Міністерство освіти і науки України

Дніпродзержинський державний технічний університет

С.В.Юдіна, О.В. Золотарьова

Конспект лекцій
з дисципліни «Фінанси»
для студентів напряму 6.030508 «Фінанси і кредит»,
6.030509 «Облік і аудит»

ЗАТВЕРДЖЕНО:
редакційно-видавничою секцією
науково-методичної ради ДДТУ
«_ » ., протокол № _

Кам’янське
2016
 2

Конспект лекцій з дисципліни "Фінанси" для студентів напряму 6.030508

«Фінанси і кредит», 6.030509 «Облік і аудит» / Укл.: Юдіна С.В., Золотарьова
О.В. - Кам’янське ДДТУ, 2016 р. -115 с.

Укладач: д.е.н.,професор Юдіна С.В.,

к.е.н., доцент Золотарьова О.В.

Відповідальний за випуск:
к.е.н., доцент Ткаченко І.П.

Рецензент: д.е.н., професор Коренюк П.І.

Затверджено на засіданні
кафедри «Фінансів та обліку»
протокол № 11 _ від _11. 10 2016 р.

Коротка анотація. Видання містить основні теми у відповідності з

програмою дисципліни "Фінанси" та питання для самоконтролю знань. Конспект
призначений для студентів напряму 6.030508 «Фінанси і кредит», .030509 «Облік і
аудит» .
 3

ВСТУП

В умовах фінансових відносин фінанси і кредит використовуються

державою як ефективні регулятори всіх економічних сфер життя суспільства.
"Фінанси і кредит" є базовою дисципліною навчального плану підготовки
бакалаврів, її предмет - це сукупність фінансових відносин, що виникають на
різних рівнях економічної системи між державою, юридичними та фізичними
особами.
Дана дисципліна передбачає вивчення суті та характерних ознак фінансів та
кредиту, їх ролі і місця в економічній системі, засад фінансово-кредитної
політики держави і механізму її реалізації, сфер і ланок фінансової системи.
Мета викладання дисципліни - засвоєння теоретичних основ фінансових
відносин, які виникають на різних рівнях економічної системи між державою,
юридичними та фізичними особами.
Завдання дисципліни:
- розкрити сутність і функції фінансів, їх місце і роль в системі
розподільних відносин;
- охарактеризувати окремі сфери і ланки фінансової системи;
- розкрити основи функціонування фінансового механізму, зміст і
призначення фінансів суб'єктів господарювання, міжнародних фінансів,
фінансового і страхового ринків;
- розглянути зміст державних фінансів і таких їх складових як бюджет,
державні цільові фонди, державний кредит;
- охарактеризувати сутність податків, податкової політики і податкової
системи держави;
- ознайомити зі змістом кредитних відносин, функціями кредиту та видами
кредитування;
- виявити специфіку реалізації системи фінансово-кредитних відносин в
різних сферах господарської діяльності суспільства.
 4

Тема 1. Предмет фінансової науки як пізнання сутності фінансів.

План.
1. Предмет фінансової науки. Фінансові категорії.
2. Сутність і відмінні ознаки фінансів.
3. Функції фінансів.
4. Призначення і роль фінансів

1. Предмет фінансової науки

Предметом фінансової науки є сукупність фінансових відносин, що виникають на
різних рівнях економічної системи між державою, юридичними та фізичними особами.
Понятійний апарат фінансової науки охоплює фінансові категорії, які в
абстрактно-теоретичній формі характеризують різні сторони реальної фінансової
дійсності. Через використання фінансових категорій як інструмента наукового пізнання
досягається більш глибоке розкриття сутності фінансів, їх специфіки і особливостей
функціонування.
Фінансові категорії мають історичний характер і виступають формою
теоретичного мислення, наукової абстракції, яка є зрізом реального економічного життя.
З появою держави з'явились такі фінансові категорії як податки і державний кредит.
Податок - це найпростіша "фінансова клітинка" державних фінансів, в якій сфокусовані
основні сутнісні ознаки і властивості фінансів. Це методологічно важливе положення
вперше було висунуто й обґрунтовано проф. В. М. Суторміною.
З розвитком держави і товарно-грошового господарства формувались групи
складніших категорій - державні доходи і державні видатки, які, у свою чергу,
утворюють категорію державного бюджету, а всі разом вони складають найбільш
загальну абстракцію фінансової науки - категорію фінансів. Система фінансових
категорій характеризується чіткою ієрархічністю і супідрядністю елементів, що
забезпечує її цілісність. При цьому поява нових фінансових категорій, зокрема, таких як
фінанси підприємств, фінансовий ринок, страхування тощо, їх функціонування і
еволюція обумовлені розвитком усієї системи фінансових категорій.
Слід наголосити, що фінанси - продукт наявності держави і товарно-грошових
відносин. Фінанси виникли в умовах регулярного товарно-грошового обігу у зв'язку з
розвитком держави і потреби у фінансових ресурсах.
У докапіталістичних формаціях більша частина потреб держави задовольнялась
через установлення різного роду натуральних зборів, податей, повинностей, а грошове
господарство було лише в армії.
Основними витратами рабовласницьких і феодальних держав були витрати на
ведення війн, утримання монаршого двору, державного апарату, будівництво суспільних
споруд (храмів, каналів, зрошувальних систем, доріг, водопроводів). Основними
доходами були надходження від державного майна (доменів) і регалій (монопольного
права монарха на окремі промисли і торгівлю певними товарами), військова здобич,
данина з покорених народів, натуральні і грошові збори, мито, позики.
З розпадом феодалізму і поступовим розвитком у його надрах капіталістичного
способу виробництва все більшого значення стали набувати грошові доходи і витрати
держави, а частка натуральних зборів скорочувалась.
 5

На ранніх стадіях розвитку держави не існувало розподілу між ресурсами

держави і ресурсами її глави: монархи розпоряджались коштами держави як своєю
власністю. Тільки з відділенням державної казни від власності монарха (ХУІ-ХУІІ ст.)
виникають поняття: державні фінанси; державний бюджет; державний кредит.
Фінанси, як і ціна, кредит, заробітна плата існують об'єктивно як продукт
економічного розвитку суспільства.
До початку XVIII ст. під фінансами розуміли державне публічне господарство або
господарство будь-якого державного утворення нижчого рівня, наприклад: земство,
міська община тощо. Отже, фінанси пов'язували з переданням частини доходу
громадянина в розпорядження монарха, короля або іншого правителя на його утримання
та інші витрати державного змісту.
У XVIII ст. трактування поняття фінансів як державного господарства набуло
подальшого розвитку. Державні утворення різного рівня стали називатися союзами
публічного змісту, а фінанси - формами та методами добування коштів і їх витрачання
цими союзами під час виконання покладених на них функцій. Найбільш значними для
теорії фінансів були дослідження таких авторів кінця XIX ст., як В. Лебедев, І. Янжул,
С. Вітте, І. Озеров. Саме І. Озеров визначив фінанси як сукупність відносин, що
виникають під час добування союзами публічного змісту матеріальних засобів.
З часом, крім державного господарства, до складу фінансів почали включати
фінанси сфери виробництва, виконання робіт і надання послуг. Виникають фінансові
ринки, набуває розвитку державний кредит та інші фінансові інститути.
Найвищого розквіту фінанси досягай у XX ст., коли функції держави набагато
розширилися і вдосконалилися, а товарно-грошові відносини посіли головне місце в
економічних системах. Значний розвиток отримали місцеві (регіональні) фінанси,
позабюджетні спеціальні фінансові фонди, фінанси підприємницьких структур.
Отже, виникнення фінансів пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, з
посиленням ролі держави, розширенням її функцій.
2. Сутність і відмінні ознаки фінансів
Висхідним положенням для розкриття сутності фінансів є розуміння того, що
фінанси - це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування
яких пов'язано з об'єктивною необхідністю розподілу і перерозподілу вартості валового
внутрішнього продукту. У процесі розподілу формуються та використовуються грошові
фонди, призначені для задоволення суспільних інтересів та потреб.
Однак система суспільних інтересів і потреб досить різноманітна і охоплює
загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні,
місцеві та особисті інтереси До цього переліку слід додати ще й міжнародні та
міждержавні. Зважаючи на обмеженість фінансових ресурсів і на протистояння інтересів
один одному, доволі складно досягти оптимального співвідношення в їх задоволенні у
процесі вартісного розподілу. Задоволення інтересів одних за рахунок ущемлення інших
загрожує суспільству негативними наслідками, пов'язаними з суто етичними
міркуваннями, соціальним невдоволенням, економічними негараздами, і навіть
політичними потрясіннями. Тому як на макро-, так і на мікрорівнях слід якнайбільше
уваги приділяти мотивації нарощування обсягів виробництва і реалізації продукції,
робіт та послуг, збільшенню обсягів фінансових ресурсів, а в ширшому розумінні -
 6

валового внутрішнього продукту та національного доходу держави, що може бути

забезпечено через розвиток національного підприємництва, створення нових
підприємств, розв'язання платіжної кризи, збільшення кількості робочих місць та
збільшення доходів і купівельної спроможності населення.
В сучасній економічній і фінансовій літературі фінанси визначають як систему
економічних відносин, що виникають з приводу розподілу і перерозподілу вартості
валового внутрішнього продукту, а в певних умовах і національного багатства, з метою
формування фінансових ресурсів у суб'єктів господарювання і держави і використання
їх на розширене відтворення та задоволення інших суспільних інтересів і потреб.
Оскільки використання фінансових ресурсів відбувається в основному через
фонди цільового призначення, існує таюж визначення фінансів як економічної категорії,
що відображає створення, розподіл і використання фондів фінансові х ресурсів для
задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню
з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій (див.: Василик О. Д.
Теорія фінансів: Підручник. - К.: НІОС, 2000. - С. 7). Або фінанси трактуються як
економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням
централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання
функцій і завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення, (див.:
Финансьі: Учебник / Под ред. Л. А. Дробозиной. - М: ЮНИТИ, 1999. - С. 13). Під
централізованими фінансами розуміють економічні відносини, пов'язані з формуванням
і використанням фондів грошових коштів держави, що акумулюються в державній
бюджетній системі і урядових позабюджетних фондах, під децентралізованими
фінансами - грошові відносини, що опосередковують кругообіг грошових фондів
підприємств. Отже, як випливає з наведених визначень, фінансовими будуть ті грошові
відносини, які опосередковують відносини розподілу і перерозподілу вартості ВВП.
Разом з тим існує думка, що "фінанси - сукупність грошових відносин, пов'язаних
з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном,
розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового
внутрішнього продукту, а за певних умов і національного багатства" (див.: Опарін В. М.
Фінанси. (Загальна теорія): Навч. посібник. - К., 2001. - С. 5). Тут до фінансових
відносин включаються не тільки відносини розподілу, а й відносини обміну маючи на
увазі, що фінанси завжди пов'язані з реальним рухом вартості, який відбувається на
таких стадіях відтворювального процесу, як розподіл і обмін.
Зарубіжні вчені трактують фінанси більш прагматично, розмежовуючи фінанси
приватного підприємницького сектора та державних фінансів.
Так, у підручнику "Фінанси" Зві Боді та лауреат Нобелівської премії з економіки
1997 р. Роберт Мертон підкреслюють, що "фінанси - це наукова дисципліна, яка вивчає
питання розподілу недостатніх грошових коштів у часі та в умовах невизначеності".
Професор берлінського Гумбольдт - університету Шарль Бланкарт у підручнику
"Державні фінанси в умовах демократії" дає визначення фінансової науки,
характеризуючи її як "економічний аналіз державної діяльності".
Зауважимо, що наведені визначення економічної сутності фінансів не вичерпують
усього розмаїття концептуальних підходів та міркувань із цього питання. Про
розбіжність позицій можна судити хоча б із такого короткого їх переліку.
 7

1. Фінанси - це застосування різноманітних прийомів та методів для

досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу,
вкладеного в справу.
2. Фінанси - система грошових відносин з приводу руху фондів коштів.
3. Фінанси є системою імперативних грошових відносин.
4. Фінанси - це планомірний рух фінансових фондів, що виражають відносини з
приводу необхідного, обов'язкового вилучення вартості та їхнього використання в
суспільних інтересах.
Перше визначення у наведеному переліку акцентує увагу на фінансах фірми,
ігноруючи інші структурні підрозділи економічної системи. Крім того, наведене
визначення стосується не стільки фінансів підприємства, скільки управління їхніми
фінансами (фінансового менеджменту).
У другому визначенні дещо звужується сфера дослідження - поза увагою
залишається безфондова форма руху фінансових ресурсів.
Третій та четвертий підходи перетворюють фінанси з економічної категорії на
явище, яке організовується державою, тобто фактично викреслюють фінанси
мікрорівня.
Функціонування фінансів нерозривно пов'язано з такими поняттями як фінансові
відносини, фінансова діяльність, фінансові ресурси тощо. Отже, фінанси є складним
багатоплановим суспільним явищем, яке характеризується різними сутнісними ознаками
та формами прояву.
Важливою ознакою фінансів є їх грошовий характер. У повсякденному житті ми
часто вживаємо слово "фінанси", маючи на увазі гроші. Справді, фінанси завжди мають
грошову форму вираження. Гроші є обов'язковою умовою існування фінансів. У цьому
зв'язку неправомірно відносити до фінансів натуральні відносини, які мали місце в
епоху рабовласництва і феодалізму. Наявність фінансових відносин завжди
супроводжується реальним рухом грошових коштів. Немає грошей - не може бути і
фінансів. Тому часто вживається таке визначення, як фінансово-грошові відносини. Але
це не дає підстав для ототожнення категорій "фінанси" і "гроші". За своїм місцем у
товарному виробництві й обігу гроші - це специфічний товар, що має властивість
обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом. Гроші мають
своє призначення в економічному житті суспільства, що виражено в їхніх функціях.
Фінанси - це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між
державою і суспільством, що виражаються через рух грошових потоків (готівкових або
безготівкових). Отже, у суті фінансів відображається не вся сукупність економічних
відносин, а лише такі операції, які можна оцінити у вартісних вимірниках. Гроші - це
поняття більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати ніякого відношення до
фінансів, і навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими
правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна
здійснювати інвестування, бути співзасновником фірми, тобто мати відношення до
фінансово-господарської діяльності фірми.
Гроші та грошовий обіг суттєво впливають на фінансове становище як фізичних і
юридичних осіб зокрема, так і держави в цілому. Не можна досягти стабілізації
фінансового становища, не налагодивши нормального грошового обігу.
 8

І, навпаки, якщо витрати держави перевищують наявні доходи, це призводить до

розладу грошового обігу.
Функціонування фінансів базується на таких функціях грошей як засіб платежу,
засіб нагромадження, світові гроші.
Однією із специфічних ознак фінансів є те, що фінансові відносини завжди
пов'язані із формуванням грошових доходів і нагромаджень, які набувають специфічної
форми фінансових ресурсів. Вони формуються у суб'єктів господарювання і держави за
рахунок різних грошових доходів, відрахувань і надходжень, а використовуються на
розширене відтворення виробництва, матеріальне стимулювання працюючих,
задоволення соціальних і інших потреб суспільства.
Фінансові ресурси виступають матеріальними носіями фінансових відносин.
Жодна інша економічна категорія, крім фінансів, не характеризується таким
матеріальним носієм.
Разом з тим фінансові ресурси самі по собі не визначають сутності фінансів, не
розкривають їх внутрішнього змісту і суспільного призначення. Фінансова наука вивчає
не фінансові ресурси як такі, а економічні відносини, що виникають у процесі їх
формування, розподілу і використання.
Однією з важливих ознак фінансів як економічної категорії є розподільний
характер фінансових відносин. Учасниками таких відносин у межах національної
держави є держава, підприємства, установи, організації, громадяни. Фінансові операції
також можуть відбуватися між державами, національною державою та міжнародними
фінансовими інституціями, між вітчизняними підприємствами та інофірмами.
Сферою виникнення фінансових відносин є процеси первинного розподілу
вартості суспільного продукту, тобто коли ця вартість розподіляється на зарплату,
прибуток тощо і формуються грошові доходи. Виокремлення у складі виручки від
реалізації продукці' прибутку, відрахувань на соціальне страхування, амортизаційних
відрахувань відбувається за допомогою фінансів і Ііідображає процес розподілу вартості
відповідно до цільових призначень кожної її частини.
Подальший перерозподіл вартості між суб'єктами господарювання (вилучення
частини прибутку на користь держави, сплата податків громадянами тощо) і
конкретизація цільового її використання (направлення прибутку на фінансування
капітальних вкладень, економічне стимулювання, виплату дивідендів та ін.) теж
відбувається на основі фінансів.
Під час обміну вартість у грошовій формі обмінюється на товарну форму, тобто
відбуваються акти купівлі-продажу. Вартість не відчужується, а лише змінює свою
форму з грошової на товарну. Отже, на стадії розподілу має місце односторонній (без
зустрічного еквівалента) рух грошової форми вартості, а під час обміну - двосторонній
(зустрічний) рух вартостей, одна з яких перебуває у грошовій формі, а інша - в товарній.
На наш погляд, обмінні операції обслуговуються такими категоріями, як гроші і ціна.
Фінанси мають більш широкий діапазон розподілу, ніж ціна. Вони забезпечують
не лише первинний розподіл вартості валового внутрішнього продукту на рівні
виробничої структури, а й подальший перерозподіл через бюджетну систему. На цьому
етапі ціни можуть регулюватися за допомогою дотацій і виплат із бюджету різниці в
 9

цінах (дотації вугільній промисловості, дотації на комунальні послуги, потреби

електротранспорту, на окремі види ліків).
Держава, використовуючи різноманітні фінансові важелі впливає на рівень цін. Зокрема,
введення нових податків або зміна існуючих ставок може призвести до зменшення чи
збільшення абсолютної величини ціни. А через такі фінансові важелі як норми
амортизації, відрахування в державні цільові фонди держава може змінювати структуру
ціни.
У розподільних процесах поряд з фінансами та ціною беруть участь також
заробітна плата і кредит.
Взаємозв'язок фінансів і заробітної плати проявляється у тому, що держава
регулює величину заробітної плати через податки, створюючи загальнодержавні фонди
фінансових ресурсів. Одночасно держава за допомогою дотацій, субсидій, субвенцій
може стимулювати розвиток окремих видів діяльності. Разом з тим, заробітна плата є
лише частиною вартісного розподілу валового внутрішнього продукту, яка стосується
саме фонду оплати праці. Заробітна плата пов'язана з таким фактором виробництва як
робоча сила, а фінанси впливають на використання всіх факторів виробництва
(предмети праці, знаряддя праці тощо).
Спільним для фінансів і кредиту є те, що вони використовуються в кругообігу
коштів і сприяють підвищенню ефективності виробництва. При нестачі фінансових
ресурсів підприємство залучає кредитні ресурси, а при надлишку фінансових ресурсів
підприємство може тимчасово вільні кошти надавати в кредит іншій установі (банку,
підприємству).
Відмінності між фінансами і кредитом полягають у тому, що фінансам
притаманний односторонній рух вартості, так як при фінансуванні кошти надаються на
безповоротній основі. Кредитні відносини характеризуються двостороннім рухом
вартості, оскільки кредитування здійснюється за принципами платності, строковості,
поверненості і забезпеченості. Кредитний перерозподіл вартості пов'язаний з
переміщенням грошових коштів між суб'єктами розподільного процесу. Фінанси
функціонують і в рамках господарського суб'єкту (внутрішньогосподарські фінансові
відносини). До того ж за допомогою фінансів здійснюється розподіл і перерозподіл
валового внутрішнього продукту, а кредит діє лише на стадії перерозподілу тимчасово
вільних фінансових ресурсів.
У практиці господарювання доцільне комплексне використання усіх цих
економічних категорій з урахуванням відмінностей кожної з них.
3. Функції фінансів
Прояв сутності фінансів у реальній практичній діяльності розглядається через
характеристику функцій, які притаманні даній категорії.
Вивчаючи функції фінансів, необхідно усвідомити, що функції завжди похідні від
сутності, яку вони виражають, і показують як, у який спосіб реалізується суспільне
призначення даної економічної категорії. Оскільки специфічне суспільне призначення
фінансів - забезпечити розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього
продукту, вираженої в грошовій формі, між різними суб'єктами
господарювання і напрямами цільового використання, сутність фінансів
проявляється насамперед, через розподільну функцію. Фінанси за допомогою
 10

розподільної функції обслуговують різні етапи розподілу (первинний розподіл і

перерозподіл вартості суспільного продукту), різні сфери суспільного життя - сферу
матеріального виробництва, сферу обміну і споживання. Фінансовому розподілу
притаманні різні види розподілу: внутрішньогосподарський, внутрішньогалузевий,
міжгалузевий, міжтериторіальний.
Об'єктами дії розподільної функції фінансів є вартість валового внутрішнього
продукту, а також частина національного багатства, яка набуває грошової форми (у разі
перерозподілу раніше накопиченого виробничого потенціалу, покриття збитків від
стихійного лиха тощо).
Суб'єктами за фінансового методу розподілу є юридичні і фізичні особи, в
розпорядженні яких формуються фонди цільового призначення, а також: держава.
Розподільна функція фінансів реалізується в процесі первинного розподілу і
перерозподілу вартості ВВП.
Первинний розподіл - це розподіл доданої вартості й формування первинних
доходів суб'єктів, які беруть участь у створенні ВВП. Первинними доходами на цій
стадії є: у фізичних осіб - заробітна плата, у юридичних осіб - прибуток, у держави -
прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті, надходження від
державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.
Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За
рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі й
корпоративні. Загальнодержавні включають державний бюджет і державні фонди
цільового призначення, регіональні -місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів
місцевого самоврядування. Відомчі - це фонди, що створюють міністерства і відомства.
Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних
підрозділів у корпоративних об'єднань.
Провідну роль у перерозподільному процесі відіграє держава. У процесі
перерозподілу на загальнодержавному рівні можна виділити окремі стадії
перерозподілу. Спочатку відбувається мобілізація і формування загальнодержавних
фондів (державного бюджету і цільових загальнодержавних позабюджетних фондів),
потім стадія використання цих фондів - направлення коштів на розвиток пріоритетних
галузей народного господарства, соціально-культурні заходи, управління, оборону,
виплату пенсій тощо. Звідси виникають відносини вторинного перерозподілу.
Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина
перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову
переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного
розподілу з наступним перерозподілом, інша частина перерозподілених грошових
ресурсів переходить у сферу споживання (освіта, охорона здоров'я, культура, оборона,
держуправління тощо).
Таким чином, беручи активну участь у розподілі і перерозподілі створеної
вартості фінанси сприяють трансформації пропорцій, що виникли під час її первинного
розподілу, в пропорції кінцевого використання.
Поряд з розподільною фінанси виконують контрольну функцію, сутність якої
проявляється в контролі за розподілом ВВП між; відповідними грошовими фондами і
каналами розподілу та їх цільовим використанням.
 11

Основу контрольної функції фінансів становить рух фінансових ресурсів, який

відбувається у фондовій і нефондовій формах. Через кількісний вираз фінансових
ресурсів фінанси здатні кількісно відображати вартісні пропорції, що формуються в
суспільстві, і контролювати їх. Саме завдяки контрольній функції фінансів суспільство
контролює повноту і своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб'єктів
господарювання, включаючи державу, економне й ефективне використання коштів.
Головною контролюючою пропорцією є співвідношення між фондами нагромадження і
споживання.
Контрольна функція діє не ізольовано, вона тісно пов'язана з розподільною. У
практичній діяльності контрольна функція проявляється у фінансовому контролі.
Деякі економісти стверджують, що фінансам притаманні й інші функції:
оперативна, регулююча, стимулююча, перерозподільна, відтворювальна, формування
грошових фондів, використання грошових фондів, стабілізаційна функція, а також
виробнича.
Не применшуючи значення таких підходів, можна стверджувати, що фінанси
держави відіграють важливу роль у розширеному відтворенні саме завдяки розподільній
функції.
Фінанси, породжені розподільним процесом, тобто економічними відносинами,
пов'язані з розподілом і перерозподілом вартості суспільного продукту,
використовуються на всіх стадіях його руху: виробництва, розподілу, обміну і
споживання.
4. Призначення та роль фінансів
Фінанси, як ніяка інша економічна категорія (ціна, кредит, заробітна плата тощо)
дають змогу пристосувати (трансформувати) потреби виробництва до потреб
споживання. Без фінансів неможливо забезпечувати індивідуальний і суспільний
кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і
територіальну структуру економіки, запроваджувати науково-технічні досягнення,
стимулювати інвестиційну діяльність і задовольняти різноманітні суспільні потреби.
Виникнення фінансових відносин, як і їх відмирання, є об'єктивними процесами,
що не пов'язані з діяльністю держави. Держава може пише впливати на .розвиток
фінансових відносин: вводити чи відміняти конкретні види платежів, змінювати форми
використання фінансових ресурсів і т. п.
У повсякденній господарській діяльності важлива не сама по собі категорія
фінансів, а конкретні форми прояву фінансових відносин, види яких установлюються
державою. Визначаючи організаційні форми прояву категорії фінанси, держава
використовує останні як активний інструмент управління економікою.
Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні кількісно і якісно
впливати на суспільне виробництво. Кількісний вплив характеризується обсягом і
пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів.
Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через
форми організації фінансових відносин (у який спосіб формуються фінансові ресурси, в
яких формах і на яких умовах відбувається їх рух і використання). Саме через якісний
вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного
виробництва.
 12

Можливо виділити три головні напрями фінансового впливу на процеси

суспільного розвитку:
1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення;
2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;
3) фінансове стимулювання.
Фінансове забезпечення відтворювального процесу - це покриття затрат за
рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання і державою.
В умовах економічної і фінансової самостійності суб'єкти господарювання
формують джерела розширеного відтворення за рахунок власних фінансових ресурсів,
залучених на акціонерній основі, або на пайових засадах грошових коштів інших
підприємств, використання банківських кредитів, бюджетних асигнувань та ін.
Додатковими джерелами фінансового забезпечення можуть бути кошти, мобілізовані на
ринку цінних паперів, іноземні інвестиції.
Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких
формах:
- бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних
засадах;
- кредитування - це надання коштів на принципах повернення, платності,
строковості і забезпеченості;
- самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів
господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел.
Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;
- оренда (лізинг) - це передання майна у користування за певну плату і на певний
строк;
- інвестування - процес вкладення грошей у ті чи інші об'єкти з розрахунком на
збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.
Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається
насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також
населення і спрямування цих коштів у бюджети та державі цільові фонди для
задоволення державних потреб.
Конкретними формами здійснення розподілу і перерозподілу створеної вартості є
фінансові важелі, до яких відносять податки, обов'язкові збори, норми амортизаційних
відрахувань, норми витрачання коштів у бюджетних установах, орендну плату, процент
за кредит, дотації, субсидії, субвенції, штрафи, пеню, премії та ін. Особливістю
фінансових важелів є те, що вони ґрунтуються на врахуванні економічних інтересів
держави, підприємств, організацій, населення.
У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його
ефективності можна виділити.
- бюджетні стимули;
- ефективне інвестування фінансових ресурсів;
- фінансові пільги і санкції.
За образним виразом Нобелівського лауреата В. Леонтьева, щоб
народногосподарський корабель набрав швидкості й не збився з курсу, потрібні вітрила
приватного підприємництва і кормило загальнонаціональної економічної стратегії. Не
 13

випадково в країнах з розвиненою ринковою економікою державне фінансове

регулювання широко використовується у господарській практиці.
Питання для самоконтролю:
1. В чому полягає суть і значення фінансів як науки?
2. Схарактеризуйте історичні аспекти виникнення фінансів.
3. Якими факторами соціально-економічного життя було зумовлено
виокремлення фінансів у окрему науку?
4. Який взаємозв'язок фінансів із грішми, кредитом, ціною, заробітною платою?
5. Назвіть три ознаки, за якими грошові відносини можна віднести до фінансів.
6. У чому проявляється розподільча функція фінансів?
7. Яка роль належить контролю як функції фінансів?
8. Дайте визначення фінансового механізму і назвіть його основні елементи.
9. Дайте визначення економічній категорії фінансів.
10. Назвіть компоненти сукупного суспільного продукту та дайте їм
характеристику.

Тема 2. Генезис і еволюція фінансів

План.
1. Об'єктивні історичні передумови виникнення і розвитку фінансів.
2. Етапи еволюції фінансів.

1. Об'єктивні історичні передумови виникнення і розвитку фінансів.

Суспільно-економічні системи різняться економічними відносинами, які, у свою
чергу, є похідними від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Кожній
суспільній системі і, відповідно, державі в цій системі притаманний певний фінансовий
устрій. Відмінності між фінансами в окремих людських цивілізаціях зумовлені такими
причинами:
кожній суспільній системі відповідає власна класова структура суспільства. При
цьому фінанси не можуть не враховувати відносини розподілу національного доходу,
організовуючи їх перерозподіл на користь держави;
у кожній суспільно-економічній системі фінанси підпорядковані цілям і
завданням держави, яка захищає тією чи іншою мірою інтереси населення країни;
кожний новий суспільний лад породжує нову систему господарських відносин.
Так, якщо рабовласницькому і феодальному устроям відповідали натуральні відносини,
то й формування доходів держави мало переважно натуральний характер.
Капіталістичне господарство є товарно-грошовим.
Відповідно й формування доходів держави здійснюється у грошовій формі;
4) якщо держава як орган управління вирішує завдання відтворення економічних
відносин і продуктивних сил, то цим самим завданням слугують фінанси.
Як історична категорія фінанси з'явилися одночасно з виникненням держави при
розшаруванні суспільства на класи. Перший великий поділ суспільства на класи - це
поділ на рабовласників і рабів, і перша держава - рабовласницька. Перехід від
рабовласницької суспільно-економічної системи до феодальної призвів до виникнення
феодальних держав.
 14

2. Етапи еволюції фінансів.

У докапіталістичних цивілізаціях більша частина потреб держави задовольнялася
встановленням різного роду натуральних повинностей і зборів. Грошові відносини в той
період почали розвиватися в армії. Так, у Римській імперії вводяться грошові виплати
для найманців, офіцерів. Ці, а також інші потреби (організація видовищ, допомога
безробітним вільним громадянам) потребували грошових витрат. Тому на додаток до
військової здобичі й контрибуцій вводяться й грошові податки. Першим таким податком
був податок на купівлю й продаж раба. Стягувався податок (у розмірі 1%) за продаж
непродовольчих виробів. Під час війни кожен громадянин платив надзвичайний податок
на майно. Був уведений податок із спадку в розмірі 5%.
Феодалізм як суспільний устрій розвивався або на основі рабовласництва, або
патріархального ладу. Але це суттєво не вплинуло на суспільний лад, заснований на
приватному володінні землею і закріпаченні селян. Там, де немає кріпаків, там немає й
феодалізму.
Роль централізованого уряду та його функції визначалися в кожній країні
впливом феодалів. У межах своєї вотчини феодал установлював власну систему
податків. Центральна влада могла втручатися в господарське життя, зокрема
оподатковувати населення тільки в узгоджених з феодалами межах.
Саме в цей період формуються основні теоретичні уявлення про фінанси. До
XVIII ст. відноситься зародження й розвиток класичної політекономії. Представники
цієї школи виділяли фінанси з політекономії, не вважаючи їх самостійною наукою. За
усієї різноманітності рівня, обсягу й стилістичного викладу авторів ряду опублікованих
праць цієї школи (французи А. Тюрго, Ф. Кене, В. Мірабо, англійці А. ( Міг та Д.
Рікардо), вчення про фінанси представників класичної школи можна звести до таких
чотирьох основних положень:
держава потрібна, оскільки вона охороняє „природний порядок" від заздрості й
замахів;
утримання уряду має бути ощадливим, оскільки витрати управління державою
непродуктивні;
держава не повинна порушувати „природний порядок", тобто право власності й
конкуренції, встановленням обмежу-иального митного збору й монополій і не повинна
втручатися і! господарське життя країни;
держава має дотримуватися основних принципів оподаткування:
З розкладом феодалізму і поступовим розвитком капіталістичної ринкової
економіки все більшого значення стали набувати грошові доходи і витрати держави;
частка натуральних зборів і повинностей різко зменшується.
На ранніх стадіях розвитку держави не існувало розмежувань між ресурсами
держави і ресурсами її голови: монархи керували ресурсами держави як своїми
власними. З виникненням державної скарбниці і повним відділенням її від власності
монарха (ХУЇ-ХУП ст.) виникають поняття державних фінансів, державного бюджету,
державного кредиту.
Державні фінанси стали значним важелем первинного накопичення капіталу, яке
відбувалося в XVI-XVIII ст. З колоній в метрополію надходили великі багатства, які
могли бути використані як капітал у будь-який момент часу. У цей період державні
 15

позики й податки широко використовувалися для створення перших капіталістичних

підприємств. Розвивається система протекціонізму, яка дала можливість першим
капіталістам встановлювати на продукцію високі ціни, отримувати високі прибутки,
значна частина яких направлялася на розширення виробництва.
В умовах капіталізму, коли товарно-грошові відносини стають домінуючим,
фінанси відображують економічні відносини у зв'язку з утворенням, розподілом і
використанням фондів грошових засобів у процесі розподілу й перерозподілу
національного доходу.
Концентрація грошових засобів капіталістичних країн відбувається в державному
бюджеті.
Для державних фінансів капіталістичних країн кінця XIX ст. характерним є те, що
більше 2/3 державних видатків вико- ристовувалося на військові цілі та на
погашення державного боргу та відсотків по ньому. Значно зростають витрати на
утримання державного апарату. Витрати країн на освіту та охорону здоров'я були
незначними. Головними джерелами наповнення бюджету держави стають
податки, насамперед непрямі.
Для XX ст. характерний стрімкий розвиток продуктивних сил, утворення
монополістичних об'єднань, злиття держави з монополіями, розширення функцій
капіталістичних держав. Держава не лише забезпечувала обороноздатність країни,
охорону приватної власності на засоби виробництва, розподіл і використання
суспільного продукту, а й сприяла становленню та та розвитку грошово-кредитної
системи, інфраструктури ринкових відносин.
В умовах державно-монополістичного капіталізму, особливо під час другої
світової війни, різко зростають державні витрати. У післявоєнні роки витрати держави
трохи скорочуються і в подальшому мають тенденцію до збільшення.
Після другої світової війни в структурі державних витрат відбулися суттєві зміни.
Так, частка витрат на мілітаризацію зменшилась порівняно з їх часткою наприкінці XIX
- початок XX ст., а частка витрат на соціальне забезпечення, освіту й охорону здоров'я,
навпаки, різко зросла. Демократизація суспільного життя в умовах розвинутої ринкової
економіки призвела до того, що в деяких країнах Західної Європи (Норвегії, Швеції та
ін.) витрати на соціальні потреби стали одними з головних. Так виникло поняття
"шведська модель соціалізму".
Зросли капітальні вкладення держави у вугільну, газову та інші галузі
промисловості, на підтримку сільського господарства. У розвинутих країнах за рахунок
державних засобів було створено атомну промисловість. Значно розширився державний
сектор економіки. Підприємцям, які розширюють своє виробництво, уряд надає субсидії
для капіталовкладень. Як наслідок збільшується зайнятість населення і зменшується
безробіття. Різко зростають витрати на НТП. Держава активно допомагає монополіям
своєї країни в гострій конкурентній боротьбі на світовому ринку, надаючи експортним
фірмам так звані експорти і премії.
Втручання в процес відтворення і сферу соціальних відносин здійснюються не
лише на національному, а й на міждержавному рівні. Так, країни Європейського Союзу
(ЄС) створили міждержавні фонди грошових засобів для фінансування сільського
 16

господарства, подолання безробіття, перепідготовки робочої сили, подолання

диспропорцій у розвитку окремих регіонів цих країн.
Виникли нові державні витрати на охорону довкілля, надання субсидій і кредитів
країнам, що розвиваються. Великі витрати призвели до підвищення податків, які є
основним фінансовим способом мобілізації ресурсів до державного й місцевих
бюджетів. Податки - це найважливіше знаряддя перерозподілу національного доходу.
У XX ст. зросло значення прямих податків, зокрема прибуткового податку з
фізичних осіб. Вперше його було застосовано у Великобританії в 1842 р., а в більшості
країн Західної Європи і США - у першій половині XX ст. Внаслідок зниження
неоподаткованого мінімуму і зменшення податкових пільг за сімейним станом у роки
другої світової війни такий податок став масовим податком, податком на заробітну
плату і невеликі доходи. Ним оподатковується практично все працездатне населення.
Поряд з прибутковим податком із фізичних осіб великого значення набуває податок на
прибуток корпорацій.
Разом з тим у 1970-1990 рр. відбулося підвищення непрямих податків, насамперед
за рахунок акцизних надходжень і податку на додану вартість. Частка податків у
валовому національному продукті зросла на 30% у США і 50% у країнах Західної
Європи.
Після другої світової війни різко розширилася сфера фінансових відносин.
Значного розвитку набули місцеві (регіональні) фінанси, позабюджетні спеціальні
урядові фонди, фінанси державних підприємств. Другою сферою фінансових відносин є
фінанси приватних національних і транснаціональних корпорацій. За своєю
організаційною структурою це акціонерні товариства. Акціонерна форма організації
діяльності підприємств у країнах з розвинутою ринковою економікою набула широкого
розвитку. Це пояснюється тим, що випуск акцій є однією з форм мобілізації капіталу.
Вона дає змогу трансформувати грошові заощадження у виробничі інвестиції. Без акцій,
облігацій, кредитів банків та інших елементів фінансового ринку корпорації повинні
були б знаходитися на самофінансуванні, а це різко обмежило б можливості їх
економічного росту.
Таким чином, закономірності розвитку фінансів визначаються економічним
ладом суспільства і функціями держави. Фінанси - це система грошових відносин з
приводу формування і використання фондів, необхідних державі для виконання своїх
функцій.
Питання для самоконтролю:
1. Які історичні аспекти виникнення фінансів.
2. Розкрийте зміст основних етапів генезису фінансів.
3. Надайте характеристику фінансам як вартісній і розподільчі категорії

Тема 3. Становлення та розвиток фінансової науки

1. Еволюція фінансової науки.

2. Розвиток фінансової науки в Україні
3. Новітні уявлення вітчизняних вчених про розвиток фінансової науки
1. Еволюція фінансової науки.
 17

Після розрізнення двох частин політичної економії, зробленого А. Смітом (за

сучасною термінологією - позитивної і нормативної економічної теорії), його німецькі
послідовники зробили значний крок уперед, виділивши третю складову частину -
фінансову науку. Особливо значну і аргументовану підтримку дістав розгляд фінансової
науки як самостійної галузі знань у працях російських та українських вчених (В.О.
Лебедев, IX. Озеров, К.Г. Воблий, В.Ф. Левитський та ін.).
Подальшим кроком у дослідженні диференціації і обґрунтуванні її стали праці
представників австрійської школи, насамперед одного з її основоположників, професора
Віденського університету К. Менгера (1840-1921). У своїй праці "Дослідження про
методи соціальних наук і політичної економії особливо" (1882) австрійський вчений
виділив три групи наук: 1) історичні; 2) теоретичні; 3) практичні. На думку Менгера,
світ явищ, які підлягають вивченню, охоплює або конкретні явища в їх просторі та часі і
в їх взаємних конкретних співвідношеннях, або форми явищ, що повторюються.
Залежно від цього виділялися дві групи наук, які дуже відрізняються між собою: науки
про індивідуальні явища і науки про родове пізнання. До перших віднесені історичні
науки (історія господарського побуту і статистика), а до других - теоретичні і
практичні.
У класифікації К. Менгера та його послідовників (Л. Косса, Є. Філіппович, В.Ф.
Левитський, К.Г. Воблий та ін.) практичні науки поділяються на: 1) економічну політику
і 2) практичне вчення про сингулярне господарство. Останнє ж у свою чергу ділиться на
фінансову науку і на практичне вчення про приватне господарство. Фінанси визначені
як наука про основи для доцільного, що відповідає певним умовам, ведення
найбільшого сингулярного господарства - державного та інших господарських суб'єктів,
що мають фінансову владу.
Класифікація представників нової історичної школи. В останній третині XIX ст.
основними опонентами менгерівської класифікації економічної науки виступили
представники нової німецької історичної школи на чолі з її основоположником,
професором Галльського, Страсбурзького та Берлінського університетів Густавом
Шмоллером (1838-1917). У світовій економічній літературі добре відома багаторічна
полеміка між К. Менгером і Г. Шмоллером у галузі методології і теорії пізнання, що
розвернулася в останній третині XIX ст. В історію економічної та фінансової думки вона
ввійшла під назвою "Суперечка про методи". Пізніше вона знайшла своє докладне
відображення в працях ряду вчених (В. Гасбах, К. Ар-том, В.В. Святловський, Г.Ф.
Симоненко, М.О. Сірінов та ін.).
На думку Шмоллера, так звані практичні економічні науки - це дисципліни, що
відмирають: великим прогресом є перетворення їх на дисципліни теоретичні, як це вже
й відбулося з фінансовою наукою. Таким чином, представники нової історичної школи
на чолі зі Г. Шмоллером у своїй класифікації економічних наук виділили дві частини: 1)
загальну; 2) особливу (або спеціальну), до якої віднесли практичну економію і науку про
фінанси. Але при обґрунтуванні своєї класифікації вони допустили немало хиб, які
піддалися критиці з боку прибічників інших напрямів політичної економії.
На грунті теорїї граничної корисності в фінансовій науці виникла самостійна
школа, основними представниками якої стали Е. Сакс (Чехія), Л. Вальрас (Швейцарія),
 18

У. Джевонс (Англія), С. Рікка-Салерно, А. Граціані (Італія), Е. Селігмен (США) та Ін.

Найбільш інтенсивно вони розробляли теорію податків і їх перекладення.
Провідний представник цієї школи - професор Празького університету Е. Сакс
критично відносився до класифікації економічних наук К. Менгера. Він не заперечував
проти виділення фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою
точку зору К. Менгера про фінансову науку як прикладну. На думку Е. Сакса, політична
економія і фінансова наука належать до розряду точних наук. Останню треба
перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргумент вчений висунув положення
про те, що колективні потреби - це ті самі індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі
індивіди і вони можуть бути задоволені тільки через споживання матеріальних благ.
Тому, на думку Е. Сакса, фінансове господарство -це споживання багатств на
задоволення певних потреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю.
Класифікація К. Воблого. Видатний вчений, професор Київського університету і
Київського комерційного інституту К.Г. Воблий (1876-1947) проблему класифікації
економічних наук, завдань і методів кожної з них зокрема спеціально розглянув у праці
"Питання про метод в історії політичної економії (історико-методологічний нарис)"
(1907). Вчений вважав, що наука повинна дати відповідь на запитання: "Що є, як і чому
воно так відбулося (звершилося) і як буде розвиватися далі?" Цей загальний принцип
потрібно покласти в основу класифікації економічних дисциплін. З усіх існуючих на
початок XX ст. класифікацій К. Воблий найбільше задовільною вважав систему,
обґрунтовану К. Менгером. Предмет науки про фінанси вчений визначив так: вчення
про державні доходи і витрати, державний кредит, фінансове управління та контроль.
У XIX - на початку XX ст. в економічній науці реально існували дві тенденції: до
диференціації (спеціалізації) наук і до утримання їх у лоні політичної економії. Обидві
тенденції знаходили своє відбиття і в класифікації економічних наук.
Протягом другої половини XIX ст. в самій фінансовій науці мали місце дві точки
зору на її співвідношення з фінансовим правом. Згідно з першою, вчені (А. Вагнер, Л.
Штейн, Г. Еллінек, І.Х. Озеров та ін.) заперечували самостійність фінансового права і не
визнавали межі між фінансовим правом і фінансовою наукою. Професор Озеров,
наприклад, ототожнював поняття "фінанси", "фінансове право", "фінансова на-. ука" і
"наука про фінанси" як ідентичні. На його погляд, фінансова наука (або в просторіччі
"фінанси") вивчає господарство союзів публічного характеру (держави, общин), тобто
сукупність відносин, що виникають на грунті добування і витрачання цими союзами
матеріальних засобів; вона досліджує також відбиття різних форм господарства на
різних сторонах народного життя.
Інші вчені розрізняли фінансову науку і фінансове право як відносно самостійні
наукові дисципліни зі своїми предметом та методами дослідження. Вони зводили
завдання науки фінансового права, що трактувались у нормативістському дусі, до
вивчення позитивного законодавства.
Професор кафедри фінансового права Санкт-Петербурзького університету Леонід
Ходський (1854-І919) визначив фінансову науку як науку про державне господарство,
предметом якої вважав систематичне дослідження та оцінку способів добування
матеріальних засобів, необхідних державі для виконання її найближчих цілей і способів
ведення державних підприємств. Відповідно до цього визначення вчений до складу
 19

фінансової науки включив: І) викладення теоретичних основ різних видів доходів; 2)

вивчення діючого фінансового законодавства, тобто фінансове право у тісному смислі;
3) вивчення та критичну оцінку фактичного матеріалу, що відноситься до державного
господарства; 4) вироблення раціональних основ для ведення всіх частин державного
господарства. Отже, за складом елементів та завданнями фінансова наука, у розумінні Л.
Хомського, була набагато ширшою, ніж поняття фінансового права. Як бачимо, останнє
становило лише суттєву частину фінансової науки. На думку вченого, фінансове право
повинно слугувати вихідним пунктом в усіх фінансових дослідженнях, але воно вже не
може вичерпати зміст фінансової науки.
Таким чином, економічна і фінансова думка XIX - початку XX ст. відзначена
численними спробами класифікації (систематизації) економічної науки. Вони, як
бачимо, адекватно відбиті в історії економічних і фінансових учень багатьма відомими
їх представниками, в тому числі вітчизняними. Багато з питань класифікації та їх
вирішення, на наш погляд, не втратили своєї актуальності й понині.
2. Розвиток фінансової науки в Україні
Правильно розкрити історію української фінансової думки можливо лише за
умови врахування загальних і специфічних тенденцій у розвитку фінансової науки в
Україні. Загальні тенденції пов'язані зі становленням і розвитком капіталістичної
ринкової економіки, прогресом світової економічної науки, зокрема фінансової. Ці
тенденції по-різному проявилися в першій і другій половинах XIX ст. Своєрідною
межею слугує відміна кріпацтва в Російській імперії в 186І р., у зв'язку з чим значно
пожвавлюється наукова робота, її масштабність, з'являється зацікавленість широких кіл
громадськості до фінансових питань. Фінансові реформи 80—90-х років М.Х. Бунге, І.А.
Вишнеградського та СЮ. Вітте, з одного боку, спиралися на солідний доробок
фінансової науки, а з іншого - давали могутній імпульс для її подальшої розробки, в
тому числі і в історичному аспекті. "У другій половині XIX ст. наша фінансова наука
розростається у велику гілку суспільних знань з багатою літературою і підготовленими
підручниками та порадами", -констатував професор М.М. Соболев.
Специфічні тенденції розвитку фінансової науки в Україні визначалися
особливостями становища та розвитку української економіки: відсутністю державності
протягом кількох століть і відокремленістю від сусідніх країн - Австро-Угорщини та
Польщі. Через це, по-перше, українська наука сприймалася як несамостійна,
несамобутня, "розчинена" в економічній думці метрополії; по-друге, зберігалися
регіональні відмінності у формуванні та розвитку фінансової науки; по-третє, прикладні,
історичні й інші аспекти дослідження фінансів тісно пов'язувалися з проблемами
національного самовизначення, зміцнення національних елементів у провідних галузях
економіки, піднесення добробуту населення; по-четверте, важливими осередками
розвитку нашої національної думки і видавничої справи ставали культурні центри
метрополій та інші міста за межами України (Петербург, Москва, Будапешт, Відень.
Варшава, Краків, Прага, Париж, Женева, Берлін та ін.).
Переплетіння загальних і специфічних для розвитку фінансової науки тенденцій,
певне "накладання" їх одна на одну зумовили притаманні лише українській фінансовій
думці особливості. Серед них - дослідження географічного розподілу державних доходів
 20

і витрат у Російській імперії (а потім - у СРСР) з метою з'ясування місця та ролі в цьому
процесі України.
Важливою сторінкою в історії української фінансової думки стала діяльність
Комісії з вивчення фінансових справ, Заснована в березні 1926 р. в складі соціально-
економічного відділу Української академії наук і очолювана академіком Л.М.
Яснопольським, вона вела активну роботу в галузі дослідження фінансів. "Завдання
Комісії полягає в тому, щоб згрупувати навколо себе всі ті наукові сили - старі та молоді
- на території України, які працюють у царині питань фінансових, грошового обігу,
кредиту та банківської економіки, - наголошував Л.М. Яснопольський.
У дослідженні фінансів СРСР і окремих союзних республік, і насамперед
України, зусилля науковців концентрувалися на з'ясуванні специфіки радянської
фінансової системи, пов'язаної з особливостями соціальної й економічної політики
держави, проблем формування та розвитку податкової системи, структури бюджету та
його поділу на загальносоюзний, ре-публіканські та місцеві бюджети, фінансування
народного господарства тощо. Серед розробок деяких із названих проблем відзначимо
статті Л.М. Яснопольського про фінансові та кредитні установи України, особливості
фінансово-кредитної політики в окремих галузях економіки республіки, В.Ф.
Яновського "Конвенційні тарифи СРСР", В.М. Доброгаева "Географічний розподіл
державних і місцевих прибутків і видатків по округах України".
З.Новітні уявлення вітчизняних вчених про розвиток фінансової науки
Протягом 90-х років XX ст. на постсоціалїстичних теренах відбулися докорінні
зміни у дослідженні та викладанні фінансової науки. Вони об'єктивно обумовлені
зміною суспільно-економічного ладу, переходом від системи централізованого
директивного планування і управління народним господарством до ринкової економіки.
З нею (зміною) пов'язані зникнення попереднього об'єкту дослідження економічних
наук в умовах державного соціалізму і виникнення нового - функціонуючої ринкової
економіки. Ці процеси супроводжуються формуванням громадянського суспільства,
створенням правової держави, розвитком демократії.
В нових соціально-економічних умовах доводиться шукати нові підходи до
вирішення гострих економічних і соціальних проблем. Перед економічними науками, у
тому числі фінансовою, постають важливі питання про напрямки і засоби зміцнення
фінансової системи, наповнення державного бюджету, зміцнення національної валюти
та ін.
Зміна об'єкту дослідження неминуче потягла за собою і зміну попередніх уявлень
про становлення та розвиток радянської фінансової науки, призвела до вироблення
нових поглядів вітчизняних науковців у галузі фінансів.
Насамперед йдеться про критичний перегляд основних положень радянської
фінансової науки. "У вітчизняній фінал-совій науці радянського періоду, - зазначає
В.Л.Андрущенко, -дві ідеї посідали центральне місце в фінансовій теорії: Ідея відносин
та ідея додаткової (фінансової) експлуатації, хоч на самому Заході вони залишались на
узбіччі основних течій фінансової думки".
На думку В.Л.Андрущенка, сучасна парадигма західної фінансової науки
характеризується наступними рисами:
 21

за способом дослідження - методологічним індивідуалізмом, що передбачає

аналіз фінансових явищ через призму поглядів, поведінки, інтересів індивідуумів;
за розумінням природи фінансів - інтерпретацією державних фінансів як грошової
субстанції, двоєдиної в своїй схожості й відмінності відносно інших грошових форм;
за соціальною спрямованістю - відмовою від старомодних уявлень про фіскальну
експлуатацію народ-ешх мас державою;
за етикою наукової полеміки - визнанням суперечливості й багатоварІантності
наукового пізнання дійсності, толерантним ставленням до протилежних точок зору.
Запропоноване також нове розуміння функцій державних фінансів у новій
термінологічній версії: розподільчо-алло-каційна; дистрибутивно-трансфертна;
стабілізаційно-регламентуюча.
Типове радянське трактування суті фінансів як безсуб'єктних відносин піддав
критиці професор О.Д.Василик. У зв'язку з цим переосмислюються зміст та завдання
фінансової науки. Відомі українські науковці О.Д.Василик та С.В.Мочер-нин суть
фінансової науки визначають таким чином: це наука, яка вивчає діяльність держави,
підприємницьких структур, організацій і окремих громадян, пов'язану зі створенням і
використанням фондів фінансових ресурсів у конкретних історичних умовах, а також
закони І закономірності цих фінансових явищ і процесів у їхній взаємодії. Вивчення
зазначених проблем пов'язується із обмеженістю розмірів фінансових ресурсів в
економіці, а звідси - з їх ефективним використанням для якнайповнішого задоволення
для загальнолюдських потреб. Однак шляхи його вирішення залежать від умов, що
склалися в країні, рівня економічного розвитку суспільства, форми власності, структури
економіки, соціального складу населення, рівня інтеграції у світову економіку та ін.
Загальна мета фінансової науки -пізнання дії" об'єктивних законів і закономірностей у
сфері фінансів, передання результатів наукових досліджень для практичного
використання. Фінансова наука, фінансове право і фінансова політика розглядаються як
напрями дослідження фінансових проблем для всебічного вивчення фінансів.
Щодо змісту фінансової науки, то науковці вважають, що вона складається з
таких розділів: наука про державний бюджет; наука про державні доходи і видатки;
наука про фінанси підприємницьких структур; наука про державний кредит; наука про
місцеві фінанси, страхування та ін.
Питання для самоконтролю:
1. Які причини недиференційованості економічної науки у XIX - початку ХХст.?
Поясніть.
2. Охарактеризуйте особливості класифікації економічних наук німецькими
вченими.
3.Які тенденції виокремилися щодо класифікації економічних наук у XIX -
початку XX ст.?
4.Які особливості розвитку фінансової науки в Україні Ви можете виділити?
5.Розкрийте новітні уявлення вітчизняних вчених про фінанси.

Тема 4. Фінансове право і фінансова політика

План.
1. Принципи побудови і структурні компоненти фінансової системи.
 22

2. Сфери та ланки фінансової системи

3. Організаційні основи функціонування фінансової системи
4. Фінансова політика як важлива складова економічної політики держава
5. Фінансовий механізм і його елементи
1. Принципи побудови та структурні компоненти фінансової системи
У періодичній літературі фінансова система іноді ототожнюється з фінансовим
апаратом. Необхідно розрізняти ці поняття, оскільки правильне визначення фінансової
системи сприяє розбудові ефективної фінансової політики, націленої на економічне
зростання та фінансову стабілізацію.
За єдиної сутності фінансових відносин існують певні особливості в створенні та
використанні фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави,
підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового
забезпечення їх діяльності. Фінансова система - це сукупність відокремлених, але
взаємопов'язаних між собою сфер фінансових відносин, що мають особливості в
мобілізації та використанні фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та
правове забезпечення.
Фінансову систему можна розглядати як за внутрішньою будовою, так і за
організаційною структурою. Внутрішня будова фінансової системи представлена на рис.
2.1.
Якщо за основу структуризації фінансів взяти суб'єкти фінансових відносин -
державу, юридичних і фізичних осіб, то у фінансовій системі можна виділити такі
складові: загальнодержавні фінанси, фінанси суб'єктів господарювання і фінанси
домогосподарств (сімейні фінанси).
2. Сфери та ланки фінансової системи
Якщо в основу структуризації фінансів покласти рівень економічної системи, то
фінансова система за внутрішньою будовою може бути визначена як сукупність
відносно відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин,
які відображають специфічні форми й методи розподілу і перерозподілу валового
внутрішнього продукту.
До сфер фінансових відносин включають:
- фінанси суб'єктів господарювання (рівень мікроекономіки);
- державні фінанси (рівень макроекономіки);
- міжнародні фінанси (рівень світового господарства);
- фінансовий ринок;
- страхування.
Останні (фінансовий ринок і страхування) є забезпечуючими сферами.
Ланка фінансової системи є відособленою частиною фінансових відносин, її
виокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових
ресурсів або специфічних форм і методів мобілізації та використання фінансових
ресурсів. Цей рух грошових коштів координується відповідним апаратом управління і є
законодавче урегульованим. Ланки фінансової системи є відносно самостійними і мають
своє функціональне призначення.
Залежно від факторів, що впливають на організацію фінансів, насамперед на
формування й використання фінансових ресурсів, кожна ланка фінансової системи може
 23

поділятися на підрозділи (наприклад, в залежності від форми власності

підприємницьких структур, сфери їх діяльності, рівня централізації фінансових фондів і
ін.).
Фінансові системи держав можуть відрізнятися за своєю структурою, оскільки
вони є відображенням існуючої моделі економіки. Нині у світі налічується понад 20
різних моделей фінансових систем окремих держав.
Базовою сферою фінансової системи є фінанси суб'єктів господарювання, до якої
належать фінанси комерційних підприємств і некомерційних установ і організацій.
Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту -основного джерела
фінансових ресурсів.
Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; державні фонди
цільового призначення;.державний кредит; фінанси підприємств і організацій державної
форми власності. У сфері державних фінансів грошові потоки відображають відносини
перерозподілу ВВП. Переважно це зовнішні відносини. Провідне місце у державних
фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднуються в Україні у зведеному
бюджеті держави.
Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості
господарських структур і громадян, використовуючи насамперед податковий механізм
(за допомогою об'єктів оподаткування, ставок податків і пільг в оподаткуванні), а також
створюючи сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел
фінансування, зокрема, через надання привілеїв в імпорті, створення спеціальних
економічних зон, технополісів тощо.
Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільні відносини на світовому
рівні. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб'єктами
різних країн: між урядами, між підприємствами, між підприємствами, громадянами й
урядами. Міжнародні фінансові організації вступають у взаємовідносини з урядами
окремих країн з метою формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані
кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм,
на фінансову допомогу окремим країнам, на утримання апарату цих організацій.
Фінансовий ринок як сфера фінансової системи включає ринок грошей,
кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.
Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така сфера, як страхування,
що формує фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких -покрити втрати
економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Страхові фонди
перебувають у розпорядженні страхових компаній і можуть бути використані також як
інвестиційні та кредитні ресурси в економіці до настання страхового випадку.
Оскільки окремі складові фінансової системи мають конкретне функціональне
призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці, можна
стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним елементом, проте ця
самостійність відносна в середині єдиного цілого.
Розлад фінансової системи може спричинити фінансову кризу в державі. Кризові
явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами, тобто
зміною моделі економічного розвитку, також зовнішніми причинами, насамперед тими
 24

процесами, які проходять на світових фінансових ринках. На поверхні явищ фінансова

криза проявляється у зростанні бюджетного дефіциту, державного боргу, інфляції. Як
наслідок - значне зниження платоспроможності підприємницьких структур, життєвого
рівня населення, соціальне розшарування в суспільстві.
3. Організаційні основи функціонування фінансової системи
Ефективне функціонування кожної із складових фінансової системи можливе за
умов чіткого законодавчого урегулювання їхньої взаємодії. Разом з тим рух грошових
коштів повинен бути скоординованим через управління фінансовими потоками, що
забезпечується фінансовим апаратом.
Фінансовий апарат - це сукупність фінансових установ, на які покладено
управління фінансовою системою держави.
Загальне керівництво фінансовою діяльністю в Україні, як і в будь-якій іншій
державі, здійснюють органи державної влади і управління.
Розподіл функцій в управлінні фінансами між-органами державної влади і
управління:
Верховна Рада України, як вищий орган законодавчої влади, ухвалює закони, у
тому числі з фінансових питань, основні напрями бюджетної політики на наступний
бюджетний період, затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього;
здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України; приймає рішення
щодо звіту про його виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.
Президент України, як глава держави, створює у межах коштів, передбачених у
Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні,
дорадчі та інші допоміжні органи і служби; підписує закони, ухвалені Верховною Радою
України; має право вето щодо цих законів із наступним поверненням їх на повторний
розгляд Верховної Ради України.
Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади,
забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики;
політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і
культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує
розроблення проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання
затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надає
Верховній Раді України звіт про його виконання; приймає рішення про використання
коштів Резервного фонду Кабінету Міністрів України.
Органи місцевого самоврядування самостійно розробляють, затверджують і
виконують відповідні місцеві бюджети; самостійно розпоряджаються коштами місцевих
бюджетів, визначають напрями їх використання; використовують вільні бюджетні
кошти, додатково отримані в процесі виконання місцевих бюджетів; мають право
випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, а також отримувати кредити в
банківських установах; можуть виступати гарантами під надання кредитів
підприємствам і установам, що належать до комунальної власності; мають право
розміщувати належні їм кошти в банках інших суб'єктів права власності, отримувати
відсотки від доходів і зараховувати їх до доходної частини відповідного місцевого
бюджету.
 25

Центральне місце в управлінні фінансами в системі органів виконавчої влади

займає Міністерство фінансів. Основні функції Міністерства фінансів:
- вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення
заходів щодо їх реалізації;
- організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та
його виконання після затвердження Верховною Радою України;
- організаційне регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання
через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових
документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і
- фінансової звітності;
- організація функціонування ринку цінних паперів;
- здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та
управління державним боргом;
- забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними
організаціями і фінансовими інституціями;
- організація і здійснення фінансового контролю в країні.
До складу Міністерства фінансів України входять два обособлен! підрозділи:
Державна контрольно-ревізійна служба і Державне казначейство.
Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового
контролю.
Органи Державної контрольно-ревізійної служби виконують такі функції:
- організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів на місцях щодо
проведення ревізій і перевірок, узагальнюють наслідки ревізій і перевірок, у випадках,
передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та
виконавчої влади;
- проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану та збереження
коштів та матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах,
відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в
державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які
отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів;
- проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на
утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій що діють
за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;
- контролюють повноту оприбуткування, правильність витрачання і збереження
валютних коштів;
- здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених
попередніми ревізіями та перевірками:
- розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій та
перевірок.
З ініціативи державної контрольно-ревізійної служби ревізія або перевірка
підприємства, установи, організації може проводитись не частіше ніж один раз на рік.
Але за дорученням правоохоронних органів ревізія чи перевірка може бути проведена в
будь-який час.
 26

Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами

Державного бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у
межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті. Основними
завданням Казначейства є:
- організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю за
ним;
- управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому числі в
іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків,
установлених на відповідний період;
- фінансування видатків Державного бюджету України;
- ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання
звітності про стан виконання Державного бюджету України;
- управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного
законодавства;
- розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від
загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів за нормативами,
затвердженими Верховною Радою України;
- здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних
позабюджетних фондів;
- розроблення нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського
обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов'язковими для
всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти
державних позабюджетних фондів.
Основне завдання Державної податкової адміністрації України полягає у
реалізації податкової політики держави. На податкову адміністрацію покладені такі
основні функції:
- розроблення проектів податкового законодавства;
- контроль за правильністю обчислення податків та інших обов'язкових
платежів і своєчасністю їх сплати;
- облік платників податків та надходжень платежів до бюджету;
- накладення штрафних санкцій і адміністративних стягнень на порушників
податкового законодавства;
- проведення масово-роз'яснювальної роботи серед платників податків;
- міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.
Рахункова палата Верховної Ради України є постійно діючим вищим органом
державного фінансового контролю. основними завданнями якого є організація і
здійснення контролю за своєчасним виконанням дохідної та видаткової частини
Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів
державних цільових фондів за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;
контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргів України;
визначення ефективності та доцільності використання державних коштів, валютних та
кредитно-фінансових ресурсів.
 27

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері

грошового ринку. Основне завдання Національного банку - регулювання грошового
обігу й організація ефективного функціонування кредитної системи.
Національний банк проводить також значну роботу щодо обслуговування уряду.
Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування
державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні
розрахунки держави, здійснює валютне регулювання.
Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних
валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто
той, який складається під впливом попиту і пропозиції, як на національну, так і на
іноземні валюти. Вплив Національного банку на ринковий курс національної валюти
здійснюється завдяки участі його у торгах через скупку тієї чи іншої валюти або валютні
інтервенції.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує
функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних
паперів та регулює їх кругообіг; забезпечує формування інфраструктури ринку, видає
ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами.
Фондова біржа проводить операції цінними паперами. Основне її призначення -
організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може
здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого - і вторинний ринок
може функціонувати поза біржею. У зв'язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий
обіг цінних паперів.
4. Фінансова політика як важлива складова економічної політики держави
Вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства не можна
зрозуміти без вивчення фінансової політики і фінансового механізму.
Політика як узагальнююче поняття охоплює всі напрями діяльності держави.
Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, виділяють
економічну, соціальну, культурну, технічну, бюджетну, кредитну, внутрішню і
зовнішню політику.
Фінансова політика має самостійне значення і водночас є важливим засобом
реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності - економіці,
соціальній сфері, військовій реформі, в міжнародних відносинах.
Більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності заходів,
спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і
використання, які держава здійснює через фінансову систему.
Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями
і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках
економічного і соціального розвитку.
Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні
економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних
історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством. Вивчаючи вимоги, які теорія і
практика господарювання ставлять до фінансової політики, слід усвідомити дуже
важливий висновок - фінансова політика має бути адекватною закономірностям
 28

суспільного розвитку. Порушення цієї важливої вимоги призводить до значних втрат у

народному господарстві.
Зміст фінансової політики, її основні напрями ґрунтуються на теоретичних
концепціях, які визначають ступінь участі держави в управлінні економікою і
використанні окремих інструментів реалізації фінансової політики, тобто конкретних
форм організації фінансових відносин.
Фінансова політика на нинішньому етапі повинна характеризуватись якісно
новими підходами до суб'єктів господарювання з урахуванням переходу на ринкові
відносини, реформи цін, оплати праці, податкової і кредитної систем, спрямованих на
формування нового фінансового механізму.
Залежно від тривалості періоду і характеру завдань, що вирішуються, фінансова
політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.
Фінансова стратегія - довготривалий курс фінансової політики, розрахований на
перспективу, який передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених
економічною і соціальною стратегією.
У процесі її розроблення прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів,
формуються концепції їх використання, визначаються принципи організації фінансових
відносин.
Фінансова тактика спрямована на розв'язання завдань конкретного етапу розвитку
суспільства за допомогою перегрупування фінансових ресурсів і зміни способів
організації фінансових зв'язків.
Щоб краще усвідомити зміст, завдання і вимоги до фінансової політики,
виділяють як самостійні складові податкову, бюджетну, грошово-кредитну, митну
політику.
Податкова політика реалізує інтереси держави, її головне призначення -вилучення
частини ВВП на загальнодержавні потреби, перерозподіляючи ці кошти через бюджет.
Під бюджетною політикою розуміють визначення державою: джерел формування
доходів державного і місцевих бюджетів; пріоритетних напрямів видатків бюджету;
допустимих меж розбалансованості бюджету; джерел фінансування бюджетного
дефіциту; принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.
Зважаючи на те, що податкова і бюджетна політика тісно пов'язані між собою,
вживають поняття бюджетно-податкової політики. При цьому виділяють:
- дискреційну фіскальну політику, коли парламент і уряд вносять зміни до
податкової системи і видатків бюджету з метою впливу на ВВП, зайнятість, інфляцію.
Ця політика може бути стимулюючою і стримуючою;
- недискреційну, або політику "вмонтованих стабілізаторів", яка базується на
теоретичному допущенні, що податкова система сама по собі має властивість
автоматично впливати на економічний цикл, тобто має стабілізаційний ефект.
Під грошово-кредитною політикою розуміють забезпечення стабільності грошового
обігу через управління емісією, регулювання інфляції і курсу національної грошової
одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у народному господарстві і в різних
ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської
системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії і
розміщення державних і корпоративних цінних паперів і регулювання їх дохідності.
 29

У грошово-кредитній політиці відносну самостійність набувають емісійна

політика, цінова політика, валютна політика, кредитна політика - а в ній, у свою чергу,
наприклад, процентна політика й інвестиційна політика.
Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику. Відповідно до
заінтересованості держави в розширенні або скороченні свого експорту чи імпорту
застосовується система митних платежів або конкретний митний режим. Головним
завданням митної і валютної політики є забезпечення примноження золотовалютних
резервів держави.
5. Фінансовий механізм і його елементи
Завдання фінансової політики реалізуються через фінансовий механізм.
Фінансовий механізм - сукупність форм, методів і важелів фінансового впливу на
соціально-економічний розвиток суспільства.
Складовими елементами фінансового механізму є фінансове планування й
прогнозування, управління фінансами, фінансовий контроль, фінансове забезпечення,
фінансове регулювання, фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули й санкції,
фінансове законодавство.
Функціонування фінансового механізму відбувається в різних сферах і ланках
фінансових відносин. Звідси складовими частинами фінансового механізму є:
фінансовий механізм комерційних підприємств, фінансовий механізм некомерційних
організацій і установ, страховий механізм, механізм функціонування державних
фінансів та ін.
Ураховуючи, що в процесі кругообігу коштів фінансові і кредитні ресурси тісно
взаємозв'язані і практично нероздільні, деякі вчені-економісти схильні розглядати
єдиний фінансово-кредитний механізм.
Поєднання елементів фінансового механізму становить його "конструкцію", яка
приводиться в дію встановленням кількісних параметрів кожного елемента, тобто
визначення ставок і норм вилучення коштів, обсягу фондів, рівня видатків та ін.
Призначення фінансового механізму в кінцевому рахунку зводиться до фінансового
забезпечення і фінансового регулювання економічних і соціальних процесів у державі.
Необхідно підкреслити, що стан фінансового механізму, ступінь його
довершеності залежить від удосконалення всього господарського механізму в цілому і
його окремих елементів (механізму ціноутворення, економічного стимулювання,
кредитного механізму та ін.). Основні напрями перебудови фінансового механізму
виходять із загальних завдань економічних перетворень в Україні.
Вихідною складовою фінансового механізму є фінансове планування й
прогнозування. За його допомогою залучаються інші структурні елементи фінансового
механізму, такі як фінансові показники, норми і нормативи, ліміти, резерви, фінансові
стимули.
У процесі фінансового планування й прогнозування визначаються обсяги фінансових
ресурсів, які створюватимуться в державі в цілому,
обсяги ресурсів, що зосереджуватимуться й розподілятимуться через бюджетну систему
й інші фінансові інститути, а також тих, які перебуватимуть у розпорядженні
підприємницьких структур і населення.
 30

Фінансове планування - діяльність зі складання планів формування, розподілу і

використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб'єкті і господарювання, їх
корпоративних об'єднань, галузев їх структур, територіально-адміністративних одини
дь, країни в цілому.
Об'єктом фінансового планування є фінансові ресурси, що утворюються в процесі
розподілу і перерозподілу ВВП, а результатом - різні види фінансових планів і
прогнозів.
Фінансовий план - це план формування і використання фінансових ресурсів.
За чинною практикою всі фінансові плани поділяються на дві великі групи -
зведені та індивідуальні. У свою чергу, зведені фінансові плани поділяються на
загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань (промислово-фінансових
груп, концернів, асоціацій тощо) і територіальні. Індивідуальні - це фінансові плани
окремих суб'єктів господарювання.
Фінансові плани мають форму балансу, тобто прибуткові й видаткові розділи.
Фінансовий план тільки тоді має практичне значення, коли існує збалансованість
прибуткової й видаткової частини. Тому фінансовий баланс і фінансовий план -поняття
тотожні.
До фінансових балансів включаються: баланси доходів і витрат підприємств,
організацій, установ усіх форм власності; баланси доходів і витрат об'єднань, концернів,
асоціацій, міністерств, відомств, державних комітетів; баланси доходів і витрат
бюджетних установ; баланси фінансових ресурсів областей, районів, міст; державний
бюджет та місцеві бюджети; баланс фінансових ресурсів і витрат держави; фінансові
баланси окремих фінансових інститутів; баланс грошових доходів і витрат населення;
платіжний баланс.
За тривалістю дії розрізняють:
- перспективні фінансові плани (складаються на період понад один рік);
- поточні (складаються на один рік);
- оперативні (складаються на квартал, місяць). Діяльність, пов'язана зі
складанням кожного фінансового плану, передбачає виконання певних видів робіт із
використанням відповідних методів, а саме: нормативного, розрахунково-аналітичного,
балансового і методу економіко-математичного моделювання.
Суть нормативного методу фінансового планування полягає в тому, що під час
розрахунку фінансових показників за основу беруться фінансові норми і нормативи, до
яких належать норми амортизаційних відрахувань, рентабельності окремих видів
товарів, робіт та послуг, обігових коштів, ставки заробітної плати, норми витрачання
коштів у бюджетних установах, норми відрахувань до фондів соціального призначення
тощо.
Нормативний метод буде ефективним за умови, що норми і нормативи
відповідають таким вимогам:
- вони мають бути науково обґрунтованими;
- прогресивними (тобто орієнтованими на кращий досвід);
- тривалої дії;
- стабільними.
 31

Розрахунково-аналітичний метод фінансового планування ґрунтується на

фактичних показниках фінансової діяльності у попередні звітні періоди. На основі
аналізу фінансових показників за минулі роки і період, що передував передплановому
року, встановлюється вихідна база планування. Потім визначаються фактори, які
можуть вплинути на фінансову діяльність у плановий період, розраховуються індекси та
коефіцієнти їх впливу. На основі базових показників, а також коефіцієнтів, що
характеризують зміни умов діяльності, розраховуються фінансові показники на
плановий період. Це досить трудомісткий метод і потребує значної аналітичної роботи,
проте на сьогодні його застосування є найреальнішим.
Балансовий метод у фінансовому плануванні передбачає відповідність видатків
джерелам їх покриття та ув'язку всіх розділів фінансового плану, фінансових і
виробничих показників, унаслідок чого досягається збалансованість плану. Нині цей
метод набуває особливого значення, оскільки всі видатки підприємств залежать від
зароблених ними коштів і підприємства повинні розраховувати тільки на власні
надходження, а не на допомогу держави чи міністерства.
Досить перспективним є метод економіко-математичного моделювання.
Ґрунтується він на розробленні математичної моделі фінансової діяльності підприємства
або держави в плановому періоді. Цей метод дає змогу розрахувати кілька варіантів
плану за допомогою змінних вхідних показників і знаходити оптимальні рішення.
Фінансове планування і прогнозування є функціональним елементом
управлінської діяльності.
Управління фінансами - це процес управління формуванням і використанням
фондів фінансових ресурсів на рівні держави, підприємницьких структур, інших
господарських об'єднань і громадян, якщо вони здійснюють фінансові операції, за
допомогою специфічних прийомів і методів.
В управлінні фінансами виділяють об'єкти і суб'єкти управління. Об'єктом
виступають централізовані і децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що
створюються і використовуються в усіх ланках фінансової системи.
Суб'єкти управління - держава (в особі законодавчих і виконавчих, в тому числі
фінансових органів), фінансові служби підприємств, організацій, установ, міністерств і
відомств.
При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управлінні
фінансами як діяльності, пов'язаній із необхідністю втручання в розподільні процеси з
метою ліквідації диспропорцій, подолання недоліків, своєчасного перерозподілу коштів,
забезпечення досягнення запланованих результатів.
У світовій теорії і практиці широкого визнання набув фінансовий менеджмент як
наука про управління грошовими потоками. Зміст фінансового менеджменту
визначається функціями управління: розробка стратегії, планування тактики реалізації
стратегії, організація виконання розроблених планів, облік і контроль.
Фінансовий контроль, як одна із функцій управління фінансами, є собою
особливою діяльністю щодо перевірки формування й використання фондів фінансових
ресурсів у процесі створення, розподілу та споживання валового внутрішнього продукту
з метою оцінювання обгрунтованості й ефективності прийняття рішень і результатів їх
виконання.
 32

З визначення сутності фінансового контролю випливає, що його об'єктом є

процеси формування й використання фондів фінансових ресурсів. Суб'єкт контролю - це
носій контрольних функцій щодо об'єкта контролю. Він, як правило, визначається
законодавством держави, нормативно-правовими актами суб'єктів фінансової діяльності.
Найважливіші принципи фінансового контролю: незалежність; гласність;
превентивність (попереджувальний характер); дієвість; регулярність; об'єктивність;
всеохоплюючий характер.
Залежно від суб'єктів, які здійснюють контроль, розрізняють такі види
фінансового контролю: державний, відомчий (внутрішньокорпоративний),
внутрішньогосподарський, громадський і аудиторський (незалежний). Державний
фінансовий контроль об'єднує загальнодержавний і муніципальний контроль
Важливими елементами фінансового механізму с фінансові норми, нормативи,
ліміти, резерви, стимули - їх ще називають фінансовими важелями.
Фінансові норми умовно поділяють на чотири групи. До першої належать норми,
що централізовано затверджуються органами законодавчої та виконавчої влади: ставки і
мінімальний розмір заробітної плати, розмір стипендій, ставки податків, зборів і
відрахувань.
До другої групи належать норми, що грунтуються на матеріальних потребах. Це
норми витрат на харчування в дошкільних та інших закладах освіти й охорони здоров'я,
норми витрат на медикаменти, освітлення, опалення тощо.
Третю групу складають норми, що визначаються міністерствами та іншими
центральними органами виконавчої влади. Це, зокрема, норми значної частини витрат
бюджетних установ. Четверту групу складають норми і нормативи, що характеризують
пропорції економічного та соціального розвитку. На сьогодні ця група найменш
досліджена.
Одним з напрямів впливу держави на темпи суспільного відтворення є
встановлення норм амортизаційних відрахувань, визначення методів нарахування
амортизації, застосування прискореної амортизації з метою сприяння розвитку науково-
технічного прогресу. При цьому особливого значення набуває наукове обґрунтування
розмірів норм амортизації тому що, як їх значне збільшення, так і зменшення має
негативні наслідки. Звичайно, що серед всіх фінансових важелів особливе місце
займають податки і збори з допомогою яких держава мобілізує кошти для виконання
покладених на неї функцій, а також впливає на підприємницьку діяльність, сприяє
інвестиційній активності, визначає пропорції нагромадження і споживання, забезпечує
раціональне використання обмежених природних ресурсів тощо.
Ліміти є певним обмеженням на витрати в інтересах держави, підприємця або
громадянина. Резерви мають нейтралізувати вплив непередбачуваних факторів, що
можуть виникнути у майбутньому. Основні методи формування фінансових резервів: -
бюджетний (створення у складі кожного. Бюджету резервного фонду);
- галузевий (створення резервів на рівні міністерств, галузей, відомств);
- госпрозрахунковий (формування фінансових резервів підприємств,
організацій, установ);
 33

- страховий (утворення фондів страхових організацій). Фінансові стимули

припускають застосування як матеріального заохочення, так і економічних санкцій.
До стимулів належать заохочувальні фонди, які утворюються з
прибутку, бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку народного
господарства (в тому числі дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення
для економіки), фінансування за рахунок державних коштів державних програм,
структурної перебудови економіки, підготовки і підвищення кваліфікації кадрів,
науково-дослідних робіт, природоохоронних заходів. Але в умовах недостатності
централізованих фінансових ресурсів обсяг коштів, що направляються на задоволення
вказаних потреб, обмежений.
Заохочувальні фонди з прибутку підприємств створюють необхідні стимули для
досягнення кращих результатів господарювання, тому що саме ці фонди є головним
джерелом коштів для матеріального стимулювання працюючих, задоволення соціальних
потреб та виробничого розвитку. Визначення пріоритетності тих чи інших напрямків
використання чистого прибутку є виключно внутрішньою справою самих підприємств.
Спеціальні фінансові пільги також сприяють створенню сприятливих умов для
окремих господарських суб'єктів і застосовуються переважно у вигляді повного або
часткового звільнення від податків, застосування диференційованих ставок
оподаткування, виключення певних сум з оподатковуваних доходів, надання права на
проведення прискореної амортизації. Одночасно ринковий механізм передбачає
створення для всіх підприємницьких структур рівних умов для діяльності, і тому
перелік пільг в оподаткуванні не повинен бути значним.
У фінансових важелях важливе місце займають фінансові санкції як особливі
форми організації фінансових відносин, покликані посилити матеріальну
відповідальність суб'єктів господарювання у виконанні взятих зобов'язань (договірних
умов, сплати податків і зборів тощо). В умовах ринку роль фінансових санкцій значно
зростає. Найбільш розповсюдженими серед них є штраф і пеня.
Штраф - це міра матеріального впливу на винних у порушенні законодавства,
угод або діючих правил. Накладається, як правило, в твердій грошовій сумі.
Пеня - застосовується при несвоєчасному виконанні грошових зобов'язань і
нараховується за кожен день прострочення. Розмір пені встановлюється в процентах від
суми простроченого платежу.
Для нормального функціонування фінансового механізму, а в його складі
фінансових методів і важелів, необхідне відповідне їх нормативно-правове
забезпечення. Насамперед це Конституція України, велика кількість законів, а також під
законних нормативно-правових актів. Закони приймаються найвищим законодавчим
органом -Верховною Радою України, є обов'язковими до виконання, мають вищу
юридичну силу відносно інших нормативних актів. Фінансове законодавство охоплює
усі сфери і ланки фінансової системи й усі форми і методи фінансової діяльності, які
підлягають правовій регламентації.
Питання для самоконтролю:
1. Дайте визначення поняття "фінансова система".
2. Назвіть і схарактеризуйте основні ланки фінансової системи України.
3. Назвіть специфічні риси фінансової системи.
 34

4. У чому полягає необхідність управління державними фінансами?

5. Які органи здійснюють управління державними фінансами?
6. Які функції покладено на Міністерство фінансів України та Державне
казначейство?
7. Які функції виконує Державна податкова адміністрація та
Рахункова палата?
8. Розкрийте поняття "фінансова політика держави".
9. Про які фактори нестабільності йдеться в сучасних теоріях?
10. Проаналізуйте основні методи впливу держави на ринкову кон'юнктуру.
11. Назвіть основні напрями фінансової політики.

Тема 5. Податки. Податкова система

План.
1. Сутність і функції податків
2. Елементи системи оподаткування
3. Класифікація податків
4. Податкова політика і принципи оподаткування 1.
Сутність і функції податків
В умовах ринкової економіки фінансова політика держави базується на системі
фінансових регуляторів. Такими фінансовими регуляторами є насамперед податки, які
забезпечують вилучення і перерозподіл створеного валового внутрішнього продукту і
формування централізованих фондів грошових ресурсів держави.
Об'єктивною реальністю є те, що, з одного боку, податки - це фінансове підґрунтя
існування держави, а з іншого, податки -це знаряддя перерозподілу доходів юридичних і
фізичних осіб, найефективніший інструмент впливу держави на суспільне виробництво.
Характеристику податку слід розглядати в таких аспектах: за економічною
сутністю; за формою прояву; з організаційно-правової сторони.
Економічна сутність податків виявляється в грошових відносинах, які
складаються у держави з юридичними і фізичними особами з приводу примусового
вилучення частини створеної вартості і формування фонду фінансових ресурсів
держави. Процес примусового відчуження частки доходів юридичних осіб і громадян на
загальносуспільні потреби характеризує односторонній рух вартості (від платника
податку до держави) без еквівалентного обміну.
Конкретними формами прояву категорії податку є види податкових платежів, які
встановлюються законодавчими органами влади.
З організаційно-правової сторони податок - це обов'язковий платіж, який
надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і встановлені строки.
Податковим відносинам притаманні свої відмітні особливості, що дають змогу
виділити їх із загальної сукупності фінансових відносин. Зокрема, це обов'язковий
характер податків та їх відносна безповоротність.
У сучасній фінансовій науці та податковому законодавстві використовується три
основних терміни, якими позначаються платежі державі - плата, відрахування, податок.
Розглянемо відмінності між ними.
 35

Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою.

Прикладами плати є державне мито, збори за спеціальне використання природних
ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, рентні платежі, плата за
торговельний патент на деякі різновиди підприємницької діяльності.
Відрахування передбачає цільове призначення платежів. Воно може бути або
частковим, тобто встановленим згідно з економічним змістом платежів, або повним,
коли використання коштів у повному обсязі здійснюється лише за цільовим
призначенням.
Податки - це сукупність фінансових відносин, що складаються в процесі
перерозподілу ВВП з метою створення централізованого державного фонду для
фінансування суспільних функцій. Найбільш лаконічним і правильним з теоретичних
позицій є, на наш погляд, таке визначення: "Податки - імперативні грошові відносини, у
процесі яких створюється бюджетний фонд, без надання суб'єктові податку якого-
небудь еквівалента"6. Як розвиток цього визначення можна додати, що податок - це
індивідуально безвідплатний, безповоротний, нецільовий платіж, що вноситься
платником податку до бюджету відповідного рівня в порядку, розмірах та у строки,
встановлені законодавством.
Характерними ознаками податків, які дають змогу вирізнити їх серед інших
платежів, є те, що податки не мають ні елементів повного еквівалентного обміну, ні
конкретного цільового призначення. Також необхідно зазначити, що якщо плата та
відрахування можуть сплачуватися як державі, так і іншим юридичним особам, то
податки - це атрибут лише держави. Імперативність - це перша сутнісна ознака податку.
Вона передбачає відносини влади і підлеглості.
Розкриття сутності і суспільного призначення податків неможливе без визначення
функцій цієї категорії.
Фіскальна функція є досить важливою у характеристиці сутності податків, вона
визначає їх суспільне призначення. З огляду на роль даної функції у формуванні
бюджетного фонду, тобто матеріальних умов для функціонування держави, податкові
надходження мають бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в
регіональному розрізі. На думку прихильників розподільної функції, за її допомогою
здійснюється формування дохідної частини бюджету з подальшим направленням цих
доходів на фінансування різноманітних заходів, пов'язаних з реалізацією державою
своїх функцій. З допомогою контрольної функції оцінюється ефективність кожного
податку і податкової системи в цілому.
Через стимулювальну функцію податків держава впливає на процес відтворення,
стимулюючи його розвиток, посилюючи нагромадження капіталу, розширюючи
платоспроможний попит населення, створюючи додаткові стимули для ділової та
інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримуючи рівень зайнятості. У процесі
реалізації цієї функції стимулюючий вплив на суспільне виробництво забезпечується
через диференціацію податкових ставок і встановлення різних пільг, преференцій і ін.
Податкові пільги передбачають повне або часткове звільнення від сплати податків. Вони
надаються з метою соціальної підтримки малозабезпечених верств населення або
підтримки пріоритетних галузей народного господарства та окремих категорій
платників. У законодавчих актах України передбачені такі види податкових пільг:
 36

неоподатковуваний мінімум об'єкта; вилучення із оподаткування певних елементів

об'єкта; звільнення від сплати податків окремих осіб або категорій платників; зниження
податкових ставок; цільові податкові пільги, включаючи податкові кредити
(відстрочення справляння податку) та інші.
Преференції встановлюються у вигляді інвестиційного податкового кредиту і
цільової податкової пільги для фінансування інвестиційних та інноваційних затрат.
Податковий кредит, як і будь-який інший кредит, надається на умовах повернення і
платності, оформляється відповідним договором між підприємством і податковим
органом.
Використання податку як фінансового регулятора дуже складна справа, оскільки
регулювальна функція податків є обов'язковим явищем, а міра впливу податків залежить
від податкової політики, що є явищем досить суб'єктивним. На наш погляд, податкові
відносини поєднують у собі водночас фіскальні та розподільно-стимулюючі ознаки.
Тому специфічне суспільне призначення податків визначається не існуванням кожної
функції окремо, а лише завдяки їх єдності.
2. Елементи системи оподаткування
Оволодіння основами податкової теорії вимагає чіткого й точного розуміння
податкової термінології, тобто понять, які заведено називати елементами податку. До
таких понять належать: об'єкт податку, або податкова база, суб'єкт (платник) податку,
джерело податку, одиниця оподаткування, ставка податку, податкова квота.
Об'єкт податку вказує на те, що саме оподатковується (дохід, земля,
транспортний засіб тощо). Назва податку майже завжди походить від об'єкта
оподаткування. У фіскальній термінології об'єкт оподаткування ще називають
податковою базою.
Суб'єкти оподаткування - це особи (юридичні або фізичні), на яких покладено
обов'язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету. Платника
податку треба відрізняти від справжнього носія податку (кінцевого споживача) -особи,
на яку податок припадає наприкінці усіх процесів перекладання.
Джерелом податку називають дохід, з якого платник сплачує податок. Джерело
сплати може бути безпосередньо пов'язане з об'єктом оподаткування (коли
оподатковується сам дохід або майно, що приносить дохід), а може і не мати стосунку
до об'єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в
особистому користуванні і не приносять доходу їх власникам). Податок може
сплачуватись із доходу (незалежно від джерел його отримання), або капіталу (майна),
коли для покриття податку доводиться витрачати його частку.
Одиницею оподаткування (або масштабом вимірювання) є одиниця виміру
(фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір точніше відображає
об'єкт оподаткування (площа земельної ділянки в га або м2, обсяг циліндра двигуна
транспортного засобу в м3). Грошовий вимір може бути безпосереднім - у разі оцінки
доходів і опосередкованим - якщо оцінюється земельна ділянка, майно тощо.
Ставка податку - це законодавчо встановлена величина податку на одиницю
виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок:
універсальний і диференційований. За універсального встановлюється єдина для всіх
платників ставка, за диференційованого - кілька. Диференціація ставок може
 37

відбуватися у двох напрямах. Перший - у розрізі платників, коли для більшості

платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих
платників. Другий - у розрізі різних характеристик і оцінок об'єкта оподаткування. За
способом побудови ставки податку поділяються на тверді та процентні. Тверді ставки
встановлюються у грошовому вимірі на одиницю оподаткування в натуральному
обчисленні. Процентні ставки встановлюються щодо об'єкта оподаткування, який має
грошовий вимір. Процентні ставки можуть бути пропорційними, прогресивними,
регресивними і змішаними. Пропорційні - це єдині ставки, що не залежать від розміру
об'єкта оподаткування. Прогресивні - це такі ставки, розмір яких зростає в міру
збільшення обсягів об'єкта оподаткування.
Регресивні ставки на відміну від прогресивних зменшуються в міру зростання об'єкта
оподаткування. У практиці оподаткування прогресивні і регресивні ставки можуть
застосовуватись як окремо, так і в поєднанні - у вигляді прогресивно-регресивної і
регресивно-прогресивної шкали ставок.
Податкова квота - частка податку в доході платника. Вона характеризує рівень
оподаткування і може бути як в абсолютному, так і у відносному вимірах. У податковій
справі податкові квоти законодавче не встановлюються.
3. Класифікація податків
Краще з'ясувати сутність податків і їх вплив через податковий механізм на
економіку можливо завдяки класифікації податків за певними ознаками: за формою
оподаткування; за економічним змістом об'єкта оподаткування; залежно від рівня
державних структур, які встановлюють податки; за методом справляння; за способом
утримання. За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи: прямі і
непрямі або опосередковані
Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платника, який сплачує їх до
бюджету держави, і обсяг таких податків залежить від розмірів об'єкта оподаткування
(податкової бази). Прямі податки в своїй основі мають або особистість, або доходи,
незалежно від джерел, або майно, незалежно від доходів. Виходячи з цього, прямі
податки поділяють на дві підгрупи: особисті і реальні. Різниця між ними полягає в
пріоритетності платника і об'єкта оподаткування. При особистому оподаткуванні
первинним явищем виступає платник, а вторинним -об'єкт оподаткування. При реальних
податках первинним виступає об'єкт оподаткування, а вторинним - платник.
Особисті податки - це податки, які встановлюються персонально для конкретного
платника і залежать від його доходів (податок на прибуток, прибутковий податок,
податок на промисел).
Реальні податки - це податки, які передбачають оподаткування майна, виходячи із
зовнішніх ознак; платниками виступають власники цього майна незалежно від їх
доходів (податок на землю, податок з власників транспортних засобів, майнові податки).
Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, за якого більше платять
ті члени суспільства, котрі мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування
більшістю економістів світу визнається найсправедливішим.
За непрямого оподаткування об'єктом є не дохід, а витрати, оскільки податок
сплачується під час купівлі товару. Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і
 38

послуг, їх розмір для окремого платники прямо не залежить від його доходів, причому,
конкретні платники податків не завжди є їхніми носіями.
Формально непрямі податки справляються по пропорційних ставках. Кожний
фактичний платник податку сплачує при купівлі товару однакову суму податку,
незалежно від отримуваного доходу. Але за своєю сутністю непрямі податки регресивні,
так як чим вищий дохід, тим меншою є питома вага цих податків в доході споживача і,
навпаки, чим нижче дохід, тим більша питома вага даних податків. Тому непрямі
податки вважаються соціальне несправедливими, фіскальними.
Разом з тим непрямі податки мають низку істотних переваг: - ці податки сплачує багато
платників і широка база оподаткування сприяє зростанню доходів бюджету;
- простота уплати і регулярність надходження до бюджету;
- утримання і контроль сплати непрямих податків не потребує розширення
податкового апарату;
- вилучення податку на всіх етапах руху товарів сприяє рівномірному розподілові
податкового тягаря між усіма суб'єктами підприємницької діяльності;
- застосування нульової ставки на експортні товари сприяє збільшенню обсягу
експорту та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому
ринку.
Найхарактернішими прикладами непрямого оподаткування є податок на додану
вартість, акцизний збір, мито.
Податок на додану вартість за своєю економічною сутністю є універсальним
акцизом. Суб'єктами податку є юридичні та фізичні особи, які займаються
підприємницькою діяльністю у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично
платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа.
За економічним змістом об'єкта оподаткування податки поділяються на три
групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи стягуються з доходів
фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми об'єктами оподаткування є заробітна плата
та інші доходи громадян, прибуток або валовий дохід підприємств. Податки на
споживання сплачуються не під час отримання доходів, а при їх використанні. Вони
справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються щодо
рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на споживання, які сплачуються
тільки один раз - при купівлі, податки на майно стягуються постійно, доки майно
перебуває у власності.
Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони
поділяються на загальнодержавні та місцеві.
Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади, їх стягнення є
обов'язковим на всій території країни, незалежно від того, до якого бюджету
(державного чи місцевого) вони зараховуються.
Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та управління.
Можливі різні варіанти встановлення місцевих податків:
- у вигляді надбавок до загальнодержавних податків. Рівень надбавки визначають
місцеві органи відповідно до встановлених обмежень;
- введення місцевих податків за переліком, що встановлюється вищими органами
влади. Вибір податків здійснюється місцевими органами влади;
 39

- упровадження місцевих податків на розсуд місцевих органів без будь-яких

обмежень з боку центральної влади.
Місцеві податки сплачуються юридичними та фізичними особами, які одержують
доходи, володіють майном на даній території або землею, займаються певним видом
діяльності або використовують майно, що перебуває у розпорядженні місцевого
самоврядування. Співвідношення між місцевими й загальнодержавними податками в
різних країнах складається по-різному. Це зумовлено рівнем розвитку місцевого
самоврядування ,економічним становищем у державі, традиціями суспільного життя.
За методом справляння податки бувають: розкладні та квотарні, або окладні.
Розкладні податки - це історична форма справляння податків. Вона відповідала
низькій податковій техніці. Механізм оподаткування був наступним: спочатку уряд
визначав загальну суму податкових надходжень, яка необхідна була для фінансового
забезпечення функціонування держави, потім ця сума розподілялась між
адміністративними одиницями залежно від обраного масштабу. Пізніше уряд
адміністративної одиниці доводив до кожного платника відповідну суму нарахованого
податку.
За квотарних, або окладних, податків для кожного платника нарахована до сплати
сума податку визначається залежно від обсягу податкової бази, або об'єкта
оподаткування, і ставок (квот) податку.
Розрізняють три способи утримання податків: 1) біля джерела отримання доходу;
2) на підставі декларації; 3) на підставі платіжного повідомлення.
Перший спосіб - використовується в процесі стягнення податків і зборів із
заробітної плати і доходів громадян від здійснення трудових обов'язків.
Другий спосіб - стягнення податків на підставі декларації передбачає надання
платниками даних про фактичні розміри об'єкта оподаткування. При цьому існують
значні можливості для ухилення від сплати податків. Стягнення податків на підставі
платіжного повідомлення здійснюється лише у випадках, коли платник має сплатити
суму нарахованих йому відповідними органами податків (наприклад, розрахунок сум
земельного податку в сільській місцевості здійснюється фахівцями сільських Рад
народних депутатів). В окремих випадках платник надає цим органам декларацію про
фактичні чи прогнозовані розміри об'єкта оподаткування.
4. Податкова політика і принципи оподаткування
Організація оподаткування має значний вплив на суспільне життя. Податки в
руках одних управлінців можуть бути знаряддям та інструментом стабілізації та
економічного процвітання в державі, а в руках інших - засобом нестабільності та
економічного саморуйнування.
Податкова політика - це діяльність держави у сферах запровадження, правового
регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до
централізованих фондів грошових ресурсів держави.
Дбаючи про формування державних грошових фондів за рахунок податків і
податкових платежів та встановлюючи нові види та форми оподаткування, державні
структури повинні провадити таку податкову політику, яка має оптимально поєднувати
інтереси держави і платників податків. Звичайно, теоретики не можуть сприймати
оптимальність так просто й безпосередньо. На їх погляд, вона полягає в максимізації
 40

індивідуально очікуваної корисності від різних комбінацій в оподаткуванні:

співвідношення прямих і непрямих податків; диференціації оподаткування за окремими
секторами економіки (промисловість, сільське господарство, житлово-комунальна
сфера); дії окремих податків (прибуткового, податку на товари та ін.).
Успішне проведення податкової політики можливе за умови наукового поєднання
таких критеріїв: фіскальної достатності; економічної ефективності; соціальної
справедливості; стабільності; гнучкості.
Проявом на ділі податкової політики, яка провадиться у тій чи іншій державі та
формується відповідними державними структурами, є податкова система країни.
Взаємозв'язок між податковою політикою і податковою системою може бути
визначений таким чином: метою оподаткування є вилучення ресурсів із сфери
приватного використання; податкова політика спрямовується так, аби провести це
вилучення з найменшою шкодою для економіки і соціальної сфери.
У податковій теорії найчастіше використовуються такі терміни: "податкова система" і
"система оподаткування".
Останній термін характеризується як процес установлення і справляння податків,
тобто такими елементами - платник, об'єкт оподаткування, ставка тощо -та механізмом
обчислення і сплати податків.
Податкова система - це сукупність загальнодержавних і місцевих податків, зборів
та інших обов'язкових платежів, до бюджетів усіх рівнів, форм і методів їх
установлення, зміни, скасування, обчислення, сплати та стягнення, а також забезпечення
відповідальності за вчинення правопорушень у сфері оподаткування, організація роботи
по податковому контролю.
Розвиток системи оподаткування здійснюється як оптимальне співвідношення
прямих і непрямих податків залежно від економічних умов розвитку кожної держави. Не
менш важливою є структура податків. Вона постійно змінюється під впливом
економічних, соціальних та політичних факторів. Загалом розвиткові сучасних
податкових систем зарубіжних країн притаманні такі риси: розширення оподаткування
особистих доходів; модернізація податків на споживання; зменшення впливу податків
на прибуток корпорацій; невпинне зростання відрахувань на соціальне страхування.
Податкова система повинна бути не лише справедливою, а й ефективною. Тут
слід уникати марнотратства так само, як і в будь-якій економічній діяльності, державній
чи приватній. Звідси випливають два конкретні наслідки для податкової політики: по-
перше, податки не повинні спричиняти "надмірного тягаря" і, по-друге, витрати на
податкову адміністрацію та збирання податків не повинні бути надто великими
порівняно з отриманими надходженнями. Отже, проблема розроблення податкової
системи полягає у мінімізації суперечностей між цілями ефективності та
справедливості.
Можна виокремити низку основних прав платників податків, які слід визнати і
підтримати, аби забезпечити справедливість податкової системи в демократичному
суспільстві. Окремі країни вважають концепцію прав платників податків настільки
важливою, що об'єднали усі заходи, спрямовані на захист платників податків, у "хартію"
або "декларацію" платників податків. До основних визнаних прав платників податків
належать такі:
 41

- право на охорону від втручання в особисте життя та конфіденційність означає,

що всі платники податків повинні мати право сподіватися, що податкові органи не
втручатимуться без потреби у їхні приватні справи. На практиці це здебільшого
інтерпретується як уникнення безпідставних пошуків та вимог інформації.
- право доступу до інформації означає, що платники податків повинні мати
доступ до найновішої інформації про функціонування податкової системи і про те, як
було розраховано розміри їхніх податків. Вони мають також бути поінформовані про
свої права, зокрема про право подавати скаргу.
- право подавати скаргу є визначальним пунктом будь-якої справедливої
податкової системи, що належним чином захищає платників г одатків.
- платники податків товинні мати досить високий ступінь упевненості щодо рі
зультатів своїх дій.
Питання для самоконтролю:
1. У чому полягає економічна сутність податків?
2. Які функції податків?
3. Які існують відмінності між податками, платежами і відрахуваннями?
4. Які виділяються елементи системи оподаткування ?
5. За якими ознаками класифікують податки?
6. Які існують способи утримання податків?
7. Що таке податкова політика?
7. Які критерії успішного проведення податкової політики?
8. Як визначається сутність податкової системи і в чому її відмінності від системи
оподаткування?
9. На яких принципах базується побудова податкової системи?

Тема 6. Бюджет і бюджетна система.

План.
1. Державний бюджет: суть і призначення
3. Бюджетна система та бюджетний устрій держави.
4. Бюджетний процес.
1. Державний бюджет: суть та призначення
Державний бюджет - це провідна ланка фінансової системи і головна фінансова
категорія. У ньому поєднуються доходи й видатки держави. Через бюджет здійснюється
постійна мобілізація ресурсів та їх використання.
Бюджет - план формування та використання фінансових ресурсів для
забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами
влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом
бюджетного періоду.
Як економічна категорія бюджет відображає фінансові відносини щодо
формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів держави. З
його допомогою створюються умови для реалізації соціальних програм, програм з
охорони навколишнього середовища, стимулювання науково-технічного прогресу,
вирішення структурних проблем, забезпечення оборонної та інших функцій. Відповідно,
і нормальне функціонування господарського механізму неможливе без удосконалення
 42

бюджетних відносин, без послідовного проведення науково обґрунтованої фінансової

політики, без наявності ефективної системи управління бюджетним процесом.
Бюджетні відносини виникають між державою й суб'єктами господарювання
(юридичними та фізичними особами) в процесі мобілізації та використання грошових
ресурсів, які необхідні для виконання функцій держави - економічної, соціальної,
управлінської та оборонної.
Суспільне призначення бюджетних відносин полягає в:
* формуванні головного загальнодержавного фонду грошових ресурсів (у
процесі реалізації цієї функції забезпечується концентрація фінансових ресурсів у
бюджетній системі держави);
* використанні засобів загальнодержавного грошового фонду (ця функція
реалізується в процесі цільового використання бюджетних засобів);
* здійсненні контролю за рухом бюджетних ресурсів.
Державний бюджет є головним фінансовим планом держави на поточний рік. З
цієї точки зору він являє собою розпис доходів та видатків держави, який
затверджується у вигляді закону Верховною Радою України (табл.З).
Залежно від співвідношення доходів і видатків державний бюджет може бути:
* збалансованим - видатки дорівнюють доходам;
* дефіцитним - доходів не вистачає для фінансування видатків;
* профіцитним - сума доходів переважає над видатками.
Основна причина дефіциту бюджету полягає у відставанні темпів зростання
доходів бюджету порівняно зі збільшенням видатків бюджету. Конкретні причини
такого відставання можуть бути різними: кризові явища в економіці;
неконтрольованість фінансової ситуації в країні; значне збільшення соціальних видатків
порівняно із зростанням валового внутрішнього продукту; мілітаризація економіки в
мирний час; надзвичайні ситуації (війни, стихійні лиха та ін.). Розрізняють різні види
бюджетного дефіциту.
3. Бюджетна система та державний устрій держави
Основою побудови бюджетної системи є державний устрій. Структура бюджетної
системи залежить від адміністративно-територіального поділу країни. Сукупність
державного бюджету та місцевих бюджетів, які формуються з урахуванням економічних
відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв та регулюються
нормами права, бюджетною системою.
Бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи,
взаємозв'язок між її ланками. Бюджетний устрій визначається державним устроєм.
В унітарних державах бюджетна система складається з двох рівнів: державного та
місцевих бюджетів.
У федеративних державах бюджетна система складається з трьох рівнів:
федерального бюджету, бюджетів членів федерації та місцевих бюджетів.
На сьогодні відповідно до Бюджетного кодексу України бюджетна система
України складається з державного бюджету України та місцевих бюджетів.
Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим,
обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого
самоврядування.
 43

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних

громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.
Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для
аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.
За Бюджетним кодексом України бюджетна система ґрунтується на таких
основних принципах:
1. Принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи
забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним
регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю
порядку виконання бюджетів і ведення бухгалтерського обліку та звітності.
2. Принцип збалансованості -повноваження на здійснення витрат бюджету
повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.
3. Принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є
самостійними. Коштами державного бюджету Держава не несе відповідальності за
бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого
самоврядування.
4. Принцип повноти - до складу бюджетів входять усі надходження до
бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових
актів органів держачої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування.
5. Принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних
макропоказниках економічного й соціального розвитку держави та розрахунках
надходжень до бюджету й витрат бюджету, що здійснюються відповідно до
затверджених методик і правил.
6. Принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники
бюджетного процесу мають за мету досягнення запланованих цілей при залученні
мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату
при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.
7. Принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним
бюджетом і місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально
можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього
споживача.
8. Принцип цільового використання бюджетних коштів -бюджетні кошти
використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.
9. Принцип справедливості та неупередженості - бюджетна система України
будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного
багатства між громадянами та територіальними громадами.
10. Принцип публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві
бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються
відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим
та відповідними радами.
11. Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник
бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії
бюджетного процесу.
 44

4. Бюджетний процес
Бюджетний процес - регламентована нормами права діяльність, пов'язана із
складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за цим
процесом, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему
України.
Бюджетним кодексом передбачено такі стадії бюджетного процесу:
1) складання проектів бюджетів;
2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про
місцеві фінанси;
3) виконання бюджету, в тому числі в разі необхідності внесення змін до закону
про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;
4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення
щодо нього.
Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет
України. Міністр фінансів України відповідає за складання проекту закону про
Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади
бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і
розроблення пропозицій проекту Державного бюджету України. Також Міністр фінансів
України на підставі основних макропоказників економічного та соціального розвитку
України на наступний бюджетний період й аналізу виконання бюджету у поточному
бюджетному періоді визначає загальний рівень доходів і видатків бюджету та дає оцінку
обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій проекту Державного
бюджету України.
Не пізніше 1 червня у Верховній Раді України відбуваються парламентські
слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. З доповіддю
про Основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний період виступає
прем'єр-міністр України або за його дорученням міністр фінансів України. Проект
Основних напрямів бюджетної політики подається Кабінетом Міністрів України до
Верховної Ради України не пізніше ніж за чотири робочих дні до початку проведення
парламентських слухань з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період.
Даний проект містить пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:
1) граничного розміру дефіциту (профіциту) Державного бюджету України у
відсотках до прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту;
2) частки прогнозного річного обсягу валового внутрішнього продукту,
що перерозподіляється через Зведений бюджет України;
3) граничного обсягу державного боргу та його структури;
4) частки міжбюджетних трансфертів у видатках Державного бюджету
України і коефіцієнта вирівнювання для місцевих бюджетів;
5) частки капітальних вкладень у видатках Державного бюджету України та
пріоритетних напрямів їх використання;
6) взаємовідносин Державного бюджету України з місцевими бюджетами;
7) змін до законодавства, прийняття яких необхідне для реалізації бюджетної
політики держави;
8) переліку головних розпорядників коштів Державного бюджету України;
 45

9) захищених статей видатків бюджету;

10) обґрунтування необхідності поділу бюджету на загальний та спеціальний
фонди.
Національний банк України до 1 квітня подає до Верховної Ради України та
Кабінету Міністрів України проект основних засад грошово-кредитної політики і проект
кошторису доходів та видатків Національного банку України на наступний бюджетний
період.
За результатами парламентських слухань Верховна Рада України приймає
постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики
на наступний бюджетний період.
На підставі аналізу бюджетних запитів Міністерство фінансів України готує
проект закону про Державний бюджет України. Потім подає проект закону для розгляду
Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо
схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з
відповідними матеріалами Верховній Раді України не пізніше 15 вересня року, що
передує плановому.
Не пізніше ніж через п'ять днів після подання Кабінетом Міністрів проекту закону
про Державний бюджет України до Верховної Ради міністр фінансів України
представляє його на пленарному засіданні Верховної Ради України. За результатами
обговорення проекту закону Верховна Рада може відхилити його в разі невідповідності
Бюджетному кодексу та Основним напрямам бюджетної політики на наступний
бюджетний період.
У разі відхилення проекту закону про Державний бюджет України Кабінет
Міністрів зобов'язаний у тижневий термін подати проект закону на повторне слухання з
обґрунтуванням внесених змін. Міністр фінансів України повторно представляє проект
даного закону не пізніше трьох днів після його повторного подання.
Проект закону про Державний бюджет України може пройти три читання.
Після прийняття до розгляду представленого проекту закону про Державний
бюджет України не пізніше 1 жовтня (6 жовтня, якщо проект був прийнятий до розгляду
після повторного подання Кабінетом Міністрів України) він розглядається народними
депутатами України, а також у комітетах, депутатських фракціях і групах Верховної
Ради України. Комітети Верховної Ради України формують свої пропозиції до проекту
закону про Державний бюджет і передають їх до Комітету Верховної Ради України з
питань бюджету та призначають представників для участі в роботі даного бюджету.
Після 1 жовтня (6 жовтня) прийняття пропозицій Комітетом Верховної Ради України з
питань бюджету припиняється.
Не пізніше 15 жовтня (20 жовтня, якщо проект був прийнятий до розгляду після
повторного подання Кабінетом Міністрів України) Комітет Верховної Ради України з
питань бюджету спільно з уповноваженими представниками Кабінету Міністрів України
розглядає пропозиції до проекту закону про державний бюджет і готує висновки та
пропозиції до нього, а також таблиці пропозицій. Вони розповсюджуються серед
народних депутатів України не пізніше ніж за два дні до розгляду проекту закону про
Державний бюджет України у першому читанні.
 46

Верховна Рада України приймає проект закону про державний бюджет у першому
читанні не пізніше 20 жовтня (25 жовтня, якщо проект був прийнятий до розгляду після
по-пторного подання Кабінетом Міністрів України) року, що передує плановому.
Після прийняття проекту закону про Державний бюджет України у першому
читанні Кабінет Міністрів у двотижневий термін готує і подає не пізніше 3 листопада (8
листопада, якщо проект був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом
Міністрів України) доопрацьований відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради
проект бюджету України і порівняльну таблицю щодо їх урахування із вмотивованими
поясненнями неврахованих пропозицій.
Комітет Верховної Ради України з питань бюджету протягом трьох днів після
внесення проекту закону про Державний бюджет, підготовленого Кабінетом Міністрів
до другого читання, готує висновки щодо розгляду даного проекту в другому читанні.
При розгляді проекту закону про Державний бюджет у другому читанні
пропозиції народних депутатів України, комітетів Верховної Ради, депутатських груп і
фракцій щодо його змін не розглядаються, крім висновків Комітету Верховної Ради
України з питань бюджету щодо розгляду проекту закону про державний бюджет у
другому читанні, у тому числі щодо врахування Кабінетом Міністрів України
Бюджетних висновків Верховної Ради при підготовці проекту закону про Державний
бюджет України до другого читання.
Друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає
насамперед затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків
Державного бюджету з подальшим постатейним голосуванням проекту закону про
Державний бюджет України, що був поданий Кабінетом Міністрів на друге читання.
Друге читання проекту закону про Державний бюджет України завершується не пізніше
20 листопада року, що пере- дує плановому. При цьому загальний обсяг дефіциту
(профіциту), доходів і видатків державного бюджету України на наступний бюджетний
період, обсяг міжбюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування
місцевих бюджетів, повинні бути прийняті у другому читанні в обов'язковому порядку і
не підлягають розгляду в третьому читанні.
Статті проекту закону про Державний бюджет України, не прийняті в другому
читанні, переносяться на розгляд у третьому читанні не пізніше 25 листопада року, що
передує плановому. У третьому читанні Верховна Рада України проводить голосування
за пропозиціями Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо статей
проекту закону про Державний бюджет України, які не були прийняті у другому
читанні, та за проектом закону в цілому.
Закон про Державний бюджет України приймається Верховною Радою України
до 1 грудня року, що передує плановому.
Якщо до початку нового бюджетного періоду закон про Державний бюджет
України не набрав чинності, Кабінет Міністрів України має право здійснювати витрати
державного бюджету з такими обмеженнями:
1) витрати державного бюджету можуть здійснюватися лише на цілі, які
визначені в законі про Державний бюджет України на попередній бюджетний період і
одночасно передбачені в проекті закону про Державний бюджет на наступний
бюджетний період;
 47

2) щомісячні видатки Державного бюджету України не можуть перевищувати

1/12 обсягу видатків попереднього державного бюджету;
3) до прийняття закону про Державний бюджет на поточний бюджетний
період проводити капітальні видатки забороняється, крім випадків, пов'язаних з
уведенням воєнного чи надзвичайного стану, оголошенням окремих місцевостей
зонами надзвичайної екологічної ситуації.
Питання для самоконтролю:
1. Що являє собою бюджет як економічна категорія?
2. В чому призначення і роль бюджету?
3. Які функції бюджету і в чому їх сутність?
4. У чому виражається матеріальний зміст бюджету?
5. Які існують бюджетні методи регулювання економічних і соціальних
процесів?
6. Що являють собою бюджетна система та бюджетний устрій?
7. Які складові бюджетної системи України?
8. На яких принципах грунтується побудова бюджетної системи України?
9. Що являє собою бюджетний процес і які стадії він включає?
10.Що є основою бюджетного процесу?

Тема 7. Бюджетний дефіцит

План.
1. Поняття бюджетного дефіциту
2. Критерії класифікації основних видів бюджетного дефіциту.
3. Джерела погашення бюджетного дефіциту. 1.
Поняття бюджетного дефіциту
Практичне використання бюджетних відносин для реалізації покладених на
державу функцій дає змогу визначити, що стан бюджетного фонду залежно від різного
співвідношення дохідної і витратної частин бюджету може бути дефіцитним,
профіцитним і збалансованим.
Коли видатки бюджету перевищують його доходи, виникає від'ємне бюджетне
сальдо, або дефіцит бюджету. Профіцит - позитивне сальдо бюджету, тобто
перевищення доходів над видатками. Збалансованим є бюджет, у якому видатки і
доходи рівні. В економічній літературі трапляється також думка, що теоретично
збалансованим є бюджет, в якому дефіцит або профіцит не перевищують 1 % сукупного
обсягу видатків.
2. Критерії класифікації основних видів бюджетного дефіциту.
Розрізняють поняття стійкий дефіцит бюджету, який існує в довгостроковому
періоді, та тимчасовий дефіцит, що викликається касовими розривами у виконані
бюджету. Його ще називають касовим дефіцитом - нестача коштів бюджету в результаті
незбігу термінів надходження доходів і здійснення видатків.
За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і прихований.
Відкритий бюджетний дефіцит - це офіційно визнаний дефіцит у законі про
Державний бюджет на відповідний рік.
 48

Прихований бюджетний дефіцит виникає в результаті завищення обсягів

планових доходів та включення у склад доходів джерел покриття бюджетного дефіциту.
За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і відомим.
Вимушений бюджетний дефіцит є наслідком скорочення обсягів ВВП і відповідно
обмеженості фінансових ресурсів країни.
Свідомий бюджетний дефіцит виникає внаслідок дискреційної фіскальної
політики, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і
сальдо Державного бюджету.
За напрямом дефіцитного фінансування розрізняючі, активний і пасивний
бюджетні дефіцити.
Активний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на
інвестування економіки, що сприяє зростанню ВВП.
Пасивний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на
покриття поточних видатків (соціальні трансферти, виплата зарплати у бюджетній сфері
та інші).
В Україні бюджетний дефіцит був зумовлений такими негативними явищами:
- різким зниженням ефективності виробництва, ща супроводжувалось
скороченням обсягів валового внутрішнього продукту;
- значним зростанням та нераціональною структурою бюджетних видатків;
- наявністю значного тіньового сектора в економіці і низькою податковою
дисципліною;
- недосконалістю і частими змінами законодавства.
Ці та ряд інших причин сприяли дестабілізації економіки, зниженню доходів
бюджету, нарощуванню інфляційних процесів, зростанню цін на товари та послуги, що
в свою чергу призвело до зниження матеріального добробуту населення.
Рівень бюджетного дефіциту належить до найважливіших індикаторів фінансової
безпеки будь-якої держави. Існують різні оцінки його граничного розміру. Наприклад,
Маастрихтський договір серед інших умов потенційним учасникам валютного союзу
ставить і таку, як межа дефіциту держбюджету (3 % від
ВВП). Згідно з даними міжнародної статистики "нормальна" величина
бюджетного дефіциту в індустріальне розвинутих країнах коливається у межах 3-4 %
від розміру ВВП за середньосвітової його величини 4,5 %. Існує тенденція до
стабілізації бюджетного дефіциту у середньосвітовому вимірі 4-5 % ВВП. 3. Джерела
погашення бюджетного дефіциту.
У світовій практиці для фінансування дефіциту бюджету використовуються як
інфляційні, так і неінфляційні джерела. Неінфляційні джерела це:
- фінансування дефіциту бюджету за рахунок запозичень на внутрішніх та
зовнішніх фінансових ринках та за рахунок використання залишків бюджетних коштів.
Внутрішні позики здійснюються через продаж державних цінних паперів (облігацій,
векселів) або через одержання кредиту в банку. Останню форму фінансування
бюджетного дефіциту використовує місцева влада. Залучення для покриття дефіциту
державного бюджету зовнішніх позик у таких міжнародних організацій, як
Міжнародний валютний фонд, Світовий банк і в розвинених країнах та їхніх
 49

об'єднаннях типу ЄС характерні для країн, що розвиваються, а також все більше

використовуються країнами з перехідною до ринку економікою, у тому числі Україною;
- трансферти - фінансування у вигляді безоплатної і безповоротної фінансової
допомоги.
Зменшити дефіцит бюджету уряд може і накопиченням заборгованості -
прострочення платежів за борги або за куплені товари, а також за рахунок підвищення
податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.
Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація
дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі
центральним банком державних цінних паперів.
Серед загальноприйнятих у світовій практиці методів боротьби з бюджетним
дефіцитом існує і такий метод як механізм секвестру видатків бюджету. Він вводиться у
випадку, якщо в процесі виконання бюджету має місце перевищення граничного рівня
дефіциту або значне скорочення надходжень доходних джерел бюджету. Секвестр
бюджету заключається в пропорційному зниженні бюджетних видатків (на 5, 10,15 і т. д.
відсотків) щомісячно за всіма статтями бюджету протягом того часу, який залишився до
кінця фінансового року. Секвестру не підлягають захищені статті, склад яких в Україні
визначає Верховна Рада.
Розробка і послідовна реалізація заходів, спрямованих на збільшення доходів
бюджету і скорочення його видатків, регулювання бюджетного дефіциту,
цілеспрямоване керування його розміром у сукупності з іншими економічними
антикризовими мірами, будуть сприяти поверненню нашої країни на шлях соціально-
економічного розвитку.
Питання для самоконтролю:
1. Дайте визначення бюджетного дефіциту.
2. Які причини появи бюджетного дефіциту?
3. Розкрийте зміст офіційного і прихованого дефіциту бюджету.
4. Які позитивні і негативні аспекти свідомого дефіциту бюджету.
5. Дайте визначення активного і пасивного дефіциту бюджету.
6. Які існують джерела погашення дефіциту бюджету?
Тема 8. Державний
кредит План.
1. Походження, сутність і функції кредиту.
2. Форми та різновиди кредиту
3. Державний кредит і державний борг

1. Походження, сутність і функції кредиту

Економічною основою, на якій виникають і розвиваються кредитні відносини, є
існування товарного виробництва й товарного обігу.
Кредитні відносини зародилися ще на ранніх етапах простого товарного
виробництва. Однак у своїх зрілих формах вони набули розвитку лише за умов ринкової
економіки, коли кредит надається здебільшого для задоволення підприємницьких
потреб. Особлива роль в організації кредитних відносин належить банкам. Акумулюючи
та перетворюючи вільні кошти на позичковий капітал, спрямовуючи його переважно у
 50

сферу підприємницької діяльності, банки створили підґрунтя для перебудови системи

кредитних відносин.
Необхідність кредиту тісно пов'язана з особливостями кругообігу капіталів, що
знаходяться у розпорядженні суб'єктів господарювання. Зокрема, кредит необхідний для
підтримки безперервності кругообігу капіталів діючих господарських формувань,
обслуговування процесу реалізації продуктів виробництва, що набуває особливого
значення в період становлення ринкових відносин. Більшість суб'єктів господарювання
потребують кредитів, щоб компенсувати тимчасовий розрив між виробничим циклом і
періодом реалізації продукції, тобто між оплатою поточних витрат і надходженням
виторгу.
Слово "кредит" походить від латинського "сгесШжп", що означає "позика",
"борг". Цей термін також перекладається як "вірю", "довіряю". А тому категорія кредиту
розглядається економічною наукою переважно як довіра однієї особи до іншої, на
підставі якої у позику надається певна вартість у грошовій або товарній формі для
тимчасового користування за відповідну плату. Таким є найбільш загальне тлумачення
кредиту.
Якщо узагальнити різні ознаки кредиту, то можна дати таке визначення: кредит -
це система економічних відносин, що виникають між кредитором і позичальником з
приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та їх використання на умовах повернення
й платності.
Функції кредиту виражають його сутність, виділяючи специфічні ознаки
притаманні цій економічній категорії. Простіше кажучи, функція кредиту — це та
"робота", яку він виконує для економіки, і яка формує його як цілісне економічне явище.
Розглядаючи функції кредиту, слід звернути увагу на те, що в економічній літературі
немає однозначного погляду на це дискусійне питання теорії кредиту. Проте, більшість
дослідників, не вдаючись до дискусії, вважають, що кредит виконує такі
основні функції:
переророзподільну;
антицииаційпу (емісійну);
контрольно-стимулюючу.
Кредит може успішно виконувати свої функції лише в умовах розвинутої
ринкової економіки, коли сутність кредиту — закономірності та принципи його
функціонування — може проявитися найбільш повно.
Роль кредиту як економічної категорії характеризують конкретні прояви його
функцій у даному соціально-скономічному середовищі. Він забезпечує перелив
капіталів, стимулює економічне зростання, підвищує ефективність грошового обігу та є
важливим інструментом державного регулювання економіки.
2. Форми та різновиди кредиту.
Комерційний кредит - це товарна форма кредиту, що надасться продавцями
покупцям у вигляді відстрочування платежу за продані товари, надані послуги.
Призначення комерційного кредиту — прискорення реалізації товарів та послуг, а
також одержання додаткового прибутку у вигляді позичкового процента, який включено
в ціну проданих товарів. У цьому полягає привабливість комерційного кредиту для
 51

фірми-продавця. Фірма-покупець, завдяки комерційному кредиту, досягає тимчасової

економії коштів, скорочує потребу в банківському кредиті.
До переваг комерційного кредиту можна також віднести його оперативність,
технічну простоту оформлення. Він активізує механізм мобілізації фінансових активів,
зменшує обсяги прямого банківського кредитування і, відповідно, масу безготівкових
грошей. Підвищується взаємоконтроль і взаємозалежність між суб'єктами комерційного
кредиту. Доцільність використання комерційного кредиту підтверджується ще й тим,
що кредиторська та дебіторська заборгованості суб'єктів ставляться в рамки договірних
відносин і оформляються офіційним юридичним документом — векселем.
Банківський кредит — позичковий капітал банку у грошовій формі, що
передається в тимчасове користування на умовах належного забезпечення, повернення у
визначений строк, оплати та цільового характеру використання. Він відображає
економічні відносини між суб'єктами кредитування: кредитором — банком, який надає
кредити, і позичальником — суб'єктом кредитних відносин, який отримує в тимчасове
користування кредитні кошти. Позичальниками можуть бути економічні агенти (фізичні
та юридичні особи, держава), які відчувають потребу в кредиті. Кредитні відносини між
банком і позичальником будуються на підставі кредитних договорів.
Споживчий кредит — це кредит, який надасться тільки в національній валюті
фізичним особам-резидентам на придбання споживчих товарів та послуг і який
погашається поступово.
У країнах з ринковою економікою споживчий кредит, як зручна і вигідна форма
обслуговування населення, надається для закупівлі предметів особистого користування,
головним чином, достатньо дорогих, як будинки, автомобілі, меблі, дачні земельні
ділянки тощо. За економічної кризи споживчий кредит різко скорочується, а якщо й
видається, то під високі проценти, що не дає змоги широким верствам населення ним
користуватися.
Специфічним різновидом кредитних відносин є державний кредит, коли
позичальником є держава, а кредиторами — юридичні та фізичні особи. У сфері
міжнародного кредиту держава може бути як позичальником, так і кредитором.
Основним призначенням державного кредиту є мобілізація грошових коштів
(позичкових капіталів) для фінансування державних витрат, особливо коли державний
бюджет є дефіцитним. Для кредиторів державний кредит є формою заощадження або
інвестування коштів у цінні папери, що дає їм додатковий гарантований дохід.
Державний кредит здійснюється через державні позики, які реалізуються (в основному)
фінансово-кредитними установами серед юридичних та фізичних осіб. Державні позики
реалізуються розміщенням державних цінних паперів: облігацій, скарбницьких
зобов'язань, ощадних сертифікатів тощо. Державні цінні папери можуть випускати як
центральний уряд, так і місцеві органи влади на підставі спеціального рішення, в якому
визначається емітент, умови випуску, порядок розміщення цінних паперів та порядок
погашення боргових зобов'язань (державного боргу).
Державні облігації — це свідоцтва про надання їх власниками позики державі в
особі уряду та місцевих органів управління. Держава гарантує викуп державних
облігацій, тому вони вважаються першокласними цінними паперами з високим
кредитним рейтингом.
 52

Місцеві позики — як різновид державної позики, — засіб мобілізації фінансових

ресурсів, гир поступають у розпорядження місцевих органів влади. Найчастіше
реалізуються у формі випуску муніципальних облігацій. Емісія таких облігацій
регламентується і контролюється вищими державними органами. Держава санкціонує
випуск муніципальних облігацій, встановлює граничні розміри позик і загальні ліміти
місцевого боргу, фіксує граничний рівень процентної ставки за позикою. Погашення
заборгованості здійснюється за рахунок місцевих податків та платежів. Метою місцевої
позики є виявлення додаткових джерел фінансування програм та проектів підтримки і
розвитку місцевої інфраструктури при дефіциті бюджетних коштів.
Міжнародний кредит є однією з форм зовнішньоекономічних відносин між
країнами, необхідність яких зумовлена об'єктивними потребами світової економіки. Він
необхідний як один з дійових інструментів розвитку міжнародної кооперації і
спеціалізації виробництва, зовнішньої торгівлі та інтеграції національних економік у
світову економічну систему.
Міжнародний кредит — це форма переміщення позичкового капіталі/ з однієї
країни в іншу на засадах повернення у домов пені строки за винагороду. Кошти для
міжнародного кредиту мобілізуються на міжнародному ринку позичкових капіталів, на
якому формується система міжнародних кредитних відносин, що забезпечує акумуляцію
і перерозподіл фінансових ресурсів у глобальному масштабі.
Міжнародний кредит виконує низку важливих функцій у сфері
зовнішньоекономічних зв'язків, що відображають специфіку руху міжнародного
позичкового капіталу. По-перше, він забезпечує перерозподіл та переміщення
фінансових та матеріальних ресурсів з однієї країни в іншу, тобто слугує додатковим
джерелом поповнення ресурсів внутрішнього ринку. По-друге, кредит забезпечує
безперервність міжнародних розрахунків та прискорює обіг коштів у зовнішній торгівлі.
По-третє, в умовах ринкового господарства міжнародний кредит виконує функцію
регулювання світової економіки і сам є об'єктом регулювання. Наприклад, він є методом
регулювання державних бюджетів та платіжних балансів в окремих країнах світу.
3. Державний кредит і державний юорг
Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він
не має ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою,
проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом з тим
він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в
окрему ланку.
Державний кредит за своєю економічною сутністю - це сукупність економічних
відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними
та юридичними особами - з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і
гарантом.
Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні
відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання
централізованих грошових фондів держави. Державний кредит є зворотним, терміновим
і платним. Разом з тим, між державним та банківським кредитом, як класичною формою
кредитних відносин, існують суттєві відмінності.
 53

Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є

засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності
державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси використовуються на
покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. У разі позитивного
бюджетного сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти
використовуються безпосередньо для фінансування економічних і соціальних програм.
Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей
держави, може стати важливим чинником прискорення соціально-економічного
розвитку держави.
Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.
Внутрішній державний кредит виступає в таких формах: державні позики,
перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів
загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики.
Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту
характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій
залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій,
казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.
Облігація - найбільш поширений вид державних цінних паперів. Вона символізує
державне боргове зобов'язання і надає право її власникові після закінчення певного
терміну одержати назад суму боргу і проценти.
Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер боргового зобов'язання,
спрямованого тільки на покриття бюджетного дефіциту. Виплата доходу здійснюється у
формі процентів. Казначейськими зобов'язаннями, як правло, оформляються
короткострокові позики (іноді середньострокові - казначейські ноти).

Міжнародний державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких

держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора.
Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики,
вони надаються на умовах повороткості, терміновості і платності. Сума отриманих
зовнішніх позик із нарахованими процентами включається в державний борг країни.
Країнам, що терплять значні економічні і фінансові труднощі, зовнішні позики можуть
даватися на пільгових умовах.
Основною метою державних зовнішніх позик є сприяння зміцненню
економічного потенціалу, подолання фінансових труднощів країни-одержувача, надання
продовольчої допомоги.
Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:
1) за правовим оформленням розрізняють державні позики, що оформляються
підписними зобов'язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і
забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні). Угодами оформляються, як
правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових
інституцій. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому
ринку;
2) залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні - на
внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної
 54

країни та нерезидентами) і зовнішні - надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних

осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій;
3) за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики
випускаються центральними органами управління. Находження від них спрямовуються
в Державний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і
мобілізовані кошти спрямовуються у відповідні місцеві бюджети;
4) за характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові
позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються,
продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не
допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх
перепродати;
5) залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на
заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів
кредитування - матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним
майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального
забезпечення, їх надійність визначається авторитетом держави, її статусом у світовому
співтоваристві;
6) відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють
короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років),
довгострокові (понад 5 років);
7) за характером виплати доходу державні позики поділяються на
процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними
позиками дохід виплачується у вигляді позикового процента;
8) за характером погашення заборгованості розрізняють одноразову виплату і
виплату частинами. У разі погашення частинами може застосовуватись три варіанти.
Перший -позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий -
позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій - щоразу сума зменшується.
Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне
зростання доходів держави, третій - навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи
зростати державні видатки;
9) залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з
правом і без права дострокового погашення. Право дострокового погашення дає змогу
державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.
Джерелами погашення державних позик можуть бути: доходи від інвестування
позичених коштів у високоефектевні проекти; додаткові надходження від податків;
економія коштів від зменшення видатків; емісія грошей;
залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).
Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу і
необхідності чіткої системі управління ним.
Державний борг - це сума заборгованості держави перед внутрішніми і
зовнішніми кредиторами.
Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених
боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), і відсотків за ними,
включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам,
 55

місцевим органам влади, державним підприємствам. Розрізняють поточний і

капітальний державний- борг. Поточний борг - це сума заборгованості, що підлягає
погашенню в поточному році, й належних до сплати в цей період відсотків за усіма
випущеними на даний момент позиками. Капітальний борг - це загальна сума
заборгованості й відсотків, що мають бути сплачені за позиками.
Структурно державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. У деяких
підручниках внутрішній борг визначається як заборгованість кредиторам держави в
даній країні, а зовнішній - заборгованість кредиторам за межами даної країни. Тобто
поділ державного боргу на внутрішній і зовнішній здійснюється залежно від того, в якій
валюті номіновано зобов'язання - в іноземній чи в національній. Однак з посиленням
інтеграційних процесів в економіці і випуском внутрішніх позик, номінованих у вільно
конвертованій валюті поділ державного боргу на внутрішній і зовнішній за цією
ознакою став некоректним. Тому внутрішній борг - це сукупність зобов'язань держави
перед резидентами, а зовнішній борг - сукупність зобов'язань держави перед
нерезидентами (незалежно від того, в чиїй національній валюті номіновано
зобов'язання).
Мета політики управління боргом - одержати найвищий ефект від фінансування
за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем
платіжного балансу в майбутньому.
Процес управління державним боргом включає кілька етапів:
- залучення коштів;
- розміщення запозичених коштів;
- повернення боргу і виплата відсотків.
З метою забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення
боргів, застосовуються різноманітні методи коригування позикової політики.
Найпоширенішими є рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.
Рефінансування державного боргу - це погашення основної заборгованості й процентів
за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Реструктуризація
заборгованості полягає в тому, що на певних умовах відстрочується виплата частки
боргу.
Методами управління державним боргом є: конверсія, консолідація, уніфікація,
обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й
анулювання позики. Конверсія - це зміна дохідності позики. Держава, як правило,
зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії
випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть
провадитися також одночасно. Уніфікація позик - це об'єднання кількох позик в одну,
коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики.
У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним
співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї
нової. Цей метод економічних обґрунтувань не має. Відстрочення погашення позики, як
правило, проводиться тоді, коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки
всі доходи від позик використовують на обслуговування раніше випущених позик.
Анулювання боргу означає відмову уряду від його погашення. Анулювання боргів може
 56

бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, або

політичними мотивами. Питання для самоконтролю:
1. У чому полягає економічна сутність та призначення державного кредиту?
2. Які функції державного кредиту?
3. Які існують види і форми державного кредиту?
4. За якими ознаками класифікують державні позики?
5. Які існують відмінності між облігаційними і безобли аційшши державними
позиками?
6. Які існують джерела погашення державних позик?
7. Що таке державний борг?
8. Які існують види державного боргу?
9. Які переваги внутрішнього боргу над зовнішнім?
10. У чому полягає сутність управління державним боргом?
11. Які існують методи коригування позикової політики держави?

Тема 9. Місцеві фінанси. Бюджетний федералізм і фінансове

вирівнюванн
я.
План
.
1. Місцеві фінанси в економічній системі держави
2. Місцеві бюджети - фінансова основа місцевого самоврядування
3. Збалансування місцевих бюджетів

1. Місцеві фінанси в економічній системі держави

Функціонування місцевих фінансів пов'язане із забезпеченням необхідними
фінансовими ресурсами місцевих Рад та органів місцевого самоврядування.
Метою фінансової діяльності місцевих органів влади є задоволення суспільних
інтересів і потреб та сприяння соціально-економічному розвитку регіону. Наявність
завдань і функцій, що покладаються на місцеві органи влади, є об'єктивною причиною
необхідності фінансів для цих органів влади. Якщо причиною функціонування фінансів
взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причиною виникнення
місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і
завдань, які покладаються на їхні органи влади.
Завдання та функції місцевих органів влади може бути розділено на дві основні
групи:
- завдання та функції, які взагалі передано місцевим органам влади в межах
місцевих інтересів і вони є їхньою невід'ємною власною компетенцією;
- завдання та функції, доручені місцевим органам влади центральною владою,
або так звані делеговані повноваження.
У більшості країн до компетенції місцевого самоврядування належить початкова
й середня освіта, охорона здоров'я, шляхи місцевого значення, ветеринарна допомога,
благоустрій, догляд за бідними та сиротами, житловокомунальне господарство, житлове
будівництво, водозабезпечення, теплове господарство, міські електричні мережі,
 57

економічна інфраструктура, працевлаштування безробітних, перепідготовка кадрів із

метою працевлаштування, ритуальні послуги, збирання та утилізація сміття, екологічні
проблеми, організація землекористування тощо.
За своєю економічною сутністю місцеві фінанси - це система формування,
розподілу і використання фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами
влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.
До складу місцевих фінансових ресурсів включають:
- фінансові ресурси місцевих органів влади (місцевий бюджет і цільові фонди);
- фінансові ресурси підприємств комунальної форми власності.
За рахунок місцевих бюджетів фінансується 82 % видатків на соціальний захист
населення і 72 % витрат на соціально-культурні заходи. Основна частина бюджетних
ресурсів місцевих органів самоврядування сконцентрована на рівні районів, сіл, селищ
(70 %). Цільові фонди використовуються на певні заходи, передбачені планом
соціально-економічного розвитку даної території.
Підприємства комунального господарства мають понад 20 напрямів діяльності,
серед яких:
- житлове господарство;
- транспорт (автобусні парки, трамвайні та тролейбусні депо, метрополітен,
фунікулер);
- комунальна енергетика (електричні, газові та теплові мережі);
- комунальне обслуговування (готелі тощо);
- міські шляхи та ін.
Організаційно підприємства та заклади соціально-культурної сфери комунальної
форми власності можна розділити на три групи: ті, які повністю перебувають на
бюджетному фінансуванні; підприємства, які частково фінансуються за рахунок
місцевих бюджетів, і підприємства, які функціонують на принципі самоокупності.
Таким чином можна визначити, що матеріальною основою місцевих фінансів є
централізовані і децентралізовані фінансові ресурси, що формуються у фондовій і
нефондовій формі.
Головними фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцеві бюджети,
резервні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств. Ресурси,
що залучаються місцевими органами влади у вигляді банківських кредитів, від
розміщення місцевих позик та деякі інші, як правило, перебувають у нефондовій формі.
Фінанси місцевих органів влади як система включають кілька основних
взаємопов'язаних структурних елементів. Це видатки, доходи, способи формування
доходів, інститути системи, суб'єкти й об'єкти системи та відносини між суб'єктами
системи, системою та іншими ланками фінансової системи держави.
Головним елементом місцевих фінансів є видатки, оскільки вони відображають
функції та завдання, що покладаються на місцеву владу. Видатки місцевих органів
влади залежно від їхніх завдань у більшості країн поділяються на кілька
функціональних видів. Передусім, законодавство вирізняє так звані обов'язкові видатки.
Це - видатки, спрямовані на виконання обов'язкових завдань, які покладаються на всі
органи місцевої влади з метою забезпечення певних стандартів послуг у масштабах всієї
країни. До обов'язкових видатків належать також видатки місцевих органів влади,
 58

пов'язані з їхніми борговими зобов'язаннями за кредитами та позиками. У структурі

видатків місцевих органів влади виокремлюються також видатки для реалізації
делегованих центральною владою завдань.
Крім функціонального поділу, є поділ видатків відповідно до їхнього
економічного призначення. У зв'язку з цим законодавство більшості країн вирізняє дві
великі групи видатків. Це так звані поточні, або адміністративні видатки, і капітальні,
або інвестиційні, видатки.
Доходи місцевих органів влади можуть бути класифіковані за їхніми джерелами
та за економічною природою.
За джерелами доходи місцевих органів влади поділяються на:
- податкові доходи;
- неподаткові доходи (платежі, доходи від майна, що належить місцевій владі,
та від господарської діяльності підприємств комунальної форми власності, залучені
місцевими органами влади на ринку позичкового капіталу);
- доходи за рахунок кредитів та позик;
- трансферти від центральної влади та органів влади вищого територіального
рівня.
Структура доходів за їхніми джерелами в кожній країні має свої особливості. В
Україні відбувається процес становлення системи доходів місцевих органів влади за
їхніми джерелами, типової для більшості європейських країн.
За економічною природою доходи місцевих органів влади поділяються на власні
доходи та закріплені доходи (передані місцевій владі). Власні доходи - це доходи, що
мобілізуються місцевою владою самостійно на основі власних рішень і за рахунок
джерел, визначених місцевим органом влади. До власних доходів належать місцеві
податки і збори, доходи від майна, що належить місцевій владі, та від господарської
діяльності комунальних підприємств, інші доходи, передбачені законодавством.
Закріплені доходи - це ті, що повністю або частково (в %) зараховуються у певні види
бюджетів безстрокове або на довготерміновій основі і для їх включення непотрібне
рішення органів влади вищого рівня.
До кошику доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування
згідно Бюджетного кодексу України, належать:
- прибутковий податок з громадян у визначеній законодавством частині;
- державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам;
- плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та
сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад;
- плата за державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності;
- плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької
діяльності;
- надходження адміністративних штрафів;
- єдиний податок для суб'єктів підприємницької діяльності у частині, що
належить відповідним бюджетам.
Місцеві запозичення - це операції, пов'язані з отриманням коштів на умовах
повернення, платності та строковості, в результаті яких з'являються зобов'язання перед
бюджетом, та операції, пов'язані з поверненням цих коштів до бюджету.
 59

Місцеві запозичення виникають у таких випадках:

- запозичення (позики) з бюджетів вищого рівня;
- запозичення в комерційних банках;
- бюджетні гарантії під запозичення комерційних структур, у тому числі на
потребу бюджетної сфери (будівництво шкіл, лікарень тощо);
- випуск муніципальних позик.
Бюджетним кодексом України передбачено, що запозичення з Державного
бюджету надаються місцевим бюджетам для покриття тимчасових касових розривів під
час виконання загального фонду бюджету протягом бюджетного року. Дуже часто такі
запозичення перетворюються в непряму форму дотування місцевих бюджетів, оскільки
вони пролонговуються або взагалі списуються.
Важливою з погляду методології є структуризація місцевих фінансових ресурсів,
що дає змогу не лише показати сукупність фінансових відносин, що характеризують
економічну сутність місцевих фінансів, а й виявити характер взаємозв'язків між
елементам системи. Це, у свою чергу, дає можливість зробити і кількісний, і якісний
аналіз місцевих фінансових ресурсів. З огляду на демократичні процеси, які
відбуваються в Україні, дедалі більшу роль у задоволенні соціальних інтересів і потреб
відіграють фінансові ресурси комунальних підприємств, комунальних банків та інших
фінансово-кредитних установ, фінансові ресурси підприємств різних форм власності,
що використовуються ними на фінансування соціально-культурних і житлово-
комунальних об'єктів.
2. Місцеві бюджети - фінансова основа місцевого самоврядування
Визначальною ланкою місцевих фінансів є місцеві бюджети. У них зосереджено
понад 80 % від усіх фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого
самоврядування.
Сутність місцевих бюджетів необхідно розглядати у двох аспектах. По-перше, як
організаційну форму мобілізації частини фінансових ресурсів у розпорядження місцевих
органів самоврядування. По-друге, як систему фінансових відносин, що складається між
місцевим та державним бюджетами, а також всередині сукупності місцевих бюджетів.
Як організаційна форма мобілізації доходів і здійснення витрат місцевими
органами самоврядування місцеві бюджети -це балансові розрахунки, які відповідають
вимогам складання балансів, тобто вони мають дохідну і витратну частини, принципи
збалансування тощо. Тому можна стверджувати, що місцеві бюджети - це балансові
розрахунки доходів і витрат, які мобілізуються і витрачаються на відповідній території.
Разом з тим місцеві бюджети слід розглядати як важливу фінансову категорію,
основу якої становить система фінансових відносин, а саме:
- відносини між органами місцевого самоврядування і господарськими
структурами, що функціонують на даній території;
- відносини між місцевою владою і населенням даної території, що
складаються при мобілізації і витрачанні коштів місцевих бюджетів;
- відносини між органами місцевої влади різних рівнів з перерозподілу
фінансових ресурсів;
- відносини між місцевими бюджетами і Державним бюджетом.
 60

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок місцевих податків і зборів,

неподаткових доходів, надходжень із бюджетів вищого рівня. Співвідношення між цими
джерелами залежить від функцій, що покладені на регіональні органи управління, від
потенційних можливостей отримання ними місцевих податків, а також від можливостей
вищих органів влади надавати фінансову підтримку територіям.
Податки є головним джерелом місцевих бюджетів. В свою чергу всі податки, що
надходять до місцевих бюджетів, поділяють на дві групи: місцеві податки і
надходження із бюджетів вищого рівня.
Місцеві податки і збори - обов'язкові платежі, що встановлюються сільськими,
селищними, міськими радами згідно законодавства, справляються в межах відповідних
адмінісіративно-територіальних одиниць і зараховуються до їх бюджетів.
Ефективне використання інституту місцевих податків і зборів є важливим
способом зміцнення всієї фінансової системи держави. В розвинутих країнах місцеві
податки і збори, як правило, займають досить високу питому вагу в загальній сумі
грошових надходжень органів регіонального і місцевого самоврядування (у таких
європейських країнах, як Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Швейцарія -більш
як 40 %). На жаль, практика засвідчує, що роль місцевих податків і зборів у формуванні
доходів місцевих бюджетів України поки що незначна (менш як 5 %), а окремі органи
місцевого самоврядування ще недостатньо використовують наявні можливості
збільшення доходів місцевих бюджетів за рахунок їх упровадження.
З огляду на це розглянемо досвід застосування місцевих податків і зборів у
зарубіжних країнах.
Для більшості розвинутих країн характерна множинність місцевих податків.
Серед них такі:
- група прямих реальних податків: на нерухоме і рухоме майно, землю, з
орендної плати, з власників транспортних засобів, подушний, промисловий, на
професію, на мешканців, екологічний;
- група прямих податків на доходи: прибутковий, на прибуток підприємств, із
спадщин і дарувань;
- непрямі податки на продаж: на роздрібний продаж, на продаж спиртних
напоїв на розлив, на споживання електроенергії, газу, акцизи на бензин тютюн, спиртні
напої;
- збори і мита: збір на прибирання сміття та його вивіз, на будівництво
службових будинків, за паркування машин, за користування спортивними й
оздоровчими закладами і установами культури, за полювання і риболовлю, видовища,
послуги цвинтарів, із власників собак, за видачу різних ліцензій і реєстраційних
посвідчень, за участь у бігах, за відкриття шинків і готелів, збори для компенсації
збільшення вартості земельної ділянки внаслідок проведення забудов та інших робіт
тощо.
Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме майно
юридичних і фізичних осіб і на землю. Трохи рідше стягуються місцеві непрямі податки
(у вигляді акцизів і податків на продаж) і місцеві подушні податки.
 61

Місцеві податки і збори забезпечують значні надходження до місцевих бюджетів,

реальну фінансову автономію органів місцевого самоврядування і місцевих органів
державної влади.
На думку спеціалістів-податківців в Україні основу місцевого оподаткування
повинні забезпечити майнові податки, зокрема місцеві податки на нерухоме майно
юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину.
Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на
прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар'єрних
матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці
податки ефективно використовуються у багатьох країнах.
Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й
податки на цінні папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові
капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають дві чи більше квартир, на видовища, на
право розміщення офісів у центральній частині міста і т. ін.
В Україні розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється
на основі принципу субсидіарності із урахуванням критеріїв повноти надання послуги
та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види
видатків поділяються на такі групи:
- перша група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, .які
забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих
державою, і які розташовані найближче до споживачів. Здійснюються з бюджетів сіл,
селищ, міст та їх об'єднань;
- друга група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які
забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх
громадян України.
Здійснюються з бюджетів міст республіканського значення Автономної
Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів;
- третя група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які
забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян,
або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Здійснюються
ці видатки з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. З бюджетів
міст Києва та Севастополя здійснюються видатки усіх трьох груп.
Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів
на два самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або
адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети.
Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи. Видатки місцевого
поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпечення утримання
соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на
виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи
місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків і зборів,
платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших
доходів.
3. Збалансування місцевих бюджетів
 62

Стан формування і використання місцевих бюджетів істотно залежить від

вирішення проблем збалансованості бюджетів, котрі є наслідком невирішених питань у
галузі фіскального федералізму. У цьому напряму Бюджетним кодексом України
передбачено удосконалення системи збалансованості місцевих бюджетів, що включає
дві складові.
Перша стосується збалансування доходів, що передбачає розподіл надлишкових
доходів бюджетів територій з вищою за середню податкозабезпеченістю між
територіями з нижчою за середню податкозабезпеченістю. Причому
трансфертні платежі надаються
територіям із чітко визначеними напрямами їх витрачання, що буде забезпечувати
цільове використання коштів.
Друга складова збалансування бюджетів стосується видаткової частини. Дуже
важливим при збалансуванні видатків місцевих бюджетів є врахування структурних
видатків територій. Наприклад, якщо на певній території проживає велика кількість
престарілих людей або інвалідів, котрим ш обхідно .надавати додаткову допомогу, то у
таких випадках плі визначенні сум офіційних трансфертів враховуються ї иплати
населенню такої категорії. Крім того, у великих містах соціальні видатки також більші.
Проте на територіях сільської місцевості виникає проблема більших видатків,
пов'язаних із транспортуванням. Важливе значення при розрахунках структурних
видатків мають також і видатки, пов'язані з кліматичними умовами території, історією її
розвитку, її статусом тощо. Все це береться до уваги при збалансуванні видатків
бюджетів.
Найголовнішою характеристикою повинна стати абсолютна прозорість системи
збалансування, тобто кожна людина при бажанні буде в змозі перевірити напрями
витрачання коштів, що вилучалися з доходів бюджету з метою перерозподілу.
Розв'язання проблем збалансування бюджетів можливе лише при чіткому
узгодженні урядових функцій із різними рівнями виконавчої влади та визначенні
економіко-математичних засад процесів перерозподілу стосовно вирівнювання
фінансових можливостей територій.
Однією з головних цілей державної регіональної фінансової політики щодо
зближення рівнів соціально-економічного розвитку територій є подолання вертикальних
і горизонтальних дисбалансів і фінансове вирівнювання.
Під вертикальними фіскальними дисбалансами розуміють невідповідність між
обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, регіонального або місцевого,
і обсягами завдань та обов'язків, які на нього покладаються в процесі розподілу
компетенцій між центральною, регіональною і місцевою владами. Вертикальний
фіскальний дисбаланс означає недостатність фінансових ресурсів у певного рівня влади
для забезпечення громадських і державних послуг у межах його завдань.
Зарубіжна практика свідчить: вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути
кількома шляхами. Центральна або влада вищого територіального рівня може взяти
частину обов'язків із надання державних і громадських послуг \ цим зменшити коло
обов'язків того рівня влади, де виник вертикальний фіскальний дисбаланс.
Інший шлях - це запровадження владою того територіального рівня, де виник
вертикальний фіскальний дисбаланс додаткових податків. Ще один шлях -передання
 63

центральною владою частини своїх податків територіальне му рівню влади, що мас

такий дисбаланс.
Вертикальних фіскальних дисбалансів можна позбутися і а рахунок надання
центральною владою грантів, субсидій ті інших трансфертів.
Конкретний вибір шляху усунення вертикальних фіскальних дисбалансів
визначається політикою фінансового рирівнювання, яка здійснюється в тій чи іншій
країні.
На відміну від вертикальних фіскальних дисбалансів горизонтальні фіскальні
дисбаланси пов'язані з різними фінансовими можливостями органів влади одного
територіального рівня. Горизонтальний фіскальний Дисбаланс - це невідповідність між
обсягами фінансових ресурсів однієї або кількох територіальних одиниць одного рівня й
обсягами завдань, котрі на них покладаються і забезпечуються іншими територіальними
одиницями цього рівня. Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли одна
або кілька територій того самого рівня не мають достатніх фінансових ресурсів для
надання державних і громадських послуг в обсягах, що надаються іншими територіями
відповідно до певних стандартів. Горизонтальні фіскальні дисбаланси виникають тому,
що є так звані бідні й багаті території.
Ці дисбаланси можуть виникати й тому, що деякі території мають більші потреби,
ніж інші. Наприклад, у структурі населення окремих територій може бути більшою
частка дітей шкільного віку, а це зумовлює додаткову потребу в школах, або більшою є
частка пенсіонерів, що викликає додаткові видатки на соціальні потреби. Ще однією
причиною горизонтальних дисбалансів може бути вища вартість державних і
громадських послуг у межах одних територій порівняно з іншими.
Фінансове вирівнювання - це процес усунення вертикальних і горизонтальних
дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються заходи щодо
перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і
між "бідними" й "багатими" територіями - по горизонталі. Мета фінансового
вирівнювання - перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих владних рівнів, котрі
мають вертикальні й горизонтальні фіскальні дисбаланси з метою їх усунення.
Проблеми фінансового вирівнювання в усіх зарубіжних країнах викликають
гострі політичні дискусії. І це зрозуміло, адже йдеться про те, що одні території мають
бути фінансовими донорами інших. Практика зарубіжних країн засвідчує: території з
потужнішою податковою базою обстоюють свої права та переваги у формуванні
дохідної частини своїх бюджетів. І навпаки, "бідні" території апелюють до центральної
влади з вимогами збільшення обсягів фінансової допомоги. Ось чому майже в усіх
розвинутих зарубіжних країнах установлено чіткі законодавчі норми фінансового
вирівнювання й обов'язки "багатих" територій з надання частини своїх ресурсів для цих
потреб.
Необхідність запровадження в Україні фінансового вирівнювання була зумовлена
рядом об'єктивних причин.
По-перше, це нерівномірність територіального розміщення продуктивних сил, яка
зумовлює диференціацію податкової бази регіонів і територій України. Причому, як
переконує досвід, диференціація податкової бази зростає. Зміщуються центри її
 64

розміщення. Зменшується роль традиційних індустріальних областей і зростає значення

столиці держави. Ще більше занепадає податкова база аграрних регіонів України.
По-друге, це значна диференціація обсягів витрат у сфері надання державних і
громадських послуг та цін на ці послуги. З урахуванням екологічної забрудненості вищі
витрати на ці послуги мають східні регіони України та регіони зони Чорнобильської
катастрофи. Зростає ціна таких послуг у столиці держави та в інших великих міських
агломераціях.
По-третє, гарантовані Конституцією України соціально-економічні права
громадян України зумовлюють проведення центральною владою ефективних заходів
щодо забезпечення єдиних стандартів державних і громадських послуг на всій території
держави.
По-четверте, це потреби передання центральною владою на місцевий рівень
значної частини видатків, не властивих для її конституційних функцій. Такі видатки
ефективніше здійснюватимуться на місцевому рівні. Це стосується видатків із
фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту та деяких інших
По-п'яте, це так звані зовнішні ефекти соціальних виплат, коли послугами, які
фінансуються з бюджету однієї адміністративно-територіальної одиниці, користуються і
жителі інших територіальних одиниць, але їхні владні органи при цьому не зазнають
ніяких витрат.
Важливою складовою бюджетної політики має стати впорядкування
взаємовідносин між місцевими бюджетами. Йдеться передусім про чітке розмежування
повноважень між місцевими органами виконавчої влади, обласними та районними
органами місцевого самоврядування територіальних громад щодо формування
бюджетів. Потрібно стимулювати солідарне фінансування спільної власності
територіальних громад.
Розв'язання фінансових проблем сприятиме стабілізації економічного розвитку
адміністративних територій і зміцненню фінансової )ази місцевих бюджетів.
Питання для самоконтролю:
1. У чому полягає сутність і призначення місцевих фінансів?
2. Які структурні елементи включають місцеві фінанси?
3. Як класифікують доходи місцевих органів влади за джерелами надходжень та
за економічною природою?
4. За рахунок яких джерел формуються доходи місцевих бюджетів?
5. Що відносять до власних і залучених коштів місцевих бюджетів?
6. Що являє собою фінансове вирівнювання?
7. Які існують проблеми фінансового вирівнювання в Україні?

Тема 10. Соціальні позабюджетні фонди

План.
1. Призначення і роль державних позабюджетних фондів.
2. Джерела формування соціальних позабюджетних фондів та напрями їх
використання.

1. Призначення і роль державних централізованих цільових фондів

 65

Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою

фінансової системи і входять до складу державних фінансів. Основним централізованим
фондом грошових коштів держави є бюджет. Кошти бюджету знеособлені і
забезпечують реалізацію функцій держави. Разом з тим у держави можуть бути певні
потреби, які мають особливе значення і потребують гарантованого фінансового
забезпечення. До таких потреб належать: надання певних соціальних гарантій
населенню у разі досягнення непрацездатного віку, втрати працездатності,
годувальника, роботи, настання інших непередбачуваних подій. Це і є причиною
формування фондів цільового призначення.
Державні цільові фонди - це форма перерозподілу і використання фінансових
ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб. За
допомогою цільових державних фондів можливо:
• впливати на процес виробництва через фінансування, субсидування і
кредитування підприємств;
• забезпечувати природоохоронні заходи, фінансуючи їх за рахунок спеціально
визначених джерел і штрафів за забруднення навколишнього середовища;
• надавати соціальні послуги населенню через виплату пенсій, соціальну
допомогу, субсидування соціальної інфраструктури в цілому.
Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і
соціальні, а відповідно до рівня управління - на державні і регіональні.
Цільові фонди можуть бути постійними і тимчасовими. Створення постійних
фондів пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Зокрема, в реалізації
соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У процесі
створення системи самостійних соціальних фондів ставилося завдання "розвантажити"
бюджет від значної частки . соціальних видатків і забезпечити їх автономне гарантоване
фінансування. Тимчасові фонди формуються з метою прискореного вирішення
актуальних проблем і припиняють своє функціонування після виконання покладених на
них завдань. Для втілення певних економічних програм можуть створюватися
позабюджетні фонди як у межах держави, так і на міжнародному рівні. Так, країни
Євросоюзу створюють фонди надання допомоги країнам Східної Європи.
2. Особливості формування соціальних позабюджетних фондів та напрями їх
використання.
Джерела формування соціальниз позабюджетних фондів визначаються
характером і масштабністю завдань, для реалізації яких вони створені. На їх величину
впливає економічний і фінансовий стан держави на тому чи іншому етапі розвитку.
Отже, джерела формування коштів державних цільових фондів можуть мати як відносно
стабільний, так і тимчасовий характер.
Напрями використання коштів залежать від призначення фондів, конкретних
економічних умов і змісту розроблених програм, що реалізуються. Деякі державні
цільові фонди можуть бути інвесторами і учасниками фінансового ринку у зв'язку з тим,
що, по-перше, нерідко використання грошових коштів не збігається у часі з їх
надходженням, а по-друге, доходи від інвестицій є додатковим джерелом фінансування
витрат відповідного фонду.
 66

Правом створення позабюджетних фондів наділені як органи центральної, так і

місцевої влади. На регіональному рівні формуються свої цільові фонди за рахунок
місцевих джерел. Загальнодержавні цільові фонди мають свої територіальні відділення і
передають частину коштів у розпорядження територіальних владних структур.
Загально обов'язкове державне соціальне страхування - це система прав,
обов'язків і гарантій, які надаються з метою впровадження соціального захисту
громадян за рахунок державних страхових коштів. Такий захист, зокрема, передбачає
організацію матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, втрати працездатності
(повної, часткової або тимчасової), втрати годувальника, безробіття, у старості,
народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, хворими членами
сім'ї, у випадку смерті громадянина та ін З метою фінансового забезпечення соціального
захисту населення створено декілька цільових державних страхових фондів, на які
покладаються задачі надання державою матеріальної допомоги громадянам.
В залежності від страхового випадку розрізняють декілька видів
загальнообов'язкового соціального страхування. До них, зокрема, відносяться:
1. пенсійне страхування
2. страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами,
зумовленими народженням та похованням
3. медичне страхування
4. страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності
5. страхування на випадок безробіття
6. інші види страхування.
основну групу серед цільових фондів становлять фонди державного соціального
страхування. В Україні на даний час створюються такі основні державні цільові фонди:
• Пенсійний фонд
• Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
• Фонд соціального страхування на випадок безробіття
• Фонд соціального страхування від нещасних випадків
• Фонд захисту інвалідів.
З метою забезпечення пенсійного страхування в Україні створено самостійну
державну установу, яка має статус державного цільового позабюджетного фонду -
Пенсійний фонд України (ПФУ). Діяльність фонду має важливе значення, оскільки
згідно з розрахунками експертів в нашій країні нараховується більше 14млн. пенсіонерів
та понад 1,3 млн. осіб, що одержують допомогу для дітей. Система формування
накопичення та використання коштів, необхідних для забезпечення достатніх і
безперебійних пенсійних платежів не є простою. А в процесі проведення пенсійної
реформи вона ще більше ускладнюється.
До основних задач ПФУ можна віднести: забезпечення виплат пенсій громадянам
України, які згідно з законодавством мають право на її одержання; фінансування
загальнодержавних та регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів
та інших категорій населення; організація виплат пенсій громадянам, які виїхали за межі
України. З метою вирішення цих задач ПФУ здійснює мобілізацію фінансових ресурсів,
необхідних для забезпечення таких виплат, управління фінансами пенсійного
 67

забезпечення та організацію платежів населенню, пов'язаних з обслуговуванням та

соціальною підтримкою пенсіонерів.
ПФУ , а також його управління в АК Крим, областях та в мм. Києві і Севастополі
є юридичними особами . Фонд має право займатися комерційною діяльністю,
пов'язаною з інвестуванням в цінні папери та депозити комерційних банків. Йому
дозволяється приймати участь в заснуванні підприємств і вкладені фінансових ресурсів
в їх капітали.
Питання для самоконтролю:
1. Які основні завдання соціальних позабюджетних фондів?
2. Назвіть основні державні позабюджетні фонди.
3. Які особливості нарахування і справляння Єдиного соціального внеску?
4. Охарактеризуйте джерела формування і напрями
витрачання соціальних позабюджетних фондів
5. Назвіть основні задачі ПФУ.

Тема 11. Фінанси суб'єктів господарювання

План.
1. Фінансові відносини суб'єктів господарювання
2. Фінансові ресурси підприємства, їх склад і джерела формування
3. Фінанси комерційних підприємств: їх види та зміст на них фінансової роботи

4. Особливості фінансів некомерційних підприємств

1. Фінансові відносини суб'єктів господарювання

Фінанси господарських суб'єктів - базова відносно самостійна сфера фінансових
відносин, яка має свою специфіку організації та реалізації притаманних фінансам
функцій.
Фінанси господарюючих суб'єктів функціонують у сфері суспільного
виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт, матеріальні та нематеріальні
блага. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення
суспільних потреб, фінансова стійкість країни. На макроекономічному рівні фінанси
підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів держави через бюджет та
позабюджетні фонди. Специфіка фінансів підприємств та організацій полягає в тому, що
через них мобілізуються кошти й створюються фонди фінансових ресурсів не для
подальшого перерозподілу, як це має місце у сфері державних фінансів, а для
обслуговування процесу виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг.
Оскільки фінанси підприємств безпосередньо пов'язані з рухом грошових коштів,
то досить часто поняття "фінанси підприємств" ототожнюється з поняттями "грошові
кошти" та "фінансові ресурси". Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають
поняття "фінанси", якщо не з'ясувати суті економічної природи останніх. Такими
суттєвими загальними властивостями, які лежать в основі фінансів, є закономірності
відтворювального процесу та грошові відносини, що виникають між учасниками
суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення. Однак не всі грошові
відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові,
 68

коли рух грошових коштів стає відносно самостійним. Таке відбувається в процесі
формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим
призначенням у формі фінансових ресурсів. Отже, фінанси господарських суб'єктів - це
економічні відносини, що пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням,
розподілом і використанням фінансових ресурсів на мікроекономічному />івні в процесі
відтворення.
Фінансовими є грошові відносини:
1) між засновниками підприємства у процесі формування с І шутого капіталу,
що є першоджерелом створення виробничих фондів, придбання нематеріальних
активів;
2) між суб'єктами господарювання під час розрахунків з постачальниками і
покупцями, надання комерційних кредитів, здійснення інвестиційної діяльності,
організації спільних виробництв, розрахунків за штрафами, оренді і лізингу. Від
ефективної організації цих відносин значною мірою залежить кінцевий фінансовий
результат комерційної діяльності;
3) між підприємством і його підрозділами (філіями, відділеннями, цехами) з
приводу фінансування витрат, розподілу і використання прибутку, оборотних коштів.
Ця група відносин впливає на організацію і ритмічність виробництва;
4) між підприємством і його працівниками - у процесі розподілу і використання
доходів, випуску і розміщення акцій та облігацій підприємства, виплати процентів за
облігаціями і дивідендів за акціями, утримання штрафів і компенсацій за спричинений
матеріальний збиток. Від організації цих відносин залежить ефективність використання
трудових ресурсів;
5) між підприємством та інституціями фінансового ринку: розміщення власних
цінних паперів та інвестування тимчасово вільних коштів. Від того, наскільки
ефективною є організація цих відносин, залежать можливості залучення додаткових
джерел фінансування підприємницької діяльності;
6) між підприємством і галузевими та корпоративними органами (всередині
фінансово-промислових груп, холдингів, корпорацій, спілок, асоціацій, концернів,
галузевих міністерств і відомств), куди входить підприємство. Фінансові відносини
виникають під час формування, розподілу і використання централізованих цільових
фондів і резервів, фінансування цільових галузевих програм, проведенні маркетингових
досліджень, науково-дослідних робіт, проведення виставок, надання фінансової
допомоги на поворотній основі для здійснення інвестиційних проектів і поповнення
оборотних коштів. Ця група фінансових відносин пов'язана, як правило, із
внутрішньогалузевим (внутрішньокорпоративним) перерозподілом грошових коштів і
спрямована на підтримання і розвиток підприємств;
7) між підприємством і фінансовою системою держави - під час сплати податків
й інших платежів до бюджету, формування державних цільових фондів, надання
підприємствам податкових пільг, застосування штрафних санкцій, фінансуванні з
бюджету, надходженні коштів із цільових державних фондів;
8) між підприємством і банківською системою - у разі відкриття та ведення
рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і погашення кредитів, отримання і
сплати відсотків, купівлі і продажу валюти, надання інших банківських послуг;
 69

9) між підприємством і страховими компаніями - під час страхування майна,

окремих категорій працівників, комерційних і підприємницьких ризиків;
10) між підприємством та інвестиційними інституціями - під час розміщення
інвестицій, приватизації тощо.
Кожна із зазначених груп фінансових відносин має свої особливості і сферу
застосування, але матеріальною основою усіх їх є рух грошових коштів. Саме рухом
грошових коштів супроводжується формування статутного капіталу підприємства,
починається і завершується кругообіг виробничих фондів, формування і використання
грошових фондів і резервів. Звідси можна зробити висновок, що зазначені грошові
відносини визначають сутність і зміст фінансів господарських суб'єктів.
Формування фінансових ресурсів на підприємствах відбувається під час
створення статутного фонду, а також у процесі розподілу грошових надходжень у
результаті повернення авансованих коштів в основні та оборотні фонди, використання
доходів на формування резервного та інших фондів. У зв'язку з цим поняття
"формування" та "розподіл" доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному
виробництві. Утворення грошових фондів завжди передбачає розподіл валових доходів.
Грошові фонди - це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До
грошових фондів належать: статутний фонд, фонд оплати праці, амортизаційний фонд
(на державних підприємствах), резервний фонд та ін.
Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так,
використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов'язань перед
бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями
здійснюється в нефонд овій формі. У цій формі підприємства також одержують дотації
та субсидії, спонсорські внески.
Рух грошових потоків кількісно відображає всі стадії процесу відтворення через
формування, розподіл та використання грошових доходів, цільових фондів. Відтак
фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту
грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших
негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Тобто
фінансам властива потенційна можливість контролювати фінансово-господарську
діяльність підприємств. Завдання фінансових служб підприємств полягає в
якнайповнішому використанні цих властивостей фінансів для організації дійового
фінансового контролю.
2 Фінансові ресурси підприємств, їх склад і джерела формування
Матеріальним утіленням фінансових відносин на рівні господарських суб'єктів є
фінансові ресурси. Під фінансовими ресурсами слід розуміти акумульовані
підприємством грошові кошти з різних джерел, які надходять у господарський обіг і
призначені для покриття його потреб. До фінансових ресурсів належать усі грошові
фонди й та частина грошових коштів, яка використовується в нефондовій формі.
При цьому власні кошти - це кошти підприємств, які постійно знаходяться в обігу
й кінцевий строк використання якими не встановлений. Формуються вони за рахунок
власного капіталу, тобто тієї частини активів підприємства, яка залишається після
виконання його зобов'язань.
 70

Позичені кошти - це ті, що одержує підприємство на визначений термін, за плату

й на умовах повернення. Формуються вони в основному за рахунок коротко- і
довгострокових кредитів банків.
Залучені кошти - це кошти, які не належать підприємствам, але внаслідок діючої
системи розрахунків постійно знаходяться в їх обігу. Формуються вони за рахунок усіх
видів кредиторської заборгованості підприємства.
Усі види названих джерел беруть участь як у формуванні активів підприємства,
так і в здійсненні його виробничо-господарської діяльності з метою одержання
відповідного доходу, прибутку.
Отже, під фінансовими ресурсами слід розуміти загальну суму власного,
позиченого й залученого капіталу, що використовується підприємствами для
формування своїх активів і здійснення виробничо-господарської діяльності з метою
одержання прибутку.
Можна виділити такі основні складові фінансових ресурсів підприємства:
прибуток; амортизаційні відрахування; обігові кошти; бюджетні асигнування;
надходження з цільових фондів; надходження з централізованих корпоративних
фондів; кредити.
Коротко схарактеризуємо ці види фінансових ресурсів і джерела їх формування.
Прибуток - це грошовий вираз фінансових ресурсів, що створюються
підприємствами будь-якої форми власності і належить їм після розподілу доходів від
господарської діяльності. Прибуток - це найголовніша фінансова категорія на рівні
підприємницьких структур, що відображає позитивний фінансовий результат
господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в
кінцевому рахунку свідчить про обсяг і якість виробленої продукції, стан про-
дуктивності праці, рівень собівартості.
Амортизаційні відрахування - це вид цільових фінансових ресурсів, які
відображають перенесення на готову продукцію частини вартості використовуваних
основних засобів і є фінансовими ресурсами підприємства для їх відтворення.
Обігові кошти - частина фінансових ресурсів підприємства, що постійно
перебувають у господарському обороті. До них відносять кошти та їх еквіваленти
(короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції), не обмежені у використанні, а
також інші активи підприємства (сировина, матеріали, готова продукція і т.д.), які
призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом
дванадцяти місяців з дати балансу.
Бюджетні асигнування завжди мають суворо визначений порядок використання й
можуть надаватися підприємству у формі:
- бюджетних інвестицій - виділення коштів у вигляді капітальних вкладень на
розвиток виробництва в пріоритетних напрямах, які впливають на ефективність
економіки країни в цілому;
- бюджетних кредитів - надаються підприємствам державного сектора
економіки на тимчасові потреби в разі фінансових ускладнень. Вони здійснюються, як
правило, на поворотній основі під затверджені проекти використання коштів; можуть
бути безпроцентними або з невисокою процентною ставкою;
 71

- державних дотацій - виділення коштів на відшкодування збитків підприємств,

коли збитковість є наслідком ринкової кон'юнктури або політики держави;
- державних субсидій - виділення коштів із бюджету суб'єктам підприємницької
діяльності на вирішення конкретних завдань у межах спеціальних державних програм
розвитку.
Надходження з централізованих корпоративних фондів характеризують
внутрішньокорпоративний перерозподіл фінансових ресурсів за принципом сальдо
взаємовідносин.
Кредити - фінансові ресурси, які тимчасово надані в користування та
розпорядження підприємства для покриття тимчасових і сезонних потреб виробництва.
Склад фінансових ресурсів, їх обсяги залежать від виду й розміру підприємства,
виду його діяльності, обсягів виробництва. При цьому обсяг фінансових ресурсів тісно
пов'язаний з обсягами виробництва, ефективною роботою підприємства. Чим більший
обсяг виробництва і вища ефективність роботи підприємства, тим більший обсяг
власних фінансових ресурсів, і навпаки.
Наявність достатнього обсягу фінансових ресурсів та їх ефективне використання
визначають задовільний фінансовий стан підприємства: платоспроможність, фінансову
стійкість, ліквідність і рентабельність. З огляду на це найважливішим завданням
підприємств є пошук резервів збільшення власних фінансових ресурсів і найкращого їх
використання з метою підвищення ефективності роботи підприємства.
У процесі формування фінансових ресурсів підприємств велике значення має
структура їхніх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на
фінансову діяльність підприємств. Висока питома вага залучених та позикових коштів
ускладнює фінансову діяльність підприємства та потребує додаткових витрат на сплату
відсотків за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує
ліквідність балансу підприємства, підвищує фінансовий ризик. Тому в кожному
конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових
фінансових ресурсів.
3. Фінанси комерційних підприємств: їх види та зміст на них фінансової
роботи
Фінансова діяльність суб'єктів підприємницької діяльності може бути
організована за трьома методами.
1. Комерційний розрахунок - передбачає в постійне порівняння (у грошовому
вираженні) витрат і результатів комерційної діяльності. Метою його запровадження
є одержання максимального прибутку за мінімальних витрат капіталу та мінімально
можливого ризику. Цей метод грунтується на дії таких принципів:
*саморегулювання (повна господарська та юридична відокремленість);
* самоокупність;
* самофінансування;
* прибутковість;
* фінансова відповідальність.
2. Неприбуткова діяльність - визначається через співвідношення власних
витрат і доходів (наприклад, у творчих спілках, благодійних фондах, громадських
організаціях, кредитних спілках тощо).
 72

3. Кошторисне фінансування - утримання об'єкта за рахунок бюджетних

коштів (наприклад, закладів соціально-культурного призначення, освіти, медицини,
органів державного управління тощо).
Організація та функціонування фінансів суб'єктів підприємницької діяльності
базується на засадах комерційного розрахунку, який передбачає: отримання
максимального прибутку при мінімальних витратах; повну самостійність суб'єктів
господарювання; невтручання держави у внутрішні справи підприємств; реальну
відповідальність за результати роботи, своєчасне виконання зобов'язань.
Розглянемо види господарських товариств докладніше.
Товариство з обмеженою відповідальністю - товариство, учасники якого беруть
участь у постійному капіталі (статутному фонді) постійними внесками і не несуть
особистої відповідальності за зобов'язання товариства. Учасники товариства несуть
відповідальність у межах своїх вкладів. У випадках, передбачених засновницькими
документами, учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями
товариства також у межах невнесеної частини майна.
Товариство з додатковою відповідальністю - це товариство, статутний фонд якого
поділений на частки, розмір яких визначений засновницькими документами. Учасники
такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а в
разі недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх
учасників кратному розмірі відповідно до внеску кожного учасника. Граничний розмір
відповідальності учасників передбачається в засновницьких документах або
встановлюється законодавством.
Повне товариство - це товариство, всі учасники якого займаються спільною
підприємницькою діяльністю й несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями
товариства усім своїм майном.
Командитне товариство - товариство, що включає поряд з одним чи більше
учасниками, що несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном, також одного або більше учасників, відповідальність яких обмежується
внеском у майно товариства. Якщо в командитному товаристві беруть участь два або
більше учасників з повною відповідальністю, то вони несуть солідарну відповідальність
за борги товариства.
Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний фонд якого
розподілений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, що несе
відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Акціонери відповідають за
зобов'язаннями товариства в межах належних їм акцій, а у випадках, передбачених
статутом, акціонери, що не повністю сплатили за акції, несуть відповідальність за
зобов'язаннями товариства також у межах несплачених сум. До акціонерних товариств
відносять: відкрите - акції якого розповсюджуються шляхом відкритої підписки та
купівлі-прода-жу, в тому числі на біржах; закрите - акції якого розповсюджуються лише
між його засновниками і не можуть купуватися та продаватися на біржах.
Незалежно від організаційно-правової форми та форми власності будь-яка
фінансово-господарська діяльність підприємства розпочинається з формування
статутного капіталу.
 73

Статутний капітал - це зафіксована в установчих документах загальна вартість

активів, які е внеском власників (учасників) до капіталу підприємства. Статутний фонд
формується на основі виділення підприємству або залучення ним на засадах, визначених
законодавством, фінансових ресурсів у вигляді грошових коштів або вкладень у майно,
матеріальних цінностей, нематеріальних активів, цінних паперів, що закріплюються за
підприємством на праві власності або повного господарського відання. За рахунок
статутного капіталу підприємство має змогу формувати свої власні необхідні необоротні
та оборотні активи для здійснення операційної діяльності.
В процесі проведення діяльності підприємства формуються його доходи, витрати
та фінансові результати.
Доходи підприємства - це збільшення економічних вигод у вигляді надходжень
активів або зменшення зобов'язань, які приводять до зростання власного капіталу (за
винятком зростання капіталу за рахунок внесків власників).
Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) - це загальний
дохід, виручка від реалізації продукції без врахування наданих знижок, повернення
проданих товарів та непрямих податків.
Інші операційні доходи включають інші доходи від операційної діяльності, крім
доходу від реалізації продукції. До них відносяться: доходи від реалізації іноземної
валюти; доходи від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій);
доходи від оперативної оренди активів; доходи від операційної курсової різниці за
операціями в іноземній валюті; суми одержаних штрафів, пені, неустойок та інших
санкцій за порушення господарських договорів; доходи від списання кредиторської
заборгованості; відшкодування раніше списаних активів (надходження боргів, списаних
як безнадійні); суми одержаних грантів та субсидій; інші доходи.
Дохід від участі в капіталі відображає доходи, одержані від інвестицій в
асоційовані, дочірні або спільні підприємства. Вони включають: збільшення частки
інвестора в чистих активах об'єкту інвестування (внаслідок одержання асоційованим,
дочірнім та спільним підприємством прибутків або зростання їх власного капіталу).
Інші фінансові доходи включають доходи, що виникають у ході проведення
фінансової діяльності підприємства. До них відносяться: дивіденди одержані; відсотки
одержані; інші доходи від фінансових операцій.
Надзвичайні доходи підприємства - це доходи, що одержуються в умовах
надзвичайних подій (стихійного лиха, пожеж, техногенних аварій та ін.). Вони
включають: страхові відшкоду шння (надходження від страхових організацій); покриття
втрат від ї адзвичайних ситуацій з інших джерел; суму зменшення податку на прибуток
від звичайної діялності внаслідок таких втрат.
Здійснення діяльності підприємства передбачає проведення різноманітних витрат.
Витрати підприємства - це зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або
збільшення зобов'язань, які приводять до зменшення власного капіталу (за
винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками).
Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої
собівартості продукції, яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених
постійних загально-виробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.
 74

До адміністративних витрат відносяться загальногосподарські витрати,

спрямовані на обслуговування та управління підприємством. Сюди, зокрема,
відносяться витрати на проведення зборів акціонерів, представницькі витрати, витрати
на службові відрядження, на зв'язок та ін.
Витрати на збут включають витрати, пов'язані з реалізацією (збутом) продукції,
такі як: витрати пакування, на ремонт тари, комісійні винагороди продавцям, витрати на
рекламу, на утримання основних фондів, пов'язаних зі збутом продукції, витрати на
транспортування та ін.
Інші операційні витрати - це витрати на дослідження та розробки собівартість
реалізованої іноземної валюти, втрати від знецінення запасів, нестачі і втрати від
псування цінностей, виплата штрафів, пені, неустойок та ін.
Всі ці грошові витрати підприємства не однорідні за своїм економічним змістом і
призначенням, їх можна умовно розділити на три самостійні групи:
1) витрати, безпосередньо пов'язані з отриманням прибутку;
2) витрати, які безпосередньо не пов'язані з отриманням прибутку;
3) примусові витрати.
Витрати, пов'язані з отриманням прибутку, включають затрати на обслуговування
виробничого процесу, на виконання робіт і послуг (матеріальні затрати, затрати на
оплату праці, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів, інші
затрати), затрати на реалізацію продукції (робіт, послуг), інвестиції.
Витрати, не пов'язані безпосередньо з отриманням прибутку, складаються із
коштів, направлених на споживання власників підприємства, благодійні внески,
відрахування в недержавні страхові і пенсійні фонди, соціальну сферу та ін.
До примусових витрат слід віднести податки і податкові платежі, відрахування в
державні цільові фонди тощо.
Фінансові результати діяльності підприємства характеризують результативність
його розвитку і відображаються певними показниками. До основних з них відносяться:
чистий дохід, валовий прибуток (збиток), чистий прибуток (збиток). В акціонерних
підприємствах - чистий прибуток на одну просту акцію, дивіденди на одну просту
акцію.
Важливим етапом у функціонуванні фінансів підприємницьких структур є
розподіл доходу. Із отриманих грошових доходів відшкодовуються матеріальні затрати
на сировину, матеріали, паливо, електроенергію та інші предмети праці. Подальший
розподіл доходу пов'язаний із формуванням амортизаційного фонду як джерела
відтворення основних фондів і нематеріальних активів. Частина грошового доходу, яка
залишилася, являє собою валовий дохід, котрий використовується на виплату заробітної
плати і формування чистого доходу підприємства. Частина чистого доходу враховується
у собівартості продукції (робіт, послуг) як відрахування на соціальні потреби
(Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості), частина
використовується на сплату податків та інших платежів до бюджету (крім податку на
додану вартість, акцизного збору, мита, податку на прибуток).
Чистий дохід, що залишився, становить загальний прибуток підприємства, з якого
сплачується податок на прибуток і формується чистий прибуток. За рахунок чистого
 75

прибутку підприємство створює резервний фонд, виплачує дивіденди, поповнює

статутний фонд, стимулює своїх працівників тощо.
Отже, у розподілі прибутку підприємницьких структур можна виділити два етапи.
Перший - це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є
держава і підприємство. Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і
підприємством складаються під впливом таких чинників, як визначення об'єкта
оподаткування, ставок податку, надання податкових пільг. Установлення оптимальних
пропорцій розподілу прибутку між державою і підприємством має велике значення для
забезпечення потреб підприємства і формування фінансових ресурсів держави, тому
воно є одним із центральних у фінансовій політиці кожної країни.
Другий етап - це розподіл і використання прибутку, що перебуває в
розпорядженні підприємства після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі
розподіл прибутку може здійснюватись через попереднє формування цільових грошових
фондів або спрямуванням коштів безпосередньо на фінансування витрат. Згідно з
прийнятими в Україні положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку не
передбачено формування за рахунок прибутку ряду цільових фондів, як це мало місце
раніше, зокрема фонду нагромадження і фонду споживання.
4. Особливості фінансів некомерційних підприємств
В процесі створення та організації діяльності державних підприємств та установ
за участю держави остання може виступити в якості: засновника, співзасновника та
власника пакету акцій. Відповідно до форми участі держави, її органи здійснюють
пряме управління підприємствами і установами та управління державними
корпоративними правами.
При прямому управлінні підприємствами державні органи безпосередньо
затверджують і вносять зміни до статуту підприємства .призначають і звільняють його
керівника, визначають порядок використання одержаних доходів. В ході управління
державними корпоративними правами держава діє як акціонер або власник частки
капіталу господарського товариства.
Управління державними підприємствами з боку державних органів управління
передбачає також використання непрямих фінансових важелів: оподаткування, надання
державних кредитів, передача майна в оренду, залучення до виконання державних
програм та ін.
Майно державних підприємств є державною власністю і використовується за
рішенням органів державного управління. Особливістю управління майном, яке
закріплене за державним підприємством, є порядок відчуження засобів виробництва.
Згідно з законодавством вони можуть бути продані іншим суб'єктам
господарювання виключно на конкурентних засадах. Такі операції можуть
здійснюватись через біржі, за конкурсом та на аукціонах. Порядок проведення продажу
основних засобів визначає Фонд державного майна України. Одержані в результаті
проведення таких операцій кошти повинні бути направлені виключно на інвестиції.
До джерел формування майна державних підприємств відносяться: грошові та
матеріальні внески засновника; доходи, одержані від господарської діяльності; кошти,
що надходять від продажу цінних паперів; кредити "банків та інших кредиторів;
 76

капітальні вкладення та дотації з бюджетів; безоплатні та благодійні внески,

пожертвування.
Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується
ширшими можливостями щодо формування і використання фінансових ресурсів. У
господарський оборот цих підприємств залучаються кошти засновників, акціонерний
капітал, пайові внески, спонсорські кошти, фінансова допомога як держави, так і
недержавних фінансових інституцій.
Дещо інший характер мають фінанси установ і організацій соціальної сфери.
Установи, які фінансуються з бюджету (школи, лікарні, поліклініки, установи культури,
дитячі дошкільні установи, державні органи влади й управління тощо), називаються
бюджетними, їх фінансова діяльність пов'язана з кошторисним фінансуванням, що
полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Як метод
організації фінансової діяльності кошторисне фінансування застосовується у тих
сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. В окремих випадках у
межах одного підприємства чи організації може застосовуватись одночасно кошторисне
фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, у державних вищих навчальних
закладах освіти навчання студентів здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань і на
платній основі, причому ці напрями діяльності чітко розмежовуються.
Добровільні громадські формування, що об'єднують громадян на основі єдності
інтересів, уподобань тощо є некомерційними організаціями.
Вони створюються для задоволення та захисту соціальних, економічних, творчих,
вікових, національно- культурних, спортивних та інших спільних інтересів
громадян. Найбільш масовими і популярними серед громадських організацій є
політичні партії, професійні спілки, товариства діячів мистецтв, спортивні
товариства тощо.
Доходи громадських організацій формуються здебільшого за рахунок вступних та
членських внесків, надходжень від належних їм комерційних структур, від проведення
платних заходів, добровільних та спонсорських пожертвувань фізичних та юридичних
осіб.
Добровільні пожертвування надаються неприбутковим організаціям, доходи яких
формуються виключно з добровільних пожертвувань чи з бюджетних асигнувань.
Ставиться вимога цільового використання пожертвувань лише на проведення
екологічної, оздоровчої, аматорської, культурної, освітньої, релігійної, наукової та
благодійної діяльності.
Для політичних партій встановлені деякі обмеження. Зокрема, створені ними
установи і організації можуть належати тільки до засобів масової інформації, а
комерційна діяльність має бути пов'язана з продажем суспільно-політичної літератури,
виробів із власною символікою, проведенням фестивалів, свят, виставок, лекцій тощо.
Політичним партіям заборонено отримувати кошти і майно від: іноземних держав,
міжнародних організацій, іноземних громадян і осіб без громадянства; державних
органів і підприємств (крім випадків, передбачених законодавством); - підприємств,
створених на основі змішаної форми власності, в яких частка держави або іноземного
учасника є більшою 20 %; нелегалізованих об'єднань громадян; анонімних
пожертвувачів.
 77

Видатки громадських формувань пов'язані із необхідністю фінансування витрат

згідно статутної діяльності та її розвитку, витрат на оплату праці штатного
управлінського апарату, адміністративно-господарських витрат, проведенням
культурно-масових заходів тощо.
Оскільки громадські організації - це некомерційні організації, вони не сплачують
податку на прибуток. Діяльність зазначених організацій регламентується виключно їх
статутом.
Професійні спілки - найчисельніші самодіяльні громадські організації, метою
діяльності яких є захист інтересів та прав громадян, що об'єднуються за професійною
ознакою. Діяльність профспілкових організацій забезпечується за рахунок: вступних і
членських внесків її членів; доходів від господарської, комерційної та іншої діяльності
належних їм підприємств і організацій; благодійних внесків; коштів, що надходять від
підприємств за колективними договорами.
Профспілкові організації мають право зберігати вільні кошти у банках, мати
власність у вигляді будинків, готелів, обладнання та іншого майна.
Професійні спілки не сплачують податки, а підпорядковані їм комерційні
організації сплачують їх на загальних умовах.
Однією з форм реалізації і розвитку благодійної діяльності в сучасних умовах є
створення доброчинних фондів. Головною метою функціонування доброчинних фондів
є здійснення доброчинної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій
громадян.
Доброчинна благодійницька діяльність в Україні здійснюється у таких напрямах:
поліпшення матеріального становища соціальне незахищених
верств населення; надання допомоги потерпілим від стихійного лиха, конфліктів,
жертвам репресій; підтримка розвитку охорони здоров'я, освіти, науки, культури; захист
і охорона навколишнього середовища; захист і охорона історичних пам'яток тощо.
Кожен фонд є юридичною особою. Держава не втручається у справи доброчинних
фондів, але може сприяти їхній діяльності, особливо коли вони спрямовані на
вирішення проблем загальнонаціонального або регіонального значення (в такому
випадку можуть виділятися кошти з бюджету).
Особливість фінансів доброчинних фондів в тому, що у джерелах формування
коштів переважають добровільні пожертвування та спонсорські внески. Держава може
надавати допомогу та додаткові пільги.
Питання для самоконтролю:
1. Розкрийте економічну сутність фінансів підприємств.
2. У чому полягає призначення фінансів підприємств?
3. Які є спільні й відмінні ознаки фінансів державних і недержавних
підприємств?
4. Розкрийте зміст і завдання організації фінансів підприємства.
5. Як саме галузева специфіка діяльності підприємства та його форма
власності впливають на особливості організації фінансової роботи?
6. Назвіть джерела формування фінансових ресурсів підприємства.
7. Які види бюджетних асигнувань може одержувати державне підприємство?
8. Як здійснюється фінансове забезпечення відтворення основних засобів?
 78

9. Схарактеризуйте фінансові аспекти формування і використання обігових

коштів.
10. За рахунок чого формуються доходи підприємства?
11. Які існують напрями витрат?
12. Як формуються фінансові результати діяльності підприємства?
13. Які чинники впливають на формування фінансових результатів
підприємства?
14. Які напрями удосконалення системи управління фінансами підприємства Ви
можете назвати?

Тема 12. Фінанси домогосподарств

План.
1. Економічна сутність фінансів домогосподарств.
2.Склад фінансів домогосподарств.

1. Економічна сутність фінансів домогосподарств

Фінанси домогосподарств визначаються як соціально-економічні грошові
відносини щодо формування та використання фондів фінансових ресурсів з метою
задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення цих фондів е заробітна
плата й інші джерела доходів кожного громадянина або його сім'ї.
До основних доходів домогосподарств належать доходи від заробітної плати,
продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані
від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у банківські депозити, цінні
папери тощо.
Серед видатків домогосподарств розрізняють витрати на придбання споживчих
товарів, оплату отриманих послуг трансферти (добровільні й обов'язкові). Податки з
населення історично закладені в основі формування державних фінансів.
Західні економісти, наприклад, К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю, вважають, що
домогосподарства відіграють подвійну роль у національній економіці: вони е
постачальником усіх економічних ресурсів, і одночасно основним споживачем більшої
частини національного продукту. Автори "Економікса" розглядають домогосподарства з
двох позицій: як групу отримувачів доходів і як групу, що витрачає кошти.
Домогосподарство — сукупність осіб, які спільно проживають в одному
житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя,
ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують і витрачають кошти. Ці
особи можуть перебувати в родинних стосунках або стосунках свояцтва, не перебувати
у жодних із цих стосунків або бути і в тих, і в інших стосунках. Домогосподарство може
складатися з однієї особи (ст. 1 Закону України "Про Всеукраїнський перепис
населення").
Домогосподарства за своєю економічною сутністю — господарські структури
виняткового зразка, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів
фінансових ресурсів. Така підсистема безпосередньо пов'язана з іншими підсистемами
фінансової системи.
 79

Наприклад, домогосподарства одержують кошти із бюджету та від господарських

структур у вигляді оплати праці та в процесі отримання соціальних виплат із бюджету та
позабюджетних фондів. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та
централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є
суб'єктами фінансового ринку.
Фінанси домогосподарств як економічні відносини реалізуються у родинах,
домашніх господарствах, міжособистісних зв'язках, відрізняючись при цьому
своєрідністю з погляду одержання доходів, і з погляду формування цільових фондів, і
використання коштів. Також специфічні й різні зв'язки фінансів домогосподарств з
іншими сферами й ланками фінансової системи.
2. Склад фінансів домогосподарств.
Грошові доходи домогосподарств складаються із суми грошових і натуральних
надходжень, одержаних членами домогосподарства у вигляді оплати праці (за
виключенням податку з доходів фізичних осіб та обов'язкових відрахувань), доходів від
підприємницької діяльності та самозайнятості, доходів від власності у вигляді відсотків,
дивідендів, продажу акцій та інших цінних паперів, надходжень від продажу
нерухомості, особистого та домашнього майна, худоби, продукції особистого
підсобного господарства та продуктів, отриманих у порядку самозаготівель, соціальних
допомог, субсидій, пенсій, стипендій, грошових допомог від родичів та інших осіб, а
також інших грошових доходів.
Доходи домогосподарств можуть формуватися у всіх фінансових сферах, адже й у
державних, і в суспільних, і в підприємницьких фінансах у різних формах є заробітна
плата, позики, соціальні виплати, компенсації й інші джерела фінансових ресурсів
населення. Накопичувальні, інвестиційні, ощадні фонди домашніх господарств
формуються як за участю підприємницьких структур так і державних установ.
До сукупних ресурсів домогосподарств належать грошові
доходи, вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства
(за винятком матеріальних витрат на її виробництво), у порядку самозаготівель, вартість
подарованих родичами й іншими особами продуктів харчування, суми пільг та
безготівкових субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, електроенергії та
палива, сума безготівкових пільг на проїзд у транспорті, на оплату телефону, путівок у
санаторно-курортні заклади, на купівлю ліків, лікування, зубопротезування тощо, сума
використаних заощаджень, приросту в обстежуваному періоді позик, кредитів, боргів,
узятих домогосподарством, а також повернених домогосподарству боргів. Цей показник
відображає потенційні ресурси домогосподарства, одержані в конкретному періоді,
незалежно від джерел їх надходження.
До складу грошових витрат домогосподарств входять: витрати на купівлю
продуктів харчування, алкогольних і тютюнових виробів, непродовольчих товарів, на
оплату послуг, витрати, пов'язані з веденням особистого підсобного господарства,
грошову допомогу родичам й іншим особам, витрати на купівлю нерухомості,
будівництво, придбання акцій, сертифікатів, валюти, збільшення вкладів до банківських
установ, аліменти, податки (крім прибуткового), збори, внески та ін.
Сукупні витрати домогосподарств складаються з грошових витрат, а також
вартості спожитих домогосподарством і подарованих ним родичам та іншим особам
 80

продуктів харчування, отриманих із особистого підсобного господарства та в порядку

самозаготівель, суми пільг і безготівкових субсидій на оплату житлово-комунальних
послуг, електроенергії та палива, сума безготівкових пільг на проїзд у транспорті, на
оплату телефону, путівок у санаторно-курортні заклади, на купівлю ліків, лікування,
зубопротезування тощо. Вартість подарованих домогосподарством родичам та іншим
особам продуктів харчування, одержаних з особистого підсобного господарства,
включається до сукупних витрат у зв'язку з постійним характером цієї допомоги.
У фінансових відносинах дотримується правило, згідно з яким доходи визначають
видатки. У загальному вигляді це можна віднести й до фінансів домогосподарств. Але
при цьому важливо враховувати, що в межах цих фінансів формується рівень життя
населення, а деякі видатки обов'язково мають забезпечуватися за рахунок держави та
державних фінансів: забезпечення прожиткового мінімуму, надання безкоштовної
середньої освіти, медичного обслуговування й інших соціальних виплат, гарантованих
державою.
Прожитковий мінімум — це вартісна величина набору продуктів харчування,
достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини,
збереження його здоров'я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та
мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і
культурних потреб особистості.
Фінанси домогосподарств класифікуються за різними ознаками. За
найпоширенішою схемою фінанси домогосподарств поділяються залежно від факторів і
джерел доходів, У цьому разі розрізняють:
— оплату найманої праці;
— доходи від особистого підсобного господарства та промислів, а також від
надання послуг;
— соціальні трансферти;
— доходи від тіньової та напівлегальної економіки.
Також поділяють фінанси домогосподарств за складом груп. У яких можливе
формування загальних об'єднаних фінансових потоків (доходів, фондів, видатків).
Наприклад:
— фінанси одинаків (неодружена молодь, холостяки, розведені, вдівці та ін.);
— фінанси родин, домогосподарств — часткових і повних (чоловік і жінка, їхні
діти й батьки);
— фінанси укрупнених родин (основна родина, далекі родичі, утриманці, а також
у зв'язку з появою забезпечених родин, хатньої робітниці, вихователі й ін.).
Фінанси домогосподарств характеризуються структурою видатків за їх
соціальною значущістю:
— фінанси життєзабезпечення (підтримки життя, умов існування й відновлення
працездатності);
— фінанси професійного й соціального розвитку й поновлення трудових ресурсів
(утворення, підвищення культурного рівня, виховання й навчання дітей);
— фінанси поліпшення умов життя й середовища перебування (умов роботи,
відпочинку, проживання);
 81

— фінанси соціальних пріоритетів (добровільне або необхідне створення й

підтримка адекватного соціального іміджу).
В усіх зазначених вище схемах структури фінансів домогосподарств можливе
докладне знання їх загальних доходів.
Доходи домашніх господарств. В умовах ринкової економіки чітко
охарактеризувати обсяг і структуру доходів домогосподарств досить складно. Є дві
позиції:
1) наймана праця, й особисті господарства, й індивідуальні промисли
вважаються своєрідним видом бізнесу й належать до структури підприємницьких
фінансів. У цьому разі до складу фінансів населення входять хіба що соціальні
трансферти (пенсії й допомоги інвалідам тощо);
2) до фінансів домогосподарств належать усі доходи й видатки окремої
особистості або групи людей, і фактично всі види підприємницьких доходів і видатків
входять до складу фінансів домогосподарств і включаються в цю сферу.
Наприклад, за типами доходів домогосподарств розрізняють заробітну плату,
виплати й доплати, виручку від реалізації товарів і майна, відсотки, дивіденди, курсові
різниці, пенсії, допомоги, спадщини, подарунки та ін.
Формування доходів домогосподарств відбувається майже у всіх сегментах
ринку: на ринку трудових ресурсів (заробітна плата й інші виплати, компенсаційні,
стимулювальні платежі), ринку товарів (доходи від реалізації товарів власного
виробництва, творчості, від продажу майна тощо), фінансовому ринку (доходи від
фінансових, фондових, валютних інвестицій, компенсаційно-інвестиційні доходи).
В умовах ринкової економіки активну роль у доходах населення відіграють
фінансово-кредитні інститути, фондовий ринок, що дають змогу отримувати додаткові
доходи кредитного й інвестиційного характеру (відсоток з банківських вкладів, відсотки
й дивіденди з боргових та пайових цінних паперів, позитивні курсові різниці з операцій
з фінансовими інструментами).
Утворення фондів домогосподарств. Доходи
домогосподарств, потрапивши в розпорядження осіб, які приймають рішення щодо їх
використання, групуються у фонди.
За формами утворення фонди у фінансах домогосподарств можуть бути у такому
вигляді:
— незафіксованому (без спеціальної концентрації й обмеження);
— фізично обмеженому (суми грошей, що зберігаються окремо);
— документально зафіксованому (рахунки, в тому числі цільові, цінні папери та
ін.).
Комерційні й ощадні банки беруть активну участь у формуванні й підтримці
режиму фондів домогосподарств у формах документарної фіксації під час надання
індивідуальних сейфів, трастових послуг, залучення коштів на різні рахунки. Однак
нестабільність фінансового ринку, брак системи страхування приватних заощаджень,
невисокі гарантії збереження й повернення вкладень призводять до того, що кошти
домогосподарств різного призначення зберігаються в будинках, квартирах, інших
приміщеннях і місцях, що зменшує їх потенційну інвестиційну ефективність, а іноді й
зумовлює фізичне знищення.
 82

За цільовим призначенням і функціями фонди домогосподарств поділяються

на:
— фонди життєзабезпечення (харчування, необхідний одяг, житло, ліки);
— фонди розвитку (навчання та ін.);
— фонди відновлення (відпочинок);
— фонди поліпшення середовища перебування (житло, дачі та ін.);
— фонди формування й підтримки іміджу (престижний одяг, коштовності тощо);
— резервні фонди (непередбачені випадки, обов'язкові платежі).
Обсяги коштів, що концентруються у відповідних фондах, форми їх утворення,
структуризація системи грошових фондів домогосподарств залежать від обсягів,
періодичності, стабільності доходів, особливостей професійних занять населення,
соціокультурних факторів, асортиментів і цін на товарних ринках, умов проживання в
конкретних регіонах.
Видатки домашніх господарств. Сформовані доходами домогосподарств і
згруповані у фондах ресурси використовуються під впливом внутрішніх мотивів і
зовнішніх факторів, утворюючи видатки домогосподарств.
Видатки домогосподарств також значно диверсифіковані й розрізняються за
низкою ознак. Наприклад, за роллю, яку вони відіграють у фінансах домогосподарств,
вирізняють:
— споживчі (придбання товарів і послуг);
— виробничі (у звичайне або розширене відтворення особистого виробництва,
промислів, творчості);
— інвестиційні (у кредитну систему або фондовий ринок). Велике значення має
величина видатків, їхня структура та динаміка окремих статей.
У зв'язку з цим привертають увагу постійні та змінні за величиною видатки,
фіксовані (постійні або умовно постійні), видатки, що зменшуються та знижуються.
Розрізняють видатки і за такими ознаками:
— на життєзабезпечення (харчування, одяг, житло та ін.);
— на забезпечення простого відтворення в особистих господарствах (сировина,
матеріали, ремонт устаткування);
— професійний розвиток (навчання, освіта);
— поліпшення умов життя (меблі, машини, дачі);
— захист від ризиків (страхування, технічний захист та ін.).
Можливо також виокремлення видатків періодичних, разових і випадкових,
циклічних, сезонних або присвячених до конкретних дат, а також із урахуванням різних
факторів як загального (клімат, природні умови, національні традиції, політичний
устрій, економічний розвиток країни), так і особистого (вік, релігія, спосіб життя)
характеру.
Отже, включення фінансів домогосподарств у фінансову систему дає змогу
аналізувати процеси, що відбуваються в ній, комплексніше, а отже, й ефективніше.
Питання для самоконтролю:
1. Чим обумовлена необхідність управління фінансами домогосподарств в
умовах ринку?
2. Які основні статті доходів і витрат домогосподарств?
 83

3. Розкрийте призначення фінансового планування діяльності

домогосподарств?
4. Яку роль відіграють фінанси домогосподарств у фінансовій системі
держави?

Тема 13. Страхування і страховий ринок

План.
1. Особливості фінансови відносин у сфері страхування.
2. Форми страхових фондів і організація страхування.
3. Страховий ринок і його структура

1. Особливості фінансови відносин у сфері страхування.

Страхування є самостійною сферою фінансової системи. Включаючи сферу
страхування до фінансової системи, ми виходимо з того, що економічна категорія
страхування є складовою категорії фінанси.
Страхування як економічна категорія - це сукупність особливих замкнутих
перерозподільних відносин між його учасниками з приводу формування цільового
страхового фонду і його використання для відшкодування збитків, заподіяних за
непередбачених несприятливих обставин, а також для надання матеріальної допомоги
громадянам у разі настання певних подій у їх житті.
Страхування є гарантом компенсації збитків, заподіяних майновим інтересам
держави, суб'єктів господарювання і населення. Воно значною мірою звільняє бюджет
від тягаря витрат на відшкодування збитків, що мають місце внаслідок руйнівних
природних катаклізмів, техногенних катастроф, епідемій та інших нещасних випадків,
захищає підприємців від майнових і комерційних витрат, забезпечує підтримку рівня
життя громадян.
Сутність страхування проявляється у його функціях. Вони дають змогу виявити
особливості страхування як сфери фінансової системи. Страхуванню властиві функції:
ризикова, попереджувальна, нагромаджувальна та контрольна.
Головною, визначальною є ризикова функція, оскільки страховий ризик, як
імовірність збитків безпосередньо пов'язаний з основним призначенням страхування
- надання грошової допомоги постраждалим господарствам або громадянам. Саме в
рамках ризикової функції відбувається перерозподіл грошових коштів серед учасників
страхування у зв'язку з наслідками страхових подій.
Контрольна функція страхування випливає з указаних пипі: Іпьох специфічних
функцій і проявляється одночасно з іїимі; в конкретних страхових відносинах в умовах
страхування. Відповідно до вимоги контрольної функції здійснюється фінансовий
контроль за правильним проведенням страхових операцій.
Страхові відносини включають: страхові платежі; виплату страхового
відшкодування; перестрахування; розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому
ринку; отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.
Страхові платежі - це перерахування коштів страхувальником страховику. Вони
можуть здійснюватись одноразово чи поетапно. Внесення страхових платежів
 84

здійснюється на основі страхових тарифів - розміру плати з одиниці страхової суми.

Страховий тариф (брутто-ставка) складається з двох частин
- нетто-ставки та навантаження. Нетто-ставка відображає ту частину тарифу, яка
призначена для виплати страхового відшкодування.
Страховий тариф відображає ціну страхування. Це основний чинник конкуренції
на страховому ринку. Чим більше охоплено страхувальників, чим менші витрати
страховика, тим нижчий розмір страхового тарифу і тим більші можливості для
залучення нових клієнтів.
Страхове відшкодування - це виплата страховиком застрахованому (або
отримувачу) повної чи часткової суми збитків. Розмір страхового відшкодування
залежить від двох чинників - страхової суми і страхового збитку. Страхова сума - це
сума, на яку застрахований об'єкт страхування, або розмір максимальної
відповідальності страховика за договором у разі настання страхового випадку.
Страховий збиток являє собою вартісну оцінку заподіяних застрахованому втрат.
Страхові відносини між суб'єктами страхування регулюються відповідними
угодами між страховиком і страхувальником, які мають юридичну силу. Документом,
який засвідчує факт страхування, називається страховим полісом (свідоцтвом). Він
видається страховиком після сплати страхового внеску (разового чи першого). У
страховому полісі вказуються об'єкт і вид страхування, строки дії договору і страхові
випадки.
Розрізняють терміни "страховий випадок" і "страхова подія". Страховий випадок -
це можлива подія, настання якої може спричинити збитки. Він характеризує певний
ризик, від якого і здійснюється страхування. Страхова подія являє собою подію, що
фактично настала. Вона має бути офіційно зареєстрована. Тобто страховий випадок - це
можлива подія, а страхова подія - це та, що відбулася.
2. Форми страхових фондів і організація страхування.
У практиці господарювання економічна категорія страхування проявляється через
формування спеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків -
страхових фондів.
Створення страхових фондів, у свою чергу, може здійснюватись у трьох формах:
фонди самострахування; централізоване страхове забезпечення; колективні страхові
фонди.
Самострахування грунтується на індивідуальній відповідальності й полягає в
тому, що кожна юридична і фізична особа формує власні страхові (резервні) фонди за
рахунок власних доходів. Це дорога і нераціональна форма. З цих причин сфера
самострахування обмежена мінімальними потребами і виражається насамперед у
створенні фінансових резервів суб'єктами господарювання та певного резервування
коштів фізичними особами. Більш поширена ця форма в банківській сфері, де вищий
ступінь ризику і встановленодосить високий рівень відповідальності.
Централізоване страхове забезпечення засновується на державній
відповідальності й передбачає відшкодування втрат за рахунок загальнодержавних
коштів. При цьому частина цих коштів виділяється в окремі фонди, наприклад
резервний фонд Кабінету Міністрів. Формується він у розмірі до 1 % обсягу видатків
загального фонду Державного бюджету і входить до складу видатків державного
 85

бюджету України. Порядок використання коштів з резервного фонду бюджету

визначається Кабінетом Міністрів України.
Самострахування і централізоване страхове забезпечення можуть здійснюватися в
натуральній і грошовій формах. До фінансової системи належать страхові відносини в
грошовій формі.
Створення колективних страхових фондів ґрунтується на солідарній
відповідальності учасників цих фондів. Суть відносин страхування полягає в тому, що
формування страхових фондів здійснюється за рахунок внесків усіх учасників, а
відшкодування збитків з цих фондів проводиться для тих, хто їх зазнав унаслідок
певних подій і обставин.
Колективне страхування є найбільш доцільною, економною, ефективною і
раціональною формою створення страхових фондів. Порівняно з самострахуванням
воно значно дешевше, оскільки засноване на солідарній відповідальності. Ці витрати
юридичних і фізичних осіб характеризують їх плату за зниження рівня ризику
фінансових втрат. Раціональна організація страхової справи означає її надійність і
раціональність: з одного боку, наявність централізованих коштів забезпечує високі
гарантії відшкодування збитків, з іншого - дає змогу ефективно використовувати
тимчасово вільні кошти на фінансовому ринку.
Об'єктами страхування можуть бути майно, життя і здоров'я громадян,
працездатність та працевлаштування, недоотриманий прибуток при здійсненні
фінансових та господарських операцій тощо.
3. Страховий ринок і його структура
Поняття страхового ринку трактується в економічній літературі в двох аспектах.
По-перше, страховий ринок - це особлива сфера грошових відносин, де об'єктом купівлі-
продажу є специфічна послуга - страховий захист і де формується її пропонування і
попит на неї. По-друге, страховий ринок являє собою складну інтегровану систему
страхових і перестрахових організацій (страховиків), що здійснюють страхову
діяльність.
Об'єднавши ці два підходи можна визначити страховий ринок як сукупність
страхових компаній і послуг, що ними надаються.
Суб'єктами страхового ринку є страховики (страхові компанії), які надають
страхові послуги, страхувальники (фізичні і юридичні особи і держава). Посередниками
в проведенні страхування виступають страхові агенти і страхові брокери (брокерські
фірми).
Страхові агенти це, як правило, фізичні особи, які укладають угоди страхування зі
страхувальниками від імені страховика. Страховими агентами в деяких випадках
можуть бути юридичні особи. Це транспортні підприємства, котрі здійснюють
обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті, нотаріальні
контори, банки, які поряд із послугами з основної діяльності можуть укладати договори
страхування. Взаємовідносини страхових агентів -юридичних осіб зі страховиками
регулюються відповідними угодами.
Специфічним товаром на страховому ринку є страхові послуги.
 86

Страховий ринок залежно від масштабів попиту і пропозиції на страхові послуги

можна поділити на місцевий (регіональний), національний (внутрішній), світовий
(зовнішній, глобальний).
За галузевими критеріями структура страхового ринку поділяється на ринки
особистого, майнового страхування та страхування відповідальності.
Страхові організації в процесі розвитку страхового ринку повинні прагнути до
розширення асортименту видів страхування, поліпшення кількості та якості страхових
послуг, до стабілізації страхових тарифів. Цьому сприятиме не тільки конкуренція, а й
співробітництво між страховиками в різноманітних формах, включаючи участь у
перестрахуванні і формуванні гарантійних фондів на випадок банкрутства окремих
страховиків.
Питання для самоконтролю:
1. Які суттєві ознаки характеризують специфічність категорії страхування?
2. У чому економічна сутність страхування?
3. Які функції властиві страхуванню?
4. Хто с суб'єктами страхування?
5. Що включають страхові відносини?
6. У яких формах створюються страхові фонди?
7. У чому полягає сутність самострахування?
8. Яким чином здійснюється централізоване страхове забезпечення?
9. Як формуються колективні страхові фонди?
10. В яких формах може проводитись страхування?
11. Як класифікується страхування залежно від об'єктів страхових відносин?
12. Що виступає об'єктом страхування в особистому і медичному страхуванні?
13. Як Забезпечується державне регулювання страхового ринку?

Тема 14. Фінансовий ринок

План.
1. Призначення фінансового ринку
2. Характеристика основних видів фінансового ринку

1. Призначення фінансового ринку

Фінансовий ринок є складовою сферою фінансової системи держави. Він може
успішно функціонувати лише в умовах ринкової економіки, коли преважна частина
фінансових ресурсів мобілізується суб'єктами підприємницької діяльності на засадах їх
купівлі-продажу. За допомогою фінансового ринку, як правило, мобілізуються і
використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси або ресурси, що мали
обумовлене раніше цільове призначення.
За економічною сутністю фінансовий ринок - це сукупність економічних
відносин, пов'язаних з розподілом фінансових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово
вільних грошових коштів і цінних паперів.
Об'єктами відносин на фінансовому ринку є грошово-кредитні
ресурси, цінні папери та фінансові послуги, суб'єктами відносин - держава,
підприємства різних форм власності, окремі громадяни.
 87

В організаційному плані фінансовий ринок - це сукупність ринкових фінансових

інституцій, що супроводжують потік к лнтів від власників фінансових ресурсів до
позичальників. До них належать комерційні банки, валютні та фондові біржі,
інвестиційні фонди компаній, лізингові організації, пенсійні та страхові фонди,
раціональний банк, позабіржові торговельні системи, розрахунково-клірингові
організації, депозитарії, інвестиційні керуючі, реєстратори, інші фінансові інституції, які
відповідно до чинного законодавства можуть здійснювати операції на фінансовому
ринку.
Торгівля фінансовими ресурсами може здійснюватися в різних формах і різними
методами, що визначає розгалуженість і різноманітність фінансового ринку.
Операції на фінансовому ринку здійснюються за допомогою фінансових
інструментів. За видами фінансових ринків фінансові інструменти поділяються на:
інструменти кредитного ринку: гроші і розрахункові документи, які обертаються
на грошовому ринку;
інструменти фондового ринку: цінні папери, які обертаються на цьому ринку;
інструменти валютного ринку: іноземна валюта, розрахункові валютні документи,
а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок;
інструменти страхового ринку: страхові послуги, які пропонуються до продажу
(страхові продукти), а також розрахункові документи і окремі види цінних паперів, які
об ;луговують цей ринок;
інструменти ринку золота (срібла, платини): названі види цінних металів, які
використовуються з метою формування фінансових резервів, і цінні папери, які
обслуговують цей ринок.
Фінансовий ринок досягає найбільшої ефективності, коли задіяні усі його
складові: ринок грошей і валютний ринок, ринок кредитів, ринок цінних паперів, ринок
фінансових послуг. Усі ці складові фінансового ринку перебувають у тісному
взаємозв'язку. Наприклад, збільшення обсягу вільних грошових коштів, що є у
населення і підприємств, веде до розширення ринку кредитів і цінних паперів. І,
навпаки, випуск цінних паперів знижує потребу у фінансуванні народного господарства
за рахунок кредитів і акумулює тимчасово вільні грошові кошти інвесторів.
2. Характеристика основних видів фінансового ринку
Ринок грошей. Основне призначення ринку грошей полягає у забезпеченні
оптимальної структури грошової маси та її кругообігу. Обсяг цього ринку визначається
кількістю грошей в обігу, а його структура - співвідношенням різних грошових
агрегатів. Оскільки грошовий ринок охоплює використання грошей у тому числі як
засобу нагромадження і платежу, то саме у цьому сегменті він пересікається із
фінансовим ринком. Ринок грошей має справу з короткотерміновими фінансовими
активами, що є високоліквідними та малоризиковими. Інструментами цього ринку є
казначейські векселі і короткострокові комерційні векселі. Придбання
короткотермінових боргових зобов'язань здійснюється тільки у тимчасове користування.
На валютному ринку предметом торгівлі є іноземна валюта. Об'єкт валютного
ринку - валютні операції з продажу й обміну національної та іноземної валют. До
суб'єктів ринку належать продавці валюти, її покупці й посередники: банки, валютні
біржі, брокерські фірми, підприємницькі структури, міжнародні валютні, кредитні й
 88

фінансові організації. Обов'язковим суб'єктом валютного ринку є також держава, яка

своїм законодавством установлює правила функціонування валютного ринку. Операції
купівлі-продажу валюти можуть здійснюватись з різними цілями. Суб'єкти
підприємницької діяльності купують валюту для проведення міжнародних розрахунків.
Ринок кредитних ресурсів. Ринок кредитних ресурсів - це процес залучення
коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності й строковості. Кредитний
ринок є одним із найстаріших і найважливіших сегментів фінансового ринку.
Суб'єктами ринку кредитів є кредитори, позичальники і держава в особі центрального
банку, який контролює виконання чинного законодавства учасниками ринку кредитів і
регулює ринок за допомогою економічних методів. Організаційно-функціональними
учасниками ринку кредитних ресурсів є комерційні банки, брокерські контори,
дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інституції. Усі вони виконують
посередницькі функції, залучають вільні фінансові ресурси від юридичних і фізичних
осіб і надають їх у тимчасове користування іншим економічним агентам, які потребують
додаткових коштів. У такий спосіб фінансові посередники забезпечують міжгалузевий
та міжрегіональний перерозподіл грошового капіталу.
Ринок цінних паперів. Важливою складовою фінансового ринку є ринок цінних
паперів, який ще називають фондовим ринком. Фондовий ринок охоплює частину
кредитного ринку і повністю ринок інструментів власності. Іншими словами, цей ринок
інтегрує операції щодо боргових інструментів, інструментів власності, а також їхніх
похідних, що виражається через випуск спеціальних документів (цінних паперів), які
мають власну вартість і можуть продаватися, купуватися та погашатися. Фондовий
ринок виступає засобом забезпечення нормального функціонування всіх галузей
економіки, а також засобом поєднання державних, інституційних та індивідуальних
інтересів, захисту грошових коштів населення від інфляції та покращання його
матеріального становища.
Інструментами забезпечення обороту фінансових ресурсів на фондовому ринку є
цінні папери.
Цінні папери - грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини
позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила та їх власником і
передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також
можливість передання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим
особам.
Акція являє собою документ, який засвідчує право на певну частину власності
акціонерного товариства і дає право на отримання доходу від неї у вигляді дивідендів.
Існують різні види акцій, які встановлюють різні права їх власників: прості й
привілейовані; іменні та на пред'явника; паперові та електронні; номінальні та без
номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом.
Облігація являє собою боргове зобов'язання позичальника перед кредитором, яке
оформляється не кредитною угодою, а продажем-купівлею спеціального цінного папера.
Облігації поділяються на різні види залежно від емітента, способу виплати доходу,
термінів, на які вона випускається, умов обігу та надійності.
Казначейські зобов'язання - це вид цінних паперів на пред'явника, які розміщуються
серед населення виключно на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхнім
 89

власником грошових засобів до бюджету й дають право на отримання фінансового

доходу. Можуть бути випущені такі види казначейських зобов'язань - довгострокові (від
п'яти до десяти років), середньострокові (від одного до п'яти років), короткострокові (до
одного року).
Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування коштів. Власник
сертифіката має право на одержання доходу у вигляді процента, розмір якого
визначається банком. Банки видають сертифікати строкові та до запитання, іменні та на
пред'явника.
Вексель - це письмове абстрактне й безспірне зобов'язання позичальника сплатити
після настання строку визначену суму грошей власникові векселя. Векселі є двох видів -
прості й переказні. Простий вексель - це письмове зобов'язання, яке позичальник видає
кредитору про сплату визначеної суми грошей після настання строку. Переказний
вексель є письмовим наказом кредитора позичальникові про сплату йому або тому, кого
він укаже, певної суми грошей після настання строку. Цей вексель набуває сили
зобов'язання лише після того, як позичальник акцептує його. Порядок випуску та обігу
векселів визначається урядом.
Спекулятивними об'єктами фондової торгівлі є також опціони й ф'ючерси. Опціон
- це угода між партнерами, один із яких виписує і продає опціонний сертифікат, а інший
купує його, тобто отримує право до обумовленої дати за фіксовану ціну придбати певну
кількість акцій в особи, яка виписала опціон, або ж продати їх. Головною особливістю
опціону є те, що його покупець одержує право купити чи продати акції за попередньо
погодженими умовами, а продавець контракту бере на себе зобов'язання з їх виконання.
Ф'ючерс також є контрактом, згідно з яким особа, що уклала його, бере на себе
зобов'язання після закінчення певного строку продати клієнтові відповідну кількість
фінансових інструментів за обумовленою ціною.
Суб'єкти, які беруть участь в операціях з цінними паперами, є учасниками ринку
цінних паперів.
Емітенти цінних паперів - юридичні, а у випадках, передбачених законом, фізичні
особи, які від свого імені випускають цінні папери з метою залучення фінансових
ресурсів для свого розвитку і зобов'язуються виконувати обов'язки, що випливають з
умов їх випуску.
Інвестори - фізичні, юридичні особи та інституційні інвестори, котрі мають вільні
грошові кошти, необхідні для інвестування з метою збільшення ринкової вартості
цінних паперів.
Найбільш активними серед інституційних інвесторів с комерційні банки, пенсійні
фонди, страхові компанії. Менш активними є промислові чи торгові підприємства,
компанії, господарські товариства.
Посередники на ринку цінних паперів - це такі фінансові організації, які надають
посередницькі послуги. Серед посередницьких послуг виділяють брокерські, дилерські
та послуги щодо здійснення підписки. Згідно з цим розрізняють таких посередників як:
брокери, дилери та андерайтери.
Фінансові посередники виконують роль сполучної ланки між емітентом та
інвестором. З одного боку, вони виконують посередницькі функції стосовно емітента,
проводячи операції з випуску і розміщення цінних паперів на ринку. Добре знаючи
 90

ринок, вони краще розуміються на тому, які цінні папери та умови їх випуску найбільш
доцільні для конкретного емітента, як провести роботу, щоб забезпечити розміщення
цінних паперів. З іншого боку, вони надають послуги інвесторам у придбанні цінних
паперів, виходячи з побажань інвестора стосовно дохідності й надійності вкладень. Роль
фінансових посередників на ринку цінних паперів надзвичайно важлива, адже саме вони
визначають його активність та ефективність.
Ринок фінансових послуг як складова фінансового ринку являє собою сферу
різноманітних послуг, що надаються суб'єктам фінансових відносин -підприємницьким
структурам. державі і громадянам у процесі їх фінансової діяльності.
До найхарактерніших видів фінансових послуг належить лізинг. Суб'єктами
лізингових операцій є: продавець лізингового майна, тобто його виробник;
лізингодавець - організація, у тому числі банківська або небанківська фінансова
установа; лізингоодержувач - підприємство, яке отримує в користування майно за
договором лізингу. У межах довгострокової оренди розрізняють дві основні форми
лізингових операцій - фінансовий і оперативний лізинг.
Фінансовий лізинг полягає в тому, що під час дії лізингової угоди орендар
виплачує орендодавцю всю величину амортизації орендованого майна. Після закінчення
такої угоди лізингоодержувач може повернути об'єкт оренди лізингодавцю, викупити
його за залишковою вартістю або укласти нову угоду на оренду. Об'єктами фінансового
лізингу є переважно виробничі будівлі та споруди.
Оперативний лізинг є таким видом орендних операцій, за якого лізингова угода
укладається на термін менший, ніж період амортизації орендованого майна
(здебільшого на 2-5 років). Як і за фінансового лізингу, після закінчення терміну угоди
вона може бути продовжена на нових умовах. В іншому разі майно повертається
власникові або викуповується за договірною ціною. Отже, лізинг дає змогу
підприємствам та організаціям отримувати необхідні виробничі фонди без значних
одноразових затрат, а також уникнути витрат, пов'язаних із моральним старінням
засобів виробництва.
Питання для самоконтролю:
1. Що є об'єктивною передумовою функціонування фінансового ринку?
2. В чому полягає економічна сутність фінансового ринку?
3. Що являє собою фінансовий ринок з організаційної сторони?
4. Які існують складові фінансового ринку?
5. За якими ознаками структурується фінансовий ринок?
6. Що являє собою ринок грошей?
7. Що таке фондовий ринок?
8. У чому полягає призначення первинного і вторинного фондового ринку?
9. Які інструменти використовуються на ринку цінних паперів?
10. Які суб'єкти функціонують на ринку цінних паперів?

Тема 15. Фінансовий менеджмент

План.
1. Сутність фінансового менеджменту
2. Мета та функції фінансового менеджменту
 91

3. Принципи організації фінансового менеджменту

4. Стратегія і тактика фін+ансового менеджменту 1. Сутність фінансового
менеджменту
Основний зміст фінансового менеджменту полягає в управлінні формуванням,
розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єктів господарювання та
оптимізації обороту їх грошових коштів. Матеріальною основою фінансового
менеджменту є грошовий оборот підприємства, який спричинює зміну форм вартості і
супроводжується потоками платежів і розрахунків.
Ефективно управляти грошовим оборотом означає: передбачати його можливий
стан на близьку і далеку перспективу; уміти визначати обсяги та інтенсивність
надходження і витрат грошових коштів як в поточному, так і в довгостроковому
періодах.
У широкому розумінні фінансовий менеджмент — це стратегія і тактика
фінансового забезпечення підприємницької діяльності, що дає змогу ефективно
управляти рухом грошових коштів і знаходити оптимальні фінансові рішення.
Поняття "фінансовий менеджмент" можна одночасно розглядати в трьох
аспектах:
як систему раціонального управління фінансами підприємства; як
орган управління фінансами підприємства; як форму
підприємницької діяльності.
Як система управління фінансами підприємства фінансовий менеджмент є
процесом розробки мети управління фінансами підприємств та її досягнення за
допомогою методів і важелів фінансового механізму. В цьому аспекті фінансовий
менеджмент є не лише системою ефективного управління фінансовими ресурсами, а й
однією з ключових підсистем загальної системи управління підприємства, в рамках якої
вирішуються питання: якою має бути величина й оптимальний склад активів, щоб
досягти поставленої мети підприємницької діяльності; де знайти джерела фінансування і
як оптимально сформувати їх цільову структуру; як організувати поточне і
перспективне управління фінансовою діяльністю, щоб забезпечити платоспроможність і
фінансову стійкість підприємства?
Динамічність фінансової системи зумовлена постійними змінами фінансових
показників, що характеризують різні аспекти фінансової діяльності у зв'язку з
безперервним потоком грошових видатків і надходжень підприємства.
Водночас, динамізм фінансових процесів на підприємстві зумовлений
відкритістю системи фінансового управління з погляду впливу інформаційних потоків,
значною чутливістю фінансових результатів діяльності до зміни факторів зовнішнього
середовища. Тому вибір конкретних фінансових інструментів, фінансових методів і
важелів управління має здійснюватись не лише з урахуванням внутрішніх можливостей
підприємства, а й таких зовнішніх факторів, як інфляція, правове і нормативне
забезпечення, податкове середовище, ціна ресурсів, конкуренція, кон'юнктурна стадія в
окремих ринкових сегментах тощо.
Як орган управління фінансовий менеджмент включає фінансову дирекцію та
безпосередньо фінансових менеджерів, які шляхом різних управлінських заходів
справляють цілеспрямований вплив на фінансову діяльність підприємства. Фінансові
 92

менеджери відповідають за постановку проблем фінансового характеру, аналіз

доцільності вибору конкретного рішення з наявних альтернативних варіантів, реалізації
прийнятого рішення, здійснення оперативної фінансової діяльності
І нарешті, фінансовий менеджмент як форма підприємництва
передбачає творчий підхід до вирішення фінансових проблем, використання наукових
основ планування і управління, фінансового аналізу, нововведення (інновації). Сутність
фінансового менеджменту як форми підприємництва виражається в обміні:
2. Мета та функції фінансового менеджменту
Зміст політики управління окремими аспектами фінансової діяльності
підприємства значною мірою залежить від обраних пріоритетних цілей і завдань
фінансового менеджменту. Залежно від конкретних умов господарювання, місії та
стратегічних цілей діяльності підприємства, стадії його життєвого циклу,
кваліфікаційного рівня фінансових менеджерів, прийнятої етики ведення бізнесу,
допустимого рівня ризику в процесі управління фінансами можуть вирішуватися такі
завдання: виживання в умовах конкурентної боротьби; уникнення банкрутства та
фінансових потрясінь;нарощування капіталу та оптимізація його
структури;забезпечення постійних темпів зростання обсягів виробництва і реалізації
продукції;лідерство у боротьбі з конкурентами;пошук фінансових ресурсів для галузевої
та регіональної диверсифікації господарської діяльності;максимізація чистого
прибутку;забезпечення рентабельності діяльності;мінімізація витрат та ризиків і т. ін.
Єдиного погляду на пріоритетність цілей фінансового менеджменту в
економічній літературі немає.Враховуючи, що управління фінансами будь-якого
суб'єкта господарювання здійснюється в інтересах його власників, основну мету
фінансового менеджменту логічно розглядати через призму максимізації фінансового
благополуччя власників капіталу підприємства, що забезпечується шляхом постійного
підвищення ринкової вартості підприємства і його акцій.
Більш детально сутність фінансового менеджменту розкривається через систему
його основних завдань, які передбачають:забезпечення фінансової стійкості
підприємства в процесі його розвитку. Це завдання реалізується шляхом формування
ефективної політики фінансування господарської та інвестиційної діяльності
підприємства, оптимізації фінансової структури його капіталу.
Оптимізація грошового обігу і підтримка постійної платоспроможності
підприємства. Це завдання вирішується шляхом ефективного управління грошовими
потоками підприємства в процесі кругообігу його грошових коштів, підтримки
ліквідності його обігових коштів на рівні, що забезпечує постійну платоспроможність.
Забезпечення максимізації чистого прибутку шляхом ефективного управління
активами підприємства, оптимізації їх розміру і складу, ефективної податкової,
амортизаційної та дивідендної політики.
Забезпечення мінімізації фінансових ризиків за рахунок зменшення рівня їх
концентрації, використання методів уникнення та нейтралізації негативних наслідків
фінансово-господарської діяльності, формування страхових фондів, передачі ризиків
страховим компаніям
3. Принципи організації фінансового менеджменту
 93

Концептуальна сутність фінансового менеджменту полягає в розгляді його як

форми управління процесами фінансування підприємницької діяльності, адекватної
економіці ринкового типу.
Фінансовий менеджмент базується на трьох основних концепціях:
Концепція теперішньої вартості, зміст якої полягає у вкладенні капіталу з метою
його подальшого нарощення. Тобто отриманий новий капітал має відшкодувати первісні
інвестиції, компенсувати їх інфляційне знецінення і забезпечити частку нарощення
капіталу — прибуток.
Концепція підприємницького ризику випливає з попередньої концепції, оскільки
об'єктивність оцінки теперішньої вартості майбутніх доходів за прогнозними даними
залежить від точності такого прогнозу, повноти інформаційного забезпечення,
кваліфікації експертів.
Концепція грошових потоків полягає у розробці політики підприємства щодо
залучення фінансових ресурсів, організації їх руху, підтримання їх у певному якісному
стані. Фінансовий менеджер повинен знати, яка кількість грошових коштів потрібна для
сплати заборгованості, виплати дивідендів, коли буде надлишок грошових коштів або,
навпаки, їх дефіцит, і залежно від цього приймати фінансові рішення про розміщення
тимчасово вільних коштів або залучення додаткових фінансових ресурсів.
Концепції фінансового менеджменту базуються на відокремленості державного
бюджету від бюджетів підприємств. Необхідними умовами ефективного
функціонування фінансового менеджменту є: підприємницька діяльність;
самофінансування; ринкове ціноутворення;ринок праці;ринок капіталів;чітка
регламентованість державного регулювання діяльності підприємств, що ґрунтується на
системі ринкового законодавства.
До основних принципів фінансового менеджменту можна віднести:плановість та
системність — планування матеріальних, трудових і фінансових ресурсів з метою
забезпечення їх збалансованості, системність у розробці стратегії і тактики
фінансування, в реалізації запланованих заходів; цільова спрямованість — орієнтація на
цілі й завдання, які на цей момент ставить перед собою підприємство (підвищення
рентабельності, зростання продуктивності праці, створення позитивного іміджу,
запровадження інновацій, зміцнення конкурентних позицій на ринку, залучення
матеріальних і фінансових ресурсів і т. д.); диверсифікованість капіталовкладень у двох
аспектах: по-перше, інвестування грошових коштів у різні цінні папери, інвестиційні
проекти; по-друге, створення багатопрофільних підприємств, що займаються різними
видами підприємницької діяльності; стратегічна орієнтованість — орієнтація на
стратегію довгострокового розвитку підприємства, знання та врахування стратегічних
настанов конкурентів, випереджальне управління фінансами підприємства;
варіативність — прогнозування різноманітних варіантів розвитку фінансової системи
підприємства, пошук та обґрунтування альтернативних фінансових рішень.
4. Стратегія і тактика фінансового менеджменту
Фінансова діяльність підприємства — це швидкозмінюваний, динамічний процес,
вона має здійснюватися з урахуванням можливих перспектив її розвитку.
Стратегічний фінансовий менеджмент якраз і полягає у прогнозуванні напрямків
фінансової діяльності на майбутнє, моделюванні параметрів розвитку фінансових
 94

процесів з урахуванням прогнозних змін факторів зовнішнього середовища. Фінансову

стратегію можна визначити як формування системи довгострокових цілей фінансової
діяльності підприємства і вибір найбільш ефективних шляхів їх реалізації. У зв'язку з
орієнтацією фінансової стратегії на довгострокову перспективу стратегічні фінансові
рішення мають незначну деталізацію.
На відміну від стратегічного управління фінансами тактика фінансового
менеджменту характеризується середнім рівнем деталізації рішень і залежить від
поточних можливостей підприємства. У розробці стратегії фінансового управління
фінансовий менеджер орієнтується на необхідність забезпечення самофінансування
підприємства, тобто накопичення капіталу, достатнього для фінансування розширеного
відтворення. Отже, в процесі стратегічного управління фінансами здійснюється пошук
шляхів нагромадження капіталу і перерозподілу фінансових ресурсів у найбільш
перспективні сфери бізнесу або в розширення масштабів діяльності підприємства.
І тактичні, і стратегічні цілі фінансового менеджменту є однаково пріоритетними,
незважаючи на те, що згідно з принципом стратегічної орієнтованості тактика
управління фінансами є формою деталізації стратегії і розробляється відповідно до
визначених раніше стратегічних орієнтирів діяльності підприємства. Але нерідко в
реальному житті у зв'язку з необхідністю покращити поточні фінансові показники
фінансові менеджери вимушені на деякий час (або навіть зовсім) відмовитися від певних
стратегічних дій. Так, тактичні завдання можуть стати для підприємства
першочерговими у таких випадках:якщо серйозно погіршиться фінансовий стан
підприємства і виникне реальна загроза банкрутства; коли вилучення ресурсів для
реалізації стратегічних завдань може призвести до погіршення фінансових показників
підприємства протягом кількох років; якщо запропоновані стратегічні дії є дуже
ризикованими і можуть справити непередбачуваний вплив на ринкові позиції
підприємства та його платоспроможність.

Тема 16. Міжнародні фінанси

План.
1. Сутність і призначення міжнародних фінансів
2. Міжнародні фінансові організації
3. Міжнародний фінансовий ринок

1. Сутність і призначення міжнародних фінансів

Виникнення і розвиток міжнародних фінансів зумовлено широким розвитком
процесів міжнародної економічної інтеграції, що супроводжуються глобалізацією
економічних зв'язків, широкомасштабним переміщенням капіталів, об'єднанням
фінансових ресурсів у світовому масштабі. Міжнародна фінансова інтеграція визначає
напрямки й пріоритети сучасного етапу інтернаціоналізації господарського життя,
впливає на формування принципів податкової та бюджетної політики і насамкінець на
стратегічні фінансові інтереси всіх країн і певних регіонів.
Функціонуючи в міжнародній сфері, фінанси впливають на економічні інтереси
учасників міжнародних зв'язків, опосередковують міжнародний інтеграційний процес,
сприяючи його розвитку і поглибленню.
 95

Міжнародні фінанси - це сукупність перерозподільних відносин, що виникають у

зв'язку з формуванням і використанням на світовому або міжнародному рівнях фондів
фінансових ресурсів. Тобто за допомогою міжнародних фінансів здійснюється
міждержавний перерозподіл фінансових ресурсів. Глобальною системою
акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам є міжнародний
фінансовий ринок.
Міжнародні фінансові відносини являють собою досить складну систему руху
грошових потоків. Вони можуть бути згруповані за такими напрямами:
• взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн;
• взаємовідносини держави з юридичними і фізичними особами інших країн;
• взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними
фінансовими організаціями;
• взаємовідносини держави і суб'єктів господарювання з міжнародними
фінансовими інституціями.
У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб'єктів держави, підприємств
і громадян, виділяються наднаціональні суб'єкти - міжнародні організації і міжнародні
фінансові інституції. Фінанси міжнародних організацій, міжнародник фінансових
інституцій та міжнародний фінансовий ринок є складовими міжнародних фінансів.
2. Міжнародні фінансові організації і міжнародні фінансові інституції
Діяльність міжнародних фінансових організацій пов'язана з виконанням певних
функцій, які визначаються їх статутами. Фінансове забезпечення виконання цих
функцій здійснюється через фонди грошових коштів, що формуються цими
організаціями. Провідними міжнародними організаціями є: Організація Об'єднаних
Націй та Європейський Союз.
Організація Об'єднаних Націй була заснована наприкінці другої світової війни з
метою підтримання миру. До сфер її діяльності також входять економічні, соціальні та
гуманітарні проблеми, права людини, охорона навколишнього середовища.
Бюджет ООН формується за рахунок внесків країн-членів ООН. Розмір внесків
визначається залежно від рівня економічного розвитку країни. В основі розрахунків
лежить норматив платежів, який залежить від обсягів ВНП даної країни. Кошти
бюджету ООН використовуються на адміністративні та накладні витрати (38%) і
фінансування міжнародних проектів та проведення різних заходів міждержавного
значення (62%). Так, в Україні, реалізуються проекти за Програмою розвитку (ЮНДП),
Управління Верховного комісара у справах біженців (ЮНХКР), Дитячого фонду
(ЮНІСЕФ), Фонду народонаселення (ЮНФПА), Міжнародної організації праці (ЇЛО),
Міжнародного агентства з атомної енергії (ІАЕА).
Європейський Союз створено з метою економічної співпраці Європейського
економічного співтовариства. Було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і
послуг, скасовано митні бар'єри, здійснено уніфікацію податкового законодавства,
створено європейську валютну систему. Розвиток інтеграційних процесів завершився
проголошенням Європейського Союзу, до якого входять такі країни: Німеччина,
Австрія, Данія, Бельгія, Франція, Голландія, Люксембург, Велика Британія, Швеція,
Фінляндія, Португалія. Іспанія, Італія, Ірландія, Греція та ін.
 96

Бюджет ЄС формується за рахунок надходжень від країн Союзу. Всі доходи

поділяються на дві групи: внески країн-членів та доходи бюджету ЄС. Внески кожної
країни до бюджету визначаються залежно від рівня її економічного розвитку, який
відображається у виробленому ВНП.
Специфікою бюджету ЄС як ланки міжнародних фінансів є наявність власних
доходів. До них належать, по-перше, мита і сільськогосподарські податки, якими
обкладаються продукти, що імпортуються з країн, які не є членами
Союзу. По-друге, важливе місце займає податок на додану вартість, який
встановлюється за єдиною для всіх країн ставкою по відношенню до уніфікованої в усіх
країнах бази оподаткування (ставка податку не може перевищувати 1,4%), Установлено
ліміт бюджету ЄС - він не може перевищувати 1,2% загального обсягу
ВНП Союзу.
Міжнародні фінансові інституції створюються на світовому і регіональному
рівнях для сприяння економічному розвиткові країн - засновників цих організацій, їх
основним завданням є мобілізація коштів і надання допомоги на кредитних засадах для
здійснення важливих економічних проектів.
До світових міжнародних фінансових інституцій належать Міжнародний
валютний фонд (МВФ), група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків.
Регіональні фінансові інституції створюються за континентальною ознакою. До них
належать: Європейський банк реконструкції та розвитку; Азіатський банк розвитку;
Африканський банк розвитку; Міжамериканський банк розвитку, Лондонський та
Паризький клуби кредиторів та ін.
Міжнародний валютний фонд є провідним світовим фінансовим інститутом, який
має статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародній
конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а почав функціонувати у 1947 р. Основними
цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у
сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання
платіжних балансів країн - членів Фонду.
Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн-членів Фонду. Розмір внеску
визначається рівнем економічного розвитку країни та її місцем у світовій економіці й
міжнародній торгівлі. При необхідності, крім власного капіталу МВФ може
використовувати позикові кошти. За статутом він може отримувати кошти в будь-якій
валюті як від офіційних органів, так і на приватному ринку позикових капіталів. Досі
позики отримувались від казначейств та центральних банків країн-членів Фонду, а
також від Швейцарії та Банку міжнародних розрахунків. На приватному ринку кошти не
залучались.
Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування, з метою надання
фінансової допомоги країнам, у яких утворилось від'ємне сальдо платіжного балансу,
регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою
економікою.
Кредитування здійснюється з різними цілями у різних формах та на різних
умовах. Воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балансу,
компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Фінансові операції, які
 97

є основним напрямом діяльності, МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн -

членів Фонду.
Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних
взаємовідносин. У сучасних умовах, коли курси валют є плаваючими, а не фіксованими,
роль Фонду полягає в узгодженні валютної політики країн-членів Фонду. Насамперед,
кожна країна повинна, відповідно до статуту МВФ, співробітничати з Фондом та з
іншими країнами з метою забезпечення і підтримки стабільних валютних курсів, її
економічна та фінансова політика має спрямовуватись на забезпечення економічного
зростання при розумній стабільності цін.
Будучи провідним міжнародним фінансовим інститутом, МВФ здійснює
постійний нагляд і спостереження за світовою економікою. Він формує значний масив
інформації як в цілому по світовій економіці, так і в розрізі окремих країн. Щомісячний
збірник фінансової статистики, що видається МВФ, включає дані про динаміку
економічного зростання і цін, грошовий обіг, експорт та імпорт, стан платіжного
балансу, величину офіційного золотого запасу, рівень валютних резервів, розміри
зарубіжних інвестицій, динаміку валютних курсів та ін. Країни-члени Фонду зобов'язані
без перешкод надавати всю необхідну інформацію.
Другою за значенням у системі міжнародних фінансових інституцій, є група
Світового банку, яка включає до свого складу Міжнародний банк реконструкції та
розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову
корпорацію (МФК) та багатостороннє агентство з гарантування інвестицій (БАГІ) і
спеціалізовану структуру -Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних
конфліктів (МЦУІК).
Серцевиною групи є МБРР, який був заснований разом з МВФ в 1945 р. і почав
функціонувати в 1946 р. Учасниками банку можуть бути лише країни-члени МВФ.
Основною метою діяльності банку є сприяння розвитку економіки країн -членів МБРР
через надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Спочатку
ця діяльність була спрямована на країни, що зазнали втрат унаслідок Другої світової
війни. Нині головним напрямом діяльності є країни, що розвиваються. Джерелами
ресурсів банку є: статутний капітал; залучення коштів через випуск облігаційних позик;
резервний фонд.
Статутний капітал сформовано за рахунок внесків країн-членів. Внески
здійснюються через підписку на акції в межах установлених квот. Квоти кожної країни
визначаються відповідно до її економічного потенціалу. Резервний фонд утворюється за
рахунок банку.
Кредитування здійснюється у двох формах - системні позики та інвестиційні
кредити. Системні позики надаються урядам окремих країн під програми
макроекономічної стабілізації та інституційні зміни. Кошти не мають цільового
призначення і можуть використовуватись урядом на власний розсуд, у тому числі і на
фінансування дефіциту бюджету. Інвестиційні кредити видаються під конкретні
інвестиційні проекти. Основними напрямами кредитування є галузі інфраструктури
(енергетика, транспорт, зв'язок), а також сільське господарство, охорона здоров'я та
освіта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів.
 98

Міжнародна асоціація розвитку надає безпроцентні кредити найбіднішим країнам

світу терміном до 50 років на пільгових умовах - 0,75 %.
Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорентабельним приватним
підприємствам країн, що розвиваються, причому без гарантії урядів відповідних країн.
Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій проводить страхування
іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від
націоналізації, воєн, заворушень, зривів контрактів та ін., чим сприяє розвитку
діяльності як інституцій групи Світового банку, так і приватних інвесторів.
Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів виконує функції з
урегулювання спорів між урядами окремих країн та їх інвесторами.
Банк міжнародних розрахунків є першою в історії міжнародною фінансовою
інституцією. Основне завдання банку полягає у налагодженні співробітництва між
центральними банками провідних країн світу та здійснення розрахунків між ними. Банк
забезпечує також здійснення розрахунків між країнами, що входять до Європейської
валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції
та операції на фондовому ринку.
У Європі в рамках ЄС функціонують Європейський центральний банк,
Європейський інвестиційний банк і Європейський банк реконструкції та розвитку
(ЄБРР).
3. Міжнародний фінансовий ринок
Міжнародний фінансовий ринок виник у середині XX ст. Його головне
призначення полягає в тому, аби за допомогою акумуляції вільних фінансових ресурсів
у деяких країнах забезпечити між ними їх перерозподіл для сталого екойомічного
розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу.
Нині міжнародні фінансові ринки - це величезні фінансові центри, які
мобілізують і перерозподіляють у всьому світі значні обсяги фінансових ресурсів. Вони
сформувались на основі розвитку міжнародних економічних відносин. З
функціонального погляду - це система акумуляції і перерозподілу світових фінансових
потоків з метою безперервного і рентабельного відтворення. З інституційного погляду -
це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж,
через які здійснюється рух світових фінансових потоків. У результат 74 конкуренції
сформувались світові фінансові центри - Нью-Йорк, Лондон, Цюрих, Люксембург,
Франкфурт-на-Майні, Сінгапур та ін. Новим світовим фінансовим центром після Другої
світової війни став Токіо.
Поява фінансових центрів на периферії світового господарства, таких як
Багамські Острови, Сінгапур, Сянган (Гонконг), Панама, Бахрейн та ін. обумовлена
нижчими податками й операційними витратами, незначним державним втручанням,
ліберальним валютним законодавством. Світові фінансові центри, де кредитні установи
здійснюють операції в основному з нерезидентами в іноземній для даної країни валюті,
дістали назву фінансових центрів "офшор". Такі фінансові центри слугують також
податковим сховищем, оскільки операції на них не оподатковуються місцевими
податками і вільні від валютних обмежень.
 99

Міжнародний фінансовий ринок має три складові: міжнародний ринок грошей

(валютний ринок), міжнародний ринок кредитних ресурсів, міжнародний ринок цінних
паперів.
Міжнародні валютні ринки - це купівля й продаж іноземної валюти або цінних
паперів в іноземній валюті на основі попиту і пропозиції. Є світові і регіональні
міжнародні валютні ринки. Найбільшим світовим валютним ринком є лондонський, на
якому проводиться майже половина всіх валютних операцій. Учасниками міжнародних
валютних ринків є банки, банкірські будинки, брокерські фірми, транснаціональні
корпорації. Інструментами валютних операцій є банківські перекази -поштові й
особливо телеграфні, у тому числі з використанням електронної техніки (Рейтер-ділінг,
Телерейт), телекса і телефону.
Міжнародний ринок кредитних ресурсів - це специфічна сфера руху коштів між
країнами. Кредитні ресурси па міжнародному ринку рухаються на
загальноідомихпринципах, а саме: обов'язкового повернення коштів, терміновості,
платності і забезпеченості.
Міжнародний ринок цінних паперів - це теж форма мобілізації капіталів з метою
задоволення виробничих потреб. Він набув розвитку у другій половині XX ст., коли
було знято обмеження в національних законодавствах на вивіз капіталу. Питання для
самоконтролю:
1. Що являють собою міжнародні фінанси і в чому їх призначення?
2. За якими напрямами можуть бути згруповані міжнародні
фінансові відносини?
3. Які існують міжнародні фінансові організації і міжнародні фінансові
інституції?
4. Як формується бюджет ООН і за якими напрямами витрачаються його кошти?
5. Які функцїї виконує МВФ?
6. Як сформовано капітал МВФ?
7. У яких формах здійснюється кредитування МВФ ?
8. Які фінансові інституції входять до групи Світового банку і які функції вони
виконують?
9. В чому полягає призначення міжнародного фінансового ринку?

Тема 17. Фінансова безпека держави

План.
1.Сутність фінансової безпеки держави.

2.Показники, які визначають фінансову безпеку, та напрями її зміцнення. 1.

Сутність фінансової безпеки держави.

Фінансова безпека держави — поняття досить багатопланове в економічному
контексті та надзвичайно актуальне в політичному, бо є результатом практичних заходів
з боку законодавчої та виконавчої влад держави в сфері фінансів. Насамкінець вона
визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави
за певний проміжок часу. До числа цих показників належать: величина внутрішнього й
 100

зовнішнього боргів; рівень інфляції; стійкість національної валюти; сальдо платіжного

балансу.
Внутрішні й зовнішні борги давно стали невід'ємною складовою фінансової
системи більшості країн світу. Вони зумовлені наявністю дефіциту бюджету, тобто
держава не завжди має змогу провести скорочення витрат відповідно до наявних
доходів. Тоді виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, які можна одержати
або завдяки емісії грошей, або запозиченням як всередині держави, так і ззовні.
Покриття дефіциту бюджету через запозичення має низку переваг, до яких належать:
керованість інфляційними процесами в державі; підвищення рівня касового виконання
бюджету; зміцнення фінансового становища в державі тощо. Однак непродумане й
надмірне використання запозичень для покриття витрат бюджету має низку негативних
ознак. Так, використання запозичень на покриття поточних витрат призводить у
подальшому до зростання дефіциту бюджету. Значне використання запозичень протягом
двох-трьох років створює фінансову піраміду, яка зумовлює фінансовий крах системи в
цілому, оскільки повернення боргів і виплата відсотків за ними призводить до
постійного зростання боргів, а це скорочує витрати бюджету за іншими статтями. Як
правило, при надмірному зростанні боргів держава вдасться до їх реструктуризації, що в
свою чергу викликає недовіру до неї з боку інших держав і міжнародних фінансових
інститутів.
2. Показники, які визначають фінансову безпеку держави.
Відповідно до міжнародних стандартів і загальноприйнятих наукою показників
оптимальний розмір боргів держави не повинен перевищувати 70 відсотків від річного
обсягу валового внутрішнього продукту. При перевищенні цього рівня держава може
втратити фінансову незалежність і стати державою-банкрутом.
Звісно, використання запозичень мас низку принципів, порушення яких може
суттєво впливати на фінансову безпеку держави. Розміщення короткотермінових
боргових зобов'язань створює нестабільність і постійне напруження в фінансуванні
витрат бюджету, тому перевага повинна надаватися довгостроковим запозиченням. В
свою чергу довгострокові запозичення можливі при наявності довіри до уряду і держави
в цілому. Важливе значення мас також наявність системи страхування ризиків.
При здійсненні запозичень повинна провадитися політика обмеження допуску
нерезидентів на ринок державних цінних паперів, оскільки нерезиденти можуть суттєво
вплинути на фінансову стабільність у державі шляхом спекулятивних дій як на
первинному, так і на вторинному фондовому ринках. Крім того, нерезиденти
здійснюють вивіз із держави капіталу, одержаного в формі відсотків. Розміщення
державних запозичень всередині держави повинно бути зорієнтовано також на участь
населення, тобто фізичних осіб. Це, крім усього, сприятиме зростанню добробуту
населення за рахунок одержаних відсотків на вкладені кошти. Борги держави
економічно виправдані лише в тому разі, якщо здійснювані за їх рахунок видатки
сприяють збільшенню майбутніх доходів або приводять до скорочення майбутніх
бюджетних видатків, тобто мають позитивний рівень прибутковості, що дає змогу
державі в подальшому погасити основну суму боргу й сплатити відсотки за ним. До
таких видатків належать інвестиції, і тому приріст державної заборгованості згідно з
економічною теорією не повинен перевищувати суми державних інвестицій. У багатьох
 101

країнах таке обмеження закріплене в конституціях. Останніми роками щорічний приріст

державних боргів в Україні на порядок перевищував обсяги бюджетних інвестицій.
Високі темпи зростання боргових зобов'язань, як наслідок збереження високого
рівня бюджетного дефіциту, неминуче зменшують довіру до уряду з боку вітчизняних
та іноземних інвесторів, а отже, призводять до зростання процентних ставок (як плати за
ризик) і подальшого загострення бюджетних проблем — зростання видатків держави на
обслуговування своїх зобов'язань, до необхідності скорочення видатків, не пов'язаних із
виплатою відсотків, або ж необхідності нових запозичень.
Не менш важливим показником фінансової безпеки держави є рівень інфляції.
Загалом інфляція — це системне явище, яке пов'язане не лише з грошовим обігом, а з
усією економічною системою, із загальним становищем в економіці, її місцем у
світовому розподілі праці. Слід зауважити, що інфляція не завжди проявляє себе в
зростанні цін. Ціни можуть бути досить стабільними, а інфляція може бути прихованою,
бути насамперед у формі бюджетної заборгованості громадянам із заробітної плати й
інших соціальних виплат, неплатежів тощо. Інфляція — це завжди сигнал про фінансову
небезпеку, яка потребує певних заходів із боку владних структур держави. Вона є
проявом порушення рівноваги всієї економічної системи і насамперед у сфері грошового
обігу. Основною причиною інфляції с спад виробництва, коли товарне
забезпечення грошей
зменшується, що призводить до зростання цін. Обмеження грошової маси в обігу
гальмує зростання цін, але негативно впливає на виробництво, породжує систему
неплатежів і зростання боргових зобов'язань.
Спад виробництва може бути зумовлений, з одного боку, зменшенням
споживчого попиту, а з другого — технологічною відсталістю виробництва, зростанням
його матеріало- та енергомісткості, низьким рівнем використання виробничих
потужностей тощо. З огляду на це й антиінфляційні заходи повинні бути різними.
При зменшенні споживчого попиту на товари інфляція в розмірі до 4 відсотків
може сприяти зростанню виробництва і стати стимулом до економічного зростання.
Коли темпи інфляції переходять межу 4—5 відсотків, темпи економічного зростання
починають зменшуватися, а коли інфляція сягає 25—45 відсотків, економічне зростання
припиняється, на зміну йому приходить стагнація й спад виробництва, який поступово
поглиблюється. При стагнації понад 5 років фінансову незалежність держава втрачає.
Інфляція, зумовлена технологічними й технічними причинами, не може бути
усунена лише монетарними заходами. Для цього потрібні інвестиції в економіку з
метою її технічного переоснащення, вирівнювання умов господарювання для всіх
виробників, підвищення конкурентоспроможності продукції, стимулювання щодо
збільшення населенням заощаджень у фінансових активах, які повинні згодом стати
інвестиціями, спроможними пожвавити виробництво. Антиінфляційна політика в
умовах перехідної економіки має вжити низку заходів у сферах зовнішньоекономічної,
виробничої, інституційної, фінансової, кредитної, соціальної діяльностей. Заходи у всіх
цих напрямках повинні проводитися паралельно, оскільки затримки з їх впровадженням
в якій-небудь із них може зумовити зростання інфляції й поглиблення фінансової кризи.
У сфері зовнішньоекономічної діяльності замість надмірної лібералізації доцільно
було б використовувати гнучку систему митних тарифів, диференційованих за різними
 102

видами товарів. Це дасть змогу вирівняти умови діяльності на національному ринку як

вітчизняних, так і іноземних виробників. У перехідній економічній системі як
антиінфляційні мають бути використані заходи в сфері антимонопольної політики,
спрямовані на стримування підвищення цін виробників-монополістів. Це підвищить
ступінь конкурентності ринку й знизить ціни. Додатковими заходами антиінфляційної
політики є, зокрема, процес розвитку ринку цінних паперів і завдяки цьому мобілізація
вільних коштів юридичних і фізичних осіб.
Ринок цінних паперів є також необхідним елементом у перетворенні наявних, але
не працюючих нині заощаджень, в інвестиції, що дасть змогу пожвавити інвестиційну
сферу та ліквідувати накопичені у виробництві диспропорції. Важливим елементом анти
інфляційної політики може стати відома на заході теорія "бюджетного
мультиплікатора". Суть її в тому, що за рахунок бюджетних витрат створюються нові
підприємства й робочі місця. Це дає можливість отримати додаткові реальні доходи, які
можуть знов спрямовуватися на нові інвестиції. Усе це безпосередньо сприяє
розширенню попиту, який стимулює подальше виробництво. Що стосується ролі
бюджетних коштів у нинішніх умовах, то на цьому слід зупинитися окремо. Така увага
саме до них зумовлена тим, що всі інші джерела інвестиційних ресурсів, необхідних для
поновлення економічного зростання, нині дуже обмежені. Власні кошти підприємств
поки що надто незначні, їх не вистачає не лише на інвестиції, а й на поточні витрати.
Підприємства не можуть ні оплатити сировини, ні виплатити заробітної плати, ні
розрахуватися з бюджетом. Про інвестиції, навіть за сприятливого податкового режиму,
ніхто не дбає. Слід враховувати й те, що в наявних умовах бюджетні ресурси обмежені,
тому тут доцільно виділити державні інвестиції в окремий бюджет — бюджет розвитку.
Джерелами формування його доходів можуть бути запозичення як на міжнародних
фінансових ринках, так і на внутрішньому, в тому числі цільові запозичення — під
конкретні проекти. Ними можуть бути доходи від приватизації та грошова емісія.
Використання бюджетних коштів на інвестиційні цілі створює кращі умови для
економічного зростання в порівнянні з витратами на соціальні цілі. Створення бюджету
розвитку — це лише перший крок, наступним має стати створення загального
інвестиційного клімату для вітчизняних і зарубіжних інвесторів, у тому числі й за
рахунок широкого застосування практики прискореної амортизації та пільгового
режиму оподаткування тих підприємств, які активно проводять інвестування у сферу
розширення виробництва на території України за пріоритетними напрямками.
До найзручніших заходів держави, що спрямовані на створення сприятливого
інвестиційного клімату, належать також заходи щодо стимулювання платоспроможного
попиту кредитними важелями: кредитна експансія (збільшення пропозиції позиченого
капіталу шляхом зниження обов'язкових резервів та облікової ставки); кредитування за
рахунок бюджетних ресурсів тих сфер економіки, у розвитку яких зацікавлена держава;
гарантування платоспроможності позичальників, у діяльності яких зацікавлена держава.
Для активізації у державі економічного життя і задоволення потреб у фінансових
ресурсах при здійсненні структурної перебудови економіки може бути також
використана кредитна емісія. Вона допомагає розв'язати проблему нестачі грошей в
економіці та звузити сферу взаємозаліків, інших грошових сурогатів. Важливим
показником фінансової безпеки держави є стабільність і конвертованість національної
 103

валюти. Цього можна досягти за наявності досконалого валютного законодавства,

достатніх резервів національного банку, ефективної валютної політики в державі.
Звичайно, як зазначалося вище, основу стабільності національної валюти насамперед
забезпечує стабільний розвиток економіки і відповідно рівень дефіциту бюджету. Про
це йшлося вище. Водночас стабільність національної валюти, її забезпечення мають свої
особливі форми і методи виявлення та функціонування. Так, важливого значення
набувають джерела надходження іноземної валюти в державу і напрямки її
використання, можливість вільного доступу до купівлі валюти на ринку, проведення
політики курсоутворення шляхом встановлення режиму "плаваючого" курсу тощо.
Питання для самоконтролю:
1. Розкрийте роль і місце фінансової безпеки держави в економічній безпеці.
2. Які фактори визначають фінансову безпеку держави?
3. Охарактеризуйте основні структурні компоненти фінансової безпеки
держави.
4. Які основні пріоритети існують на сьогодні в напряму зміцнення фінансової
безпеки України?
Тема 18. Фінанси країн з розвиненою ринковою економікою
План.
1. Еволюція та сучасні риси фінансових систем країн з розвиненою ринковою
економікою.
2. Фінансова система Сполучених Штатів Америки.
3. Фінансова система Федеративної республіки Німеччини.

1. Еволюція та сучасні риси фінансових систем країн з розвиненою ринковою

економікою
Як показує світова, а особливо європейська практика, сучасні фінансові системи
високорозвинених держав значною мірою зумовлені особливостями державотворення,
розвитком економіки, соціальними параметрами і навіть традиціями, менталітетом
населення протягом багатьох століть. Наприклад, окремі елементи фінансової системи
Великої Британії, організація бюджетного процесу, основні підходи до ведення
державної діяльності були сформовані ще у XVII ст. При цьому досягнення в обмеженні
прав монарха у сфері фінансів, які можна спостерігати у цій державі ще з ХІП ст., тісно
корелюють із роллю держави в економіці та масштабами перерозподілу ВВП сьогодні,
рівень яких є нижчим від країн-сусідів, зокрема Франції та Німеччини.
Навпаки, у Франції впродовж довгого часу підтримувалися абсолютизм та
жорстка централізація, що відобразилося на параметрах і структурі фінансової системи
нині. Тривалі періоди відсутності єдиної державності, наявність великої кількості
окремих князівств на території Німеччини зумовили у новітній час її федеративний
устрій та наклали відбиток на архітектоніці фінансів. Особлива трудова та соціальна
етика населення Скандинавських країн зробила можливим у XX ст. виникнення моделі
держави загального добробуту, яка грунтується на принципах співучасті та солідарності,
громадського контролю у сфері державних фінансів, що дає змогу без жодних
негативних наслідків підтримувати найвищий у світі рівень оподаткування, разом із
відповідними масштабами компенсаційних дій держави щодо надання суспільних благ і
 104

перерозподілу доходів. Подібних історичних закономірностей та зв'язків можна навести

велику кількість. Однак саме вони переконують у необхідності погляду в минуле з
метою кращого розуміння сьогодення фінансової системи будь-якої держави.
Упродовж розвитку цивілізації функції, які виконує держава, досить суттєво
еволюціонували. Так, у стародавньому світі коло завдань, що виконувала держава, було
дуже обмеженим — головним чином, це видатки на управління (утримання системи
влади), оборону країни, підтримку правопорядку та судочинство. Держава мала
мінімальні економічні функції, переважно розвивалась інфраструктура — дороги, мости
тощо. Тривалий час навіть військові витрати були не досить суттєвими, оскільки
регулярних армій у повному розумінні не існувало; вони є винаходом лише кількох
останніх століть. Наприклад, у Стародавній Греції кожен громадянин був воїном, і у
випадку війни мав озброюватися за власний кошт. Видатки на такі звичні сьогодні
напрямки, як освіта, охорона здоров'я, а особливо на програми перерозподілу доходів,
соціальний захист, пенсійне забезпечення державою практично не проводились аж до
початку XX ст.
Причини такого становища полягають, з одного боку, у нездатності тогочасної
економічної системи забезпечити формування достатньої додаткової вартості внаслідок
низької продуктивності суспільного виробництва та нерозвиненості грошових відносин.
Саме тому тривалий час не складалося передумов для залучення певної частини
створеної вартості до державної скарбниці. З іншого боку, значні обсяги перерозподілу
унеможливлювалися характером суспільно-політичних відносин, адже контрольованість
над суспільними фінансами абсолютно не забезпечувалась. Практично до XVIII ст.
державні фінанси будь-якої європейської країни були невіддільними від королівської
казни, що не гарантувало платнику податків подальше суспільно-корисне витрачання
коштів.
На найбільш ранніх етапах держава використовувала переважно негрошові механізми
— примусову працю рабів і селян-общинників, які повинні були віддавати різні
продукти й предмети вжитку (у Стародавньому Єгипті ще у Ш тис. до н. е.). Іншим
важливим джерелом формування ресурсів держави було проведення загарбницьких воєн
і експлуатація ресурсів колоній, що особливо характерно для Стародавньої Греції та
Риму, які застосовували такого роду фінансове насилля до підкорених і поневолених
народів.
Зародження феодалізму на території Європи привело до поступової
переорієнтації державної скарбниці на внутрішньодержавні джерела доходів. З V та
практично до XIV ст. значну частку доходів забезпечувала експлуатація земель, лісів,
надр — ресурсів, які перебували у власності самого короля. Одним із важливих джерел
доходів у цей час також виступали дарування та пожертви, які спочатку мали
добровільний і тимчасовий характер. Коли королю не вистачало доходів від власності (з
причини надзвичайних обставин, наприклад воєн), він звертався до суспільних
прошарків з пропозицією збору додаткових коштів — субсидій. Такі заходи спочатку
мали тимчасовий характер та формально вважались добровільними, а далі
трансформувались у примусові збори — податки.
Лише у XIX ст. деякі чинники економічного, соціального та політичного
характеру зумовили необхідність і забезпечили можливості істотного зростання ролі
 105

держави у суспільному житті, що паралельно призвело до збільшення акумульованих

нею ресурсів та, відповідно, державних витрат. Зокрема, після промислової революції
суттєво посилилась економічна роль держави, її участь у фінансуванні різноманітних
проектів (наприклад, будівництво залізних доріг, флоту). За мету ставилося
стимулювання економічного зростання та отримання переваг у міжнародній
конкурентній боротьбі, яка загострилась у цей період.
Унаслідок посилення інтегрованості суспільства, зростання міст, щільності
проживання населення, коли рівень освіти, добробуту, стан здоров'я однієї людини
почали суттєво впливати на усіх інших, з'явилась необхідність забезпечення
мінімального рівня суспільних благ для кожного з метою недопущення епідемій,
злочинності, суспільних конфліктів. Це сприяло поступовому збільшенню державних
витрат на освіту, охорону здоров'я, заходи перерозподілу доходів від багатих до бідних.
У кінці XIX та на початку XX ст. відбулось колосальне збільшення державних витрат на
військові цілі під впливом боротьби за переділ світу та намагання захоплення колоній.
Особливо гостро це проявилось у період Першої світової війни.
Змінились також політичні умови формування державної фінансової політики. На
початку XX ст. було повністю скасовано майновий виборчий ценз, за якого право
обирати і бути обраним до парламенту мали лише багаті. Це призвело до виходу на
політичну арену нових суспільних сил, сприяло зростанню впливовості партій лівого
спрямування, які пропагували більшу соціальну спрямованість державної політики, що
кардинально відобразилось на бюджетах європейських країн. У зазначений період
державні видатки починають спрямовуватись не тільки на виконання традиційних
державних функцій, а й на соціальний захист населення: страхування робітників від
нещасних випадків на виробництві, встановлення пенсій у зв'язку зі старістю, допомоги
у зв'язку з безробіттям, страхування на випадок захворювань. Все це зумовлювало
необхідність збільшення видатків бюджету, надавало йому більшої соціальної
спрямованості. Саме на період кінця XIX — початку XX ст. припадає запровадження
переважної більшості програм соціального характеру.
З розвитком господарства, диференціацією об'єктів оподаткування (більш чітким
виділенням доходів від праці, капіталу, ренти) набули розвитку і нові форми
оподаткування. Кардинальні зміни у податкових системах розвинутих держав відбулися
на зламі XIX та XX століть. У США — це введення федеральних податків на прибуток
корпорацій (1908 р.), на особисті доходи (1913 р.), на спадщину (1916 р.); у Великій
Британії — прогресивного оподаткування доходів і спадщини (1911 р.), податку з
обороту (1916 р.); у Франції — податку на автомобілі (1893 р.), прибуткового податку
(1916 р.), податку з обороту (1920 р.); у Канаді — податків на прибуток корпорацій
(1916 р.), на індивідуальний дохід (1917 р.), податку з продажу (1920 р.).
Як державні фінанси загалом, так і бюджети розвинутих демократичних країн
мають чітко виражений перерозподільний та соціальний і меншою мірою "виробничий"
характер: частка трансфертів у видатках державного бюджету становить 55—70 %, а
витрат на товари і послуги, витрат на постачання суспільних благ — 15—30%. Державні
видатки в Україні, навпаки, все ще більшою мірою спрямовуються на утримання та
забезпечення діяльності бюджетних установ (витрати на товари і послуги становлять від
близько 50 % усіх видатків бюджету). Для високо розвинутих держав переважно
 106

характерний не надто високий рівень участі держави у видатках капітального характеру.

Цю функцію найбільш ефективно може виконувати лише ринок. Натомість аналіз
структурних особливостей державних видатків вказує на чітко виражену їх соціальну
спрямованість.
Характерною ознакою фінансової політики високо розвинутих держав є її
інкременталістський, тобто стабільний, виважений характер. Так, обсяги фінансування
видаткових програм змінюються з року в рік лише на незначний відсоток, і тенденція до
зміни пропорцій є чіткою та прогнозованою. До питання змін у податковій системі
також підходять виважено — ставки податків коригуються поступово лише на
незначний відсоток, для запобігання негативному впливу на стан державних фінансів,
ринкову та соціальну структуру. В Україні потреби швидкої трансформації привели до
обрання іншого шляху — радикального реформування, що виявилось у динамічних,
навіть хаотичних щорічних зрушеннях структури бюджетів.
Загальною тенденцією останніх двох десятиліть у сфері управління державним
сектором високорозвинених держав є зниження кількості державних підприємств.
Державна власність переважно зосереджена у ключових галузях, які забезпечують
національну безпеку. Навіть для країн із традиційно високим рівнем державної
власності, наприклад, Фінляндії, Франції, у 90-х роках характерними були
приватизаційні процеси. При цьому завдання ставились досить різноманітні — від
забезпечення конкурентоспроможності економіки, економії бюджетних витрат до спроб
поліпшити стан державних фінансів та зменшити державний борг.
Важливий вплив на функціонування державних фінансів здійснюють політичні
чинники. Політичні інститути та конституційне право з моменту виникнення сучасної
демократичної моделі державних фінансів стали виконувати функцію активного
коригування перерозподільних процесів. Тісний зв'язок політичних і фінансових
процесів спостерігався і впродовж усього XX ст., коли найбільші зміни фінансової
політики розвинутих держав відбувались саме після виборів, з приходом до влади нових
політичних сил. Яскравими прикладами цього є політика Ф. Рузвельта та Р. Рейгана у
США, М. Тетчер у Великій Британії, Ш. де Голля у Франції, Л. Брхарда у Німеччині.
Прикладами негативного впливу політики на фінанси є політичні кризи, які нерідко
супроводжуються зміною уряду. Проте як показує практика останніх десятиліть, у
державах з розвинутою демократією наслідки таких потрясінь для державних фінансів
не є кардинальними. Завдяки стратегічному плануванню вдається забезпечити
спадковість фінансової політики незалежно від того, яка політична сила перебуває при
владі, а механізми громадського контролю та прозорість бюджетної процедури
забезпечують ефективність державних фінансів за будь-якої політичної кон'юнктури.
2. Фінансова система Сполучених Штатів Америки
Формування фінансової системи США пов'язане з особливостями їх історії, яка,
порівняно з окремими європейськими країнами, є доволі нетривалою. Так, саме
виникнення США як незалежної держави частково можна вважати результатом
конфлікту фіскальних інтересів Великої Британії та її американських колоній. Колоністи
вважались британськими підданими та платили лише непрямі податки. У 1764 та 1767
рр. британський парламент підвищив непрямі податки на товари, що вводились у
Північноамериканські колонії, а спроби запровадження прямого оподаткування, зокрема
 107

гербового збору (збір з ділових паперів, судових документів, шлюбних контрактів),

стали поштовхом до масових виступів. Незважаючи на незначне фіскальне значення,
заходи метрополії підкреслювали право англійського парламенту обкладати податками
колонії. Колонії висунули гасло, яке раніше англійська буржуазія протиставляла
абсолютизму монархії: "Жодних податків без представництва", яке вимагало права в
обмін на сплату податків делегувати представників колоній до британського
парламенту. Саме під цим гаслом почалась Війна за незалежність 1776—1783 рр. З
метою недопущення можливості фіскальної тиранії центру над суб'єктами федерації
Конституцією США 1787 р. за федеральним урядом були закріплені лише непрямі
податки (мито та акцизи). Лише на початку XX ст. була введена знаменита 16-та
поправка до конституції, згідно з якою федеральний уряд одержав право на
запровадження податків на доходи.
У середині XIX ст. фінансові питання стали однією з причин Громадянської війни
Півночі та Півдня 1861—1865 рр. У США розгорнулась боротьба між прихильниками
вільної торгівлі та протекціоністами (за проведення політики фритредерства виступали
південні штати, а за протекціонізм — північні). У результаті перемоги північних штатів
у Громадянській війні було запроваджено високий протекціоністський тариф
проти європейських товарів.
Після Першої світової війни найпомітніший слід в історії США залишив
президент Ф. Рузвельт. У 1932 р. для подолання економічної кризи Ф. Рузвельт
проголосив політику "нового курсу", суть якої полягала в тому, що методами фіскальної
і бюджетної політики американська держава почала інтенсивно втручатись в економічні
процеси з метою їх регулювання. Зокрема держава почала фінансувати допомогу
безробітним, житлове будівництво, суспільні роботи, скорочення
сільськогосподарського виробництва.
На сьогодні Сполучені Штати Америки — федеративна республіка у складі 60
штатів і федерального округу Колумбія, низки островів. Федеральна влада складається з
трьох гілок — законодавчої, виконавчої та судової. Кожен штат як суб'єкт федерації
наділений республіканськими повноваженнями, а тому також має власну законодавчу,
виконавчу та судову владу. Штати мають широкі повноваження в проведенні соціально-
економічної політики. На території штату діють власні закони та конституція штату, які
не повинні суперечити Конституції та законам США. Лише в питаннях зовнішніх
відносин, у військовій та митній сфері, деяких інших загальнодержавних справ права
штатів є обмеженими.
Рішення у сфері державних фінансів у першу чергу приймаються законодавчою
та виконавчою владою. Законодавча влада представлена Конгресом, який складається з
двох палат: сенату та палати представників. Найзначнішими представниками
законодавчої влади в управлінні державними фінансами є Головна контрольна служба
(ГКС) та Бюджетна служба Конгресу (БСК). ГКС здійснює зовнішню ревізію урядових
агентств; БСК — експертний орган парламенту для аналізу проекту бюджету та
законодавства стосовно бюджетної сфери з метою здійснення парламентом більш
раціонального бюджетного вибору. БСК засновано у ході бюджетної реформи 1974 р.
Виконавча влада зосереджена у руках президента. Посади прем'єр-міністра в
США немає, а роль уряду виконує Адміністрація президента. Серед органів виконавчої
 108

влади головними повноваженнями у сфері державних фінансів наділене

Адміністративно-бюджетне управління (АБУ), яке відповідає за розроблення бюджету і
є складовою Адміністрації президента. При президенті також діє Рада економічних
консультантів — дорадчий орган, який допомагає формувати засади економічної
політики. Важливу роль відіграє також Міністерство фінансів, повноваження якого
головним чином стосуються етапу виконання та контролю у сфері бюджету.
Судова влада представлена федеральними судами, судами штатів та місцевими
судами. Федеральна судова система включає також низку спеціальних судів — митний,
податковий, військовий.
Штати копіюють федеральну систему влади, мають власну конституцію,
парламент. Виконавча влада у штаті представлена губернатором. У графствах, до яких
прирівнюються великі міста, обирається рада і мер. В окремих містах діє комісійна
система, де населення обирає невелику комісію, яка управляє містом. Застосовується
також система найманого управління, яка діє під контролем обраної
ради.
Фінансова система США складається з таких елементів:
1) фінанси федерації, які включають федеральний бюджет, бюджет округу
Колумбія (столичний), спеціальні фонди федерального рівня, фінанси державних
підприємств;
2) фінанси 50 штатів, кожен з яких має власний бюджет, спеціальні фонди та
фінанси підприємств, що знаходяться у власності штату;
3) місцеві фінанси, до яких входять місцеві бюджети (графств та інших місцевих
адміністративних одиниць, серед яких — округи, муніципалітети, міста), фінанси
комунального господарства, різноманітні фонди.
Організація фінансової системи в США характеризується високим рівнем
автономності — кожен з рівнів державного управління самостійно проводить бюджету
та податкову політику. Загалом через державні фінанси перерозподіляється близько
третини ВВП.
Всі урядові видатки розподіляються між рівнями фінансової системи приблизно у
таких пропорціях: на федеральні фінанси припадає 60 %, на фінанси штатів — 15 і на
місцеві фінанси — 25 %. Із загальнодержавного рівня забезпечується національна
оборона, деякі програми соціального захисту, видатки на обслуговування державного
боргу, на розвиток економіки, на зовнішні зв'язки, фінансування загальнодержавної
влади.
Оскільки США є федеративною державою, то існує три бюджетні рівні —
федеральний, бюджети штатів та місцеві бюджети (загалом більше 12 тисяч). Бюджетна
історія США налічує два століття. За цей час бюджетні відносини трансформувались у
чітку злагоджену систему, що дає змогу ефективно вирішувати масштабні зовнішні та
внутрішні проблеми.
Бюджетний рік у США починається 1 жовтня і закінчується ЗО вересня.
Бюджетний процес складається з трьох основних стадій, тісно пов'язаних між собою:
1) вироблення президентського варіанту проекту бюджету;
2) робота Конгресу над бюджетом;
3) виконання бюджету.
 109

Після затвердження бюджету Конгресом розпочинається його виконання

Міністерством фінансів та міністерствами і відомствами. Розподілом бюджетних коштів
відповідно до періодів серед відомств займається АБУ. Кожне агентство повинне мати
систему внутрішнього контролю, яка забезпечує належне використання коштів.
Контрольні функції на цьому етапі також здійснює Головна контрольна служба — орган
контролю Конгресу.
Приблизна структура видатків федерального бюджету така: 15 % спрямовується
на оборону, приблизно 2 — на освіту, 20 — на охорону здоров'я, 20 — на
обслуговування державного боргу, 20 % — на соціальне забезпечення. Освіта
переважно фінансується з місцевих бюджетів та бюджетів штатів. Близько 40—60 %
доходів регіональних бюджетів штатів та територіальних одиниць формуються за
рахунок трансфертів.
Фінансова політика США тісно пов'язана з політичними процесами.
3. Фінансова система Федеративної Республіки Німеччини
У Німеччині, одній з перших держав світу, під впливом робітничого руху і
профспілкових організацій було запроваджено закони соціального характеру
(страхування на випадок захворювань, втрати працездатності, пенсійне забезпечення
робітників), покладено обмеження на застосування дитячої праці.
Економіка та фінанси країни зазнали суттєвих руйнувань у період світових воєн.
Фінансова система ФРН складається з таких елементів: фінанси федерації (федеральний
бюджет, спеціальні фонди, фінанси державних
підприємств); фінанси земель у складі відповідного бюджету, спеціальних фондів,
фінансів підприємств; місцеві фінанси (місцеві бюджети та фінанси комунальних
підприємств).
ФРН є федеративною республікою, країною парламентської демократії.
Німецький бундестаг, нижня палата парламенту, яка обирається всенародно, має у ФРН
вирішальне право законотворення. У процесі законотворення бере участь і бундесрат
(Федеральна рада), верхня палата парламенту, в якій зібрано представників земель.
Федеральна рада складається з членів земельних урядів і не є виборним органом. Під
час голосування голоси представників земель подаються єдиним блоком. Бундесрат має
право оскаржувати всі закони, схвалені в бундестазі. Закони, що зачіпають основні
принципи федерації або інтереси земель, потребують згоди верхньої палати парламенту.
Глава держави — федеральний президент, але він є "слабкою" фігурою, порівняно
з федеральним канцлером — головою федерального уряду. Федеральний президент не
входить до складу ні уряду, ні законодавчих органів. Тонгу ключова фігура виконавчої
влади — федеральний канцлер, який очолює уряд.
Адміністративно Німеччина поділена на землі, округи та общини. Всі землі мають
широкі права автономії, зокрема кожна з них має конституцію, парламент, прем'єр-
міністра, котрий є головою виконавчої влади і главою землі, загальні вищі суди, суди
першої та другої інстанцій, Конституційний суд. Землі мають самостійний бюджет, а в
Баварії навіть проголошено власне громадянство. Землі мають право укладати державні
договори з іншими державами.
У ФРН фінансовий рік для всіх суб'єктів державного права збігається з
календарним. У бюджетному процесі головну роль відіграють такі органи влади та їхні
 110

структурні підрозділи; уряд і міністерство фінансів; представницькі органи — бундестаг

(бюджетний комітет (традиційно голова цього комітету обирається від представників
опозиційних партій), підкомітет з перевірки звітності (бере участь у перевірці виконання
бюджету), незначна кількість власних співробітників з бюджетних питань, Федеральна
рахункова палата) і бундесрат (затверджує закон про бюджет як верхня палата
парламенту); Федеральний казначейський двір. Крім цього, забезпечується широка
участь науковців і громадськості.
Федеральний казначейський двір є незалежним державним закладом, який діє
згідно з аедеральною і земельними конституціями. До його функцій входить контроль за
економічною і фінансовою діяльністю; він може перевіряти роботу Міністерства
фінансів.
На рівні федерації проект бюджету готує Міністерство фінансів. Уряд подає цей
проект на розгляд парламенту, який при розгляді бюджету може вимагати від уряду
будь-яку необхідну інформацію. Реалізується це право через письмові й усні звернення,
депутатські запити, запрошення на секційні та пленарні засідання відповідних урядових
осіб.
У Німеччині протягом тривалого періоду склалася традиція подання науково-
дослідними організаціями експертних доповідей щодо бюджетного процесу. Особливою
довірою користуються аргументовані висновки Експертної ради, які містять оцінку
загальноекономічного розвитку і публікуються у пресі в листопаді кожного року.
Процес обговорення бюджету, як і його виконання, широко висвітлюються в засобах
масової інформації, що сприяє конт-рольованості бюджетного процесу. При
обговоренні бюджету на засідання уряду зазвичай запрошуються провідні політики —
члени парламенту. Основна роль у бюджетному процесі відводиться бюджетному
комітету бундестагу. Члени бюджетного комітету є доповідачами з певних розділів
бюджету, оскільки володіють необхідною інформацією й узгоджують свої позиції з
урядом. Процес обговорення у двох палатах парламенту доволі тривалий — від трьох до
трьох з половиною місяців.
Прийняття бюджету є суверенним правом парламенту — спочатку він має бути
прийнятий бундестагом, а потім отримати схвалення бундесрату. Після затвердження
бюджету діє принцип розподілу влади, згідно з яким виконання бюджету — абсолютна
компетенція уряду, і парламент не має права вимагати від уряду, щоб він у повному
обсязі виконував окремі статті — контролюються лише основні цифрові показники.
Згідно з німецьким бюджетним правом ] міністр фінансів може здійснювати додаткові
витрати лише в тому разі, коли є економія за іншими статтями витрат, не виходячи за
затверджені контрольні цифри. Виконання бюджету покладено на міністерство
фінансів, касове виконання — на Бундесбанк.
Виконання бюджету контролюють органи виконавчої, законодавчої влади, а
також громадські інституції. Міністерства мають власні контрольні підрозділи.
Контроль за окремими напрямами виконання бюджету здійснює Федеральна контрольна
рахункова палата. З боку громадських інститутів контроль можуть здійснювати різні
асоціації, інститути та громадські організації. Наприклад, "Союз платників податків"
відстежує оптимальність використання бюджетних коштів. За результатами перевірок
контрольних органів проводиться регулярне інформування громадськості. Закінчується
 111

бюджетний процес затвердженням звіту про виконання бюджету. Період між

закінченням бюджетного року і затвердженням звіту про виконання бюджету досить
довгий — два з половиною роки. Бюджетна система ФРН у ц сучасному вигляді почала
формуватися у 20-х роках XX ст., на початку 90-хроків суттєво доповнилася
приєднаними землями колишньої НДР. Сучасний бюджетний устрій ФРН також має три
рівні — федеративний, земельний і общинний.
У Німеччині налічується 40 видів податків. Найбільш важливі податкові джерела
формують відразу два або три рівні бюджету — федеральний, земельний і місцевий.
Спільними є податок на доходи, податок на корпорації, ПДВ. Федеральні податки такі:
доходи від фінансових монополій, митні збори, податок з вантажного автотранспорту,
разовий податок на майно. Земельними є податок на майно, податок на спадок, податок
на автомашини, податок на пиво тощо. У державних доходах податок на додану вартість
становить приблизно 28 %. Але основні продовольчі товари, а також книжкова
продукція оподатковуються за ставкою 7 %. Взагалі не обкладаються податком медичні
і страхові послуги.
Питання для самоконтролю:
1. Окресліть сучасні риси фінансових систем країн з розвиненою ринковою
економікою
2. Які особливості побудови фінансової система США?
3. Розкрийте специфіку фінансової системи Федеративної республіки
Німеччини та її структурні компоненти?
Тема 19. Фінанси Європейського Союзу
План.
1. Передумови економічної інтеграції в Європі.
2. Валютно-фінансова конвергенція та особливості організації фінансів
Європейського Союзу.
3. Бюджет Європейського Союзу.

1. Передумови економічної інтеграції в Європі.

Фінанси Європейського Союзу є багаторівневою, проте ще не повною мірою ієрархічно
впорядкованою, системою, яка водночас характеризується певною органічною
цілісністю, взаємопов'язаністю її складових та структурною єдністю її функціональних
елементів. За своєю організацією та функціональним призначенням фінанси ЄС
значною мірою подібні до державних фінансів. Функціонування ЄС, як і окремої
держави, пов'язане з виконанням певних функцій, фінансове забезпечення виконання
яких здійснюється через централізований міждержавний фонд грошових коштів країн-
членів — Євро бюджет. Проте головним суб'єктом фінансових відносин у цьому
випадку є не держава, а багатонаціональне інтеграційне об'єднання, що відповідає
якісно іншому рівню організації фінансової системи.
Для того щоб зрозуміти всю складність проблем організації фінансів ЄС та
перспектив розвитку цього інтеграційного об'єднання, слід розглянути проблематику
розширення Євросоюзу в органічному зв'язку з поглибленням його інтеграційних
процесів, які пройшли у своєму розвитку кілька етапів. У цьому контексті особливої
уваги заслуговують питання щодо основних напрямів західноєвропейських об'єднавчих
 112

процесів, розкриття взаємозв'язків між процесами розширення ЄС, з одного боку, а

також формами та стадіями його політичної, економічної та валютно-фінансової
інтеграції, з іншого. Йдеться про етапи поглиблення західноєвропейської інтеграції: від
Європейських Співтовариств до економічного, валютного і політичного союзу.
Початком процесу інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня 1950 р.,
коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний
ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських
країн. Ця пропозиція була реалізована в результаті підписання у 1951 р. Паризького
договору про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), до
якого увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і
Франція ("європейська шістка").
Згодом на основі досягнутого позитивного досвіду ЄСВС об'єднавчий процес
поширився на економіку в цілому. Так, у 1957 р. було підписано Римський договір про
створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського
співтовариства з атомної енергії (Євратому). Метою ЄЕС визначалися створення
митного союзу, усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства
(забезпечення вільної торгівлі) і врешті — створення спільного ринку. Водночас ідея
створення Євратому полягала у налагодженні співпраці у використанні ядерної енергії у
мирних цілях. У 1967 р. відбулося злиття виконавчих органів названих трьох
співтовариств. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують
розвиток європейської інтеграції, основними серед яких були Європейська Комісія, Рада
ЄС, Європейський Парламент і Суд
Європейських Співтовариств. Практично одночасно у 1968 р.
завершується створення митного союзу ЄС.
Отже, з кінця 1950-х років до кінця 1969 р. відбувався інтенсивний процес
розвитку спільного ринку ЄС, а досягнення первісних цілей, визначених Римським
договором 1957 р., об'єктивно підвело до порушення питання про подальший розвиток
інтеграції. Етапним у цьому стало підписання в 1986 р. Єдиного європейського акта, що
поставив завдання створити до 1 січня 1993 р. єдиний внутрішній ринок, запровадив
спільну політику в соціальній сфері й галузі науково-технологічного розвитку, щодо
охорони навколишнього середовища. Договір не лише вніс зміни до раніше укладених
угод про утворення Європейських Співтовариств, а й поширив інтеграційний процес на
сферу зовнішньої політики, поставив питання про створення Європейського Союзу як
не лише економічного, а й політичного інституту.
Наступним кроком у процесі європейської інтеграції стало підписання в лютому
1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, що в економічному сенсі
фактично означало курс на форсоване завершення формування єдиного внутрішнього
ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу. Новим кроком
посилення взаємодії стало підписання у червні 1997 р. Амстердамського договору, що
вніс істотні зміни в установчі угоди про Європейське Економічне Співтовариство та
Європейський Союз. Прийняття Амстердамського договору привело інституційні
механізми ЄС у відповідність до цілей, визначених Маастрихтським договором.
Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 р. Шенгенської угоди про вільне
пересування громадян у межах Євросоюзу.
 113

Додаткові зміни в чинні механізми інституційного розвитку ЄС були внесені на

засіданні Європейської Ради 7—9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццького договору. Ці
зміни, що мають набути чинності після ратифікації Договору всіма членами ЄС,
спрямовані одночасно і на цілі поглиблення інтеграції ЄС.
2. Валютно-фінансова конвергенція та особливості організації фінансів
Європейського Союзу
У результаті поглиблення інтеграційних процесів у Європі — від заснування зони
вільної торгівлі наприкінці 50-х років XX ст. поетапно було сформовано спільний ринок
капіталів, товарів і послуг, скасовано митні бар'єри, досягнуто значного прогресу
свободи переміщення робочої сили й мобільності капіталів, створено європейську
валютну систему і запроваджено єдину валюту — євро, реалізуються спроби узгодити
єдину податкову і цінову політику, тобто домогтися повної економічної інтеграції.
Економічна інтеграція супроводжується соціальною і політичною інтеграцією,
формуванням узгодженого законодавства та єдиної інституційної структури у сфері
надбудови. Разом з тим, економічна інтеграція супроводжується й чималими
економічними втратами на кшталт високого рівня безробіття, а розширення ЄС
загострило характерні для його функціонування проблеми і розбіжності. Йдеться перш
за все про здійснення єдиної сільськогосподарської політики, проблеми формування і
витрати бюджету, розвитку відсталих районів країн-учасниць. Спроби їх розв'язання
завершилися визначальною подією у розвитку європейської валютно-фінансової
інтеграції — підписанням Маастрихтської угоди у лютому 1992 р. Відтоді економічні,
політичні, правові, національні та інші відносини між країнами ЄС
визначаються передусім положеннями цієї угоди. Найважливіші положення
Маастрихтської угоди такі:
— поглиблення інтеграційних економічних процесів у результаті утворення
економічного і валютного союзу країн-учасниць. З цією метою країни ЄС здійснюють
координацію найважливіших напрямів економічної політики (фінансової, бюджетної,
кредитної, податкової, структурної, промислової, інвестиційної, зовнішньоекономічної,
регіональної, науково-технічної), -визначають головні критерії участі в економічному та
валютному союзі;
— поглиблення та уніфікація єдиної соціальної політики, що передбачає
скорочення соціально-економічних відмінностей між країнами та регіонами, зокрема
вирівнювання рівнів реальної заробітної плати, уніфікація соціальних витрат на
розвиток освіти, охорону здоров'я, соціальне страхування, допомоги безробітним,
професійної підготовки, захисту споживачів та ін.;
— посилення та розширення наднаціонального регулювання макроеконо-мічних
процесів у країнах ЄС, зокрема розширення повноважень наднаціональних органів
(Ради міністрів, Комісії ЄС, Європарламенту та ін.), формування цілісної економічної
(транспорт, енергопостачання та ін.) і соціальної (освіта, охорона здоров'я, захист
навколишнього середовища тощо) інфраструктури, здійснення єдиної промислової
політики, спрямованої на посилення конкурентоспроможності промислової продукції;
— посилення ролі наднаціонального законодавства передусім у сфері розвитку і
поглиблення внутрішнього ринку (товарів, послуг та ін.), культури, судочинства тощо;
 114

— зміцнення політичного союзу, що передбачає проведення єдиної зовнішньої

(у тому числі оборонної) політики, контролю за озброєнням у Європі, єдиної
імміграційної політики, боротьби з організованою злочинністю.
В основу стабільності Європейського валютного союзу Маастрихтською угодою
закладено рамкові умови правового та інституційного характеру. Головною
передумовою вступу до Європейського валютного союзу є виконання країнами-
претендентами жорстких стабілізаційних вимог, які відповідають філософії
Маастрихтського договору і передбачають дотримання так званих макроекономічних
критеріїв валютно-фінансової конвергенції. Йдеться про те, що країни, які передають
компетенцію з проведення грошової політики Європейському центральному банкові,
повинні насамперед бути здатними забезпечити тривалу економічну стабільність у
спільному грошово-валютному просторі.
З економічного погляду, конвергенція — зближення економічної політики країн,
зменшення розриву в показниках економічного розвитку між національними державами,
вирівнювання соціально-економічного розвитку країн у рамках інтеграційного
об'єднання. Критерії конвергенції — макроекономічні та інституціональні умови,
дотримання яких надає право вступу до інтеграційного об'єднання (зокрема
Європейського валютного союзу).
Маастрихтський договір визначає п'ять так званих критеріїв валютно-фінансової
конвергенції, виконання яких дає країнам право вступу до економічного та валютного
союзу:
1) досягнення належного рівня цінової стабільності, що передбачає стабільність
цін і середніх темпів інфляції. Рівень інфляції в країні — потенційній учасниці ЄВС не
повинен перевищувати більше ніж на 1,6 % середній показник інфляції у трьох країнах
ЄС з найнижчими показниками інфляції;
2) запобігання надмірному бюджетному дефіциту, що передбачає
встановлення максимально допустимої його величини. Відношення дефіциту
бюджету країни має становити не більше 3 % ВВП;
3) забезпечення довгострокової фінансової стабільності, що регламентується
обмеженням рівня державної заборгованості. Відношення державного боргу до ВВП не
повинно перевищувати 60 %;
4) уніфікація довгострокових відсоткових ставок. Довгострокова номінальна
відсоткова ставка (наприклад, за довгостроковими державними облігаціями) не повинна
перевищувати більше ніж на 2 % середню ставку трьох країн, де вона найменша;
5) дотримання протягом останніх щонайменше двох років діапазону коливань
валютних курсів у межах, визначених Механізмом валютних курсів без девальвації
валют щодо валют інших членів. Відхилення величини обмінного курсу національної
валюти не повинне виходити за граничні значення, передбачені Механізмом валютних
курсів країн — членів ЄС (згаданий діапазон дорівнює 15 %).
Отже, підписання Маастрихтської угоди, порівняно з умовами Римської угоди,
символізувало якісно новий етап валютно-фінансової інтеграції у Європі. Ця угода, яка
мала сприяти вирішенню найактуальніших проблем соціально-економічного розвитку
ЄС, насправді виявилася "жорстким корсетом" для фінансової політики країн єврозони.
За висловлюванням Нобелівського лауреата авторитетного економіста Дж. Стігліца, ця
 115

ключова угода поставила Європу в умови жорстких обмежень на проведення

економічної політики.
Розкриваючи особливості організації фінансів ЄС у контексті вищезазначеного,
необхідно враховувати певні аспекти. Європейський Союз — більшою мірою
конфедеративне утворення (щоправда, зі значними елементами федерації) суверенних
держав. Як і кожна суверенна держава, країни — члени ЄС наділені суверенними
правами: здійснювати самостійну економічну та соціальну політику, формувати
національний бюджет і податкову систему. Проте загалом еволюція ЄС відображає
закономірну тенденцію переростання цим інтеграційним об'єднанням меж державного
суверенітету, в переданні окремими національними країнами все більшої кількості
повноважень і прав наднаціональним органам. Отже, відбувається процес поступової
трансформації конфедеративного типу наднаціонального економічного угруповання у
федеративний, що має безпосередній вплив як на формування єдиної фінансової
політики країн ЄС, так і на реальну можливість урядів країн-учасниць безпосередньо
впливати на економічну кон'юнктуру за допомогою бюджетно-податкових та грошово-
кредитних інструментів. Про це свідчать такі факти.
По-перше, однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової
системи Європейського Союзу є те, що, на відміну від інших міжнародних економічних
організацій, ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних
фінансових фондів. Бюджет ЄС — основна фінансова база інтеграційних заходів у
межах Союзу, проте він ще не перетворився в інструмент повноцінної фінансової
політики Євросоюзу і лише частково є важелем наднаціонального регулювання
економік країн-учасниць.
Стосовно національних бюджетів країн — учасниць ЄС, то ще на початку його
функціонування було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних
бюджетів, зокрема щодо зближення й уніфікації бюджетної документації та
статистичних показників, вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП, гармонізації
структур бюджету, координації бюджетної політики, гармонізації податків і податкової
політики.
Складність вирішення поставлених завдань вимагала їх поетапної реалізації. Вже
на початку 1960-х років Комісія ЄС розробила Програму гармонізації національних
бюджетів, що передбачала відповідні дії: вироблення рекомендацій з уніфікації
бюджетної статистики, зіставлення й аналіз бюджетів, вироблення методики
гармонізації бюджетної політики тощо. Передбачалося також запровадити єдину
бюджетну класифікацію центральних і місцевих бюджетів, уніфікувати бюджетний
період, скласти прогнозовані багаторічні бюджети на три — п'ять років, щоб на ттій
основі координувати фінансування об'єктів соціальної інфраструктури. У 1980-ті роки
перед економікою ЄС постали інші завдання: зниження рівня інфляції, досягнення
стійких темпів економічного зростання, зменшення безробіття, стабілізація платіжних
балансів. Відповідно до цих завдань Комісія ЄС визначила основні напрями в
бюджетній політиці: скорочення дефіцитів держбюджетів, збільшення частки
бюджетних коштів, які спрямовуються на інвестиції, перекваліфікація робочої сили та
зниження виробничих витрат, підвищення рівня контролю за використанням коштів на
соціальні заходи.
 116

Слід зауважити, що завдання гармонізації бюджетної політики виявилося досить

складним процесом із певними внутрішніми суперечностями. З одного боку, формально
зменшився рівень самостійності окремих держав у бюджетному регулюванні, країни
зобов'язалися подавати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звітів про їх
виконання, інформувати органи ЄС про проведення відповідних бюджетних заходів. З
іншого боку, господарські механізми країн-учасниць залишаються автономними, хоча
зростає рівень їх взаємозалежності; держави мають різний рівень економічного
розвитку, неоднакову соціально-політичну ситуацію всередині країни, що відповідно
зумовлює суперечливість інтересів як у бюджетній, так і загалом в економічній
політиці.
Процес уніфікації і гармонізації податкових систем держав ЄС виявився набагато
складнішим, ніж очікували, оскільки кожна суверенна держава намагається
максимально повністю реалізувати своє право встановлювати і збирати податки,
вдаючись при цьому до використання різноманітних податкових технологій. Саме це
зумовлює значні відмінності у податковій політиці країн — членів ЄС, у кожній з яких
вона традиційно проводиться з урахуванням національних інтересів. З огляду на це ЄС
відмовився від створення єдиної податкової системи, натомість було вирішено привести
законодавства країн — членів співтовариства у відповідність, а також підпорядкувати
національні податкові системи спільним завданням європейської інтеграції. Отже,
податкова уніфікація в ЄС — тривалий і незавершений процес, метою якого є
досягнення таких цілей: усунення перешкод для вільного руху товарів, послуг, капіталів
та робочої сили, створення однакових конкурентних умов для суб'єктів господарювання,
об'єднання й уніфікація внутрішнього ринку ЄС як рушійного чинника інтеграційних
процесів у певному регіоні, приведення до єдиної структури податкових систем,
порядку справляння основних видів податків у всіх країнах співтовариства.
Отже, фінанси ЄС є досить розгалуженою структурою, характер та тенденції
функціонування якої значною мірою визначаються, з одного боку, особливостями
організації національних фінансових систем окремих держав-членів, а з іншого —
якісно іншим рівнем організації, який відповідає фінансовій системі
багатонаціонального інтеграційного об'єднання. Фінанси ЄС можна розглядати у
широкому і вузькому розумінні. Якщо у вузькому розумінні фінанси ЄС асоціюються
лише з централізацією коштів і фінансових ресурсів на регіональному рівні, то у
широкому розумінні вони характеризують усю сукупність економічних відносин між
країнами — членами ЄС, опосередкованих рухом грошових потоків і формуванням
централізованих грошових фондів на рівні інтеграційного об'єднання, а також
функціонуванням розгалуженої інститу-ційної структури. У широкому розумінні
сучасну фінансову систему ЄС вирізняє розгалужений регулятивний механізм, який
охоплює бюджетну, податкову і валютну політику. Цей механізм забезпечує
координацію зусиль європейської спільноти щодо регулювання фінансових відносин і,
разом з тим, валютно-фінансовій конвергенції в рамках інтеграційного об'єднання.
Через спільний бюджет, який є фінансовою базою інтеграційних заходів у межах Союзу,
здійснюється не лише перерозподіл фінансових ресурсів між країнами — членами ЄС, а
й реалізується єдина соціальна й регіональна політика. Проведення країнами-
учасницями узгодженої податкової політики сприяє вирішенню як кон'юнктурних, так і
 117

довгострокових структурних проблем. Запровадження єдиної валюти — євро та

реалізація спільної валютної політики є потужним фактором поглиблення фінансової
інтеграції та формування єдиного економічного простору.
3. Бюджет Європейського Союзу.
Згідно зі ст. 199 Римського договору ЄС повинен мати спільний бюджет, оскільки
це — головна фінансова база інтеграційних заходів. Бюджет ЄС є централізованим
фондом грошових коштів країн-членів та водночас фінансовим планом формування та
використання фінансових ресурсів Європейського Союзу. Специфікою бюджету ЄС є
те, що він не може виконувати роль інструменту макроекономічної політики, тобто
впливати на стабілізацію економіки держав-членів. Його доходи та витрати мають
зрівноважуватись, тобто не можна використовувати бюджетний дефіцит як інструмент
пожвавлення сукупного попиту й інвестицій або зменшення безробіття.
Бюджет ЄС базується на дотриманні таких принципів:
— принцип єдності та принцип бюджетної точності означають, що доходи й
видатки ЄС мають бути зведені в єдиному документі з метою ефективного обліку та
контролю за витрачанням спільних коштів. Практика бюджетних відносин Євросоюзу
еволюціонувала відповідно до цього принципу, забезпечивши на сучасному етапі
об'єднання всіх статей доходів і видатків у єдиний бюджет;
— принцип щорічності передбачає розроблення бюджету строком на один рік, а
також те, що операції за зобов'язаннями та платежами бюджету мають бути завершені
упродовж поточного року;
— принцип рівноваги вимагає, щоб доходи відповідали видаткам бюджету. Тобто
не допускається дефіцитність бюджету, а також забороняється здійснення позик для
покриття видатків. У випадку виникнення дефіциту (що є винятком із правил у
європейській практиці) його розмір зараховується у видаткову частину бюджету
наступного року. Як правило, бюджет зводиться із профіцитом і його активне сальдо
переноситься в дохід бюджету наступного року;
— принцип єдиної одиниці обліку полягає у тому, що бюджет складається,
виконується та обліковується у єдиній одиниці — євро;
— принцип універсальності передбачає незакріплення доходів бюджету за
окремими статтями видатків. Усі доходи та видатки повною мірою включаються до
бюджету ЄС без будь-якої прив'язки між собою;
— принцип цільового характеру видатків потребує, щоб кожна сума асигнувань
мала власне конкретне призначення й обґрунтування;
— принцип ефективного фінансового управління полягає у врахуванні
закономірностей функціонування економіки з метою досягнення ефективності
формування та використання ресурсів бюджету ЄС;
— принцип прозорості, відповідно до якого гарантується надання повної та
точної інформації про складання й виконання бюджету.
Бюджет Європейського Союзу є певною мірою відображенням як завдань ЄС, так
і можливостей щодо формування доходів. З огляду на це, бюджет покликаний, перш за
все, сприяти реалізації політики й стратегії розвитку ЄС у таких ключових напрямах:
— забезпечення високих темпів економічного зростання;
— вирівнювання рівнів соціального й культурного розвитку різних регіонів;
 118

— підтримка валютної стабільності;

— стимулювання розробки та впровадження нових технологій.
У процесі попередніх етапів розширення ЄС та поглиблення європейської
інтеграції видатки бюджету значно збільшилися і, разом з тим, розширилися напрями
використання бюджетних коштів. Основними видатковими статтями бюджету ЄС є такі:
фінансування сільського господарства, соціальних і регіональних програм розвитку,
проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, забезпечення
зовнішніх політичних та економічних зв'язків, видатки на управління.
Політика бюджетних видатків у ЄС підпорядкована таким ідеям: бюджетне
фінансування має сприяти вирівнюванню економічного становища країн-членів та
подоланню соціальних диспропорцій; оптимально представляти як інтереси
найбідніших держав, так і право розвинутих країн на частку фінансових ресурсів
бюджету ЄС; у сфері використання коштів має дотримуватись бюджетна дисципліна та
забезпечуватись економічна ефективність і публічність.
Питання для самоконтролю:
1.Коли було створено Європейський Союз?
2.Які країни є членами Європейського Союзу?
3.Назвіть, які завдання і функції покладено на Європейський Союз?
4.Як формується і використовується бюджет Європейського Союзу?
Список літератури:

1. 1Бюджетний кодекс України (зі змінами та доповненнями) // Відомості

Верховної Ради України 2010, N 50-51, с..572
2. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року, № 2755-УІ
3. Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове
державне соціальне страхування» від 08.07.2010 р. №2464-УІ.
4. Артус Мирослав Миколайович. Фінанси: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.
/ Європейський ун-т. — К. : Видавництво Європейського ун-ту, 2005. — 197с.
5. Базилевич Віктор Дмитрович, Баластрик Лариса Олександрівна. Державні
фінанси: Навч. посібник / Віктор Дмитрович Базилевич (заг.ред.). — 2-ге вид., доп. і
перероб. — К. : Атіка, 2004. — 368с.
6. Близнюк Оксана Павлівна, Лачкова Людмила Іванівна, Оспіщев Віктор
Іванович, Бубенко І. В., Кривошей В. В. Фінанси: Навч. посібник / Віктор Іванович
Оспіщев (ред.). — К. : Знання, 2006. — 415с.
7. Василик О.Д. Теорія фінансів. Підручник. - К.: НІОС, 2003
8. Василик Остап Дмитрович, Павлюк Клавдія Василівна. Державні фінанси
України: підруч. для студ. екон. спец. ВНЗ / Київський національний ун-т ім. Тараса
Шевченка. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2004.
— 606с.
9. Величко Олександр Володимирович, Якуніна Ольга В'ячеславівна. Фінанси:
Навч.-метод. посібник для студ. екон. спец. вищ. навч. закладів / Луганський
національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер,
2006. — 250с.
 119

10.Вівчар Олександра Йосипівна, Побурко Олексій Ярославович, Курило Оксана

Богданівна, Смірнова Тетяна Олексіївна. Місцеві фінанси: навч. посіб. для студ. спец.
"Фінанси" / Національний ун-т "Львівська політехніка". — Л. : НУ "Львівська
політехніка", 2007. — 132с.
11.Вожжов Анатолий Павлович, Сорокина Светлана Владимировна, Колесова
Ирина Викторовна, Анисимова Е. С., Винниченко В. П. Финансьі. Сборник
комплексних задач, тестов и ситуаций: Учеб. пособие / Анатолий Павлович Вожжов
(ред.). — 2 изд., испр. и доп. — К. : Знання, 2005. — 269с.
12.Галицька Е.В., Ковтун Н.В. Фінансова статистика: навчальний посібник для
студ. вищих закл. освіти. — К. : Кондор, 2008. — 440с.
13.Карлін Микола Іванович. Фінансова система України: навч. посіб.. — К. :
Знання, 2007. — 324с.
14.Карлін Микола Іванович. Державні фінанси України: навчальний посібник.
— К. : Знання, 2008. — 349с.
15.Кириленко Ольга Павлівна, Квасовський Олександр Романович, Лучка Андрій
Васильович, Малиняк Б. С., Костецький В. В., Тулай О. І. Місцеві фінанси: підручник /
Ольга Павлівна Кириленко (ред.). — К. : Знання, 2006. — 677с.
16.Оспіщев Віктор Іванович, Близнюк Оксана Павлівна, Лачкова Лідмила Іванівна,
Ставерська Т. О., Фадєєва Г. М. Фінанси: курс для фінансистів: навч.посібник. — К. :
Знання, 2008. — 567с.
ЗМІСТ

Вступ 3
Тема 1. Предмет фінансової науки як пізнання сутності фінансів. 4
Тема 2. Генезис і еволюція фінансів 13
Тема 3. Становлення та розвиток фінансової науки 16
Тема 4. Фінансове право і фінансова політика 21
Тема 5. Податки. Податкова система 33

Тема 6. Бюджет і бюджетна система. 40

Тема 7. Бюджетний дефіцит 45

Тема 8. Державний кредит 48

Тема 9. Місцеві фінанси. Бюджетний федералізм і фінансове 54

вирівнювання.
Тема 10. Соціальні позабюджетні фонди 62

Тема 11. Фінанси суб'єктів господарювання 65

Тема 12. Фінанси домогосподарств 75

 120
Тема 13. Страхування і страховий ринок 80

Тема 14. Фінансовий ринок 83

Тема 15. Фінансовий менеджмент 87

Тема 16. Міжнародні фінанси 91

Тема 17. Фінансова безпека держави 96

Тема 18. Фінанси країн з розвиненою ринковою економікою 100

Тема 19. Фінанси Європейського Союзу 108

Список літератури 115

 121

Навчальне видання

Конспект лекцій з дисципліни "Фінанси" для студентів напряму

6.030508 «Фінанси і кредит», .030509 «Облік і аудит»

Укладач: Юдіна Світлана Валеріївна,

Золотарьова Ольга Володимирівна

Підписано до друку 2016р.

Формат А4 обсяг др.арк.
Тираж екз. Заказ
51918 м. Кам’янське вул. Дніпробудівська, 2