товари, а з іншого – очікування зростання інфляції веде
до збільшення номінальної ставки відсотка (за кредитом) і знижує споживчі
витрати.
144
 Б) Фактори. що впливають на сукупні інвестиційні витрати (І).
Інвестиційна функція має вигляд:
І=f(О, і, У ,T, Tr, τ, Nнадл., kо):
Де О – очікування інвесторів (фірм) (наприклад, очікувана норма
прибутку на капітал, або гранична ефективність капіталу, очікування зміни цін
на товари й ресурси, настрої інвесторів тощо); У – величина доходу
підприємства; τ – технології виготовлення продукції; Nнадл. – наявність
надлишкових виробничих потужностей; kо – величина запасу капіталу фірми.
В) Фактори, що впливають на державні закупівлі товарів та послуг
(G): Ця величина є екзогенною змінною і визначається державними
законодавчими органами (в Україні – Верховна Рада). Збільшенні державних
закупок веде до зростання AD, і навпаки.
Г) Фактори, що впливають на чистий експорт (Х п:)
Функція чистого експорту має вигляд:
Хп =f(Yіноз , Yвлас,,, е):
Де Yіноз – ВВП або ВНД або НД іноземного сектору; Yвлас,, – ВВП, ВНП
або НД цієї країни; е – обмінний курс національної грошової одиниці.
При коливанні цінових факторів рух по кривій відбувається по точках
зверху вниз від а→b→c при зниженні рівня цін, і навпаки, рух по кривій від
c→b→a при зростанні ціни.
Якщо нецінові фактори впливають позитивно, тобто попит зростає, то
крива АД0 зміщується на графіку вправо вгору на позицію АД 1, і навпаки, якщо
нецінові фактори негативно впливають на, то попит скорочується і крива АД 0
зміщується вліво вниз на позицію АД2.
Неціновими факторами. що впливають на сукупний попит і пояснюють
зсув кривої АД0 є грошові фактори. Класичне рівняння кривої сукупного
попиту може бути отримано з рівняння Фішера:
У*Р= М*V (17.3.)
У=М*V/Р
Із цього рівняння маємо наступні виводи:
Ціновий фактор Р – зміна якого обумовлює зміну обсягу реального ВВП
(рух уздовж кривої сукупного попиту);
Нецінові фактори М, V – зміна цих показників змінює положення самої
кривої сукупного попиту
При коливанні цінових факторів рух по кривій відбувається по точках
зверху вниз від а→b→c при зростанні попиту і зниженні рівня цін, і навпаки,
рух по кривій від c→b→a при падінні попиту.
Якщо нецінові фактори впливають позитивно, тобто попит зростає, то
крива АД0 зміщується на графіку вправо вгору на позицію АД 1, і навпаки, якщо
нецінові фактори негативно впливають на, то попит скорочується і крива АД 0
зміщується вліво вниз на позицію АД2.

17.2. Сукупна пропозиція та фактори, що на неї впливають.

В умовах ринкової економіки пріоритетом користується попит та інтереси
споживачів. Виробництво і пропозиція є відповіддю на попит, тому попит грає
роль стимула для пропозиції.
145
 Сукупна пропозиція (AS) – економічна категорія, яка характеризує той
обсяг національного виробництва товарів і послуг, який можуть виробити і
поставити на ринок товаровиробники при певному рівні цін.
Значення сукупної пропозиції еквівалентне значенню обсягу
національного виробництва товарів і послуг (ВНП).
Пропозиція підпадає під дію закону пропозиції і виникає пряма
залежність між рівнем цін та обсягом національного продукту, що
поставляється на ринок.
Закон пропозиції: чим вищий рівень цін, тим більша сукупна пропозиція
товарів і послуг, і навпаки, чим нижчий рівень цін, тим менша сукупна
пропозиція товарів і послуг.
Функція сукупної пропозиції:
AS =f(Ррес ,T, Tr, τ, Gрегул)
На AS впливають два види факторів: ціновий фактор – ціна ресурсів
(Ррес), насамперед, це ставка заробітної плати, ставка відсотка на капітал ін..
Нецінові фактори: τ – технології виготовлення продукції; Т – податки; Tr
– трансферти; Gрегул – державне регулювання економіки. Ступень державного
втручання в економіку має значний вплив на AS . Чим більше регулюючих
державних органів. Тим більше коштів вилучається з виробничого сектору,
отже, скорочується AS.
У макроекономічній науці немає єдиної думки щодо форми зв'язку між
ціновим фактором і сукупній пропозицією. Залежно від того, як ціна впливає на
AS, існують 2 моделі: класична і кейнсіанська.
Головним положенням класичної теорії є те, що економіка постійно
тяжіє до потенційного рівня виробництва, який визначає межу виробничих
можливостей економіки. У верхній точці економічного циклу економіка може
дещо перевищувати межу виробничих можливостей; в періоди падіння вона,
навпаки, досягає параметрів, величина яких набагато менша від межі її
виробничих можливостей. Але всі ці коливання є тимчасовими. Ринок володіє
механізмом швидко повертати економіки до потенційного рівня виробництва.
Головним механізмом, який виконує цю роль, є механізм гнучких цін і
зарплати.
Згідно з класичною. моделлю, падіння AD відносно потенційного ВВП
миттєво породжує наслідки: зниження цін і падіння AD одночасно викликає
адекватне зменшення По на ринку праці і зменшення номінальної зарплати. За
цих умов адекватно зменшенню середніх витрати, а прибутковість виробництва
не зміниться. Тому у підприємців не виникає мотивації до скорочення AS, яка
залишиться на рівні потенційного ВВП. Звідси – висновок класичної моделі: AS
не залежить від Ц. В класичній моделі абсолютно гнучкі ціни і зарплати
миттєво нейтралізують будь які відхилення економіки від умов повної
зайнятості. Тому на графіку крива AS має форму вертикальної лінії, яка
відповідає рівню потенційного. ВВП.
Класична модель вступає у суперечливість із реальною економікою, яка
свідчить, що фактичний. ВВП досить часто і на тривалий період може
відхилятися від потенційного ВВП. В дійсності, ринковий механізм нездатний
миттєво відновлювати AS на рівні повної зайнятості. Для цього потрібен
146
певний час. Але незважаючи на тривалі відхилення AS від потенційного рівня,
у довгостроковій періоді динаміка фактичного ВВП визначається динамікою
потенційного ВВП.  класична модель сукупної пропозиції — модель для
довгострокового періоду. Це означає, що довгострокова крива AS має вигляд
вертикальної лінії, яка бере початок у точці потенційного ВВП.
Кейнсіанська модель сукупної пропозиції виникла на ґрунті
конструктивної критики класичної моделі. Вона пояснює зв’язок між ціною і
AS в короткостроковому періоді. В її основі – положення про негнучкість
зарплати протягом короткострокового періоду. Ціни вільно формуються
ринком і тому є еластичними стосовно AD. Це пояснюється існуванням
колективних угоди між профспілками і підприємцями, а також не бажанням
підприємців зменшувати зарплату, щоб уникнути зменшення мотивації до праці
та виникнення соціальних конфліктів. Цьому сприяє закон про min заробітної
плати. В короткостроковому періоді гнучкими є лише ціни, що пояснюється
ефектом конкуренції.
Якщо, наприклад, сукупний попит падає відносно ВВП, то, за логікою
цієї моделі, знижуються лише ціни, а зарплата тимчасово залишається
стабільною. За цих умов прибутковість виробництва зменшується, що
стимулює підприємців до скорочення сукупної пропозиції. Звідси — висновок
моделі: в короткостроковому періоді, протягом якого зарплата не змінюється,
сукупна пропозиція перебуває в прямій залежності від товарних цін. Тому на
графіку крива AS прибирає вигляду додатної похилої лінії. Це означає, що
кейнсіанська модель — це модель сукупної пропозиції для короткострокового
періоду.
Особливість короткострокової кривої сукупної пропозиції полягає в тому,
що вона відбиває неоднаковий зв’язок між ціною і сукупною пропозицією в
умовах різного рівня зайнятості. В цьому контексті криву AS можна умовно
поділити на три ділянки: горизонтальна, висхідна, вертикальна.
На горизонтальній ділянці, яка характеризує економіку в умовах
глибокого падіння виробництва, збільшення сукупного попиту не викликає
зростання цін.
На висхідній ділянці, яка відображає економіку в умовах пожвавлення
виробництва, збільшення сукупного попиту викликає як зростання цін, так і
збільшення сукупної пропозиції. На вертикальній ділянці, яка характеризує
економіку в умовах повної зайнятості, при збільшенні сукупного попиту
сукупна пропозиція тимчасово збільшитися не може. Тому єдиним наслідком є
зростання цін і в цей момент має місце інфляції. Слід звернути увагу на те, що
вертикальна ділянка короткострокової кривої сукупної пропозиції, зазвичай,
збігається з довгостроковою кривою сукупної пропозиції.

147
 Рис. 17.2. Модель кривої сукупної пропозиції (AS)
Таким чином можна визначити:
I. В умовах кризи та депресії крива має вигляд горизонтальної прямої
лінії і називається кейнсіанським відрізком, який показує, що обсяги
виробництва можуть коливатися при незмінно низькому рівні цін.
II. Проміжний відрізок (пожвавлення) пропозиції характеризує рух
виробництва на етапі виходу з кризи і збільшення його обсягів
характеризується деяким коливанням рівня цін.
III. Вертикальний (класичний) відрізок кривої пропозиції
характеризує виробництво на етапі економічного розквіту, підйому, коли
виробляється максимальний ВНП в умовах повної зайнятості, при цьому
зростання рівня цін може обганяти зростання обсягів виробництва і має місце в
цей момент інфляція.
Нецінові фактори, які впливають на пропозицію.
1. Зміни цін на виробничі ресурси (внутрішні та імпортні)
2. Зміни у продуктивності ресурсів: якщо зменшується економічна
віддача від використання певного ресурсу, то пропозиція скорочується.
3. Зміни правових норм (закони, податки, дотації, субсидії): якщо уряд
підвищує рівень оподаткування в країні, то пропозиція зменшується, і навпаки.
Якщо нецінові фактори позитивно впливають на пропозицію, то вона
зростає і крива AS0 зміщується вправо вниз на позицію AS2, якщо негативно, то
крива пропозиції зміщується вліво вгору на позицію AS1.

17.3. Ринкова рівновага попиту і пропозиції. Моделі.

Ринкова економіка здатна до стабільного функціонування і подальшого

розвитку тільки тоді, коли досягається макроекономічна рівновага між
сукупним попитом і сукупною пропоцією, тобто тоді, коли загальна кількість
вироблених товарів дорівнюватиме загальній кількості закуплених товарів і
весь вироблений ВНП протягом року буде реалізований.

148
 Рис. 17.3. Модель макроекономічної рівноваги (класична теорія)

Точка Е – точка рівноваги (AD = AS).

Ye – рівноважний обсяг сукупного виробництва (визначається у
конкретній грошовій формі).
Pe – рівноважний рівень цін (рівень цін, за якого буде викуплений весь
обсяг продукції).
Економічна суть: задовольняє інтереси і виробників і споживачів. але
макроекономічна рівновага нестійка.
1. AD > AS: попит штовхає ціни до зростання і стимулює збільшення
пропозиції, в результаті обсяги ВНП збільшуються і рівень цін підвищується,
тобто може бути дефіцит продукції на ринку та інфляція.
2. AS > AD: в економіці є стан перевиробництва (пропозиція
перевищує попит), внаслідок ціни поступово знижуються і при збільшенні
обсягів виробництва поступово починається економічний спад.
Основні положення класичної моделі:
• Економіка поділяється на два незалежних сектора: реальний і
грошовий. При цьому всі ринки реального сектору є рівноважними а гроші
нейтральні, тобто не мають самостійної цінності та слугують для обігу та
розрахунку.
• Економіка по своїй природі є економікою досконалої конкуренції.
• Всі ціни на товари та фактори виробництва (номінальні показники)
гнучкі (flexible)
• Рівновага на ринках встановлюється і відновлюється автоматично, діє
принцип «невидимої руки» (invisible hand), який визначив A. Сміт.
• Принцип державного невтручання в управління економікою.
• Економіка завжди знаходиться в стані найбільш ефективного і
раціонального використання ресурсів. Обсяг випуску завжди знаходиться на
потенційному рівні (natural output).

149
 • Обмеженість ресурсів робить центральною проблему виробництва,
тобто проблему сукупної пропозиції. Головна роль у моделі «сукупний попит-
сукупна пропозиція» належить сукупної пропозиції (модель «supply-side»).
• Проблема обмеженості ресурсів вирішується повільно. Технологічний
прогрес і розширення виробничих можливостей – процес тривалий й тому
класична модель – це модель, що описує довгостроковий період (модель
«long-run»).
Основні риси кейнсіанської теорії:
• Грошовий ринок стає макроекономічним ринком, частиною фінансового
ринку. Гроші – це добробут, вони мають самостійну цінність (money matters).
• Економіка не є економікою досконалої конкуренції.
• Ціни не є гнучкими, вони жорсткі (rigid) або, за термінологією Кейнса,
липкі (sticky).
- На ринку праці жорсткість (липкість) ціни праці (номінальної ставки
заробітної плати) обумовлена тим, що:
діє контрактна система;
діють профспілки;
держава встановлює мінімум заробітної плати.
- На товарному ринку жорсткість цін пояснюється тим, що монополії,
олігополії або фірми-монополістичні конкуренти мають можливість
фіксувати ціни , будучи «price-makers».
• Основний фактор, що визначає величину інвестиційних витрат, є не
рівень відсоткової ставки, а очікувана внутрішня норма віддачі від
інвестицій.
• Головною економічною проблемою в умовах неповної зайнятості
ресурсів є проблема сукупного попиту. Головна роль у моделі «сукупний
попит-сукупна пропозиція» належить сукупному попиту. Кейнсіанська модель
– модель «demand-side».
• Економіка не є саморегульованою і потребує активного державного
регулювання.
• Стабілізаційна політика держави (політика по регулюванню
сукупного попиту) впливає на економіку в короткостроковому періоді, тому
кейнсіанська модель описує поведінку економіки в короткостроковому
періоді (модель «short-run»).
Відповідно до положень кейнсіанської теорії ринковий механізм сам по
собі не в змозі встановити рівновагу на рівні повної зайнятості. Загальна
рівновага не є оптимальною, тому що може досягатися і в кризовому стані
економіки, при значному рівні безробіття. Виробництво на рівні потенційних
можливостей для нерегульованої ринкової економіки швидше виняток, ніж
правило і тому необхідне активне державне втручання, щоб збільшити
сукупний попит і вивести економіку країни з кризи.

150
 Рис. 17.4. Модель зміни рівноваги відповідно до кейнсіанської теорії

I. Коли рівновага встановлюється на кейнсіанському відрізку в умовах

депресії, то вона характеризується низьким рівнем цін і мінімальним обсягом
продукції. Якщо зростає попит, то збільшуються обсяги продукції, але ціни
залишаються стабільно низькими в короткочасному періоді.
II. Якщо рівновага встановлюється на проміжному відрізку, коли
економіка виходить з кризи, то підвищення попиту веде до збільшення
пропозиції при повільному зростанні цін, в першу чергу на виробничі ресурси.
III. Якщо рівновага встановлюється на класичному відрізку, тобто коли
економіка на етапі економічного розквіту працює в умовах повної зайнятості,
то виробляється потенційний ВНП. При цьом зростання попиту буде
супроводжуватися незначним зростанням рівня цін, тобто буде інфляція.
Зміна AD може відбуватися не лише в бік збільшення, а й зменшення. В
цьому випадку спрацьовує «ефект храповика», тобто маховика, який рухає
колесо вперед, але гальмує рух при повороті назад (рис.17.5).

Рис. 17.5. Храповик, що дозволяє осі крутитися в одному напрямку та не

дозволяє крутитися в іншому
151
 Як стверджував Роберт Хіггс, ріст сукупного попиту викликає ріст цін на
товари. Але скорочення сукупного попиту не обов'язково призводить до
зниження сукупного рівня цін, особливо в короткостроковому періоді. Ефект
храповика – полягає у тому, що зазвичай ціни є негнучкими щодо зниження.
Вони легше зростають, ніж знижуються.
Pівень
цін, Р AS2
AS1

Е3 Е2
P2
Е1 AD2
P1

AD1

Y3 Y1 Y2 ВВП реал.

Рис. 17.6. Ефект храповика

Коли сукупний попит зростає з AD1 до AD2, то рівновага переміщується з

точки E1 до Е2. Однак якщо сукупний попит знову зменшиться, то економіка не
повернеться до точки E1. Збережеться досягнутий рівень цін, а рівновага
перейде в точку Е3. Обсяг національного продукту зменшиться до Y3 (крива AS
переміститься вліво).
Така «поведінка» цін і кривої AS пояснюється певною ціновою
інертністю затрат на виробництво продукції. Підприємець заключає угоду на
поставку сировини, оренду приміщення і устаткування, оплату робочої сили за
певними цінами, які не може змінити довільно в бік зменшення. Тому, навіть
при зменшенні AD він вимушений пропонувати свою продукцію за тими ж
цінами, які встановились спочатку. І, щоб не бути у збитку, він не може різко
знижувати обсяг виробництва.

17.4. Концепція загальної рівноваги ринку.

Розглянемо реальну модель кругообігу з урахуванням державного сектора

в економіці і впливом зовнішньої торгівлі. Ця модель кругообігу зображена на
рис.17.8. Потоки товарів і ресурсів у моделі рухаються через ринки ресурсів і
продуктів за годинниковою стрілкою, причому вони збалансовані потоками
грошей, які спрямовані проти руху годинникової стрілки
У моделі течуть два потоки. Перший – це національний дохід, або дохід
домогосподарств, який складається з зарплати, ренти, процента, прибутку.
Інший потік - національний продукт. Він складається з сумарної вартості всіх
товарів і послуг, вироблених в економічній системі.

152
 Чистий відплив
Закордон
капіталу
Експорт
Видатки на Імпорт
Ринок продукції
НП Видатки на
Інвестиційні G споживання
видатки
Фірми Уряд Домогосподарства

Чисті
Позики
податки (Т)
S
Інвестиційні Фінансові ринки
кошти

Платежі
Ринок ресурсів HD
за ресурси

Рис. 17.7. Макроекономічний кругообіг в умовах ринку

Сукупні видатки на національний продукт являють собою потік грошей,

який на ринках продуктів врівноважує потік реальних товарів і послуг,
вироблених фірмами. В економічній системі величини національного доходу і
національного продукту рівні згідно з визначенням.
Оскільки сукупна пропозиція (AS) являє собою весь випуск товарів і
послуг (Y), вона дорівнює національному продукту. Сукупний попит (AD),
згідно з класичною моделлю, тотожний сукупному доходу домогосподарств.
Можемо записати модель товарного ринку в загальному вигляді:
Y = AD (17.4)
Домогосподарства заощаджують частку своїх доходів. Заощадження
домогосподарств мають відповідати тому обсягу, який фірми можуть прибутково
інвестувати.
S=І (17.5)
У кейнсіанській моделі економіки, що розглядається, розрізняють
заплановані й фактичні витрати. Фактичні витрати тотожні отриманим доходам
або сукупному випуску. Заплановані витрати відрізняються від фактичних на
величину непередбаченого перевищення створеної продукції над
реалізованою, або, навпаки, реалізованої над створеною (UI) в межах певного
періоду.
Невідповідність запланованих і фактичних витрат може бути записана
так:
Y = AD  UI (17.6)
Вважатимемо, що в нашому випадку заплановані і фактичні витрати
тотожні
AD = C + I (17.7)
C = C + c`Y (17.8)
I = I (17.9)
AD = C + I + c`Y (17.10)

153
 Y = AD =  C + I + c`Y (17.11)

У моделі кругообігу доходів і продуктів, що розглядається, державний

сектор економіки впливає на інші елементи економічної системи через податки
(Т) державні закупки (G) та позики (кредити).
Податки, які сплачують домогосподарства, зменшують рівень їх
споживання на величину c`T, тоді функція споживання має вигляд:
C = C + c`(Y-T) (17.12)
Державні видатки G= G змінюють модель товарного ринку:
Y = AD = C + c`(Y-T) +  I +  G (17.13)
Держава бере позику на фінансових ринках, якщо уряд не в змозі
збалансувати бюджет і потрібно покрити дефіцит державного бюджету.
До цього моменту ми розглядали економічну систему, яка не має зв`язків
з зовнішнім світом.
Введемо до моделі закордонний (зовнішній) сектор економіки, який
представлений чистим експортом (Хn):
Хn = Х n (17.14)
AD = C + I + G + Хn (17.15)
Y = AD = C + c`(Y-T) + I + G + Х n (17.16)
Таким чином, круговий потік знаходиться в стані рівноваги, якщо в стані
рівноваги знаходяться товарний, фінансовий і зовнішній ринки. Це правило
можна сформулювати у вигляді рівняння, яке складається з чотирьох частин:
Національний продукт = Видатки на споживання + Видатки на інвестиції
+ Державні витрати + Експорт – Імпорт
Питання до теми
1. Як підвищення рівня внутрішніх цін при незмінних світових цінах
вплине на зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари (ефект імпортних
закупівель)?
2. Як нецінові фактори впливають на криву сукупної пропозиції?
Наведіть приклади.
3. Чому, за теорію Кейнса, ціна та заробітна плата мають
односторонню еластичність у бік її підвищення? Чому в сучасній економіці цей
феномен отримав назву «ефекту храповика»?
4. До яких наслідків у моделі АD–AS призведе затримка з виплатою
заробітної плати і пенсій?
5. Розкрийте поняття макроекономічна рівновага.
6. Дайте визначення сукупного попиту та сукупної пропозиції.
7. Охарактеризуйте основні складові сукупного попиту.
8. Проаналізуйте вплив нецінових факторів на криву сукупного
попиту.
9. Назвіть складові кривої сукупної пропозиції за сучасним
трактуванням.
10. Дайте визначення рівноважного рівня цін та рівноважного обсягу
виробництва.

154
Тема 18. ВПЛИВ СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕНЬ ТА ІНВЕСТИЦІЙ НА
МАКРОЕКОНОМІЧНУ РІВНОВАГУ

18.1. Кейнсіанська функція споживання.

18.2. Функції споживання з урахуванням фактору часу
18.3.Роль інвестицій в економіці. Інвестиційні функції.
18.4.Мультиплікатор інвестицій.Заощадження та інвестиції.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

18.1 Кейнсіанська функція споживання.

Дж. Кейнс в своїй концепції споживання виходив із гіпотези абсолютного

доходу та звернув увагу на те, що суб’єкти формують своє споживання в
залежності від величини поточного доходу, тобто C  C (Yd ) . На відміну від
представників класичної школи, Дж. Кейнс вважав, що розподіл доходу на
споживання і заощадження залежить не від відсоткової ставки, а від переваг
споживача. Кейнс сформулював так званий основний психологічний закон,
згідно з яким «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із
зростанням доходу, але не в тій же мірі, з якою зростає доход». Кейнсіанське
трактування залежності між споживанням С і доходом Y на індивідуальному (а
також на агрегованому) рівні містить гіпотези різного рівня абстракції і різної
значимості:
1 гіпотеза: гранична схильність до споживання коливається в межах від 0
до 1, а це означає, що при збільшенні доходу споживання збільшується
повільніше, ніж збільшується доход;
2 гіпотеза: із збільшенням доходу середня схильність до споживання
поступово зменшується (заможні заощаджують більше);
3 гіпотеза: основним чинником, що впливає на заощадження, є поточний
використовуваний доход, а не банківська відсоткова ставка.
Графік функції споживання будується в системі координат С – Y, де
вертикальна і горизонтальна осі мають однаковий масштаб. Коли б весь доход
споживався (С = Y ) , то функція мала б вигляд променя, що виходить з початку
координат під кутом 45° – лінія абсолютній рівності (рис. 18.1). У кейнсіанській
макроекономічній моделі споживання розглядається реальна ситуація, за якої
домогосподарства мають споживати за будь-якого рівня доходу, навіть коли він
дорівнює нулю. Рівень споживання домогосподарств, який відповідає
нульовому доходу, називається автономним споживанням (С0) –
споживанням, котре не залежить від використовуваного доходу.
Автономний характер споживання змінює вид графіку споживання й тому
крива споживання С має початок у точці С0. Крива споживання виходить з
точки С0 і проходить вище лінії 45°. Лінія 45° – лінія абсолютної рівності,
відіграє особливу роль, а саме кожна точка на ній означає, що величина
споживання сім'ї дорівнює отриманому доходу. На графіку 18.1. така рівність
досягається за доходу у точці Е – точці перетину кривої споживання з лінією
155
абсолютної рівності. Точки кривої споживання, розташовані вище бісектриси,
відповідають станам, коли родина споживає більше, ніж заробляє, наприклад,
точка СІ за рівня доходу Y1. Точки, розташовані нижче бісектриси, означають,
що сім'я споживає менше, ніж отриманий доход, наприклад, точка (d) за рівня
доходу Y3 показує, що С3 < Y3 .
Функція споживання дозволяє визначити і динаміку заощаджень. За
низького рівня доходу (від 0 до Y2) вони від'ємні, до точки Е величина
від'ємних заощаджень поступово зменшується, і у точці Е заощадження
дорівнюють нулю. За вищих, ніж Y2 рівнів доходу (праворуч від точки Е),
родина починає заощаджувати. Крива заощадження (рис. 18.1) є дзеркальним
відображенням кривої споживання. За рівня доходу Y2, коли він цілком
спрямовується на споживання, заощадження дорівнюють нулю (точка Е ).

Рис. 18.1. Функції споживання та заощадження.

Для того, щоб визначити, яку частку доходу домогосподарства

споживають, а яку заощаджують, необхідно обсяги споживання або
заощадження поділити на величину доходу. Частка використовуваного доходу,
яка спрямовується на купівлю споживчих товарів за кожного його рівня,
визначає середню схильність до споживання – APC (average propensity to
consume). Показник APC обчислюється як відношення величини споживання
(C) до використовуваного доходу (Yd). Позначивши APC= , отримаємо
вираз середньої схильності до споживання:
Частка споживання у доході має назву середня схильність до споживання:
(18.1)

Прагнення людей заощадити певну частку отриманого доходу

вимірюється показником середньої схильності до заощадження – APS
(average propensity to save), який обчислюється як співвідношення величини
заощадження (S) до величини використовуваного доходу (Yd) . Позначивши
, отримаємо вираз середньої схильності до заощадження:
(18.2)

156
 Якщо увесь дохід після сплати податків прийняти за одиницю, сума
спожитої і заощадженої частин (середня схильність до споживання та середня
схильність до заощадження) повинна дорівнювати одиниці:
APC  APS  1 (18.3)
Схильність до споживання являє собою стійку функцію, яка вказує на те,
що обсяг сукупного споживання в основному залежить від величини сукупного
доходу. Причому, на думку Дж. Кейнса існує відносно постійне витрачання
домогосподарствами лише частини кожної грошової одиниці додатково
отриманого доходу, що відображає залежність між реальним доходом і
реальними видатками на споживання.
Якщо С характеризує розміри споживання, а Yd – доходу, причому і те, й
інше вимірюється в одиницях заробітної плати, то зміна споживання ∆С має
той самий знак, що і зміна доходу ∆ Yd, яка викликала зміну у споживанні, а
величина ∆С менша ніж ∆Yd, інакше кажучи:
C
0 1
Yd (18.4)

Виходячи із основного психологічного закону більш високий рівень

доходу буде призводити до збільшення розриву між доходом і споживанням.
Це означає, що із зростанням реального доходу, як правило, більш високою
стає питома вага тієї частини доходу, яка заощаджується. Оскільки зміна
величини заощадження ∆S має той самий знак, що і зміна доходу ∆Yd, то:
S
0 1 (18.5)
Yd
Таким чином, гранична схильність до споживання с′ математично являє
собою тангенс кута нахилу кривої споживання і відображає відношення будь-
якої зміни у споживанні відносно зміни у величині доходу, яка призвела до
зміни споживання:
dC
c 
dYd , або (18.6)

Аналогічно частку будь-якого приросту (скорочення) доходу, яка

спрямована на заощадження, називають граничною схильністю до
заощадження s′ і вона являє собою відношення будь-якої малої зміни в
заощадженні S до тієї зміни в доході Yd, яка викликала зміни в заощадженні:

dS
s 
dYd , або (18.7)

Оскільки та частина доходу, яка не йде на споживання неминуче

заощаджується, ми завжди отримуємо таку рівність
ΔC + ΔS = ΔYd

(18.8)

157
 Визначення граничної схильності до споживання як такої, що забезпечує
взаємозв’язок між змінами у доході і відповідними змінами у споживанні, дає
можливість визначити функцію споживання.
З урахуванням величини автономного споживання функція має такий
вигляд:
(18.9)
Рівень доходу, безумовно, є важливим чинником в кейнсіанській теорії,
який визначає величини споживання і заощадження домогосподарств в
економіці. Однак, крім цього Дж. Кейнс виділив ще кілька об’єктивних
чинників, які впливають на схильність до споживання.
1. Зміна одиниці заробітної плати. Споживання, звичайно, у більшій мірі є
функцією реального доходу, ніж функцією грошового доходу. За певних умов,
які визначають розподіл доходів, реальний дохід будь-якої людини буде
збільшуватися або зменшуватися відповідно до кількості одиниць праці, якими
вона могла би розпоряджатися.
2. Зміни у різниці між доходом і чистим доходом. Розміри споживання
більше залежать від чистого доходу, ніж від доходу. Співвідношення між обома
видами доходу є достатньо стійким і визначаються однозначною функцією, яка
пов’язує різні рівні доходу з відповідними величинами чистого доходу.
3. Непередбачувані зміни у цінності капіталу, які не прийняті до уваги
при нарахуванні чистого доходу. Ці зміни суттєво впливають на схильність до
споживання, оскільки не мають постійного відношення до величини доходу.
Тому їх слід віднести до числа важливих чинників, які здатні викликати суттєві
зміни у схильності до споживання у коротких періодах.
4. Зміни у нормі дисконту, або у пропорції обміну певних благ в
майбутньому. При певному наближенні дію цього чиннику можна ототожнити
з впливом ставки відсотку. У короткому періоді при даному рівні доходу вплив
норми відсотку на індивідуальне споживання слід вважати другорядним і
відносно незначним. Однак, коли ставка відсотку падає до дуже низького рівня,
збільшення розриву між щорічною рентою, яку можна придбати за дану суму
грошей, і річними відсотками на цю суму може стати важливим мотивом для
відмови від заощадження.
5. Зміни у податковій політиці. Певним стимулом для учасників
економічного процесу до зміни споживання і заощадження є зміни у
передбачуваному доході. Вказаний стимул залежить не тільки від ставки
відсотку, але і від податкової політики уряду. Якщо податкова політика
цілеспрямовано використовується у якості засобу, за допомогою якого має бути
досягнутий більш справедливий розподіл доходів, вона буде все сильніше
впливати на збільшення схильності до споживання.
Виходячи з того, що заощадження (S) – не спожита частина доходу або
відкладена на майбутнє споживання, Дж. Кейнс аналогічно до споживання
розглядав заощадження як функцію від доходу: S=S(Yd). Функцію
заощадження можна вивести використовуючи функцію споживання:
S  Yd  C  Yd  C a  cYd (18.10)

158
 S  C a  (1  c)Yd (18.11)

де C a – автономне споживання;
Yd – доход;
s  (1  c) – гранична схильність до заощадження.
Чинники споживання та заощадження, які не залежать від доходу і
впливають на функції споживання та заощадження, зміщуючи їх графіки:
1. Багатство (зростання багатства – нерухомість, фінансові активи –
зміщують графік споживання вгору, а графік заощаджень - вниз).
2. Податки (зниження податків збільшує після податковий дохід, і тому
збільшує споживання та заощадження, і навпаки).
3. Рівень цін (зростання ціни скорочує споживання та заощадження і
навпаки).
4. Відрахування на соціальне страхування (збільшення відрахувань –
скорочення споживання і заощаджень).
5. Очікування (очікування зростання грошових доходів в майбутньому
зумовлює збільшення поточних витрат).
6. Споживча заборгованість (збільшення заборгованості – зменшення
споживання та заощаджень).
7. Відсоткова ставка (із зростанням відсоткової ставки споживання
зменшується, а заощадження збільшуються).
Відповідно до положень класичної теорії неокласична функція
споживання фіксує увагу на зв'язку споживання зі ставкою проценту.
Домашні господарства розглядають заощадження як відкладене
споживання, намагаючись максимізувати обсяг споживання в довгостроковому
періоді. Тому вони порівнюють користь від споживання сьогодні з вигодами
майбутнього споживання. Параметром, що виражає ступінь переваги поточного
споживання над майбутнім, є ставка відсотку. Чим вона вища, тим більш
ефективними стають заощадження, отже, і відкладене (майбутнє) споживання,
чим нижча – тим бажаніше споживання сьогодні. Таким чином, заощадження є
вісхідна функція від ставки відсотка, а споживання – відповідно спадна
функція.
Отже, неокласична функція споживання є спадною функцією від
ставки проценту:
(18.12)
де С0 – автономне споживання, тобто ті життєво важливі витрати, що
кожен суб'єкт несе незалежно від величини ставки відсотка або доходу
c′r – гранична схильність до споживання за ставкою проценту, що показує
на скільки одиниць скоротиться споживання (зросте заощадження), якщо ставка
відсотка збільшиться на один пункт.
Неокласична функція заощаджень представляє собою зростаючу функцію
від ставки проценту:
(18.13)

159
 Рис.18.2. Неокласичні функції а)споживання; б) заощадження.

18.2. Функції споживання з урахуванням фактору часу

В результаті статистичних досліджень виявилося, що кейнсіанська

функція споживання не є загальним законом, а “спрацьовує” лише у
короткостроковому періоді. У довгостроковому періоді припущення Дж.
Кейнса щодо функції споживання не підтвердилися. Докази на користь такого
висновку вперше навів Саймон Кузнець, який на базі статистичних досліджень
виявив, що у довгостроковому періоді функція споживання має стабільну
середню схильність до споживання.
Отже, статистичні дослідження свідчать, що існує дві різні функції
споживання: короткострокова і довготривала. Короткострокова обґрунтована
Дж. Кейнсом. Довготривала функція споживання отримала своє пояснення в
пост кейнсіанських теоріях, які спираються на теорію Ірвіна Фішера про між
часовий вибір споживача.
Згідно з теорією Фішера, в кожному поточному періоді споживання
домогосподарств не обмежується лише їх поточним доходом. Згідно з цією
теорією сучасні люди є раціональними і передбачливими. Тому в процесі
прийняття рішень щодо величини споживання вони здійснюють міжчасовий
вибір і враховують не лише поточний дохід, а й переміщення доходу між
різними періодами життя. Звідси випливає основна ідея І. Фішера – споживання
в кожному окремому періоді життя людини залежить від її доходу упродовж
усього її життя.
Для ілюстрації теорії І. Фішера про міжчасовий вибір споживача
припустімо, що його життя складається лише з двох періодів: перший –
молодість, другий – старість.
У першому періоді дохід споживача складає У1 , а споживання – С1.
У другому періоді дохід – У2 , а споживання – С2.
Врахуємо також, що споживач має можливість заощаджувати і брати
позику. Тому його споживання у будь-якому періоді може бути нижчим за
поточний дохід (внаслідок заощаджень) або вищим ніж поточний дохід (за
рахунок активів та позик).

160
 Спочатку припустімо перший варіант, коли споживач заощаджує в період
молодості, щоб на певну величину збільшити споживання в період старості. За
цих умов між часове бюджетне обмеження споживача у кожному періоді
відзначається так:
С1 = У1 - S1 (18.14)
С2 = (1+r)S1 + У2 (18.15)
Отже, у першому періоді максимально можлива величина споживання
менше поточного доходу на суму заощаджень. У другому періоді навпаки –
вона вище його поточного доходу на величину заощаджень першого періоду з
нарахованими процентами.
Тепер припустімо протилежний варіант, коли споживач планує
збільшити споживання у першому періоді за рахунок певного його зменшення у
другому. З цією метою у першому періоді він не заощаджує і крім цього ще
бере гроші у позику на величину, яка кореспондує із запланованими
заощадженнями у другому періоді. За таких умов максимально можлива
величина споживання у кожному з двох періодів буде така:
S (18.16)
С =У + 2
1 1
1 r
і
С2 = У2 – S2 (18.17)
Таким чином, у другому періоді бюджетне обмеження споживача менше
поточного доходу на величину заощаджень, які планується використати для
повернення позики першого періоду. У першому періоді бюджетне обмеження
споживача збільшується порівняно з поточним доходом на величину
дисконтованих заощаджень другого періоду.
На базі теорії Фішера про міжчасовий вибір споживача з’явилися нові
теорії споживання. Серед них основними є дві: теорія життєвого циклу, що
пов’язана з іменем Франко Модільяні, і постійного (перманентного) доходу, яку
пов’язують з іменем Мільтона Фрідмана.
Згідно гіпотеза життєвого циклу дохід людей упродовж життя
змінюється. Але незважаючи на це, люди прагнуть підтримувати рівномірний
рівень споживання протягом всіх періодів свого життя. Для забезпечення
стабільного рівня життя, люди повинні заощаджувати в період трудового
життя, щоб мати можливість використовувати накопичене багатство в
післятрудовий період. Виходячи з цього, гіпотезою життєвого циклу
передбачається, що люди багато заощаджують, коли їхні доходи вищі за
середні протягом життя, і більше витрачають на споживання коли їхні доходи
нижчі за середні упродовж життя.
Для ілюстрації теорії життєвого циклу розглянемо поведінку особи, яка
планує забезпечити собі приблизно однаковий рівень споживання протягом
усього економічно самостійного життя. З цією метою запровадимо такі умови:
Т – очікувана кількість років економічно самостійного життя особи, яка
складається із періоду трудового життя і післятрудового (пенсійного) періоду;
R –запланована кількість років трудового життя;
У – очікуваний середньорічний трудовий доход за весь період трудового
життя.
161
 W – майно (активи, багатство), яке людина накопичила за рахунок
заощаджень ( для простоти припустимо, що на заощадження не нараховуються
проценти).
Згідно з наведеними умовами ресурси особи для її споживання за весь
життєвий цикл складаються з поточних доходів, отриманих за період трудового
життя (R·У), і вартості накопиченого майна (W). Звідси рівномірна величина
щорічного споживання особи у продовж всього її життя становитиме:
R У  W (18.18)
С=
Т
Звідси функцію споживання особи можна записати так:

R 1 (18.19)
С= У  W
Т Т
Якщо так планують своє споживання протягом всього життя окремі
особи, то аналогічним способом визнається функція споживання для всіх осіб.
Тому у загальному вигляді функцію споживання для всієї економіки можна
записати так:
C     W (18.20)

де a – гранична схильність до споживання з поточного доходу

 – гранична схильність до споживання з майна.

Якщо обидві частини рівняння (18.20) поділити на У, то отримаємо

функцію середньої схильності до споживання:
С W (18.21)
   
У У

Рівняння (18.21) свідчить, що середня схильність до споживання (С/У)

залежить від співвідношення між багатством і поточним доходом (W/У). На
початкових етапах трудового життя особи її поточний дохід, як правило,
зростає швидше, ніж багатство. Тому середня схильність до споживання
може зменшуватися, що відповідає висновкам кейнсіанської теорії. Але за весь
період життя багатство людини залежить від її поточного доходу. Тому
середня схильність до споживання в довготривалому періоді є постійною
величиною.
Гіпотеза постійного (перманентного) доходу. Згідно з даною
гіпотезою споживання залежить не від поточного, а від постійного доходу. За
своїм визначенням постійний дохід – це сталий компонент поточного доходу,
який людина спроможна підтримувати протягом всього життя за рахунок
трудового доходу і накопичених активів. В математичній інтерпретації,
постійний дохід являє собою середньозважену величину або тренд поточних
доходів людини за всі роки її життя. Це означає, що поточний дохід крім
постійного доходу включає також і тимчасовий дохід, який не піддається
передбаченню. Згідно з цією гіпотезою, в процесі прийняття рішень люди
спираються на постійний дохід, який вони спроможні передбачити.
Звідси випливає функція споживання:
162
 p
С=с Y (18.22)

де Y p – постійний дохід (наявний);

с – коефіцієнт, який визначає ту частку постійного доходу, яка
витрачається на споживання
На базі функції споживання з постійним доходом можна зробити
висновок щодо можливої динаміки середньої схильності до споживання. Для
цього обидві частини рівняння (18.22) поділимо на У:
C Yp (18.23)
c
Y Y
Отже, середня схильність до споживання залежить від співвідношення
між постійним доходом і поточним доходом. Якщо поточний дохід тимчасово
перевищує постійний дохід за рахунок тимчасових доходів, то середня
схильність до споживання зменшується, і навпаки.

18.3.Роль інвестицій в економіці. Інвестиційні функції.

Другим основним компонентом сукупних витрат є інвестиції. Відомо, що

інвестиції – це витрати, здійснювані економічними суб’єктами з метою
нагромадження капіталу, що передбачає створення нового капіталу та
відшкодування зношеного капіталу. Вони поділяються на чотири групи: 1)
інвестиції в основний капітал (машини, обладнання); 2) інвестиції в житлове
будівництво; 3) амортизація; 4) інвестиції в товарно-матеріальні запаси.
По об’єктах вкладених коштів поділяють:
- реальні інвестиції – це вкладання у виробничі фонди (основні та
оборотні). В основному, це вкладання в матеріальні активи (будівлі, споруди,
обладнання ті інші товарно-матеріальні цінності), а також нематеріальні активи
(патенти, ліцензії, «ноу-хау», технічна, науково-технічна, інструктивна,
технологічна, проектно-кошторисна та інша документація);
- фінансові інвестиції – це вкладення коштів в різні фінансові інструменти,
серед яких найбільшу частину займають вклади в цінні папери (вклади,
депозити).
По характеру участі в інвестуванні:
- прямі – безпосередню участь інвестора у виборі об’єкту інвестування та
вкладенню коштів. Пряме інвестування здійснюють в основному підготовлені
інвестори, які мають досить точну інформацію про об’єкт інвестування;
- непрямі – інвестиції, які здійснюють інші особи – фінансові посередники.
Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єкту
інвестування. В таких випадках вони купують цінні папери, які випускаються
фінансовими посередниками, а останні, зібрані інвестиційні кошти розміщують
по своєму уподобанню. Вони вибирають найбільш ефективні об’єкти,
приймають участь в управлінні ними, а отримані доходи розподіляють між
своїми клієнтами.
Інвестиції відіграють подвійну роль в макроекономіці, оскільки в
короткостроковому періоді, впливаючи на сукупний попит, визначають обсяг
виробництва, а в довгостроковому періоді впливають на економічне зростання
163
через капіталоутворення, на потенційний обсяг випуску та сукупну пропозицію.
Капіталоутворення – це процес перетворення інвестицій в капітал.
В макроекономічній теорії єдиного погляду на інвестиційну функцію
немає. Серед різних підходів до вирішення цієї проблеми найбільшої уваги
варті кейнсіанський та неокласичний.
Розглянемо просту кейнсіанську теорію інвестицій, засновану на
принципах лінійності функції. У простій інвестиційній функції незалежною
змінною є процентна ставка, а залежною — інвестиції. Зі зростанням
процентної ставки збільшуються витрати, пов’язані з інвестуванням, і
знижується рівень прибутковості, що знижує кількість прибуткових
інвестиційних проектів. Це зменшує сукупний попит на інвестиції. Чим вищою
є процентна ставка (вартість інвестицій), тим менша кількість інвестиційних
проектів може бути привабливою для підприємців і тим меншим є сукупний
попит на інвестиції. І навпаки.
На рис. 18.3 наведено графік інвестиційної функції, який узагальнює
обернену залежність інвестицій від реальної процентної ставки. Зі зниженням
процентної ставки від r1 (30%) до r2 (10%) інвестиції збільшуються від I1 (М1)
до I2 (М3). Тому крива інвестиційного попиту має від’ємний нахил, а отже,
інвестиції є спадною функцією від процентної ставки.

r (%)
a
30%

20%
b
10%
c

M1 M2 M3 I

Рис. 18.3. Графік залежності інвестиційної функції від відсоткової ставки.

Вплив відсоткової ставки на динаміку інвестиційного попиту не буде

остаточно зрозумілим без з’ясування її співвідношення з нормою очікуваного
чистого прибутку. Інвестори орієнтуються не на фактичний, а на очікуваний
чистий прибуток (ОЧП) – чистий прибуток, який очікується від вкладання
інвестицій.
З урахуванням необхідності зростання капіталовіддачі можна записати
формулу очікуваної норми чистого прибутку:
ОЧП
ОНЧП  *100% (18.24)
ЧІ
де:
ОНЧП – очікувана норма чистого прибутку;
ОЧП – очікуваний чистий прибуток;
ЧІ – чисті інвестиції.
Таким чином, основним стимулом до інвестування є рівень очікуваної
норми чистого прибутку. Можна сказати, що ОНЧП є метою інвестування.
Оскільки саме прибуток є спонукальним мотивом інвестиційних рішень,
164
то інвестиції будуть здійснюватися лише за умови перевищення інвестиційного
доходу над інвестиційними витратами. Отже, інвестиційний попит буде
зростати або зменшуватися пропорційно до змін норми очікуваного чистого
прибутку – чим більше норма чистого прибутк (зростає прибуток підприємств),
тим більший обсяг інвестицій.
NP
(очікувана норма
чистого прибутку)
c
30%

b
20%

10% а

100 200 300 (обсяг інвестицій) І

Рис. 18.4. Графік залежності інвестиційної функції від очікуваної норми
чистого прибутку.

Точка перетину кривих попиту на інвестиції і пропозиції позичкового

капіталу, які визначаються нормою чистого прибутку та реальною ставкою
позичкового відсотку, показує межу, після якої інвестування стає невигідним
(рис. 18.5) У цій точці норма чистого прибутку дорівнює реальній ставці
позичкового відсотку.
Якщо норма прибутку виявиться нижчою від норми відсотку, то за таких
умов вигідніше розмістити суму капіталу, необхідну для придбання нового
обладнання, у банку й отримувати прибуток у вигляді відсотків на вкладений
капітал. У цьому разі визначальним фактором для прийняття рішення про
інвестування є очікувана норма прибутку, яка переважно залежить від діючої
податкової системи, передусім від ставки податку на прибуток та пільг
стосовно цього податку.

Рис. 18.5. Залежність попиту на інвестиції від норми очікуваного чистого

прибутку і реальної ставки відсотку
165
 Положення кривої інвестиційного попиту залежить як від доходних
факторів (норми очікуваного чистого прибутку і реальної ставки відсотку), так і
від інших чинників – технологічних, які, впливаючи на прибутковість
інвестицій, змінюють величину інвестицій. Зміна доходних чинників не зміщує
лінію витрат, а зміна технологічних чинників призводить до зміщення лінії:
збільшення – крива інвестиційного попиту зміщується вправо. І навпаки, вона
зміщується вліво, якщо технологічні фактори зменшуються.
Фактори недоходні та технологічні, що впливають на інвестування:
- витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування обладнання і
устаткування;
- рівень податків в країні;
- технологічні зміни на виробництві;
- надлишкові виробничі потужності;
- кон’юктурні очікування виробників;
- невизначеність строку служби інвестиційних товарів (власний життєвий
цикл);
- нерегулярність інновацій;
- мінливість прибутків;
- мінливість очікування виробників.
Найпростіша макроекономічна модель буде знаходитись в рівновазі, якщо
I=S. В даному випадку S можна розглядати, як пропозицію, а I – як попит на
інвестиційному ринку. Якщо тепер просумувати споживчий (С) та
інвестиційний (І) попит, то сукупна пропозиція доходу буде:
Y  C  I  C a  CyY  I a (18.25)
де Су =МРС=с’
Графічно це зображено на рисунку 18.6: точка А – точка ринкової
рівноваги, якщо Y=Y*= С+І – рівноважний рівень випуску.

Рис. 18.6. Сума споживчого попиту та інвестицій

Інколи інвестиції, не пов’язані із зростанням сукупного попиту або

сукупного доходу, називають автономними ( І а ). Під І а розуміємо видатки на
утворення нового капіталу, незалежні від змін національного доходу, навпаки,
самі ці функції та змінні впливають на зростання чи зменшення національного
доходу.
а
Екзогенні (зовнішні) причини І :
1. нерівномірне поширення науково-технічного прогресу;
2. зміна смаків;
166
 3. приріст населення.
До цього ми припускали, що інвестиції є екзогенними змінними,
незалежними від доходу. Тепер припустимо, що інвестиції є функцією від
доходу.
Інвестиції, що викликаються зростанням сукупного доходу, називаються
індукованими (стимульованими). Для спрощення припустимо, що функція
інвестицій:
I  I a  I y *Y 0  Iy 1 (18.26)
,
Де гранична схильність до інвестування – I y  I доля приросту
Y
витрат на інвестиції за будь-якої зміни доходу. I y формує нахил кривої функції
інвестицій.
Тобто автономні інвестиції – це ті, які не залежать від обсягу
національного доходу. Графічно вони представлені горизонтальною прямою Ia
на рис. 18.7.
Автономні інвестиції плануються інвесторами з метою впровадження у
виробництво нової технології, поліпшення якості продукції. Їх обсяги залежать
як від об’єктивних, так і від суб’єктивних чинників. Підвищення рівня
автономних інвестицій само обумовлює зростання національного доходу.
Індуковані інвестиції, навпаки, залежать від динаміки національного
доходу і є його функцією. Ці інвестиції відображає висхідна пряма Ii на рис.
18.7. Коли обсяги випуску зростають, то у виробництво втягу-ються нові
ресурси, відповідно попит на товари і послуги розширюється.

Рис. 18.7. Автономні та індуковані інвестиції

Для задоволення зростаючого попиту потрібні додаткові інвестиції. За

незмінних обсягів національного доходу та сукупного попиту індуковані
інвестиції відсутні.

18.4.Мультиплікатор інвестицій.Заощадження та інвестиції.

Інвестиції є найбільш динамічним чинником ВВП (Y=C+I+G+NX). Але

слід звернути увагу на те, що вони впливають на ВВП непропорційно, а
помножено, тобто мультиплікативно, це означає, що при зміні інвестицій на 1
гр. од. ВВП збільшиться більше, ніж на 1.

167
 Мультиплікатор ( mi ) інвестицій – числовий коефіцієнт, який показує
залежність зміни доходу від зміни автономних інвестицій:
Y 1 1 (18.27)
mi   
 I 1  c s
Тобто
(18.28)
Y  mi  I
Джерелом інвестицій є заощадження. Як ми уже зазначали,
заощадження (S) – це частина доходу після сплати податків за вилученням
витрат на споживання, тобто
Проблема перетворення заощаджень (S) на інвестиції (І) пов'язана з тим,
що заощаджувачи та інвестори виявляються різними суб'єктами. Наприклад,
найманий працівник (лікар, учитель, токар, слюсар та ін.) заощаджує, але не
інвестує. Але, підприємства є водночас і заощаджувачи, і інвестори. Тому і
процес заощадження (нагромадження) може не збігатися з процесом
інвестування, отже обсяг заощаджень може відхилятися від обсягу інвестицій.
Остання обставина порушує рівновагу в економіці. Тому для суспільства
завжди важливим є розуміння умов, за яких заощадження і підприємств, і
домогосподарств перетворювались би в інвестиції.
Потенційний інвестор керується у своїй поведінці стосовно того, буде він
здійснювати інвестування чи ні, насамперед, очікуваним рівнем прибутку.
Якщо очікується низька норма прибутку, то інвестиції зменшуються, і навпаки,
висока очікувана прибутковість капіталу стимулює інвестиційний процес. Але
для того щоб заощадження не перестали бути капіталом, їм слід знайти
альтернативне застосування, яке б забезпечило їх самозростання. Таким
альтернативним розміщенням заощаджень є зберігання їх на рахунках у банках.
У цьому випадку вибір альтернативного використання заощаджень
визначається зіставленням рівня очікуваного прибутку (Р') та норми реальної
процентної ставки (г). Якщо остання буде перевищувати першу, то реальні
інвестиції не будуть здійснюватись. Якщо ж г < Р' то підприємці будуть
здійснювати інвестиції. Важливо зазначити, що мова йде насамперед про
реальну, а не номінальну процентну ставку. Остання скоригована на рівень
інфляції.
Графічно взаємозв'язок між реальною нормою процента, заощадженнями
та інвестиціями зображено на рис 18.8.

Рис. 18.8. Взаємозв'язок реальної норми процента, заощаджень та

інвестицій за класичною концепцією
168
 З графіка видно, що:
а) і заощадження (S), і інвестиції (I) залежать від величини процентної
ставки. Але залежність від рівня процентної ставки для заощаджень – пряма, а
для інвестицій – обернена. Це означає, що функція заощаджень S = S (г) –
висхідна, а функція інвестицій I = I (г) – спадна;
б) при процентній ставці г0 спостерігається рівновага обсягу
заощаджень та інвестицій;
в) перевищення рівноважної реальної процентної ставки (г2) та
відхилення в бік зниження г1 означають порушення рівноваги S та I.
Тобто, відповідно до класичної теорії рівновага між заощадженнями і
інвестиціями S (r) = I (r) можлива лише у одній точці – в точці перетину кривих
I і S.
Вивчаючи кейнсіанську концепцію, ми будемо виходити з того, що
заощадження є функцією доходу S = S(Уd), а інвестиції – функцією від
процентної ставки I= I(г).
Для закритої економіки заощадження врівноважуються з інвестиціями,
при чому інвестиції (І) залежать від ставки відсотка r, а заощадження (S)
залежать від доходу (Y) (в межах кейнсіанської школи):
I (r) = S (Y) (18.29)

В основі кейнсіанського підходу до функції інвестицій в основний капітал

лежать три передумови. По-перше, коли хтось інвестує, то він орієнтується не
на валовий, а на чистий прибуток від інвестування. При цьому під чистим
прибутком Дж. Кейнс розумів чисту виручку, яка залишається після
відшкодування поточних витрат та амортизаційних відрахувань.
По-друге, оскільки інвестиції приносять результати не в тому періоді, в
якому вони здійснюються, а в майбутньому, то необхідно спиратися на прибуток,
який очікується отримати протягом всього строку служби основного капіталу. Дж.
Кейнс звертав на це особливу увагу, оскільки до нього дане питання не мало
чіткого вирішення. Висновок щодо застосування очікуваних прибутків передбачає
врахування фактора часу і тому зумовлює необхідність дисконтування майбутніх
прибутків, тобто визначення їхньої теперішньої вартості. Дж. Кейнс оцінював це
як вплив майбутнього на теперішнє.
По-третє, об’єкт інвестування Дж. Кейнс називає капітальним майном.
Визнаючи вартість капітального майна, він враховує не вартість його
придбання, а його відновну вартість. Вона, як відомо, зумовлюється витратами
на його заміщення, які в майбутньому можуть зростати у зв’язку зі зростанням
цін.
Джон Хікс довів, що відповідно до кейнсіанської теорії S (Y) = I (i) існує
множинність рівноважних станів, коли інвестиції дорівнюють заощадженням.
Для їх визначення використовується модель IS.
Побудова моделі IS (модель Джона Хікса)
Для побудови моделі розділимо площину на чотири квадранта, а по осях
відкладемо значення змінних i, I, S, Y.

169
 У II квадранті проведемо криву, яка відображатиме функцію інвестицій: I
= I (i).
У III квадранті проведемо допоміжну лінію, яка б означала рівність
інвестицій заощаджень (I = S). Ця лінія розділить координатний кут навпіл, під
кутом 45 °.
У IV квадраті побудуємо криву заощаджень: S = S (Y).
У I квадраті ми повинні знайти графічним шляхом криву IS, яка
відповідає рівності: S (Y) = I (i).

Рис.18.9. Модель IS (модель Джона Хікса)

Крива Хікса ілюструє взаємозв'язок між відсотковою ставкою (i) та

обсягом національного виробництва (Y) при рівновазі між заощадженнями та
інвестиціями.
Крива показує, наскільки слід змінити відсоткову ставку при зміні
національного обсягу виробництва для збереження рівноваги на товарних
ринках.
На підставі моделі IS Дж. Хікс зробив висновки: макроекономічна
рівновага нестійка, оскільки немає впевненості, що інвестиції зрівняються із
заощадженнями, так як мотиви щодо інвестицій і заощаджень різні. Тому в
реальній економіці, як правило, існує макроекономічна нерівновага заощаджень
та інвестицій.
Можливо два типи нерівноваги:
1. Заощадження менше інвестицій. Негативні наслідки: обмеження
капіталовкладень, й відповідно обмеження виробництва і пропозиції; чим
менше заощадження в суспільстві, тим більше поточний ринковий попит.
Наслідок – зростання інфляції.

170
 2. Заощадження більше інвестицій. Негативні наслідки: низький поточний
попит, оскільки люди вважають за краще більше заощаджувати, ніж витрачати;
потужний потік інвестицій, що веде до швидкого розгортання виробництва і
пропозиції. Наслідок – криза надвиробництва.

Питання до теми
1. Який існує зв’язок між доходами, споживанням і заощадженням?
2. Який вигляд має крива споживання? Які фактори впливають на
переміщення цієї кривої?
3. В чому полягає економічний зміст понять середня і гранична
схильність до споживання?
4. В чому сутність гіпотези постійного (перманентного) доходу?
5. Поясніть, яку залежність показує графік споживання, графік
заощадження, крива попиту на інвестиції, графік інвестицій.
6. Назвіть основні типи інвестицій.
7. Які фактори визначають динаміку автономних і стимулюючих
інвестицій?
8. Дайте визначення валових і чистих інвестицій.
9. Поясніть, як впливають на інвестиційний попит очікувана норма
чистого прибутку і відсоткова ставка комерційних банків?
10. За яких умов здійснюються індуційовані інвестиції?

171
 Тема 19. СУКУПНІ ВИТРАТИ ПРИВАТНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЇХ
ВПЛИВ НА РІВЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

19.1. Визначення рівноважного ВВП методом «видатки-випуск» і методом

«вилучення - ін’єкції». Їх графічна інтерпретація.
19.2. Сутність, схематична модель та кількісна визначеність
мультиплікатора видатків та мультиплікатора автономних витрат.
19.3. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості.
19.4. Взаємозв'язок моделей: «кейнсіанський хрест» та модель AD-AS
Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

19.1. Визначення рівноважного ВВП методом «видатки-випуск» і

методом «вилучення - ін’єкції». Їх графічна інтерпретація

Модель «сукупний попит – сукупна пропозиція», що ми розглянули в

темі 17, є базовою моделлю економічної рівноваги. Моделі, які спираються на
сукупні видатки, є похідними від неї. В реальній практиці економічні суб’єкти
не знають фактичних обсягів сукупного попиту і сукупної пропозиції. Але слід
пам’ятати, що за сукупним попитом стоять сукупні видатки, а за сукупною
пропозицією — вироблений ВВП. Саме тому в реальному економічному
кругообігу рівновага забезпечується тоді, коли економіка витрачає стільки,
скільки необхідно для закупівлі виробленого ВВП. Тобто коли заплановані
сукупні витрати дорівнюють фактичному обсягу ВВП, який і є рівноважним
фактичним ВВП.
Рівноважний ВВП можна визначити двома методами:
Перший метод – «видатки - випуск»;
Другий метод – «вилучення - ін’єкції»
Модель «витрати-випуск» є моделлю визначення оптимального ВВП через
механізм споживання і інвестиції. В цієї моделі в ролі сукупного попиту
виступають сукупні витрати (E), що складаються із запланованих витрат на
приватне споживання та інвестування, на державні закупівлі та чистий експорт:
E  C  I  G  NX , (19.1)
де Е – заплановані сукупні витрати.
У спрощеній економіці заплановані сукупні витрати включають лише
заплановані витрати на приватне споживання та інвестування:
E  C  I. (19.2)
У ролі сукупної пропозиції виступає реальний ВВП (Y). При цьому
пам’ятаймо: споживання – це витрати населення на споживчі товари; інвестиції
– це витрати фірм і підприємств на їхнє «споживання» (устаткування,
обладнання, матеріалів та іншого, що необхідно для розширення виробництва);
державні закупки товарів та послуг – це витрати держави на своє споживання.
Отже, в основі моделі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними
витратами: чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП, і навпаки.

172
 Для розуміння рівноваги або нерівноваги в економіці за моделлю
«витрати-випуск» слід розрізняти фактичні і заплановані сукупні витрати.
Економічна рівновага – це рівновага між запланованими сукупними витратами
(E) і виробленим ВВП (Y). Тому й в моделі витрати-випуск під сукупними
витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати.

Рис. 19.1. Модель «витрати-випуск»

На графіку (рис. 19.1) по осі абсцис відкладено реальний ВВП, а по осі

ординат – сукупні витрати. Лінія Y=E відображає ситуацію, коли весь
вироблений ВВП буде спожитий населенням, фірмами і державою, тобто
дорівнює їхнім витратам. В будь-який точці цієї лінії сукупні витрати
дорівнюють виробленому доходу. Лінія Ер відображає сукупні витрати. У точці
А ці лінії перетинаються, що означає досягнення рівновагі між виробленим
ВВП і сукупними витратами і рівноваги в економіці, коли попит дорівнює
пропозиції (AD=AS).
Якщо в економіці вироблено ВВП у розмірі Y1, то виникає ситуація, коли
не весь вироблений ВВП знайде збут, тому що сукупні витрати менші за
вироблений ВВП (С+I+G+NX<Y) і AD<AS. Усі нереалізовані товари, недодані
послуги та інше приймуть форму товарно-матеріальні запасів, які зростають.
Зростання товарно-матеріальних запасів змушує виробників знижувати
виробництво, що тягне за собою зниження зайнятості. Таким чином, ВВП
знижується до рівня Y*, де дохід і сукупні витрати вирівнюються. Відповідно
досягається рівновага попиту і пропозиції AD=AS.
Навпаки, якщо в економіці вироблено ВВП у розмірі Y2, то виникає
ситуація, коли вироблено менше, ніж потребує сукупний попит (С+I+G+NX
>Y) і виникає ситуація AD>AS. Підвищений попит С+I+G+NX задовольняється
за рахунок незапланованого скорочення товарно-матеріальних запасів в
економіці, що створює стимули до збільшення виробництва, зайнятості тощо.
Тому ВВП поступово підвищується до розміру Y* і в економіці знову
досягається рівновага доходу і сукупних витрат і, відповідно, AD=AS .
Отже, рівноважний ВВП – це такий обсяг виробництва, якому
відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції, виробленої

173
в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВП сукупна
кількість вироблених товарів дорівнює сукупній кількості закуплених товарів
(споживчих, інвестиційних та закуплених державою). Економіка постійно тяжіє
до рівноваги, як до своєї природної норми. Це означає, що у випадку, коли
сукупні витрати перевищують ВВП і відбувається незаплановане зменшення
товарних запасів, підприємства будуть зацікавлені збільшувати виробництво до
рівня сукупних витрат. Якщо, навпаки, сукупні витрати менші від ВВП і
відбувається незаплановане збільшення товарних запасів, вони будуть змушені
скорочувати виробництво до рівня сукупних витрат.
Основою моделі «вилучення-ін'єкції» є те, що в потоці «доходи -
витрати» постійно виникають вилучення та ін’єкції. При цьому пам’ятаймо, що
в макроекономіці розрізнюють два типи кількісних перемінних – запаси і
потоки. Запас – це показник, який вимірюється як кількість на даний момент.
Потік – це величина, що вимірюється як кількість у одиницю часу. Наприклад,
запас – майно споживача, потік – його доходи і витрати; також запас – кількість
безробітних, потік – кількість людей, що втрачають роботу; або запас –
державний борг, потік – дефіцит бюджету, та таке ін. Тож, до вилучень
відносять збереження: як відомо, будь-який обсяг виробництва породжує певну
величину безподаткового доходу і якусь частку цього доходу домогосподарства
та підприємства можуть заощаджувати, тобто не використовувати на
споживання. Тому заощадження зменшують витрати і являють собою
вилучення із потоку «доходи-витрати».
На противагу заощадженням, інвестиції можна розглядати як ін’єкції у
потоці «доходи–витрати». Ми знаємо, що джерелом інвестиції є збереження
населення та підприємств, і якщо збереження скорочують попит, то інвестиції
його збільшують. Таким чином, інвестиції збільшують витрати і компенсують
зменшення сукупних витрат, обумовлене вилученням частки доходу на
заощадження.
Якщо вилучення із доходу в формі заощаджень перевищує інвестиційні
ін’єкції у витрати, то сукупні витрати будуть меншими, ніж фактичний ВВП.
Оскільки сукупні витрати визначають рівноважний ВВП, то це означає, що
фактичний ВВП буде перевищувати рівноважний ВВП.
З другого боку, якщо вилучення із доходу в формі заощаджень будуть
менші, ніж інвестиційні ін’єкції у витрати, то сукупні витрати будуть
перевищувати фактичний ВВП. Це означає, що фактичний ВВП буде менший,
ніж рівноважний ВВП.
Ідеальною ж є ситуація, коли вилучення та ін’єкції збігаються за своєю
величиною. В цьому випадку втрати сукупних витрат на потенційних витратах
у формі заощаджень компенсуються їх збільшенням у формі інвестицій. Тому
сукупні витрати дорівнюють фактичному ВВП, який одночасно є рівноважним.
Отже, рівноважний ВВП – це такий ВВП, який забезпечується в умовах
рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Це означає, що плани
домогосподарств стосовно заощаджень збігаються з планами підприємств
стосовно інвестицій. Тому умовою рівноваги на товарному ринку є рівновага
між заощадженнями і запланованими інвестиціями.

174
 Проте, крім запланованих можуть виникати і незаплановані інвестиції,
тобто інвестиції в товарні запаси. Якщо товарні запаси збільшуються, то
виникає незаплановане збільшення інвестицій, і навпаки. За цих умов між
заощадженнями і запланованими інвестиціями виникає розбіжність. Але
фактичні інвестиції завжди балансуються із заощадженнями за рахунок
незапланованих інвестицій. Тобто, незаплановані інвестиції є вирівнюючим
елементом, який постійно приводить у відповідність фактичні інвестиції та
заощадження. Такий висновок зв’язано із методом «витрати – випуск», згідно з
яким фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП, що досягається за
рахунок незапланованих інвестиційних в товарні запаси.

S, I S
S2
S2

I’ > 0
S1
I
S1
I’ > 0 S3
S3

0 Y3 Y1 Y2 Y
Рис. 19.2. Модель «вилучення – ін’єкції»

Визначення рівноважного ВВП за допомогою моделі «вилучення -

ін’єкції» можна відтворити графічно (див. рис. 19.2). На рисунку по осі абсцис
відзначаємо реальний ВВП (Y), а по осі ординат – збереження і інвестиції (S, I).
Лінія S визначає збереження населення, лінія I – заплановані інвестиції, які для
простоти положимо незмінними (тому ця лінія горизонтальна). Згідно рисунка,
лише випуск Y1 є рівноважним, оскільки виробляється в умовах, коли
заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям (S1 = I), а незаплановані
інвестиції дорівнюють нулю (I’ = 0). Це означає, що населення зберігає в
об’ємі S1, а підприємства інвестувати в об’ємі I.
Якщо збереження населення будуть більшими (на графіку S2), ніж
заплановані інвестиції (I’ > 0), то населення починає більше заощаджувати, ніж
підприємства готові інвестувати. Фактично населення утримується від
додаткового споживання. В результаті фірми находять на ринку менший попит
на додаткову продукцію і тому накопичують товарні запаси, або незаплановані
інвестиції. Зрозуміло, що це не буде стимулювати зростання виробництва і
інвестицій. Виробництво почне скорочуватися, що визве зниження ВВП й
приведе до його здвигу ліворуч. Скорочується зайнятість населення, падають
доходи, зменшуються збереження. Це відбувається, доки не буде досягнута
рівновага у точці (Y1, S1).
Якщо збереження будуть меншими (на графіку S3), ніж заплановані
інвестицій (I’<0), то складається ситуація, коли населення зберігає менше, ніж
фірми готові інвестувати. Фактично населення, скорочуючи збереження, більше
175
споживає. Це стимулює фірми до нарощування обсягів виробництва, випуску
додаткової продукції, що збільшує ВВП та зріст зайнятості. Доходи
збільшуються, тому збільшуються і збереження. Цій зріст продовжується, доки
не буде досягнута рівновага у точці (Y1, S1).
Тож, тільки в точці (Y1, S1) буде досягнуто такий розмір ВВП, який не
призводить до коливань в макроекономічний системі, при якому не буде
перевиробництва або нестачі товарів. Рівноважний розмір збережень і
інвестицій визначає і оптимальний розмір ВВП. Варто згадати, що розглянута
модель є спрощеною. В розвинутий моделі ін'єкції містять у собі, крім
інвестицій, державні закупівлі й експорт, а вилучення – збереження, податки,
маніпулювання запасами в банку та імпорт.

19.2. Сутність, схематична модель та кількісна визначеність

мультиплікатора видатків та мультиплікатора автономних витрат.

Взаємозв’язок проблем споживання, заощадження та інвестицій можна

пояснити за допомогою моделей мультиплікатора й акселератора. Концепція
мультиплікації інвестицій, висунута Джоном Мейнардом Кейнсом, стала
сьогодні найважливішим практичним виходом економічної теорії і широко
використовується для обґрунтування рішень урядів у самих різних країнах.
Однак справедливо буде відзначити, що вперше поняття мультиплікатора
(multiplicator – множник) ввів англійський економіст Р. Ф. Кан у1931році.
Відправним пунктом у теорії мультиплікатора Дж. Кейнса є визначення
ролі інвестицій у рості обсягу національного доходу та зайнятості. Дж. Кейнс
звертає увагу на ту обставину, що ріст інвестицій викликає залучення у
виробництво додаткових робітників, тобто збільшує зайнятість, а з нею – дохід
і споживання. Особливо підкреслюється, що первісне збільшення зайнятості,
викликане новими інвестиціями, призводить до додаткового росту зайнятості і
доходу в зв'язку з необхідністю задоволення попиту додаткових робітників.
Згідно з Дж. Кейнсом, мультиплікатор указує, що коли відбувається
приріст загальної суми інвестицій, то дохід зростає на величину у К разів
більшу, ніж приріст інвестиції. Під «інвестиціями» розуміються інвестиції
державних і громадських організацій, а також деякі приватні інвестиції, зв'язані
з винаходами і нововведеннями, що відзначаються високим ступенем ризику і
невизначеності.
Мультиплікативний вплив інвестицій на ВВП пояснюється тим, що будь-
яка угода, яка пов’язана із початковим вкладанням інвестицій в економіку,
породжує ланцюг вторинних угод з відповідними видатками і доходами. Так,
якщо на етапі початкової угоди приріст інвестицій становить I , то це створить
початковий дохід в обсязі I . Але ті економічні суб’єкти, які отримали цей
дохід, на наступному етапі угод витратять його на споживання з певною
граничною схильністю, тобто їх видатки становитимуть c  I . Виробники
споживчих товарів та послуг, які отримали дохід обсягом c  I , у свою чергу
витратять його на споживання в обсязі с2  I і т. д.
Наведений ланцюг перетворень видатків у доходи, а доходів у видатки
відбувається у формі нескінченно спадної геометричної прогресії, в якій на
176
кожному наступному етапі угод видатки зменшуються відносно попереднього
етапу на величину вилучень із доходу в формі заощаджень. Якщо математично
зобразити всі наступні події, то матимемо:
2
Y  I + c  I + c  I + . . . + c n  I . (19.3)

Якщо с`<1, то кожний наступний елемент менший за попередній, тобто

перед нами сума спадної геометричної прогресії і її у формалізованому
вигляді можна записати , як

Y 
1
I
(19.4)
1  c
Із наведеної формули видно, що Y більше початкового приросту доходу,
який дорівнює початковому приросту інвестицій ( І ). Відношення між Y , як
наслідком, і I , як причиною, є мультиплікатором інвестицій (mi):
Y (19.5)
mi  .
І
Тобто мультиплікатор перебуває в обернено пропорційній залежності
від граничної схильності до заощаджень:
1 1 (19.6)
mi   .
1 c s
Наведена модель мультиплікатора розкрита на прикладі інвестицій.
Даний мультиплікатор називають простим мультиплікатором. Пояснюється
така назва тим, що у даному випадку із потоків «витрати – випуск»
вилучаються тільки заощадження. Насправді може бути вилучення і за рахунок
податків і за рахунок імпорту. І для цих випадків мультиплікатор є величиною,
оберненою до частки змін у доході, котра вилучається із потоку «витрати –
випуск» :
1 (19.7)
m
частка змін у доході, котра
вилучається із потоку " витрати  випуск"

Мультиплікатор Дж. М. Кейнса називають простим інвестиційним

мультиплікатором з тієї лише причини, що він ґрунтується на дуже простій
моделі економіки. Теорія мультиплікатора у неокейнсіанців (Е. Хансен,
Р. Харрод) отримала назву складного мультиплікатора, бо була розглянута в
динаміці й охоплює не тільки інвестиції, а й банки, податки та споживання.
Суть складного мультиплікатора можна розглянути за допомогою
методу «ін'єкції – вилучення». Рівноважний рівень національного доходу
досягається у випадку рівності ін’єкцій вилученням. У протилежному випадку
будь-який надлишок вилучень над ін’єкціями стає причиною недостатності
загальних витрат, що викликає падіння національного доходу, а будь-який
надлишок ін’єкцій над вилученнями призводить до надлишку загальних витрат,
що сприяє росту національного доходу.
Кількісно складний мультиплікатор можна виразити також, як і простий,
через граничну схильність до споживання й граничну схильність до
заощадження. Відмінність полягає в тім, що у випадку зі складним
177
мультиплікатором під споживанням розуміються ін'єкції, а під
заощадженнями – вилучення. Таким чином, об’єктом дослідження складного
мультиплікатора виступає економіка країни в цілому, а не її окрема частка.
Відзначимо також, що, по-перше, ефект мультиплікації можливий в
економіці з неповною зайнятістю, де ВВП менше потенційного рівня. Інакше
ріст ВВП був би неможливий через відсутність резервів робочої сили і
виробничих потужностей. По-друге, цей ефект діє в короткостроковому періоді
й поступово згасає, на що впливають також інфляція, державне регулювання
економіки тощо.
Покажемо графічно, як зміна обсягу інвестицій позначається на величині
національного доходу. При цьому наочно буде видно ефект мультиплікатора
додаткових інвестицій. Припустимо, що інвестиції в суспільстві піднімаються
на новий рівень, що рівнозначно зрушенню кривої інвестицій вгору. На рис.
19.3 відзначимо, що в суспільстві установилася нова точка економічної
рівноваги – Е', у якій спостерігається і приріст заощаджень, і приріст
національного доходу.
Однак при цьому рис. 19.3 демонструє, що приріст національного доходу
більше, ніж приріст інвестицій.
Коефіцієнт, який показує перевищення росту доходу над ростом
інвестицій, і є мультиплікатор.
Якщо від приросту національного доходу відняти приріст інвестицій
( Y  I ), одержимо величину вторинних чи виробничих споживчих витрат,
обумовлених первісними інвестиціями.

S, I S
E` I`

E I
I

Y

0 Y
Рис. 19.3. Мультиплікатор додаткових інвестицій

При цьому важливо зрозуміти, що мультиплікатор діє як у режимі

розширення, так і в режимі стиску національного доходу, залежно від
розширення та стиску інвестицій. У якості бажаної економічної мети виступає
рівень національного доходу при повній зайнятості. Відхилення від цього рівня
означають інфляційний чи дефляційний розрив.
Перший випадок настає при I > S, тобто інвестиції перевищують
заощадження, що відповідають рівню повної зайнятості. Це означає, що
пропозиція заощаджень відстає від інвестиційних потреб. Оскільки реальних
можливостей збільшення інвестицій немає, то розміри сукупної пропозиції не в
змозі зрости. Населення велику частину доходу направляє на споживання.

178
Попит на товари та послуги росте, і в силу ефекту мультиплікації наростаючий
попит давить на ціни убік їхнього інфляційного підвищення.
Другий випадок настає при S > I, тобто заощадження перевищують
інвестиції, що відповідають рівню повної зайнятості. У цій ситуації поточні
витрати на товари і послуги низькі, оскільки населення віддає перевагу
заощадженням. Це супроводжується спадом промислового виробництва і
зниженням рівня зайнятості. А ефект мультиплікації, який вступає в силу,
призведе до того, що скорочення зайнятості в тій чи іншій сфері виробництва
спричинить за собою вторинне й послідовне скорочення зайнятості і доходів в
економіці країни.
Ефект мультиплікатора викликають не тільки зміни в інвестиціях, але й
зміни в рівні заощаджень (рис. 19.5).
Так, спроба зберігати більше позначається в зрушенні вгору кривої
заощаджень з S до S`. Графічно це зрушення створює надлишок заощаджень
над запланованими інвестиціями при поточному рівні доходу Y 1. Однак ефект
мультиплікатора, викликаний незначним приростом заощаджень (зниженням
споживання), виразиться в набагато більшому зниженні рівноважного доходу, у
даному випадку – до Y2. Таким чином, на макрорівні суспільство натрапляє на
парадокс ощадливості, відповідно до якого спроба більше зберігати призводить
до багаторазового зниження рівноважного рівня доходу.

S,I S`
S

E` S
I
E

Y

0 Y2 Y1 Y
Рис. 19.4. Парадокс ощадливості

Проте існує два випадки, коли при рості заощаджень парадокс

ощадливості не спостерігається:
1) в умовах інфляції попиту, оскільки збільшення заощаджень відіб'ється
на падінні рівня цін;
2) якщо додаткові заощадження йдуть на інвестиції.
За останні роки теорія мультиплікатора одержала розвиток у роботах П.
Семюельсона, Дж. Кларка, Р. Харрода, Г. Хаберлера, Е. Хансена та ін. Внесено
деякі зміни в цю теорію. Трактування мультиплікатора як кількісного зв'язку
між зростанням інвестицій і ВВП притаманно лише кейнсіанській теорії.
Сучасна економічна наука вкладає в це поняття набагато більш широкий
зміст. Мультиплікатор виражає вплив керуючих факторів на вихідні параметри
економічної системи, а кейнсіанський варіант виступає як його окремий
випадок.
У зв'язку з цим виник ряд нових мультиплікаторів:
179
 1) мультиплікатор споживання, що показує, як приріст витрат на
споживчі товари викликає приріст доходу;
2) кредитний мультиплікатор, що встановлює залежність між ростом
кредиту і ростом банківських вкладів, між ростом кредиту і ростом готівки в
звертанні;
3) банківський мультиплікатор, що встановлює залежність між ростом
банківських депозитів і ростом грошової маси;
4) податковий мультиплікатор
Всі ці мультиплікатори мають безпосереднє відношення до внутрішньої
економіки і викликаються ендогенними факторами.
Явище мультиплікації почало розглядатися в часі: виникла так звана
динамічна теорія мультиплікатора, що, на відміну від статичної, розглядає
явище мультиплікації не як миттєвий акт. Динамічна теорія ставить перед
собою задачу досліджувати вплив державних асигнувань на процес відтворення
не тільки в момент витрати цих асигнувань, а й у наступний час, протягом
якого буде позначатися вплив зроблених державних витрат.
Дотепер мова йшла про так звані автономні інвестиції. Ця ситуація –
деяке спрощення взаємозв'язків, що існують у масштабах національної
економіки. У реальній дійсності спостерігається взаємодія (взаємовплив)
інвестицій і доходу. Автономні інвестиції, здійснені у вигляді первісної
«ін'єкції», внаслідок ефекту мультиплікатора призводять до росту
національного доходу.
Пожвавлення ділової активності, ріст зайнятості призведуть до
підвищення схильності до інвестування у різних груп підприємців. Саме ці
інвестиції прийнято називати похідними (індукованими, стимульованими).
Похідні інвестиції, будучи «накладеними» на автономні, посилюють
економічний ріст, прискорюють його, що й одержало назву ефекту
акселератора (accelerator – прискорювач).
Принцип акселерації вперше був висунутий А. Афтальоном і
Дж. М. Кларком, згодом він одержав розвиток у роботах Р. Харрода, Дж. Хікса,
П. Семюельсона, Е. Хансена.
Французький економіст Альбер Афтальон першим звернув увагу на
явище акселерації. Порушення рівноваги на основі діючого принципу
акселерації призводить, на думку А. Афтальона, до неминучого чергування
періодів недовироблення з періодами надвиробництва.
Дж. М. Кларк, що активно вивчав проблему економічних циклів, думав,
що зростання попиту на предмети споживання породжує ланцюгову реакцію,
яка веде до багаторазового збільшення попиту на устаткування і машини. Ця
закономірність, що була, на думку Дж. М. Кларка, ключовим моментом
процесу циклічного розвитку, була визначена ним як принцип акселерації.
Для визначення масштабів акселерації економісти запровадили міру
акселеративного впливу зміни національного доходу на інвестиційний попит.
Такою мірою служить коефіцієнт акселерації, чи просто акселератор.
Американський економіст Е. Хансен дає визначення акселератора як числового
множника, на який кожен долар прирощеного доходу збільшує інвестиції.
Найпростіша формула акселератора така:
180
 I (19.8)

Y
де  – коефіцієнт акселерації;
 I – похідні інвестиції;
 Y – приріст доходу внаслідок дії автономних інвестицій.
Сутність принципу акселерації розглянемо на прикладі. Для початку
підкреслимо, що ніяких границь розширення виробничих ресурсів не існує,
тобто немає ніяких зовнішніх обмежень. Далі припустимо, що ми маємо
первісний базисний дохід у 100 млрд. грн., до якого зараз додаються автономні
інвестиції в сумі 10 млрд. грн. Також припустимо, що гранична схильність до
споживання в рамках розглянутої економіки дорівнює 2/3, а коефіцієнт
акселерації 2.
Таким чином, знаючи граничну схильність до споживання, розрахуємо за
допомогою формули (19.4) мультиплікатор, який буде дорівнювати 3.
Підставивши значення мультиплікатора у формулу (19.5), ми одержимо
 Y = 30.
Ми визначили, що автономні інвестиції в 10 млрд. грн. при розмірі
мультиплікатора в 3 одиниці викликали збільшення національного доходу на 30
млрд. грн. У свою чергу в результаті дії акселератора, згідно з формулою (19.8),
даний приріст національного доходу викликає наступне збільшення інвестицій
(у даному випадку це будуть похідні інвестиції), що при розмірі акселератора в
2 одиниці складуть 60 млрд. грн.
Розрізняють також акселератор без запізнювання й акселератор із
запізнюванням. Взаємодія мультиплікатора й акселератора відбувається таким
способом. Спочатку автономні інвестиції A викликають ріст Y з інтенсивністю,
рівною величині мультиплікатора інвестицій. Приріст Y викликає потік
похідних інвестицій I, що залежать від потужності акселератора. Приєднуючись
до автономних, похідні інвестиції знову породжують ефект мультиплікації, що
в свою чергу стимулює ефект акселерації і далі. Розвиток іде по наростаючій.
Ймовірні сценарії економічного росту дали П. Сэмюельсон і Дж. Хікс.
Виявилося, що математично можливо п'ять варіантів:
1) розвиток економічної системи уздовж лінії динамічної рівноваги;
2) коливання темпу ВВП навколо цієї лінії зі зростаючою амплітудою;
3) згасаюча амплітуда таких коливань;
4) стійкі коливання з постійною амплітудою;
5) збільшення темпу економічного зростання, що змінюється, його не
коливальним зниженням аж до лінії динамічної рівноваги.
Також виявлений і досліджений ефект резонансу, що виникає при
рівності періодів коливань автономних інвестицій і ВВП та збільшує
ймовірність розвитку за іншим, найнебезпечнішим для економіки варіантом.
Відзначені вище сценарії економічного росту не одержали поки достатнього
фактичного підтвердження.
Більш наближеними до дійсності виявилися розробки різних ефектів
запізнювання, що виникають усередині механізму мультиплікатора-
акселератора. Наприклад, облік часу між зміною доходу і рішенням інвестувати

181
(запізнювання попиту на інвестиції); облік часу між рішенням інвестувати і
реальними інвестиціями (запізнювання пропозиції інвестиційних благ).
Теорія мультиплікатора-акселератора використовується економістами для
обґрунтування ідеї державного втручання в економіку. Аргументація така: у
результаті державного регулювання (прямого – через інвестиції чи непрямого –
через фіскальну політику) збільшується споживчий попит, що мультиплікує
новий попит на товари та послуги, який, у кінцевому рахунку, призводить до
зростання національного доходу.
Моделі мультиплікатора та акселератора мають реальне значення в будь-
якій економіці, в тому числі і в Україні. При наявності достовірної статистичної
бази можна розрахувати і мультиплікатор, і акселератор. Для того, щоб в
Україні почав працювати принцип мультиплікатора-акселератора, необхідно
збільшити насамперед сукупний попит за рахунок структурної, податкової або
грошової політики. Виходячи з досвіду економічного розвитку Японії та Кореї,
необхідно поступово «витягати» галузі одну за другою. Однак з яких галузей
починати? З харчових виробництв чи машинобудування, або паливно-
енергетичного комплексу? Відповідь на це питання можна знайти в теорії
мультиплікатора: починати треба саме з тих галузей, що забезпечують
найбільшу зайнятість (так звані суспільні роботи), з тих галузей, що сприяють
росту сукупного доходу за порівняно короткий проміжок часу. Не менш
важливе значення в механізмі дії мультиплікатора в Україні має «розумна»
урядова кредитно-грошова та податкова політика, дія яких може сприяти або,
навпаки, заважати процесу економічного зростання.

19.3. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості

Згідно з кейнсіанською теорією рівновага в економіці може

забезпечуватися за умов як повної, так і неповної зайнятості. Такі умови
залежать від співвідношення між запланованими сукупними витрати і
сукупними витратами, необхідними для закупівлі потенційного ВВП, тобто
потенційно необхідними сукупними витратами. Від цього співвідношення
залежить розбіжність між рівноважним ВВП і потенційним ВВП, а також
інфляція.
Ідеальним є варіант, коли заплановані сукупні витрати дорівнюють
потенційному ВВП. Тоді в економіці досягається короткострокова і
довгострокова рівновага та забезпечується повна зайнятість. Але, як правило,
запланованих сукупних витрат або не вистачає для закупівлі потенційного
ВВП, або вони є надмірними щодо закупівлі потенційного ВВП. Залежно від
цього в економіці виникають різні наслідки.
Розглянемо ситуацію, коли запланованих сукупних витрат не вистачає
для закупівлі потенційного ВВП (рис.19.6).

182
 Е E2
T2
E2 E1
Er

T1
E1

Y Yp Y

Рис. 19.5. Рецесійний розрив

На рис. 19.5 Yp – потенційний ВВП, для закупівлі якого економіка
повинна спрямувати суму E2, сукупних витрат, у складі яких заплановані
витрати мають дорівнювати E2 . Але насправді економіка знаходиться в стані
неповної зайнятості і її заплановані витрати становлять E1. Отже, величина
запланованих автономних витрат менша за потенційно необхідну, яка
відповідає умовам повної зайнятості. Внаслідок цього заплановані сукупні
витрати менші ніж потенційно необхідні сукупні витрати E1  E2  , а фактичний
ВВП менший, ніж потенційний ВВП Y1  Yp  . Таке явище дістало назву
«рецесійний розрив». Позначимо його символом Er .
Слід відрізняти рецесійний розрив від розриву ВВП, який виникає в
наслідок циклічного безробіття. Перший є причиною, другий – наслідком.
Іншими словами, рецесійний розрив є таким явищем, яке викликає в економіці
відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП, тобто рецесію.
Графічно рецесійний розрив – це відрізок, рівний відстані по вертикалі
між лінією потенційно необхідних сукупних витрат (Е2) і лінією запланованих
сукупних витрат (Е1). Як відомо, цей відрізок відображує різницю в автономних
витратах, які входять до складу різних за величиною запланованих сукупних
витрат. Звідси випливає кількісне визначення рецесійного розриву. Він являє
собою таку величину, на яку заплановані автономні витрати є меншими
порівняно з потенційно необхідними автономними витратами, тобто Er  E 2  E1.
Рецесійний розрив спричинює помножене, тобто мультиплікативне
відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП. Це означає, що
потенційний ВВП перевищує фактичний ВВП на величину рецесійного
розриву, помножену на мультиплікатор витрат:
Yp  Y  Er  me . (19.9)

Із рівняння (19.9) випливає інше визначення рецесійного розриву: це така

величина приросту запланованих автономних витрат, яка на мультиплікативній
основі здатна забезпечити зростання фактичного ВВП до потенційного рівня.
Розв’язавши рівняння (19.9) відносно Er , можна визначити величину
рецесійного розриву:

183
 Yp  Y (19.10)
Er 
me

Графічна модель рецесійного розриву (див. рис. 19.6) і формула

рецесійного розриву (19.10) не враховують інфляцію, оскільки ґрунтуються
на припущенні, що збільшення запланованих автономних витрат і зростання
фактичного ВВП до потенційного рівня не супроводжуються зростанням цін.
Згідно з теорією сукупної пропозиції, така ситуація називається крайнім
випадком, якому відповідає горизонтальна крива короткострокової сукупної
пропозиції. Але згідно з основною моделлю сукупної пропозиції зростання
фактичного ВВП супроводжується інфляцією, що відображує додатньо
нахилена крива сукупної пропозиції. За таких умов потенційний ВВП
визначається іншою формулою:
Y  P  Er  P  me (19.11)
Yp  ,
P

де Р – індекс цін.
Звідси можна визначити рецесійний розрив в умовах інфляції:
Er  P 
Y p 
Y  P
. (19.12)
me

Рецесійний розрив, визначений за формулою (19.12), номінально

перевищує його величину, визначену за формулою (9.10) у Р разів. Це означає,
що в умовах інфляції усунення розриву між фактичним ВВП і потенційним
ВВП вимагає номінально більшого приросту запланованих автономних витрат,
ніж в умовах стабільних цін. І це не випадково, якщо враховувати, що певна
частка приросту запланованих сукупних витрат втілюється в інфляцію і не
впливає на зростання обсягів виробництва. Але, якщо обидві частини рівняння
(9.12) поділити на P, то в реальних одиницях рецесійний розрив в умовах
інфляції дорівнює рецесійному розриву за стабільних цін. Оскільки графік
рецесійного розриву спирається на реальні величини, то врахування інфляції
нічого не змінює в його побудові.
Розглянемо протилежну ситуацію, тобто коли економіка знаходиться в
стані повної зайнятості, а заплановані сукупні витрати є надмірними порівняно
з потенційно необхідними сукупними витратами. Графічну інтерпретацію такої
ситуації наведено на рис. 19.7.

184
 Е E2

T2 E1
E2 • Ei , Ei, e

T1
E1 •

Yp Yn Y

Рис. 19.6. Інфляційний розрив

Згідно з рис. 19.6 для закупівлі потенційного ВВП економіка має
спрямувати E1 сукупних витрат, у складі яких автономні витрати дорівнюють
E1 . Але насправді її заплановані сукупні витрати становлять E2, а заплановані
автономні витрати E2 . Із рис. 19.6 видно, що за таких умов в економіці має
місце надлишок запланованих сукупних витрат E2  E1  , який викликається
надлишком запланованих автономних витрат E2  E1  . Тому фактичний ВВП
перевищує потенційний ВВП Y  Yp  .
Враховуємо, що економіка знаходиться в стані повної зайнятості і
повністю використовує свої наявні виробничі потужності. За таких умов
фактичний ВВП може перевищити потенційний ВВП лише номінально, тобто
виключно за рахунок зростання цін. Це означає, що Y n  Yp  P  Yp . Таке явище
дістало назву «інфляційний розрив». Позначимо його символом Ei .
Графічно інфляційний розрив – це відрізок, рівний відстані по вертикалі
між лініями потенційно необхідних автономних витрат E1  і запланованих
автономних витрат E2 . Він являє собою таку величину, на яку заплановані
автономні витрати перевищують потенційно необхідні автономні витрати,
тобто Ei  E2  E1 . Цей розрив називається інфляційним, оскільки в умовах
повної зайнятості він викликає зростання запланованих сукупних витрат, яке
повністю трансформується у приріст цін і не збільшує обсяг виробництва.
Відповідний приріст цін можна визначити за формулою:
P  Yp  P  Yp  Yp P  1. (19.13)

Інфляційний розрив викликає інфляційне збільшення фактичного ВВП

порівняно з потенційним ВВП на мультиплікативній основі. Звідси можна
зробити висновок, що потенційний ВВП номінально менший за фактичний
ВВП на величину інфляційного розриву, помножену на мультиплікатор витрат:
Y p  Y p  P  Ei  me . (19.14)

Перенесемо Ei  me у ліву частину рівняння (9.14), а Yp – у праву:

185
 Ei  me  Y p P  1. (19.15)
Врахуємо, що згідно з рівнянням (19.15) вираз Yp (P – 1) відображує
величину, на яку фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП за рахунок
інфляції. Це дає підстави стверджувати, що інфляційний розрив є такою
величиною скорочення запланованих автономних витрат, яка на
мультиплікативній основі здатна забезпечити номінальне зменшення
фактичного ВВП до потенційного рівня лише за рахунок зниження цін.
Щоб визначити інфляційний розрив в умовах повної зайнятості,
розв’яжемо рівняння (19.15) відносно Ei :
Y p P  1
Ei  . (19.16)
me

Інфляційний розрив, визначений за формулою (19.16), відповідає умовам

повної зайнятості. За таких умов сукупний попит, що перевищує потенційно
можливу сукупну пропозицію, тобто потенційний ВВП, не збільшує обсяг
виробництва, а викликає лише зростання цін, тобто інфляцію. Але відомо, що
інколи зростання сукупного попиту в умовах повної зайнятості може викликати
не лише інфляційне зростання, а й надмірну зайнятість, тобто тимчасовий вихід
фактичних обсягів виробництва за межі потенційного ВВП.
Це дає підстави стверджувати, що в економіці з надмірною зайнятістю
може виникати інфляційно-експансійний розрив, який ми позначимо символом
Ei , e . В цьому разі фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП як інфляційно,

так і реально, тобто Y = (Yp + Y)  P. Звідси потенційний ВВП визначиться за

такою формулою:
Y p  Y p  Y  P  Ei , e  me . (19.17)

Перенесемо Ei , e у ліву частину рівняння (19.17), а Yp – у праву. Тоді

після певних перетворень отримаємо:
Ei , e  me  (Y p  Y ) ( P  1)  Y . (19.18)

У правій частині рівняння (19.18) вираз (Yp + Y) (P – 1) відображує

приріст цін в економіці, тобто приріст фактичного ВВП лише за рахунок
інфляції, а Y показує приріст фактичного ВВП лише за рахунок збільшення
обсягів виробництва. Отже, в умовах надмірної зайнятості надлишок
запланованих автономних витрат – це інфляційно-експансійний розрив. Його
відмінність від інфляційного розриву полягає в тому, що певна частка
надлишку запланованих автономних витрат трансформується у зростання
обсягів виробництва.
Спираючись на рівняння (19.18), можна визначити інфляційно-
експансійний розрив:
(Y p  Y ) ( P  1)  Y
Ei , e  . (19.19)
me

Інструментарій рецесійного та інфляційного розриву є важливим

елементом кейнсіанської теорії. Його використання дає змогу обґрунтувати
186
 певні висновки для макроекономічної політики, спрямовані на усунення в
економіці рецесії або інфляційного зростання.

19.4. Взаємозв'язок моделей: «кейнсіанський хрест» та модель AD-AS

Завершуючи дану тему, подивимося, як пов'язані між собою модель AD-

AS і хрест Кейнса.
Як було з'ясовано, крива сукупних витрат Е показує зв'язок між
запланованими витратами і обсягом випуску (доходу). Крива сукупного попиту
AD відображає залежність між кількістю товарів і послуг, на який пред'явлено
попит економічними агентами, і рівнем цін.
З пояснення від'ємного нахилу кривої AD (тема 17) пам'ятаємо, що
зростання цін, за інших рівних умов, призводить до зменшення реального
багатства домашніх господарств, що робить їх власників біднішими і спонукає
до зменшення витрат (скоротилися заощадження люди намагаються заповнити
за рахунок скорочення споживання). Інший ефект зростання цін полягає в тому,
що за незмінної пропозиції грошей, зростання попиту на них (у зв'язку з
зростанням цін) збільшує процентну ставку, що також скорочує витрати
економічних агентів (як споживчі, так і інвестиційні), обумовлені одержанням
кредиту.
Нарешті, зростання цін на вітчизняні товари при стабільних цінах на
імпортні перекладає частину попиту з внутрішнього випуску на імпорт і знижує
витрати на вітчизняну продукцію і обсяг експорту. Таким чином, очевидно, що
зростання цін скорочує споживчі, інвестиційні витрати і чистий експорт, що у
моделі «кейнсіанського хреста» відображається зсувом вниз кривої сукупних
витрат E0 до E1 (рис. 19.7, а). І навпаки, падіння цін збільшує усі перелічені
види витрат, що відіб'ється на графіку зсувом вгору кривої сукупних витрат до
Ε2. В той же час в моделі AD-AS зміни цін відображається на графіку рухом
вздовж кривої AD (рис. 19.7, б). Розмістивши один графік під іншим (див. рис.
19.8, а і б) (у них однакові осі абсцис, на яких відображається рівень
випуску/доходу), зауважимо, що кожній точці на кривій AD відповідає точка
рівноважного рівня доходу і витрат на графіку «кейнсіанського хреста».
Вихідний рівень доходу і цін на обох графіках позначений точкою А. Зростання
цін переносить рівновагу в точку В, зниження –в точку С.
Зміна нецінових факторів попиту, інвестицій, експорту, державних витрат
– відображається зсувом кривої AD і Е. При цьому величина зсуву AD
визначається зміною автономних витрат і мультиплікатором. Однак, призведе
зміна витрат до зміни випуску, зміни цін або комбінації того й іншого –
залежить від нахилу кривої сукупної пропозиції, тобто від того, який період
розглядається – короткий чи довгий. Для прикладу покажемо наслідки
зростання автономних витрат у короткому періоді, коли крива AS має
позитивний нахил (рис. 19.7 а, б), тобто зберігається відносна гнучкість цін.
Припустимо, що фірми збільшили інвестиційні витрати, що відбилося
зсувом вгору кривої Е0 до Е1.

187
 Зрушення кривої AD0 до AD1 вздовж горизонтальної осі (при незмінних
цінах) буде таким же, як і зміна рівноважного доходу «кейнсіанської моделі»
(відстань АВ). Проте рівень цін не залишиться колишнім. Коли витрати
збільшуються і виявляються більше обсягу випуску, фірми починають
скорочувати запаси і збільшувати виробництво, але в якийсь момент вони
починають підвищувати ціни.
В результаті підвищується загальний рівень цін в економіці. Це може
відбуватися з різних причин, у тому числі в разі наближення економіки до
стану повної зайнятості, коли зростання попиту не може бути повністю
задоволений відповідним зростанням пропозиції в зв'язку з обмеженістю
вільних ресурсів.

Рис. 19.7. Ефект зміни автономних витрат:

а – в умовах зростання цін у моделі "кейнсіанського хреста";
б – в моделі AD-AS з похилою кривою сукупного пропозиції

В цьому випадку крива AS буде мати позитивний нахил (про інші причини
позитивного нахилу кривої AS в короткому періоді і, відповідно, зростання цін
при збільшенні сукупного попиту див. тема 17).
Зростання цін призводить до зсуву вниз кривої Е1 до Ε2, Нове
короткострокова рівновага встановиться в точці С. Таким чином, зростання цін
послаблює дію мультиплікатора. І чим більше будуть рости ціни, тим менше
буде приріст доходу, пов'язаний з початковим приростом витрат. Якщо ж
економіка опиниться на рівні потенціалу (тобто AS буде вертикальної), то будь-
яке збільшення витрат буде зведено нанівець зростанням цін.
Модель «кейнсіанського хреста», або модель доходів-витрат, дозволяє
показати взаємодію сукупних витрат і доходу (обсягу випуску) в економіці.
Рівновага встановлюється при рівності сукупних планованих витрат (сукупного
попиту) і фактичних витрат (обсягу ВВП). Рівноважний обсяг випуску (доходу)
залежить від величини автономних витрат, граничної схильності до
споживання, рівня податкових ставок, граничної схильності до імпорту. Ефект
мультиплікатора дає уявлення про те, яким чином початкове зміна автономних
188
витрат може привести до набагато більшого зміни доходу (випуску). Надалі
будемо використовувати модель мультиплікатора, щоб показати, як за
допомогою заходів економічної політики можна впливати на сукупні витрати з
метою наближення економіки до потенційного рівня випуску.
Модель доходів-витрат («кейнсіанського хреста») можна розглядати як
конкретизацію моделі AD-AS для короткого періоду при незмінних цінах. Вона
дозволяє сконцентрувати увагу на факторах, що визначають обсяг сукупних
витрат та вплив останніх на рівень випуску (доходу) з урахуванням ефекту
мультиплікатора. Але вона недостатня для аналізу ситуації, коли зміни сукупних
витрат (попиту) супроводжуються зміною рівня цін.

Питання до теми
1. За яких умов у реальному економічному кругообігу забезпечується
рівновага?
2. Якими методами можна визначити рівноважний ВВП у реальній
економіці?
3. Поясніть на моделі «витрати — випуск», яку роль відіграють
незаплановані інвестиції у товарні запаси, якщо фактичні сукупні витрати не
дорівнюють виробленому ВВП.
4. Назвіть характерні випадки, коли сукупні витрати не збігаються з
виробленим ВВП.
5. За яких умов досягається рівноважний ВВП у моделі «витрати –
випуск» («кейнсіанський хрест»)?
6. Що ви розумієте під термінами «вилучення» та «ін'єкції»?
7. За яких умов досягається рівновага на ринку позичкового капіталу?
8. Розкрийте сутність мультиплікатора інвестицій та напишіть формули
його визначення.
9. Дайте визначення і розкрийте сутність рецесійноого розриву в
економіці.
10. Дайте визначення і розкрийте сутність інфляційного розриву в
економіці.

189
 Тема 20. ДЕРЖАВА В СИСТЕМІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
20.1 Суть, форми та інструменти державного регулювання економіки.
20.2 Класична та кейнсіанська теорія макроекономічного регулювання.
20.3 Альтернативні теорії макроекономічного регулювання.
20.4 Напрями державного регулювання економічних процесів в Україні.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

20.1. Суть, форми та інструменти державного регулювання

економіки

Державне регулювання економіки – це діяльність держави щодо

створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для
функціонування економічного механізму згідно з цілями й пріоритетами
економічної політики.
Об'єкти державного регулювання економіки – це сфери, галузі
економіки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного
життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які не
вирішуються автоматично, або ті, що вирішується у віддаленому майбутньому,
тоді як їхнє вирішення конче потрібне для нормального функціонування
економіки та підтримання соціальної стабільності.
Основні принципи державного регулювання економіки:
 наукової обґрунтованості — врахування вимог об'єктивних
економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя
суспільства, національних особливостей;
 погодження інтересів — державне регулювання економіки має
бути механізмом погодження інтересів різних суб'єктів економіки:
загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників,
споживачів, виробників тощо);
 системності обумовлений функціонуванням національної
економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи.
Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об'єкти, має виходити
із системних засад у вирішенні економічних, соціальних,
зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших
проблем;
 цілеспрямованості — державне регулювання має спрямовуватися
на досягнення конкретних цілей;
 пріоритетності — виділення основних соціально-економічних
проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої
зусилля (через обмеженість наявних державних ресурсів — фінансових,
матеріальних, трудових, інформаційних і т. ін.);
 комплексності — необхідність використання державою всього
арсеналу засобів та інструментів, що є в її розпорядженні (правових,
економічних, адміністративних, прямих, непрямих, неформальних тощо);

190
  адаптації — державне регулювання має ґрунтуватися на
безперервному аналізі результатів оперативної оцінки й коригуванні впливу
держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх чи зовнішніх
умов розвитку країни;
 мінімальної достатності: держава повинна виконувати тільки ті
функції, які не може забезпечити ринок; функції державного управління мають
певним чином розподілятися — на вищих його рівнях належить вирішувати ті
проблеми, які не можуть бути з'ясовані на нижчих;
 ефективності: організаційно-правове забезпечення державного
регулювання економіки — управління економікою зобов'язані здійснювати
спеціальні органи державної влади й управління з чітко визначеними правами,
компетенцією та обов'язками; економіко-організаційне забезпечення ДРЕ —
держава повинна використовувати важелі (форми, методи, інструменти),
адекватні цілям і ситуаціям, що склалися;
 порівнянність витрат (на утримання державного управлінського
апарату) та результатів державного втручання в економіку.
Форми державного регулювання економіки – це загальні напрями
регулювання соціально-економічних процесів, що відбуваються в країні.
До основних форм державного регулювання економіки належать:
1) Бюджетно-податкове регулювання, що пов’язано з
функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та
державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально-
економічного розвитку.
2) Кредитно-грошове регулювання, що являє собою діяльність
держави спрямовану на забезпечення економіки стабільною валютою,
регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки.
3) Цінове регулювання – вплив держави на ринкове ціноутворення
шляхом законодавчих, адміністративних заходів з метою проведення
структурної політики, зменшення інфляції, стимулювання виробництва,
пом’якшення соціальної напруги в економіці;
4) Антициклічне регулювання, що направлене на згладжування
економічних циклів та усунення негативних наслідків їх функціонування;
5) Інвестиційне регулювання, яке являє собою діяльність держави,
що направлена на створення умов для стимулювання або стримування розвитку
національного виробництва шляхом регулювання інвестиційних процесів в
країні.
6) Антимонопольне регулювання, яке спрямоване на запобігання
монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, на розвиток
цивілізованих конкурентних відносин між економічними суб’єктами;
7) Інноваційне регулювання, направлене на стимулювання НДДКР,
на розвиток та поширення фундаментальних і прикладних наукових досліджень
з метою розвитку економіки на інноваційній основі;
8) Соціальне регулювання, направлене на досягнення високих
соціальних стандартів життя населення, захист соціально незахищених груп
населення, гарантування мінімальної заробітної плати, забезпечення зайнятості
та індексацію доходів;
191
 9) Адміністративно-правове регулювання, що передбачає заходи,
спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи і
реалізації соціальних цілей суспільства (демонополізація економіки,
роздержавлення. приватизація, макроекономічне планування та прогнозування
тощо;
10) Зовнішньоекономічне регулювання, що направлене на
регулювання експортних та імпортних операцій, змін у валютному курсі,
митних бар’єрів та квот, з метою досягнення оптимальності платіжного балансу
країни, формування цивілізованих відносин країни з іншими країнами.
Державне регулювання економіки спирається на систему державних
інструментів, які можна поділити на три групи:
- правові інструменти;
- адміністративні інструменти;
- економічні інструменти.
Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення
обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів
права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської
свідомості та силою державної влади.
Адміністративні методи — це інструменти прямого впливу держави на
діяльність суб’єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або
посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм
поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний
вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки; обов’язковість
виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб’єктів господарювання
за ухиляння від виконання наказів.
Застосування економічних методів державного регулювання економіки
дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти у
необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із
загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою
економічних методів дає змогу суб’єктам ринку зберегти право на вільний
вибір своєї поведінки. Економічне регулювання здійснюється інструментами
фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної
політики держави, інших напрямів державної економічної політики.
Держава вносить суттєві зміни в параметри макроекономічної рівноваги. З
появою держави сукупні витрати доповнюються державними закупівлями:
АE  C  I  G (20.1)
Тому економічна рівновага визначається за формулою:
Y  С  І G (20.2)
В моделі макроекономічної рівноваги за методом «вилучення-ін’єкції» з
урахуванням держави вилучення доповнюються чистими податками, а ін’єкції –
державними закупками:
S  Т  І  G. (20.3)
З урахуванням держави заощадження зменшуються на величину чистих
податків:
S  Y Т С (20.4)
192
 Кінцевий вираз моделі економічної рівноваги матиме наступний вигляд:
(Y  Т  С )  (Т  G )  І (20.5)
Де: ( Y  Т  С ) — приватні заощадження, ( T  G ) — державні заощадження.
Сума приватних та державних заощаджень дорівнює національним
заощадженням. Отже, економічна рівновага за методом «вилучення-ін’єкції» –
це рівновага між національними заощадженнями та інвестиціями.

20.2. Класична та кейнсіанська теорія макроекономічного

регулювання

Основним питанням будь-якої теорії макроекономічного регулювання є

питання про те, як забезпечити повну зайнятість в економіці.
Так, прибічники класичної теорії, що була панівною до світової
економічної кризи 30-х років вважають, що ринковий механізм здатний
забезпечувати повну зайнятість без державного втручання. Тобто ринок має
здатність до автоматичного саморегулювання і відновлення такого рівня
виробництва, який відповідає повній зайнятості, а відхід від стану повної
зайнятості є результатом впливу зовнішніх обставин. Згідно з цією теорією,
товарна пропозиція породжує адекватний собі попит, при чому аргументом є
те, що в разі коли така рівність має місце для кожного окремого виробника, то
вона вірна і для всього суспільного виробництва.
Але ця рівність стає неможливою у разі спрямування доходів не на
споживача, а на заощадження. В такому випадку витрати на споживання будуть
недостатніми для закупівлі всіх вироблених товарів, що врешті-решт приведе
до неповної зайнятості. Проте прихильники класичної теорії вважають, що
ринковий механізм здатний самостійно ліквідувати цей дисбаланс, тому вплив
держави не потрібний. Крім того, частина доходів, спрямована на заощадження,
знову повертається в потік „доходи- витрати” у вигляді інвестицій. Поступово
величина сукупних витрат приходить у норму, що повертає економіку в стан
повної зайнятості. Необхідна умова для таких змін – рівність між
інвестуванням та заощадженнями, яка забезпечується шляхом коливання
процентної ставки під впливом попиту і пропозиції. Проте класики допускають
тимчасове перевищення заощаджень порівняно з інвестиціями, але в такому
випадку відбудеться не падіння виробництва, а зниження цін на продукти та на
виробничі ресурси, і, як наслідок, встановлення рівноваги між сукупним
попитом та пропозицією при нижчому рівні рівноважних цін.
На відміну від класичної теорії макроекономічного регулювання, у
кейнсіанській теорії обстоюється думка про те, що ринковий механізм
самостійно не може гарантувати повну зайнятість. Ця теорія, родоначальником
якої став англійський економіст Дж. Кейнс, виникла під впливом світової
економічної кризи 30-років, коли виникла потреба в створенні теорії
державного регулювання економіки. Теорія Дж. Кейнса тривалий час
домінувала в світовій практиці макроекономічного регулювання.
Отже, кейнсіанці вважають, що повна зайнятість на основі лише ринкових
регуляторів є випадковістю, а не закономірністю. Кейнсіанською теорією

193
відкидається положення класичної теорії про те, що ставка процента
врівноважує заощадження та інвестиції, і ставиться під сумнів положення про
еластичність цін і заробітної плати в напрямі зниження останньої при
зменшенні сукупного попиту.
Для підтвердження думки, що ринковий механізм не може забезпечувати
повну зайнятість, кейнсіанці висувають досить вагомі аргументи. Так, на їхню
думку ставка процента не є єдиним чинником при вирішенні питання про
необхідність інвестування, важливим фактором також є норма чистого
прибутку, очікувана від інвестування. До того ж заощадження можуть
здійснюватися також і для вирішення інших проблем: для створення резерву на
покриття непередбачених витрат, для задоволення майбутніх потреб тощо.
Відповідно, кейнсіанці роблять висновок, що ринковий механізм повинен
доповнюватися державним втручанням в економіку, при чому головним
об’єктом державного регулювання виступають сукупні витрати, на які держава
може впливати через їх окремі елементи: споживчі витрати, чисті інвестиції,
чистий експорт, державні закупки.

20.3. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

В 70-ті роки в країнах з розвинутою економікою з’явились такі негативні

економічні явища як падіння темпів зростання продуктивності праці,
збільшення рівня безробіття та високий рівень інфляції. Це викликало недовіру
до кейнсіанської теорії макрорегулювання та спричинило появу альтернативних
теорій – монетаристської теорії, теорії раціональних очікувань.
Протягом останніх десятиріч домінуючій кейнсіанській концепції
зайнятості і стабілізаційної політики було кинуто виклик альтернативною
концепцією монетаризму. Лідером монетаристської школи є Мілтон Фрідмен,
лауреат Нобелівської премії 1976р. з економіки. Він поклав початок
дослідженням, які показують, що гроші відіграють більш важливу роль в
визначенні рівня економічної активності і цін, ніж припускали кейнсіанці.
Прихильники монетаристської теорії вважають, що головну роль у
регулюванні економіки виконує грошово-кредитна політика, а гроші є
основним інструментом регулювання економіки, тобто при зміні грошової
пропозиції держава може регулювати економічну активність. Монетаристи
будують свій аналіз на спеціальних рівняннях. Основним рівнянням
монетаризму є рівняння обміну:
MV = P Q, (20.6)
Де: M – пропозиція грошей,
V – швидкість обертання грошей в кругообігу доходів,
P – рівень цін,
Q – фізичний обсяг виробництва товарів та послуг.
Ліва частина цього рівняння представляє собою загальні витрати покупців
на придбання обсягу товарів та послуг, а права – номінальний обсяг
виробництва. Це означає, що держава через грошово-кредитну політику може
змінювати величину грошової пропозиції і таким чином регулювати
номінальний обсяг виробництва (PQ). Монетаристи вважають, грошова

194
пропозиція впливає на всі елементи сукупного попиту без участі процентної
ставки, зміна сукупного попиту в свою чергу призводить до зміни номінального
ЧНП.
Теорія раціональних очікувань поширилась у 70-ті роки. Ця теорія
виходить з того, що люди спроможні діяти раціонально і в процесі аналізу
економічної інформації здатні визначити очікувані наслідки та прийняти
відповідні рішення. Тобто всі люди можуть передбачити можливі зміни в
економіці держави і наслідки цих змін. Ця властивість може бути реалізована
на практиці через ринковий механізм без державного втручання.
Ця теорія має слабкі місця, зокрема викликає сумнів здатність людей до
передбачення майбутніх змін в економіці.
Теорія економічної пропозиції виникла через нездатність кейнсіанської
теорії пояснити феномен стагфляції – тобто одночасне падіння виробництва та
зростання інфляції. „Пов’язуючи стагфляцію з надмірним рівнем податків,
прихильники теорії економіки пропозиції виступають за помірніше втручання
держави в економіку. Зокрема, вони вважають, що з метою стимулювання
заощаджень та нових інвестицій необхідно здійснити істотне зменшення рівня
прямих податків.”
Перераховані альтернативні теорії не зменшують значення кейнсіанської
теорії, а поглиблюють уявлення про механізм державного регулювання
економіки. В сучасних умовах неможливо використовувати одну теорію, бо з
світового досвіду видно, що найкращий результат в процесі державного
економічного регулювання досягається шляхом оптимального використання
різних підходів.

20.4. Напрями державного регулювання економічних процесів в

Україні

Питання про роль держави в країнах з перехідною економікою, до яких

належить Україна, є предметом постійних дискусій для українських і
зарубіжних вчених.
Після краху командно-адміністративної моделі економіки в Україні, як і в
інших країнах СНД, Східної Європи та Балтії постало завдання знизити вплив
держави на економіку через лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі, зміни у
відносинах власності на основі приватизації державних підприємств та інші
заходи. Тобто держава відмовилася від директивного планування, від
фондового розподілу матеріальних ресурсів, від адміністративного
регулювання цін і зарплати, від монополії зовнішньої торгівлі. Звісно, на
першому етапі ринкових перетворень така політика була необхідною і
виправданою для трансформування планово- розподільної економіки в
ринкову. Але зараз все більше українських вчених поділяють думку про те, що
процес скорочення економічних функцій держави надмірно затягнути без
об’єктивних причин і посилив стихійний характер багатьох перехідних
процесів.
Зарубіжні фахівці оцінюють сучасне економічне становище в Україні як
критичне, беручи за критерій заборгованість держави перед зовнішніми
195
інвесторами і рівень внутрішніх боргів – перед бюджетною сферою,
пенсіонерами та іншими категоріями людей, що потребують соціального
захисту. Необхідність погашення боргів спонукає уряд вдаватися до жорстких
заходів наповнення бюджету, в першу чергу за рахунок найбільш незахищених
верств населення, а рівень тіньової економіки в Україні становить 60-70% ВНП.
Десятки програм виходу з кризи, затверджених на урядовому рівні, не
реалізовано в повному обсязі.
„Отже, критичність стану вітчизняної економіки якраз тим і
характеризується, що далі йти шляхом зниження рівня життя населення і
здійснювати реформування за рахунок інтересів народу неможливо.”
Очевидно, що на сучасному етапі ринкових реформ в Україні роль держави
має істотно зрости. Світовий досвід показує, що пряме втручання держави в
економіку відбувалося в багатьох країнах і мало на меті відновлення умов для
нормального функціонування ринкової економіки. Проте державне втручання в
економічні процеси допустиме лише у певних межах, бо вихід з цих меж може
призвести до зміни економічної моделі, а на думку українських вчених ринкова
економіка в перспективі не має альтернатив.
Перед Українською державою стоїть безліч проблем по регулюванню
перехідних процесів з метою переходу до високоефективної ринкової
економіки, що успішно функціонує в розвинутих країнах Заходу і Сходу.
1. Насамперед, треба оптимізувати податкову систему. Податки з
юридичних осіб не повинні зменшувати зацікавленість підприємств у зростанні
прибутків, що призведе до збільшення надходжень до бюджету. Українські
економісти пропонують диференціювати податок на прибуток та ПДВ залежно
від профілю господарської діяльності підприємств з тенденцією пом’якшення
податків для виробників матеріальних благ порівняно з посередниками.
2. По-друге, держава повинна встановити частку доходів підприємців, яка
може використовуватись на особисті потреби, щоб більша частина прибутків
вкладалася в розширення та модернізацію виробництва. Це дозволить
збільшити кількість робочих місць і випуск товарів.
3. По-третє, держава повинна обмежити кількість посередників, що стоять
між виробником і споживачем.
Органи державної влади повинні приділити першочергову увагу розробці
та прийняттю нормативно-правової бази як сукупності законів, постанов ті
інструкцій, які б регулювали діяльність суб’єктів ринкових відносин –
власників, підприємців і найманих працівників, продавців, покупців і
посередників, інвесторів, кредиторів і позичальників. Ця база повинна
визначати поведінку банків, фінансових та страхових компаній, інвестиційних
та пенсійних фондів, товарних та фондових бірж тощо. Але не менш важливим
завданням є вироблення механізму реалізації нормативних актів, який спонукав
би виконувати закони.
Проте найважливіше завдання держави в перехідний період – боротьба з
інфляцією, яка веде до падіння реальних доходів більшості населення.
Важливою умовою приборкання інфляції є зведення бюджетного дефіциту до
мінімуму шляхом скорочення витрат і збільшення доходів держави. Проте Уряд
України використовує для досягнення цієї мети досить спірні методи,
196
наприклад скорочення витрат на науку, освіту, культуру, охорону здоров’я,
соціальну допомогу незахищеним верствам населення. Внаслідок затримки
державою бюджетних виплат зменшується платоспроможний попит населення.
Інший метод покриття бюджетного дефіциту – іноземні кредити.
Економісти вважають, що захоплення ними загрожує економіці борговою
петлею, бо Україна не має таких високоліквідних експортних товарів як нафта,
газ, золото, алмази тощо.
Тому фінансова стабільність в Україні має несталий характер. Важливим
завданням в боротьбі з інфляцією є підвищення коефіцієнта монетизації
народного господарства (процентного відношення грошової маси до
номінального ВВП). Нині він становить в Україні 15,8 %, тоді як в країнах з
розвинутою економікою може досягати 100 % і навіть більше – наприклад, в
Японії. Підвищення коефіцієнта монетизації повинно здійснюватись державою
поступово, „супроводжуючись заходами щодо зменшення ставки
рефінансування Національного банку і 158 дисконтного процента комерційних
банків, зниженням доходності державних облігацій, оздоровленням бюджету.”
Важливою є також роль держави в процесі приватизації. В Україні
державний сектор все ще досить значний і його частка потребує зменшення.
Приватизація є важливою передумовою для запуску ринкового механізму, бо
веде до створення реальних суб’єктів ринку, орієнтованих на реальний
ринковий попит і готових до конкурентної боротьби. Тому завдання полягає у
тому, щоб одержати максимальний дохід від продажу великих підприємств і
водночас залучити до сфери виробництва значні інвестиції.
Але державне регулювання повинне реалізовуватись як довгострокова
стратегія комплексного реформування економіки з чіткими зв’язками між
окремими напрямками, а не як прийняття рішень на державному рівні. Важливо
передбачити відповідальність за втілення реформ на рівні держави та регіонів.

Питання до теми
1. В чому необхідність і суть державного регулювання економіки?
2. Які існують форми, види і методи державного регулювання?
3. В чому полягає відмінність кейнсіанської теорії від класичної, щодо
необхідності і змісту державного регулювання?
4. Які існують альтернативні концепції державного регулювання?
5. В чому проявляється низька ефективність державного регулювання
в Україні?

197
 Тема 21. ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ В УМОВАХ РИНКУ

21.1.Суть фіскальної політики та її напрями. Державний бюджет як об’єкт

фіскальної політики. Податки та їх види.
21.2.Дискреційна фіскальна політика. Мультиплікатор державного
бюджету. Податковий мультиплікатор. Недискреційна фіскальна політика.
21.3.Фіскальна політика регулювання економічного циклу. Державний
борг.
21.4.Фіскальна політика, спрямована на стимулювання пропозиції. Крива
Лафера.
Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

21.1. Суть фіскальної політики, напрями та види. Державний

бюджет як об’єкт фіскальної політики. Податки та їх види.

Фіскальна політика держави є одним з основних інструментів

макроекономічного регулювання. Значимість оптимальної фіскальної політики
для кожної країни важко переоцінити.
Останнім часом все частіше маніпулювання податками, як основним
джерелом доходу до бюджетів різних рівнів та державними видатками
використовується для регулювання руху капіталів та впливу на прийняття
інвестиційних рішень фізичними і юридичними особами.
Відомо, що основна макроекономічна функція держави полягає у
стабілізації економіки, а фіскальна політика, як правило, відіграє у цьому також
вирішальну роль.
Отже, що ж таке фіскальна політика країни та які основні фактори впливу
на її ефективність?
Фіскальна політика (вона ж бюджетно-податкова політика) — це один із
інструментів державного втручання в економіку та її регулювання з метою
подолання або запобігання економічного спаду шляхом стягнення державних
податків із усіх суб’єктів економіки, котрі мають будь-який дохід.
Фіскальна політика має два напрями: дискреційна та недискреційна
(автоматична політика вбудованих стабілізаторів економіки).
Дискреційна фіскальна політика – це свідоме регулювання податків і
державних витрат урядом з державного бюджету з метою стабілізації
економіки.
Недискреційна фіскальна політика означає автоматичну податкову
політику і традиційну політику регулювання витрат з бюджету без втручання
державних органів на основі раніше прийнятих законів. Тобто, недискреційна
фіскальна політика базується на дії вмонтованих стабілізаторів, які
забезпечують природне пристосування економіки до різних фаз економічного
циклу.
Об’єктом фіскальної політики є державний бюджет країни, який
представляє собою фінансовий план утворення і використання грошових
доходів країни для вирішення проблем економічного розвитку.

198
 Державний бюджет країни – це система грошових відносин, яка виникає
між державою та підприємствами, організаціями, установами,
домогосподарствами з метою формування та використання централізованого
фонду грошових коштів для задоволення суспільних потреб; - це щорічний
баланс доходів та видатків, який розробляють державні органи влади для
активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності,
який має силу закону.
Сьогодні, згідно останніх джерел економічних досліджень, існує три
основні види фіскальної політики:
- нейтральна фіскальна політика;
- стимулююча фіскальна політика;
- стримуюча фіскальна політика.
Нейтральна фіскальна політика як правило застосовується тоді, коли
економіка країни знаходиться в рівновазі. Витрати бюджетів різних рівнів
фінансуються за рахунок податків. Тобто в країні відсутній бюджетний дефіцит
і бюджетний результат має нейтральний вплив на рівні економічної активності.
Стимулююча фіскальна політика характеризується державними
витратами, що перевищують податкові надходження. Вона впроваджується в
період економічного спаду з метою стимулювання виробників і бізнесу в
цілому. Її називають також рефляційна фіскальна політика.
Стримуюча фіскальна політика застосовується в тому випадку, коли
державні витрати нижче податкових надходжень, і, як правило, проводиться
для погашення державного боргу.
Державний борг – це перевищення державних витрат над державними
доходами.
Головними інструментами фіскальної політики можна вважати податки
та державні витрати.
Податки - це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові
платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету у розмірах і
термінах, передбачених законодавством.
Податок — обов'язковий, індивідуально безоплатний платіж, що
стягується органами державної влади різних рівнів з юридичних осіб і фізичних
осіб з метою фінансового забезпечення діяльності держави й (або)
муніципальних утворень.
Державні видатки — це грошові відносини з приводу розподілу і
використання централізованих та децентралізованих фондів грошових ресурсів
держави з метою фінансування загальнодержавних потреб соціально-
економічного розвитку.
Основні види державних витрат наступні:
1. Економічні:
- фінансова підтримка суб'єктів господарювання;
- інвестиційні та інноваційні програми;
- поповнення державних запасів дорогоцінних металів і дорогоцінного
каміння, державного матеріального резерву;
- обслуговування і погашення державного боргу;
- формування державної власності;
199
 - інші витрати економічного характеру.
2. Соціальні:
- компенсація державних позабюджетних фондів;
- компенсація витрат на виплату державних пенсій та допомог та інших
соціальних виплат;
- утримання установ, що перебувають у державній власності або у віданні
органів державної влади;
- інші витрати на соціальні цілі.
3. Військові:
- національна оборона і забезпечення безпеки держави;
- здійснення конверсії оборонних галузей промисловості.
В Україні існує велика кількість податків, внесків та обовязкових платежів.
Їх сутність краще всього зрозуміти розглянувши види податків за різними
класифікаційними ознакми.
Класифікаційні ознаки податків:
- за формою оподаткування визначають - прямі та непрямі. Прямі податки
встановлюються безпосередньо щодо платників. Це податки на їхні доходи та
майно. Непрямі податки - це податки на споживання, тобто на товари та
послуги. Непрямі податки є частиною ціни реалізованих товарів. З
підвищенням їх зростають ціни;
- за об’єктом оподаткування - на доходи, на споживання (сплачуються не
при отриманні, а при використанні) і на майно;
- залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки -
загальнодержавні та місцеві;
- за способом стягнення - розкладні (вони встановлюються спочатку в
загальній сумі відповідно до потреб держави в доходах, потім цю суму
розкладають на окремі частини за територіальними одиницями, а на низовому
рівні-між платниками) та окладні (передбачають встановлення спочатку ставок,
а потім розміру податку для кожного платника; загальна величина податку
формується як сума платежів окремих платників).

21.2. Дискреційна фіскальна політика. Мультиплікатор державного

бюджету. Податковий мультиплікатор.
Недискреційна фіскальна політика.

Дискреційна політика розглядає регулювання державою своїх витрат і

оподаткування. Зміна (зростання або зниження) державних витрат змінює в
більшу чи меншу сторону сукупний попит.
Дискреційна фіскальна (бюджетно-податкова) політика передбачає
проведення заходів уряду, що спрямовані на забезпечення повної зайнятості та
виробництва неінфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи
оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.
Сукупні державні видатки (GР – Government purchases) поділяються на
чотири категорії, їх можна розрахувати такою формулою:
GР = Сg + Тr + іЧ Dg + Ig (21.1)

200
 де: Сg – споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам
державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного
споживання);
Тr – трансферти приватному сектору;
іЧ Dg – проценти з державного боргу;
Ig – державні інвестиції.
Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави (Сg, Тr,
іЧDg), остання категорія – державні капітальні видатки (Ig).
Приріст державних закупок, а отже і державних витрат, призводить до
прямої зміни сукупних витрат економіки, а отже і обсягу ВВП (рис. 21.1.).

АЕ АЕ=Y
АЕ1
АЕ0
3500

2000 Е1
1500 Е0

У
У0 + У1
1500 3500 ВВП (Y)

Рис. 21.1. Вплив державних витрат на рівноважний ВВП, за методом

«витрати – випуск»

Однак, приріст державних витрат веде до багаторазової зміни обсягу ВВП.

Це означає, що діє мультиплікатор державних видатків, який показує
багаторазову зміну ВВП на зміну державних витрат:
У
G  (21.2)
G
Обсяг приросту ВВП внаслідок зміни державних витрат обраховується
наступним чином:
ΔУ = Δ G∙μG (21.3)
Мультиплікатор державних витрат є оберненою величиною до граничної
схильності до заощаджень:
1 1
μG = або μG = (21.4)
МРS 1  MPC
Враховуючи це приріст ВВП обраховується за такою формулою:
1
ΔУ = Δ G ∙ (21.5)
1  MPC
Приріст податків призводить до оберненої зміни сукупних витрат
економіки, а отже і обсягу ВВП. Так, зростання податків спричиняє скорочення
кінцевого використовуваного доходу населення на величину податків, що веде
до зменшення обсягу споживання і обсягу заощаджень за кожного рівня ВВП. І,
навпаки, зменшення податків на певну величину веде до збільшення обсягу
201
споживання і обсягу заощаджень, що стимулює певний приріст ВВП (рис.
21.2.).

АЕ AE=Y
АЕ0

АЕ1
3500

2000 Е0
1500 Е1

- У
У1 - У0
1500 3500 ВВП (Y)

Рис. 21.2. Вплив податків на рівноважний ВВП

Однак, приріст податків веде до багаторазової зміни обсягу ВВП. Це

означає, що діє податковий мультиплікатор, який показує багаторазову зміну
ВВП на зміну податків:
У
 Т  (21.6)
Т
Цей мультиплікатор має завжди знак «мінус», оскільки залежність між
приростом ВВП та приростом податків є оберненою. Обсяг приросту ВВП
внаслідок зміни податків обраховується наступним чином:
-ΔУ = ΔТ ∙(- µт) (21.7)
Мультиплікатор податків залежить від зміни граничної схильності до
споживання та граничної схильності до заощаджень і може бути обрахованим
за такої формулою:
 MPC  MPC
- µT = = , (21.8)
MPS 1  MPC
Враховуючи це приріст ВВП обраховується за такою формулою:
 MPC
ΔУ = ΔТ ∙∙( ) (21.9)
1  MPC
Мультиплікатор податків може також враховувати граничну ставку
оподаткування (коефіцієнт t):
 MPC
- µT = (21.10)
1  MPC  (1  t )
Як бачимо, між G і ВВП (Y) існує пряма залежність, а між Т і ВВП (Y) –
обернена. Оскільки µG > µT, то це означає, що збільшення державних закупівель
на грошову одиницю викликає більший приріст ВВП, ніж зменшення чистих
податків на грошову одиницю. З іншого боку, для досягнення цільового
приросту ВВП державні закупівлі потрібно збільшити на меншу величину, ніж
та, на яку слід зменшити чисті податки. Для державного бюджету ця обставина
породжує різні наслідки. В першому варіанті досягнення приросту ВВП

202
викличе менший бюджетний дефіцит через збільшення бюджетних видатків, у
другому – більший бюджетний дефіцит через зменшення бюджетних доходів.
Крім окремого застосування фіскальних засобів держава може
застосовувати їх одночасно. Тоді зміну ВВП можна визначити за формулою:
Y  G  G  T  (T ) (21.11)
Підсумковий результат у цьому варіанті залежить від співвідношення між
зміною G і T з урахуванням того, що мультиплікатор видатків є більшим від
мультиплікатора податків. Але якщо державні закупівлі й чисті податки
змінюються на умовах збалансованого бюджету, тобто коли  G   T , то
результатом такої політики буде певний приріст ВВП.
Фіскальна політика на умовах збалансованого бюджету пов’язана із ще
однією категорією – мультиплікатором збалансованого бюджету. Він
показує, на скільки грошових одиниць змінюється ВВП в разі зміни державного
бюджету на грошову одиницю. Цей мультиплікатор можна обчислити як
співвідношення між зміною ВВП і зміною бюджету ( B ) або як різницю між
мультиплікатором видатків і мультиплікатором податків:

 Y
В  = µG – µT (21.12)
 В

При цьому:  B   G   T . (21.13)

Недискреційна фіскальна політика – автоматична фіскальна політика,
при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично,
внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в
економіці є прогресивна податкова система і трансфертні платежі. Зміна
вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить
до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до
їхнього зменшення у фазі економічного спаду.
Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори – механізми ринкової
економіки, що не залежать від держави і згладжують спади і підйоми в
економіці, або це механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в
економіці без проведення спеціальної економічної політики. Дія автоматичних
стабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок відсотка.
Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску
продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного
дефіциту/профіциту бюджету.
Основні автоматичні стабілізатори:
 прогресивне оподатковування. Впливає на розмір прибутку – збільшення
валового прибутку індивіда або підприємства збільшує їхні податкові
відрахування. Вплив на прибуток контролює сукупний попит. У періоди
піднесення/спаду витрати збільшуються/знижуються більш плавно, ніж
одержувані прибутки;
 соціальні виплати. При піднесенні кількість безробітних і
малозабезпечених скорочується, зменшуючи соціальні витрати держави;

203
  споживання. При зростанні доходів споживання домашніх господарств
зростає, але не тією мірою, як доход.
Недискреційна політика (політика автоматичних стабілізаторів), що
регулює доходи і витрати незалежно від оперативних дій держави та
відображає залежність змін податкових надходжень та державних витрат від
динаміки змін ВВП, тобто показує кон’юнктуру економічного циклу (рис. 21.
3.).
T/G
надходження до T
держ. бюджету
О1
профіцит
О0
G2 G1 G
10000
дефіцит
О2

У2 Уе У1 ВВП
Рис. 21.3. Недискреційна фіскальна політика та її вплив на державний
бюджет.

21.3. Державний борг та бюджетне сальдо.

Головним засобом реалізації фіскальної політики є державний бюджет

країни, який представляє собою фінановий план утворення і використання
граничного фонду країни для вирішення проблем економічного розвитку.
Державний бюджет складається з двох частин, які повинні балансувати між
собою: доходна та видаткова частини.
Якщо бюджетні видатки перевищують бюджетні доходи, в такому випадку
виникає державний борг.
Різниця між доходами та видатками державного бюджету називається
бюджетним сальдом. В спрощеному вигляді це різниця між податками та
державними закупками:
BS  Доходи ДБ  Видатки ДБ  T  G (21.14)
Позитивне бюджетне сальдо (профіцит) має місце якщо доходи
перевищують видатки, негативне (дефіцит) – доходи менші за видатки.
Бюджетний дефіцит може бути фактичним, потенційним і циклічним.
Фактичне бюджетне сальдо характеризує стан державного бюджету в
умовах фактичного рівня зайнятості і тому обчислюється на базі фактичного
доходу
Потенційне бюджетне сальдо показує, яким могло б бути бюджетне
сальдо, коли б економіка функціонувала в умовах повної зайнятості.

204
 Якщо економіка перебуває в умовах неповної зайнятості, то державний
бюджет втрачає певну величину доходів. Ці втрати відображає циклічне
бюджетне сальдо, яке обчислюється за формулою:
BS цикл  BS факт  BS потенц (21.15)
Утворення значного дефіциту бюджету провокує утворення державного
боргу, який представляє собою нагромаджену урядом суму запозичень за
декілька років для фінансування дефіциту державного бюджету.

21.4. Фіскальна політика, спрямована на стимулювання пропозиції.

Крива Лафера.

Залежність доходів держави від рівня податків неоднозначна. У

довгостроковому періоді вона описується так званою “кривою Лаффера” (рис.
21.4).
Крива Лаффера – описує залежність доходів держави від рівня податків,
згідно з якою обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки
податку і величини доходу (ВВП).

Рис. 21.4. Крива Лафера

Американський економіст Лафер довів, що при зростанні ставок

оподаткування до 30–35% податкові надходження до бюджету поступово
збільшуються і економіка зростає на 5–7% у рік.
Якщо ставка оподаткування дорівнює нулю, то держава не отримує
податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня m, оптимальним
вважається рівень 30-40%, супроводжується збільшенням податкових
надходжень до бюджету.
Але подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення
сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення
сукупних доходів і витрат – джерела податків, або податкової бази. Підвищення
ставки податку (від t0 до 100%) супроводжується скороченням податкових
надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає,

205
що держава намагається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними
доход.
За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і
припиняється, економіка стає “тіньовою”, а держава залишається без доходів.
Проте, на практиці буває важко визначити, чи знаходиться економіка далі
чи ближче точки m на кривій Лаффера.
Якщо економіка стартує в точці n, то зниження податкових ставок дійсно
може збільшити податкові надходження. Але якщо рух почнеться із точки е, то
неминучий ріст дефіциту бюджету внаслідок падіння податкових надходжень зі
всіма негативними наслідками.

Питання до теми
1. Що розуміють під фіскальною політикою, та які напрями вона має?
2. В чому відмінність дискреційної від недискреційної фіскальної
політики?
3. Яка структура державного бюджету?
4. Що собою представляє дефіцит державного бюджету, які причини його
утворення?
5. В чому макроекономічний зміст автоматичних вбудованих
стабілізаторів?

206
 Тема 22. ГРОШОВИЙ РИНОК, БАНКИ ТА ГРОШОВО-КРЕДИТНА
ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

22.1. Гроші, їх суть і функції. Сутність грошової системи.

22.2. Банківська система. Функції Центрального банку країни.
22.3. Грошовий ринок: попит і пропозиція грошей та їх рівновага.
22.4. Грошово-кредитна політика та її інструменти. Політика “дорогих” і
“дешевих” грошей.
22.5. Рівновага національного ринку на основі моделі IS-LM.

Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

22.1. Гроші, їх суть і функції. Сутність грошової системи.

Гроші – одне з найдавніших явищ суспільства. Вони відіграють важливу

роль у господарській діяльності людини і завжди привертали до себе пильну
увагу науковців
Гроші – це багатофункціональна економічна форма, за допомогою якої
здійснюється облік вартості, обмін, платежі, накопичення вартості. Гроші є
одним з найбільш важливих розділів економічної науки. Вони є набагато
більшим, ніж простий інструмент, що сприяє розвитку економіки. Добре діюча
грошова система сприяє як повному використанню потужностей, так і повній
зайнятості. Та навпаки, погано функціонуюча грошова система може стати
головною причиною різких коливань рівня виробництва, зайнятості та цін в
економіці.
Гроші виконують такі основні функції:
1. Міра вартості – це функція, в якій гроші забезпечують вираження і
вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.
Це відбувається тому, що у товарах і грошах втілена абстрактна праця,
причому певна її кількість. Тому за допомогою грошей відбувається порівняння
вартості різних товарів. Вартість товарів, виражена у грошах, є його ціною.
Щоб визначити вартість товарів у грошах, треба певну кількість грошового
матеріалу прийняти за одиницю. Вона називається масштабом цін. У різних
країнах за грошову одиницю були прийняті різні вагові кількості грошового
металу.
Функцію міри вартості гроші виконують ідеально. Виробник заздалегідь,
до появи з товаром на ринку, визначає ціну, за якою вигідно продати його. Але
й при зустрічі з покупцем на ринку, де остаточно вирішується ціна товарів,
наявність грошей у будь-якій формі не обов’язкова. Продаж взагалі може
відбуватися в борг, під майбутні гроші, але ціна визначається в момент операції
купівлі-продажу. Тим більше не потрібна наявність реальних грошей при
встановленні товарних цін державними органами. Проте вони повинні мати
чітке уявлення про мінову вартість грошей, яка фактично склалася і діє на
ринку, щоб установити ціну, адекватну вартості товару.
2. Засіб обігу – У цій функції гроші служать засобом реалізації товарів,
виступають посередником у їх обміні. Цю функцію можуть виконувати лише

207
реальні гроші, тобто наявні золоті монети, зливки і т. д., або їх паперові
замінники.
Паперові гроші не мають власної вартості (за винятком вартості паперу і
обробки), а тому, як і неповноцінні монети, вони є символами вартості.
Держава, випускаючи паперові гроші, надає їм примусовий курс у
законодавчому порядку і використовує їх як замінник повноцінних грошей.
Обмін товарів за допомогою грошей в цій функції здійснюється за схемою
"Т – Г – Т".
Гроші як засіб обігу забезпечують перебіг товарів від виробника до
споживача, після чого товари виходять із сфери обігу. Проте самі гроші
залишаються в обігу, переходячи від одного суб’єкта до іншого.
засіб нагромадження – Функцію засобу нагромадження гроші
виконують, якщо за обміном товару на гроші не настане обмін грошей на товар
і гроші залишать сферу обігу і утворять скарб.
Процес виробництва зумовлює необхідність нагромадження грошей і
тимчасового вилучення засобів і предметів праці має накопичувати достатню
суму грошей, а тому тією чи іншою мірою він виступає збирачем скарбів. При
цьому можуть нагромаджуватись не тільки золото чи срібло, а й металеві та
паперові знаки грошей.
3. Засіб платежу. З функції грошей як засобу платежу виникають
кредитні гроші. Коли власник товару продає його в кредит, він не обмежується
усним зобов’язанням покупця сплатити його, а вимагає боргову розписку, в
якій, як правило, зазначаються товар, його ціна і строк погашення боргу. Така
боргова розписка є попередником векселя, так само як останній є безпосереднім
попередником кредитних грошей.
Обліком векселів займаються банки. Фактично банк скуповує векселі,
розплачуючись за них власними векселями, які називаються банкнотами.
Банкнота – це зобов’язання банку, банківський білет, тобто кредитні
гроші. Випуск банкнот банками здійснюється не лише під векселі, а й під
золото та інші дорогоцінності.
Кредитні гроші, векселі, банкноти – важливі елементи функціонування
ринку. В процесі становлення ринкових відносин, виникнення і зміцнення ролі
фондових, валютних, товарних бірж, комерційних банків у нашій країні вони
починають активно використовуватись у господарському механізмі.
4. Світові гроші – це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в
міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин
між країнами.
Виділення функції світових грошей зумовлене особливостями руху
вартості на світовому ринку, які визначаються поділом цього ринку
державними кордонами. Завдяки такому поділу тут з’являється специфічний
суб’єкт економічних відносин – держава, яка представляє і захищає інтереси
країни в цілому. Тому на світовому ринку виникають економічні суперечності
більш високого рівня, ніж на внутрішньому, які впливають і на відносини
безпосередніх покупців та продавців.
Спочатку на світовому ринку панувала подвійна міра вартості –
золото і срібло, але згодом функцію світових грошей почало виконувати тільки
208
золото. Нині витіснення золота з грошового обігу стосується і світових грошей.
Паперові знаки відіграють все більшу роль у міжнародних розрахунках. Проте
золото залишається твердими і бажаними для всіх країн світовими грошима,
надійним гарантом у міжнародних розрахунках.
Світові гроші функціонують як:
 Загальний платіжний засіб.
 Загальний купівельний засіб.
 Абсолютна суспільна матеріалізація багатства взагалі.
Грошова система – це сукупність всіх грошових засобів в народному
господарстві в готівковій і безготівковій формі.
Структура грошової маси:
М ГР  М  М 1  М 2  М 3  L (22.1)
Де: М0 = гроші в готівковій формі в обігу (поза банківською системою);
М1 = М0 + гроші на чекових картках + поточні рахунки до запитання;
М2 = М1 + строкові депозити + дрібні вклади + кошти Держстраху +кошти на
поточних рахунках підприємств + валютні заощадження; М3 = М2 + крупні
строкові депозити + кошти клієнтів за трастовими операціями банків +
акціонерні рахунки інвесторів + депозитні сертифікати; L= М3 + ліквідні активи
(акції, облігації, казначейські векселі, тощо).
Грошовий ринок – це структурний елемент фінансового національного
ринку. Він складається з пропозиції грошей і попиту на гроші, які взаємодіють
між собою.
Пропозиція грошей обраховується за наступною формулою:
Ms = C + D (22.2)
Де: C – готівка поза банківською системою; D – чекові депозити.
На пропозицію грошей (Ms) впливають такі фактори:
- величина грошової бази (Hm);
- норма резервування депозитів у центральному банку (r);
- співвідношення між готівкою і депозитами (d).
Грошова база – це частина пропозиції грошей, яка створюється
центральним банком і забезпечується його активами у формі золотовалютних
резервів, цінних паперів та кредитів, що надаються центральним банком.
Грошова база представляє собою (Hm) суму готівкових грошей (С), яка
знаходиться поза банківською системою та суму обов’язкових банківських
резервів (R), що зберігається у центральному банку:
Hm = С + R (22.3)
Модель пропозиції грошей зображена на рис. 22.1.

209
 і'
(номынальна банківська % ставка SM2 SM0 SM1
ставка
40%

30%

20%

10%
+
У2 У0 У1 ВНП(млрд. гр.од.)
Рис. 22.1. Модель пропозиції грошей

Як бачимо із рис. 22.1. пропозиція грошей не залежить від рівня

банківської відсоткової ставки, вона залежить від коливання обсягу ВНП.
Попит на гроші на грошовому ринку складається з 2-х компонентів:
1) операційний попит населення та підприємств на гроші для заключення
угод, або це трансакційний попит.
Зв'язок між сумою грошей і обсягом операцій в економіці відображений у
рівнянні обміну І. Фішера:
M V  Y  P (22.4)
де M – маса грошей в обігу; V – швидкість обертання грошей; У – обсяг
національного виробництва; P – загальний рівень цін.
Звідси попит на гроші можна обрахувати наступним чином:
У Р
М  (22.5)
V
Модель попиту на гроші для угод подана на рис. 22.2.

і (%)
DМ2 DМ0 DМ1

40%

30%

20%

10%
+
Y2 Y0 Y1 ВНП (млрд $)
Рис 22.2. Модель попиту на гроші для угод

2) попит на гроші як на активи, який характеризує кількість грошей, яку

суб’єкти економіки хочуть мати як фінансові активи або як грошову ліквідність
на руках. Він випливає з функції грошей як засобу заощадження і змінюється
обернено пропорційно коливанню банківської процентної ставки. Тобто, чим
вища процентна ставка, тим менший попит на гроші як на активи (рис. 22.3.).

210
 і ' (%)

40% а

25%
в

10%
с
L(i)
M/P
У1 У2 У3
Рис. 22.3. Модель попиту на гроші як на активи

Крива попиту на гроші як на активи (L) відображає обернену залежність

величини попиту на гроші від динаміки номінальної процентної ставки:
M
= L (i) (22.6)
P
Чим вища процентна ставка, тим менший попит на гроші як на активи.
Реальну альтернативну вартість нагромадження грошей визначає реальна
процентна ставка – це номінальна процентна ставка, скоригована на рівень
інфляції (π)е:
r = i – πе (22.7)
Загальний попит на гроші показує обернено пропорційну залежність між
рівнем процентної ставки та обсягом ВНП (рис. 22.4.)
і%
a
40%

30%
b
20%

10%
c
ДМЗ
ВНП
Рис. 22.4. Загальний попит на гроші

Рівновага попиту і пропозиції грошей на грошовому ринку встановлюється

внаслідок взаємодії попиту та пропозиції грошей (рис. 22.5.)

і%
M M M
S 2 S 0 S1

i2 E2

ie E0

i1 E1

L (i,Y)
M2 Me M1 M/P
Рис 22.5. Рівновага попиту і пропозиції грошей на грошовому ринку
211
 Як бачимо із рис. 22.5., рівновага на грошовому ринку досягається в точці
Е0, де величина попиту на гроші дорівнює величині пропозиції.
Звідси випливають наступні висновки:
1. Ціни на цінні папери і відсоткова ставка є обернено залежними.
2. Зміна відсоткової ставки впливає на готовність населення
заощаджувати.
3. Надлишок пропозиції грошей провокує інфляцію.
4. Дефіцит пропозиції грошей загальмовує економічне зростання.
Рівновага на грошовому ринку при фіксованій пропозиції подана на рис.
22.6.:
% M
S

і1 Е1

і0 Е0

і2 Е2

L(i,Y2) L(i,Y0) L(i,Y1)

M/P
Рис. 22.6. Рівновага на грошовому ринку при фіксованій пропозиції

При фіксованій пропозиції рівновага досягнута в точці Е0, яка визначає

рівноважну відсоткову ставку, тобто ціну грошей.

22.2. Банківська система. Функції Центрального банку країни.

Банківська система України — це складова економічної системи

держави, що включає в себе Національний банк України; інші банки (резиденти
та нерезиденти, зареєстровані у встановленому законодавством порядку на
території України); небанківські фінансові установи, виключною діяльністю
яких є прийняття вкладів, розміщення кредитів або ведення рахунків клієнтів;
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб; банківську інфраструктуру, а також
зв'язки та взаємини між ними.
Сьогодні банківська система України — це один із найрозвинутіших
елементів господарського механізму, оскільки її реформування було розпочате
раніше за інші сектори економіки, що визначалося ключовою роллю банків при
вирішенні завдань переходу до ринку.
Націона́льний банк Украї́ни (НБУ) — центральний банк України,
особливий центральний орган державного управління, юридичний статус,
завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються
Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України»[1]
та іншими законами України. Він є емісійним центром, проводить єдину
державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової
одиниці України — гривні. Також регулює та наглядає за діяльністю
комерційних банків в Україні.
212
 Функції НБУ
 Забезпечення стабільності грошової одиниці України;
 Розробка і впровадження разом із урядом ефективної кредитно-грошової
політики;
 Здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;
 Здійснення міжбанківських розрахунків, в тому числі і в міжнародних
відносинах;
 Продаж кредитних ресурсів комерційним банкам, кредитування уряду;
 Регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та інших
кредитних організацій;
 Здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості
національної валюти;
 Зберігання та регулювання золотовалютних резервів;
 Управління державним боргом;
Головні завдання Національного банку України
До головних завдань Національного банку України належать:
 Цінова стабільність (монетарна політика)
 Фінансова стабільність (банк банків, мікро- і макропруденційний нагляд)
 Ефективні платіжні системи (готівка та безготівковий обіг).
Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є
забезпечення стабільності гривні[6]. На її виконання Національний банк має
виходити з пріоритетності досягнення та підтримки цінової та фінансової
стабільності в державі. Саме тому Національний банк вважає своєю місією
забезпечення цінової та фінансової стабільності з метою сприяння сталому
економічному розвитку України.
Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності
банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі цінової
стабільності.
Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів
економічного зростання за умови, що це не перешкоджає досягненню цінової
стабільності та стабільності банківської системи.
Комерційні банки – другий рівень банківської системи.
Сучасна банківська система ґрунтується на системі часткового
резервування депозитів.
Резерви – це сума грошових засобів, що зберігаються на банківських
рахунках і не видаються як кредити. Резерви банків можуть бути у трьох
формах: 1) мінімальні обов’язкові резерви; 2) надлишкові; 3) фактичні.
Мінімальні обов’язкові резерви (R min.) – це мінімальний розмір
депозитів, які комерційні банки можуть зберігати у центральному банку на
безпроцентній основі пропорційно до суми депозитів. Вони виконують
страхову функцію для депозитів.
Норма мінімальних обов’язкових резервів (rr) – це встановлені
центральним банком вимоги до рівня мінімальних обов’язкових резервів, яка
представляє собою відношення суми мінімальних обов’язкових резервів (R) до
суми залучених депозитів (D):

213
 R
rr  (22.8)
D
Ця норма обов’язкових резервів є інструментом грошової політики
держави.
Надлишкові резерви (D) – це касові залишки комерційних банків, або
сума, яку комерційні банки залишають у себе.
Фактичні резерви (TR) – це сума обов’язкових та надлишкових резервів,
тобто:
TR = R + D, тоді D = TR – R (22.9)
Тобто, надлишкові резерви – це величина на яку фактичні резерви банку
перевищують його обов’язкові резерви. Норма фактичного резервування
депозитів визначається відношенням загальних резервів (обов’язкових і
надлишкових) комерційних банків до депозитів:
TR
rr  (22.10)
D
Простий депозитний мультиплікатор показує максимальну кількість
нових кредитних грошей, яку може утворити кожна грошова одиниця
надлишкових резервів за певної величини обов’язкових резервів. Тобто, для
визначення обсягу пропозиції банківських грошей необхідно перемножити
надлишкові резерви банку на депозитний мультиплікатор:
Ms = D∙μm (22.11)
1
де μm = (22.12)
rr
Де: μm – простий депозитний мультиплікатор, або коефіцієнт, який
перебуває у зворотній залежності від норми мінімальних обов’язкових резервів;
D – надлишкові резерви банку; Ms – пропозиція грошей, створених банківською
системою.
Співвідношення між готівкою (С) та коштами на депозитах (D) відображає
коефіцієнт депонування грошей (cr), який характеризує структуру зберігання
коштів населенням:
С
cr = (22.13)
D
Так, як пропозиція грошей є сумою готівки та чекових депозитів:
Ms = С+ D (22.14)
а грошова база є сумою готівки та обов’язкових резервів:
Hm = C + R (22.15)
то їх співвідношення буде представляти:
Ms/Hm = (C+D)/(C+R) (22.16)
звідки пропозиція грошей визначається:
CD
Ms = ∙Hm (22.17)
CR
Відношення пропозиції грошей (С+D), до грошової бази (C+R)
називається повним грошовим мультиплікатором:
CD
μm = (22.18)
CR
Звідси пропозиція грошей дорівнює:
214
 Ms = Hm ∙ μm (22.19)
Якщо врахувати те, що коефіцієнт депонування дорівнює:
С
cr = (22.20)
D
а норма обов’язкового фактичного резервування дорівнює:
R
rr = (22.21)
D
то тоді значення повного грошового мультиплікатора можна записати
таким чином:
1  cr 1 d
μm = або μm = , якщо cr = d. (22.22)
rr  cr rr  d
Тоді пропозиція грошей в національній економіці визначається таким
чином:
1  cr
Ms = Hm ∙ , або Ms = Hm∙ μm, (22.23)
rr  cr
Де: Hm – грошова база; μm – повний грошовий мультиплікатор.
З цього рівняння видно, що пропозиція грошей залежить від трьох
змінних:
 обсягу грошової бази (Hm);
 коефіцієнта депонування (cr);
 норми обов’язкового резервування (rr).
Банківський прибуток обчислюється як різниця між активними і
пасивними операціями і включає в себе доход від придбання цінних паперів.
Основна функція комерційних банків – надання кредитів. Банківські
кредити представляють собою мобілізацію тимчасово вільних коштів, які
спрямовані для потреб розширеного відтворення.
Умови надання кредиту:
1. поворотність коштів у певний строк;
2. платність позики;
3. гарантія позики (застава під майно тощо).
Види банківських кредитів:
1. короткостроковий (до 1 року);
2. середньострокові (від 1 до 1,5 року);
3. довгострокові (до 5 років і більше).
Грошово-кредитна (або монетарна політика) представляє собою
регулювання пропозиції грошей з метою стабілізації обсягу національного
виробництва, зайнятості, рівня цін, а головне – стабільності національної
грошової одиниці, за допомогою інструментів (або знарядь) грошово-кредитної
політики.
Інструменти грошово-кредитної політики – це методи впливу
центрального банку країни та уряду на економічну ситуацію в країні з метою
стабілізації економіки. Вони поділяються на інструменти прямого та
непрямого регулювання.
В розвинутій ринковій економіці застосовують в основному інструменти
грошово-кредитної політики непрямого регулювання, до яких належать:
1. зміна норми обов’язкових банківських резервувань;

215
 2. зміна облікової процентної ставки;
3. операції на відкритому ринку.
Норма обов’язкових банківських резервів – це певний визначений
(центральним банком) відсоток депозитів, який кожний комерційний банк
повинен тримати на рахунках центрального банку.
Облікова (або дисконтна)процентна ставка – це процентна ставка, за
якою комерційні банки беруть кредити у центральному банку.
Операції на відкритому ринку – це найважливіший інструмент грошово-
кредитної політики в розвинених країнах, який представляє собою купівлю або
продаж центральним банком державних цінних паперів (найчастіше,
облігацій).

22.3. Грошовий ринок: попит і пропозиція грошей та їх рівновага.

Попит на гроші - це запас грошей, який прагнуть мати у своєму

розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент. Попит на гроші
зумовлений функціями грошей - к купівельного і платіжного засобу та як
засобу нагромадження вартості (багатства).
Відповідно сукупний попит на гроші має включати:
 - суму грошей, необхідну для здійснення поточних платежів (цю частину
грошей можна назвати поточною касою або грошима для заключення угод).
Створення запасу купівельних і платіжних засобів повинно бути достатнім для
задоволення поточних потреб економічних суб'єктів у товарах та послугах;
 - попит на гроші як засіб збереження вартості (багатства) чи
нагромадження. Це попит на гроші з боку активів.
Фінансові активи - цінні папери, валютні цінності, в які вкладені грошові
кошти. Нагромадження грошей як капіталу як форми багатства повинно
приносити їх власникові дохід у вигляді відсотка.
Динаміка кожної з цих частин попиту на грошовому ринку визначається
різними чинниками. Оскільки попит на гроші для угод визначається тим, що
гроші економічним суб'єктам потрібні для купівлі і платежів (торговельних
угод), то чим більше в економіці виробляється товарів та послуг, тим більше
покупок здійснюється і тим самим має бути більший попит на гроші для
здійснення цих угод. Отже, попит на гроші залежить насамперед від обсягу
виробництва номінального валового національного продукту: чим він більший,
тим більше потрібно грошей для торговельних угод, і навпаки.
Попит на гроші як засіб збереження багатства, тобто попит на гроші з
боку активів, залежить від доходів на цінні папери. Зберігаючи частину свого
доходу, економічні суб'єкти завжди вирішують, у якій формі тримати свої
збереження. Їх можна розподілити між грошами та цінними паперами.
Використання цих частин для збережень має свої переваги і свої недоліки.
Гроші не приносять їх власникові доходу, зате забезпечують абсолютну
ліквідність, бо негайно та без усяких витрат можуть бути використані для
купівлі необхідних товарів та послуг. Цінні ж папери здатні приносити своєму
власникові дохід у вигляді відсотка, але вони менш ліквідні.

216
 Тому вибір варіанта розміщення збережень залежить від рівня ставки
відсотка. Чим вона вища, тим більший попит на цінні папери та менший на
гроші, і навпаки.
Сукупний попит на гроші може бути отриманий шляхом сумування
попиту на гроші для складання угод та попиту на гроші з боку активів. Розмір
поточної каси при даному обсягу валового внутрішнього продукту залишається
незмінним для усякого рівня відсоткової ставки. Інша частина попиту
перебуває в обернено пропорційній залежності від ставки відсотка. З її
підвищенням попит на гроші в готівковій формі зменшується.
Провідними чинниками, що визначають сукупний попит на гроші на
макроекономічному рівні, виступають: зміна обсягів виробництва
(національного доходу), зміна рівня цін, швидкість обігу грошей. Чим вища
швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші. Чинник швидкості
обігу грошей не діє на мікроекономічному рівні. Натомість діє чинник зміни
норми відсотка. Серед інших макроекономічних чинників, що впливають на
попит, це інфляція, нагромадження багатства, очікуване погіршення
кон'юнктури ринків тощо.
Друга сила, що у взаємодії з попитом на грошовому ринку визначає його
кон'юнктуру, є пропозиція грошей.
Пропозиція грошей - це та кількість грошей, що перебуває в будь-який
момент у розпорядженні економічних суб'єктів, яку вони за сприятливих
обставин можуть спрямувати в обіг. Пропозиція грошей виражає прагнення
економічних суб'єктів дати в борг певну частину своїх грошових коштів для
отримання доходу. На мікроекономічному рівні кожний економічний суб'єкт,
взаємодіючи зі своїм попитом, у разі перевищення запасу грошей може
пропонувати їх для продажу на ринку. Якщо ж має місце перевищення попиту
над наявними запасами, то формується попит на гроші. Це означає, що на
мікроекономічному рівні відбувається постійне чергування попиту та
пропозиції.
На макроекономічному рівні на формування пропозиції грошей впливає
обсяг фактичної грошової маси в обігу. Ця фактична грошова маса в обігу
становить природну межу пропозиції грошей. Розширити пропозицію грошей
понад цю межу може лише додаткова емісія грошей Національним банком
України.
Пропозицію грошей контролює держава. В Україні цей контроль здійснює
Національний банк України як шляхом емісії грошей, так і за допомогою
управління грошово-кредитною системою. Саме він визначає необхідну
кількість грошей в економіці, виходячи з її стану. Необхідна кількість грошей
фіксується на певний період і не залежить від рівня відсоткової ставки.
Отже, загальний розмір пропозиції грошей визначається банківською
системою і на його розмір впливають такі об'єктивні чинники:
 - емісія банкнот і випуск депозитних грошей;
 - процес обслуговування державного боргу і покриття дефіциту
державного бюджету;
 - нагромадження резервів іноземної валюти;
 - розширення кредитної емісії комерційних банків.

217
 Попит на гроші мас бути задоволений відповідною пропозицією грошей.
Оптимальним станом грошового ринку с його рівновага. Така рівновага на
грошовому ринку встановлюється внаслідок взаємодії попиту на гроші та їх
пропозиції.
Рівновага на грошовому ринку означає, що кількість грошей, яку
економічні суб'єкти хочуть мати в портфелі своїх активів, дорівнює кількості
грошей, що їх пропонує банківська система. Рівновага грошового ринку
визначає величину рівноважної норми відсотка.
Рівновага на грошовому ринку може порушитися внаслідок зміни попиту
на гроші, що спричинений збільшенням чи зменшенням обсягів виробництва і
реалізації товарів або зміною рівня цін. У разі зростання обсягів виробництва
чи зростання рівня цін збільшується попит на гроші і підвищується рівноважна
відсоткова ставка. При зменшенні реального обсягу виробництва чи зниженні
цін відбудеться зменшення попиту на гроші, а отже, зниження рівноважної
відсоткової ставки.
При зниженні відсотка рівень попиту на гроші перевищуватиме їхню
кількісну пропозицію, а в разі підвищення відсоткової ставки пропозиція
грошей перевищуватиме попит. Підвищення відсоткової ставки приводить до
переміщення суб'єктами ринку більшої частини своїх грошових залишків до
високодохідних активів. Попит на гроші зменшується, бо володіння ними не
приносить доходу.
Підтримання рівноваги на грошовому ринку забезпечує грошам найкраще
виконання ними своїх функцій, сприяє нагромадженню капіталу, створенню
інвестицій для розширеного відтворення. Навпаки, розходження між
пропозицією і попитом здатне спричинити порушення платіжного балансу,
падіння обсягів виробництва і реалізації продукції, високі темпи інфляції.
Тому підтримання рівноваги на грошовому ринку потребує від держави (її
центрального банку) проведення виваженої грошово-кредитної політики, яка
повинна на тривалий час забезпечити збалансованість грошового механізму,
чітку взаємодію грошової маси в обігу, реальність доходів фізичних та
юридичних осіб та норми відсотка.
Стабілізація кон'юнктури на ринку грошей визначається зрівноваженням
попиту та пропозиції грошей, що зумовлює об'єктивний рівень ставки відсотка.
Взаємодія на ринку грошей попиту, пропозиції та відсотка (як ціни грошей)
відбувається відповідно до загальних закономірностей функціонування усякого
ринку: попит на гроші впливає на рівень відсотка прямо пропорційно, а
пропозиція грошей - обернено пропорційно.
Отже, попит та пропозиція - це дві невіддільні і водночас протилежні
сторони єдиного економічного механізму, що постійно взаємодіють на ринку
грошей.

22.4. Грошово-кредитна політика та її інструменти. Політика

“дорогих” і “дешевих” грошей.

Монетарна політика (англ. Monetary Policy) — політика держави, через

яку уповноважена державою інституція контролює обсяг пропозиції грошей з
218
метою встановлення цінової стабільності, сприяння економічному зростанню,
дотриманню рівня безробіття населення на низькому рівні.
Монетарна політика може бути стимулюючою (експансивною) у разі
пом'якшення монетарних умов, зазвичай, зниження відсоткових ставок (або ж
збільшення темпів зміни пропозиції грошей понад усталений рівень).
Експансійна політика використовується для подолання рецесії, оскільки
призводить до зростання сукупного попиту, таким чином стимулюючи
економічне зростання та знижуючи рівень безробіття. В звичайний час подібна
політика призводить до прискорення інфляції.
Стримуюча (рестриктивна) політика зазвичай використовується задля
уповільнення інфляції через протилежний стимулюючій політиці, а саме
охолоджуючий вплив на економічне зростання.
Іншою основною складовою державної політики є фіскальна політика, що
проводиться Урядом та складається з двох її напрямків — податкової (види та
норми податків), а також бюджетної політики (політика видатків).
Грошово-кредитна політика спрямовується на забезпечення економіки
економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного
готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до
банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на
потреби функціонування і розвитку економіки.
Якщо в країні відбувається економічний спад чи депресія, то
застосовується така грошово-кредитна політика, яка носить назву
експансіоністської політики, або політики «дешевих грошей». Вона включає
в себе такі заходи:
- зниження норми обов’язкових банківських резервувань;
- зниження облікової процентної ставки;
- закупівля у населення та комерційних банків державних цінних паперів.
В результаті політики “дешевих” грошей збільшується пропозиція грошей
в обігу, знижується банківська процентна ставка і кредити стають дешевими і
доступними для підприємств, що збільшує сукупний попит і допомагає вийти з
депресії.
В період економічного піднесення при інфляції попиту використовується
грошово-кредитна політика рестрективного характеру, яка носить назву
політики «дорогих» грошей.
Вона включає наступні заходи:
- збільшується облікова процентна ставка;
- збільшення норми обов’язкових банківських резервувань;
- продаж державних цінних паперів (облігацій) на відкритому ринку.
В результаті політики “дорогих” грошей зменшуються обов’язкові резерви
комерційних банків і розмір грошового мультиплікатора, зростає банківська
процентна ставка і кредити стають дорожчими, що обмежує сукупний попит,
але з’являються стимули до заощаджень. При цьому з обігу вилучається зайва
маса надлишкових грошей, що стримує зростання цін в країні. В розвинутих
країнах для подолання «перегріву» економіки спочатку застосовується політика
«дорогих» грошей, а потім стримуюча фіскальна політика.

219
 22.5. Рівновага товарного та грошового ринків. Модель IS -LM.
Модель IS -LM з фіксованими та гнучкими цінами.

При досягненні рівноваги на грошовому ринку одночасно встановлюється

рівновага на ринку цінних паперів (капіталу). Тому в кейнсіанській моделі
умова досягнення спільної рівноваги на ринках благ, грошей і капіталу
визначається перетинами ліній IS та LM.
Модель IS-LM включає елементи “кейнсіанського хреста” і теорії “переваг
ліквідності”.
AE AE факт.
270
АЕ план.
266 Oe М1
250
240 М2
230

230 250 270

У1 Уе У1 Y
Рис. 22.7. Рівноважний ВВП в моделі «кейнсіанський хрест»

Рівновага товарного і грошового ринків встановлюється в точці перетину

кривих IS (крива, що визначає рівноважний стан товарного ринку) і LM (крива
рівноваги грошового ринку).
Спільна рівновага на ринках благ, грошей і капіталу є стійкою. Об’єм
попиту на блага, який відповідає спільній рівновазі на ринках благ, грошей і
капіталу, названий Дж.Кейнсом «ефективним попитом».
Модель IS-LM дає змогу:
1) визначити рівноважний сукупний попит на ринку;
2) аналізувати ефекти макроекономічної політики держави;
3) простежити за взаємодією ринків: заощаджень та інвестицій, товарів та
послуг, грошей.

Питання до теми
1. Які є складові елементи грошової системи, і яка її структура?
2. Які основні функції виконує центральний банк країни?
3. Як впливає грошовий мультиплікатор на пропозицію грошей?
4. Як уряд використовує інструменти грошово-кредитної політки на
різних фазах циклу?

220
 Тема 23. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ КРАЇНИ

23.1. Поняття, фактори, типи та показники економічного зростання.

23.2. Економічний розвиток та його показники.
23.3. Неокласична модель економічного зростання Р. Солоу.
23.4. Тенденції економічного зростання в світі та в Україні.
Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

23.1.Поняття, фактори, типи та показники економічного зростання

Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості товарів та

послуг, які продукує національна економіка. Графічно економічне зростання
зображають переміщенням кривої виробничих можливостей вправо.
Вимірювання економічного зростання:
1) темпи зростання реального ВНП за рік;
2) темпи зростання реального ВНП на душу населення за рік.
Економічне зростання визначають чотири групи факторів:
1) фактори пропозиції;
2) фактор попиту;
3) фактор ефективності;
4) соціокультурні, інституційні та інші фактори.
Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до
зростання, їх чотири:
1) кількість та якість природних ресурсів; 2) кількість та якість трудових
ресурсів;
3) обсяг капіталу країни;
4) рівень технологій.
Фактор попиту – в країні має бути такий рівень сукупних витрат, за якого
повністю використовуються наявні ресурси суспільства.
Фактор ефективності – повне використання всіх ресурсів плюс досягнення
оптимальної структури виробництва, що дасть можливість якомога економніше
використовувати ресурси і виробляти з них найпотрібніші й найцінніші товари і
послуги для суспільства.
Важливі також соціокультурні і інституційні чинники: єдина мета
суспільства, демократична організація суспільства, свобода, політичний клімат.
Типи зростання:
Екстенсивний тип економічного зростання – це нарощування виробництва
товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів виробництва за
попереднього рівня технологій (зростання чисельності робочої сили, обсягу
земель, інвестицій, при цьому продуктивність праці залишається незмінною).
Інтенсивний тип економічного зростання – це збільшення виробництва
товарів і послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів:
 підвищення кваліфікації робітників;
 поліпшення використання капіталу;
 застосування нових машин і механізмів;

221
  кращої організації і господарської діяльності, що веде до зростання
продуктивності праці.
Співіснують два типи зростання, але, якщо переважає інтенсивний тип
зростання, то це означає інтенсифікацію економіки.

23.2. Економічний розвиток та його показники

Економічний розвиток — поняття економічної науки, що позначає

перехід від одного етапу економіки до іншого, при якому в новому періоді не
тільки збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, що вже
вироблялися раніше, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з
використанням нових технологій порівняно з попереднім періодом.
Немає загальноприйнятного визначення економічного розвитку, проте
його пов'язують із економічним зростанням, заснованим на збільшенні
виробничого потенціалу.
Економічне зростання є центральною економічною проблемою, що
стоїть перед усіма країнами. За його динамікою судять про розвиток
національних економік, про життєвий рівень населення, про те, як вирішуються
проблеми обмеженості ресурсів. Це основний показник розвитку і добробуту
будь-якої країни, одна з основних макроекономічних цілей, досягнення якої
зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу у
порівнянні із зростанням чисельності населення.
Під економічним зростанням прийнято розуміти збільшення обсягів
товарів і послуг, створених за певний період. Економічне зростання
визначається багатьма чинників, найважливішими з яких є чинники попиту,
пропозиції і розподілу.
Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до
зростання.їх є чотири:
1) кількість та якість природних ресурсів;
2) кількість та якість трудових ресурсів;
3) обсяг капіталу країни;
4) технологія.
Перелічені фактори пропозиції, які називають колесами економічного
зростання. визначають можливості фізичного збільшення обсягу продукції.
Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і
технологічний потенціал, датизмогу національній економіці виробляти більший
обсяі продукції.
Економічне зростання залежить також від фактора попиту, тобто
макроекономічне середовище мас забезпечували такий рівень сукупних
видаїків. за якого повністю викорисіовуюіься наявні ресурси. Несприятливе
макросередовище (високі податкові та процентні ставки, низький рівень
завантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює економічне
зростання, бо не забезпечує повного використання ресурсів.
Фактори пропозиції й попиту, які впливають на економічне зростання,
взаємопов'язані. Наприклад, неповне використання трудових ресурсів

222
уповільнює темпи нагромадження капіталу. І навпаки, низькі темпи
впровадження нововведень та інвестицій можуть спричиняти безробіття.
До чинників розподілу відносять саме розподіл природних, трудових і
фінансових ресурсів країни, який повинен організовуватись таким чином, щоби
більшою мірою сприяти економічному росту (приросту продукції, поліпшенню
її якості й вдосконаленню виробництва).
Існує низка інших факторів, які впливають на економічне зростання,
проте важко піддаються кількісній оцінці. Це передовсім соціокультуриі та
інституційні чинники Зокрема, значний позитивний вплив на економічне
зростання багатьох країн справляє сприятлива соціальна, культурна і політична
атмосфера, що склалася в них. У цих країнах суспільна думка розглядає
матеріальний успіх як бажану соціальну мету. Підприємництво, торгівля,
фермерство, винахідництво - це престижні види діяльності, а особи, зайняті
ними, користуються повагою. Важливим соціокультурним чинником
економічного зростання є позитивне ставлення до праці. У розвинутих країнах
її оцінюють як велике благо для людини, а не як кару за гріхи. Нарешті, у
тривалому періоді економічне зростання залежить від політичної організації
суспільства. Країни, політичні системи яких спираються на демократичні
принципи, характеризуються впорядкованістю відносин власності, процедури
укладання і виконання угод, здійснюються, як правило, значно швидше, ніж в
країнах з недемократичними, неправовими режимами.
Збільшення обсягу національного виробництва може досягатися, по-
перше, за рахунок збільшення кількості факторів та, по-друге, через
підвищення ефективності їх використання. Тому розрізняють два основні типи
економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання - це нарощування
виробництва товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів відносно
технологій. Інакше кажучи, обсяг продукції зростає за рахунок збільшення
чисельності робочої сили, сільськогосподарських угідь та інших ресурсів.
При цьому продуктивність праці залишається незмінною.
Інтенсивний тип економічного зростання - це збільшення виробництва
товарів і послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів -
підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання реального
капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої
організації господарської діяльності тощо. За цього типу зростання
продуктивність праці підвищується.
Також слід звернути увагу на чинники, які стримують економічне
зростання. До них належать: обмеження з боку сукупного попиту
(недостатній рівень сукупних витрат призводить до того, що дійсні темпи
зростання відстають від потенційно можливих), соціально-політична
атмосфера в країні, ресурсні та екологічні обмеження, державне втручання
у справи приватного бізнесу (законодавча діяльність щодо регулювання
безпеки праці, охорони здоров'я працюючих та охорони довкілля тощо). До
факторів, які негативно впливають на процес економічного зростання,
належать злочини в царині господарської діяльності, недобросовісне
ставлення до праці, припинення роботи під час трудових конфліктів,
223
несприятливі погодні умови (насамперед для сільськогосподарського
виробництва), тобто все те, що стримує зростання продуктивності праці і,
відповідно, економічне зростання в цілому.
Показниками економічного зростання є:
1) збільшення реального ВВП або ЧНП аб о НД в абсолютних
вибірниках за деякий період часу;
2) збільшення реального ВВП або ЧНП або НД на душу населення;
3) збільшення за деякий період часу реального ВВП або ЧНП або
НД в розрахунку на одного зайнятого;
4) виробництво основних видів продукц ії на душу населення
(рівень розвитку окремих галузей);
5) рівень та якість життя населення.

23.3. Неокласична модель економічного зростання Р. Солоу

Вона була розроблена Робертом Солоу в 1950-1960 роках, одержав

Нобелевську премію. Вона показує, як три основних фактори – капітал, праця і
НТП – впливають на обсяг виробництва, тобто на економічне зростання.
Основи моделі Солоу.
Під нагромадженням капіталу розуміють збільшення обсягу капіталу в
національній економіці. Для визначення його впливу на обсяг виробництва
припустимо, що чисельність робочої сили є незмінною, а НТП – відсутній.
Сукупна пропозиція в моделі Солоу описується за допомогою виробничої
функції:
Y=F(K,L) (23.1)
Де: K – капітал,
L – робоча сила,
тобто, обсяг ВНП залежить від обсягу капіталу та чисельності робочої
сили.
Виробнича функція з постійною віддачею від масштабу показує, що обсяг
продукції на одного працівника залежить тільки від кількості капіталу, що
припадає на нього.
Виробнича функція на одного працівника:

Y/L=F(K/L,1) (23.2)
Де: Y/L – обсяг продукції на одного працівника,
K/L – капітал, що припадає на одного працівника, або капіталоозброєність
праці.
Виробничу функцію на одного працівника можна записати так (Рис. 23.1.):

224
 Рис. 23.1. Виробнича функція одного працівника

у=ƒ(k), де ƒ(k)=F(k,1) (23.3)

Нахил виробничої функції для одного працівника показує, який
додатковий обсяг продукції можна отримати від застосування додаткової
одиниці капіталу на одного працівника.
Цей обсяг є граничним продуктом капіталу – МФК. З графіку видно:
Обсяг продукції на працівника в міру зростання капіталоозброєності праці
крива виробничої функції є положистою. Це означає, що кожна додаткова
одиниця капіталу виготовляє менше продукту, ніж попередня, або граничний
продукт є спадним.
Практично це означає, що за високого рівня капіталоозброєності одна
додаткова одиниця капіталу з часом стає менш ефективною і дає менше
додаткової продукції.
В моделі Солоу функція споживання:
с=(1-s)y (23.4)
Де: у – національний продукт на одного працівника;
s – рівень заощаджень на одного працівника;
с – рівень споживання на одного працівника.
у=с+i,
де частка (1-s) доходу споживається,
частка s – заощаджується.
Якщо с=(1-s)y, то y=(1-s)y+i, то i=sy, звідки ясно, що інвестиції, як і
споживання, пропорційні доходу.
Оскільки сукупні інвестиції дорівнюють сукупним заощадженням, то
рівень заощаджень (s) показує, яка частка створеного продукту спрямована
капіталовкладення.
Чинники, що впливають на капіталоозброєність праці:
 інвестиції;
 зношення капіталу;
 чисельність працівників.
Їх вплив:
225
 1) інвестиції збільшують обсяг капіталу на працівника (коли фірми
купують нове устаткування, машини, інструмент);
2) фізичне й моральне зношення капіталу зменшує його обсяг на
працівника;
3) зношений капітал відшкодовується у формі амортизації;
4) збільшення чисельності працівників зменшує обсяг капіталу на одного
зайнятого.
Так як інвестиції на працівника є часткою обсягу продукту на працівника
(s·y), то отримаємо нову виробничу функцію:
i=s∙ƒ(k) (23.5)
що означає – інвестиції на працівника є функцією обсягу капіталу на
працівника, яка на графіку показує: із збільшенням обсягу капіталу k
збільшується обсяг продукту ƒ(k) та інвестиції i.

Рис 23.2. Обсяг продукції на капітал на працівника

ƒ(k) – обсяг продукції на працівника;

s∙ƒ(k) – інвестиції на працівника (крива інвестицій, чим більше нахил – тим
більше економічне зростання);
Інвестиції дорівнюють заощадженням – у=с+i
Графік показує, як рівень заощаджень розподіляє обсяг продукту між
споживанням та інвестиціями для кожного значення k.
Із збільшенням обсягу капіталу пропорційно збільшується і величина
амортизації, що записується так:
Δk=i-hk (23.6)
Де: Δk – зміна обсягу капіталу на працівника на рік;
h – норма амортизації;
hk – величина капіталу на працівника, що щорічно зношується.
Модель: Якщо національна економіка досягла певного обсягу капіталу, то
він не змінюється, бо дві сили, що впливають на нього – інвестиції та
амортизація, - точно зрівноважують одна одну.
Обсяг капіталу на працівника, за якого інвестиції та амортизація
дорівнюють одне одному називають стаціонарним обсягом капіталу.
За стаціонарного обсягу капіталу (k*) Δk=0, тобто обсяг продукції на
працівника є незмінним.
226
 Р.Солоу доводить, що національна економіка, яка не досягла такого
стаціонарного стану, прямує до нього, досягаючи даної умови: інвестиції та
амортизація дорівнюють один одному.
Основний показник стаціонарного стану обсягу капіталу – це рівень
заощаджень.
Рівень заощаджень – частка національного доходу, яку не споживають, а
інвестують. Із зростанням заощаджень крива s∙ƒ(k) на графіку переміщується
вгору.
У слаборозвинутій економіці темпи економічного зростання залежать від
нахилу кривої інвестицій. Вищий рівень заощаджень означає крутішу криву
Обсяг продукції на працівника інвестицій, що означає більший обсяг капіталу і
більший обсяг продукції на одного зайнятого.
Підвищення рівня заощаджень спричиняє підвищення темпів економічного
зростання, доки національна економіка знову не досягне нового стаціонарного
стану.
Золоте правило Р.Солоу визначає оптимальний стаціонарний обсяг
капіталу для країни.
Національна економіка може мати різні стаціонарні обсяги капіталу,
залежні від рівня заощаджень. Але який стаціонарний стан є оптимальним?
З моделі Солоу випливає, що оптимальним стаціонарним обсягом капіталу
є такий, що забезпечує максимальний обсяг споживання за даного
національного продукту.
Стаціонарний обсяг капіталу, який максимізує споживання, називається
стаціонарним станом за Золотим правилом Р.Солоу.
Рівень Золотого правила описує така умова:
МРК-h=0, або МРК=h (23.7)
тобто за рівня Золотого Правила чистий граничний продукт капіталу
(МРК-h) дорівнює 0.
Реально, національна економіка будь-якої країни автоматично не тяжіє до
стаціонарного стану, навіть у США обсяг капіталу менший ніж за Золотим
Правилом. Для досягнення рівня Золотого Правила необхідне істотне
збільшення інвестицій і відповідне зменшення споживання нинішнього
покоління, на що складно уряду йти.
Щоб проаналізувати вплив зростання чисельності населення (робочої
сили) на економічне зростання, припустимо, що населення і робоча сила
зростають поступовим темпом n.
З моделі відомо, що збільшення кількості зайнятих в економіці, зменшує
обсяг капіталу на працівника. Отже, інвестиції збільшують обсяг капіталу, тоді,
як амортизація та зростання населення зменшують його, що можна записати
так:
∆k=i-(h+n)k (23.8)
де i – інвестиції;
(h+n)k – порогові інвестиції, потрібні для підтримання сталого обсягу
капіталу на працівника. Вони відшкодовують зношений капітал (nk), а також
забезпечують капіталом нових працівників у попередньому обсязі.
Стаціонарний обсяг капіталу із зростанням населення:
227
 Рис 23.3. Стаціонарний обсяг капіталу.
∆k=sƒ(k)-(h+n)k
Якщо фактичні інвестиції – в sƒ(k) перевищують порогові (h+n)k, то
економіка ще не досягла стаціонарного стану і обсяг капіталу зростатиме. І,
навпаки, якщо фактичні інвестиції менші за порогові, то обсяг капіталу
зменшуватиметься. Тому національна економіка завжди прямує до
стаціонарного стану, за якого – збільшення капіталу завдяки інвестиціям точно
урівноважується його зменшенням внаслідок амортизації та зростання
населення (попередній графік).
У стаціонарному стані зі зростанням населення обсяг продукції і обсяг
капіталу на працівника є сталими величинами. Оскільки кількість працівників у
національній економіці зростає темпом n, то обсяг ВНП зростає таким же
темпом.
Отже, збільшення чисельності робочої сили є одним із джерел
економічного зростання.
З моделі Солоу випливає, що за однакового рівня заощаджень у країнах з
високими темпами зростання населення стаціонарний обсяг капіталу та обсяг
національного продукту на працівника, а отже, і рівень життя, будуть нижчими,
ніж у країнах з нижчими темпами зростання населення.
Ураховане в моделі Солоу зростання населення змінює умову досягнення
рівня Золотого Правила, тобто стаціонарне споживання дорівнює:
c*=f(k*)-(h+n)k* (23.9)
де
споживання на працівника становить с=у-i;
стаціонарний обсяг продукції – f(k*);
стаціонарні інвестиції – (h+n)k*.
Тоді стаціонарний обсяг капіталу, який максимізує споживання,
досягається за умови:
МРК=h+n, або МРК-h=n (23.10)
Висновок: споживання максимізується тоді, коли чистий граничний
продукт капіталу дорівнює темпові зростання населення.
Досі в моделі припускалося, що продуктивність праці є незмінною. Тепер
враховуємо підвищення продуктивності праці, для чого запровадимо нову
змінну Е – ефективність праці. Тоді виробнича функція буде така:
Y=(K/L·E) (23.11)
Де: добуток (L·E) вимірює кількість ефективних працівників;
228
 g – темп НТП.
Зміна обсягу капіталу за рік тепер має такий вигляд:
∆k=sƒ(k)-(h+n+g)k (23.12)
З моделі Солоу випливає, що коли національна економіка досягає
стаціонарного стану, то підвищення життєвого рівня населення можна
пояснити лише НТП. Це змінює умову досягнення Золотого Правила.
Оскільки стаціонарне споживання на ефективного працівника становить:
с*=ƒ(k*)-(h+n+g)k* (23.3)
то стаціонарне споживання максимізується тоді, коли
МРК=(h+n+g), або МРК-h=n+g (23.14)
Отже, за обсягу капіталу, що відповідає Золотому Правилу, чистий
граничний продукт капіталу дорівнює темпам зростання загального обсягу
виробництва (n+g).
У довгостроковий період зростання обсягу продукції на виробника і
підвищення життєвого рівня забезпечує тільки НТП. Рівень Золотого Правила
досягається тоді, коли чистий продукт капіталу дорівнює темпам зростання
обсягу національного виробництва.
Обчислення внеску факторів в економічне зростання.
Обчислення економічного зростання відбувається на основі обрахування
зростання обсягу національного виробництва на базі трьох джерел: приросту
капіталу, приросту праці, змінам технології (НТП).
Спочатку припустимо, що НТП відсутній, тоді приріст двох факторів
покаже зростання ВНП.
∆Y=(МРК∙∆K)+(МРК∙∆L) (23.15)
Приріст обсягів:
∆Y/Y=(МРК∙К/Y)∙∆K/K+(МРL∙L/Y)∙∆L/L (23.16)
Де: (МРК∙К/Y) – частка капіталу у ВНП, яку замінимо на коефіцієнт α;
(МРL∙L/Y) – частка праці у ВНП, яку замінимо на коефіцієнт (1-α).
Перетворимо:
∆Y/Y=α∙∆K/K+(1-α)∙∆L/L (23.17)
Де: α – частка капіталу;
(1-α) – частка праці у виробництві продукції.
НТП збільшує рівняння обліку економічного зростання ще один додаток:
∆Y/Y=α∙∆K/K+(1-α)∙∆L/L+∆А/А (23.18)
Де: ∆А/А– внесок приросту сукупної продуктивності факторів.
Солоу: Внесок НТП можна виявити і обчислити тільки як залишок. Це
означає, що темп зростання національного продукту, який залишається після
вирахування впливу тих чинників, які можна виміряти, розглядають як внесок
НТП:
∆А/А=∆Y/Y-α∙∆K/K-(1-α)∙∆L/L (23.19)
Де: ∆А/А – називається залишком Солоу, який розглядають як міру НТП.
В сучасних умовах для економічного зростання враховують не тільки
внесок НТП, але й нагромадження людського інтелектуального капіталу, якості
освіти.

229
 23.4. Тенденції економічного зростання в світі та в Україні
У ХХ ст. простежувалося декілька важливих закономірностей
економічного зростання в розвинутих країнах світу: капіталоозброєність,
продуктивність праці, реальна заробітна плата суттєво підвищилися, що вело до
зростання рівня життя населення.
ВНП розвинутих країн зростав в середньому на 2-3% на рік, при цьому
відношення національних заощаджень та інвестицій до ВВП упродовж більшої
частини століття було стабільним.
В кінці ХХ ст. темпи економічного зростання розвинутих країн
уповільнилися, що пояснюють зниженням темпів поліпшення виробничої
функції, тобто це означає, що уповільнилися темпи зростання продуктивності
праці, уповільнилося НТП.
Економічне зростання розвинутих країн супроводжується глибокими
змінами в галузевій структурі національної економіки.
Під впливом НТП в усіх розвинутих країнах знижується частка у ВВП
сировинних галузей, видобувних, сільськогосподарських та чисельність
зайнятих у них. Водночас збільшується кількість зайнятих у сфері послуг.
Найглибші зрушення відбувається на рівні підгалузей: в обробній
промисловості зменшується чисельність зайнятих у традиційних, з високою
трудомісткістю виробництва (харчова, бекот., швейна), а також капіталомістких
((4- 7%)металургія), а збільшується у приладобудуванні, електроніці тощо.
Економіка нових індустріальних країн спеціалізується на технічно
складній і наукомісткій продукції, яку виробляє висококваліфікована робоча
сила (Сінгапур, П. Корея, Тайвань та інші).
Проблеми економічного зростання країн, що розвиваються.
До країн, що розвиваються входить група нових індустріальних країн з
високими темпами економічного зростання – країни ОПЕК (нафта + корисні
копалини). Найбільші нерозвинуті країни потрапили у "закляте коло бідності" і
залишаються бідними, економічно залежними від США та інших країн.
1.Швидке зростання населення→2.Низькій подушний дохід→3.Низькій
рівень заощаджень→4.Низькій рівень інвестування у фізичний і людський
капітал→5.Низька продуктивність праці→6.Низький обсяг ВНП→7.Низький
подушний дохід.
Слабо розвинуті країни вимагають встановити перед світовою
спільнотою новий світовий економічний порядок:
1. Зменшити військові витрати розвинутих країн і розділити ці кошти з
бідними країнами;
2. Списати борги найбідніших країн, а решті країн – реструктуризація на
25 років;
3. Припинити економічний колоніалізм, дати економічну незалежність;
4. Припинити викачку умів;
5. Дати їм широкий доступ на світовий ринок, ліквідувати торгівельні
бар'єри;
6. Справедливий поділ допомоги від країн-донорів.
Економічне зростання в Україні:
1. Прискорення ринкової трансформації країни;
230
 2. Стабілізація фінансово-грошової та банківської систем;
3. Перебудова податкової системи в напрямку її лібералізації,
стимулювання виробництва і підприємництва;
4. Утвердження плюралізму власності;
5. Структурна перебудова виробництва;
6. Привабливе інвестиційне середовище;
7. Земельна реформа;
8. Інтеграція у світовий економічний простір;
9. Реформа заробітної платні і зростання доходів.

Питання до теми
1.Які основні фактори і темпи економічного зростання?
2.Який показник є основою побудови кейнсіанської моделі зростання?
3.Які основні фактори економічного зростання в неокласичній моделі?
4.Що собою представляє залишок Солоу?
5.Які основні фактори перешкоджають забезпеченню стабільного
економічного зростання в Україні?

231
 Тема 24. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

24.1. Міжнародні економічні відносини та розвиток торгівлі. Теорія

порівняльних переваг.
24.2. Вплив зовнішньої торгівлі на економіку країни. Мультиплікатор
імпортних закупок.
24.3. Валютна система та етапи її розвитку.
Література [5; 8; 4; 15; 17; 18; 20]

24.1. Міжнародні економічні відносини та розвиток торгівлі. Теорія

порівняльних переваг
Міжнародна торгівля (МТ) — торгівля між резидентами різних держав.
При міжнародній торгівлі відбувається переміщення товарів та послуг через
митні кордони різних держав. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення
світового ринку та міжнародного поділу праці.
Зовнішня торгівля є історично першою і найважливішою формою
економічних зв'язків між народами і країнами, яка відображає зв'язок між
товаровиробниками різних країн, що виникає на основі міжнародного поділу
праці, і виражає їхню взаємну економічну залежність. Міжнародна торгівля
включає експорт і імпорт товарів, співвідношення між якими називають
торговельним балансом.
Торгівля двостороння — торгівля між двома державами на підставі угоди
про збалансованість товарних потоків і платежів (кліринг).
Міжнародна торгівля у широкому розумінні охоплює всяку обмінну
діяльність, як товарами, так і іншими продуктами людської праці.
Зовнішня торгівля— це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з
вивозу(експорту) і ввозу (імпорту).
Торгівля зустрічна — зовнішньоторговельні операції, умови яких
передбачають зустрічні зобов’язання експортерів закупити в імпортерів товари
на частину чи повну вартість експортованих товарів. Однією з головних ознак
зустрічної торгівлі є фіксація зобов’язань імпортерів купити товар і зустрічних
зобов’язань експортерів у єдиному документі — угоді чи контракті. Основні
форми — бартерні угоди, компенсаційні угоди.
Торгівля компенсаційна — система торгівлі, за якої експортер товару дає
свою згоду на одержання за рахунок платежу за нього товарів із країни-
імпортера.
Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку.
Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше
економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку
суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика
окремих держав чи їх груп.
Рух національних товарів між країнами дещо обмежений, а деякі
національні товари взагалі не надходять у світовий товарообіг. На світовому
товарному ринку обертаються тільки конкурентоспроможні товари, найкращі з
національних товарів.
232
 Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку
необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру, яка може
забезпечити просування товарів чи послуг від виробника до споживача в інші
країни.
Міжнародний відділ — форма маркетингової міжнародної організації,
відповідно до якої філіал здійснює контроль всієї міжнародної діяльності
компанії. Фахівці з маркетингу, виробництва, досліджень, планування і
персоналу становлять підрозділ за географічною або виробничою ознакою або
ж міжнародний філіал, що відповідає за свій власний продаж і прибутки.
Характерні риси міжнародної торгівлі:
 виступає в ролі замінника міжнародної мобільності ресурсів (рух товарів і
послуг замінює поставку сировини);
 за рахунок міжнародної торгівлі кожна країна заробляє іноземну валюту;
 міжнародна торгівля знаходиться під дуже жорстким контролем держави
(держава – монополіст);
 МТ тісно залежить від контролю держави і політики даної держави на
світовому рівні, і тому може зазнавати істотних обмежень внаслідок конкретної
політики уряду;
 МТ базується на міжнародному поділі праці та спеціалізації на
виробництві певних товарів.
Економічною основою МТ є теорія порівняльних переваг. Ця теорія
доводить, що будь-яка країна має певні переваги в порівнянні з іншими
країнами щодо наявності певних ресурсів і можливостей.
Теорія порівняльних переваг, яка застосовується як концепція “вільної
торгівлі” означає, що будь-яка країна може підвищити рівень життя населення і
добитись економічного зростання за рахунок спеціалізації на виробництві тих
товарів, які для неї обійдуться з найменшими витратами та собівартістю, будуть
відповідати світовим стандартам (якості) і будуть найефективнішими при
продажу на світовому ринку за світовими цінами.
Ефект від вільної торгівлі на основі теорії порівняльних переваг полягає в
тому, що:
1) стимулюється вільна конкуренція між товаровиробниками;
2) збільшується асортимент товарів;
3) обмежується роль монополій;
4) зростає рівень життя тих країн, які постачають свій товар на світовий
ринок;
5) отримання іноземної валюти.

24.2. Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП країни. Мультиплікатор

імпортних закупок

Зовнішня торгівля значною мірою впливає на зростання ВВП країни, як

основного джерела формування доходів суб'єктів фінансових відносин.
Доведено, що позитивний вплив на зростання ВВП країни має експортно-
імпортна діяльність держави, особливо в умовах високої як продуктивності, так
і конкурентоспроможності вітчизняної продукції.
233
 Вплив експорту на ВВП нічим не відрізняється від впливу на нього з боку
споживання, валових інвестицій і державних закупок. Незважаючи на те, що
певна частка товарів і послуг, які виробляються в країні, продаються за кордон,
витрати на їхнє виробництво – це витрати іноземців на вітчизняний ВВП. Чим
більший експорт, тим більше витрат несуть іноземці на виробництво
національного ВВП. Тому збільшення експорту збільшує сукупні витрати і
ВВП нашої країни.
Імпорт, навпаки, означає, що певна частка наших витрат на споживчі та
інвестиційні товари є витратами на виробництво іноземного ВВП. Отже, щоб
визначити вартість продукту, виробленого всередині країни, потрібно із
загальної суми наших витрат відняти ту їхню частку, яка спрямовується на
імпортні товари і послуги.
Якщо ж у підсумку врахувати одночасно експорт та імпорт, то чистим
результатом, від якого залежить ВВП, є чистий експорт, тобто різниця між
експортом (витратами іноземців на наш ВВП) і імпортом (нашими витратами
на іноземний ВВП). За цих умов сукупні витрати в умовах відкритої економіки
приймають таку структуру: СВ+ВІ+ДЗ+ЧЕ
На рис. 24.1. представлена графічна залежність ВВП від чистого експорту
за допомогою моделі «витрати-випуск».

Рис.24. 1. Вплив чистого експорту на ВВП.

На рисунку СуВ спочатку розглядаються в умовах закритої економіки

(СВ+ВІ+ДЗ). Перетин лінії цих витрат з бісектрисою в точці Т1 визначає
рівноважний ВВП, який дорівнює О1. Якщо підключити зовнішню торгівлю і
припустимо, що ЧЕ є позитивним. За цих умов експорт перевищує імпорт. Це
означає, що інші країни доповнюють СуВ на виробництво нашого ВВП на
величину ЧЕ. Внаслідок цього СуВ збільшилися і стали дорівнювати
СВ+ВІ+ДЗ+ЧЕ. Перетин лінії цих витрат з бісектрисою в точці Т2 означає, що
рівноважний ВВП збільшився до О2. Отже, позитивний ЧЕ збільшує СуВ
порівняно з їх величиною в закритій економіці і таким чином викликає
зростання ВВП.
Спираючись на попередню логіку, можна визначити вплив від’ємного ЧЕ
на ВВП. У цьому випадку імпорт перевищує експорт, внаслідок чого частина
витрат, які понесли вітчизняні покупці в обсязі чистого експорту, вилучається із
виробництва національного ВВП, тобто СуВ стали дорівнювати СВ+ВІ+ДЗ-ЧЕ.
Перетин лінії цих витрат із бісектрисою в точці Т3 означає, що рівноважний
234
ВВП зменшився до О3. Отже, від’ємний ЧЕ зменшує СуВ порівняно з їхньою
величиною в закритій економіці і таким чином викликає зменшення ВВП.
ЧЕ може викликати зміни реального і номінального ВВП, або певне
співвідношення між ними. Це залежить від того, в якому співвідношенні
знаходиться економіка до потенційного ВВП. Якщо економіка знаходиться в
умовах неповної зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе випереджаюче
зростання номінального ВВП стосовно реального за рахунок підвищення цін, а
зменшення ЧЕ – випереджаюче зменшення номінального ВВП відносно
реального внаслідок зниження цін. Але якщо вона знаходиться в умовах повної
зайнятості, то збільшення ЧЕ викличе лише інфляційне зростання ВВП.
Ступінь впливу ЧЕ на ВВП залежить в першу чергу від величини, на яку
змінюється ЧЕ. У цьому контексті слід зазначити, що на ЧЕ впливають три
фактори: динаміка доходу (ВВП) у наших торгових партнерів,
зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти.
Так, при зростанні доходу у наших торгових партнерів їхній попит на наш
експорт збільшується, що збільшує ЧЕ. І навпаки. Тому кожна країна
об’єктивно зацікавлена в економічному зростанні своїх торгових партнерів.
Імпорт, навпаки, залежить від динаміки національного ВВП. При його
збільшенні створюються умови для зростання нашого імпорту, тобто
зменшення ЧЕ.
Торговельна політика може стимулювати або стримувати експортно-
імпортні операції. Наприклад, торгові партнери підняли мито або ПДВ на наші
товари з метою скорочення свого імпорту. Оскільки їхній імпорт – це наш
експорт, то внаслідок цього ЧЕ скорочується. Аналогічні заходи може
застосовувати наша країна стосовно до імпортних товарів, що зменшить імпорт
і збільшить ЧЕ.
Обсяг експорту і імпорту залежить також від курсу національної валюти,
оскільки він впливає на їхню ціну. Так, девальвація гривні стосовно інших
валют означає, що ціна українських товарів за кордоном буде відповідно
падати, внаслідок чого збільшується попит на наш експорт. І навпаки,
українським покупцям потрібно буде витрачати більше гривень, щоб купувати
іноземні товари, що викличе скорочення імпорту і збільшення ЧЕ.
ЧЕ, як і інші елементи СуВ, впливає на ВВП мультиплікативно. Це
означає, що вплив ЧЕ на ВВП залежить не лише від величини його зміни, а й
від рівня мультиплікатора витрат. У зв’язку з цим необхідно враховувати ту
обставину, що в умовах відкритої економіки з’являється ще один канал
вилучень з потоку «доходи-витрати». Цим додатковим каналом є імпорт, який
впливає на мультиплікатор витрат. Виникає питання – як імпорт впливає на цей
мультиплікатор?
Імпорт, як і інші вилучення, теж є функцією безподаткового доходу. Зі
збільшенням БД зростає та частка загального споживання, яка стосується
витрат на імпортні товари
До основних елементів зовнішньоекономічної політики відносяться
такі: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного
інвестування.

235
 Ключову роль в зовнішньоекономічній політиці відіграє торговельна
політика. Слід розрізняти два типи торговельної політики: протекціонізм і
вільна торгівля.
Протекціонізм – це політика держави, спрямована на захист національної
економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через фінансову
підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження
імпорту. Недолік протекціоністської політики полягає в тому, що захищаючи
національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє виникненню в
ній застійних явищ, зниженню конкурентоспроможності національних товарів,
посиленню монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку.
Протекціонізм може бути доцільним лише за умов, якщо він є тимчасовим.
Вільна торгівля (торговий лібералізм) – це торгівля без обмежень, тобто
без державного втручання. Відповідно до політики вільної торгівлі не держава,
а ринок регулює експорт та імпорт товарів та послуг. Вільна торгівля стимулює
конкуренцію і обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств
примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології,
підвищувати якість продукції і зменшувати середні витрати, що сприяє
економічному зростанню.
В реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є
змішаною. Вона поєднує елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі.
Елементи протекціонізму в торгівлі переважають в періоди економічного
падіння, послаблення експортного потенціалу. Елементи вільної торгівлі
переважають в періоди економічного піднесення, збільшення експортних
можливостей країни.
В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значу роль відіграє
держава. В своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів.
Основними з них є такі:
1. Митні засоби. Розрізняють імпортне (ввізне) і експортне (вивізне) мито.
Ними обкладаються окремі товари за їх провіз через кордон країни. Залежно від
цільової спрямованості застосовуються фіскальне і протекціоністське імпортне
мито.
Фіскальне мито застосовується, як правило, стосовно товарів, які не
виробляються всередині країни, наприклад, цитрусові, банани, мідь тощо.
Ставки фіскального мита є невисокими. Воно застосовується з метою
забезпечення державного бюджету податковими надходженнями.
Протекціоністське мито застосовуються з метою захисту вітчизняних
товаровиробників від іноземної конкуренції. За рахунок цього мита держава
підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників
у невигідне конкурентне становище.
Важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це додаткове
імпортне мито, яким обкладаються товари, які ввозяться в країну за
демпінговими цінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього
виробництва.
Експортне мито застосовується з метою обмеження експорту тих
вітчизняних товарів, які є дефіцитними для внутрішнього ринку.

236
 У переважній більшості мито встановлюється окремими країнами
автономно, тобто незалежно від митної політики інших країн – партнерів із
зовнішньої торгівлі. Поряд з цим можуть застосовуватись єдині митні ставки
для країн, об’єднаних у спільну торгово-економічну групу, наприклад,
Європейський економічний союз. Вони мають єдину митну територію з єдиним
ввізним митом.
У рамках ЄЕС залежно від рівня митних ставок застосовуються три види
мита: максимальні, мінімальні, пільгові (преференційні). Максимальні
використовуються в торгівлі з країнами, з якими відсутні торговельні угоди.
Мінімальні – у тих випадках, коли існують угоди про застосування режиму
найбільшого сприяння. Пільгові застосовуються при імпорті товарів із
слаборозвинутих країн.
2. Не митні засоби та заходи. До них відносяться різноманітні
адміністративні та економічні методи прямого та непрямого впливу на
зовнішню торгівлю. Серед них найбільше розповсюдження має квотування,
тобто коли держава встановлює квоти на експорт або імпорт певних товарів. У
межах цих квот експорт або імпорт здійснюється за ліцензіями, які видаються
відповідними державними установами.
До не митних відносяться також такі засоби (заходи):
 введення державної монополії на торгівлю певними видами товарів;
 впровадження певного режиму митних процедур, підвищених вимог до
якості товарів та їх екологічних параметрів;
 пільгове кредитування експортерів (зниження відсоткових ставок,
збільшення темпів кредитування);
 застосування експортного кредиту іноземним покупцям;
 надання субсидій експортерам та їх пільгове оподаткування.
Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика.
До основних елементів валютної політики відносять такі:
 регулювання рівня лібералізації валютного ринку, тобто регламентація
доступу окремих резидентів до валютних операцій;
 нормування обов’язкових валютних резервів комерційних банків, які
уповноважені здійснювати валютні операції;
 встановлення режиму формування валютних курсів (фіксований,
плаваючий або керований плаваючий валютний курс);
 впровадження контролю за розподілом іноземної валюти, яка надходить
до резидентів країни;
 застосування валютних інтервенцій, за допомогою яких держава отримує
можливість впливати на співвідношення між попитом і пропозицією на
валютному ринку і завдяки цьому обмежувати коливання валютного курсу.
Політика іноземного інвестування покликана створювати відповідний
клімат в країні для залучення іноземного капіталу.
Для України ця проблема є особливо актуальною. Так, завдяки
Міністерства економіки України попит нашої країни на іноземні інвестиції
складає сьогодні понад 40 млрд. дол. США. Але він задовольняється лише
незначною мірою. Так, починаючи з 1992 року загальна сума іноземного
інвестування в економіку України склала лише 1,5 млрд. дол. США. Це
237
пояснюється несприятливими об’єктивними факторами, які притаманні
економіці України і від яких залежить мотивація іноземних резидентів до її
інвестування. До них належать політична нестабільність, нестабільність
економічного законодавства, низький внутрішній попит, хронічний дефіцит
платіжного балансу тощо.
Але поряд з об’єктивними факторами великий вплив на створення
привабливого клімату щодо іноземного інвестування має державна політика.
Вона може застосовувати як прямі адміністративні заходи, так і важелі
економічного стимулювання. Прямі адміністративні заходи регламентують
правила залучення іноземного капіталу та форми його фінансування, систему
гарантій іноземного капіталу, галузеві пріоритети іноземного інвестування
тощо. До важелів економічного стимулювання належать заходи фіскального
впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги).

24.3. Валютна система та етапи її розвитку

Світова валютна система зародилася ще у XVIII ст. Розвиток міжнародних

валютних відносин має такі об’єктивні передумови:
1. міжнародний поділ праці та спеціалізація виробництва;
2. інтернаціоналізація виробництва і розвиток міжнародної торгівлі;
3. формування на світовому ринку інтернаціональної вартості товарів і
послуг (утворення світових цін);
4. розвиток і посилення міжнародної економічної інтеграції країн.
Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин, що
складаються при функціонуванні валюти в світовому господарстві і
обслуговують взаємні розрахунки.
Міжнародні валютні відносини - сукупність валютно-грошових і
розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які виникають у
процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.
Валютна система – форма організації міжнародних грошових відносин;
сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між
валютами.
Розрізняють такі типи валютних систем:
 Національну
 Регіональну
 Світову валютні системи
Національна валютна система (виникла першою) – сукупність валютно-
економічних відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний
платіжний обіг, утворюються і використовуються валютні ресурси країни.
Основні елементи національної валютної системи:
 Національна валюта;
 Паритет національної валюти;
 Режим курсу національної валюти;
 Система валютного регулювання;
 Міжнародна валютна ліквідність країни;
 Наявність чи відсутність валютних обмежень;
238
  Міжнародні кредитні засоби, регламентація їх використання;
 Регламентація міжнародних розрахунків країни;
 Режим національного ринку і ринку золота;
 Національні органи, що обслуговують і регулюють валютні відносини
країни.
Міжнародна (регіональна) валютна система - це договірно-правова
форма організації валютних відносин між групою країн
Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних
(грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною
домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за
допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у
рамках світового господарства.
Ключові вимоги, які необхідні для успішного функціонування світової
валютної системи:
 Забезпечення відповідної ліквідності. Ця умова припускає існування
офіційних резервів в урядів країн, які приймають участь у міжнародній торгівлі.
Також потребує стимулів для того, щоб комерційні банки, які діють в якості
дилерів, що торгують іноземною валютою, мали достатні її резерви для
забезпечення потреб приватного сектору.
 Дія механізму вирівнювання (регулювання). Ця мета потребує, щоб:
окремі країни проводили економічну та фінансову політику, яка б сприяла
підтриманню збалансованої міжнародної системи платежів; фінансові
механізми забезпечували регулювання платіжного балансу; уряди сприяли
збереженню рівноваги на ринках іноземної валюти.
 Впевненість у міжнародній грошовій системі. Якщо фірми та інвестори
приватного сектору будуть впевнені у тому, що уряди проводять політику, яка
веде до збалансованої міжнародної системі платежів. Вони будуть мати довіру
до системи. Міжнародні організації, такі як МВФ, намагаються сприяти
проведенню такої політики урядами. У доповнення до цього уряди здійснюють
спільні зусилля для того , щоб викликати довіру до системи.
Валюта у вузькому значенні – це грошові знаки іноземних держав.
Валюта у широкому значенні включає:
а) банкноти інших країн;
б) цінні папери;
в) фондові цінності (акції, облігації).
Основні етапи еволюції міжнародної валютної системи:
I. Етап золотого валютного стандарту;
II. Золото-доларового стандарту;
III. Паперово-валютного стандарту.
1-ий етап
Система золотовалютного стандарту (поч. ХІХ ст. – 30-ті роки ХХ ст.).
Характерні риси:
1) золото функціонувало у вигляді світових грошей;
2) всі валюти світу фіксували свій зміст до певної кількості золота;
3) існували фіксовані валютні курси всіх країн, що входили до золотого
стандарту.
239
 Недоліки системи золотого стандарту:
1) виключала можливість проведення окремими державами самостійної
валютно-грошової політики;
2) відплив золота та його приховування під час інфляції та кризи;
3) при зменшенні золотого валютного запасу країни неможливо було
утримати фіксований валютний курс;
4) ця система була жорстка, дорога, нееластична, сильно залежала від
видобутку золота в країні.
2-ий етап
Система золотодоларового стандарту була заснована на Генуезькій
конференції у 1922 році, але почала працювати після світової депресії 30-х
років. Суть системи зводилася до того, що поряд із золотом американський
долар став міжнародною платіжною одиницею. Це було закріплено у 1944 році
на Бретонвудській міжнародній валютній конференції.
Ознаки:
1) національна валюта кожної країни прирівнювалася до певної кількості
доларів, а долар фіксувався за вмістом до золота, тобто це означало, що долар
конвертувався через золото в інші валюти;
2) ця система дотримувалася принципів фіксованих валютних курсів, тобто
всі іноземні валюти фіксувалися щодо долара;
3) долар прирівнювався до золота і фіксувався на рівні 1$ = 0,888 гр
золота;
4) була заборонена приватна купівля-продаж золота для припинення
відтоку золота за кордон.
Тоді ж був утворений Міжнародний валютний фонд (МВФ), який
контролював жорстку фіксацію іноземних валют до долара і при відхиленні
надавав кредити для утримання цього курсу.
Ця система існувала до 70-х років, коли відбулася світова енергетична
криза, почалася інфляція в США.
3-й етап
У 1976 році відбулася Ямайська конференція, яка відмовилася від
золотодоларового стандарту (долар почав знецінюватися) і утворила нову
систему паперово-валютного стандарту на основі таких принципів:
1) повна демонетизація золота у валютних відносинах і відмінено фіксацію
будь-якої валюти до золота;
2) відбулася відмова від прив’язки до долара будь-якої валюти;
3) було створено колективну міжародну розрахункову грошову одиницю
SDR (спеціальні права запозичення).
Величина SDR визначалася на основі кошика валют, куди входили 5 валют
світу:
 долар – 44 %
 німецька марка – 21 %
 франц. франк – 11 %
 англ. фунт стерлінг – 11 %
 японська єна – 7 %

240
 SDR не була прив’язана ні до золота, ні до долара, мала гнучкий
плаваючий валютний курс на основі визначення попиту і пропозиції на
світовому валютному ринку на кожну національну валюту.

Питання до теми
1. Міжнародні економічні відносини та розвиток торгівлі. Теорія
порівняльних переваг.
2. Зовнішньоторговельна політика: “вільна торгівля” та політика
протекціонізму.
3. Вплив зовнішньої торгівлі на економіку країни. Мультиплікатор
імпортних закупок.
4. Платіжний баланс та його структура.
5. Валютна система та етапи її розвитку.
6. Валютний курс та його визначення. Міжнародні валютно-фінансові
організації.

241
 ГЛОСАРІЙ

Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори - сукупність важелів

державного регулювання економіки (податків, бюджетних видатків тощо),
здатних пом'якшувати коливання ділової активності й перепади в доходах фірм
та людей.
Агрегування - поєднання окремих одиниць або даних в одну одиницю або
кілька одиниць. Наприклад, усі ціни індивідуальних товарів і послуг
об'єднують у загальний рівень цін або всі одиниці продукції об'єднують у
реальний валовий внутрішній продукт.
Адаптивні сподівання - прогнози щодо невизначених змінних (ставок
податків, темпів інфляції). Адаптивні сподівання формуються на основі
поведінки в минулому.
Адміністративні ціни - різновид цін, які встановлює держава й утримує
сталими протягом певного часу.
Адміністративно-командна система - спосіб економічної організації
суспільства, за якого всі питання вирішують державні органи. Головні ознаки
АКС: державна власність на ресурси, бюрократизація та монополізація
економіки, адміністративне ціноутворення, зрівняльний розподіл життєвих благ
та панування номенклатури.
Активи - усе, що має грошову вартість і є власністю фірми або особи.
Активи підприємства - сукупні майнові цінності, що використовуються з
метою одержання прибутку.
Акцизний збір - непрямий податок, що встановлюють на певний продукт.
Акція - цінний папір без установленого строку, що засвідчує вкладення
певного паю в статутний фонд акціонерного товариства. Дає право його
власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на
участь в управлінні акціонерним товариством, у розподілі майна при його
ліквідації.
Альтернативна вартість - кількість інших продуктів, від яких потрібно
відмовитися (пожертвувати), щоб виробити одиницю певного продукту.
Альтернативна вартість (opportunity value) – цінність певного блага,
виміряна у кількості іншого блага, від якого мусили відмовитися в процесі
економічного вибору.
Альтернативні витрати (opportunity costs) – цінність найкращого з
альтернативних варіантів використання наявних ресурсів, від якого
відмовилися в процесі економічного вибору.
Амортизація (від латинського amort - безсмертя або amortisatio -
погашення) - відшкодування у грошовій формі вартості капітальних благ, яке
відповідає їх зношенню (фізичному - внаслідок використання у виробництві й
моральному - внаслідок здешевлення наявних машин і механізмів або
виникнення продуктивніших їхніх аналогів).
Антимонопольне законодавство - сукупність нормативно-правових актів
країни, які забороняють монополізацію ринків, таємні угоди між фірмами, що
дають змогу підвищувати ціни й обмежувати конкуренцію.

242
 Аудит (від латинського auditior - слухач) - послуги щодо оцінки фінансової
звітності фірми з огляду на достовірність інформації та можливості фірми у
сфері бізнесу.
Аукціон (від латинського auctio - збільшення) - відкриті торги на
конкурсній основі, де власником стає покупець, що запропонував максимальну
ціну.
Багатство (майно) - чиста вартість матеріальних і фінансових засобі (усі
активи мінус пасиви), якими володіє нація, особа чи фірма в певний проміжок
часу.
Баланс поточного рахунку - обсяг експорту товарів і послуг країни за
вирахуванням обсягу імпорту товарів і послуг плюс її чистий дохід від
інвестицій і плюс чисті перекази.
Банк - кредитно-фінансова установа, яка акумулює гроші й надає їх у
формі кредитів своїм клієнтам, здійснює грошові розрахунки та інші операції.
Банківські операції - операції, які забезпечують функціонування і
прибутковість банків. Розрізняють пасивні (залучення депозитів) та активні
(надання кредитів) операції.
Банкрутство (від італ. banco rotto - розбитий банк) - неспроможність фірм,
установ, фізичних осіб здійснювати платежі за борговими зобов'язаннями.
Банкрутство засвідчує судова інстанція.
Бартер - безпосередній (без використання грошей) обмін одного товару на
інший. Безготівкові гроші - записи на рахунках у банках.
Безробіття - ситуація у сфері зайнятості, коли працівники, які погодилися
б працювати за наявну заробітну плату, не можуть знайти роботу. Основні види
безробіття: фрикційне; структурне; циклічне. Структурне та циклічне
безробіття разом становлять вимушене безробіття.
Біржа - організаційно-правова форма оптової торгівлі масовими товарами
за стандартами та зразками (товарна біржа), систематичних операцій із купівлі
продажу цінних паперів (фондова біржа), робочої сили (біржа праці).
Бреттон-Вудська система - міжнародна валютна система, створена після
Другої світової війни. Базувалася на системі регульовано-фіксованих валютних
курсів. Золото і долар використовувалися як міжнародні валютні резерви.
Бюджетне обмеження, або пряма витрат (budget constraint) – всі
комбінації товарів, які споживач має можливість придбати за наявний доход
при заданому рівні цін цих товарів.
Бюджетний надлишок - перевищення надходжень до державного
бюджету над його видатками.
Бюджетно-податкова політика - система регулювання, пов'язана з
регулюванням державних фінансів, формування державного бюджету та
державними витратами і спрямована на реалізацію цілей соціального-
економічного розвитку країни.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) - вартість річного обсягу кінцевих
товарів і послуг, вироблених у країні з ресурсів, що належать як резидентам
країни, так і іноземцям.
Валовий національний продукт (ВНП) - вартість річного обсягу
кінцевих товарів і послуг, вироблених із ресурсів, що належать резидентам
243
країни, незалежно від того, де ці ресурси застосовують - у національній
економіці чи за кордоном.
Валові внутрішні інвестиції - видатки на заново вироблені капітальні
блага - машини, устаткування, будівлі й споруди та на приріст запасів.
Валюта (від латинського valere - мати силу, коштувати) - грошова одиниця
країни. Розрізняють вільно конвертовану валюту (обмінюється без перешкод на
інші валюти), частково конвертовану (обмінюється з певними обмеженнями) та
неконвертовану (обмін на інші валюти блокований).
Валютний кошик - фіксований набір валют, який використовують для
вимірювання середньозваженого курсу окремих валют.
Валютний курс - ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в
грошовій одиниці іншої.
Валютний ринок - офіційний центр, на якому зосереджена купівля-
продаж валют на основі попиту і пропозиції. При цьому гроші однієї країни
використовують для купівлі валюти іншої країни.
Валютні ресурси - частина золотовалютних резервів країни у вигляді
валют інших країн і спеціальних прав запозичення (СДР), які країна
використовує у міжнародних розрахунках з метою вирівнювання платіжного
балансу.
Вексель простий - боргове зобов'язання, яке видає позичальник грошей на
ім'я кредитора; містить дані про місце і час видачі, суму зобов'язання, місце і
час платежу.
Величина попиту (quantity demanded, QDX) – кількість даного товару X,
яку покупець бажає і може придбати за конкретною ціною у визначений період
часу. Величина попиту QDX є функцією ціни Р: QDX = f(P).
Взаємодоповнюючі товари і послуги - товари або послуги, які
споживаються разом (тенісні м'ячі і ракетки). Коли ціна на один із товарів
знижується (зростає), попит на другий збільшується (зменшується).
Взаємодоповнюючі, або комплементарні блага (complementary goods) – товари,
здатні задовольняти потреби тільки у комплекті один з одним.
Взаємозамінні продукти - товари або послуги, які задовольняють одну й
ту саму потребу (чай і кава, масло й маргарин та ін.). Для цих продуктів існує
пряма залежність між ціною на один із них і попитом на другий, тобто коли
ціна одного продукту знижується (зростає), попит на інший продукт
зменшується (збільшується).
Виробник - підприємство, особа, які, використовуючи власні й залучені
ресурси, виготовляють товар чи надають послугу.
Виробництво (production) – процес перетворення виробничих ресурсів на
економічні блага, призначені для задоволення потреб споживачів – як окремої
людини, так і суспільства в цілому.
Виробнича функція (production function) – залежність максимального
обсягу випуску даного продукту Q від різного комбінування і кількості ресурсів
R за умов найефективнішого їх використання: Q = f (R).
Виробничі (економічні) ресурси - сукупність ресурсів, що
використовують для виготовлення товарів і послуг: земля, праця, капітал, а
також підприємницькі здібності.
244
 Витрати виробництва (costs, С) – сума коштів, що витрачається на оплату
всіх ресурсів, використаних на виробництво певного товару; вартість
споживчих факторів виробництва в процесі перетворення їх на товарну
продукцію.
Від’ємний (спадний) ефект масштабу (decreasing economy of scale) –
збільшення обсягу випуску продукції темпами, нижчими за темпи зростання
витрат залучених у виробництво ресурсів.
Віддача від масштабу – співвідношення змін в обсязі випуску продукції і
змін в обсязі використання всіх виробничих ресурсів (або динаміки витрат
виробництва).
Відкрита економіка - економіка, що пов'язана з економіками інших країн
інтенсивним рухом товарів і капіталів, тобто економіка, яка експортує та
імпортує товари і послуги.
Відкрита, або підприємницька монополія (open monopoly) – контроль за
галузевим ринком, встановлений на деякий час окремою фірмою або
об’єднанням кількох фірм внаслідок збігу економічних обставин. Відкрита
монополія не має спеціального правового захисту.
Відрядна оплата праці - форма оплати праці, яка прямо залежить від
кількості виробленої продукції.
Відсоток - плата за право користування грошовим капіталом, узятим у
позику.
Відтворення - безперервність процесу виробництва товарів та послуг, на
основі якого здійснюється оновлення елементів економічної системи.
Вільна торгівля (фритредерство) - зовнішньоекономічна політика, за якої
держава не втручається в торговельні відносини з іншими країнами; відсутні
штучні (створені урядом) бар'єри на шляху торгівлі між окремими особами і
фірмами різних країн.
Власний капітал - загальний обсяг активів мінус загальний обсяг пасивів
фірми або окремої особи.
Власність - це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з
приводу привласнення умов та результатів виробництва.
Внутрішні (неявні) витрати (implicit costs) – витрати ресурсів, що
знаходяться у власності даної фірми-виробника.
Внутрішня норма окупності інвестицій (internal rate of return, IRR) –
показник ефективності інвестиційного проекту, що дорівнює ставці
дисконтування (процента), за якої чиста поточна цінність інвестиційного
проекту дорівнюватиме нулю
Гіперінфляція - дуже високі темпи зростання цін (понад 50% за місяць).
Гнучкий валютний курс - курс валюти, який визначається в ході
взаємодії попиту і пропозиції на національну валюту на валютних ринках.
Гранична доходність ресурсу (marginal revenue product, MRP) – додаткова
виручка від реалізації додаткового обсягу продукту, одержаного за рахунок
збільшення обсягу використання ресурсу на одну одиницю:
Гранична ефективність капіталу (marginal efficiency of capital) – норма
процента, що врівноважує витрати, пов’язані з інвестуваннями та очікувану
доходність інвестиційного проекту.
245
 Гранична корисність (marginal utility, MU) – додаткова корисність кожної
наступної одиниці споживаного блага або приріст сукупної корисності,
зумовлений збільшенням споживання певного блага на одну одиницю:
Гранична норма заміщення або субституції (marginal rate of substitution,
MRS) – кількість на яку має бути зменшене (або збільшене) споживання одного
з двох благ, щоб повністю компенсувати споживачеві збільшення (або
зменшення) споживання іншого блага на одну одиницю:
Гранична чиста окупність інвестицій (marginal rate of investment) –
різниця між граничною внутрішньою окупністю інвестиційного проекту і
ставкою позичкового (ссудного) процента.
Граничний доход (marginal revenue, MR) – додатковий доход, одержаний
фірмою внаслідок зростання обсягу продажу продукції на одну одиницю,
обчислюється за формулами:
Граничний продукт (marginal product, MP) – приріст випуску продукції за
рахунок залучення у виробництво додаткової одиниці певного змінного
фактора виробництва, обчислюється за такими формулами:
Граничні витрати - приріст витрат на виробництво додаткової одиниці
продукції (або зменшення витрат, коли виробництво скорочується на одиницю
продукції).
Граничні витрати на ресурс (marginal input cost, MRC) – додаткові
витрати на купівлю додаткової одиниці ресурсу.
Гроші - металеві або паперові знаки, що є мірою вартості під час купівлі-
продажу і виконують роль еквівалента, тобто виражають вартість усіх інших
товарів (послуг). Гроші виконують п'ять основних функцій: міри вартості,
засобу обміну, засобу платежу, засобу нагромадження та засобу світових
грошей.
Грошова маса - сукупність усіх грошових коштів у готівковій та
безготівковій формах, які забезпечують реалізацію товарів, послуг та всі
нетоварні платежі в народному господарстві.
Грошова система - спосіб організації грошового обігу, закріплений
законом; охоплює найменування грошової одиниці (в Україні - гривня); види
державних паперових знаків і монет, які мають законну платіжну силу; порядок
безготівкових розрахунків; державні органи, що регулюють грошовий обіг у
країні.
Грошові агрегати - показники кількості та структури грошової маси; види
грошей, диференційовані за ступенем ліквідності.
Двостороння монополія (bilateral monopoly) – тип ринкової структури, за
якої протистоять один одному монополіст-виробник (продавець) і монополіст-
покупець (споживач); обидва мають монопольну владу, тобто вплив на ринкову
ціну і галузевий обсяг купівлі-продажу.
Девальвація - офіційне зниження встановленої вартості валюти;
протилежним процесом є ревальвація - офіційне підвищення вартості валюти.
Демпінг - продаж товарів на міжнародних ринках за цінами, нижчими від
витрат виробництва.
Депозит - сума грошей, яку клієнт вносить на зберігання в банк.

246
 Депресія - глибокий, затяжний спад, що триває кілька років. У роки
депресії простежуються високе безробіття, недовантаження виробничих
потужностей, низькі обсяги виробництва та інвестицій. Неглибокий спад
називають рецесією.
Державний борг - загальна сума заборгованості уряду за випущеними і
непогашеними позиками (включаючи нараховані за ними проценти) та
накопичені зобов'язання держави перед внутрішніми та зовнішніми
кредиторами.
Державний бюджет - баланс доходів і видатків держави за певний
проміжок часу (як правило, за рік).
Дефіцит бюджету - перевищення видатків державного бюджету над
надходженнями до нього; звичайно фінансується через позики (інший шлях -
емісія грошей); рівень дефіцитності бюджету обчислюють як відношення
дефіциту до ВВП, виражене у відсотках.
Дефіцит платіжного балансу - пасивне сальдо балансу поточного
рахунка, рахунка капіталу та статистичних розбіжностей.
Дефлятор - коефіцієнт що застосовується для перерахунку
макропоказників відповідно до цін базового періоду.
Дефляція - падіння загального рівня цін в економіці.
Дивіденд - дохід одержуваний власником акції із прибутку акціонерного
товариства.
Дисконтування (discounting) – приведення економічних показників
наступних років (доходу, прибутку, видатків) до поточної сьогоденної вартості
(present value) за формулою:
Диференціація продукту (product differential) – випуск схожих, але не
ідентичних товарів, які відрізняються якістю, дизайном, іншими споживчими
властивостями, що робить їх привабливими для певного кола споживачів.
Диференційований продукт - продукт, який відрізняється за фізичними
або іншими параметрами від аналогічних продуктів, вироблених іншими
фірмами; купуючи такий продукт, споживачі віддають перевагу певному
продавцеві, незважаючи на те, що ціни в усіх продавців однакові.
Діловий цикл - періодичне коливання рівня ділової активності - обсягу
національного виробництва, доходу, зайнятості тощо. Звичайно триває кілька
або кільканадцять років. Діловий цикл містить чотири фази: спад (реальний
ВВП падає); дно (найнижча точка спаду); піднесення (реальний ВВП зростає),
вершина (найвища точка піднесення).
Довгостроковий період (long-run) – проміжок часу, достатній для того,
щоб можна було змінити обсяг використання усіх факторів виробництва.
Додана вартість - різниця між вартістю вироблених фірмою товарів і
послуг та вартістю матеріалів і сировини, які куплені в постачальників.
Додатний ефект масштабу (increasing economy of scale) – збільшення
обсягу випуску продукції більш високими темпами, ніж зростання витрат всіх
використаних у виробництві ресурсів.
Домогосподарство - економічна одиниця, що складається з однієї або
більше осіб; постачає економіку ресурсами й використовує отримані гроші для
купівлі товарів і послуг, які задовольняють потреби людини
247
 Домогосподарство (household) – відокремлена самостійна економічна
одиниця, що складається з одної або кількох осіб (сім’ї), які мають спільний
доход – відокремлений споживчий бюджет і спільно приймають рішення щодо
його використання та поповнення. Домогосподарство є покупцем на ринках
споживчих товарів і продавцем на ринках ресурсів.
Досконала конкуренція - ситуація на ринку з великою кількістю
продавців і покупців, коли жодна фірма не може впливати на ринкову ціну.
Досконала конкуренція (perfect competition) – ринкова структура, яка
характеризується дуже великою кількістю незалежних покупців і виробників,
які виготовляють стандартизовано продукцію так , що жоден з агентів ринку не
має впливу на рівень цін і обсяг поставок товару на ринок, і всі вони мають
рівний доступ до галузевих ресурсів та інформації, немає жодних перешкод
(бар’єрів) для входу та виходу з галузевого ринку.
Дохід - потік зарплати, відсотка, прибутку, дивідендів та інших грошових
надходжень, які одержує особа, фірма чи країна протягом певного часу
(звичайно року).
Дохідний підхід - метод вимірювання валового внутрішнього продукту
додаванням усіх доходів, створених у виробництві товарів і послуг.
Дуополія (duopoly) – різновид олігополістичної ринкової структури, за
якої галузевий ринок контролюють тільки дві потужні фірми, взаємодія яких
визначає рівень галузевих цін і обсяг випуску продукції.
Економікс (economics) – наука, яка вивчає діяльність економічних
суб’єктів та механізм прийняття ними рішень з приводу об’єктів в умовах
ринку, направлених на задоволення потреб, отримання найкращого
економічного результату, досягнення суспільного добробуту шляхом
використання обмежених ресурсів; наука про використання людьми рідких або
обмежених ресурсів, за якого досягається максимальне задоволення
економічних потреб суспільства.
Економічна ефективність - відношення між витратами обмежених
ресурсів і виробленими в результаті їх використання товарами і послугами;
виробництво обсягу продукції певної вартості за найменших загальних витрат
на ресурси; отримання найбільшого обсягу виробництва товару або послуги із
застосуванням ресурсів певної вартості.
Економічна ефективність (economic efficiency) – сукупність показників,
що характеризують доцільність використання засобів для досягнення
поставлених цілей; співвідношення отриманого результату та витрат на його
досягнення.
Економічна інтеграція - співпраця між національними господарствами
різних країн, яка передбачає їхнє зближення і взаємопристосування, ліквідацію
бар'єрів у торгівлі між цими країнами; зближення ринків цих країн із метою
утворення одного великого (спільного) ринку.
Економічна категорія - наукове поняття, теоретичний абстрактний вираз
реально існуючих економічних явищ і процесів.
Економічна модель - спрощене відображення економічної системи або її
окремих елементів; будується з урахуванням сталих взаємозв'язків в економіці
та за абстрагування від другорядних.
248
 Економічна модель (economic model) – стислий формалізований опис у
словесній, алгебраїчній або графічній формі системи зв’язків певного
економічного процесу (явища), структура якого визначається як об’єктивними
властивостями даного процесу, так і метою дослідження й дає змогу
прогнозувати його динаміку та кінцевий результат.
Економічна рента (economic rent) – плата за ресурс, пропозиція якого
обмежена.
Економічна свобода (economic freedom) – можливість реалізувати всіма
економічними суб’єктами їхні економічні інтереси і здібності в процесі
активної діяльності у виробництві, розподілі, обміні та споживанні економічних
благ; межі здійснювання економічного вибору усіма економічними суб’єктами.
Економічна система - спосіб організації національної економіки та
сукупність взаємопов'язаних елементів економіки, що утворюють певну
цілісність, економічну структуру суспільства.
Економічна теорія - суспільна наука, яка вивчає закони функціонування
та розвитку економічних систем, визначає умови, принципи та механізми
ефективного господарювання.
Економічне зростання - збільшення реального обсягу продукції в країні
(ВВП).
Економічний вибір (economic choice) – вибір найкращого з
альтернативних варіантів, за якого досягається максимальний економічний
результат використання наявних обмежених ресурсів.
Економічний прибуток - загальний виторг фірми за вирахуванням її
економічних витрат.
Економічний прибуток ( economic profit, EPr) – різниця між сукупним
доходом та повними витратами фірми, до складу яких відносять і нормальний
прибуток.
Економічні (матеріальні) потреби - бажання, які можна задовольнити
через споживання товарів чи послуг.
Економічні агенти (economic agents) – будь-які окремі, самостійно діючі
економічні суб’єкти, що беруть участь у виробництві, розподілі, обміні та
споживанні економічних благ. До них належать індивіди (домогосподарства),
фірми (господарюючі суб’єкти) та держава в особі відповідних державних
установ.
Економічні блага (economic goods) – будь-які речі, здатні задовольняти
споживчі або виробничі потреби людей, кількість яких завжди є обмеженою
порівняно з потребами в них.
Економічні витрати - платежі, потрібні для отримання й використання
ресурсів.
Економічні закони - внутрішньо необхідні, стали й істотні причинно-
наслідкові зв'язки між протилежними сторонами як у середині виробничих
відносин економічних процесів і явищ, так і між ними.
Економічні інтереси - усвідомлення прагнення економічних суб'єктів до
задоволення власних потреб, об'єктивні спонукальні мотиви їхньої
господарської діяльності.

249
 Економічні ресурси (economic resources) – потрібні для виробництва
економічних благ елементи, до яких належать праця, капітал, земля й інші
природні ресурси, підприємницькі здібності та інформація.
Економічні стимули - чинники (ціни, прибутки, збитки), які мотивують та
впливають на поведінку окремих індивідів, фірм, установ.
Економічні функції держави - сукупність напрямів державного
регулювання економіки: правове регулювання економіки; сприяння конкуренції
та пом'якшення наслідків від недоліків ринку; організація виробництва
необхідних суспільству громадських благ; перерозподіл доходів; здійснення
макроекономічної політики.
Експорт - товари і послуги, вироблені в даній країні і продані покупцям
інших країн.
Екстенсивний тип економічного зростання - збільшення обсягів, що
досягається шляхом кількісного приросту факторів виробництва за їх незмінних
якісних характеристик.
Еластична пропозиція - пропозиція, для якої коефіцієнт еластичності
більший за одиницю, тобто відсоток зміни величини пропозиції більший, ніж
відсоток зміни ціни.
Еластичний попит - попит, для якого коефіцієнт еластичності більший за
одиницю, тобто відсоток зміни величини попиту більший, ніж відсоток зміни
ціни.
Еластичність - поняття, яке застосовує аналітична економія для
позначення реагування однієї змінної на зміну іншої (наприклад, величини
попиту на зміну ціни тощо).
Еластичність попиту (elasticity of demand) – здатність попиту або його
величини змінюватися у відповідь на зміну ціни товару або нецінових чинників
попиту. Еластичність показує відносну зміну величини попиту залежно від
зміни відповідного чинника.
Еластичність попиту за ціною - відношення відсотка зміни величини
попиту на продукт до відсотка зміни його ціни; реагування величини попиту на
продукт на зміну ціни продукту.
Еластичність пропозиції (elasticity of supple) – здатність пропозиції або її
величини змінюватися внаслідок зміни ціни товару або нецінових чинників, що
визначають динаміку пропозиції.
Еластичність пропозиції за ціною - відношення відсотка зміни величини
пропозиції продукту до відсотка зміни його ціни; реагування величини
пропозиції продукту на зміну ціни продукту.
Емісія грошей - випуск грошей в обіг; одна з основних функцій
центрального банку.
Ефект Веблена (Veblen effect) – збільшення обсягу попиту, зумовлене
зростанням ціни на даний товар.
Ефект доходу - вплив зміни ціни продукту на реальний дохід споживача
(купівельну спроможність) і отже, на кількість продукту, яку споживач купить;
зміна реального доходу споживача в результаті зміни ціни одного з товарів, що
входять до його споживчого кошику.

250
 Ефект заміщення - вплив, який зміна ціни споживчого блага може
справити на кількість продукту, яку споживач купить за умови, що його дохід
не змінюється; зміна структури споживання або співвідношення коштів,
виділених на купівлю різних благ, яке відбувається під впливом зміни ціни
одного з благ, що входять до споживчого набору.
Ефект зворотного зв’язку (feedback effect) – зміна часткової рівноваги на
ринку даного товару в результаті змін рівноваги на спряжених ринках, що
відбулися внаслідок первинних змін на ринку даного товару.
Ефект масштабу - підвищення продуктивності, тобто зниженим середніх
витрат виробництва внаслідок зростання в однаковій пропорції всіх факторів
виробництва.
Ефект приєднання до більшості, або ефект моди (bandwagon effect) –
односпрямована зміна індивідуального попиту окремого споживача на певний
товар у разі зміни обсягу попиту інших споживачів; прагнення придбати товар,
коли й інші споживачі його купують.
Ефект сноба (snob effect) – протилежно спрямована зміна індивідуального
попиту на певний товар у разі зміни обсягу попиту інших споживачів; відмова
від купівлі товару, коли всі інші його купують.
Ефективний розподіл ресурсів - розподіл ресурсів в економіці між
виробництвом різних товарів і послуг, який максимізує задоволення потреб
споживачів.
Євро - єдина валюта держав - членів ЄС, введена згідно з Маастрихтською
угодою (1991 р.). З 1 січня 1998 р. - 31 грудня 2001 р. міжбанківські операції
проводилися в екю або євро. До кінця 2001 року всі безготівкові платежі можна
було проводить в євро , а з 1 січня 2002 р. почався готівковий рух євро.
Європейський Союз (ЄС) - асоціація європейських держав, утворена в
1957 р. (раніше - Європейське економічне співтовариство) з метою поступової
ліквідації мита та імпортних квот у торгівлі між країнами-членами,
запровадження спільного мита на імпорт товарів із третіх країн, вільного
переміщення робочої сили і капіталів у межах країн-членів асоціації та
узгодження економічної політики в інших сферах.
Загальна корисність (total utility, TU) – сукупна корисність, отримана
споживачем від споживання всієї кількості даного блага або певного набору
товарів і послуг: TUX = f(QX).
Загальна рівновага - стан економіки, за якого рівень цін на товари і
послуги забезпечує рівновагу на всіх ринках, що не спонукає суб'єктів
змінювати свою поведінку; рівновага, що встановлюється в результаті
взаємодії усіх ринків, коли зміна попиту або пропозиції на одному ринку
впливає на рівноважні ціни та обсяги купівлі-продажу на усіх інших ринках.
Загальний виторг - кількість грошей, отриманих фірмою; дорівнює
кількості проданого продукту, помноженій на ціну, за яку він проданий.
Загальні витрати - сума постійних і змінних витрат.
Зайняті - особи, які виконують певну оплачувану роботу або мають
роботу, але не виконують її з певних причин (відпустка, хвороба, страйк).

251
 Закон Вальраса (Valorous low) – якщо система цін забезпечує рівновагу
на будь-яких двох ринках, то рівновага буде спостерігатися і на третьому ринку
(закон поширюється на будь-яку кількість ринків).
Закон зростання потреб - закон, який виражає внутрішньо необхідні,
суттєвий і сталий зв'язок між прогресом технологічного способу виробництва,
еволюцією всієї системи суспільних відносин і кількісним зростанням, якісним
удосконаленням та збагаченням індивідуальних, колективних та суспільних
потреб.
Закон попиту - виражає обернену залежність між ціною і величиною
попиту на товар або послугу протягом певного проміжку часу.
Закон попиту (law of demand) – стала, постійно відновлювана обернена
залежність між ціною товару і величиною попиту на нього. Суть закону полягає
в тому, що зниження цін призводить до зростання обсягу попиту і, навпаки,
підвищення цін веде до зменшення обсягу попиту.
Закон пропозиції - виражає пряму залежність між ціною і величиною
пропозиції товару або послуги впродовж певного проміжку часу.
Закон пропозиції (law of supple) – сталий і постійно відновлюваний
прямий зв’язок між ціною та кількістю товару, що пропонується для продажу.
Суть закону: у разі зростання ринкової ціни, за інших рівних умов, величина
пропозиції даного товару збільшується і, навпаки, зниження ціни веде до
зменшення величини пропозиції.
Закон спадної віддачі - передбачає, що додатковий обсяг продукції від
послідовного збільшення одного фактора виробництва зменшується, коли інші
фактори залишаються сталими.
Закон спадної граничної корисності, або перший закон Госена (law of
diminishing marginal utility) – сталий взаємозв’язок між кількістю блага, що
споживається, і динамікою граничної і сукупної корисності: в міру зростання
обсягу споживання блага його гранична корисність зменшується, а сукупна
зростає у все меншій пропорції.
Закон спадної граничної продуктивності (low of diminishing marginal
returns) – збільшення використання одного змінного ресурсу за незмінної
кількості всіх інших ресурсів після досягнення певного критичного обсягу
залучення даного ресурсу; неодмінно спостерігається скорочення граничного,
середнього, а у подальшому і сукупного продукту даного ресурсу.
Закрита економіка - економіка, в якій відсутні експорт та імпорт товарів і
послуг.
Закрита монополія (closed monopoly) – монополія, захищена від
конкуренції певними юридичними обмеженнями.
Заощадження - використовуваний дохід, що не витрачений на споживчі
блага; дорівнює використовуваному доходу після вирахування особистих
видатків на споживання.
Заробітна плата - ціна праці й плата за використання послуг праці;
поточна ціна, що сплачується за використання праці найманих робітників.
Збалансований бюджет - рівність між державними видатками та
надходженнями до бюджету.

252
 Земельна рента (land rent, R) – плата за користування землею та іншими
природними ресурсами, пропозиція яких обмежена або абсолютно нееластична.
Земля, природні ресурси (land, natural resources) – природні ресурси,
необхідні для виробництва товарів і послуг, які використовуються в усіх
галузях суспільного виробництва.
Змінні витрати - витрати, загальна величина яких збільшується
(зменшується), коли фірма збільшує (зменшує) обсяг своєї продукції.
Змінні витрати виробництва (variable costs, VC) – витрати, які у
короткостроковому періоді безпосередньо залежать від обсягу випуску
продукції – оплата праці робітників, видатки на закупівлю сировини,
матеріалів, енергії, виробничих послуг тощо.
Змішана економіка - економіка, яка ґрунтується на ринковій організації
та державному регулюванні макроекономічних процесів.
Змова (collusion) – таємна (явна або мовчазна) домовленість фірм, що
працюють у галузі про рівень цін, обсяги випуску, поділ ринку тощо з метою
збільшення сукупного галузевого прибутку.
Знецінення валюти - падіння курсу валюти країни щодо валюти іншої
країни.
Зовнішні (бухгалтерські) витрати (explicit costs) – грошові видатки
фірми на купівлю ресурсів, що належать третім особам.
Зовнішній борг - заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам
та інституціям. Зовнішньоторговельний дефіцит - сума, на яку імпорт товарів у
країну перевищує їх експорт із країни.
Ізокванта (isoquant) – крива, що являє собою всі можливі комбінації
використання двох ресурсів, які забезпечують однаковий випуск продукції.
Ізокоста (isocost line) – лінія, що об’єднує всі можливі сполучення двох
виробничих ресурсів, які мають однакову сумарну вартість.
Імпорт - ввезення в країну іноземних товарів або капіталу у формі надання
кредитів і позик, платне користування послугами іноземних фірм.
Інвестиції - видатки на виробництво та нагромадження капітальних благ,
вигоди від яких отримуватимуть у майбутньому. Розрізняють валові та чисті
інвестиції.
Інвестування (investment) – витрати на створення, поповнення та
збільшення основного капіталу. Валові (сукупні) інвестиції (gross investment) –
це сума амортизації (depreciation) і чистих інвестицій (net investment) – витрат
на збільшення основних фондів фірми або запасу капіталу.
Індекс Герфіндаля – Гіршмана (Herfinldall – Hirshman index) –показник
монопольної влади, що характеризує рівень концентрації
Індекс Лернера (Lerner index) – показник монопольної влади, що
характеризує ступінь контролю монополіста за ринковою ціною.
Індекс споживчих цін - відношення вартості фіксованого кошика
споживчих товарів і послуг у розрахунковому періоді до його вартості в
базовому періоді.
Індексація - механізм, який забезпечує регулювання заробітної плати і
платежів відповідно до рівня інфляції Важливим елементом індексації є
відповідні пункти трудових угод.
253
 Індивідуальна пропозиція (individual supple) – пропозиція окремого
продавця (виробника).
Індивідуальний попит (individual demand) – попит окремого споживача.
Інновація - запровадження у виробництво нового продукту, нового
виробничого методу або застосування нової форми організації бізнесу.
Інтервенція - діяльність центрального банку країни щодо купівлі-продажу
національної валюти на ринках із метою впливу на її обмінний курс.
Інфляція - зростання загального рівня цін, яке супроводжується
зниженням купівельної спроможності грошей.
Інфляція витрат - інфляція, що зумовлена зменшенням сукупної
пропозиції (через підвищення цін на сировину або ставок заробітної плати,
зниження продуктивності праці) і супроводжується зменшенням реального
обсягу виробництва та зайнятості. Часто цю інфляцію називають інфляцією
пропозиції.
Інфляція попиту - інфляція, спричинена надлишковим сукупним
попитом; "надто багато грошей полює на надто малу кількість товарів".
Інфраструктура - капітальні блага, які зазвичай забезпечує держава для
використання їх усіма громадянами та фірмами (наприклад, автомагістралі,
мости, міські транспортні системи, системи водопостачання, водоочисні
споруди, аеропорти тощо).
Капітал - економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх
технічних, матеріальних і грошових засобів, що в процесі свого руху приносять
дохід. Розрізняють основний (будівлі, машини, механізми) та оборотний
(сировина, паливо, матеріали) капітал. Інші назви - капітальні блага,
інвестиційні товари, засоби виробництва.
Капітал (capital) – створені попередньою працею виробничі ресурси
довгострокового використання, які застосовуються для виробництва товарів і
послуг. Розрізняють капітал фізичний (будівлі, споруди, засоби виробництва
тощо), грошовий (грошові кошти фірм) і людський (кваліфікаційні і професійні
навички людей).
Капіталомісткість - відношення сукупного капіталу до ВВП.
Капіталоозброєність - відношення сукупного капіталу до робочої сили.
Капітальна ціна ресурсу (capital price) – ціна остаточного продажу
ресурсу (капіталу, землі тощо), яка передбачає зміну власника ресурсу.
Карта кривих байдужості (indifference curve) – ряд або набір кривих
байдужості одного споживача і для однієї пари благ, кожна з яких відповідає
різним рівням сукупної корисності.
Картель (cartel) – формальна легальна (юридично оформлена) або
нелегальна домовленість між олігополістами про рівень цін і квоти
виробництва (поділ ринку) з метою максимізацію сукупного прибутку картелю.
Кейнсіанство - один із провідних напрямів аналітичної економії у XX ст.,
основи якого були закладені Дж. М. Кейнсом. Центральним пунктом концепції
Кейнса є положення, що ринкова економіка не може автоматично досягти
рівноваги за повної зайнятості; за Кейнсом, недоліки ринкової економіки
можна усунути за допомогою фіскальної й монетарної політики.

254
 Кероване плавання валютних курсів - валютний курс, який змінюється
(плаває), щоб усунути дефіцит або надлишок платіжного балансу. У цьому
режимі країна через свій центральний банк періодично здійснює інтервенції,
щоб стабілізувати валюту.
Кількісна теорія грошей - згідно з цією теорією ціни змінюються прямо
пропорційно до зміни пропозиції грошей; є вихідним пунктом монетаризму.
Кінцева готова продукція - товари і послуги, які купують для
споживання, а не для подальшого оброблення чи перероблення.
Класична школа - панівний до появи робіт Дж. М. Кейнса напрям
аналітичної економії, засновником якого бум А. Сміт. Класики доводили, що
природні економічні закони (конкуренція, ціни, індивідуальні егоїстичні
інтереси тощо) є найкращим механізмом узгодження приватних і суспільних
інтересів, розподілу ресурсів і доходів, стимулювання ефективного розвитку
економіки.
Коефіцієнт еластичності - результат від ділення відсотка зміни величини
попиту (пропозиції) на відсоток зміни ціни товару.
Конкуренція - змагання між товаровиробниками за найвигідніші сфери
прикладання капіталу, ринки збуту, джерела сировини.
Корисність (utility) – здатність блага задовольняти певну потребу
споживача.
Короткостроковий період - у мікроекономіці - період часу, недостатній
для збільшення виробничих потужностей фірм; у макроекономіці - період часу,
протягом якого трудові угоди, сподівання, ціни не можуть повністю
пристосуватися до змін в економіці.
Корпорація (акціонерне товариство) - правова форма підприємства, яка
юридично відокремлена від тих, хто нею володіє (акціонерів), у зв'язку з чим
останні несуть обмежену відповідальність.
Країни, що розвиваються (країни третього світу) - більшість країн Азії,
Африки й Латинської Америки, для яких характерні низький подушний ВВП,
нестача капітальних благ, відсталі виробничі технології, низький рівень
писемності, високий рівень безробіття, швидке зростання населення та
зайнятість робочої сили головним чином у сільському господарстві.
Кредитна спілка - асоціація осіб, об'єднаних спільними інтересами
(наприклад, працівники однієї фірми), яка приймає від них вклади і надає їм
позики.
Крива (межа) виробничих можливостей (production possibilities curve) –
лінія, що показує всі можливі комбінації обсягів випуску двох певних благ за
умов повного використання наявних виробничих ресурсів та заданої технології.
Крива байдужості (indifference curve) – графічне зображення усіх
можливих сполучень двох різних благ, що мають однакове споживче значення
або приносять споживачеві однакову сукупну корисність.
Крива доход – споживання (income – consumption curve) – крива, кожна
точка якої показує всі можливі комбінації споживання двох певних благ при
різному рівні доходу споживача за сталого співвідношення цін цих благ.
Крива Енгеля (Engel curve) – графічне зображення залежності динаміки
обсягу споживання певного товару від зміни доходу споживача.
255
 Крива контрактів (contract curve) – графічне зображення множини точок,
що відповідають усім можливим варіантам Парето-ефективного розподілу двох
економічних благ між двома споживачами, для яких граничні норми заміщення
є однаковими.
Крива Лаффера - крива, яка показує залежність між податковими
ставками і податковими надходженнями.
Крива Лоренца - крива, що показує ступінь рівномірності розподілу
доходу в економіці. Чим більше крива Лоренца відхилена від лінії 45°, тим
більша нерівність у розподілі доходу існує в країні.
Крива попиту - крива, яка показує кількість товару або послуги, котру
хочуть придбати покупці за різними цінами протягом деякого проміжку часу.
Крива попиту (demand curve) – графічне зображення залежності між
величиною (обсягом) попиту на товар та його ціною; спадна лінія, яка показує
кількість товару, що буде куплена споживачем за кожною із можливих цін за
певний проміжок часу.
Крива пропозиції - крива, яка показує кількість товару або послуги, котру
продавці пропонуватимуть за різними цінами впродовж певного часу.
Крива пропозиції (supply curve) – графічне зображення залежності між
ринковою ціною товару і обсягом його пропозиції у даний період часу. Крива
пропозиції має додатний нахил.
Крива сукупного попиту - крива, яка показує взаємозв'язок між кількістю
товарів і послуг, котру покупці бажають придбати, та загальним рівнем цін за
інших однакових умов.
Крива сукупної пропозиції - крива, що показує взаємозв'язок між обсягом
виробництва фірмами товарів і послуг, який вони готові постачати, та
загальним рівнем цін за інших однакових умов.
Крива ціни – споживання (prіce – consumption curve) – крива, яка поєднує
сукупність рівноважних точок, що відповідають зміні комбінувань двох
споживчих благ за умов сталого споживчого бюджету та зміни ціни одного з
цих благ.
Лідерство в цінах (price leadership) – модель ціноутворення, за якої
провідна фірма олігополістичної галузі призначає (змінює) ринкову ціну, а всі
інші виробники галузі наслідують лідерові.
Ліквідність - здатність фінансових активів та матеріальних цінностей
перетворюватися на готівку.
Людські ресурси (людська праця) - один із головних факторів
виробництва; характеризується кількістю та якістю людських зусиль, які
спрямовуються на виробництво товарів і послуг.
Майновий податок - податок на вартість майна (капіталу, землі та інших
активів), яким володіють фірми й домогосподарства.
Макроекономіка - наука, що досліджує національну економіку як ціле;
вивчає загальний рівень виробництва, зайнятості, цін, доходу та інші сукупні
економічні змінні.
Макроекономічна політика - сукупність важелів та інструментів, які
застосовує держава для регулювання національної економіки.

256
 Макроекономічна рівновага - обсяг ВВП, за якого сукупний попит
дорівнює сукупній пропозиції.
Марксизм - система філософських, економічних, політичних та
соціальних поглядів, яку в XIX ст. започаткував К. Маркс. Марксизм
передрікав, що ринкова економіка, або капіталізм, неминуче загине внаслідок
загострення своїх внутрішніх суперечностей.
Меркантилізм - школа в аналітичній економії (ХУ-ХУП ст.),
представники якої ототожнювали багатство нації із золотом і вважали, що
економічна політика має сприяти припливу до країни золота шляхом
підтримання активного торговельного балансу.
Металеві гроші - гроші у вигляді зливків металів або монет. Розрізняють
повноцінні (виготовлені з благородних металів) та білонні (виготовлені зі
сплавів дешевих металів) монети.
Мито - податок на імпортні товари.
Миттєвий період (immediate period) – проміжок часу, тривалість якого є
недостатньою для зміни обсягу залучення у виробництво жодного з
використовуваних ресурсів.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку (Світовий банк) - банк,
який надає (і гарантує) позики менш розвинутим країнам із метою сприяння
їхньому економічному зростанню.
Міжнародний валютний фонд - міжнародна асоціація держав, що надає
позики в іноземній валюті країнам з тимчасовим дефіцитом платіжного балансу
і для підтримання валютних курсів.
Міжнародний золотий стандарт - міжнародна валютна система, що
існувала у XIX і на початку XX ст. Базувалася на фіксованих валютних курсах.
Кожна країна виражала вартість своєї грошової одиниці в певній кількості
золота, підтримувала незмінне співвідношення між своїм золотим запасом і
кількістю грошей в обігу та дозволяла вільні ввезення і вивезення золота. За
цієї системи в обігу обов'язково перебувають золоті монети.
Міжнародний поділ праці - спеціалізація окремих країн на виготовленні
тих чи інших видів продукції з метою взаємного обміну ними. Його головні
чинники - відмінності між країнами за наявністю природних багатств та якістю
трудових ресурсів, історичними традиціями виробництва та ін.
Міжнародні валютні резерви - іноземні валюти, що їх країна може
використати для покриття дефіциту платіжного балансу.
Міжнародні економічні організації - організації, створені для сприяння
розвиткові міжнародних економічних відносин (Економічна і Соціальна Рада
ООН, ЮНКТАД, ЮНІДО, Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк
реконструкції і розвитку та ін).
Мікроекономіка - частина аналітичної економії, що вивчає окремі
елементи економіки (поведінку фірм, ринки окремих товарів тощо).
Мікроекономіка (microeconomics) – розділ економічної теорії, що вивчає
економічну діяльність економічних суб’єктів, механізм і спонукальні мотиви
прийняття ними рішень і здійснення економічного вибору в умовах обмежених
ресурсів та їхню поведінку на певних товарних ринках.

257
 Мінімальна заробітна плата - найнижча заробітна плата, яку роботодавці
на законній підставі платять за роботу.
Мінімальна ціна - офіційно встановлена ціна, яка перевищує рівноважну
ціну.
Мінімально ефективний масштаб виробництва (minimum efficiency of
scale, MES) – той обсяг випуску продукції, за якого вичерпується додатний
ефект масштабу або економія від масштабу, а середні витрати фірми сягають
мінімального рівня.
Монетаризм - сучасна економічна школа, представники якої вважають,
що зміна пропозиції грошей є головною причиною макроекономічних
коливань, а найкраща макроекономічна політика полягає у стабільному
нарощуванні грошової маси.
Монетарна політика - один із видів макроекономічної політики. Суть
монетарної політики полягає у контролюванні центральним банком країни
пропозиції грошей, процентних ставок, ринків капіталу. Її основні інструменти
- операції на відкритому ринку, зміна облікової ставки та норми резервування.
Монополістична конкуренція (monopolistic competition) – ринкова
структура, що складається з великої кількості фірм (до кількох десятків), які
випускають неоднорідну, диференційовану продукцію та проводять самостійну
цінову політику, продаючи свої товари за різними цінами.
Монополія, або чиста монополія (pure monopoly) – ринкова структура, за
якої одна фірма є постачальником продукту, що не має близьких замінників, і
тому повністю контролює як рівень галузевих цін, так і галузевий обсяг
випуску.
Монопсонія (monopsony) – ринкова структура, за якої існує лише один
споживач-монополіст, який має змогу контролювати галузеві ціни та загальний
галузевий обсяг купівлі-продажу вироблюваної продукції.
Нагромадження вартості - одна з трьох функцій грошей; будь-який актив,
що відкладений для використання в майбутньому.
Надлишок - перевищення величини пропозиції товару над величиною
попиту на нього внаслідок того, що ціна на нього вища за рівноважну.
Надлишок виробника (consumer producer surplus, CP) – різниця між
валовим доходом і повними витратами виробника.
Надлишок платіжного балансу - активне сальдо платіжного балансу для
перших трьох його розділів.
Надлишок споживача (surplus, СS) – підсумкова різниця між цінами, які
покупець згоден сплатити за різну кількість даного товару РD і ціною, яку він
дійсно сплачує PE за рівноважний обсяг купівлі-продажу QE
Натуральне господарство - форма організації економічного життя, коли
виготовлені продукти споживаються всередині господарства; переважало на
ранніх стадіях цивілізації; у багатьох країнах збереглося досі.
Національний дохід - сума факторних доходів; різниця між чистим
національним продуктом (ЧНП) і непрямими податками.
Невибірковість (неконкурентність) у споживанні (non-rivality in
consumption) – споживання чисто суспільного блага однією людиною не

258
зменшує його доступність для інших споживачів, тому що граничні витрати
додаткового споживача дорівнюють нулю.
Невидима рука ринку - розроблена А. Смітом концепція, згідно з якою
діяльність людини, що прагне до власної вигоди, невидимою рукою ринку
скеровується в напрямі, сприятливому для суспільства.
Невиключність у споживанні (non-exclusivity in consumption) – загальна
доступність чисто суспільних благ; якщо певне суспільне благо вже створене,
то жодна людина не може бути позбавлена можливості споживати його, навіть
якщо вона відмовляється сплачувати за нього.
Негативний зовнішній ефект (negative externality) – втрати (збитки), що
виникають у одних економічних суб’єктів або у суспільстві в цілому внаслідок
виробничої або споживчої діяльності інших суб’єктів.
Недоліки ринкового механізму - неспроможність ринку здійснити
розподіл ресурсів, за якого найповніше задовольняються потреби суспільства.
Зокрема, на виробництво певного товару (послуги) може виділятися недостатня
або надмірна кількість ресурсів чи взагалі не виділятимуться ресурси.
Недосконала конкуренція - ринкова ситуація, коли фірма (або кілька
фірм) виробляє і постачає таку частку продукту, що може вирішальним чином
впливати на формування ціни. До недосконалої конкуренції належать: чиста
монополія, олігополія та монополістична конкуренція.
Нееластична пропозиція - пропозиція, коефіцієнт якої менший за
одиницю або відсоток зміни величини якої менший, ніж відсоток зміни ціни.
Нееластичний попит - попит, коефіцієнт еластичності якого менший за
одиницю або відсоток зміни величини якого менший, ніж відсоток зміни ціни.
Неповноцінні або малоцінні блага (inferior goods) – товари, попит на які
зменшується в міру зростання доходів споживачів і зростає зі зменшенням їхніх
доходів.
Непрямі податки на бізнес - установлюються на товари і послуги
(податок на додану вартість, акцизний збір та ін.).
Нецінова конкуренція - застосовувані фірмами способи, крім зниження
цін на їхню продукцію, за допомогою яких фірми намагаються збільшити
виробництво і продаж своїх продуктів; до цих способів належать диференціація
продукту, реклама і заходи у сфері збуту.
Неявні витрати - витрати, що дорівнюють доходу, який дав би змогу
отримати цей ресурс за найкращого альтернативного його застосування.
Нецінова конкуренція (nonprice competition) – сукупність заходів, які
дають фірмам можливість збільшити осяг збуту продукції без скорочення
ринкових цін, а саме – поліпшення якості, дизайну, реклама, диференціація
продукту, додаткові послуги споживачам тощо.
Номінальна відсоткова ставка - норма відсотка, не скоригована на
інфляцію.
Номінальна ставка процента (nominal rate of interests) – ставка процента
у грошовому вимірі за поточним курсом грошей.
Номінальний ВВП - валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних
цінах.

259
 Номінальний дохід - кількість грошей, яку отримала певна особа або
група осіб упродовж певного періоду.
Норма прибутку - відношення прибутку до капіталу або до інвестицій.
Норма резервування - відсоток депозитів, який комерційний банк
повинен тримати в центральному банку або як готівку в касі.
Нормальний прибуток - мінімальна плата (дохід), яку має отримувати
(сподівається отримати) працівник за виконання підприємницьких функцій у
фірмі; елемент повних витрат фірми, що становить альтернативну вартість
використання підприємницьких здібностей. Це та мінімальна винагорода, що
спонукає підприємця продовжувати певну господарську діяльність.
Нормативна економіка - частина аналітичної економії, що ґрунтується на
ціннісних судженнях людей щодо того, якою має бути економіка; тлумачить
проблеми економічних цілей та економічної політики.
Облігація - цінний папір, що приносить відсоток. Облігації випускають
корпорації та уряди з гарантуванням у майбутньому повернення суми грошей
(ціна облігації) плюс відсоток у точно встановленому розмірі.
Облікова (дисконтна) ставка - відсоткова ставка, яку центральний банк
призначає за позики, які він надає комерційним банкам.
Обов'язкові резерви - мінімальна сума, яку комерційні банки повинні
тримати як вклади у центральному банку або як готівку в касі.
Оборотний капітал - капітал, інвестований у предмети праці та інші
короткострокові активи підприємства.
Олігополія (oligopoly) – ринкова структура, що складається із невеликої
кількості фірм, як правило – не більше десяти, взаємозалежність дій та ринкової
поведінки яких поширюється на всі сфери конкуренції між ними – ціни, обсяги
випуску, ринкові квоти, інноваційна та рекламна політика тощо.
Операції на відкритому ринку - купівля-продаж центральним банком
державних цінних паперів.
Оптимальний (рівноважний) обсяг випуску продукції (equilibrium
output) – обсяг випуску, за якого фірма має найкращий економічний результат –
максимізує прибуток або мінімізує збитки, якщо за чинних ринкових умов
збитки є неминучими. Визначається за загальним правилом рівності граничного
доходу і граничних витрат виробника: MR = MC.
Організація країн - експортерів нафти (ОПЕК) - картель, який утворили в
1961 р. тринадцять країн-експортерів нафти з метою контролю ціни і кількості
сирої нафти, експортованої його членами.
Організація світової торгівлі - організація, заснована в 1994 р.
Генеральною угодою з тарифів і торгівлі з метою забезпечення вільного
доступу до напівзакритих ринків країн-учасниць.
Орендна плата (rental) – поточна ціна ресурсу, що сплачується орендарем
за тимчасове користування капітальним ресурсом його власникові
(орендодавцю).
Орендна плата за землю (rental of land) – плата орендаря за тимчасове
користування землею, до складу якої входять земельна рента, амотризація та
процент на інвестований у землю капітал.

260
 Особистий дохід - дохід, який отримують домогосподарства до сплати
податків.
Особисті заощадження - особистий дохід домогосподарств за
вирахуванням особистих податків та особистих видатків на споживання;
використовуваний дохід, що не витрачається на придбання споживчих благ.
Паперові гроші - гроші, виготовлені з паперу. З технічного погляду вони є
ідеальними, бо для свого виготовлення потребують невеликих витрат, однак
приховують у собі небезпеку їх випуску на ринок у необмеженій кількості, а
отже - інфляції.
Парадокс Гіфена (Giffen paradox) – збільшення (зменшення) обсягу
попиту на неповноцінний товар, що посідає значне місце у бюджеті
малозабезпечених споживачів при зростанні (зниженні) його ціни, яке
пояснюється тим, що ефект доходу перевищує ефект заміщення.
Парето-ефективне розміщення ресурсів (Pareto-optimal resource
allocation) – такий розподіл ресурсів у суспільстві, за якого не можна збільшити
випуск одного товару без скорочення випуску іншого.
Партнерство (господарське товариство) - правова форма фірми з двома
або більше власниками, які погоджуються розподіляти між собою прибутки чи
збитки фірми в певній пропорції.
Пасиви (борги) - борги іншим особам чи фірмам (права сторона
бухгалтерського балансу).
Перехресна еластичність попиту (cross elasticity) – відносна зміна попиту
на один товар у відповідь на зміну ціни іншого товару на один відсоток.
Підприємці - частина людських ресурсів, яка бере на себе ризик
організації інших ресурсів для виробництва товарів і послуг.
Платіжний баланс країни - зведений баланс платіжних операцій, що
здійснювалися між окремими особами, фірмами та урядом однієї країни з тими
самими суб'єктами інших країн протягом року. Співвідношення між валютними
надходженнями в країну і платежами держави за кордон.
Повна зайнятість: 1) використання всіх наявних ресурсів для
виробництва товарів і послуг; 2) рівень зайнятості, коли існують лише
фрикційне і структурне безробіття і немає циклічного безробіття.
Повноцінні або нормальні блага (normal, superior goods) – це товари,
попит на які збільшується в міру зростання доходів споживачів.
Податки - обов'язкові платежі в держбюджет у визначеному
законодавством країни порядку.
Податок на додану вартість - податок, який установлюють на різницю
між вартістю товарів, проданих фірмою, і вартістю матеріалів і послуг,
куплених цією фірмою в інших фірм.
Поділ праці - спеціалізація людей на виготовленні певних видів продукції
або виконанні окремих операцій.
Позичковий капітал - капітал, що надається підприємцям на визначений
строк за визначену плату у формі позичкового відсотка.
Політика "дешевих грошей" - політика збільшення пропозиції грошей,
яку проводить центральний банк із метою збільшення інвестицій, отже, ВВП, а
відтак - зменшення безробіття.
261
 Політика "дорогих грошей" - політика скорочення або обмеження
зростання пропозиції грошей у країні, яку проводить центральний банк із
метою уповільнення зростання реального ВВП, зниження рівня інфляції та
підвищення курсу валюти країни.
Попит - кількість товару (послуги), яку готові купити споживачі за
кожного рівня цін та інших однакових умов упродовж певного проміжку часу.
Попит (demand, D) – готовність (бажання) і платіжна спроможність
покупця придбати певну кількість даного товару за кожною з можливих цін за
визначений проміжок часу.
Постійний (незмінний, сталий) ефект масштабу (constant economy of
scale) – зростання обсягу випуску продукції темпами, що дорівнюють темпам
зростання витрат виробничих ресурсів.
Постійні витрати - витрати, величина яких у цілому не змінюється, коли
фірма змінює свій обсяг продукції.
Постійні витрати виробництва (fixed costs, FC) – витрати, які у
короткостроковому періоді не залежать від обсягу випуску продукції і які
мають місце навіть у разі повної зупинки виробництва.
Потенційний ВВП - обсяг національного виробництва, що відповідає
природному рівню безробіття.
Потреби - об'єктивна необхідність будь чого задля підтримання
життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації або суспільства в цілому.
Правило „великого пальця” – методика розрахунку ціни підприємства-
монополіста, що базується на індексі Лернера:
Правило максимізації корисності, або другий закон Госена (utility-
maximizing rule) – за заданих цін та обмеженого бюджету споживач максимізує
функцію сукупної корисності, якщо відношення граничної корисності благ до
їхніх цін є однаковим для всіх благ, що входять до споживчого кошика і
дорівнює граничній корисності грошей:
Правило максимізації функції корисності в ординалістській концепції
– при заданому обмеженому бюджеті споживач максимізує сукупну корисність
від споживання двох благ, якщо є рівність абсолютного значення граничної
норми заміщення двох благ співвідношенню їх цін:
Правило мінімізації витрат (least-cost rule) – витрати виробництва
сягають мінімального рівня тоді, коли кожна остання грошова одиниця,
витрачена на купівлю будь-якого ресурсу, приносить однаковий граничний
продукт.
Правило оптимізації обсягу залучення ресурсів у виробництво (rule
optimization of resources) – оптимальним є такий обсяг залучення ресурсів, за
якого гранична доходність усіх ресурсів дорівнює граничним витратам на їх
купівлю: MRPрес = MRCрес.
Праця - використання фізичних і розумових здібностей людини для
виробництва товарів і послуг.
Прибуток - результат діяльності суб'єктів господарювання, різниця між
виторгом від продажу і витратами на виробництво товарів і послуг.
Прибуток (profit, Pr) – надлишок отриманого доходу фірми над її
витратами: Pr = TR – TC.
262
 Приватизаційний сертифікат - цінний папір, що засвідчує право його
власника на володіння частиною державної власності, а також на участь у
приватизації останньої.
Приватна власність - право приватних осіб і фірм набувати, володіти,
контролювати, використовувати, продавати і заповідати землю, капітал та інші
активи.
Приватне або чисто приватне благо (pure private good) – благо, кожна
одиниця якого може бути продана за окрему плату і споживання якого одним
суб’єктом виключає можливість його споживання іншими.
Природна монополія - спроможність однієї фірми за рахунок зростання
масштабів виробництва в галузі виробляти продукт за нижчих середніх витрат,
ніж кілька фірм.
Природна монополія (natural monopoly) – монополія, що офіційно
визнається як технологічно необхідна і економічно доцільна і існує у галузях,
де економія, зумовлена зростанням масштабу виробництва, особливо значна і
може бути реалізована тільки у разі концентрації всього галузевого обсягу
випуску одним виробником.
Природний рівень безробіття - рівень безробіття, за якого чинники, що
підвищують і знижують заробітну плату та ціни, перебувають у рівновазі. За
цього рівня безробіття темп інфляції не змінюється.
Прогресивний податок - податок, за якого середня ставка оподаткування
(податок, поділений на дохід) вища для осіб із вищими доходами.
Продуктивні сили - сукупність засобів виробництва і працівників з їхніми
фізичними й розумовими здібностями, а також досягнення науки, технології,
інформації, методи організації та управління виробництвом, що забезпечують
створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб.
Продуктивність праці - показник, що обчислюється діленням загального
обсягу продукції на кількість праці, витраченої на виробництво цього обсягу
продукції.
Пропозиція - кількість товару (послуги), яку готові виробити й продати
фірми за кожного рівня цін та інших рівних умов.
Пропозиція (supple, S) – це бажання та здатність виробників (продавців)
поставити на ринок для продажу певну кількість даного товару за кожною із
можливих цін за визначений проміжок часу.
Пропорційний податок - податок, за якого середня ставка оподаткування
незалежно від величини доходу є однаковою.
Протекціонізм - зовнішньоекономічна політика, спрямована на захист
національної економіки від іноземної конкуренції. Його головні знаряддя -
мито та квоти.
Прямі податки - установлюються безпосередньо на індивідів чи фірми
(податок із доходів, податок із прибутку та ін.).
Реальна відсоткова ставка - номінальна відсоткова ставка з урахуванням
рівня інфляції.
Реальна заробітна плата - кількість товарів і послуг, які працівник може
придбати за свою номінальну заробітну плату; купівельна спроможність
номінальної заробітної плати.
263
 Реальна ставка процента (real rate of interest, іR) – грошовий вимір ставки
позичкового процента за незмінної купівельної спроможності грошей або
номінальна ставка, скоригована з урахуванням інфляції.
Регресивний податок - податок, за якого середня ставка оподаткування зі
зростанням доходу зменшується.
Рефінансування державного боргу - виплата власникам державних
цінних паперів, строк погашення яких настав, грошей, отриманих від продажу
нових цінних паперів, або обмін погашених цінних паперів на нові.
Ринкова економіка - система організації національної економіки,
заснована на товарно-грошових відносинах, різних формах власності,
конкуренції. У ринковій економіці фірми прагнуть максимізувати прибуток;
вони купують фактори виробництва і забезпечують за їх допомогою
пропозицію товарів і послуг на ринку, а домогосподарства та індивіди,
виходячи зі своїх доходів, - попит на них. Ціни і кількість товарів визначаються
на ринку.
Ринкова пропозиція (market supple) – сукупна пропозиція усіх продавців
даного товару. Визначається як зважений підсумок усіх індивідуальних
пропозицій.
Ринкова рівновага (market equilibrium) – такий стан ринку, за якого плани
покупців і продавців збігаються, і для даного рівня ціни обсяг попиту дорівнює
обсягу пропозиції: QDx = QSx.
Ринковий дефіцит (market deficit) – нестача певного товару на ринку для
задоволення платоспроможного попиту; перевищення величини попиту над
пропозицією, що виникає внаслідок фіксації ринкової ціни на рівні, нижчому
за рівноважну ціну.
Ринковий надлишок (market excess) – перевищення обсягу пропозиції
певного товару за даною ціною над обсягом попиту на цей товар, що виникає
внаслідок фіксації ринкової ціни на рівні, вищому за рівноважну ціну.
Ринковий попит (market demanded) – сукупний попит усіх споживачів
даного товару. Визначається як зважений підсумок усіх індивідуальних
попитів.
Ринок (market) – інститут або механізм, що зводить разом покупців і
продавців певних товарів і послуг; будь-яке місце, де здійснюються угоди
купівлі-продажу; сукупність всіх актів купівлі-продажу, що здійснюються в
економіці; система відносин між продавцями і покупцями, за якої вони
настільки не залежать один від одного, що ціни на певний товар мають
неодмінну тенденцію до вирівнювання.
Ринок капіталів - ринок, де відбувається купівля-продаж фінансових
ресурсів (грошей, цінних паперів); разом із фінансовими посередниками сприяє
надходженню заощаджень до інвесторів.
Ринок продуктів (товарний ринок) - ринок, де домогосподарства купують,
а фірми продають товари і послуги, які вони виробили.
Ринок ресурсів (market of resources) – сегмент національного ринку, на
якому власники ресурсів продають, а господарюючі суб’єкти (фірми) купують
потрібні для їхньої господарської діяльності ресурси, при цьому придбані

264
ресурси стають факторами виробництва, витрати покупців утворюють витрати
виробництва, а виторг продавців – доходи власників ресурсів.
Рівень (норма) безробіття - відсоток робочої сили, що не має роботи в
даний момент часу. Рівень бідності - відсоток населення з доходами, нижчими
за офіційно встановлений рівень. Рівень зайнятості - частка населення країни у
віці від 16 років і старше, яка має роботу. Рівноважна кількість - обсяг попиту й
обсяг пропозиції за рівноважної ціни на конкурентному ринку.
Рівновага Бертрана (Bertrand equilibrium) – ринкова ситуація, за якої
дуополісти конкурують між собою, знижуючи ціни та збільшуючи обсяги
випуску, до досягнення досконало конкурентної рівноваги, тобто на рівні
тотожності ринкової ціни і граничних витрат (Р = МС).
Рівновага Курно (Cournot equilibrium) – досягається на дуопольному
ринку за умов, що кожна фірма самостійно обирає саме той обсяг випуску,
якого очікує від нього конкурент.
Рівновага Штакельберга (Stackelberg equilibrium) – встановлюється на
олігополістичному ринку, де одна з фірм має значно більшу монопольну владу і
виконує роль галузевого лідера, якому наслідують конкуренти.
Рівноважна ціна - ціна товарів і послуг на конкурентному ринку, за якої
величина попиту і величина пропозиції збігаються (дорівнюють одна одній). За
такої ціни на ринку немає ні надлишку, ні нестачі товарів і послуг.
Робоча сила - загальна кількість осіб віком 16 років і старше, які
працюють, є безробітними або активно шукають роботу.
Сегментування ринку (segmentation of market) – поділ галузевого ринку
на відносно відокремлені сегменти за ознаками диференціації продукту,
регіонального розташування, соціального складу, платіжної спроможності та
типу економічної поведінки споживачів тощо, контроль за якими з боку
окремих фірм підсилює їх монопольну владу.
Середні витрати (average costs) – витрати, обчислені на одиницю
випущеної продукції.
Середні змінні витрати (average variable costs, AVC) – змінні витрати, що
припадають на одиницю виробленої продукції
Середні постійні витрати (average fixed costs, AFC) – постійні витрати,
що припадають на одиницю виробленої продукції
Середні сукупні витрати (average total costs, ATC) – сукупні витрати, що
припадають на одиницю виробленої продукції або собівартість одиниці
продукту:
Середній доход (average revenue, AR) – доход одержаний від продажу
одиниці виготовленої продукції
Середній продукт (average product, AP) – продуктивність певного
змінного ресурсу, яка визначається співвідношенням сукупного продукту й
використаної кількості одиниць даного ресурсу
Система національних рахунків (СНР) - система взаємопов'язаних
показників та класифікацій, що використовуються для опису та аналізу
функціонування національної економіки.
Собівартість - сумарні, виражені в грошовій формі витрати підприємства
на виробництва і реалізацію продукції.
265
 Спекулятивний попит (speculative demand) – попит, зумовлений
високими інфляційними очікуваннями споживачів, які для запобігання
негативного впливу підвищення цін у майбутньому роблять додаткові закупки
товарів у поточному періоді.
Споживчий вибір (consumer choice) – вибір такої комбінації з двох або
більшої кількості благ, яка максимізує функцію сукупної корисності
раціонального споживача в умовах обмеженого бюджету.
Споживчі блага - товари і послуги, які безпосередньо задовольняють
потреби людини.
Стагфляція - інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва і
високим рівнем безробіття в країні; одночасне зростання рівня цін і рівня
безробіття.
Структурне безробіття - безробіття, спричинене змінами у структурі
попиту на споживчі товари і в технологіях виробництва.
Субсидія - платежі уряду родинам чи індивідам.
Сукупна пропозиція - сумарна пропозиція товарів і послуг у межах
національної економіки.
Сукупний (валовий) доход, виручка (total revenue, TR) – грошові кошти,
одержані фірмою від продажу за поточними ринковими цінами виготовленого
продукту або кількох товарів, що випускаються фірмою: TR = P Q.
Сукупний попит - сумарний попит на товари і послуги в межах
національної економіки.
Сукупний продукт (total product, TP) – загальна кількість продукту,
виготовленого з використанням певної кількості виробничого фактора.
Сукупні видатки - загальна сума видатків в економіці на кінцеві товари і
послуги.
Сукупні витрати (total costs, TC) – загальні витрати фірми, що
дорівнюють сумі її постійних і змінних витрат, вони являють собою
собівартість вироблюваної продукції: TC = TFC + TVC.
Суспільні, або чисто суспільні блага (pure public goods) – блага, які
споживаються одночасно усіма громадянами, незалежно від того сплачують
вони за нього чи ні і яким притаманні такі лестивості як невибірковість
(неконкурентність) і невиключність у споживанні.
Теорема Коуза (Coase theorem) – якщо права власності всіх сторін
ретельно визначені, а трансакційні витрати дорівнюють нулю, кінцевий
результат, що максимізує результат виробництва (споживання) не залежить
від змін в розподілі прав власності. Саме за цих умов можливе врегулювання
негативних ефектів переливу на рівні двосторонніх контрактів.
Тіньова економіка - незареєстрована економічна діяльність (може бути як
дозволеною, так і забороненою законом).
Товар - економічне благо, що має суспільну споживну вартість та
обмінюється на ринку.
Товари Гіфена (Giffen goods) - товари, що посідають значне місце в
бюджеті малозабезпечених споживачів; обсяг попиту на які за інших рівних
умов змінюється в тому ж напрямку, що й ціна цих товарів, оскільки для них
ефект доходу перевищує ефект заміщення.
266
 Товари-замінники, або субститути (substitution goods) – товари, що
можуть замінювати один одного у споживанні.
Товарне виробництво - форма організації суспільного господарства, за
якої продукти виробляються не для власного споживання їхніми виробниками,
а спеціально для обміну, для продажу на ринку.
Товарні гроші - гроші, які мають внутрішню вартість. До них належать
золоті та срібні монети, а також низка товарів, що використовуються як гроші
(худоба, сіль, хутра тощо).
Торговельний (товарний) знак (trade-mark, label) – спеціальний,
оригінально оформлений і юридично закріплений за певним виробником
(продавцем) знак, що свідчить про виробництво (продаж) даного товару певною
фірмою та підтверджує його ринковий імідж і відмінність від продукції інших
виробників.
Торговельний баланс - різниця між експортом та імпортом товарів
країни.
Торговельні бар'єри - протекціоністські заходи, за допомогою яких уряди
прагнуть зменшити імпорт (мито, квоти, обтяжливі митні процедури).
Трансакційні втрати (transaction cost) – витрати обігу, пов’язані з
визначенням та передачею прав власності.
Трансферні (передавальні) платежі - виплати державою особі або
домогосподарству грошей (товарів і послуг), взамін яких платник (держава) не
отримує товарів і послуг.
Трансформація зовнішніх ефектів у внутрішні (internalization of
externalities) – досягається наближенням граничних приватних витрат (вигоди,
корисності) до рівня граничних суспільних витрат (вигоди, корисності).
Трудова теорія вартості - розвинута В. Петті, А Смітом, Д. Рікардо, К.
Марксом економічна концепція, згідно з якою товари обмінюються відповідно
до кількості витраченої на їх виробництво праці.
Умова рівноваги фірми (firm’s equilibrium condition) – будь-яка фірма
сягає рівноважного стану і максимізує прибуток (мінімізує збитки), коли
граничний доход фірми дорівнює її граничним витратам: MR = MC.
Фіаско, або „провали” держави або уряду (government failures) –
ситуації, за яких держава (уряд) неспроможні забезпечити ефективний розподіл
і використання суспільних ресурсів.
Фіаско, або „провали” ринку (market failures) – ситуації, за яких
ринковий механізм ціноутворення та конкуренції неспроможний забезпечити
ефективний розподіл ресурсів та максимізацію корисності.
Фірма (firm) – самостійний господарюючий суб’єкт, який за рахунок
власних коштів здійснює виробництво певної продукції та її продаж з метою
отримання прибутку. На ринках ресурсів фірми є покупцями, на ринках готових
товарів – продавцями вироблюваної продукції.
Фіскальна політика - один з основних видів макроекономічної політики,
яка використовує державний бюджет, податки й урядові видатки для
досягнення макроекономічних цілей. Державні видатки і податки змінюють,
щоб досягти повної зайнятості чи знизити рівень інфляції.

267
 Фондова біржа - організований ринок, на якому торгують звичайними
акціями.
Фрикційне безробіття - безробіття, пов'язане з добровільною зміною
працівниками місця роботи і тимчасовими звільненнями.
Функціональний попит (functional demand) – попит на товар, що
зумовлюється притаманними даному товарові споживчими властивостями.
Спонукальний мотив купівлі товару – задоволення реальної потреби
споживача.
Функція граничної корисності (marginal utility function, MU) –функція,
що відображає зворотну залежність граничної корисності блага від його
кількості
Функція сукупної корисності (total utility function, TU) – функція, що
відображає динаміку сукупної корисності блага, зумовлену зростанням
кількості його споживання: TUX = f(QX).
Центральний банк - державний інститут, який відповідає за пропозицію
грошей у країні, контролює комерційні банки, зберігає офіційні золотовалютні
резерви та виконує інші функції (в Україні - Національний Банк).
Циклічне безробіття - безробіття, зумовлене недостатнім сукупним
попитом.
Ціна - кількість грошей (або інших товарів і послуг), яку платять або
отримують за інший товар або послугу.
Ціна землі (land price) – капіталізована земельна рента або така сума
грошей, яку треба покласти в банк, щоб за існуючої ставки банківського
процента щорічно отримувати доход не менший за ренту, яку приносила
продана ділянка землі:
Ціна попиту (price of demand) – максимальна ціна, яку покупці згодні
сплачувати за певну кількість даного товару.
Ціна пропозиції (price of supple) – мінімальна ціна, за якою продавці
згодні продавати певну кількість даного товару.
Цінні папери - різні фінансові активи: акції, облігації, векселі тощо.
Цінова війна (price war) – циклічне послідовне зниження ринкової ціни з
метою витиснення конкурентів з олігополістичного ринку.
Цінова дискримінація (price discrimination) – продаж монополістом
певного товару різним покупцям за різними цінами залежно від їх купівельної
спроможності або встановлення різних цін на відокремлених сегментах ринку
відповідно до відмінностей еластичності попиту (кривих попиту) на цих
сегментах ринку.
Цінова еластичність попиту (price elasticity of demand) – показує відносну
відсоткову зміну величини попиту на певний товар у відповідь на зміну ціни
даного товару на один відсоток. Обчислюється за формулою
Цінова еластичність пропозиції (price elasticity of supple) – реакція
обсягу пропозиції на зміну ринкової ціни товару; показник відносної
відсоткової зміни обсягу пропозиції внаслідок зміни ціни товару на один
відсоток.
Чиста дисконтована (приведена) вартість (net present value, NPV) –
різниця між дисконтованою вартістю очікуваного у майбутньому потоку
268
чистого доходу та дисконтованою вартістю потоку майбутніх інвестиційних
видатків.
Чиста конкуренція - ситуація на ринку, коли величезна кількість фірм
продає стандартизований продукт, доступ нових фірм на ринок дуже легкий,
індивідуальний продавець неспроможний контролювати ціну продукту, який
продає. Для цього ринку характерні відсутність нецінової конкуренції і
величезна кількість покупців.
Чиста монополія - ситуація на ринку, коли одна фірма продає продукт, що
не має близького замінника, і має значний контроль над ціною на цей продукт.
Доступ на цей ринок закритий, тут може діяти, а може і не діяти цінова
конкуренція.
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) - валовий внутрішній продукт за
вирахуванням тієї частини, яка необхідна для відшкодування капітальних благ,
зношених у процесі його виробництва.
Чистий експорт - у рахунках національного продукту країни обсяг
експорту товарів і послуг мінус обсяг їхнього імпорту.
Чисті інвестиції (net investment) – валові (сукупні) інвестиції за винятком
коштів, призначених на заміщення зношеного капіталу (амортизаційного
фонду).
Чисті податки - податкові надходження мінус державні трансферні
платежі.
Ютиль (utility, u) – умовна одиниця виміру індивідуальної корисності
певного блага в кардиналістській концепції.
Явні витрати - грошові платежі фірм за ресурси зовнішньому
постачальникові.
Ямайська система - міжнародна валютна система, створена 1976 р., стала
основою нинішньої валютної системи керованого плавання валютних курсів.

269
 СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Базова
1. Гронтковська Г.Е. Мікроекономіка: практикум. Київ: Центр учбової
літератури, 2017. 420 с.
2. Гронтковська Г.Е., Косік А.Ф. Макроекономіка: практикум. Київ:
Центр учбової літератури, 2016. 428 с.
3. Дружиніна В.В., Чорноус О.І. Мікроекономіка : навч. посіб. Харків:
Друкарня Мадрид, 2015. 254 с.
4. Економічна теорія (політекономія, мікроекономіка, макроекономіка).
Мікроекономіка: навчальний посібник / Мацелюх Н. П., Максименко І. А.,
Теліщук М. М. та ін. – Ірпінь: Університет ДФС України, 2018. 298 с.
5. Економічна теорія (політекономія, мікроекономіка, макроекономіка).
Макроекономіка: навчальний посібник / Мацелюх Н.П., Максименко І.А.,
Теліщук М.М. та ін. - Ірпінь: Університет ДФС України, 2018. 456 с.
6. Макаренко П.М., Попова Т.В., Васильченко О.О. Мікроекономіка.
Практикум: навч. посіб. Мелітополь : Видавничо-поліграфічний центр «Люкс»,
2018. 457 с.
7. Хмель С.М., Хмель В.І., Зіброва О.В. Макроекономіка: задачі, вправи,
тести: навч. посіб. Харків: ХАІ, 2016. 59 с.

Допоміжна
8. Базилевич В. Д., Базилевич, К. С., Баластрик Л. О. Макроекономіка:
підручник. Київ: Знання, 2008. 743 с.
9. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Ігнатюк А.І., Слухай С.В.
Мікроекономіка: підручник / за ред. В.Д. Базилевича. Київ: Знання, 2008. 679 с.
10. Біла І.С., Салатюк Н.М. Макроекономіка: навч.-метод. посіб. Київ:
НУХТ, 2013. 174 с.
11. Біла І.С., Салатюк Н.М., Швед Т.В. Мікроекономіка: навч. посіб. Київ:
НУХТ, 2014. 374 с.
12. Канцір І.А., Кліпкова О.І., Іванець Л.В. Макро-мікроекономіка: від
теорії до практики: навч. посіб. Львів : Новий Світ – 2000, 2011. 443с.
13. Мікроекономіка: практикум: навч. посіб. / за ред. В.Д. Базилевчича.
Київ : Знання, 2010. 491 с.
14. Мэнкью Н. Г., Тейлор М.П. Макроэкономика. Санкт-Петербург :
Питер, 2013. 576 с.
15. Почерніна Н.В., Карман С.В., Захарченко О.Г. Макроекономічна
політика. Навчальний посібник / За ред. Н.В. Почерніної. Мелітополь :
Видавничо-поліграфічний центр «Люкс». 2019. 378 с.
16. Рудий М.М. Мікроекономіка: навч. посіб. Київ: Каравела, 2010. 360 с.
17. Федоренко В.Г., Денисенко М.П., Качала Т.М. Макро- і
мікроекономіка: теоретичні аспекти: навч.-метод. Посіб. / За ред. В.Г.
Федоренка, М.П. Денисенка. Київ.: Алерта, 2013. 728 с.
18. Алла Косiк, Галина Гронтковська. Макроекономіка: Навч.пос. – К.:
Центр навчальної літератури. 2019 р. 400 с.

270
 19. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка:
Підручник – За ред. В.Д. Базилевича.– 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання,
2015 – 694 с.
20. Козак Ю. Міжнародна макроекономіка: Підручник. К.: – Центр
навчальної літератури. 2017. 400 с.

271