МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ
ПІДПРИЄМНИЦТВА І ПЕРСПЕКТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з дисципліни
«МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА»
для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр»
напрямів підготовки 6.030503 «Міжнародна економіка»,
6.030507 «Маркетинг»,6.030508 «Фінанси і кредит»,
6.030509 «Облік і аудит»

Затверджено
на засіданні кафедри
міжнародної економіки
Протокол № 2 від 26 вересня 2012 року

ЛЬВІВ-2012
 2
Рекомендовано до друку Науково-методичною радою Навчально-
наукового інституту підприємництва і перспективних технологій Національного
університета «Львівська політехніка»
Протокол № 3 від 13 грудня 2012 року

Конспект лекцій з дисципліни «Міжнародна економіка» для студентів

освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напрямів підготовки
6.030503 «Міжнародна економіка», 6.030507 «Маркетинг»,
6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030509 «Облік і аудит»/
Укладачі: Г.С.Домарадзька, Т.М. Гладун. – Львів: Видавничий відділ
Навчально-наукового інституту підприємництва і перспективних технологій
Національного університету «Львівська політехніка», 2012 – 88 с.

Укладачі: Домарадзька Г.С., к.е.н., доцент

Гладун Т.М., старший викладач

Відповідальний
за випуск: завідувач кафедри МЕ к.е.н., доц. Мала Н.Т.

Рецензенти: д.е.н., проф. Подольчак Н.Ю.,

к.е.н., доц. Панкова Л.А.

Комп’ютерна
верстка: Домарадзька Г.С., Гладун Т.М.

Оригінал-макет підготовлено у видавничому відділі

Навчально-наукового інституту підприємництва і перспективних технологій
Національного університету «Львівська політехніка»

© Г.С. Домарадзька, Т.М. Гладун, 2012

© ННІ ППТ НУ «Львівська політехніка», 2012
 3
ЗМІСТ
Передмова………………………………………………………………………........................ 4
Тема 1. Основні поняття міжнародної економіки…………………………………………… 5
1.1. Сутність міжнародної економіки і міжнародних економічних відносин та їх місце у
5
загальній економічній системі………………………………………………………………………….
1.2. Зв’язок міжнародної економіки з інтернацірналізацією та глобалізацією економіки………… 6
1.3. Предмет, об’єкти, суб’єкти, форми міжнародної економіки……………………………………. 7
1.4. Міжнародний поділ праці, його форми та фактори розвитку…………………………………... 7
1.5. Поняття і взаємозв’язок світової економіки, світового ринку і світового господарства……... 8
Тема 2. Середовище міжнародних економічних відносин…………………………………. 9
2.1. Види середовища МЕВ…………………………………………………………………………….. 9
2.2. Особливості політичного середовища в різних країнах………………………………………… 9
2.3. Особливості правового середовища в різних країнах…………………………………………… 10
2.4. Особливості економічного становища в різних країнах………………………………………… 11
2.5. Класифікація національних економік…………………………………………………………….. 12
2.6. Оцінка відкритості економіки…………………………………………………………………….. 13
Тема 3. Теорія і практика міжнародної торгівлі…………………………………………….. 14
3.1. Види теорій зовнішньоторгової політики………………………………………………………... 14
3.2. Теорії абсолютних переваг та порівняльних переваг……………………………………………. 15
3.3. Інші теорії і моделі зовнішньоторгової політики………………………………………………... 19
3.4. Види, об’єкти, суб’єкти та інфраструктура міжнародної торгівлі……………………………… 23
3.5. Показники міжнародної торгівлі………………………………………………………………….. 25
3.6. Види сучасної зовнішньоторгової політики……………………………………………………... 27
3.7. Методи регулювання зовнішньої торгівлі………………………………………………………... 28
3.8. Україна на світовому ринку товарів і послуг…………………………………………………….. 33
Тема 4. Міжнародний науково-технічний обмін……………………………………………. 35
4.1. Поняття і причини міжнародних науково-технічних відносин………………………………… 35
4.2. Види міжнародних науково-технічних відносин………………………………………………... 35
4.3. Види ліцензійних платежів, особливості їх вибору……………………………………………... 37
Тема 5. Міжнародна трудова міграція……………………………………………………….. 38
5.1. Поняття, види і розвиток міжнародної міграції робочої сили………………………………….. 38
5.2. Принципи і особливості формування сучасного ринку праці…………………………………... 39
5.3. Економічна оцінка наслідків міграції робочої сили……………………………………………... 40
5.4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили………………………………………………... 41
Тема 6. Міжнародні інвестиції і міжнародний кредит……………………………………… 42
6.1. Поняття і види міжнародного руху капіталу…………………………………………………….. 43
6.2. Прямі і портфельні інвестиції……………………………………………………………………... 44
6.3. Причини і наслідки міжнародного руху капіталу……………………………………………….. 48
6.4. Міжнародний кредит і його особливості…………………………………………………………. 49
6.5. Міжнародний фінансовий ринок………………………………………………………………….. 50
6.6. Транснаціональні корпорації……………………………………………………………………… 59
Тема 7. Світова валютна система…………………………………………………………….. 63
7.1. Поняття валютної системи та її структура, види валюти……………………………………….. 63
7.2. Етапи становлення світової валютної системи…………………………………………………... 64
7.3. Валютні ринки та валютні операції………………………………………………………………. 67
7.4. Регулювання світових валютно-фінансових та кредитних відносин…………………………... 70
Тема 8. Міжнародні розрахунки і платіжний баланс……………………………………….. 73
8.1. Форми міжнародних розрахунків…………………………………………………………………. 73
8.2. Поняття і структура платіжного балансу………………………………………………………… 74
8.3. Методологія регулювання платіжного балансу………………………………………………….. 76
Тема 9. Міжнародна економічна інтеграція…………………………………………………. 77
9.1. Фактори і види міжнародної економічної інтеграції……………………………………………. 77
9.2. Європейські інтеграційні процеси………………………………………………………………... 79
9.3. Інші інтеграційні угрупування……………………………………………………………………. 80
Тема 10. Міжнародна економічна політика України в умовах глобалізації………………. 82
10.1. Сучасні економічні та соціально-культурні параметри розвитку України…………………… 82
10.2. Оцінка відповідності параметрів розвитку України інтеграційним вимогам………………… 83
Література……………………………………………………………………………………… 84
 4
ПЕРЕДМОВА
Актуальність вирішення проблем, пов’язаних з динамікою процесів
інтернаціоналізації і глобалізації в сучасному світі, обумовлює потребу
володіння методами швидкого реагування на всі зміни у світовому господарстві,
причому знання цих методів і процедур необхідне учасникам економічної
діяльності будь-якого рівня управління, як підприємцям на мікроекономічному
рівні, так і управлінському персоналу на мезоекономічному – для реалізаціії
міжнародних контактів регіонів та галузей і функціонерам органів управління
на макроекономічному – для здійснення міжнародної та інтеграційної діяльності
держави в цілому. Спеціальні знання в цій сфері теж характеризуються певною
динамікою, оскільки вимагають змін в теоретичному і практичному аспектах
відповідно до темпів науково-технічного, соціального, інформаційного
розвитку, що притаманне сучасному світовому господарству. Цим пояснюється
доцільність появи оновлених навчальних матеріалів з дисципліни «Міжнародна
економіка» (конспектів лекцій, посібників, підручників), хоча книжкове
середовище містить велику кількість посібників і підручників, в тому числі,
праць як українських, так і зарубіжних авторів, присвячених цим питанням.
Мета вивчення дисципліни: формування системи знань з міжнародної
економіки, об’єктивних законів і принципів її розвитку, умов та інструментарію
міжнародної економічної взаємодії, а також аналізу зовнішньоекономічної
політики України в процесі її інтеграції у сучасні світогосподарські структури.
Завдання вивчення дисципліни: засвоєння сутності і тенденцій
інтернаціоналізації та глобалізації економіки, об’єктів, cуб’єктів, форм,
механізмів здійснення і регулювання зовнішньоекономічної діяльності
(на мікрорівні) та міжнародних економічних відносин (на мезо-, макро-,
мегарівні); набуття вмінь аналізувати й оцінювати світогосподарські явища і
процеси у контексті національних інтересів України.
Під час підготовки конспекту лекцій використано такі джерела:
Киреев А.П. Международная экономика. в 2-х ч. – ч. 1. Международная
микроэкономика: движение товаров и факторов производства. Учебное пособие.
– М.: Международные отношения, Юрайт-Издат, 2006.; Козик В.В.,
Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч.
посібник. – 5-те вид., стереотипне. – К.: Знання-Прес, 2005; Босак А.О.,
Григор’єв О.Ю., Дарміць Р.З., Скибінський О.С., Чернобай Л.І. Міжнародна
економіка: прикладний аспект: Навчальний посібник. – Львів, Вид-во
НУ «Львівська політехніка», 2005; Козик В.В., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю.,
Босак А.О. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини:
Практикум. – К.: Вікар, 2003; Міжнародна економіка: Підручник/
А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін.; за ред. Румянцева А.П. – 3-те
вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006; Одягайло Б.М. Міжнародна економіка:
Навч. посібник. – К.: Знання, 2006; Загородній А.Г. Фінансово-економічний
словник/ А.Г.Загородній, Г.Л.Вознюк. – 3-тє вид., доп. та перероб. – Львів:
Видавництво Львівської політехніки, 2011. – 844 с.; Європейський портал –
www.europa.int; Міжнародний валютний фонд – www.imf.org.; Світовий банк –
www.worldbank.org.
 5
ТЕМА 1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ
ПЛАН
1.1. Сутність міжнародної економіки (МЕ) і міжнародних економічних
відносин (МЕВ) та їх місце в світовій економічній системі.
1.2. Зв’язок МЕ з інтернаціоналізацією та глобалізацією економіки.
1.3. Предмет, об’єкти, суб’єкти, форми МЕ.
1.4. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми та фактори розвитку.
1.5. Поняття і взаємозв’язок світової економіки (СЕ), світового ринку (СР),
світового господарства (СГ).
Вивчення цієї теми спрямоване на засвоєння головних складових МЕ: види
економічних відносин на різних рівнях економіки; інтернаціоналізація і
глобалізація економіки; специфіка предмета міжнародної економіки в
порівнянні з національною економікою, об’єкти, суб’єкти, форми МЕ; поняття,
форми та фактори розвитку міжнародного поділу праці; складові світової
економіки (світовий ринок, світове господарство).

1.1. Сутність міжнародної економіки і міжнародних економічних

відносин та їх місце у загальній економічній системі
Міжнародна економіка (МЕ) і міжнародні економічні відносини (МЕВ) –
це взаємопов’язані поняття, які часто використовують як синоніми. Серед
теоретиків і практиків в цій сфері найбільш розповсюджена думка, що зміст цих
понять такий:
- міжнародна економіка – це теорія, яка вивчає економіку
сучасного взаємопов’язаного і взаємозалежного світу;
- міжнародні економічні відносини – це характеристика
закономірностей взаємодії економічних суб’єктів в міжнародному
обміні товарів, русі факторів виробництва і фінансових
інструментів, здійснення інтеграційних заходів та формуванні
міжнародної політики держав.
Місце МЕ (МЕВ) у світовій економічній системі характеризується такою
ієрархією: на індивідуальному рівні економіки здійснюється міжнародна
(зовнішньоекономічна) підприємницька діяльність фізичних осіб, домашніх
господарств; на мікрорівні – міжнародна (зовнішньоекономічна)
підприємницька діяльність юридичних осіб (підприємств, організацій, установ
тощо); на мезорівні – міжнародна галузева або регіональна економічна
діяльність; на макрорівні – міжнародна економічна діяльність держави в
цілому; на мегарівні – міжнародні економічні відносини.
Причому вся ця ієрархічна структура базується на підприємництві
реальних суб’єктів економіки – фізичних та юридичних осіб, які безпосередньо
здійснюють зовнішньоекономічні операції.
На вищих рівнях ієрархії всі описані суб’єкти економіки здійснюють
управлінські та регулюючі функції такого спрямування: 1) цілеспрямування
стратегії і тактики зовнішньоекономічних операцій фізичних та юридичних
осіб, яке забезпечить виконання завдань, передбачених державними, галузевими
та регіональними програмами розвитку; для цього використовуються
 6
економічні важелі (методи непрямої дії), зокрема, грошова політика,
бюджетна політика, кредитна політика, валютна політика, податкова
система, митні інструменти тощо; 2) реалізація міжнародних фінансових,
соціальних і економічних контактів на галузевому, регіональному,
загальнодержавному рівнях з метою інтеграції у світову економічну систему;
3) реалізація заходів щодо участі держави у діяльності міжнародних
політичних, соціальних, фінансових, кредитних, науково-технічних,
економічних та інших організацій.

1.2. Зв’язок міжнародної економіки з інтернаціоналізацією та

глобалізацією економіки
Сучасний стан світового економічного розвитку характеризується
активізацією процесів інтернаціоналізації та глобалізації економіки, що
обумовлює як позитивні, так і негативні наслідки для окремих країн. В сучасній
економічній теорії і практиці найбільш поширене таке розуміння цих понять:
- інтернаціоналізація - це розповсюдження економічних процесів за
межі національної економіки, взаємопроникнення і зрощування економічних
систем різних країн
- глобалізація - це охоплення економічними процесами усього світового
середовища як єдиного цілого, формування системи загальносвітової
економіки, підпорядкованої єдиним соціальноекономічним правилам і
механізмам.
З одного боку і інтернаціоналізація, і глобалізація є об’єктивними явищами
сучасного світового господарства і створюють певні передумови для
ефективного обміну результатами науково-технічного прогресу, спрощують
можливості руху факторів виробництва та фінансових інструментів, а також
об’єднання держав в певні інтеграційні угруповання.
В той же час формування системи єдиних соціально-економічних та
валютно-фінансових правил і механізмів, що притаманне процесу глобалізації,
викликає певний спротив в багатьох країнах, зокрема, в країнах, що
розвиваються. Так, досвід використання загальносвітових механізмів
регулювання, встановлених низкою міжнародних організацій, зокрема,
регулювання міжнародної торгівлі (СОТ), міжнародної міграції робочої сили
(МОП), валютних операцій (МВФ), міжнародного кредитування (СБ, МБРР,
ЄБРР) тощо свідчить про те, що виграють від застосування загальних правил в
першу чергу високорозвинені країни з розгалуженою мережею
транснаціональних корпорацій (ТНК) або багатонаціональних корпорацій
(БНК). Саме тому в останні роки все більшого масштабу набуває рух
«антиглобалізму», до якого схиляються і представники деяких наукових
установ, які досліджують соціальноекономічні результати глобалізму в
світовому аспекті.
Тому формування міжнародної економічної політики держави повинно
базуватись на оцінці як позитивних, так і негативних наслідків глобалізації і
виборі оптимальної стратегії участі у світовому господарстві.
 7
1.3. Предмет, об’єкти, суб’єкти, форми міжнародної економіки
Предметом міжнародної економіки є вивчення таких питань: 1)сутність
ринкової системи господарювання у міжнародному масштабі; 2)формування
сукупного попиту і пропозиції на товари, фактори виробництва та фінансові
інструменти, які перебувають у міжнародному обігу; 3)функціонування
міжнародних ринків і механізмів, які регулюють рух товарів, факторів
виробництва та фінансових інструментів у міжнародному обігу; 4)особливості
функціонування відкритих національних економік та їх взаємодії з економіками
інших країн; 5)сутність, процедури і специфіка інтеграційних процесів у
світовій економіці.
Характеризуючи об’єкти МЕ, слід розуміти, що головною ознакою
наявності зовнішньоекономічних операцій є перетин кордону будь-якими
складовими економічної діяльності суб’єктів господарювання, причому форми
цього перетину можуть бути як «реальні», так і «віртуальні» - за допомогою
сучасних технічних засобів (телефон, радіо, електронні носії, інтернет тощо).
Таким чином до об’єктів МЕ відносять:
1) товари, послуги (види послуг, які не можуть бути об’єктом МЕ,
описуються в параграфі 3.4.);
2) робоча сила;
3) капітал (інвестиції);
4) інформація (технологія);
5)фінансові інструменти (валюта, цінні папери, деривативи, кредити,
боргові зобов’язання, міжнародні розрахунки).
Суб’єкти МЕ характеризуються рівнем управління господарськими і
економічними процесами, зокрема, це:
1) фізичні особи;
2) юридичні особи;
3) органи управління галузями або регіонами;
4) органи управління державою;
5) органи управління інтеграційними угрупованнями;
6) міжнародні організації.
Форми МЕ обумовлено об’єктами міжнародної економіки. До них
відносять такі операції: 1) міжнародна торгівля товарами та послугами (МТ);
2) міжнародна міграція робочої сили (ММРС); 3) міжнародний рух капіталу
(інвестицій) – (МРК(І)); 4) міжнародна передача інформації (технологій) –
(МПІ(Т)); 5) міжнародний рух фінансових інструментів (МРФІ); 6) міжнародна
інтеграція (МІ); 7) міжнародне виробництво (МВ).
1.4. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми та фактори розвитку
Міжнародний поділ праці - це вищий ступінь розвитку суспільного поділу
праці, який полягає в наявності економічно вигідної спеціалізації окремих країн і
обміну між країнами продукцією визначеної кількості і якості. Цей обмін може
здійснюватися як між сферами матеріального виробництва (промисловість,
сільске господарство тощо), так і нематеріального виробництва (транспорт,
зв’язок, фінансові операції, науково-технічна інформація тощо).
 8
Формами МПП є:
1) міжнародна спеціалізація праці (МСП) – концентрація виготовлення
певної продукції на базі виділення національних виробництв у самостійні
(відокремлені) галузі виробництва товарів понад внутрішні потреби;
2) міжнародна кооперація праці (МКП) – об’єднання зусиль виробників
декількох країн у виготовленні певних видів товарів для світового ринку.
Фактори розвитку МПП за своєю вагою змінювались протягом століть,
коли відбувалось формування міжнародного поділу праці:
1) на перших етапах спеціалізації країн головними чинниками доцільності
певного поділу праці були природно-географічні умови, а саме клімат, наявність
відповідних природних ресурсів, розміри території, чисельність населення,
розташування країни, тобто характерний для країни розподіл природних
багатств;
2) з часом значення природно-географічних факторів суттєво зменшилось
внаслідок прискорення науково-технічного прогресу, оскільки замість
екстенсивного типу розвитку економіки, обумовленого багатими природними
ресурсами, почав переважати інтенсивний тип економічного зростання,
оснований на використанні нових методів виготовлення продукції, нової
техніки, технології, організації праці і виробництва;
3) в сучасних умовах значну роль відіграють соціально-економічні умови,
зокрема, удосконалення механізму організації національного виробництва,
розвиток інструментів макроекономічного і міжнародного управління,
підсилення соціально-екологічних аспектів в управлінні господарством країни.

1.5. Поняття і взаємозв’язок світової економіки (СЕ), світового ринку

(СР) і світового господарства (СГ)
Світовий ринок і світове господарство є невід’ємними складовими світової
економіки. Таким чином, СЕ = СР+СГ.
Світова економіка характеризується поєднанням економічної діяльності
різних країн з системою спеціальних наднаціональних механізмів міжнародного
регулювання і з самостійною фінансовою сферою, яка може функціонувати
автономно, тобто, окремо від обслуговування світового ринку і світового
господарства.
Світовий ринок – це сфера міжнародного обміну товарами і послугами, а
також руху факторів виробництва і фінансових інструментів.
Світове господарство – це сфера світового виробництва товарів та
надання послуг, в тому числі виробництва на підприємствах, розміщених в
декількох країнах – транснаціональних компаніях (ТНК), багатонаціональних
компаніях (БНК).
Висновки. В результаті засвоєння матеріалу теми «Основні поняття
міжнародної економіки» студент повинен знати визначення усіх ключових
понять (МЕ, МЕВ, інтернаціоналізація, глобалізація, МПП, МСП, МКП, СЕ, СР,
СГ), вміти охарактеризувати предмет, об’єкти, суб’єкти, форми МЕ та фактори
розвитку МПП, а також зрозуміти взаємозв’язок понять «світова економіка»,
«світовий ринок», «світове господарство».
 9
ТЕМА 2. СЕРЕДОВИЩЕ МІЖНАРОДНИХ
ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
ПЛАН
2.1. Види середовища МЕВ.
2.2. Особливості політичного середовища в різних країнах.
2.3. Особливості правового середовища в різних країнах.
2.4. Особливості економічного середовища в різних країнах.
2.5. Класифікація національних економік.
2.6. Оцінка відкритості економіки.
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі поняття: види середовища
МЕВ; характеристика політичного середовища; характеристика правового
середовища; характеристика економічного середовища; особливості
класифікації країн за підходами ООН та СБ; оцінка відкритості економіки,
розрахунок індекса товарності.

2.1. Види середовища МЕВ

МЕВ здійснюється у світовому середовищі, яке має певні різновиди
(політичне, правове, економічне), обумовлені тими класифікаційними ознаками,
які найбільше впливають на умови і характер здійснення зовнішньоекономічних
операцій. В свою чергу, кожний різновид світового середовища структурується
в залежності від різних факторів поділу (географічний, національний,
культурний, історичний, геополітичний тощо). Зміст і особливості впливу цих
факторів і специфіку функціонування відповідних середовищ розглядають в
спеціальних дисциплінах (географія, історія, культурологія тощо).

2.2. Особливості політичного середовища в різних країнах

Політичне середовище як сукупність політичних систем різних країн
формувалось разом з економічним розвитком. Так, монополістичний капітал
розвинутих країн, проникаючи на територію менш розвинутих, закріплювався
там, забезпечуючи і політико-адміністративне панування (Англія – Індія;
Франція – Алжир), що дозволяло нав’язувати той державний устрій і ту
виробничу спеціалізацію, які вигідні капіталу монополій.
У сучасному світі немає країн з однаковими політичними системами (ПС),
які велико мірою обумовлюють особливості і механізм функціонування
економічниих систем (ЕС). ПС призначена для інтеграції суспільства у
життєздатне функціонуюче ціле. Більшість сучасних суспільств є
плюралістичними, тобто такими, в яких співіснують різноманітні ідеології.
Ідеологія – це систематизована сукупність соціально-політичних
концепцій, теорій та цілей.
Головний параметр ПС, який свідчить про її життєздатність і
досконалість – спроможність утримувати суспільство в цілісності,
незважаючи на тиск протилежних ідеологій.
Політичних систем дуже багато в діапазоні від демократії (ДМ) до
тоталітаризму (ТТ). Вони відрізняються ступенем участі громадян в
управлінні державою. Демократія – це влада народу. На відміну від охлократії
 10
(влади натовпу) ДМ регулюється Конституцією, законами та низкою
нормативних (підзаконних) актів, які передбачають рівноправне співіснування
різних політичних партій з різними ідеологіями, якщо їх метою не є повалення
існуючого державного устрою.
Тоталітаризм – це такий державний устрій, при якому право на політичну
владу монополізує одна особа (монархізм), одна партія (комунізм, фашизм), або
одна релігія (теократичний тоталітаризм). В тоталітарних системах
здійснюється тотальний (повний) контроль за всіма політичними та соціально-
економічними процесами.
Історія формування політичних систем, характер їхнього функціонування,
зв’язок з геополітичними процессами, вплив на розвиток конкретних держав та
на національні економіки – все це є змістом спеціальних дисциплін, зокрема,
політології. Для спеціаліста з міжнародної економіки знайомство з сутністю
різних політичних систем потрібне для розуміння взаємозв’язку між видом
політичної системи і ступенем реалізації ринкових відносин та міжнародних
зв’язків в певній країні - чим більше розвинені в країні демократичні інститути і
відповідні законодавчі норми і механізми, тим більше відкрита ця країна з
позицій участі у світовій економіці, тим вищий рівень лібералізації процедур
управління національним господарством.

2.3. Особливості правового середовища в різних країнах

Знання правових систем в різних країнах необхідно для здійснення будь-
яких зовнішньоекономічних операцій, оскільки специфіка законодавчої бази і
механізмів її реалізації суттєво впливають на процедури міжнародних
економічних відносин. В сучасному світовому середовищі існують декілька
правових систем, з яких найбільш поширені:
- система звичайного (звичаєвого) права (common law system);
- система цивільного права (civil law system);
- система теократичного права (teocratic law system).
Особливості кожної з систем та їх вплив на укладання
зовнішньоекономічних контрактів як нормативної основи міжнародної
економічної діяльності наведені в таблиці1.1.
Найважливіші сфери регулювання ееекономічної діяльності правовими
системами, наведені у таблиці 1.1, є:
- комерційне (договірне) право – захист патентів, торгових
знаків, стандартизація бухгалтерського обліку тощо;
- норми охорони НПС, санітарно-гігієнічні норми, техніка
безпеки, пожежна безпека;
- створення нового бізнесу, зокрема, з іноземними інвестиціями;
- трудове законодавство;
- антимонопольне законодавство;
- оподаткування;
- ціноутворення тощо.
 11
Таблиця 1.1
Порівняльна оцінка правових систем з позицій контрактної діяльності
Зміст контрактів та
Вид правової База прийняття
Країни процедура розгляду
системи правових рішень
конфліктних ситуацій
Контракт укладається
максимально деталізовано,
Звичайне
Прецедент, Великобританія, конфліктні ситуації
(звичаєве)
традиції частково США розглядаються в суді, де
право
рішення виноситься на
підставі прецедента
Контракт укладається на
Детально типовій основі,
розроблений Європейські країни, конфліктні ситуації
Цивільне право комплекс законів, Японія, деякі розглядаються в суді,
як правило, у азійські країни рішення виноситься на
вигляді Кодексу підставі Кодексів
законів
Ісламські країни –
Афганістан,
Пакистан, Лівія
(теократичний
тоталітаризм); Контракти укладаються на
Ірак, Єгипет типовій основі, конфліктні
Теократичне (світський ситуації розглядаються в
Релігійні заповіді
право тоталітаризм); суді, рішення виноситься на
в більшості підставі «адату» або
ісламських країн – спрощених Кодексів
поєднання
теократичного
права зі звичайним
або з цивільним

2.4. Особливості економічного середовища в різних країнах

Економічне середовище формується економічними системами,
характерними для конкретних країн. Відомо, що економічна система
призначена для розподілу обмежених ресурсів між конкуруючими споживачами
і пов’язана як з регулюванням та координацією ресурсів, так і з власністю на
будь-яке майно.
Економічні системи класифікуються за різними ознаками, з яких найбільш
важливими є такі.
За методом розподілу ресурсів та конторолю за їх використанням:
- ринкова економіка (market economy);
- командна економіка (command economy);
- змішана економіка (mixed economy).
За типом власності:
- приватна власність (private ownership);
- суспільна (громадська) власність (public ovnership);
- змішана власність (mixed ownership).
 12
В сучасному економічному середовищі практично у всіх країнах
переважають змішані економічні системи як за методом розподілу (контролю)
ресурсів, так і за типом власності на майно.

2.5. Класифікація національних економік

Наявність у світовій економіці великої кількості країн, які відрізняються
між собою розмірами, обсягами виробництва, чисельністю населення, темпами
зростання ВВП, обсягами зовнішньої заборгованості, розмірами експортно-
імпортних операцій тощо, обумовлює необхідність класифікувати країни для
потреб аналізу стану і перспектив їх розвитку. Нині існує декілька класифікацій
в залежності від різних класифікаційних ознак, зокрема, найбільш
розповсюджені такі:
- за географічними ознаками;
- за експортними характеристиками;
- за рівнем зовнішнього боргу;
- за рівнем економічного розвитку, який визначається на основі
обсягів річного ВВП і темпів його зростання
(класифікація за підходом ООН);
- за рівнем доходів на душу населення, який визначається діленням
річного обсягу ВВП на чисельність населення в країні (класифікація
за підходом СБ).
Для всіх класифікацій характерна їх змінність, пов’язана із
швидкоплинністю розвитку світової економіки. Тому єдиної класифікації країн,
в тому числі за рівнем економічного розвитку не існує. В останні роки
вважається, що за підходом ООН виділяють три групи країн:
 промислово розвинуті країни (ПРК), до яких відносять 24 країни
(в тому числі країни «великої сімки»), сумарний обсяг ВВП цих країн
складає приблизно 55% світового обсягу ВВП;
 країни з перехідною економікою, до яких відносять 28 країн
(східноєвропейські та пострадянські країни);
 країни, що розвиваються, до них відносять приблизно
133- 135 країн, враховуючи постійні структурні зміни в деяких країнах
африканського регіону.

За підходом Світового Банку розрізняють:

 країни з низькими доходами, в яких частка ВВП на душу населення
менше, ніж 935 доларів США;
 країни з середніми доходами, які поділяються на дві підгрупи:
країни з нижчими середніми доходами (936 – 3 705 доларів США) та країни
з вищими середніми доходами (3 706 – 11 455 доларів США);
 країни з високими доходами, в яких частка ВВП на душу населення
більше ніж 11 455 доларів США.
Такі класифікації щороку друкуються у «Доповіді про світовий розвиток»
(World Development Report) Світового Банку.
 13
2.6. Оцінка відкритості економіки
Характер і рівень відкритості економіки тісно пов’язані зі ступенем
міжнародного поділу праці, притаманного певній країні. Як відомо, різновидами
МПП є міжнародна спеціалізація праці (МСП) та міжнародна кооперація праці
(МКП). МСВ розвивається в двох напрямах – виробничому (спеціалізація
окремих підприємств та корпорацій) і територіальному (спеціалізація окремих
країн, груп країн та регіонів).
З розвитком МПП в МСВ особливого значення набули такі поняття, як
«міжнародно спеціалізована галузь» (МСГ) та «міжнародно спеціалізована
продукція» (МСП).
Для визначення МСГ і МСП використовують такі показники:
1) коефіцієнт відносної експортної спеціалізації ( К ЕС ); 2) коефіцієнт
експортної квоти у виробництві галузі ( К ЕК ). Розраховуються ці показники за
формулами:
ЕК
К ЕС  ,
ЕС
де ЕК - питома вага товару в експорті країни;
ЕС - питома вага товару у світовому експорті.
Якщо К ЕС  1 , то галузь або товар вважаються міжнародно
спеціалізованими.
ОЕ
К ЕК  ,
ОВН
де ОЕ - обсяг еспорту товару за певний період;
ОВН - обсяг внутрішнього виробництва цього товару за такий же період.
Чим вищий К ЕК , тим більш експортно орієнтованою (міжнародно
спеціалізованою) вважається економіка країни.
Більш узагальненим є показник, який характеризує ступінь відкритості всієї
економіки держави в цілому – індекс товарності ( І тов ):
ЕІ
І тов  ,
ВВП
де Е - річний обсяг експорту продукції країни;
І - річний обсяг імпорту продукції країни;
ВВП - річний обсяг валового внутрішнього продукту країни.
Під час розрахунку наведених показників слід враховувати необхідність
приведення одиниць вимірювання обсягу експорту, імпорту та ВВП до однієї
валюти, оскільки обсяг експорту та імпорту, як правило, вимірюється у
іноземній валюті, а обсяг ВВП – у національній валюті.
Основною формою МКП є міжнародне кооперування виробництва, яке
охоплює різні сфери міжнародного співробітництва, зокрема:
- виробничо-технічне співробітництво, яке включає крім безпосередньо
виробництва, розробку проектно-конструкторської, технологічної,
ліцензійної та іншої документації; передачу ліцензій та прав власності;
удосконалення організації виробництва;
- співробітництво у сфері реалізації продукції, виготовленої на засадах
кооперації;
 14
- співробітництво у післяпродажному обслуговуванні продукції,
виготовленої на засадах кооперації.
У міжнародній практиці виділяють три організаційні види виробничого
кооперування, зокрема: 1) здійснення спільних програм (підрядне
кооперування; організація спільного виробництва об’єднанням різних видів
ресурсів); 2) договірна спеціалізація (запобігання дублювання та прямої
конкуренції на ринку між учасниками виробництва); 3)створення спільних
підприємств (об’єднання на паях власності партнерів, спільне управління
підприємством, розподіл прибутку згідно з умовами договору).
Висновки. Під час вивчення теми «Середовище міжнародних економічних
відносин» особливу увагу слід звернути на особливості політичного та
економічного середовищ країн, класифікацію національних економік та методи
оцінювання відкритості економіки.

ТЕМА 3. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

ПЛАН
3.1. Види теорій зовнішньоторгової політики
3.2. Теорії абсолютних переваг (ТАП) та порівняльних переваг (ТПП)
3.3. Інші теорії та моделі зовнішньоторгової політики
3.4. Види,об’єкти, суб’єкти та інфраструктура міжнародної торгівлі
3.5. Показники міжнародної торгівлі (МТ)
3.6. Види сучасної зовнішньоторгової політики
3.7. Методи регулювання зовнішньої торгівлі
3.8. Україна на світовому ринку товарів та послуг
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі поняття: еволюція теорій
міжнародної торгівлі; припущення, на яких базується розуміння ТАП та ТПП;
сутність ТАП та ТПП; поняття та використання альтернативних витрат (АВ);
модель Хекшера-Оліна (МХО); парадокс Леонтьєва; модель міжнародної
конкурентоспроможності (МКС) – «ромб детермінантів» М. Портера; теорія
життєвого (технологічного) циклу товару; теорія ефекту масштабу; поняття
експорту, імпорту, реекспорту, реімпорту; торгові і неторгові товари;
інфраструктура та показники міжнародної торгівлі; політика вільної торгівлі
(ПВТ) і політика протекціонізму (ПП), переваги та недоліки ПП; неекономічні
методи регулювання МТ (торгові угоди, режими торгівлі); економічні методи
регулювання (тарифні, кількісні, приховані, фінансові методи); поняття, функції
та види мита.
3.1. Види теорій зовнішньоторгової політики
Розвиток торгівлі між країнами, який став наслідком інтенсифікації
міжнародного поділу праці, обумовив необхідність теоретичного обгрунтування
доцільності зовнішньоторгових операцій, пошуку відповіді на головні питання:
 як торгувати (вивозити чи ввозити товари);
 чим торгувати;
 з ким торгувати;
 за якою ціно торгувати.
 15
Перші теоретичні обгрунтування міжнародної торгівлі з’явилися в ХVІ –
ХVІІ століттях (меркантилізм, модель «ціни-золото-потоки» тощо). Як ці теорії,
так і наступні, які розроблялись у ХVІІІ, ХІХ, ХХ століттях, детально
розглядаються в спеціальній дисципліні «Історія економічних вчень», тому з
позицій міжнародної торгівлі доцільно зупинитися на деяких з них, зокрема, на
тих, які сформували основу ефективності сучасних зовнішньоторгових
операцій: теорія абсолютних переваг, теорія порівняльних переваг, модель
Хекшера-Оліна, парадокс Леонтьєва, «ромб детермінантів» М. Портера та деякі
інші.

3.2. Теорії абсолютних переваг та порівняльних переваг

Сутність і порівняльна характеристика теорій абсолютних та порівняльних
переваг представлена в таблиці 3.1.
Таблиця 3.1
Сутність і порівняльна характеристика теорій
абсолютних і порівняльних переваг
Основна публікація:
Сутність теорії
автор, рік видання
Теорія абсолютних переваг
Країни експортують ті товари, які вони виробляють з
А.Сміт меншими витратами праці, ніж інші країни, тобто
«Дослідження про товари, за якими країни мають абсолютні переваги; а
природу і причини імпортують ті товари, які інші країни продукують з
багатства народів», меншими витратами праці, тобто у виробництві яких
1776 рік абсолютна перевага належить їх торговим
партнерам
Теорія порівняльних переваг
Країни експортують ті товари, які вони можуть
виробляти з нижчими альтернативними витратами
(АВ), порівняно з іншими країнами, а імпортують ті
товари, за якими АВ більше, ніж в інших країнах; тоді
Д.Рікардо
торгівля буде вигідною для обох країн незалежно від
«Основи політичної
співвідношення між абсолютними перевагами.
економії і податків»,
АВ-це робочий час, потрібний для виробництва одного
1817 рік
товару, виражений через робочий час, потрібний для
виробництва іншого товару в цій же країні, або від
якої кількості одного товару слід відмовитись,щоб
отримати одиницю іншого товару
ПРИПУЩЕННЯ, необхідні для розуміння теоріі абсолютних переваг
та теорії порівняльних переваг:
1) єдиним фактором виробництва є праця, причому зайнятість є повною,
тобто всі наявні ресурси використовуються у виробництві товарів;
2) світове господарство складається з двох країн, тобто у міжнародній
торгівлі беруть участь тільки дві країни, які продукують товари та
торгують ними між собою;
 16
3) витрати виробництва постійні, а їх зниження збільшує попит на
товар;
4) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до іншої
дорівнюють нулю;
5) зовнішня торгівля вільна від обмежень і регламентації з боку держави;
6) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на
виробництво іншого.

ПРИЧИНИ абсолютних та порівняльних переваг

Ці переваги можуть бути природні – natural advantage, або набуті –
acquired advantage. Природні переваги це здатність виробляти товар
ефективніше завдяки кліматичним умовам або наявним природним ресурсам.
Набуті переваги – здатність виробляти товар ефективніше завдяки розвитку
технології, удосконаленню оранізації виробництва і підвищенню кваліфікації
виробників.
ПРИКЛАД розрахунку на основі теорії абсолютних переваг
Припустимо, що у світовій економіці є тільки дві країни (Україна та Індія),
що виробляють цукор і олію. Кожна з країн має по 100 одиниць ресурсу праці,
які можуть бути використані для виробництва або цукру або олії. Витрати на
одиницю товару в цих країнах представлені в таблиці 3.2.
Таблиця 3.2
Обсяг доступної праці та витрати на виробництво товарів
Країна
Україна Індія
Припущення
1. Обсяг доступної праці, год. 100 100
2. Загальні затрати праці на виробництво
олії, год.
50 50
3. Загальні затрати праці на виробництво
цукру, год.
50 50
4. Затрати праці на виробництво
1 т олії, год.
20 4
5. Затрати праці на виробництво
1 т цукру, год.
5 10
Аналіз вихідних даних показує, що Україна має абсолютну перевагу у
виробництві цукру, оскільки 5<10, а Індія має абсолютну перевагу у
виробництві олії, оскільки 4<20. Виробничі можливості цих країн з врахуванням
спеціалізації на товарі, за яким є абсолютна перевага, наведено в таблиці 3.3.
Таблиця 3.3
Виробничі можливості України та Індії
Обсяг виробництва
Країна до спеціалізації, т після спеціалізації, т
олія цукор олія цукор
Україна 50  20  2,5 50  5  10 - 100  5  20
Індія 50  4  12,5 50  10  5 100  4  25 -
Разом 15 15 25 20
З результатів розрахунку, наведеного в таблиці, можна зробити висновок,
що спеціалізація країн на виробництві товару, за яким є абсолютна перевага,
 17
забезпечує збільшення обсягів виробництва цього товару і у світовому
господарстві в цілому. Так, обсяг виробництва олії зростає з 15 тонн до 25 тонн,
а обсяг виробництва цукру – з 15 тонн до 20 тонн.
Теорія абсолютнх переваг має певні переваги і недоліки. До переваг
порівняно з попередніми теоріями міжнародної торгівлі відноситься те, що вона
базується на трудовій теорії вартості, а також пояснює ефективність
міжнародного поділу праці та міжнародної торгівлі. Недоліком цієї теорії є те,
що вона не дає відповіді на питання, чому країни успішно торгують між собою
навіть за умови відсутності абсолютних переваг. Відповідь на це питання дає
теорія порівняльних переваг.

ПРИКЛАД розрахунку на основі теорії порівняльних переваг

Припустимо, що в світі є дві країни (Україна та Японія), які виготовляють
цукор та телевізори. Кожна з країн має по 120 одиниць ресурсів, які можна
використати на виробництво будь-якого з цих товарів, але фактичний розподіл
ресурсів в країнах наведений у таблиці 3.4.
Таблиця 3.4
Обсяг доступної праці та затрати на виробництво товарів
Країна
Японія Україна
Припущення
1. Обсяг доступної праці, год. 120 120
2. Загальні затрати праці на виробництво
цукру, год.
30 24
3. Загальні затрати праці на виробництво
телевізорів, год.
90 96
4. Затрати праці на виробництво
1 т цукру, год.
5 6
5. Затрати праці на виробництво
1 телевізора, год.
5 24
Коефіцієнт обміну товарів після спеціалізації: 1 телевізор = 2 т цукру
Обсяг продажу газу при міжнародній торгівлі = 4 телевізори
Аналіз витрат на одиницю товару свідчить, що Україна не має абсолютної
переваги з виробництва ні одного товару, оскільки за цукром 6>5, а за
телевізорами 24>5. Розрахуємо альтернативні витрати (АВ) за кожним
товаром:
Японія: 1 тонна цукру=1 телевізор (5/5);
1 телевізор=1 тонна цукру (5/5).
Україна: 1 тонна цукру=0,25 телевізора (6/24);
1 телевізор=4 тонни цукру (24/6).
З розрахунку АВ видно, що Україна має порівняльну перевагу у
виробництві цукру, оскільки 0,25<1, а Японія має порівняльну перевагу у
виробництві телевізорів, оскільки 1<4.
Виробничі можливості цих країн з врахуванням спеціалізації на товарах, за
якими є порівняльна перевага, наведено в таблиці 3.5.
 18
Таблиця 3.5
Розрахунок виграшу країн внаслідок спеціалізації та міжнародної торгівлі
Цукор, т Телевізори, шт.
Коефіцієнт експорт експорт
Країна обміну виробництво споживання
(+)
виробництво споживання
(+)
імпорт імпорт
(-) (-)
До спеціалізації і міжнародної торгівлі
Японія 1 т=1 ц 30  5  6 6 0 90  5  18 18 0
Україна 1 т=4 ц 24  6  4 4 0 96  24  4 4 0
Разом 10 10 0 22 22 0
Після спеціалізації і міжнародної торгівлі
Японія 1 т=2 ц 0 42  8 -8 120  5  24 24  4  20 +4
Україна 1 т=2 ц 120  6  20 20  2  4  12 +8 0 4 -4
Разом 20 20 0 24 24 0
Виграш у результаті спеціалізації і міжнародної торгівлі
Японія ----- -------- 8-6=2 ----- -------- 20-18=2 -----
Україна ----- -------- 12-4=8 ----- -------- 4-4=0 -----
Разом -------- +10 ----- -------- +2 -----
З результатів розрахунку, наведеного в таблиці, можна зробити висновок,
що спеціалізація країни на виробництві товару, за яким є порівняльна перевага,
забезпечує збільшення обсягів виробництва цього товару і у світовому
господарстві в цілому. Так, обсяг виробництва цукру зростає з 10 тонн до
20 тонн, а обсяг виробництва телевізорів – з 22 штук до 24 штук.
Кожна з країн при наявності такої спеціалізації виграє, обмінюючи товар,
на якому вона спеціалізується, на товар іншої країни. Після спеціалізації Японія
продає Україні 4 телевізори за ціною: 1 телевізор за 2 тонни цукру, тобто в
Україні залишається 12 тонн цукру, а в Японії 20 телевізорів. Внаслідок цієї
торгової операції в Україні з’явиться (за рахунок придбання) 4 телевізори, а в
Японії 8 тонн цукру. Таким чином, обидві країни отримають виграш від
зовнішньої торгівлі, зокрема, в Україні буде на 8 тонн цукру більше, ніж до
спеціалізації, а телевізорів стільки ж, як і до спеціалізації; в Японії, відповідно,
на два телевізори більше та на дві тонни цукру більше, ніж до спеціалізації.
Окремого аналізу вимагає питання, як визначити ціну, за якою доцільно
продавати товари на світовому ринку, який умовно складається з двох країн.
За теорією Джона Стюарта Мілля (1806 – 1873) товарами доцільно
обмінюватись за цінами, які встановлююься у діапазоні між альтернативними
витратами, що склалися всередині кожної з країн на товари, якими вони
торгують. Конкретний рівень цін буде залежати від співвідношення обсягів
світового попиту та пропозиції на ці товари.
За теорією взаємного попиту ціна імпортного товару визначається через
ціну товару, який необхідно експортувати, щоб оплатити імпорт, тому
остаточно ціна буде залежати від внутрішнього попиту на товари у кожній з
країн, що торгують між собою.
Таким чином, розмір ціни в кожному конкретному випадку міжнародної
торгівлі обумовлюється як рівнем альтернативних (відносних) витрат (цін) на
товари всередині країн, так і обсягами внутрішнього та зовнішнього попиту на
ці товари.
 19
Так, при взаємній торгівлі між Україною та Японією телевізорами і
цукром ціни на ці товари, обумовлені розрахунком альтернативних витрат
згідно з вихідними даними, будуть відповідати таким умовам:
1 тонна цукру < 1 телевізор < 4 тонни цукру
0,25 телевізора < 1тонна цукру < 1 телевізор
Теорія порівняльних переваг, так само, як і теорія абсолютних переваг має
певні переваги і недоліки. Переваги:
 доведене існування ефекту від спеціалізації та міжнародної торгівлі
для всіх учасників торгових відносин, а не тільки для країн, які мають
абсолютну перевагу;
 вперше описано значення співвідношення сукупних попиту та
пропозиції на внутрішніх та зовнішніх ринках;
 сформовано базу для наукового обгрунтування зовнішньоекономічних
відносин.
Недоліки: не пояснюються причини ефективної торгівлі між однаково
економічно розвиненими країнами; відсутність характеристики відмінності між
альтернативними витратами на однакові товари в різних країнах.

3.3. Інші теорії і моделі зовнішньоторгової політики (модель Хекшера-

Оліна; підхід П.Самуельсона, В.Столпера; парадокс В.Леонтьева; теорія
життєвого (технологічного) циклу товару; теорія ефекту масштабу; теорія
конкурентних переваг (міжнародної конкурентоспроможності) М. Портера)
Відповісти на питання, не вирішенні теорією порівняльних переваг,
спробували в 20—30-х роках ХХ століття шведські економісти Елі Хекшер та
Бертіль Олін. Вони сформулювали нову теорію, яка отримала назву модель
Хекшера-Оліна (МХО).
Сутність МХО: Відмінність альтернативних витрат між країнами
обумовлена, по-перше, різними співвідношеннями факторів виробництва при
виготовленні різних товарів; по-друге, неоднаковим відносним забезпеченням
країн факторами виробництва. Тому країни прагнуть експортувати ті
товари, які вимагають для свого виробництва значних затрат тих
виробничих факторів, які в цій країні є в надлишку, і незначних затрат
дефіцитних факторів, а імпортувати товари, які характеризуються
зворотньою пропорцією.
В 1948 році американські економісти П.Самуельсон і В.Столпер
удосконалили доведення моделі Хекшера-Оліна: у випадку однорідності
факторів виробництва, ідентичності техніки, досконалості конкуренції та
повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну факторів
виробництва.
В 50-х роках ХХ століття відомий економіст В.Леонтьєв виконав
емпіричну перевірку головних висновків МХО з використанням фактичних
даних з економіки США, зокрема, структури експорто-імпортних операцій. Ця
перевірка показала, що в американському експорті переважали відносно більш
трудомісткі товари, а в імпорті – капіталомісткі, хоча в США на той час капітал
був надлишковим, а оплата праці висока, тобто трудові ресурси відносно
дефіцитні. Цей результат суперечив висновкам МХО і отримав назву
«Парадокс Леонтьєва».
 20
Подальші дослідження дозволили пояснити цей парадокс і обгрунтувати,
які чинники впливають на невідповідність реальної ситуації висновкам МХО, а
саме:
 якісна неоднорідність виробничих факторів, насамперед, різна
кваліфікація робочої сили, що обумовлює можливості
високорозвинених країн експортувати продукцію, в якій врахована
дефіцитна висококваліфікована робоча сила;
 наявність природних ресурсів, які можуть брати участь у
виробництві тільки в поєднанні з великим капіталом (добувна
промисловість);
 регулювання державою експортно-імпортної політики для досягнення
соціально-політичних цілей.
ПРИКЛАД розрахунку з урахуванням парадоксу В.Леонтьєва
Вихідні дані:
В Мексиці та США продукують магнітофони і авокадо.
Магнітофон є відносно трудомістким товаром, він вимагає для
виробництва 30 годин праці та 6 гектарів землі, а авокадо – землемісткий товар:
на одиницю виміру авокадо потрібно 1,5 годин праці та 6 гектарів землі. Ціни
продажу цих товарів, обумовлені ринковою кон’юнктурою, склалися таким
чином: магнітофон продається за 90 $, а авокадо за 6 $. Країни по-різному
забезпечені факторами виробництва: в США є 180 млн. працівників та 300 млн.
гектарів землі, а в Мексиці – 60 млн. працівників та 75 гектарів землі.
Визначити:
1. На якому товарі повинна спеціалізуватися кожна країна, виходячи з
моделі Хекшера-Оліна?
2. В якому співвідношенні буде здійснюватись торгівля цими товарами
за умови спеціалізації?
3. Чому спеціалізація в реальній торгівлі може бути цілком іншою, ніж
випливає з моделі Хекшера-Оліна?
Рішення:
1. Відповідно до МХО США краще наділені землею, ніж Мексика
(300/180>75/60), і мають продукувати та експортувати авокадо, оскільки цей
товар потребує відносного надлишку землі (6/1,5>6/30), тоді як Мексика краще,
ніж США, забезпечена трудовими ресурсами (60/75>180/300) і має експортувати
магнітофони – трудомісткий товар (30/6>1,5/6).
2. Умови торгівлі між Мексикою і США: 1 магнітофон=15 од. авокадо
(90/6).
3. У реальному житті має місце протилежна ситуація – відповідно до
парадоксу В.Леонтьєва: США продукує та експортує магнітофони, а Мексика –
авокадо. Причина – помилкове поєднання в одну категорію кваліфікованої та
некваліфікованої праці. Виробництво магнітофонів потребує більше
кваліфікованої праці, якої нема в Мексиці, а для авокадо достатньо
некваліфікованої праці.
В другій половині ХХ століття у зв’язку з інтенсифікацією науково-
технічного розвитку з’явилась потреба в обгрунтуванні впливу НТР на
прийняття рішень щодо напрямів та доцільності зовнішньоекономічної торгівлі.
Економісти різних країн (М.Познер, Р.Вернон та інші) проводили дослідження
 21
для обгрунтування впливу НТР на міжнародні торгові операції, внаслідок
чого була сформульована теорія міжнародного життєвого циклу продукту.
Ця теорія стверджує, що деякі види продукції проходять чотири етапи
технологічного розвитку, які обумовлюють специфіку обміну товарами на
міжнародних ринках: впровадження, зростання, зрілість, занепад.
На першому етапі (впровадження) здійснюється розробка нового товару
суб’єктами промислово розвинених країн (ПРК), що забезпечує монопольні
права цих країн на нововведення. Можливості ПРК щодо розробки нової
продукції обумовлені такими причинами:
а) наявність високодохідної виробничої діяльності, що дозволяє вкладати
великі обсяги коштів у ризиковані операції зі створення нових товарів;
б) висока конкуренція між виробниками продукції на внутрішньому ринку з
одного боку, а з другого – наявність в країні споживачів з високим рівнем
доходів, здатних купувати дорогі товари нових поколінь;
в) наявність «наукових шкіл», кваліфікованих інженерів, сучасних
технологій та устаткування. Більшість продажу на цьому етапі здійснюється
на внутрішньому ринку і тільки незначна частка продукції знаходить покупців в
інших країнах з аналогічними характеристиками сегментів ринку. Виробничий
процес трудомісткий, здійснюється дрібними серіями, оскільки продукція ще
нестандартизована, устаткування не пристосоване для багатосерійного
виробництва.
На другому етапі (зростання) країна нововведення, як правило,
розпочинає випуск нового товару за кордоном, в країнах, де є підрозділи ТНК,
підпорядковані материнській компанії, розташованій в країні нововведення.
Крім того, у виробництво нових товарів включаються й іноземні конкуренти,
обминаючи патентний захист, або придбавши які-небудь експортні документи.
При цьому збільшується кількість виробників нових товарів, а також
розширюються ринки збуту, що обумовлює поступове зниження ціни на
продукцію, впровадження стандартизації виробництва та устаткування, хоча
трудомісткість товарів ще висока.
На третьому етапі (зрілість) світовий попит на нововведення починає
вирівнюватися, продукт стає більш звичним та стандартизованим, тому його
виробництво переміщається з ПРК в інші країни. Стандартизована технологія
дозволяє знизити собівартість товару, а це обумовлює зростання збуту в
слаборозвинених країнах.
Четвертий етап (занепад) означає, що для виробництва удосконаленого
товару вже не потрібна висока кваліфікація, тому виготовлення цього продукту
поступово переміщується в слаборозвинені країни, де є надлишок дешевої
робочої сили, а ринки в ПРК на цей товар згортаються, оскільки споживачі
починають купувати товари нових поколінь. Потреба в попередньому товарі
забезпечується за рахунок його виробництва у слаборозвинених країнах і за
нижчою ціною.
Слід мати на увазі, що існує багато товарів, виробництво і збут яких не
пов’язане з описаною циклічністю. Це, наприклад, предмети розкошу, вартість
яких не має значення для споживачів, товари з високими транспортними
витратами тощо.
 22
Сучасні теорії міжнародної торгівлі, як розглянуті вище, так і наведені в
економічних дослідженнях, дозволили сформулювати проблему, яка вимагає
нагального вирішення: «Чому фірми, які розташовані в певних країнах, здатні
досягнути успіху на глобальних ринках і в конкретних галузях економіки, а
фірми, розташовані в інших країнах, такого успіху досягнути не можуть».
Відповідь на це питання дав професор Гарвардської школи бізнесу Майкл
Портер, який на підставі проведеного ним чотирирічного дослідження
особливостей міжнародної торгівлі десяти країн (Великобританії, Німеччини,
Данії, Італії, Кореї, Сінгапуру, США, Швейцарії, Швеції, Японії) в 1991 році
опублікував теорію конкурентних переваг (або теорію міжнародної
конкурентоспроможності – МКС). Згідно з цією теорією міжнародна
конкурентоспроможність економічних суб’єктів певної країни обумовлюється
наявністю чотирьох властивостей, які М.Портер назвав детермінантами:
1. Параметри факторів, тобто забезпеченість виробничими факторами,
зокрема, набутими – науково-технічні знання, ринкова інфраструктура,
висока кваліфікація робочої сили певного профілю тощо.
2. Параметри попиту, тобто обсяг попиту на внутрішньому ринку на
продукцію чи послуги, що пропонуються певною галуззю.
3. Розвиненість споріднених галузей та галузей, що підтримують певне
виробництво товарів, конкурентоспроможних на світових ринках.
4. Досконалість стратегії фірми і розвиненість конкурентної ситуації в
країні.
Сукупність детермінантів міжнародної конкурентоспроможності складає
динамічну систему, яка постійно розвивається, і в якій кожний детермінант
впливає на всі інші. М. Портер назвав цю систему «ромбом» детермінантів,
оскільки графічне відтворення взаємозв’язків між детермінантами, нагадує
таку геометричну фігуру.

Стратегії фірм,
їх суперництво
Випадок

Параметри
факторів виробництва Параметри попиту

Уряд

Споріднені і підтримуючі
галузі

Рис. 3.1. Ромб детермінантів М.Портера

 23
Щоб зробити теорію завершеною, М.Портер додає до «ромба» дві
змінні, які можуть вплинути на міжнародну конкурентоспроможність країни:
випадкові події (винаходи, зміни цін на ресурси, політичні та війскові зрушення
тощо) та дії уряду (політика протекціонізму, податкова, фінансова,
бюджетна політики).
Дія системи детермінантів веде до того, що конкурентоспроможні
національні галузі не розподілені рівномірно у всій економіці, а поєднані у так
звані «кластери», які складаються з взаємопов’язаних галузей. Наприклад, в
Італії приблизно 40% експорту припадає на кластер галузей, пов’язаних з їжею,
модою, дизайном житла. У Швеції майже 50% експорту складає продукція
кластеру галузей, пов’язаних з перевезеннями, металургією, деревообробкою.
Перевагою цієї теорії є те, що вона характеризує роль, яку відіграють
особливості середовища, в якому функціонують фірми: економічне, політичне,
культурне, а також роль лідерів країни і бізнесу в конкретних галузях
економіки. Таким чином вона пояснює, що саме є передумовою успіху
національної економіки у міжнародній конкуренції.

3.4. Види, об’єкти, суб’єкти та інфраструктура міжнародної торгівлі

Основні види міжнародної торгівлі це – експорт, імпорт, реекспорт,
реімпорт. У фіксовані митною статистикою обсяги міжнародних торгових
операцій включають:
ЕКСПОРТ
- вивезення товарів, виготовлених в певній країні;
- вивезення сировини, напівфабрикатів та готових виробів для
комплектації з метою переробляння (складання) за кордоном під митним
контролем з наступним поверненням;
- тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки,
ярмарки, аукціони тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення
тимчасово завезених зарубіжних товарів (на виставки, ярмарки, аукціони);
- поставки в рамках транснаціональних корпорацій, а також вивезення
продукції на основі прямих виробничих зв’язків.
РЕЕКСПОРТ
- вивезення товарів, раніше завезенних з-за кордону, включаючи товари,
які продано на міжнародних аукціонах, товарних біржах.
ІМПОРТ
- ввезення з-за кордону товарів для реалізації на внутрішньому ринку;
- ввезення сировини, напівфабрикатів то готових виробів для комплектації
з метою переробляння (складання) в певній країні і вивезення за кордон під
митним контролем;
- тимчасово завезені товари (на виставки, ярмарки, аукціони тощо) з
наступним їх поверненням за кордон та повернення з-за кордону тимчасово
вивезених товарів на міжнародні виставки, ярмарки, аукціони;
- ввезення продукції на основі прямих виробничих зв’язків та постачання
товарів на національний ринок в рамках процесу транснаціоналізації.
 24
РЕІМПОРТ
- зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених
для продажу на зарубіжних ринках.
Поняття об’єктів міжнародної торгівлі (чим торгують) остаточно
сформувалось в другій половині ХХ століття. Воно базується на розумінні, що
здатність продукувати товар (послугу) для внутрішнього ринку не означає, що
цей товар (послуга) буде купуватись і за кордоном. Товари можуть не
продаватися за кордоном з різних причин: 1) в зв’язку з їхньою
неконкурентоспроможністю, що в принципі можна змінити, поліпшуючи
технологію та умови виробництва; 2) з причини неможливості поставляти ці
товари на зовнішній ринок, тобто їх принципової «неторговості». Тому з
позицій міжнародної мобільності всі товари поділяються на «торгові» і
«неторгові».
- Торгові товари (tradable goods) – товари, які можуть пересуватись між
різними країнами;
- Неторгові товари (nontradable goods) – товари, які споживаються в
тій країні, де вони виробляються, та не пересуваються між країнами.
Чи є товар торговим, чи неторговим – залежить як від описаних вище
причин, так і від транспортних витрат на його переміщення за кордон, а також
протекціоністських бар’єрів на цьому шляху. Наприклад, вартість перукарської
послуги в Києві значно дешевша, ніж у Вашингтоні, але вартість квитка Київ-
Вашингтон на два порядки вища, ніж ціна перукарської послуги. Тому
київський перукар і не їде до Вашингтону, а продовжує обслуговувати клієнтів
на батьківщині. Або інший приклад – рибопродукти в Японії в два рази
дорожчі, ніж в Росії, але якщо на російсько-японському кордоні буде введено
митний тариф на рибопродукти розміром в 100% від їхньої вартості, то
недоцільно везти цей товар для продажу в Японію, оскільки таку ж виручку
можна отримати і в Росії.
Очевидно, будь-яка відмінність між торговими і неторговими товарами є
умовною. Найчастіше використовують розподіл, оснований на
Стандартизованій промисловій класифікації, прийнятій ООН, яка визнається
більшістю країн світу. Відповідно до цієї класифікації всі існуючі товари та
послуги поділяються на дев’ять великих груп, показаних в таблиці 3.6.
Таблиця 3.6
Стандартизована промислова класифікація ООН
Тип товарів Група товарів (галузь)
1. Сільське господарство, мисливство, лісове
господарство, рибальство
ТОРГОВІ 2. Добувна промисловість
3. Обробна промисловість
4. Комунальні послуги та будівництво
5. Гуртова та роздрібна торгівля, ресторани і готелі
6. Транспортування, зберігання, зв’язок, фінансове
НЕТОРГОВІ посередництво
7. Оборона і обов’язкові соціальні послуги
8. Освіта, охорона здоров’я, громадські роботи
9. Інші комунальні, соціальні та особисті послуги
 25
З наведеної класифікації існують численні винятки, пов’язані, наприклад,
з будівництвом, транспортними послугами, фінансовим посередництвом тощо.
Тому в кожному конкретному випадку слід оцінювати реальну відповідність
товарів (послуг) торговим чи неторговим.
Суб’єкти міжнародної торгівлі (хто планує, здійснює, регулює, контролює
зовнішньоторговельні операції) розрізняють в залежності від рівня управління
економічними процесами. На мікрорівні це фізичні особи-підприємці та
юридичні особи (підприємства, організації, установи будь-якої форми
власності); на мезорівні – галузеві або регіональні органи управління; на
макрорівні – державні органи управління; на мегарівні – міжнародні
(наднаціональні) організації та установи.
Інфраструктура міжнародної торгівлі – це система, яка забезпечує
просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. Ця
система містить такі складові:
- матеріально-технічна база (склади з відповідним обладнанням, в тому
числі консигнаційні);
- спеціалізовані організації для післяпродажного технічного
обслуговування;
- транспортні організації;
- торгові доми, торгові палати;
- страхові організації;
- банківські та інші фінансові установи;
- інші організації та установи (зв’язок, інформація, сертифікація товарів
тощо).

3.5. Показники міжнародної торгівлі

Показники міжнародної торгівлі включають характеристики її обсягів і
динаміки, оцінку товарної та географічної структури експорту, імпорту,
реекспорту, реімпорту, ступінь активності країни у світовій торгівлі,
результативність торгівлі.
Обсяг будь-якої зовнішньоторгової операції визначають в натуральних і
вартісних вимірниках. Натуральні залежать від особливостей товару – штуки,
кілограми (тонни), літри, кубометри, квадратні метри, погонні метри,
машинокомплекти, барелі, бушелі, мішки тощо. Вартісні вимірники
використовують в двох видах – в національній валюті та у валюті платежу (або
в одній зі світових валют – USD, GBP, EUR, JPY).
Використання натуральних вимірників обумовлено потребами оцінки
необхідних складських приміщень та інших елементів інфраструктури
міжнародної торгівлі. Для встановлення вартісної оцінки обсягів ввезення або
вивезення товарів ціну товару визначають на основі «ПРАВИЛ ІНКОТЕРМС»
– офіційних правил Міжнародної торгової палати для тлумачення торгових
термінів, де представлено перелік типових цін, об’єднаних в тринадцять груп
(класів), в яких наводяться характеристики прав та обов’язків продавців і
покупців щодо поставки проданого товару.
Для статистичної оцінки динаміки міжнародної торгівлі використовують
такі показники: товарооборот (торговий оборот) і торгове сальдо. Торговий
оборот визначається як сума обсягів експорту та імпорту у вартісному вимірі
 26
за певний період часу (місяць, квартал, рік). Торгове сальдо – це різниця між
обсягами експорту та імпорту у вартісному вимірі за певний період часу.
Якщо обсяг експорту перевищує обсяг імпорту у порівнюваних одиницях
виміру, то має місце активне сальдо, а якщо обсяг експорту менший обсягу
імпорту, сальдо пасивне. Очевидно, що будь-який суб’єкт міжнародної торгівлі
(і держава в цілому) зацікавлені в активному сальдо, оскільки це створює умови
для ефективності зовнішньоторгових операцій і зменшує економічну
залежність держави від інших країн. Тим не менше в багатьох країнах
періодично виникає пасивне сальдо, яке можна покривати золотом,
конвертованою валютою, або іншими складовими офіційних резервів
платіжного балансу країни.
Географічна структура – це розподіл торгових потоків між окремими
країнами та їх групами, об’єднаними за територіальними або організаційними
ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка – за територіальною
ознакою; країни ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР тощо – за організаційною ознакою.
Товарна структура характеризується наповненням зовнішньоторгових
операцій різновидами товарів (сільськогосподарська продукція, продукти
видобувної промисловості, промислові товари тощо). З розвитком міжнародної
торгівлі в товарній структурі світових торгових потоків відбулись суттєві
зрушення, зокрема, постійно скорочується питома вага сировини, матеріалів,
напівфабрикатів, а зростає частка готових виробів. Так, в обсязі експорту
Німеччини, Японії, деяких інших високорозвинених країн частка готової
продукції становить близько 90%. З другого боку, в товарній структурі експорту
слаборозвинених країн та країн з перехідною економікою, як і раніше,
переважає продукція низького ступеня обробки (чорні і кольорові метали,
деревина, напівфабрикати тощо). Це є характерною ознакою недостатнього
інноваційного спрямування економіки країни, обумовленого застарілою
структурою основних засобів промисловості, недосконалістю макро- і
мезоменеджменту, низьким фінансово-економічним рівнем та іншими
причинами.
Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі
країни у міжнародних економічних відносинах. Для оцінки активності
використовується низка показників, до яких відносяться:
- експортна квота (відношення обсягу експорту країни за певний
період часу до обсягу ВВП за такий же період часу);
- імпортна квота (відношення обсягу імпорту країни за певний період
часу до обсягу ВВП за такий же період часу);
- зовнішньоторгова квота (відношення суми експорту та імпорту
країни за певний період часу до обсягу ВВП за такий же період часу);
- товарна структура експорту (частка окремих товарних позицій);
- товарна структура імпорту (частка окремих товарних позицій);
- порівняльне відношення частки, яку становить ВВП країни у світовому
ВВП, та частки, яку становить торговий оборот країни у світовому
торговому обороті.
Результативність міжнародної торгівлі оцінюється за допомогою
показника «умови торгівлі» (УТ), тобто відношення експортних цін країни до її
імпортних цін (Рх/Рм). В загальному випадку зростання цього показника означає
 27
підвищення добробуту країни, а зниження – падіння добробуту. Цей показник
розраховується на основі індексів цін для експорту та імпорту (індекс
Ласпейреса):
t
t P
xi   xio
УТ  t o
,
P
mj   mj
де УТ t - умови торгівлі певної країни в t-тому періоді часу;
Pxit - відношення експортної ціни і-тої товарної групи в t-тому році до її
ціни в базовому році;
 xio - частка експорту і-тої товарної групи в сукупному експорті певної
країни в базовому році;
Pmjt - відношення імпортної ціни j-тої товарної групи в t-тому році до її
ціни в базовому році;
o
 mj - частка імпорту j-тої товарної групи в сукупному імпорті певної
країни в базовому році.
Також слід враховувати, що розмір виграшу, який отримає країна, залежить
не тільки від цін, але і від обсягів експорту та імпорту.

3.6. Види сучасної зовнішньоторгової політики

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю
розрізняють такі види зовнішньоторгової політики:
- політика вільної торгівлі (ПВТ);
- політика протекціонізму (ПП) .
ПВТ – це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю,
яка розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції, при цьому
усуваються будь-які перешкоди стосовно вивезення і ввезення товарів, а у
митних органів є тільки реєстраційні функції. ПВТ характерна для країн з
високим рівнем розвитку, що дає змогу національним підприємцям
витримувати конкуренцію з боку інших держав.
ПП – це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної
конкуренції з використанням системи обмежень імпорту. Держава захищає
національного виробника, стимулюючи розвиток національного виробництва.
Види протекціонізму в залежності від різних класифікаційних ознак:
За масштабом:
1) суцільний;
2) селективний (вибірковий)
За кількістю учасників:
1) індивідуальний (односторонній);
2) двосторонній;
3) багатосторонній (колективний)
За механізмом:
1) відкритий;
2) прихований.
Більшість країн світу проводять гнучку зовнішньоторгову політику,
поєднуючи ПВТ та ПП. Україна в міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці
 28
вільної торгівлі, але водночас проводить селективну політику протекціонізму
стосовно певних країн та груп товарів. Оцінюючи доцільність розширення
політики протекціонізму, слід враховувати переваги і недоліки такого методу
захисту національного виробника.
До переваг політики протекціонізму відносяться:
- підвищення зайнятості; збереження робочих місць; утримання
соціальної стабільності;
- збільшення сукупного попиту на продукцію внутрішніх виробників в
зв’язку зі зменшенням надходження імпорту і, як наслідок,
стимулювання розширення національного виробництва;
- захист молодих, перспективних галузей, для яких конкуренція з
аналогічними галузями високорозвинених країн створює перешкоди
для ефективного розвитку;
- збільшення доходної частини держбюджету за рахунок надходження
ввізного мита; цей метод особливо популярний в тих країнах, де
податкова система в стадії становлення і збір податків організаційно
складніший, ніж отримання митних платежів;
- підтримання економічної безпеки і обороноздатності країни, оскільки
надмірна залежність країни від імпорту може підвищити її вразливість
у надзвичайних ситуаціях.
Недоліками політики протекціонізму є такі її особливості:
- збереження неефективного виробництва та низької якості продукції і
конкурентоспроможності підприємництва;
- втрата робочих місць, які створюються для торгового і сервісного
супроводження імпортованої продукції;
- складність визначення реальної перспективності нових галузей, які
підпадають під патронат держави;
- практична неможливість однозначної оцінки галузей, які
обумовлюють національну безпеку, оскільки будь-яка галузь
промисловості може мати значення для обороноздатності країни і
заміна її продукції на імпортовану викликатиме певні побоювання
щодо економічної безпеки держави;
- загострення міждержавних протиріч – інші країни в таких ситуаціях
застосовують аналогічні важелі, що обумовлює погіршення
можливостей для експорту продукції.

3.7. Методи регулювання зовнішньої торгівлі

При всіх перевагах політики вільної торгівлі на практиці теорія і практика
міжнародної торгівлі – це історія розвитку і удосконалення законодавчого
регулювання процедур та фінансових результатів зовнішньоторговельних
операцій. Розрізняють державне (національне) і міжнародне регулювання
зовнішньої торгівлі.
 29
3.7.1. Державне регулювання
Як правило, державне регулювання – це політика протекціонізму, який в
кожній країні може мати свою специфіку, але за правовими ознаками
розрізняють такі його різновиди: а) індивідуальне (одностороннє);
б) двостороннє; в) багатостороннє (колективне).
Індивідуальне (одностороннє) регулювання передбачає регулювання
торгівлі урядами країн без погодження або консультацій з торговими
партнерами (в односторонньому порядку). Такий підхід, як правило, має місце
при загостренні політичних відносин між країнами.
Двостороннє регулювання означає узгодження країнами-партнерами
вживання якихось заходів, як правило, для сприяння торгових відносин.
Багатостороннє (колективне) регулювання – це узгодження регулюючих
важелів в сфері міжнародної торгівлі багатосторонніми угодами, тобто угодами
з декількома країнами.
Для національного (державного) регулювання міжнародної торгівлі
використовують систему спеціальних методів, які включають неекономічні
(правові) методи та економічні методи.
Неекономічні методи:
- торгові угоди, які укладаються урядами країн і ратифікуються органами
законодавчої влади, здебільшого на десять років, але можуть продовжуватись на
інші терміни;
- правові режими, а саме, режим найбільшого сприяння (надання певному
партнеру таких же прав і пільг, як і будь-якому іншому партнеру), або
національний режим (встановлення для інозекмного партнера такого ж режиму,
як і для національного партнера).
Економічні методи включають тарифні і нетарифні методи.
Тарифні методи – це головний інструмент протекцонізму, як різновиду
зовнішньоторгової політики, який базується на застосуванні «Митного тарифу».
«Митний тариф» – це систематизований перелік товарів із зазначенням мит,
якими вони обкладаються при перетині митного кордону, розроблений на
основі уніфікованих міжнародних товарних класифікаторів. Нині в якості
такого класифікатора використовують «Гармонізовану систему опису і
кодування товарів», яку Україна застосовує з 1991 року. До тарифних методів
відносять мито і тарифну квоту.
Мито – це обов’язковий грошовий збір, який отримує держава через
мережу митних закладів, з товарів під час перетину ними кордону країни.
Основні функції мита – захист національного виробника, а також джерело
надходження коштів до державного бюджету. В сучасній світовій практиці
використовують такі види мит (в залежності від класифікаційної ознаки):
- за способом збору – адвалорне (відсоток від вартості товару); специфічне
(у вигляді твердої ставки зі штуки чи одиниці виміру –кілограм, літр тощо),
змішане (товар обкладаєтья одночасно адвалорним і специфічним митом,
наприклад, 20% від вартості, але не більше ніж 10 американських доларів за
тонну);
- за об’єктом – імпортне (накладається на імпортні товари під час їх
ввезення у країну), експортне (накладається на експортні товари під час їх
 30
вивезення за межі митної території держави), транзитне (накладається на
товари, що перевозяться транзитом через територію країни);
- за характером – сезонне (для регулювання торгівлі продукцією сезонного
характеру), антидемпінгове (застосовується, якщо на територію країни завозять
продукцію за демпінговими цінами), компенсаційне (накладається на імпорт тих
товарів, у виробництві яких прямо або непрямо використано субсидії і імпорт
цих товарів, може завдати шкоди національним виробникам аналогічних
товарів);
- за типами ставок – постійне (за ставками, які не змінюються залежно від
обставин), змінне (за ставками, які можуть змінюватися в установлених
органами державної влади випадках, наприклад, за умови зміни рівня світових
цін на енергоресурси або інші складові продукції);
- за способом обчислення – номінальне (наведене в «Митному тарифі»),
ефективне (фактичне), розраховане на кінцевий товар з врахуванням мит на
імпортні складові кінцевого товару;
- за видами надходжень – автономне (за односторонньою угодою),
конвенційне (за дво- або багатосторонніми угодами), преференційне (пільгове –
для товарів з країн, що розвиваються).
Тарифна квота – це різновид змінного мита, ставка якого залежить від
обсягу імпорту товару: якщо обсяг імпорту більше певної кількості, то
встановлюється підвищена ставка мита.
В практиці справляння мита формулювання «мито» і «тариф» часто
взаємозамінюються, тому і в спеціальній літературі, і в навчальних
підручниках, і в митній документації можна зустріти ці поняття як
синоніми.
В цілому від введення імпортного мита отримують економічний ефект,
який має такі різновиди: перерозподілювальні ефекти (ефект доходів і ефект
переділу), ефекти втрати (ефект захисту та ефект споживання). Кожний з
наведених ефектів має свою специфіку, а саме:
 ефект доходів – обсяг збільшення доходів державного бюджету внаслідок
обкладання імпортних товарів митом;
 ефект переділу – перерозподіл доходів від споживачів продукції до
виробників тих товарів, які конкурують з імпортом;
 ефект захисту – економічні втрати країни внаслідок необхідності
виробляти додаткову кількість товару для компенсації зменшення його
пропозиції, що обумовлюється митом на імпорт;
 ефект споживання – скорочення споживання товару через зростання
його ціни за рахунок імпортного мита.
Нетарифні методи включають три групи методів: кількісні, приховані,
фінансові. В кожній групі є декілька різновидів, які характеризуються
відповідною специфікою:
КІЛЬКІСНІ
 квотування, тобто обмеження щодо вартості або кількості товарів, які
вводяться на певний період; за напрямом квотування може бути
імпортне або експортне, за ступенем охоплення – глобальне (на всі
види товарів) або індивідуальне (на деякі різновиди);
 31
 ліцензування, тобто видача імпортеру або експортеру
уповноваженим державним органом спеціального дозволу (ліцензії) на
ввезення (вивезення) товару протягом встановленого періоду; за
характером ліцензія може бути – генеральна (протягом року без
обмеження кількості угод), глобальна (на певний вид товару протягом
визначеного періоду), автоматична (ліцензія видається негайно після
отримання заявки на товар – в узаконених випадках);
 добровільні обмеження, тобто кількісне обмеження експорту на
підставі обов’язку одного з партнерів з міжнародної торгівлі обмежити
обсяг експорту згідно з міждержавними угодам про експортні квоти.
ПРИХОВАНІ
 державні закупівлі, тобто, спеціальна політика держави, згідно з
якою від державних органів і підприємств вимагається купувати
певні товари лише у національних виробників, навіть якщо вони
дорожчі за імпортні;
 внутрішні податки і збори – це методи, скеровані на підвищення
внутрішньої ціни імпортного товару, і, як наслідок, зниження його
конкурентоспроможності на внутрішньому ринку; податки і збори
можуть бути прямими (ПДВ, акцизний збір) та непрямими (збір для
реєстрації, на митне оформлення тощо);
 технічні бар’єри – введення таких адміністративних, технічних та
інших норм та правил, які перешкоджають ввезенню товарів з-за
кордону; наприклад, вимоги щодо дотримання національних
стандартів, спеціального пакування, маркування, вмісту місцевих
компонентів (законодавчо встановлена частка кінцевого продукту,
завезеного в країну, яка повинна вироблятись національними
виробниками для продажу на внутрішньому ринку) тощо.
ФІНАН СО ВІ
 субсидії – грошові виплати, скеровані на підтримку національного
виробника, зокрема, прямі (виплати експортеру різниці між його
витратами і отриманим доходом одразу ж після здійснення
експортної операції), непрямі (дотування експортерів наданням пільг
в оподаткуванні, страхуванні тощо), внутрішні субсидії (бюджетне
фінансування виробництва товарів, які реально конкурують з
імпортними), експортні субсидії (бюджетні виплати національним
виробникам, що дає змогу продавати товар за кордон за цінами,
нижчими , ніж на внутрішньому ринку);
 кредитування – фінансове стимулювання розвитку експорту
продукції національного виробництва; це стимулювання може
здійснюватись за допомогою таких кредитних процедур: кредити
національним виробникам-експортерам від державних банків під
ставку відсотка, нижчу за ринкову; державні кредити іноземним
імпортерам за умови дотримання ними зобов’язань купувати товари
лише у певних підприємств країни; страхування комерційних та
політичних експортних ризиків національних експортерів;
 демпінг – продаж товарів на іноземних ринках за цінами,
нижчими, ніж на внутрішньому ринку за рахунок державних
 32
субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм; демпінг
може здійснюватись в різних формах: спорадичний (епізодичний
продаж товарів на зовнішніх ринках за заниженими цінами),
постійний (постійний експорт товарів за заниженими цінами),
зворотний (завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу цих
товарів на внутрішньому ринку), доцільний (експорт товарів за
цінами, нижчими, ніж ціни внутрішнього ринку, або навіть нижчими,
ніж витрати виробництва), взаємний (зустрічна торгівля двох країн
тим самим товаром за заниженими цінами).

3.7.2. Міжнародне регулювання

Міжнародне регулювання зовнішньої торгівлі здйснюється процедурами і
механізмами, які регламентуються спеціалізованою міжнародною організацією.
Нині це Світова Організація Торгівлі (СОТ), яка сформована на базі
Генеральної Угоди про Тарифи і Торгівлю (General Agreement for Tariff and
Trade) – ГАТТ. ГАТТ була заснована в 1947 році з метою упорядкування
взаємовідносин партнерів у міжнародній торгівлі. У 1996 році ГАТТ була
реформована у СОТ, яка використовує структуру ГАТТ, основні положення
стосовно торгівлі між країнами-членами цієї організації та принципи торгових
взаємовідносин на світових ринках. Головні принципи СОТ (ГАТТ) – це:
1. Недискримінація у торгівлі, тобто зрівняння у правах товарів
імпортного та внутрішнього виробництва стосовно внутрішніх
показників та зборів, а також правил, які регулюють внутрішню
торгівлю.
2. Режим найбільшого сприяння, тобто кожна країна надає певному
партнеру такі ж права та пільги, як і будь-якому іншому партнеру.
3. Використання переважно тарифних методів захисту національного
виробника, ліквідація імпортних квот та інших нетарифних обмежень.
4. Прогресивне зниження митних тарифів, проведення з цією метою
багатосторонніх переговорів.
5. Встановлення преференційного режиму торгівлі з країнами, що
розвиваються.
6. Розв’язання торгових конфліктів за допомогою переговорів,
консультацій та арбітражу.
Переговори між країнами – членами Світової Організації Торгівлі
проводяться у формі раундів, на яких розглядаються найбільш актуальні
питання стосовно регулювання міжнародної торгівлі, і які можуть охоплювати
значний період часу (декілька років). Так, перші п’ять раундів (1947, 1949, 1951,
1956, 1960-1962 роки) були присвячені проблемам зниження мит, шостий
(1964-1967 роки) – проблемі торгових відносин США з країнами ЄС, сьомий
(1973-1979) – питанням усунення нетарифних бар’єрів і лібералізації
міжнародної торгівлі, восьмий (1986-1994) – тарифним і нетарифним
бар’єрам регулювання міжнародного обміну послугами.
 33
3.8. Україна на світовому ринку товарів і послуг
В структурі експорту України переважають сировина та товари первинної
обробки – чорні метали, добрива, продукти неорганічної хімії, вироби з чорних
металів, цукор та кондитерські вироби [19, 77]. І хоча певну частку експорту
становлять готові вироби – ядерні реактори, котли, обладнання, механізми,
транспортні засоби, електромашини тощо, частка готових виробів за кількістю
та грошовою оцінкою суттєво менша за обсяги експорту товарів первинної
обробки. В структурі ж імпорту переважну частку займають готові вироби,
природний газ, нафта і нафтопродукти (Таблиця 3.7).
Таблиця 3.7
Структура зовнішньої торгівлі України у 2011, 2012* роках [83]
% до загального обсягу
Експорт Імпорт
Товарні групи
2011 2012 2011 2012
Усього 100,0 100,0 100,0 100,0
Живі тварини; продукти
1,4 1,3 1,3 1,9
тваринного походження
Продукти рослинного
8,1 11,3 2,2 3,1
походження
Жири та олії тваринного або
5,0 5,8 0,6 0,4
рослинного походження
Готові харчові продукти 4,3 4,8 3,7 3,4
Мінеральні продукти: 15,0 11,9 36,4 33,3
у тому числі палива мінеральні;
8,3 5,7 34,6 31,6
нафта і продукти її перегонки
Продукція хімічної та
пов’язаних з нею галузей 7,9 7,6 9,7 9,9
промисловості
Полімерні матеріали,
1,4 1,6 5,4 5,2
пластмаси та вироби з них
Шкури необроблені, шкіра
0,2 0,2 0,2 0,3
вичищена
Деревина і вироби з
1,6 1,5 0,5 0,4
деревини
Маса з деревини або інших
волокнистих целюлозних 1,6 1,6 2,2 2,1
матеріалів
Текстильні матеріали та
1,3 1,1 2,4 2,9
текстильні вироби
Взуття, головні убори,
0,3 0,3 0,4 0,8
парасольки
Вироби з каменю, гіпсу,
0,8 0,8 1,4 1,3
цементу
Перли природні або
культивовані, дорогоцінне
0,1 0,2 0,9 0,6
або напівдорогоцінне
каміння
 34
Продовження таблиці 3.7
Експорт Імпорт
Товарні групи
2011 2012 2011 2012
Недорогоцінні метали та
32,3 29,6 6,9 6,2
вироби з них:
у тому числі чорні метали 27,0 24,2 3,4 2,9
Машини, обладнання та
механізми; електротехнічне 9,9 9,9 15,5 15,3
обладнання
Засоби наземного
транспорту, літальні 7,1 8,7 7,5 10,1
апарати, плавучі засоби
Прилади та апарати
0,4 0,4 1,3 1,1
оптичні, фотографічні
Різні промислові товари 0,8 0,8 1,0 1,2
Твори мистецтва 0,0 0,0 0,0 0,0
Товари, придбані в портах 0,0 0,0 0,4 0,4
Різне 0,5 0,6 0,1 0,1
*січень – липень
Така товарна структура експорту характерна для країн з перехідною
економікою і вимагає спеціальних дій, спрямованих на стимулювання розвитку
експортоорієнтованих підприємств, оскільки без оптимізації товарної структури
експорту не можна досягнути оптимального платіжного балансу країни і
ефективної інтеграції у світове господарство. Зміна товарної структури
експорту неможлива без відповідної державної політики, яка передбачає
цілеспрямоване індикативне регулювання експортноорієнтованих суб’єктів
підприємництва на основі економічних методів – лібералізації процесів
ліцензування експортноорієнтованих підприємств та сертифікації продукції,
призначеної на експорт, спрощення організації та реєстрації таких суб’єктів
підприємництва, пільгового оподаткування, кредитування, субсидіювання тощо.

Висновки. Оволодіння навчальним матеріалом теми «Теорія і практика

міжнародної торгівлі» передбачає знання дисципліни «Історія економічних
вчень» в частині теоретичного обґрунтування міжнародної торгілі. Під час
вивчення цієї теми особливу увагу слід звернути на розуміння теорій
абсолютних і відносних переваг, моделі Хекшера-Оліна, парадоксу В.Леонтьєва
(для цього в конспекті лекцій наведені практичні приклади пояснення причин
здійснення зовнішьоторгівельних операцій на основі цих теорій). Необхідно
також уважно розглянути теорії міжнародного життєвого циклу продукту та
теорії міжнародної конкурентоспроможності (ромб детермінантів) М.Портера. З
метою набуття практичних навиків у сфері міжнародної торгівлі слід опанувати
матеріал щодо її видів, об’єктів, суб’єктів, показників, методів регулювання та
інфраструктури, знайти відмінності між поняттями «експорт» й «імпорт»,
«реекспорт» та «реімпорт», торговий і неторговий товар.
 35
ТЕМА 4. МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ОБМІН
ПЛАН
4.1. Поняття і причини міжнародних науково-технічних відносин
4.2. Види міжнародних науково-технічних відносин
4.3. Види ліцензійних платежів, особливості їх вибору
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі поняття: сутність і види
міжнародно-технічних відносин; види угод стосовно міжнародної передачі
технологій; види ліцензійних платежів – паушальний платіж, роялті, участь у
доходах, участь у прибутках; передумови вибору виду ліцензійного платежу.
4.1. Поняття і причини міжнародних науково-технічних відносин
Міжнародні науково-технічні відносини (МНТВ) – це відносини з
приводу обміну результатами науково-дослідних та дослідно-
конструкторських робіт (НДДКР), спільного розроблення і використання
науково-технічних нормативів, умов і стандартів, обміну науково-
технічною, маркетинговою інформацією тощо, які здійснюються на
комерційних і некомерційних засадах.
В сучасних умовах значення МНТВ постійно зростає у зв’язку з
поширенням наслідків глобалізації економічних відносин, зростанням впливу
науково-технічного прогресу на економічну стратегію господарюючих суб’єктів
всіх рівнів, поступового переходу економіки розвинених країн на принципи
«сталого розвитку», що вимагає суттєвої зміни механізмів господарювання з
врахуванням новітніх технологій та методів організації виробництва.
Якщо в країнах з високорозвиненою економікою є фінансові і організаційні
можливості проведення високозатратних НДДКР, створення нових видів
товарів та послуг, то для країн з перехідною економікою та слаборозвинених
країн самостійна розробка нової високотехнологічної продукції, створення
нових брендів – практично неможливі. Це є основною причиною поширення
міжнародного науково-технічного обміну, оскільки нерівномірність розвитку
країн у єдиному світовому економічному просторі приводить до викривлення
реального співвідношення між попитом і пропозицією на товари та послуги і
обумовлює зниження ефективності міжнародних торгових відносин. Також
важливою причиною МНТВ є загострення конкуренції між суб’єктами
підприємництва на світових ринках і пошук ними найбільш ефективних засобів
оптимізації витрат на нові товари та послуги.

4.2. Види міжнародних науково-технічних відносин

Згідно з світовою практикою в МНТВ на комерційних засадах розрізняють
такі форми технічного, технологічного, конструкторского та іншого обміну:
1) міжнародна передача технологій;
2) міжнародне технічне сприяння.
Кожна з наведених комерційних форм МНТВ включає певні різновиди.
Так, міжнародна передача технологій на комерційних засадах
здйіснюється за допомогою таких основних угод:
- угода на копірайт;
- ліцензійна угода;
 36
- угода на ноу-хау;
- патентна угода;
- угода на інжиніринг;
- франчайзингова угода.
Угода на копірайт – це міжнародна торгова операція, за якою автором
ексклюзивного літературного, аудіо- або відеотвору за певну винагороду
передається іншій стороні право на показ і використання своєї роботи.
Ліцензійна угода – це міжнародна торгова операція, за якою власник
винаходу і, відповідно, патента на нього, захищеного ліцензією (ліцензіар), дає
іншій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання цього винаходу, в якому
сформульовано право, термін та умови застосування ліцензії, а також порядок
винагороди, яку отримує ліцензіар. Ліцензійна угода може бути виключна,
(право користуватися винаходом надається тільки одному ліцензіату), або
невиключна (користуватись винаходом можуть декілька економічних суб’єктів).
Угода на ноу-хау – міжнародна торгова операція, за якою покупець за
певну винагороду отримує наукові знання та практичний досвід технічного,
виробничого, адміністративного, фінансового, комерційного чи іншого
характеру, які становлять комерційну цінність, можуть мати реальне
застосування в діяльності підприємства чи в професійній практиці окремих
фахівців і які незахищені охоронними документами (патентами) та не
опубліковані повністю або частково.
Патентна угода – це міжнародна торгова операція, за якою власник
патенту на винахід (патентовласник, винахідник, ліцензіар) за певну винагороду
поступається правами на використання винаходу покупцеві патенту (ліцензіату)
протягом погодженого терміну.
Угода на інжиніринг – це міжнародна торгова операція, за якою покупець
за певну винагороду отримує інженерно- консультаційні послуги та роботи
дослідницького, проектно-конструкторського, розрахунково-аналітичного
характеру, зокрема, з підготовки техніко-економічних обгрунтувань проектів,
бізнес-планів, надання рекомендацій щодо управління та його організації.
Угода на франчайзинг – це міжнародна торгова операція, за якою
невеликій фірмі надається право на використання товарного знаку чи технології,
виробництво чи продаж продукції великої незалежної фірми з високим
рейтингом на ринку. За це право франчайзигоотримувач (франчайзі) сплачує
вступний внесок, розмір якого обумовлюється в угоді, а також зобов’язується
відраховувати франчайзингодавцю (франчайзеру) певний відсоток з обороту.
Міжнародне технічне сприяння на комерційних засадах здійснюють в
таких формах:
- технологічні гранти;
- співфінансування.

Технологічні гранти – це фінансове забезпечення виконання наукових

досліджень і розробок, джерелом якого можуть бути:
а) цільові субсидії держави;
б) благодійніі кошти, що надаються безоплатно та безповоротно для
фінансової підтримки наукових досліджень, діяльності науковців, творчих
 37
працівників тощо на умовах, передбачених грантодавцями, якими можуть
бути спеціальні фонди або окремі особи.
Співфінансування – це солідарна участь і відповідальність отримувача
фінансових вкладень, котрий відповідно до угоди про надання технічної,
технологічної та іншої допомоги повинен не тільки організаційно забезпечити її
отримання, а й внести певну частку фінансування.
МНТВ на некомерційних засадах передбачають можливості суб’єктів
економіки отримати результати наукових досліджень без суттєвих фінансових
вкладень, зокрема, використовуючи такі форми:
- науково-технічні публікації;
- виставки, ярмарки;
- конференції, симпозіуми.

4.3. Види ліцензійних платежів, особливості їх вибору

Ліцензійні платежі представляють найбільш розгалужену систему
інструментів купівлі-продажу в порівнянні зі всіма іншими угодами (на
копірайт, на ноу-хау, патентна, інжинірингова, франчайзингова), оскільки
наведені угоди практично завжди означають безповоротну передачу права на
використання відповідної технології, техніки або способу організації
виробництва. Розмір ціни (винагороди) в кожному конкретному випадку
встановлюється виходячи з зацікавленості покупця і продавця та з врахуванням
нормативних вимог до розрахунку вартості конкретного об’єкта МНТВ.
Продаж і купівля ліцензійних угод вимагають спеціального підходу до
вирішення питань щодо встановлення ціни за цю операцію, причому як вид, так
і розмір ціни можуть суттєво відрізнятись в залежності від особливостей
суб’єктів (продавця і покупця) та предмета угоди (техніка, технологія, метод
організації виробництва тощо).
В сучасній світовій практиці використовують такі види ліцензійних
платежів:
 паушальний платіж – це зафіксований в угоді разовий платіж, не
пов’язаний з часом фактичного використання ліцензії; розмір
платежу встановлюється заздалегідь на підставі експертних оцінок;
цей тип платежу звичайно використовується при поставках
комплектів устаткування, коли вартість технології включається у
вартість устаткування; коли ліцензіат хоче уникнути контролю з
боку ліцензіара за наступним використанням технології; коли є ризик
непереведення регулярних платежів за кордон;
 роялті – періодичні відрахування від доходу покупця протягом періоду
дії угоди, які залежать від прибутку, що отримується від
комерційного використання ліцензії. Такі платежі можуть бути
щомісячні, щоквартальні, щорічні, розміри їх визначають в діапазоні
3%-5% від доходу; вищі ставки роялті встановлюють на перший рік
дії угоди та при поставках товарів, вироблених на базі придбаної
ліцензії, за кордон;
 38
 участь у прибутку – відрахування на користь ліцензіара частки
прибутку, що отримує ліцензіат від комерційного використання
предмету ліцензїі, розмір платежу може становити від 10% до 30%
прибутку ліцензіата, пов’язаного з використанням ліцензії;
 участь у власності – передача ліцензіатом ліцензіару частки акцій
свого підприємства в якості платежу за надану ліцензію; цей вид
платежу практикується транснаціональними корпораціями, які
прагнуть встановити контроль над власністю тих закордонних
підприємств, які використовують технологію, придбану у ТНК.
Висновки. Вивчення теми «Міжнародний науково-технічний обмін»
передбачає засвоєння термінології щодо міжнародного науково-технічного
обміну, а саме: МНТВ, НДДКР, копірайт, ліцензія, ліцензіар, ліцензіат, ноу-хау,
патент, інжтніринг, франчайзинг, франчайзер, франчайзі, франшиза, грант та
інших.

ТЕМА 5. МІЖНАРОДНА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ

ПЛАН
5.1. Поняття, види і розвиток міжнародної міграції робочої сили
5.2. Принципи і особливості формування сучасного ринку праці
5.3. Економічна оцінка наслідків міграції робочої сили
5.4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі поняття: міграція, еміграція,
імміграція, рееміграція; еволюція, причини і розвиток міграції; позитивні і
негативні наслідки для країн еміграції та імміграції; національні і міжнародні
форми регулювання міграційних процесів в світовій економіці.

5.1. Поняття, види і розвиток міжнародної міграції робочої сили

Праця в ринкових умовах господарювання теж є товаром, але цей товар
суттєво відрізняється від інших за такими ознаками:
- праця завжди продається тільки в тимчасове користування,
залишаючись у власності продавця;
- працю не можна накопичувати, збільшувати або зменшувати її запаси
як для більшості інших видів товарів;
- використання праці жорстко регулюється соціальним законодавством,
як національним в кожній країні, так і міжнародним.
Міжнародний поділ праці об’єктивно обумовлює наявність в країнах, які
беруть активну участь в глобальній економіці, трудових ресурсів певної, іноді
специфічної, професії та кваліфікації. З другого боку, неоднакові рівні
соціально-економічного розвитку в країнах приводять до диференціації рівнів
зайнятості в різних регіонах планети, а при фінансово-економічних кризах і до
зростання рівня безробіття не тільки в слаборозвинених, але і у відносно
успішних країнах. Це, в свою чергу, обумовлює рух робочої сили між країнами,
який описується такими поняттями: міграція, еміграція, імміграція, рееміграція.
 39
 міграція – це переміщення (переселення) робочої сили через
кордон;
 імміграція – в’їзд робочої сили в іншу країну на постійне або
довготривале тимчасове проживання;
 еміграція – виїзд робочої сили з своєї країни в іншу на постійне або
довготривале тимчасове проживання;
 рееміграція – від’їзд іммігрантів з країни імміграції, тобто
повернення емігрантів на батьківщину.
Міграція робочої сили має достатньо давню історію, етапи її розвитку
можна охарактеризувати таким чином (таблиця 5.1).
Таблиця 5.1
Основні етапи розвитку міграції робочої сили
Період Види робочої сили і напрям їх переміщення
Чорношкіре населення африканського
ХVП - ХVШ століття
континенту – в Північну Америку (в рабство)
Промислові робітники з Європи та Азії – в
Перша половина ХІХ
Північну і Південну Америку (як наймана праця
століття
або підприємці)
Сільське населення, яке розорилось внаслідок
Друга половина ХІХ бурхливого технічного розвитку, – в Північну і
століття Південну Америку (як наймана праця або
підприємці)
Друга половина ХХ Кваліфіковані робітники та наукові працівники –
століття – після Другої в країни, які найменше постраждали від воєнних
світової війни дій

5.2. Принципи і особливості формування сучасного ринку праці

Ринок праці в сучасних глобалізованих умовах це сукупність товарно-
грошових відносин стосовно робочої сили, який формується на підставі таких
принципів:
- працівник залучається до певних видів робіт на засадах вільного
найму і звільнення;
- за працівником залишається вільний вибір діяльності і місця роботи;
- оплата праці встановлюється за домовленістю між працівником і
працедавцем;
- ціна робочої сили (оплата праці) залежить як від її якості, так і від
співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці з врахуванням
еластичності попиту на працю.
Залучення до певної роботи особливо важливе для робітника, оскільки при
неможливості реалізувати своє право на працю він і його сім’я залишаються без
засобів існування, в той час як працедавець може вирішити цю проблему за
допомогою інших працівників.
Попит і пропозиця на ринку праці тісно пов’язані з причинами і формами
міграції. Головні причини міграції взагалі різні – це політичні (ідеологічні),
психологічні, сімейні, економічні. Останні є наслідком нерівномірного
соціально-економічного розвитку різних країн і характеризуються не тільки
різною оплатою праці, але і різними соціальними виплатами, можливостями
 40
кар’єрного росту, умовами життя, освіти, оздоровлення, екології тощо. Форми
міграції обумовлюються наведеними причинами: трудова, тобто міжнародна
міграція робочої сили (ММРС), яка є предметом дисципліни «Міжнародна
економіка», та інші форми – політична, сімейна, туристична тощо.
5.3. Економічна оцінка наслідків міграції робочої сили
Напрями ММРС і структура мігрантів великою мірою залежать від
зацікавленості приймаючих країн (країн імміграції) в певних видах працівників.
Це, в свою чергу, обумовлює характер наслідків міграційних процесів для країн
як еміграції, так і імміграції. Аналіз характеру міграційних процесів за останні
періоди (ХХ – ХХІ століття) показав, що країни імміграції найбільш зацікавлені
в працівниках «маржинального» характеру – представниках високо
кваліфікованої або низько кваліфікованої праці. Це пояснюється такими
причинами:
1) працівники високої кваліфікації, особливо нових і перспективних
галузей (програмісти, фінансові менеджери, інноваційні менеджери, науковці в
сфері новітніх технологій тощо), або рідкісних професій (реставратори творів
мистецтва, спеціалісти з психотерапії, рефлексотерапії, новітніх медичних
технологій і т.д.), які мають практичний досвід роботи, дозволяють отримати
суттєву економію на підготовці таких спеціалістів;
2) крупні бізнесмени, які інвестують капітал в економіку приймаючої
країни і формують нові робочі місця, створюють передумови для зростання
соціально-економічного рівня країни;
3) некваліфіковані робітники в зв’язку з суттєвою різницею оплати праці в
країні імміграції порівняно з рідною країною готові за мінімальну оплату
виконувати важкі, шкідливі, брудні роботи, від яких відмовляються свої
працівники.
Окремою проблемою при цьому є наявність нелегальної міграції, темпи
якої посилюються в періоди активізації політичних і воєнних конфліктів в
різних регіонах планети. Відношення до нелегальної міграції в приймаючій
країні двоїсте – з одного боку сторюється соціальна напруга, яка вимагає
вирішувати правові, соціальні, етнічні, економічні та інші проблеми, що
потребують спеціальних урядових заходів, з другого – фізичні і юридичні особи
мають певну зацікавленість у використанні таких працівників, оскільки це
дозволяє отримати економію на оплаті праці та «соціальному пакеті».
Кількісні показники інтенсивності міграційних процесів за міжнародною
статистикою формуються з врахуванням трудового доходу (заробітна плата та
інші виплати працівникові), кількісної оцінки переміщення мігрантів (грошовий
еквівалент майна, яке ввозиться в країну), грошових переказів іммігрантів в
країну еміграції, обсяг яких в деяких країнах співрозмірний з обсягом
надходжень від експорту.
Наслідки міграційних процесів можуть мати і позитивний, і негативний
характер як для країни імміграції, так і для країни еміграції.
Для приймаючої країни вигоди полягають в наступному:
1) економія, отримана від підготовки кваліфікованих спеціалістів іншими
країнами;
2) омолодження структури трудових ресурсів;
 41
3) економія на оплаті праці найманих працівників за рахунок нижчої
заробітної плати іммігрантів;
4) розширення реалізації товарів країни імміграції за кордоном внаслідок
грошових переказів іммігрантів на батьківщину. Для цієї ж країни втрати – це
по-перше, погіршення соціально-економічного становища місцевих працівників
внаслідок зменшення попиту і збільшення пропозиції на ринку праці, по-друге,
поява правових, соціальних, культурних та інших проблем внаслідок зміни
структури робочої сили.
Для країни еміграції вигоди такі:
1) набуття емігрантами досвіду за кордоном для розбудови національної
економіки;
2) зміна співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці – попит
зростає, пропозиція зменшується, що може стати передумовою для зростання
середньої заробітної плати і зменшення рівня безробіття;
3) валютні перекази від емігрантів своїм рідним, що не тільки покращує їх
життєві умови, але й поліпшує платіжний баланс країни;
4) зростання надходжень в державний бюджет у вигляді податків від
туристичних та інших установ, які здійснюють документальне оформлення
переміщення працівників за кордон.
Втрати країни еміграції – це:
1) старіння трудових ресурсів і падіння їх фаховості;
2) «відплив інтелекту», тобто виїзд з країни найбільш кваліфікованих і
обдарованих працівників, здатних реалізувати економічні реформи в країні;
3) проблема «реадаптації» працівників, які повернулись на батьківщину
після життя за кордоном в інших соціально-економічних та екологічних умовах.
5.4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили
В світовій практиці розрізняють внутрішнє (національне) і зовнішнє
(міжнародне) регулювання міграційних процесів. Внутрішнє регулюваннє є
функцією відповідних установ і органів управління державою, а міжнародне
здійснюється спеціальними міжнародними організаціями, зокрема,
Міжнародною Організацією Праці (МОП).
Внутрішнє регулювання набуло розвитку з ХІХ століття, коли деякі
країни почали вводити заборону на в’їзд іноземних громадян або укладати
двосторонні конвенції з регулювання їхнього в’їзду і виїзду з метою захисту
власних працівників. Так, у 1904 році між Італією і Францією було укладено
угоду, в якій відрегульовано питання соціального забезпечення громадян країн
за умов їхньої міграції між цими державами. У 1955 році між Данією, Ісландією,
Норвегією, Фінляндією, Швецією укладено угоду про рівноправність громадян
при наймі на роботу в іншій країні (з числа підписавших угоду) та відповідне
соціальне забезпечення цих громадян. У 1995 році країни – члени
Європейського Союзу (Австрія, Бельгія, Греція, Італія, Люксембург,
Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція) уклали Шенгенську угоду, якою
повністю ліквідовано систему контролю за міграцією на внутрішніх кордонах
цих країн.
За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали
недостатньо ефективними, тому основну роль відіграють багатосторонні угоди і
 42
міжнародні регулюючі нормативні акти, розроблені МОП та іншими
міжнародними організаціями (ООН тощо). Основні принципи діяльності МОП
передбачають:
- недопущення дискримінації робітників-переселенців;
- законодавчу регламентацію використання праці іммігрантів;
- забезпечення соціальних та економічних прав іммігрантів.
Як в національному, так і в міжнародному регулюванні міграції
розрізняється імміграційне та еміграційне регулювання.
Головні риси імміграційного законодавства, прийняті в сучасній світовій
практиці: 1) вимоги до професійної кваліфікації; 2) особисті обмеження, які
стосуються здоров’я, судимості тощо; 3) кількісне квотування; 4) економічне
регулювання; 5) часові обмеження; 6) географічні пріоритети; 7) прямі і непрямі
заборони. Головні риси еміграційного законодавства: 1) обмеження виїзду
кваліфікованих спеціалістів; 2) стимулювання надходжень грошових переказів в
країну від емігрантів; 3) залучення до бюджету коштів туристичних установ
шляхом обов’язкових внесків і страхування туристичних послуг; 4) участь у
двосторонніх міждержавних угодах; 5) стимулювання рееміграційних процесів.
Висновки. Найважливішими аспектами вивчення навчального матеріалу
теми «Міжнародна трудова міграція» є опанування відповідними термінами
(імміграція, еміграція, рееміграція), а також розуміння причин міжнародної
міграції робочої сили. Економічна оцінка наслідків міграції робочої сили є
важливим елементом розуміння цієї теми. Тут основну увагу необхідно
зосередити на визначенні позитивних і негативних характеристик міграції як
для країни імміграції, так і для країни еміграції, а також на ролі Міжнародної
Організації Праці та інших міжнародних організацій у сфері регулювання
міжнародної міграції робочої сили.

ТЕМА 6. МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ І

МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ
ПЛАН
6.1. Поняття і види міжнародного руху капіталу
6.2. Прямі і портфельні іноземні інвестиції
6.3. Причини і наслідки міжнародного руху капіталу
6.4. Міжнародний кредит і його основні різновиди
6.5. Міжнародний фінансовий ринок
6.6. Транснаціональні корпорації (ТНК)
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі характеристики: поняття і види
капіталу, причини і форми міжнародного руху капіталу (МРК), відмінність між
прямими і портфельними інвестиціями, показники МРК, наслідки МРК для
країн з різними рівнями соціально-економічного розвитку, переваги і недоліки
української економіки в сфері іноземного інвестування.
 43
6.1. Поняття і види міжнародного руху капіталу
В сучасній економічній теорії існує багато формулювань стосовно змісту
капіталу. У цьому тексті використано таке поняття, яке представляється
найбільш узагальненим: капітал – це сукупність довготривалих активів, що
використовуються як для створення (збільшення) прибутку суб’єктів
підприємництва, так і для некомерційної діяльності інших організацій та
установ.
Капітал може мати різні форми – речову і грошову. В речовій формі капітал
представляє собою запас матеріальних благ тривалого користування
(устаткування, обладнання, приміщення, комунікації тощо), необхідних для
виробництва товарів та надання послуг. В грошовій формі капітал – це
фінансові потоки між кредиторами і позичальниками, або між материнськими
компаніями і їх представництвами (дочірніми підприємствами, відділеннями,
асоційованими компаніями тощо) в інших країнах. Формою участі капіталу в
економічній діяльності є інвестиції, тобто вкладення речових елементів або
грошових коштів з метою:
1) створення суб’єктів господарювання (СГ);
2) розширення СГ;
3) реконструкції СГ;
4) переозброєння СГ, в тому числі впровадження нових технологій;
5) диверсифікації діяльності СГ, в тому числі з врахуванням вимог
«Концепції сталого розвитку».
Для обидвох наведених форм капіталу (інвестицій) існують декілька
різновидів їх руху (міжнародного переміщення), які відрізняються за різними
класифікаційними ознаками:
 за джерелом інвестицій:
 приватний капітал (засоби приватних фірм, організацій,
банківських установ), який спрямовується за кордон або
отримується з-за кордону за рішенням керуючих органів
приватних суб’єктів підприємництва;
 державний капітал (засоби з державного бюджету), який
спрямовується за кордон, або приймається з-за кордону за
рішенням уряду чи міжурядових організацій, це, як правило,
державні позики, гранти, дарунки, допомоги, які надаються
однією країною іншій;
 міжнародний капітал (засоби міжнародних фінансових
організацій), який надається різним країнам у формах і випадках,
передбачених міжнародними фінансовими угодами.
 за терміном вкладення:
 довгостроковий (на період більше одного року);
 короткостроковий (на період менше одного року).
 за характером використання:
 підприємницький капітал (засоби, які вкладаються у
виробництво для отримання доходу);
 позиковий капітал (надання позик на довгий або короткий
період для отримання відсотків).
 44
 за ступенем контролю за діяльністю підприємства:
 прямі інвестиції;
 портфельні інвестиції.

6.2. Прямі і портфельні іноземні інвестиції

Прямі інвестиції суттєво відрізняються від портфельних інвестицій за
своїм економічним змістом та призначенням, і, передусім, за ступенем
контролю інвесторів за управлінням у тій чи іншій компанії.
Треба мати на увазі, що межа між прямими і портфельними
капіталовкладеннями – здебільшого умовна. Часто можливість
управлінського контролю може давати досить невеликий пакет акцій (паїв)
компанії, особливо якщо власний капітал розподілений між багатьма
власниками невеликої частини капіталу, або ж для фірми є важливою
технологія чи ін. Нечіткість межі спостерігається в деяких випадках і між
підприємницьким і позичковим капіталом. Так, до прямих інвестицій
відносять і позики материнських компаній своїм зарубіжним філіям.
Для ідентифікації прямих іноземних інвестицій (ПІІ) прийнятним є
формулювання МВФ, за яким прямими є іноземні інвестиції, які
здійснюються за національними межами з метою розширення
виготовлення товарів і надання послуг шляхом організації виробництва
та придбання товарів для імпорту у власну країну чи експорту до третіх
країн. До характерних рис ПІІ належать здійснення управлінського
контролю інвестором та акціонерна форма.
Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу у цінні
папери і боргові зобов’язання підприємств (акції, облігації, векселі, депозитні
сертифікати, опціони, свопи тощо) інших країн, причому розмір цих вкладень
утворює таку частку в майні фірми, яка не дає права контролю над її
діяльністю. З другого боку, портфельні інвестиції мають високу ліквідність,
тобто можуть легко перетворюватися в готівку.
Розмежування між прямими і портфельними інвестиціями міститься
також у визначенні експертів Організації економічного співробітництва і
розвитку (ОЕСР), згідно з яким міжнародні інвестиції вважаються прямими,
якщо іноземному інвесторові належить 10 або менше % акцій підприємства,
але з достатнім правом участі в управлінні підприємством, або понад 10%,
але з можливим ефективним впливом на нього.
Кількісний критерій для розмежування прямих і портфельних
інвестицій – 10% капіталу, що належить іноземному інвестору, –
встановлено міжнародними організаціями умовно, з метою забезпечення
порівняння обліку руху іноземних інвестицій. Численні дослідження
показали, що в сучасних умовах 10% – це, як правило, мінімальна частка
капіталу підприємства, яка є необхідною та достатньою, аби здійснювати
контроль над підприємством.
У деяких країнах світу до підприємств із прямими іноземними
інвестиціями відносять також і ті, в яких прямий іноземний інвестор володіє
часткою звичайних акцій, яка є меншою за 10% від капіталу підприємства.
 45
Але у цьому разі прямий інвестор повинен мати можливість контролювати
управління цим підприємством. І навпаки, навіть, якщо іноземний інвестор
володіє більш ніж 10% акцій підприємства, але він не має змоги впливати на
ухвалення рішень, то таке підприємство не можна віднести до категорії
підприємств з ПІІ.
При вкладенні капіталу відмінність між прямим і портфельним
іноземним інвестуванням зводиться, насамперед, до проблем власності і
контролю. Однак уніфікованих кількісних показників немає, і в різних
країнах формальну межу між прямими і портфельними іноземними
інвестиціями встановлюють по-різному, але, звичайно, – у певних
процентних рамках. У Австралії, Бельгії, Люксембургу, США, Фінляндії
прямим іноземним інвестуванням формально визнається будь-яке вкладення,
якщо воно перевищує 10% власності фірми (ця практика є найпоширенішою у
сучасній світовій економіці); в Італії та Франції – не менше ніж 20%; в
Німеччині, Новій Зеландії та Японії – 25%; у Швеції – від 20% до 50% (при
цьому враховуються й інші критерії – переважно не кількісного характеру); в
Іспанії, Австралії і Канаді – 50%, у Нідерландах – 80%.
Для економіки країн-реципієнтів ПІІ мають більше значення порівняно з
кредитами або іншими формами руху міжнародного капіталу. За прямого
іноземного інвестування вкладник безпосередньо зацікавлений у
ефективному використанні своїх коштів, оскільки віддача від інвестицій
становить його прибуток; при цьому партнери країни, що приймає, часто
отримують нову технологію, допомогу в організації виробництва та збуті
продукції. Портфельні інвестори, як правило, лише надають фінансовий
капітал і, на відміну від прямих інвесторів, ніяк не втручаються в процес
управління компанією. Стратегія портфельних інвесторів орієнтована на
короткостроковий ефект, а не на довгострокове зростання, і найчастіше
полягає в пошуку швидкого та значного прибутку у формі приросту вартості.
Застосування цього виду інвестицій часто підкоряється прагненню мінімізації
ризику, на відміну від прямих інвестицій, зумовлених довгостроковими та
структурними чинниками.
Міжнародний валютний фонд у цьому контексті (відповідно до цілей
інвестування) виділяє ще одну групу інвестицій – «інші іноземні інвестиції»,
які становлять головним чином міжнародні позики та банківські депозити
Вони можуть бути віднесені як до прямих, так і до портфельних інвестицій
[47].
Слід ще раз зауважити, що чіткої межі між прямими і портфельними
інвестиціями немає, можливість контролю над діяльністю конкретного
підприємства залежить не тільки від частки майна, якою володіє інвестор, але і
від інших чинників, в тому числі від чисельності акціонерів, організаційної і
управлінської структури підприємства, розміру і потужності іноземних
виробничих підрозділів тощо.
Головні відмінності у міжнародному русі прямих і портфельних інвестицій
показано в таблиці 6.1.
 46
Таюлиця 6.1
Відмінності прямих і портфельних інвестицій
за умови переведення їх за кордон
Види інвестицій Іноземні (закордонні) інвестиціх
Ознаки Прямі Портфельні
Контроль над іноземною Отримання високих
фірмою; виникнення доходів; передбачає
Головна мета вивезення
довготермінового короткотерміновий
економічного інтересу економічний інтерес
Організація та Купівля іноземних
Шляхи досягнення мети проведення виробництва цінних паперів, боргових
за кордоном зобов’язань тощо
Повне володіння
іноземною фірмою; Придбання цінних
придбання контрольного паперів або боргових
пакету акцій або частки зобов’язань фірми,
Методи досягнення мети
майна фірми, яка кількість яких не дає
забезпечує право права контролю над її
контролю над її діяльністю
діяльністю
Підприємницький
Форми доходу Дивіденди; проценти
прибуток; дивіденди
Переведення капіталу (прямих інвестицій) за кордон (як вивезення, так і
ввезення) може здійснюватись у різних організаційних формах. В сучасній
міжнародній практиці використовують такі форми:
- відділення (філії);
- дочірні підприємства;
- асоційовані (змішані) компанії.
Відділення (філії) (В) не є самостійними компаніями та юридичними
особами, все майно цих підприємств (100 %) належить батьківській компанії,
розташованій за кордоном (в країні базування).
Дочірне підприємство (ДП) реєструється за кордоном як самостійна
компанія і має статус юридичної особи з власним балансом, але контролює її
батьківська компанія, розташована в країні базування, оскільки їй належить
основна частка, або навіть все майно дочірнього підприємства.
Асоційована (змішана) компанія (АК) відрізняється від дочірнього
підприємства меншим впливом батьківської компанії, розташованій в країні
базування, оскільки останній належить суттєва, але не основна частка капіталу
фірми, зареєстрованої як асоційована компанія.
АК, в яких іноземному інвестору (батьківський компанії) належить більше
половини капіталу, називаються компаніями переважного володіння; якщо 50%
належить батьківській компанії, а 50% місцевим власникам – компаніями
однакового володіння; а якщо іноземному інвестору (батьківській компанії)
менше 50% капіталу, така компанія називається змішаним підприємством з
участю іноземного капіталу.
В залежності від напряму переведення капіталу (інвестицій) через кордон,
використовують різні терміни. Так, якщо пряме інвестування здійснюється з-
 47
за кордону (з країни базування в приймаючу країну), наприклад, з Польщі в
Україну, таку операцію називають прямі іноземні інвестиції (ПІІ), а якщо
операція має зворотній напрям, наприклад, з України в Росію, такий рух
капіталу називають прямі зарубіжні інвестиції (ПЗІ).
До прямих інвестицій належить як початкове придбання інвестором
власності за кордоном, так і інші операції щодо руху капіталу між батьківською
компанією та її підрозділами в інших країнах. Згідно з поділом, прийнятим в
системі національних рахунків (СНР), затвердженій стандартом ООН, до таких
операцій відносять:
- вкладання капіталу за кордон у майно філій, або в частку майна ДП чи
АК;
- реінвестування прибутку в розвиток підрозділів батьківської компанії;
- внутрішньокорпоративні переміщення капіталу між прямим
інвестором і АК, ДП, В.
Види портфельних інвестицій охоплюють різноманітні цінні папери і
боргові зобов’язання підприємств, зокрема, це:
 акції – цінні папери без визначеного часу обігу, що засвідчують
часткову участь їх власника у статутному фонді акціонерного
товариства, підтверджують членство у акціонерному товаристві та
право на участь в управлінні ним, дають право на одержання частини
прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна в
разі ліквідації акціонерного товариства;
 облігації – цінні папери, що засвідчують внесення його власником
певних коштів і підтверджують зобов’язання емітента відшкодувати
власникові номінальну вартість цих цінних паперів в передбачений у
них термін із виплатою фіксованого процента;
 векселі – цінні папери, що засвідчують безумовне грошове
зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити у певний термін
зазначену суму грошей власникові векселя (векселетримачеві);
 варанти – свідоцтва, які дозоляють власникові облігацій чи
привілейованих акцій купувати прості акції за наперед узгодженою
ціною; сертифікати, які дають право придбати пакет цінних паперів за
номіналом до їх випуску в обіг;
 опціони – зафіксоване угодою право (але не зобов’язання) купувати
або продавати цінні папери, товари чи валюту на певних умовах у
майбутньому з фіксацією ціни на час укладання угоди або на час
придбання цінних паперів, товарів чи валюти; перший продавець
опціону (емітент) несе безумовне та безвідкличне зобов’язання щодо
виконання умов опційного контракту, а покупець опціону має право
відмовитись від обумовлених контрактом операцій в будь-який
момент, причому претензії щодо невиконання (або неналежного
виконання) опційного контракту можуть пред’являтись тільки
емітенту;
 свопи – торгово-фінансові обмінні операції, за якими укладання угоди
щодо купівлі (продажу) цінних паперів, валюти тощо на умовах угоди
«спот» супроводжується укладанням контругоди щодо наступного
 48
зворотного продажу (купівлі) того самого базового активу через
певний час на тих самих чи інших умовах.

6.3. Причини і наслідки міжнародного руху капіталу

Головні причини міжнародного руху капіталу – це:
 відносний надлишок (дефіцит) капіталу на національних ринках, що
перешкоджає його високоприбутковому використанню;
 інтернаціоналізація виробництва;
 зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення
сировиною своїх підприємств;
 відмінність у екологічних нормативах і стандартах в різних країнах,
що сприяє вивезенню капіталу для створення екологічно шкідливих
виробництв в іншій країні;
 бажання обійти тарифні і нетарифні бар’єри в міжнародній торгівлі;
 різниця у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у
вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;
 захист грошей від інфляції;
 технологічне лідерство, яке сприяє поширенню новітніх технологій;
 необхідність технічного переозброєння та модернізації національних
підприємств.
В Україні існує нагальна проблема в іноземних інвестиціях, обумовлена не
тільки недостатністю вільних інвестиційних коштів в країні, але і недосконалим
механізмом стимулювання інвестиційної політики, спрямованої на розвиток
підприємництва. Потреба української економіки в іноземних інвестиціях за
різними оцінками становить більше 40 млрд $, а реальні надходження з-за
кордону в декілька раз менші, хоча не дивлячись на наявну політичну і
економічну нестабільність, Україна має певні переваги у сфері доцільності
інвестиційних вкладень іноземними інвесторами. Ці переваги полягають в
наступному:
1) вдале географічне розташування України, яка є «містком» між
Європою та Азією;
2) ненасичений внутрішній споживчий ринок стосовно товарів і послуг;
3) дешева і достатньо кваліфікована робоча сила;
4) невисокий курс національної валюти;
5) сприятливі можливості щодо вивезення прибутку від іноземних
інвестицій.
Але в Україні мають місце і перешкоди інвестуванню з-за кордону:
1) недостатня розвиненість підприємницької інфраструктури
(транспортні комунікації, банківські структури, страхові установи, митні
організації тощо);
2) нестабільність податкового законодавства;
3) відсутність потужного середнього класу;
4) високий рівень корупції і недостатньо фаховий менеджмент;
5) незбалансованість економічного розвитку та неефективна промислова
структура.
Для оцінки наслідків міжнародного руху капіталу проводиться їх аналіз за
допомогою системи показників. До них відносяться:
 49
1) обсяг зарубіжних інвестицій (ОЗІ) пквної країни;
2) співвідношення ОЗІ з обсягом ВВП країни за певний період часу;
3) співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій (ОЗПІ) певної
країни з обсягом іноземних прямих інвестицій (ОІПІ) на територію цієї країни
за певний період часу;
4) зовнішній борг країни і його співвідношення з ВВП країни за певний
період часу.
Наслідки МРК можуть бути різноманітні, причому як позитивні, так і
негативні в залежності від напряму руху капіталу, економічного стану
партнерів, стану світової економіки в цілому тощо. Експортери капіталу
отримують прибуток, який вивозять або використовують для реінвестування на
місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і раціонально
використовувати зовнішні джерела коштів і технології в національних
інтересах. Але слід враховувати, що структура вигод і втрат від міжнародної
міграції капіталу ідентична структурі вигод і втрат від міжнародної торгівлі і
міжнародної міграції робочої сили, тобто усунення бар’єрів вигідно світовій
економіці в цілому та тим економічним «гравцям», для яких свобода
переміщення означає додаткові можливості, але завдає шкоди країнам і
корпораціям, для яких свобода означає жорсткішу конкуренцію.
Коли прямими інвестиціями обмінюються розвинуті країни, то економічні
відносини будуються на рівноправних засадах. Водночас експорт капіталу в
країни, що розвиваються, як правило, приводить до встановлення
нерівноправних економічних відносин. При цьому в країні базування зростають
доходи власників капіталу, а доходи власників інших факторів виробництва
(робочої сили, предметів праці) зменшуються. В приймаючій країні навпаки –
зростають доходи власників інших факторів виробництва, а доходи власників
капіталу зменшуються.
Статистичні дані свідчать, що не дивлячись на більшу бажаність для країни
прямих інвестицій, ніж портфельних, міжнародний ринок портфельних
інвестицій значно об’ємніший за ринок прямих інвестицій. Це пояснюється
вищою ліквідністю портфельних інвестицій на міжнародних фінансових ринках,
причому переважна частина і прямих і портфельних інвестицій здійснюється
між розвинутими країнами у формі перехресного інвестування. Вивезення
інвестицій з країн, що розвиваються, дуже незначне і нестабільне.

6.4. Міжнародний кредит і його особливості

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на
короткий або довгий термін для отримання відсотків. Кредиторами
(позиковцями) можуть бути приватні фірми або банки, державні органи
управління, міжнародні фінансові організації (див. рис. 6.1), а одержувачами
(позичальниками) – приватні особи, компанії, уряди країн. Державні капітали
вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового
стандарту, вони містять елемент субсидій, коли позичальник може самостійно
використовувати позику для вирішення своїх проблем, а позиковець (іноземний
кредитор) отримує відсотки. Водночас кредити можуть видаватись і під
конкретні потреби і програми.
 50

Міжнародні валютно-кредитні інститути

Банк Регіональні
міжнародних банки
Бреттон-Вудські інститути
розрахунків розвитку

Міжнародний Всесвітній
валютний банк Організації з
фонд регулювання зовнішньої
заборгованості

МБРР МАР МФК БАГІ МЦРІС Паризький Лондонський

клуб клуб
Гр уп а Вс есв ітн ього банк у

МБРР – Міжнародний банк реконструкції і розвитку

МАР – Міжнародна асоціація розвитку
МФК – Міжнародна фінансова корпорація
БАГІ – Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій
МЦРІС – Міжнародний центр розв’язання інвестиційних спорів
Рис. 6.1. Система міжнародних валютно-кредитних інститутів [37]
Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70-х
роках ХХ ст. єдиного ринку позикових капіталів і створенню на його основі
міжнародного (світового) фінансового ринку. Основою його є національні
фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, тому що суб’єктами
фінансових угод виступають юридичні і фізичні особи іноземних держав, а
угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однієї
валюти в іншу.
Міжнародний фінансовий ринок – (ринок позикових капіталів) – це
система ринкових відносин, яка забезпечує перерозподіл капіталів між
кредиторами (позиковцями) і одержувачами (позичальниками) в різних
країнах через посередників на основі попиту на капітал і його пропозиції.

6.5. Міжнародний фінансовий ринок

6.5.1. Сутність та становлення міжнародного фінансового ринку
Міжнародний фінансовий ринок – це ринок вільних, придатних для
інвестування за межами свого утворення та походження грошових ресурсів,
міграція яких здійснюється під дією попиту та пропозиції, існуючих в окремих
країнах та регіонах, а також під контролем держав та міжнародних валютно-
фінансових центрів [42].
 51
Головне призначення міжнародного фінансового ринку полягає в
забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових
ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й
одержання від цих операцій певного доходу.
Через структури міжнародного фінансового ринку тимчасово вільні
фінансові ресурси переводяться із тих секторів світового господарства, де вони
з’являються, у ті сектори, де в них у певний момент є потреба. Завдяки цьому
стає можливим валютне, кредитне, розрахункове обслуговування міжнародної
торгівлі товарами та послугами, закордонних інвестицій, урядових запозичень
та ін.
Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення
міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість
фінансових засобів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному
рівні. Залучення ресурсів на міжнародному фінансовому ринку значно
розширює фінансові можливості кожної країни і сприяє вирівнюванню
економічного розвитку країн та створенню умов для підвищення суспільного
добробуту.
Міжнародний фінансовий ринок виник на основі інтеграційних процесів
між національними фінансовими ринками. Інтеграція ринків окремих країн
розпочалася приблизно в середині 60-х років і згодом стала розвиватись
прискореними темпами. Вона виявлялася в зміцненні зв’язків, розширенні
контактів між національними фінансовими ринками, їх прогресуючому
переплетенні. Банки почали надавати, а їхні клієнти одержувати фінансові
послуги за межами країн, де вони розташовані, одночасно в декількох валютах.
Умови таких угод, наприклад відсоткові ставки за кредитами, почали
вирівнюватись і ставали все більш привабливими для позичальників та інших
одержувачів банківських послуг порівняно з умовами національних ринків.
Окрім іншого, це було пов’язано також і з тим, що в міжнародних фінансових
операціях не було таких жорстких вимог державного регулювання, як в окремих
країнах.
Розвиток процесу інтеграції національних фінансових ринків поступово
привів до початку їх глобалізації. Це виявилося у виникненні й швидкому
зростанні світової фінансової системи, де циркулюють валютні, кредитні та інші
фінансові ресурси. Ринки різних країн, де можна мобілізувати кошти, не тільки
взаємодіють, а й залежать один від одного. Міжнародний фінансовий ринок
нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та
надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції.
Нині цей ринок набув величезних масштабів і перетворився в одне з
найважливіших джерел фінансових ресурсів, став визначальним фактором
господарського життя всіх без винятку країн світу [69].
Таким чином виникнення міжнародного фінансового ринку можна
розглядати як наслідок інтернаціоналізації та глобалізації господарської
діяльності та виникнення міжнародного підприємництва. Формування
міжнародного фінансового ринку пов’язано з науково-технічною революцією та
породження нею велетенських за капіталоємністю проектів та необхідністю
пошуку для їх реалізації відповідно потужних джерел фінансових ресурсів.
 52
Можна виділити ряд факторів, що сприяють формуванню міжнародного
фінансового ринку та розширенню його географії. До їх числа можна віднести:
- зростаючий взаємозв’язок між національними та іноземними
секторами економіки як наслідок посилення значення зовнішньої
торгівлі;
- перегулювання з боку держави грошових, капітальних потоків,
валютних курсів та міграції трудових ресурсів;
- посилення ролі та значення міжнародних фондових бірж та
фінансових інститутів в результаті впровадження новацій в торгівлю
фінансовими інструментами та удосконалення платіжних
розрахунків;
- розвиток електронних міжбанківських комунікацій, електронний
переказ фінансових активів [42].
Світові фінансові потоки обслуговують міжнародну торгівлю товарами,
послугами, перерозподіл капіталів та робочої сили між країнами.
Головними каналами руху фінансових потоків є:
 валютно-кредитне і розрахункове обслуговування купівлі-продажу
товарів і послуг;
 іноземні інвестиції в основний і оборотний капітал;
 операції з цінними паперами та іншими фінансовими
інструментами;
 валютні операції;
 фінансові сприяння країнам та державні внески в міжнародні
організації.
У цілому перерозподіл фінансових коштів у світовому масштабі забезпечує
зростання конкуренції та ефективніше використання виробничих потужностей
та інших ресурсів економічного розвитку.
Рух фінансових коштів здійснюється через банки, спеціалізовані
фінансово-кредитні установи, фондові біржі, які в сукупності формують
міжнародний фінансовий ринок (рис. 6.2).

МІЖНАРОДНИЙ ФІНАНСОВИЙ РИНОК

СВІТОВІ ФІНАНСОВІ ПОТОКИ

ТНК ТНБ Держави Міжнародні

організації

Рис. 6.2. Основні суб’єкти міжнародного фінансовго ринку

 53
Основна частина міжнародних фінансових операцій здійснюється у
світових фінансових центрах.
Світові фінансові центри – це: 1) місця зосередження банків і
спеціалізованих кредитно-фінансових інституцій, які здійснюють міжнародні
валютні, кредитні, фінансові операції, реалізують угоди з цінними паперами та
золотом; 2) осередки організацій (банків, бірж, фінансових і страхових
компаній), які або надають фінансові послуги, або самі потребують їх, при
цьому пропонуються глобальні послуги й можуть укладатися глобальні
фінансові угоди.
Факторами активного формування сучасних світових фінансових
центрів – є:
1) створення відносного надлишку капіталу в окремих частинах світового
господарства;
2) виникнення світових грошей, які спроможні за своїм правовим статусом
забезпечити вільний рух капіталу;
3) достатньо високий ступінь організації міжнаціональних кредитно-
фінансових інституцій;
4) фінансова діяльність транснаціональних банків і міжнародних
корпорацій;
Найбільш цікавим, як з погляду становлення і розвитку, так і виняткової
здатності вчасно реагувати на потреби часу, є світовий фінансовий центр –
Лондон. Після Першої світової війни в результаті дії закону нерівномірності
розвитку країн провідним фінансовим центром став Нью-Йорк.
Поява цих фінансових центрів обумовлена певною мірою нижчими
податковими й операційними витратами, незначним державним втручанням та
ліберальним валютним законодавством. Це: Багамські острови, Сінгапур,
Гонконг, Панама, Бахрейн.
Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок –
сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як
позиковий капітал за межами національних кордонів. Операції на
Євровалютному ринку проводяться в євровалютах. Євровалюта – це іноземна
валюта, в якій здійснюються операції за межами країн-емітентів усіх валют.
Наприклад, долар США на рахунках у банках Великобританії, Німеччини чи
інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції,
Італії – євростерлінгом. Зміст операцій на Євроринку полягає у тому, що банки,
розміщені поза межами країни-емітента будь-якої національної валюти,
приймають за певні відсотки депозити, виражені у цій валюті.

6.5.2. Класифікація фінансових ринків

Наявність багатьох типів фінансових активів пов’язана з існуванням різних
підходів до їх класифікації. Розглянемо основні підходи, і відповідно, основні
класифікації фінансових ринків.
1. За умовами передачі фінансових ресурсів в користування фінансовий
ринок поділяється на ринок позикового капіталу і ринок акціонерного капіталу.
На ринку позикового капіталу ресурси передаються на умовах позики на
визначений термін та під процент за допомогою боргових цінних паперів або
кредитних інструментів. На ринку акціонерного капіталу кошти вкладаються
 54
на невизначений термін. При цьому інвестор отримує право на частину
прибутку у вигляді дивіденду, право співвласності на активи підприємства і
повністю поділяє підприємницькі ризики з іншими акціонерами підприємства.
2. За терміном обігу фінансових активів, що можуть бути в обігу на
ринку, фінансовий ринок поділяють на ринок грошей та ринок капіталів
(рис. 6.3).

ФІНАНСОВИЙ РИНОК

РИНОК ГРОШЕЙ РИНОК КАПІТАЛІВ

Короткотертіновий

Довготерміновий
Інструменти позики

Інструменти
власності

Рис 6.3. Класифікація фінансових ринків за терміном обігу фінансових активів

На ринку грошей здійснюється короткострокове інвестування коштів. На
цьому ринку перебувають в обігу фінансові активи, термін обігу яких не
перевищує одного року: короткострокові казначейські зобов’язання, ощадні та
депозитні сертифікати, векселі, різні види короткострокових облігацій тощо. На
ринку грошей корпорації залучають кошти для підтримки обігового капіталу в
разі виникнення тимчасових короткострокових потреб у грошових коштах.
Фінансові інститути, зокрема комерційні банки, залучають кошти на такому
ринку для надання позичок іншим суб’єктам ринку та для підтримки ліквідності
на належному рівні. Короткострокові цінні папери на ринку грошей більш
ліквідні і характеризуються меншим коливанням цін, ніж на ринку капіталів,
тому здійснення інвестицій на грошовому ринку менш ризикове, ніж на ринку
капіталів.
Ринок капіталів призначений для довгострокового інвестування коштів в
основний капітал. На ринку капіталів надаються середньострокові та
довгострокові кредити, перебувають в обігу середньострокові та довгострокові
боргові цінні папери, а також інструменти власності – акції, для яких термін
обігу не встановлюється. Емітуючи акції та облігації, залучаючи банківські
кредити, корпорації формують на ринку капіталів фінансові ресурси, необхідні
для модернізації і розширення виробництва, впровадження нових технологій,
освоєння виробництва нових видів продукції. Фізичні особи та будівельні
організації залучають кошти для придбання та будівництва нерухомості.
Фінансові інститути формують власні фінансові ресурси, які перебувають у їх
 55
використанні протягом усього періоду функціонування і забезпечують
економічне зростання та економічну стабільність фінансовому інституту.
В цілому на ринку довгострокових запозичень держава, підприємницькі
структури і населення отримують за визначену плату в довгострокове або
безстрокове користування фінансові ресурси інших учасників ринку. Ринок
капіталів розвивається більшою мірою в країнах з досить визначеними та
сприятливими економічними перспективами. Становлення ринку капіталів
передбачає невисокі темпи інфляції, а також стабільність політичної та
економічної ситуації в країні.
3. Залежно від того, чи нові фінансові активи пропонуються для
продажу, чи емітовані раніше, фінансовий ринок поділяється на первинний і
вторинний.
Первинний ринок є ринком перших та повторних емісій, на якому
здійснюється початкове розміщення фінансових активів серед інвесторів та
початкове вкладення капіталу в різні галузі економіки. Обов’язковими
учасниками первинного ринку є емітенти цінних паперів та інвестори.
На вторинному ринку мають обіг емітовані раніше фінансові активи.
Операції на вторинному ринку не збільшують загальної кількості фінансових
активів і загального обсягу інвестицій в економіку. Важливі риси вторинного
ринку – ліквідність, можливість поглинати значні обсяги фінансових активів у
короткий час при незначних витратах на проведення операцій. Основну частину
операцій на вторинному ринку становлять операції, пов’язані з перерозподілом
сфер впливу на ринку, та спекулятивні операції. Як правило, вторинний ринок
визначає ціни на первинному ринку.
Вторинний ринок для деяких типів фінансових активів є досить
обмеженим, для інших – практично відсутнім. Для таких фінансових активів, як
акції, ф’ючерси та опціони, характерним є не тільки розвинений вторинний
ринок, а й наявність спеціалізованих бірж для торгівлі цими активами.
Вторинного ринку кредитів в Україні практично немає. В країнах з розвиненою
ринковою економікою вторинний ринок кредитів розвивається за рахунок
впровадження фінансовими посередниками інновацій на ринку інструментів
позики, а саме внаслідок використання процедури сек’юритизації активів.
4. Залежно від місця, де відбувається торгівля фінансовими активами,
розрізняють біржовий та позабіржовий ринки.
Біржовий ринок пов’язують із поняттям біржі як особливого способу
організованого ринку, що сприяє збільшенню мобільності капіталу та
виявленню реальних ринкових активів. Біржовий ринок є переважно вторинним
ринком, оскільки на ньому в більшості випадків відбувається торгівля
емітованими раніше фінансовими активами.
На позабіржовому ринку діють так-звані торгово-інформаційні системи.
Учасники таких систем – фінансові посередники – мають змогу ознайомитись з
попитом-пропозицією на фінансові активи та укласти угоди з тими
посередниками, пропозиції яких їх зацікавлять.
На різних сегментах фінансового ринку біржовий та позабіржовий ринки
відіграють різну роль. Так, на валютному ринку торгівля валютними ресурсами
переважно зосереджується на позабіржовому міжбанківському ринку. На ринку
цінних паперів як біржовий, так і позабіржовий ринки мають велике значення.
 56
Організаторами торгівлі на біржовому ринку цінних паперів виступають
фондові та спеціалізовані біржі з торгівлі ф’ючерсними та опціонними
контрактами. На позабіржовому ринку торгівля цінними паперами здійснюється
через торговельно-інформаційні системи, які створюються торговцями цінними
паперами відповідно до законодавства конкретної країни. Торгівля акціями
відбувається переважно на біржовому ринку, а облігаціями – на позабіржовому.
5. Якщо взяти за ознаку класифікації поняття глобальності, можна
здійснити поділ фінансових ринків на міжнародні та національні. Останні, у
свою чергу, в залежності від умов емісії та механізму обігу фінансових активів
можуть бути поділені на ринки резидентів та нерезидентів (рис. 6.4).

ФІНАНСОВИЙ РИНОК

НАЦІОНАЛЬНИЙ МІЖНАРОДНИЙ

Ринок резидентів Ринок нерезидентів

Рис. 6.4. Класифікація фінансових ринків за ознакою глобальності

Ринок резидентів є ринком фінансових активів, емітованих резидентами
на національному ринку.
Ринок нерезидентів – це ринок, на якому нерезиденти емітують фінансові
активи відповідно до законодавства певної країни. Цінні папери, емітовані на
ньому називають іноземними цінними паперами. Ринки нерезидентів досить
розвинені лише в окремих країнах, де державне регулювання сприяє розвитку
таких ринків.
На міжнародному фінансовому ринку активи, емітовані поза юрисдикцією
будь-якої однієї країни, пропонуються інвесторам багатьох країн. Учасниками
міжнародного ринку виступають уряди, центральні банки, фінансові інститути,
великі промислові корпорації, а також міжнародні фінансові інститути та
організації. Основними фінансовими інструментами, що мають обіг на
міжнародному ринку, є єврокредити, єврооблігації, євроакції та похідні
фінансові інструменти – ф’ючерси, форварди, опціони, свопи.
Постійний розвиток міжнародних ринків та інтеграційні процеси на них
сприяють розвитку світової економіки, оскільки дають можливість кращого
розподілу фінансових ресурсів у світовому масштабі. Водночас вони роблять
більш взаємозалежними економіки різних країн і зменшують можливості урядів
країн в регулюванні процесів на національних фінансових ринках.
6. Остання класифікація, на якій ми зупинимось, не має чітко визначеної
ознаки. Проте оскільки окремі сегменти вітчизняного фінансового ринку мають
специфічну структуру та механізми функціонування, є сенс виділити такі
складові фінансового ринку, як ринок цінних паперів (фондовий ринок),
валютний та кредитний ринки [63].
 57
6.5.3. Світовий ринок золота
Економічне значення золота полягає в його використанні протягом
значного історичного періоду як грошового товару поряд з іншими
благородними металами, а з кінця XIX ст. — монопольне. Золото служило
основою грошової і валютної систем. Однак з часом, у результаті офіційної
демонетизації, золото вийшло з грошового і валютного обігу й осіло в скарбах, а
операції з цим благородним металом відбуваються на особливих ринках [39].
За останні 6 000 років у світі було видобуто 125 000 тонн золота. Нині
найбільший золотовидобувач – Південно-Африканська Республіка. Вона має
чотири десятки золотовидобувних шахт і рудників, на яких працюють
півмільйона чоловік. Частка ПАР у загальносвітовому обсязі золота, видобутого
у 1970 році, становила 79% (або 1 000 тонн). Нині цей показник значно менший
(трохи більше 20%). У колишньому СРСР найбільше золота було видобуто у
1988 році – 304 тонни.
Демонетизація золота, що відбулася у 70-х роках ХХ століття, істотно
змінила його світовий ринок. Це означає, що виробництво, реалізація і
споживання золота нині концентруються у приватних руках. Офіційна ціна
золота була скасована. Угоди щодо цього металу нині використовують лише
ринкові ціни.
Основні джерела золота такі:
новий видобуток;
золотий лом;
державні резерви;
нагромадження приватних осіб (фізичних і юридичних).
Основні споживачі золота:
o виготовлювачі ювелірних виробів, монет, медалей, товарів
промислово-побутового призначення;
o приватні особи, які нагромаджують золото як скарб (тезавратори);
o державні органи (для поповнення офіційних ресурсів).
Біржова торгівля золотом стосується не фізичного металу, а юридичних
зобов’язань щодо його постачання. Однак вона істотно впливає на кон’юнктуру
торгівлі золотом як фізичним металом. На кон’юнктуру також більше впливає
попит, ніж пропозиція [65].
У світі існують спеціальні центри торгівлі золотом, де здійснюється
регулярна його купівля-продаж. Це ринки золота.
Золото на ринки поставляється у вигляді стандартних зливків:
• зливки міжнародного зразка в 400 тройських унцій (12,5 кг) з пробою, не
менше 995;
• великі зливки з пробами від 900 до 916,6 і вагою в декілька кілограмів;
• малі зливки від 1005 до 990 г.
Об’єктами операцій на ринках золота виступають також золоті монети як
старого карбування, так і сучасні ювілейні та сувенірні монети [69].
У залежності від характеру державного регулювання ринки золота
поділяються на чотири основні категорії:
 глобальні, з ліберальним режимом державного регулювання – в Лондоні,
Цюриху, Франкфурті, Чикаго, Гонконгу;
 58
 національні, з ліберальним режимом державного регулювання – в
Мілані, Парижі, Ріо-де-Жанейро;
 регіональні, з жорстким режимом державного регулювання – в Афінах,
Токіо;
 «чорні ринки» - в Бомбеї, Каїрі.
Основними золотодобувними країнами є ЮАР, США, Канада, Росія і
Австралія. Ціноутворення на жовтий метал відбувається на біржах економічно
розвинутих країн. Ведучими ринками виступають ринки Лондона, Цюриху і
США.
У сучасному виді Лондонський ринок існує з 1920-х років. Його
ключовими учасниками залишаються члени клубу золотих брокерів Лондона.
Власне на лондонському золотому ринку сформувалася процедура фіксингу, яка
з 1919 року проводиться двічі на день. Ціни Лондонського ринку вважаються
найбільш презентативними, вони використовуються у якості інформаційного
орієнтиру для різного роду розрахунків, порівнянь, вони ж закладаються у
довгострокові контракти. Об’єктом торгівлі виступають стандартизовані
зливки. Кожен зливок повинен мати серійний номер, відмітку про пробу
(чистоту), штамп виробника. Достатньо довго Лондонський ринок золота був
ринком нерезидентів у зв’язку з тим, що відповідно до режиму валютного
регулювання резиденти Великобританії не мали права купувати золото, а
професійні дилери повинні були отримати ліцензію у банку Англії. У жовтні
1979 року уряд, очолюваний М.Тетчер, у рамках фінансової лібералізації зняв
обмеження на операції із золотом. Однак, це рішення було запізнілим, оскільки
лідерство на золотому ринку перейшло до США і Швейцарії.
Цюрих став крупним центром торгівлі золотом у 1970-х роках. З початку
1980-х років Швейцарія щорічно імпортувала в середньому від 1 200 до
1 400 тонн золота, а експортувала від 100 до 1 200 тонн. Більша частина жовтого
металу осідала в країні. Про провідну роль Цюриху як європейського золотого
центру свідчить той факт, що золотий імпорт Швейцарії складає 70% золота, що
добувається в західних країнах, з яких 60% реекспортується у різні країни світу,
що розвиваються. З початку 1980-х років Цюрих став світовим ринком золота,
через який проходить майже половина світової промислової торгівлі золотом.
Маркет-мейкерами золотого ринку Цюриху виступає «велика трійка»
(UBS+SBC, Credit Swiss), які швидко пристосувались до нових ринкових умов і
змін потреб клієнтів. Ці банки володіють великою брокерською фірмою Premex
AG, яка здійснює не тільки угоди спот, а й працює на форвардному і
опціонному ринках. Банки «великої трійки» відносяться до інноваційних банків,
які здійснюють широкий спектр найбільш сучасних операцій з золотом.
Перевагою швейцарських банків є їх присутність на світових ринках золота в
різних регіонах світу. Вони представлені на ринках дорогоцінних металів в
Європі, США, Південно-Східній Азії і Австралії. Це дозволяє їм цілодобово
бути присутніми на глобальному ринку золота, здійснюючи операції як з
фізичним золотом так і з «паперовим» металом.
Офіційна ціна золота протягом більше 40 років (1933-1976 роки)
фіксувалася Казначейством США. Демонетизація золота, яка відбулася у 1970-х
роках, дозволила відмінити Акт золотої заборони, у відповідності до якого
громадяни США не мали права на особисте володіння золотими зливками.
 59
Лібералізація торгівлі золотом призвела до швидкого перетворення Нью-
Йоркської Товарної Біржі та Чикагської Товарної Біржі в крупніші центри
торгівлі золотими ф’ючерсними контрактами. Власне тут укладається більше
90% всіх ф’ючерсних контрактів на поставку золота. Поряд з біржами в торгівлі
золотом беруть участь провідні американські банки, які є маркет-мейкерами на
глобальному ринку золота, такі як J.P. Morgan Chase. Особливістю
американського ринку золота є широке розповсюдження угод венчурного
характеру. До них відносяться термінові угоди (форварди, ф’ючерси).
Стандартна сума контракту – 100 унцій.
Центром торгівлі опціонами стала Канадська золота біржа. З початку
1990-х років активно здійснюються операції з золотом на ринку Гонконгу, де
мають представництва крупні золоті дилери з Цюриху, Лондона, Нью-Йорку і
Франкфурта. З 1980 року Товарна біржа Гонконгу почала здійснювати торгівлю
ф’ючерсними контрактами. Серед регіональних ринків виділяється ринок золота
в Саудівській Аравії, який забезпечує сировиною ювелірну промисловість за
рахунок імпорту. Іншим не менш цікавим місцевим золотим ринком є Індія, яка
поглинає в середньому 10% загальносвітового видобутку благородного металу
[31].

6.6. Транснаціональні корпорації (ТНК)

6.6.1. Суть та значення ТНК
Транснаціональна корпорація (ТНК) – це міжнародна компанія, що має
свої господарські підрозділи у двох або більше країнах, управління якими
здійснюється з одного або декількох центрів. В основі такого управління –
механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і
загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для
досягнення результату – отримання прибутку. ТНК – це мережа
взаємопов’язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають складові
частини та філії в інших країнах. ТНК володіють або контролюють комплекси
виробництва та обслуговування, що знаходиться за межами країни базування.
Вони є лідерами у виробництві та реалізації певного товару. На відміну від
звичайної корпорації, яка функціонує на світових ринках, ТНК переносить за
кордон не товар, а сам процес вкладання капіталу, поєднуючи його із
закордонною робочою силою в межах міжнародного виробництва [59].
Транснаціональні корпорації – це концерни, національні за капіталом і
контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдине визначення ТНК поки
що відсутнє. Найбільш поширеним є трактування ОЕСР (Організація
економічного співробітництва і розвитку), яка визначає ТНК як компанії
приватної, державної або змішаної вартості, які знаходяться в різних країнах.
Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) визначає ТНК як
підприємство, яке об’єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових
форм та видів діяльності в двох і більше країнах, здійснює послідовну політику
та загальну стратегію через один або декілька центрів прийняття рішень. ТНК
належать близько 90% прямих зарубіжних інвестицій, близько половини
світової торгівлі та валютних ресурсів. Сферами прикладання капіталів ТНК є
як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються. В розвинутих країнах
об’єктами прямого інвестування найчастіше є галузі обробної промисловості і
 60
сфера послуг, а в країнах, що розвиваються – розробка природних ресурсів,
галузі, що заміщують імпорт тощо.

6.6.2. Теорії та концепції ТНК

Феномен ТНК, починаючи з 60-х років, став притягувати пильну увагу
економічної науки. До теперішнього часу теорії транснаціоналізації пройшли
достатньо довгий шлях розвитку, проте повністю закінчених і таких, які
пояснюють усі аспекти цього складного явища поки що немає, та і напевне, і не
може бути, оскільки сам процес транснаціоналізації стрімко розвивається,
приймаючи різноманітні, часто зовсім нові форми. Коротко зупинимось на
основних теоріях і концепціях транснаціоналізації.
Технологічна концепція була висунута американським економістом-
інституціалістом Дж. Гелбрейтом. Він вважає, що ТНК розвиває іноземні
структури в основному для обслуговування за кордоном своєї технічно складної
продукції і розширення збуту за рахунок організації гарантійного
обслуговування та промоушен-компаній.
Теорія монополістичних переваг була висунута С.Хаймером і розвинута
Ч.Кіндлебергером. Саме поняття монополістичної конкуренції було введено і
досліджено у працях Э.Чемберліна. В умовах монополізації товарного ринку
компанія намагається використовувати особливий вид конкуренції, виділяючи
свій товар в особливу групу шляхом використання реклами та інших заходів з
просування його на ринок. Цей товар стає особливим і на нього не
розповсюджуються загальні закони ринкової конкуренції. Таким чином,
виникає своєрідна монополія, можливо, на достатньо вузькому сегменті ринку.
Наприклад, «Кока-Кола» за рахунок гігантських вкладень в рекламу стала
своєрідним окремим товаром, який виділився з групи інших прохолоджуючих
напоїв. Це ж саме можна сказати про монополістично конкуруючу з нею
«Пепсі-Колою». По-суті, споживачі розділилися на два табори – Кока і Пепсі, і
їх ринки знаходяться в стані динамічної рівноваги.
Коли корпорація виходить на іноземний ринок, вона стикається з уже
працюючими там місцевими корпораціями, які володіють певними перевагами,
оскільки добре знають свій ринок, «правила гри» на ньому, смаки споживачів і
мають зв’язки з місцевою адміністрацією. Тому одним із способів завоювати
якийсь із сегментів цього ринку полягає у використанні методів
монополістичної конкуренції. На закордонний ринок зразу проштовхується
«особливий» товар з «розкрученою» у світі торговою маркою, яка широко
рекламується. ТНК зобов’язана володіти перевагами монополії для того, щоб
протистояти місцевим фірмам. Ріст продажу у країні-реципієнті обумовлений
ще й історією ТНК, яка має відому у світі репутацію і торгову марку.
Теорія життєвого циклу продукту, розроблена французьким економістом
Р Верноном, спирається на постулат про проходження будь-яким товаром
життєвого циклу, який складається з трьох послідовних стадій:
1) інноваційної;
2) зрілої;
3) фази стандартизації.
На інноваційній стадії корпорація першою освоює певний товар, має
суттєві конкурентні переваги, які перекривають її витрати на НДДКР. На другій
 61
і третій стадіях для успішної конкуренції компанія зобов’язана застосувати
стратегію інтернаціоналізації. На фазі зрілості зменшення обсягу продажу на
вітчизняному ринку все ще компенсується його збільшенням за кордоном. На
фазі стандартизації, коли виробництво товару за технологією і якістю набуває
стандартних форм, подальші конкурентні переваги можна отримати, тільки за
рахунок перенесення різноманітних стадій виробничого циклу у ті країни, де
витрати на виконання робіт будуть меншими. Після цього при уже зниженій
собівартості товар може повернутися навіть на вітчизняний ринок. Це чітко
показує еволюційний шлях пошуку фірмою максимуму прибутку.
Теорія циклу випередження і парадигма «журавлиного клину».
Японський вчений К.Акамацу на основі вивчення різних галузей японської
промисловості прийшов до висновку про їх розвиток, який проходив у три фази:
імпорт іноземних товарів, виробництво замінника імпортованого товару,
експорт галузі в інші країни, який за обсягами випереджає імпорт. Після
проходження цих трьох етапів складаються умови для транснаціоналізації
місцевих корпорацій і експорту ПІІ. Графіки обсягів імпорту, замінника
імпортованого товару і експорту галузі нагадували романтичному японцю клин
журавлів, що і дало назву парадигмі (концепції) – парадигма «журавлиного
клину».
В 1978 році ця парадигма була удосконалена і перетворена в теорію циклу
випередження, яка пояснює стрімкий розвиток економік таких країн як
Південна Корея, Тайвань, Тайланд та ін. В цій теорії суттєво враховуються
процеси прискорення «формування журавлиного клину» в різних галузях, а
також вплив ТНК і ПІІ. Вона деталізує часовий хід процесів переслідування
передових економік тими, які розвиваються.
Теорія олігополістичного захисту, запропонована Ніккербоккером
(1978 рік), пояснює розвиток транснаціоналізації також гонкою за лідерами, але
вже серед самих ТНК. На основі емпіричних даних про 187 американських
корпорацій за 20 років він відкрив, що в олігополістичних галузях, де більшу
частину ринку контролює 4-7 корпорацій, після транснаціонального ривка
однієї з конкуруючих компаній за нею через 3-7 років на іноземні ринки
обов’язково приходять її домашні конкуренти. У цій теорії найважливішим
фактором транснаціоналізації вважається конкурентна гонка за передовою
компанією.
Теорія інтерналізації, запропонована англійськими економістами Бакклі і
Кассоном, основана на постулаті про те, що основною конкурентною перевагою
ТНК є цілісна інтернальна (внутрішня) структура, за якої вироблені в корпорації
ноу-хау не доступні конкурентам. Це стосується не тільки ноу-хау та досягнень
у сфері НДДКР, але й використання нових фінансових технологій, які
дозволяють організовувати транснаціональні фінансові потоки так, щоб
зменшити загальну суму витрат на податки та інші платежі до державних
бюджетів усіх країн, де працює ТНК. Теорія підкреслює важливість мінімізації
податків при загальній максимізації прибутку корпорації.
Еклектична теорія Дж. Даннінга (1981 рік) ставила за ціль об’єднання
окремих «найкращих» елементів, взятих з різних попередніх теорій, для
всестороннього пояснення транснаціоналізації. Згідно з цією теорією можна
 62
виділити три групи факторів, які визначають транснаціоналізацію і обсяги
іноземних активів:
- специфічні особливі конкурентні переваги іноземних інвесторів
(ТНК) перед місцевими компаніями (О-переваги);
- вигідні місцеві фактори, які пропонуються приймаючими країнами
для ТНК і які дозволяють найкращим чином розкрити їх конкурентні
переваги на локальних ринках цих країн (L-переваги);
- ступінь можливої інтерналізації, тобто контролю за власними
конкурентними перевагами, можливість залишити своє ноу-хау
всередині корпорації, не передаючи його закордонним партнерам (І-
переваги).
Теорія шляхів інвестиційного розвитку націй була також запропонована
Даннінгом спільно з нідерландським вченим Наруллою (1994 рік). Теорія
шляхів інвестиційного розвитку вважає, що розвиток країни проходить через
п’ять етапів (фаз), класифікаційними ознаками яких є готовність приймати і
експортувати ПІІ. Базою аналізу служить еклектична теорія і OLI-переваг.
Перша фаза шляху інвестиційного розвитку країни проходить практично за
відсутності OLI-переваг. В країні розвинуті тільки низько технологічні
виробництва, а держава активно захищає внутрішній ринок від імпорту і ПІІ.
На другій фазі починається повільний приріст ПІІ, росте місцевий ринок,
підвищується конкурентоспроможність місцевих фірм, частково лібералізується
ПІІ-політика.
На третій фазі починається експорт ПІІ, суттєво збільшуються І-переваги
місцевих фірм, державна ПІІ-політика стає більш ліберальною, а економіка –
орієнтована на експорт.
На четвертій фазі експорт ПІІ випереджає імпорт, країна лідирує у деяких
високо технологічних галузях.
На п’ятій фазі експорт та імпорт ПІІ продовжують зростати,
затверджується світове лідерство при ліберальній ПІІ-політиці та стимулюванні
експорту інвестицій.
Ця теорія розвиває теорію життєвого циклу продукту, циклу випередження
та олігополістичного захисту, намагаючись теоретично обгрунтувати еволюцію
транснаціоналізації [43].

Висновки. Засвоєння матеріалу теми «Міжнародні інвестиції і міжнародний

кредит» є важливим елементом оволодіння знаннями у сфері іноземного
інвестування, функціонування міжнародного фінансового ринку та
транснаціоналізації світової економіки. Особливу увагу слід звернути на
відмінності прямих і портфельних інвестицій, а також на визначення поняття
«інші іноземні інвестиції». Ретельного вивчення також потребує структура,
розвиток і механізм функціонування світиового фінансовго ринку та основні
проблеми і сучасний стан процесу транснаціоналізації.
 63
ТЕМА 7. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА
ПЛАН
7.1. Поняття валютної системи та її структура, види валюти
7.2. Етапи становлення світової валютної системи
7.3. Валютні ринки та валютні операції
7.4. Регулювання світових валютно-фінансових відносин
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі характеристики: поняття
валютної системи, її складові, поняття і види валюти, еволюція валютної
системи, види валютних операцій (касова торгівля, строкова торгівля), зміст і
особливості функціонування валютних ринків, суб’єкти та інститути
регулювання світових валютно-фінансових відносин.

7.1. Поняття валютної системи та її структура, види валюти

Міжнародна валютна система (МВС) – це закріплена в міжнародних
угодах форма організації валютно-фінансових відносин, які функціонують
самостійно або обслуговують міжнародний рух товарів і факторів
виробництва.
Іншими словами МВС – це сукупність засобів, інструментів і
міждержавних органів, за допомогою яких здійснюються взаємні платіжно-
розрахункові відносини в межах СГ. Структура МВС складається з таких
елементів: міжнародна ліквідність; режими обміну валют; валютні ринки;
міжнародні валютно-фінансові організації.
Міжнародна ліквідність – це сукупність всіх платіжних засобів, які
можуть використовуватись у міжнародних розрахунках (золото, валюта, векселі,
чеки, штучні гроші тощо). Режими обміну валют – це валютні курси,
паритети, умови котирування і уніфікації форм розрахунків. Валютні ринки –
це економічний механізм, який забезпечує купівлю та продаж валют.
Міжнародні валютно-фінансові організації – це міжнародні установи, в
функції яких входить регулювання валютно-фінансових потоків між суб’єктами
економіки різних країн (МВФ, МБРР, ЄБРР, МФК, СБ тощо).
Валюта – це готівкова частина грошової маси, яка циркулює у формі
грошових банкнот і монет. Валюта іноземна – платіжний засіб інших країн,
який законно або незаконно використовується на території певної країни.
Валюта національна – законний платіжний засіб на території країни, що її
випускає. Валюта конвертована – валюта, яка має здатність вільно
обмінюватись для резидентів і нерезидентів і використовуватись в угодах з
реальними і фінансовими активами. Валюта вільного використання – валюта,
котра широко використовується для здійснення платежів за міжнародними
угодами і активно продається і купується на головних валютних ринках. Тверда
валюта – валюта, яка характеризується стабільним валютним курсом, зміни
якого відбуваються переважно через фундаментальні макроекономічні
закономірності.
 64
7.2. Етапи становлення світової валютної системи
Міжнародна валютна система являє собою закріплену в міжнародних
домовленостях форму організації валютних відносин, функціонуючих
самостійно або обслуговуючих міжнародний рух товарів і факторів
виробництва. Валютні відносини, у свою чергу, складають сукупність
інститутів, угод і правил поведінки, що визначають способи міжнародних
розрахунків. Валютна система складається із декількох елементів. Цими
елементами є національні валюти, умови їх обороту, валютні курси, а також
внутрішні і зовнішні (міжнародні) механізми регулювання валютних курсів [1].
Не дивлячись на те, що світова валютна система переслідує глобальні
світогосподарські цілі і має особливий механізм функціонування і регулювання,
вона тісно пов’язана з національними валютними системами. Цей зв’язок
здійснюється через національні банки, що виконують зовнішньоекономічні
функції, і проявляється у міждержавному валютному регулюванні і координації
валютної політики ведучих країн світу.
Взаємозв’язок національних і світової валютних систем не означає їх
тотожність, оскільки є різними їх задачі, умови функціонування і регулювання,
вплив на економіку окремих країн та світове господарство. Взаємозв’язок і
відмінність національних і світової валютних систем проявляються в їх
елементах (таблиця 7.1).
Таблиця 7.1
Основні елементи національних і світової валютних систем
Основні елементи валютної системи
№ з/п
національної світової
резервні валюти, міжнародні
1 національна валюта
розрахункові валютні одиниці
умови конвертованості національної
2 умови взаємної конвертованості валют
валюти
уніфікований режим валютних
3 паритет національної валюти
паритетів
регламентація режимів валютних
4 режим курсу національної валюти
курсів
наявність або відсутність валютних міждержавне регулювання валютних
5
обмежень, валютний контроль обмежень
національне регулювання міжнародної міждержавне регулювання
6
валютної ліквідності країни міжнародної валютної ліквідності
регламентація використання уніфікація норм використання
7 міжнародних кредитних засобів міжнародних кредитних засобів
обороту обороту
регламентація міжнародних уніфікація основних форм
8
розрахунків країни міжнародних розрахунків
режим національного валютного ринку режим світових валютних ринків і
9
і ринку золота ринків золота
національні органи, які регулюють міжнародні організації, які регулюють
10
валютні відносини країни міждержавні валютні відносини
Елементи валютних систем в різних валютних системах мають особливості.
Зміни світової валютної системи у процесі її еволюції ілюструє таблиця 7.2 [72].
 65
Таблиця 7.2
Еволюція світової валютної системи
Світова валютна система
Критерій Паризька Генуезька Бреттон-Вудська Ямайська Європейська
(з 1867 року) (з 1922 року) (з 1944 року) (з 1976 року) (з 1979 року)
Золотомонетний Стандарт СПЗ
Основа Золотодевізний стандарт Стандарт ЕКЮ
стандарт (USD, GBP, EUR, JPY)
Золотий паритет Об’єднання 20%
Золото як резервний платіжний засіб офіційних золото
доларових резервів.
Використання Офіційна Використання золота
Конвертованість
золота як світових демонетизація для часткового
долара США в забезпечення емісії
грошей Конвертованість валют в золото золота
золото за ЕКЮ. Переоцінка
офіційною ціною золотих резервів за
ринковою ціною
Вільне коливання Спільно плаваючий
Фіксовані валютний курс у
Вільне коливання курсів без Вільний вибір
Режим валютного межах  2,25% ;
курсів у межах врахування паритети і курси режиму
курсу  15% із серпня 1993
«золотих точок» «золотих точок» (  0,75% ;  1% ) валютного курсу року («європейська
(з 30-х років) валютна змія»)
Європейський
МВФ як орган фонд валютного
Інституційна Конференція, міждержавного МВФ, наради на співробітництва
Конференція
структура наради валютного найвищому рівні (Європейський
регулювання валютний
інститут)
 66
Першу міжнародну грошову систему було введено в кінці ХІХ ст. під
назвою «золотий стандарт». Юридично ця система була оформлена в
1867 році на Міжнародній конференції в Парижі, де золото було визнано
єдиною формою світових грошей. Більшість країн ввели «золотий стандарт»,
тобто почали визначати курс і вартість своїх валют кількісним вмістом золота, а
державні банки цих країн були зобов’язані обмінювати паперові гроші на
відповідну кількість золота за фіксованими золотими стандартами.
Вже в кінці 20-х років ХХ-го століття виникла необхідність заміни цієї
системи внаслідок активного впровадження кредитних грошей. В цей час на базі
національних валют провідних країн (Англія, США, Франція) почали
складатись валютні зони – стерлінгова зона, зона долара, зона франка, причому
валюта цих країн застосовувалась у їх колоніях.
Тому в 1944 році було створено другу міжнародну валютну систему,
затверджену на міжнародній валютній конференції в м. Бреттон-Вудс (США),
яку за місцем проведення назвали Бреттон-Вудською системою. В її основу
покладено ідею пристосування валюти окремих країн до національних
валютних систем передових на той час США і Англії, але незначний золотий
запас Англії не дав їй змоги виразити ціну фунта стерлінга у золоті, тому
панівне становище зайняв долар, а фунт стерлінгів отримав статус резервної
валюти. Офіційно цю систему називали золотовалютним стандартом,
неофіційно – золотодоларовим. Основні принципи Бреттон-Вудської системи:
1) збереження за золотом функції світових грошей;
2) використання як світових грошей поряд із золотом американського
долара;
3) зобов’язання США обмінювати центральним банкам інших країн
пред’явлені долари на золото за офіційним курсом – 35 доларів за
тройську унцію золота – 31,1 грам;
4) використання фіксованих паритетів валют до долара, а через нього до
інших валют;
5) зобов’язання країн підтримувати коливання ринкових курсів
національних валют навколо фіксованих доларових паритетів у певних
межах;
6) регулювання міжнародних валютних відносин через спеціально
створений Міжнародний Валютний Фонд.
Отже ця система поставила долар у привілейоване становище, і він почав
переважати у міжнародних розрахунках. Система працювала нормально до
середини 60-х років. З другої половини 60-х років на світовому ринку змінились
позиції Японії та країн – членів ЄС, національні валюти яких усе частіше
почали використовувати у міжнародних розрахунках. Водночас США вже на
могли в необхідних кількостях обмінювати долари на золото. Почався відхід від
принципів Бреттон-Вудської системи.
Її місце зайняла третя – Ямайська валютна система, прийнята в
1976 році у м. Кінгстон (Ямайка). Вона набрала чинності у 1978 році. Основні
принципи Ямайської валютної системи:
1) демонетизація золота;
2) перехід до використання національних валют у міжнародних
розрахунках;
 67
3) прийняття системи плаваючих валютних курсів;
4) надання статусу головного резервного засобу міжнародної валютної
системи «спеціальним правам запозичення» (СПЗ – СДР – SDR –
«Special drawing rights»), які випускаються МВФ. СПЗ – це
безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках у МВФ.
В 1979 році була створена Європейська валютна система (ЄВС), яка
представляє визначені правила розрахунків між групою країн-членів ЄС. ЄВС
містить такі основні елементи: спеціальна європейська розрахункова одиниця
(ЕКЮ; з 1999р. – євро, з 2002 р. в обіг введено банкноти і монети євро);
механізм валютних курсів та інтервенцій; механізм кредитування;
Європейський центральний банк і Європейська система центральних банків
(створено у червні 1998 року), на які покладено завдання координації грошово-
кредитної політики центральних банків країн ЄС.

7.3. Валютні ринки та валютні операції

Валютний ринок – це множина великих комерційних банків та інших
фінансових закладів, пов’язаних складною мережею сучасних засобів зв’язку
(телефон, радіо, комп’ютер), за допомогою яких здійснюється торгівля
валютою. Виняток – міжнародний грошовий ринок в Чикаго, де безпосередньо
збираються покупці і продавці валютою.
Основними функціями валютних ринків є: кліринг, хеджування, арбітраж.
Кліринг – це система безготівкових розрахунків в зовнішній торгівлі та інших
формах економічних відносин між країнами, здійснюваних на підставі
міжнародних угод, що базується на обов’язковому заліку взаємних вимог і
зобов’язань партнерів; ця система охоплює процес отримання, сортування та
розподілу розрахункових документів кожного учасника розрахунків, а також
визначення остаточного розрахункового сальдо. Хеджування (страхування) –
це дії, спрямовані на компенсацію втрат, пов’язаних з ризиком
зовнішньоекономічних операцій, зокрема, це форма страхування ціни та
прибутку, які прогнозуються в таких угодах; хеджування полягає у
використанні форвардних (ф’ючерсних) угод, які передбачають оплату валюти
через певний час після укладення угоди за ціною, наперед визначеною в
контракті, маючи на меті отримання різниці в цінах або курсах з моменту
укладення угоди до моменту її реалізації. Арбітраж – купівля-продаж
чужоземної валюти з наступною зворотною угодою з метою отримання
прибутку від різниці валютних курсів у часі (часовий арбітраж) або за рахунок
різниці в курсах певної валюти на валютних ринках різних країн (просторовий
арбітраж). Арбітраж можна здійснювати з двома валютами (простий арбітраж)
та більшим числом валют (складний арбітраж) на умовах «спот» або «форвард».
Валютний курс – це вартісне співвідношення при обміні двох валют.
Валютне котирування – процес встановлення цих співвідношень (з точністю
до чотирьох знаків після коми). Котирування може бути пряме і непряме. Пряме
здійснюють шляхом вираження іноземної валюти певною кількістю одиниць
національної; непряме передбачає обернений розрахунок – тобто одиниця
національної валюти прирівнюється до певної кількості одиниць іноземної.
Існує багато різновидів валютних курсів [23], зокрема, крос-курс –
 68
співвідношення двох валют, отримане розрахунково через курс кожної з них
до однієї і тієї самої третьої валюти; курс «спот», курс «форвард», курс «своп»
тощо.
Торгівля валютою здійснюється в двох формах: касова торгівля і
строкова торгівля. Касові (готівкові) валютні операції проводять на умовах
«спот», тобто розрахунок у момент укладання угоди, або не пізніше ніж на
другий робочий день після здійснення угоди за курсом, зафіксованим в момент
її укладання. Мета операції «спот» – забезпечення валютою
зовнішньоторговельних операцій та отримання банками курсового прибутку.
Під час строкових (форвардних) операцій партнери домовляються про
поставку обумовленої суми валюти через певний строк після здійснення угоди
за курсом, зафіксованим в момент її укладання. Цей курс називають курсом
«форвард», він може бути як вищим, так і нижчим від курсу «спот». Якщо він
вищий, то різниця плюсова – премія (надвишка), якщо нижчий, то різниця
мінусова – дисконт (знижка).
Різновидами строкових операцій є опціонні і ф’ючерсні операції.
Ф’ючерсні операції – це купівля-продаж валюти за зафіксованими в момент
укладання угоди цінами з виконанням операції через певний строк. Головна їх
особливість – це торгівля стандартними контрактами, в яких детально
регламентовано всі складові угоди: сума, метод розрахунку, строк, форми
страхування (хеджування) тощо.
Опціонні операції – це угоди, якими надається право купити (опціон «кол»
– option «call») або продати (опціон «пут» – option «put») валюту в майбутньому
за курсом, зафіксованим в момент укладання угоди. Ця угода є з
незафіксованою датою поставки валюти (протягом періоду дії угоди). За
придбання права купити або продати валюту платиться невелика премія. Якщо
за період дії угоди опціон не був реалізований, то виплачена премія втрачається.
Опціон вигідний, коли курсові коливання ціни вищі, ніж розмір премії.
Валютною угодою, яка поєднує касову і строкову операції, є операція
«своп». Це валютна операція, що передбачає купівлю-продаж двох валют за
умовами негайної поставки з одночасною контругодою на визначений термін з
тими ж валютами. Під час операцій «своп» касова угода укладається за курсом
«спот», який у строковій контругоді коректується з урахуванням премії або
дисконта залежно від руху валютного курсу. Форвардні операції укладаються
для страхування капіталовкладень за кордоном від можливих збитків, для
конверсії валюти в комерційних цілях, для отримання прибутку за рахунок
курсової різниці.
У валютних котируваннях, як правило, зазначають лише розмір премії або
дисконту, які додаються або віднімаються від курсу «спот». Розрахунки премії
або дисконта можуть базуватись на різних підходах, зокрема, 1) паритет
процентних ставок (ППС); 2) паритет купівельної спроможності (ПКС);
3) підхід з позицій платіжного балансу (ПБ); 4) підхід з точки зору активів (ПА).
Сутність цих підходів:
 ППС – такий рівень процентних ставок всередині країни і за
кордоном, за якого однакові за розміром депозити в кожній з них
дають однаковий дохід при переведенні в одну валюту, іншими
 69
словами, майбутній обмінний курс враховує відмінність депозитних
(або кредитних) ставок всередині країни і за кордоном;
 ПКС – рівність купівельної спроможності різних валют за умови
незмінного рівня цін у кожній країні, іншими словами обмінний курс
між валютами двох країн дорівнює співвідношенню рівнів цін в цих
країнах;
 ПБ – валютний курс визначається сукупним попитом і пропозицією
валюти;
 ПА – валютний курс визначається співвідношенням дохідності
вкладення грошей у різні активи всередині країни і за кордоном, які
приносять дохід, головним чином, у банківські депозити і цінні
папери.

АЛГОРИТМ РОЗРАХУНКУ КУРСУ «ФОРВАРД»

1. За паритетом процентних ставок
ПРИКЛАД. Вихідні дані: Американський банк продає імпортеру
10 000 євро на форвардній основі з поставкою через три місяці (90 днів) при
ставках ЛІБОР за євро 5,5%, за доларом 3,5%. Курс «спот» становить
1,3000 дол. за євро.
Визначити: а) форвардний курс угоди; б) вартість продажу.
Ставка ЛІБОР (від англ. LIBOR – London Interbank Offered Rate) -
міжбанківська процентна ставка за короткостроковими кредитами (або
депозитами), що надаються лондонськими банками іншим банкам. Розрахунок
проводиться за формулою:

K f  K S  K S

K S  (% Н  % І )  T
K S  ,
100  360
де K f - курс «форвард»;
K S - курс «спот»;
K S - зміна курсу «спот»;
% Н - процентна ставка за національною валютою;
% І - процентна ставка за іноземною валютою;
Т - період (кількість днів), протягом якого здійснюється форвардга
операція;
100 - число, необхідне для врахування відсотків;
360 - укрупнена кількість днів у році.
Визначимо K S :
1,3000  (3,5  5,5)  90
K S   0,0065дол / євро
100  360
Тоді K f  1,3000  0,0065  1,2935дол / євро
Вартість продажу 10 000 євро становитиме:
10000 1,2935  12935доларів
 70
2. За паритетом купівельної спроможності
Розрахунок проводиться за формулою:
PН
K f  KS  ,
РІ
де РН - рівень цін у країні з національною валютою;
РІ - рівень цін в закордонній країні (з іноземною валютою).
Валютний коридор – це встановлене державою обмеження коливання
валютних курсів, яке держава зобов’язується підтримувати. Курси валют
можуть встановлюватись на базі фіксингу, тобто, визначенням міжбанківського
курсу послідовним порівнянням попиту і пропозиції за кожною валютою і на
цій основі встановленням курсів продавця і покупця. Може бути «плаваючий»
курс, який регулюється державою в межах валютного коридора, або
«незалежне» плавання, яке обумовлюється попитом і пропозицією на валюту,
або «спільне», яке використовується в Європейському валютному союзі.

7.4. Регулювання світових валютно-фінансових та кредитних відносин

У міждержавному регулюванні валютно-фінансових та кредитних відносин
основна роль належить спеціалізованим валютно-фінансовим організаціям,
зокрема, це: Міжнародний валютний фонд; Світовий банк і його підрозділи;
регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС й інших регіонів світу;
Лондонський клуб; Паризький клуб тощо.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) – це міжурядова валютно-
фінансова організація, призначенням якої є сприяння розвитку міжнародної
торгівлі та співробітництву у валютно-фінансових операціях. МВФ створено на
міжнародній конференції у Бреттон-Вудсі в 1944 році, а розпочав працювати у
1947 році, як спеціалізований заклад ООН. Україна стала членом МВФ у
вересні 1992 року.
Основні завдання МВФ: 1) сприяння розвитку міжнародної торгівлі та
валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів
та контролю за їх дотриманням; 2) сприяння багатосторонній системі
платежів та ліквідація валютних обмежень; 3) надання валютних кредитів
державам-членам МВФ для вирівнювання платіжних балансів; 4) організація
консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.
Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів
– казначействами; центральними банками; валютними фондами тощо. Кредити
видаються у формі продажу іноземної валюти за національну. А погашають їх,
викуповуючи національну валюту за іноземну. Кредити МВФ надає лише з
дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми
стабілізації економіки. Країни-члени МВФ повинні надавати МВФ інформацію
про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс,
іноземні інвестиції, грошовий обіг тощо.
Фінансові ресурси МВФ формуються за рахунок внесків країн-учасниць
відповідно до встановленої для кожної країни квоти, а також за рахунок
відсотків за користування кредитами, які МВФ надає країнам.
Світовий банк (СБ) був заснований також в 1944 році на Бреттон-Вудській
конференції, а розпочав свою діяльність в 1946 році. Мета СБ – сприяння
 71
економічному прогресу на користь найбідніших верств населення в країнах,
що розвиваються, шляхом надання позик під інвестиції, які сприятимуть
економічному зростанню. Такі інвестиції спрямовують на будівництво доріг,
електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, розвиток сільскогосподарських
структур, перекваліфікацію вчителів тощо. Фінансові ресурси СБ формуються
аналогічно до ресурсів МВФ. Відсоткові ставки СБ для країн, що розвиваються,
змінюються кожних 6 місяців. Середнє значення відсоткової ставки становить
приблизно 7%. Позики мають п’ятирічний період відтермінування платежів, а
взагалі мають бути сплачені протягом періоду, який коливається в межах від
15 до 20 років. СБ має три організації-філії: Міжнародну організацію розвитку
(МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатостороннє агентство
гарантій інвестицій (БАГІ).
МАР заснована в 1960 році для надання безвідсоткових інвестицій
найбіднішим країнам світу. Позики МАР мають десятирічний період
відстрочення і підлягають оплаті протягом 35-40-річного періоду.
МФК заснована в 1956 році з метою фінансування приватного сектора в
країнах, що розвиваються, та країнах з перехідною економікою. Так, в країнах з
перехідною економікою МФК надає кредити високорентабельним приватним
підприємствам без гарантій уряду, фінансуючи проекти, що створюються
приватним сектором.
БАГІ створене у 1988 році з метою підтримки приватних інвестицій і
захисту інвесторів від таких некомерційних ризиків, як війна або націоналізація.
Ця установа також надає консультації урядам, допомагаючи останнім залучати
приватні інвестиції в економіку.
Лондонський клуб – консультаційний комітет найбільших приватних
банків-кредиторів світу, який засідає у зв’язку з їхніми переговорами з урядами
країн-боржників із питань реструктуризації приватної заборгованості, що
переважно ведуться одним банком від імені і за дорученням інших банків, що
беруть участь у консультаційному комітеті.
Паризький клуб – неформальна організація урядів країн-кредиторів, що
займається спостереженням за державними заборгованостями країн-боржників і
проведенням з ними багатосторонніх переговорів з проблем реструктуризації
державних боргів. Така реструктуризація може проводитись згідно з
відповідними міжнародними умовами:
Торонтські умови – умови, які діяли в 1988 – 1991 роках, узгоджені в
рамках Паризького клубу щодо реструктуризації боргів найменш розвинутих
країн, відповідно до яких країни-кредитори мають вибрати одну з таких
альтернатив взаємовідносин з цими країнами:
- часткове списання боргів (списання 33% чистої поточної вартості
боргу і перенесення платежів за іншою частиною на 14 років під
ринкову процентну ставку з восьмирічним пільговим періодом);
- збільшення терміну погашення боргу (перенесення термінів платежів
на 25 років, включаючи 14 років пільгового періоду);
використання пільгової процентної ставки (перенесення платежів за
боргами на 14 років під ринкову процентну ставку, зменшену на 3,5 пункти, із
восьмирічним пільговим періодом).
 72
Лондонські умови – узгоджені в рамках Паризького клубу умови
реструктуризації боргів найменш розвинутих країн, що діяли в 1991 – 1994
роках, відповідно до яких країни-кредитори могли списати до 50% чистої
поточної вартості боргу. Відповідно до варіанта зниження боргу країни могли
одержати: перенесення платежів на 23 роки з шестимісячним пільговим
періодом під пільгову процентну ставку; скорочення платежів з обслуговування
боргу, відповідно до якого його розмір скорочується в результаті використання
пільгової процентної ставки, з виплатою частини, що залишилася протягом 23
років із п’ятирічним пільговим періодом; комерційний варіант, що передбачає
виплату всього боргу протягом 25 років із шістнадцятирічним пільговим
періодом.
Неапольські умови – узгоджені в рамках Паризького клубу умови
реструктуризації боргів найменш розвинутих країн, що діють з 1995 року. За
ними країни, що одержали раніше пільги на основі Торонтських або
Лондонських умов, можуть одержати подальші пільги від кредиторів у вигляді
списання 67% чистої поточної вартості їхнього боргу. Якщо середній дохід на
одну особу в країні становить більше 500 USD, а відношення суми боргу до
експорту не перевищує 350%, то може бути списано не більше 50% вартості
боргу. Рішення кредиторами приймається щодо кожної окремої країни. У
розпорядженні кредиторів є три варіанти механізму списання боргів:
- скорочення боргу з виплатою його частини, що залишилася,
протягом 23 років, включаючи 6 років пільгового періоду;
- скорочення платежів з обслуговування боргу, відповідно до якого
його розмір скорочується в результаті використання пільгової
процентної ставки, із виплатою частини, що залишилася, протягом
33 років;
- комерційний варіант, що передбачає виплату всього боргу протягом
40 років із 20-річгним пільговим періодом.
Для країн-боржників, що проводять протягом не менше трьох років
політику стабілізації й економічних реформ, підтримувану кредитами МВФ,
зарезервовано варіант проведення операцій із запасами боргу, у рамках яких
весь державний зовнішній борг країни може бути скорочений одноразово на
пільгових умовах. Наприкінці 90-х років Неапольські умови застосовувалися в
рамках ініціативи МВФ і Світового банку для скорочення боргів найбідніших
країн із високою заборгованістю.
Ліонські умови – узгоджені в грудні 1996 року умови реструктуризації
зовнішнього боргу найменш розвинутих країн із високим рівнем заборгованості,
що будуть застосовуватися поряд із неапольськими умовами на другому етапі
реструктуризації. Вони передбачають скорочення чистої поточної вартості
боргу на 80% із виплатою частини, що залишилася, протягом 40 років з
восьмирічним пільговим періодом [38].

Висновки. У результаті вивчення навчального матеріалу теми «Світова

валютна система» необхідно знати етапи становлення та еволюцію світової
валютної системи, сучасні проблеми функціонування валютних ринків, а також
види та способи здійснення валютних операцій.
 73
ТЕМА 8. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ І ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС
ПЛАН
8.1. Форми міжнародних розрахунків
8.2. Поняття і структура платіжного балансу
8.3. Методологія регулювання платіжного балансу
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі характеристики: форми
міжнародних розрахунків (інкасо, акредитив, банківський переказ, платіж на
відкритий рахунок), їх зв’язок з експортом та імпортом, поняття і призначення
платіжного балансу країни, структура платіжного балансу, методи його
регулювання.

8.1. Форми міжнародних розрахунків

Міжнародні розрахунки (МР) – це безготівкові розрахунки за грошовими
зобов’язаннями та вимогами, які виникають між юридичними особами і
громадяними різних країн внаслідок економічних, науково-технічних,
культурних, політичних та інших відносин. МР здійснюються здебільшого через
банки на підставі кореспондентських стосунків, тому вони потребують
відкриття банками кореспондентських рахунків. Серед МР переважають
платежі, пов’язані із зовнішньою торгівлею, послугами, інвестиційною
діяльністю, крелитно-фінансовими стосунками тощо. Основними видами
міжнародних розрахунків є інкасо, акредитив, банківські перекази, платежі
на відкритий рахунок.
Інкасо – банківська розрахункова операція, за допомогою якої банк
продавця за дорученням свого клієнта-продавця отримує на підставі
розрахункових документів гроші, перераховані продавцю за відвантажені
товарно-матеріальні цінності або надані послуги банком покупця, і зараховує ці
кошти на банківський рахунок клієнта. Розрахунки за інкасо регулюються
міжнародним документом «Уніфіковані правила для інкасо». (Ризик – для
імпортера – менше середнього; для експортера – більше середнього).
Акредитив – грошовий документ, за яким одна кредитна установа (банк
покупця) згідно з заявою клієнта доручає іншій кредитній установі (банку
продавця) здійснити за рахунок спеціально заброньованих для цього коштів
оплату товарно-транспортних документів за відвантажені товари або надані
послуги та виплатити пред’явникові акредитиву певну суму коштів. Порядок
акредитованих платежів встановлений міжнародним документом «Уніфіковані
правила та звичаї для документарних акредитивів». Про приєднання до
уніфікованих правил заявили всі банки, що обслуговують міжнародні
розрахунки. (Ризик – для імпортера – більше середнього; для експортера –
менше середнього).
Банківський переказ означає, що покупець дає доручення банку, що
обслуговує його, переказати певну суму коштів в іншу країну та виплатити
одержувачу переказ. Оплата товару у формі банківського переказу може
здійснюватись у вигляді авансу, тобто до відправки товару, або після його
одержання як оплата боргу, а також при оплаті рекламацій, повернення
 74
надлишково одержаних коштів та інших операціях. (Ризик – для імпортера
найбільший; для експортера – найменший).
Платежі на відкритий рахунок це найпростіша, найдешевша та
найризикованіша для продавця форма розрахунків. Ризикованість цієї форми
розрахунків пояснюється тим, що оплата товару здійснюється після того, як всі
права на нього перейшли до покупця і немає фінансових документів, які би
змусили його оплатити товар. Тому використовується при великій впевненості у
партнері, між фірмами, які перебувають у тривалих ділових відносинах та
систематично поставляють товар, як правило, дрібними партіями. (Ризик – для
імпортера – найменший; для експортера – найбільший).

8.2. Поняття і структура платіжного балансу

У відкритій економіці здійснення зовнішньоекономічних операцій в
сучасних умовах інтернаціоналізації і глобалізації проиводить до складних,
взаємопов’язаних наслідків, які безпосередньо впливають на макроекономічні
показники будь-якої країни. Тому при розробці макроекономічної політики уряд
країни повинен розуміти і враховувати механізм взаємозв’язку
макроекономічних показників різних країн. Основою аналізу цього механізму є
платіжний баланс (ПБ). За визначеннчм МВФ:
Платіжний баланс – це систематизований запис підсумків всіх
економічних операцій (угод) між резидентами певної країни і всім іншим
світом протягом певного періоду часу, як правило, року. Іншими словами, це
система показників, які характеризують співвідношення між сумою
фактичних грошових надходжень із-за кордону та сумою платежів іншим
державам за певний період (рік, квартал, місяць).
«Платіжний баланс України» – це офіційне щоквартальне видання
Національного банку України. Засноване і видається з квітня 1996 року
українською та англійською мовами.
Економічна операція – це будь-який добровільний обмін вартості, при
якому право власності на товар, послугу або актив передається від резидента
однієї країни до резидента іншої.
Резидент – це домашнє господарство, фізична або юридична особа
(корпорація, відділення зарубіжної фірми, некомерційна організація, орган
державного управління тощо), які знаходяться в країні більше року і мають в
ній центр свого економічного інтересу, тобто розташовані на її економічній
території і ведуть господарську діяльність (в тому числі можуть мати право
власності на землю, споруди тощо) незалежно від громадянства і паспортного
статусу. Якщо економічний суб’єкт знаходиться за межами території країни
більше року, він перестає вважатися резидентом. Дипломатичний і військовий
персонал, а також працівники міжнародних організацій або представництва
підприємств (компаній, фірм, організацій), що не здійснюють господарської та
комерційної діяльності не є резидентами тієї країни, де вони знаходяться. На
резидентів повністю поширюється режим податкового регулювання.
ПБ складається за принципом подвійного рахунку, який передбачає
проведення економічних угод через «КРЕДИТ» і «ДЕБЕТ». До «КРЕДИТУ»
(КР) відносяться ті угоди, в результаті яких відбувається надходження валюти
 75
(запис зі знаком +), а до «ДЕБЕТУ» (ДБ) – ті угоди, внаслідок яких має місце
відтік валюти (запис зі знаком -).
СПРОЩЕНА СТРУКТУРА ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСУ
К Р Е Д И Т Д Е Б Е Т
1. РАХУНОК ПОТОЧНИХ ОПЕРАЦІЙ
1.1. ПЛАТЕЖІ ТА НАДХОДЖЕННЯ ЗА ЗОВНІШНЬОТОРГОВИМИ ОПЕРАЦІЯМИ
1. Експорт товарів 2. Імпорт товарів
САЛЬДО БАЛАНСА ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ (ВИДИМОЇ ТОРГІВЛІ)
1.2. ПЛАТЕЖІ ЗА ПОСЛУГИ ТА НЕКОМЕРЦІЙНІ ОПЕРАЦІЇ, ДОХОДИ ТА
ПЛАТЕЖІ ЗА ІНВЕСТИЦІЯМИ
3. Експорт послуг 4.. Імпорт послуг
5. Оплата праці емігрантів 6..Оплата праці іммігрантів
7.. Доходи від зарубіжних інвестицій 8.Доходи від іноземних
інвестицій
9.. Поточні трансферти з інших країн 10.Поточні трансферти в інші
країни
САЛЬДО БАЛАНСА ПОСЛУГ, НЕКОМЕРЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ ТА ІНВЕСТИЦІЙ
(НЕВИДИМОЇ ТОРГІВЛІ)
САЛЬДО БАЛАНСА ПОТОЧНИХ ОПЕРАЦІЙ (СУМА РАХУНКІВ 1.1 ТА 1.2.)
2. РАХУНОК ОПЕРАЦІЙ З КАПІТАЛОМ І ФІНАНСОВИМИ
ІНСТРУМЕНТАМИ
11. Отримані капітальні трансферти 12. Надані капітальні трансферти
13. Отримані довго- і короткостр.кредити 14. Надані довго- і короткостр.кред.
15. Чисті пропуски і похибки
САЛЬДО ПЛАТІЖНОГО БАЛАНСА (СУМА РАХУНКІВ 1 ТА 2)І
16.Чисте збільшення офіційних
валютних резервів
Стаття «Чисті пропуски та похибки» відображає пропуски платежів, які з
певних причин не були записані в інших статтях платіжного балансу, і помилки,
що з’явились у записах окремих платежів.
Статті ПБ поділяються на основні та балансувальні. До основних відносять
перші 15 статей, до балансувальних – статтю 16. В цій статті показують джерела
регулювання сальдо платіжного балансу (офіційні валютні резерви). До
офіційних валютних резервів відносять:
- монетарне золото (пробою не нижче 0,995), яке знаходиться в
сховищах НБУ і призначене для продажу на світових ринках;
- спеціальні права запозичення (СПЗ, СДР) - це міжнародні платіжні та
резервні засоби, що випускаються МВФ, починаючи з 1970 року.
Використовуються для безготівкових міжнародних розрахунків та як
розрахункова одиниця. Курс СПЗ визначають за валютним кошиком,
до складу якого входять: 1) долар США; 2) євро; 3) японська єна;
4) англійський фунт стерлінгів. Питому вагу кожної валюти в кошику
коригують раз на п’ять років. Крім балансування ПБ СПЗ виконують
частину функцій світових грошей щодо визначення курсів
національних валют;
- резервна позиція в МВФ – сума резервного траншу (частки) країни в
МВФ і боргу з боку МВФ;
- валютні активи – найбільш значуща частина міжнародних активів, що
складається з іноземної валюти, банківських депозитів, урядових
цінних паперів, інших цінних паперів, фінансових деривативів, акцій
 76
приватних підприємств, і вимог, що виникають у результаті угод
між національним й іноземними Центральними банками, а також
урядовими органами. (Деривативи – форвардні контракти, ф’ючерсні
контракти, опціони, свопи).

8.3. Методологія регулювання платіжного балансу

Зрівноваження балансу міжнародних розрахунків є одним з головних
завдань економічної політики держави поряд з забезпеченнчм високих темпів
економічного зростання, боротьбою з інфляцією та безробіттям. Державне
регулювання ПБ – це сукупність економічних, зокрема, валютних, фінансових,
грошово-кредитних та інших заходів, спрямованих на формування основних
статей ПБ. Існують такі методи ліквідації надлишку або дефіциту ПБ:
1) зупинити потоки торгівлі та капіталу; 2) скоригувати внутрішні економічні
перекоси; 3) домогтися зміни курсу валюти.
Існують численні засоби зменшення торгових потоків та руху капіталу,
наприклад, введення більш жорсткого тарифного або нетарифного регулювання
торгівлі, обмеження на вивезення дивидендів, отриманих інвесторами тощо.
Другим із зазначених методів регулювання є усунення перекосів у внутрішній
економіці. Так, одним із основних джерел дефіциту ПБ є інфляція, темпи якої
можна змінити жорсткою фінансовою політикою, високими відсотковими
ставками, контролем за зарплатою і цінами, але цей шлях веде до економічного
застою та безробіття, тому більш доцільними шляхами є активізація
інвестиційно-інноваційної діяльності, розгортання виробництва
конкурентоспроможної продукції, здатної конкурувати з імпортною
продукцією. Третій шлях – це можливість зміни валютного курсу для
відновлення рівноваги у платіжному балансі. Зниження курсу або девальвація
національної валюти роблять вітчизняну продукцію дешевшою на світових
ринках, розширюючи тим самим експорт, одночасно девальвація робить
дорожчими імпортні товари, що веде до скорочення імпорту.
В 70-х роках ХХ-го століття сформувалась система колективного
регулювання платіжних балансів країн, зокрема, основні її складові
закладаються на регулярних зустрічах країн «великої сімки». До міждержавних
заходів регулювання платіжних балансів відносять: 1) узгодження умов
експортних кредитів; 2) двосторонні урядові кредити, короткострокові взаємні
кредити центральних банків у національних валютах за угодами «своп»;
3) кредити міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій,
насамперед МВФ.

Висновки. У процесі вивчення теми «Міжнародні розрахунки та платіжний

баланс» необхідно засвоїти форми міжнародних розрахунків, способи їх
здійснення, ступінь рищику для імпортерів та експортерів при здійсненні
розрахунків, а також структуру і призначення платіжного балансу країни.
 77
ТЕМА 9. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНЕ ІНТЕГРАЦІЯ
ПЛАН
9.1. Фактори і види міжнародної економічної інтеграції
9.2. Європейські інтеграційні процеси
9.3. Інші інтеграційні угрупування країн
Вивчення цієї теми дозволить засвоїти такі характеристики: поняття,
чинники і види інтеграції; форми та особливості європейських інтеграційних
процесів; різновиди інтеграційних угруповань в інших регіонах – Північна
Америка, Південна Америка, Азія, Тихоокеанський регіон, Африка; інтеграційні
перспективи України.

9.1. Фактори і види міжнародної економічної інтеграції

Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації
господарських процесів, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх
структур національних господарств. Економічна інтеграція суттєво
відрізняється від економічного співробітництва країн:
- спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються
всередині кожної країни, а також на наддержавному та
міждержавному рівнях;
- зростає можливість об’єднання різноманітних ресурсів для спільного
вирішення соціально-економічних проблем;
- основою інтеграційної діяльності є не тільки зовнішньоторгавельний
обмін, а і взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових
умовах порівнянно з іншими країнами;
- інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий
характер.
Інтеграційне співробітництво має декілька рівнів:
а) взаємодія на рівні підприємств та організацій (ТНК, МНК) –
мікрорівень;
б) взаємодія на рівні партій, організацій, соціальних груп, галузевих та
територіальних інститутів (мезорівень);
в) взаємодія на рівні держав (макрорівень), яке перетворюється в
інтеграційне угруповання як результат міжнародного об’єднання (мегарівень).
Передумовами інтеграційних процесів на макроекономічному рівні є
наступні чинники: 1) активізація НТР, що зумовлює формування
міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням
можливостей і потреб національних економік; 2) близькість рівнів
економічного розвитку країн, що інтегруються; 3) досить тривалий досвід
взаємного економічного співробітництва країн; 4) соціально-економічна
однорідність національних господарств, зокрема,подібність проблем, з якими
стикаються країни, які інтегруються; 5) цілеспрямована діяльність державних
органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів.
Важливе значення для розвитку міжнародної інтеграції має наявність
спільних кордонів, історичних, культурних та інших умов існування.
 78
У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить ряд
етапів:
 зона вільної торгівлі;
 митний союз;
 спільний ринок;
 економічний союз;
 повна інтеграція.
Зона вільної торгівлі – інтеграційне угруповання країн, яке передбачає
повне скасування митних тарифів за взаємної торгівлі зі збереженням
національних митних тарифів щодо третіх країн.
Митний союз – інтеграційне угруповання країн, яке передбачає узгоджене
скасування групою країн національних митних тарифів та введення загального
митного тарифу і єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо
третіх країн.
Спільний ринок – інтеграційне угруповання країн, в якому країни
домовляються про свободу пересування не тільки товарів і послуг, а й факторів
виробництва – капіталу і робочої сили.
Економічний союз – інтеграційне угруповання країн, яке передбачає разом
з єдиним митним тарифом і вільним рухом факторів виробництва координацію
макроекономічної політики й уніфікацію законодавства у ключових сферах –
валютній, бюджетній,грошовій.
Повна інтеграція (політичний союз) – інтеграційне угруповання країн,
яке передбачає передачу національними урядами більшої частини своїх функцій
у відносинах з третіми країнами наддержавним органам.
Характеристику кожного етапу в залежності від рівня інтеграції показано в
таблиці 9.1.
Таблиця 9.1
Етапи і зміст міжнародної економічної інтеграції
Зміст Ліквідація
Єдині Вільне Здійснення
інтеграційних митних Узгодження
тарифи пересування єдиної
процесів бар’єрів у економічної
Етапи відносно капіталів, економічної
взаємній політики
інтеграції третіх країн робочої сили політики
торгівлі
Зона вільної
торгівлі
+ - - - -
Митний
союз
+ + - - -
Спільний
ринок
+ + + - -
Економічний
союз
+ + + + -
Повний
(політичний) + + + + +
союз
Одним з різновидів інтеграційних процедур є «преференційна угода», яка
передбачає надання однією державою іншій (або одним інтеграційним
угрупованням іншій державі чи іншому угрупованню) особливих пільг у вигляді
митних знижок на окремі товари, що ввозяться, знижок транспортних
тарифів, пільгового кредитування і страхування, спеціального валютного
 79
режиму, спеціальних умов видачі ліцензій на ввезення товарів тощо.
Преференційні угоди є засобом боротьби за ринки збуту, сфери вкладення
капіталу тощо.
Важливою характеристикою інтеграційних процесів є наявність
специфічних ефектів інтеграції. В залежності від тривалості наслідків
розрізняють статичні і динамічні ефекти. Статичні – це економічні
наслідки, які проявляються негайно після створення певного різновиду
інтеграційного угруповання як його безпосередній результат. Динамічні –
економічні наслідки, які проявляються на пізніших стадіях функціонування
інтеграційного угруповання. В залежності від характеру ефекту розрізняють
ефект створення торгівлі і ефект відхилення торгівлі.
Ефект створення торгівлі – це переорієнтація місцевих споживачів з
менш ефективного внутрішнього джерела постачання товару на більш
ефективне зовнішнє джерело (імпорт), яка стає можливою внаслідок усунення
імпортних мит в рамках інтеграційного угруповання. Ефект відхилення
торгівлі – це переорієнтація місцевих споживачів із закупівлі товару в
позаінтеграційного джерела поставки на внутрішньоінтеграційне джерело, яка
відбувається внаслідок усунення імпортних мит в результаті інтеграції.

9.2. Європейські інтеграційні процеси

У сучасному світі нараховується близько 20 економічних інтеграційних
угруповань. Особливе місце серед них займає найбільш потужне угруповання –
Європейський Союз (ЄС).
ЄС утворено у 1965 році на базі злиття самостійних регіональних
організацій, створених провідними європейськими країнами – Німеччиною,
Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом:
1. Європейського об’єднання вугілля і сталі (Паризьку угоду укладено в
1951 році, а набула чинності у 1952 році).
2. Європейського економічного співтовариства (Римську угоду про
створення ЄС укладено в 1957 році, а набула чинності у 1958 році).
3. Європейського співтовариства з атомної енергії (угоду укладено в
1958 році, тоді ж набула чинності).
Європейський економічний і валютний союз (надалі ЄС) створено в
1992 році згідно з Маастрихтською угодою. Європейський союз має свій
прапор – на блакитному фоні коло з дванадцяти зірок. Кількість зірок
залишатиметься постійною (12), незалежно від того, яка кількість країн
входитиме до ЄС оскільки число «12» є символом досконалості та достатку.
ЄС має свій гімн – прелюдію до останньої частини Дев’ятої симфонії Бетховена.
Загальноприйнята назва прелюдії «Ода радості», але в цьому контексті вона має
значення оди свободи, почуття спільності та миру між громадянами країн, які
вирішили об’єднатися, та тими, хто вільно приєднається до них. ЄС має свої
наднаціональні законодавчі і виконавчі органи: Рада міністрів – законодавчий
орган, який приймає рішення щодо реалізації єдиної політики ЄС. Голоси
різних країн мають різну вагу в залежності від економічної могутності країни і
рішення приймаються більшістю. Європейська рада – верховний орган, до
складу якого входять глави держав і урядів країн – членів ЄС. Його робота
 80
проходить у вигляді нарад або сесій двічі на рік. Комісія ЄС – виконавчий
орган, який має право подавати на затвердження Ради міністрів проекти законів.
Європейський парламент – орган, що контролює діяльність Комісії ЄС і
затверджує бюджет. Суд ЄС – вищий судовий орган, який забезпечує виконання
договорів і реалізацію основних принципів ЄС. Крім цих органів існують різні
консультативні органи та допоміжні заклади (комісії, підкомісії, фонди тощо).
Дохідна частина ЄС формується за рахунок: а) власних коштів, які
складаються з ввізного мита, частини податку на додану вартість, інших коштів;
б) внесків країн – членів ЄС (1,2 – 1,3 % ВВП країни). Кошти бюджету ЄС
використовуються на такі потреби: адміністративно-господарські; проведення
єдиної сільскогосподарської політики; проведення єдиної регіональної
політики; проведення єдиної соціальної політики; проведення єдиної
енергетичної політики; проведення єдиної промислової та науково-технічної
політики; проведення єдиної політики в галузі інформації та охорони довкілля;
на компенсаційні виплати країнам-членам ЄС.
Враховуючи роль ЄС у світовому господарстві, більшість країн прагне до
співпраці з ним. Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і
ЄС було підписано 16 червня 1994 року в Люксембурзі. Європарламент
ратифікував цю Угоду. Основними завданнями, сформульованими в Угоді є:
- розвиток міцних політичних стосунків на основі регулярного діалогу з
політичних питань;
- сприяння торгівлі, інвестиціям та гармонійним економічним
відносинам;
- закладення фундаменту для взаємовигідного економічного,
соціального, фінансового, громадського, науково-технічного,
культурного співробітництва;
- підтримка зусиль України, спрямованих на зміцнення демократії та
закінчення переходу до ринкової економіки.
В 2004 році було сформовано і затверджено «План дій Україна –
Європейський Союз». Але аналізуючи перспективи вступу України до ЄС, слід
враховувати, що вступ до цього угруповання не є формальною процедурою для
країни, яка бажає цього. Еволюція ЄС і розширення складу її учасників свідчать
про вимогливий підхід до введення в ЄС нових членів. Керівні органи ЄС при
оцінці можливостей вступу певної країни в ЄС детально відслідковують її
політичні, соціальні, економічні, екологічні та інші характеристики, їх
відповідність принципам та правовим нормам, прийнятим в ЄС. З цих позицій
вступ України в це інтеграційне угруповання представляється досить далекою
перспективою.

9.3. Інші інтеграційні угрупування

Крім ЄС у Європі значна роль належить ще одному економічному
Угрупованню – Європейській асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Її створено в
1960 році в Стокгольмі з метою полегшення і розширення торгівлі між
країнами-членами ЄАВТ: Австрією, Францією, Ісландією, Норвегією, Швецією,
Щвейцарією, Великобританією, Данією, Португалією.
 81
Принципи діяльності ЄАВТ відрізняються від принципів діяльності ЄС:
1) за кожною країною зберігається зовнішньоторговельна автономія і
власні мита в торгівлі з третіми країнами, не існує єдиного митного тарифу;
2) відсутні наднаціональні органи. Рада, в яку входять представники усіх
країн-членів ЄАВТ, може ухвалювати рішення лише одноголосно;
3) країни-члени ЄАВТ не відмовляються від свого суверенітету;
4) в ЄАВТ режим вільного безмитного товарообігу діє лише для
промислових товарів і не поширюєтся на сільськогосподарську продукцію.
ЄАВТ не є таким стійким угрупованням як ЄС – постійно відбувається рух
країн-членів (одні виходять з угруповання, інші вступають до нього). Відносини
між двома найбільш потужними європейськими угрупованнями постійно
розвиваються. Так, з 1993 року країни-члени ЄАВТ вводять у своє
законодавство правові акти ЄС стосовно вільного переміщення товарів,
капіталів, послуг, а також конкурентної політики. Інші європейські інтеграційні
угруповання:
- Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС – 1992 рік) –
Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова,
Росія, Румунія, Туреччина, Україна;
- Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (Вишеградська
четвірка – 1993 рік) – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина;
- Центральноєвропейська ініціатива (ЦЕІ) – Австрія, Боснія-
Герцеговіна, Хорватія, Чехія, Словаччина, Словенія, Македонія,
Угорщина, Італія, Польща,Албанія, Білорусь, Болгарія, Румунія,
Україна;
- Угода про економічне співробітництво (ГУУАМ – 2005 рік) – Грузія,
Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова; через деякий час
перетворилась в ГУАМ (без Узбекистану).
Одним з найбільших економічних угруповань світу є
«Північноамериканська угода про вільну торгівлю» (НАФТА), з 1992 року
включає США, Канаду, Мексику. НАФТА передбачає поступову ліквідацію
тарифних і нетарифних обмежень у взаємній торгівлі, полегшення умов
взаємних інвестицій, порядок врегулювання взаємних конфліктів між її
учасниками.
В Південній Америці з 1995 року діє торговий пакт МЕРКОСУР, який
об’єднує Аргентину, Бразилію, Уругвай, Парагвай. 90% взаємної торгівлі країн-
учасниць звільняються від будь-якого тарифного регулювання, а щодо імпорту з
третіх країн вводиться загальна тарифна система та митні правила. МЕРКОСУР
прагне до встановлення ділових стосунків з іншими інтеграційними
угрупованнями. Так, у 1995 році МЕРКОСУР підписав з ЄС Рамкову Угоду про
розширення співробітництва, згідно з якою передбачається поступове створення
зони вільної торгівлі між двома регіональними об’єднаннями.
Менш за все розвинені інтеграційні процеси серед країн Африки.
У 1989 році Алжир, Лівія, Мавританія, Мароко, Туніс утворили Союз
Арабського Магрибу, тобто договір, який передбачав організацію економічного
співробітництва на рівні регіональної інтеграції, але суттєвих результатів в
цьому регіональному угрупованні не вдалося досягнути через недостатню
готовність владних структур цих країн до співробітництва.
 82
Розвиток економічної інтеграції у Східній Азії пов’язується передусім з
діяльністю такого регіонального об’єднання, як Асоціація країн Південно-
Східної Азії (АСЕАН) – Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд,
Бруней, яке в свою чергу входить в більш потужне угруповання – Азіатсько-
Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) – Японія, США, Канада,
Австралія, Нова Зеландія, в яке крім АСЕАН залучені ще Китай та Океанія.
Інтеграційні процеси в цьому регіоні найактивніші на мікрорівні на основі
діяльності ТНК.

Висновки. Під час вивчення теми «Міжнародна економічна інтеграція»

особливу увагу слід звернути на фактори та види міжнародної економічної
інтеграції, а також на особливості функціонування сучасних інтеграційних
об’єднань.

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
ПЛАН
10.1. Сучасні економічні та соціально-культурні параметри розвитку
України.
10.2. Оцінка відповідності параметрів розвитку України інтеграційним
вимогам.
Вивчення цієї теми дозволяє засвоїти такі характеристики: особливості
реалізації ринкової моделі господарювання в країнах з перехідною економікою;
відповідність параметрів розвитку України вимогам інтеграції, зокрема, вступу
до ЄС.

10.1. Сучасні економічні та соціально-культурні параметри розвитку

України
В східноєвропейських країнах з перехідною економікою, до яких
відноситься Україна, ринкова модель господарювання почала впроваджуватись
наприкінці ХХ-го століття, причому як імітаційна модель, яка прагне відтворити
основні досягнення розвинених країн, для чого потрібні іноземні капітали,
технології та ідеології.
Такий підхід привів до створення ринку, на якому привілейовані верстви
населення можуть придбати все необхідне, а всі інші верстви такої можливості
не мають, що майже автоматично виключає їх з участі у ринку та прирікає на
бідність. Для країн з перехідною економікою і України, зокрема, характерні
проблеми як нагромадження капіталу, так і його реалізації. Ці кошти
вкладаються у торгівлю, купівлю нерухомості, автомобілів, володіння
таксомоторними підприємствами, торговими комплексами, бензоколонками
тощо, тобто туди, де капітал швидко обертається. У виробництво капітал
 83
вкладається тільки тоді, коли створюються сприятливі умови для максимізації
прибутку.
Часто проблеми пов’язані ще й з тим, що основні важелі в економіці
належать іноземному капіталу, який неохоче поступається своїми позиціями на
користь національним підприємцям. Нові технології, що впроваджують тут
ТНК, переважно не є найновішими, але, як правило, дорогими. Економічний
прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, часто відстаючи
одне від одного.

10.2. Оцінка відповідності параметрів розвитку України інтеграційним

вимогам
Аналіз основних параметрів соціально-економічного розвитку України за
останні роки в порівнянні з аналогічними параметрами розвинених країн
свідчить про суттєве відставання України від загальносвітових темпів
соціально-економічного прогресу. До визнаних рейтингових показників,
розроблених міжнародними інституціями, належать такі індекси:
- людського розвитку;
- конкурентоспроможності;
- економічної свободи;
- сприяння бізнесу.
Аналіз динаміки наведених індексів, характерних для української
економіки, свідчить, що практично за усіма показниками Україна суттєво
відстає не тільки від розвинених країн з тривалим періодом ринкових відносин,
але й від «нових» членів Європейського Союзу – Чехії, Польщі, Угорщини,
Словакії тощо [80,81,82].

Висновки. У процесі вивчення теми «Міжнародна економічна політика

України в умовах глобалізації» необхідно звернути особливу увагу на аналіз
динаміки розвитку сучасних економічних та соціально-культурних процесів в
Україні в умовах глобалізації.
 84
ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України, 1996.
2. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», 1991.
3. Закон України «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів
підприємницької діяльності, створених з використанням майна та
коштів вітчизняного походження», 2000.
4. Закон України «Про інвестиційну діяльність», 1991.
5. Закон України вiд 31.05.2005 «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо посилення правового захисту
економічної конкуренції».
6. Закон України вiд 04.11.2004 «Про внесення змін до Закону України
«Про зовнішньоекономічну діяльність».
7. Закон України вiд 09.04.2004 «Про Загальнодержавну комплексну
програму розвитку високих наукоємних технологій».
8. Закон України вiд 03.02.2004 «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо охорони інтелектуальної власності».
9. Закон України вiд 24.06.2004 «Про транскордонне співробітництво».
10. Закон України вiд 01.07.2004 «Про ратифікацію Угоди про
відновлення Угоди між Україною та Європейським Співтовариством
про наукове і технологічне співробітництво».
11. Закон України вiд 01.07.2004 «Про внесення зміни до статті 2 Закону
України «Про операції з давальницькою сировиною у
зовнішньоекономічних відносинах».
12. Закон України вiд 04.11.2005 «Про внесення змін до статті 9 Закону
України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні».
13. Закон України вiд 01.11.2005 «Про внесення змін до Закону України
«Про захист національного товаровиробника від демпінгового
імпорту» щодо процедурних питань антидемпінгового розслідування».
14. Закон України вiд 01.11.2005 «Про внесення змін до Закону України
«Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» щодо
процедурних питань спеціального розслідування та застосування
спеціальних заходів».
15. Закон України вiд 05.10.2005 «Про ратифікацію Європейської угоди
про правила, що регулюють пересування осіб між державами-членами
Ради Європи».
16. Митний кодекс України, 2002.
17. Постанова вiд 19.02.2004 «Про утворення Спільної парламентсько-
урядової комісії з інтеграції України до Світової організації торгівлі».
18. Правила ІНКОТЕРМС-2010.
19. Статистичні щорічники України.
20. Басова Т.Е. Практикум по курсу «Мировая экономика». – М.: Финансы
и статистика, 2002. – 112 с.
21. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 1996.
22. Гурова И.П. Мировая экономика и международные экономические
отношения: Тесты, упражнения, проблемные ситуации: Учебное
пособие. – М.: Дело, 2003. – 176 с.
 85
23. Загородній А.Г. Фінансово-економічний словник/ А.Г.Загородній,
Г.Л.Вознюк. – 3-тє вид., доп. та перероб. – Львів: Видавництво
Львівської політехніки, 2011. – 844 с.
24. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні
відносини: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2008. – 406 с.
25. Ломакин В.К. Мировая экономика: Учебник для вузов. – М.: Финансы,
ЮНИТИ, 1998. – 727 с.
26. Мировая экономика: Учебник/ Под ред. проф. А.С.Булатова. – М.:
Юристъ, 1999. – 734 с.
27. Міжнародні відносини (Історія. Теорія. Економіка): Навч. посібник / за
ред. М.З.Мальського, Ю.М.Мороза. – Львів: Видавн. центр ЛНУ
ім. Івана Франка, 2002.
28. Одягайло Б.М. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. – К.:
Знання, 2005. – 397 с. («Вища освіта ХХІ століття»).
29. Рут Ф.Р, Філіпенко А.С. Міжнародна торгівля та інвестиції Пер. з
англ. – К.: Основи, 1998. – 743 с.
30. Світова економіка: Підручник/ А.С. Філіпенко, О.І. Рогач,
О.І. Шнирков та ін. – К.: Либідь, 2000.
31. Моисеев С.Р. Международные валютно-кредитные отношения:
Учебное пособие. – М.: Издательство «Дело и Сервис», 2003. – 576 с.
32. Міжнародні розрахунки та валютні операції: Навч. посібник/
О.І.Береславська, О.М.Наконечний, М.Г.Пясецька та ін.; За заг. ред.
М.І.Савлука. – К.: КНЕУ, 2002. – 392 с.
33. Савельєв Є.В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і
фінансів: Підручник для магістрів з міжнародної економіки і
державної служби. – Тернопіль: Економічна думка, 2002. – 504 с.
34. Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка:
Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 288 с.
35. Макогон Ю.В., Булатова Е.В. Международный банковский бизнес.
Учебное пособие. – К.: Аттика, 2003. – 208 с.
36. Внешнеэкономическая деятельность предприятия: Учебник для вузов/
Л.Е.Стровский, С.К.Казанцев, Е.А.Паршина и др.; Под ред. проф.
Л.Е.Стровского. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ, 1999. – 823
с.
37. Циганкова Т.М., Гордєєва Т.Ф. Міжнародні організації: Навч.
посібник. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. К.: КНЕУ, 2001. – 340 с.
38. Козик В.В., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. Міжнародна
економіка та міжнародні економічні відносини: Практикум. – К.:
Вікар, 2006. – 589 с.
39. Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. I.
Международная микроэкономика: движение товаров и факторов
производства. Учебное пособие для вузов. – М.: Междунар.
Отношения, 2006. – 416 с.
40. Киреев А.П. Международная экономика. В 2-х ч. – Ч. II.
Международная макроэкономика: открытая экономика и
макроэкономическое программирование. Учебное пособие для вузов. –
М.: Междунар. Отношения, 2006. – 488 с.
 86
41. Слепов В.А., Гордиенко В.И. Международные торговые расчёты:
Учебное пособие / Рос. экон. акад. им. Г.В.Плеханова – М.: ФБК-
ПРЕСС, 1998. – 168 с.
42. Смолянська О.Ю. Фінансовий ринок: Навчальний посібник. – Київ:
Центр навчальної літератури, 2005. – 384 с.
43. Мовсесян А.Г. Транснационализация в мировой экономике: Учебное
пособие. М.: Финансовая академия при правительстве РФ, 2001. – 316
с.
44. Пілецька С.Т., Свірідова Т.В., Герасименко О.В. Основи клірингу:
Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 104 с.
45. Руденко Л.В. Організація міжнародних кредитно-розрахункових
операцій в банках: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія»,
2002. – 376 с.
46. Гинзбург А.И. Пластиковые карты. – СПб.: Питер, 2004. – 128 с.
47. Міжнародні фінанси: Підручник/ О.І.Рогач, А.С.Філіпенко, Т.С.Шемет
та ін.; за ред. О.І.Рогача. – К.: Либідь, 2003. – 784 с.
48. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л. Фінансово-економічний словник. –
Львів: Видавництво Національного університету «Львівська
політехніка», 2005. – 714 с.
49. Міжнародна інвестиційна діяльність: Підручник/ Д.Г.Лук’яненко,
Б.В.Губський, О.М.Мозговий та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф.
Д.Г.Лук’яненка. – К.: КНЕУ, 2003. – 387 с.
50. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник.
– 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2004. – 409 с.
51. Руденко Л.В. Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні операції:
Підручник. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 616 с.
52. Івасів Б.С. Міжнародні розрахунки: Підручник. – Тернопіль: Карт-
бланш, 2004. – 223 с.
53. Шнирков О.І., Кузнецов О.В., Кульпінський С.В. Європейський
валютний союз: Навчальний посібник. – К.: Видавничо-поліграфічний
центр «Київський університет», 2001. – 198 с.
54. Сохацька О.М. Міжнародні ф’ючерсні ринки: теоретико-методологічні
аспекти: Монографія. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 454 с.
55. Фінансово-банківська статистика. Практикум: Навч. посібник/
П.ГВашків, П.І.Пастер, В.П.Сторожук, Є.І.Ткач; За ред. Є.І.Ткача. – К.:
Либідь, 2002. – 324 с.
56. Кириченко О.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч.
посіб. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 384 с.
57. Панкратов Ф.Г., Серегина Т.К. Коммерческая деятельность: Учебник
для вузов. 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательско-книготорговый
центр «Маркетинг», 2002. – 580 с.
58. Мельник В.В., Козюк В.В. Міжнародна інвестиційна діяльність:
Навчальний посібник. – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – 249 с.
59. Транснаціональні корпорації: навчальний посібник/ В.Рокоча,
О.Плотніков, В.Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – 304 с.
60. Бездітко Ю.М., Мацуйленко О.О., Стасюк Г.А. Валютне регулювання:
Навчальний посібник. – Херсон: ОЛДІ-плюс, 2004. – 272 с.
 87
61. Шмырева А.И., Колесников В.И., Климов А.Ю. Международные
валютно-кредитные отношения. – СПб: Питер, 2002. – 272 с.
62. Новицький В.Є. Міжнародні економічна діяльність України:
Підручник. – К.: КНЕУ, 2003. – 948 с.
63. Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес,
2002. – 535 с.
64. Козак Ю.Г., Лук’яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна
економіка: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Київ:
Центр навчальної літератури, 2004. – 672 с.
65. Дахно І.І. Міжнародна торгівля: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003. – 296
с.
66. Науменкова С.В., Андрєєв А.В., Журавка Ф.О. Фінансовий ринок та
інвестиції: Збірник тестових вправ і завдань. – К.: Т-во «Знання», КОО,
2000. – 214 с.
67. Ющенко В.А., Міщенко В.І. Валютне регулювання: Навч. посіб. – К.:
Т-во «Знання», КОО, 1999. – 359 с.
68. Васюренко О.В. Банківські операції: Навч. посіб. – 3-тє вид., стер. –
К.: Т-во «Знання», КОО, 2002. – 255 с.
69. Боринець С.Я. Міжнародні фінанси: Підручник. – К.: Знання-Прес,
2002. – 311 с.
70. Іванов В.М., Софіщенко І.Я. Грошово-кредитні системи зарубіжних
країн: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2001. – 232 с.
71. Розміщення продуктивних сил: Тестові завдання/ С.І.Дорогунцов,
С.І.Іщук, Я.Б.Олійник, А.В.Степаненко. – К.: Т-во «Знання», КОО,
1999 – 73 с.
72. Золотов А.Ф. Международные валютно-кредитные отношения: Курс
лекций. – К.: МАУП, 2001. – 112 с.
73. Оспіщев В.І., Близнюк О.П., Кривошей В.В. Міжнародні фінанси:
Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 335 с.
74. Козик В.В., Панкова Л.А., Карп’як Я.С., Григор’єв О.Ю., Босак А.О.
Зовнішньоекономічні операції і контракти: Навч. посіб. – 2-ге вид.,
перероб. і доп. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 608 с.
75. Руденко Л.В. Розрахункові та кредитні операції у
зовнішньоекономічній діяльності підприємства: Підручник. – К.:
Лібра, 2002. – 304 с.
76. Козак Ю.Г., Логвінова Н.С., Ковалевський В.В. Міжнародні фінанси:
Навч. посібник. Видання 3-тє перероб. та доп. – К.: Центр учбової
літератури, 2007 – 640 с.
77. www.ukrstat.gov.ua
78. www.rada.gov.ua
79. www.imf.org
80. www.worldbank.org
81. www.eubusiness.com
82. www.europa.int
83. www.ukrexport.gov.ua
 88
НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

ДОМАРАДЗЬКА Галина Сергіївна

ГЛАДУН Тетяна Миколаївна

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА
Конспект лекцій