1.4. Зовнішня політика ЄС: вплив держав-членів.

Франція: лідер Нової Європи

Як ви пам’ятаєте, рішення щодо зовнішньої політики приймаються державами-

членами ЄС одностайно, тобто кожна країна-член, будь то маленька Мальта або великі
Іспанія чи Німеччина, мають право вето, а їхній голоси рівноцінні у своїй політичній вазі.
Утім, насправді між країнами-членами до голосувань часто відбуваються неформальні
консультації, суперечки та навіть тиск одних держав на інші. Що мається на увазі?
Наприклад, те що, як широко вважається у європейських дипломатичних колах, саме
завдяки непохитній позиції Німеччини, зокрема, особисто канцлерки Ангели Меркель,
санкції ЄС щодо Росії так довго утримуються. Окрім того, ви могли помітити, що цього року
вибори президента Єврокомісії відбулися не за стандартною процедурою, коли президент
має обиратися серед провідних кандидатів («spitzenkandidaten») партій, які отримали
більшість на виборах до Європарламенту – натомість, деякі держави-члени вплинули на
процес відбору більше, ніж це передбачають правила ЄС. А, отже, варто уважніше
придивитися до того, які важелі впливу мають ті чи інші країни на політику Європейського
Союзу.

У цій темі йдеться про концепт «Великої трійки» - трьох найбільших і

найпотужніших держав ЄС: Франції, Німеччини та Великої Британії (принаймні, до її
очікуваного виходу з ЄС), які ще до заснування об’єднання мали статус світових гравців.
Разом їхнє населення становить близько 40 відсотків населення ЄС, а ВВП – половину ВВП
усього Європейського Союзу. Франція та Британія також входять до Ради Безпеки ООН як
постійні представники, мають ядерну зброю, а колоніальне минуле цих країн та значні
ресурси забезпечують їх найрозгалуженішою дипломатичною мережею у світі серед усіх
держав-членів ЄС. Історія Європейського Союзу також засвідчує, що саме ці три країни, а
також їхній тандем, у різний час відігравали ключову роль у становленні ЄС. У цьому
фрагменті ми дещо детальніше зупинимося на ролі Франції у розбудові Європейського
проєкту.

Почнемо з того, що саме Франція була і локомотивом створення Європейської

спільноти з вугілля та сталі – як інструмент контролю німецького реваншизму, і
Європейської економічної спільноти та Спільної сільськогосподарської політики – зокрема,
через потребу захистити та знайти ринки збуту для своїх сільськогосподарських
виробників. Але ми також пам’ятаємо, що Франція була і першочерговим промоутером
розбудови оборонних спроможностей Європейської спільноти, вбачаючи у них
можливість збільшити свій власний вплив у світі – ви пам’ятаєте і про ідею Європейського
оборонного співтовариства, яку Франція просувала ще у 1950-х роках, і «плани Фуше»
(обидві ідеї свого часу не були реалізовані). Саме франко-німецький тандем вважається
локомотивом рішень, які вели до глибшої інтеграції ЄС, а Франція, як ви пам’ятаєте, у 1998
році разом із Британією у Сен-Мало дала початок Європейській політиці безпеки та
оборони. Дослідники навіть говорять про неформальний «розподіл ролей» у франко-
німецькому тандемі: тоді як Франція мала роль першої скрипки у політико-безпековій
площині, Німеччина була провідним актором у розбудові економічної площини ЄС.

Для Франції «більше Європи» не означає «менше Франції», навпаки, Франція від
Шарля де Голля до сьогодення зацікавлена у Європі як інструменті для реалізації своїх
інтересів та амбіцій у світі та обстоює міжурядовий підхід, де держави-члени, а не
комунітарні інститути, мають останнє слово у зовнішньополітичних рішеннях.
 Нинішній президент Франції Еммануель Макрон продовжує традиційну політику
Франції щодо ЄС – важливо, що Франція залишається прихильницею європейського
проєкту, коли у самій Європі зростають настрої євроскептицизму та суверенізму. У своїй
відомій Сорбоннській промові у вересні 2017 року, яку він розпочинає словами «Давайте
поговоримо про Європу», Макрон запропонував реформу оборонних спроможностей
Євросоюзу та поглиблену інтеграцію – зокрема, Франція вже здійснює реалізацію проєкту
Європейських сил швидкого реагування (ми поговоримо про цей інструмент у наших
наступних лекціях), а також просуває ідею європейської армії. Сорбоннська промова
також приділяє особливу увагу франко-німецькій співпраці. А вже у 2019 році, у день
річниці Єлісейського договору, підписаного між країнами у 1963 році, у світлі Брекзиту,
Франція та Німеччина підписали нову угоду, яка передбачає поглиблення економічної
інтеграції між двома країнами, розвиток європейських військових спроможностей,
можливість спільних військових операцій та засування франко-німецького воєнно-
оборонного союзу. Хто знає, можливо, саме ця угода стане новим поштовхом до
подальшої інтеграції ЄС в оборонній сфері.

Традиційно ключовою сферою інтересів Франції, продиктованих колоніальною

спадщиною, є африканський континент та північноафриканське Середземномор’я. Утім,
ми бачимо також залучення Франції у Східній Європі – зокрема, саме тодішній президент
Франції Ніколя Саркозі був медіатором під час російсько-грузинського конфлікту 2008
року, а наразі саме Німеччина, в особі канцлерки Ангели Меркель, та Франція, в особі
попереднього президента Франсуа Олланда та нинішнього голови держави Еммануеля
Макрона, представляють ЄС у Нормандському форматі, перемовному форматі за участі
також Росії та України, який покликаний знайти розв’язання російсько-українському
конфлікту на Донбасі. Якщо від початку конфлікту лідерська роль у франко-німецькому
тандемі у Нормандському форматі належала Німеччині, зараз дещо активнішу позицію
займає Франція - зокрема, ми бачимо, що Франція стала європейським лідером у
побудові нових мостів з Україною у виборчий період 2019 року, коли візит Володимира
Зеленського до Парижа відбувся навіть до другого туру президентських виборів.

Для України важливо підтримувати та розбудовувати відносини з усіма

«важковаговиками» європейської політики. Про позиції Німеччини, Великої Британії та
наступника Британії у Великій трійці після Брекзиту – Італії – ми поговоримо у наших
наступних лекціях цього тижня.