Оглавление

1. Підприємництво як вид господарської діяльності, що здійснюється з метою одержання

прибутку......................................................................................................................................................2
2. Сукупні, постійні та змінні витрати виробництва.......................................................................3
3.Функції сукупних витрат виробництва, виручки та поріг беззбитковості.............................3
4. Традиційна теорія фірми та її проблеми........................................................................................4
5. Альтернативні теорії максимізації...................................................................................................4
6. Множинність цілей фірми та її поведінкові теорії.......................................................................5
7. Теорія фірми Гелбрейта.....................................................................................................................5
8. Теорія фірми Коуза...............................................................................................................................6
9. Поняття підприємства та основні фази його господарської діяльності..................................6
10. Класифікація підприємств залежно від форм власності, способу заснування та частки у
статутному фонді іноземних інвестицій.............................................................................................7
11. Класифікація підприємств за галузями та розмірами...............................................................7
12. Різновиди об’єднань підприємств...................................................................................................8
13.Поняття та стадії менеджменту........................................................................................................9
14. Поняття та стадії менеджменту.....................................................................................................10
15. Керівництво як функція менеджменту.......................................................................................11
16. Функціональна та дивізіонна організаційні структури підприємства...............................12
17. Однолінійна та багатолінійна системи управління.................................................................13
18. Сутність планування та особливості його здійснення на підприємстві.............................13
19. Природні монополії та їх державне регулювання...................................................................13
20. Технічне регулювання.....................................................................................................................14
21. Поняття і склад основних засобів..................................................................................................15
22. Оцінка основних засобів..................................................................................................................15
23. Знос та відтворення основних засобів..........................................................................................16
24. Амортизація основних засобів.......................................................................................................16
25. Показники та основні шляхи поліпшення використання основних засобів.....................16
26. Продуктова та асортиментна політики підприємств...............................................................17
27. Принципи та стратегії ціноутворення на підприємстві.........................................................18
28. Загальні засади цінової політики підприємства........................................................................18
29. Основи прийняття рішень щодо вибору місця розташування підприємства...................19
30. Фактори, що впливають на вибір місця......................................................................................20
31. Забезпечення підприємства засобами виробництва................................................................21
32. Забезпечення підприємства матеріалами...................................................................................23
33. Продуктивність праці та фактори, що її визначають..............................................................25
34. Лінійно-штабна та матрична організаційні структури..........................................................25
35. Ремонт основних засобів..................................................................................................................25
 36. Підбір персоналу підприємства....................................................................................................25
37. Загальна характеристика витрат виробництва та їх класифікація......................................25
38. Собівартість продукції, кошторис виробництва.......................................................................25
39. Калькуляція продукції, класифікація витрат за статтями......................................................27
40. Шляхи зниження собівартості продукції....................................................................................29
41. Сутність, функції і принципи заробітної плати.......................................................................30
42. Почасова форма оплати праці та її різновиди...........................................................................31
43. Відрядна форма оплати праці та її різновиди...........................................................................32
44. Поняття маркетингу та основні області його застосування...................................................32
45. Дослідження ринку як основа планування збуту.....................................................................34
46. Показники ефективності діяльності підприємства..................................................................34
47. Поняття та склад оборотних засобів.............................................................................................34
48. Оцінка та засоби................................................................................................................................35

1. Підприємництво як вид господарської діяльності, що здійснюється з метою

одержання прибутку
Спрямована на створення товарів та послуг діяльність (господарська діяльність)
поділяється на некомерційну та комерційну господарську діяльність. Якщо некомерційна є
господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку, то комерційна
господарська діяльність здійснюється з метою одержання прибутку. Здійснувану з метою
одержання прибутку господарську діяльність прийнято кваліфікувати також як
підприємство, а суб’єктів такої діяльності як підприємця. Зважаючи на те, що прибуток є
різницею між виручкою від реалізацією продукту та загальними витратами, можна
стверджувати, що підприємці це люди, які купують товари та послуги з метою перепродажу
або ж продажу, вироблених з їх використанням, інших товарів та послуг з максимальним
для себе прибутком.
У випадку, коли виручка від реалізації продукту виявляється меньшою ніж витрати
виробництва, підприємство замість отримання прибутку будуть отримувати збитки.
Можливість неповерненості вкладів у бізнес коштів становить основний ризик, на
який доводиться іти підприємцям. Підприємець завжди є власником або співвласником
відповідного бізнесу і як такий обов’язково виконує певні управлінські функції, тобто є
менеджером.
Водночас не кожний менеджер є підприємцем, оскільки частина менеджерів може не
мати жодного відношення до прав бізнесу і виконувати свої функції виключно на умовах
найму.
Витрати, що їх несуть підприємства, поділяються на явні та неявні. Явні витрати
виробництва це прямі платежі підприємства за фактори виробництва, які залучаються
ними для ведення господарської діяльності.
Неявні витрати виробництва – це витрати тих факторів виробництва, які безоплатно
надаються підприємству його власниками. Такого роду витрати не враховуються в
бухгалтерському обліку, а тому не беруться до уваги при розрахунку бухгалтерського
рахунку – різниці між виручкою від реалізації продукту та явними витратами виробництва.
 Проте з погляду підприємства неявні витрати мають не менш важливе значення ніж
явні, адже застосовуючи належні йому фактори виробництва у власному бізнесі, він втрачає
можливий їх прибуток використання в інший спосіб. Тому з погляду підприємця прибуток
є не тільки і не скільки бухгалтерським прибутком, скільки економічним прибутком –
різниця між виручкою від реалізації продукту та всіма включно з неявними витратами
виробництва.
Мотив максимізації прибутку як різниці між виручкою та витратами виробництва
націлює підприємство на виробництво лише тих товарів та послуг, які користуються
попитом споживачів, тим самим досягнення підприємством реалізації власних інтересів
ставиться у залежність від задоволення ними суспільних потреб.
Крім того прагнення максимізувати прибуток спонукає підприємство до зниження
витрат виробництва, адже за інших рівних умов чим нижчими будуть витрати
виробництва, тим більше прибуток.
Разом з тим націленість на одержання максимального прибутку може підштовхувати
підприємство і до дій, які суперечать інтересам суспільства:
1) Бажаючи скоротити витрати виробництва, підприємства можуть вдаватися до
економії на витратах, пов’язаних із забезпеченням належної безпеки робочих місць і
продукції, допущенням погіршення стану навколишнього середовища або сплатою
податків. Усі ці види економії, хоча і здешевлюють виробництво продукції для
підприємства, є небажаними з точки зору суспільства.
2)підприємства можуть намагатися збільшити власні прибутки за рахунок
економічно невиправданого підвищення цін на пропоновані ними товари та послуги.
В наведених вище випадках бізнес домагаючись реалізації власних інтересів діятиме
на шкоду суспільства, звідси виникає необхідність у державному регулюванні
підприємницької діяльності: держава має поставити бізнес в такі рамки, в яких ця шкода
була б мінімальною.
2. Сукупні, постійні та змінні витрати виробництва
На рисунку відображено залежність постійних, змінних та загальних витрат. На осі
абсцис відображаються витрати С, на осі ординат - обсяг випуску продукції Q.
FC (Fixed Costs) - постійні витрати. Вони мають місце навіть у тому випадку, коли
підприємство нічого не виробляє, тобто їх величина не залежить від обсягу виробництва.
Види постійних витрат: амортизаційні відрахування, орендна плата, витрати на
капітальний ремонт, відсоток кредиту на купівлю обладнання, виплати податків, страхові
внески, адміністративні витрати.

Рис. Постійні, змінні та загальні витрати підприємства

VC (Variable Costs) - змінні витрати. Вони залежать від випуску продукції та
змінюються залежно від збільшення або зменшення обсягу виробництва. Види змінних
витрат: оплата праці, витрати на сировину, витрати на паливно-мастильні матеріали,
витрати на енергоносії.
 При досягненні оптимального випуску продукції спостерігається відносна економія
змінних витрат. Але при подальшому розширенні виробництва відбувається нове
зростання змінних витрат, тому що збільшення випуску потребує більш швидкого
зростання витрат порівняно зі зростанням виробництва.
TC (Total Costs) - загальні (повні, валові, сукупні) витрати. Це сума постійних і
змінних витрат. Графік загальних витрат повторяє конфігурацію змінних витрат, підняту
над початком координат на величину постійних витрат, тобто загальні витрати дорівнюють
сумі по вертикалі постійних і змінних витрат.
Загальні витрати (TC) є функцією від випуску продукції Q:

3.Функції сукупних витрат виробництва, виручки та поріг беззбитковості

(Графік C)
За нульового обсягу виробництва рівень сукупних витрат виробництва становитиме
Tc1=FC. У міру зростання обсягу виробництва відбуватиметься збільшення сукупних
витрат за рахунок зростання їх змінної частини аж до досягнення ними максимального
рівня тоді, коли фірма працює на межі своїх виробничих потужностей.
Виручка від реалізації продукції або валовий дохід фірми (TR) завжди є добутком ціни
реалізації продукції на її кількість. TR=P*Q
(Графік TR)
Графіком функції виручки є пряма лінія, яка проходить від початку координат. Виручка
пропорційно зростає у міру збільшення обсягів виробництва і сягає максимуму, коли фірма
виходить на межу виробничих потужностей.
(Графік TR I TC)
Точку перетину ТR і ТС називають порогом беззбитковості, відповідний обсяг виробництва
Q1 – критичним з погляду забезпечення прибуткової діяльності фірми.
Досягнення фактичних обсягу виробництва у критичній точці буду зазнаватиме збитки, як
тільки фактичний обсяг виробництва перевищить рівень критичного обсягу виробництва,
фірма почне отримувати прибутки. Максимальний прибуток фірма зможе отримувати
тоді, коли вироблятиме максимальний обсяг виробництва.
4. Традиційна теорія фірми та її проблеми
Традиційна теорія фірми виходить з того, що метою її діяльності є максимізація
прибутку.
Фірми звичайно можуть ставити і інші цілі, як наприклад, збільшення їх ринкової
частки. Однак, всі подібні цілі підпорядковуються зрештою меті одержання максимального
прибутку. Такий підхід до фірми дозволяє достатньо точно моделювати її поведінку.
Водночас критики традиційної теорії фірми вказують на такі її проблемні моменти:
1. Навіть якщо фірми і прагнуть максимізувати прибуток, існують суттєві труднощі у
тому аби вони могли на практиці підпорядкувати свою діяльність цій цілі. Одна із
проблем, яка виникає у цьому відношенні – брак інформації. Зокрема, фірми можуть
не володіти достатньо точними даними, щодо положення їх кривих попиту і
граничного доходу, в наслідок чого максимізація прибутку за правилом MR=MC
перетворюється в інформаційному плані на достатньо складне завдання.
2. Фірми можуть взагалі не ставити за мету одержання прибутку. В традиційній теорії
припускається, що кінцева мета діяльності фірми визначається її власниками, які
 цілком можуть вбачати її якраз в максимізації прибутку. Проте, як зауважують
критики, на практиці рішення щодо діяльності фірм, в тому числі і стратегічні,
нерідко приймаються не їх власниками, а менеджерами, які можуть переслідувати
інші цілі. Відносини між власником фірми і її менеджерами є одним з випадків
стосунків між принципалами та агентами. Люди, які наймають для здійснення
певних функцій інших людей(принципали) як правило, володіють меншою
інформацією щодо цих функцій ніж ті люди, що наймаються ними(агенти), що
створює підґрунтя для неналежного виконання агентом покладених на нього
обов’язків.
Можливими шляхами розв’язку проблеми принципалів та агентів є:
1. Налагодження ефективного контролю за діяльністю агентів.
2. Створення стимулів для того, аби агенти діяли більшою мірою в інтересах
принципалів.
5. Альтернативні теорії максимізації
Існує декілька альтернатив щодо традиційної теорії максимізації:
1. Максимізація довгострокового прибутку.
В традиційній теорії припускається, що фірми максимізують короткостроковий
прибуток, однак чимало дій фірми можуть бути кваліфіковані як такі, що не відповідають
цій цілі і водночас співпадають з ціллю максимізації довгострокового прибутку, наприклад
політика зниження цін на пропоновану фірмою продукцію може призводити до
зменшення прибутку у короткостроковому періоді та зростанню прибутку у
довгостроковому періоді. Головною проблемою теорії максимізації довгострокового
прибутку є труднощі, які можуть виникати при оцінці фірмами майбутніх положень
кривих попиту і витрат.
2.Максимізація корисності для менеджерів.
Стверджується, що за умови досягнення фірмою задовільного рівня прибутковості,
менеджери отримують значну свободу у тому, яку політику впроваджувати. При цьому
цілком можливо, що вони намагатимуться діяти у власних інтересах, які полягають у
максимізації їхньої корисності, основними складовими якої є їхні оклади, гарантії
зайнятості.
Один з висновків даної теорії полягає в тому, що у разі, коли менеджери матимуть
можливість реалізувати власні цілі, може посилюватися тенденція до зростання середніх
витрат виробництва в результаті зростання витрат на облаштування офісів, збільшення
персоналу…
3. Максимізація доходу від продажів
В цій теорії припускається, що менеджери прагнуть максимізувати виручку від
продажів. Це пов’язано з тим, що успішність менеджерів оцінюватися відповідно до
динаміки цього показника. Максимізація доходів від продажів може бути вагомішою ціллю
фірми ніж максимізація прибутку, особливо тоді, коли фірми мають впливовий відділ
продажів.
4.Максимізація зростання
Замість того аби ставити за завдання максимізацію прибутку, менеджери можуть
націлювати діяльність фірми на максимізацію її розмірів. Менеджери виявляються
зацікавленими у цьому тому що у більших за розміром фірмах вони можуть мати більше
влади та повноважень, а також більш високі оклади.
6. Множинність цілей фірми та її поведінкові теорії
Фірми можуть переслідувати декілька цілей. Забезпечити одночасну реалізацію яких
неможливо. Тоді керівництвом фірми можуть встановлюватися компромісні значення для
контрольних показників, які характеризують ступінь досягнення альтернативних цілей.
Той факт, що фірми можуть одночасно мати декілька цілей, пов’язаний зокрема з
наявністю в їхній структурі різних підрозділів зі своїми наборами специфічних завдань. У
свою чергу реалізація цілей підрозділів обмежується інтересами причетних до компанії осіб
– акціонерів, клієнтів, кредиторів.
Фірма – це організація, до якої входять групи з різними інтересами і її важливим
завданням є пошук способів зменшення міжгрупових конфліктів.
Особливість поведінкових теорій фірм є те, що вони досліджують які саме цілі у
дійсності переслідують фірми; чим вони вмотивовані, які суперечності можуть виникати і
як вони можуть розв’язуватися.
Передбачається, що для різних підрозділів фірм встановлюються контрольні цифри,
у разі недосягнення яких розпочинається пошук причин. У разі конфлікту між
контрольними показниками, менеджери намагатимуться знімати подібні протиріччя
шляхом переговорів, результати яких будуть залежати від співвідношення їх влади в
організації.
7. Теорія фірми Гелбрейта
Ще один альтернативний погляд на природу фірми прийнято пов’язувати з ім’ям
відомого американського економіста Гелбрейта. За Гелбрейтом, крупні корпорації не є ані
підприємницькими ані капіталістичними інститутами. Замість цього вони обслуговують
цілі бюрократичного, корпоративного управлінського апарату. Групи, які приймають
рішення в крупних корпораціях – це так звана техноструктура, яка складається з вчених,
інженерів, професійних менеджерів. Власники крупного бізнесу втратили контроль над
ним через посилення складності сучасного ділового та технологічного світу. Головний
інтерес техноструктури полягає у збереженні власних робочих місць а тому і в збереженні
та розвитку самих компаній. Проте часто зростання компаній забезпечується не за рахунок
впровадження нових продуктів, а за рахунок нав’язування споживачам за допомогою
реклами традиційної продукції.
Фірми намагаються мінімізувати ризики і через це неохоче йдуть на впровадження
нових продуктів, та насправді фірми нерідко погано слугують не тільки їх власникам, а й
споживачам.
8. Теорія фірми Коуза
У 1937 році була опублікована, згодом «Природа фірми», в якій автор поставив два
запитання:
1.Чому у вільній економіці взагалі існують фірми?
2. Чому все виробництво не здійснюється однією великою фірмою?
Шукаючи відповідь на ці запитання Коуз ввів поняття трансакційних витрат, які в
широкому розумінні включають всі витрати, пов’язані організацією обміну(витрати на
пошук партнерів, укладання та підтримка угод з ними)
За Коузом, фірми та ринок являють собою альтернативні способи здійснення тих
самих обмінних операцій. Якщо на ринках виробництво координується через ринкові
обмінні трансакції, то всередині фірм цю саму функцію здійснює підприємець. Таким
чином визначальною ознакою фірми є заміщення цінового механізму.
Фірми виникають тоді, коли їх ієрархічна організація забезпечує здійснення тих
самих трансакцій з меншими витратами ніж це міг би зробити ринок.
 Проте, починаючи з певного моменту, подальше розширення кола трансакцій, які
здійснюються всередині фірми, може виявитися занадто витратним. Звідси випливає, що
процес зростання фірм триватиме доти, поки витрати на проведення додаткових
трансакцій в межах фірм не стануть перевищувати витрат и на проведення цих самих
трансакцій у ринковий спосіб.
Таким чином, вибір між фірмою та ринком, або між тим: зробити самому чи купити,
диктується зрештою співвідношенням витрат на здійснення трансакцій в одному та іншому
випадку.
9. Поняття підприємства та основні фази його господарської діяльності
Підприємство – економічна одиниця, що здійснює функцію з виробництва та реалізації
товарів та послуг, і у цьому сенсі підприємства протиставляються домогосподарствам,
основною економічною функцією яких є споживання. Хоча певна частина благ створюється
в середині домогосподарств, переважна більшість товарів і послуг вироблені
підприємствами, крім того, якщо домогосподарства виробляють продукцію переважно для
себе, то підприємства для зовнішніх споживачів
Завдання підприємства полягає у залучені необхідного для здійснення господарської
економічної діяльності економічних ресурсів (факторів виробництва) та трансформації у
продукти. Кінцевим результатом процесу перетворення ресурсів у продукти є збільшення
запасу засобів придатних для споживання.
Основними фазами господарського процесу на підприємстві є:
1. Постачання – забезпечення факторами виробництва, яке супроводжується формуванням
витрат виробництва. Використовувані підприємствами фактори виробництва можна
поділити на такі три категорії:
 праця (використання фізичних та розумових властивостей людей)
 засоби виробництва – всі предмети, які використовуються у господарській діяльності
крім тих, які будучи переробленими втілюються у фінальних продуктах
(обладнання, інструменти)
 предмети праці, як наприклад сировина і матеріали які будучи використаними
повністю або частково входять у продукцію підприємства, стають її складовою
2. Виробництво – комбіноване використання факторів виробництва з метою створення
товарів та послуг
3. Збут, який супроводжується отриманням підприємствами виручки
Крім основних фаз в процесі господарювання можуть виникати фази складування:
 сировини та матеріалів (між фазами постачання та виробництва)
 готової продукції (між фазан сми виробництва та збуту)
 результатів незавершеного виробництва (у фазі виробництва)
Причини виникнення фаз складування, а отже і утримання відповідних складів
полягають у недостатній синхронізації процесів постачання, виробництва та збуту.
Деякі економісти вважають що необхідно проводити відмінність між поняттями
підприємства та фірми. Зокрема існує думка, що підприємство – це організація, яка володіє
і веде господарську діяльність на подібних підприємствах. Фірма може володіти як одним
так і багатьма підприємствами.
Відповідно до іншої точки зору, якщо підприємства існують у будь-яких системах то
фірми, як тип підприємств є феноменом виключно ринкової економіки. Крім того іноді
фірми, як організації що ґрунтуються на приватній власності протиставляють державним
підприємствам.
Господарський кодекс України визначає підприємство як самостійний суб’єкт
господарювання створений для задоволення суспільних і особистих потреб, шляхом
систематичного здійснення виробництва, науково-дослідницької, торговельної та іншої
господарської діяльності. Підприємства можуть створювати для здійснення як комерційної
так і некомерційної господарської діяльності.
10. Класифікація підприємств залежно від форм власності, способу заснування та
частки у статутному фонді іноземних інвестицій
Згідно з господарським кодексом України підприємства поділяють на такі види:
1. Залежно від форм власності:
 приватні (діють на основі приватної власності громадянин чи юридичної особи):
поділяється на індивідуальну та колективну приватну власність
 підприємства колективної власності
 комунальні підприємства
 державні підприємства
 підприємства, засновані на змішаній формі власності
2. Залежно від способу заснування та форм статутного фонду
 унітарні (один засновник; має неподілений на частки статутний фонд)
 корпоративні (утворюються як правило двома або більше засновниками та діє на
основі об’єднання майна підприємства чи трудової діяльності засновників) –
товариства
3. За часткою у статутному фонді іноземних інвестицій:
 підприємства з іноземними інвестиціями (якщо > 10%)
 іноземні підприємства (100%)
11. Класифікація підприємств за галузями та розмірами
переважно однакові, або подібні види виробничої діяльності. Вона може починатися з
виокремлення великих секторів економіки з наступним їх звуженням до підсекторів
галузевих груп та власне окремих галузей.
Приміром, початково, підприємства можуть бути поділені на:
 підприємства нематеріального виробництва
 підприємства сфери послуг
Далі підприємства сфери матеріального виробництва можуть бути поділені на:
 підприємства, які діють у сфері видобутку сировини
 підприємства, які займаються переробкою сировини до проміжного продукту
 підприємства, які здійснюють обробку проміжного продукту до отримання кінцевого
продукту
Складність віднесення підприємств до тієї чи іншої галузі економіки полягає у тому,
що більшість з них, це підприємства з багатоманітним асортиментом продукції.
Промисловим підприємствам притаманні такі відмінні риси:
  широке застосування принципу розподілу праці, причому як у сфері виробництва
так і у сфері управління
 високий рівень механізації і відповідно низька частка ручної праці
 виробництво продукції для відносно великих за ємністю ринків, а отже і відносно
великі розміри
Крім галузевої належності, важливою характеристикою підприємства є його розміри
щодо яких, зазвичай, застосовується багатомірний спосіб оцінки, Це пов’язано з тим, що між
окремими показниками розмірів підприємств, як наприклад між численністю працівників
та величиною доданої вартості створеної підприємствами, не обов’язково існує чіткий
однозначний зв’язок. Як наслідок, мале підприємство за одним показником, може бути
великим за за іншим показником.
Один з поширених способів оцінки розмірів підприємства полягає у застосуванні
двохмірної шкали, яка включає:
 кількість працюючих
 валовий дохід (оборот)
За цією шкалою всі підприємства можуть бути поділені на:
 малі (50 осіб, 50 тис. євро)
 середні
 великі (1000 і більше осіб, 5 млн. євро)
12. Різновиди об’єднань підприємств
Господарське товариство – підприємство створене юридичними особами або громадянами
шляхом обєднання їх майна і участі у підприємницькій діяльності з метою одержання
прибутку. Юр. особи, які стали товариствами зберігають свій статус юр. особи.
Господарські товариства є :
1. Акціонерні товариства – підприємства, які мають статутний фонд поділений на
визначену кількість акцій і несуть відповідальність за зобов’язаннями тільки майном
товариства. Акціонери несуть ризик, пов'язаний з діяльністю товариства лише в
межах вартості належних їм акцій.
2. Товариство з обмеженою відповідальністю – товариство, що має поділений на частки
статутний фонд і несе відповідальність за зобов’язання, тільки майном товариства.
Учасники такого товариства несуть ризик збитків пов’язаних з його діяльністю в
межах своїх вкладів.
3. Товариство з додатковою відповідальністю-товариство, статутний фонд яких
поділений на частки і які несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями власним
майном. У разі недостатності останнього, учасники такого товариства несуть
додаткову соціальну відповідальність у кратному розмірі до вкладу кожного з
уасників.
Установчими документами господарського товариства є засновницький договір та статут, в
якому повинні міститися відомості про вид товариства, предмет та цілі його діяльності,
засновників, склад та компетенцію органів управління.
Статут акц. товариств повинен містити також відомості про види акцій і що
випускаються іх номінальну вартість , а статутн. Товариства з обмеженою відповідальністю
відомість про розмір часток кожного з учасників.
 Вкладами учасників госп. тов. можуть бути матеріальні цінності і цінні папери,
майнові права(права корист. Землею), грошові кошти. Прибуток тов.. утв. З надходжень від
його діяльності після покриття лат. витрат і витрат на оплату праці. З прибутку товариства
сплачуються податки, а також відсотки по кредитах, решта прибутку залишається у
розпорядженні товариства.
Учасники госп. тов.. мають право:
1. Брати участь в управлінні справами товариства.
2. Брати участь у розподілі прибутку товар. Та одержувати його частку.
3. Вихід зі складу товар.
У разі ліквідації товар. належні йому кошти після розрахунків зі всіма кредиторами
розподіляються між учасниками товариства.
13. Об’єднання підприємств
Види об’єднань:
1.Картель це договірна форма об’єднання суб’єктів господарювання , учасники якої
укладають угоду про регулювання обсягів вир-ва продукції, надання послуг або виконання
робіт про поділ ринків збуту та джерел сировини. Наймання робочої сили, встан. Рівня
зарплати та соціальних гарантій для працюючих, про умови продажу та строки платежів.
Картель є типовою формою монополії, що існує в країнах з ринковою економікою у
прихованому вигляді, незважаючи на Антимонопольне законодавство учасники картелю
зберігають господарську і комерційну і виробничу та юридичну самостійність.
2.Трест – форма об’єднання суб’єктів господарства за якої всі підприємства що об’єднуються
втрачають свою комерційну, виробничу самостійність, підпорядковуються одному органу
управління.
3.Синдикат – це об’єднання суб. госп., у якому розподіл замовлень на закупівлю сировини
та реалізацію виготовленої продукції здійснюється через єдину мережу постачання та
збуту.
4.Консорціум – об’єднання суб. госп. Різних організаційно - правових форм(під-в,
об’єднань, банків) на основі тимчасової угоди щодо спільної діяльності з метою здійснення
єдиного проекту або проведення великих фінансових операцій. Це одна з форм об’єднання
виробничого та банківського капіталів.
5.Концерн найбільш поширена форма об’єднань, учасники якої мають обмежену
самостійність, єдину власність, єдину систему управління та контролю. Має спеціальний
апарат управління , якому підпорядковані всі підприємства, що входять до концерну.
6.Корпорація – об’єднання підприємств, яке створюється з метою захисту їхніх конкретних
інтересів. З позиції управлінської практики , корпорація розглядається з двох аспектів. По-
перше , це союз партнерів, створений для захисту конкретних привілеїв їх учасників,
наприклад корпорація студентів. Адвокатів. По-друге, під корпорацією розуміють
акціонерні компанії.
7.Холдинг – це компанія – власник, статутний капітал якої утворюють контрольні пакети
акцій підприємств , що входять до неї. Ці підприємства називають дочірніми. На відміну від
інших об’єднань, наприклад трести, формування холдинг-компаній в традиційній
економіці відбувається ринковим шляхом. Для цього компанія скуповує акції інших
підприємств і на цій підставі створює свій статутний акціонерний капітал.
14. Поняття та стадії менеджменту
У загальному випадку менеджмент визначають як діяльність з прийняття та реалізації
господарських рішень. Відштовхуючись від противного менеджмент можна визначити як
діяльність, яка не є у чистому вигляді виконавчою.
Як інституція, менеджмент охоплює управлінські інстанції підприємства, всіх тих, хто
виконює управлінські функції. Зазвичай виділяють три рівні менеджменту:
1)Вищий (правління, виконавчий або генеральний директор)
2)Середній (начальники цехів, відділів)
3)Нижчий (начальники бюро, майстри)
Процес управління включає такі стадії:
1)Планування, яке у свою чергу включає:
1.1.Формування цілей підприємства:
У зв’язку з тим, що підприємства часто переслідують декілька цілей, виникає
необхідність їх упорядкування. Розрізняють декілька типів відносин між окремими цілями
підприємства:
 відносини типу «ціль-засоби її досягнення», коли досягнення підпорядкованої цілі є
засобом для досягнення цілі більш високого порядку.
 встановлення пріоритетності цілей, коли їх розподіляють на групи за важливістю чи
невідкладністю.
Рентабельність
 відносини: - взаємного доповнення, - рівних
переваг, - конкуренції. 2 3
Залежно від рівня управління можна виокремити: 1

 загальні цілі підприємства

 цілі підприємства за окремими напрямками його
діяльності
 цілі підрозділів підприємства Оборот
1.2.Аналіз управлінської проблеми
Важливими складовими цієї стадії менеджменту є встановлення фактичного стану
об’єкта управління (діагностика) та прогноз його подальшого розвитку.
1.3.Пошук альтернативних управлінських рішень, тобто способів дій, які дозволяють
розв’язати управлінську проблему.
1.4.Прогноз та оцінка наслідків прийняття управлінських рішень.
2)Прийняття управлінського рішення.
Управлінські рішення можуть бути інноваційними або рутинними, делегованими або
безпосередніми, такими, що стосуються всього підприємства або ж окремих його
підрозділів. До рішень, що приймаються вищим рівнем менеджменту відносять:
 рішення щодо довгострокової політики підприємства;
 координація діяльності його крупних підрозділів;
 усунення відхилень від нормальної роботи підприємства;
 призначення кандидатів на провідні управлінські посади.
3)Виконання управлінських рішень
 Шляхом використання таких засобів як вказівки, розпорядження, переговори,
інформування, стимулювання. При цьому важливо аби особи, задіяні у реалізації
управлінських рішень:
 знали про намічені заходи та бажаний стан об’єкта управління;
 вміли справлятися з поставленими завданнями;
 мали бажання працювати над реалізацією рішень.
4)Контроль. Ця стадія управління включає не тільки співставлення бажаного і
фактичного стану об’єкта управління, але і аналіз причин відхилень другого від першого.
Розрізняють:
 Контроль зовнішніх умов управління, який слугує для того аби перевірити
якою мірою зберігаються ті зовнішні умови, які стали вихідним моментом для планування
 Контроль результатів, який полягає у слідкування за відповідністю заданих
цільових параметрів фактично досягнутим.
 Контроль процесів, який зорієнтований на спостереження за якістю самих
процесів планування, прийняття та виконання управлінських рішень.
15. Керівництво як функція менеджменту
На відміну від управління господарськими процесами на підприємстві, об’єктом
керівництва, як функції менеджменту більшою мірою виступають люди і з цього погляду
керівництво у вузькому сенсі – це управління людьми.
Керувати означає, з одного боку, так впливати на підлеглих, щоб це сприяло внесенню
ними очікуваного вкладу у досягнення цілей підприємства, а з іншого створювати умови,
які дозволяли б підлеглим одночасно реалізовувати свої власні цілі.
Необхідність врахування процесів керівництва, інтересів не тільки підприємства, але і
працівників зумовлено:
наявністю залежності між задоволеністю людей та продуктивністю їхньої праці;
тим, що підприємці мають розглядати працівників не тільки як економічний ресурс,
але і як людей з їхніми власними цілями, мотивами та очікуваннями.
Стилі керівництва:
Виразна оцінка працівників

1 2

Самоконтроль Зовнішній контроль

3 4

Невиразна оцінка працівників

Залежно від того на скільки працівників спрямовують вказівками згори (самоконтроль

та зовнішній контроль) та якою мірою їм стає відомою оцінка їхньої діяльності керівниками
(виразна чи невиразна оцінка) розрізняють:
1. кооперативний
2. селективний (вибірковий)
3. ліберальний
 4. авторитарний стилі керівництва
Використовувані на підприємстві стилі керівництва значною мірою залежать від
особистісних характеристик менеджерів. Водночас вважається, що з точки зору
забезпечення балансу між ефективністю підприємств та задоволеністю його працівників
вибір стилю керівництва має бути не стільки особистою справою вищого менеджменту,
скільки результатом аналізу наявних умов господарювання.
16. Функціональна та дивізіонна організаційні структури підприємства
Теорія і практика організації та управління розробили багато різних принципів побудови
структур управління. За рівнем диференціації і інтеграції функцій управління можна
виділити два типи організаційних структур:
 – механістичні або ієрархічні, бюрократичні (засновані на централізованій
інтеграції) – лінійна, лінійно-штабна, функціональна, лінійно-функціональна,
дивізійна);
 – органістичні, або адаптивні, багатовимірні (базуються на централізованій та
вільній інтеграції) – матрична.
Для функціональної структури управління характерне створення структурних підрозділів,
кожен з яких має свої чітко визначені, конкретні завдання й обов'язки (рис. 7.3).

Рис. 7.3 Функціональна структура управління підприємством

Отже, в умовах даної структури кожен орган управління, а також виконавець
спеціалізуються на виконанні окремих видів управлінської діяльності (функцій).
Створюється апарат фахівців, що відповідають тільки за визначену ділянку роботи.
В основі функціональної структури управління покладено принцип повного
розпорядництва: виконання вказівок функціонального органу в межах його компетенції
обов'язкове для підрозділів.
Перевагами функціональної структури управління є висока компетентність фахівців, що
відповідають за виконання конкретних функцій; спеціалізація підрозділів на виконанні
певного виду управлінської діяльності, ліквідація дублювання у виконанні завдань
управління окремими службами.
Недоліками є: порушення принципу повноправного розпорядництва, принципу
єдиноначальності; тривала процедура прийняття рішень: труднощі підтримки постійних
взаємозв'язків між різними функціональними службами; неузгодженість і дублювання
вказівок і розпоряджень, які одержують виконавці "зверху"; кожен функціональний
керівник і функціональний підрозділ висувають свої питання на перше місце, не
погоджуючи їх із необхідністю досягнення поставлених перед підприємством цілей.
Дивізійні організаційні структури створюються шляхом виділення самостійних
виробничих філій чи відділень, які здійснюють повний цикл виробничо-господарської,
управлінської діяльності. Перехід до цієї структури означає децентралізацію оперативних
функцій управління, що передаються виробничим підрозділам (дивізіонам), та
централізацію загальнокорпоративних функцій управління (фінансова діяльність,
розробка стратегії) на вищому рівні управління.
Структуризація за філіями чи відділеннями здійснюється за:
 – продуктом чи групою продуктів (дивізійна продуктова структура) (рис. 5.5.);
 – географічними регіонами (дивізійна регіональна структура) (рис. 5.6.);
 – групами споживачів (дивізійна ринкова структура) (рис. 5.7.);
 – за продуктами та за регіонами (змішана дивізійна структура) (рис. 5.8.).

Рис. 5.5. Схема дивізійної продуктової організаційної структури

Переваги:
 – концентрація вищого керівництва на вирішення стратегічних завдань;
 – автономність, самостійність підрозділів;
 – максимум уваги до кожного виду продукції, регіону збуту чи кожної групи
споживачів;
 – підвищення якості рішень;
 – внутрішньофірмова конкуренція;
 – територіальна структура дозволяє зменшити витрати виробництва та обігу.
Недоліки:
 – збільшення витрат на управлінський персонал;
 – дублювання функцій управління на рівні підрозділів;
 – можливий конфлікт цілей організації та її відділень;
 – напруга і конфлікти між центральним апаратом управління і керівництвом
відділень і філій;
 – ускладнення контролю за роботою філій та підрозділів.

Рис. 5.6. Схема дивізійної регіональної організаційної структури

Рис. 5.7. Схема дивізійної ринкової організаційної структури

Рис. 5.8. Дивізійна змішана структура

Дивізійна організаційна структура відповідає умовам динамічного середовища та
організаціям із великою кількістю напрямків виробництва, життєвий цикл яких відносно
тривалий.

17. Однолінійна та багатолінійна системи управління

Поняття лінійності використовують для позначання відносин управління та
підпорядкування, щоб унаочнити ієрархічну структуру організації. За однолінійної
системи управління вища посада сполучається однією лінією з нижчою, тобто кожний
співробітник отримує вказівки тільки від одного начальника (рис. 4).

Рис. 4. Однолінійна система управління

Перевагами такої форми є прозорість і чітке розмежування ком-петенцій щодо
підпорядкованості. До недоліків слід зарахувати надмірну забюрократизованість і
жорсткість системи.
За багатолінійної системи управління кожна посада може підпорядковуватись кільком
вищим (щонайменше двом) (рис. 5). Розпорядча влада розподіляється між кількома
посадами з правом прийняття рішення. Переваги багатолінійної системи управління
полягають у спеціалізації та меншій порівняно з однолінійною системою управління
забюрократизованості.
Рис. 5. Багатолінійна система управління
18. Сутність планування та особливості його здійснення на підприємстві книга
Наука планування — це система упорядкованих знань про суть, методологію, методику і
організацію планування.
Суть планування полягає в розробці та обґрунтуванні цілей, визначенні найкращих методів
і способів їхнього досягнення при ефективному використанні всіх видів ресурсів,
необхідних для виконання поставлених завдань і встановлення їх взаємодії.
Сам процес планування проходить чотири етапи:
1. розробку загальних цілей;
2. визначення конкретних цілей на даний період із подальшою їхньою деталізацією;
3. визначення шляхів і способів досягнення цілей;
4) контроль за процесом досягнення поставлених цілей шляхом зіставлення планових
показників із фактичними та коригування цілей.
У процесі планування кожне підприємство має відповісти на такі запитання:
 що повинно бути зроблено і для чого?
 коли це буде зроблено і хто його робитиме?
 де це буде зроблено і що для цього необхідно?
Вирішення цих питань є функцією планування, яка слугує основою для прийняття рішень
та являє собою управлінську діяльність, що передбачає розробку цілей і завдань управління
виробництвом, а також визначення шляхів реалізації планів для досягнення поставлених
цілей.
Методологія планування — це сукупність теоретичних висновків, загальних
закономірностей, наукових принципів розробки планів, їхнього обґрунтування та описання
відповідно до сучасних вимог ринку, що перевірені передовою практикою.
Основою суспільства є матеріальне виробництво і відносини в сфері виробництва, які
визначають суспільне буття людей. В суспільному виробництві вирішальна роль належить
матеріальному виробництву, яке і є об'єктом науки планування.
До процесу планування діяльності підприємств входить багато складових: виробництво і
реалізація продукції, її собівартість, забезпеченість трудовими, матеріальними і
фінансовими ресурсами, фінансові результати роботи, фінансовий стан підприємства, його
інвестиційна діяльність. Саме ці складові і є об'єктами планування діяльності підприємств,
які розглядаються як єдине ціле і через які розкривається його предмет.
Оскільки планування являє собою процес підготовки рішень про цілі, способи і методи
їхнього досягнення шляхом цілеспрямованої порівняльної оцінки різних альтернативних
варіантів, що завжди пов'язано із використанням ресурсів, то саме ресурси підприємства і є
більшою мірою предметом планування на підприємстві.
Планування можна розглядати як процес прийняття рішень, який передує майбутнім діям.
Результатом планування є прийняття органом управління рішення про те, що, де і яким
чином треба зробити. Способи і методи обґрунтування планових рішень є тією ланкою, яка
поєднує теперішнє з майбутнім.
У сучасних умовах у процесі планування широко використовуються різні методи
обчислення планових показників, які об'єднані у три узагальнюючі групи: екстраполяції,
пофакторні та нормативні.
В умовах командно-адміністративної системи управління вихідною одиницею при розробці
планів була потреба народного господарства в промисловій продукції і наявність ресурсів
для її забезпечення. За базу розрахунку брався звітний рік, величина планових показників
визначалась на основі їхньої динаміки, яка склалася у попередніх періодах. Цей метод, в
основі якого лежать ресурси і динаміка минулих років, називається екстраполяційним
методом. На практиці його ще називають "плануванням від досягнутого рівня". Процедура
обчислення набуває дуже спрощеного характеру: фактично досягнута величина показника
у базовому періоді коригується на середній відсоток її зміни. При цьому темпи зміни
показника або беруться такими, що склалися в минулому, або зменшуються чи
збільшуються, виходячи з досвіду або інтуїції. Цей метод, по суті, є простим і зручним у
використанні, але він не враховує наслідків можливих змін. Сфера доцільного
використання цього методу обмежується попередніми укрупненими розробками
альтернативних варіантів планів. Цей метод використовують корпорації, які посідають мо-
нопольне становище на ринку, оскільки конкуренти для них не є загрозою, вони
встановлюють монопольне високі ціни і збільшують обсяги продажу товарів та, знижуючи
ціни, захоплюють нові ринки.
Планові значення показників при пофакторному методі визначаються на основі впливу
найважливіших чинників (факторів). На вітчизняних підприємствах пофакторні
розрахунки завжди супроводжувались розробкою планів із підвищення продуктивності
праці та зниження витрат на виробництво продукції.
Нормативний метод планування базується на використанні технічно обґрунтованих норм і
нормативів, що виражають ступінь економічної ефективності виробництва та обліку, норм
витрат праці, фінансових і матеріальних ресурсів. Цей метод планування передбачає
розрахунок показників за нормами на початок планового періоду з подальшою зміною
норм у результаті впровадження організаційно-технічних заходів і формування на основі
планових норм відповідних показників плану підприємства.
Для визначення ступеня обґрунтованості показників застосовують спеціальні методи
планування: економіко-математичне моделювання, балансовий метод, пробно-
статистичний та матричний метод.
За допомогою спеціальних економіко-математичних моделей розробляється декілька
варіантів плану, в яких найважливіші планові показники оптимізуються. Цей метод дає
можливість знайти найефективніші рішення і з багатьох варіантів вибрати
найоптимальніший.
Балансовий метод застосовується для забезпечення погодження потреб і ресурсів. У
практиці планування баланси розробляються для різних видів ресурсів: матеріальних,
трудових, фінансових. Баланси складаються з двох частин: перша частина відображає усі
напрямки витрат ресурсів відповідно до потреб, а друга — джерела надходження цих
ресурсів.
Матричний метод планування являє собою побудову взаємозв'язків між виробничими
підрозділами і показниками.
Пробно-статистичний метод передбачає використання фактичних статистичних даних за
попередні роки і середніх величин при встановленні планових показників. Недоліком цього
методу є те, що він не враховує зміни ринкової кон'юнктури на момент планування.
19. Природні монополії та їх державне регулювання
Природна монополія – галузь економіки, в якій через наявність позитивного ефекту від
масштабів виробництва найнижчі витрати виробництва на одиницю продукції досягаються
тоді, коли в ній діє одна фірма. У випадку природної монополії діяльність у галузі більш
ніж однієї фірми, а отже внутрішньо галузева конкуренція є економічно не доцільними.
Не маючи близьких конкурентів природний монополіст отримує значну ринкову владу, а
разом з тим і можливість зловживати нею. Від так виникає необхідність у державному
регулюванні діяльності природних монополій, метою якого є збалансування інтересів
суспільства, природних монополій та споживачів і їхньої продукції, а основним об’єктом –
ціна на продукцію природних монополій. Регулюючий державний орган повинен
встановлювати такі ціни на продукцію природних монополій, які, по-перше,
відшкодовуватимуть понесенні ними витрати виробництва і, по-друге, забезпечуватимуть
їм нормальний прибуток. Якщо більш високі ціни були б не справедливими з погляду
споживачів, то більш низькі ущемляли б інтереси виробників. Водночас на адресу
державного регулювання природних монополій висловлюються такі критичні зауваження:
1) на практиці встановлення державою цін на продукцію природних монополій нерідко
здійснюється за формулою «фактичні витрати виробництва на одиницю продукції+
обчислений за певною нормою прибуток» Проблема полягає в тому, що за даної методики
ціноутворення регулюванні підприємства будуть зацікавленими скоріше у нарощуванні
витрат виробництва, ніж к їх зниженні, оскільки за однакової норми прибутку вищі
витрати виробництва гарантуватимуть природним монополістам більш високий прибуток.
Загалом же у тих випадках, коли держава бере на себе функцію з регулювання цін, вона
стає своєрідним гарантом беззбитковості діяльності відповідних підприємств. Або ціна, яка
встановлюється державою і з самого початку має бути високою, щоб забезпечити
регульованим підприємствам нормальний прибуток або ж державі доведеться сплачувати
їм дотації. В обох випадках держава діятиме не стільки в інтересах споживачів продукції ,
скільки в інтересах її виробників, гарантуючи їм отримання прибутку навіть тоді, коли
вони неефективно використовуватимуть економічні ресурси. Особливо неефективним, а
одже і недоцільним, регулювання «природних монополій» є тоді, коли воно застосовується
щодо насправді достатньо конкурентних галузей економіки. У таких галузях скоріше саме
регулювання, ніж існуючі умови господарювання, створює монополію. Як наслідок, вигода
від регулювання, яку б мали отримувати споживачі, дістається виробникам. Сумніви у
доцільності регулювання деяких сфер господарської діяльності стимулювали розробку
теорії регулювання за допомогою легального картелю, в рамках якої стверджується, що
нерідко не держава нав’язую суб’єктам господарювання регулювання їхньої діяльності, а
навпаки самі суб’єкти господарювання домагаються від держави впровадження
регулювання їх діяльності, щоб скористатися вигодами від нього. Державне регулювання
може бути вигідним для регульованих суб’єктів господарювання, якщо обмежуючи вступ у
галузь нових суб’єктів господарювання, воно створюватиме своєрідний легальний картель,
а отже і передумови для зростання прибутків його учасників. На підтвердження теорії
регулювання за допомогою легального картелю наводяться непоодинокі випадки, коли
представники певних професій вимагають введення ліцензійного регулювання відповідних
видів діяльності. Офіційний мотив подібних вимог – недопущення надання послуг не
професіоналами, можливе приховане обмеження конкуренції з метою отримання
монопольних прибутків. Якщо у галузях, які є природними монополіями, конкуренція
неможлива, то її, як вважають деякі економісти потрібно запроваджуватиме на стадії вступу
фірм у такі галузі. Для цього державі слід запровадити процедуру конкурсного відбору
фірм, бажаючих здійснювати діяльність у сфері природних монополій. Переможцями
таких конкурсів могли б визнаватися такі фірми, які за інших рівних умов надавали б
гарантії продажу продукції за найнижчими цінами. Суперечлива практика регулювання
природних монополій породило рух на підтримку перегулювання і зокрема у потенційно
конкурентних галузях економіки. І на сам перед таких, як повітряний і залізничний
транспорт, наземний вантажний транспорт. В цілому впровадження перегулювання було
успішним і супроводжувалось зростанням ефективності у вигляді скорочення витрат
виробництва, зниження цін та зростання випуску у нерегульованих галузях економіки.
20. Технічне регулювання
На відміну від регулювання природних монополій, яке поширюється лише на окремі галузі
економіки, інший вид регулювання, а саме технічне регулювання, охоплює тією чи іншою
мірою практично всі галузі економіки. Основними об’єктами технічного регулювання є
умови виробництва та якісні характеристики товарів та послуг, а кінцевою метою –
забезпечення прийнятного рівня безпеки виробництва і споживання. Необхідність
технічного регулювання зазвичай пов’язують з двома дефектами ринкової системи: 1)
зовнішніми ефектами; 2) недосконалою інформацією.
Класичним прикладом технічного регулювання, націленого на розв’язання проблеми
негативних зовнішніх ефектів, є контроль за забрудненням навколишнього середовища.
Інструментами цього виду регулювання є норми шкідливих викидів, екологічні податки та
права на забруднення навколишнього середовища. У всіх випадках держава прагне
компенсувати неспроможність ринкової системи забезпечувати прийнятний з позиції
суспільства рівень забруднення навколишнього середовища. З іншого боку для того аби
ринки могли забезпечувати ефективне використання економічних ресурсів їх суб’єктам не
повинно бракувати інформації щодо здійснення ними тих, чи інших угод. Покупці повинні
мати повну інформацію про властивості тих товарів, які вони мають намір купити.
Працівникам не повинно бракувати інформації щодо умов, в яких їм доведеться
працювати.
За таких обставин держава, по-перше, запроваджує норму щодо обов’язкового надання
виробниками інформації про робочі місця та продукцію, по-друге, здійснює контроль за
тим, аби ця інформація була достовірною, по-третє, замість того, аби обмежуватися
виключно поширенням інформації про існуючі ризики не рідко вживає заходів щодо їх
обмеження.
21. Поняття і склад основних засобів
Для вир-ва будь-якого виду продукції необхідна наявність і взаємодія 3-ох елементів: засобів
праці, предметів праці і живої праці.
Засоби праці і предмети праці являють собою засоби вир-ва, що, беручи участь у
виробничому процесі в натуральній і вартісній формі, в сукупності складають речовинний
зміст виробничих фондів. Залежно від специфіки характеру, участі у виробничому процесі
і засобу обороту виробничі фонди поділяються на основні та оборотні
Основні фонди(ОФ) — це засоби праці, які мають вартість, функціонують у виробничому
процесі тривалий час, не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, а свою вартість
переносять на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.
Основні фонди поділяються на виробничі та невиробничі. Основні виробничі фонди
функціонують у сфері матеріального вир-ва підприємства. Основні невиробничі фонди не
беруть безпосередньої участі в процесі вир-ва, задовольняючи соціальні потреби
працівників підприємства: житловий фонд, будинки відпочинку, медичні заклади, заклади
громадського харчування та ін.
У промисловості ОВФ поділяються на промислово-виробничі та непромислово-виробничі.
До промислово-виробничих фондів належать засоби праці підприємства, призначені для
вир-ва промислової продукції. Непромислово-виробничі фонди — це засоби праці
непромислових підприємств (підприємства с/г призначення, ремонтно-будівельні
дільниці, транспортні цехи та ін.).
За належністю основні виробничі фонди поділяють на власні і залучені. Власні основні
фонди — це фонди, які знаходяться на балансі підприємства. Залучені — взяті в тимчасове
користування в іншої організації на умовах оренди або надання послуг.
За ознакою використання основні фонди поділяють на діючі, до яких належать засоби
праці, що функціонують у процесі вир-ва як в основному, так і в підсобному, і недіючі,
якими вважаються фонди, які перебувають на стадії вибуття у зв'язку з їхнім зносом, на
консервації або в запасі.
Для поліпшення виробничої структури основних фондів можливе впровадження таких
заходів: оновлення та модернізація устаткування; механізація та автоматизація вир-ва;
правильна розробка проектів будівництва та високоякісне виконання планів будівництва
підприємств; ліквідація обладнання, яке не використовується та встановлення обладнання,
що забезпечить правильніші пропорції між його окремими групами.
Джерелами формування майна підприємств і відповідно основних фондів можуть бути:
грошові і матеріальні внески засновників, прибутки, отримані від реалізації продукції, а
також від інших видів господарської діяльності; прибутки від цінних паперів; кредити
банків і інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів відповідних рівнів;
інші джерела, не заборонені законодавством.
22. Оцінка основних засобів
Залежно від того, яким шляхом надходять основні засоби (далі — ОЗ) на
підприємство, формується їх первісна вартість. Саме за первісною вартістю вони
зараховуються на баланс підприємства.
П(С)БО 7 «Основні засоби» містить такі способи визначення первісної вартості
залежно від способу надходження ОЗ:
1. Придбання ОЗ за плату — найпоширеніший спосіб надходження ОЗ на
підприємство. За п. 8 П(С)БО 7 первісна вартість придбаних об’єктів ОЗ складається з таких
витрат:
— суми, що сплачують постачальникам активів та підрядникам за виконання
будівельно-монтажних робіт (без непрямих податків);
— реєстраційних зборів, держмита та інших аналогічних платежів;
— сум ввізного мита;
— сум непрямих податків у зв’язку з придбанням (якщо вони не відшкодовуються
підприємству/установі);
— витрат на страхування, ризиків доставки ОЗ;
— витрати на транспортування, установку, монтаж, налагодження ОЗ;
— інших витрат, безпосередньо пов’язаних із доведенням ОЗ до стану, у якому вони
придатні до використання із запланованою метою..
Фінансові витрати, зокрема, відсотки за кредитом, не включаються до первісної
вартості ОЗ, придбаних (створених) повністю або частково за рахунок запозичень. Виняток
— фінвитрати, які включаються до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до
П(С)БУ 31 «Фінансові витрати».
2. Отримання ОЗ в обмін на подібний об’єкт — тоді первісна вартість дорівнює
залишковій вартості переданого об’єкта ОЗ. Якщо залишкова вартість переданого об’єкта
перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю буде справедлива вартість
переданого об’єкта із включенням різниці до витрат звітного періоду. Відповідно до п. 4
П(С)БО 19 «Об’єднання підприємств» справедлива вартість — це сума, за якою може бути
здійснено обмін активу, або оплата зобов’язання в результаті операції між обізнаними,
зацікавленими й незалежними сторонами.
3. Отримання ОЗ в обмін на неподібний об’єкт — первісна вартість дорівнює
справедливій вартості переданого немонетарного активу, збільшеній (зменшеній) на суму
грошових коштів чи їх еквівалентів, що була передана під час обміну.
 4. Безоплатне отримання ОЗ — первісна вартість дорівнює їх справедливій вартості
на дату отримання з урахуванням витрат, наведених у п. 8 П(С)БО 7.
5. Внесення ОЗ до статутного капіталу — здійснюється за погодженою засновниками
(учасниками) підприємства їх справедливою вартістю з урахуванням витрат, наведених у п.
8 П(С)БО 7.
6. Переведення ОЗ з оборотних активів, товарів, готової продукції —первісна вартість
дорівнює собівартості таких активів, яка визначається згідно з П(С)БО 9 «Запаси» та 16
"Витрати".
Первісна вартість ОЗ збільшується на суму витрат, пов’язаних із поліпшенням об’єкта
(модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція тощо), що призводить
до збільшення майбутніх економічних вигід, первісно очікуваних від використання об’єкта.
Та зменшується у зв’язку з частковою ліквідацією об’єкта ОЗ.
Планування відтворення основних фондів, амортизації, використання резервів
підвищення фондовіддачі зумовлюють необхідність організації обліку й оцінювання
основних фондів. Облік основних фондів здійснюється у натуральних та вартісних
показниках.
Кожний об'єкт основних фондів обчислюється у натуральних одиницях (штуках), які
характеризують певні його параметри (продуктивність, вагу, габарити тощо). Натуральні
показники основних фондів використовуються для розрахунку виробничих потужностей,
складання балансів устаткування, визначення технічного стану основних фондів.
Вартісні показники основних фондів дають змогу визначити загальний їх обсяг,
динаміку, знос, нарахувати амортизацію, розраховувати собівартість продукції,
рентабельність підприємства.
Залежно від часу оцінювання, характеру і стану основних фондів розрізняють:
• балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної (реальної) вартості;
• балансову вартість основних фондів на рівні їх первісної вартості
Первісна вартість основних фондів — це фактична собівартість основних фондів,
сплачена (передана) на дату їх придбання (створення). Первісна вартість складається з
таких витрат:
• суми, що сплачують постачальникам засобів праці (продавцям) та підрядникам за
виконання будівельно-монтажних робіт;
• реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, що здійснюються у
зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкти основних фондів;
• суми ввізного мита;
• суми непрямих податків у зв'язку з придбанням (створенням) основних фондів
(якщо вони не відшкодовуються підприємству);
• витрати зі страхування ризиків доставляння основних фондів;
• витрати на установлення, монтаж, налагодження основних фондів;
• інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних фондів до стану, у
якому вони придатні для використання із запланованою метою.
Первісна вартість основних фондів, придбана в обмін, дорівнює їх справедливій
вартості.
Справедлива (реальна) вартість об'єкта основних фондів дорівнює сумі, за якою цей
об'єкт може бути обмінений у разі здійснення угоди між компетентними, обізнаними,
заінтересованими та незалежними сторонами. Справедлива вартість основних фондів
визначається також при їх переоцінці.
Справедливою вартістю в більшості випадків є ринкова вартість за умови тривалого
збереження способу господарського використання відповідних об'єктів, тобто
використання для ведення одного й того самого або аналогічного виду діяльності. Ринкова
вартість визначається професійними оцінювачами. У разі неможливості отримання
інформації про ринкову вартість яких-небудь об'єктів через їх специфічний характер вони
переоцінюються за відновленою вартістю з урахуванням фактичного зносу.
 Сума коштів (їх еквівалентів) або інших форм компенсації, яку необхідно було б
витратити для придбання (або створення) такого самого засобу праці на дату складення
звітності, називається відновленою вартістю.
Залишкова вартість основних фондів визначається як різниця між вартістю, за якою
об'єкт основних фондів був занесений на баланс підприємства, та сумою зносу, тобто тієї
частини вартості основних фондів, яку вони в процесі виробництва перенесли на вартість
готової продукції. Залишкова вартість основних фондів на час їх вибуття з експлуатації,
обумовленого зношенням, називається ліквідаційною вартістю.
Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство має отримати від реалізації
(ліквідації) основних фондів після закінчення періоду їх корисного використання
(експлуатації) за вирахуванням витрат, пов'язаних із реалізацією (ліквідацією).
Показники ліквідаційної вартості є розрахунковими, оскільки вони визначаються на
підставі приблизних розрахунків, а не за допомогою безпосереднього вимірювання.
Використання показників ліквідаційної вартості дає змогу більш обгрунтовано визначити
ту частину вартості об'єкта, яка має бути віднесена на витрати протягом періоду його вико-
ристання підприємством (за умови достатньо точного визначення ліквідаційної вартості).
Підприємство здійснює переоцінку об'єктів основних фондів, якщо їх залишкова
вартість значно (більше як на 10%) відрізняється від справедливої вартості на дату
складення балансу. Під час переоцінки об'єкта основних фондів на ту саму дату
здійснюється переоцінка всіх об'єктів групи основних фондів, до якої належить цей об'єкт.
Переоцінена первісна вартість та сума зносу об'єкта основних фондів визначаються
множенням відповідно первісної вартості і суми зносу об'єкта основних фондів на індекс
переоцінки. Індекс переоцінки обчислюється діленням справедливої вартості об'єкта, який
переоцінюється, на його залишкову вартість.

23. Знос та відтворення основних засобів

У процесі виробничого використання основні фонди поступово зношуються і в результаті
втрачають свою первісну і споживчу вартість. Економічна сутність зносу полягає у втраті
фондами їхньої вартості.
Розрізняють фізичний і моральний знос основних фондів. Фізичний знос — це втрата
основними фондами їх споживчих якостей, що є проявом впливу на основні фонди
природно-кліматичних і технічних умов. Розмір фізичного зносу ОФ залежить від якості
їхнього виготовлення, запроектованих технічних хар-к, від власт. матеріалів, з яких вони
вироблені. Фізичний знос пов'язаний також з кваліфікацією обслуговуючого персоналу,
своєчасністю і якістю проведеного поточного обслуговування і ремонту. Фізичний знос
знижує технічні і економічні характеристики основних фондів і в кінцевому підсумку
призводить до повної втрати ними споживчої вартості, робить основні фонди
непридатними для використання.
Розрізняють фізичний частковий та фізичний повний знос. Частковий знос можна усунути.
Це означає, що споживчі якості основних фондів відновлюються за рахунок ремонту.
Повний знос не можна усунути, він зумовлює необхідність ліквідації зношених фондів та
заміни їх новими.
Моральний знос — це зменшення вартості основних фондів під впливом підвищення
продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби праці, а також у результаті
створення нових, більш продуктивних та економічно вигідних машин і устаткування, ніж
ті, що перебувають в експлуатації.
Моральний знос буває двох форм. Моральний знос першої форми виникає в результаті
знецінення старих основних фондів по причині зниження витрат вир-ва в галузях, що
поставляють основні фонди будівництву. Моральний знос другої форми — це обезцінення
старих основних фондів через створення нових, більш ефективних.
24. Амортизація основних засобів

Процес відшкодування зношування основних фондів здійснюється шляхом амортизації.

Амортизація це процес перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної

продукції з метою їхнього повного відновлення.

Амортизаційні кошти надходять підприємству у складі виручки від реалізації готової

продукції (робіт, послуг) і накопичуються для подальшого використання як джерела
відтворення вартості основних засобів в амортизаційному фонді.

Амортизаційний фонд являє собою кошти для простого відтворення основних засобів.
Проте якщо в результаті технічного прогресу у відповідних галузях народного господарства
має місце зниження собівартості засобів виробництва, що там створюються, і, відповідно,
зниження оптових цін на них, то амортизаційні кошти можуть виступати і як джерело
розширеного відтворення основних засобів.

Амортизаційний фонд накопичується підприємствами поступово і використовується для

вкладень в основні засоби не відразу, а в міру накопичення коштів. Тому якийсь час кошти
амортизаційного фонду є вільними, вони або відкладаються на банківських рахунках, або
вкладаються підприємствами в оборотні засоби і засоби обігу. Вкладення цих коштів (які є
частиною фонду основних коштів) у оборотні засоби і засоби обігу переконливо свідчить
про неприпустимість змішування понять "основні засоби", "оборотні засоби", "засоби обігу"
з фінансовими поняттями "основні кошти", "оборотні кошти": вочевидь, У даному разі мова
йде по фінансування оборотних засобів і засобів обігу за рахунок основних коштів. Така
точка зору, проте, в економічній літературі і в господарській практиці поки що не
знаходить визнання. Звичайно вільні кошти амортизаційного фонду відносять до
оборотних коштів.

Амортизаційні відрахування здійснюються за певними нормами. Норма амортизації — це

встановлений річний (квартальний) відсоток відшкодування вартості зношення частини
основних фондів. Норми амортизації, які застосовуються на підприємстві, мають бути
економічно обґрунтованими і спрямованими на своєчасне відшкодування основних фондів.

Норма амортизації (На) для певної групи обладнання визначається із залежності

де Вл — ліквідаційна вартість основних фондів певної групи, грн;

Тсл — термін служби основних фондів, визначений за технічною документацією, років.

Відповідно до Податкового кодексу України основні засоби та інші необоротні активи

поділено на 16 груп і визначено мінімально допустимі строки їхньої амортизації: група 1 –
земельні ділянки. Амортизація не нараховується; група 2 – капітальні витрати на
поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом. Мінімально допустимий строк амортизації
15 років;
група 3 – будівлі, строк амортизації 20 років; споруди, строк амортизації 15 років;
передавальні пристрої, строк амортизації 10 років;
група 4 – машини та обладнання, строк амортизації 5 років, з них: електронно-
обчислювальні машини, строк амортизації 2 роки;
група 5 – транспортні засоби, строк амортизації 5 років; група 6 – інструменти, прилади,
інвентар (меблі), строк амортизації 4 роки;
група 7 – тварини, строк амортизації 6 років; група 8 – багаторічні насадження, строк
амортизації 10 років; група 9 – інші основні засоби, строк амортизації 12 років; група 10 –
бібліотечні фонди, строк використання не встановлюється; група 11 – малоцінні необоротні
матеріальні активи, строк використання не встановлюється;
група 12 – тимчасові (нетитульні) споруди, строк амортизації 5 років;
група 13 – природні ресурси. Амортизація не нараховується;
група 14 – інвентарна тара, строк амортизації 6 років;
група 15 – предмети прокату, строк амортизації 5 років;
група 16 – довгострокові бібліотечні активи, строк амортизації 7 років.
Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання
(експлуатації) об'єкта, який встановлюється наказом по підприємству при визначенні цього
об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не менше встановлених Податковим
кодексом мінімально допустимих строків його амортизації. Амортизація основних засобів
проводиться до досягнення залишкової вартості об'єктом його ліквідаційної вартості.
Амортизація основних засобів нараховується із застосуванням таких методів:
 1. Прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка
амортизується, на строк корисного використання об'єкта основних засобів.
 2. Зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як
добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості
на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації.
 3. Прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації
визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або
первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми
амортизації, яка обчислюється відповідно до строку корисного використання об'єкта і
подвоюється.
 4. Кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості,
яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт
розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного
використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного
використання.
 5. Виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного
місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації.
Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на
загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити
(виконати) з використанням об'єкта основних засобів.
25. Показники та основні шляхи поліпшення використання основних засобів
Основними напрямками підвищення ефективності використання основних
виробничих фондів підприємства є такі:
- Екстенсивний, до якого належить в основному збільшення часу роботи основних
виробничих фондів.
-Інтенсивний, до якого належить підвищення віддачі засобів праці на одиницю часу.
Найважливіші шляхи підвищення ефективності використання основних активів
підприємства:
 поліпшення складу, структури і стану основних фондів підприємства;
 удосконалення планування, управління і організації праці та вир-ва;
 зниження фондомісткості, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці на
підприємстві;
 підвищення та розвиток матеріального та морального стимулювання праці.
До узагальнюючих показників відносять віддачу основних засобів (фондовіддачу), яка
визначається відношенням обсягу виготовленої продукції до середньорічної вартості
основних засобів:
f=Q/ОЗ, де f-віддача основних засобів, Q-обсяг виготовленої продукції, ОЗ-середньорічна
вартість основних засобів, грн.
Обернений до віддачі основних засобів показник (фондомісткість), яка визначається
відношенням середньорічної вартості основних засобів до обсягу виготовленої продукції:
f’ =ОЗ/Q, де f’- фондомісткість.
Однією з головних умов підвищення ефективності відтворювальних процесів є
оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх частини,
відповідно до первинного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і
подовження терміну експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та
використання знарядь праці.
Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює
прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-
експлуатаційних витрат, а з іншого, — зумовлює зростання собівартості продукції за
рахунок амортизаційних сум, потребує більших за обсягом інвестиційних ресурсів для
нарощування виробничих потужностей машинобудування.
Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг
щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше
ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна продуктивність
діючих основних фондів.
Саме тому терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними,
тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і
використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх функціонування.
Результати соціологічних досліджень свідчать, що найістотніше на економічно
доцільний термін експлуатації впливають щорічні амортизаційні відрахування та
середньорічні ремонтні витрати.
Розширити відтворення основних фондів можна за допомогою таких заходів:
 технічного переозброєння діючого підприємства;
 розширення виробничих потужностей підприємства;
 нового будівництва технологічно завершених виробничих потужностей та
підрозділів підприємства.
 реконструкції вир-ва;
26. Продуктова та асортиментна політики підприємств
Важливою складовою маркетингової політики підприємства є його продуктова та
асортиментна політика. Значення цих напрямків політики посилюються у зв’язку з тим, що:
 Конкуренція за якістю все більшою мірою приходить на зміну конкуренції за ціною;
  Довгострокове отримання прибутків на рівні вище середнього може забезпечуватися
лише за умови продуктових інновацій;
 Економічна тривалість життя продукту скорочується.

До основних областей продуктової політики відносять:

 продуктові інновації, які полягають у розробці та виведенні на ринок нових
продуктів
 продуктові варіації, тобто зміни у вже виведених на ринок продуктах, або ре
позиціонування продуктів стосовно яких відбулося погіршення ринкових позицій
 елімінування (видалення продукту, тобто не заміщуване виведення продукту із
продуктової програми)

Зміна наявного або створення нового продукту складається із:

1) забезпечення належної якості продукту, яка визначається комбінацією його
фізичних та функціональних властивостей
2) розробки упаковки, яка має відповідати змісту продукту і підкреслювати його
переваги
3) формування марки продукту для виокремлення його серед продуктів
конкурентів та забезпечення прихильності до нього з боку споживачів

Асортиментна політика підприємства включає:

1. Доповнення продуктових ліній, тобто груп продуктів, які за певною ознакою
знаходяться у тісному зв’язку між собою;
2. Зміна широти та повноти асортименту. Широта асортименту дає інформацію
про те, скільки видів продуктів та продуктових ліній містить програма. Повнота –
інформацію про те, скільки різних типів, моделей та сортів є всередині продуктової лінії;
3. Видалення продуктових ліній.
27. Принципи та стратегії ціноутворення на підприємстві
Виділяють такі основоположні принципи ціноутворення:
1. принцип ціноутворення з орієнтацією на витрати, коли до собівартості одиниці продукції
додається надбавка, яка забезпечує підприємству певний прибуток. Величина цінової
надбавки до собівартості може залежати від профілю продукції, бажаного рівня
рентабельності, обсягу випуску, збутових ризиків та інших чинників. Перевага такого
методу полягає у його простоті та зрозумілості для споживачів продукту. Недолік – у
тому, що він не гарантує встановлення ціни, яка забезпечує максимізацію загального
прибутку.
2. принцип орієнтації ціни на корисність продукту, коли намагаються насамперед
враховувати готовність покупців збільшувати або зменшувати обсяги закупівель залежно
від того, який саме продукт та з яким набором споживчих якостей їм пропонується. У
цьому випадку постає необхідність з’ясувати переваги споживачів щодо окремих
властивостей товарів і ввести їх у функцію «ціна-кількість продажів»
3. принцип орієнтації ціни на конкуренцію та галузь, коли підприємство просто йде слідом за
певним ціновим орієнтиром в якості якого може виступати або ціна лідера або
середньогалузева ціна. Цей орієнтир може бути завищеним чи заниженим, що однак не
змінює поведінку підприємства, яке може зберігати одного разу встановлену ціну навіть
тоді, коли відбуваються зміни у витратах виробництва або попиті і змінювати її лише у
разі зміни цінового орієнтиру. За такого методу ціноутворення підприємство
відмовляється від активної цінової політики заради мінімізації ризиків, пов’язаних з
частою зміною ціни.
Основними ціновими стратегіями до яких найчастіше на практиці вдаються підприємства є:
 політика встановлення цін, які або містять премії за збутовий ризик, або
стимулюють просування продукту на ринку. Якщо ціни першого роду є відносно
високими і зорієнтовані на ексклюзивні споживчі переваги, то ціни другого роду є
відносно низькими і розраховані на створення іміджу компанії, яка пропонує
дешеву продукцію.
 політика проникнення на ринок або створення нового ринку. Якщо у першому
випадку намагаються шляхом застосування низьких цін швидко захопити значну
частину ринку і тим самим розподілити постійні витрати на велику кількість
продукції, то у другому випадку на стадії запровадження продажів встановлюють
відносно високу ціну на продукт і далі знижують її у міру формування ринку
та/або появи конкурентів.
 Політика диференціації ціни, яка полягає у продажі тих самих товарів різним
групам споживачів за різними цінами.
 Політика вирівнювання цін, коли збитки при виробництві одних продуктів
компенсуються за рахунок прибутків від виробництва інших продуктів, або ж
коли збитки від виробництва продуктів в одному періоді компенсуються за
рахунок прибутків від їх виробництва в іншому періоді.
28. Загальні засади цінової політики підприємства
У системі маркетингових інструментів особливо важливе значення має цінова політика
підприємства. Типовими ситуаціями в яких підприємству доводиться приймати рішення
щодо ціноутворення є такі:
1.Первинне встановлення ціни за якою продаватиметься новий продукт або існуючий при
виведенні його на нові ринки.
2.Зміна ціни продукту у відповідь на зміни у попиті та/або витратах виробництва.
3.Визначення ціни при проведенні компанії з підтримки попиту (наприклад під час
активних рекламних кампаній.
4.Уточнення цін в рамках забезпечення їх раціонального співвідношення для виробів, які
становлять єдину продуктову лінійку.
Застосовувана в подібних ситуаціях методика ціноутворення має передусім орієнтуватися
на ринок (враховувати поведінку попиту та конкурентів) і водночас спиратися на
розрахунок витрат виробництва. Для орієнтованої на ринок цінової політики є
характерний пошук відповідей на такі запитання:
o як оцінює продукт споживач і яку ціну він готовий платити за нього?
o яку репутацію у споживачів має постачальник продукції?
o які вимоги до продукту пред’являє торгівля аби взятися за його збут?
o які ступені свободи у ціноутворенні незалежно від реакції споживачів існують у
постачальника продукту?
o чи існують на цільовому ринку підприємства певні сегменти зі своїми ринковими
цінами?
o чи варто формувати на даному ринку новий рівень цін за якими підприємство
новатор може продавати поліпшений продукт?
В рамках цільової політики підприємства його можливе рішення щодо встановлення ціни
на продукт визначається функцією «ціна-кількість продажів», яка у нормальному випадку є
спадною і відображає той факт, що між рівнем ціни продукту та обсягами його продажів
існує обернений зв'язок.
За граничної ціни Pmax попит припиняється в результаті чого не можна буде продати
жодної одиниці продукції, тоді як за нульової ціни може бути реалізованою не більш ніж
гранично можлива кількість продукту Qmax за якої наступає насичення ринку.
На практиці виявлення достовірних функцій «ціна-кількість продажів» для багатьох
продуктів являє собою вкрай складне завдання. Тому, замість використання класичних
мікроекономічних моделей ціноутворення, підприємствам часто доводиться діяти
інтуїтивно.
29. Основи прийняття рішень щодо вибору місця розташування підприємства
Вибір місця розташування підприємства (ВМРП) під яким розуміють місце де знаходяться
його адміністративні будівлі, виробничі цехи, склади і т.д., відноситься до основних
засновницьких підприємницьких рішень.
Якщо ці приміщення розташовані в різних місцях, то часто говорять про фірму, яка володіє
кількома підприємствами. Залежно від міри свободи при ВМРП воно може бути зв’язаним
або вільним.
Прикладами прив’язаних до МР підприємств є шахти, гідроелектростанції і т.д.
При ВМРП необхідно:
1)Визначитись яким мінімальним вимогам має відповідати МР (відносно кліматичних,
транспортних або робочої сили).
2)Виявити місця, що відповідають цим вимогам.
3)Визначити для кожного із можливих місць розташування ймовірні витрати та результати
виробництва.
4)Обрати те МР де залежні від нього результати найбільшою мірою перевищують
відповідні витрати.
Основна проблема наведеного алгоритму ВМРП полягає в тому, що ані залежні від нього
витрати, ані відповідні результати не можна наперед достатньо точно визначити, крім того
на ВМРП можуть впливати не тільки економічні, але і політичні і навіть ірраціональні
причини, як наприклад, прив’язаність засновників до певних місць.
Важливою складовою МРП є рішення щодо ступеня географічної централізації, або
децентралізації підприємницької діяльності. За цією ознакою підприємства можуть бути
поділені на:
1)національні (якщо вони мають виробничі потужності лише в одній країні);
2)інтернаціональні (якщо вони мають потужності розміщені в різних країнах);
3)регіональні (якщо вони працюють в межах лише одного регіону);
4)локальні (якщо вони мають один завод, розташований в якомусь одному місці).
Головними стимулами для посилення закордонної диверсифікації підприємницької
діяльності є:
 поліпшення збуту завдяки більшій близькості ринків;
 скорочення транспортних витрат та витрат на зарплату;
 обхід обмежень щодо імпорту;
 підтримка іноземних інвестицій в країнах, що їй залучають;
 зростання економії від масштабів виробництва;
  оптимізація оподаткування.
Серед проблем з якими додатково зіштовхуються міжнародні компанії виділяють:
1.Відмінності в політико-правових умовах, а також економічній та технічній структурах
різних країн.
2.ускладнення в діяльності підприємств;
3.особливі вимоги до системи управління персоналом пов’язані з включенням в роботу
підприємств співробітників вихованих в різних традиціях національних культур.
Таким чином ВМРП може включати:
1.Вибір країни.
2.Вибір регіону країни.
3.Вибір в даному регіоні країни площадки для базування підприємства.
30. Фактори, що впливають на вибір місця
Найважливішими факторами ВМРП, якщо воно є вільним (не прив’язаним до території) є:
1)транспортні витрати, величина яких залежить від обмежень щодо часу доставки, кількості
вантажів, віддаленості від місця доставки та збуту засобів транспорту.
Враховуючи цей фактор, деякі підприємства можуть віддавати перевагу розташуванню
своїх виробничих потужностей в портах, на річках, або біля залізничних вузлів.
2)витрати на робочу силу. Витрати на оплату праці в регіонах віддалених від місць
концентрації промисловості часто бувають відносно нижчими. Водночас у підприємств, які
обирають для свого базування подібні регіони можуть виникати додаткові витрати на
оплату праці.
По-перше, у разі нестачі робочої сили та погано організованого місцевого транспорту і
підприємству доведеться самостійно забезпечувати доставку працівників.
По-друге, через нестачу спеціалістів потрібної кваліфікації та відсутність необхідних для їх
підготовки учбових закладів доведеться створювати власну систему підготовки кадрів.
По-третє, внаслідок незначної соціальної цінності віддалених регіонів, підприємство зможе
залучати висококваліфікований керівний персонал лише за допомогою високих надбавок
до зарплати.
Міжнародні відмінності у рівні витрат на зарплату можуть спонукати підприємства
промислово розвинутих країні виводити свої підприємства в країни з відносно нижчим
рівнем зарплати. При цьому важливо врахувати, що:
1)завдяки сучасним технологіям витрати на робочу силу у деяких галузях можуть не мати
такого великого значення як раніше;
2)продуктивність праці в розвинутих країнах завдяки вищому освітньому рівню персоналу
є відносно більш високою, що може призводити до формування в них цілком прийнятних
витрат на зарплату у розрахунку на одиницю продукції.
Не зважаючи на те, що абсолютний рівень оплати праці в країні Б нижчий, ніж в країні А,
підприємство доцільніше розмістити в країні А, оскільки в ній витрати на зарплату у
розрахунку на одиницю продукції є нижчими (0,3) ніж в країні Б(0,4).

Країна А Країна Б

1.Погодинна оплата праці 30 24

2.Продуктивність праці 100 60

3.Витрати на зарплату у 0,3 0,4
розрахунку на одиницю
продукції

3)вартість будівництва підприємства та орендні платежі.

4)збутові витрати, які мають особливо важливе значення для торгових підприємств, а також
виробників продукції, які мають територіально-обмежену область збуту.
Наприклад, магазини, які торгують товарами повсякденного попиту (продукти
харчування) мають бути розподілені по всій території міста, оскільки покупці таких товарів
не бажають далеко їздити за ними. Магазини, які торгують товарами періодичного попиту,
наприклад. одягом, можуть концентруватися на окремих локальних території у
безпосередній близькості один від одного, оскільки це відповідає, по-перше, бажанню
покупців мати якнайновіший огляд таких товарів, по-друге, їх готовності втрачати на
здійснення подібних покупок більше часу.
5)Державна та регіональна економічна політика і зокрема міжнародні та
внутрішньодержавні відмінності в оподаткуванні. Значним є вплив держави на ВМРП і
тоді, коли висока інфляція, недостатній розвиток освіти, охорони здоров’я та виробничої
інфраструктури. Це відлякую потенційних інвесторів.
Відповідно до важливості при прийнятті рішення щодо ВМРП розрізняють обов’язкові та
взаємозамінн фактори. Якщо обов’язкові фактори МРП відображають вимога, які
неодмінно мають бути притаманні обраній для цього точці, що взаємозамінні
характеризуються тим, що несприятливий вплив одного фактора може бути
компенсований позитивним впливом іншого фактору.
Врахування взаємозамінних факторі має важливе значення при відносній оцінці
альтернативних точок розміщення придприємства.
31. Забезпечення підприємства засобами виробництва
Будучи складовою потенціалу підприємства засоби виробництва разом з працею
визначають його виробничу потужність. Якщо рішення щодо придбання вартісних засобів
виробництва приймаються вищим рівнем керівництва то рішення щодо купівлі дешевих
засобів виробництва - окремими підрозділами. Нерідко для підрозділів підприємства
вистоновлюється певний бюджет в межах якого плануються закупки які здійснюються
відділом постачання.
Розрізняють чотири стадії планування забезпечення підприємства засобами
виробництва:
 планування потреби в засобах виробництва
 планування закупок засобів виробництва в ситуації, коли наявні у підприємства
засоби виробництва не відповідають поточним або майбутнім потребам виробництва
 планування використання засобів виробництва; при цьому на перший план
виступають рішення щодо комбінування окремих видів обладнання у виробничо-
технічні одиниці (виробничі лінії, цехи) з метою забезпечення оптимальної
структури виробничих процесів
 планування технічного обслуговування і утримання у справності засобів
виробництва завдяки чому може забезпечуватись їх постійна готовність до
використання. Необхідно уникати понаднормативного зносу засобів виробництва та
забезпечувати їх своєчасний ремонт
Основними факторами, які впливають на ефективність використання засобів
виробництва є:
1. технічний рівень засобів виробництва, який залежить від:
  ступеня їх новизни
 фізичного зносу
 їх придатності до експлуатації, яка може зростати завдяки заходам з технічного
обслуговування та утримання засобів виробництва у справності
2. технічна придатність засобів виробництва для цілей виробництва, яка визначається
як співвідношення між потрібними і фактично досягнутими результатами
виробництва
Важливим аспектом забезпечення підприємства засобами виробництва є врахування
їх спроможності випускати за певний період часу більшу або меншу кількість продукції. Ця
спроможність або інакше кажучи продуктивність засобів виробництва має технічно
обумовлені межі, які можна розглядати як максимальну та мінімальну виробничу
інтенсивність (потужність).
Прийнято вважати що в нормальних умовах найбільш прийнятною є не максимальна
або мінімальна, а середня інтенсивність використання засобів виробництва. Це пов’язано
зокрема з тим, що нерідко засоби виробництва є функціональними лише за умови
забезпечення їх певними матеріалами, найнижчі витрати яких на одиницю результату
якраз і досягаються за середньої виробничої інтенсивності.
Приклад. У міру зростання виробничої інтенсивності (швидкості руху автомобіля)
споживання матеріалу (бензину) на од. результату (1 км шляху) спочатку зменшується, а
потім починають зростати. Оптимальна з погляду споживання бензину виробнича
інтенсивність досягається за середньої швидкості руху автомобіля.

Споживання
бензину на 1 км

min

min opt max інтенсивність

км/год

Функція споживання засобом виробництва автомобіль бензину на км шляху

За умов комплексного використання засобів виробництва постає завдання їх гармонізації,
аби всі вони працювали у зоні оптимальної виробничої потужності, тобто найбільш
економічно.
Таке завдання тим простіше розв’язувати чим вищою є кількісна виробничо технічна
еластичність обладнання, яка визначається як інтервал між максимальною та мінімальною
його потужністю. Важливе значення також має якісна виробничо технічна еластичність
обладнання, під якою розуміють ступінь легкості з якою засіб виробництва може бути
адаптованим до виробництва різних видів продукції.
Типовими сферами використання універсальних засобів виробництва є одиночне (за
індивідуальними замовленями) та малосерійне виробництво. Вважається що багатоцільові
засоби виробництва працюють менш економічно ніж спеціалізовані.
 У свою чергу умовою оптимального завантаження спеціалізованих засобів
виробництва є відсутність необхідності у постійних змінах виробничого процесу, що
досягається у разі масового і часткового крупносерійного виробництва.
32. Забезпечення підприємства матеріалами
У широкому сенсі забезпення підприємства матеріалами включає забезпечення його:
 первинними сировиною та матеріалами
 компонентами які безпосередньо входять до складу готових виробів (колеса для
автомобіля)
 витратними ресурсами (енергією, теплом, канцелярськими товарами)
Особливістю забезпечення підприємства матеріалами є те що воно відбувається
партіями у зв’язку з чим виникає питання щодо оптимальної величини партії, і відповідно
ємності складу. Підприємству належить вирішити як купувати матеріали – часто дрібними
партіями, чи рідко великими.
Виділяють три основні принципи забезпечення матеріалами:
 принцип одиночності закупок, який означає, що матеріал закуповується час від часу,
коли в цьому виникає потреба
 принцип підтримки запасу матеріалів, аби у разі виникнення необхідності в них
вони відразу могли бути використані. Цей принцип застосовується щодо матеріалів
які не можна швидко придбати на ринку і має сенс лише тоді, коли вони не
втрачають своїх споживчих властивостей в процесі їх зберігання
 принцип синхронності, з виникненням потреби поставки матеріалів, коли їх
постачання відбувається строго у терміни які визначаються вимогами технологічного
процесу виготовлення продукції. Цей принцип є прийнятним стосовно лише тих
матеріалів, потреба в яких піддається точному плануванню, і може застосовуватися
лише тими підприємствами. які здатні забезпечувати жорстке виконання їхніми
постачальниками взятих на себе зобов’язань
Залежно від характеру споживання у часі матеріали можна поділити на:
1. такі, споживання яких в од. часу є постійним
2. такі, споживання яких носить сезонний зарактер, характеризується коливаннями
відносно певного тренду
3. такі, споживання яких є нерегулярним і непередбачуваним
Вважається що стосовно першого виду матеріалів доцільно використовувати
принцип синхронних поставок; стосовно другого виду принцип підтримки певного ріня
запасів; стосовно третього виду – принцип одиночних закупок.
Планування забезпечення матеріалами включає:
1.Планування потреби в матеріалах, ціллю якого є визначення їх оптимального
асортименту, а також кількості кожного окремого виду. Для визначення кількості
необхідних матеріалів зазвичай застосовується два методи:
 стохастичне планування потреби в матеріалах, виходячи з наміченого рівня їх
використання, коли потреба в кількості того чи іншого матеріалу прогнозується на
основі даних щодо його використання у минулому (як правило застосовується щодо
недорогих матеріалів)
 детерміноване планування потреби в матеріалах, виходячи з наміченої виробничої
програми, коти потреба в кількості того чи іншого матеріалу безпосередньо виводиться з
номенклатури та обсягу виробничої програми. Як правило застосовується щодо дорогих
матеріалів.
В

2
3
 4
1
Б А

Припустимо що для виробництва од. виробу (В) потрібно 2 од. проміжного продукту
(П) та 3 од. сиробини (Б), а для виробництва од. (П) потрібна од. сировини (Б) і 4 од.
сировини (А). Тоді для виробництва 100 од. виробу (В) план потреб у проміжних продуктах
і сирвині складатиме: (П) – 200 од. (100*2), (Б) – 500 од. (100*3+200*1), (А) – 800 од. (200*4)
2.Планування закупки матеріалів, одні із центральних завдань якого є визначення
оптимального розміру закупок. При цьому важливо враховувати, що із збільшенням
розмірів закупок сировини:
 підприємство може отримувати цінові знижки на неї
 фіксовані закупівельні витрати, що несе підприємство на одиницю сировини,
знижуватимуться (витрати на формування, розміщення та виконання одного замовлення)
Водночас із збільшенням розмірів закупок сировини збільшуватимуться і розміри її
складських запасів, що призводитиме до зростання питомих витрат підприємства на її
зберігання у вигляді амортизації складських приміщень та обладнання, витрат на
опалення, освітлення складів та страхування. Оптимальним є такий розмір замовлення
сировини за якого питомі витрати на її закупку та зберігання є мінімальними.
3.Планування зберігання матеріалів, яке крім оптимізації запасів матеріалів, має на меті
досягнення безперервності у забезпеченні ними процесу виробництва. Для цього
підприємства можуть запроваджувати норматив мінімального рівня складських запасів, при
досягненні якого вони здійснюватимуть нові закупки матеріалів.
Рівень нормативу мінімальних складських запасів залежить від швидкості виходу
матеріалів зі складу, термінів виконання замовлень, а також ризиків, пов‘язаних з
можливістю зміни цих параметрів.
Нині для позначення насамперед фізичного забезпечення матеріалами і, зокрема,
заходів з їх транспортування та зберігання все частіше використовується термін логістика. В
широкому сенсі цим терміном позначається вся система матеріально-технічного
забезпечення.

розмір складського
запасу
розмір
замовлення час виконання
запасу

час

норматив мінімального
рівня запасу
33. Продуктивність праці та фактори, що її визначають
Найважливішою властивістю праці є її продуктивність, рівень якої характеризує
ефективність використання персоналу підприємства. Продуктивність праці – це здатність
конкретної праці створювати певну кількість продукції за одиницю робочого часу.
Продуктивність праці підвищується, якщо збільшується виробництво продукції на
одиницю робочого часу або зменшуються затрати праці на одиницю вироблюваних
продуктів.
Вимірювання продуктивності праці здійснюється шляхом зіставлення результатів праці у
вигляді обсягу виробленої продукції з витратами праці (середньообліковою чисельністю
персоналу).
Рівень продуктивності праці характеризується показником виробітку, який показує
кількість продукції, що виготовлено за одиницю часу або приходиться на одного
середньооблікового працівника.
Різноманітність підходів до визначення продуктивності праці залежить від галузевої
специфіки діяльності підприємств, а також від мети розрахунків.
Зростання продуктивності праці на будь-якому підприємстві залежить від багатьох
чинників, які можна об'єднати в три групи:
 1) техніко-технологічні, які визначаються рівнем розвитку та ступенем використання
засобів виробництва;
 2) організаційні, які відображають рівень організації виробництва;
 3) соціально-економічні, які залежать насамперед від людського фактора.
Важливим чинником підвищення продуктивності праці на підприємствах є створення
прогресивної виробничо-технологічної бази. Це багатогранний комплексний процес, в
основі якого лежить застосування сучасних нових виробничих технологій, упровадження
нових комп'ютерних розробок, перехід до механізованого складання різноманітних виробів
тощо.
Організаційні фактори спрямовані на створення такої організації виробничого процесу,
яка ліквідує простої робочого часу та забезпечує оптимальне завантаження як усім членам
трудового колективу, так і основним виробничим фондам підприємства.
Соціально-економічні фактори можна умовно поділити на фактори морального та
матеріального стимулювання. Вони є стимулами заінтересованості працівників у
підвищенні своєї продуктивності. До них належать: зростання заробітної платні, премії та
доплати, можливість самовираження та творча заінтересованість, кар'єра, підвищення
кваліфікації та ін.
Резерви підвищення продуктивності праці – це невикористані можливості економії затрат
праці, які з'являються внаслідок дії тих чи інших факторів (удосконалення техніки,
технології, організації виробництва та праці тощо).
За часом використання розрізняють поточні й перспективні резерви. Поточні резерви
можуть бути використані (залежно від реальних можливостей) протягом місяця, кварталу
або року. Перспективні резерви використовуються через рік або кілька років згідно з
довгостроковими планами підприємства.
За сферами виникнення розрізняють загальнодержавні, регіональні, міжгалузеві, галузеві,
внутрішньовиробничі резерви.
До загальнодержавних належать резерви, використання яких впливає на зростання
продуктивності праці, в економіці загалом.
Регіональні резерви пов'язані з можливостями поліпшення використання продуктивних сил
даного регіону.
Міжгалузеві резерви – це можливості поліпшення міжгалузевих зв'язків, своєчасне, точне та
якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей
однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій.
Галузеві резерви – це резерви, пов'язані з можливостями підвищення продуктивності праці в
даній галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки та технології
виробництва, прогресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації,
концентрації та комбінуванні виробництва тощо.
Внутрішньовиробничі резерви виявляються та реалізуються безпосередньо на підприємстві.
Велике значення цих резервів полягає в тому, що підприємство є первинним осередком
економіки та на ньому виявляються й використовуються всі попередні резерви.
Внутрішньовиробничі резерви зумовлені недостатньо ефективним використанням техніки,
сировини, матеріалів, а також робочого часу, наявністю цілодобових і внутрішньозмінних
втрат часу, прихованого безробіття. Отже, внутрішньовиробничі резерви можна поділити
на резерви:
 – зниження трудомісткості продукції;
 – поліпшення використання робочого часу.
34. Лінійно-штабна та матрична організаційні структури
Лінійно-штабна система управління
Ця система об'єднує переваги одно- та багатолінійної систем управління (рис. 6).
Вона є однолінійною, але в ній використовуються переваги спеціалізації через організацію
штабів (допоміжних підрозділів, що підтримують інстанції, але не мають дисциплінарної
влади).

Рис. 6. Лінійно-штабна система управління

Хоча така система досить поширена на практиці, проте має окремі недоліки. Через нечітке
розмежування повноважень можуть виникати конфлікти. Штаби та інстанції можуть
взаємно блокувати дії один одного, якщо одні компетентніші у професійному плані, а інші
мають ширші повноваження. Тому існує небезпека розчарування співробітників (особливо
в допоміжних підрозділах), які мають глибокі предметні знання, але, не маючи відповідних
повноважень, не можуть реалізувати власні ідеї. Ефективність лінійно-штабної системи
істотно залежить від конструктивності взаємодії між носіями завдань — виконавцями.
Матрична організація
Матрична організація поєднує принципи функціональної та об'єктно-орієнтованої систем.
Тут вер- тикальна, функціонально-орієнтована структура "пронизана" горизонтальною,
об'єктно-орієнтованою, тобто перетинаються дві системи повноважень: "що" та "коли" — по
горизонталі і "як" — по вертикалі (рис. 8). Це зумовлює недоліки матричної системи,
оскільки авторитетом і повноваженнями наділені два різних керівники. Конкуренція між
ними може гальмувати процес прийняття рішень. Матрична організація висуває високі
вимоги до дисципліни та здатності співробітників до інтеграції. Водночас вона може бути
швидко адаптована до конкретної ситуації, що особливо важливо на багатопрофільному
виробництві.

Рис. 8. Матрична організація

35. Ремонт основних засобів
У процесі використання основні фонди піддаються фізичному зносу. Різниця в умовах їх
експлуатації призводить до того, що окремі об'єкти основних фондів, їх складові елементи
зношуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення зношених
конструктивних елементів засобів праці з метою відтворення їх споживних вартостей та
підтримування у робочому стані до закінчення строку корисної експлуатації. Здійснюється
все це за допомогою ремонтних робіт.
Ремонт — це комплекс робіт щодо підтримування основних фондів у робочому стані
протягом усього строку їх служби. Залежно від ролі у відтворенні та оновленні основних
фондів усі види ремонту поділяються на поточні та капітальні. З допомогою поточного
ремонту усуваються дрібні неполадки, ушкодження, замінюються окремі деталі,
попереджується прогресуючий фізичний знос. Отже, поточний ремонт не відновлює
основних фондів, а лише підтримує їх у робочому стані.
Капітальний ремонт зумовлений нормальним закономірним зносом основних фондів. Під
час капітального ремонту об'єкти основних фондів повністю демонтуються, замінюються
або відновлюються зношені конструктивні елементи, вузли; максимально відновлюються їх
первісні техніко-експлуатаційні параметри. Цей вид ремонту веде до оновлення основних
фондів і на відміну від поточного набагато складніший за обсягом виконуваних робіт,
потребує значних одноразових витрат і
здійснюється один раз на кілька років.
Особливим видом найскладніших ремонтів є відновний ремонт основних фондів,
спричинений їх зруйнуванням унаслідок стихійних лих (пожежі, повені, землетрусу),
досить тривалою бездіяльністю.
У міжремонтний період працездатність основних фондів підтримується за допомогою
таких профілактичних заходів, як усунення незначних поломок, чищення, змащування,
регулювання тощо. Усі організаційні та технічні заходи з догляду, обслуговування та
ремонту здійснюються в певній послідовності відповідно до типових систем технічного
обслуговування та ремонту основних фондів, що застосовуються
на підприємствах.
Протягом усього фактичного періоду експлуатації устаткування капітально ремонтують
кілька разів, у зв'язку з цим виникає необхідність економічної оцінки доцільності
капітальних ремонтів, особливо наступних після першого.
36. Підбір персоналу підприємства
Підбір персоналу – це процес вивчення психологічних і професійних якостей працівника з
метою встановлення його відповідності вимогам робочого місця і підбору з наявних
претендентів того, хто найбільше підходить на це робоче місце, з врахуванням його
кваліфікації, спеціальності, особистих якостей, здібностей, характеру та інтересів
організації. Це є досить складний і дорогий процес.
Процес підбору здійснюється поетапно. Спочатку проводиться попередня співбесіда;
заповнення заяв і анкет; співбесіда з менеджером з персоналу; тестування, перевірка
рекомендації та послужного списку, медичний огляд. За їх результатами лінійні керівники
або менеджер з персоналу приймають остаточне рішення про найм на роботу. При відборі
персоналу потрібно керуватись такими принципами:
 – орієнтація на сильні, а не на слабкі сторони людини і пошук не ідеальних
кандидатів, яких у природі не існує, а тих, які найбільш підходять для даного
робочого місця, посади;
 – відмова від найму нових працівників незалежно від кваліфікації та особистих
якостей, якщо в них немає потреби;
 – забезпечення відповідності індивідуальних якостей претендентів вимогам, які
потрібні для даної роботи (освіта, стан, досвід, а інколи й стать, вік, стан здоров'я);
 – орієнтація на кадри високої кваліфікації, але не вищої, ніж вимагає дане робоче
місце;
 – визначення критеріїв підбору, їх повинно бути небагато, лише основні
 – освіта, досвід, ділові якості, професіоналізм, тип особистості, фізичні
характеристики та потенційні можливості.
Усіх кандидатів за мірою придатності ділять на три основні групи:
 • умовно придатні до даної діяльності;
 • відносно придатні;
 • непридатні.
Процес підбору кандидатів і вивчення їх відповідності функціональним обов'язкам
передбачає:
 • аналіз заяв на конкретні робочі місця, професії та посади спеціалістів і керівників,
які відповідають вимогам професії чи посади;
 • не відповідають вимогам у даний час, але їх можна навчити; не відповідають
вимогам і їм слід відмовити;
 • вивчення документів та інформації з попереднього місця роботи, анкетного
опитування, рекомендацій осіб, що знають кандидата;
  • співбесіду з кандидатом (досвід роботи на посаді чи за фахом, що вміє робити, що
він хоче робити, чому звільнився з попереднього місця роботи, які умови праці та
винагороди хоче мати на новому місці);
 • проведення за необхідності тестування й оцінювання якостей кандидата (чи
відповідає вимогам робочого місця);
 • може працювати після додаткового професійного навчання; не відповідає вимогам
робочого місця;
 • оформлення на робоче місце: складання характеристики на нового працівника,
відкриття особової справи, ознайомлення з умовами та оплатою праці, укладання
контракту, видання наказу щодо прийому на роботу.
Підбір починається з аналізу списку кандидатів з точки зору їх відповідності вимогам
організації до майбутніх працівників. Основна мета цього підбору
– відсіяти кандидатів, які не відповідають мінімальним вимогам вакантного місця. Методи
початкового підбору залежать від бюджету, стратегії, культури організації та важливості
посади для неї. Найпоширенішими методами є: аналіз даних, тестування, експертиза,
моделювання, співбесіда.
Аналіз анкетних даних включає: біографічний метод (аналіз особових документів) і
контент-аналіз (аналіз змісту тексту, який досліджується).
Аналіз анкетних даних передбачає, що біографія людини є надійним індикатором її
потенціалу. При використанні цього методу проводять аналіз інформації, порівнюють
фактичні дані зі своєю моделлю.
Під час вивчення анкетних даних кандидата на вакантні посади потрібно враховувати:
 • підготовку до проведення бесіди: складання переліку виконуваних робіт
(посадових функцій), розроблення вимог до кандидата відповідно до трудових
функцій, вивчення соціально-психологічної обстановки в трудовому колективі, де
працюватиме кандидат, та перспектив професійного (посадового) просування на
робочому місці;
 • зовнішній вигляд заповнення особового листка й автобіографії, розбірливість
почерку і чіткість викладення;
 • питання, на які не дано відповіді;
 • перерва в роботі, особливо, якщо вона значна;
 • протиріччя інформації в анкеті;
 • як часто претендент міняв місце роботи і чому (конфлікти з керівником, відсутність
перспективи, звільнення і т.д.);
 • чому людина хоче поміняти місце роботи (працювати ближче до місця
проживання, одержувати більшу зарплату, підвищення по службі і т.д.);
 • чому людина звільнилась з попередньої роботи.
Правильне вивчення анкетних даних дозволяє не тільки мати певне уявлення про
працівника, але й підготуватись до наступної розмови.
Аналіз анкетних даних є простим, дешевим і досить ефективним методом початкового
підбору. Водночас, цей метод є приблизним і орієнтується на факти з минулого кандидата,
а не на сьогоднішній стан і здібності до професійного розвитку.
Тому при відборі кандидатів на керівні посади потрібно досить обережно користуватись
методом аналізу анкет. Більш точно визначити відповідність претендента на певні посади
можна за допомогою тестування.
Спочатку "тести на професійну придатність" застосовувались тільки для престижних
професій: космонавтів, військових, льотчиків. Поступово метод тестування почали
застосовувати при відборі керівників і висококваліфікованих спеціалістів. Цей метод
використовують не тільки корпорації, але й державні організації, університети. Переваги
тестування полягають у можливості оцінки сучасного стану кандидата з урахуванням
особливостей організації та майбутньої посади. Недоліки: високі витрати, необхідність
консультації, обмеженість тестів. Кожна організація сама приймає рішення про
застосування цього методу з урахуванням фінансового стану, пріоритетів розвитку.
Метод вибіркових випробувань – демонстрація можливостей працювати з апаратурою,
комп'ютером, практика та застосування інтелектуальних тестів, що відповідають точним
характеристикам майбутніх посад.
Метод моделювання – різні форми імітації конкретних ситуацій, розіграш ролей.
Експертиза почерку – це різновид тестування, що ґрунтується на теорії, згідно з якою почерк
людини досить об'єктивно відображає її особисті якості, в тому числі і можливості
виконувати певні виробничі функції. Цей метод використовується при початковому відборі
і не має вирішального значення.
Стадія первинного підбору, незалежно від методу, формує обмежений список кандидатів,
які найбільше відповідають потребам організації. Усім іншим повідомляють, що їх
кандидатури не будуть розглядатись на дану посаду.
На наступному етапі відділ управління персоналом проводить індивідуальну співбесіду з
відібраними кандидатами. Найбільш поширеним методом е співбесіда з кандидатом,
правильне її проведення в поєднанні з іншими методами забезпечує ефективне
прогнозування використання працівника.
Співбесіда – це одержання інформації за допомогою словесної комунікації. Процедура
співбесіди починається з організації її проведення. Правил підготовки співбесіди повинні
дотримуватись обидві сторони. Співбесіда як метод підбору допомагає значною мірою
оцінити такі якості претендента, як компетентність, самоорганізованість, потенційну
користь для підприємства.
Претенденту потрібно надати можливість заздалегідь одержати необхідну інформацію, яку
він має вивчити, й оцінити свої можливості зайняти дану посаду і бути більш упевненим
при співбесіді.
Ураховуючи досвід проведення співбесіди, претенденту можна порекомендувати:
 • придивитись, як одягаються співпробітники, щоб ідучи на співбесіду, відповідно
одягтись;
 • пам'ятати про гарні манери, слідкувати за своєю поведінкою;
 • готуватись до співбесіди за планом, продумати варіанти письмової відповіді на
можливі питання, чітко викласти на папері свої цілі, оскільки в письмовій формі вони
стають реальними і сприймаються серйозно;
 • підготувати документи, які можуть бути потрібними в процесі співбесіди;
 • вивчити причини, за яких претенденти не одержують роботу;
 • продумати доцільність пропозиції попрацювати на підприємстві деякий час без
зарплати, щоб показати себе на роботі;
 • наперед вияснити тривалість співбесіди;
 • прийти на співбесіду без запізнень, а краще за 15 хвилин до її початку, що
допоможе адаптуватись до навколишнього середовища;
  • пам'ятати, що важливо справити хороше перше враження, і що все має значення:
зовнішній вигляд, уміння контактувати з людьми, грамотність, почерк, чіткість
формулювань. З кандидатами необхідно погодити за телефоном час і місце зустрічі.
Усім кандидатам необхідно створити рівні можливості (не можна з одним говорити в
кабінеті, з іншим – за обідом).
Менеджер, наймаючи спеціаліста, зобов'язаний заздалегідь розробити критерії оцінювання
ділових та особистих якостей претендентів відповідно до вимог робочого місця чи посади.
Такими критеріями можуть бути: здоров'я, зовнішній вигляд, працездатність, ініціатива,
кваліфікація, уміння приймати рішення і обгрунтовано ризикувати, входити в контакт і
влитись у колектив, зацікавленість у своїй роботі, лояльність до фірми тощо.
Обидві сторони повинні намагатись досягти взаємопорозуміння. Менеджеру не потрібно
перебивати свого співрозмовника, треба вести розмову, а не допит, а також не робити під
час співбесіди записів. Треба бути об'єктивним, не піддаватись першому враженню, не
приймати швидких рішень на основі "інформації зі сторони", інерції свого мислення, яке
працює проти будь-кого.
Управлінець обов'язково має бути уважним і точним при формулюванні запитань, бажано
їх ставити за принципом "від простого до складного", уміти оцінювати свої питання і
відповіді.
Менеджер починає співбесіду, як правило, з метою створення невимушеної розмови. Він
намагається "розговорити" претендента (нехай 70 % часу говорить претендент). Для цього
ставить питання на різні теми. Вислуховуючи відповіді, менеджер має можливість звертати
увагу як на ключові моменти, так і на деталі, що дасть йому можливість керувати
співбесідою.
З самого початку співбесіди потрібно вияснити, чи є запитання у претендента, і дати на них
відповіді. Якщо вже на початку співбесіди видно, що даний претендент не підходить
підприємству, необхідно йому про це сказати і подальші переговори не проводити. В
основній частині співбесіди необхідно дати можливість претенденту розповісти про себе,
вияснити його мотиви і цілі. Дослідження показали, що 90 % інформації про психологічний
стан людини можна одержати не з допомогою слів, а за допомогою міміки, а саме (нахил
голови, відведення погляду, постава і т.д.)
Після того, як зібрана вся інформація про претендента, потрібно дати йому можливість
доповнити свою розмову тими даними, які не обговорювалися, але, на його думку, мають
важливе для нього значення.
Закінчення співбесіди можливе тільки після того, як претендент використав свої
можливості. Слід сказати претенденту, з яких питань досягнуто взаємопорозуміння, і чітко
сказати йому, на що він може розраховувати. Подякувати претенденту за розмову й увагу
до фірми. Результати співбесіди необхідно оцінити і зробити висновок про прийняття чи
не прийняття на роботу даного претендента.
Рішення про прийняття чи не прийняття претендента має бути об'єктивним і приймається
керівником підрозділу вакантних місць.
Основними правилами остаточного підбору є:
 • вибір працівників, які найбільше підходять даному підприємству;
 • забезпечення перевищення ефекту над витратами;
 • збереження стабільності персоналу при одночасному залученні нових людей;
 • покрашення морально-психологічного клімату.
Обраному кандидату служба персоналу пропонує оформити відповідні документи, якими
можуть бути: трудовий договір, трудовий контракт чи трудова угода.
Трудовий договір оформляється наказом адміністрації на основі форми Т-1, яку готують
працівники кадрових служб, в одному примірнику і підписується керівником або його
заступником, який має таке право. Наказ оголошується працівникові під розписку до
початку роботи. На основі наказу заповнюється особова картка працівника за формою Т-2,
потім робиться відповідний запис у трудовій книжці, відкривається особовий рахунок або
відповідний документ у бухгалтерії.
Як правило, у наказі встановлюється термін випробування для перевірки відповідності
працівника його обов'язкам. Цей термін не може бути більше трьох місяців, а в окремих
випадках – шести місяців. Також за згодою сторін цей термін може бути коротшим. У цей
період на працівника поширюються дії законів про працю. Якщо після закінчення
випробного терміну працівник продовжує працювати, то він вважається прийнятим і його
звільнення допускається тільки на загальних підставах. Звільнення й переведення
працівників проводять аналогічно.
37. Загальна характеристика витрат виробництва та їх класифікація
процесі своєї діяльності підприємство здійснює матеріальні та грошові витрати. Залежно від
ролі, яку вони відіграють у процесі відтворення, їх поділяють на три групи:
1. Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприємства. Це витрати па виробництво або
реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які відшкодовуються за рахунок виручки
від реалізації продукції (послуг).
2. Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю, тобто на розширення та оновлення
виробництва. Одноразові витрати на просте та розширене відтворення основних фондів,
приріст оборотних коштів та формування додаткової робочої сили для нового
виробництва. Джерелами фінансування цих витрат є амортизаційні відрахування,
прибуток, емісія цінних паперів, кредити тощо.
3. Витрати на соціальний розвиток колективу (соціально-культурні, оздоровчі, житлово-
побутові та інші потреби). Ці витрати не пов'язані з процесом виробництва, а тому
джерелом їх фінансування є прибуток.
Найбільшу питому вагу у загальному обсязі витрат підприємства мають витрати на
виробництво.
Розрізняють витрати економічні та бухгалтерські. Економічні витрати — це всі види
виплат постачальникам за сировину та матеріальні ресурси. Ці витрати складаються із
зовнішніх (явних) та внутрішніх (неявних або імплі-цитних). Зовнішні витрати — це
платежі постачальникам матеріальних ресурсів, виплата заробітної плати, нарахування
амортизації тощо. Ця група витрат і становитиме бухгалтерські витрати, які фактично
відповідають витратам наших підприємств.
Внутрішні витрати мають неявний, імпліцитний характер, оскільки відображають
використання ресурсів, що належать власнику підприємства у вигляді землі, приміщень,
активів тощо, за які він формально не платить. Підприємець фактично здійснює ці витрати,
але не в явній формі, не в грошовій. Звідси:
Економічні витрати - Імпліцитні = Бухгалтерські витрати.
Поняття "економічні витрати" є загальноприйнятим, бухгалтерські - обчислюються на
практиці для визначення реальної суми фактично здійснених витрат, оподаткованого
прибутку тощо.
Розрізняють витрати на одиницю продукції та загальні витрати на весь обсяг виготовленої
продукції (наданих послуг).
При плануванні, обліку та аналізі витрати класифікують за різними ознаками. Основними з
них є ступінь однорідності, економічна роль у формуванні собівартості, спосіб обчислення
на окремі види продукції, зв'язок з обсягом виробництва, час виникнення та обчислення.
Залежно від ступеня однорідності витрати поділяються на прості (елементні) та комплексні.
Прості (елементні) — це витрати однорідні за економічним змістом (сировина, основні
матеріали, заробітна плата). Комплексні витрати різнорідні за своїм складом, вони
охоплюють кілька економічних елементів (витрати на утримання та експлуатацію машин,
загальновиробничі, втрати від браку тощо).
За економічною роллю у формуванні собівартості продукції витрати поділяють на основні
та накладні: основні витрати безпосередньо пов'язані з процесом виготовлення виробів і
утворюють їх головний речовий зміст. Це витрати на сировину, основні матеріали,
технологічне паливо та енергію, заробітну плату основних виробничих робітників. З
допомогою накладних витрат створюються необхідні умови для функціонування
виробництва, його організації, управління, обслуговування (загальновиробничі витрати).
За способом обчислення на окремі види продукції витрати поділяються на прямі та
непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносять на собівартість виготовлення конкретного
виду продукції і можуть бути розраховані на її одиницю прямо (матеріали, паливо,
заробітна плата). Непрямі витрати пов'язані з виготовленням різних видів продукції, в
цьому разі не можна безпосередньо обчислити витрати на окремі види продукції
(загальновиробничі витрати, витрати на утримання та експлуатацію машин тощо).
Непрямі витрати розподіляються на окремі види продукції пропорційно визначеній базі.
Зростання частки прямих витрат у загальній сумі підвищує точність обчислення витрат на
одиницю продукції.
Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні.
Постійні витрати - це такі, абсолютна величина яких у даний період при зміні обсягу
виробництва в певних межах не змінюється. При істотних змінах обсягів виробництва,
наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, величина
постійних витрат змінюється стрибкоподібне, після чого вона знову залишається
постійною. Це витрати на утримання й експлуатацію будівель, споруд, управління цехом,
орендна плата. До постійних витрат відносять також витрати, які неістотно змінюються
внаслідок зміни обсягів виробництва, тому їх називають умовно-постійними.
Змінні витрати — це такі витрати, величина яких у даний період безпосередньо залежить
від обсягу виробництва. У свою чергу, змінні витрати поділяють на пропорційні,
прогресивні і регресивні.
Пропорційні змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва
(коефіцієнт пропорційності дорівнює одиниці). Це витрати па сировину, основні
матеріали, комплектуючі вироби, відрядну заробітну плату.
Прогресивні змінні витрати зростають у відносно більшій пропорції, ніж обсяг виробництва
(коефіцієнт пропорційності більший за одиницю). До них можна віднести витрати на
відрядно-прогреснвиу оплату праці.
Регресивні змінні витрати змінюються у відносно меншій пропорції, ніж виробництво
(коефіцієнт пропорційності менший за одиницю). До цих витрат належать витрати на
експлуатацію машин та устаткування, його ремонт, інструмент тощо.
Поділ витрат на постійні та змінні дає змогу визначити кількісну залежність різних витрат
від змін в умовах виробництва та реалізації при здійсненні планування, виборі варіантів
рішень.
Залежно від часу виникнення витрати можуть бути поточними, одноразовими, майбутніми.
Поточні витрати здійснюються щоденно в даному періоді, одноразові — це разові витрати,
що здійснюються не частіше як один раз на місяць. Майбутні витрати — це витрати, на які
резервуються кошти в кошторисно-нормативному порядку (оплата відпусток, сезонні
витрати та ін.).
Такий вид класифікації дає змогу забезпечити економічно обгрунтований рівномірний у
часі розподіл витрат на виробництво продукції.

38. Собівартість продукції, кошторис виробництва

Собівартість продукції - - це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і
випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу
виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації
виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює
підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість
продукції (робіт, послуг).
При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять.
Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати,
що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці,
робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що
відшкодовуються за рахунок прибутку.
Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку,
освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та
підготовку кадрів, інші витрати.Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним,
він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Та за всіх умов собівартість має
найповніше відображати витрати на виробництво продукції (робіт, послуг).
Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість,яку визначають перед
початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на
ресурси, що склались на момент складання плану; фактичну собівартість, яка відображає
фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нор-
мативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції,
розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кошторисну собівартість, яка
характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому
порядку.
Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову,
виробничу собівартість. Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з
технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати
цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість — це витрати підприємства,
пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з
цеховою собівартістю.
За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а
також індивідуальну собівартість і середньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває
витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного
підприємства, середньогалузева — відображає витрати на виготовлення однотипної
продукції в середньому по галузі.
Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналізу та порівняння витрат
виробництва окремих підприємств, середньогалузева — головним чином для
ціноутворення.
Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис
виробництва — це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний
період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис
виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються. Витрати, що
входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:
1)матеріальні витрати;
2)витрати на оплату праці;
3)відрахування на соціальні заходи;
4)амортизація основних фондів і матеріальних активів;
5)інші витрати, пов'язані з основною діяльністю.
Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До складу елемента
"Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного
виробництва):
Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вираховується вартість
зворотних відходів.
Зворотні відходи — це залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв та
інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт,
послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового
ресурсу й у зв'язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім
не використовуються за прямим призначенням. До зворотних відходів не
належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встановленої технології
передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний матеріал для виробництва інших видів
продукції (робіт, послуг).
До складу елемента "Інші витрати", пов'язані з основною діяльністю, включають витрати,
що не ввійшли до складу перелічених вище елементів, зокрема: •витрати на відрядження;
•на послуги зв'язку; •виплати матеріальної допомоги; •плата за розрахунково-касове
обслуговування тощо. Складається кошторис витрат за такою схемою.
Виробнича собівартість валового випуску продукції розраховується так: із загальної суми
витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої
собівартості продукції. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збіль-
шенні залишків цих витрат сума приросту віднімається від загальної суми витрат на
виробництво, а при зменшенні - додається.
Виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск
валового випуску продукції, зменшена (збільшена) на величину собівартості при зростанні
(зменшенні) залишків незавершеного виробництва.
Собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збільшення (зменшення)
виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої
продукції.
Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру
підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування. На стадії прогнозування
величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат
за минулий період.
Поелементна класифікація витрат, яку містить кошторис виробництва, дає змогу
визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників
формування та зниження собівартості продукції.
Структура собівартості -- це поелементний її склад, обчислений у відсотковому
відношенні до загальної суми витрат, тобто питома вага різних елементів витрат на
виробництво продукції.
На основі аналізу структури собівартості розрізняють:
а) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу
займають витрати на сировину і матеріали (підприємства чорної металургії,
машинобудування, легкої та харчової промисловості);
б)енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких значною є частка витрат на
енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);
в)фондомісткі (капіталомісткі) виробництва(підприємства нафтопереробної
промисловості, виробництво електроенергії);
г)трудомісткі виробництва(підприємства вугільної та металообробної промисловості,
машинобудування, точне приладобудування).
39. Калькуляція продукції, класифікація витрат за статтями
Калькуляція — це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та
послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв
щомісячно, за квартал, за рік за цільовим призначенням. Розрізняють такі види калькуляції:
•планові(складають на основі прогресивних норм витрачання засобів виробництва та
робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);
•кошторисні(стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку
відпускних цін);
•нормативні(складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва
та робочого часу).
Перелічені види калькуляції є попередніми, їх розробляють до початку виробництва
продукції і використовують при складанні кошторису.
Калькуляції, що за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати,
називають звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням планових завдань із
собівартості продукції і для виявлення резервів подальшого зниження витрат.
При калькулюванні встановлюють об'єкти калькулювання, вибирають калькуляційні
одиниці, визначають калькуляційні статті витрат та методики їх обчислення.
Об'єкт калькулювання - продукція (робота, послуга), собівартість якої обчислюється.
До об'єктів калькулювання належать основна та допоміжна продукція (інструмент, запасні
частини), послуга і роботи (ремонт, транспортування тощо). Головним об'єктом калькулю-
вання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства споживачам.
Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.
Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця
його кількісного вимірювання (у штуках, метрах, тоннах, кіловат-годинах тощо).
Наприклад, об'єкт калькулювання — вугілля, електроенергія, взуття, калькуляційна
одиниця відповідно — 1 тонна, 1 кіловат-година, 100 пар взуття.
При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними
статтями, перелік і склад яких установлюється підприємством самостійно.
Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за
такими статтями калькуляції (типовими для більшості підприємств):
1)сировина та матеріали;
2)куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи та послуги виробничого
характеру сторонніх підприємств та організацій;
3)паливо й енергія на технологічні потреби;
4)зворотні відходи (вираховуються);
 5)основна заробітна плата;
6)додаткова заробітна плата;
7)відрахування на соціальні заходи;
8)витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції;
9)відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристосувань цільового
призначення та інші спеціальні витрати;
10)витрати на утримання й експлуатацію машин та обладнання;
11)загальновиробничі витрати.
Сума перших 10 статей становить технологічну собівартість, сума 11 статей - цехову
(виробничу) собівартість виготовленої продукції.
Розподіл витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування здійснюється
одним із таких методів:
1)методом розрахунку нормативних ставок витрат на один виріб (на частку участі цеху
у виготовленні даного виробу на замовлення);
2)методом розрахунку рівня витрат на утримання й експлуатацію машин та
устаткування на одну вартісну одиницю заробітної плати виробничих робітників (окремо
по механізованих та ручних роботах).
За першим методом устаткування кожного цеху об'єднують до груп за ознакою
приблизної рівності витрат на одну годину роботи устаткування й установлюють
нормативну величину витрат на одну годину роботи одиниці устаткування кожної групи,
прийнявши за умовну одиницю витрати на одну годину роботи однієї з груп устаткування.
Відносно цієї умовної одиниці визначають коефіцієнти витрат решти груп устаткування.
Планову вартість однієї коефіцієнто-верстато-години отримують шляхом ділення
загальної суми (на плановий період) витрат на утримання й експлуатацію устаткування на
загальну кількість планових коефіцієнто-верстато-годин роботи устаткування. Нормативна
ставка витрат на утримання й експлуатацію устаткування на один виріб, що входять до
його планової собівартості, розраховується множенням планової вартості однієї
коефіцієнто-верстато-години на загальну кількість коефіцієнто-верстато-годин на один
виріб (виходячи з трудомісткості виробу).
Другий метод використовується в цехах з устаткуванням з невеликою різницею у
витратах на одну годину роботи. Кошторисну ставку визначають як результат від ділення
загальної суми (на плановий період) витрат на утримання й експлуатацію устаткування на
плановий загальний фонд тарифної заробітної плати основних виробничих робітників
цеху, помножений на тарифну заробітну плату цих робітників, розраховану на один виріб.
При розподілі загальновиробничих витрат розрізняють загальновиробничі витрати
постійні й змінні.
Змінні загальновиробничі витрати (витрати на обслуговування й управління
виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються пропорційно до зміни обсягу виробничої
діяльності), розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин
праці, заробітної плати, обсягу діяльності) виходячи з фактичної потужності звітного
періоду.
Постійні загальновиробничі витрати (витрати на обслуговування й управління
виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу
діяльності) розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин
праці, заробітної плати, обсягу діяльності) при нормальній потужності, яка визначається
підприємством самостійно. При цьому під нормальною потужністю розуміють очікуваний
середній обсяг діяльності підприємства.
Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу
собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у період їх виникнення. Перелік і склад
загальновиробничих витрат установлюється підприємством.
40. Шляхи зниження собівартості продукції
Для виявлення резервів зниження собівартості необхідно визначити фактори, які
обумовлюють це зниження.
Під факторами зниження собівартості продукції (робіт, послуг) розуміють усю сукупність
рушійних сил і причин, які визначають її рівень та динаміку.
Розрізняють такі фактори зниження собівартості продукції:
1) підвищення технічного рівня виробництва, зокрема упровадження нової прогресивної
технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів;
розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технології, що
застосовується; краще використання сировини та матеріалів;
2) поліпшення організації виробництва і праці, тобто удосконалення управління
виробництвом і скорочення витрат на нього; упровадження наукової організації праці;
поліпшення використання основних виробничих засобів; поліпшення матеріально-
технічного забезпечення; скорочення транспортно- складських витрат тощо;
3) зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних
витрат у результаті зростання обсягу виробництва;
4) зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.
Індексний метод дає змогу врахувати вплив перелічених факторів на зниження
собівартості продукції.
Відносне зниження собівартості за рахунок економії матеріальних витрат (% АСм) у
результаті зміни норм витрат сировини, матеріалів, енергії на одиницю продукції та цін на
ресурси визначають за формулою:
41. Сутність, функції і принципи заробітної плати
Заробітна плата — це винагорода або заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за
трудовим договором роботодавець сплачує працівникові за роботу, яку виконано або має
бути виконано.
Заробітна плата — це економічна категорія, що відображає відносини між роботодавцем
і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості.
 З позицій підприємця заробітна плата — це елемент витрат виробництва, і водночас
головний чинник забезпечення матеріальної зацікавленості працівників у досягненні
високих кінцевих результатів праці.
Сутність заробітної плати виявляється у функціях, які вона виконує в процесі
суспільного відтворення. Найважливішими з них є такі.
1. Відтворювальна функція полягає у забезпеченні працівників та членів їхніх сімей
необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь.
2. Стимулююча функція заробітної плати полягає у встановленні залежності її розміру
від кількості й якості праці конкретного працівника, його трудового внеску в результати
роботи підприємства. Ця залежність повинна бути такою, щоб заохочувати до постійного
покращання результатів праці.
3. Регулююча функція заробітної плати полягає в оптимізації розміщення робочої сили
за регіонами, галузями господарства, підприємствами з урахуванням ринкової
кон'юнктури.
4. Соціальна функція заробітної плати відображає міру живої праці при розподілі фонду
споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Соціальне
значення цієї функції заробітної плати полягає у забезпеченні соціальної справедливості,
по-перше, при розподілі доходу між найманими працівниками і власниками засобів
виробництва, і по-друге, при розподілі між найманими працівниками згідно з результатами
їхнього трудового внеску.
5. Оптимізаційна функція заробітної плати полягає в тому, що заробітна плата як
складова витрат виробництва є чинником мотивації підприємця до раціонального
використання праці, постійного підвищення її продуктивності шляхом вдосконалення
матеріально-технічних, організаційно-економічних і соціально-економічних чинників
виробництва.
Нові підходи до організації заробітної плати повинні спиратися на чітку систему
основоположних принципів, що відіграють роль тактичних і стратегічних напрямків у
реформуванні відносин розподілу. Для забезпечення реалізації заробітною платою
зазначених вище функцій необхідне дотримання таких найважливіших принципів:
 Підвищення реальної заробітної плати мірою зростання ефективності виробництва та
праці. Порушення цього принципу може призвести, з одного боку, до виплати
незароблених грошей, а значить до інфляції, знецінення отриманої номінальної
заробітної плати, що в кінцевому рахунку веде до зниження реальної заробітної плати.
З іншого боку, може виплачуватися занижена заробітна плата, що не відповідає
розміру трудового внеску працівника і призводить до неможливості задовольнити
потреби людей, зменшує платоспроможний попит населення.
 Диференціація заробітної плати залежно від трудового внеску працівника в
результати діяльності підприємства, від змісту і умов праці, від місцеположення
підприємства, його галузевої належності.
 Однакова оплата за однакову працю. В умовах ринкової економіки цей принцип слід
трактувати, по-перше, як недопущення дискримінації у оплаті праці за статтю, віком,
національністю тощо, і по-друге, як принцип справедливості при розподілі всередині
підприємства, що передбачає адекватну оцінку праці через її оплату.
 Державне регулювання оплати праці, що включає законодавство і угоди в сфері праці,
податкову систему, встановлення залежності між динамікою індивідуальних доходів і
інфляцією.
 Простота, логічність і доступність форм і систем оплати праці, широка
інформованість працівників про суть систем оплати праці.
42. Почасова форма оплати праці та її різновиди
Заробітна плата — це винагорода працівнику за виконану роботу, обчислена, як правило, у
грошовому вираженні.
Форми оплати праці в Україні:
— почасова — за якої розмір винагороди встановлюється виходячи із кількості
відпрацьованого часу, відповідно до тарифних ставок чи посадових окладів;
— відрядна — за якої розмір заробітку залежить від кількості і якості виконаної роботи
згідно з нормами виробітку та відрядними розцінками.
Почасова оплата праці — це оплата праці за відпрацьований час. Цю форму запроваджують
переважно для адміністративно-управлінського й обслуговуючого персоналу,
який працює за ненормованим робочим днем, робіт, які важко чи недоцільно нормувати,
коли немає змоги обліковувати обсяг виконаної чи виробленої продукції, а також у тих
випадках, коли необхідно забезпечити високу якість роботи.
Підприємство може проводити оплату праці фактично відпрацьованого часу за годинними
(денними) тарифними ставками або за посадовими окладами.
Тарифна ставка — сума, яка нараховується за певний проміжок часу (година, день)
працівникам відповідної кваліфікації (розряду).
Посадовий оклад — щомісячний розмір почасової заробітної плати, встановлений у
централізованому порядку для певної посади управлінського персоналу, спеціалістів і
службовців. Документом з обліку відпрацьованого часу робітниками з почасовою
заробітною платою є табель робочого часу.
Ця форма поділяється на декілька систем.
Проста почасова система, за якою загальний заробіток працівника обчислюється шляхом
множення годинних тарифних ставок, які відповідають тарифному розряду працівника, на
кількість фактично відпрацьованого часу.
Різновидом почасової системи є погодинна оплата праці. В такому разі працівникам
встановлюють нормовані завдання. Для виконання окремих функцій та обсягів робіт може
бути встановлено норми обслуговування або чисельності працівників (ст. 92 КЗпП).
Механізм визначення та застосування мінімальної заробітної плати в погодинному розмірі
встановлено постановою КМУ від 5 травня 2010 р № 330. Пунктом 1 цієї постанови
визначено, що мінімальна заробітна плата в погодинному (як і місячному) розмірі
визначається, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати на місяць та
середньомісячної норми тривалості робочого часу за рік при 40-годинному робочому тижні
Почасово-преміювальна — це така оплата праці, коли робітник одержує не тільки
заробіток, обчислений за тарифними почасовими ставками за фактично відпрацьований
час, але і визначений відсоток премії до цього заробітку за досягнення певних показників.
Обов’язковою умовою преміювання є виконання місячного плану і відсутність браку та
простою машин й обладнання. Преміювання може бути разовим і постійним. Постійні
премії є складовою тарифних умов організації праці та виплачуються систематично
відповідно до Положення про оплату праці на підприємстві за умови досягнення
встановлених для преміювання виробничих показників.
Розмір заробітної плати за посадовими окладами визначають залежно від посади за
штатним розписом, особливостей виробництва, умов праці, обсягу та складності роботи,
рівня відповідальності, кваліфікації працівників. У схемах посадових окладів щодо кожної
посади може передбачатися один рівень або вилка рівнів окладу. Особливість оплати праці
за посадовими окладами полягає в тому, що оплачуються фактично відпрацьовані дні, а не
години. Кількість робочих днів у конкретному місяці не впливає на розмір посадового
окладу. Це означає, що він виплачується, якщо протягом місяця відпрацьовані всі робочі
дні. Якщо місяць відпрацьовано не повністю, оплата праці розраховується пропорційно
відпрацьованим дням, виходячи із середньоденного окладу.
43. Відрядна форма оплати праці та її різновиди
Заробітна плата — це винагорода працівнику за виконану роботу, обчислена, як правило, у
грошовому вираженні.
Форми оплати праці в Україні:
— почасова — за якої розмір винагороди встановлюється виходячи із кількості
відпрацьованого часу, відповідно до тарифних ставок чи посадових окладів;
— відрядна — за якої розмір заробітку залежить від кількості і якості виконаної роботи
згідно з нормами виробітку та відрядними розцінками.
Відрядну форму оплати праці на підприємстві найбільше доцільно застосовувати, якщо:
— є можливість точного обліку обсягів виконуваних робіт;
— є значні замовлення на виготовлювану продукцію, а кількість робітників обмежена;
— один зі структурних підрозділів підприємства стримує випуск продукції в інших
технологічно взаємозалежних підрозділах;
— застосування цієї системи негативно не відобразиться на якості продукції;
— існує гостра необхідність у збільшенні випуску продукції в цілому по підприємству.
Відрядна оплата праці має декілька різновидів.
Пряма відрядна — система оплати праці, коли заробіток робітника визначається за
однаковими відрядними розцінками незалежно від рівня виконання норм виробітку.
Заробіток працівника пропорційний фактичному виробітку.
Непряма відрядна застосовується для оплати праці допоміжних робітників, заробітна
плата яких залежить від результатів праці основних робітників, які обслуговуються ними.
Відрядно-преміальна система — система оплати праці, коли робітник одержує не тільки
відрядний заробіток, але і премію. Премія зазвичай установлюється за досягнення
визначених показників: виконання плану виробництва продукції, належної якості
продукції або економії матеріальних і інших видів ресурсів.
Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає додаткове заохочення працівників за
виготовлення продукції понад установлену норму. Вироблена в межах норми продукція
оплачується за основними розцінками, а вироблена понад норму — за збільшеними.
Колективна відрядна (бригадна) оплата праці — відрядна форма оплати праці за
результатами роботи колективу (бригади). Спочатку розраховується заробіток усієї бригади
як за прямої відрядної системи за бригадними розцінками. Потім цей заробіток
розподіляється між членами бригади методом коефіцієнто-годин або коефіцієнта
виконання норм.
Акордна система оплати праці — різновид відрядної оплати праці, сутність якої полягає в
тому, що розмір оплати праці встановлюється на весь обсяг виконання робіт із визначенням
терміну його виконання.
44. Поняття маркетингу та основні області його застосування
Розрізняють два типи ринків: ринок продавця, на якому попит на товар перевищує його
пропозицію та ринок покупця, на якому пропозиція товару перевищує попит на нього.
Якщо для підприємств, які діють на ринку продавця, стадія виробництва була більш
значущою у порівнянні із стадією збуту, то на ринку покупця процес функціонування
підприємства у всіх його фазах має орієнтуватися передусім на можливості збуту товара.
Подібна орієнтація діяльності підприємства, яка є типовою в сучасних умовах, називається
маркетингом. Він виникає раніше процесу виробництва і означає управління діяльністю
підприємства з позиції вимог ринку.
Орієнтований на ринок спосіб господарювання виражається не тільки в реагуванні на
наявну ринкову ситуацію, але й у діях, спрямованих на забезпечення бажаних змін на
ринку.
Основними ознаками активного маркетингу є:
1)освоєння нових ринків збуту, яке означає передусім те, що підприємство шукає
можливості задоволення тих потреб, які до ціх пір хоча й існували, але виразно не
проявлялися. В результаті дослідження таких потреб і виробництва відповідних товарів
підприємства можуть створювати нові ринки.
2)розширення ринків збуту. Як шляхом збільшення продажу товарів на традиційних
для підприємства ринках, так і шляхом входження його на нові ринки.
3)закріплення ринків збуту, яке може досягатися насамперед за рахунок забезпечення
високої якості та надійності продукту, розумної ціни на нього та ефективної протидії тиску
конкурентів.
Таким чином маркетинг можна розглядати як концепцію, в основі якої лежить ідея
підпорядкування всіх аспектів діяльності підприємства інтересам збуту його продукції
Концепція маркетингу передбачає наступне:
 систематичний аналіз поведінки всіх суб’єктів, від діяльності яких залежить збутовий
успіх підприємства.
 планомірне дослідження і освоєння нових ринків.
 вплив на ринки збуту шляхом застосування різних інструментів маркетингової
політики.
 впровадження маркетингового мислення у всі сфери діяльності підприємства та на всі
рівні управління.
Основними областями застосування заходів збутової політики підприємства є:
 політика вибору продукту, яка включає рішення щодо виробництва нових та
вдосконалення тих, що виробляються, продуктів, а також рішення щодо використання
торгової марки, налагоджування технічного обслуговування, упаковки товару та його
асортименту.
 політика договірних умов продажу товару, яка включає рішення щодо ціноутворення
умов поставки товару, його оплати та гарантійного обслуговування.
 комунікаційна політика підприємства, яка включає рекламу, роботу з громадськістю,
проведення ярмарків, виставок, проб продукції
 політика дистрибюції товару, яка включає формування каналів та органів збуту товарів.
Маркетинговий комплекс являє собою набір маркетингових інструментів, який
забезпечує оптимальне поєднання чотирьох зазначених областей маркетингової діяльності.
При цьому для різних груп товарів та клієнтів він може бути істотно різним. Зокрема у
маркетингу споживчих товарів значна увага має приділятися політиці вибору продукту та
комунікаційній політиці як інструменту впливу на інтуїцію та емоції покупців
У маркетингу інвестиційних товарів, стосовно яких покупці ретельно готують свої
рішення, особливо важливу роль мають відігравати їх інформування та консультування.
 Маркетингові інструменти поділяються:
1)З точки зору необхідності застосування – на обов’язкові (наприклад заходи з
формування продукту та ціни на нього) і факультативні (політика цінових знижок)
2) з точки зору швидкості впливу – на такі, що впливають достатньо швидко(наприклад
рішення щодо зміни ціни продукту) і такі, чий вплив стає відчутний лише з часом (зміна
каналів збуту)
3) з точки зору тривалості дії – на такі, що впливають на збут впродовж тривалого часу
(реклама) і такі, чий вплив є короткочасним (політика ціноутворення)
4) з точки зору значення у маркетинговому комплексі на основні(реклама) і
додаткові(участь у виставках).
45. Дослідження ринку як основа планування збуту
Дослідження ринку включає:
1) Аналіз споживчих груп, якщо для ринків продавців типовим було масове
виробництво однорідної продукції, розраховане на середнього покупця, то нині все більші
відмінності у запитах споживачів змушують поділяти їх на групи і пропонувати їм різну за
ціною, формою та змістом продукції. Це стає можливим, якщо зазначені групи
характеризуються:
 внутрішньою однорідністю
 зовнішньою різнорідністю
 достатньо великими розмірами, аби робота виправдовувала себе
Проблема сегментації ринку полягає в тому, що із зростанням диференціації
споживчих груп їх внутрішня однорідність збільшується, а зовнішня різнорідність
зменшується, крім того постає питання щодо вибору ознак для сегментації ринку (доходи,
професія, вік, стать, стиль життя тощо)
Важливо враховувати і те, що виокремленні за певною ознакою групи можуть мати
істотно різні структури споживанні.
2) Аналіз конкуренції. Якщо на ринку продавців кожний продавець міг розраховувати
на отримання прибутку за рахунок зростання ринків, то на ринку покупців часто
вирішальною умовою отримання прибутків одними продавцями є їх успішна конкурентна
боротьба з іншими продавцями. Аби утвердитися на ринках покупців виробник повинен
мати так звані стратегічні конкурентні переваги. Оскільки краще за всіх робити все
надзвичайно складно, необхідно домагатися переваг хоча б у чомусь. Такі переваги, по-
перше, не повинні бути легко досяжними для інших виробників, по–друге, мають
визнаватися великою кількістю покупців, по-третє, мають бути довгостроковими. В рамках
аналізу конкуренції продавцю належить відповісти на запитання:
 хто є його конкурентами
 які вони мають плани
 в чому їх сильні та слабкі сторони
Особливу увагу слід привертати до найбільш потужних конкурентів. Крім того
необхідно збирати інформацію щодо потенційних конкурентів, які можуть з’явитися на
ринку, а також щодо інших ринків, на які за сприятливих умов можна проникнути.
3) Аналіз тенденцій розвитку ринку. Задля чого можуть використовуватися два основні
методи. По-перше, виходячи із прогнозованих загальноекономічних темпів зростання
можна спрогнозувати розвиток галузі, в якій діє фірма і далі можливості її збуту у
майбутньому, по-друге, в якості основи при плануванні збуту можуть використовуватися
індикатори, які характеризують тенденції розвитку інших галузей, з якими тісно пов’язана
діяльність підприємства. Наприклад при плануванні збуту цементу можуть
використовуватися прогнозні показники щодо розвитку житлового будівництва.
46. Показники ефективності діяльності підприємства

Практично не існує єдиного узагальнювального показника для визначення економічної

ефективності роботи аграрного підприємства. Ця оцінка ґрунтується на використанні
системи взаємопов'язаних показників натурального та вартісного обчислення, які
відображають дію і форми вияву об'єктивних економічних законів у матеріальному
виробництві аграрної сфери економіки, з урахуванням її особливостей, вплив різних
чинників на процес виробництва. Одна з вимог до показників оцінки діяльності
підприємства - вони повинні найоб'єктивніше відображати рівень ефективності
виробництва. Через це показники не можуть бути єдиними для всього сільського
господарства, окремих його галузей і видів продукції, а повинні враховувати специфіку
виробництва. Необхідність використання системи показників обумовлена також різним
характером виміру ефекту і різним за економічною природою видом використовуваних
ресурсів.

Найпростішими і вихідними показниками для оцінки діяльності підприємства є

натуральні: врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тварин.
Одержання вищої врожайності - це найважливіше завдання аграрних підприємств, оскільки
вона забезпечує виробництво певного обсягу продукції та безпосередньо впливає на рівень
інших показників господарювання, зокрема на розвиток тваринницьких галузей. Чим вища
врожайність зернових і кормових культур, тим вищий рівень продуктивності тварин.

Важливість підвищення урожайності посилюється тим, що вона визначає рівень та

ефективність використання землі як головного засобу виробництва.

Проте натуральні показники виявляють лише один аспект досягнутої ефективності, дають
звужену характеристику використання окремого ресурсу і не показують сукупних затрат
праці, які забезпечили одержання цієї врожайності або продуктивності тварин. У процесі ж
виробництва продукції беруть участь працівники матеріального виробництва, основні й
оборотні фонди, здійснюються інші матеріальні витрати. Один і той самий рівень
урожайності можна досягти за різних затрат праці та засобів або за одного рівня
урожайності може бути різна якість продукції, що в кінцевому підсумку позначиться на
ефективності.

Щоб забезпечити об'єктивність оцінки діяльності підприємства і мати змогу порівняти

затрати та результати виробництва, обсяг виробленого продукту переводять у вартісну
форму.

Найважливішими вартісними показниками, що характеризують діяльність підприємства, є

обсяг валової й товарної продукції, розмір поточних витрат і фондових вкладень, дохідність
виробництва. На їх основі можна визначити продуктивність праці, фондовіддачу,
матеріаломісткість, обчислити валовий і чистий дохід, а також показники рентабельності.

Показники економічної ефективності поділяються на часткові та загальні. До часткових

належать: обсяг виробленої продукції, врожайність сільськогосподарських культур,
продуктивність тварин, продуктивність праці, фондовіддача, матеріаловіддача, собівартість
продукції.

Обсяг продукції як результат виробництва - це кількість виробленої впродовж певного

періоду продукції, яка відображає загальний ефект і залежить від мети підприємства.
Продуктивність праці характеризує ефективність використання живої праці робітників,
зайнятих безпосередньо на виробництві певного виду продукції, і показує, яку кількість
продукції вироблено за одиницю часу.

Фондовіддача відображає ефективність використання затрат минулої праці, втіленої в

основних виробничих фондах, і показує, скільки одержано валової продукції в розрахунку
на одиницю фондів.

Матеріаловіддача відображає ефективність використання матеріальних затрат і засвідчує,

скільки отримано валової продукції в розрахунку на одиницю матеріальних затрат.

Собівартість продукції в загальному вигляді характеризує ефективність використання всіх

спожитих засобів виробництва і показує, що затратило підприємство на виробництво
певного виду продукції.

Для предметнішої оцінки діяльності підприємства використовують систему загальних

показників економічної ефективності, які можна подати в такій послідовності:

- виробництво валової продукції в розрахунку на один гектар сільськогосподарських угідь,

на середньорічного працівника, на одну затрачену людино-годину, на 100 грн виробничих
витрат, на 100 грн основних виробничих фондів і оборотних засобів:

- величина валового та чистого доходу і прибутку в розрахунку на один гектар

сільськогосподарських угідь, на одного середньорічного працівника, на одну людино-
годину, на 100 грн витрат виробництва, на 100 грн основних виробничих фондів і
оборотних засобів:

- рівень рентабельності й норма прибутку підприємства.

Одержані показники економічної ефективності діяльності аграрних підприємств
використовують для проведення економічного аналізу. Вони дають комплексну оцінку
ефективності використання землі, трудових ресурсів, основних і оборотних фондів,
окупності виробничих витрат. Дані показники можуть порівнюватися за окремі роки або в
середньому за 3-5 років.

47. Поняття та склад оборотних засобів

Оборотні виробничі засоби — це частина виробничих засобів, які повністю
споживаються в кожному виробничому циклі, при цьому переносять усю свою вартість на
створювану продукцію і змінюють свою натуральну форму. Речовим змістом оборотних
засобів є предмети праці, які в процесі виробництва перетворюються в готову продукцію,
становлячи її матеріальну основу, або сприяють її створенню.
Оборотні виробничі засоби поділяють на:
а) виробничі запаси;
б) незавершене виробництво і напівфабрикати власного виготовлення;
в) витрати майбутніх періодів.
Виробничі запаси До складу входять: сировина; основні та допоміжні матеріали; куповані
напівфабрикати та комплектуючі вироби; паливо; тара і тарні матеріали; запасні частини
для ремонту.
Незавершене виробництво — це ті предмети праці, які перебувають у процесі виробництва
на різних стадіях оброблення безпосередньо на робочих місцях у цехах, на дільницях, або ж
у процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.
До напівфабрикатів власного виготовлення належать ті предмети праці, які повністю були
оброблені в одному виробничому підрозділі (цеху), але подальше оброблення повинні про-
йти в інших підрозділах цехах.
Витрати майбутніх періодів являють собою грошові витрати, що були здійснені в даному
періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені частинами в наступних періодах. Це
витрати на проектування та освоєння нових видів продукції, раціоналізацію та
винахідництво. Співвідношення окремих елементів оборотних засобів до загального їх
обсягу характеризує їх виробничо-технологічну структуру, яка формується під впливом
цілого ряду факторів. На підприємствах різних галузей структура оборотних засобів має
значні відмінності, обумовлені особливостями застосування технологій, умовами
забезпечення і видами застосування матеріальних ресурсів, рівнем та видами спеціалізації
тощо.
Потреби в оборотних виробничих засобах, зокрема у матеріальних ресурсах, визначають
за допомогою нормування.
Під нормою витрат матеріальних ресурсів розуміють гранично допустиму величину
сировини, матеріалів, палива, енергії, яка може бути витрачена для випуску одиниці
продукції визначеної якості за певних організаційно-технічних умов.
Для більшості матеріалів структура норми витрат має такий вигляд:
Нв = Вк + Втех + q,
де Н — норма витрат;
Вк — чисті витрати матеріалу на одиницю продукції або виробничої роботи(корисні
витрати);
Втех — неминучі технологічні відходи та втрати;
 q — інші організаційно-технологічні втрати, що виникають у процесі транспортування,
зберігання тощо.
Норми витрат матеріалів на виготовлення одиниці продукції розраховують з
урахуванням її матеріаломісткості.
48. Оцінка і основні напрями поліпшення використання оборотних виробничих засобів
Раціональне та економне використання оборотних засобів (сировина, матеріали, паливо,
енергія) — одне з найважливіших завдань підприємств. Для оцінки ефективності
використання оборотних виробничих засобів застосовують систему показників, що
диференціюються залежно від особливостей виробництва та видів сировини і матеріалів.
Розрізняють показники витрат матеріальних ресурсів та показники рівня корисного
використання матеріальних ресурсів.
1)Показники витрат матеріальних ресурсів характеризують їх виробниче споживання,
безпосередньо пов'язане з виконанням виробничої програми та з проведенням ремонтних
робіт, обслуговуванням внутрішньозаводського транспорту, забезпеченням підсобного
господарства тощо.
Розрізняють загальні витрати матеріальних ресурсів та питомі витрати окремого виду
продукції. Загальні витрати матеріальних ресурсів — це витрати окремих матеріалів або їх
сукупності на виконання виробничої програми. Загальні витрати сировини та матеріалів
обчислюються в натуральних показниках, сумарні — у вартісному виразі. Питомі витрати
конкретного виду матеріалів характеризують величину їх на одиницю виготовленої
продукції.
Для загальної характеристики витрат матеріальних ресурсів використовують показники
матеріаломісткості. Показник питомих витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції
(питома матеріаломісткість) визначається за формулою
Мп=Мі/N
де Мп — питома матеріаломісткість;
М — витрати конкретного виду ресурсів;
N — кількість одиниць виготовленої продукції, шт..
Показник витрат усіх матеріальних ресурсів у грошовому виразі на одну фізичну
одиницю виготовленої продукції (загальна матеріаломісткість) визначається за формулою
Мз=Ма/N
де Мз — загальна матеріаломісткість;
Ма — загальна сума матеріальних витрат, грн.
Наведені формули використовуються для розрахунку матеріаломісткості нескладних
видів продукції (електроенергія, мінеральні добрива, чавун, сталь тощо).
2)Друга група показників — показники рівня корисного використання матеріальних ресурсів
— повніше відображає використання у виробництві матеріальних ресурсів на всіх стадіях їх
виробничого споживання. Так, у галузях, що переробляють первинну сировину
(підприємства кольорової металургії, цукрові заводи), застосовують показник (коефіцієнт )
виходу або добування готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, показник добування
міді з руди, виходу цукру з буряків.
Економне використання матеріальних ресурсів полягає у формуванні такого рівня
витрат сировини і матеріалів, за якого на виготовлення продукції високої якості
використовується мінімальна кількість сировини та матеріалів. Водночас, створюючи
раціональну структуру металоспоживання, у виробничому процесі потрібно застосовувати
такі матеріали, сировину, котрі дають змогу підвищити споживні якості продукції при
порівняно низьких витратах на її виготовлення. Основні шляхи (напрямки) економії
матеріальних ресурсів поділяють на виробничо-технічні й організаційно-економічні.
До виробничо-технічних напрямків відносять заходи, пов'язані з якісною підготовкою
сировини до її виробничого спож. удосконалення машин, устаткування і виробів;
застосування більш економних видів сировини, палива;
Організаційно-економічні напрямки економії - удосконалення та підвищення наукового
рівня нормування і планування матеріаломісткості продукції; розроблення і впровадження
технічно обґрунтованих норм і нормативів витрат матеріальних ресурсів тощо.