Семінар №3 «Проблеми світового та регіонального лідерства та формування нового світового

порядку»
1. Концепції глобального лідерства США.
У XXI ст. Сполучені Штати Америки незмінно залишаються одним з глобальних силових центрів,
який здійснює переважаючий вплив на світові трансформаційні процеси. США вважають
можливість брати безпосередню участь у геополітичному світотворенні своєю по праву, що межує у
свідомості самих американців з відчуттям богообраності. Така позиція простежується у
висловлюванні президента США В. Вільсона: «Чому Ісус Христос не домігся того, щоб світ
увірував у його вчення? То-му, що він обмежився проповіддю ідеалів, але не вказав практичних
засобів для їх досягнення. Я пропоную практичну схему реалізації його цілей»1. Вихід держави на
безпрецедентний рівень світового значення базується на концепції глобального лі-дерства, яка
підкріплюється специфікою національного менталітету американсько-го народу, що поєднує у собі
жагу до експансіонізму та поширення власного бачення щодо засад організації держави та
суспільства. Вивченню феномену світового лідерства США присвячена низка праць таких віт-
чизняних дослідників як І. Дудко, М. Миронова, І. Погорська, І. Тихоненко, М. Фесенко, А.
Худолій, С. Шергін. Серед наукових розвідок російських вчених варто відзначити напрацювання О.
Богатурова, О. Ломтєва, О. Панаріна, Т. Шаклеїної. Увага українських вчених зосереджена,
здебільшого, на дослідженні трансформацій між-народної системи та визначенні американського
чинника у цьому процесі. На про-тивагу, російські вчені мають переважно антиамериканську
позицію, що простежу-ється у більш ґрунтовному вивченні ґенези концепцій світової гегемонії та
глобаль-ного лідерства з метою довести імперіалістичний контекст американського впливу. Метою
статті є дослідження витоків концепції глобального лідерства США з кін-ця XIX ст. та її
імплементація у зовнішній політиці держави. Визначено такі завдан-ня: окреслити теоретичне
підґрунтя концепції глобального лідерства США; проана-лізувати співвідношення понять «глобальна
гегемонія» та «глобальне лідерство» з огляду на їхній взаємозв’язок; визначити місце концепції
глобального лідерства в американських зовнішньополітичних настановах ХХІ ст.
Ставлення до «американської нації», яка за своєю сутністю поєднує представни-ків етносів і народів
із різних частин світу, є дискусійним. Проте, не залишає сумнівів той факт, що американський
менталітет відзначається винятковим прагматизмом, який сприяв створенню теорій, закладених в
основу й сучасної зовнішньої політики США. Британський письменник і літературний критик Д.
Лоуренс зазначав, що «іс-тинна американська душа є суровою, усамітненою, стоїчною душею
убивці, яку не-можливо розтопити»2. Про суворість американців, їх схильність до жорстокості та
расизму йдеться й у монографії Дж. Карні, який наголошує на тому, що «американ-ська мрія» про
рівність і численні можливості втрачає свій сенс з огляду на відголос-ки експансіонізму й
імперіалізму ХІХ ст.3. Власне, ідею величі США підтримували такі дослідники та громадські діячі,
як Дж. Барджес, Л. Лоуелл, Дж. Стронг. Філософ і геополітик О. Панарін зазначав, що від початку
конституювання США, або ж узагальнено – Америки, як країни «Нового світу», було відзначено
ідеологіч-ним протистоянням решті світу, який «потопав у гріхах». Вкорінене в американській
самосвідомості уявлення про США не як про нову державу, що виникла поруч з ін-шими, а «Новий
світ», який у всьому протистоїть «Старому світу», спричинило одві-чне прагнення до самореалізації
та подальшого світового лідерства на міжнародній арені4. Основи сприйняття США як держави з
особливою місією було закладено від по-чатку її заснування та закріплено ще у XIX ст. Ключем до
розуміння такої позиції бу-ла ідея піднесення англосаксонської раси, яка поєднувала у собі дві високі
ідеї: гро-мадянська свобода та чисте духовне християнство. Таким чином, обґрунтовувалося
моральне право американців поширювати власне бачення державоустрою та мора-льних цінностей у
світі5. За словами лідера руху «Соціальне Євангеліє», впливового на свій час громадського діяча та
письменника Дж. Стронга, світ, в якому вже на кі-нець XIX ст. не лишилося вільної землі, вступає в
епоху расового протистояння, до якого могутня англосаксонська раса була добре підготовлена. За
його прогнозами, вона мала просунутися «в Мексику, через Центральну та Південну Америку, на
ост-рови в океані, а потім – в Африку й далі»6. Американський політолог Дж. Барджес розробив
програму експансії, що перед-бачала закріплення протекторату США над Латинською Америкою,
островами Тихо-го Океану та Східної Азії. Зважаючи на геополітичні трансформації протягом бага-
тьох десятиліть, можна побачити, що його ідеї все ж були взяті до відома американ-ськими
політиками й імплементовані у зовнішньополітичній діяльності. Вчений ви-окремлював расовий
чинник як основу політичної організації держави, наголошу-вав на винятковості англосаксонської
раси, визначав США найбільш політичною державою та покладав на неї обов’язок поширити у
світі свою систему, навіть за умови застосування «жорсткої сили»7.
США природно були потужною колонізаційною силою, про що зазначав ще у 1899 р. майбутній
президент Гарвардського університету Л. Лоуелл, підтримуючи тезу про експансіоністський
характер англосаксонської раси. Разом з тим, США, на противагу Центральній Європі, створювали
умови для розвитку впевненої у собі людини, не прив’язуючи її складними адміністративними
системами до уряду, що робило «Новий світ» привабливим для емігрантів з Німеччини й інших
країн. Успіх США Л. Лоуелл вбачав у політиці надання рівних прав і можливостей новим терито-
ріям і колоніям, однакового ставлення до представників різних рас8. Таким чином набула імпульсу
ідея того, що лідерство є більш схвальним і сприйнятливим, а голо-вне – вигідним для США.
Поступово така ідея стала фоновою для зовнішньополітичної діяльності амери-канських урядів, тож,
зважаючи на геополітичні зміни та зміцнення нових потен-ційних силових центрів, на зміну
експансіоністським настроям США поступово при-йшло усвідомлення вигідної позиції світового
лідера. Слід зазначити, що прагнення до світового лідерства має свої витоки з політики США по
досягненню світової геге-монії, реалізація якої була першочерговим завданням періоду холодної
війни й од-разу після руйнації біполярності. Російський політолог, професор Т. Шаклеїна зазна-чає,
що зовнішньополітична думка США завжди відрізнялася винятковим націона-льно-орієнтованим
характером, тому всі концептуальні модифікації вибудовуються на незмінній догмі наддержавності
Америки. І в науково-концептуальних працях, і в офіційних документах неприховано захищається
аксіоматичне право США на моди-фікацію глобального порядку та контроль за його дотриманням.
Навіть, коли мова йде про єднання заради спільних демократичних цілей, даний процес має америка-
ноцентричний контекст9. Вітчизняна американістка, професор І. Дудко пояснює, що очевидний
гегемонізм США у період між 1990-ми та початком 2000-х рр. є результатом імплементації низ-ки
ґрунтовних документів, які сформували ядро зовнішньополітичного курсу адмі-ністрацій США по
завершенні блокового протистояння. У даному контексті варто відзначити ключовий документ
демократичної адміністрації Б. Клінтона – Стратегія національної безпеки на нове століття (1998 р.)
й основний документ республікан-ської адміністрації Дж. Буша-мол. – Стратегія національної
безпеки США (2002 р.). Обидві адміністрації, незважаючи на полярність політичних орієнтацій,
заклали у свої стратегії такі спільні принципи: визнання США як світової наддержави; закріп-лення
інтересів США на глобальному рівні; врахування актуальних проблем сучас-ності та можливостей
інших силових центрів у політиці захисту американських на-ціональних інтересів; визнання силових
методів впливу на міжнародній арені пріо-ритетними засобами утримання провідних позицій. Окрім
того, обидва документи залишають за США право на самостійні дії без попередньої координації з
силами со-юзників задля захисту або досягнення зовнішньополітичних цілей10. Американіст О.
Ломтєв розмежовує поняття «світової гегемонії» та «світового лідерства». За дефініціями, перше з
них він наближає до концепту «розумної сили» з переважним домінуванням «жорсткого»
компоненту, а друге – до «м’якої сили». На відміну від «світової гегемонії», яка визначається як
поєднання двох начал, – пану-вання (силові й економічні ресурси) і впливу (ідеологічні, культурні,
інформаційні ресурси), що переходять в управління з неминучими елементами диктату і / або
придушення незгодних, – «світове лідерство» передбачає наявність спільних інтере-сів у лідера та
його послідовників, добровільне визнання його авторитету, запози-чення його культурних цінностей,
політичного й економічного устроїв. З точки зору О. Ломтєва, США втрачають свій вплив у світі,
закріплюючи за собою першість у фі-нансових показниках і торгівлі, але не у питаннях
промисловості та воєнної моці. Таким чином, «світове лідерство» стає більш доступною формою
впливу на міжна-родні політичні процеси, аніж «світова гегемонія».11 Протилежну думку щодо
вище окресленого питання мають українські науковці М. Фесенко та С. Шергін. Вітчизняний
американіст М. Фесенко також підносить роль інформаційно-культурного домінування і ставить
його в один ряд з технологічним та економічним впливом. Завершення епохи блокового
протистояння не послабило позицій США, які продовжили витрачати на оборону значні кошти,
підтримуючи свій статус потужним модернізованим військовим потенціалом. Вплив США підкрі-
плюється новітніми технологічними розробками та залученням до співпраці кра-щих фахівців
оборонної галузі12. Поєднання переваг у різних сферах впливу надають США виняткову можливість
формування військової коаліції глобального масштабу, на зразок тієї, що відповідала за воєнні дії в
Іраку, і ще раніше – в Югославії. Військова могутність США спирається на кілька стовпів, до яких
можна віднести ядерну зброю, потужне виробництво озброєнь, якісну підготовку кадрів,
дипломатичне забезпечення розгалужених сою-зів, надійну розвідувальну мережу тощо. Окрім того,
США мають такий «ресурс» як політичну волю, яка необхідна для уникнення зайвих поступок і
захисту власних національних інтересів13. На думку української дослідниці М. Миронової, тенденції
до формування багато-полярного міжнародного середовища з початку 2000-х рр. змусили США
перегляну-ти власну концепцію глобального лідерства. Це було пов’язане із сумнівами щодо
спроможності держави нести тягар відповідальності за міжнародні процеси самоту-жки14. Відносно
США таку позицію висловив ще наприкінці 1980-х рр. американсь-кий політолог П. Кеннеді, який
передбачав «перенапруження імперії», що могло призвести до виснаження ресурсів і можливостей
глобальної держави, у разі їх не-відповідності амбіціям уряду15. У зв’язку з цим, у 1990-х рр.
з’явився американський тренд «розумного лідерства», або «прагматичного інтернаціоналізму»16,
який зали-шав за США статус міжнародного лідера, проте переглядав їх права й обов’язки щодо
управління світовими процесами. У постбіполярний період США відмовилися від наміру
одноосібно нести тягар відповідальності, притаманний традиційній ролі лі-дера. Тож,
зовнішньополітичний курс США було досить влучно визначено колишнім прем’єр-міністром
Франції Л. Жоспеном: «існує певна тенденція до гегемонії, яка не обов’язково співпадає з
глобальною відповідальністю наддержави»17. За президентства Б. Обами США відійшли від
концепції гегемонізму, розглядаючи можливі варіанти збереження лідерських позицій через
співпрацю з найбільш віро-гідними за впливовістю потугами. Дане твердження підкріплюється
позицією С. Шергіна та М. Фесенка, які висловлюють аналогічну до О. Ломтєва точку зору з
приводу зміщення вектору зовнішньої політики у бік лідерства, проте не через не-стачу силових
ресурсів, а через наміри залишатися першими серед рівних у колі найбільш впливових акторів на
світовій арені18. Розглядаючи питання спроможності США зберігати лідерські позиції у світі, вар-то
враховувати той факт, що країна-лідер має бути здатною керувати світоформую-чими тенденціями.
Дослідник міжнародних процесів О. Богатуров окреслив наступні критерії для ієрархізації держав-
лідерів: потенціал «жорсткої сили», який здатен фі-зично контролювати слабші країни; економічна
могутність як джерело загальної державної моці; та ідеологічний вплив або потенціал «м’якої сили»,
що спирається на дипломатичний арсенал лідера19. США притаманні всі вищезазначені критерії та
важелі впливу. Дану позицію підтримують українські американісти І. Погорська та Д. Лакішик,
зазначивши ще у 2011 р., що США не відмовляться від глобального лі-дерства у короткостроковій і
середньостроковій перспективах. З приходом адміністрації Б. Обами у 2009 р. зусилля США було
зосереджено на зміцненні «морального лідерства» через активну діяльність у рамках ключових
міжнародних інститутах (НАТО, ООН, МВФ, СОТ) та співпрацю з потенційними світо-вими
лідерами, згідно «Тенденції глобального розвитку 2015» (зокрема, Китаєм, Ін-дією та Росією).
Метою Сполучених Штатів залишається попередження можливого формування сили (у т.ч. –
коаліційної), яка могла б переважити можливості США20. Окрім того, зазначений підхід свідчить
про домінування «м’якого» компоненту у концепції «розумної сили», яка стала основою для
формування зовнішньополітич-ного курсу Б. Обами. З точки зору І. Погорської, єдиним світовим
полюсом, який отримав глобальне масштабування, є західна спільнота на чолі із США, статус яких
варто трактувати як статус лідера – першого серед рівних, зважаючи на збереження США своєї
потужнос-ті, що перевищує можливості інших гравців на міжнародній політичній арені, у тому числі
комбінацій акторів як, наприклад, – ЄС21. Стратегія національного оновлення та глобального
лідерства, оприлюднена Б. Обамою 28 травня 2010 р., закріплювала положення про те, що США
залишаються єдиною світовою наддержавою22. Український американіст А. Худолій звертає увагу
на те, що саме за Б. Обами концепція глобального лідерства стала однією з детермі-нант зовнішньої
політики США з огляду на промови та документи його адміністра-ції23. Американський геополітик
Зб. Бзежинський у 2011 р., на зустрічі у Нормандії під час отримання премії Алексіса де Токвіля,
виголосив промову, в ході якої зазначив, що послаблення традиційних політичних важелів
управління суспільними процеса-ми, різкі соціально-економічні контрасти та розриви у суспільстві,
становлять смер-тельну загрозу для трансатлантичного світу, еліти якого мають об’єднатися під без-
умовним домінуванням США. Таким чином, буде подоланий «національний егоїзм», що дозволить
відмовитися країнам від частини суверенітету на користь спільного блага24. Проте, реструктуризація
геополітичного простору та ствердження нових силових центрів змушують США поступово
відмовитися від амбіцій єдиної наддержави на користь збереження лідерських позицій, що
простежується у зовнішньополітичних настановах адміністрації Д. Трампа. На відміну від свого
попередника, чинний пре-зидент США не акцентує принципову увагу не збереженні лідерства
як такого25. Проте, у Стратегії національної безпеки (2017 р.) підкреслюється вагомість відро-
дження американської могутності зсередини шляхом зміцнення економічної, космі-чної й
енергетичної галузей, а також розвитку технологій, що має забезпечити наці-ональні інтереси США
та створити приклад для наслідування іншими державами26. Отже, гегемоністські амбіції США є
історично зрозумілими, проте безперспектив-ними через постійну трансформацію міжнародної
системи та піднесення нових центросилових акторів. Ідея обраності англосаксонської раси та
вищого призначен-ня Америки, або США, як концепту рівності, справедливості, сили та неосяжних
мо-жливостей, залишається невід’ємною частиною самоідентифікації американців, про що свідчать
публічні звернення президентів та офіційні документи. Таке переко-нання є причиною колишніх
американських тенденцій до світової гегемонії та ви-мушеної зміни пріоритетів на користь
глобального лідерства, яке закріплюють су-часні стратегії національної безпеки США.
2. Конкуренція та партнерство у відносин США та ЄС.
Відносини США та Євросоюзу досліджуються як у самих Сполучених Штатах, так і поза його
межами. Фактично навіть проблеми у сфері безпеки, які традиційно „замикаються” на НАТО, не
можна розглядати без уваги на позицію ЄС. Тим більше це стосується економічних проблем у
Західному світі, поширення цінностей Заходу на всій планеті, місця і ролі трансатлантичних
відносин у внутрішній політиці тощо. В Україні ці питання вивчають, зокрема, В. Вакулич [1], Ю.
Гончар [2], Т. Купренюк [6]. Суттєвий вклад у дослідження проблеми зробили російські вчені, в
першу чергу фахівці Інституту США і Канади РАН, а також науковці інших дослідницьких
інституцій – Ю. Давидов [4], В. Іноземцев [5], Т. Троїцький [7], В. Шаклеїн [8], Т. Шаклеїна [9] та
інші. Що ж стосується американців, то вони й досі не створили узагальнюючих праць щодо
класифікації підходів у контексті традиційного розподілу на консервативний та ліберальний
напрямок, уні& та мультилатералістичний підхід.
Американська правоконсервативна думка розглядає проблеми відносин США і Євросоюзу крізь
призму класичного реалізму, до того ж – реалізму однополярного ґатунку. Це означає певну
підозрілість щодо ЄС як виразника єдиної Європи – потенційного конкурента Сполучених Штатів.
Праві консерватори використовують також негативну риторику на адресу ЄС. Більшість з них бачить
цю структуру занадто сильною, а тому такою, що може створити (та й уже створює) проблеми у
відносинах США з окремими європейськими країнами. Частина правих консерваторів підкреслює й
слабкі сторони ЄС, його внутрішні вади, які, на їхню думку, свідчать про невдачу „великого
європейського проекту”. До того ж політику Євросоюзу дехто з правих консерваторів вважає
недемократичною, такою, що не відповідає принципам класичного ліберального ринку, живим
втіленням якого є, як відомо, США. Типовим прикладом алармізму щодо „сильного” Євросоюзу
можуть бути погляди Дж. Рабкіна, директора Центру досліджень ЄС при Гарвардському
університеті. На його думку, ЄС – це „серйозний виклик американським політичним цілям та
ідеалам” [19]. Більше того, Дж. Рабкін вважає політику ЄС надто соціалізованою, а тому й
„недемократичною” за суттю. Загрози, що виходять з Брюсселя, праві консерватори& „ідеалісти”
розглядають у двох площинах: сильні наднаціональні інститути заважають розвиткові спільної
економіки, а численні неурядові організації (НУО) не сприяють приватному секторові. Така
комбінація, за Дж. Рабкіном, є „систематичною програмою ерозії та реконфігурації національного
суверенітету”. ЄС демонструє програму, альтернативну до американської. Адже США не бажають
жити у світі, „де національний суверенітет набуває все меншого значення”. Відтак, вважає
гарвардський професор, під загрозою опиняється сама американська незалежність, її свобода у діях
на світовій арені. Сполучені Штати повинні активно демонструвати курс, який захищає класичні
принципи суверенітету у міжнародних відносинах та „lassez& faire” в економіці. Тому США (разом
із Великою Британією та, бажано, з усією Британською Співдружністю) мають рішуче виступити
проти глобального поширення мультилатералізму як такого.
Отже, Дж. Рабкін (а також Дж. Кіркпатрік [15] та інші ультраконсерватори) критикує ЄС як взірець
мультилатералістських принципів. До того ж, на критиці ЄС правими консерваторами позначається
традиційна двопартійна боротьба у Штатах та недовіра до європейських соціал&демократичних
партій, які, згідно з Дж. Рабкіном, „домінують у ЄС”. Сам же ЄС – це „наддержава” (suprastate) з
дуже недемократичним управлінням – населення країн ЄС не обирає безпосередньо тих, хто керує
ними у Єврокомісії, а Європарламент – надто слабка інституція. Тому США слід докласти зусиль для
створення англосаксонського (американо&британського) політичного консорціуму, побудованого на
принципах лібертаріанства. Така думка, незважаючи на її очевидний анахронізм, поширена серед
ультраконсервативних кіл як Сполучених Штатів, так і Великої Британії. Традиційно
найрозмаїтіший спектр думок, висновків і рекомендацій демонструють представники поміркованого
консерватизму. Не виняток і проблема відносин США з Євросоюзом. Мультилатералістичний підхід,
що його сповідує більшість поміркованих консерваторів, і традиційна реалістська методологія
дозволяють говорити про центристське спрямування їхніх думок. Варто зауважити, що порадами
саме цих політичних аналітиків користувалася адміністрація Б. Клінтона. Як слушно відзначає Д.
Уїлкінсон з департаменту політичних наук Каліфорнійського університету, зараз не існує симетрії
між європейським економічним та військовим вимірами. ЄС добре підготовлений до експансії на
схід субконтиненту, але проблема Європи полягає в тому, що вона складається з великих держав з
багатою історією, які „поважають себе”. Хоча „superpower Europe”, з точки зору Д. Уїлкінсона, не є
недосяжною метою, „будь&яке зростання до статусу „надсили” („superpower”) вочевидь потребує
часового виміру, який визначає завдання, котрі треба виконати, та перешкод, які необхідно
подолати”. Базовою інституцією, навколо якої має формуватися єдина Європа, Д. Уїлкінсон вважає
саме ЄС. При цьому він дещо протиставляє орієнтацію на ЄС традиційному атлантизмові.
Прикладом цього можна вважати його рекомендації щодо перегляду „спеціальних відносин” з
Великою Британією у випадку, коли вона буде членом ЄС, що „став європейською наддержавою”.
ЄС має розвиватися як військово&політична організація, котра має власні військові сили (на базі
національних) та узгоджений і довготерміновий порядок денний. При цьому „кожен з необхідних
кроків до європейської наддержавності наражатиметься на спротив, травми, викликатиме
необхідність досягати консенсусу серед еліти, а також зустрічатиме електоральну опозицію”. Д.
Уїлкінсон, до речі, визначає строк, яким має вимірюватися шлях до європейської „наддержавності” –
сторіччя [22].
Фахівці з „РЕНД Корпорейшн” також уважно розглядають відносини США з політичними органами
ЄС. Так, у збірці з питань американо& європейського співробітництва „Америка та Європа:
партнерство в нову епоху” (1997 р.) вони проаналізували як їх сучасний стан, так і потенціал. Р.
Зеллік, віце&президент РЕНД, у передмові до збірки окреслив групу основних проблем, що постали
перед сторонами. ЄС, наприклад, він трактує як організацію, розвитком якої важко керувати навіть її
членам. Європа може не реалізувати усі свої ідеї. Причина – організаційна слабкість та брак волі
„ламати принципи” у традиційних сферах власної політики держав&членів (зовнішня політика,
безпека тощо). Тому слід бути обережними та не покладати на Європу надто високих сподівань на
нинішньому етапі її розвитку. Старий континент має обмежені можливості. Проте не слід
відмовлятися від амбітних проектів. Адже Європа може розвивати значно ширше партнерство з
США, для яких можуть стати в нагоді механізми ЄС. Принципи „змішаної компетенції” та розподілу
повноважень, поєднання національних і міжурядових інститутів, дух і традиція компромісу – усі ці
фактори сприятимуть реновації американо& європейських відносин [23]. Аналогічну думку мають
„рендівці” Д. Гомперт і С. Ларрабі. Вони вважають проблему інституціалізації співробітництва США
та ЄС „нелегкою справою” і радять дотримуватися певних базових принципів: урахування
американської позиції при прийнятті рішень у ЄС, збільшення рівня партнерства у Вашингтоні та
Брюсселі, використання двосторонніх зв’язків з окремими європейськими країнами для зміцнення
співробітництва США – ЄС [13]. Як бачимо, поради цих аналітиків оригінальністю не відзначаються:
на перше місце висувається саме „врахування американської позиції”, тобто йдеться про реалізацію
давнього наміру Вашингтона – впливати на рішення Євросоюзу. Саме цю пораду європейські
союзники, при усій їх готовності зміцнювати й поліпшувати двосторонній діалог, по суті ігнорують.
3. Проблеми регіонального лідерства (КНР, Росія, Індія, Бразилія, ЮАР).