Г.М.

Яворська

Концептуальні засади боротьби з міжнародним тероризмом: специфіка

“європейського бачення”
Г. М. Яворська1

Міжнародний тероризм нині займає першу сходинку в ієрархії світових

загроз – цей факт засвідчують безпекові доктрини ключових політичних
гравців, так само як численні політологічні та аналітичні розвідки з цієї теми.
На сьогодні існують різні підходи до визначення змісту та характеру
терористичної загрози, що впливають на формування відповідних заходів
протидії. Ці підходи потребують уваги не лише з погляду порівняння їх
практичної цінності – не менш важливо, що вони відбивають певні відмінності у
розумінні явища міжнародного тероризму, тобто мають концептуальний
характер. Названі концептуальні відмінності знаходять безпосередній вияв у
специфіці антитерористичних концепцій головних суб’єктів світової політики.
Цей аспект поки ще не дістав належного висвітлення, хоча його врахування
становить не тільки академічний інтерес, воно конче необхідне у побудові
конкретних національних підходів до названої загрози. Особливо важливим це є
для такої держави як Україна – вона однозначно визначила власну
антитерористичну позицію і водночас досі не має чітко артикульованої
контртерористичної доктрини. Брак такої доктрини на сьогодні слід розглядати
як самостійний фактор ризику. Для її створення та ефективного застосування
необхідно вповні розуміти зміст тих підходів, що на сьогодні існують .
У цій статі ми зосередимося на деяких аспектах розуміння явища
міжнародного тероризму у безпековій доктрині ЄС. Окрему увагу приділено
ролі інтерпретацій терористичних нападів та їхніх наслідків. Для цього крім
традиційного аналітико-політологічного підходу застосовано елементи дискурс-
аналізу, що завдяки значній пояснювальній силі набуває дедалі більшого
поширення у політичних студіяхi.
Слід зазначити, що в силу різних причин, зокрема через загальну,
характерну не лише для України, недооцінку міжнародної ваги Євросоюзу,
українські політики та політичні аналітики традиційно орієнтуються переважно
на безпекові підходи РФ та США – саме ці дві країни й досі усвідомлюються у
нас як основні політичні гравці. Не останню роль тут продовжують відігравати
й усталені стереотипи, успадковані з часів холодної війни, згідно з якими саме
США виступали як втілення “Заходу” взагалі, натомість Європа (Західна
Європа) мала у цій принципово спрощеній схемі відносно меншу вагу. На
сьогодні ця схема вимагає свідомого коригування, бо вона вступає у відчутну
суперечність з новою геополітичною реальністю, що створилася на
Європейському континенті та у світі після завершення наймасштабнішої хвилі
розширення ЄС.
Задля об’єктивності слід зазначити, що європейська безпекова доктрина
сформувалася відносно недавно, і її створення стало результатом як внутрішніх,
пов’язаних з логікою розвитку ЄС, так і зовнішніх чинників Серед останніх слід
назвати етапні зміни у глобальному безпековому середовищі, датовані
терористичним нападом 11 вересня 2001 р. у США та терористичною атакою 11
березня 2004 р. у Мадриді. Саме з цього часу міжнародний тероризм
усвідомлюється як ключова загроза, і це знаходить безпосереднє відображення
1
Жупнал Стратегічна панорама. – 2004. – №3. – С. 25–30.
у безпековій концепції ЄС. Створення цієї концепції не в останню чергу було
продиктоване необхідністю виробити власне, притаманне саме ЄС, стратегічне
бачення. Адже перед обличчям ініціатив США - провідного глобального гравця,
що діє рішуче і має докладну Національну стратегію безпеки (вересень 2002 р.)
і не маючи власної стратегії ЄС був приречений діяти виключно у режимі
реагування. У такій ситуації Європа мала б просто наслідувати американській
підхід, і не здатна була б відстоювати власні політичні пріоритети як з погляду
формулювання цілей, так і з точки зору практичних заходів. Події в Іраку, що
спричинили кризу у трансатлантичних стосунках, прискорили прийняття
Європейської безпекової стратегіїii. Із сказаного не випливає, звичайно, що
європейське бачення виникло на голому місці. Його вихідна точка – широке та
цілісне розуміння безпеки як взаємної залежності політичного, соціально-
економічного, екологічного, культурного та військового вимірів, на противагу
традиційному підходу до безпеки, який асоціюється у першу чергу з воєнною
складовою, із застосуванням військових засобів. З цим кореспондує розуміння
ЄС як “цивільної потуги”iii, що прагне справляти стійкий і довготерміновий
вплив на міжнародне оточення шляхом створення відповідного середовища, а
не за допомогою методів захоплення. Проілюструвати це можна на прикладі
останньої хвилі процесу розширення ЄС, яка, по суті, становить “демократичну
експансію” на колишні соціалістичні країни ЦСЄ, але експансію добровільну,
що здійснюється мирними економічними та інституційно-правовими засобами.
Європейську стратегію безпеки було прийнято у грудні 2003 р. на саміті
ЄС у Брюсселі, її поява засвідчила виразні зміни бачення Євросоюзом себе та
свого місця у світі. Розширений ЄС відкрито претендує на роль глобального
гравця і заявляє про намір брати активну участь у світовій політиці. “Як
об’єднання 25 держав з населенням понад 450 млн. людей, і з внутрішнім
валовим продуктом, що складає чверть світового ВВП, Європейський Союз
неминуче стає глобальним гравцем... і має бути готовий нести свою частину
відповідальності за глобальну безпеку”, - говориться в документі iv. Вперше ЄС
формулює систему основних загроз власній безпеці і накреслює необхідні
передумови відповіді на них.
Згідно зі Стратегією, ключові загрози для Європи це:
 тероризм,
 розповсюдження зброї масового знищення,
 регіональні конфлікти,
 занепад державного устрою (“неспроможні” країни)
 організована злочинність

У документі досить чітко прописана кожна з цих загроз, визначено

специфіку їхньої дії саме у контексті ЄС, а також окреслено взаємні зв’язки між
загрозами. Так, щодо тероризму підкреслено, що він ставить під загрозу і життя
людей, і принципи європейського демократичного устрою. Особливо

i
Див. напр. Radaelli C M., Schmidt V. Policy Change and Discourse in Europe. – West European
Politics. Special Issue Dec. 2004. (forthcoming)
ii
Biscop S. The European Security Strategy. Implementing a Distinctive Approach to Security //
Sécurité & Stratégie, Paper No. 82, March 2004 (Royal Institute for International Relations, Brussels)
iii
Orbie J.Conceptualising the Role of the EU in the World: Civilian Power Europe?// Paper presented
at the EUSA 8th International Biennial Conference, Nashville, 27–29 March 2003.
iv
A Secure Europe in a Better World. European Security Strategy. Brussels, 12 Dec. 2003.
небезпечними можуть бути випадки одночасної дії кількох загроз, що значно
підсилюють одна одну (найбільш загрозливий сценарій - якщо зброя масового
знищення потрапить до рук терористів). До того ж кожна з окремих загроз
здатна стимулювати появу інших (регіональні конфлікти призводять до
екстремізму й тероризму, вони спричиняють занепад державного устрою, що
створює, у свою чергу, сприятливі умови для функціонування організованої
злочинності і т.д.).
Поява Європейської стратегії безпеки, попри спадковість у загальному
“широкому” розумінні безпеки, зафіксувала також певні зміни. До 11 вересня
2001 р. Європа пишалася тим, що діє “м’якими заходами”, тобто своєю
здатністю впливати на події не примусовими засобами. Проте після 11 вересня
цей підхід почав усвідомлюватися як недостатній, відтак стверджується
можливість застосування ЄС, у разі потреби, також і “жорстких заходів”. Появу
відповідних формулювань у згаданому документі пов’язують, між іншим, з тим
фактом, що у створенні Європейської стратегії безпеки безпосередню участь
брав один з головних радників Х.Солани Роберт Купер, якого вважають одним
із найсильніших стратегів та аналітиків у структурах ЄС. Оскільки погляди
Купера вплинули на європейську безпекову доктрину, і без цього контексту
важко вповні зрозуміти ієрархію та структуру названих там загроз, має сенс
зупинитися на цьому трохи докладніше.
Роберт Купер у своїх працях пропонує власну концепцію нового
світового порядкуv. Аналізуючи становище, що склалося у світі із завершенням
у 1989 р. холодної війни, він стверджує, що новий період характеризується не
тільки завершенням силового протистояння і, відповідно, порушенням
рівноваги, але й тим, що зі світової арени остаточно пішли імперії, які на думку
автора, протягом останніх трьох століть разом з національними державами
визначали світовий порядок. Зникнення імперій спричинило появу двох нових
типів держав – по-перше, так званої, “домодерної” зони, переважно на місці
колишній колоній, із занепалим державним устроєм де ситуація нагадує “війну
всіх проти всіх” (Сомалі, донедавна Афганістан, та ін.), а, по-друге,
сформувалися післяімперські постмодерні держави, які залишили далеко
позаду традиційну імперську політику і для яких завоювання вже не є засобом
збереження власної безпеки. Крім того, у світі зберігають значення і національні
держави, які Купер позначає як модерні, і наводить як приклад такі країни як
Індія, Пакистан, Китай.
“Домодерна” зона є основним джерелом хаотизуючих процесів у
сучасному світі, що загрожують світовому порядку, а, конкретніше, безпеці й
добробуту Європи. Отже Європа на сьогодні повинна віднайти ефективні засоби
взаємодії із “домодерним” світом з метою його впорядкування. У цьому
контексті стають зрозумілими підстави для виокремлення так званих
“неспроможних держав” (failed states), тобто занепаду державного устрою, як
однієї з основних загроз у ЄСБ. Йдеться про випадки поганої організації
державної влади (корупція, зловживання владою, брак підзвітності влади) і
виразного занепаду державних інституцій внаслідок внутрішніх конфліктів. У
ЄСБ наведено практично ті ж самі приклади, що й у праці Купера – це Сомалі,
Ліберія, Афганістан за талібів. При цьому помітно, що підстави зарахування
країни до списку таких держав залишаються досить розмитими. На думку
Купера, пострадянський простір розглядається як потенційне джерело
v
Cooper R. The Post-Modern State //Re-Ordering the World. Ed. by Mark Leonard. The Foreign
Policy Centre, 2002. Pp. 11-20. www.fpc.org.uk/
створення названої загрози для ЄС. Невипадково, що коли у світовій пресі
обговорювалися події у Грузії наприкінці 2003 р. року, в деяких публікаціях
Грузія позначалася як “занепала держава”. Тобто за певних обставин окремі
країни на пострадянському просторі згідно з переліченими критеріями можуть
бути зараховані до списку “неспроможних держав” і оголошені такими, що
несуть безпосередню загрозу Європі та світові.
Однак найбільший інтерес у праці Купера становить характеристика
“постмодерного” світу, найповнішим втіленням якого є ЄС. Тут визначено
принципово нові підстави побудови безпекового середовища, характерні для
постмодерного простору. Цей простір організований у вигляді складних над-
або транснаціональних утворень, члени яких відмовилися від застосування сили
при розв’язанні конфліктних питань. Взаємна залежність складових цих
утворень є настільки міцною, що зникає межа між внутрішньою та зовнішньою
політикою. Так, тяга до об’єднання всередині ЄС виявилася настільки сильною,
що це призвело до руйнування звичної стратегічної логіки, побудованої на
недовірі й приховуванні. Взаємна вразливість перед обличчям нових загроз
(спочатку перед ядерною загрозою, а згодом перед загрозою тероризму)
породжує взаємну відкритість. Безпека в ЄС та інших постмодерних утвореннях
базується на відкритості, прозорості, взаємній залежності та взаємній
вразливостіvi. Усі ці принципи нерозривно пов’язані. Зрозуміло, що в такому
новому середовищі поняття суверенітету зазнає серйозних змін, і те, що з
традиційного погляду має вигляд втручання у внутрішні справи, для країн-
членів ЄС виступає однією із запорук безпеки. Але чи не найголовніший
момент зводиться до того, що нові постмодерні утворення перебирають на себе
ті функції підтримки та поширення впорядкованості у світі, що раніше
виконували імперії, але роблять це іншими засобами. Військова сила вже не
розглядається як “останній аргумент”, вона зберігає значення, але втрачає свою
виключну важливість для збереження безпеки. Збільшення числа країн з
демократичними (“хорошими”) формами правління стає головним
інструментом безпекової політики таких утворень як ЄС. На сьогодні у ролі
такого інструменту розглядається вже не процес розширення, а Нова політика
сусідства (“Ширша Європа – сусідство”), у сферу дії якої потрапляє й Українаvii.
Проте принципи відносин, що діють всередині ЄС та інших
постмодерних утворень, не переносяться автоматично на стосунки з рештою
світу. Натомість Європа повинна зрозуміти, що світ поза її затишними межами
керується жорсткими правилами “Realpolitik” і продовжує бути місцем, де
військова сила залишається важливим інструментом для боротьби із загрозами.
Тож не можна більше вичікувати, що решта світу сама зрозуміє переваги
європейської моделі, натомість ЄС має стати активним і сильним глобальним
гравцем, готовим відстоювати власні інтересиviii. Відповідно, ЄСБ припускає
застосування не тільки м’яких заходів, але й “міцного втручання” і
“превентивних дій”, хоча залишається не зовсім ясним, у яких саме випадках
можна застосовувати “превентивні заходи” і коли може вважатися легітимним
застосування військової сили. Таким чином, сучасна європейська безпекова

Там само, с. 11-13.

vi

Яворська Г.М. Євроінтеграційні перспективи України у контексті нових засад зовнішньої

vii

політики ЄС // Стратегічна панорама, № 3-4. – 2003.

viii
van Ham, Peter. Europe Gets Real: The New Security Strategy Shows the EU's Geopolitical
Maturity// American Institute for Contemporary German Studies. The John Hopkins University, 2004.
http://www.aicgs.org/c/vanham.shtml
доктрина, не ставлячи головного акценту на воєнному вимірі, передбачає
поєднання різнопланових заходів, і такою, в цілому, є та рамкова концептуальна
структура, у межах якої вибудовується європейська концепція боротьби з
тероризмом. Водночас такий підхід створює підстави для застосування
“подвійних стандартів” – одних для застосування всередині ЄС, інших – для
решти світу.
Принагідно слід сказати, що куперівську ідею нового “добровільного
імперіалізму” загалом досить неоднозначно оцінюють у середовищі експертів.
Натомість деякі російські аналітики сприймають її вельми позитивно. Проте
якщо у концепції Р. Купера, носіями “добровільного імперіалізму” з метою
впорядкування сучасного світу є виключно нові “постмодерні держави” на
зразок ЄС, а об’єктами потенційної “колонізації” виступають т.зв. “занепалі
країни” (failed states) на зразок Афганістану, російські експерти (напр., В.
Іноземцев) та деякі політики (А Чубайс) схильні застосовувати поняття
“ліберального імперіалізму” для пояснення необхідності відновлення впливу
Росії у межах колишнього СРСР. Це, безумовно, суперечить, основній ідеї
Р.Купера, оскільки Росія, незважаючи на своє імперське минуле, не може
вважатися “постмодерною країною”. Цікаво, що навіть щодо США (на відміну
від Канади та Японії) у Купера є сумніви, чи можна вважати цю країну
постмодерною, “оскільки неясно, чи для уряду та Конгресу США є тією ж
мірою, як і для більшості нинішніх європейських урядів, прийнятними
положення про необхідність чи бажаність взаємної залежності, та її наслідків –
певного ступеня відкритості, взаємного нагляду та взаємного втручання” ix .
Специфіка європейського підходу до міжнародного тероризму
виявляється у зіставленні з підходом, що його реалізують США. Можна навіть
твердити, що європейська концепція формується як реакція на американський
підхід, продовжуючи його і, водночас, дискутуючи з ним. Відомо, що приводом
для серйозного загострення суперечностей між США та ЄС стала війна в Іраку і
подальший комплекс питань, пов’язаний з цим. Саме події в Іраку виявили
протиріччя у ставленні до міжнародного тероризму США та ЄС. Основним
каменем спотикання для європейців стало бачення у США боротьби з
тероризмом як війни. “Війна з терором” – за цим ключовим після 11 вересня
2001 р. позначенням американського офіційного політичного дискурсу стоїть
певний когнітивний сценарій, який реалізується у політичних діях. Цей сценарій
заслуговує на окремий аналізx, тут зазначимо лише два основних моменти. По-
перше, таке розуміння терористичної загрози орієнтоване насамперед на активні
військові дії, по-друге, передбачається, що ці дії в кінцевому підсумку мають
призвести до повного знищення ворога.
Масштабна терористична атака 11 березня 2004 р. у Мадриді, яка
вперше засвідчила, що Європа становить не лише потенційну, але реальну ціль
міжнародного тероризму, зробила ще більш помітними розбіжності між
європейським та американським підходами. Внаслідок цих подій ЄС прийняв
Декларацію боротьби з тероризмом, яка містить сукупність внутрішніх заходів,
що мають сприяти координації дій країн-членів ЄС у поліційній, юридичній,
розвідувальній та інших сферах. Аналіз Декларації приводить до висновку, що
тут йдеться про створення гігантської системи баз даних та регулювання
інформаційних потоків. Згідно з підходом ЄС, боротьба з тероризмом потребує,
ix
Cooper R. The Post-Modern State ..., с. 15.
x
Пор. Lakoff G. Metaphor and War. The Metaphor System Used to Justify War in the Gulf //
Metaphor in Politics. An open letter to the Internet from George Lakoff, 1991.
з одного боку, значного полегшення бар’єрів, у тому числі національних та
відомчих, на шляху обміну необхідною інформацією, зокрема розвідувальною, а
з другого створення підсилених багаторівневих систем контролю за
персональними, фінансовими та іншими даними.
Система заходів передбачає якнайшвидше введення в дію загального
Європейського ордеру на арешт у тих країнах, де це ще не зроблено,
узгодження національних законодавств щодо визначення тероризму та способів
покарання цього злочину, транскордонний моніторинг банківських рахунків,
щодо яких є підозра відносно фінансування терористичної діяльності,
полегшення обміну розвідувальною інформацією (хоча ідея створення
європейського аналога ЦРУ не отримала належної підтримки), введення
візового контролю із застосуванням біометричних даних, тощо. Декларація
передбачає введення в дію пункту про солідарність у випадку тероризму з
тексту Конституції ЄС – за цим пунктом усі країни-члени ЄС зобов’язані
забезпечувати підтримку і допомогу країні, що стала об’єктом терористичного
нападу (аналогічно до статті 5 Договору про НАТО).
Деякі із запропонованих заходів викликають застереження, зокрема
призначення спеціального координатора по боротьбі з тероризмом, негативно
оцінюється відсутність методології для створення механізму обміну правовою
та розвідувальною інформацією, викликає сумніви можливість узгоджувати ці
заходи із дотриманням конфіденційності (зокрема у фінансовій сфері), тощо. У
деяких випадках необхідним вважається подальше розширення сфери контролю
– зокрема виявлення неформальних фінансових відносин і зв’язків між
терористами і кримінальними структурами. Ключове значення матиме принцип
ідентифікації особи (за основу тут рекомендують прийняти італійську систему,
що уможливлює перевірку особи on-line), облік загублених та вкрадених
документів, тощо.
Таким чином, на відміну від США, які, у відповідності з концепцією
“війни з терором” всіляко підкреслюють необхідність застосування військових
заходів і мають на меті знищення терористичних угруповань, європейський
підхід наголошує на організаційно-правовій та розвідувальній складовій, і на
контролі за інформаційними потоками. Головною метою тут є не саме по собі
припинення існування терористичних організацій, а створення таких умов, що
унеможливили б їхню діяльність.
При цьому у ЄС та США практично немає розбіжностей у розумінні
природи тероризму, так само як і сумнівів щодо необхідності спільної боротьби
з цим явищем. Спільними є і нерозв’язані питання. Так, залишаються
невизначеними ареальні ознаки терористичної загрози. Справа ускладнюється й
тим, що ті ж самі території виступають і як організаційна база тероризму, і як
його ціль. Щодо Європи цей момент спеціально відзначено в Європейській
стратегії безпеки, відділення Аль-Каїди виявлені у Великій Британії, Німеччині,
Іспанії, Італії, Бельгії. Крім того, досі не вироблено засобів ефективної боротьби
з мережевою структурою терористичних організацій, яка є децентралізованою і
здатною до регенерації. Як засвідчило розслідування подій 11 вересня 2001 р.,
що проводилося у США, напрацьовані під час холодної війни розвідувальні
методи в умовах боротьби з тероризмом, коли невеличка група виконавців
може спричинити руйнування величезної сили, виявляються неефективними. І,
нарешті, спільним є й те, що у представників західного світу по обидва боки
океану немає адекватної відповіді на питання про те, які цілі ставлять перед
собою терористи, вдаючись до масових убивств.
 Отже, попри загальновизнане ставлення до міжнародного тероризму як
до головної загрози сучасного світу, існують неясності у розумінні змісту цієї
загрози. Це, очевидно, зумовлене специфікою самого феномену тероризму, який
змінюється і підлягає мутації у процесі боротьби з ним. Як справедливо
відзначають експерти, “аль-Каїда – це більше, ніж просто організація, це також
процес, і її головним ресурсом є люди (human capital)” xi У тій ситуації, коли
основним є не матеріальний, а людський ресурс, а також зважаючи на
принципово динамічний характер терористичної загрози, діяльність терористів
та її сприйняття протилежною стороною можна представити у вигляді процесу
обміну інформацією, у ході якої певним подіям приписується певне значення.
Виникає своєрідний “текст подій”, який прочитується тими, кому він
адресований – тобто, представниками Заходу (громадянами, політиками,
журналістами, експертами тощо). Процес “прочитання” породжує відповідні
інтерпретації, які, в свою чергу, можуть впливати на побудову подальших
“повідомлень” терористів. Проблема, однак, полягає в тому, що обидві сторони
цієї дискурсивної взаємодії на загал користуються різними культурними
кодами, що не перешкоджає, однак, запозиченню певних категорій з одного
дискурсу до іншого. Так, французький дослідник Олів’є Руа вказує на випадки
вестернізації фундаменталістського ісламського дискурсу, який запозичує теми
та поняття у протилежної сторони. Проте такі західні запозичення не тільки не
змінюють сутності фундаменталістського дискурсу, не роблять його більш
ліберальним, але, навпаки, сприяють подальшій радикалізації xii.
Показово, що значення дискурсивного (комунікативного та ментального)
аспекту функціонування терористичних мереж, починає привертати серйозну
увагу. Про це свідчить нещодавнє дослідження діяльності терористичних
організацій, яка здійснюється за допомогою Інтернету. У дослідженні йдеться
не про кібертероризм, а про на перший погляд банальніші, але, як виявляється,
не менш важливі речі, а саме про використання можливостей світової мережі
для спілкування терористів, вербування нових прибічників та підготовки нових
насильницьких акційxiii. Маємо зазначити, що Інтернет невипадково постає як
органічне середовище для терористів – і через власну природу “світової
павутини” як простору комунікації, і через сітьову, децентралізовану структуру,
подібну до структури терористичних мереж. Проте згадана вище у контексті
дискурсивних запозичень проблема “зворотнього зв’язку”, тобто, конкретніше,
можливого впливу реакцій Західного світу на формування подальших дій
терористичних угруповань, поки що не ставилася.
Однак, події у Мадриді примушують замислитися над цим питанням.
Відомо, що напад стався напередодні виборів в Іспанії, і вплинув на результати
голосування, спричинивши неочікувану поразку правлячої партії і прихід до
влади опозиційної партії соціалістів. Після того новий іспанський прем’єр-
міністр Сапатеро одразу повідомив про намір вивести іспанський військовий
контингент з Іраку, і війська було виведено. При цьому залишається
незрозумілим, наскільки такі наслідки були передбачені самими терористами. З
одного боку, ті, хто планували теракт, були обізнані із деталями
внутрішньополітичної ситуації в Іспанії, з іншого – немає достатніх підстав,

xi
Jenkins B. M. Countering al Qaeda. An Appreciation of the Situation and Suggestions for Strategy.
Rand, 2002, p. ix.. http://www.rand.org/
xii
Roy O. L’islam modialisé. – Paris : Seuill, 2002. – P.
xiii ?
Weimann G. www.terror.net How modern terrorism uses Internet. Summary // Special report
116. US Institute of Peace. http://www.usip.org/pubs/reports.html
щоб думати про заздалегідь запланований конкретний політичний результат,
адже досі міжнародні терористи не формулювали конкретних політичний цілей.
Пояснення терористів – теракт як помста за участь у війні в Іраку – з’явилося
пізніше і вже після того, як в Іспанії та в інших європейських країнах було
неодноразово названо саме цю причину. Отже, не можна цілковито виключати,
що саме конкретна реакція на напад, зокрема заява про готовність Іспанії
вивести військових з Іраку, вплинули на зроблені постфактум заяви терористів,
і, що важливіше, на формулювання їхніх подальших вимог, які саме з цього
моменту зосереджуються на виведенні коаліційних військ.
Висновки.
Аналіз “європейського бачення” терористичної загрози та методів
протидії тероризму свідчить, що концепція ЄС пропонує підхід, який
потенційно містить у собі значні можливості. Головна ідея, закладена в
Європейській стратегії безпеки, полягає в тому, що світ після закінчення
холодної війни принципово змінився, і відповіді на нові безпеки мають
будуватися на нових засадах. Звичайно, система організаційних заходів та їхній
довгий перелік можуть здатися нудними, особливо на тлі енергійного гасла
“війни з тероризмом”, проте невипадково, що американська комісія, яка
протягом 20 місяців розслідувала події 11 вересня, зрештою дійшла висновку
про необхідність структурно-організаційних перетворень відповідних
американських інституцій для того, щоб ефективно вести ту війну. Основний
же недолік європейського підходу, як з тривогою відзначають деякі експерти,
полягає в тому, що збільшення ступеню інформаційного контролю може
створити загрозу демократичним цінностям. Крім того пропонований підхід має
не стільки змістовний, скільки в широкому сенсі “технічний” характер. Тут не
знаходить відображення дія “людського фактору”, яка визначає незбагненну на
сьогодні для західної свідомості логіку терористів, що зрештою уможливлює
реалізацію їх задумів. Системно не враховується й можливість “зворотного
впливу” на терористів, коли зміст подальших терористичних вимог може
формуватися під впливом реакції на попередній теракт.
Сьогодні Україна постає перед питанням про визначення власного
підходу у сфері боротьби з тероризмом, який має бути скоординований з
міжнародним. Урахування специфіки європейської концепції у цьому контексті
є особливо важливим, беручи до уваги геополітичні реалії, що створилися на
Європейському континенті після розширення ЄС – адже концепція боротьби з
міжнародним тероризмом є частиною зовнішньополітичної доктрини
розширеного ЄС, і таким чином Україна так чи інакше найближчим часом має
опинитися у сфері дії цієї концепції.
Було б доцільно з європейської системи заходів послідовно запозичувати
та розбудовувати ті ланцюжки у сфері юстиції, внутрішніх справ,
розвідувальних служб, яких бракує Україні, з метою забезпечення власної
національної безпеки, а також задля полегшення координації та обміну
інформацією з ЄС. Необхідно також розв’язувати питання, як зменшити
внутрівідомчі бар’єри у проходженні інформації, пов’язаної з попередженням
тероризму. Існування таких бар’єрів, як свідчить американський та
європейський досвід, на сьогодні становить значний фактор ризику, оскільки
вони перешкоджають вчасній та адекватній реакції на терористичну загрозу.

Анотація
 У статті розглянуто концепцію боротьби з міжнародним тероризмом
Європейського Союзу ті її відмінності від підходу США. Американська “війна з
терором” акцентує на застосуванні військової сили і має на меті знищення
терористичних угруповань, натомість концепція ЄС спрямована на те, щоб
унеможливити діяльність терористичних мереж, а на першому плані тут не
військові, а інформаційно-організаційні і правові заходи. Європейський підхід,
на думку автора, більшою мірою відповідає природі терористичної загрози, яка
базується на людській та комунікативно-дискурсивних складових і має сітьову
структуру.