Семінарське заняття 1

Теми 1, 2. Виникнення та розвиток ЄС. Поняття та види компетенції ЄС

Питання для усного опитування та дискусії
1.1. Передумови і причини європейської інтеграції. 
1.2. Головні засади, цілі, завдання та принципи ЄС на сучасному етапі. 
1.3. Склад і умови членства в ЄС. Порядок прийому нових членів. Можливість і
умови призупинення прав членства.
1.4. Територія ЄС. Офіційні мови ЄС. Офіційні символи ЄС.
1.5. Порядок набуття, статус, політико-правові наслідки громадянства ЄС.
1.6. Статус «постійного мешканця ЄС»: порядок набуття, правові наслідки

1.

Історичні корені Європейського Союзу лежать у результатах Другої світової війни. Серед найбільш
важливих причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

o потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були гарантувати, що
більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн. Спільне прийняття рішень
мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна
співпраця мали стати успішним бар’єром перед комунізмом, який набирав усе більших
обертів, а також перед економічною експансією США в Європі; 

o сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об’єднаної Європи

мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало
оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого континенту.
Спільний ринок мав бути також гарантією вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг;

o утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці добре

розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі. Лише
тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони втратили. 

Ідею створення „Сполучених Штатів Європи“ уперше висловив у вересні  1946 року прем’єр-
міністр Великобританії Вінстон Черчілль у м. Цюрих менш ніж за півтора роки після закінчення
Другої світової війни, який у промові сказав: «ми маємо тепер будувати свого роду Сполучені
Штати Європи … першим кроком має стати партнерство між Францією та Німеччиною … Франція та
Німеччина повинні взяти на себе ініціативу разом» 

Дивіться архівне відео історичного виступу Вінстона Черчілля: 

Відеопрогравач

00:00

00:49

Більше про Вінстона Черчілля «Winston Churchill: calling for a United States of Europe» можна
ознайомитися за посиланням:
https://europa.eu/european-union/sites/europaeu/files/eu_pioneers_winston_churchill_en.pdf

У 1947 році за сприяння Вінстона Черчілля створений Рух Об’єднаної Європи. Західноєвропейські
країни створюють Раду Європи у 1949 р. 

„Холодна війна“ та слабкість Ради Європи призвели до того, що з’явилися пропозиції звуження
економічної та політичної співпраці. Йшлося насамперед про економічне „зв’язування“ Франції та
Німеччини, що гарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени французького
уряду Жан Моне та Роберт Шуман. 

Відомий плакат, присвячений зародженню європейської інтеграції, зображує двох чоловіків –

Жана Моне та Роберта Шумана, які стояли разом на початку Європейського співтовариства. 

Ця дата (9 травня 1950 р.) – день, коли Роберт Шуман, тодішній міністр закордонних справ Франції,
оголосив про безпрецедентний план розміщення всього франко-німецького видобутку вугілля та
сталі під загальним Вищим органом влади в рамках організації, відкритої для участі інших країн
Європи. Жан Моне, високопоставлений французький чиновник, був «мозком», який стояв за
ініціативою. 

Сьогодні 9 травня перетворився на європейський символ (День Європи), який разом із прапором,
гімном («Ода радості» Людвіга ван Бетховена – прослухати можна за посиланням
– https://www.youtube.com/watch?v=Jo_-KoBiBG0), девізом («єдність у різноманітті») та єдиною
валютою (євро) визначає політичну особу Європейського Союзу. День Європи – це привід для
активних заходів та свят, які наближають Європу до своїх громадян та народів Союзу.

Пропозиція Шумана-Моне, відома як “декларація Шумана”, вважається початком створення того,

що зараз є Європейським Союзом. У ній були наступні пропозиції:

o передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне

наддержавне керівництво; 

o створення спільної економічної бази як передумови утворення європейської федерації; 

o звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами
новоствореної організації; 

o скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані

пропозиції. 

Коротка, проста заява Шумана окреслила стратегію узгодження економічного відновлення

Німеччини та національної безпеки Франції. Прийнявши нещодавно створену ФРН як економічну
рівність і передавши відповідальність за вугільну і сталеву промисловість обох країн
наднаціональному органу, План Шумана дав поштовх до теперішнього поняття європейської
інтеграції. 

На момент декларації Шумана Жан Моне був директором французького плану модернізації. План
був розроблений з метою капітального ремонту економіки Франції, яка виявила ознаки серйозної
хвороби задовго до Другої світової війни. Не покращуючи свої показники та
конкурентоспроможність, Франція не змогла б задовольнити внутрішні потреби економічного
зростання, тепер вона змогла б відігравати провідну роль у новому міжнародному порядку. Добре
усвідомлюючи необхідність збільшення національного виробництва, підвищення продуктивності
праці, підвищення зовнішньої торгівлі, максимізацію зайнятості та підвищення рівня життя,
генерал Шарль де Голль, лідер тимчасового уряду, сформованого відразу після визволення,
доручив Жану Моне досягти цих цілей на чолі новоствореного управління з економічного
планування. 

Під час Другої світової війни Жан Моне зробив висновок, що економічна інтеграція є єдиним
засобом, завдяки якому можна уникнути можливих конфліктів в Європі у майбутньому. У 1943 р.
Жан Моне стверджував, що “держави Європи повинні створити федерацію або “європейське
утворення”, що зробить їх єдиним економічним утворенням”. У своїх спогадах Жан Моне описав
процес прийняття декларації Шумана. Моне направив свою пропозицію щодо громади вугілля та
сталі як Рене Плевену, прем’єр-міністру Франції, так і Шуману. Плевен не зреагував швидко на
пропозицію Моне, що дозволило Шуману взяти на себе ініціативу. 

Більше про Жана Моне «Jean Monnet: the unifying force behind the birth of the European Union»
можна ознайомитися за посиланням: – https://europa.eu/european-union/sites/europaeu/files/
eu_pioneers_jean_monnet_en.pdf; про Роберта Шумана «Robert Schuman: the architect of the
European integration
project» – https://europa.eu/european-union/sites/europaeu/files/eu_pioneers_robert_schuman_en.p
df.

Перед тим, як пропозиція могла бути оприлюднена, Жан Моне та Роберт Шуман потребували
схвалення трьох ключових сторін: уряду Франції, Німеччини та США. 9 травня 1950 року Шуман
одночасно поставив цю пропозицію перед власним кабінетом у Парижі та подав її до уваги
канцлера ФРН Конрада Аденауера в м. Бонні (ФРН). Німецький лідер відповів позитивно, адже теж
мав  прагнення до франко-німецького примирення. 

Більш детально про Конрада Аденауера «Konrad Adenauer: a pragmatic democrat and tireless
unifier» можна ознайомитися за
посиланням: –https://europa.eu/european-union/sites/europaeu/files/
eu_pioneers_konrad_adenauer_en.pdf

Про інших батьків-засновників ЄС читайте за посиланням: https://europa.eu/european-union/about-

eu/history/eu-pioneers_en, де також можете подивитися історичні архівні відео їх виступів різними
мовами.

Для Роберта Шумана та Жана Моне європейська інтеграція означала, по суті, франко-німецьку
інтеграцію. Німеччина була традиційним ворогом, економічною енергетикою Європи та країною,
яка становила найбільшу загрозу для Франції. Франко-німецьке примирення за допомогою
“європейської” інтеграції, очевидно, запропонувало єдину можливість уникнути повторення
катастрофічного конфлікту, який характеризувався першими п’ятьма десятиліттями ХХ століття.
Завдяки цьому було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція
отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з
іншого – ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав. 

Хоча план Шумана-Моне передбачав, що майбутня організація буде відкрита для інших країн, які
бажають вступити до неї, однак на той час “інші країни Європи” означали насправді сусідні країни
Бельгію, Нідерланди та Люксембург (відомі як країни Бенілюксу) на півночі та Італію – на півдні. 

Престиж Моне у французькій політиці, можливо, був високим, але його пропозиція щодо нового
об’єднання не проходила легко процедури узгодження країн, що ведуть переговори: Франція,
Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Жан Монне вважав, що переговори, які
розпочалися в червні 1950 р., закінчаться до кінця літа, але вони не закінчилися до квітня 1951 р. 

Договір про створення Європейського співтовариства з вугілля та сталі (Паризький Договір

(ЄОВС) (англ. the Treaty of Paris establishing the European Coal and Steel Community (ECSC) був
підписаний 18 квітня 1951 року в Парижі, набув чинності 23 липня 1952 р. після ратифікації
парламентами держав-членів. Договір був підписаний на термін 50 років, заснований на плані
Шумана-Моне. Нарешті Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ECSC) почало діяти в серпні
1952 року. 

Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург (так
звані «країни-засновники ЄС»).

Органами Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі стали:

o Висока Влада (першим головою став Жан Моне), 

o Рада Міністрів, 

o Парламентська Асамблея (дорадчий орган, який складався з представників парламентів

країн-членів), 

o Суд. 

Договір окреслив принципи співпраці між країнами-членами. Вони базувалися на 4 групах

заборон:

o на встановлення імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а

також кількісних обмежень) у межах організації; 

o на застосування практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію; 

o на податкові пільги чи будь-яку іншу допомогу з боку держави; 

o на застосовування обмежень щодо поділу ринків.  

Паризький договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) створив не
тільки спільний ринок чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда,
сталь і металобрухт), але й спільне регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційні
програми і раціональне використання робочої сили. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50%
видобутку вугілля у Західній Європі. Діяльність Співтовариства та його економічні успіхи заохотили
країни до поглиблення процесів інтеграції, і не лише економічної. 

Отже, Декларація Роберта Шумана та Жана Моне про солідарність галузей Німеччини та Франції
мала на меті забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам – економічний розвиток.
Створене на початку 1950-х років Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС) слугувало
важливою метою у післявоєнному світі з точки зору франко-німецького примирення та пов’язаної
з цим мети європейської інтеграції.

2.

Цілі та принципи міжнародної організації дозволяють розкрити зміст і особливості її предметної

компетенції, тобто ті сфери діяльності, які доручені їй державами-засновниками. Установчі
договори ЄС мають значні особливості, що відображають зміст концепції інтеграції держав-членів.

Лісабонський договір встановлює цінності (ст. 2), мети (ст. 3), а також визнає права, свободи та
принципи (ст. 6), які не виходять за межі міжнародного права. Союз сформулював своє ставлення
до демократичних принципів (ст. 9-12 розд. II), які покладені в основу його діяльності.
Європейська інтеграція ще з часів ЄОВС була орієнтована на рішення строго економічних завдань,
які отримували відображення в установчих договорах, відповідно до яких формулювалися
принципи взаємодії держав-членів всередині Спільнот.

І тільки, в преамбулі Римського договору про ЄЕС зазначалося, що він укладається для збереження
миру і свободи, що побічно передбачало наявність певних політичних завдань, які повинні бути
забезпечені інструментами економічної інтеграції. Згодом у преамбулі Єдиного європейського
акта держави - члени Спільнот заявили про свою "рішучості сприяти спільними зусиллями
розвитку демократії, що спирається на основні права... і, в першу чергу, на право свободи, рівності
і соціальної справедливості". У преамбулі Маастрихтського договору підтверджувалася "їх
відданість принципам свободи, демократії, поваги до прав людини, основних свобод і
верховенства права" і декларувалося "бажання поглиблювати солідарність між своїми народами
на основі принципу поваги до їх історії, культури і традицій".

Новий етап відзначений в Амстердамському договорі, який включив в Маастрихтський договір ст.
6, в якій встановлювалося, що "Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги прав
людини та основних свобод, а також верховенства права, принципах, спільних для всіх держав-
членів". Треба відзначити, що повага до цих принципів є умовою прийому нових членів до Союзу
(ст. 46 Маастрихтського договору), і в Договорі передбачена можливість застосування санкцій у
разі їх порушення яким-небудь державою-членом (ст. 7).

Ці принципи потім були підтверджені, розширені і перетворені в "цінності", тобто положення

більш вищого порядку, ніж просто принципи, про що вперше було заявлено в преамбулі Хартії
основних прав, яка встановлювала, що Союз ґрунтується на загальних і неподільних цінності -
людській гідності, свободи, рівності і солідарності; він спирається на принцип демократії та
принцип верховенства права.

Таким чином, можна укласти, що ЄС в ХХІ ст. поступово почав формувати нове розуміння своєї
спільності як спільноти цінностей, а не тільки об'єднання, заснованого на певних принципах і
цілях. Не випадково, Лісабонський договір пішов цим шляхом. Стаття 2 Лісабонського договору,
що замінила аналогічну статтю Маастрихтського договору, в абз. 1 містить короткий перелік
фундаментальних європейських цінностей, до яких належать: повага до людської гідності,
свобода, демократія, рівність, верховенство права та дотримання прав людини, включаючи права
осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для держав-членів в рамках суспільства,
характеризується плюралізмом, недискримінацією, терпимістю, справедливістю, солідарністю і
рівністю жінок та чоловіків.

Таким чином, проголошені цінності не відрізняються новизною змісту, швидше вони відтворюють
ті принципи, які широко закріплені і визнані міжнародним правом, внутрішнім законодавством
держав - членів ЄС, а також чинними міжнародними договорами. Щодо ст. 2 Лісабонського
договору про ЄС, новелою порівняно з минулими установчими актами стало згадка захисту прав
осіб, що належать до меншин. Новим є й ідея визначення цих цінностей як "загальних для держав-
членів". Крім того, щоб виправдати використання концепції "цінностей" у цій статті дається
характеристика нової європейської "моделі суспільства", яка повинна характеризуватися
"плюралізмом, недискримінацією, терпимістю, справедливістю, солідарністю і рівністю жінок та
чоловіків".

Цілі Співтовариства фігурували в 2 ст. Римського договору 1957 р., які відповідно встановлювали
місію Співтовариства і цілі, які ставилися державами-членами перед ЄЕС. Відповідно до даної
статті місія Спільноти полягає у створенні спільного ринку, економічного та валютного союзу, а
також у здійсненні політики і діяльності сприяти повсюдно в Співтоваристві гармонійному та
збалансованому розвитку економічної діяльності, сталого і безинфляционному зростання, зберігає
навколишнє середовище, досягненню високого ступеня конвергенції економічних показників,
високого рівня зайнятості і соціального захисту, підвищенню життєвого рівня та якості життя,
економічного та соціального згуртування та солідарності держав-членів.

Стаття 3 Договору про Європейське співтовариство перераховувала різні засоби, використовувані

Співтовариством для реалізації цілей, встановлених ст. 2 Договору, серед них - такі, як скасування
митних зборів і кількісних обмежень на імпорт і експорт товарів у торгівлі між державами, спільна
торговельна політика і т. д. Таким чином, стає зрозумілим, що за своїм цілям, спрямованим на
створення певного міждержавного економічного об'єднання, установчий акт Європейського
співтовариства виходив за звичні рамки ММПО, які, як правило, обмежувалися завданнями
координації політики своїх держав-членів. Мабуть не випадково була обрана і відповідна
термінологія, західноєвропейські держави засновували в 1950-х рр. не "міжнародну організацію",
а "спільнота", іншими словами, об'єднання, характеризується великим взаємним проникненням
національних інтересів держав-членів, ніж це спостерігається в простий "організації".

Згідно ст. 2 Маастрихтського договору Союз мав на меті сприяти економічному та соціальному
прогресу і високому рівню зайнятості і досягти збалансованого та сталого розвитку, зокрема
шляхом створення простору без кордонів, шляхом економічного та соціального згуртування та
створення економічного і валютного союзу, що включає в кінцевому підсумку введення єдиної
валюти у відповідності з положеннями Договору; сприяти утвердженню його самостійної ролі на
міжнародній арені, особливо шляхом здійснення загальної зовнішньої політики і політики
безпеки, включаючи поступове формування спільної оборонної політики, яка могла б привести до
спільної оборони; посилити захист прав та інтересів громадян держав-членів шляхом
запровадження громадянства Союзу; зберігати і розвивати Союз як простір свободи, безпеки та
правопорядку, в якому вільне пересування осіб забезпечується в ув'язці з відповідними заходами
щодо контролю на зовнішніх кордонах, надання притулку, імміграції, запобігання і боротьби зі
злочинністю; повністю зберігати acquis communautaire і спиратися на них, щоб визначити, якою
мірою політика та форми співробітництва, сформульовані цим Договором, потребують перегляду
для забезпечення ефективності механізмів та інститутів Співтовариства.

Хоча початкові редакції установчого договору ЄС на відміну від установчих актів Співтовариств не
передбачали конкретних форм міждержавних економічних об'єднань (внутрішній ринок, Митний
союз тощо), які використовуються в них формулювання цілей не залишають сумніву в тому, що
Союз створювався для забезпечення основних завдань Європейського співтовариства.

Лісабонський договір дав більш чітке уявлення про цілі Союзу, що отримало синтетичне
вираження в його ст. 3, а також надав меншу економічну тональність

Союзу з більш вагомим включенням інших цілей, не мають настільки відверто економічний
характер. Ця стаття визначає завдання Союзу наступним чином.

В 3 ст. Договору перед ЄС ставиться за мету сприяти світу, своїм власним цінностям і добробуту
своїх народів. Союз надає своїм громадянам простір свободи, безпеки й правосуддя без
внутрішніх кордонів, у межах якого забезпечується вільне пересування осіб у взаємозв'язку з
відповідними заходами з питань контролю зовнішніх кордонів, надання притулку, імміграції, а
також запобігання злочинності та боротьби з цим явищем. Союз створює внутрішній ринок. Він
намагається забезпечити сталий розвиток Європи на основі збалансованого економічного
зростання і стабільності цін, наявність високої ступені конкурентоспроможної соціальної ринкової
економіки, прагне до повної зайнятості і соціального прогресу, а також високий рівень охорони і
поліпшення якості навколишнього середовища. Він сприяє науково-технічному прогресу. Він
бореться з соціальною маргіналізацією та з дискримінацією, сприяє соціальної справедливості та
соціального захисту, рівності жінок і чоловіків, солідарності поколінь та охорону прав дитини.
Він сприяє економічному, соціальному і територіального об'єднання і солідарності держав-членів.
Він шанує багатство свого культурного і мовного розмаїття та дбає про збереження і розвитку
європейської культурної спадщини.

У своїх відносинах з іншим світом Союз стверджує і просуває свої цінності і інтереси й сприяє
захисту своїх громадян. Він сприяє миру, безпеки, сталого розвитку планети, солідарності і
взаємної поваги народів, вільну та справедливу торгівлю, викорінення бідності і захист прав
людини, зокрема прав дитини, а також неухильного дотримання і розвиток міжнародного права,
особливо дотримання принципів Статуту ООН.

Союз досягає свої цілі належними засобами в межах компетенції, що надана йому у Договорах.

Конкуренція заслуговує особливої уваги. У Договорі про Європейське співтовариство вона не

входила до складу завдань Співтовариства, які встановлювалися в 2 ст. установчого договору
Співтовариства, а вказувалася в 3 ст. серед засобів, що забезпечують досягнення його основних
завдань. Договір про Конституцію для Європи згадував серед цілей Союзу внутрішній ринок з
вільною й неспотвореної конкуренцією. Це викликало жваву полеміку в ході кампанії з
проведення референдуму у Франції, деякі з учасників якого були стурбовані тією обставиною, що
ринок і конкуренція були зведені цим Договором у ранг центральних завдань Спілки. У
Лісабонському договорі згадка про конкуренції зникло з його змісту ст. 3 у порівнянні з тим, що
було в 2 ст. Маастрихтського договору, але протокол про внутрішньому ринку і конкуренції,
прикладений до Договору, уточнює, що внутрішній ринок включає систему гарантій того, що
конкуренція не буде спотвореною.

Повертаючись до сучасної ситуації ЄС, слід зазначити, що ні конкуренція, ні її спотворення самі по

собі не є ні метою, ні завданням, а скоріше засобом, необхідним для реалізації цілей Союзу,
зокрема, ефективного функціонування внутрішнього ринку.

Таким чином, формулювання мети сучасного ЄС являють собою синтез політичних, у тому числі
зовнішньополітичних завдань, економічних, соціальних, культурних, гуманітарних і т. д., що
свідчить про широкому охопленні його предметної сфери діяльності.

Особливо слід сказати про засади установчих документів ЄС. На відміну від інших подібних актів,
що Лісабонський договір не підтверджує значення яких-небудь загальновизнаних міжнародно-
правових засад для відносин між його державами-членами, а лише в ст. 3 і 21 зобов'язується
сприяти неухильному дотриманню і розвитку міжнародного права, особливо дотримання
принципів Статуту ООН у своїх відносинах із зовнішнім світом. Навпаки, його діяльність по
реалізації внутрішніх завдань заснована на найбільш важливому і значимості для правових
традицій держав-членів принципі - принципі демократії, і заснованих на ньому інших нормах. Крім
того, принцип демократії визнається в якості однієї з цінностей європейської моделі суспільства.

Так, в Лісабонський договір включений розд. II, містить положення про демократичні принципи,
яких Союз дотримується у своїй діяльності. Насамперед, у ньому передбачається, що у всій своїй
діяльності Спілка дотримується принцип рівності своїх громадян, які користуються однаковою
увагою з боку його інститутів, органів і установ. Громадянином Союзу є кожна особа, що має
громадянство держави-члена. Громадянство Союзу доповнює собою національне громадянство і
не підмінює його (ст. 9). Включення цього положення в даний розділ свідчить про те, що ЄС прагне
всіляко підкреслити принцип поваги своїх громадян з боку всіх його структурних підрозділів, що
має виражати ідею максимальної наближеності Союзу до його громадян.

Лісабонський договір підкреслює, що функціонування Союзу засноване на представницької

демократії. Громадяни безпосередньо представлені на рівні Союзу в Європейському парламенті.
Держави-члени представлені в Європейській раді своїми главами держав або урядів, а в Раді -
своїми урядами, які самі є демократично відповідальними перед їх національними парламентами
або перед їх громадянами. Кожен громадянин має право брати участь у демократичному житті
Союзу. Наскільки можливо, процес прийняття рішень є відкритим і максимально наближеним до
громадян. Політичні партії на європейському рівні сприяють формуванню європейської політичної
свідомості і вираженню волі громадян Союзу (ст. 10). Неважко відмітити, що в даному випадку
принцип представницької демократії отримує зовсім нову інтерпретацію, має міждержавний
характер, коли демократія в міжнародно-правовому сенсі включає представництво громадян
Союзу, держав-членів в особі глав держав або урядів і урядів, сформованих також на
демократичних принципах. Велике значення надається політичним партіям європейського рівня,
які також повинні сприяти європейській ідентичності.

Лісабонський договір ставить перед інститутами Союзу завдання забезпечити взаємодію між
громадянами та їх об'єднаннями. Інститути, зокрема, мають бути адекватними способами
забезпечувати можливість громадянам і представницьким асоціаціям ставити до відома про своїх
думках і публічно обмінюватися ними по всіх сферах діяльності Союзу. Інститути підтримують
відкритий, прозорий і регулярний діалог з представницькими асоціаціями та громадянським
суспільством.

На Європейську комісію покладається завдання проводити широкі консультації із зацікавленими

сторонами з метою забезпечити послідовність і прозорість дій Союзу. Громадяни Союзу в кількості
не менше

1 млн людей, які належать до громадянства значного числа держав-членів, можуть виступити з
ініціативою запросити Європейську комісію в рамках її повноважень внести відповідну пропозицію
з питань, щодо яких, на думку цих громадян, потрібно видання правового акта Союзу в цілях
застосування Договорів (ст. 11).

Відповідні процедури та умови, необхідні для подання такої ініціативи, встановлюються

відповідно до положень Договору про функціонування ЄС. В установчому договорі також
підкреслюється, що національні парламенти активно сприяють належному функціонуванню
Союзу.

Звідси можна укласти, що і такий важливий складовий елемент правового статусу Союзу,
встановлений установчим актом, акцентує увагу на демократичних принципах функціонування
політичних та правових систем держав-членів і самого Союзу.

3.

Копенгагенські критерії (англ. Copenhagen criteria)

У червні 1993 р. Європейська рада на своєму засіданні в Копенгагені визнала право кожної
європейської країни, яка визнає положення статті 6, пункт 1 Угоди про утворення Європейського
Союзу[1], вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома
критеріями:

Політичний — стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання

прав людини та захист прав меншин.

Економічний — дієва ринкова економіка.

«Членський» — зобов'язання, які випливають із факту вступу до ЄС, зокрема, визнання його
політичних, економічних та монетарних цілей.

Так звані «копенгагенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на
Мадридському засіданні Європейської ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови
адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в
ЄС.

Утімб ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

Під час переговорів про приєднання з країнами-кандидатами, відбувається регулярний моніторинг

дотримання Копенгагенських критеріїв. На основі даних моніторингу ухвалюються рішення про
приєднання та час приєднання країни, та дії, які необхідно перед тим здійснити.

Критерії членства в Європейському Союзі (англ. European Union Membership criteria) визначені в
трьох документах:

Маастрихтський договір 1992 року (Стаття 49) — географічні та загальні політичні критерії

Декларація Європейської ради 1993 року в Копенгагені, тобто Копенгагенські критерії, в яких
детальніше описані загальні критерії:

політичні

економічні

законодавчі

Схема переговорів з окремою країною-кандидатом

окремі та детальні умови

твердження, яке наголошує на тому, що приєднання нової країни не може відбутись, поки не буде
вирішено, що Союз має «здатність до приєднання» нового члену.

При ухваленні в 1993 році не існувало механізму, який би гарантував, що наявні країни-члени ЄС
відповідають цим критеріям. Однак, було схвалено рішення стежити за дотриманням цих
критеріїв, вслід за «санкціями», накладеними на уряд Австрії Вольфганга Шуселя (нім. Wolfgang
Schüssel) на початку 2000 року урядами інших 14 країн-членів Союзу. Ці домовленості вступили в
дію 1 лютого 2003 року в рамках Ніццького договору.

Географічні критерії

Стаття 49 (колишня стаття O) Договору про утворення Європейського Союзу (TEU)[2] або
Маастрихтський договір визначає, що будь-яка європейська країна, яка поважає принципи ЄС,
може подавати заявку на приєднання. Про приєднання до ЄС неєвропейських країн не згадується,
але з відомих прецедентів відмови Марокко та переговорів про найтіснішу інтеграцію Ізраїля
свідчать про неможливість приєднання неєвропейських країн. Однак, існують різні визначення
«європейськості», й питання приналежності країни до Європи є «предметом політичних
дискусій»[3] Європейської Комісії, і, що важливіше Ради.

Існують прецеденти, коли частини країн-членів ЄС розташовані за межами Європи, наприклад

Французька Гвіана розташована в Південній Америці і є складовою частиною Франції. Гренландія,
яка є частиною континенту Північної Америки, приєдналася до Європейської економічної
спільноти в 1973 році як залежна від Данії територія, але вирішила покинути ЄС в 1983 році, через
4 роки після здобуття права на внутрішнє самоврядування.

Кордони Європи згідно з однією з точок зору.

Європейська територія Європейських держав

Територія Європейських держав в Азії

 Території, які інколи відносять до Європи

Грузія належить до трансконтинентальних країн, яка має наміри приєднатись до ЄС[4]. Вона
знаходиться на кордоні між Європою та Азією, при цьому приблизно 65 % її території знаходиться
в Європі. Вона є членом Ради Європи[5], а Європейська Комісія визнала її Європейською державою
через культурну та релігійну приналежність до континенту[6].

Політичні критерії

Демократичність

Дієве демократичне правління має забезпечувати рівне право для всіх громадян країни брати
участь в політичних процесах ухвалення рішень на всіх рівнях влади, від місцевого
самоврядування до національного. Необхідна наявність вільних виборів за умови дотримання
таємного голосування, права на створення політичних партій без перешкоджання з боку держави,
справедливого та рівного доступу до вільної преси; вільних профспілкових організацій, свободи
думки, а виконавча влада має бути обмежена законами та дозволяти рівний доступ до судів
незалежно від неї.

Верховенство права

Верховенство права передбачає, що орган державної влади може діяти лише в рамках
справедливих законів, прийнятих у встановленому порядку. Призначення цього принципу полягає
в захисті від сваволі влади.

Права людини

Права людини «невідчужні» і належать всім людям, тобто ними не можна наділити, їх неможливо
надати, обмежити, обміняти, або продати (наприклад, людина не може продати себе в рабство).
До них належать право на життя, право бути притягнутим до судової відповідальності лише
відповідно до законів, які існували на момент скоєння злочину, право бути вільним від рабства і
право на свободу від катувань.

Загальна декларація прав людини вважається найавторитетнішим нормативним документом у

галузі прав людини, хоча у неї немає такого ефективного механізму забезпечення дотримання
положень, як у Європейської конвенції з прав людини. Дотримуватися вимоги цієї конвенції
зобов'язані й кілька країн, які нещодавно приєдналися до ЄС з метою здійснення серйозного
реформування законодавства, державних служб і судової системи. Багато змін, мають відношення
до свобод і прав етнічних і релігійних меншин, або усунення нерівності у зверненні між різними
політичними групами.

Повага та захист прав меншин

Члени національних меншин повинні мати можливість зберегти свою культуру і мати право на
свою рідну мову (наскільки це не суперечить дотриманню прав інших людей, а також
демократичним процедурам та загальній законності), вони також не повинні страждати від будь-
якої дискримінації.
Відповідна конвенція Ради Європи з цього питання була великим проривом у цій галузі. Однак,
конвенція досі не включає чітке визначення таких меншин. Як наслідок, багато хто з її підписантів,
додали офіційні роз'яснення, які описують, хто в їхній країні зараховується до меншості. Деякі
приклади представлено нижче. Заяви, зроблені у зв'язку з договором № 157. Рамкова конвенція
про захист національних меншин включає:

в Данії: «німецька меншина у Південній Ютландії»;

в Німеччині: «Данці з німецьким громадянством та Серболужичани з німецьким громадянством,

етнічні групи, які традиційно проживають у Німеччині, фризи, сінті та роми з німецьким
громадянством»;

в Словенії: «італійські та угорські національні меншини»

в Об'єднаному Королівстві меншини Корніш у Корнуолл та ірландські націоналісти і республіканці

в Північній Ірландії.

в Австрії — сербські, хорватські, словенські, угорські, чеські, словацькі, циганські і групи синті.

в Румунії близько 20 національних меншин.

в Ірландії: Ірландські мандрівники.

Багато інших підписантів заявили, що не мають будь-яких національних меншин.

Був досягнутий консенсус (серед експертів-юристів, так званих Венеціанських груп), що ця

конвенція відноситься до будь-якої етнічної, мовної або релігійної групи, яка визначає себе як
відмінну, яка формує історичну частину населення і нинішньої меншини в чітко визначеній області,
і яка підтримує стабільні та дружні відносини з державою, у якій вона живе. Деякі експерти в
країни хотіли просунутись ще далі. Однак деякі нові групи меншин, як, наприклад, іммігранти, які
ніде не згадуються, стурбовані цією конвенцією.

Економічні критерії

Економічні критерії, в широкому сенсі, вимагають наявність ринкової економіки та здатність

виробників витримати конкуренцію в рамках Союзу. Європейська система обмінних курсів
використовувалась для підготовки як нових країн, так і дійсних членів для приєднання до
Єврозони.

Юридична гармонізація

Останнім критерієм, який не належить до Копенгагенських, є вимога, аби всі майбутні члени
узгоджували своє законодавство з Європейськими актами, також відомими як доробок спільноти
або acquis communautaire. При підготовці до кожного приєднання, доробок розбивається на
окремі розділи, кожний із яких належить до окремої галузі. Під час п'ятої хвилі збільшення
Європейського Союзу, якою було приєднано Болгарію та Румунію у 2007 році, доробок було
поділено на 31 розділ. Для переговорів із Хорватією та Туреччиною, його було поділено на 35
розділів.

Процес приєднання відбувається в чотири основні стадії:

1) аплікаційна – подання заявки на вступ;

2) оцінювальна – розгляд заявки та прийняття позитивного рішення;

3) переговорна – проведення переговорів з державою-кандидаткою;

4) ратифікаційна – підписання договору про вступ та набрання ним чинності.

Припинення членства в ЄС відбувається виключно добровільно.Порядок виходу держави-члена з

ЄС регламентований ст. 50 ДЄС[40]. Згідно з цією статтею будь-яка держава-член як суверенний
суб’єкт може прийняти рішення про вихід із Союзу згідно зі своїми конституційними вимогами.

Держава-член, що вирішила вийти з Союзу, повинна повідомити про свій намір Європейську Раду.
З державою проводяться переговори та укладається угода, в якій формулюються положення про
особливості її виходу з урахуванням рамок майбутніх відносин з Союзом. Переговори щодо цієї
угоди проводяться відповідно до ч. 3 ст. 218 ДФЄС. Цю угоду укладає Рада ЄС від імені Союзу,
діючи кваліфікованою більшістю[41], після отримання згоди Європейського Парламенту (більшість
депутатів).

Застосування установчих договорів ЄС до держави припиняється від дати набрання чинності

угодою про вихід або, в разі відсутності такої, через 2 роки після повідомлення, зазначеного в ч. 2,
якщо Європейська Рада за згодою з цією державою-членом не вирішить одностайно продовжити
цей термін.

Цілком логічно, що член Європейської Ради або Ради, що представляє державу - члена, що
виходить із Союзу, не бере участі у дискусіях Європейської Ради або Ради або в прийнятті рішень
стосовно неї.

При цьому держава, що вийшла зі складу до ЄС, має право повторно звернутися із заявою про
набуття членства в ЄС. У такому разі її запит розглядається згідно з загальною процедурою,
зазначеною у статті 49 ДЄС.

Призупинення членства розглядається як найсуворіший вид політичної відповідальності держави-

члена за несумлінну поведінку в ЄС (за установчими договорами примусово виключити з ЄС
неможливо). Порядок призупинення членства визначений ст. 7 ДЄС, відповідно до якої за
обґрунтованою пропозицією 1/3 держав-членів, Європейського Парламенту або Європейської
Комісії Рада, діючи більшістю у 4/5 її членів, після отримання згоди Європейського
Парламенту, може встановити, що існує явний ризик тяжкого порушення державою-членом
цінностей, зазначених у ст. 2 ДЄС.

Перед прийняттям рішення про призупинення членства держави Рада заслуховує її пояснення з

приводу протиправної поведінки та може надати їй рекомендації щодо виправлення порушень.
Рада постійно перевіряє, чи продовжують існувати підстави для застосування таких санкцій проти
держави[42].

Європейська Рада, діючи одностайно на пропозицію 1/3 держав-членів або Комісії та після
отримання згоди Європейського Парламенту, може встановити існування постійного та
істотного порушення однією з держав-членів цінностей, зазначених у ст. 2, запропонувавши
відповідній державі-члену подати свої пояснення (ч. 2 ст. 7 ДЄС). Таким чином, правовою
підставою призупинення членства держави в ЄС є встановлення факту постійного та
істотного порушення цінностей, на яких ґрунтується Союз.При цьому в ст. 7 ДЄС не дається
визначення поняття грубого та систематичного порушення цінностей. Вказані характеристики
встановлюються у кожному окремому випадку індивідуально з урахуванням конкретних обставин.

Остаточне рішення про призупинення членства ухвалюється Радою ЄС (кваліфікованою

більшістю[43]). Призупинення членства держави у ЄС передбачає також позбавлення право голосу
представника уряду держави-члена у Раді. Вживаючи таких заходів, Рада враховує можливі
наслідки такого призупинення для прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб.
У будь-якому разі ця держава-член повинна і надалі виконувати свої зобов’язання за цим
Договором.

Рада, діючи кваліфікованою більшістю, може в подальшому вирішити змінити або скасувати
заходи, вжиті відповідно до ч. 3, у відповідь на зміну ситуації, що спричинила вжиття таких заходів.

Положення щодо держави, щодо якої прийнято рішення про припинення права голосу у
Європейському Парламенті, Європейській Раді та Раді для цілей цієї статті встановлені в ст. 354
ДФЄС. Так, члени Європейської Ради або Ради, які представляють відповідну державу-члена, не
беруть участі у голосуванні, а відповідна держава-член не враховується під час обрахунку 1/3 або
4/5 держав-членів, зазначених у ч. 1 та 2 ст. 7. Утримання членів, які присутні особисто, або
представлених членів не перешкоджає ухваленню рішень, зазначених у ч. 2 зазначеної статті.

Територія Союзу — це простір, в межах якого право ЄС має обов'язковий характер. Юридичні
кордони ЄС визначені установчими договорами, передусім Договором про Європейське
співтовариство (ст. 299)[2]. Прийнято вважати, що територія Союзу складається з територій
держав-членів. Як наслідок, вона охоплює не тільки територію Європи, але й територію в інших
частинах світу, оскільки окремі держави-члени ЄС мають територіальні володіння за межами
Європи (Португалія — Азорські острови і Мадейру, Іспанія — Канарські острови, Франція —
Реюньйон, Гвіана, Гваделупа, Мартиніка). Крім того, Договір передбачає, що право ЄС також
поширюється на окремі європейські території, які хоча й не входять до території відповідної
держави-члена, однак останні здійснюють від їх імені зовнішні відносини.

Існують спеціальні території держав-членів Європейського Союзу — окремі території та володіння

держав-членів право ЄС не розповсюджується (Фарерські острови — Данія) або поширюється
частково і, навпаки, деякі території держав-членів отримали особливий привілейований статус.
Існують й інші виключення. Окремі держави-члени можуть не брати участь у досягненні окремих
цілей Євросоюзу. Відповідно в цій частині право ЄС не є для них обов'язковим. Наприклад, не
беруть участь у валютному союзі (не входять в зону «євро») Данія та Швеція (відмовилися від
участі), а також десять держав, які набули членства з 2004 р. (через не відповідність вимогам
валютного союзу); Ірландія свого часу відмовилася від участі у Шенгенській угоді, яка передбачає
вільне пересування територією учасників угоди як громадян держав-членів ЄС, так і іноземців.

Більшість країн з Європейського союзу розташовані на європейському континенті. ЄС покриває

менше половини території Європи, значна частина континенту особливо на Сході (наприклад,
Європейська частина Російської Федерації, Україна, Білорусь) і дрібніші частини в Північній та
Центральній Європі не є частиною ЄС. Держави-члени ЄС мають сухопутні кордони з 19 іншими
країнами.

Вважається, що берегова лінія Європейського Союзу проходить вздовж берегів Атлантичного

океану, Середземного моря, Чорного та Балтійського морів і простягається на 66 000 км,[3].
Діапазони європейських гір включають Альпи, Карпати, Балканські гори і скандинавські гори з
найвищою горою в ЄС Монблан.

Кілька заморських і залежних територій різних держав-членів також офіційно входять до складу ЄС
(в Іспанії: Канарські острови, Сеута і Мелілья, в Португалії: Азорські острови, Мадейра; до Франції:
Реюньйон, Французька Гвіана, Мартиніка, Гваделупа, Сен-Мартен), тоді як в інших випадках
території, пов'язані з державами-членами не є частиною ЄС (наприклад, Гренландія, Фарерські
острови, більшість територій, пов'язані зі Сполученим Королівством; Нідерландами: Аруба,
Кюрасао, Сінт-Мартен, Нідерландські Карибські острови (Бонайре, Саба, Сінт-Естатіус); Францією:
Майотта, Сен-Бартелемі, Французька Полінезія, Волліс і Футуна, Нова Каледонія).

Охоплюючи заморські території держав-членів, ЄС має більшість типів клімату від арктичних до
тропічних. Більшість населення проживає в районах з середземноморським кліматом (Південна
Європа), помірним морським кліматом (Західна Європа), або теплим континентальним (у східних
державах-членах ЄС).

Мова Офіційна (де юре чи де факто) Затверджена

  Велика Британія (до 2020 року)

Англійська мова  Ірландія 1973
 Мальта

Болгарська мова  Болгарія 2007

 Греція
Грецька мова  Кіпр 1981
 Італія[2]

 Данія
Данська мова 1973
 Німеччина[3]

Естонська мова  Естонія 2004

 Ірландія
Ірландська мова   Велика Британія (до 2020 року) 2007
[4]

Іспанська мова  Іспанія 1986

 Італія
Італійська мова 1958
 Словенія[5]

Латиська мова  Латвія 2004

Литовська мова  Литва 2004

Мальтійська мова  Мальта 2004

 Бельгія
Нідерландська мова 1958
 Нідерланди

 Австрія
 Люксембург
 Німеччина
Німецька мова 1958
 Бельгія
 Данія[6]
 Італія[7]

Польська мова  Польща 2004

 Мова Офіційна (де юре чи де факто) Затверджена

Португальська мова  Португалія 1986

Румунська мова  Румунія 2007

 Словаччина
Словацька мова 2004
 Чехія

 Словенія
Словенська мова  Австрія[8] 2004
 Італія[9]

 Угорщина
 Австрія[10]
Угорська мова  Румунія[11] 2004
 Словаччина[12]
 Словенія[13]

Фінська мова  Фінляндія 1995

 Бельгія
 Франція
Французька мова 1958
 Люксембург
 Італія[14]

Хорватська мова  Хорватія 2013

 Чехія
Чеська мова 2004
 Словаччина[12]

 Швеція
Шведська мова 1995
 Фінляндія[15]

Європейський гімн

Гімн Європейськго Союзу є гімном усієї Європи. Музика гімну взята з Дев’ятої симфонії написаної,
Людвігом ван Бетховеном у 1823 році. У фінальній частині своєї симфонії Бетховен поклав на
музику „Оду до радості”, написану у 1785 році Фрідріхом фон Шиллером.

У 1972 році Рада Європи схвалила бетховенську тему „Оди до радості” у якості свого гімну. Без
слів, універсальною мовою музики, гімн виражає ідеали свободи, миру та солідарності, на яких
тримається Європа.

Прапор Європейського Союзу

Історія створення прапору починається у 1955 році. Тоді Європейський Союз існував лише у
вигляді Європейського об’єднання вугілля та сталі. Однак існувала окрема організація з ширшим
представництвом – Рада Європи, яка була заснована на кілька років раніше для захисту прав
людини та пропагування європейської культури. У той час Рада Європи підбирала собі емблему.
Після активних обговорень було прийнято нинішній варіант прапора – коло з 12 золотих зірок на
блакитному тлі. Число зірок не має нічого спільного з кількістю країн-членів організації.

В різних традиціях „12” є символічним числом, що означає абсолютну досконалість. Це також і

кількість місяців у році, і кількість цифр на циферблаті годинника, тоді як коло є ще й символом
єдності.

Так народився європейський прапор, який представляє ідеал об’єднання народів Європи. На
ньому сяє дванадцять зірок, як символ довершеності, повноти та єдності.

5.

Маастрихтський договір 1992 р. запровадив інститут громадянства Європейського Союзу. Як

випливає із змісту ст. 2 Договору про Європейський Союз, воно запроваджене як засіб захисту
прав та інтересів громадян держав-учасниць ЄС.

Зміст цього інституту розкривається в іншому документі – Договорі про Європейське

співтовариство, його частині другій (статті 17-21). Але в ній мова йде лише про політичні права,
тоді як соціально-економічні права розпорошені по всьому договору.

Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство будь-якої держави-учасниці ЄС.

Питання про те, кого вважати громадянином держави-учасниці вирішується згідно із
законодавством відповідної держави. У ст. 17 Римського договору зазначається, що громадянство
Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство.

Серед політичних прав відзначимо, насамперед, електоральні права (ст. 19). Кожен громадянин
Союзу, що постійно проживає на території держави-учасниці ЄС, громадянином якої він не є, має
право на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави, брати пасивну й активну участь у
муніципальних виборах такої держави-учасниці, а також у виборах до Європейського Парламенту.

Громадяни ЄС мають комплекс прав на звернення до органів Європейського співтовариства (ст.

20). По-перше, кожен громадянин має право звертатися до Європейського Парламенту з питань,
що його безпосередньо стосуються. По-друге, гарантується право подання скарги до Омбудсмана
на порушення в діяльності інститутів чи органів Європейського співтовариства. По-третє,
громадяни ЄС мають право звертатися до будь-якого інституту Співтовариства будь-якою із 12
офіційних мов Союзу і отримати відповідь такою ж мовою.

Нарешті, громадяни ЄС, що потребують дипломатичного захисту на території третьої країни, у якій
держава-учасниця, громадянином якої він є, не має свого представництва, мають право вимагати
надання такого захисту від діючих у цій країні дипломатичних або консульських представництв
будь-якої держави-учасниці ЄС на тих самих умовах, що й громадяни такої держави (ст. 21).

Питання про становлення принципу дотримання основних прав і свобод людини в діяльності
Співтовариств і Союзу має цікаву історію.

Зважаючи на суто економічний характер Європейських співтовариств, питання про захист прав
людини не було виокремлене як таке, що потребує нормативного врегулювання в установчих
договорах. Виняток становили кілька норм, що стосувалися суто економічних прав людини.
Передбачалося, що політичними питаннями, до яких належать права людини, повинна займатися
спеціальна організація – Рада Європи, що була створена у 1949 р.

Але згодом ситуація почала змінюватися: стало зрозуміло, що після отримання Співтовариствами
реальної законотворчої влади, становлення принципів верховенства і прямої дії права
Співтовариств у національних правопорядках держав-учасниць, виникла реальна загроза правам
людини, гарантованим національними конституціями та міжнародними угодами.

На юридичному рівні проблема була розв’язана Судом Співтовариств, який у 70-х роках минулого
століття у рішеннях за низкою справ проголосив, що у правопорядку Співтовариства основні права
людини захищаються як “загальний принцип права Співтовариства”. Ця норма стала судовим
прецедентом. Суть її полягає в тому, що будь-який ухвалений інститутом Співтовариства правовий
акт, що порушує такі права, може бути скасований Судом Співтовариств.

Зрештою ця практика отримала закріплення в Договорі про Європейський Союз. Значення прав
людини підкреслено у п. 1 ст. 6 Договору, що відносить повагу до прав людини до принципів, на
яких заснований Союз. Частина 2 ст. 6 встановлює, що “Союз поважає основні права людини, – як
вони гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською Конвенцією про захист
прав людини та основних свобод, і як вони випливають із спільних для держав-учасниць
конституційних традицій, – як загальні принципи права Співтовариств”. Стаття 46 Договору надає
під юрисдикцію Суду Співтовариств право перевіряти дії інститутів ЄС на предмет їх відповідності
п. 2 ст. 6.

7 грудня 2000 р. керівниками трьох політичних інститутів Союзу – Європейського парламенту, Ради
Союзу та Європейської Комісії – була підписана і урочисто проголошена Хартія Європейського
Союзу про права людини.

Документ містить чотири групи норм: що встановлюють суб’єктивні права і свободи, їх гарантії,
деякі загальні принципи, а також норми, що визначають дію Хартії як юридичного акту. Хартія
складається з преамбули і 54 статей, що об’єднані у 7 глав. Структура документу є новаторською:
права людини розташовані не за видами, як це традиційно прийнято (особисті, політичні,
соціальні, економічні), а згідно з цінностями, на захист яких вони спрямовані. Тому Хартія не
використовує класичного протиставлення громадянсько-політичних і соціально-економічних прав,
навпаки, вона закріплює принцип неподільності всіх основних прав і свобод.

На сьогодні Хартія не є юридично обов’язковим документом. Планується надати цьому документу

найвищої юридичної сили у правопорядку ЄС шляхом включення всього тексту Хартії до
установчого документу Європейського Союзу.